Тягар пристрастей людських

38

Роботи наприкінці року було чимало. Філіп навідувався в різні місця зі службовцем на прізвище Томпсон і цілими днями монотонно вигукував суми, з якими звірявся його колега; а іноді йому доручали додавати цифри на довжелезних аркушах. У нього ніколи не було хисту до математики, тому справа просувалася повільно. Томпсона дратували його помилки. Колега був високим худорлявим чоловіком років сорока, з нездоровим кольором обличчя, чорним волоссям і кошлатими вусами; щоки в нього були запалі, а з обох боків від носа прорізалися глибокі зморшки. До Філіпа він відчував неприязнь через те, що той був учнем, міг викласти за навчання три сотні гіней і утримувати себе п’ять років — таким нескладно вибудувати кар’єру. А сам Томпсон, незважаючи на свою вправність і досвід, не міг навіть піднятися вище службовця із заробітком тридцять п’ять шилінгів на тиждень. Чоловіком він був сварливим, пригніченим великою родиною й обуреним удаваною Філіповою зверхністю. Він знущався над ним через те, що той був освіченішим, кепкував із його вимови, не міг пробачити йому акценту кокні та, розмовляючи, навмисно перебільшено перекривлював його. Спочатку чоловікова поведінка була просто непривітною та огидною, але, збагнувши, що Філіп не має хисту до бухгалтерської справи, Томпсон почав із задоволенням над ним знущатися; його атаки були грубими і дурнуватими, але зачіпали хлопця за живе, і той, захищаючись, поводився зверхньо, хоча зовсім не почувався кращим.

— Приймали зранку ванну? — цікавився Томпсон, коли Філіп запізнювався на роботу (його пунктуальності не вистачило надовго).

— Так, а ви хіба ні?

— Ні. Я ж не джентльмен, а простий службовець, і купаюся щосуботи ввечері.

— Напевно, тому в понеділок ви ще сварливіший, ніж завжди.

— Чи не могли б ви великодушно поєднати кілька чисел за допомогою простого додавання? Боюся навіть запитувати про таке у джентльмена, котрий знає грецьку й латину.

— Ваші спроби іронізувати не надто вдалі.

Однак Філіп не міг не помічати, що інші службовці (неотеси з мізерними зарплатами) були кориснішими за нього. Через нього навіть містеру Ґудворсі кілька разів бракувало терпіння.

— Вам уже дійсно час розумітися на справі краще, — казав він. — А поки що ви відстаєте навіть від посильного.

Філіп похмуро слухав. Йому не подобалося, коли його присоромлювали, і він почувався приниженим, коли якось, переписуючи копії рахунків, зробив усе так, що містерові Ґудворсі довелося віддати це завдання іншому службовцю. Спочатку робота цікавила своєю новизною і з нею можна було миритися, але тепер вона ставала нестерпною, а довідавшись, що не має до таких справ хисту, Філіп зненавидів її. Частенько замість того, аби займатися дорученою йому роботою, хлопець гаяв час, малюючи невеличкі картинки на службових аркушах для нотаток. Він зобразив Ватсона в усіх можливих позах, і той був уражений його талантом. Ватсону спало на думку взяти малюнки додому, і наступного дня він передав колезі похвали від своєї родини.

— Цікаво, чому ви не стали художником? — запитав юнак. — Щоправда, грошей цим не заробиш.

Так вийшло, що за кілька днів містер Картер обідав у Ватсонів, і йому продемонстрували намальоване. Наступного ранку чоловік викликав до себе Кері. Філіп бачив начальника нечасто і дивився на нього мало не побожно.

— Послухайте, юначе, мене не цікавить, чим ви займаєтеся у робочі години, але я бачив ваші малюнки на службових бланках, а містер Ґудворсі жаліється мені, що ви працюєте недбало. Ви ніколи не станете гарним бухгалтером, якщо спатимете на роботі. Це хороша професія, і нею займаються достойні люди, але для цієї професії, вам слід… — Він замислився, як вдало закінчити речення, але так нічого і не придумавши, повторив банальне «не спати на роботі».

Можливо, Філіп міг звикнути, але було домовлено, що за рік він зможе покинути навчання, якщо робота не припаде йому до душі, та отримати назад половину платні. Він відчував, що здатний на щось більше, ніж додавати рахунки, і почувався приниженим від власної неспроможності впоратися з такими дрібницями. Вульгарні Томпсонові сцени діяли йому на нерви. У березні закінчився навчальний рік Ватсона, і Кері з жалем попрощався з хлопцем, попри те що той його не цікавив. Їх пов’язувало однаково неприязне ставлення інших службовців до тих, хто походив із трошечки вищого класу. Коли Філіп думав про те, що йому доведеться провести життя в товаристві цих зануд, у нього краялося серце. Він сподівався, що у Лондоні на нього чекає чимало дивовижних речей, але місто не дало йому нічого. Тепер Кері ненавидів його. Він нікого не знав і гадки не мав, як можна з кимось познайомитися. Він стомився від постійної самотності. З’явилося відчуття, що далі так жити неможливо. Уночі він лежав у ліжку і думав, як чудово було б ніколи більше не бачити те захаращене бюро і всіх його працівників, а ще покинути це сіре житло.

