Тягар пристрастей людських

112

Джозайя Ґрейвс, як завжди, вправно організував пристойний, але недорогий похорон; а коли все скінчилося, повернувся разом із Філіпом до будинку вікарія. Дядьків заповіт був у нього, і чоловік прочитав його Філіпові за горнятком уранішнього чаю, зберігаючи належний вираз обличчя. Містер Кері написав заповіт на половинці аркуша і повідомив, що залишає все своє майно племінникові. Це стосувалося меблів, вісімдесяти фунтів у банку, двадцять акцій у компанії «А.В.С», кілька акцій броварні Олсопа, м’юзик-холу в Оксфорді та якогось лондонського ресторану. Усі вони були придбані за порадою самого містера Ґрейвса, і тепер він задоволено пояснив Філіпові:

— Бачиш, люди мусять їсти, вони завжди питимуть і розважатимуться. Якщо вкладати гроші в те, що публіка вважає необхідним, ти нічим не ризикуєш.

Його слова підкреслювали тонку межу між брутальними інтересами простолюдинів (про які він шкодував, але приймав їх) і вишуканими смаками обраних. Усі цінні папери разом давали десь п’ятсот фунтів, і до цього слід було додати гроші на рахунку і те, що можна було заробити на меблях. Для Філіпа це був справжній статок. Це не зробило його щасливим, але він нарешті відчув безмежне полегшення.

Обговоривши питання аукціону, який слід було провести якомога швидше, містер Ґрейвс пішов, а Філіп узявся розбиратися з паперами покійного. Преподобний Вільям Кері пишався тим, що ніколи нічого не знищував, і залишив по собі цілі стоси листів п’ятдесятирічної давнини і пачки охайно зшитих рахунків. Вікарій зберігав не лише листи, що надходили йому, а й ті, котрі написав сам. Був серед них пакунок пожовклих листів, які він написав батькові в сорокових роках, коли, закінчивши Оксфорд, поїхав на довгі канікули до Німеччини. Філіп знічев’я погортав їх. Це був інший Вільям Кері, геть не той Вільям Кері, якого він знав, однак у тому юнакові вже були певні риси, й уважний спостерігач міг здогадатися, яким чоловіком він стане. Листи були написані в офіційному і навіть трохи манірному стилі. Вільям докладав усіх зусиль, аби оглянути визначні місця, і завзято описував замки на Рейні. Шаффхаузенський водоспад змусив його «виголосити шанобливі подяки всемогутньому Творцю Всесвіту, чиї шедеври сповнені такої небаченої краси». Юний Кері не міг відігнати думку, що всі, хто побачив «це творіння рук благословенного Господа, мусять унаслідок споглядання вести чисте й безгрішне життя». Серед старих рахунків Філіп знайшов мініатюрний портрет Вільяма Кері, написаний незабаром після прийняття ним сану. Він зображував молодого парафіяльного священика з довгим волоссям, що природними кучерями спадало на чоло, великими замріяними темними очима і блідим обличчям самітника. Філіп пригадав, як дядько з хихотінням оповідав, скільки пар пантофлів вишили йому захоплені парафіянки.

Решту пообідніх годин і цілий вечір Філіп розбирав незліченну кореспонденцію. Він кидав погляд на адресу та підпис, а потім розривав лист і викидав його в кошик для білизни, що стояв поруч. Раптом він натрапив на послання, підписане Геленою. Почерк він не впізнав, він був витонченим, кутастим і старомодним. Лист починався так: «Мій любий Вільяме», а закінчувався словами «ваша любляча сестра». Раптом Філіп збагнув, що лист був написаний його матір’ю. Раніше він ніколи не бачив листів від неї, тому почерк видався незнайомим. Ішлося в листі про нього:

Філіп відклав листа і, нахилившись уперед, заховав обличчя в долонях. Написане глибоко зворушило і водночас здивувало. Його приголомшив релігійний тон, що не видавався ані слізливим, ані сентиментальним. Про свою матір, яка померла двадцять років тому, він не знав нічого, крім того, що вона була красунею, тож така наївність і набожність здивувала його.

