Вілла Деккера

1

Цього дня Польща проголосила загальну мобілізацію, і до Львова посунули тисячі молодих резервістів. Їх було повно всюди — в парках, у скверах, на площах. Всі чекали на зброю, а з цим було нелегко. Українцям-­старшинам поляки не довіряли, й рідко хто отримав мобілізаційні картки. Не отримали їх і ми з Обухом.

Пополудні я завершив репортаж, потім забіг на каву з канапкою до пані Теличкової, і хоча її кельнерка, беручи в мене автограф, нащебетала купу компліментів про мою кримінальну писанину, я не підтримав цієї душевної розмови. Подумки я пояснив їй: «Дівчинко, ти й не підозрю­єш, з яким монстром хочеш зазнайомитися. Краще не починай. Бо якийсь інший монстр іде за моїми слідами. Ти ж не прагнеш стати шостою або сьомою?» А проте, розраховуючись, не стримався і запитав, як її звати.

— Крися,— невідомо чого втішилася вона.

— А яке ваше друге ім’я?

— Навіщо вам друге ім’я? — знітилася вона.

— Інколи друге ім’я виявляється ще фатальнішим. То як?

— Ну, Івона…

— Гарне ім’я. Але раджу вам, Івонко, не висовувати свого чудового носика з хати четвертого вересня.

— О, а то чого? Ви з мене кепкуєте?

— Ні. Ви ж, напевно, чули про цинамонового душія? А він душить у день іменин, який для вас випадає саме того дня.

Вона розкрила ошелешено ротика і завмерла, а тоді прошепотіла:

— Ви не жартуєте?

— Ні, зозулько.

2

На Погулянці в ліску знайдено було шосту офіру Цинамонового душія. Називалася Сабіна Готліб. Танцівниця з «Варшави». Ми всі були ошелешені. Чому Сабіна? Як Сабіна?

Найбільше ошелешений був я, бо ж то була ще одна дів­чина, з якою хоч і нічого не мав, але доволі мило поспілкувався. То вже якась напасть! Зараз вони прига­дають собі, що то вона телефонувала з «Варшави», і по­чнеться…

— Де той агент, курва мать! — кричав інспектор Ґождзєвскі.

Привели агента, який чергував у ресторації. Мав невиспаний і ошелешений вигляд.

— Як так сталося, що ви все профукали? — відразу наїхав на нього комісар.

— Вибачте… я просидів там до четвертої ночі. Той пан, що сидів з дівчиною… котру… котру…

— Та не прикидайтеся цваняком! — гаркнув інспектор.— Котру зґвалтовано й задушено. Далі…

— Він розрахувався і пішов собі. А вона гуляла далі. Я пильнував за всіма дівчатами. А їх було двадцять дві. Час від часу котрась бігла то до бару, то до туалету. Там був увесь час рух, знаєте… Тамта теж пішла гейби до туалету. Минуло хвилин десять, аж коли я спохопився і став питати дівчат, куди вона пішла. Ті відповіли, що не знають. Нічого їм не сказала. Потім я вибіг на вулицю. Під муром стояв жебрак. Він бачив, як дівчина пішла в бік оперного. Я туди… але там уже нікого не застав. Бачив сліди від шин і підняв оці два недопалки. Той пан саме таку цигарку купив у барі, коли виходив.

— Як він виглядав? — запитав інспектор.

Агент детально описав вірогідного вбивцю, але це нам нічого не дало.

— Треба навідатися до ресторації,— сказав комісар і промовисто зиркнув на мене.

Я вийшов на вулицю. Обух мене догнав.

— Стривай… Це та сама Сабіна? Та, в якої ти випитував про вбивцю Аґнєшки? — Я кивнув.— Шляк трафит! Що то має означати?

Я розвів руками:

— Він навмисне полює на тих, з ким я мав хоч найменший контакт. І я не знаю, що це може означати.

В ресторації ще танцівниць не було, але, за свідченням агента, вони й так нічого не знали. Однак я згадав, що увечері йшов дощ. Дівчина мусила прихопити парасолю.

Шатняркою працювала старша пані з фарбованим рудим волоссям і напацьканими вустами. Скидалася на колишню фордансерку. Я привітався і сказав, що з поліції. Вона відразу споважніла і проторохтіла:

— Всьо вповім, як на сповіді. Питайте.

— Мене цікавить Сабіна. Котра пропала.

— А-а, так-так…— Жіночка пожвавилась.

— Вона, коли виходила, щось попросила у вас?

— Ой, та не приведи боже, якого мені клопоту наробила! На дворі крапало. А вона прийшла без парасолі. Каже: «Дайте мені на хвильку чиюсь. Я туди й назад». Я кажу: «Не дам. Своєї в мене нема. А як чужу дам? Буде шкандаль!» А вона: «Дайте парасолю, з якою хтось ­прийшов з дощу. То й не помітить нічого. А я заберу презент від брата і назад». Я питаю: «Шо за презент?» А вона: «Я й сама,— каже,— не знаю. Від брата». Ну, тут я очі й вирячила! «Добре,— кажу,— дам, як обіцяєш показати, шо там». Вона обіцяла, а я, дурна, дала. Вона не повернулася, а той пан, чию парасолю я віддала, зробив такий рейвах, шо я не знала, куди ся ховати.

