Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди

ГЛАВА 4: ПАРУБОЧИЙ ВЕЧІР ФЛОЙДА

Знову Канкун, Мексика, днем раніше

БАТЛЕР мав вагому причину не бути в Ісландії, яка згодилася б не лише для суду будь-якої інстанції, а й навіть для записки шкільному вчителеві. На­справді причин було кілька.

Перша: його хазяїн і друг доручив йому виконати рятувальну операцію, що обернулася пасткою. Дру­га: якщо раніше його сестрі загрожувала вигадана небезпека, то зараз ця загроза стала цілком реаль­ною. І третя: у цю хвилину його ганяли залою театру в Мексиці тисячі вболівальників реслінгу, що вель­ми були схожими на зомбі, щоправда, без гниючих кінцівок.

У розділі розваг журналу, отриманого на борту лі­така, Батлер прочитав, що останнім писком моди то­рік уважалися вампіри, але тепер їх потіснили зомбі.

«І вони безумовно тут,— подумав Батлер. — І їх до біса».

Точно кажучи, збожеволілих людей, що вештали­ся залою, не можна було назвати зомбі. Вони, безпе­речно, зазнали гіпнозу, але на зомбі не обернулися. Загальноприйняте визначення зомбі — ожилий труп зі схильністю до поїдання людських мізків.

Загіпнотизовані фанати і далі жили й були здоро­вими і не виявляли ані найменшого бажання не лише скуштувати чиїсь мізки, а й навіть їх понюхати. Вони наступали проходами з усіх боків, відрізавши всі можливі шляхи до порятунку, і змусили Батлера відступити до зруйнованого рингу й піднятися на майданчик. Цей маневр навряд чи потрапив би до першої сотні кращих варіантів дій, але за нинішніх обставин будь-яка дія, що забезпечує кілька зайвих ударів серця, була кращою, ніж стояти стовпом, зми­рившись із долею.

Батлер ляснув сестру по стегну, що було неважко, адже він ніс її на плечі.

— Гей! — невдоволено вигукнула вона. — За що?

— Просто перевіряю твій душевний стан.

— Зі мною все гаразд, зрозумів? Щось сталося з головою. Я пам’ятаю Холлі і решту підземних меш­канців.

«Згадала все», — здогадався Батлер.

Несподівана зустріч з гіпнотизером з Народу не­мов дощем оросила насіння пам’яті у свідомості сестри, і воно миттєво проросло і воскресило спога­ди. Цілком можливо, вирішив він, що сила ланцюго­вої реакції в мозку стерла результати гіпнозу.

— Битися можеш?

Джульєтта, дриґнувши ногами, зістрибнула на підлогу і миттєво стала у бойову стійку.

— Набагато краще, ніж ти, старий.

Батлер поморщився. Він терпляче зносив заува­ження сестри, на двадцять років молодшої за нього, що межувало з віковою дискримінацією.

— Усередині я не такий старий, як зовні, і ти це чудово знаєш. Народ, про існування якого ти щойно згадала, капітально мене відремонтував. Відмолодив років на п’ятнадцять і забезпечив захистом з кевлару на грудях. Тому я можу постояти за себе і за тебе, якщо буде потреба.

Не припиняючи сперечатися, вони машинально розвернулися, опинившись спина до спини і при­кривши одне одного. Батлер своїм буркотінням да­вав сестрі зрозуміти, що не втрачає надії вибратися звідси. Джульєтта, огризаючись, показувала стар­шому братові, що, поки вони разом, їй нічого не страшно. Ці невисловлені повідомлення відповідали дійсності лише почасти, але, принаймні, трохи за­спокоювали.

Загіпнотизовані фанати реслінгу не змогли з ходу забратися на підмостки і загатили тілами перші ряди довкола рингу, а наступні лізли за ними просто по тілах. Коли комусь удавалося піднятися вгору, Бат­лер скидав його чи її, по можливості, обережно. Джульєтта не була такою доброю, і перший її кидок завершився виразно чутним хрускотом кісток.

