Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна

Грабіжницький рай

Славнозвісний Мускарі, найоригінальніший з-посеред молодих тосканських поетів, швидко увійшов до свого улюбленого ресторану, що був розташований під тентом на березі Середземного моря і оточений низькими лимонними та апельсиновими деревами. Лакеї у білих фартушках саме розставляли на білих столах все, що необхідне для вишуканого раннього сніданку. Недодало поетові задоволення, який і так був надто схвильованим. Містер Мускарі мав орлиний ніс, як Данте, волосся! хустинка на шиї були темними і розвівалися; він носив чорний плащ, і міг би носити чорну маску, настільки все у ньому нагадувало венеційську мелодраму. Поет поводився так, немов трубадур, який має чітко визначену суспільну роль, наприклад, урядовця чи єпископа. Наскільки дозволяли звичаї його століття, він жив, як Дон Жуан, з рапірою та гітарою.

Містер Мускарі ніколи не подорожував без скриньки зі шпагами, володіння якими довів до досконалости у численних дуелях. Він також завжди возив зі собою мандоліну, на якій акомпанував собі, співаючи серенади міс Етель Харрогіт, надзвичайно добропорядній доньці банкіра з Йоркширу. Та він ніколи не був ані шарлатаном, ані наївним дитям; Мускарі був логічним латинянином, який прямує до визначеної і конкретної мети. Його поезія була прямолінійною і простою, як проза. Він прагнув слави або вина, або чарівности жінок, палкої відвертости, яку неможливо уявити серед імлистих ідеалів та похмурих компромісів півночі. Цій невиразній расі його палкість видавалася небезпечною, або навіть злочинною. Як вогонь або море, він був надто простим, щоб йому довіряти.

Банкір та його чарівна донька зупинилися саме у тому готелі, ресторан якого так полюбляв відвідувати містер Мускарі, власне кажучи, він саме тому й надавав перевагу цьому ресторанові. Мускарі було достатньо одного короткого погляду, щоб зрозуміти, що англійці ще не снідали. Ресторан просто сяяв, та відвідувачів у ньому майже не було. Двоє священиків розмовляли за столиком у кутку, та Мускарі (хоча й був ревним католиком) звернув на них не більше уваги, аніж на пару ворон. З-за иншого столика, який частково ховався за карликовим деревцем з золотими апельсинами, підвівся і попрямував до поета чоловік, одяг якого цілком відрізнявся від одягу містера Мускарі.

На чоловікові був твідовий костюм у строкату клітинку, рожева краватка, жорсткий комірець та важкі жовті черевики. Йому, за тодішньою модою, вдалося виглядати приголомшливо, а водночас банально. Та коли цей кокні[3] підійшов ближче, приголомшений Мускарі помітив, що його обличчя зовсім не пасує до одягу. Цей чоловік був італійцем: жваве та засмагле лице, кучеряве волосся, і все це недоречно стирчало з-над жорсткого, ніби з картону, комірця та комічної рожевої краватки. Мускарі впізнав це обличчя. Над святковим і штивним англійським вбранням поет побачив лице свого давнього і призабутого приятеля на ім’я Ецца. У коледжі цей молодик був вундеркіндом, у п’ятнадцять йому пророкували велику славу; та коли він вийшов у світ, то не досяг успіхів ані в театрі, ані в політиці, і вже впродовж кількох років встиг спробувати себе у якості мандрівника, комівояжера і навіть журналіста. Мускарі не бачив його ще з тих пір, коли Ецца підкоряв сцену; він також чув, що надмірні випробування цієї професії завдали приятелеві моральних збитків та ледь не поглинули його.

— Еццо! — вигукнув поет, і відразу ж схопив й потис руку приятеля. — Ну, знаєш, я тебе бачив в різних костюмах у театрі, та ніколи не очікував побачити щось подібне. Та ти викапаний англієць!

— Це не одяг англійця, це майбутній одяг всіх італійців.

— У такому разі, — відповів Мускарі, — мені більше до вподоби їхній попередній одяг.

— Це твоя стара помилка, Мускарі, — сказав чоловік у твідовому костюмі і похитав головою. — І це помилка всієї Італії. У шістнадцятому столітті саме ми, тосканці, робили погоду в моді, це ми створювали новий стиль, нові скульптури, нову науку. То чому б нам тепер не перейняти нові заводи, нові машини, нові банки і новий одяг?

