Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди

ГЛАВА 9: ЗАБОРОНЕНЕ КОХАННЯ

ТУРНБОЛ Рут познайомився з Ле­онор Керсбі на далекому гавайському острівці Лехуа влітку одна тисяча де­в’ятсот тридцять восьмого року. Леонор опинилася там у результаті аварійної посадки — на своєму «локхід-електра» вона приземлилася на пів­нічному схилі вулканічного хребта, що утворював острівець, і скотилася у природний канал чудер­нацької форми, який був відомий під назвою «Зам­кова Щілина» і перетинав цей клаптик суші від краю і до краю. А Турнбол опинився там тому, що на цьо­му незаселеному острівці містилася його зимова ре­зиденція, де він любив пити вино і слухати джазові записи, плануючи черговий розбій.

Вони були дуже різними, але знайомство в екс­тремальній ситуації незрідка змушує серця битися частіше і створює правдоподібну ілюзію кохання з першого погляду.

Леонор Керсбі була не лише багатою спадкоєми­цею з Манґеттена, а й членом-засновником органі­зації жінок-пілотів «Дев’яносто дев’ять», першим президентом якої була Амелія Ергарт. Коли Ергарт пропала безвісти в Тихому океані, Леонор Керсбі заприсяглася завершити політ, початий її героїчною подругою.

У квітні одна тисяча дев’ятсот тридцять восьмого року вона вилетіла з Каліфорнії зі штурманом і збіль­шеними паливними баками. Шість тижнів потому Леонор Керсбі прибула в «Замкову Щілину» без того й іншого, втративши їх на безжалісному серпуватому хребті Лехуа. Сама вона вижила дивом, захищена лише каплеподібним ліхтарем кабіни «локхіда».

Юнікс під час щоденного обходу острівця натра­пив на багату спадкоємицю — та лежала розпростер­та на пласкому камені біля самої крайки води. Стан її був далеко не найкращий: зневоднення, складний перелам ноги, лихоманка. Словом, дівчина була при смерті.

Спрайт повідомив про знахідку, чекаючи дістати наказ на знищення, але щось у жіночому обличчі на екрані зацікавило Турнбола. Він велів Юніксові ні­чого не робити і чекати на нього.

Турнбол узяв на себе клопіт поголитися, зав’язати волосся хвостиком на потилиці і надягнути свіжу мереживну сорочку, перш ніж піднятися ліфтом з печери на поверхню. Юнікс сидів навпочіпки по­ряд з найпрекраснішою істотою на світі. Навіть із не­природно вивернутою ногою, вкритою кров’ю і сад­нами, вона здалася Турнболові напрочуд гарною.

Коли він стояв над Леонор під сонцем, що било йому в спину, відкидаючи густі тіні на його обличчя, льотчиця розплющила очі, поглянула на Турнбола і вимовила всього два слова:

— Боже мій...

Відтак вона знову знепритомніла.

Незнайомка заінтригувала Турнбола. Він відчув, як серце, довгі десятиліття вкрите кіркою льоду, починає відтавати. Хто ця жінка, що впала з небес?

— Віднеси її до нас,— наказав він спрайтові. — Використай усю магію, яка є, щоби зцілити її.

Юнікс, як завжди, виконав наказ без заперечень. Чимало інших заступників завагалися б, чи так уже розумно витрачати рештки танучих магічних акти­вів банди на зцілення людини. Був у них один нова­чок, що зберіг приблизно половину своєї магії. Якщо вичерпається і вона, хто знає, коли їм удасться по­повнити запаси?

Але Юнікс не став заперечувати чи скаржитися, так само як і решта, оскільки всі знали, що Турнбол скигління не терпить і що скиглії зазвичай опиня­ються в якому-небудь дуже незатишному місці, че­каючи на майбутнє, сповнене страшних мук.

Отже, Леонор Керсбі перенесли до печери і поча­ли виходжувати. На ранніх стадіях зцілення Турн­бол не брав у процесі активної участі, воліючи з’являтися за мить-другу до того, як Леонор опри­томніє, щоб у неї створювалося враження, ніби він постійно перебуває поруч. Перший час дівчина лише спала, але через кілька тижнів їй стало набага­то краще і вона почала розмовляти, спочатку не­впевнено, але потім питання посипалися з неї, як горох з мішка — Турнбол ледве встигав на них від­повідати.

— Хто ти?

— Чим займаєшся?

— Як ти мене знайшов?

— Чи живий мій штурман П’єр?

— Коли я зможу летіти далі?

Зазвичай Турнбол ставився до запитань так само, як до скигління, але на кожне питання Леонори Керсбі поблажливо посміхався і відповідав якнайде­тальніше.

«Чому? — дивувався він. — Чому я терплю цю жінку, замість того, щоб, як заведено, кинути її на поживу акулам? Я витрачаю на неї час і магію у над­мірних кількостях!»

Турнбол почав думати про обличчя Леонори, коли не дивився на неї. Плескіт хвиль нагадував йому її сміх. Часом він був певен, що чує, як вона кличе його, хоча був на іншому кінці острова.

«Дорослішай, дурню! — переконував він себе. — Який з тебе романтик?»

Але серце не обдуриш, і дуже скоро Турнбол Рут зрозумів, що кохає Леонор Керсбі. Він скасував два набіги на федеральні сховища золотих злитків, щоб залишитися поряд з нею, облаштував свій кабінет у її кімнаті і працював, поки вона спала.

Леонор Керсбі теж покохала його. Знала, що він не людина, але все одно покохала. Він розповів їй про все, крім насильства. Турнбол видавав себе за революціонера, що переховується від несправедли­вої влади, і вона повірила йому. А як же інакше? Для неї він був сміливий герой, що врятував їй життя, а Турнбол потурбувався, аби його дружки не розві­яли цих ілюзій.

Коли Леонор достатньо поздоровішала, Турн­бол на своєму шаттлі підняв її на вершину Евереста, і вона розплакалася від захоплення. Вони круж­ляли над вершиною в білосніжному серпанку, і Турнбол поставив питання, що мучило його вже два місяці.

— Люба, коли твої очі вперше зустрілися з моїми, ти сказала: «Боже мій...» Чому?

Леонор витерла сльози.

— Турнболе, я вмирала. Ти сміятимешся... на­певно, подумаєш, що я дурненька.

Рут узяв її за руку.

— Ніколи так не подумаю. Ніколи.

— Добре. Я скажу. Турнболе, я тоді вирішила, ніби вже померла, а ти — несамовитий і прекрасний ангел, що прийшов забрати мене на небеса.

Турнбол не став сміятися і не подумав, що вона дурненька. Тієї миті він зрозумів, що ця прекрасна мініатюрна жінка — його кохання на все життя і по­винна належати лише йому.

Тому коли Леонор заговорила про повернення до Нью-Йорка, де, за її словами, Турнбол стане справж­ньою сенсацією, він проколов великий палець гол­кою, написав кров’ю руну поневолення і приготував собі вечерю з кореня мандрагори з рисовим вином.

Венеція, Італія, наш час

Гігантський аморфобот ніс Турнбола Рута до коха­ної, що чекала втікача коло підвального причалу в їхньому власному будинку у Венеції. Цей чотири­поверховий палаццо збудували під керівництвом самого Турнбола одна тисяча сімсот дев’яносто вось­мого року з найкращого реконструйованого італій­ського мармуру з додаванням розроблених Народом полімерів. Отриманий матеріал поглинав напругу, викликану поступовим зануренням міста, без утво­рення тріщин.

Мандрівка забрала кілька годин. Увесь цей час аморфобот підтримував життя Турнбола і його то­варишів, періодично спливаючи на поверхню для поповнення запасів кисню в клітинах і роблячи кра­плинні внутрішньовенні вливання соляних розчинів для живлення. Турнбол даремно часу не гаяв і, підімкнувшись до комп’ютера в череві аморфобота, пе­ревіряв, чи все готово до здійснення наступної фази його плану.

Турнболові дуже сподобалося працювати в тако­му захищеному середовищі, дивлячись на світ, що проносився повз нього. Він нічим не ризикував і при цьому контролював ситуацію.

У безпеці...

Краєм ока крізь каламутний шар гелю Турнбол помітив на фізіономіях Боба Регбі і Чинга Майла ви­раз, близький до благоговіння, вочевидь виклика­ний ефектним способом їхньої втечі. Благоговіння. Приємна річ.

У міру наближення до берегів Італії Турнбол від­чув, як спокійне самовдоволення залишає його і в шлунку заворушилася змія тривоги.

«Леонор, як я скучив за гобою!..»

Відтоді як Турнбол дістав доступ до комп’ютера, вони писали одне одному, не пропустивши ні дня, але Леонор навідріз відмовилася брати участь у се­ансах відеозв’язку, і Турнбол, звичайно, знав чому.

«Для мене ти завжди будеш вродливою, кохана».

Аморфобот минув увесь Великий канал, огина­ючи гори сміття, і нарешті зупинився біля єдиних підводних воріт, обладнаних омнідатчиком. Бот блимнув датчику, датчик блимнув у відповідь і, роз­пізнавши своїх, не став розстрілювати їх зі встанов­лених у нішах колон «Нейтрино», а відчинив ворота.

Турнбол підморгнув своїй команді.

— Хвала богам, обійшлося. Іноді ворота пово­дяться не так доброзичливо. — Гель, що огортав зуби, утрудняв мову, але Турнбол визнав це заува­ження гідним витрачених зусиль. Леонор погодила­ся б із ним.

Команда нічого не відповіла, бо всі її члени разом займали простору менше, ніж сам капітан. їх при­тисло один до одного, як солоних морських равликів у бляшанці.

Бот витягнувся і легко прослизнув у вузький ка­нал, що вів до підземного причалу. Темряву порушу­вали освітлювальні стрічки, тунель ішов усе глибше під будинок. Нарешті бог обережно випустив Турн­бола на похилий майданчик. Капітан опорядив на собі одяг, тугіше зав’язав хвостик на потилиці і по­вільно попрямував пандусом до тендітної фігурки, що чекала на нього.

— Приспи решту,— наказав він боту. — Мені тре­ба поговорити з дружиною.

Плазмовий заряд поширився по боту, позбавив­ши пасажирів свідомості. Юнікс ледве встиг закоти­ти очі, перш ніж відключитися.

Турнбол невпевнено ступив крок уперед, немов юний ельф перед першим побаченням.

— Леонор? Кохана, я повернувся додому, до тебе. Ну ж бо, поцілуй мене.

Його дружина виступила з півтемряви, важко спираючись на тростяний ціпок з ручкою слонової кістки. Ревматизм скрючив її пальці, запалені сугло­би розпухли, пишні мережива спідниці не могли приховати неприродний вигин тіла і тонкі гострі кінцівки. Одне око дивилося вниз, друге зовсім не розплющувалося, потемніле обличчя поорали гли­бокі старечі зморшки.

— Турнболе. Гарний, як завжди. Як же дивно ба­чити тебе на волі. Леонорин голос змучено скрипів, немов вимовляти слова для неї було боляче. — Те­пер, коли ти вдома,— промовила вона, затина­ючись,— я можу дозволити собі померти.

У Турнбола завмерло серце. Потім забилося шале­но, лоб ніби скувало розпеченим обручем. Усі подви­ги, усі звершення раптом виявилися марні.

— Ти не можеш померти! — видихнув він, люто натираючи великий палець, щоб розігріти руну. — Я кохаю тебе. Ти потрібна мені!

У Леонори затремтіли повіки.

— Я не можу померти? — повторила вона. — Але чому. Турнболе? Я занадто стара, щоб жити. Лише надія побачити тебе підтримувала в мені життя, але мій час пішов без вороття. Я ні про що не шкодую, лише про те, що ніколи не піднімуся в небо. Я так хотіла, але не могла... Чому?

«Моя влада над нею слабшає. Старе заклинання вичерпало силу».

— Ти вибрала життя зі мною, кохана. — Він бігом здолав останні сходинки, що розділяли їх. — Але я знайшов секрет вічної молодості, скоро ти знову станеш молодою і зможеш літати, куди захочеш.

Турнбол відчув легеньке стискання, коли її тен­дітні пальці стиснули його руку.

— Ах, якби це було так, коханий.

— Так і буде,— відповів Турнбол і повів дружину до ліфта. — А тепер ти повинна відпочити. Мені тре­ба багато що зробити перед нашим від’їздом.

Леонор слухняно йшла поруч, як завжди не в змо­зі опинатися чарівливості свого чоловіка.

— Упізнаю свого Турнбола. Ти завжди мене ряту­єш. Коли-небудь і я врятую тебе.

— Ти й так рятуєш мене,— щиро промовив Турн­бол. — Щодня.

