Вілла Деккера

1

Неділю ми провели удвох аж до вечора. Наступного дня зранку я взявся до роботи, передчуваючи, що редактор мене буде шпетити, якщо не принесу репортаж про фордансерок, який уже був розрекламований. Однак я потребував на нього більше часу. Натомість викінчив статтю про поліцейські облави на цегельнях. Надвечір задзеленчав телефон.

— Марку, коли будеш у нас? — підозріло миролюбним тоном запитав редактор.

— Ну, та я, власне, збираюся,— збрехав я.

— Тобі тут краля телефонує.

— І що каже?

— Та що каже? Тебе хоче.— Він засміявся.— Дати твій номер?

— Нє. Скажи, що скоро буду.

— І приходь не з порожніми руками.— Тут його тон вже не звучав так дружелюбно.— Скільки можна рекламувати те, чого нема?

До редакції мені не було аж так квапно, бо якщо навіть нині свою писанину занесу, то все одно надрукують післязавтра. Але мене інтригувала таємнича краля.

— О, нарешті! — вигукнув редактор, побачивши мене в дверях.— То правда, що вчора бідолашну платничу знайшли неподалік твого дому?

— Правда.

— І ти її знав!

— Ну знав.

У нього враз загорілися очі.

— То сідай і пиши, курча беля!

— Що пиши?

— Все, що ти про неї знав. Щоправда, ти й ту фордансерку знав. То пиши про обох.

— Нє, конкретно про них поки що не можу. Інспектор не дозволяє. Ось маєш репортаж про злодійські схованки на цегельнях.

— Ти знущаєшся? Де обіцяні фордансерки?

— Завтра! Кров з носа! А хто мені телефонував?

— Та бог його зна. Котрась уже разів шість тебе добивалася.

— Не лишила свого телефону?

— Ні. Сказала, що буде телефонувати рівно о кожній наступній годині. Де ти їх знаходиш?

— Ну, цю я точно не знайшов і не знаю, хто вона.

— Зараз за десять вісімнадцята. То вже ніде не рипайся, чекай. Бо вже забембала.

Хто ж то міг бути? Я слухняно сидів і чекав. Рівно о вісімнадцятій телефон задеренчав. Я підхопив слухавку. Мелодійний жіночий голос проспівав:

— Чи можу говорити з Марком Криловичем?

— Так. Це я.

— О! — Було враження, що вона захлинулася від щастя.— Я вас пів дня шукаю.

— Слухаю вас.

— Ми мусимо зустрітися.

— Це вам карти сказали?

— Не жартуйте. Справа поважна.

— Добре. Але яка справа?

— Та, що вас цікавить.

— Господи, мене стільки всього цікавить…

— Тоді одне тільки слово: Каміла.

Я свиснув.

— І що?

— Чекаю вас на Чарнецького[47], 28. Перший поверх, помешкання шосте. Запишіть собі.

— Я ще не такий старий, щоб не запам’ятати. Що сказати сторожу, як буде питати?

— Просто назвете помешкання. Коли будете?

— За пів години.

— В двері треба буде постукати.

— Дзвінок не працює?

— Працює. Але ви постукаєте. Швидко тричі. Потім зробите павзу. Тоді двічі. Знову павза. І — раз.

Це вже мене починало смішити.

— Та-ак, зачекайте. Оце я таки мушу записати,— сказав я, душачись зо сміху.

Вона терпляче повторила. Я поклав слухавку й побачив, що за мною стежить кільканадцять пар очей. Вочевидь, усім було цікаво, хто ж то так за мною видзвонює. Я помахав перед ними папірчиком з записаними стуками та адресою і покинув редакцію зі словами:

— Якщо мене більше не побачите, заповідаю некролога Гординському^[48].

Поет Святослав Гординський недочував, тож і мене не почув, але, помітивши, що хлопці на мою репліку вибухнули сміхом, став допитуватися, що я сказав. Мій жарт полягав у тому, що коли Гординському доручили колись написати некролога, він приніс цілу плахту. То більше й не доручали.

В спину мені летіли слова редактора:

— А то шельма!