— Тому що нам це не потрібно, — відповів Мускарі. — Італійця не можна зробити справді прогресивним, він надто інтелігентний. Людина, яка знає коротший шлях до доброго життя, ніколи не поїде об’їзною дорогою.

— Для мене справжні зірки Італії — це Марконі[4] та Д’Анунціо,[5] — відповів Ецца. — Саме тому я і став футуристом та гідом.

— Гідом?! — сміючись, перепитав Марконі. — І яка ж твоя остання подорож? І кого ти супроводжуєш?

— О, такого собі чоловіка на ім’я Херроґіт, зі сім’єю, — спокійно відповів Ецца.

— Невже це банкір, що зупинився у цьому готелі? — схвильовано допитувався Мускарі.

— Еге ж, — відповів новоспечений гід.

— І як, добре тобі платять? — невинно запитав поет.

— Вони мені заплатять, — з загадковою посмішкою сказав Ецца. — Я дещо дивний гід. — І він раптово змінив тему розмови, — у нього донька і син.

— Донька — просто божественна, — підтвердив Мускарі. — Батько і син теж, мені видається, пристойні люди. Та хіба всі ці якості не є доказом моєї правоти? У Херроґіта у сейфі лежать мільйони, а в мене — дірка в кишені. Та навіть ти не стверджуєш, що він розумніший від мене, сміливіший або енергійніший. Він не розумний, ти придивися — у нього очі, як сині ґудзики; він не енергійний, цей чоловік човгається від крісла до крісла як паралітик. Він добросовісний і доброзичливий старий бевзь; а от грошенята у нього є, бо він їх колекціонує, ніби якийсь хлопчисько, який збирає поштові марки. А ось ти занадто розумний для власного бізнесу. Тобі не досягти успіху. Для успіху в бізнесі розум, звичайно ж, потрібен, та лише дурень захоче досягти ділових успіхів.

— Я достатньо дурний для цього, — похмуро сказав Ецца. — І, будь такий люб’язний, припини критикувати банкіра, він якраз наближається.

Справді, містер Херроґіт, відомий фінансист, саме увійшов до зали, однак на нього навіть ніхто й не глянув. Це був масивний і немолодий чоловік, з тьмяними блакитними очима і сіро-рудими вусами. Якби не його важка хода, можна було б подумати, що це колишній полковник. У руці він тримав кілька запечатаних листів. Його син, Френк, був симпатичним юнаком з кучерявим волоссям, засмаглим обличчям й енергійними рухами, та навіть на нього ніхто не дивився. Очі всіх присутніх були звернені у бік Етель Херроґіт, з її золотою грецькою голівонькою та рожевим, мов вранішня зоря, обличчям, яке, здавалося, виринуло з сапфірового моря, наче лик справжньої богині. Поет Мускарі глибоко вдихнув, так, ніби він зробив великий ковток п’янкого вина. Він впивався класичною чарівністю, яку створили її предки. Ецца також пильно дивився на Етель, та його погляд був набагато красномовнішим.

Цього ранку міс Херроґіт була особливо променистою, їй дуже хотілося потеревенити, і її сім’я підкорилася континентальному звичаю й дозволила незнайомцеві Мускарі та гідові Ецці приєднатися до розмови за їхнім столиком. Етель Херроґіт була не лише досконало вихованою особою, а й справді шляхетною. Вона пишалася успіхами свого батька, полюбляла модні розваги, з легкістю кокетувала, та її добра вдача пом’якшувала навіть вроджену гордовитість та світський лиск.

Вони схвильовано розмовляли про те, чи безпечно їхати у гори, оскільки якраз цього тижня збиралися туди вирушити. Небезпечними були навіть не скелі й обвали, а щось набагато романтичніше. Етель була щиро переконана у тому, що в горах переховуються розбійники, справжні герої сучасних легенд, які часто навідуються на поближні гірські дороги.

— Подейкують, — вигукнула вона, ніби школярка, котра полюбляє страшні розповіді, — що тут володарює не король Італії, а король грабіжників. Хто він?

— Це велика людина, — відповів Мускарі. — От як у вас Робін Гуд, синьйорино. Його звати Монтано, король грабіжників, вперше ми почули про нього приблизно десять років тому, коли люди вже перестали говорити про розбійників. Та його влада поширювалася так швидко, ніби тиха революція. У кожному гірському селі з’явилися його несамовиті прокламації, біля кожної ущелини — його озброєні вартові. Італійська влада шість разів намагалася схопити його, і шість разів отримала поразку, як Наполеон.

