Вілла Деккера

1

Ім’я другої жертви мене схвилювало.

— Є вже друга. Вбивця той самий,— сповістив мене Обух телефоном пополудні.— Ти й далі будеш відсиджувати дупу?

— Друга? — повторив я.— Хто вона?

— Ти її знаєш.

— Господи! — вжахнувся я, перебираючи в пам’яті всіх дівчат, яких знав.

— Аґнєшка,— повідомив Обух, і я захлинувся повіт­рям.

Аґнєшка, моя знайома фордансерка з ресторації «Варшава». Бідне дівчисько, яке намагалося будь-якою ціною вижити в цьому світі, працюючи танцюристкою в кнайпі, а зо два роки тому я зустрів її зимової ночі на левандівському мосту — вона намагалася скочити з нього під потяг, бо її покинув кавалер, а вона не мала чим оплачувати помешкання. Я врятував її і влаштував на роботу в ресторацію. Потім вона знайшла собі заможного опікуна, але його вбили. Давненько я її не бачив. А однак довелося побачити ще раз.

Обух закликав мене до себе і знову повів до трупарні. З нами пішов і капрал Радомський, замріяно жвакуляючи щойно купленого пампуха, але перед дверима трупарні він зупинився, щоб дожувати, а вже відтак увійшов. Юзик Шнайдер був на місці. Аґнєшка теж. Я ніколи не бачив її голою. Тепер побачив. Гарна фігура, невеликі перса з почорнілими пиптиками і темні пруги на шиї.

— Що скажеш? — запитав Обух Юзика.

— Задушена, як і тамта,— промовив той, закурюючи простягнуту Обухом цигарку.

— І зґвалтована? — запитав Обух.

— І зґвалтована. Спочатку він її придушив лише злегка. Потім роздягнув, насолодився і додушив.

Комісар оглянув шию дівчини.

— Подряпин не бачу. Душив у рукавицях.

— Він собі не зраджує.

— Можеш визначити час смерті?

— Між двадцять третьою вечора і першою ночі.

— Де її знайшли? — запитав я.

— В парку Костюшка,— відповів Обух.

— Чого би вона в такий час швендяла парком? — здивувався я.

— Нє, її схопили і заволокли туди. Ми оглянули місцину і знайшли її мешти метрів за двадцять від того місця, де лежав…— мабуть, хотів сказати «труп», але поправився: — де лежало тіло. Марку, може б, ти пішов у «Варшаву» та перебалакав з дівчатами? Тобі це гарно вдається. А ти, Радомський, знайдеш її родичів і повідомиш про біду.

— О! Знову я! Нє, щоб мене у «Варшаву» послати! — буркнув капрал.

Раптом щось мене зачепило в мертвій дівчині. Щось тут було не те. Я уважніше придивився до її обличчя.

— Що ти там побачив? — запитав Обух.

— Очі,— відповів я.— Це не її очі.

— Що ти таке кажеш? — Він теж нахилився до її голови, а за ним і Юзик, і капрал.

— Це не її очі,— повторив я.— Минув рік, коли я востаннє бачив її, тому не відразу це помітив.

Юзик узяв пінцет, підважив одне око і легко його ви­йняв. На нас глянула темна яма очодолу, притрушена цинамоном.

— Так, він вставив їй чужі очі,— сказав він.— А ці вийняв у когось доволі акуратно, ніде не пошкодив. Мабуть, вибирав ложкою.

— То це були очі тамтої? — вигукнув комісар.

— Якої тамтої? — не зрозумів я.

— Першої,— пояснив Юзик.— Перша жертва була без очей. Мабуть, це її очі.

2

За дня кам’яницями совгаються сонячні зблиски, при­тлум­лені одностайною сіризною мурів і порохами, а коли починає спадати ліловий сумерк, місто прокидається до нічного життя. Спалахують кінкети вуличних ліхтарів, неонові реклами ряхтять червоними, зеленими, блакитними, жовтими зблисками. Нічні ресторації заповнюються, особливо танцювальні заклади, миготять чорні чоловічі костюми, барвисті сукні яскраво мальованих жінок, лунають звуки галасливої оркестри і шепіт солодкий «будь моєю…», а у відповідь — дзвінкий сміх.

На батярських околицях теж починає буяти життя в душних задимлених спелюнках при звуках гармонії, тут теж бавляться, хоч і по-своєму. Але тут не знають компромісів, тому не раз закінчується любовна драма криваво: за зраду куля в чоло або ніж у серце приятеля чи коханки…

Чотири тисячі повій, явних і потаємних, вражаюча армія жінок, які продають своє тіло і свій гонор. Час від часу арештовують гендлярів живим товаром, та це нікого не зупиняє.

Повії тепер дешеві та невибагливі. Ті, що чекають нагоди під дверима шинку або неподалік двірця, коштують півтора золотих — стільки ж, як п’ять оселедців або п’ятнадцять кіл цибулі чи картоплі, або півтора кіла телятини, або кіло свинини, або п’ять хлібин, або два з половиною десятки папірос уроздріб, або півтора літри сметани. За півтора золотих можна переночувати у приватному притулку або з’їсти два обіди в пані Теличкової, а три — у шинку на околиці. Але з тих півтора золотих, що клієнт сплачував за послугу, вулична дівчина мусила один золотий віддати господині, яка здавала їй кімнату для любощів. Взамін, окрім ліжка, клієнт отри­мував дешеве пійло. Виживати в таких умовах повіям було непросто.

Краще ведеться прихованим повіям, які не волочаться вулицями, знаючи, що для багатьох чоловіків жінка з офіційною маркою повії має найнижчу цінність. Тому вона намагається замаскувати таке враження і виходить до міста, перевдягнена за служницю, з кошиком в руці, до якого задля більшого ефекту кладе дешеву зеленину. В такому маскараді сідає переважно на лавці в Єзуїтському парку, нібито перепочити. Помітивши на лавці самотню дівчину, яка при цьому ще й зальотно всміхається, спокусившись на дешеву здобич, чоловік присідає до неї і по короткій розмові робить їй еротичну пропозицію, яку вона охоче приймає.

