Вілла Деккера

1

Дівчина лежала у ванні і слухала радіо. Звучала класична музика, яку переривали короткі зведення новин. Новини були вдавано бадьорі й оптимістичні. Учора Британія та Франція оголосили Німеччині війну. Бог почув наші молитви! Польща врятована! Залунали бравурні марші і пісні. Дівчина усміхнулася і вимкнула радіо.

Задзеленчав телефон. Вона простягнула руку й сказала: «Гальо!»

Незнайомий чоловічий голос промовив далекою від досконалості німецькою:

— Доброго вечора. Телефоную за дорученням пана ­Зяблова. Він хоче вас бачити в дуже пильній справі.

— У якій саме?

— Цього я не можу сказати по телефону. Але це у ваших інтересах.

— А ви хто?

— Працівник консуляту… Пєрцов Сєргєй.

— Добре. Коли?

— Бажано вже.

— Я ще у ванні.

— Не біда. Я зачекаю вас в автівці.

— Він на Набєляка[82], 27? Я й пішки можу дійти.

— Ні, він вас чекає на Погулянці. Там є всі умови для безпечної розмови.

— Гаразд. Буду за квадранс.

Вона поклала слухавку, вийшла з ванни, ступила на м’який килимок і стала витиратися. Голову вона не мила, волосся було сухе й зібране в пучок на маківці. Потім швидко причепурилася і прихопила торбинку, дорогою все ще сумніваючись, чи робить правильно. Зійшла вниз. Зяблов? Що йому від неї потрібно? Але ні, відмовлятися не варто.

Перед будинком стояв чорний «майбах» з відкидним верхом. Водій привітався. Мав приємний голос. Десь вона вже його чула. Де? Його німецька була доволі химерною. Зрештою, з прізвища видно, що не німець. А польською не володіє. Симпатичне усміхнене обличчя схиляло довіритися йому.

Вона сіла ззаду водія і поклала торбинку на коліна. Авто рушило.

2

Над вечором у комендатурі тривала нарада за участю старого комісара поліції пана Германа. На столі було розкладено мапу. Усі вулиці в центральній частині мали бути обсаджені. Батяри перебували безпосередньо на розі кожної вулички. Поліцейські агенти стежили з вікон. Як виглядає маніяк, ніхто не знав, але кожна молода жінка мусила опинитися в полі зору.

Я уважно вчитувався в календар іменинниць. Щось мені не грало з тією Юстиною. Чи правильно ми визначили ім’я? Досі вдалося знайти серед фордансерок, кельнерок та повій зо два десятка Юстин. За кожною відбувалося стеження.

— Душій вишукує офіри лише в центральній частині міста, очевидно, погано орієнтуючись в інших дільницях,— сказав пан Герман.— Це полегшує нам вирахування вірогідних офір. Все вказує на те, що він не місцевий. Польську знає погано… німецьку теж… Їздить на «майбаху». А у Львові тих «майбахів» кілька десятків. І більшість темні.

Його роздуми перервав телефон. Комісар підняв слухавку.

— О, доброго вечора, пані Шпакова… Так-так… Слухаю… Що?.. Добре.— Він поклав слухавку і з заклопотаним виразом повідомив: — Пані Шпакова за нашою вказівкою стежила за Ірмою. Щойно вона сіла до чорного «майбаха». Реєстраційний номер — B41266.

— Номери 40–44 — реєстрація львівська,— сказав пан Герман.— Авто приватне. І нарешті — «майбах»!

— Пані Шпакова взяла таксі і поїхала за ними в напрямку Погулянки,— продовжив комісар.— Авто заїхало на подвір’я якоїсь вілли. Там темно, і вона нічого не бачить. Що б це мало означати, важко сказати.

Наступний дзвінок був від агента Рачка — той теж повідомив про Ірму і «майбах», і теж телефонував з Погулянки.

