Вілла Деккера

1

Біля входу до Пасажу Миколяша бойко в баранячому кожусі пік на розпеченій блясі каштани, але торгував він також андрутами, пірниками^[55] і чоколядками. Його обступила зграя дітлахів. Я не заходив досередини, бо в тлумі можна легко зблудити і розминутися. Оддалік біля припаркованого авта курив Зеньо.

Рося вийшла з великою пакою, перев’язаною червоною стрічкою.

— Сервус,— усміхнулася вона і тицьнула мені паку.— Неси. Моя нова сукня.

— Ого,— здивувався я,— доволі важка, як на сукню.

— А ти, власне, той, хто тямить на сукнях?

— Звісно, що ні. Тому сперечатися не буду.

Ми сіли до авта і далі бесідували вже на «ви». Тепер Зеньо був за кермом. На горішньому Личакові Рося сказала:

— Зеню, ти їдь, а ми прогуляємося. Тут недалеко.

Зеньо покірно зупинився, ми висіли. Коли авто зникло на закруті, Рося взяла мене під руку і притулилася.

— А знаєш, після тих кількох наших здибанок я не могла тебе викинути з пам’яті. Хоча й намагалася.

Вона це промовила ніжним, мрійливим тоном.

— Дивно,— відповів я.— Бо мені вдалося тебе з пам’яті викинути відразу.

Вона мене штурхнула під бік:

— Навіщо?

— А який сенс мені думати про тебе, якщо це не має жодних перспектив?

— Чому? — щиро здивувалася вона.

— Ми з різних сфер. Сфер, які дуже рідко перети­наються.

— Але ж перетнулися.

— Окрім того, я набагато старший за тебе.

— Справді? Мені вже двадцять.

— Я так і думав. Отже, я старший на сімнадцять.

— Пхе! Мій тато старший від мами на двадцять два роки.

— Це ти куди хилиш?

— Та вже нікуди. Якщо ти такий свинтус, що викинув мене з пам’яті,— промовила вона вдавано ображеним тоном, але я не піддавався на цю гру. Ще ні.— Я, знаєш,— продовжила,— ще ні з ким не чулася так…— Вона підшукувала слова, я мовчав. Тоді вона знову мене штурхнула: — Чого ти мовчиш?

— А що я повинен сказати?

— Ти думаєш, мені легко було — признатися тобі… Я чомусь біля тебе розкисла. Хоча я не така. І ніколи не була такою.

Я поглянув на неї. Ми зупинилися водночас. В очах її бриніли сльози. Я пригорнув її і поцілував. Потім вона притулилася обличчям до моїх грудей, і ми якусь хвилю отак стояли, а над нами шуміли сосни. Я погладив її по голівці. Я далі мовчав, не знаючи, що маю казати.

— В тебе хтось є? — запитала вона.

Я мало не ляпнув «є», але пошкодував її. Бо насправді, хто в мене є? Випадкові любовні пригоди? Її сестра… Ірма… З Камілою якось не дуже порядно вийшло. Коли-­небудь вона розповість про все Росі. Але я такий, як є. Я пливу за течією, а вона несе мене, несе і часом боляче б’є в кам’яні пороги, а часом пориває на дно, на темне, безпросвітне дно…

— Ну! — струснула мене Рося.— Ти спиш чи куняєш? Я тебе про щось запитала.

Я її пригорнув і сказав:

— Ходімо. У мене нема нікого, до кого б я ставився поважно. Нікого, кого б я кохав.

— Але в тебе хтось є,— не здавалась вона.

— Є,— скорився я.— Але я дорослий чоловік і маю свої потреби.

— Я знаю, про що мова. І якщо ти її покинеш…

Я усміхнувся: її? Кого з них? А недавно ще була Людвіка… Рося не договорила, але я здогадувався, що вона хотіла сказати. Так та її фраза й зависла в повітрі. Ми йшли далі мовчки. Я чув її тепле тіло біля себе, чув її руку в себе на лікті, нервове посмикування пальчиків, і мені було добре. Я не хотів думати, що буде завтра. Бо завтра я з Камілою поїду шукати Деккерову віллу. І не хотів думати, що буде зараз, коли на одному замкненому просторі зійдемося ми троє: Рося, Ірма і я.