Повія інтелігентніша, маючи на меті заробити якомога більше, виходить на лови, як «вдова в жалобі». Зодягнена в товстий креп, обличчя затулене непрозорою вуалькою, сідає зазвичай на лавці в Стрийському парку, а побачивши прогульковича, який їй здається достатньо заможним і достатньо дурним, починає сердечно плакати і, витираючи сльози хусточкою, кидає з-під вуальки кокетливий погляд на свою жертву. Треба бути циніком і мати тверде, як камінь, серце, щоб не відчути зворушення від сліз удови в жалобі. Наївний обиватель, звісно, спалахує співчуттям і сміливо сідає біля неї, питаючи: «Чому пані добродійка плаче? Чи не міг би я бути для вас чимось корисним?»

На такий жалобний фортель і сльози не раз клюють навіть бувалі кавалери. Стати опікуном і розрадником молодої, вабливої вдовички — надто спокуслива перспектива, щоб їй опертися.

Більшу оплату за любовні послуги отримували кельнерки, касирки, танцівниці, акторки, бо не вважалися офіційними повіями. А ще більшу оплату отримували елітні куртизанки, які не тинялися вулицями і приїжджали до клієнта лише за викликом.

В багатьох вечірніх дансингах фахові танцюристи, чи то пак фордансери часто зваблюють багатих заміжніх пань, аби потім їх шантажувати, а ті, переживаючи за свою честь і опінію, боячись скандалу, відкуповуються коштовностями за мовчання пройдисвітів.

Газети раз по раз описують нові афери, облави на нові будинки розпусти. Просто в центрі міста в чудово облаштованих апартаментах було організовано дім зустрічей, який відвідували так звані пані з товариства, що своїм тілом допомагали рідним чоловікам у битві за добробут. А власник однієї з найвідоміших аптек ви­явився ватагом банди торговців наркотиками. Днями викрито палярню опію. Така хроніка щоденного життя королівського ­міста.

В ресторації «Варшава» не було того вечора людно. Велика червоно-золота заля, притемнені світла, гомін безлічі голосів, випари алкоголю, нікотину і звуки джазбенду. На овальному паркеті кільканадцять пар ритмічно рухаються в такт екзотичній мелодії. А за окремим столиком сидять фордансерки — фахові танцюристки і дівчата, які готові скрасити будь-яке товариство,— високі і низькі, тлусті і худі, білявки, рудавки і чорнявки, Мані, Стасі, Ясі чи претензійно Віолєтти, Юлітти і Йолянти, дбайливо зачесані, яскраво намальовані і вбрані з перебільшеною витонченістю.

Ніби такі різні, а такі подібні. Вони пильно оком озирають залу, оцінюють гостей, обговорюють їх, вгадуючи, що можна чекати від того чи іншого, і чекають, коли їх запросять до товариства, де вони зможуть вдосталь наїстися і напитися, добре забавитися і «зробити рахунок» для дирекції закладу. Запросини до товариства відбуваються по-різному. Одні відвідувачі запрошують спочатку танцівниць до танцю, потім самі провадять їх до свого столика, інші пишуть білетики, які посилають через кельнера облюбованій дівчині, переважно танцівниць замовляють у кельнера так само, як закуски і напої.

Ось їхні очі зблиснули, вони випросталися і випірнули з задуми, бо їхню увагу прикувала поява нових гостей. Компанія елєґантних старших панів зайняла великий столик навпроти дівчат. Директор вітає їх з пошануванням, кельнери згинаються в уклонах, заклопотані обличчя танцівниць роз’яснює усміх. Нарешті зараз почнеться забава.

Я сів на стілець біля бару і замовив коньяк. За хвилю до мене підсіла дівиця з копицею темного волосся і цигаркою в немилосердно напацьканих вустах.

— Котику,— просюркотіла вона прокуреним голосом,— вгостиш і мене? Я Магда.

Я зміряв її уважним поглядом і запитав:

— А не скажеш, де Аґнєшка?

— Аґнєшка? — вирячилася вона на мене.— Ти з дуба впав? Нічого не чув?

— А що я мав чути?

— Та закатрупили її.

— Справді? — Я вдав неабияке здивування.— Шкода. Гарна була дівчина.

— У нас гарних багато. То як? Вгостиш?

Я кивнув барменові, й він налив їй коньяк. Ми цокнулися й випили.

— У неї була подруга…— промовив я.— Як же її…

— Сабіна.

— А-а, так-так… Сабіна. Де вона?

— А ти її знаєш?

— Нє, просто Аґнєшка розповідала щось про неї.

— Оно танцює… Бачиш — з тим грубасом?

— Йо, бачу. А розкажи мені, як загинула Аґнєшка.

Далі я почув усе те, що знав, крім одного: вона не йшла додому сама. Хтось її чекав перед виходом і хтось її проводжав. Магда його не бачила.

Тим часом музика вмовкла. Сабіна підплила до бару. Була розпашіла, а волосся прилипло до спітнілого чола. Її погляд упав на нас. Магда сказала:

— Він питав про Аґнєшку.

Сабіна спохмурніла.

— Ви не бачили, хто її проводжав? — запитав я.

— А ви шо, з поліції?

— Нє.

— То чого питаєте?

— Ми з Аґнєшкою товаришували.

— Як вас звати?

— Марко.

— А-а, то, може, ви не дали їй з мосту під потяг зіскочити?

— Йо.

— Ну, так би й казав. Вгостиш мене?

Магду забрали до танцю. Бармен налив нам по чарці, й ми випили.

— То був такий невиразний клієнт, розумієш? — казала вона.— Є такі типи, що потім неможливо ніц пригадати. Я б навіть, якби його ще раз побачила, не впізнала б. Хіба би був убраний в то саме.

— А як він був убраний?

— Та як… Світлі штани, біла сорочка, сіра блюзка і сірий капелюх. Мав тоненькі вусики. Невисокий, але моцно збитий.

— На писку були якісь ознаки?

— Я його зблизька не бачила. Він затанцював тут трохи, потім вони умовилися, він вийшов і чекав її надворі.

— Він був сам?

— Так. Сидів сам за столом. Згадала, у нього був ніс бараболькою. Так гейби перебитий.

— Куди вони могли піти?

— Звідки мені знати? Може, до готелю.

— Отже, інколи ваші дівчата йдуть до готелю з гос­тями?

Вона глянула на мене здивованим поглядом:

— А шо тут такого? І не конче до готелю. В кнайпах є окремі кабінети…

— Ті, які дискретно^[36] називають «боксами»?