— В Англії такого неподобства, — вагомо завважив банкір, — ніколи б не допустили. Можливо, було б краще вибрати иншу дорогу. Та наш гід вважає, що тут немає жодної небезпеки.

— Жодної, — зневажливо підтвердив гід. — Я бував там разів з двадцять. За часів наших бабусь там орудував якийсь арештант на прізвисько Король, та це вже давно відійшло до історії. Розбійників тут вже давно немає.

— Знищити всіх розбійників неможливо, — відповів Мускарі. — Хоча б тому, що збройний опір — це природне заняття людей з півдня. Наші селяни подібні на тутешні гори: вони люб’язні й милі, та всередині у них палає вогонь. Коли мешканця півночі охоплює розпач, він береться за склянку з чимось міцненьким, а наш земляк хапається за кинджал.

— Ви, поети, привілейований народ, — глузливо відізвався Ецца. — От якби сеньйор Мускарі був англійцем, то він шукав би розбійників в центрі Лондона. Повірте мені, в Італії у вас не більше шансів потрапити в руки розбійників, аніж в Бостоні — в руки аборигенів, що знімають скальпи.

— То ви пропонуєте не звертати на них уваги? — запитав містер Херроґіт, насупивши брови.

— Ой, це, напевно, так страшно! — вигукнула дівчина, поглянувши на Мускарі. — Ви справді вважаєте, що подорож у цій околиці може бути небезпечною?

Мускарі трусонув гривою чорного волосся.

— Я знаю, що це небезпечно. Я й сам завтра туди їду.

Херроґіт-молодший затримався біля столика, щоб допити біле вино і закурити сигару, а чарівна панна пішла з батьком, гідом та поетом. Приблизно у цей же час двоє священиків, які сиділи у кутку, також підвелися; високий сивоволосий італієць також вийшов із зали. Нижчий підвівся і попрямував до сина банкіра, який дуже здивувався, що римо-католицький священик виявився англійцем. Він навіть пригадав, доволі невиразно, щоправда, що бачив цього священика у когось зі своїх знайомих. Та священик підійшов, перш ніж спадкоємець банкіра спромігся зібратися з думками.

— Якщо не помиляюся, ви — містер Френк Херроґіт? — запитав священик. — Ми знайомі, та я наважився підійти до вас зовсім не тому. Я маю сказати вам щось, що краще почути від незнайомої людини. Так ось, містер Херроґіт, бережіть вашу сестру, їй загрожує велика біда.

Навіть по-братньому байдужий Френк помітив блиск в очах своєї сестри, сміх якої й досі було чути зі саду, розташованого біля готелю. Молодик спантеличено подивився на свого дивного співрозмовника.

— Ви маєте на увазі розбійників? — запитав він, а потім, згадавши свої невиразні підозри, додав: — Чи це ви про Мускарі?

— Ніколи не відомо, як і коли прийде справжнє горе, — відповів чудний священик. — Ми лише можемо бути добрими, коли воно прийде.

І він досить швидко вийшов із зали, залишивши свого молодого співрозмовника здивованим і збентеженим.

Наступного дня двійко коней важко тягнули карету з пасажирами схилами небезпечних гір. Ецца заперечував будь-яку небезпеку, Мускарі попереджав про неї, та сім’я банкіра вперто хотіла подорожувати, і тому вони вирушили всі разом. На своє превелике здивування, на найближчій станції вони зустріли низького і дивакуватого священика, якого напередодні бачили у ресторані; він стверджував, що також має якісь невідкладні.справи саме у тій околиці. Та молодий Херроґіт несвідомо пов’язав появу священика з учорашньою загадковою розмовою.

Екіпаж більше був подібний на відкритий вагончик, який винайшов гід, схильний до технічних інновацій. До речі, він керував поїздкою фахово, розумно й енергійно. Про можливу небезпеку більше ніхто не згадував, та до неї все-таки підготувалися. Гід та син банкіра мали при собі револьвери, а Мускарі, з притаманним йому юнацьким задоволенням, тримав чудернацьку шаблю.

Він усівся поруч чарівної англійки, трохи далі сів священик на прізвище Бравн, який більше до нікого не відзивався, гід і банкір зі сином сіли навпроти. Мускарі виглядав щасливим і піднесено-бадьорим. Та на цих гірських схилах, які заросли деревами і виглядали, як фруктовий сад, її душа також возносилася у безглуздо рожеві небеса, до яскравого сонця. Біла дорога вилася уверх спритною кішкою, обминала темні й глибокі провалля, ніби туго натягнутий канат, а гори затягували мандрівників, ніби аркан.