Вуличка Розкіш була вся в розкішних автах.

— Що то має бути за забава? — запитав я.

— Німецький посол у неділю повертається до Берліна.

— Скільки він тут був?

— Кілька днів… Мені важко сказати.

— І що, усі ці вечори він просиджував тут?

— Так.

— А посол Еквадору до вас теж приходить?

— Не часто. Але сьогодні повинен бути.

Перед брамою ми зупинилися. Рося поглянула на мене з теплим усміхом.

— Ти прекрасна,— сказав я захоплено.

— І то все?

— Ні, не все. Але я ще не зібрався зі словами.

— То зберися. Але вже не сьогодні. Тут ми знову на «ви». Не сплутай.

Відчинив нам набурмосений Зеньо.

— А я мушу тут вислуховувати, куди ви поділися, так? — дорікнув нам.

— А хто питав? — поцікавилася Рося.

— Хто-хто… Ваш татуньо щонайперше.

— А хто щонайдруге? — засміялася вона.

— Теж він.

— Ну, гаразд. Тато вже там чи в себе?

— В себе.

— Веди пана Марка всередину, я піду перевдягнуся.

Вона ще встигла стрілити мені очками і зникла.

В казино роїлося від гостей. І то була особлива пуб­ліка, а не та, яка збирається в інші дні. Видно, що підібрана спеціяльно для цього вечора. Дами і кралі переважно вбрані в бальні сукні, панство — хто у фраках, а хто, як я,— в маринарці з одної парафії, а в штанах з другої. Я окинув той джмелиний тлум, що пересувався з келихами в руках, і виловив очима баронесу, яка мило бесідувала з Мольтке. Ірми не було видно. Неподалік крутився Зяблов з якимсь зализаним грубасом. Зауваживши мене, подріботів навперейми, а дорогою прихопив два келихи з шампаном.

— Ну! Радий вас бачити. Сподівався, що ви завітаєте. Що нового?

Я взяв з його руки келих, надпив і сказав:

— Ми на сліді.

— Справді?

— Завтра буде результат.

Він помахав комусь рукою, і до нас приєднався грубас, який досі спостерігав за нами збоку.

— Знайомтеся,— сказав Зяблов.— Торговий аташе Алєк­сєй Воронін.

Грубас простягнув мені пухку анемічну руку і промовив:

— Я читав ваші репортажі. Чому б вам їх не видати окремою книжкою?

— Я думав над цим.

— Думали? А ми могли б і помогти.— Він вискалив кінські зуби, пронизуючи мене поглядом фахового чекіста.

Я не відповів нічого.

— Марко обіцяє завтра результат,— сказав Зяблов Вороніну.

— Чудово,— похитав головою той.— А можна конкретніше?

— Ні. Тут уже вибачайте. Надто багато людей його шукають. Мусимо бути обережні. Хоча я так досі й не почув правди, чому його шукаєте ви.

— Хіба я не сказав? — здивувався Зяблов.— Я не хочу, щоб його спіткала доля Коса. Що не так?

— Не так те, що ви не скидаєтеся на людину, яка буде перейматися долею німця, з яким у вас не надто ділові стосунки. А, я б сказав, навіть неприязні.

— На що ви натякаєте?

— На гроші, які він приховав від вас.

Він забігав сполоханими очима.

— Хто вам таке розповів?

— На те я і нічний репортер, щоб рознюхувати у всіх можливих напрямках. Отже, справжня причина — гроші.

Зяблов зам’явся.

— Ну-у…

— І не тільки гроші,— тиснув я далі.

Зяблов пожував губами щось невимовлене і сказав:

— У нього є дещо таке, що мене цікавить.

— Плівки,— випалив я навгад.

Він здригнувся і перезирнувся з Вороніним. І лише завдяки тому, що був уже захмелений, видав себе своєю мімікою. Мій здогад потрапив у ціль. Він був здивований і губився в здогадах: що відомо мені? Врешті зважився:

— Ви вже щось знаєте?

Я скорчив якомога загадковішу міну.

— Щось знаю.

— То чому не розкриєте карти? Я ж вам заплатив. Ось дам вам ще.

Цього разу він вийняв гроші з кишені маринарки і простягнув мені двісті золотих.