Я міг би відразу йти на Чарнецького, але мені з біса сподобався голос тої кобіти. Я зайшов до крамниці й купив велику чоколяду фірми «Фортуна Нова» і шампан. А потім неспішно почимчикував на поклик її стурбованого серця.

Шимон у брамі зміряв мене, як кравець або трунар, і запитав:

— До кого, прошу пана?

— В шосте помешкання.

— Так-так… Мене попередили. Вас звати…

— Марко.

— Перепрошую, цього замало.

— Може, нічний репортер?

— Йо. Прошу.

Я піднявся і зупинився перед масивними дверима. Постукав спочатку тричі, потім двічі і нарешті раз після павз. Очко на дверях піднялося. Опустилося. Заскреготав ключ. Шурхнув засув. Двері відчинилися, і я побачив миловиду дівчину років двадцяти п’яти. Була вбрана в квітчастий шовковий халат і мала розпущене по плечах русяве волосся. Витончені риси обличчя і вологі вуста справили на мене відповідне враження.

— Прошу, проходьте.

Я пройшов до вітальні, де перед канапою стояв журнальний столик, поставив на нього пакунок і вийняв пляшку з чоколядою.

— Ой, навіщо ви це? — зашарілася дівчина.— У мене все є.

— Не сумніваюся, але перша здибанка…

Вона засміялася.

— Не кепкуйте. Яка здибанка?

Я помітив, що вона виразно нервує і не знає, що зробити зі своїми руками.

Я сів на канапі. Вона принесла келихи і тарілку, на яку поклала чоколяду. Я відкоркував шампан і розлив по келихах. Вона сказала дещо похмурим тоном:

— Може, ви не захочете зі мною пити шампан, коли почуєте, хто я.

А я, все ще перебуваючи в грайливому настрої, запитав:

— І хто ж ви?

І тут вона мене просто прибила.

— Я — Каміла.

Ого! З ду5хами ще мене Бозя милувала, не мав я такої змоги з ними спілкуватися.

— Ви сестра Росі? — не вірив я своїм вухам і очам.— Тобто Миросі?

— Так. Я сестра Росі. Бачу, ви вже з нею зазнайомилися.

— Але ж Каміла загинула…

— Ні. Вона жива і перед вами. Загинула інша дівчина.

— Хто вона?

— Одна з клієнток Альберта Коса.

— А ви… Де ви пропали?

— Я наразі ховаюся. Ніхто не повинен знати, що я жива. Я довірилася вам, бо… бо… я не маю кому більше довіритися.

— Ви не сказали про себе ні батькові, ні матері, ні сестрі?

— Всі повинні думати, що я загинула. Мої близькі, не хотячи, можуть мене зрадити. І тоді мені кінець.

Я видихнув застояне в моїх грудях повітря і випив. Вона випила теж.

— Добре,— кивнув я.— Готовий слухати.

— Кілька місяців тому я пішла від Ігнаца… тобто Деккера… І жила спочатку в батьків. Але згодом зійшлася з Альбертом, який був моїм адвокатом… Ми думали взяти шлюб. Але Деккер не погоджувався. Ну, і тоді нам довелося жити на віру. Альберт займався адвокатськими справами, я йому помагала — друкувала на машинці, впорядковувала все. Потім в Альберта відбувся конфлікт зі совєтським консулом…

— Віцеконсулом…

— Ой, я їх не розрізняю. Ну, і Альберт мені наказав винайняти помешкання і сидіти тихо, як мишка. А він до мене приєднається. А потім виїдемо кудись.

— До Америки?

— Звідки ви знаєте?

— Я багато чого знаю. А що з валізою?

Каміла струснула волоссям:

— З якою валізою?

— З тією, яку він вам показував… А ви повинні були забрати її сюди.

Вона не могла загамувати здивування:

— Ви справді багато знаєте. Але я не встигла її забрати.

— Коли ви переселилися сюди?

— Якраз того дня, коли його вбили. Він сказав, що прийде до мене пізно ввечері. Надвечір я йому телефонувала. Він сказав, що чекає на клієнтку. Дівчину, чиї батьки виїхали до Румунії і не відгукуються. Але ані того вечора, ані вночі він не прийшов. А з пополудневої преси я довідалася про пожежу. Я не мала сумніву, що то було вбивство. А що показала експертиза?