— Так. Там обслуговують клієнта вже на місці. А як виживати? Гадаєш, я за свою цілонічну працю отримую достатню винагороду? Дуже помиляєшся. Ні я, ні жодна з нас. Хіба скромну вечерю. То дівчата, що працюють в більших рестораціях, щось отримують, та й то зазвичай дуже мало — п’ять золотих за ніч. Але цього не вистачає на вбрання, на фризієра^[37], на косметику. Ми мусимо мати багато суконь, від цього залежить наш успіх. Інколи за вечір я міняю три-чотири сукні. А ми ж, утримуючи себе, помагаємо ще й родині. А є такі, що мають малу дитину, яку віддали на село. Дівчата з «Баґателі» мені розповідали, що там не тільки їм не платять, а ще й гроші у них дирекція «позичає» і не віддає. І ще агенція, яка є посередником в укладанні контракту з кабаретовими артистами, бере десять відсотків від їхньої оплати протягом всього ангажементу. Але з танцівницями ніхто контрактів не укладає. Ми не маємо забезпечення ані від хвороби, ані від безробіття, тому нас можна звільняти будь-коли, залежно від фантазії власника закладу. Або навіть на жадання якогось підпилого гостя, якому не вдалося схилити дівчину на ніч.

— Гаразд,— сказав я,— контракту нема, а якусь угоду ви з дирекцією укладаєте?

— Хіба усну. Але хто б її дотримувався! Щодня з шостої вечора, часто до ранку, треба танцювати, фліртувати, молоти язиком. А за угодою мали б ми перебувати в кнайпі лише до другої ночі, але саме о цій порі починається найбільша забава. Ніколи не забракне двох чи трьох відвідувачів, які за пляшкою прагнуть забути про сірі дні. Добре, якщо досить лише танцювати з ними і випивати, але часто директор вимагав ще раз і ще раз повторити номер з задиранням ніжок для грошовитих гостей. А такі виступи — то не просто танці, бо мусять містити в собі бодай кілька акробатичних фігур, які часто залишали на тілі дівчат болючі синці.

— За які ж ви кошти виживаєте?

— Ми отримуємо оплату від гостей за танець і за товариство коло столика. Але ця оплата не є обов’язкова, тому рідко хто платить. Та й то щось дрібне. Більшість вважає, що, зафундувавши нам вечерю, вже розрахувався. Більше нам перепадає лише в таких випадках, коли танцівниця вже після закриття ресторації перебуває на жадання гостей і далі в їхньому товаристві. Щоправда, виконує функції, які не входять до її фахових обов’язків. А ще інколи дирекція платить невеликий відсоток від рахунку за випиті гостями трунки. І це заохочує дівчат, щоб розкрутити гостей. Дирекція цінить найбільше таких, що уміють натягувати гостей на дорогі закуски і напої. Так що, коли хочеш продовжувати молоти язиком, то «роби рахунок».

— Ще коньяку? — запитав я.

— Хочеш мене споїти? — підморгнула Сабіна.— Візьми ще мені пляцок з ябками.

Я замовив коньяк і пляцок. Я вирішив детальніше розпитати дівчину про тутешнє нічне життя, щоб по змозі вирахувати типи відвідувачів. Серед них міг бути і вбивця. Хоча він міг собі мандрувати різними кнайпами і не з’являтися там, де вже раз засвітився.

— Коли якусь дівчину запрошують до столу, вона звертає увагу на того, хто запрошує? — запитав я.— Чи буває таке, що гість їй не до вподоби?

— Ні, до столу йдемо з будь-ким. До готелю — то вже інша річ. А так посидіти, випити, потанцювати, то чому ні? Немає значення інтелігенція гостя, його виховання, врода. Має значення лише його готівка. Вульгарний різник зі щітковидними вусами, але з набитим гаманцем, миліший нам від скромного інтелігента. Кожна танцівниця прагне забави в товаристві фукса.

— Фукс? Що це таке?

— Фуксом ми називаємо небуденного гостя. Головні його риси — гойність, наївність і легковірність. Це чоловік, який дозволяє себе натягати і набирати: посилає щедру винагороду оркестрі, купує для танцівниці в барі прив’ялі квіти, платить за сукню, яку вона навмисне поплямила нібито через нього. А ще такий тип не перевіряє рахунку і платить за страви, яких не куштував, і за напої, які не пив. То, власне, і є фукс. А ще є паталахи.

— Цікаво. А це що за тип?

— О, вони поводяться інакше, ніж фукси. Ці сидять не раз до білого ранку за склянкою гербати чи за малою чорною, обтанцьовують з запалом усіх краль на залі, а коли виходять, платячи дрібний рахунок, голосно обурюються, що їх набрали. Що й казати… Нелегке в нас життя. Танцівниця платить всім у ресторації, щоб заслужити дружнє ставлення до себе. Швейцарові за те, що відчиняє перед нею двері, шатнярові за те, що подає плащ, кльозетовій бабці за те, що дозволяє користати з кльозету, кельнерів частує папіросами. Танцівниця, яка, заробляючи сама, не дає іншим заробити, викликає у персоналу вороже ставлення. Її рано чи пізно просто з’їдять.

— Але кожна з вас марить якщо не про кар’єру фільмової зірки, то про те, що якоїсь хмільної ночі, просяклої димом і алкоголем, нарешті з’явиться «він» — витязь із казки, який висмикне її з цього набридлого метушливого світу і поведе в інші сфери, де кралі в розкішних сукнях і пани у фраках?

— Ти вгадав.— Вона зі смутком усміхнулася.

— Слухай,— сказав я,— коли ще тут з’явиться той, що пішов з Аґнєшкою, зателефонуй мені.— Я дав їй свій номер і Обуха.— Гаразд?

— А шо то аж два номери?

— Той другий мого товариша.— Я не хотів казати, що вона буде телефонувати до поліції.

— Добре. Ти файний хлоп. Шо нині робиш?

— Ніц.

— Можу піти до тебе.

— Нині в мене вже є гостя,— усміхнувся я.— Але буду про тебе пам’ятати.

— Ти мене збуджуєш. Справді збуджуєш,— залопотіла вона, пригортаючись.

— Я знаю, ти це кажеш кожному. Але мені не мусиш. Я не ловлюся на такі штучки.

— Які штучки? Я щиро!.. Ти свиня. Але задля Аґнєшки я тобі пробачаю. Хоча… Вона клієнтам себе називала Ан-же-­ліка! Ми всі тут трішки дурнуваті. Ну, чао-какао!