— Може, це нічого не означає, а може, щось і означає,— промовив пан Герман.— Ірма, вочевидь, має домовлену зустріч.

— Все, їдемо туди,— скомандував Обух.

До авта сіло нас четверо: комісар, пан Герман, капрал Радомський і я. Ми швидко промчали вулицею Кохановського[83] і виїхали на Погулянку. Там у затінку побачили пані Шпакову і нашого агента. Вілла по той бік вулиці була закутана плющем, вікна щільно зашторені, світло ледь-ледь пробивалося з вузеньких щілин. «Майбах» стояв на подвір’ї. Довкола панувала тиша.

— Хто був у машині? — запитав комісар.

— Ірма і водій,— відповіла пані Шпакова.

— То водій Зяблова,— доповнив агент.— Вони вийшли з авта, цілком дружньо бесідуючи. В будинку вже хтось на них чекав, бо пробивалося світло.

— Власне, в нас нема поважної причини думати, що це «майбах» душія,— промовив пан Герман.

— Нема,— погодився комісар.— Але ми можемо знайти причину, щоби підкрастися і послухати, що там відбувається.

Ніхто не заперечив, і ми рушили до будинку. Фіртка була замкнена. Я вийняв відмикачку і швидко здолав замок. Опинившись попід вікнами, почули шамотняву, що долинала зсередини,— щось грюкало, переверталося. Пролунав жіночий скрик, потім чоловічий. Знову гуркіт.

— Що ж, нам пора,— сказав комісар.

Ми підбігли до дверей, однак вони були зачинені. Тут відмикачки не помогли. Радомський попрохав його підсадити до вікна. З одного удару він вибив шибу пістолетом і, не вагаючись, в когось вистрілив та вскочив усередину. За ним ми підсадили й агента. Знову залунав гуркіт і чоловічий крик. Голос капрала наказав комусь лягти на підлогу. Агент відчинив зсередини двері, й ми увірвалися в будинок.

На підлозі лежала зв’язана Ірма, вона мала синці на шиї та розбиті вуста, з яких текла кров. Неподалік скрутився бубликом високий кремезний чоловік, водій Зяблова. Мав пробиту кулею праву долоню. Ірму розв’язали. Я поміг їй піднятися і відчув, як їй важко втримати рівновагу. Скидалося на те, що вона геть п’яна. Однак вона все ж вирвалася від мене і з усієї сили копнула водія в голову, а потім знову опала на мої руки. Я підвів її до фотелю і посадив.

— Що тут трапилося? — запитав комісар.

— Ха! — тішився Радомський.— Як я його поцілив! Одним пострілом вибив йому з руки пістолета.

— Ти чудово списався! — похвалив його комісар.— Дайте Ірмі води.

— Оцей гівнюх… виманив мене з хати…— промовила Ірма, напившись.— Буцім до мене має якусь справу Зяблов.— Язик у неї злегка заплітався, вона важко дихала.— Я дурна… повірила. А тут він запропонував… зачекати кілька хвилин… мовляв, зараз Зяблов спуститься… і пригостив мене шампанським. Коли я випила, то за хвилю відчула запаморочення. І тут… він накинувся на мене і став душити. Я й зараз чуюся, наче геть п’яна. Я відбивалася, як могла… але сили мене покидали. Що за холєру він мені налив?

— Він був сам? — запитав пан Герман.

— Здається… Але не буду стверджувати, бо мені накинули на голову мішок і стали в’язати… Можливо, був ще хтось. Я чула запах цинамону.

— Хто був з тобою? — запитав у душія пан Герман.

Той пробурчав:

— Спочатку закурю, а тоді скажу.

— Кури,— дозволив комісар і подав йому рушника.

Водій підвівся, обмотав, сидячи, рушником руку і ви­йняв з кишені дзигарничку, а з неї папіроску. Капрал підніс сірника. Водій смачно затягнувся, загадково усміхаючись, потім швидко ще раз затягнувся і ще раз — якомога глибше. Разом із димом долинув до нас специфічний запах гіркого мигдалю, але було запізно — він звалився спиною на підлогу, а з його рота закублилася густа піна. Ще кілька разів сіпнувся і завмер.