— Трохи легше, сестричко. Вони ні в чому не вин­ні. Просто у них мізки шкереберть.

— Ой, пробач,— відгукнулася Джульєтта далеким від каяття тоном і стусонула основою долоні в со­нячне сплетіння жінку, що була до гіпнозу, ймовір­но, дбайливою матусею.

Батлер зітхнув.

— Роби ось так,— терпляче пояснив він. — Пока­зую. Піднімаєш і просто змушуєш котитися по голо­вах товаришів. — І він кілька разів виконав прийом, щоб Джульєтта краще його засвоїла.

Вона відкинула в натовп слинявого підлітка.

— Так краще?

— Набагато. — Батлер показав великим пальцем на екран над головою. — Ця тварюка загіпнотизувала всіх, хто дивився їй в очі і чув голос. Вони нападають на нас не з власної волі.

Джульєтта вже хотіла підвести погляд, але вчасно зупинилася.

На екрані як і раніше горіли червоні очі, а м’який сповнений чару голос, що линув з динаміків, теплим медом обволікав натовп і обіцяв кожному, що все буде добре, варто лише вбити Принцесу і Ведмедя. Зроби це нескладне діло, і всі мрії здійсняться. Голос

впливав і на обох Батлерів, через що завдавати точ­них ударів їм ставало трохи важче, але без зорового контакту контролювати їхні дії було неможливо.

Натовп напосідав, і майданчик загрожував обрушитися будь-якої миті.

— Треба змусити цього хлопця заткнути пель­ку,— спробував перекричати все голосніші стогони загіпнотизованого натовпу Батлер. — Зумієш діста­тися екрана?

Джульєтта, примружившись, визначила на око висоту.

— Дотягнуся до ферми, якщо ти мене підсадиш.

Батлер поплескав себе по широкому плечу.

— Прошу на борт, сестричко.

— Секундочку,— відгукнулася Джульєтта і одним ударом ноги по голові впоралася з бородатим ковбо­єм. Потім легко, як мавпочка, вилізла на Батлера і стала йому на плечі.

— Чудово, піднімай.

Батлер крякнув, що будь-який член родини роз­цінив би як «почекай хвилинку», і врізав по горлу одному з групи розігріву, заразом збивши з ніг іншо­го. Сестра, що балансувала на плечах, йому ніскілеч­ки не заважала.

«Так це ж були близнюки,— дійшло до нього. — І вдягнені обоє сумчастими дияволами. Найдивніша бійка з усіх, в яких мені доводилося брати участь, а я навіть із тролями бився».

— Поїхали,— скомандував він Джульєтті, ухи­лившись від удару чоловіка в костюмі хот-дога, і по­лоскотав сестрі п’яти.

— Можеш мене підняти? — спитала та, тримаючи рівновагу, немов олімпійська чемпіонка з гімнасти­ки, якою, можливо, і стала б, якби вона регулярно не спізнювалась на ранкові тренування.

— Звичайно можу,— гаркнув Батлер, який мав усі шанси стати олімпійським чемпіоном з важкої ат­летики, якби він не бився з гоблінами в підземній лабораторії, коли проходили останні відбіркові зма­гання.

Він вдихнув через ніс, зосередився і, випустивши енергію, подібно до вибуху, і заричавши так, як це було б доречно у фільмі про Тарзана, підкинув мо­лодшу сестру на шість метрів до металевої ферми, що підтримувала екран і два динаміки на його кін­цях.

Перевіряти, чи зуміла Джульєтта вхопитися за балку, було ніколи, бо зомбі утворили з тіл похилий пандус, і канкунські фанати реслінгу ринули на сце­ну з твердим наміром убити Батлера, але перед смер­тю довгенько його помучити.

Тут би саме час задіяти реактивний літальний апарат, який Батлер часто носив під курткою, та оскільки в нього не було не лише апарата, а й куртки, гігант вирішив зробити оборону агресивнішою, щоб виграти для себе і Джульєтти ще кілька секунд.