Галявини були залиті яскравим сонцем, і нагадували зимородка або папугу, або ще колібрі. А квіти вражали різнобарв’ям і якоюсь несамовитою свіжістю. Не було кращих галявин і лісів, аніж в Англії, і не було найкрасивіших скель та урвищ, аніж у Сноудон і Гленкоу. Та Етель Херроґіт ще ніколи не бачила південних лісів, які ростуть на скелях. Тут не було навіть натяку на холод, непривітність і спустошення, до яких так звикли англійці, перебуваючи у горах. Ці гори були більш подібні на дивовижний палац після землетрусу або на тюльпанову галявину після потужного вибуху.

— Це все нагадує ботанічний сад у Лондоні, — сказала Етель до Мускарі.

— Наша таємниця, — відповів він, — полягає у вулканічності. Це також таємниця революції. І, погодьтеся, несамовитість приносить плоди.

— Ви також несамовитий, — сміючись, промовила Етель.

— Та от тільки плодів я ще не приніс. І якщо сьогодні мені випаде померти, то вмру я неодруженим і дурним.

— Я не винна, що ви поїхали разом з нами, — ніяково відізвалася Етель.

— Так, ви не винні. Ви не винні у тому, що впала Троя.

Поки вони мило розмовляли, коні увійшли під скелі, що нависали над ними, мов чорна хмара, і зупинилися, злякавшись такої раптової темряви. Кучер зіскочив на землю, і раптом втратив контроль над кіньми. Один кінь став дибки, у всю свою конячу висоту. І вже в наступну мить вагон з пасажирами зісковзнув униз, проломив зарослі і впав зі стрімкої скелі. Мускарі обняв Етель, вона закричала з переляку і пригорнулася до нього. От заради таких хвилин він і жив на цій землі.

Гірський краєвид закружляв довкола поета, та тут сталося щось, що налякало його ще більше. Немолодий і сонний банкір підвівся в увесь зріст і вискочив з вагончика у прірву перш ніж упав сам вагончик. На перший погляд, це було подібне на самовбивство; насправді, це виглядало так само розсудливо, як робити продумані інвестиції. Можливо, йоркширець був енергійнішим та мудрішим, ніж Мускарі, бо він приземлився на м’якій зеленій галявинці, яка була ніби спеціяльно приготована для таких стрибків. Щоправда, всі инші теж впали на цю галявину, але не в такій достойній позі, як банкір. Безпосередньо під небезпечним поворотом був розташований прекрасний клаптик землі, схожий на оксамитову кишеню в кам’яному одязі довколишніх гір. Саме туди вони й упали, без особливих пошкоджень, лише дрібні речі розсипалися у траві довкола них. Вагон зачепився за корчі, коні скотилися на галявину. Першим підвівся священик, і з якимось безглуздим здивуванням потер чоло. Френк Херроґіт почув, як він бурмоче: «І чому ми впали саме тут?».

Безперервно кліпаючи, священик оглядався довкола і врешті побачив свою стару й пошарпану парасолю. Поруч лежав крислатий капелюх поета Мускарі, трохи далі — запечатаний лист, який Мускарі, глянувши, кому він заадресований, відразу передав банкірові. З иншого боку від Мускарі лежала анітрохи не стара і зовсім не пошарпана парасолька міс Етель, а поруч з нею — маленький скляний флакончик. Священик швидко підняв його, відкрив, понюхав, і його сонне обличчя вмить зблідло.

— Господи, спаси і помилуй! — пробурмотів він. — Це не може належати їй! Невже її горе вже прийшло? — Він сховав флакончик у кишеню. — На разі я залишу це у себе, — сказав він, — поки не дізнаюся щось більше.

Він сумно подивився у бік міс Етель і побачив, що вона піднімається з квіткового килима, а Мускарі говорить їй:

— Ми впали в небеса. Це знак. Смертні дряпаються вгору, а падають — вниз. Лише боги можуть падати вгору.

Вона підвелася з різнобарвного квіткового килима з таким щасливим обличчям, що священик відкинув свої підозри. «Зрештою, — подумав він, — цілком можливо, що флакончик не належить їй, це ж Мускарі полюбляє всілякі мелодраматичні вибрики».