Серце кольнуло почуття провини, адже він знав, що ніколи не дозволить Леонор знову піднятися в по­вітря. Якщо вона злетить, то може полетіти назавжди.

Немічність Леонори вразила і злякала Турнбола. Якимсь чином саме одруження з ельфом уповільни­ло процес старіння, але тепер вона, схоже, не могла більше затримувати свою кончину. І тоді Турнбол узяв свій страх за дружину, обернув його на лють і обрушив на свою команду.

— Нам випала історична нагода,— кричав він банді, що зібралася докупи в бібліотеці на другому поверсі,— завдати удару в самісіньке серце нашого найлютішого ворога і здобути невичерпне джерело магії! Якщо хтось із вас, тюремних пацюків, зірве здійснення цього плану, над розробкою якого я пра­цював довгі місяці сам, на цій планеті не знайдеться місця, де ви зможете сховатися від мене. Я знайду вас і здеру скальпи з ваших голів. Усім ясно?

Куди вже ясніше. Традиційно погрози Турнбола були розпливчасті і кучеряві, та якщо він переходив до конкретики, всі розуміли: капітан справді на межі.

— Чудово, чудово... — Турнбол перевів подих. — Інтенданте, все готово?

Інтендант Арк Сул виступив наперед. Незвично високий для гнома, він до недавнього часу служив офіцером у відділі внутрішніх розслідувань ЛЕП. Бувши розжалуваний у рядові за результатами пере­вірки етичності методів його роботи, Сул вирішив перетворити накопичені за десятиліття знання і до­свід розслідування кримінальних злочинів на золо­то, до якого гноми відчували нестримний, майже гіпнотичний потяг. Він розмістив оголошення з про­позицією своїх послуг у «П’яному папузі», незабаром з ним зв’язався Турнбол (звісно, анонімно), і аж те­пер вони зустрілися віч-на-віч.

— Усе готово, капітане,— доповів Сул, чітко ви­струнчившись. — Шаттл, викрадений з парку ЛЕП, переобладнано в санітарний транспорт Атлантиди. Мені вдалося неабияк скоротити бюджет, і я дозво­лив собі замовити для вас кілька нових комплектів парадної форми.

— Чудова робота, інтенданте,— сказав Турнбол. — Твоя частка збільшилася на три відсотки. Ініціатива винагороджується. Ніколи не забувай про це.

Він потер руки.

— Коли ми можемо розпочати операцію?

— Коли накажете, капітане. Санітарний тран­спорт стоїть біля пірса і готовий відчалити.

— Лазер?

— Модифіковано згідно з вимогами. Поміщаєть­ся в кишені.

— Ти починаєш мені подобатись, Суле. Продов­жуй у тому ж дусі, і скоро станеш рівноправним партнером.

Арк ледь помітно вклонився.

— Дякую вам, сер.

— Утрати в процесі закупівель?

— Не з нашого боку, сер.

— А інша сторона нікого не хвилює.

Турнболу подобалося, коли не обходилося без крові. Це надавало справі додаткові ваги.

— Отже, всі ми знаємо, що я — себелюбний ельф, і це дозволяло нам жити і мати великі успіхи, за винятком нашого недавнього ув’язнення на ра­дість Раді. Якщо я дістану бажане, ми всі станемо до біса багаті. А я хочу здобути джерело магії, до­сить сильне, щоб повернути моїй дружині моло­дість. Якщо ж зазначене джерело за одним заходом і ваші мрії здійснить, я лише порадію. До недав­нього часу невичерпних джерел не існувало, але те­пер з Гібраса повернулися демони разом з могут­нім чаклуном. Це молодий демон з дивним ім’ям Номер Перший.

— Дрібний підлесливий вискочка,— зауважив Сул. — Відмовлявся віддавати честь і носити уні­форму.

— Знімаю один відсоток частки за те, що пере­бив,— спокійним тоном промовив Турнбол. — Якщо повториться, відрубаю руку.

Арк відкрив був рота, щоб вибачитися, але, поду­мавши, вирішив обмежитися ще одним кивком.

— Ти новачок. Незабаром усе зрозумієш. А якщо не зрозумієш, містер Регбі, принаймні, поїсть досхо­чу. Він обожнює кінцівки.

Гном підтвердив це, клацнувши величезними зу­бами.

— Отже, продовжуємо, без перерв: тепер у Небес­ному місті є демон-чародій. Якщо ми захопимо його, він забезпечить нам вічний захист і поверне мені Леонор. Питання є?

Боб Регбі підняв палець.

— Що, містере Регбі?

— А до цього Номера Першого важко дістатися?

— Чудове запитання, містере Регбі. Судячи з усьо­го, ти не такий дурний, як здаєшся. 1 ти маєш рацію. Зазвичай таку поважну особу ховають, як останньо­го черв’яка-вонючку на вечірці гномів біля мулисто­го ставка, але, коли трапляється лихо в морі, коли медичний персонал працює з граничною напругою, такого могутнього чаклуна направлять у розпоря­дження медиків. Таким чином, наш демон опинить­ся на борту підводного човна «Ностреміус», що яв­ляє собою плавучий шпиталь.

Обличчя гнома розпливлося в широкій посмішці.

— А у нас є підроблений санітарний транспорт. — Саме так, Бобе. Ти швидко схоплюєш.

У Чинга теж виникло питання.

— Якщо він і справді такий могутній... мабуть, ЛЕП одразу кинеться за нами, щоб його повернути?

Саме це питання і хотів почути Турнбол. Він був у захваті від ходу презентації.

— Дозволь відповісти тобі питанням на питання, щоб змусити твій мозок працювати, бо я вірю, що ти не просто тупий гоблін. Ти розумієш, навіщо я влаштував зіткнення космічного зонда з в’язничним шаттлом?

Кол, зосередившись, зморщив зміїну морду і не­уважно облизав очні яблука.

— Я думаю, ти влаштував це, щоб лепреконці ви­рішили, ніби ми загинули.

— Правильно, містере Майл. Я організував цю страшну катастрофу для того, щоб усі повірили в нашу загибель. — Турнбол знизав плечима. — Ніскільки не шкодую про це. Ми перебуваємо у стані війни з лепреконцями, як ти їх назвав. Наступна катастрофа, може, і викличе у мене дещицю жалю. Я трохи сентименталь­ний щодо лікарень: адже в одній з них я народився.

Гном підняв той самий палець.

— Е... капітане, ти пожартував?

Турнбол чарівно посміхнувся.

— Авжеж пожартував, містере Регбі.

Боб Регбі зареготав.

Атлантична западина, наш час

Артеміс Фаул відчув, як щупальця гігантського каль­мара стискають його. Сферичні присоски завбільшки з блюдце, укриваючи слизом поверхню, обліпили скафандр. Розташовані кільцями всередині кожного присоска гострі, як лезо, хітинові зуби несамовито намагалися вгризтися в захищені скафандром кінців­ки і тулуб Артеміса.

«Два щупальці і вісім рук, наскільки я пам’ятаю,— подумав Артеміс. — Тобто дві четвірки. Помри! Помри!»

Артеміс трохи не захихикав — навіть перебува­ючи в смертельних обіймах найбільшого кальмара з усіх будь-коли бачених людьми, він не міг позбути­ся імпульсивної поведінки.

«Дуже скоро я знову почну рахувати слова».

Коли гострі присоски не змогли дістатися до ніж­ної плоті всередині скафандра, кальмар прибрав від Артеміса величезну мантію.

Потім чудовисько почало бити здобич одним з двох довших щупалець, розмахуючи ним, як була­вою. На Артеміса обрушився нищівний удар, але скафандр витримав.

— Раз, два, три, чотири, п’ять! — задирливо за­кричав Артеміс. — Надягай скафандр, підемо гулять!

«Вірші з числівниками. Повертаємося на вихідну позицію».

Щупальце ще тричі цвьохнуло по скафандру, по­тім обвило корпус Артеміса товстими кільцями і за­сунуло його шолом глибоко в скреготливий дзьоб кальмара. Фаулу завжди уявлялося, що саме такий звук виникне, якщо гігантський кальмар спробує розкусити шолом скафандра.

«Якщо виберуся звідси, почну думати про дів­чат — як нормальний п’ятнадцятирічний підліток».

Через кілька хвилин, протягом яких в Артеміса кілька разів завмирало серце, кальмарові, вочевидь, набридло це заняття, і він відкинув Артеміса на купу кісток та іншого сміття, що нагромадилося на висту­пі підводної скелі.

Артеміс, лежачи на спині, спостерігав, як чудо­висько розпрямило мантійну порожнину, увібрав­ши в себе сотні галонів морської води, потім скоротало мантію і миттєво зникло в чорній як смола безодні поблизу.

Хлопець відчув, що в цих обставинах цілком виправдано вдатися до вульгаризму.

— Bay! — видихнув він. — Ця тварюка, мабуть, найстрашніша з усього того, що будь-коли намагало­ся мене вбита.

Трохи згодом частота пульсу в Артеміса впала майже до норми, миготливий індикатор датчика ро­боти серця на скафандрі згас, і Фаул відчув, що може пересуватися, не ризикуючи зазнати нападу нудоти.

— Я змінив дислокацію,— промовив він на випа­док, якщо телефон Фоулі, прикріплений до шолома над щитком, пережив обійми кальмара. — Спробую визначити своє місцезнаходження, щоб ви могли врятувати мене.

— Змінив дислокацію? — перепитав Фоулі, чий голос передавався ледве помітною вібрацією шоло­ма і тому, здавалося, лунав з усіх боків. — М’яко ска­зано. Спробуємо тебе наздогнати.

— Постарайся знайти які-небудь орієнтири,— пролунав інший голос, що належав Батлерові. — Ми використаємо їх для тріангуляції із сигналом те­лефону Фоулі і точно визначимо твоє місцезна­ходження.

План, був, м’яко кажучи, відчайдушний, але Арте­міс розумів: краще робити хоч щось, аніж просто си­діти і чекати, коли кінчиться повітря.

— До речі, скільки у мене кисню?

На це технічне питання відповів, звичайно, Фоулі.

— Скафандр обладнано зябрами, вони добувають кисень прямо з океану. Отож ти дихатимеш навіть після смерті, так би мовити. А втім, смерть тобі не загрожує.

Хлопець перевернувся і став накарачки. Тіло слу­халося не до кінця, оскільки ще не відійшло від шоку, викликаного нападом головоногого, але скафандр працював ідеально (згодом він здобуде галузеву пре­мію саме за те, як функціонував у цих обставинах).

«Ступи п’ять кроків,— наказав собі Артеміс. — Саме п’ять. Ні в якому разі не зупиняйся... за крок до п’яти».

Артеміс ступив п’ять невпевнених кроків, щоразу перевіряючи поверхню виступу, перш ніж постави­ти ногу, і намагаючись не впасти у прірву. Найпевні­ше, падіння він переживе, але ні найменшого бажан­ня видряпуватися по скелі назад він не мав.

— Я на довгому пласкому козирку, на краю прір­ви,— промовив він неголосно, побоюючись потри­вожити яких-небудь чутливих до вібрації морських мешканців — акул, наприклад.

Судячи з усього, кальмар скинув його в якусь по­добу лігва. Спати тут чудовисько не спало, але явно харчувалося і збирало уподобані речі. Артеміс роз­гледів кілька скелетів, включаючи гігантські ребра кашалота, на які спочатку подумав, що то шпангоути потерпілого від аварії корабля. У купі попадалися невеликі човни, величезні бронзові гвинти, блискот­ливі шматки кварцу, фосфоресцентні камені, ящики різних розмірів і навіть пом’ятий помаранчевий ба­тискаф з вишкіреними скелетами всередині.

Артеміс квапливо відійшов від нещасного апара­та, хоча розум підказував, що скелети не можуть за­вдати йому шкоди.

«Вибачте, але на цьому етапі я не дуже довіряю своєму розуму».

Фаула здивувало, що серед цього мотлоху немає предметів, виготовлених Народом, хоча Атланти­да — буквально за перевалом. Та трохи згодом він переконався, що це не так. Буквально за десять ме­трів од нього над поверхнею виступу плавав невели­кий зализаний кубик комп’ютера з легко впізнава­ним маркуванням.

«Ні, стривай, не плаває. Висить усередині гелю».

Артеміс обережно доторкнувся до речовини, жод­ної реакції, лише іскорка проскочила з легким ши­пінням. Тоді він сміливо сунув руку до плеча всере­дину і схопив кубик за ріжок. Завдяки потужності сервомоторів він легко дістав комп’ютер з гелю.

«Напевно, уламки зонда»,— подумав він і голосно промовив:

— Дещо знайшов. Можливо, це має стосунок до справи. Фоулі, ти бачиш?

Відповіді не було.