Навесні на нього чекало велике розчарування. Гейворд повідомляв про наміри приїхати на три місяці до Лондона, і Філіп страшенно хотів знову його побачити. Останнім часом він так багато читав і думав, що мозок аж кипів від ідей, які хотілося обговорити, але хлопець не знав нікого, кому б цікаві були такі абстрактні речі. Він збуджено чекав, що нарешті зможе досхочу наговоритися, і неабияк засмутився, коли Гейворд написав, що цьогоріч весна в Італії прекрасніша, ніж завжди, і він не може змусити себе поїхати геть. Він запитував, чому б Філіпу не навідатися до нього. Який сенс марнувати дні своєї молодості в бюро, коли навколо чекає такий чарівний світ? У листі було написано так:

Його порада збігалася з тим, що Філіп давненько вже обдумував мимохіть. Спочатку така перспектива його лякала, але він не міг забути про неї і після довгих розмірковувань дійшов висновку, що це єдина можливість вибратися зі свого жалюгідного становища. Усі навколо вважали, що у нього є талант; у Гейдельберзі знайомі захоплювалися його акварельними картинами, міс Вілкінсон не втомлювалася повторювати, що вони чудові; навіть на незнайомців на кшталт Ватсона його етюди справляли враження. А на Філіпа неабияке враження справила книжка «La Vie de Boheme». Він привіз її з собою до Лондона, і в найсумніші миті йому достатньо було прочитати кілька сторінок, аби перенестися на ті чарівні горища, де Родольфе та його друзі танцювали, кохали і співали. Філіп почав мріяти про Париж так само, як колись мріяв про Лондон. Картини були його пристрастю, то хіба він не зможе малювати не гірше за інших? У листі до міс Вілкінсон хлопець поцікавився, скільки йому знадобиться грошей, щоб жити в Парижі. Жінка відповіла, що йому цілком вистачить вісімдесяти фунтів, і поставилася до його проекту із захватом. Вона писала, що він вартий більшого, ніж гаяння часу в бюро. «Хто захоче бути службовцем, якщо може бути художником?» — театрально питала вона і переконувала Філіпа повірити в себе, адже це найважливіше. Однак за характером Філіп був обережний. Гейвордові добре було говорити про ризики — він мав триста фунтів на рік у золотих цінних паперах, а весь капітал Кері обмежувався вісімнадцятьма сотнями. Хлопець вагався.

Але якось одного дня містер Ґудворсі раптом поцікавився, чи не хоче він поїхати до Парижа. Фірма вела бухгалтерію одного готелю на вулиці Фобур-Сент-Оноре[117], котрим володіла англійська компанія, і двічі на рік містер Ґудворсі їздив туди з одним зі службовців. Однак цього разу його звичний напарник захворів, а всім іншим не дозволяла поїхати термінова робота. Містер Ґудворсі подумав про Філіпа — без нього легше було обійтися, та й стажування давало йому право на таку роботу, яка була однією з найбільших переваг професії.

— Вам доведеться працювати цілий день, — попередив містер Ґудворсі, — але ввечері ми зможемо займатися власними справами, а Париж є Париж. — Він багатозначно вишкірився. — У готелі нас дуже добре приймають і годують, тож нам це нічого не коштуватиме. Найбільше я люблю поїздки в Париж за чужий рахунок.

Коли вони приїхали в Кале і Філіп побачив натовп носіїв, що активно жестикулювали, його серце затріпотіло.

— І все це насправді, — сказав він собі подумки.

У поїзді Філіп не міг відвести очей від країни за вікном; він захоплювався піщаними дюнами, їхні кольори здавалися хлопцеві найпрекраснішими на світі; а канали і довгі вервечки тополь просто зачарували його. Коли вони вийшли з «Gare du Nord»[118] і заторохтіли бруківкою у старому скрипучому кебі, Філіпові здалося, наче він дихає якимось іншим повітрям, таким п’янким, що хотілося кричати на повен голос. Біля дверей готелю їх зустрів адміністратор, приємний огрядний чоловік, котрий пристойно розмовляв англійською. Містер Ґудворсі був його давнім приятелем, тож їх зустріли гостинно, а дружина француза влаштувала обід у власному номері. Філіпові здалося, що він ніколи не їв нічого смачнішого за цей beefsteak aux pommes[119] і не пив такого нектару, як vin ordinaire[120], поставлене перед ним на стіл.