— Пєтя, припини! — буркнув Воронін.

Але віцеконсул відмахнувся від нього і таки тицьнув мені ті гроші в руку. Я взяв.

— Льоша,— звернувся він до Вороніна.— Нам ніколи торгуватися. У нас мало часу.

— Пане віцеконсул, як я вже казав, не вас одного цікавить Деккер,— промовив я.— І я не певен, що всіх цікавить одне й те ж. Це було б доволі дивно. Але так є. Його активно шукають. І ваша підозра, що він може скінчити так само, як Альберт Кос, не безпідставна. Не лише ви зацікавлені в тому, щоб отримати щось, що для вас має велику вагу. Що на тих плівках?

Я, вирішивши його добити, поки він в такому стані, взяв його під руку і поволік в глибину залу. Там ми сіли за столик. Грубас від нас не відстав і вмостився поруч. Я мовчав і дивився на Зяблова, а він боровся сам із ­собою.

— Ну? — тиснув я далі.

— Досить! — буркнув Воронін.— Так… Це плівки, а може, й фотографії.

— І що на них?

— Є підозра, що там зображені військові об’єкти на теренах Західної України і Білорусі,— відповів він.— Ви ж розумієте, яка ситуація. На носі війна. Гітлер може не зупинитися.

— А вам що до того? Сталін з Гітлером в дружбі. Совєти відправляють німцям бензин, вчать їхніх летунів у себе. Які проблеми?

— Це все дуже хитке,— сказав Зяблов.— Невідомо, що в голові у Гітлера. Ми повинні бути насторожі. Деккер — німецький шпигун. Він збирав дані про розташування військових баз, таборів, казарм, складів зброї, заводів, летовищ…

— Звідки вам це відомо?

— Мольтке… Він приїхав, щоб зустрітися з ним.

— Аж так! Сам колишній посол їде зустрітися зі шпигуном? Хіба у Деккера не було тут спільників?

— Були і є. Бо ж він не сам збирав усі ті відомості. Ви ж розумієте… У Львові, як і у всій Польщі, діє розгалужена мережа німецьких шпигунів. Фактично всі консуляти під це задіяні.

— Як і совєтські.

— Ну-ну, не перебільшуйте,— встряв Воронін.

— Та чому це перебільшення? Це нормальна річ. Отже, Деккер зібрав певні дані. Чому він не міг їх передати кур’єром? До чого тут Мольтке?

— Кур’єр, проходячи перевірку на кордоні, міг попастися,— пояснив Зяблов.— Зараз усіх на кордоні дуже ретельно перевіряють. Але це не стосується дипломата. Мольтке не довіряє нікому. Тому присутній особисто. І він все ще намагається налагодити німецько-польські стосунки, тому прагне перехопити ті плівки. Та, мабуть, не встигне. В неділю він мусить вернутися до Берліна.

— Навіщо вам ті плівки?

— По-перше, ми не хочемо, щоб вони потрапили в руки Мольтке чи кого іншого з німецького боку. А нам вони теж згодяться. Якщо знайдете Деккера живого чи мертвого — це одне. А якщо знайдете плівки чи фотографії, я вам виплачу ще тисячу золотих.

Воронін вийняв пачку «Біломорканалу», вставив папіросу в мундштук, запалив і сказав тихо, але виразно:

— Хотів би вас попередити не грати з нами в подвійні ігри. З того, що я почув, можна зробити висновок, що не ми одні пропонували вам певні суми. Все, що знайдете, повинно опинитися в наших руках. І ні в чиїх більше. Вам зрозуміло?

Я усміхнувся.

— Звучить як погроза.

— Це поки що не погроза, а констатація факту,— проказав він сухо.

Я кивнув і відійшов. Ірма так і не з’явилася. Баронеса вже крутилася біля столу з рулеткою і приглядалася до гри. Я підійшов до неї, вона усміхнулася:

— Як мило вас тут побачити!

— Навзаєм. Та щось я не бачу Ірми.

— О, вона скоро буде. У неї розболілась голова, й вона вирішила відпочити. Але обіцяла обов’язково приїхати.

