Тягар пристрастей людських

27

Вікс винаймав дві невеличкі затильні кімнатки в будинку фрау Ерлін, і одна з них слугувала вітальнею та була достатньо зручною, щоби приймати гостей. Після вечері американець частенько запрошував Філіпа і Гейворда до себе, напевно, керуючись пустотливим гумором, який доводив до розпачу його друзів у Кембриджі (штат Массачусетс). Чоловік приймав гостей із вишуканою люб’язністю і наполягав, аби вони сідали у два найзручніших крісла в кімнаті. Попри те що сам Вікс не пив, він ввічливо (і, як здавалося Кері, іронічно) ставив біля Гейворда кілька пляшок пива і наполегливо запалював сірник щоразу, коли у його опонента в розпалі суперечки гасла люлька. На самому початку їхнього знайомства Гейворд, студент відомого університету, ставився до Вікса, усього-на-всього випускника Гарварду, по-батьківськи, а якщо розмова випадково торкалася грецьких трагедій, у яких англієць вважав себе експертом, він давав зрозуміти, що це не тема для обміну думками і ділитися інформацією — його виключне право. Вікс чемно слухав, злегка всміхаючись, поки Гейворд не закінчить лекцію, а потім поставив кілька підступних запитань, котрі спершу здалися тому невинними, і він ввічливо відповів, не помітивши, в яку пастку потрапив. Вікс люб’язно заперечив, потім навів факти, процитувавши якогось маловідомого латинського коментатора, а тоді послався на німецького експерта, і стало зрозуміло, що він — учений. Безтурботно усміхаючись і перепрошуючи, американець зруйнував усю вибудувану Гейвордом теорію і з вишуканою ввічливістю продемонстрував її псевдонауковість. Він глузував з англійця з м’якою іронією. Філіп не міг не погодитися, що Гейворд справляв враження справжнього дурня, а той не міг втримати язика за зубами: помиляючись, але не втрачаючи самовпевненості, юнак намагався сперечатися — робив безглузді заяви, а Вікс дружелюбно його виправляв; знаходив помилкові причини, а Вікс доводив їхню сміховинність. Урешті-решт американець зізнався, що викладав у Гарварді грецьку літературу. Гейворд презирливо розреготався.

— Я мав би здогадатися. Звісно ж, ви читали греків як шкільний учитель, — сказав він, — а я читаю їх як поет.

— І вам здається, що грецька література стає поетичнішою, якщо не розуміти її змісту? А я гадав, що неправильний переклад покращує лише релігійні тексти.

Урешті-решт, допивши пиво, розпалений та розхристаний Гейворд покинув кімнату американця і сказав Філіпові, роздратовано махнувши рукою:

— Звичайно, цей чоловік справжній педант. У нього немає істинного почуття прекрасного. Точність прикрашає клерків. Наша мета — відчути дух грецьких авторів. А Вікс нагадує того, хто йде на концерт Рубінштейна[71], щоби пожалітися, що той сфальшивив. Сфальшивив! Хіба це має значення, якщо він грає божественно?

Його слова справили враження на Філіпа, котрий і гадки не мав, скільки некомпетентних людей заспокоюють себе цими фальшивими нотами.

Гейворд не міг встояти перед можливістю повернути собі втрачені під час минулої суперечки позиції, тож Вікс легко залучав його до нових дискусій. Попри те що юнакові важко було не помічати, які мізерні його знання у порівнянні з американцевими, його англійська непоступливість чи ображена гордість (утім, можливо, це одне й те саме) не дозволяли припинити суперечку. Варто було Гейворду бовкнути щось нелогічне, Вікс одразу кількома словами доводив помилковість його тверджень, на мить замовкав, насолоджуючись тріумфом, а потім змінював тему, наче християнське милосердя змушувало його пожаліти розчавленого суперника.

Часом Філіп намагався вставити свої п’ять копійок, аби допомогти товаришу, але Вікс лагідно уривав його, втім, доброзичливо, зовсім не так, як відповідав Гейворду, тож навіть хворобливо чутливий Кері не почувався ображеним. Гейворд, раз по раз почуваючись дурнем, часто втрачав над собою контроль, і лише ввічлива усмішка американця не давала суперечці перетворитися на сварку. Одного разу, виходячи з Віксової кімнати, молодик розлючено пробурмотів:

— Клятий янкі!