— І чим закінчилося?

— Та чим? Я не призналася, жи віддала його парасолю. А він вже був п’яненький. І кумпель му каже: «Казю, та ти хіба мав парасолю? Дайсі на стриманє». Та й пішли собі.— Вона розсміялася. Але враз схаменулася: — Ой, я вам таке вповіла. А ви ж з поліції.

— Мене парасоля цікавить найменше. Ліпше згадайте, хто перед Сабіною виходив і відразу після неї.

— Відразу після неї ніхто не виходив. А перед… Так, був такий їден з вусиками і в окулярах. І мені сі здає, жи мав на голові перуку. Бо як відвернувся від мене, то я не побачила на волоссі проділу. Я йому подала капелюх, а він мені, чуєте, поклав два гроша! А бодай його дідько припік! Два гроша! Така скнара! А… ше-м нагадала… То не був місцевий. Сказав «Попроше капелюх», а не «капелюш».

— Ви його бачили перед тим на залі?

— Так. Він сидів довгий час сам, а потім кельнер підвів йому Сабіну, і вони з нею десь біля години шось там жвинділи і пили шампан.

— Котрий його кельнер обслуговував?

— Тойво лисуватий — Тадзьо ся називає.

— Дякую.

Розмова з кельнером нічого не дала, він лише підтвердив дещо з того, що розказала шатнярка. Далі я перейшовся до оперного. Службовий вхід був замкнений. Я постукав. За хвилю двері прочинилися, і старший пан запитав:

— Ви до кого?

— До вас, прошу пана. Чи ви часом не чергували тут минулої ночі?

— Нє, я заступив зранку. Або що?

— Мені треба перебалакати з тим, хто був уночі.

— А ви хто?

— Поліція.

— Ага. То вам треба Войтка. Зараз вам дам телєфон і адресу. Прошу зачекати.

Він хотів відійти, але я його спинив:

— У вас там є телефон?

— А й справді… заходьте. Зараз його наберу.

Я піднявся за ним сходами. Він підійшов до столика і набрав номер.

— Войтку, сервус… слухай, ту з поліції мають до тебе справу… Нє, ніц такого. Даю слухавку.

Голос Войтка спочатку трохи тремтів, але коли він почув моє запитання, то його попустило. Видно, мав за душею незлецький грішок.

— Так, прошу пана, ту вночі стояло два авта. Мені з вікна добре було видно. Їдно було зі Станиславова, ним приїхала наша пріма-балєрина, і воно скоро від’їхало. А друге стояло досить довго.

— Яке то було авто?

— Та те наймодніше — майбах.

— Якого кольору?

— Ну… як вповісти… світло від слупа до авта не сягало. Стояло воно в затінку. Одне скажу певно: не було світлим.

— А хто був всередині?

— Е-е, того вже вам не скажу, бо мені не видно його було збоку. Іно згори. Та й не дивився я весь час на вулицю. А як потім… Десь так по першій ночі траснули дверцята, я визирнув. Бачу — викинув хтось недопалок просто під наш театр. То я вже не витерпів, висунувся з вікна і гукнув: «А то шо до холєри? Під свою хату кидай!» Не знаю, чи мене чув, бо відразу від’їхав.

3

Авто з агентами поліції їхало за нами на значній відстані, і в мене склалося таке враження, що Ірма його помітила. Однак була спокійна і зосереджена, не видала себе жодним рухом. Ми проминули Замарстинів, Голоско і мчали уздовж лісу.

— То була пуста бесіда про купівлю вілли? — запитав я.

— Не зовсім.

— Я чув, що баронеса не має таких коштів.

— Вона, звісно, не має, але шукала її не для себе, а для нашого консуляту. І щоб ти знав — вілла вже куплена.

— Швидко ви впоралися. І без моїх послуг.

— Все справді відбулося надто швидко. Несподівано нам віллу запропонував Мольтке, який і сам збирався її купити. Дав заклад, і вілла випала з пропозицій продажу. Тому ми про неї нічого не чули. Але він роздумав її купувати.

— Навіщо вам вілла?

— Щоб збиратися. Це ж зрозуміло.

— А лещетарський клуб?

Вона зиркнула на мене зизом і загадково усміхнулася.

— Побачиш,— відповіла вона і, коли ми опинилися поза полем видимості агентів, пірнула на биту дорогу в ліс, різко викрутивши кермо.

Ну, все тепер я сам, подумалося мені. Засідка біля лещетарського клубу буде марною витратою часу. Але враз над головою защебетали пташки, їхній спів залунав з усіх боків і покотився лісом. Доля мене кинула напризволяще, і лише пташиний спів подавав мені примарну надію.

— Чого то вони раптом так розспівалася? — здивувалася Ірма.

— Ми їх стривожили,— сказав я.

— Дивно, що за нами був хвіст,— сказала вона, сповільнивши швидкість.— Ти комусь розповідав про нашу розмову?

— Маєш на увазі Обуха? Ще ні. Хоча ти ж сама казала, що й він міг би долучитися.

— З комісаром ще зарано говорити. Хто б це міг нас вистежувати? Конарський? — Вона зиркнула на мене.

