Вілла Деккера

1

В обід я зателефонував Ірмі.

— Сервус, зозулько. Що робиш?

— Чекаю твого дзвінка,— промовила вона багатообіцяючим тоном.

— Які в тебе ідеї?

— Хочу познайомити тебе з тетою. Властиво, то вона хоче познайомитися.

Це мене здивувало, але я погодився. Умовилися на зустріч в «Ґранді».

Збєжховський не підвів, методом вилучення він запропонував мені лише три адреси. То вже було легше. Я йому подякував, обіцявши могорич.

— А нащо тобі та вілла? — запитав, коли ми прощались.— Хочеш купити?

— Я? Звідки в мене така форса^[52]? Нє, то для іншої ­справи.

— Знову якесь вбивство?

— Йо. Але розповім пізніше.

Пересікаючи Ринок дорогою до «Cafe Carlton» біля музею Промисловості, щоб зустрітися з агентом комісара, мені здалося, що за мною хтось стежить. Це відчуття не покидало мене всю дорогу і добряче напружило. Постало питання, з якого місця мене вистежили. Якщо від ­будинку, де сховалася від світу Каміла, то це небезпека також і для неї. Я зупинився біля вітрини з жіночими ­сукнями і побачив лише темну постать, що шмигнула позад мене в браму. Хтось ховався від мене. Я минув винарню Штадтміллєра і озирнувся. За мною ніхто не йшов. Тоді я швидко повернув за ріг, пробіг кілька метрів і сховався в Преображенській церкві. Там, де я став у затінку, мене не було видно. Незабаром з-за рогу вискочив заклопотаний переслідувач у кашкеті по самі очі. Він не міг второпати, куди я подівся. Спочатку розгублено стояв, потім побіг у напрямку «Віденської». Я тим часом вислизнув на вулицю і шмигнув до «Carlton-у».

У головній залі з віденськими вікнами було майже порожньо. На естраді дрімало піяніно, а на столиках лежали розіп’яті на рамцях часописи, яких, мабуть, ніхто не перегортав, бо виглядали непорочно. Але з першої сторінки вирізано було купон вакаційного конкурсу, в наступному часописі те саме. Либонь господар закладу вирізає їх передбачливо з самого ранку, заки вони потраплять у руки газетних молів, спраглих не менше за господаря на відпочинок забездурно.

В сусідній меншій залі грали в шахи і час від часу збуджено вигукували. Я не знав, як виглядає мій інформатор, і спокійно чекав, повісивши маринарку на крісло. Почало вечоріти. Кельнери позабирали вішаки, що стояли по кутах. Від цієї хвилі гості зобов’язані будуть здавати вбрання до шатні.

Тихо і майже непомітно наблизився невеликого зросту чоловічок у сірій вітрівці і сірому капелюсі. Його гостре обличчя з тоненькими вусиками не викликало довіри, очима він стріляв на боки, миттєво оцінюючи всіх присутніх. Хода його була легка й пружна. Він хляпнув біля мене і сказав:

— То я той, кого пан чекає. Моє прізвище вам нічого не скаже та й не потрібне. Називайте мене Шпак.— Він обережно скинув капелюха, мовби намагався не потривожити свою шевелюру, не менш обережно поправив волосся над чолом і продовжив: — Отже, пан комісар просив мене з’ясувати дещо про панну Ірму Анастасію Краузе і її тету Матильду фон Крюденер.— Він вийняв з кишені записника і став вичитувати свої нотатки.— Так от, Ірма є членом Німецького народного союзу, як і Деккер, якого всі розшукують. Але я це вже повідомив панові комісару, а він вам. Начитана, знає кілька мов. Фанатка Гітлера. Працювала в пропагандистському штабі Альфреда Розенберґа і в створеному ним «Союзі боротьби за німецьку культуру» — «Kampfbund fur deutsche Kultur».

— Чим вона там займалася?

— Писала різноманітні статті. Вона теж, можна сказати, журналіст. Публікувала інтерв’ю з високими чинами.

— А в Сопоті в казино працювала?

— Ні. Але бувала часто. Це дуже добре місце для зав’язування контактів, і вона його використовувала. Навіщо їй працювати в казино, коли її батько — власник сталеварні?

— Логічно. Але ж вона, кажете, працювала у Розен­берґа.

— Це інша річ. Тут брала гору ідейність.

— Отже, вона перебуває у Львові з якоюсь метою?

— Напевно. Однак з якою — встановити не вдалося. Відколи мене попросив пан комісар зайнятися нею, я послав свою людину стежити за нею, а сам збирав відомості.

— І хто ваша людина?