— Їх було застрелено, а потім спалено.

— Бідолашна дівчина…

— Ви знали її?

— Ривку? Знала. Вона й раніше приходила. Ніяк не могла заспокоїтися.

Я наповнив келихи.

— Кого боявся Альберт, коли сказав, що вам треба переховатися?

— Тих з консуляту.

— Не Деккера?

— Може, й Деккера. А може, і єврейських бойовиків. Брат Ривки, який служить охоронцем у ребе, вже йому погрожував. Казав, якщо найближчим часом батьки не зголосяться, то буде дуже поважна розмова. Тут з усіх боків була напасть.

— Стривайте… Брат Ривки не знав, що вона пішла до адвоката?

— Ні. Він надто нарваний. Вона вже знала про його погрози. Вона зателефонувала Альбертові, і вони домовилися про зустріч. Ривка сказала, що принесе якісь листи з Бухареста. Альберт казав мені, що збирається розповісти дівчині правду.

— Чому ви тоді ж не повідомили про все це батькові?

— Альберт просив зачекати, сказав, що зможу все розказати своїм, коли будемо готові для виїзду.

Я уявив собі здивування Обуха. Але наразі я нічого йому не зможу повідомити, щоб не видати Камілу. Та й ребе не повинен поки що нічого довідатися про бідну Ривку. Замкнене коло.

— Ви не зрадите мене? — запитала вона схвильованим голосом.

— Ні,— похитав я головою.

Дівчина встала, пішла до креденса, взяла другу пляшку шампана і дала, щоб я розкоркував. Потім увімкнула радіо, кімнатою полинула тиха блюзова мелодія. Ми пили і з хвилину мовчали.

— Отже, ви перебуваєте тут весь час? — запитав я.— Нікуди не виходите?

— Ні. Я заплатила шимону, він мені купує все, що потребую.

— І що ви йому пояснили?

— Що ховаюся від жорстокого чоловіка. Що, в принципі, не далеке від правди.

— А чим займався ваш чоловік?

— Тим самим. Він «помагав» євреям через німецькі організації, які водночас пов’язані були з совєтським консулятом. Але й співпрацював із Зябловим. Деккер має зв’язки всюди. До нього не раз зверталися з німецької контррозвідки.

— І де він може ховатися?

— Думаю, в Брюховичах.

— Ви знаєте адресу? — пожвавився я.

— Ні. Я там ніколи не бувала. Він навесні купив віллу в одного купця. Ну… як купив… Той зібрався виїжджати і звернувся до Ігнаца, щоб поміг її продати, а кошти покласти на депозиту російському консуляті. Але Ігнац підсунув купцеві фальшиві документи продажу вілли на підставну особу, а також розписку ніби від Зяблова про те, що кошти лежать на депозиті. Купець з родиною виїхав до Бухареста. А Ігнац ту віллу привласнив. Зяблову нічого не розповів. А не так давно вістка про ту оборудку дійшла до Зяблова. Одного вечора на Ігнаца напали, побили, заштовхали до авта і кудись повезли. Йому дорогою вдалося вирватися. Відтоді він ховається.

— Звідки вам про це відомо?

— Від Альберта. Зяблов йому скаржився на Ігнаца. Але він не знав деталей. Все, що йому було відомо, що за допомогою Ігнаца була продана парцеля^[49], а гроші привласнені. Ні що то за будівля, ні де вона, в консуляті не знають. Інакше б уже самі його знайшли.

— А хіба віллу не можна знайти за прізвищем влас­ника?

— Деккера? Ні, він її зареєстрував не на себе. Кажу ж, там була підставна особа. А хто вона — я не знаю. Я мала світлину тої вілли.

— Справді? Вона б мені згодилася.

— Нам згодилася б,— усміхнулася вона.— Я хочу теж його відшукати.

— Навіщо він вам?

— Щоб нарешті дав згоду на розлучення. А то я ні вдова, ні дівка.

Каміла виразно захмеліла, але рішуче встала, принесла ще одну пляшку шампана і вручила мені.

— Ого! — здивувався я.— Шимон вами не зле заопікувався.

— Я втішилася нагоді, що можу з кимось трохи роз­віятися. Інакше б здуріла. Тому й телефонувала саме до вас. Мені хочеться вам вірити. Вам можна вірити?