Мускарі делікатно підтримав міс Етель, коли вона підводилася, низько їй вклонився, потім театральним жестом вийняв ніж і перерізав туго натягнуті віжки. Коні піднялися на тремтячі ноги, і в цю мить сталася ще одна дивина. Дуже спокійний чоловік, засмаглий і обшарпаний, вийшов з-за кущів і підійшов до коней. У нього був дивний ніж, широкий і чудернацько вигнутий. Поява цього чоловіка була несподіваною. Поет запитав, хто він і що йому потрібно, та чоловік не відповів.

Мускарі оглянувся довкола, і побачив, що звідкись знизу, із хащів з’явився ще один засмаглий чоловік у якомусь лахмітті і з рушницею у руці. Він уважно дивився на мандрівників. Потім Мускарі глянув угору, на дорогу, з котрої вони впали у цю яму — на них цілились ще чотири рушниці, а над ними темніли ще чотири обличчя і чотири пари блискучих та уважних очей.

— Розбійники! — на диво бадьоро вигукнув Мускарі. — Це була пастка. Еццо, зроби послугу, спочатку надавай стусанів візникові, а потім візьмемося за решту. Їх тут усього шестеро.

— Візник, — повільно і похмуро промовив Ецца, який стояв, тримаючи руки в кишенях, — належить до прислуги містера Херроґіта.

— Саме тому з нього й почнемо, — нетерпляче наполягав поет, — значить, ці розбійники його підкупили! Потім ви прикриєте міс Етель, і ми прорвемося. От побачиш, ми вирвемося з цієї пастки.

І він пішов, безжалісно топчучи квіти, просто на людей з рушницями, та за ним, окрім Френка, ніхто не пішов. Поет помітив, що Ецца спокійно стоїть посеред галявини, тримаючи руки в кишенях, а його довге іронічне обличчя ніби ще більше видовжилося у вечірньому світлі.

— Ти, Мускарі, думав, що з мене нічого путнього не вийшло, — сказав він, — і що лише ти досягнув якихось успіхів. Та мої успіхи більші, ніж твої, й історія пам’ятатиме про мене, а не про тебе. Поки ти писав свої поеми, я їх втілював ужиття.

— Ходи сюди, кажу ж тобі! — голосно сказав Мускарі. — Що ти якісь дурниці верзеш? Нам треба врятувати леді та її родину. Та що ж ти за людина?!

— Я — Монтано, — голосно промовив дивний гід. — Це я — король грабіжників. Ласкаво просимо до нашого літнього палацу.

Поки він говорив, з хащів вийшли ще п’ятеро озброєних чоловіків, і зупинилися, чекаючи на подальші розпорядження. Один з них тримав у руці якийсь папір.

— Це затишне гніздечко ми звили, так би мовити, щоб організовувати тут пікніки, хм, — продовжував гід-розбійник, і на його обличчі з’явилася крива й зловісна посмішка. — Ця галявина, і печери отам, унизу, ми називаємо Грабіжницьким раєм. Цю місцину неможливо помітити ані зверху (як ви могли переконатися), ані знизу. А це краще, аніж неприступна фортеця. Ось тут я й оселився, і тут я й помру, якщо, звичайно ж, жандарми не знайдуть мене. Я не належу до тих розбійників, які «захищаються до останнього», хоча це краще, аніж отримати останню кулю.

Усі приголомшено слухали його, затамувавши подих, лише отець Бравн полегшено зітхнув, тримаючи в кишені маленький флакончик.

— Богу дякувати! — пробурмотів він. — Це більш вірогідно. Цей флакончик належить ватажку розбійників. Він не хоче, щоб вороги схопили його, як колись Катона.[6]

Король розбійників продовжував говорити, його голос лунав так само люб’язно, й водночас погрозливо.

— Залишилося лише розповісти, — сказав він, як я розважатиму своїх гостей, і що я можу їм запропонувати. — Мені не потрібно розповідати вам про старовинний звичай викупу, який мені випало здійснити; зрештою, це стосується лише частини вашої компанії. Преподобного отця Бравна і прославленого сеньйора Мускарі я звільню завтра вранці, і мої люди проведуть їх у безпечне місце. Даруйте мені мою простакуватість, та у поетів і священиків грошей немає. І тому я дозволю собі висловити своє захоплення класичною літературою та благоговіння перед святою Церквою.