3

В мороку ночі ховає Львів світ нічних птахів, життя яких плине затаєним нуртом в спелюнках і криївках, неприступних для людей з іншого кола. До такого світу мороку належать і таємні доми гри, бувальці яких можуть походити з різних суспільних верств, але їх єднає одне: всі вони залежні від гри і не здатні позбутися нестримного бажання грати, наче наркомани. Демон гри опутав їхні думки і вчинки, підкорив їх собі, газард не відпускає їх зі своїх мацаків. Для них ніч, проведена за забороненою грою в рулетку чи в карти в законспірованому помешканні,— це те, без чого вони вже обійтися не можуть і задля чого посвячують все: дім, родину, має­ток, службу.

Багато з них забувають про все настільки, що поза грою не мають жодного заняття, і вся їхня увага прикована лише до гри і до вигадування нових способів гри. Вони сплять до полудня, потім вештаються кнайпами, а як смеркне, сходяться до визначеного на той день будинку, куди доступ мають лише свої, озвучивши гасло. Гра триває до світанку, а потім втомлені, обібрані до нитки або й з вигрою вертають додому.

Ті помешкання, де відбувається гра час від часу міняю­ться. Організатор отримує оплату і організовує буфет, а зисками ділиться з господарем. Він також вербує грачів і повідомляє щоразу адресу й нове гасло.

Але казино Кисіля, хоч і діяло підпільно, залишалося на місці, все в тому ж будинку. Високе поліційне начальство, звісно, про нього знало, але мусило прижмурювати очі, використовуючи його як дуже вигідний плацдарм для спостереження за кримінальним світом і усілякими аферистами, шулерами, шпигунами, дипломатами і чиновниками. Крім того, Кисілеве лігво газарду офіційно називалося «Kasyno ziemian galicyjskich», але означало це «Клуб галицьких поміщиків», бо слово kasyno має два значення: казино і клуб. Таких клубів у Львові було багато, але в жодному з них не було казина. Тільки в Кисіля на Кривчицях. У всі ці клуби могли приходити лише їхні члени зі своїми кралями, а до Кисілевого «клубу» лише утаємничені в гасло, яке щодня мінялося.

Починалася та вечірня година, коли передмістя прокидалося для бурхливого товариського життя. Чути було співи, гру гармонії і веселі крики та регіт. Я на такі вилазки без зброї не ходжу, під маринаркою в мене дрімав у кобурі «люґер». Сутінки застеляли простір сизою поволокою. Я натиснув дзвінок двічі коротко, раз довго, втретє коротко, а після того смикнув за важіль. Прозірка на брамі відкрилася, і мене пильно обстежили. Далі захрип­лий вольовий голос промовив:

— Нині в нас день жалоби.

Я відповів не менш безглуздо:

— Буде зле, якщо я з ним не попрощаюся.

Браму прочинили. Я побачив перед собою здорового бевзя, в якому упізнав Росиного охоронця Зеня, і рушив до дверей.

— Поволютку, мій когутку,— прохрипів він, цитуючи назву еротичного фільму, який, видно, припав до його чутливої душі.

Я зачекав, він мене обійшов і вже в дверях, що вели в будинок, натиснув кілька разів дзвінок. Щойно тоді ми увійшли до просторого коридору. Цього разу нас впустила мила дівчина в рожевій сукеночці і з голими колінами. Вона ввічливо усміхалася, водночас окидаючи мене пронизливим поглядом з ніг до голови.

— Прошу пана за мною…— промуркотіла вона, демонструючи рівні, дещо повненькі ніжки.

Вона повела мене сходами нагору, вихляючи сідничкою просто перед моїм носом. Нагорі зупинилася і окинула мене здивованим поглядом — мабуть, я був перший, хто стримався і не вщипнув.

— Сюди,— сказала панна і відчинила переді мною лаковані двері.

Я вирішив вирости в її очах, обняв її за талію і за­питав:

— А що, якби ми так…

— Тільки з відома пана Кисіля,— обірвала вона мене і, крутнувшись на обцасах, пострибала додолу.

Переступивши поріг, я відразу опинився в просторій залі, де в повітрі висіли тютюновий дим і жвавий гомін. Ляскали карти по столу, крутилися рулетка, хтось час від часу щось вигукував, чоловічі голоси мішалися з жіночими.

Кельнер підніс мені на таці шампана. Бронко не звертав на мене уваги, зате звернув увагу віцеконсул. Він стояв біля столу, де четверо осіб грало в покер, курив, щось коментував. Я впізнав його за описом Кисіля і Бронка. То був опецькуватий рухливий чоловік, який, вочевидь, звик бути завше в центрі уваги. Він сипав жартами, з усіма був за панібрата, говорив то німецькою, то польською. Поки що не грав, курив, випивав і спілкувався з різними людьми. Він лише раз глипнув на мене, коли я увійшов, і від­разу відвів очі вбік. Я вдав, що цього не помітив, і з зацікавленням обстежував публіку. Серед грачів у рулетку були жінки переважно старшого віку. Видно, що то були багатійки, для яких не було трагедії в прогрі сотні-двох золотих.

— Сервус,— почув я біля себе голос Росі.— А я думаю, з ким мені випити.

Я відклав порожній келих і запитав:

— Самій нудно?

— Звісно.— Вона поманила кельнера, і ми взяли по келиху.— Можеш поки що насолоджуватися моїм товариством.

— Тільки поки що?

— Ну, бо коли Зяблов сяде за карти, тобі доведеться перебувати біля нього, щоб вчасно зреагувати на вибрик Бронка. А відтак уже увійти з ним в тісніший контакт.

— При умові, що він виявить до мене зацікавлення.

— Ну, ти ж бачиш, який він балакун. Такий без ключика в душу залізе. А разом з тим темний тип. Ну що? Ти натрапив на сліди Деккера?

— Ні. Хтозна, де він може бути. Можливо, вже кудись виїхав.

— Шерше ля фам. Знаєш таку приказку?

— І що це мені дає?

— У нього була нова пасія. От що дає. Я, на жаль, не знаю, хто вона. Один лише раз бачила на вулиці, як вони обоє сідали до авта. Білявка років так двадцять чотири — двадцять шість, вродлива, бездоганна фігура. Роздивитися її уважніше не вдалося.

— Коли то було?

— Може, місяць тому.

— Чому ти мені про це все раніше не сказала?

— Бо забула.

— Отже, він може переховуватися в тої кралі?