Містерові Ґудворсі, поважному сім’янинові з ідеальними принципами, столиця Франції здавалася радісним гріховним раєм. Наступного ранку він запитав у господаря, де краще подивитися на «солоденьке». Він неабияк насолоджувався поїздками до Парижа і казав, що вони не дають заіржавіти. Увечері, покінчивши з роботою та вечерею, чоловік водив Філіпа до «Мулен Руж» чи «Фолі Бержер». Насолоджуючись непристойностями, він блискав очицями, а його обличчя розтягала лукава хтива посмішка. Містер Ґудворсі навідувався до всіх барлогів, спеціально призначених для іноземців, а повернувшись, розпинався, що на націю, яка дозволяє собі таке, не чекає нічого доброго. Коли в якомусь ревю на сцені з’являлася майже оголена жінка, він підштовхував Філіпа ліктем і вказував йому на найпоказніших куртизанок, що прогулювалися залою. Чоловік показував хлопцеві непристойний Париж, але той дивився на все крізь полуду ілюзій на очах. Рано-вранці Філіп вибігав із готелю на Єлисейські поля і зупинявся біля площі де ла Конкорд. Був червень, і Париж сріблясто мерехтів у тонкому повітрі. Серце Філіпа сповнилося любов’ю до людей, і він думав, що нарешті віднайшов місце, де царює романтика.

У Парижі вони провели тиждень, а в неділю повернулися додому. Увійшовши пізно вночі до свого захаращеного помешкання в Барнсі, Філіп одразу вирішив: він покине стажування і вивчатиме в Парижі мистецтво, але дочекається кінця року, щоби ніхто не зміг назвати його нерозсудливим. У два останні тижні серпня Кері збирався у відпустку і, від’їжджаючи, хотів попередити Герберта Картера, що не має наміру повертатися. Юнак змушував себе щодня ходити в бюро, але не міг навіть вдавати, що робота його цікавить. Усі його думки займало майбутнє. Минула середина липня, роботи було чимало, а Філіп узагалі уникав її, запевняючи, що відвідує лекції, готуючись до першого екзамену. Увесь вільний час він проводив у Національній галереї і за читанням книжок про Париж і живопис. Він із головою поринув у путівник Раскіна. Прочитав біографії художників, написані Вазарі[121]. Йому сподобалася історія про Корреджо[122], і він уявляв, як стоїть перед якимось шедевром і вигукує: «Anch’io son’ pittore»[123]. Кері більше не сумнівався — у ньому є задатки видатного художника.

— Зрештою, варто хоча б спробувати, — казав він собі. — Найважливіше в житті — не боятися ризикувати.

Нарешті надійшла середина серпня. Містер Картер поїхав на місяць до Шотландії, і в бюро керував старший службовець. Містер Ґудворсі після поїздки до Франції, схоже, прихильно ставився до Філіпа, і тепер, коли свобода була такою близькою, Кері міг миритися з цим кумедним чоловічком.

— Завтра ви їдете у відпустку, Кері? — поцікавився Ґудворсі ввечері.

Цілий день Філіп нагадував собі, що востаннє сидить у ненависному бюро.

— Так, рік мого навчання підійшов до кінця.

— Боюся, справи ваші йдуть так собі. Містер Картер дуже вами незадоволений.

— Але не так, як я незадоволений містером Картером, — радісно відгукнувся Філіп.

— Не думаю, що вам пасують такі розмови, Кері.

— Я не повернуся назад. Ми домовлялися, що за рік я зможу покинути навчання, якщо бухгалтерія мені не сподобається, і містер Картер поверне мені половину сплаченої суми.

— Вам не слід поспішати з такими рішеннями.

— Десять місяців я ненавидів усе: ненавидів роботу, ненавидів бюро, ненавидів Лондон. Краще замітати вулиці, ніж залишитися тут іще хоча б на день.

— Гаразд, мушу зізнатися, що бухгалтерія — не зовсім ваша справа.

— На все добре, — сказав Філіп, простягаючи руку. — Хочу подякувати за ваше добре ставлення до мене. Вибачте, якщо завдав вам неприємностей. Я майже одразу зрозумів, що це не моє.

— Ну, що ж, якщо ви так вирішили, тоді прощавайте. Не знаю, чим ви плануєте займатися, але якщо будете неподалік, обов’язково заходьте до нас.

Філіп тихенько засміявся:

— Боюся видатися нахабним, але щиро сподіваюся, що більше ніколи не побачу жодного з вас.