Підійшов кельнер і повідомив, що нагорі мене чекає Кисіль. Я піднявся і потрапив у більярдну залу. Там нікого, окрім Кисіля, не було. Він сидів у плетеному кріслі, перед ним на столику стояла пляшка вина, велика коробка чоколядових цукерок і кілька келихів. Кисіль на моє привітання кивнув головою і запропонував сісти біля нього.

— Отже, в Деккеровій хаті вам не вдалося нічого цікавого знайти? — запитав, наливаючи мені вино.

— Ні. Але завтра я зможу вам повідомити дещо сенсаційне.

Він пожвавився.

— Справді? Щось таке, чого я не підозрюю?

— Власне. Але не хочу забігати вперед. А поки що розповім те, що вдалося довідатися. Може бути дві версії загибелі Арнольда Коса. Перша — це відмова надалі займатися темними справами, пов’язаними з еміграцією євреїв до Палестини. Після того як він довідався, що євреї кудись зникають. Але можливо, що вбито його було з метою грабунку. Валіза з коштовностями, яку він демонстрував Камілі, пропала. А ось Деккер виявився ­німецьким шпигуном, який збирав військові відомості на терені Галичини і мав намір передати їх Мольтке.

— Але не передав?

— Цього я не знаю. Знаю лише, що Мольтке цікавився в Зяблова, як знайти Деккера. Зяблов натомість зацікавлений в тому, щоб перехопити ті плівки. Тобто в будинку Деккера ми все ж таки знайшли дещо цікаве. Адже обгортки фотоплівок навели мене на думку, що Деккер робив якісь знимки. І коли я прямо про це сказав Зяблову, він признався, за чим насправді полює.

— Що за гроші вам сьогодні заплатив Зяблов?

— Гонорар. За пошуки Деккера. А ще він сподівається, що я знайду плівки.

— І?..— Кисіль насторожився і поглянув на мене грізними очима.— Передасте йому?

— Такі його сподівання. Але ні — не передам. Світлини чи плівки я передам шефові контррозвідки.

Кисіль полегшено зітхнув.

— Не хотілося б у вас розчаруватися.— Він поглянув на годинник.— Зараз в номері Мольтке щось шукають агенти Конарського. Якщо не знайдуть нічого, отже, ті світлини все ще в Деккера.

— Звідки вам про це відомо?

— Є свої люди в «Жоржі».

— А як ви будете знати, знайшли чи не знайшли?

— Ха-ха…— він задоволено хихикнув.— У мене є дехто і в штабі Конарського. А зрештою, він і сам повинен сюди завітати. Що ж… Забава якраз повинна початися. Ходімо на діл.

Внизу вже накрили столи. Огрядна дружина Кисіля в бордовій приталеній сукні давала останні вказівки.

— Щось я Росі не бачу. Де вона? — запитав Кисіль.

— Не натішиться новою сукнею,— відповіла жінка, окинувши мене холодним поглядом. Тестьова з неї, мабуть, не дар Господній.

— Які ви чарівні! — почувся деренчливий голос Мольтке, і я побачив Ірму, що саме входила до зали у чорній оксамитовій сукні з діамантовою брошкою. Вона нагородила німця вдячною усмішкою і підійшла до мене.

— Де ти пропала? — запитав я.

— Хіба тобі тета не сказала?

— Сказала. Але я не повірив.

— Ну й дарма. Мене справді розболілася голова.

— Вже не болить?

— Полежала і перейшло. А зараз хочу випити.

Ми пішли до довжелезного столу, біля якого зібралися гості. Несподівано я наштовхнувся на Конарського. Він кивнув мені, даючи знак, що хоче перебалакати.

— Вибач,— сказав я Ірмі, вона невдоволено знизала плечима.

Ми з шефом контррозвідки відійшов набік, де не було людей.

— Я так розумію,— промовив Конарський,— що ви Деккера не знайшли.

— Ні. А я так розумію, що ви вже знаєте, чому його всі шукають.

Він поглянув на мене здивовано:

— Он як! Хочете мене заінтригувати?

— Ні. Хочу поділитися з вами інформацією, але на­взамін.

— І що вам вдалося з’ясувати?

— Що Деккер збирав відомості про військові об’єкти.

— Так. Це і нам відомо. Що ще?

— Що мав їх передати Мольтке. Але не знаю, чи пе­редав.

— Не передав.