Шпак зашарівся і промовив, потупивши очі:

— Моя людина — це моя дружина. Я їй безмежно довіряю. Пані Шпакова ще мене ніколи не підвела і не обманула. Вона старанно нотувала всі кроки панни Ірми, однак нічого цікавого не зауважила. Ось, будь ласка.

Він підсунув мені аркуш паперу, де було похвилинно описано всі Ірмині рухи: зранку вона провідала разом з тетою цукерню Залевського, потім пішла сама до перукарні, далі обід в «Ромі» з тетою, по обіді не виходила з дому.

— Брама того дому виходить в сад, а сад має фіртку,— сказав я.

— Маєте рацію. Я здогадуюсь, на що ви натякаєте. Відповідь: ні, не могла. Бо у мене є ще син. Йому тільки дванадцять, але він дуже спритний. От він і стежив з тамтого боку.

Я міг лише дивуватися такій родинній агентурі.

— Після вас я ще маю зустріч з Ірмою та її тетою в «Ґранді»,— сказав я.— Ініціятиву проявила тета. Якби ви довідалися також про неї дещо.

— Так-так, звісно. Дещо довідався. Її дівоче прізвище…— Шпак зробив павзу і подивився на мене так, мовби це не він, а я повинен його ошелешити якоюсь новиною, і промовив, артикулюючи кожен звук: — Шу-лєн-бурґ!

— Вона рідня того самого…

— Так! — не знати чого втішився Шпак.— Сестра відомого дипломата Вернера фон дер Шулєнбурґа. Вийшла заміж за барона Йогана Густава фон Крюденера. Недавно овдовіла. Однак мушу зауважити, що це не документальні відомості. Ці відомості походять з її власних вуст. Про своє родичання з дипломатом вона розповідає навіть кельнерам. Отже, варто все це ще перевірити.

— А з якою метою вона тут?

— Цього я ще не знаю. Я ж тільки вчора ними зацікавився. Гадаю, назавтра підготую докладніше досьє. І ще одне… Ви вже вибачайте, але пан Кисіль — мій давній клієнт. Я на нього працюю, щоб не збрехати, років два­дцять. І я б дуже не бажав прикростей для когось із його родини.

— До чого ви ведете? — не зрозумів я.

— Та бачите… ви можете сказати, що то не моя справа. І будете мати рацію. Але коли я бачу ваші близькі стосунки з панною Ірмою і наближені до, так би мовити, близьких з панною Мирославою, я починаю хвилюватися.

Чогось подібного я не сподівався й вирячив на нього очі:

— За кого?

— За кого я хвилююся? Та ж, звісно, не за панну Ірму. А за панну Миросю, яку знаю від народження. Хвилююся за її ніжне, любляче серденько. Яке ви можете, не ­хотячи, розбити. І прошу мені вірити: ця розмова залишиться між нами. Але просив би вас не намагатися сидіти на двох стільцях.

До нашого столу підійшов кельнер і повідомив:

— Пана редактора просять до телефону.

Я здивувався — хто б то міг бути? Хто міг знати, що я тут?

— Де телефон? — запитав я.

— За баром, прошу пана.

Я взяв слухавку й почув схвильований жіночий голос:

— Пане Марку, вибачте, що я вас турбую. Я дружина пана Шпака. І я дуже за нього хвилююся. Хотіла б довідатися, чи він часом не замовив собі алкоголь?

— Ні, ніхто нічого не замовляв. А що таке?

— Бо йому не можна. Тішуся. Ще раз вибачте і нічого йому не кажіть.

— Гаразд.

Дивний дзвінок. Я повернувся і вручив Шпакові п’ять золотих. Він промурмотів щось невиразне, покрутив гроші в руці і соромливим тоном промовив:

— А для пані Шпакової щось належиться? Вона заслужила.

Я дав йому ще п’ятку і вийшов раніше, ніж почув про заслуги малого Шпаченяти.

2

Ірма зі своєю тетою вже зайняли столик і навіть замовили вино. Але ще не пили. Три келихи стояли чисті й неторкані. Коли я підійшов до столу, баронеса простягнула мені руку з нанизаними перстенцями, я притулився до неї вустами і відчув могильний холод. Баронеса відразу залопотіла до мене по-німецькому з баварським ак­центом:

— Пане Марку, дуже приємно з вами запізнатися. Мені Ірма про вас багато вповідала. Але не буду вам забивати баки — вип’ємо спочатку за знайомство.

Я скинув маринарку, повісив на крісло і сів навпроти них. Кельнер наповнив нам келихи, й ми випили. Мене цікавило, що від мене хоче баронеса, навіщо я їй здався? Після кількох фраз, проказаних з увічливості, баронеса промовила:

— Пане Марку, маю до вас справу. Ми з Ірмою у Лємберґу люди чужі, мало в чому орієнтуємося. Але я б хотіла придбати десь за містом віллу. Чи не могли б ви мені підказати, яка місцина найзатишніша?