Він ступив крок назустріч натовпу і трохи адапто­ваним прийомом тайцзіцюань повалив передні ряди нападників на задніх, дозволивши загіпнотизованим фанатам підкорювати гору з тіл. Усе йшло чудово приблизно з півхвилини, поки не завалилася поло­вина сцени і неживі тіла не скотилися, утворивши дуже зручну похилу площину, якою на майданчик полізли інші фанати. Поранені, здавалося, не відчу­вали болю, миттєво схоплювалися на ноги, деякі хо­дили на вивихнутих і навіть зламаних ногах. Сцену захльостувало гудіння, яке залишало єдину думку в поневолених мізках:

«Убити Скаженого Ведмедя».

«Безнадійно,— подумав Батлер уперше в житті. — Зовсім безнадійно».

Як він не відбивався, та натовп, що напосідав і далі, таки повалив його. Чиясь жирна спина притислася до обличчя, у кісточку вп’ялися чиїсь зуби. На нього, мов град, посипалися удари, але, на щастя, слабкі й неточні.

«Мене розчавлять,— подумав Батлер. — Не за­б’ють, а розчавлять».

Від цієї думки легше йому не стало. Полегкість прийшла з розумінням, що Джульєтта нагорі в ціл­ковитій безпеці.

Батлер лежав на спині, як повалений ліліпутами Гулівер. Він відчував запах попкорна і пива, дезодо­ранту і поту. Груди здавило так, що він заледве ди­

хав. Хтось чомусь намагався зняти з його ноги чере­вик, і раптом гігант утратив можливість ворушитися. Став в’язнем чистої ваги тіл.

«Артеміс сам. У Джульєтти вистачить розуму ста­ти його охоронцем замість мене».

Брак кисню забарвив світ у чорний колір, і Батлер зміг лише висунути руку з купи тіл і поворушити пальцями, прощаючись із сестрою.

Хтось укусив його за великий палець.

Потім він зник під купою тіл, а тварюка на екрані розреготалася.

Джульєтта зачепилася двома пальцями лівої руки за нижній край ферми і так напружила м’язи, що ледь відчула власні відбитки пальців. Дев’яносто п’ять відсотків населення Землі не здатні утримува­ти двома пальцями вагу свого тіла. Більшості смерт­них необхідно вхопитися обома руками, притому провисять вони не більше хвилини, а чималий відсо­ток людей здатні утримувати себе в повітрі лише за допомогою лебідки та пари дресированих важково­зів. Але Джульєтта була Батлер і навчалася в Акаде­мії Особистого Захисту мадам Ко, де цілий семестр був присвячений вивченню векторів ваги тіла. У разі крайньої потреби Джульєтта могла висіти навіть на одному пальці ноги скільки завгодно довго, аж поки який-небудь пустун не полоскоче її в чутливому міс­ці під ребрами.

Але одна річ — просто висіти на висоті, і зовсім інша — піднятися. На щастя, мадам Ко присвятила кілька семінарів і цьому питанню. Не можна сказа­ти, що це просто, Джульєтті здавалося, ніби м'язи за­волали, коли вона схопилася за край другою рукою і, підтягнувшись, видерлася на стрілу. В іншій ситу­ації вона почекала б кілька секунд, поки вгамується серцебиття, але краєм ока помітила, що натовп фа­натів реслінгу ось-ось розтопче брата, і вирішила не гаяти часу на повільне відновлення сил.

Джульєтта зірвалася на ноги і побігла балкою лег­ко, немов гімнастка. До того ж гарна гімнастка, не з тих, хто падає зі снаряда, набиваючи ґулі, як ота за­гіпнотизована дівчина-світлотехнік, що намагалася завадити їй дістатися до екрана.

Нефритова Принцеса поморщилася.

— Ой... Арліно, зараз тобі буде боляче.