Це все вирішувало. Хіба ж не досконала відповідь на аргумент, який здавався незаперечним?

Попри те що у невеличкій Віксовій кімнаті дискусії починалися з будь-яких тем, кінець кінцем усе завершувалося обговоренням релігії: студент-теолог цікавився цими питаннями з професійної точки зору, а Гейворд радів будь-якій темі, де не потрібно було знати конкретні факти — коли мірилом слугують почуття, можна начхати на логіку, а якщо з логікою ви не дружите, виходить дуже вдало. Юнакові складно було пояснити Філіпу свої релігійні погляди, не виливаючи на товариша цілий потік слів, однак було зрозуміло (і це збігалося з Філіповими уявленнями про природний стан справ), що його виховали в класичних релігійних традиціях. Щоправда, Гейворд досі симпатизував римо-католицтву, хоча від наміру змінити конфесію вже відмовився. Він міг чимало сказати, вихваляючи католицьку церкву, і весь час порівнював її пишні церемонії з простими англіканськими службами. Юнак дав Філіпу «Апологію» Ньюмена, і той прочитав її до останньої сторінки, хоча книжка й здалася йому неймовірно нудною.

— Читайте її заради стилю, а не заради змісту, — наставляв його Гейворд.

Він захоплено розпинався про музику ораторіанців[72] і висловлював чудові припущення з приводу зв’язку між пахощами ладану та побожністю. Вікс слухав усе це із застиглою посмішкою.

— Гадаєте, те, що Джон Генрі Ньюмен гарно писав англійською, а кардинал Меннінґ[73] мав колоритну зовнішність, доводить правоту католицької церкви?

Гейворд натякнув, що пережив чимало душевних мук. Цілий рік він блукав у темряві. Він розчесав пальцями своє хвилясте світле волосся і повідомив, що не погодився б знову пережити такі душевні муки навіть за п’ятсот фунтів. На щастя, врешті-решт він знайшов спокій.

— І у що саме ви вірите? — поцікавився Філіп, котрого ніколи не задовольняли його туманні твердження.

— Я вірю у Цілісність, Добро і Красу. — Англієць вклав у ці слова всю душу, а розслаблені довгі руки та ноги і гордо посаджена голова надали йому надзвичайно привабливого вигляду.

— Ви б саме так описали свою релігію під час перепису населення? — м’яко поцікавився Вікс.

— Ненавиджу точні визначення: вони такі потворні, такі очевидні. Якщо ваша ласка, я сказав би, що дотримуюся релігії герцога Веллінгтона[74] і містера Ґладстона[75].

— Але це і є англіканська церква, — здивувався Філіп.

— Ох, мудрий юначе, — заперечив Гейворд із усмішкою, яка змусила Кері почервоніти: хлопцеві здалося, наче він повівся вульгарно, висловивши витончену думку інших такими простими словами, — я належу до англіканської церкви. Однак я люблю золото й шовк, у які вдягаються римські священики, і целібат, і сповідальню, і чистилище; у темряві італійського собору, таємничого і сповненого ароматами ладану, я щиро вірю у диво, створене месою. У Венеції я бачив одну жінку-рибалку, вона босоніж увійшла до храму, поклала кошик із рибою біля себе, впала на коліна і молилася Мадонні; і я відчув, що її віра справжня — і молився, і вірив разом із нею. Утім, так само я вірю в Афродіту й Аполлона і величного бога Пана.

У нього був чарівний голос, і він підбирав слова, майже ритмічно наспівуючи їх. Гейворд радо продовжив би далі, але Вікс відкоркував другу пляшку пива.

— Дозвольте налити вам трохи.

Англієць звернувся до Філіпа з тією легкою зверхністю, яка так вражала молодь:

— Тепер ви задоволені? — поцікавився він.

Дещо збентежений Філіп запевнив, що так і є.

— А я засмучений, що ви не додали ще й трохи буддизму, — втрутився Вікс. — Зізнаюся, я сам іноді відчуваю симпатію до Магомета, шкода, що ви забули про нього.

Гейворд розреготався, адже був того вечора в гарному настрої, а власні слова ще звучали в його вухах приємною луною. Юнак осушив свій келих.