— Отже, ви нічого не знайшли.

Він зблиснув очима:

— Ви про що?

— Про готель «Жорж».

— Звідки ви…— Він знервовано роззирнувся.

— Не переживайте. Ми ж союзники. Якщо мені вдас­ться знайти світлини, я передам їх вам. Коса могли вбити совєти за відмову продовжувати їхню аферу з євреями. Одного разу він підслухав розмову Зяблова з послом Єлісєєвим. На запитання «Що з нашими жидами?» консул відповів: «Все в порядку. Вони вже в нас». Хоча вони повинні були бути в Палестині.

— Кому про це розповів Кос?

— Одній особі, яку ви завтра зможете допитати особисто. Однак його могли вбити і з метою грабунку, бо він мав валізу, набиту золотом і валютою. Але вона зникла. А тепер розкажіть, що ви знаєте про Ірму і баронесу.

— Баронеса? — Конарський розсміявся.— Вона така ж баронеса, як я китайський мандарин. Перестаріла шпигунка — ось хто вона. Але її послугами ще інколи користуються. Вона має вишукані манери і цілком вдало грає роль баронеси.

— Мені сказали, що її дівоче прізвище Шулєнбурґ і вона рідня відомого дипломата Вернера фон дер Шулєнбурґа. А сама вийшла заміж за барона фон Крюденера. Недавно овдовіла.

— Тут є лише одна правда. Вона справді в дівоцтві Шулєнбурґ, але не родичка дипломата, а просто однофамілиця. Далі, покійний Крюденер бароном не був і приставки «фон» не заслужив. У Німеччині ця дама не до­зволяє собі називатися баронесою. Лише тут. Що ж до Ірми Краузе, то вона давно нас цікавить. Вона пройшла бойовий вишкіл в нацистських таборах, володіє зброєю. Має відзнаки від самого Адольфа. Одне слово, це фахова шпигунка.

— Приблизно щось таке я й уявляв собі. Тобто вони пов’язані з Деккером?

— Так.

— Ви їх не рухаєте?

— Поки що вони не помічені ні в чому протизаконному. Ну, хіба що в зваблюванні одного відомого репортера.

Я усміхнувся.

— Інколи корисно вдавати звабленого.

— Надто не захоплюйтесь. Невідомо, з якою метою вони з вами заприязнилися.

— Баронеса хоче купити віллу в Брюховичах. Просила мене підшукати об’єкт.

— Віллу? Та вона й сторожової будки не купить. Їй виділяють кошти на те, щоб вона програвала якусь невелику суму в казино і вела теревені з потрібними людьми. Ви потрібні їм для чогось іншого. Можливо, сподіваються, що виведете їх на слід Деккера.

— Не розумію одного. Якщо Деккер збирав матеріяли для Рейху, то чому не передав їх Мольтке? Чому не заніс їх до німецького консуляту?Або міг би довіритися комусь зі своєї організації.

— Так, якщо він мав на меті справді передати їх Рейху. А він міг вирішити заробити на них. Ви не відкидаєте такої ситуації?

— Так… маєте рацію. Про цей його намір могли довідатися і тепер розшукують з метою вбивства.

В цей момент Мольтке почав промовляти. Всі присутні присунулися ближче. Підійшли й ми. Мольтке дякував і говорив банальні речі. Добре, що недовго. А після цього всі заметушилися біля столів, накладаючи на тарелі вгощення.

І тут з’явилася Рося в розкішній сукні з червоного шовку з чорними квітами і глибоким вирізом на спині. Вона підійшла до мене і прошепотіла:

— І як тобі?

— Фантастично! — промовив я.— Не знав я, що для того, аби вдягнути сукню, треба цілих дві години.

— Як мало ти знаєш про дамські витребеньки! А льоки накрутити? — труснула вона голівкою.— А напацька­тися? А… гаразд, продовжувати не буду.— Тут її примружений погляд упав на Ірму, і вона буркнула: — О, це вона?

Я нічого не відповів. Рося надулася і відійшла. Натомість наблизилась Ірма з двома келихами.

— Це тобі,— простягла мені один.— Що у тебе за секрети з Конарським?

— Все той же маніяк. Але, на жаль, ми ані на крок не наблизились.

— Що робиш цієї ночі?