Він зробив павзу і знову неприємно посміхнувся. Отець Бравн закліпав очима й почав прислухатися уважніше. Ватажок розбійників узяв в одного з чоловіків папір та продовжив, заглядаючи у написане:

— Решта моїх намірів чітко висловлено у цьому документі, який я зараз дам вам прочитати. А потім його вивісять у всіх селах та на гірських роздоріжжях. Я не хочу втомлювати вас своєю педантичністю, отож перейдімо до суті. У цьому листі я сповіщаю, що взяв у полон англійського мільйонера, містера Самюеля Херроґіта, і знайшов у нього дві тисячі фунтів, які він віддав мені. В наших умовах було б аморально говорити людям неправду, тому доведеться це втілити вжиття. Сподіваюся, що містер Херроґіт-старший сам віддасть мені ці гроші.

Розчервонілий банкір похмуро подивився на гіда-розбійника, зараз він був схожий на залякану тварину. Здавалося, містер Херроґіт втратив рештки своєї мужности. Тремтячою рукою він вийняв з нагрудної кишені в’язку листів та грошей і віддав розбійникові.

— Чудово! — вигукнув той. — Поки що все йде просто чудово. Наступна справа — викуп. Я вимагаю у друзів сім’ї Херроґіт ще три тисячі фунтів, що, я просто впевнений у цьому, ображає сімейство Херроґіт такою помірною оцінкою їхньої важливости. Не буду від вас приховувати, що цей документ містить традиційні фрази про різні неприємні речі, які можуть трапитися у разі невиплати зазначеної суми. А тимчасом, пані й панове, я пропоную вам усі можливі зручності, вино і сигари. Отож, дорогі гості, ласкаво просимо у Грабіжницький рай.

Впродовж усього часу, коли він говорив, обдерті й сутулі чоловіки з рушницями безшумно з’являлися з різних боків галявини. Їх було так багато, що навіть Мускарі зрозумів: прорватися крізь таку охорону буде просто неможливо. Він роззирнувся довкола. Міс Етель утішала батька, бо її любов до нього була неймовірно сильна і щира, набагато більша, аніж гордість за його успіхи. Мускарі був нелогічний, як усі поети і закохані, тому поведінка юної леді викликала у нього і роздратування, і захоплення. Він сховав свою зброю і, насуплений, упав на траву. Священик сів поруч, Мускарі повернув до нього свого орлиного носа і роздратовано запитав:

— І що скажете, романтик я, чи ні? І ще мені цікаво знати, чи є якісь розбійники в цих горах? — саркастично запитав він.

— Можливо, і є, — відповів священик.

— Що ви хочете цим сказати? — різко запитав поет.

— Я хочу сказати, що все це мене дуже здивувало, — відповів священик. — Мене дивує оцей Ецца, чи Монтано, чи як його ще звати. Він дивує мене як розбійник, а ще більше — як гід.

— Чому ж це? — наполегливо допитувався Мускарі. — Санта Марія! Мені здається, тут усе просто.

— Мене здивували три деталі, — вже тихіше продовжував священик. — І мене цікавить, що ви про все це думаєте. По-перше, вчора, коли ви були в ресторані і виходили з міс Етель, за вами йшли банкір з гідом, і я випадково почув, як Ецца сказав: «Нічого, нехай порадіє, біда може прийти в будь-яку хвилину». Містер Херроґіт нічого не відповів, отож ці слова повинні означати щось конкретне. Я підкорився імпульсові й попередив її брата про можливу небезпеку, хоча й сам не знав, про що йдеться. Якщо він мав на увазі те, що щойно трапилося, — тоді це просто безглуздя. Хіба ватажок розбійників попереджуватиме про напад? Якщо йшлося не про це, то про що ж знають і банкір, і гід? І яке лихо загрожує міс Херроґіт?

— Якесь нещастя з міс Херроґіт?! — вибухнув Мускарі, але опанував свою лють, і попросив: — Гаразд, отче, продовжуйте.

— Усі мої загадки впираються в нашого гіда-розбійника, — задумливо підсумував отець Бравн. — Ось, наприклад, друга загадка. Чому в тому листі він так наголошує, що забрав у банкіра саме дві тисячі фунтів? Від цього викуп швидше не з’явиться. Гадаю, це нелогічно. Друзі банкіра більше злякалися б, якби розбійники були бідними і здатними на крайні заходи. А в листі наголошено на тому, що банкіра взяли в полон. Чому ж Ецці-Монтано так закортіло сповістити всій Европі про те, що він вичистив кишеню банкіра ще до того, як розпочати шантаж? Ось питання.