— Звідки мені знати? Думаю, зараз такий час, що за багатьма стежать.

Вона глянула на карту.

— Наскільки я її вивчила, ми не заблукали, хоча я й завернула не в той бік.

Незабаром дорога вивела нас до вілли, збудованої в готичному стилі й оточеної цегляним муром. Неподалік виднілося озеро. Масивні ворота відчинилися, мовби хтось чекав нашого візиту, й авто в’їхало на широке подвір’я, а неподалік знову прозвучало «щиглювання». Ні, я таки не сам.

Молодик, який відчиняв ворота, скинув правицю догори в привітанні і вигукнув: «Хайль Гітлєр!», в лівій тримав на смичі здоровецького мастифа, який стежив за нами настороженим поглядом. Ірма відповіла на привітання, лише змахнувши долонею, і ми попрямували до входу. Там уже чекав другий молодик, який привітався так само, як і перший, але, перш ніж пропустити нас, попросив здати зброю. Довелося віддати свого люґера.

— Мені треба було тебе попередити не брати зброї,— сказала Ірма.

Ми пройшли в широкий тьмяно освітлений передпокій, від якого вели розчинені навстіж двері до вітальні. З її глибини долинав тихий гомін німецькою мовою. Ірма повела мене туди і голосно рекомендувала:

— Це наш гість Марко Крилович, а популярно — нічний репортер. Надіюся, що він стане активним членом нашої команди.

Пролунали оплески. До мене по черзі стали підходити чоловіки й жінки, тиснути руку, називати свої імена, гадаю, здебільшого фальшиві, і кидати якісь примітивні компліменти. Підійшла й баронеса, а за нею і та жінка, яку я зустрів у будинку Деккера. Я не помилився, вона йому не сестра.

— Тішуся, що ви з нами,— промовила вона.

Всього зібралося зо два десятки чоловіків і жінок різного віку. Окрім гостей я помітив кількох озброєних молодиків, які намагалися не надто впадати в око. Верховодив усім цим зібранням старший пан з тоненькими акуратними вусиками. Видно було, що то для всіх дуже авторитетна особа.

Мене познайомили з ним — професор Йоахім Гайнц. Незабаром професор став виголошувати промову, звітуючи про пророблену роботу. Потім дали слово мені з тим, аби я розповів про настрої українців і їхню готовність влаштувати повстання. Я брехав як заведений, фантазуючи про контакти з ОУН, УВО і підпіллям, яке має схрони з амуніцією.

Не знаю, чи мені вірили, але поклали переді мною «Майн кампф» і сказали присягнути на вірність організації. Я присягнув. На «Майн кампфі» я можу присягнути будь-що.

Потім усіх запросили до буфету.

Гості розбрелися по закутках. Ірма розмовляла з професором, а за кілька хвилин разом із ним зникла. Я взяв келих з вином і, зіпершись на стійку, розглядав присутніх. Частина з них були місцеві, а частина прибула з Німеччини чи Тройміста^[75].

Я запитав, де туалет, і вийшов, відчуваючи, що мені пора звідси чкуряти. Неясна тривога охопила мене. Покладатися не було на кого. Батяри, навіть якщо й вистежили нас, не дадуть самі ради. В туалеті вікна були вузь­кі. Не з моєю статурою пропихатися в них. Я покинув туалет, вийшов у коридор і побачив дерев’яні сходи, що вели нагору. Нікого поруч не було, і я став підніматися, акуратно ступаючи при самій стіні, щоб не рипіли. Сходи вивели мене до кімнати, що, вочевидь, правила за бібліотеку. В тьмяному світлі місяця, що пробивалося крізь шиби, виднілися стелажі до самої стелі. М’який килим приглушував кроки. Мою увагу привернуло масивне бюрко під вікном праворуч, освітлене ще й ліхтарем з подвір’я. Я підійшов ближче й побачив папки, викрадені з кабінету Коса. Поруч красувалася папка з грифом «Цілком таємно». Я розгорнув її і побачив лист, адресований професорові. В листі якийсь його родич повідомляв, що приїде першого вересня і щоб усе було до його приїзду готове. Що тут таємного? — подумалося мені.

Однак я не встиг закрити папку, як у кімнаті раптово спалахнуло світло, а за моєю спиною пролунав сміх професора. Він сидів у протилежному куті у фотелі, закинувши ногу на ногу, і, тримаючи в руці келих з коньяком, задоволено всміхався. Біля вмикача стояла Ірма. Обличчя її було суворе і насторожене. То вже не була та потульна, п’янка дівчина, яка віддавалася так, мовби робила це востаннє в житті. Неподалік стояв плечистий молодик, через плече в нього висів Maschinen Pistole, що з’явився на озброєнні німецької армії щойно минулого року^[76]. Він не зводив з мене примружених очей, готовий у будь-яку мить скочити навперейми, якби я зробив підозрілі кроки.

— А я вас чекав,— промовив професор.— З того, що мені розповіла Ірма, ви людина, яка конче мусить запхати свого цікавського носа туди, куди не просять. Сідайте.— Він кивнув на фотель навпроти.

Я не мав слів для виправдання і слухняно сів. Ірма запитала:

— Що тобі налити? Як завжди, вино?