«Треба повернутися на корабель або спуститися у ви­рву, що залишилася після зіткнення. Однаково куди, тільки б подалі від гігантського кальмара, що прагне згризти з мене м’ясо і висмоктати кістковий мозок».

Артеміс одразу пошкодував про слова «висмокта­ти кістковий мозок» — уява намалювала надто нату­ралістичну картинку, і його знову трохи не знудило.

«Я навіть не знаю, куди йти,— подумав хлопець. — Уся ця операція суперечить здоровому глузду. Чи великий шанс відшукати доказ на дні океану?»

Як згодом виявилося, ключовий доказ він за іро­нією долі тримав у цю мить у своїх руках.

Фаул покрутив головою, сподіваючись вихопити з темряви променем вмонтованого в шолом прожек­тора щось, здатне навести на потрібну думку. Проте крім майже прозорої риби, що штовхала вперед своє роздуте тіло куцими плавцями і фільтрувала планк­тон через круглі ніздрі, нічого не траплялося.

«Бодай щось би сталося!» — подумав Артеміс з легким присмаком відчаю. Він раптом усвідомив, що стоїть на дні океану на глибині шести миль і не уявляє подальшого порядку дій, і це його зовсім не обнадіяло. Фаул-молодший завжди чудово справ­лявся з тиском, але тиск цей зазвичай мав інтелекту­альну природу (такий, наприклад, відчуває шахіст у кінці втомливого матчу), а не фізичну і не загрожував потрощити кістки і витиснути з легенів усе повітря, до останньої бульбашки. Реальний тиск води.

Проте дещо вже відбувалося: кальмар повернувся і тягнув у своїх щупальцях щось схоже на носовий конус космічного зонда.

«Цікаво, навіщо він йому? — подумав Артеміс. — Працює майже як інструментом».

Але для чого? Який горіх вирішив розколоти цей морський гігант?

— Мене! — випалив Артеміс уголос. — Горіх — це я!

Хлопець міг присягнутися, що кальмар підмор­гнув йому, перш ніж опустити п’ятитонний уламок космічного корабля на шматочок м’яса у блакитній шкаралупі.

— Я — горіх! — знову крикнув Артеміс, треба сказати, з відтінком істерики в голосі.

Він позадкував по виступу. Двигуни скафандра лише трішечки додавали йому швидкості. Але цих метрів за секунду виявилося досить, щоб відчути ударну хвилю, але не сам удар. Ніс зонда устряв у скелю, як тесак у м’яке м’ясо, вибивши клинопо­дібний провал, тріщина від якого побігла в Артеміса прямо між підошвами.

«Ось і користі від тієї геніальності,— з гіркотою подумав Артеміс. — Один широкий жест, і ти пере­творюєшся на корм для риб».

Кальмар висмикнув знаряддя зі скелі і високо під­няв його, накачуючи мантійну порожнину водою для наступного удару. Хлопець опинився в буквальному розумінні припертий до стіни. Діватися було нікуди, і він був легкою мішенню.

— Батлере! — гукнув Артеміс суто за звичкою.

Він, звичайно, не розраховував, що його охоро­нець раптом матеріалізується поряд з ним, але на­віть коли б гігант зумів дістатися сюди, його чекала б лише загибель.

Кальмар примружив одне величезне око, ретель­но прицілюючись.

«А ці тварюки куди розумніші, ніж гадають уче­ні,— подумав Артеміс. — Шкода, не вдасться написа­ти про це статтю».

Носовий конус почав опускатися, стискаючи воду і розштовхуючи її в різні боки. Метал закрив Артемі­сові поле зору, і хлопець раптом усвідомив, що саме цей ніс уже двічі замалим не розчавив його: спочат­ку на льоду, тепер під водою.

«А за третім разом він мене все-таки розчавить».

Але вийшло знову «майже». На внутрішньому екрані шолома запульсувало червоно-жовте коло, що означало, як сподівався Артеміс, відновлення елек­тромагнітного зв’язку між ним і кораблем.

Так і виявилося насправді. Фаул відчув легке по­смикування, а потім потужний ривок відірвав його від виступу і потягнув угору до навислого над ске­лею корабля найманців. Промінь ліхтаря його шоло­ма висвітив магнітну пластину на череві корабля.

Внизу гігантський кальмар пожбурив імпровізова­ний молоток і кинувся навздогін.

«Мабуть, ближче до пластини моя швидкість зни­зиться»,— з надією подумав Артеміс.

Швидкість не знизилася, але зіткнення з кора­блем вийшло таки менш болючим, ніж потенційний удар озброєного гігантського кальмара.

Зазвичай водолаза миттєво втягували всередину, але цього разу Холлі вирішила, що раціональніше залишити Артеміса зовні і спробувати збільшити відстань між ними і гігантським спрутом. Згодом Артеміс визнав правильність цього рішення, але в ту мить не стримався від розпачливого крику.

Він обернувся і побачив масивну голову кальма­ра, що кулею летів навздогін. Його щупальці оберта­лися, ніби скакалки, лише ці скакалки, усіяні присо­сками з гострими як бритва зубами, цілком могли розчавити бронетранспортер, не кажучи вже про їхню здатність маніпулювати інструментами.

— Холлі! — закричав Артеміс. — Якщо ти чуєш мене... Швидше!

Вона вочевидь його почула.

Холлі опустила корабель майже на саме дно зали­шеної після аварії вирви і, лише переконавшись по приладах, що кальмара немає, перевернула магнітну пластину, перемістивши Артеміса, який усе ще притискав до грудей чарівну коробочку, у повітряний шлюз.

— Гей, погляньте! — вигукнув Мульч, коли з пе­рехідної камери злилася вода. — Це ж горіх! — Він, завиваючи, забігав колами по відсіку. — Я горіх, я го­ріх! — Гном зупинився і реготнув. — Я ледве не лус­нув од сміху.

Батлер поспішив до Артеміса.

— Діггумсе, не чіпляйся. Він тільки що бився з гі­гантським кальмаром.

Та це не справило на Мульча ані найменшого вра­ження.

— Пам’ятаю, одного разу я закусив одним з них. Причому великим, а не дрібнотою, як оце наш.

Батлер допоміг Артемісові зняти шолом.

— Переломи є? Можеш поворушити пальцями на руках і ногах? Назви столицю Пакистану.

Артеміс відкашлявся і витягнув шию.

— Переломів немає. Пальці ворушаться, а столи­ця Пакистану — Ісламабад, який, варто зауважити, побудований, щоб бути столицею.

— Добре, Артемісе,— сказав Батлер. — 3 тобою все гаразд. Не проситиму порахувати до п’яти.

— Я волів би рахувати п’ятірками, якщо ти не проти. Фоулі, вітаю. Ти створив надзвичайно міц­ний телефон з чудовою програмою стеження.

Холлі висунула водяні закрилки, щоб знизити швидкість корабля.

334

— Що-небудь знайшов?

Артеміс простягнув їй системний блок.

— Уламки після аварії зонда. Цю штуку вкривав якийсь гель. Цікава структура, напхана кристалами. Твоя робота, Фоулі?

Кентавр, цокаючи копитами, підійшов до нього і взяв металеву коробку.

— Перед вами серце аморфобота,— з гордістю сказав він. — Ці малята ідеальні фуражири. Здатні поглинати все що завгодно, включаючи один одного.

— Може, вони й Турнбола з його хлопцями ковт­нули? — напівжартома припустила Джульєтта.

Артеміс уже збирався пояснити звичним поблаж­ливим тоном неможливість подібного результату, коли раптом до нього дійшла не лише можливість, а й імовірність такого розвитку подій.

— Вони не запрограмовані на рятувальні опера­ції,— заявив Фоулі.

Холлі сердито глянула на нього.

— Якщо ти ще раз скажеш, мовляв, ці аморфобо­та не запрограмовані на те-то й те-то, я особисто по­голю тобі зад, поки ти спиш.

Артеміс підповз до сталевої лавки.

— Тобто ви, панове, всю дорогу знали про існу­вання цих аморфоботів?

— Авжеж знали. Вони напали на нас в Ісландії. Пам’ятаєш?

— Ні, я лежав непритомний.

— Правильно. Здається, років сто минуло відтоді.

— Значить, я даремно бився з кальмаром?

— Зовсім не даремно. Я б установив з’єднання лише через кілька хвилин, і то не факт. — Фоулі на­брав на телефоні код для від’єднання від скафан­дра. — А тепер перевіримо його мізки.

Кентавр під’єднав телефон до мозку аморфобота і, побачивши, як засвітився екран, мало не умлів від захоплення. Виконавши кілька тестів, він легко ви­явив приховану програму.

— Є над чим подумати. Боту задали нові параме­три місії, причому через блок керування орбітою. І в даний момент він досить зворушливо наказує гелю вбити нас. Ось чому ми не виявили жодного зовнішнього втручання. Його просто не було. Була проста шпигунська програма — кілька рядків коду. Її легко знищити.

Що він і зробив натисненням кількох клавіш.

— А де цей блок керування? — поцікавився Ар­теміс.

— У моїй лабораторії, в Небесному місті.

— У ньому могли подовбатися?

Фоулі не довелося довго думати, перш ніж відпо­вісти.

— Це неможливо, і, повірте, я не намагаюся, як завжди, зняти відповідальність з мого устаткування. Я перевіряю його майже щодня. Буквально вчора виконав системну перевірку і не побачив нічого

незвичайного в статистичних даних керування орбі­тою. Тому, хто це влаштував, довелося завантажува­ти інструкції в зонд кілька тижнів, якщо не місяців.

Артеміс заплющив очі, щоб не бачити примарних блискотливих четвірок, які повернулися і почали із злісним шипінням кружляти салоном шаттла.

«Я зумів пережити напад гігантського кальмара, а тепер боюся шиплячих четвірок. Грандіозно».

— Мені треба, щоб усі сіли на протилежну лавку в ряд за зростом.

— Це говорить синдром Атлантиди, хлопче,— за­уважила Холлі. — Пручайся.

Артеміс закрив долонями очі.

— Будь ласка, Холлі. Заради мене.

Мульча вочевидь розважала нова гра.

— Ми повинні взятися за руки? Чи співати хо­ром? Як щодо: «П’ять — нумо співать, чотири — хо­чеш зефіру»?

— Вірші з числівниками? — скептично уточнив Артеміс. — Смішно. Прошу вас, сядьте так, як я по­просив.

Неохоче і з бурчанням друзі підкорилися. Фоулі і Мульч засперечалися, хто з них двох менший. У тому ж, хто найвищий, жодних сумнівів не вини­кло. Батлер згорбився на краю лавки, мало не торка­ючись підборіддям колін. Поряд з ним сіла Джульєт­та, за нею — Фоулі, потім — Мульч і, нарешті, Холлі, що встигла поставити передачу на нейтрал.

«П’ятеро,— подумав Артеміс. — П’ятеро друзів, які збережуть мені життя».

Не знімаючи скафандра, він сів навпроти, збира­ючи сили й думки.

— Фоулі,— сказав він нарешті. — Повинен існува­ти другий блок керування.

Фоулі кивнув.

— Так і є. Ми завжди виготовляємо резервний. У цьому випадку використали клон, оскільки оригі­нал вийшов з ладу. Незначний, правду кажучи, збій, але ризикувати, коли справа стосується польоту в космосі, не варто було. Перший блок відправили на переробку.

— Куди?

— До Атлантиди. Контракт належав лабораторії «Кобой». Звичайно, це сталося раніше, ніж ми зрозу­міли, наскільки Опал ненормальна.

— Таким чином, якщо допустити, що Турнбол Рут роздобув другий блок керування зондом, від­ремонтований Вішбі або кимось іншим з його спільників, корабель підкорився б командам цього блоку?

— Звичайно. Без питань. їх можна було посилати з будь-якого комп’ютера, обладнаного супутниковим зв’язком.

Батлер підняв палець.

— Можна, я скажу дещо?

— Авжеж, давній друже.

— Фоулі. Твоя система безпеки нікуди не годить­ся. Коли ви хоч чогось навчитеся? Кілька років тому гобліни самі побудували шаттл, а тепер в’язні зуміли дістати доступ до керування твоєю космічною про­грамою.

Фоулі тупнув копитом.

— Гей, дружище, поменше суб’єктивних оцінок. Про наше існування багато тисяч років ніхто й гадки не мав. Ось наскільки надійна наша система безпеки.

— П’ять, десять, п’ятнадцять, двадцять! — за­кричав Артеміс. — Прошу вас. Ми повинні діяти швидко.

— А можна, я тебе потім подражню? — спитав Мульч. — У мене зібралося стільки матеріалу.

— Хай потім,— відрізав Артеміс,— Зараз треба зрозуміти, куди прямує Турнбол і з якою метою.

Заперечень не було, і він провадив далі:

— Припустімо, Турнбол використав вихідний блок для керування зондом і задіяв аморфоботів, щоб утекти. Ми можемо відстежити переміщення цих аморфоботів?