Я спочатку хотів щось ляпнути, мовляв, буду зайнятий, але, можливо, це нагода ще щось від неї довідатися, тому відповів, що все від неї залежить. Рося в цей час не зводила з нас очей, і я відверто шарівся.

— Якщо так,— сказала Ірма,— то нам нема тут що далі робити. Моє авто чекає на вулиці. Хто ця дівчина, що витріщилася на нас?

— Ти її не знаєш? Донька Кисіля.

— О! В тебе з нею роман?

— Ні.

— Але ви знайомі.— Вона дивилась мені в очі. Я кивнув.— Чому ти до неї не підійдеш?

Вона, вочевидь, провокувала мене. А мені під цим пильним Росиним поглядом якось не випадало покидати казино водночас із Ірмою.

— Гаразд,— сказав я.— Підійду до неї, а ти мене чекай в автівці.

— Хитрун… Тільки недовго.

— Ні.— Я наблизився до Росі й сказав: — Це не те, що ти думаєш.

— Звідки тобі знати, що я думаю?

— Вона в моєму розслідуванні відіграє важливу ролю. Вона пов’язана з Деккером. Я мушу витягнути з неї все, що вона знає.

— І куди ти з нею поволочишся? — запитала вона, див­лячись кудись убік.

— До ресторації. Це буде наша прощальна вечеря,— молов я нісенітниці.

— А після ресторації? — промовила вона похмурим тоном, і далі не підводячи на мене очей.

— Я піду спати. Я вже й так ледь тримаюся на ногах. Зате завтра тебе і твого тата чекатиме сенсація.

— Умгу,— буркнула вона недовірливо.

— Побачиш.

— Умгу.

— Добраніч, зозулько. Не гнівайся.

— Умгу.

— Па.

— Умгу.

2

Я йшов з розбитим серцем. Звісно, що не поїхали ми з Ірмою до жодної ресторації, а взяли в «Ґранді» дві пляшки іспанського вина і поїхали до мене. Забава виглядала таким чином: спочатку ми випили першу пляшку вина і пірнули в ліжко, потім стали пити другу, і тут я вирішив допитати Ірму.

— Знаєш, я не люблю, коли з мене роблять дурня.

— Ти про що? — запитала вона невинним тоном.

— Я про твою тету, баронесу.

— Ах, ти про це? Господи, ну хоче цьоця, щоб її називали баронесою… Я ж не могла при ній тобі сказати, що вона бреше.

— А звідки вона бере гроші на казино?

Тут Ірма вирішила, що якраз пора перехилити ще по келиху. Відтак поглянула на мене і запитала:

— Признайся: ти нишпорив за нами.

— Ні. Принаймні не спеціяльно. Але сорока на хвості принесла дещо. Ти співпрацювала з Деккером?

Вона вискочила з ліжка у всій своїй неповторній красі, стріпнула волоссям і сказала:

— До чого ти оце все ведеш? Я його ледве знала. Колись влізла в той Німецький народний союз. І що тепер? Ти його шукаєш?

— Його всі шукають.

Вона гмикнула і пішла до лазнички. Я провів захопленим поглядом її гаряче тіло. Повернулася вона відверто надута. Залізла в ліжко і сказала холодно:

— Подай мені келих.

Я подав і сказав примирливо:

— Ти дарма нервуєш. Але мені не подобається, коли мені не договорюють.

— Що ти хочеш знати? — таким самим зимним тоном.

— Чим ти тут займаєшся? Навіщо ти вигадала, що працювала в казино у Сопоті?

— О, ти й до цього докопався? Я це сказала, між іншим, коли ми тільки познайомилися. Я ще про тебе мало що знала. Ну і ляпнула перше, що спало на думку. Хоча я стільки часу там провела, що могла б і працювати.

— І… чим ти займалася?

— Думаю, ти й так уже знаєш. До чого цей цирк?

— Я знаю, що ти співпрацювала з Розенберґом. Відбувала вишкіл. Але мене цікавить, яка твоя роль тут і зараз. Яке твоє завдання?

— Так конче хочеш знати?

— Хочу.

— Гаразд… Я й так тобі збиралася розповісти. З певною метою. Але спершу скажи мені: чим для тебе є Польща — доброю матір’ю чи лихою мачухою?