Я кивнув. Вона подала мені келих і сіла поблизу теж із келихом вина. Професор увесь цей час не зводив з мене пронизливого погляду, точніше навіть орлиного, завдяки гачкуватому носу.

— Марку…— сказав він.— Якщо ви не проти, буду називати вас без усіх тих приставок. Мене теж можете називати Йоганом. Не буду приховувати, мені ваша поведінка не сподобалася. Ви вперше у нас в гостях і відразу почали шпирати^[77]. Як бачите, вас легко можна розкусити, вгадати всі ваші наміри і зловити на гарячому.— Він вдоволено засміявся.— Папка, яку ви розгорнули, справді секретна. Однак ледве чи ви могли второпати, про що мова в листі мого стрийка. Отож, поговоримо про інше. А саме: про ті плівки, що були знайдені в Деккера. Ви ж за ними теж полювали. Навіщо вони були вам?

— Мені ні до чого. Ними цікавилася польська контррозвідка.

— Як і де їх було знайдено?

— Звідки мені знати? Їх знайшли комісар і Конарський.

— Марку, ви ж дали нам присягу! — нагадав він.— А отже, повинні казати правду. Питання звучить ще раз: як і де було знайдено плівки?

— Можете запитати ще й втретє, але я не знаю.

— Гаразд. Псевдо-Каміла, яку насправді звати Наталія Рознер, була коханкою Деккера,— продовжив професор.— Вона розповіла про ваш візит на віллу. Їй нічого не вдалося знайти, хоча й вона шукала плівки. Я знаю, що вони вже в руках контррозвідки. Мене цікавить, хто їх знайшов.

Я не відповів, а натомість запитав:

— То це ви її викрали?

— Не я особисто, ні. Скажімо так, наші люди. Викрали і допитали. Сумнівів у тому, що вона каже правду, нема. Бо допитували фахівці. З якими, можливо, я і вас познайомлю.

Це зазвучало як загроза.

— Судячи з того, як виглядав Деккер, фахівці у вас справді знають свою справу,— відповів я.

Він погордливо посміхнувся. Ірма глипнула на мене спідлоба й нічого не заперечила, підвелася, знову наповнила мого келиха і сказала:

— Марку, ми можемо бути або твоїми друзями, або ворогами. Мусиш вибирати. Пан професор щойно переповів мені розповідь Наталії. Зокрема про її фото в рамці. І цей епізод мені видався доволі цікавим. Ти віддав їй фото, а потім, коли вона ще раз зазирнула до того покою, то побачила розібрану рамку, що лежала на підлозі окремо від обох картонок. Тоді вона не зорієнтувалася, але потім запідозрила, що ти знайшов те, що шукав. Крім того, вона бачила, як ти щось вийняв з кишені і передав комісарові.

— Гаразд. Я знайшов конверт з фотоплівкою і віддав його комісарові. Це вже нічого не міняє. На цю пору вони повинні були розмінувати і конфіскувати все, що у ваших схронах.

— Ні, Марку,— сказала Ірма.— Тепер це вже наші схрони. Чи не так? — Я кивнув.— Тому ти можеш лише потішитися, що ми встигли їх переховати.

Які ж вони оперативні! — здивувався я.

— А що сталося з Наталією? Хто мені її підкинув до хати?

— Ми її передали товаришу Зяблову,— сказав професор.— Вони до неї мали свої питання.

— Ви передали її живою?

— Звісно! Ми ж не садисти. Вона була в цілком гарному стані. Жива й здорова. А якою вона потрапила до вас?

— Гола. Задушена. Без очей.

Проказуючи це, я стежив за їхніми виразами. Вони вдавали чи справді були спантеличені? Ірма навіть зблідла і поглянула на професора.

— Жах! — скривився той.— Треба поцікавитися у Зяб­лова, що там сталося. Вони її, мабуть, випустили, а бідолашка потрапила до рук маніяка…

— Яким чином ви її передали Зяблову?

— Він прислав свого водія,— відповів професор.

— І вона покірно сіла й поїхала?

— Ну… вона вже була така… втомлена, що опиратися не могла. Ні, не подумайте, що ми під час допиту над нею знущалися. Вона все розповіла добровільно. Просто це тривало кілька годин.

— Бідна дівчина. Вона жодними важливими відомостями не володіла.

Професор помахав мені пальцем:

— Не кажіть так! Вона знала, де схована валіза з коштовностями Альберта Коса.

— І де саме?

— Там, де й ви не раз бували. На Чарнецького. Кос звелів Камілі винайняти помешкання і перевезти туди валізу, цілком слушно остерігаючись людей Зяблова. Каміла зробила хитріше. Вона винайняла одразу два ­помешкання в тому ж будинку на різних поверхах. Вище поверхом вона сховала валізу. А потім повернулася до Коса, щоб помогти йому впорядкувати важливі папери.

— Звідки відомо, що все було саме так?

— Деккер звелів Наталії не спускати очей з Каміли. Вона слухняно ходила за нею як тінь і таким чином вистежила будинок на Чарнецького. А того трагічного вечора прилаштувалися на Круп’ярській під вікном у кущах і все чула. Зокрема й те, що Кос і Каміла збираються переселятися. Таким чином вона дізналася, чому Каміла їздила на Чарнецького і що саме було у її валізі. Пізно увечері до Коса завітав гість.