Філіп ніколи не замислювався про цю рису її характеру. Він ще раз перечитав те, що мати написала про нього, чого сподівалася від нього і що думала. Виявилося, що він виріс зовсім інакшим. Кері подивився на себе материними очима і подумав, що, можливо, те, що вона померла, на краще. Раптовий імпульс змусив юнака розірвати лист; його ніжність і невигадливість здавалися якимись надзвичайно особистими. У Філіпа склалося враження, наче, прочитавши листа, він зробив щось непристойне, оголив ніжну материну душу. Він узявся розбирати нудне дядькове листування далі.

За кілька днів Філіп повернувся до Лондона і вперше за два роки увійшов до шпиталю Святого Луки вдень. Він пішов до секретаря медичного інституту, котрий неабияк здивувався, побачивши його, і взявся розпитувати, чим він займався. Досвід допоміг Кері почуватися впевненіше і по-іншому дивитися на різні речі: раніше він міг знітитися від таких запитань, а тепер відповів із прохолодою і навмисно туманно, аби уникнути подальшого допиту. Філіп повідомив, що особисті справи змусили його перервати навчання, але зараз він прагне якомога швидше отримати диплом. Перший іспит, який він міг скласти, стосувався акушерської справи і жіночих хвороб, тож Кері записався на практику до палат, де лежали пацієнтки; зараз саме були канікули, й отримати місце помічника в акушерському відділені вдалося легко. Філіп домовився, що працюватиме там упродовж останнього тижня серпня і двох тижнів на початку вересня. Після співбесіди він обійшов медичний інститут: тут було досить порожньо, адже іспити після літньої сесії вже завершилися. Кері прогулявся терасою вздовж річки. Його серце повнилося радістю. Філіп думав, що тепер зможе розпочати нове життя і залишити позаду всі помилки, примхи і страждання з минулого. Течія річки підказувала, що все минає, як минало завжди, і нічого не має значення; перед Філіпом відкривалося майбутнє, сповнене різноманітних перспектив.

Філіп повернувся до Блекстейбла і взявся влаштовувати справи з дядьковим маєтком. Аукціон призначили на середину серпня, коли люди з’їдуться сюди у відпустку і можна буде продати все за кращу ціну. Він склав каталог книжок і надіслав його кільком букіністам у Теркенбері, Мейдстоуні та Ешфорді.

Одного дня Філіпові спало на думку поїхати до Теркенбері й навідатися до своєї старої школи. Юнак не був там із того дня, коли покинув її з полегшенням і відчуттям, що тепер він сам собі господар. Дивно було блукати вузькими вуличками Теркенбері, які він так давно знав. Кері дивився на ті самі крамнички, що досі продавали ті самі речі — букіністи з підручниками, релігійною літературою і сучасними любовними романами в одному вікні та фотографіями собору чи краєвидів міста в другому; магазин з іграшками, де можна було знайти бейсбольні бити, снасті для риболовлі, тенісні ракетки чи футбольні м’ячі; кравець, у якого за часів Філіпового дитинства одягалися всі жінки; торговець рибою, до якого, приїхавши до Теркенбері, обов’язково зазирав дядько. Філіп потинявся вбогою вуличкою, де за високим парканом стояла червона цегляна будівля підготовчої школи. Трохи далі були ворота до Королівської школи, і Філіп постояв на квадратному майданчику, оточеному різноманітними шкільними будівлями. Була лише четверта година, і хлопчики поспіхом висипали зі школи. Кері побачив незнайомих класних керівників у мантіях і кашкетах із широкими туліями. Він не був тут цілих десять років, і чимало всього змінилося. Потім Кері помітив директора школи — той повільно повертався зі школи до власного будинку, розмовляючи з високим хлопчиком, котрий, як припустив Філіп, навчався у шостому класі. Директор майже не змінився — залишався так само високим, блідим і захопленим, яким Філіп пам’ятав його; очі були такими ж божевільними, але тепер чорна борода була помережана сивими пасмами, а на землистому обличчі з’явилися глибокі зморшки. Кері тягнуло підійти і побалакати з ним, але він боявся, що директор його вже забув, і не хотів пояснювати, хто він такий.