— А ви вже бували на якихось львівських околицях?

— Так. Ми були у Винниках, Лисиничах, у Рудному і Брюховичах. Нам всюди сподобалося — там всюди ліси, ліси,— сказала Ірма.

— Особливе враження на мене справляють сосни. Дихати цим повітрям! — замріяно промовила баронеса.

А я думав про те, що в Німеччині теж є сосни, на дідька їм купувати віллу під Львовом?

— Сосни є майже всюди,— сказав я.

— Так, я зауважила,— погодилася баронеса.— Чи не могли б ви підшукати нам віллу на продаж? Я вам щедро віддячу.

— Але чому ви звернулися до мене, а не до маклерів?

— Ну, по-перше, ви добрий знайомий моєї Ірми, а по-друге, ті ваші маклери, коли бачать когось з-поза Речі Посполитої, то відразу накручують захмарні ціни. Ви ж самі про це писали.

Ого! Баронеса читала мої статті? Ні, мабуть, Ірма їй переказала.

— Так…— промовив я.— Є таке. Я поцікавлюся, що там зараз продається. Але яка би то мала бути вілла?

— Бажано без сусідів. Може бути просто серед лісу. Ну, і щоб там не довелося ремонти робити. Хіба невеликі.

У цей момент до мене підійшов кельнер і простягнув записку. Я розгорнув і прочитав: «Я в сусідній залі. Рося».

— Пробачте,— сказав я.— Відійду на хвильку.

— Нічого, нічого,— залопотіла, усміхаючись, баронеса.

Я вийшов до сусідньої зали. Рося сиділа за кавою з морозивом. За столиком у кутку пив пиво її охоронець і глипав на мене спідлоба.

— Як ти мене вирахувала? — запитав я, вмощуючись біля неї.

— А дуже просто. Мій тато хоче з тобою побачитися. Гарна для цього нагода буде в п’ятницю — збереться вишукана публіка. Тато довідався від комісара, що ти будеш мати здибанку зі Шпаком.

— Ти знаєш Шпака? — здивувався я.

— Та чого ж не знати, коли його послугами і мій тато користувався? Наприклад, щоб вистежити, з ким загулює Деккер. Я зателефонувала в «Карлтон», але ти вже пішов. Зате Шпак ще був. Він мені повідомив, що ти будеш тут.

— Тобто ти мене покликала, щоб повідомити про забаву в казино?

— Не тільки. Я пропоную навідатися до Деккерового помешкання.

— Що? Зараз?

— Так. Я згадала, що там залишилися Камілині речі. Може, вдасться щось у них вишпортати.

— Отак ні сіло, ні впало…— закомизився я.

— В мене таке передчуття, що відтягувати не варто. Завтра може бути пізно.

— Але це може бути небезпечно.

— Тому буде з нами й Зеньо. Тільки пам’ятай, що ми при ньому на «ви».

— Головне, аби ти пам’ятала. Де його будинок?

— На Східній. Це дуже маленька вуличка.

— То Замарстинів?

— Так. Буду чекати тебе з автом ліворуч оперного.

— Гаразд. Тоді через десять хвилин. Якраз Зеньо доп’є пиво.

Я повернувся до Ірми та баронеси. За той час вони вже надпочали нову пляшку вина.

— У мене ідея,— сказала баронеса.— Ми з Ірмою збираємося в казино. Чи не бажаєте скласти нам компанію?

— Така ідея мені до вподоби,— я вдав зацікавленого.— Але, на жаль, мушу ще зустрітися з деякими темними типами, які мають для мене інформацію. Знаєте, репортери мусять будь-яку цікаву звістку ловити за хвіст, поки хто інший у них не перехопив.

— І що ж то за звістка? — запитала Ірма.— Чи це секрет?

— Деталей поки що не знаю. Але це пов’язано з ма­ніяком.

— Боже мій,— сплеснула руками баронеса.— Маніяк! Я читала… точніше, Ірма мені читала. То щось страшне! І ви йдете на зустріч сам?

— Ні, в мене є охоронець.

В ту ж хвилину я побачив, як виходять з ресторації Рося і Зеньо.

— Добре,— сказала баронеса.— Але мусите ще з нами випити.

Я перехилив келих, подякував, накинув маринарку і вийшов з ресторації, обіцявши приїхати в казино.