Фоулі чи то кивнув, чи то мотнув головою.

— Можливо. Але не дуже довго.

Артеміс усе зрозумів.

— Гель розчиняється в морській воді.

— Саме так. Тертя між водою і ботами викликає знос гелю, але як тільки він відділяється від мозку, так одразу починає розчинятися. Жодних зарядів, жодних молекулярних зв’язків. Для бульбашки за­вбільшки з диню процес забирає кілька годин.

— Кілька годин ми вже втратили. У нас ще є час?

— Може виявитися вже занадто пізно. Точнішу відповідь зможу дати, якщо мені дозволять вийти з-за парти.

— Звичайно, будь ласка.

Фоулі, витягнувши вперед руки, встав з незручно­го для нього сидячого положення і, цокаючи копи­тами, пройшов до кабіни, де швидко ввів хімічний склад гелю у примітивний комп’ютер гірокоптера й опустив фільтри перед кожним ілюмінатором.

— Нам пощастило, найманці не зіпсували скане­ри. Хай кожен вибере собі ілюмінатор. Я запустив програму сканування для виявлення особливого ви­промінювання, і слід гелю повинен відображатися зеленим свіченням. Кричіть, якщо помітите щось незвичайне.

Усі розташувалися поряд з ілюмінаторами, за ви­нятком Холлі, яка зайняла крісло пілота, щоб негай­но зірватися з місця у напрямі сліду.

— Бачу! — закричав Мульч. — Ні, чекайте... Це розлючений кальмар у пошуках свого горішка. Ви­бачте. Розумію, час не найудаліший, але я зголоднів.

— Є! — гукнула Джульєтта. — Щось бачу по ліво­му борту.

Артеміс кинувся до її ілюмінатора. З глибини вирви піднімалася звивиста цівка бульбашок, що танула просто на очах, бульбашки в нижній її частині розділялися на дрібніші, а далі слід і зовсім зникав.

— Швидше, Холлі! — вигукнув Артеміс. — За цими бульбашками!

Холлі врубила двигуни на повну потужність.

— Ніколи б не подумала, що мені доведеться по­чути від тебе таке...

Гірокоптер найманців йшов слідом бульбашок, хоча Фоулі наполягав на тому, що, точно кажучи, це були не бульбашки, а краплі, і в результаті дістав штурхана у плече від Джульєтти.

— Гей, не треба мене бити! — верескнув кентавр.

— Точно кажучи, це був не удар, а так, поплеску­вання,— поправила його Джульєтта. — А ось це — удар...

Слід танув просто на очах, і Холлі швидко ввела програму відстежування курсу на випадок, якщо «краплі» змінять напрям чи просто зникнуть з екрана.

Артеміс сидів у кріслі другого пілота, затуливши око однією долонею, а другу тримаючи перед особою.

— Великий палець зазвичай теж уважається паль­цем,— повідомив він Холлі. — У цьому разі нам нічо­го не загрожує, оскільки всього виходить п’ять паль­ців. Але деякі фахівці стверджують, ніби великий палець являє собою щось інше, що відрізняє нас від тварин, і в цьому випадку у нас на кожній руці всьо­го по чотири пальці. Це дуже погано.

«Хвороба прогресує»,— занепокоєно подумала Холлі.

Батлер потрапив у безвихідь. Якщо Артемісові хтось загрожує, порядок дій очевидний: «Уразити супротивника і відібрати зброю». Але в цьому разі Артеміса атакував його ж власний розум, що настроював хлопця проти всіх, включаючи Бат­лера.

«Хіба я можу довіряти будь-якому відданому Артемісом наказу? — мучився охоронець. — Він може бути звичайною хитрістю, щоб прибрати мене з до­роги. Як тоді, коли він відіслав мене до Мексики».

Він сів поряд з підопічним.

— Артемісе, зараз ти мені довіряєш?

Фаул-молодший спробував поглянути йому про­сто в очі, але не зміг.

— Стараюся, давній друже. Дуже хочу, але сили ось-ось залишать мене. Мені потрібна буде допомо­га, причому дуже скоро.

Вони обоє знали те, чого Артеміс недоговорив: «Мені потрібна буде допомога, доки я остаточно не з’їхав з глузду».

Вони пропливли за бульбашками на схід через Атлантику, минули Гібралтар і увійшли до Серед­земного моря. Незадовго до полудня слід раптово зник. Остання зелена бульбашка луснула, коли вони були на глибині п’ятнадцяти метрів за дві милі від Венеціанської затоки, і прилади відображали на екрані лише яхти та гондоли.

— Це, напевно, Венеція,— Холлі спливла на пе­рископну глибину, користуючись нагодою поповни­ти резервуари повітря і вирівняти корабель. — Вона просто перед нами.

— Венеція — велике місто,— зауважив Батлер. — І не найзручніше місце для пошуків. Як ми знайдемо тут цих хлопців?

Мозок аморфобота в руках Фоулі раптом запи­щав, установивши зв’язок з аналогічним приладом.

— Схоже, це не буде проблемою. Вони близько. Дуже близько. Дуже, дуже близько.

Артемісові вочевидь не сподобалася ця емоційна заява.

— Дуже, дуже близько? Серйозно, Фоулі? Ти ж учений. Наскільки близько?

Фоулі показав на люк гірокоптера.

— Ось настільки.

Наступні хвилина чи дві буди жахливими, здава­лося, ніби всі події дня спресувалися в ці кілька се­кунд. Для Артеміса і Фоулі все довкола перетворило­ся на спалахи світла і змазані рухи. Батлер, Холлі і Джульєтта, бувши досвідченими солдатами, поба­чили більше. Велетень навіть устиг піднятися з лав­ки, але це аж ніяк не полегшило його долю.

Люк суденця крякнув, немов гігантська пластикова пляшка, розчавлена ногою велетня, після чого просто зник. Точніше, здалося, ніби він зник. На­справді його зірвали і з неймовірною силою запусти­ли в небо. У результаті кришка люка встромилася в колону дзвіниці на площі Святого Марка, що ви­кликало неабияку паніку в місті. Особливо злякався маляр, чий трос від люльки перерізав металевий диск, що обертався з дикою швидкістю. Пролетівши тридцять метрів, робітник упав на спину рідному братові. Брати й без того часто сварилися, і цей інци­дент зовсім не поліпшив їхніх стосунків.

Вода зразу ж ринула в салон гірокоптера, але біль­шу частину вільного простору заповнили шість аморфоботів, що оберталися і з цвіріньканням виби­рали собі цілі. Все скінчилося менше ніж за секунду. Боти кинулися на свої жертви, огорнули їх задушли­вим гелем і затягнули в блакитні глибини Середзем­ного моря.

Поки вони мчали до похмурого силуету підводно­го корабля, кожен бранець думав про своє і по-своєму оцінював те, що сталося.

Артеміс дивувався, наскільки це його нинішнє становище нагадує той час, коли він був у полоні власного розуму.

Холлі прикидала, працює її зброя у цьому липко­му лайні чи знову перетворилася на непотрібний мотлох.

Фоулі не міг стриматися від деяких теплих почут­тів до аморфобота, що полонив його,— врешті-решт, кентавр особисто виростив його в лабораторній пробірці.

Джульєтта намагалася не спускати очей з Батлера. Вона почувалася у відносній безпеці, поки бачила брата.

Батлер спочатку чинив опір, але швидко усвідо­мив марність своїх зусиль і прибрав пози ембріона, зберігаючи сили для одного вибухового руху.

Мульч теж подумав про вибуховий рух. Може, він і не зможе втекти, але змусити безформну тварюку пошкодувати про вибір бранця він цілком міг. Гном повільно підтягнув коліна до грудей, щоб газ у його «нижньому тунелі» зібрався в подовжені бульбашки. Скоро газ нагромадить досить енергії і вирветься на волю — або він залишиться плавати всередині най­більшої в світі гелевої лампи.

Турнбол Рут непогано проводив час. Він прово­див би час і зовсім чудово, якби його кохана Леонор не перебувала в такому жахливому стані та якби його не мучив страх утратити її. Адже після тілесно­го воскресіння дружина швидко зрозуміє, що він зо­всім не принциповий революціонер, яким завжди прикидався, і розлюбить його. У Леонор було дуже розвинене почуття справедливості, і її, безперечно, обурила б сама думка про те, що ціною її вічної мо­лодості стало поневолення демона-чаклуна.

Турнбол поглянув на накреслену кров’ю руну на великому пальці. Хитромудра в’язь спіралей і симво­лів утримувала Леонор на гачку, але влада руни слаб­шала з кожною хвилиною. Покинула б його дружина, якби чари перестали діяти? Можливо. Напевно.

Турнбол міг уважатися головним фахівцем із рун у світі. Вони цілком задовольняли його потреби, оскільки для їх активації була потрібна лише крихіт­на іскорка магії, після чого вони працювали винят­ково на власній енергії символів. Люди реагували на вплив рун по-різному. Деякі підкорялися десятиліт­тями, інші миттєво відкидали чорну магію і втрача­ли розум. Леонор виявилася ідеальною рабинею, оскільки більша частина її єства сама хотіла вірити в те, що говорив Турнбол.

А модифікований лазер дозволить Турнболу по­неволити кого завгодно і на скільки завгодно довгий час, незалежно від ставлення, причому для цього на­віть чарівної іскорки витрачати не треба буде.

Узяти, наприклад, цих нових бранців — справ­жня скриня зі скарбами. Хто знає, коли стане у при­годі геніальний хлопець чи підкований в технічному плані кентавр, особливо враховуючи довіру до них обох з боку маленького демона. Здобувши владу над цими двома і чаклуном, Турнбол міг, маючи бажан­ня, заснувати власне князівство.

«Так, я непогано проводжу час,— подумав Турн­бол,— Але скоро проводитиму його просто чудово.

Залишилося вбити ще одну групу знайомих. Або дві».

Аморфоботи увійшли до санітарного транспорту через повітряний шлюз і злилися в єдиній камері. Щоправда, бот з Мульчем усередині відокремився, оскільки інші боти не змогли визначити хімічний склад газів, що були в тілі гнома, крім того, їм не спо­добалася зовнішність Діггумса. Таким чином, бот, попри відчайдушні спроби злитися з товаришами, зазнав остракізму і понуро завмер у кутку.

Турнбол Рут з поважним виглядом: спустився крученими сходами з містка і зайшов у камеру, щоб познущатися з бранців.

— Глянь-но,— звернувся він до похмурого, як за­вжди, Юнікса, що стояв позаду. — Кращі голови На­роду і людства зібралися всі разом.

Вони висіли перед ним у полоні розумного гелю і могли лише неглибоко дихати і ворушити кінцівка­ми, ніби сонні плавці.

— Навіть не намагайтеся викликати допомогу чи вирватися з боєм,— провадив далі Турнбол. — Я за­блокував ваші телефони і зброю. — Він нахилився ближче до мерехтливої поверхні бота. — А це одна з улюблених учениць Джуліуса. Юніксе, хіба ми її не пристрілили?

Хитра посмішка з’явилася на обличчі спрайта, але добрішим на вигляд він від цього не став.

— І великий Фоулі. Рятівник народу. Втім, уже ні, мій маленький конику. Скоро ти станеш моїм рабом і невимовно від цього радітимеш. — Турнбол пока­зав бранцям великі пальці, щоб усі розгледіли черво­ні руни.

— А це у нас хто? — спитав він, зупинившись пе­ред Батлерами. — Нефритова Принцеса і Скажений Ведмідь. Минулого разу вам удалося вислизнути від мене, але цього більше не повториться.

— А як щодо мене? — поцікавився Мульч, і бот перетворив вібрації його голосових зв’язок на звук.

— Щодо тебе? А що?

— Я негідний опису? Я теж небезпечний.

Турнбол засміявся, але тихо, боячись розбудити Леонор, що спала в каюті на верхній палубі.

— Гноме, ти мені подобаєшся. У тебе є характер, але я все одно уб’ю тебе, адже ти мені не потрібен, якщо, звичайно, не захочеш обійняти посаду при­дворного блазня. Товстого смердючого блазня. Га­даю, від тебе тхне. Навіть не сумніваюся в цьому, су­дячи з твого вигляду.

Турнбол обернувся до Артеміса.

— І звичайно, Артеміс Фаул. Колишній видатний злочинець, а нині психопат. Як розвивається хворо­ба, Артемісе? Певен, у тебе є нещасливе число. Яке? П’ять? Чотири? — Мабуть, хлопець здригнувся, і Турнбол зрозумів, що вгадав. — Значить, чотири. Хочеш дізнатися, звідки мені відомо про твій синдром Атлантиди? Від твого друга Фоулі. Саме він забезпе­чує мене інформацією.