— Може.

Я відчув, що вона щось поклала мені в кишеню маринарки, і намацав ключ.

— Що це? — здивувався я.

— Ключ від Деккерового будинку.

— Ти про нього теж забула?

— Уяви собі. Робила порядки в кімнаті сестри і знайшла. Вона частенько бувала в нас і навіть ночувала, коли вже аж надто їй Деккер докучав.

— Ти впевнена, що то ключ саме від його помешкання?

— Ні, не впевнена.

— Я так зрозумів, що твій тато вже там побував?

— Так.

— І нічого цікавого не знайшов?

— Нічого. Деккер усе, що могло б вивести на його слід, забрав чи знищив.

— Тоді що мені там робити? Що я можу там знайти?

— Те, чого не шукав мій батько. Шерше ля фам.— Вона засміялася.— Може, якусь бодай найменшу підказку.

— Яка там адреса?

— Вона теж у тебе в кишені.

— Ти неймовірно передбачлива.

— Що є, то є.— Вона знову засміялася, а за хвилю шепнула: — Ну все. Твій час настав.

Я глянув на віцеконсула. Він якраз сів грати в покер. Ліворуч від себе поставив келих з напоєм, а праворуч книжку в чорній обкладинці. Бронко допив вино і відклав келих на підвіконня. Потім, похитуючись, вклав собі до рота папіросу, але не запалював, а кружляв довкола картярського столу. Я підійшов ближче і став неподалік віцеконсула. Писок його не замикався, він і далі жартував. Напроти нього сидів чоловік років за п’ятдесят з вольовим обличчям і похмурим, зосередженим поглядом, він спілкувався винятково німецькою. Цікаво, хто то? Спитати не було в кого: Рося далеченько, а до Бронка я наближатися не міг. Поруч з німцем сиділа фантазійна рудавка років тридцяти з великими очима і курила папіроску на довгому мундштуку. Вона теж розмовляла переважно німецькою. Я помітив, що вона двічі зиркала на мене спідлоба, чомусь намагаючись це приховати. Її довге руде волосся хвилями спадало на червоний жакетик. Невідомо, чому вона мене зацікавила.

Тим часом Бронко, мовби намагаючись утримати рівновагу, змахнув руками, вдаючи, що перечепився, зачепив боком віцеконсула, враз випростався, вибачаючись, і зиркнув на мене вдавано п’яним поглядом. Я не помітив, як він це зробив, але не мав сумніву, що йому вдалося. І я вже готовий був кинутися на нього, щоб відібрати гаманець, коли встиг побачити, як Бронко хитнув головою і дав знак губами, що нічого не вийшло. Я завмер на місці, вагаючись, чи правильно відчитав його знаки. Бронко тим часом, хилитаючись, відчалив до буфету і, опершись на нього ліктями, дивився у мій бік. Віцеконсул якраз завершив гру, вихилив келих, розгорнув книжку, вийняв з неї п’ятдесят золотих і виклав на стіл. Бронко дивився на цю сцену з виряченими очима. Він ніколи, мабуть, і уявити собі не міг, що хтось триматиме гроші в книжці. В Зяблова гаманця не було.

— Все, більше не граю,— сказав Зяблов, встаючи з-за столу.— Досить програвати.

Німець сказав, що ще продовжить гру. Коли Зяблов зробив кілька кроків від столу, то наштовхнувся на мене. Він усміхнувся і промовив дещо хмільним голосом:

— А ось і ви! — Помітивши моє здивування, додав: — Ви ж знаменитий нічний репортер? Я вас упізнав. Чого вже там. Не думав, що можна побачити вас у такому закладі.

— Чому? Недарма ж мене прозвали нічним репор­тером.

— Бо про цей заклад ви точно не напишете. Я маю ­рацію?

— Про цей ні,— погодився я.

— Ну, от бачите. Я хочу вас пригостити. Ви не проти? — І не чекаючи моєї згоди, гукнув: — Кельнер! — Тоді до мене: — Що вип’ємо? Я пропоную шкоцьке^[38] віскі.

Я пригадав напій, яким пригощав мене Бронко,— чи й тут подають трунок за «старовинним шкоцьким рецептом»?

Ми відійшли набік, ближче до широкого вікна, що виходило в сад, і сіли за столик. Зяблов поклав біля себе книжку. Цього разу лицевим боком — «Майн кампф», та ще й на металевій клямрі.

Я усміхнувся:

— Вивчаєте ворога?

— Чому ворога? Ще невідомо, хто кому друг, а хто ворог.

Кельнер приніс нам напій. Як і варто було сподіватися, то був самогон від Бронка. Але цілком добрий.

— Чому консул, призначений до Львова, досі у Варшаві? — поцікавився я.

— А ви добре поінформовані. Звідки? Адже в газетах про це не писали.

— Доводиться вишпортувати інформацію з різних джерел.

— Ви запитали тому, що зайнялися вбивством Коса?

— Чому ви вирішили, що то було вбивство?

Він зблиснув очима.

— Якби то був нещасний випадок, ви б там не нишпорили,— усміхнувся він.

— О, бачу, що й ви добре поінформовані. Хтось там побував ще переді мною.

— Точніше, перед другим вашим візитом. Ви там випадково нічого не прихопили?

Він мене пронизував яструбиним поглядом.

— А що? Забракло вам однієї папки? — тепер усміхнувся я.

Він похитав головою і сказав:

— Я так і думав.

— Ви про папки? Чому ви їх забрали? Який стосунок маєте до тих людей, які зібралися емігрувати?

— Ми їм помагаємо. Консул Єлісєєв, власне, цим і займається у Варшаві. Переправляє сюди євреїв-утікачів з Чехословаччини.

— І у цьому полягав ваш контакт з Деккером і Косом?

— Ви так одразу хочете багато довідатися? А який мені інтерес посвячувати вас у наші справи?

— Інтерес може з’явитися.

— Так, звісно… Може. Що б ви сказали, якби я вас найняв як детектива?

— То залежить, що ви маєте на увазі.

— Знайти Деккера. Отримаєте тисячу золотих.

Не зле, подумалося мені. Це вже третя особа, яка мене наймає в одній і тій самій справі.

— Я можу погодитися. Але хотів би, щоб ви від мене нічого не приховували.

— Скажімо так, я не приховуватиму того, що стосується Деккера.

— І Коса теж.