3

Вулиці потонули в сутінках. Рося сиділа в авті за кермом. Ми проминули Полтвяну[53], дотримуючись дозволеної швидкості в 25 км, потім звернули на Річну*, Замарстинівську, Огородницьку[54] і виїхали на Квітову. На другому закруті ліворуч була Східна. Рося хотіла завернути відразу з Замарстинівської на Східну, але я вирішив, що краще залишити авто на Квітовій за густим грабником. Ми вийшли з авта. Світло єдиного ліхтаря на початку вулиці не сягало до Деккерової парцелі, що ховалася за муром і високими деревами. Фіртка була на замку.

— Від фіртки у вас ключа нема? — запитав я.

— Для цього в нас є Зеньо,— сказала Рося.

Я міг зауважити, що теж ношу з собою відмикачку на всякий трафунок, але змовчав. Мені її колись подарував Пурцель, і вона згодилася навіть як зброя — одного разу я нею пробив шию нападникові.

Зеньо попорпався в кишенях, добув відмикачку, і за хвилину фіртка скрипнула. Я відчинив двері ключем, який мені раніше вручила Рося. Зеньо вийняв свого сауе­ра і присвічував ліхтариком, ми ступали за ним. Помешкання потопало в темряві. Рося намацала вмикач, і нарешті можна було роздивитися, куди ми потрапили. Від передпокою вело троє дверей, вузький коридорчик прямував на кухню і до чорного виходу.

— Що ми шукаємо? — запитав я.

— Ось там була кімната Каміли,— сказала Рося, показуючи на двері ліворуч.— Я перегляну її речі. А ви можете оглянути інші кімнати.

Я рушив до протилежного покою. Там був стіл і дві шафи. В одній одяг. Я обмацав кишені. Нічого цікавого. Увагу мою привернув плетений кошик для сміття. Мене такі речі завше приманюють. Я перекинув його на підлогу і став розглядати. В кошику була купа непотребу. Зокрема, пуделочки і обгортки від фотоплівок «Kodak». Самих плівок не було. Цікаво, що міг фоткати Деккер?

Я висипав сміття назад до кошика і став порпатися в столі. Там теж нічого не було цікавого. Видно, що хтось — мабуть, сам Деккер — уже все найважливіше забрав. У сусідній кімнаті бушував Зеньо. Він перевернув догори ліжко, обмацав матраци, подушки, ковдри.

— Ніц? — запитав я.

— Ніц.

Раптом рипнули вхідні двері. Зеньо вихопив пістолет і вискочив у передпокій. Пролунав короткий жіночий зойк, двері гучно траснули, і скреготнув ключ. Я вибіг теж, Зеньо зі злістю тряс зачинені двері. Рося шарпала штори на вікні. Я поміг їй відчинити вікно, й ми визирнули. Вулиця була порожня. Десь за рогом захурчало авто, і все стихло.

— Курва! — вилаявся Зеньо.— То ж треба було! Лишити ключ в дверях! Втекла!

— Хто то був? — запитав я.

— Якась кобіта.

— Ви її бачили?

— Нє. Коли я вискочив з покою, вона враз затраснула двері. Але бистра!

— Ви навіть не роздивилися, як вона була вбрана?

— На дворі темно. І я встиг помітити лише темну постать. Вона не переступала порогу.

— Мабуть, коханка Деккера? — промовила Рося, зиркнувши на мене.

— Шкода, що ми її сполохали,— зітхнув я.— Не треба було вмикати світло. Якщо то коханка, то дивно, що вона не знає, де Деккер. Вона побачила світло і подумала, що застане господаря. А якби не було світла, вона могла б спробувати сюди проникнути. Тут би ми всі й познайомилися. Ви щось знайшли?

— Нічого,— похитала головою Рося.— Я спакувала речі Каміли до валізи. Подарую нашій покоївці. Чого їм тут валятися?

— Дивно, що Деккер їх не повикидав. Вони ж розбіглися давніше…

— Може, думав, що вона повернеться,— промовила зі смутком Рося. В очах її зблиснули сльози.

— Поки що не віддавайте нікому її речі,— сказав я.— Вони ще можуть бути важливі для слідства.

«Не так для слідства, як для самої Каміли»,— подумав я.

— Та-ак? — здивувалася дівчина.

— Кажу цілком поважно. Речі інколи промовляють виразніше за людей. Тому, поки слідство не завершене, нехай лежать у вас.

— Та добре…— зітхнула вона.— То що? Як будемо звідси вибиратися?

— А нехай той, хто лишив ключа в дверях, вилізе через вікно,— буркнув Зеньо.

Я не сперечався, вискочив з вікна й відчинив двері. Ми погасили світло і вийшли з будинку. Вітер шарпав дерева, віяло прохолодою.

— Отже, ти пам’ятаєш, що тато чекає на тебе в п’ятницю? — сказала на прощання Рося.— Я буду ввечері примірювати сукню в Пасажі Миколяша. Звільнюся десь о сьомій і заберу тебе на автівці.