— Що за дивне питання!

— Чому дивне? Ти ж не поляк, а українець. Я знаю про пацифікацію, про концтабір у Березі Картузькій, про Бандеру і Коновальця. Я багато чого знаю. Тому й питаю…

Я відчув, що можу на цій струні зіграти, адже вона чекає від мене відповіді, яка не тільки її задовольнить, а, можливо, стимулюватиме мій вербунок. Бо інакше навіщо мене про таке питати? І я відповів:

— Маєш рацію. Польща ніколи не була для українців доброю матір’ю, хоча, щоправда, не влаштовувала Голодомору і фізичного знищення інтелігенції та господарників, як Росія.

— Тоді ми з тобою по один бік барикад.

— А вже є барикади? — усміхнувся я.

— Велика війна не за горами. Потрібно визначитися, з ким ти — з поляками чи з німцями. Можливо, якраз Німеччина стала б для вас доброю матір’ю.

Тут я її упіймав за язик:

— Недавно ти переконувала, що війни не буде. Щось змінилося?

— Я тоді розмовляла з чужою для мене людиною. Зараз я розмовляю з однодумцем. То як? Ти з нами?

— Знаєш, найкраще було б, щоб Україна сама стала доброю матір’ю для свого народу. Але якщо Німеччина простягне нам дружню руку, я тільки за.

— Ну й чудово. Чому б тобі не вступити в нашу організацію?

— Куди саме? В Німецький союз?

— Ні… Thule gesellschaft^[56] — Товариство Туле, яке очолюють Альфред Розенберґ, Рудольф Гесс, Ґоттфрід Федер, Дітріх Екхарт, Міхель Франк, Антон Дрекслер і Генріх Йост.

— Це туди, де панує сувора дисципліна і підпорядкування своєму маленькому фюрерові?

— Тобі це не загрожує. А коли я була молодша, мені це навіть подобалося. Захоплювало. Казали їхати в Сопот, знайомитися з кимось і слухати чужі теревені. Я їхала, слухала, записувала.

— І хто був твоїм маленьким фюрером?

— Вибач, що спочатку збрехала… Це був Деккер.

— Чому він ховається?

— Я сама хотіла б довідатися.

— Туле — це шпигунська організація?

— Передусім окультна. Але й шпигунська. Її представники у Львові готують плацдарм для німецьких військ.

— Серед тих представників і твоя тета?

— Вона мені не тета.

— Ще одна брехня.

— Так, я оплутана брехнею з ніг до голови. Але хочу перед тобою виплутатися. Не хочу більше тебе обманювати. Коли війна закінчиться, я почну нове життя. Без усіх цих таємниць, шпигунства, закулісся… нове життя. І, якщо можна, з тобою. В мене є значні кошти. Ми можемо виїхати куди-небудь. Але для цього ще треба багато зробити задля перемоги Рейху. І визволення твоєї України.

— Отже, ти щира німецька патріотка.

— Ні. Я австрійка. Але це не суттєво. Ідеали Рейху — мої ідеали.

Вона притулилася теплими пружними персами до моєї голої спини і обняла за шию.

— Що ти хочеш, щоб я зробив?

— Я повідомлю тобі, коли ми зберемося, і познайомлю з нашими. Тобі доведеться присягнути. І ми разом будемо працювати задля нашої спільної перемоги. Ти не проти?

— Ні, я не проти. Якщо це справді поважна органі­зація.

— Це дуже поважна організація. І не бідна. Тобі виділять кошти. Великі.

— Навіщо?

— Треба створити осередки українських патріотів у різних повітах. У тебе є надійні люди?

— Є,— брехав я.

— Ось вони повинні знайти відповідальних осіб, які отримають інструкції про те, що повинні робити, коли почнеться війна.

— Коли сітка агентів розшириться, обов’язково виявиться якась слабка ланка.

— Нічого страшного. Часу обмаль. Все почнеться дуже швидко. Що ти скажеш про Обуха? Адже він теж українець?

— Так. Ми разом були на фронті.

— На якому?

— Протибільшовицькому.

— Прекрасно. Поляки вас зрадили. Згодом перебалакай і з ним. Нам такі люди потрібні. А тепер іди до мене…