Артеміс анітрохи не здивувався, що його параноїдальні ідеї хай почасти, але підтвердилися.

Турнбол почав ходити перед бранцями, ніби гене­рал, що віддає останні накази перед битвою.

— Я дуже радий бачити усіх вас тут. Справді ра­дий. Бо всі ви можете мені стати у пригоді. Розу­мієте, моя дружина дуже стара, і, щоб зберегти їй життя й повернути молодість, мені потрібен дуже могутній чарівник.

У Артеміса округлилися очі. Він одразу ж усе зро­зумів. Усе було затіяно з метою виманити Номера Першого з Небесного міста.

— Ваш друг, Номер Перший, допомагатиме пора­неним на борту «Ностреміуса». Ми проберемося туди, прикинувшись пацієнтами, і змусимо його по­кинути човен за допомогою мого супер-пупер модифікованого лазера. Але досі залишався невеликий ризик, що малий спробує накивати п’ятами, вико­ристовуючи свої магічні сили, перш ніж я встигну підкорити його собі. А тепер Холлі Шорт, його най­кращий друг у всьому світі, сама приведе його до мене.

Турнбол обернувся до Юнікса:

— Накажи боту відпустити капітана Шорт.

Юнікс поглянув на комп’ютерне відображення бота і його вмісту на стіні й одним доторком пальця

витягнув Холлі з гелю. Бот повторив його дію майже миттєво. Холлі почувалася так, немов якесь чудо­висько відригнуло її на холодну металеву підлогу. Вона полежала, важко дихаючи, поки легені не зви­кли заново вдихати чисте повітря. Розплющивши очі, вона побачила Турнбола. Ельф посміхався, схи­лившись над нею.

— З часом я згадую тебе все частіше, — сказав він і копнув її в бік ногою в чорному боті. — Я не забув, як ти посадила мене у в’язницю. Втім, неважливо. У тебе з’явився шанс спокутати свою провину, зро­бивши мені послугу.

Холлі виплюнула на палубу згусток гелю.

— Навряд чи, Турнболе.

Той копнув її ще раз.

— Завжди будеш звертатися до мене на звання. — Сумніваюся,— процідила Холлі.

— А я не сумніваюся,— сказав Турнбол, насту­пивши їй на горло, і дістав з кишені предмет, що на­гадував ліхтарик у вигляді авторучки.

— Схожий на ліхтарик.

Холлі не відповіла, але почала підозрювати в то­ненькому циліндрику більшу небезпеку, ніж просто яскравий промінець.

— Усе правильно, він здатний не лише освітлюва­ти. Як ти напевно здогадалася, я давно захоплююся рунами чорної магії. Незаконно? Так. Але майже всі мої справи незаконні, то чи варто хвилюватися? Цей маленький лазер випалює руну просто на шкірі іс­тоти, яку я бажаю поневолити. Жодної магії. Оскіль­ки у мене на тілі є відповідна руна, ти станеш моєю рабинею навіки.

Турнбол показав Холлі великий палець, на поду­шечці якого червоніла руна, що поневолила Вішбі. Тепер, коли водяного ельфа не стало, магія символу передасться їй.

— До речі, знаєш що, люба? У моїй організації якраз відкрилася нова вакансія.

Рут увімкнув лазер, почекав, наспівуючи, поки кінчик не розжариться до червоного, а потім при­тиснув його до шиї Холлі, затаврувавши її руною по ­неволення.

Ельфійка скрикнула і забилася у викликаному чорною магією нападі.

— Менш приємно, ніж звичайний дотик,— заува­жив Турнбол, відступаючи на кілька кроків на випа­док, якщо жертву занудить.

Напад тривав менше хвилини, Холлі випростала­ся на підлозі, дихаючи неприродно часто, її повіки затремтіли.

Турнбол облизнув накреслену кров’ю руну на своєму великому пальці.

— А тепер, міс Шорт, як ви дивитеся на ідею ви­красти чаклуна?

Холлі звелася на ноги, руки у неї безвільно висіли уздовж тіла, погляд блукав.

— Буде зроблено, капітане.

Турнбол поплескав її по спині.

— Ось так краще, Шорт. Хіба ти не почуваєшся вільнішою, позбувшись вибору? Просто виконуєш накази і ні за що не відповідаєш.

— Так, капітане. Почуваюся вільнішою.

Турнбол передав їй «Нейтрино».

— Можеш убити будь-кого, хто стане на твоєму шляху.

Холлі, як досвідчений солдат, перевірила рівень зарядки батареї.

— Уб’ю будь-кого, хто стане на моєму шляху.

— Що за чудо ці лазери,— сказав Турнбол, крутя­чи в пальцях пристрій для нанесення рун. — Треба обробити ще кого-небудь. Юніксе, накажи ботам ви­плюнути цього шмаркача Фаула. Приємно завести ручного генія.

Юнікс провів пальцем по сенсорному екрану, і Артеміс, задихаючись, як викинута на берег риби­на, гепнувся на підлогу.

Підводний човен «Ностреміус», Атлантична западина, наш час

Юний демон-чаклун, що прибрав собі ім’я Номер Перший, був дуже не в гуморі. Він відзначався вели­кою чутливістю, яку важко було запідозрити у власнику сірої броньованої шкури і голови з низьким лобом, що виростала, здавалося, прямо з товстих плечей. Але він справді відчував чужий біль як свій, і саме ця особливість, за словами вчителя, зробила його таким чудовим магом.

Багато болю було в чарівному світі сьогодні. Спричинені марсіанським зондом руйнування в Іс­ландії та в Атлантиді стали найстрашнішими за останній час бідами Народу. Якби таке сталося в сві­ті людей, напевно, не всі великі радіостанції потур­бувалися б повідомити про це в новинах, але нечис­ленні й обережні з природи підземні мешканці сприймали наслідки двох пов’язаних із зондом лих, які до того ж сталися в один день, як катастрофічні. Правда, ще масштабнішої трагедії вдалося уникнути завдяки своєчасній евакуації населення Атлантиди.

Номер Перший лише почав удаватися в тугу за за­гиблими друзями, коли Легітимна Ельфійська Полі­ція повідомила, що Холлі, Фоулі та Артеміс живі. Командир Трабл Кельп попросив його вирушити на борту «Ностреміуса» до Атлантиди і допомогти зці­лити потерпілих від викликаної падінням зонда ударної хвилі. Молодий демон одразу погодився, сподіваючись хоч трохи відвернутися від сумних ду­мок і допомагаючи комусь. А потім просочилися чутки, ніби рятувальна капсула Холлі потонула і що всі, хто був на борту, загинули. Це було вже дуже важко перенести: спочатку мертві, потім живі і знову мертві. Якби у Холлі залишилося хоч трохи магії, Номер Перший відчув би її, але зараз його чуття мовчало.

Ось уже кілька годин Номер Перший, не шкоду­ючи себе, зціляв стражденних. Він зрощував кістки, закривав глибокі рани, відновлював пошкоджені ор­гани, витягував морську воду з легенів, заспокоював тих, що впали в істерику і в найскладніших випадках видаляв усі важкі спогади. Вперше, відколи він став чаклуном, Номер Перший почувався геть виснаже­ним. Але піти він не міг, оскільки динаміки підвод­ного човна повідомили про швартування чергового санітарного судна.

«Треба поспати,— подумав демон утомлено. — Але без сновидінь. Мені може снитися лише Холлі. Просто не віриться, що її більше немає».

Щось змусило його підвести погляд, і він поба­чив, як Холлі Шорт іде коридором до дверей ізоля­тора. Від несподіванки Номер Перший навіть не зди­вувався.

«Це Холлі, але йде вона якось дивно. Немов під водою».

Номер Перший закінчив зрощувати кістку і до­зволив медсестрі завершити роботу. Він прочовгав до захисних дверей, де Холлі проходила перевірку сітківки ока. Комп’ютер підтвердив достовірність її посвідчення офіцера Легітимної Ельфійської Полі­ції, і пневматичні двері з шипінням відчинилися.

Номер Перший вискочив у коридор, не давши Холлі увійти.

— Ця зона має залишатися стерильною,— пояс­нив він. Не найвдаліші слова для друга, який тільки що воскрес із мертвих. — А в тебе такий вигляд, мов­би ти вибралася із звалища отруйних відходів. — Він міцно обійняв її. — І пахне від тебе, як від звалища отруйних відходів. Але ти жива. Хвала богам. А Фо­улі? Скажи, що він живий. А як Артеміс? Було не­стерпно почути, що ви всі загинули.

Холлі відвела погляд.

— Артеміс хворий. Ходімо зі мною.

Номер Перший миттєво упав у відчай — настрій у нього змінювався швидко, як у маленької дитини.

— Артеміс хворий? О ні! Привези його сюди, і ми його вилікуємо.

Холлі обернулася і попрямувала до виходу.

— Ні, його не можна перевозити. Ти повинен сам піти до нього.

Номер Перший підтюпцем побіг за своїм другом Холлі, не вагаючись ані секунди.

— Який-небудь перелом? Артеміса не можна пе­ревозити? А з Фоулі все гаразд? Куди ви потра­пили?

Але відповідей маленький демон не почув і про­сто йшов швидкою ходою за по-військовому пря­мою фігуркою Холлі крізь натовп ходячих поране­них повз ліжка, поспішно встановлені в коридорі.

Запах дезинфікуючих засобів обпалював йому ніз­дрі, а від криків поранених стискалося серце.

«Я просто швидко зцілю Артеміса. Може, полежу хвилинку й одразу повернуся до роботи».

Номер Перший був добрим і довірливим, йому й на думку не спало перевірити стан самої Холлі. Він і припустити не міг, що кращий друг веде його в рабство.

Турнбол сидів біля ліжка сплячої Леонори на бор­ту викраденого санітарного транспорту і тримав її за руку. У нього трохи наморочилося в голові через те, що останньої миті він змінив свій план. Це був досить романтичний жест, і приплив адреналіну на­гадав йому дні юності.

— Доки не потрапив до в’язниці, я діяв суто інту­їтивно,— признавався він сплячій Леонор. — Слу­жив капітаном в Легітимній Ельфійській Поліції та водночас керував злочинним світом. Відверто кажу­чи, до моєї появи злочинного світу як такого не іс­нувало. Вранці я вів нараду, де обговорювалося, як би мене заарештувати, а ввечері укладав угоди на чорному ринку з бандами гоблінів. — Турнбол посміхнувся і похитав головою. — Чудові деньки...

Леонор ніяк не реагувала на його слова, оскільки Турнбол вирішив, що краще дати їй заспокійливого, поки чаклун не поверне їй молодість. З розмов про смерть він зрозумів, що втрачає владу над дружиною

і що в неї не вистачить сили пережити дію оновленої руни поневолення.

«Спи, кохана. Спи. Скоро все буде як раніше».

Як тільки капітан Шорт повернеться з демоном. А якщо ні? Тоді Турнбол підніметься на борт «Но­стреміуса» і захопить демона силою. Можливо, він утратить кількох членів банди, але всі вони мають бути щасливі віддати життя заради дружини свого ватажка.

Палубою нижче у приміщенні гауптвахти варту­вав бранців Боб Регбі, і виконання цього обов’язку давало йому ні з чим не порівнянну втіху, бо він ува­жав це відшкодуванням за всі ті роки, що сам провів під вартою. Боба нітрохи не хвилювало, що скуті ге­лем істоти не мали жодного відношення до його аре­шту — з його точки зору, їм просто не пощастило. Особливо його тішило знущатися з Мульча Діггум­са, його вічного конкурента у злочинному світі гно­мів,— він давно розробляв план помсти, просиджу­ючи довгі години в туалеті через напівфабрикати, основну їжу ув’язнених.

З метою збереження безпеки Турнбол наказав йому розділити аморфоботів, і ті висіли тепер по кут­ках камери, схожі на гігантські драглисті мішечки.

«Коли який-небудь із них спробує діяти самостій­но, використовуй шокер за власним розсудом,— наказав Турнбол. — А якщо спробують вирватися

з боєм, обов’язково запиши на відео, щоб ми потім змогли вдосталь посміятися».

Регбі твердо вирішив використати шокер при першій же провокації, а то й раніше.

— Гей, Діггумсе, чому ти не намагаєшся зжерти гель і дати мені привід торохнути тебе струмом?

Мульч вирішив не витрачати сили на балачки, просто вишкірився, показавши величезні зуби.

— Та ну? — не вгамовувався Регбі. — Не такі вже вони й великі. Чим більше я на тебе дивлюся, Діггум­се, тим менше вірю в казки, що їх розпускають твої дружки в «П’яному папузі». Про мене, ніякий ти не грабіжник, Діггумсе. Радше шарлатан. Дурисвіт, хвастун і брехун!