— Один? То був Зяблов? — запитав я з деяким су­мнівом.

— Один. Але ким він був, Наталія не могла сказати. Тільки й того, що молодий, високий, з енергійними рухами. Раніше вона його не зустрічала. Що відбувалося далі в будинку, вона не бачила, бо вікна були зашторені. Коли він прийшов, Кос зачинив кватирку. Тепер вона мало що чула. За кілька хвилин пролунала голосна сварка. А потім — два не надто голосні постріли і короткий розпачливий крик жінки. І знову настала тривала тиша. А відтак спалахнула пожежа. Коли вона почула гуркіт авта, яке від’їжджало, то вибігла і побачила, що двері відчинені навстіж, вогню в передпокої нема. Вона наважилася туди зазирнути. На очі їй потрапила жіноча торбинка на вішаку. Схопила її і втекла. В торбинці були ключі від помешкання на Чарнецького. Після цього Наталія пішла ночувати на Східну.

— В будинок Деккера…

— Так. Вона йому все розповіла. Промовчала тільки про валізу. Але Деккер підозрював, що Кос мусив десь ховати коштовності. Можливо, що в новому помешканні. Він звелів Наталії піти зранку на Чарнецького, поселитися там і чекати від нього вістей. А ще — придбати таке вбрання, в якому Каміла туди з’явилася, сховати волосся під відповідну перуку, вбрати чорні окуляри, капелюшок з широкими крисами і при зустрічі з шимоном розмовляти гаркавлячи. Наталія так і зробила. Старий шимон нічого не запідозрив. Але була одна проблема — вона не знала, котре саме помешкання винайняла Каміла. Тому сказала шимонові, що вивихнула руку, й попросила відчинити їй двері. І тут він запитав: «Котрі саме? Ті, що на першому, чи ті, що на другому?» Наталія не розгубилася і сказала, що обоє. Валіза виявилася поверхом вище.

— Чому ж вона, не маючи наміру ділитися скарбами з Деккером, не втекла, а шукала його? — запитав я.

— Все дуже примітивно. Деккер теж не був ликом шитий і відібрав у Наталії всі документи. Вона не могла нікуди виїхати.

— То от що вона шукала на віллі…— промовив я.

— Так. Шукала і не знайшла,— промовив професор.— Бо знайшли їх перед тим наші люди. На жаль, їхню увагу не привернула рамка зі світлиною… А Наталія, обстеживши валізу, вирішила залишити її собі. Однак треба ще було вициганити в Деккера документи. У валізі вона ви­явила цікаву папку з дбайливо виписаними розрахунками Альберта Коса з Зябловим та євреями. Скільки отримав Кос, скільки передав консуляту, скільки особисто Зяблову, скільки залишив собі. Все дуже детально — до останньої брошки чи бранзолетки, найменшого перстеника чи ланцюжка. Все там було запротокольовано і подекуди завірено підписами. Наталія вирішила виманити в Деккера свої документи взамін за цю папку. Вона поквапилася на Східну, переживаючи, щоб Деккер не зник. Але встигла ще його застати на місці. Деккер сказав, що залюбки віддасть їй документи, але тут їх нема. Просив зачекати днів два й, мовляв, сам привезе їй. Вона повірила і віддала папку. Коли Деккер побачив, що там, у нього загорілися очі. Він тут таки сфотографував кілька сторінок, ­проявив плівку, вклав негативи до конверта, вказавши адресу совєтського консуляту. В супровідному листі повідомляв, що, коли Зяблов не внесе сто тисяч золотих на вказаний рахунок, папка опиниться в поліції. Потім попросив Наталію кинути конверт до поштової скриньки. З того дня Деккер, знаючи, що на нього буде полювати Зяблов, сидів тихо, як мишка, і не висовував нікуди носа. Єдине, що кілька разів телефонував Наталії, наказуючи набратися терпіння і теж нікуди не рипатися. Також поцікавився, чи нема там часом валізи. Наталія сказала, що нема, а якщо не вірить, нехай сам приїде і переконається. Врешті їй така конспірація обридла, й вона звернулася до вас.

— Але ви мене випередили,— сказав я.

Ірма усміхнулася, а професор помахав мені пальцем:

— Но-но-но! Не кваптеся так з висновками. На жаль, наші люди потрапили на віллу надто пізно. Деккер уже був мертвий.

— Що? — здивувався я.— То це не ви його вбили?

— Ні. Деккер, звісно, заслужив свою кулю. І я сам її залюбки всадив би йому в чоло. Але ми запізнилися. Хтось якраз випередив нас.

— Тоді… як ви знайшли віллу? Не завдяки мені?

— Яким чином завдяки тобі можна було знайти віл­лу? — здивувалася Ірма.

— Хтось міг витягти адресу з кишені моєї маринарки… Наприклад, коли ми зустрічалися в ресторації з ­твоєю тетою.

— Тобто ти думаєш, що я або тета обшукали твою маринарку, поки ти на хвильку відлучився? — В очах Ірми світився праведний гнів.

— Я не маю іншого пояснення.