Арліна нічого не відповіла, якщо не вважати від­повіддю почервоніле обличчя і відчайдушні змахи руками перед падінням з ферми. Джульєтта розумі­ла, що недобре посміхатися, коли політ дівчини був дуже комічно перерваний групкою чоловіків, які на­сувалися на брата, але не могла стриматися.

Її посмішка згасла, коли вона побачила, що Батле­ра буквально поховано під купою тіл. До неї набли­жався ще один освітлювач, трохи розумніший, ніж його попередниця, оскільки він здогадався осідлати стрілу і схрестити ступні. Повільно просуваючись до Джульєтти, він гамселив по балці величезним розвідним ключем, який страшенно гримів і викре­шував снопи іскор.

Джульєтта пристосувалася до його ритму, поста­вила ногу йому на голову і переступила бідолаху, не­мов камінь посеред струмка. Вона не стала скидати чоловіка з балки. Навіть якщо він зуміє розвернути­ся, то зупинити її все одно вже не встигне, а на згад­ку у нього на лобі залишиться симпатичний синець, про походження якого він, безперечно, задумається, коли прийде до тями.

Екран, поміщений у коробку з металевих труб, був упрост перед нею, і червоні палаючі очі на чорному тлі, здавалося, випромінювали лише ненависть.

«Або цей хлопець прийшов з тривалої вечірки».

— Стій де стоїш, Джульєтто Батлер! — промовила тварюка, а Джульєтті вчувся голос інструктора Крістіана Варлі Пенроуза з академії мадам Ко — єдиної людини, крім брата, кого вона будь-коли вважала рівнею з фізичної підготовки.

«Деякими студентами я горджуся, — говорив Крістіан тоном диктора Бі-бі-сі. — А ти доводиш мене до відчаю. Що це за прийом?»

А Джульєтта незмінно відповідала: «Я придумала його сама, вчителю».

«Придумала? Придумала? Значить, погано думала».

Джульєтта надувала губи і бурчала про себе: «Ним міг би пишатися сам Брюс Лі».

А тепер Крістіан Варлі Пенроуз немов безпосе­редньо під’єднався до її мозку.

— Стій де стоїш! — повторив голос. — А потім можеш утратити рівновагу і впасти на сцену.

Джульєтта відчула, як голос заволодіває її рішу­чістю і починає викручувати її, ніби мокрий рушник.

«Не дивися. Не слухай».

Але вона дивилась і слухала, і підступній магії вистачило всього секунди, щоб запустити двоє щу­палець їй у мозок. Ноги завмерли, немов на них наді­ли фіксатори, параліч почав поширюватися по тілу знизу вгору.

— Дарвіт! — лайнулась Джульєтта, не до кінця ро­зуміючи чому, і, прикликавши рештки самовладання, різко змахнула руками й усім тілом кинулася на труб­часту раму, що підтримувала екран і динаміки.

Екран розтягнувся, і на мить Джульєтті, точніше, маленькій бульбочці її розуму, що зберегла здоровий глузд, здалося, що він не порветься, та наступної миті її лікоть, такий гострий, що, як говорив у ди­тинстві Батлер, ним можна відкривати бляшанки су­хого пайка, прорвав пластик і нерівна дірка побігла по всій довжині екрана.

Червоні очі тварюки закотилися, Джульєтта, на­магаючись ухопитися за звуко-і відеокабелі, почула знервоване пирхання, і наступної миті вона, про­слизнувши в дірку на раптом згаслому екрані, вже летіла шкереберть на безформну купу тіл.

За півсекунди до удару Джульєтта встигла згорну­тися в клубочок.

Її останньою думкою перед падінням у натовп було: «Сподіваюся, зомбі м’які».

Надія не справдилась.

Як тільки злий чаклун зник з екрана, поневолені ним аматори спорту поступово почали приходити до тями.

Косметолог на пенсії Джері Ніебалм із Сіетла рап­том усвідомила, що якимсь чином дісталася від за­днього ряду до сцени без допомоги ходильної рами. Більш того, у неї збереглися фантомні спогади про те, як вона перестрибнула через кількох хлопців, на­магаючись наздогнати чарівну дівчину в борцівському костюмі і з вплетеним у косу обручем. Через два місяці Джері пройде курс відновної терапії в салоні своєї подруги Дори Дел Маар і навчиться викликати ці спогади, щоб насолоджуватись ними на дозвіллі.