Пан Герман вилаявся:

— Шляк трафить! Як же ж ми попалися! В папіросі був ціанід!

— Отруївся, скотина,— сказала Ірма не без вдово­лення.

— Коли ти їхала з ним у машині, чула цинамон? — запитав я.

— Ні. Тільки тут. Але зараз його не чути.

Ми обійшли весь будинок, зазирнули і в підвал, і на стрих, але жодних слідів таємничого другого, якщо він був узагалі, не знайшли. В підвалі, щоправда, було незамкнене вікно, кудою він міг чкурнути. Але «майбах» зостався на місці.

Мов на підтвердження наших роздумів почувся гуркіт мотора, і якесь авто на великій швидкості промчало у бік центра. Але то був не «майбах».

— Ч-чорт! — похитав головою комісар.— Треба було оглянути вулицю. Десь ще ховалося друге авто.

— І що тепер? — запитав капрал.— Можемо звітувати, що душія впіймано?

— Можемо,— кивнув комісар.— Хоча…— Він поглянув на мене.— А скоч-но до будки і зателефонуй Зяблову. Зараз тобі запишу його телефон.

— Додому?

— Звісно, що додому.

Він дав мені номер, я вибіг на вулицю. Будка стояла на розі. Я набрав комутатор, сказав пароль поліції та попросив, щоб з’єднали з помешканням Зяблова. За хвилю жіночий голос повідомив, що пана Зяблова нема вдома.

Напровсяк я попросив набрати номер Кисіля. Його доволі довго шукали. Врешті він узяв слухавку, і я почув його підхмелений голос:

— Гальо! Слухаю.

— Доброго вечора, пане Кисіль. То Марко Крилович.

— А-а, нічний репортер! А ви чого нинька не в мене?

— А що там у вас?

— Ну, та що — прощальний вечір. Мусимо ще останній раз поспілкуватися в приємній компанії, бо далі невідомо, як буде. Вам мали телефонувати.

— Мене не було вдома. А скажіть, чи пан Зяблов зараз у вас?

— Аякже! Як же ж без нього!

— А давно він прийшов?

— А того я вам не скажу. Здається, як і всі. То купа народу. За всіма й не встежиш. Фалюйте сюди. Треба розслабитися. Мені Мирося вповідала, що ви пережили. Винен вам фляшку доброго напою.

— Добре, але я хотів би упевнитися, що він зараз у вас.

— Але ж ви цваний! Гаразд, зараз гляну, зачекайте.— За хвилю він повернувся.— Кажуть, він у садку. Взяв купальний костюм і плаває в басейні. То я вас чекаю.

Я хотів попрохати його, щоб все ж таки пересвідчився, чи Зяблов справді у басейні, але Кисіль вже поклав слухавку. Я повернувся на віллу й переповів розмову.

— Кажуть! — перекривив Обух.— Чому ти не наполіг, щоб він пересвідчився?..

— Бо він кинув слухавку. До того ж уже був добре під хмелем.

— Мабуть, тобі варто скористатися запрошенням і побачитися з Зябловим.

З лазнички вийшла Ірма, вона вже встигла виблюватися з допомогою пані Шпакової і виглядала значно притомнішою.

— Отже, сьогодні ви могли стати черговою офірою цинамонового душія,— промовив комісар.— І тільки завдяки тому, що за вами відбувалося безперервне стеження, ви врятовані. Мусите бути вдячні пані Шпаковій і нашому агентові.

— Так, це дуже приємно — весь час перебувати під чи­їмсь пильним оком,— зіронізувала Ірма.