— Гаразд. Але і ви не повинні ділитися ні з ким своїми знахідками, не повідомивши передусім мене. Домовились?

Я вдав, що погоджуюсь, і відповів:

— Я на поліцію не працюю.

— Але з комісаром товаришуєте?

— Це давня дружба. Я помагаю йому розслідувати зґвалтування і загибель дівчат від рук маніяка. Які причини були в Деккера зникнути?

— Думаю, він злякався долі Коса. Той, хто вбив Коса і доньку Кисіля, міг мати такі ж плани і щодо самого Деккера.

— Тобто ви не допускаєте, що вбити їх міг Деккер?

— Чому ні? Цілком допускаю. Вони працювали в одному напрямку і були конкурентами.

— А якщо все ж не Деккер убивця? Кого він міг би боя­тися?

— Ну, наприклад, того ж Кисіля. Або… євреїв. Він не був чистим на руку. Гроші, мабуть, взяв, а документи на виїзд не оформив.

— Скажіть, а ті депозити, які залишали у вас євреї, що виїхали… Вони всі потрапили в руки їхніх власників?

— Ми всім відправили їхні пакунки. Це наш обо­в’язок. Захланна буржуазна Польща вирішила бідолах пограбувати. А ми знайшли чудовий спосіб, як помогти людям.

— Однак місцева єврейська громада запідозрила, що тут діло нечисте. Бо ті, що виїхали, досі не дали про себе вістки.

Віцеконсул похмуро похитав головою.

— Ви вже й з єврейською громадою поспілкувалися? За нашою інформацією, вони всі сіли в Констанці на корабель. Однак ви ж знаєте цей хитрий народ. Куди вони поїхали — це одному Богу відомо. І вони правильно роблять, що не сповіщають свої родини. Бо це нікому не вигідно. Головне, що вони будуть урятовані від нацистів. Ось.— Він присунув до себе книжку, відстібнув клямру і розгорнув, середина книжки була акуратно вирізана за розміром банкнотів і набита сотками, віцеконсул добув звідти три папірці і простягнув мені.— Це вам завдаток. Збирався ще на них грати, але вчасно зупинився.

— Оригінально,— промовив я.— Книжка в ролі гаманця. А я вже думав, що ви Адольфа читаєте.

— Я прочитав його раніше. Коли відшукаєте Деккера, не пошкодуєте. Совєтські люди вміють бути вдячними.

— У Деккера була коханка,— згадав я.— Не знаєте, хто вона?

— Ні. Він з нею ніколи не з’являвся.

— І останнє запитання. Навіщо вам Деккер? Чому ви його хочете знайти?

— Бо не хочу, щоб він скінчив, як Кос. Хочу його знайти раніше за…— Він замовк.

— Раніше за кого?

— Я вже казав. Раніше за Кисіля і єврейських бойо­виків.

— А що у вас було з Косом? Чому ви йому погрожували?

Зяблов спалахнув.

— Це що? Покійниця вам на спіритичному сеансі повідомила?

— Ні. Вона ще за життя встигла декому розповісти про вашу сварку.

Зяблов нервово завовтузився.

— Я його попередив, щоб не надумав шахрувати, як Деккер. Бо я помітив, що він таки маніпулює. Подає до посольства Еквадору більше подань на візу, ніж депонує у нас коштів майбутніх емігрантів. Отже, почав грати в свою гру. А це небезпечно.

— Тому ви погрожували йому смертю?

— Якою, в біса, смертю?

— Ну, це ж ваша погроза, що він зіграє в ящик.

— А-а,— відмахнувся Зяблов.— Я не погрожував, а попереджав, що коли єврейська орган­ізація довідається про його махінації, то йому буде гаплик. Якщо він вирішив сам депонувати майно емігрантів, то де гарантії, що воно потрапить до Бухареста? А претензії будуть до нас.

— То Кос таки сам депонував те майно?

— В кількох випадках так, наскільки мені відомо. Точніше, це робила його фірма «Зайдель і К°». Але прикривалися совєтським посольством.

— І чим це закінчилося?

— Він обіцяв більше не шахрувати.

— Вернімося до Деккера. Далі не розумію, чим він для вас такий дорогий.

— Можливо, навіть не для мене.

По тих словах він підвівся й потис мені руку. Однак я його стримав.

— То для кого ж?

Він кивнув у бік покерового столу і сказав приглушеним голосом:

— Там сидить знаєте хто? Недавній посол Рейху у Варшаві Ганс Адольф Гельмут Людвіґ Ердманн Вальдемар фон Мольтке^[39].

— Ого! І як вам вдалося все це запам’ятати?

— Така наша робота. Пам’ятати геть усе. Для мене дріб­ничка, а йому приємно.

— І що він тут робить?

— Те саме.

— Теж у пошуках Деккера?

— Авжеж. Тільки сам він не шукає. У Львові є люди з німецької контррозвідки. Кілька днів тому Ріббентроп відізвав Мольтке з Варшави, бо він узявся покращувати стосунки з Польщею. А це зараз німцям небажано.

— Ви з ним співпрацюєте?

— У цьому питанні так. Деккер — насамперед їхня людина. Він, правда, грав на два боки.

— А дівчина поруч з послом? Хто вона?

— Ви теж кинули на неї оком? — підморгнув він.

— На таку вроду неможливо не кинути оком.

— Авжеж… Її звати Ірма. Грачка з неї феноменальна. Вже тричі обібрала Мольтке. Та й мене двічі. Якщо це вас цікавить, вона прийшла не з Мольтке. А зараз дозвольте відкланятися.

Він відійшов до грачів і зупинився біля крісла Мольтке. Чи не посол і передав Зяблову цю захопливу книжку?

Я роззирнувся залою. Кисіля ніде не було видно. Бронко все ще крутився біля буфету.

— І що? — запитав він.— Бачу, все вдалося і без мого втручання. Хто б подумав: гроші в книжці! І багато там того добра?

— Багато. Так, на око — зо дві тисячі.

— Гм,— замислився він.— Я б радо таку книжку взяв почитати.

Помітивши, як загорілися його очі, я сказав:

— Навіть і не думай. Кисілеві це не сподобається. Тому вгамуй свій газард.

— А той німець? Шо за їден?

— Колишній посол Німеччини у Варшаві.

Бронко присвиснув.

— Курва мать! А може б так… я його трохи помацав?

— Слухай, ти спочатку радься з Кисілем, а не зі мною. Бо вскочиш у халепу. Ліпше забудь про них обох. Кисілеві ж доведеться віддавати.