Напівпрофесійний гравець у боулінг із Лас-Веґаса, Стью Гоппін на прізвисько Сир, отямившись, виявив у роті смердючу пелюшку, а на футболці впоперек грудей зроблений губною помадою напис: «УБИЙ ВЕДМЕДЯ. УБИЙ». Дещо приголомшений Стью ясно пам’ятав лише, як збирався уп’ястися зубами в соко­витий і м’ясистий хот-дог. Зараз, відчуваючи залиш­ковий присмак пелюшки на язиці, Стью вирішив на якийсь час відмовитися від хот-догів.

Стью, звісно, про це й гадки не мав, але пелюшка на­лежала юному Андре, Прайсу — малюкові з Портленда, який раптом продемонстрував швидкість і спритність, досі нечувані для восьмимісячної дитини. Майже всі жертви гіпнозу ледве ворушилися, а Андре, пробігши по головах глядачів, виконав ідеальне потрійне сальто зі столу коментатора і встиг уп’ястися єдиним зубом у великий палець Батлера, перш ніж охоронець повніс­тю зник під купою тіл. Через кілька місяців Андре Прайс заговорив, на жаль, томською мовою, чого не могли знати його батьки. На їхню чималу полегкість, син швидко опанував і англійську, але свою першу див­ну мову так і не забув. Окрім того, пізніше він з'ясував, що здатен підпалювати хмиз силою думки, хоча вихо­дило це у нього не завжди.

Оглушливий багатоголосий стогін трохи не зі­рвав дах з театру, коли тисячі людей зрозуміли, що опинилися зовсім не там, де їм належало бути. Див­ним чином обійшлося без летальних наслідків, але на той час, коли змастили антисептиком останній поріз, у підсумку налічувалося триста сорок вісім пе­реломів, понад одинадцять тисяч рваних ран, а ще вісімдесят дев’ять людей, що перебували в істерич­ному стані, були змушені зажити заспокійливих за­собів, які, на щастя для пацієнтів, коштували в Мек­сиці набагато дешевше, ніж у США.

Хоча на дворі стояла епоха аматорського відео, тобто кожен глядач мав у своєму розпорядженні принаймні одну камеру, не було знято жодного ка­дру, який підтверджував би факт сеансу масового гіпнозу. Насправді поліція, переглядаючи файли в усіх конфіскованих камерах і мобільних телефо­нах, виявила, що геть усі прилади у стані, в якому їх випустили із заводу. Жодних світлин. З часом Канкунський феномен, як прозвали цей випадок, поча­ли згадувати разом із Зоною 51 і міграцією єті.

Батлер обійшовся без істеричних припадків, мож­ливо, через брак у легенях повітря для волання, але, найпевніше, тому, що йому доводилося потрапляти і в небезпечніші ситуації (одного разу Батлер протя­гом кількох годин ділив димар в індуїстському храмі з тигром). Він дістав з десяток ран, але не став чека­ти, щоб їх внесли до загального списку.

Джульєтта ж, незважаючи на падіння з висоти, практично не постраждала. Навіть не відновивши ди­хання, вона почала відкочувати тіла з того місця, де востаннє бачила похованого під тілами забіяк брата.

— Батлере! — гукала вона. — Брате! Ти тут?

Невдовзі з’явилася гладенька, як льодяник, голо­ва брата. Побачивши пульсуючу на скроні вену, Джульєтта миттєво зрозуміла, що брат живий.

На обличчі Батлера лежав і жував його великий палець напіводягнений повненький малюк. Джу­льєтта обережно підняла дитину, помітивши, що вона занадто спітніла як для свого віку.

Батлер глибоко зітхнув.