— Уявлення не маю, — промовив Мускарі, і вперше за увесь цей час зовсім не ефектно почухав потилицю. — Ви не пояснюєте, а навпаки, зовсім заплутали мене. А яка третя загадка про короля розбійників?

— Та ось ця галявина, де ми з вами сидимо, — задумливо відповів отець Бравн. — На неї аж надто зручно падати і приємно дивитися, вона добре схована від чужого ока. Так, це добра схованка, але аж ніяк не фортеця. Вона ніколи не була й не буде фортецею. І взагалі, я вважаю, що це найгірша з усіх можливих схованок. Ось погляньте уважно: цю так звану фортецю найпростіше захопити з дороги, котра пролягає угорі, а поліція саме звідти і прийде. Пів години тому нас тут утримало лише п’ять старих рушниць. Декілька солдат могли б без зайвих зусиль скинути нас у прірву. Не знаю, для чого призначений цей мальовничий закуток, та одне можу сказати з певністю — він зовсім не захищений. Це щось инше, ця місцина має инше призначення, а от яке — не збагну. Знаєте, вона чимось подібна на гримерку на лоні природи або на сцену для якоїсь романтичної комедії, або…

Поки низенький священик продовжував свій щирий, але дещо нудний монолог, Мускарі, наділений майже тваринною гостротою відчуттів, почув якийсь новий шум десь далеко у горах. Та навіть для нього цей звук був надто віддаленим і незрозумілим, він нагадував стукіт кінських копит і приглушені вигуки. Ще до того, як ці звуки сягнули вух англійців, Монтано вибіг на дорогу і став біля розламаної огорожі, неподалік від дерева. Він одразу увійшов в образ короля розбійників, одягнув дивакуватий капелюх і шаблю на перев’язі, які зовсім не пасували до його твідового костюма гіда.

У наступну мить він повернув обличчя, на якому була глузлива посмішка, і махнув рукою. Це був сигнал для розбійників, усі вони дисципліновано поховалися у хащі. Шум посилювався, дорога почала здригатися, і навіть можна було розрізнити чиїсь вигуки. В хащах теж почулися дивні звуки, ніби розбійники гострили ножі об каміння або заряджали гвинтівки. І врешті всі ці звуки злилися в одне ціле, а окрім всього, почали іржати коні, затріщали гілки дерев, люди з обох боків щось вигукували.

— Ми врятовані! — вигукнув Мускарі, жваво підвівшись з землі і розмахуючи капелюхом. — Поліція вже тут! Давайте допоможемо поліцейським! Ми повинні допомогти схопити цих розбійників. Не залишаймо все поліції! Ми повинні напасти на цих негідників з тилу!

Він закинув свій капелюх на дерево, знову схопився за свою чудернацьку шаблю і вже було хотів видряпатися на дорогу. Френк Херроґіт побіг за ним з револьвером у руці, та батько владно наказав йому повернутися.

— Не втручайся, — приглушено сказав банкір. — Я наказую тобі, не смій втручатися.

— Але ж, батьку, — м’яко заперечив Френк, — італієць виявив ініціятиву. Невже ти хочеш, щоб англієць стояв осторонь?

— Це марна спроба, — тремтячим голосом повторив Херроґіт-старший. — Марна спроба. Ми повинні підкоритися долі.

Отець Бравн подивився на банкіра, і раптом схопився рукою за серце, однак відчув під рукою маленький флакончик у нагрудній кишені, і його обличчя проясніло; він глибоко зітхнув, ніби щойно врятувався від смерти.

Тимчасом Мускарі, не чекаючи на допомогу, подерся вгору, на дорогу, і кулаком ударив короля розбійників у щелепу, той аж похитнувся від удару. Вони майже одночасно вийняли з піхов свої шаблі і вже приготувалися до поєдинку. Та раптом король розбійників поволі опустив зброю і розсміявся.

— Та годі тобі, старий, — сказав він, використавши італійський сленг, — цей проклятий фарс скоро закінчиться.

— Це ти, пройдисвіте, про що? — вигукнув поет, який, здавалося, дихав вогнем. — Чи твоя хоробрість — це такий самий обман, як і твоя чесність?

— А в мені все бутафорське, — добродушно відповів колишній гід. — Я — актор, і якщо в мене й були якісь власні якості, я про них забув. Я не розбійник і не гід. Я — жмут масок, а маски ніхто не викликає на поєдинок.