Вона це говорила, стоячи переді мною і демонструючи досконалу фігуру. Я сказав:

— Я на вашому боці.

— А що Рося?

— Не зрозумів.

— Вам вона сподобалася?

— Хіба вона може комусь не сподобатися?

— Я так і думала,— гмукнула вона і відійшла до лазнички.

Я розкоркував шампан і розлив у келихи. За вікном смеркло. Чого я тут засидівся? Я напружив мозок. Ага! Вілла Деккера! Світлина! Треба її в неї вициганити.

Каміла вийшла з лазнички, поправляючи на собі халат, і наблизилась повільно до мене, похитуючи звабно стегнами. На вустах її грала дивна усмішка, мовби ховала якусь несподіванку. Вона сіла поруч і взяла келих.

— Чи можу я глянути на ту світлину? — запитав я.

— Ні, Ігнац потім забрав її.

— Що було на тій світлині?

— То була кольорова знимка, на якій виднілася напівмурована-напівдерев’яна вілла під червоною черепицею і з гострими шпилями. Вона стояла в обрамленні сосон.

— Віллу було знято спереду чи збоку?

— Спереду. Видно було ґанок, невеликий садок, доріжку гравієву…

— Що ще?

— Та ніби нічого.

— Будинок… сосни… Може, ліхтарний стовп? Може, дорога? Дроти?

— Зараз… сосни були… понад соснами за віллою визирало щось дерев’яне… може, дзвіниця?

— Хреста не було?

— Ні. Виднівся лише вершок, та й то напівзатулений гілками. А на звороті листівки було написано «Наше гніздечко!».

— Коли він це писав, ви ще не були посварені?

— Я не пригадую, коли ми не були посварені. Хотів мене так задобрити. Але ви туди без мене не поїдете. Домовились?

— Ви ж казали, що й носа звідси не потикаєте.

— Не потикаю. Ви маєте авто? Чудово. Під’їдете під саму браму, й поїдемо в Брюховичі. Мені самій було б страшно… але з вами…

Тут вона взяла мене під руку, мовби ми були зараз на проході, а не сиділи на канапі. Вона була звабна й до біса апетитна. Я відчував її тепло, гарячий подих і п’янкий запах. Досить було тільки повернути у її бік голову, як вуста наші зустрілися, і я вже стримуватися не міг. Як і вона. Ми поскидали вбрання на підлогу і сплелися в шалених обіймах, шепчучи одне одному всі ті безглуздя, які самі некеровано вилітають з вуст, про які не замислюєшся і насправді не надаєш їм жодної ваги. За хвилю Каміла впала в такий екстаз, що всадила свої гострі нігтики мені в спину. Здавалося, що я ґвалтую тиг­рицю. А по всьому, ми лежали розпарені, не накриті, і вона сказала:

— Нарешті мене попустило… І я не здуріла. Дякую тобі.

2

Молода жінка сиділа біля дзеркала в халаті з китайськими узорами і чепурилася. Неквапно провела помадою по вустах, збільшуючи їх в об’ємі, чорним олівцем підмальовувала вигин брів. Потім провела по обличчю вологою хустинкою і стала пудруватися, усміхаючись своєму відображенню з ямочками на щоках і закопиленими губками. За хвилю вона повернула стулку дзеркала так, щоб побачити себе в профіль, і задоволено гмукнула.

Годину тому її запросили на забаву. Тихий вкрадливий голос запитав:

— Яка ваша ціна за ніч?

— То залежить, що від мене будуть вимагати…

— Нічого надзвичайного. Жодних збочень.

— Тоді двадцять.

— Гаразд.

— Ви мене для себе замовляєте?

— Так, для себе. Мені дуже подобається ваш мелодійний голос.

На тому боці дроту почулося хихикання, однак воно не належало співрозмовникові. Хтось третій слухав цю розмову. Але їй було байдуже.

— Дякую,— сказала вона.— За мною приїдуть?

— Звісно. Коли ви будете готові?

— А коли треба?

— Чудова відповідь! Авто вас чекатиме о десятій.

— Так пізно?

— Це дуже інтимна вечірка для своїх.