— Дихльорфеніламін,— сказала пані Шпакова, принюхуючись до келиха, з якого випила Ірма.— Він сильно збиває кров’яний тиск і зневолює людину. Але ця доза на вас не подіяла як належиться. Перед візитою до Зяблова ви щось вживали?

— Я випила горня міцної кави з коньяком.

— Це вам, безперечно, помогло.

Пан Герман кілька хвилин гортав свою незмінну книжечку, врешті підняв очі і задоволено усміхнувся:

— З іменинами вас, панночко.

— Що? — не зрозуміла Ірма, а ми всі здивовано зиркнули на екс-комісара.

— Так-так… з іменинами. Бо нині, четвертого вересня, якраз іменини Ірмеґарди. А ми не второпали, що йшло­ся не про ім’я «Walentyna», а про російське — «Wa­len­tina»! Треба було шукати не дівчат на букву «Y», а тих, які на «І».

— Я й далі нічого не розумію,— сказала Ірма.

— Душій убивав жінок у дні їхніх іменин таким чином, щоб з перших літер їхніх імен вийшло ім’я якоїсь Валентіни,— пояснив пан Герман.— Ми ж, маючи вже шістьох жертв, отримали ім’я «Walentyna», а тому шукали ім’я наступної жертви на літеру «Y». І помилилися.

— Це був той самий, що нападав на мене,— сказала Ірма.— Нарешті я пригадала собі його голос і запах.

— Що за запах? — запитав комісар.

— Запах гвоздики.

Пані Шпакова метнулася до лазнички, затраскали дверцята шафок, і за хвилю повернулася з флаконом парфумів «Красная гвоздіка». Ірма взяла з її рук флакон, понюхала і скривилася.

— Так, то вони. Гидота.

— Ну що ж,— звернувся пан Герман до комісара.— Можете, пане Романе, доповідати керівництву, що справа душія завершена.

— Гм…— похитав головою комісар.— Чомусь в мене таке відчуття, що це ще не кінець.

— Кому належить ця вілла? — запитав я.

— Совєтському посольству,— відповів Обух.— Вони тут облаштовують прийняття. І поки ніхто з них не впав нам на голову, треба уважніше оглянути всі ­приміщення. Прошу до роботи, панове. Ви, пані Шпакова, і агент Рачек беріть партер, ми з паном Германом йдемо нагору. Радомський! Не позіхай. Обстеж підвал. А ти,— звернувся до мене,— катай до Кисіля і побалакай із Зябловим. ­Послухай, що він буде казати про це все. Але не напирай. Делікатно. Ти мене зрозумів?

Я кивнув.

— Можу взяти авто?

— Бери. Я викличу друге.

— Ти зі мною? — запитав я Ірму.

— З тобою. Хочу почути, що розповість Зяблов.

Ми вийшли на вулицю. До будинку під’їхало санітарне авто, щоб забрати труп убивці. З авта вискочив Юзик Шнайдер.

— Що там? Ще одна? Сьома?

— Нє,— відказав я.— Цього разу будеш мати труп маніяка.

— Що? — здивувався він.— Ви його таки допали? Кур­ва! Я його буду різати з особливим задоволенням. Тягніть ноші,— гукнув санітарам.

Ми попрощалися і поїхали з Ірмою на Личаківську, де вечірнє життя буяло — двері всіх шинків були гостинно відчинені, а звідти лунала музика й співи. Уздовж будинків групками стояли повії і махали нам руками, запро­шую­чи до забави.

3

В казині зібралося зо три десятка гостей. Ніхто не грав ані в карти, ані в рулетку, лише їли, пили й вирішували проблеми Європи, обговорювали війну і демонстрували високі стратегічні таланти. Зяблов сипав анекдотами, його кругла голова, ще мокра після басейну, була забита ними вщерть. Коли ми потрапили в поле його зору, він на мить затнувся і відвів погляд. Зате не зводив з нас очей Воронін. Цей торговий аташе скидався мені на більшого начальника, ніж віцеконсул.