Хлопчики базікали і не поспішали додому; незабаром на вулицю вийшли ті, хто встиг перевдягнутися, і почали грати в м’яча, а решта поділилися на невеличкі групки і потягнулися крізь ворота. Філіп знав, що вони прямують до бейсбольного майданчика, а дехто йде на двір, щоб покидати м’яч біля сіток. Він стояв серед них — справжній незнайомець; кілька школярів кинули байдужі погляди, утім, відвідувачів приваблювали сюди норманські сходи, тож вони не були тут рідкістю і не привертали особливої уваги. Кері жадібно розглядав школярів і з меланхолією думав про прірву, що розділяє їх; він із гіркотою згадав, скільки всього хотів зробити і як мало реалізував. Здавалося, що всі ці роки, які назавжди промайнули, він просто викинув псу під хвіст. Свіжі і бадьорі хлопчики робили те саме, що й він колись. Здавалося, відколи він пішов зі школи, не минуло жодного дня, однак там, де він колись знав усіх хоча б на імена, тепер Філіп не впізнавав нікого. За кілька років сьогоднішні школярі опиняться на його місці і стоятимуть тут, такі ж чужі, як він, але ця думка чомусь не розраджувала, а ще яскравіше нагадувала про марність людського існування. Кожне покоління рухалося тим самим банальним шляхом. Філіп замислився, що сталося з його шкільними товаришами: їм уже було близько тридцяти, хтось із них помер, а інші одружилися та народили дітей; вони стали військовими, священиками, лікарями, юристами, статечними чоловіками, чиї юні роки залишилися позаду. Цікаво, чи змарнував хтось життя так само, як він? Філіп подумав про хлопчика, яким так захоплювався колись; кумедно, але він не міг пригадати його імені; чудово пам’ятав, як той виглядав, адже це був його найкращий друг, а ось ім’я чомусь не залишилося в пам’яті. Кері насмішкувато пригадав, як страшенно ревнував свого друга до інших, і роздратувався, що не може пригадати його ім’я. Страшенно захотілося знову стати хлопчиком, схожим на тих, що тиняються майданчиком, розпочати життя спочатку і, уникнувши помилок, досягнути чогось більшого. Філіп відчув нестерпну самотність. Він мало не пошкодував, що незгоди, від яких страждав протягом останніх двох років, минулися, адже відчайдушна боротьба за виживання втамувала біль людського існування. «У поті свойого лиця ти їстимеш хліб»[333] — це було не прокляття для людства, а зілля, що примирило його з існуванням.

Утім, Філіп розлютився на себе, пригадавши свої ідеї про візерунок життя: страждання, яких він зазнав, були просто частиною вигадливого та чарівного орнаменту; він переконував себе, що повинен радісно приймати все — похмурість і збудження, задоволення і біль, адже це лише збагачує візерунок. Кері свідомо шукав у всьому красу; він пригадав, як у дитинстві побачив зі шкільного подвір’я готичний собор і закохався в нього. Тепер він підійшов подивитися на цю велетенську сіру брилу під хмарним небом; її центральна вежа здіймалася вгору, наче людські гімни, що славлять Господа. Однак біля сіток кидали м’яч моторні, сильні й жваві хлопці, і Філіпа відволікав їхній галас та сміх. Лемент юності привертав увагу душі, а прекрасне творіння перед собою Філіп бачив лише очима.