— Є якісь бажання щодо вбрання?

— Ем-м-м… ну, хіба одне: чи могли б ви не одягати комбінації, панчіх, бюстоноша і майточків?

— Тобто приїхати в самій сукні?

— Так.

Тут уже засміялася вона.

— Ви дуже ризикуєте. У мене можуть виявитися великі обвислі перса.

Той теж розсміявся.

— О ні! Світлини вашого чудового оголеного тіла свідчать про інше.

Вона сполошилася:

— Звідки у вас мої знимки?

— Прошу не гніватися. Вони потрапили до мене чисто випадково. Але я вам їх усі поверну. До зустрічі.

Ті світлини не полишали її думок. Єдиний, хто фоткав її оголеною, був один багатий коханець. Але він уже мертвий. Ще такого клієнта вона не мала, щоб вимагав приїхати без білизни.

Рівно о десятій вона сіла до авта. Молодик у кашкеті, насунутому на самі очі, мовчки відчинив перед нею дверцята, вона сіла за його спиною. До мовчазних водіїв вона вже звикла. Водії, які везуть своєму господареві коханку чи повію, мають за правило дурно не пашталакати. Можливо, їх про це попереджено. Вона закурила. Водій опустив біля себе вікно, і дим повалив просто до нього. «Невже й тут змовчить?» — подумала вона. Але він терпляче мовчав. Хоча його обличчя в дзеркальці не демонструвало особливої радості. Очі були примружені, а вуста зціплені. Ніби й симпатичний, а все ж неприємний.

Авто виїхало на Погулянку і зупинилося біля брами, що вела на віллу. Водій вискочив і відчинив дверцята. Вона підхопила торбинку і рушила до брами. Водій її обігнав, відчинив браму, пропустив її вперед, а потім знову обігнав і вже чекав на ґанку. Мовчки, без натяку на усмішку.

Просторий передпокій потопав у тьмавому освітленні. Всюди панувала мертва тиша. При стіні біля фотелю на столику стояли келихи, в яких гарцював шампан, та чарки з горілкою. Поруч на таці лежали маленькі канапки з кав’яром і червоною рибою.

— Я потрапила за адресою? — запитала вона.— Казали ж, що має бути забава.

— І вона буде,— нарешті розклеїв свої сухі губи водій.— Прошу сісти у фотель і почастуватися шампаном.— Він подав їй келих.— За кілька хвилин все розпочнеться.

По тих словах зник.

Вона сіла і слухняно пила свій улюблений напій, їй подобався терпкавий присмак, доволі оригінальний, раніше ніколи не смакувала чогось подібного. Не стрималася і, допивши, взяла другий келих. Тут смак був інший, але знайомий, безліч разів смакований. Дивно! Вони наповнили келихи з різних пляшок? Вона допила келих, взяла наступний і лише пригубила. Той самий традиційний смак. Ану ще… ще… вона перепробувала усі келихи, але того, найпершого, присмаку не виявила. І щойно тут у її злегка захмелілій голові став народжуватися неприємний здогад. Спробувала піднятися, але ноги їй не підкорилися. Вона впала боляче на паркет. В грудях щось почало її душити, вона силкувалася викашляти, але марно. Намагалася закричати, але розпачливий крик перетворився на хрипкий стогін. Що це з нею?.. Що?.. Вона повзла до дверей, тягнулася до них руками, а двері двоїлися, розпливалися і відступали від неї, ховалися в тінь, ставали недосяжними. Сиза мряка заволокла все перед нею. А за хвилю вона почула той самий голос, що лунав з телефону:

— Вітання з іменинами!

Проте вона не могла його побачити, мряка закутала її з голови до ніг і забила вуста. Лише відчула, як хтось задирає на ній сукню і лягає зверху. Волога рука хапає її за волосся і шарпає догори, а друга, слизька, проникає між ноги спочатку двома пальцями, потім — трьома, а далі — це вже рука. Їй боляче, і вона кричить з усіх сил, але крику нема — сама хрипота. Потім рука зникає, замість неї вганяється прутень і товче, товче з такою силою, що її тіло аж ковзає паркетом. Вона й далі намагається кричати, але з затерплого горла добувається лише хрипіння і слина, багато слини…