До нас підійшов Кисіль.

— Радий вітати. Частуйтеся і ні в чому собі не відмовляйте. Давні часи не повернуться.

— Дякую,— сказав я і коротко описав йому сього­днішню пригоду з душієм. Однак про те, що той самий душій винен і в смерті його доньки, я змовчав, бачачи його веселий настрій. Такі речі краще сприймати натверезо.

Він похитав головою.

— З того, що я почув, у вас нема доказів, що їхній водій діяв у парі з кимось. Тому не радив би у нашій ситуації конфліктувати з Зябловим.

— Я й не збираюся. Чи не могли б ви його тихо відволікти від компанії?

— Зачекайте в моєму кабінеті. Я пошлю його туди. А ви розкоркуйте віскі з мого бару і пригостіть його.

Ми так і зробили, я розкоркував пляшку, розлив на двох, і ми з задоволенням випили. Потім розлив ще. Третя чарка чекала на дипломата. Зяблов увійшов, усміхаючись, обличчя мав розчервоніле від випитого. Але уві­йшов не сам, а з Вороніним. Чомусь я не здивувався.

— Цілком слушно, що ви вирішили з нами перебалакати,— сказав він.— Ага, це те віскі, про яке казав Ки­сіль… Налийте, будь ласка, і нашому торговому аташе.

Він хляпнув у фотель, біля нього сів Воронін. Я узяв чарку з креденса і налив також йому. Воронін вискалив свої кінські зуби, підняв чарку і виголосив:

— За побєду!

— Пане Зяблов,— почав я.— Ви не знаєте часом, де ваш водій?

— Сєрьога? А хрін його знає,— недбало промовив він.— Я відпустив його після того, як він завіз нас сюди.

— І ви обоє відтоді не покидали цього приміщення?

— Нє-е, не такі ми дурні — піти раніше за інших. Воліємо розслабитися, коли є така нагода. Грядуть величезні зміни. Хто на розливі, щоб руку не міняти?

Я налив знову і продовжив:

— Бачите… Ваш водій виявився тим самим маніяком, який душив жінок. Він також застрелив Альберта Коса і Камілу.

— Що? — Зяблов аж закашлявся.— Що ви таке кажете?

Воронін закректав зо сміху, а живіт його затрясся.

— Сєрьога! Та він тихіший трави!

— Цей ваш тихіший трави мене душив на Погулянці,— не втрималася Ірма.— Заманив туди, сказавши, що ви, пане Зяблов, хочете зі мною зустрітися.

— Що за нісенітниці! — обурився той.— Якби я хотів з вами зустрітися, то запросив би до ресторану.

— Одначе це так,— сказав я.— Поліція його вистежила і впіймала на місці злочину.

— Він признався? — запитав Воронін, продовжуючи розмовляти байдужим тоном і вдаючи, що насправді усе це мало його цікавить. Та вочевидь перегравав.

— Він мав при собі отруту. Заки ми його схопили, отруївся.

Зяблов стенув плечима і зиркнув на Вороніна. Той ви­йняв пачку «Біломору», закурив і відкинувся розслаблено на спинку фотеля. Зяблов кивнув мені, щоб я налив.

— Які у вас докази, що то був маніяк? — запитав Воронін.— Може, він просто запрагнув цю прекрасну жінку. Кров заграла, хто його знає.

— Він не вперше на мене нападає,— сказала Ірма.

— О! — пожвавився аташе.— А я що кажу! Він, може, і маніяк, але ви стали причиною. Не подумайте, що я його виправдовую. Зовсім ні. Я лише висловлюю глибокі су­мніви в тому, що саме він був маніяком. У вас же ж нема жодних доказів?

Я вже бачив усю безглуздість нашого спілкування, але мусив повідомити ще дещо.

