Вілла Деккера

Розділ п’ятнадцятий 1–2 вересня 1939 року, п’ятниця та субота

Я прокинувся від галасу з вулиці, визирнув у вікно й побачив, що вся вулиця перегукується з вікон страшною новиною: війна! Я увімкнув радіо і почув, що Німеччина напала на Польщу. «Почалося!» — прошепотів я і став швидко вдягатися.

Відразу в голові закрутилося вихором: що маю робити? Куди бігти? Щодня запитував шимона, чи приносили мобілізаційну картку. Ні, не приносили. Не довіряють? У 1920-му довіряли, а тепер ні?

Запарив ячмінну каву, але хліб з сиром не ліз до писка. Відклав його і задумався. Але роздуми мої перебив делікатний стукіт у двері. Так могла стукати тільки жінка. Я відчинив. На порозі стояла Ірма з пляшкою віскі і бляша­ною пушкою бразилійської кави.

Я навіть розкрив рота від здивування і забув його закрити, коли вона, підступно усміхаючись, граційно прошмигнула попри мене, увійшла до вітальні, поклала пляшку і каву на столик, потім сіла на канапу і закинула ніжку на ніжку, демонструючи звабний вигин ніг в прозорих панчохах.

Я зачинив двері й подивився на неї, очікуючи притомного пояснення. І воно прозвучало.

— Що, мій любий? Я тебе зуміла здивувати? Сідай і попустися. Тебе дивує мій візит? Не дивуйся. Моя пропозиція залишається в силі.

— Після того як ви мене замкнули в підвалі і, можливо, збиралися ліквідувати?

— Не мели дурниць. Ніхто тебе ліквідовувати не збирався. Тільки й усього, що посидів би ти до сьогоднішнього ранку. Який би почався для тебе так самісінько красиво, як і цей. Не дивися на мене очима вчителя алгебри. Краще налий. То ж я тебе врятувала. Мабуть, уже знаєш.

— Знаю. Я тобі вдячний,— відповів я, слухняно наповнив келишки, й ми випили.

— То ось про який день «Х» йшлося,— промовив я.

— Так. Вже бачиш, що я мала рацію? А тепер послухай мене. Те, що Польща буде розгромлена й окупована,— нема сумніву. Будь-який опір безглуздий, і ні тобі, ні загалом українцям нема сенсу в цю забаву впрягатися.

— Нас і так вилучили з неї, не надіславши мобілізаційних карток.

— Ну, ось бачиш, як вас оцінили. Але якщо ти гадаєш, що Галичина опиниться під німцями, то дуже помиляєшся. Скажу тобі те, чого ти не можеш знати. Двадцять третього серпня було підписано угоду між Рейхом і Совєтським Союзом про поділ Польщі. Отже, за два тижні тут будуть не німці, а рускі.

Я не знав, чи їй вірити, але ймовірність такої угоди могла мати підстави після того, як ідея антигітлерівської коаліції провалилася.

— І яка твоя пропозиція? — запитав я.

— Спробуй викласти у своїй газеті таку ненав’язливу думку, що не варто українцям втручатися у німецько-польську війну. Це марна витрата сил, які вам ще згодяться.

— Запізно. Мій «Новий Час» закривається. Завтра ви­йде скорочене останнє число, і воно вже заповнене. Зосталася лише одна газета «Діло».

— Тоді я раджу тобі й твоїм друзям тікати звідси на Захід. Найкраще це робити в напрямку Румунії. Бо коли прийдуть рускі, буде всім дуже несолодко. Особливо державним службовцям, зокрема суддям, прокурорам, поліції та кадровим офіцерам… Так що й Обуха попередь. Газетярів теж не помилують. Ти ж бо не раз писав про сталінський терор, про Голодомор… Згадають і твої захоп­люючі рецензії на «Пекло на землі»^[79]…

— Ти все це читала?

— Так, любий, я читала майже все, що ти друкував. І останній твій репортаж про танцівниць теж. Надзвичайно цікаво.

— Дякую. А в тебе які плани? Будеш тікати?

— Я тепер офіційно працюю в німецькому консуляті. Мене все це ніяким чином не торкнеться. Що з маніяком? Ви наблизились до розгадки?