— Ні, все було простіше,— втрутився професор.— Наші люди виявили агента, що стежив за клубом у бінокль. Сонце визирнуло з-за сосен, і скельця зблиснули. Він відразу спохопився, забрав бінокль від очей, але наші встигли його помітити. Я послав по нього Клауса.— Він кивнув на молодика, той криво всміхнувся.— Клаус нічого від нього не добився. Але коли обшукав, то знайшов посвідчення таємного поліційного агента і змушений був його ліквідувати. Окрім посвідчення Клаус приніс мені записник. Він знайшов його в траві. Видно, агент його викинув у надії, що знайде поліція. В записнику було занотовано, що відбувалося напередодні ввечері в околицях лещетарського клубу. Хоча нічого особливого не відбувалося — ми просто забирали деякі речі звідти, щоб перевезти на віллу. Агент старанно записував усе, що чув, в тому числі імена. Але там були нотатки не лише про клуб, а й про віллу.

Він узяв зі столу маленького нотеса і зачитав три адреси вілл, які капка в капку збігалися з тими, які добув я. Я був неабияк здивований.

— Можна поглянути?

— Не вірите своїм вухам? — усміхнувся професор і простягнув мені записника.

Так, то були ті самі адреси, які подав мені Збєжховський. Отже, то Шпак їх у мене переписав. А дзвінок від його дружини був навмисне зрежисований, аби лише відволікти. От же ж хитрун! Я перегорнув сторінку і прочитав: «Увесь день я стежив за віллою на Ялівцевій, 8. Увечері о 19:40 в одній з кімнат загорілося світло. О 20:12 під’їхало авто. Вийшло двоє. Один — високий і худий, другий — кремезний. Однак в сутінках не видно, хто це. Обличчями вони до мене не повертались. Худий постукав у двері. Відбулася коротка розмова, змісту її зі своєї відстані я не чув. Двері прочинилися. Тієї ж миті кремезний з силою рвонув у двері, збиваючи з ніг господаря. За ним до будинку заскочив і худий. Двері зачинилися. Я підкрався ближче. Вийшов на ґанок і приклав вухо до дверей. Чути було лайку, звуки ударів, стогін. Це все тривало хвилин двадцять. Раптом пролунав приглушений постріл. Я миттю відбіг у кущі й причаївся. Двоє вийшли. В світлі місяця я розгледів їх. Ні, такого я не чекав. Ми так не домовлялися. Кому тепер телефонувати? Я зробив дурницю. Так не мало бути. Коли авто від’їхало, я проник у віллу, присвічуючи ліхтариком. Д. лежав на підлозі. Кров пульсувала з його шиї. Куля застрягла в стіні. Я її виколупав і забрав з собою».

Он як усе відбувалося… Але чому Шпак себе картав? Яку нісенітницю він зробив? Кому хотів телефонувати?

Я повернув записник.

— Ну що, переконалися? — усміхався професор.— Ми тут чисті.

— Ви знайшли при Шпакові кулю?

— Ми її не шукали. Навіщо вона нам? Нас не цікавить Деккерів убивця. Хай би хто це зробив, він виконав нашу роботу.

— Але це ви все там перевернули догори дриґом?

— Так. Але не знайшли нічого вартісного, окрім документів Наталії.

— Якісь четверо чоловіків прийшли на віллу, коли ми були всередині. Ми втекли через кухню. Це теж були ваші люди?

— Яка то була година?

— Близько дванадцятої.

— О ні! По дев’ятій нас уже там не було.

Отже, ті четверо могли бути від Зяблова? А вони яким чином вийшли на віллу? На це я відповіді не мав. Та мене цікавило ще дещо.

— Я так розумію, про те, друге, помешкання на Чарнецького ви нічого не знали.

— Звісно, що ні,— сказав професор.— Ми й про валізу нічого не знали. Ми кілька днів стежили за Ната­лією в надії, що виведе нас на Деккера, або ж і сам Деккер себе зрадить. Але вигулькнули ви. Вам вдалося нас змилити. Тоді ми влаштували засідку в її помешканні. Один з ­наших тримав на мушці шимона, щоб не робив алярму. Ну, і вас довелося на деякий час вилучити. А її ми обшукали. І коли в торбинці виявили аж три пари ключів, то природно поцікавилися, від яких вони дверей. Та хитра бестія довго крутила нам юра. Казала, що одні ключі від помешкання на Чарнецького, другі — від будинку на Східній, а треті — там таки від підвалу. Але врешті при­зналася про помешкання нагорі. Там і знайшлася та валіза. Тепер вона піде на наші потреби. Надто що це коштовності, які Кос приховав від Зяблова.

— А знаєш, Марку…— похитала головою Ірма.— Ми до тебе з чистою душею, однак ти нас підвів.

— Що ти маєш на увазі?

— Не прикидайтеся! — обірвав мене професор.— Хіба ви не розповіли комісарові й Конарському про нашу зустріч? — В його голосі лунала неприхована загроза.— Вони обсадили агентами лещетарський клуб і вислали за вами з Ірмою стежу.

Я не знав, що відповідати, і бовкнув перше-ліпше, що спало мені на гадку:

— Нічого подібного. Агент Шпак вже кілька днів стежив за Ірмою. І таким чином виявив той клуб. Ви ж це знаєте.