— Поліція має докази щодо підпільної діяльності вашого консуляту. Їм відомо, що ви депонували коштовності й валюту євреїв, які намагалися виїхати до Палестини, а потім пропадали. Маємо теж свідків, які дивом врятувалися з корабля, який віз їх з Констанци до ­Одеси.

Зяблов не стримався, щоб не розреготатися:

— Це, звісно, найдотепніший анекдот, який я почув за сьогоднішній день. Ми до цього не маємо жодного стосунку. І зараз… в умовах війни вам справді хочеться скандалу?

— Ні.— Я скрушно похитав головою.— Не хочеться. Та й не дозволять нам робити якісь різкі кроки. Просто хотів поінформувати.

— А як щодо Деккерових плівок, які ви нам обіцяли? — запитав Воронін, нахилившись вперед і просвічуючи мене риб’ячими очима, в яких читалося роздратування.

— Я вже пояснив, що їх забрала поліція.

— Ні, це не зовсім так. Ви самі їх знайшли і передали поліції, хоча в нас домовленість була інша.

— Це вам розповіла Наталія Рознер? — запитав я.

— А це хто ще, в біса, така? — здивувався Воронін, ­похмуро звівши брови на переніссі.— Пєтя, ти чув щось ­про неї?

— Вперше чую.

— Професор Йоахім Гайнц стверджує, що передав її вам,— сказала Ірма.

— Хто такий той ваш Гайнц? — Воронін поволі наливався кров’ю.— Ви мелете якусь абсолютну нісенітницю. Ніхто нам нікого не передавав. У нас є свої канали, щоб довідатися, як усе було насправді. І ви нас, Марку, сильно підвели.

Однак я наполягав на своєму:

— Німці на ваше прохання передали Наталію Рознер. Ви її допитали, бо вас цікавила папка з розрахунками Альберта Коса.

Зяблов сіпнувся і перезирнувся з Вороніним, алкоголь його розслабив, він вже не стримувався і запитав:

— Ви знайшли її?

— Ні. Наталія передала папку Деккеру. І слід її пропав. Що з нею сталося після того, як ви її допитали?

— Припиніть! — визвірився віцеконсул.— Я поняття не маю, хто така та Рознер! А щодо папки… Так. Вона нас цікавить.

— Мене теж цікавить, як Наталія опинилася в моєму помешканні задушена, зґвалтована, гола і без очей. І ще: що ваші люди робили на віллі Деккера?

Обоє раптом знервовано підвелися, цього разу уже не вдаючи награного спокою.

— Дякуємо за інформацію. Я не для того вас наймав, щоб ви лізли в наші справи,— буркнув Зяблов.— Щось у мене горло пересохло від вашого віскі. Ходімо, Льоша, хляпнемо водочки.

Вони вийшли, а я зітхнув:

— Ми довідалися те, що нічого не довідалися. Не варто було й пробувати. А до речі, ти переконана, що Гайнц не збрехав? Може, то він мені трупа підкинув?

Вона стенула плечима:

— Нічого стверджувати не можу. Я не була присутня при допиті Наталії в нашому консуляті, бо мусила відпровадити Мольтке.

— Мені стає біля тебе моторошно,— пожартував я.

— Не перебільшуй. Я була лише зв’язковою між тобою і організацією. Мене вони ніколи не допускали до якихось своїх потаємних справ. Зате мені стає незатишно біля тебе.

— Чому?

Вона прискалила очі:

— А що, якою була в ліжку та Каміла-Наталія?

— Е-е, ми так далеко не заходили,— збрехав я впевненим голосом.

— Аякже! Вона все розповіла. І ти, засранець, перчив жидівку?

— Не знаю, навіщо вона це вигадала. Я з нею не спав.

— В принципі, мені байдуже. У мене до тебе значно глибші почуття. Але ніколи мені не бреши. Ходімо наділ. Найближчими днями нас не чекає нічого доброго.

— Може, Франція й Англія все ж таки…— промовив я, підводячись.

Ірма пирснула сміхом.