Мульч підняв долоню до обличчя і позіхнув.

Артемісові, що після таврування повернувся в липкі обійми аморфобота, залишалося лише нама­гатися міркувати, відчуваючи, як зникають рештки його і без того пошарпаної особистості. Витиснена на шиї руна лещатами стискала його волю. Він як і раніше міг мислити і розмовляти за власним ба­жанням, але це коштувало йому величезних зусиль. На цій підставі Артеміс цілком справедливо запідо­зрив, що при першій же вказівці від Флінта він утра­тить і цю здатність. Досить дістати команду, і опір стане неможливим.

«І Турнбол зможе наказати мені все що завгод­но»,— зрозумів він.

Поспостерігавши крізь спотворювальний шар гелю, як Регбі знущається з Мульча, Фаул вирішив узяти участь у суперечці, сподіваючись здобути з цього яку-небудь користь.

Розмовляти крізь гель виходило через силу, оскіль­ки формувати слова треба було, зціпивши зуби, щоб гель не потрапляв у рот, але вловлював вібрацію голо­сових зв’язок.

— Привіт, містере Регбі,— промовив Артеміс.

Аморфобот, висунувши гелевий динамік, пере­творював коливання на слова.

— Ви тільки погляньте! — зрадів Регбі. — Раб за­говорив. Чого тобі? Може, тебе струмом луснути?

Артеміс вирішив, що вести інтелектуальну розмо­ву з такою істотою неможливо, і перейшов безпосе­редньо до особистих образ.

— Хочу, щоб ти помився, гноме. Від тебе смердить.

Регбі з готовністю відвернувся від Мульча.

— Bay! Я чую мову не хлопчика, але мужа. Ти в курсі, що охоронець тобі не допоможе?

Якби Батлер мав лазерні очі, у черепі в Боба Регбі вже давно з’явилися б дві дірки.

«Що ти задумав, Артемісе? — дивувався він. — Такі образи не в твоєму стилі».

— Я з тобою і без охоронця розберуся,— вів далі хлопець. — Вистачить відра води і дротяної щітки.

— Смішно,— сказав Регбі, проте веселості в його голосі трохи поменшало.

— Ще, мабуть, який-небудь дезинфікуючий за­сіб — щоб твої мікроби не розповзлися.

— У мене грибок,— насупився Регбі. — Це суто медичний показник, і мені неприємно чути, як ти говориш про це.

— О,— сказав Артеміс. — Великий сильний гном образився?

Регбі вирішив, що з нього досить.

— Зараз ти теж образишся,— гаркнув він і нака­зав боту пропустити через гель електричний розряд.

Артеміса пронизали білі блискавки. Він кілька ра­зів сіпнувся, немов маріонетка в руках дитини, і за­вмер, знепритомнівши.

Гном розреготався.

— Тепер не так смішно?

Батлер заричав — це прозвучало б грізно, якби динаміки бота не перетворили гуркіт гніву на неви­разне механічне буркотіння,— а потім рвонувся на­зовні. Справжнього удару без належної опори він завдати, звичайно, не міг, але якимсь чином йому вдалося розтягнути гель, і бот заверещав, як від лос­коту.

— Які ви смішні, хлопці.

Регбі дозволив Батлерові вибитися із сили, а по­тім, коли видовище йому набридло, пропустив елек­тричний заряд через гель, щоб угамувати охоронця. Заряд не мав достатньої сили, і гігант не знепритом­нів, але удар струмом його дещо заспокоїв.

— Двоє — поза грою,— веселим тоном оголосив гном. — Хто наступний?

— Я,— буркнув Мульч. — Я наступний.

Боб Регбі обернувся і побачив тильну частину Мульча Діггумса, спрямовану в його, Боба, бік. Жод­на тканина зазначену частину не прикривала — ін­шими словами, гармата завмерла розчохлена і гото­ва до бою.

Регбі, сам гном і передплатник щомісячника «Куди віє вітер», розумів, чим це може обернутися.

— Не вийде,— видихнув він.

Регбі міг уразити Діггумса електрошоком, але в цьому разі позбувся б захопливого видовища. Якщо ситуація вийде з-під контролю, натиснути кнопку він завжди встигне, а тим часом можна про­сто спостерігати. Він вчасно перемкнув камери спо­стереження на запис — раптом капітанові захочеть­ся поглянути.

— Давай, Діггумсе! Якщо зумієш вирватися, я сам підставлю свій зад для копняка.

Мульч нічого не відповів. Він і так ледве дихав усередині гелю і не хотів витрачати енергію на підштрикування Боба Регбі. Замість цього він обхопив руками кісточки ніг і зосередив увагу на товстій кишці, набряклій, немов дуже довга надувна змія.

— Давай, Мульче! — заволав Регбі. — Хай народ гордиться тобою! Сам знаєш, запис з’явиться в мере­жі буквально через п’ять хвилин.

Спочатку з’явилася булька завбільшки з канталупу[10]. Ці великі бульки називалися у тунельних гномів «затичками» ще з тих часів, коли затичками закорко­вували пляшки. Дуже часто такі бульки видалялися, щоб звільнити прохід для основного потоку.

— Гарненька затичка,— визнав Регбі.

Видаливши затичку із системи, Мульч виділив ряд дрібніших петард, чию початкову швидкість гель швидко погасив.

— І це все, на що ти здатен? — дещо розчаровано спитав Боб. — Я чекав на більше.

Але Мульч зовсім не вичерпав своїх запасів. Він випустив понад сотню інших бульок різної форми — кулеподібної, овальної. Регбі міг присягнутися, що він побачив навіть куб.

— Та ти просто випендрюєшся!

Бульки різних форм і розмірів з’являлися безпе­рервно. Одні виходили прозорими, інші підозріло каламутними, у деяких містилися клуби газу, що по­тріскував при контакті з гелем.

Бот стурбовано зацвірінькав, металеве серце за­блимало червоно-жовтим, коли спектрометр спро­бував визначити хімічний склад газу.

— А ось такого я ще не бачив,— сказав Регбі, і його пальці нависли над кнопкою шокера.

А бульки йшли і йшли, і невдовзі аморфобот роз­дувся до удвічі більших розмірів. Цвірінькання ста­вало все пронизливішим, поки від нього не почали тріскатися лабораторні колби, що стояли поряд, по­тім перейшло в ультразвуковий діапазон, однаково недоступний слуху людей і представників Народу.

«Виск припинився,— подумав Боб,— Отже, не­безпека минула».

Як з’ясувалося, він дуже помилявся.

Мульч практично зник у хмарі бульок, його зобра­ження багато разів спотворювалось і відображалося їх вигнутими поверхнями. Бульок ставало все більше й більше. Діггумс показав себе переконливою подо­бою клоунської машини, що вміщає більше пасажи­рів, ніж те дозволяється законами фізики. Аморфобот роздувся до межі, від непомірного тиску його поверхня взялася плямами. Він застрибав на місці, випускаючи струмені таємничого каламутного газу.

— Гаразд, Мульче, я добре розважився,— І Регбі, навіть із деяким небажанням, натиснув кнопку шокера, чого, як виявилося, не варто було робити.

Навіть аморфобот спробував не виконати наказ, але гном наполягав, тицяв у кнопку пальцем, аж поки від двох вузлів на металевому серці з тріском не побігли вже знайомі іскри.

Будь-який першокурсник хімфаку пояснив би Регбі, наскільки небезпечне виникнення іскор поряд з невідомим газом.

На жаль, Регбі не знався з першокурсниками і дуже здивувався, коли випущений Мульчем газ почав спалахувати, булька за булькою, в ланцюго­вій реакції міні-вибухів. Бот роздувся ще дужче, його оболонка луснула, і додолу струменями бурх­нув гель. Він застрибав од підлоги до стелі, потім прокотився камерою, підім’явши під себе Регбі, ніби гігантська шина. Тим самим аморфобот під­твердив надійність придуманої Фоулі конструкції і стандартів, відповідно до яких зберігав цілісність навіть у найнебезпечніших ситуаціях. Він перено­сив гель із пошкоджених ділянок у неушкоджені і намагався усунути течу.

Оглушений Регбі валявся на палубі, а бот, тремтя­чи, прилип до люка, то роздуваючись, то спадаючи. І, як приписувалося для подібних випадків, почав ви­конувати глибоко приховану команду самозбережен­ня, яку Турнбол не знайшов часу заблокувати. Якщо пробний зразок, відібраний аморфоботом, становив загрозу для його існування, об’єкт негайно відлучав­ся. А цей смердючий гном становив очевидну загро­зу, тому аморфобот викинув його на задимлену палу­бу, де Мульч і завмер, оповитий клубами диму.

— Даремно я доїв цю полівку під соусом карі,— пробурмотів він і відключився.

Першим до тями прийшов Боб Регбі.

— Ну ти даєш! — сказав він, виплюнувши грудку обгорілого гелю. — Ти вибрався, хай мене чорт візьме, тому я відчуваю себе зобов’язаним підставити зад для копняка.

Регбі підвівся, помістивши свій широкий зад над обличчям непритомного Мульча, але жодної реакції не діждався.

— Немає охочих? — спитав він. — Тоді не кажіть потім, ніби я не пропонував.

— Є,— почув він голос за спиною. — Не заперечу­єш, якщо я тебе копну?

Боб обернувся і встиг побачити величезний чере­вик, що летів до його заду, а за черевиком розсер­джене обличчя, що, незважаючи на деяку розпливчатість картинки в очах гнома, безперечно належало людині на ім’я Батлер.

Відверто кажучи, Мульч не розраховував вирва­тися з черева аморфобота, він просто сподівався на кілька секунд відвернути увагу Боба Регбі, поки Фо­улі здійснить одну зі своїх геніальних технічних ідей.

Це йому вдалося. Поки Регбі спостерігав за трав­ними вправами гнома, Фоулі синхронізував комп’ю­тер, що його підібрав Артеміс на місці аварії, зі своїм аморфоботом. У лабораторних умовах на під’єднання й відправлення одного рядка коду, що вимикає по­давані вкраденим блоком керування команди, піш­ло б секунд десять, але підвішений в аморфобота кен­тавр витратив на це майже півхвилини. Коли дисплей засвітився зеленим, Фоулі зв’язався по мережі з ін­шими ботами і передав їм команду розчинитися.

Буквально через півсекунди Джульєтта і Батлер вивалилися на палубу, очі у них сльозилися, а в горлі дерло від гелю. Артеміс як і раніше був непритомний після ураження електричним розрядом.

Батлер приземлився на ноги, виплюнув гидоту і кинувся в атаку.

Бідолаха Регбі не мав ані найменших шансів, Бат­лерові навіть майже нічого не довелося робити. З од­ного стусана ногою гном запанікував, заборсався і врізався в металеву лаву. Там він і обм’як, заскім­ливши на диво по-дитячому.

Батлер миттєво підскочив до Артеміса і перевірив його пульс.

— Із серцем усе гаразд? — запитала Джульєтта, схилившись над Мульчем.

— Б’ється,— відповів брат. — Більше нічого не можу сказати. Потрібно переправити його у плаву­чий шпиталь. І Мульча теж.

Гном закашлявся і пробурмотів щось про пиво й пиріжки із сиром.

— Що? Пиріжки під пиво? Чи пивні пиріжки? — Джульєтта кинула погляд на брата. — По-моєму, Мульч марить, не розберу до пуття.

Батлер зняв з паска в Боба Регбі пістолет, потім безцеремонно завдав гнома на широку спину Фоулі.

— Добре. Зробимо таким чином. Переправимо Артеміса і Мульча на борт «Ностреміуса», а потім, якщо треба буде, я врятую Холлі.

Джульєтта відкинула назад голову.

— Але Фоулі може...

— Ворушися,— прогримів Батлер. — Вирушаємо негайно. Це не обговорюється.

— Гаразд. Але якщо ти не повернешся до нас че­рез п’ять хвилин, я прийду по тебе.

— Буду вельми вдячний,— відгукнувся Батлер, закидаючи на спину Фоулі Мульча, а затим — не­притомного Артеміса. — А якщо здибаєш дорогою і приведеш із собою війська, то взагалі буде здорово.

— Війська на борту плавучого шпиталю? — пере­питав Фоулі, намагаючись не принюхуватися до того, чим його нав’ючили. — Це має добряче пощас­тити.

У Мульча вивалився з рота язик і торкнувся шиї кентавра.

— Ммм... — промимрив гном. — Кінь... Гам-гам...

— Рушаймо,— з тривогою в голосі промовив Фоулі. — Рушаймо негайно.

Санітарний транспорт здавався крихітним у по­рівнянні з навислим над ним підводним кораблем. Транспорт мав усього дві палуби: внизу містилися лазарет і карцер, де тримали бранців, нагору йшов кручений трап до містка і невеликої каюти капіта­на — і більше нічого, крім двох ніш, що їх викорис­товували під комори і для переробки відходів.