— Лише трохи.

— Розкажеш?

— Ні. Чому це тебе цікавить?

— Просто так…— знизала вона плечима.— Чим це в тебе смердить?

Я принюхався. Пахло ячмінною кавою.

— Ти п’єш ту гидоту? Ось маєш — справжня кава. Завари, будь-ласка, а ту вилий. Мені три ложечки. Цукру не треба.

— А я й не п’ю з цукром, а з медом.

— З медом? Які чудесні відкриття ще мене очікують! — Вона усміхнулась, не зводячи з мене очей. Потім зітхнула: — Душно в тебе…— І, заки я заварював каву, стягнула з себе сукню, зоставшись лише в білизні і панчохах.

Я слабка людина, тому не опирався інстинкту — взяв її на руки і заніс у ліжко. Ми обоє були нестримні і божевільні, лопотіли одне одному все, що виринало на язику, захлиналися цілунками і не думали про війну. Але війна думала про нас. Вона насувалася все ближче.

Коли ми лежали на розбурханій постелі, попивали каву і віскі й мовчали або гомоніли на далекі від війни теми, ополудні пролунав у небі глухий шум, який поволі тривожно наростав. Ми кинулися до вікон і побачили німецьку ескадру, що летіла високо над нами, скидаючись на величний ключ срібних птахів. Летіли вони в напрямку головного двірця трійками — посередині бомбардир, а обабіч мисливці. За кілька хвилин бомбардири стали знижуватися і на висоті 200–300 метрів скидати бомби. А потім різко набирали висоту і знову займали своє місце в трійці. Бомби розтинали повітря з гучним свистом, а відтак усе здригалося від страшного вибуху. Все це тривало зовсім коротко, і раптом настала мертва тиша. Зо­всім мертва. Здавалося, все живе, разом із пташками, зачаїлося, запалося під землю, перечікуючи це жахіття.

Протилетунська сирена обізвалася щойно через кілька хвилин після того, як уже все затихло, викликаючи у львів’ян тільки обурення. Та й було чого.

— Ну, то ж треба,— промовив я.— Цілими місяцями перед тим привчали нас, що маємо робити на випадок ворожої атаки, демонстрували місця, де можна ховатися, випробували різні види сирен, а тут нам доводиться пережити велике бомбардування без найменшого попередження! І то ополудні!

— Ось бачиш,— сказала Ірма.— Що з того, що Конарський завдяки тобі довідався про день «Х»?

Я увімкнув радіо. Бомби впали на будинки в околиці вулиці Пєрацького[80], за кількасот метрів від двірця та на залізничні майстерні. Наступні атаки бомбардирів уже попереджувало ревіння сирени, люди встигали ховатися до підвалів, бо бомбосховищ у Львові не було. Але потужні бомби пробивали нерідко весь кількаповерховий дім аж до пивниці, і тоді гинули всі, хто там шукав захисту. В одній пивниці люди подушилися, коли бомба розірвала газові рури, а гори цегли загородили всі входи, в другій людей затопила вода з розірваних водогонів.

Мовби передчуваючи останні щасливі й безтурботні дні, ми з Ірмою всю п’ятницю і суботу віддавалися бурхливим любощам, в яких не було ані сліду справжніх глибоких почуттів, а були тільки жага любові і бажання забутися, спати, бачити фіялкові сни і не прокидатися в цьому страшному непередбаченому світі.

Час від часу я вмикав радіо, і ми слухали новини. Але не чули нічого втішного. На шпальтах газет війна дала про себе знати другого вересня. Повідомлялося про бомбардування багатьох польських міст, про збиття шістна­дцятьох німецьких літаків.

У суботу ми вирішили пообідати в місті, пішли на Ринок до «Атляса» і з подивом побачили давній Львів з тлумами перехожих на Академічній, зі столиками під дашками, де мирно собі сиділи люди і частувалися, а з вікон лунала музика. Не пропали ніде й вуличні співаки, а з ними і жебраки. Львів ані на хвилю не перервав свого нормального життя. Ось продзвенів трамвай, яким керувала молоденька моторова, продзвенів колією, яка ще зранку була пошкоджена бомбами. Ніщо не здатне вивести Львів з рівноваги. Живемо далі.