— Я не чекав, що ви зрозумієте мене, — відповів він. — Ваш холоднокровний американський розум схильний усе критикувати. Емерсон[76] і всіляке таке. Та що таке критика? Критика — це здебільшого руйнівна стихія; руйнувати може кожен, але не кожен може будувати. Ви педант, мій любий друже. Важливо створювати: я — творець, я — поет.

Вікс кинув на нього погляд, який здавався похмурим, та все ж супроводжувався сліпучою усмішкою.

— Гадаю, якщо ви не заперечуєте проти таких слів, що ви трохи сп’яніли.

— Хіба так трохи, що про це навіть не слід згадувати, — весело погодився англієць. — Цього недостатньо, щоби вам вдалося перемогти мене в суперечці. Але не зупиняймося: я відкрив вам свою душу, тепер ваша черга розповісти нам про свою віру.

Вікс нахилив голову набік і став схожим на горобчика на жердинці.

— Уже багато років я намагаюся збагнути це. Гадаю, я уніат.

— Але вони сектанти, — здивувався Філіп.

Він не зрозумів, чому обидва його співрозмовники розреготалися — Гейворд громоподібно, а Вікс кумедно фиркаючи.

— А в Англії сектанти не можуть бути джентльменами, чи не так? — поцікавився Вікс.

— Ну, якщо вас цікавить моя думка, так і є, — дещо різкувато кинув Кері.

Він ненавидів, коли з нього сміялися, а чоловіки засміялися знову.

— Чи не розповісте мені, хто такий джентльмен? — попросив американець.

— Ох, навіть не знаю. Це й так усім відомо.

— А ви — джентльмен?

Філіп ніколи в цьому не сумнівався, але знав, що не личить самому так себе називати.

— Якщо хтось каже вам, наче він джентльмен, можете закладатися, що це не так, — кинув він у відповідь.

— А я джентльмен?

Схильність до правди заважала Кері відповісти на це запитання, але він був ввічливим від природи.

— Ох, це зовсім інша річ, — озвався він. — Ви ж американець, чи не так?

— Отже, ми виявили, що джентльменами можуть бути лише англійці? — серйозно поцікавився Вікс.

Кері йому не заперечив.

— А можете назвати мені ще якісь відмінні риси джентльменів? — не вгавав американець.

Філіп почервонів, але почав гніватися і не думав про те, що виставляє себе на посміховисько.

— Чимало. — Він пригадав, як дядько казав, що для того, щоб стати джентльменом, потрібно три покоління. Це була його улюблена приказка разом із «горбатого могила виправить». — Перш за все це син джентльмена, який закінчив приватну школу, а потім Оксфорд чи Кембридж.

— Гадаю, Единбурзький університет не рахується? — втрутився Вікс.

— А ще він розмовляє англійською як джентльмен, носить відповідний одяг і завжди знає, чи джентльмен його співрозмовник.

Що більше Філіп говорив, то менш переконливими здавалися йому власні слова, але так воно й було: він буквально так і вважав, і так само вважали всі, кого йому довелося знати.

— Тепер мені зрозуміло, що я не джентльмен, — підсумував Вікс. — У такому разі не розумію, чому вас так здивувало те, що я сектант.

— Я не дуже розумію, хто такі уніати, — зізнався Філіп.

Вікс знову дивним чином нахилив голову набік: здавалося він ось-ось зацвірінькає.

— Уніат чесно не вірить майже в усе, у що вірять інші, зате надзвичайно палко вірить сам не знає в що.

— Не розумію, навіщо ви з мене кепкуєте, — сказав Філіп. — Я справді хотів дізнатися.

— Мій любий друже, я не кепкую з вас. Знадобилися роки терплячої праці і завзятих досліджень, що добряче попсували мені нерви, перш ніж я дійшов до цього визначення.

Коли Філіп із Гейвордом підвелися, Вікс простягнув Кері невеличку книжку в паперовій обкладинці.

— Гадаю, тепер ви вже досить добре розумієте французьку. Мені цікаво, чи зачарує вас ця книжка.

Філіп подякував і, взявши подарунок, подивився на обкладинку. Це було «Життя Ісуса», написане Ренаном[77].