На щастя для Батлера та решти, гнучкий перехід, що сполучав судно з «Ностреміусом», підвели до ниж­ньої палуби.

Чинг Майл спостерігав за коридором, чекаючи, коли повернеться Холлі з демоном-чаклуном.

— Будь ласка,— прошепотіла Джульєтта, пока­завши поглядом на гобліна. — Можна, я?

Батлер притримував Артеміса і Мульча на спині у Фоулі. Боб Регбі його мало хвилював.

— Розважся, точніше, зроби цьому хлопцеві при­ємність.

Джульєтта, як справжня артистка, не могла про­сто підскочити до Чинга Майла і вирубити його — все мало бути зроблено гарно.

І вона побігла коридором, істерично волаючи:

— Допоможи мені, містере Гоблін! Урятуй мене!

Чинг прибрав пальці від шрамів на черепі — по­гано заліковані, вони безперервно свербіли.

— Гм... урятувати від чого?

Джульєтта схлипнула.

— Якийсь величезний потворний гоблін намага­ється завадити нам покинути судно.

Майл потягнувся до зброї.

— Хто намагається завадити?

— Величезний мерзенний хлопець із запаленими дірками в черепі.

Чинг облизнув очні яблука.

— Запаленими дірками? Гей, Зачекай-но...

— Нарешті,— сказала Джульєтта і, зробивши гід­ний фігуристки пірует, завдала удару своїм фірмо­вим нефритовим обручем. Чинг упав на підлогу гнучкого коридора і сповз у нижню точку. Джульєт­та встигла зловити його зброю на льоту.

— ІЦе один готовий,— сказала вона.

— Могла просто луснути його по довбешці,— пробурчав Батлер, проводячи повз неї Фоулі. — А то: «Допоможіть-урятуйте». Що за балаган... Хіба су­часна жінка так поводиться?

— Поводиться, якщо не дурепа,— відрізала Джу­льєтта. — Він навіть вистрілити не встиг.

Це не справило на Батлера ані найменшого вра­ження.

— Він не повинен був устигнути навіть згадати про зброю. Наступного разу просто бий гобліна. Добре ще, він не уразив тебе кульовою блискавкою.

— О ні,— втрутився Фоулі, заглядаючи в перехід крізь мотузяну запону, судячи з усього, просочену дезинфікуючим засобом. — Жодного відкритого вог­ню поряд з переходом. У нього накачана гелієво-киснева суміш з високим умістом кисню для підтри­мування тиску. Одна іскра — і ми вибухнемо, а потім тунель лусне, і нас розчавить товща океанської води.

Вони одне за одним увійшли до гнучкого підвод­ного коридора. Конструкція вражала уяву. Це був тунель із подвійними стінками з надміцного плас­тика, посиленого восьмигранними гніздами дротяної арматури. По всій довжині тихо гуділи повітряні насоси, і освітлювальні лампи привертали до пере­ходу увагу морських істот, включаючи гігантського кальмара, якого так уподобав Артеміс. Той обвив тунель щупальцями і намагався перекусити дротя­ний каркас дзьобом. Його усіяні хітиновими зубами присоски ковзали поверхнею пластика, залишаючи глибокі сліди.

— Не хвилюйтеся, — упевнено сказав Фоулі. — Ця тварюка не зможе дістатися сюди. Ми провели тися­чі стендових випробувань.

— Зі справжнім гігантським кальмаром? — поцікавилася Джульєтта, відчувши цілком виправдане занепокоєння.

— Ні,— признався кентавр.

— Значить, лише комп’ютерні імітації?

— Звісно ні,— заперечив ображений Фоулі. — Ми використовували маленького кальмара і зменшену модель підводного тунелю. Все йшло нормально, поки одному з моїх лаборантів-гномів не закортіло поласувати головоногим.

Джульєтта здригнулася.

— Просто мені не дуже подобаються гігантські кальмари.

— А кому подобаються? — пирхнув Фоулі і про­цокав копитами повз неї в коридор.

Перехід являв собою п’ятдесятиметрову трубу з невеликим ухилом на обох кінцях. Підлогу під

ногами вкривала липка речовина, покликана запобіг­ти випадковому виникненню іскор, і по всій довжині тунелю через рівні інтервали розташовувалися про­типожежні бомби з великою площею дії, що автома­тично заповнювали тунель порошком у разі спалаху.

Фоулі показав на одну таку бомбу.

— Правду кажучи, звичайна показуха. Якщо тут виникне хоч одна іскра, навіть гігантському кальма­рові не минути лиха.

Вони йшли тунелем, відчуваючи холодну присут­ність океану, вдихаючи насичене киснем повітря. Чотирипалубний підводний лайнер «Ностреміус» загрозливо нависав над ними, його опуклі борти рясніли тисячами освітлених ілюмінаторів, а самого його тримали на місці з десяток якорів завбільшки як автобус. Гнучкі підводні переходи тягнулися від безлічі шлюзів, і в них виднілися примарні фігу­ри, що снували від інших суден до «Ностреміуса» і назад. Уся картина здавалася похмурою і сюрреа­лістичною.

Першим ішов Фоулі. Він ніс на спині Артеміса, Мульча і Боба Регбі, який витинав хропака, і на кож­ному кроці скаржився:

— Пасажири! Кентаври не возять пасажирів. Те, що у нас є кінські спини, ще не означає, що ми повин­ні виконувати кінську роботу. Просто принизливо!

Ні Джульєтта, ні Батлер не звертали на його слова ані найменшої уваги. Над ними нависла смертельна небезпека, і якщо їм чинитимуть опір, придушити його доведеться дуже швидко, інакше всі вони зна­йдуть останній притулок на дні океану.

Артеміс, що лежав на спині Фоулі, застогнав і за­ворушився. Батлер поплескав його по плечу.

— Спи поки що, хлопче. Немає сенсу прокида­тися.

Батлер, попри всю його повагу до Артемісових та­лантів, уявити собі не міг, яка від них користь хазя­їну в даній ситуації, особливо враховуючи страшно­го вигляду руну в нього на шиї.

Вони минули вже дві третини тунелю, коли люк з боку «Ностреміуса» відчинився і звідти з’явилася Холлі в супроводі Номера Першого.

Погляд ельфійки не виявляв жодних емоцій, але вона, спокійно оцінивши обстановку, дістала з кобу­ри «Нейтрино» і швидко прицілилася в лоб Батле­рові. Судячи з обличчя, мішень не мала для неї зна­чення.

— Ні, капітане Шорт,— пролунав за спиною у Батлера голос Турнбола. — Відставити вогнепальну зброю.

Турнбол стояв біля люка санітарного транспорту, поруч з ним, як завжди, маячив Юнікс, а трохи від­далік — Арк Сул.

Джульєтта була в ар’єргарді.

— А ось і наш життєрадісний пірат! — сказала вона братові. — І його веселі недоумки. Гадаю, без

зброї шанси у нас цілком пристойні. Мені піти трохи повчити їх поважати життя?

Батлер підняв два пальці. «Зачекай».

Гіршого варіанту розвитку подій будь-якому охо­ронцеві не побажаєш: опинитися всередині прозо­рого тунелю на глибині кількох миль, коли з одного боку тобі протистоїть банда кровожерних злочинців-утікачів, а з другого — поневолений, але при цьому дуже досвідчений офіцер поліції.

Бідолаха Номер Перший досі гадки не мав, у яку халепу вскочив.

— Холлі, що діється? Це одна з твоїх карколом­них пригод? Я повинен когось торохнути?

Холлі стояла з байдужим виглядом, але промов­лені Номером Першим слова почуте Батлер.

— Жодної магії, Номере Перший. Одна іскра — і ми всі вибухнемо.

Демон важко зітхнув.

— Ну чом би хоч раз не влаштувати приємний пікнік? Невже не можна обійтися без вибухів?

Артеміс, застогнавши, зісковзнув повз Мульча зі спини Фоулі на підлогу тунелю.

Стоячи в шлюзі викраденого санітарного транс­порту і дивлячись уздовж тунелю на Батлера, Турн­бол зрозумів, що у нього в колоді є кілька цяткова­них карт.

— А,— сказав він. — Мій маленький геній при­йшов до тями. Гра стає ще цікавішою.

Батлер повернувся боком, намагаючись зменши­ти площу ураження. Про використання вогнепаль­ної зброї і мови не могло бути, але холодної ніхто ж не скасовував.

— Зайди назад усередину, — велів він Номеру Першому. — І зачини за собою люк.

Демон поплескав Холлі по плечу.

— Холлі, я повинен піти? Іншого виходу немає?

Ельфійка не відповіла, але, торкнувшись її, Номер Перший відчув руну поневолення. Для нього значок був ліловим і злісним і, здавалося, був наділений власною свідомістю. В уяві демона змієподібна руна, що присмокталася до мозку Холлі, огризнулася на його дотик і клацнула отруйними зубами.

— Ой! — вигукнув Номер Перший, швидко при­бравши палець.

«Я можу зняти заклинання, — подумав він. — Але діяти треба вкрай обережно, щоб не пошкодити мо­зок, і не можна допустити виникнення іскор».

Він повільно відступив на крок, але Холлі швидко обійшла його і вдарила по запірному механізму шлюзу, заблокувавши двері. Тепер залишалося лише чекати ремонтників, а вони швидко не приходять.

— Тобі не вдасться утекти, головний демоне,— сказав Турнбол. — Мені потрібна твоя магія.

«Моя магія,— подумав Номер Перший. — Мож­ливо, не все втрачено. Для гіпнозу не потрібні іскри».

— Холлі, послухай мене,— звернувся до подруги демон, його голос буквально сочився чаклунством. — Поглянь мені в очі.

Більше він нічого не встиг сказати, бо Холлі вда­рила його ребром долоні точно між броньованими пластинами на грудях і шиєю. Прямо по дихальному горлу. Демон, хапаючи ротом повітря, упав на під­логу. Навіть дар мови міг повернутися до нього лише через кілька хвилин.

Турнбол зло розреготався.

— Схоже, руна виявилася сильнішою за гіпноз.

Батлер постарався відмовитися від екзотичних зовнішніх обставин, як від вибухонебезпечного газу, що вони ним дихали, чи злого погляду гігантського кальмара, що намагався дістатися до них крізь про­зорі стінки тунелю, і оцінити ситуацію як звичайну бійку в темному провулку.

«Я сотні разів потрапляв у подібні перипетії. Нас обійшли з флангів, але ми з Джульєттою впораємося з ворогами, навіть якщо їх виявиться значно більше. Холлі у змозі чинити опір, але перебуває під гіпно­зом, і це, безперечно, сповільнить її реакцію. Чому Турнбол почуває себе так упевнено, взявши з собою лише гнома і спрайта?»

— Готова, сестричко? — спитав він.

— Чекаю команди,— відповіла та.

— Я займуся Турнболом з приятелями. Ти затри­май Холлі, без шкоди для неї, наскільки це можливо.

— Домовилися, брате.

— А мені що робити? — спитав Фоулі, намага­ючись не заіржати від страху.

— Стань над Артемісом і Мульчем і охороняй їх.

— Добре, Батлере,— відгукнувся кентавр, як за­вжди в критичних ситуаціях почуваючись геть без­порадним. — Можеш на мене розраховувати.

Батлер і Джульєтта помінялися місцями, непоміт­но торкнувшись руками одне одного.

— Будь обережна. Холлі спритна.

— І ти теж. Я не довіряю цьому Турнболові.

Як виявилось, обидві заяви відповідали істині. На жаль, Батлер розробив план їхніх дій, не враху­вавши життєво важливої інформації. По-перше, Холлі не була під гіпнозом; її поневолили за допомо­гою руни, а руни, на відміну від гіпнозу, не сповіль­нювали реакції особи, що підпала під їхній вплив, але прискорювали їх. Насправді руни забезпечували жертві, що перебувала під їхнім впливом, набагато кращий доступ до запасів життєвих сил. До речі, саме тому істоти, піддані тривалому поневоленню, могли буквально спалити себе, якщо перебували в напрузі дуже довго. По-друге, Батлер уявлення не мав, що Турнбол передбачав можливість прориву з боєм че­рез підводний тунель і озброївся відповідним чином.

Обох Батлери вирубили за кілька секунд. Джу­льєтта стрімко кинулася на Холлі — без зайвих слів і театральних рухів, адже Холлі була серйозним супротивником, Серйозний супротивник з байду­жим виглядом стояв перед нею, опустивши руки, до останньої миті, потім пригнувся так швидко, що, здавалося, на тому місці, де щойно була Холлі, зали­шилося її примарне зображення, і збила Джульєтту з ніг. Дівчина врізалась головою в підлогу, а трохи прийшовши до тями, побачила Холлі — та сиділа у неї на грудях і впиралася в лоб «Нейтрино».