Він зітхнув.

— Ну так, маєш рацію. Піду я на Вали[40]. Ти зі мною?

— Ні, ще покручуся тут.

— Як тобі треба буде моєї допомоги, знаєш, де мене шукати. Я там кручуся весь день, а як десь відходжу, то бармен знає куди.

Ми попрощалися. За вікном знявся вітер, по шибах вдарили гілки і заморосив дощ.

4

Кельнер підніс мені келих шампана, я взяв і в задумі огля­дав грачів. Зяблов з Мольтке покинули покер і, розташувавшись у кутку за столом, щось обговорювали. Рудавка теж встала з-за столу, була худа і фігурова. Коли вона минала мене гойдливою ходою, я спритно вихопив з таці кельнера ще один келих і запропонував їй.

— О-о,— здивувалася вона.— З вашого боку це дуже мило. Ірма.

Її голос мене просто зачарував, як і вишукана варшавська вимова, якої тут, у Львові, не почуєш.

— Марко. Мені здається, чи ми справді десь уже бачились?

— Ні. Не думаю. Я недавно у Львові.

— А до цього де були?

— В Сопоті.

— Дайте вгадаю: ви працювали там у казино? Щоправда, не в підпільному, а легальному?

Вона зашарілася.

— Ви небезпечний,— прошепотіла.— І я б не хотіла, щоби хтось тут про це довідався.

— Не бійтеся. Я як мур.

— Тоді я вас хотіла б пригостити. Я сьогодні з вигрою. Продовжимо пити шампан чи волієте щось міцніше?

— Як ви дивитеся на добре червоне вино?

— Позитивно. Але вибирати не вмію.

— Тоді дозвольте вибрати мені.

Я запитав у кельнера, які в них іспанські вина, вибрав червоне терпке з регіону Ріоха і повів дівчину за столик. Весь час, поки я з нею спілкувався, мене не покидало відчуття, що наша зустріч відбулася невипадково, що вона була кимось спланована. Але ким? Кого я настільки цікавив?

З вином я не помилився, Ірма мрійливо попивала його, і її білі зубки набирали червоної барви, як і вуста, в які так і баглося впитися жагучим поцілунком.

— Чим ви, Марку, займаєтеся? — запитала вона, запаливши цигарку.

— Працюю в газеті «Новий Час». Пишу про нічне життя міста.

— Це, мабуть, доволі цікаво. Але про життя цього будинку ви ж не збираєтеся писати?

— Ні. Я з Кисілем в дружніх стосунках.

— Ви знайомі з Кисілем?

— Недавно познайомився. Як ви сюди потрапили?

— Хочете знати, хто мене привів? — кинула на мене кокетливий погляд.

— Ну, не могли ж ви самі проникнути в таке місце.

— Так. Мене привела тета. Оно вона бавиться в ру­летку.

Дама в темно-синій сукні виглядала років на сорок і була вся, від кінчиків пальців і до самого кінчика цигарки, яку тримала в руці, поглинута грою.

— І як? Теж виграє?

— Перестаньте.— Ірма махнула рукою.— Це не те, що ви думаєте. Я, звісно, навчила її деяких хитрощів, але це не завжди помагає. Вона відома світська левиця, яка звик­ла завше перемагати.

— Ви оселилися в неї?

— Так. Розкажіть краще, яке ваше враження від російського віцеконсула?

— Важко сказати. Ми з ним перебалакали про одну річ, яка мене цікавить. То була ділова розмова.

— Однак… я помітила, що він вам вручив гроші.

— Ви неймовірно спостережлива, при тому що мусили ще й пильнувати за картами,— здивувався я.

— Це сталося ненароком, повірте. Я справді стежила за картами, але в один момент підняла очі і… тут таке…

— Тут нічого аж такого нема. Я обіцяв дещо з’ясувати для нього. Я інколи граю ще роль приватного детектива.

— О! Як цікаво. Ви повинні когось розшукати? Може, того маніяка, який уже убив двох дівчат?

— Не зовсім. Але маніяк мене теж цікавить.

— Тоді, можливо, я буду для вас корисна.

— Як? — здивувався я.— Яким чином?

— Сталося це вчора. Вечоріло. Я йшла Хорунщиною[41] до будинку тети, яка мешкає на Фредра. Десь за спиною в мене прохурчав і вимкнувся мотор. Я не озиралася. Але почула, що мене кличуть.

— На ім’я?

— Так, на моє друге ім’я — Анастасія. Невідомий сказав, що має до мене важливу справу.

— Якою мовою?

— Німецькою, але доволі дивною. Я не мала жодного бажання спілкуватися з незнайомцем і не зупинилася. А за мить відчула на обличчі мокру шмату, яку мені тулили до носа і до вуст. Запах ефіру я впізнала відразу. Я різко вдарила його ліктем в дихало, потім рубонула реб­ром долоні по носі. Недарма мене вчили всьому цьому. Він заюшився, захарчав і відстав, а я побігла. Коли вибігла на Академічну й озирнулася, вже ані його, ані авта не побачила.

Я з цікавістю вислухав її пригоду і запитав:

— Чи не чули ви особливий запах?

Вона здивувалася:

— Запах? Ну… був запах цигарок… а більше нічого.

— Я мав на увазі запах цинамону.

— Он ви про що! — Вона усміхнулася.— Ні, не чула. Щоправда, був запах якоїсь гидотної кольонської води. Але я не здатна його описати.

— Що ж, тоді вам залишається тільки усе це повторити моєму товаришу, комісарові Обуху. Ви ж не проти?

— Ой, поліція! Ще тільки цього мені бракувало.

— Вам нема чого боятися. До вас нема жодних претензій. Але ви важливий свідок.

Вино пішло так легко, що ми замовили другу пляшку, але заплатив уже я.

— Скажіть,— звернувся я до дівчини,— ви були в Сопоті, то, може, чули, який там настрій? Гітлер готується до війни на Сході?

Вона розсміялася:

— Ви теж боїтеся Гітлера? В казино крутилося чимало німецьких офіцерів, але в жодного з них я не помітила бодай натяку на те, що ви кажете. А вони ж бували й доб­ряче п’яні, то язика на припоні не тримали. Гітлер робить Польщі дуже привабливі пропозиції. Навіщо йому війна?

— Ви знаєте, які саме пропозиції?