— Спасибі, сестричко. Цей малий не лише вкусив мене за палець, а й спробував засунути свій кулак мені в ніздрю.

Малюк весело забуркотів, витер пальці об Джульєттин хвіст на голові і поповз по купі тіл до дами, що істеричне ридала і чекала його з розкритими обіймами.

— Я знаю, дітей треба любити,— сказала Джульєт­та, роздратовано схопивши за підтяжки схожого на банкіра чоловіка, перш ніж той устиг залізти Батле­рові на плечі. — Але від цієї смерділо, і вона кусалася.

Вона міцно схопила за плечі світловолосу даму се­реднього віку, чию зачіску вкривав товстий шар лаку, через що волосся блищало, немов пелюстки дрібноцвіту.

— Ну ж бо, місіс, злізайте з мого брата.

— Ох... — Дама часто заморгала, намагаючись уторопати, що відбувається. — Мені веліли зловити ведмедя. Чи щось подібне. А ще у мене був попкорн, багато попкорну, за який я заплатила. Хто відшкодує мені збитки?..

Джульєтта прокотила даму по животах чотирьох ковбоїв, одягнених в однакові футболки з написом «ПАРУБОЦЬКИЙ ВЕЧІР ФЛОЙДА» під розшитими стразами жилетами.

— Це обурливо,— пробурчала дама. — Я пристой­на жінка. Терпіти не можу цих запахів і спітнілих тіл.

Тут і справді було багато тіл і запахів вистачало, але більша частина належала Флойду та його хлопцям, від яких тхнуло так, ніби парубоцький вечір тривав щонайменше два тижні. Це підтвердилося, коли про­чуняв ковбой зі значком «ФЛОЙД» па грудях.

— Хай йому чорт! Від мене смердить гірше, ніж від дохлого скунса в костюмі зі шкірки бананера.

«Бананера?» — подумки здивувалася Джульєтта.

Батлер повернув голову, щоб вільніше дихалося.

— Нас підставили, — сказав він. — У тебе тут з’я­вилися вороги?

Джульєтта відчула, як з очей несподівано покоти­лися сльози. Вона так хвилювалась. Так хвилюва­лась! Старші брати можуть залишатися незламними дуже довго.

— Ти, жирний вайло,— сказала вона майже як Флойд,— До твого відома, зі мною все гаразд. Я вря­тувала тебе і всіх інших.

Батлер обережно протиснувся між двох борців, одягнених у яскраву лайкру і шкіряну маску.

— Я потім поплещу тебе по спині, сестричко.

Він нарешті вибрався з клубка тіл, випростався на повний зріст у центрі сцени і поглянув угору.

— Ти бачиш усе це?

Джульєтта видерлася на брата і стала йому на плечі, а потім, заради понту, піднялася на голову і завмерла, легко зберігаючи рівновагу. Вона стояла на одній нозі, зігнувши другу в коліні.

Тепер вона мала досить часу, щоб оцінити масш­таб того, що сталося, і від побаченого перехопило дух. їх оточувало море сум’яття, що стогнало і хви­лювалося. Сочилася кров, тріщали кістки, текли сльози. Це була справжня зона лиха. Люди хапалися за мобільні телефони, як за соломинки, спринклери огортали залу водяним туманом, що крапельками осідав на обличчі Джульєтти.

— І все це заради того, щоб убити нас,— проше­потіла вона.

Батлер підняв широкі долоні, і вона, як робила багато разів у додзьо Фаулів, спустилась на руки бра­тові.

— Не просто вбити,— заперечив він. — Для цього досить кілька разів вистрілити з «Нейтрино». А тут хотіли розважитись.

Джульєтта зробила сальто і приземлилась на сцену. — Хто?

У кінці зали обвалилася ще одна частина трибун, викликавши нову хвилю криків і страждань.

— Не знаю,— похмуро промовив охоронець,— але той, хто мав намір убити нас, хотів, щоб Артеміс залишився без охорони. Дай-но я переодягнуся, і ми з’ясуємо, кого Артеміс розсердив цього разу.