— Жодних іскор,— хрипко видихнула Джульєт­та. — Тільки не іскри.

— Жодних іскор,— тупо повторила Холлі і, засу­нувши ствол зброї у виріз костюма Нефритової Принцеси, натиснула на курок. Джульєтта здригну­лася і знепритомніла. Жодних іскор.

Батлер на своєму кінці тунелю не кинувся в атаку так необачно. Він легко міг узяти гору над Турнболом і його поплічниками. Можливо, вистачило б одного загрозливого руху, щоб вони злякано відсту­пили.

Проте Турнбол мав дещо знервований вигляд, але зовсім не зляканий.

— Містере Батлер, невже ви, так довго прислуго­вуючи геніальному стратегові, не здогадалися, що не менш геніальний стратег передбачить ваш наступ­ний крок?

У Батлера впало серце. Турнбол був озброєний.

Залишалося лише спробувати здолати відстань між ними, поки Турнбол не встиг прицілитися.

І йому це майже вдалося, але «майже» в бою нітрохи не краще за гумові спиці на конкурсі плетіння.

Турнбол відстебнув короткоствольний пістолет, що теліпався на паску за спиною, і вісім разів вистрі­лив Батлерові у груди і голову. У охоронця закоти­лися очі, але він за інерцією продовжив рухатися вперед, і Турнбол поспішив відскочити вбік, щоб не бути розчавленим. Арку і Юніксу пощастило менше. Батлер звалився на них, як метеорит, вибивши по­вітря з легенів і зламавши кілька ребер.

— Оlе![11] — вигукнув Турнбол, який завжди відві­дував кориду, коли опинявся в Іспанії. Судячи з усього, втрата банди його анітрохи не стурбувала.

Вібрація, вочевидь, привела в дію один з най­більш чутливих вогнегасників, і той миттєво запов­нив тунель білим порошком.

— О, погода просто жах! Піх-пах! — проспівав Турнбол, прицілившись у Фоулі, що храбрував з усієї сили. — Подобається моя зброя? Розроблена для придушення перших бунтів гоблінів. Чиста хімія. Стріляє паралізуючими кульками, покритими сіллю винної кислоти золпідему. Приводиться в дію газом, гільзи розчиняються. Жодних іскор. Інколи вживан­ня примітивних технологій виправдано.

Артеміс раптом глибоко зітхнув, немов тільки що випірнув на поверхню океану.

— А, мій геній спливає. Підводься, Артемісе, я на­казую тобі.

Фаул, увесь засипаний білим порошком, насилу звівся на ноги.

— Прошу тебе, придуши для мене кентавра.

Артеміс спробував знайти опертя на широкій шиї Фоулі, потім стиснув її з усіх своїх невеликих сил, викликавши у кентавра радше незручність, аніж біль.

Турнбол змахнув скупу сльозу.

— Це вже занадто. Та я мушу виявити поблажли­вість — на мене чекає Леонор. Артемісе, ходімо зі мною, і ти, капітане Шорт. Не забудь прихопити з собою демона. Ми повинні піти, перш ніж вибух­нуть генератори санітарного судна.

Артеміс і Холлі виконали наказ, діючи як автома­ти. Холлі тягнула за комір бідолашного Номера Пер­шого, а Артеміс пройшов повз Фоулі, не сподобивши того навіть поглядом. Риби і гігантський молюск зачаровано спостерігали за ними — підводне життя досить монотонне, а тут хоч якась розвага.

Турнболові раптом захотілося швидше покинута це місце.

— За мною, раби. Де ваша хвалена спритність?

Артеміс попрямував зі швидкістю, якої від нього ніхто не чекав.

— Отак краще,— похвалив Турнбол. — Можливо, я збережу тобі життя.

— Приємно чути,— відгукнувся хлопець. — Обо­в’язково передам йому при зустрічі.

— Гм... — промовив спантеличений Турнбол і тієї ж миті відчув, як людина, з вигляду Артеміс Фаул, ткнула його напруженими пальцями в живіт.

— Батлер показував цей удар Артемісові тисячу разів. Він не слухав, а я все запам’ятав.

Турнбол хотів щось сказати, але в нього перехо­пило дух. А втім, він не знайшов би, що відповісти, навіть якби міг говорити.

— Тому що я не Артеміс Фаул, підлий ельфе,— сказав Оріон, вихопивши пістолет з безвільної руки Турнбола. — Я — молодий романтик, який завжди знав, що його час настане, і тому уважно слухав Бат­лера. І ось час настав, і я до нього готовий.

У Турнбола вистачило повітря всього на одне слово: — Як?..

— Артеміс шукав спосіб позбутися влади руни, що контролювала його розум, тому спровокував твоїх бовдурів уразити його струмом, звільнивши тим самим мене. А наді мною твоя руна не владна.

Турнбол притиснув долоні до живота.

«Ну звичайно, синдром Атлантиди! Друга фаза».

Він уперся ліктями в коліна і прохрипів:

— Холлі, убий його. Убий хлопчиська.

Оріон швидко обернувся і навів пістолет на Холлі.

— Прошу тебе, прекрасна дівчино. Заради загаль­ного добра не змушуй мою руку завдавати удару.

Холлі відштовхнула Номера Першого і швидко побігла зиґзаґом.

— Артеміс не вміє стріляти! — проричала вона.

Оріон розпрямив плечі і витягнув руки, підтри­муючи праву руку лівою. Обидва Артемісові «я» вільно володіли обома руками, але Оріон волів працювати правою. Він чудово пам’ятав слова, які Бат­лер не втомлювався повторювати йому: «Прицілься уздовж руки. Потім видихни і плавно натисни на курок».

Перша куля вцілила Холлі в щоку, друга — у лоб, третя влучила у плече, але під шкіру проникла не од­разу. Холлі за інерцією піднялася до середини дуго­подібної стіни, але потім тіло перестало їй підкоря­тися, і вона долілиць упала на підлогу.

Оріон обернувся до Турнбола, що підкрадався до нього.

— Замри, мерзенний демоне.

— Гей! — вигукнув Номер Перший, звівши дух.

— Даруйте, добрий маге,— відгукнувся Оріон. — Я мав на увазі лише цього ворога.

— Чотири! — з відчаєм у голосі промовив Турн­бол. — Чотири, чотири, чотири!

Оріон розсміявся гордовитим сміхом героя.

— Та ба, Турнболе Рут. Твої підлі плани зруйно­вані. Змирися з долею.

Обличчя Турнбола почервоніло. Подібна реакція була сімейною рисою Рутів.

— Мені потрібен демон! — закричав він, бриз­каючи слиною. — Віддай його мені, або ми всі заги­немо!

— Час порожніх погроз минув, мій друже. Тебе перехитрили. Сиди спокійно і чекай, поки мій това­риш, шляхетний жеребець, зв’яже тобі руки.

Турнбол, відкашлявшись, глибоко вдихнув і ви­простався.

— Ні! У мене ще залишився козир. Це санітарне судно заміновано. Автопілот виведено з ладу, захист генератора вимкнено. Назад дороги немає. Віддайте мені демона, і я занурю шаттл на дно западини, а по­тім утечу в череві аморфобота. Там вистачить місця ще для однієї істоти окрім Леонори. Можу взяти тебе замість Номера Першого.

Фоулі облизнув губи.

— А... Гаразд. Та є невеличка проблема — я роз­чинив аморфоботів.

— Так от який був твій план! — вигукнув Оріон, розмахуючи пістолетом, немов абордажною шаб­лею. — Забрати потрібне, а докази знищити вибухом!

Турнбол знизав плечима, раптом цілком заспоко­ївшись. Він завжди знав, що подібний день настане.

— Раніше завжди виходило. — Він поглянув на таймер свого наручного комп’ютера. — Через п’ять хвилин шаттл вибухне, і ми всі загинемо. Якщо до­зволите, я мав би за краще опинитися поруч із дру­жиною.

Обернувшись, він побачив, що дружина ближче, ніж він сподівався. Леонор, важко спираючись на тростяну палицю, стояла біля штори, що закривала підводний тунель. Обличчя її відбивало блідістю.

— Турнболе, що відбувається? — Говорила вона через силу, але широко розплющені очі дивилися ясно. Ясніше, ніж при першій їхній зустрічі.

Турнбол кинувся до неї і обійняв за плечі.

— Кохана, навіщо ти встала! Скоро все буде гаразд.

— Ти сказав, корабель от-от вибухне,— різко, як ніколи раніше, промовила Леонор.

У Турнбола від здивування округлились очі — його кохана дружина ніколи не розмовляла з ним подібним тоном,— але потім на губах у нього заграла легка посмішка.

— Хіба це має значення, якщо ми разом? Навіть смерть не зможе нас розлучити.

Леонор знайшла у собі сили випростатися.

— Я готова зануритися у вічний сон, Турнболе. Але ти молодий, і ці люди молоді. І хіба ми не при­швартовані до плавучого шпиталю?

— Так, пришвартовані, але вони — вороги. Вони переслідували мене.

Турнбол лизнув накреслену на великому пальці руну, але Леонор уже звільнилася від його влади.

— Думаю, і ти далеко не бездоганний, любий, але я була засліплена коханням. Я завжди кохала тебе, Турнболе. І завжди кохатиму.

Оріон занепокоївся. Час спливав, а він не відчу­вав ані найменшого бажання побачити обожнювану Холлі в епіцентрі вибуху.

— Відійдіть убік, мадам,— звернувся він до Ле­онор. — Я повинен занурити цей корабель на дно западини.

Леонор тремтячою рукою підняла тростяну па­лицю.

— Ні, я пройду цей шлях сама. Я й так надто дов­го прожила на цій землі і заплющувала очі на те, що коїлося довкола. Тепер я нарешті відлечу туди, де ні­коли не мріяла опинитися. — Вона провела долонею по залитих сльозами щоках Турнбола і поцілувала його. — Нарешті я знову зможу літати.

Турнбол ніжно обійняв дружину.

— Ти зможеш літати, ти літатимеш, але не зараз. Цей політ смертельно небезпечний, а я без тебе не можу. Хіба ти не хочеш повернути колишнє?

— Наш час минув,— просто відповіла Леонор. — Можливо, ми зустрілися помилково. Але тепер у тебе є вибір — відпустити мене або спробувати зупинити.

Це був ультиматум, якого Турнбол боявся почути відтоді, як доторкнувся пальцем з руною до шиї Ле­онор. Він утрачав кохану і нічого не міг з цим удіяти. Горе і сум’яття немов невидимим пером прокресли­ли навколо його очей глибокі зморшки.

— Я маю піти, Турнболе,— тихо сказала Леонор.

— Відлітай, кохання моє,— промовив Турнбол. Він раптом відчув себе таким же старим, як дружина.

— Дозволь зробити це для тебе, коханий, дозволь урятувати тебе, як ти врятував мене так багато років тому. — Леонор поцілувала його і зникла за шторою.

Турнбол постояв, опустивши голову, його плечі затряслися. Потім він усе ж таки опанував себе, пі­дійшов до Оріона і показав пальцем на санітарний транспорт.

— Я мушу йти. Леонор не зможе сама піднятися трапом.

На цих словах він пішов, і люк зачинився за його спиною.

— Стримано, але витончено,— промовив Орі­он. — Прекрасний відхід.

Обоє Батлерів лежали непритомні (що пізніше стане приводом для родинних жартів і взаємного збентеження) і не бачили, як викрадений санітарний транспорт від’єднався від гнучкого переходу і відій­шов од «Ностреміуса». На містку біля пульта вираз­но виднілися Турнбол і Леонор. Шаттл по довгій гарній дузі занурився на дно Атлантичної западини.

— Ця жінка — пілот вищого класу,— сказав Орі­он. — Певен, вони тримають одне одного за руки і сміливо усміхаються.

Через якусь мить пекельний спалах осяяв дно за­падини, але мільйони тонн води швидко погасили його. Проте ударна хвиля прокотилася схилом підводної скелі, зриваючи з місця вікові корали, розі­рвала, як дитина скакалку, повітряний тунель і зму­сила гігантського кальмара пошукати безпечніше місце.

Усіх героїв і лиходіїв, що були в тунелі, відкинуло до люка «Ностреміуса», який буквально через кілька секунд відчинив збитий з пантелику технік. Бувалий моряк, на свій сором, заверещав, як маленький спрайт, побачивши перед собою величезну, засипану білим порошком людину.

— Зомбі! — заволав бідолаха.

На його лихо, у нього за спиною, в повітряному шлюзі, стояли двоє вахтових матросів. Йому довело­ся три тижні пригощати їх пудингом, щоб ті трима­ли язик за зубами.