Ірма глянула на мене з загадковою усмішкою і сказала:

— Знаю. Але не скажу.

— Я здогадуюся. Вони торгуються про Ґданськ. А що може обіцяти Гітлер Польщі? Те, що хоче Польща,— вихід до Чорного моря. Тобто всю Україну, а не лише Галичину.

— Фу, з вами нецікаво,— надула вона губки.— Ви все знаєте. Я думала, вас ошелешу.

— Ви забули, з ким спілкуєтеся. Я ж газетяр. Вмію читати між рядків.

— Ви читаєте між рядків лише те, що надруковане? Чи також те, що промовлене? — прискалила вона око.

— Інколи й це.

— І що ви прочитали поміж моїх усних рядків?

Я подивився їй в очі і сказав:

— Що ви хочете піти звідси. Зі мною.

Ірма усміхнулася.

— То вже договорюйте. Куди?

— Світ за очі,— пожартував я.

— Ну ні, аж так — ні. Ходімо до нічної ресторації. Я хочу танцювати.

Я підійшов до бармена і запитав, чи може він викликати таксі. Бармен сказав, що одне таксі й зараз вільне і чекає на вулиці. Виходячи, я побачив, що Зяблов і Мольтке вже ледь не обнімаються за пляшкою віскі.

5

Ми виїхали на Легіонів і зайшли в «Ґранд», тицьнувши швейцарові двадцять грошів. Тут і справді гулянка була в розпалі. До нас поквапився адміністратор і запровадив за вільний столик. Відтак підбіг кельнер, схожий на циркуль, і проторохтів, що кухня вже не працює, але холодні закуски ще є.

— Це чудово,— промовила Ірма.— Я добряче зголодніла.

— Я теж.

Ми замовили набір різних сирів, червоний кав’яр, чорний хліб і кропикове масло.

— Що таке кропикове масло? — здивувалася Ірма.

— Звикле масло, перетерте з зеленим кропом.

— А-а, таке я люблю. А вино іспанське у вас є?

— Звісно,— з готовністю відповів циркуль.— Є «Ріоха» і «Пріорат».

— «Ріоху». Червону, терпку,— скомандувала Ірма.

— Вже біжу,— повідомив циркуль і зник.

— Ох, як я давно отак не била байдики! — Ірма з насолодою потягнулася, випроставши довгі витончені руки.

— А що ж так? В Сопоті не вдавалося?

— Уявіть собі, що ні. Я там ледь з ніг не валилася. Працювала цілу ніч. Вдень спала. Нарешті втекла до Львова. Але тут я нікого не знаю. Ось нарешті вас зустріла.

— Але ж ви не вперше в Кисіля?

— Ні, не вперше. Моя тета там постійний гість. Ну, і я вже за компанію.

— Отже, ви вже мусили зав’язати якісь знайомства.

— З ким? З російським віцеконсулом чи з Мольтке? Ви ж бачили, який там чоловічий контингент. Там хіба кельнери пристойні. В сто разів мудріші за всіх гостей.

— Чому ви так думаєте?

— Я не думаю. Я знаю. То ж студенти. Одного я зловила на тому, що він читав Марселя Пруста за буфетом. Уявляєте? Пруста!

Це ім’я мені не говорило нічого. Я знав Болєслава Пруса і навіть прочитав занудного «Фараона». Бо ним захоп­лювалася дівчина, в яку я був закоханий. Але Пруст? Проте я вдав розумний вигляд і кивнув. Але Ірма не вгавала:

— Він, щоправда, читав лише перший том «В пошуках втраченого часу». А там же ж цілих сім томів! Я їх читала років два підряд, якщо не збрехати.

Я відчув паніку. Невже я сиджу біля дівчина, яка прочитала сім томів одного роману? Мені захотілося доторкнутися до неї. Такі дівчата мені ще не зустрічалися. Мені переважно зустрічалися дівчата, для яких було легше підлогу помити, аніж сторінку прочитати. Я взяв її за руку і погладив ці ніжні тендітні пальчики. Вона поглянула на мене зі співчуттям. Мабуть, здогадуючись про мій безнадійний інтелектуальний рівень. Але і це її не зупинило, і вона добила мене:

— У конґеніяльному перекладі Тадеуша Бой-Желєнського.

Ну ні, про Бой-Желєнського я чув. Він теж публікував статті. Щоправда, читати їх мені було нецікаво. От якби він писав кримінальну хроніку… Але я був настільки делікатним, що і тут змовчав, а тільки побожно погладжував цю ручку, яка гортала сторінки всіх семи томів замість того, щоб пекти пляцки.

— А тепер вип’ємо,— нарешті бовкнув я, коли нам розлили вино.

— Вип’ємо,— погодилася вона,— і перейдемо на «ти».

— Тоді на брудершафт? — з надією промовив я.

Вона зблиснула очками і сказала:

— На брудершафт!

Ми переплели руки, вихилили келихи до дна і поцілувалися. Поцілунок не тривав довго, бо ж то було публічне місце, хоч ми й сиділи в закутку, але я відчув усю пристрасть, якою пашіло її тіло, і готовий був перейти до поважнішої атаки. Але ж не тут.

В танці вона так тісно прилягала до мене, як накривка до баняка, бо я таки був проти неї баняком. Але це мені не заважало. Я відчував під руками тепле й пружне тіло, з усіма його вигинами і заглибинами, з усіма пругами від майточок, бретельок і бюстоноша^[42], та вона не помічала, чи вдавала, що не помічає, мої дослідження, а замріяно щось муркотіла в такт меланхолійній мелодії.

Потім знову ми сиділи за столом, пили і їли. Я намащував канапки маслом та кав’яром і підносив їй до вуст, вона відкушувала і жувала, не зводячи з мене очей. Я відчував, як починаю наливатися полум’ям кохання. Воно вже палахкотіло й гуло в мені, як у кратері.

О другій публіка стала розходитися. Вийшли й ми. Обоє були під хмелем, і обом не хотілося розлучатися. Без жодної надії на згоду я запропонував піти до мене, а вона не відмовилася. Шимон відчинив нам браму і так витріщив очі, що я замість звиклих десяти грошів дав двадцять.

Ще не діставшись до дверей мого помешкання, ми злилися в хапливому пристрасному поцілунку, від якого моя голова закрутилася так, що я ледве втримав рівновагу. Любощі в ліжку тривали недовго. Ми були перемучені і миттєво заснули.