— Звісно, знаємо. Але все це виглядає доволі підозріло. Нотатник агента у нас. Яким чином поліція дізналася про клуб?

— Від Шпака.

— Посмертно? — здивувалася Ірма.— При ньому нічого не було.

— При ньому ні. А на ньому — так. У нього під перукою знайшли записку. Після того вони стали стежити за тим будиночком.

Професор похитав головою.

— Звучить переконливо. Однак повної довіри до вас все-таки нема. Гадаєте, нам не відомо, що ви залізали ­через вікно у клуб? Що ви там шукали? — Я намагався щось пояснити, але він мені не дав.— Ви ослабили шибу, щоб у випадку небезпеки вискочити. Ви не довіряли нам. То чого б ми мали довіряти вам? До дня «Х» залишилися ­лічені години. Ми не можемо все це пустити плазом.

День «Х»? Коли ж це? Що він має на увазі?

— Я не розумію, що то за день «Х»,— сказав я.

— Нічого. Скоро довідаєтеся. Ви зробили помилку, що прокралися сюди. А ще більшу помилку, що зазирнули до папки.

— Але я там нічого не встиг побачити.

— Ви побачили, що означає день «Х».

— Перше вересня?

— Так.

— Я й далі не розумію, що це означає. Хтось до когось приїде…

Професор розсміявся, його підтримала Ірма. Тепер вони обоє тішилися з мене. А я думав про те, чи батяри, попри свою нехіть до спілкування з ґранатовими, встигли повідомити поліцію.

— Ви не той, за кого себе видаєте,— продовжив професор.— Ви зовсім не маєте наміру допомагати нам. Гадаю, ви все розповіли поліції. І зараз вони кидаються в різні боки, шукаючи вас. Видно, ви для них доволі цінний кадр. Що ж, у нас нема іншого виходу, як трішки вас затримати і подумати, що з вами робити.

Я поглянув на Ірму. Її холодний погляд мені не подобався.

Професор кивнув Клаусові, той підійшов, штурхнув мене цівкою під бік і повів до виходу.

— Що це означає?! — скрикнув я, але Ірма й професор дивилися на мене так, мовби я був порожнім місцем, і нічого не відповіли.

Ми спустилися сходами аж у підвал, звідки на мене дихнуло вогкістю. Клаус ішов за мною так, щоб не дати мені сягнути його рукою. Коли ми опинилися біля залізних дверей, він звелів:

— Штовхай! — Я стояв і не рухався.— Штовхай двері! — знову крикнув він.

— Сам штовхай,— буркнув я.

— Знаєш… гер професор не давав наказу тебе вбивати. Але я можу прострелити тобі ногу. Що на це скажеш?

Ні, мене така перспектива не тішила, тому змушений був штовхнути двері. Вони важко посунули вперед, і я увійшов. За мить двері за мною зачинилися, а потім скреготнув ключ. Кімната мала високі стіни, зсередини стелі кидала тьмяне світло гола жарівка, а під самою стелею виднілося маленьке заґратоване віконце, в яке зазирав місяць. Дістатися до нього було неможливо. Та й не було сенсу — залізні ґрати голими руками я не вирву. От тільки дуже кортіло поглянути, що там надворі.

Я сів на дерев’яний ящик і, спершись на стіну, роздумував про лиху долю та про те, хто міг убити Деккера. Шпак себе за щось картав. Можливо, за те, що поділився з кимось адресою? Це цілком імовірно.

Раптом повітря розітнув спів пташок. Він пролунав десь зоддалік, йому відповіли з другого боку, потім ще з третього, це солов’їне перетьохкування небавом заполонило все надовкіл. Повільні модуляції переходили на швидкі, солов’ї мовби захльобувалися мелодією і на мить замовкали, а за хвилю знову входили в неймовірний п’янливий екстаз. Я почув, як розчахнулося нагорі вікно, професор висунув голову і буркнув:

— Відколи тут такі солов’ї?

— Це, мабуть, така солов’їна ніч,— промовила Ірма.— Раз на рік.

— Невже? Ніколи не чув.

А ще за хвилю спів замовк і настала тиша.

Тиша не тривала довго. За кілька хвилин пролунав гуркіт безлічі моторів, а потім в моє маленьке віконце вдарив потужний промінь прожектора і хрипкий гучномовець голосом комісара Обуха звістив:

— Усі, хто в будинку, виходьте з піднятими руками! Ви оточені!

Нарешті! Однак я все ще в небезпеці. Мене можуть використати як заручника.

В будинку затраскали двері й вікна, затупотіло безліч ніг. Раптом щось дзенькнуло об ґрати і впало за вікном на землю. Що то було?

Знову пролунав дзенькіт ґрат, і знову щось від них відбилося і впало. Хтось щось мені хоче перекинути? Ось ще раз… але цього разу на підлогу впало щось тяжке, завинене в рушник. Я розгорнув — мій люґер. Голос Пурцеля потішив:

— Тримайсі там!

Я поклав зброю до кишені і знову сів під стіною навпроти дверей.

Як я й здогадувався, вони справді вирішили використати мене. Заскреготав ключ у замку, двері відчинилися, а на порозі з’явився Клаус.

— Вставай і виходь! — гаркнув він.