Він засміявся з якоюсь юнацькою насолодою, і знову зайняв свою позицію на дорозі.

Під гірськими скелями густіли сутінки, та все ж можна було помітити, що сутичка більше нагадує мляву тяганину, а розбійники швидше лякають коней, аніж мають намір когось убивати. Вони більше нагадували міський натовп, що загороджує дорогу поліції, аніж має намір прийняти бій. Поет здивовано дивився на розбійників, аж тут хтось доторкнувся до його ліктя. Це був підстаркуватий, низенький священик, який був схожий на іграшкового Ноя у крислатому капелюсі.

— Сеньйоре Мускарі, — сказав священик, — пробачте мені мою нескромність. Не ображайтесь на мене, я повинен сказати вам, що ви зробите набагато краще, якщо не допомагатимете поліції. Вони знають свою справу. Вибачте мені за зухвало інтимне питання. Чи ви готові турбуватися про цю юну леді? Тобто, я хочу запитати, чи ви достатньо любите її, щоб піклуватися про неї у багатстві й у бідності, і бути їй добрим чоловіком?

— Так, — не задумуючись відповів Мускарі.

— І вона любить вас?

— Думаю, що так, — поважно відповів поет.

— Тоді йдіть до неї і запропонуйте все, що можете їй дати. Не можна гаяти ані хвилини.

— Чому? — здивувався Мускарі.

— А тому, — відповів отець Бравн, — що доля наближається до неї ось цією дорогою.

— Та ні, дорогою наближається порятунок, — заперечив Мускарі.

— От ідіть і врятуйте її від цього порятунку, — відповів священик.

Поки вони розмовляли, розбійники, продираючись через хащі, кинулись навтьоки, а на дорозі, біля розламаної огорожі, з’явилися жандарми. І на тому місці, де недавно всі впали у цей Грабіжницький рай, з’явився високий офіцер з якимись документами у руці. На якусь мить всі замовкли. І раптом почувся хриплий і приглушений крик банкіра:

— Обікрали! Мене обікрали!

— Тебе давно обікрали, — здивовано вигукнув його син. — Минуло вже зо дві години, коли вони забрали у тебе дві тисячі фунтів.

— Я говорю не про дві тисячі фунтів, — з якимось спокійним розпачем промовив банкір, — а про маленький флакончик.

Офіцер у сірій еспаньйолці прямував якраз до них. Зустрівшись з королем розбійників, він поплескав його по плечі, потім легко штовхнув і промовив:

— Через такі фокуси можна й у біду потрапити.

Навіть романтично налаштований Мускарі помітив, що все це не надто нагадує затримання відомого злочинця. Поліцейський підійшов до Херроґітів і промовив:

— Самюель Херроґіт, іменем закону ви арештовані за привласнення банківських коштів.

Відомий банкір ствердно кивнув головою, якусь мить подумав, і перш ніж хтось встиг зрозуміти, що відбувається, він повернувся і зробив крок з краю кам’яної скелі. Та тепер унизу не було зеленої галявини, він упав прямісінько у глибоку гірську ущелину.

Італійський полісмен звернувся до отця Бравна, висловлюючи своє роздратування, яке значною мірою було змішане із захопленням.

— Йому таки вдалося нас уникнути, — сказав він. — Він був великим розбійником. А оцей останній трюк, мушу вам сказати, так взагалі безпрецедентний. Він утік з грошима компанії в Італію і найняв оцих «розбійників», щоб таким чином пояснити зникнення грошей і власної персони. Багато хто в поліції повірив, що справді йдеться про викуп. Та впродовж свого життя він ще й не таке виробляв, кажу вам. Це велика втрата для його родини.

Мускарі вів нещасну міс Етель, а вона міцно трималася за нього, так само, як і багато років після цієї події. Та навіть у такий трагічний момент Мускарі, проходячи повз Еццу, посміхнувся до нього і запитав:

— І куди ж ти тепер підеш?

— У Бірмінгем, — відповів актор, закурюючи цигарку. — Хіба я не казав тобі, що я людина майбутнього? Якщо й вірю у що-небудь, то хіба в зміни, в заворушення, у новизну. Я поїду у Манчестер, Ліверпуль, Лідс, Гулль, Хадерсфілд, в Глазго, Чикаго, одним словом, в енергійне, ділове, цивілізоване суспільство!

— Одним словом, — сказав Мускарі, — у справжній грабіжницький рай.