Я слухняно підвівся і рушив до нього, тримаючи руки в кишенях.

Він не сподівався, що в мене буде зброя, і коли я раптово тицьнув йому цівку «люґера» в живіт, зойкнув. Я відібрав у нього автомат, з усього розмаху вдарив руків’ям пістолета по голові, й він, важко ковтнувши повітря, звалився на підлогу. Потім я зачинив двері на ключ і пішов шукати професора.

Всюди в будинку панувала темрява і кипів жвавий рух — одні щось палили, другі зводили барикади. На мене ніхто уваги не звернув. Я тихо піднявся і вдарив ногою двері.

Професор палив папери в коминку. Від несподіванки він шарпнувся до столу, але я його зупинив, ­наказавши сісти в крісло. Ірми не було. Професор не послухав і висмикнув шухляду столу. Я вистрілив йому в ногу. Він упав і люто заскреготав зубами.

В коминку жваво горіли папери та цілі папки. Я висмикнув з коминка папку, що не встигла згоріти. Саме ту, де було вказано День Х.

— Накажіть їм здаватися,— звелів я професору і подав телефон.

— Спочатку перетягніть мені ногу,— прохрипів він.

— Ви й самі з цим чудово впораєтеся! — сказав я і, знявши з вішака краватку, кинув йому.

Він, не сперечаючись, перев’язав собі ногу вище рани, потім підняв слухавку і прокричав:

— Віллі! Все! Кінець! Припиняйте! Ми здаємося… Нічого не бійся. Все буде гаразд… Так, це мій наказ.— Він поклав слухавку й подивився на мене.— Ви навіть не усвідомлюєте, яку дурницю робите. Але скоро переконаєтеся. Ви всі пропадете разом з цією недоробленою Річчю Посполитою. А могли зробити таку кар’єру!..

Я перебив його:

— Куди поділася Ірма?

— Вона ще вас хвилює? — Він розсміявся.— Втекла! Шльондра!

Я підійшов до вікна й виглянув: з будинку почали виходити всі, що тут зібралися. Поліція їх садила до автівок і відразу відвозила. Я гукнув:

— Гей! Я тут!

Не знаю, чи хтось мене почув у тому галасі й гавкоті собак.

Мене діймала спрага і духота. Я перехилив вино просто з пляшки.

За хвилину до кімнати увірвалась поліція на чолі з комісаром.

— Ага! — зрадів він, побачивши професора.— Ось де ви, голубчику!

— Не маєте права мене рухати! — крикнув професор.— У мене дипломатичний пашпорт.

— Знаємо про ваш пашпорт. Забирайте цього дипломата.

Професора повели попід руки, а він стрибав на одній нозі.

— Там у підвалі не забудьте ще одного,— сказав я.— Я його оглушив. Це Клаус, який убив Шпака.

Обух послав поліцейських до підвалу і сказав:

— Ти не уявляєш, яка була халепа! Вони імітували в той самий час грабунок на Левандівці. Тому тебе вистежувала лише частина агентів. Якби не твої батяри, все пропало б.

— Вони таки зголосилися до вас?

— Йо! Вони весь час тримали тебе на оці. Але ми не могли прибути раніше, поки не зібрали достатню кількість агентів.

— Конарський теж тут?

— Власне робить обшук.

— Ось передай йому.— Я простягнув папку.

— Що тут?

— Дідько його знає. Встиг лише побачити, що у них були дуже оптимістичні сподівання на день «Х», який припадає на перше вересня. Може, Конарський дошолопає, що це означає.

— А ти сам не здогадуєшся?

— Ти поважно? — Не хотілося вірити, що це день, якого всі з тривогою чекали, день початку війни. Невже так скоро?

Я кількома словами переказав йому те, що почув від професора й Ірми, і вручив записник Шпака. Він швидко пробіг очима останні записи і свиснув.

— Ти ба, як воно перекрутилося! Кого ж він там побачив?

— Ви кулю при ньому не знайшли?

— Ні. Треба буде попросити Шпакову, щоб уважніше обстежила його вбрання, якщо ще не віддала ганделесам^[78].

Комісара покликали, він вийшов. Я вирішив обстежити кабінет професора. Жодних цікавих документів не виявив. Зате знайшов у відчиненому сейфі, звідки викидали у вогонь папери, пачку стодоларових купюр. Мабуть, тисяч п’ять. Ну, не лишати ж їх невідомо кому.

Батяри чекали мене біля входу і кинулися обіймати.

— Ну, Марцю! — кричав Пурцель.— Ми вже тебе не відпустимо. Гайда з нами до шинку, мусимо празникувати сесю акцію.

Я не мав сил сперечатися. Дорогою я поцікавився, звідки він довідався, що я у підвалі.

— Коли зачавсі той страшний гуркіт моторовий, дивлюсі — якась, чуєш, фест-кобіта шось моцується закинути у віконце. То ся відбиває від ґрат і падає. Я підбіг і питаю, шо то вона робе. А вона каже, жи там у тім льосі замкнули тебе. І треба тобі закинути пістолєт. Ну, я й закинув.

— І куди вона потім поділася?

— Її ґранатові забрали. То, видно, вона з тої самої компанії. Ти ї знаїш?

— Йо,— кивнув я.— Знаю.