Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди

ГЛАВА 1: ХОЛОДНІ ФЛЮЇДИ

Ватнайокутль, Ісландія

ОДНИМ з куточків Ватнайокутля, куди люди іноді все-таки навідуються, був ресторан «Великий поморник». Він розташований на березі льодовикового озера і з травня до серпня обслуговує туристів, охоп­лених бажанням лазити льодовиками. Артеміс до­мовився про зустріч з власником закладу, закритого до нового сезону, на ранок першого вересня. У свій п’ятнадцятий день народження.

Артеміс кермував снігоходом так, щоб триматися уздовж нерівного берега озера. Льодовик тут полого сповзав у чорну воду, поверхню якої прикрашали химерні візерунки з потрощених крижин. Вітер аж ревів у вухах, немов збуджений натовп на стадіоні, і приносив із собою гострі, як площики стріл, крижин­ки, що боляче сікли по губах і носі, обсипаючи

обличчя немов картеччю. Безмежний і безжалісний простір... Артеміс чудово розумів: будь-яка отрима­на в цій сніговій пустелі травма може спричинити швидку та болісну смерть або — щонайменше — жахливе приниження перед спалахами фотоапаратів останніх цього сезону туристів, що було б трохи менш боляче, ніж болісна смерть, зате тривало б значно довше.

Власник «Великого поморника» — дужий іслан­дець, гордий власник здоровенних моржевих вусів, що не поступалися розмірами розмаху крил велико­го баклана, і не надто правдоподібного імені Адам Адамсон, стояв на ґанку ресторану, приклацуючи пальцями і притупуючи у такт музиці, що лунала лише в його голові, та ще знаходив час хихикати, спостерігаючи, як нерівно рухається Артеміс замерз­лим берегом озера.

— Чудове видовище,— сказав Адамсон, коли Ар­теміс нарешті тицьнувся носом свого снігохода у ґа­нок ресторану,— Чорт забирай, hardur madur,[1] останнього разу я так сміявся, коли мій пес намагав­ся зжерти власне відображення.

Артеміс похмуро посміхнувся, розуміючи, що ресторатор підсміюється з його водійських навичок, точніше, з цілковитої їх відсутності. Хлопець почав незграбно злазити зі снігохода, щось бурмочучи собі під ніс, немов той ковбой, що в нього посеред три­денного перегону худоби здох кінь, тож мусив був сідлати найтовстішу корову в череді.

— Тепер ти ще й бурчиш, зовсім як мій пес,— за­реготав старий.

Артеміс Фаул терпіти не міг здаватися безглуз­дим, але охоронця Батлера поряд не було, тому доводилося покладатися лише на власні моторні на­вички, а вони, як відомо, були в хлопця не найліпші. Один дотепник, шестикласник зі школи Сент-Барт­лебі, спадкоємець готельної імперії, прозвав Артемі­са Лівоногим Фаулом — мовляв, у того обидві ноги ліві, тож він і не може влучити по футбольному м’я­чу жодною з них. Близько тижня Артеміс терпів те прізвисько, а потім скупив мережу готелів, яку мав успадкувати гострослів. Кепкування миттєво припи­нилися.

— Сподіваюся, все готово? — запитав Артеміс, стискаючи і розтискаючи пальці в патентованих ру­кавичках з неопрену.

Помітив, що одна долоня нагрілася дужче,— ймо­вірно, коли він налетів на брилу льоду за півмилі вниз берегом, термостат вийшов із ладу. Хлопець висмикнув шнур живлення зубами: надто пере­охолодитися він не міг, адже восени температура в тутешніх місцях трималася близько нуля.

— Здоров,— відгукнувся Адамсон. — Приємно нарешті зустрітися з тобою зблизька, якщо не око в око.

Артеміс не спокусився на словесну приманку Адамсона, мовлену вочевидь для «налагодження стосунків» — зараз у житті хлопця не було місця для ще одного непевного друга.

— Містере Адамсон, я не збираюся просити руки вашої доньки, тож, гадаю, ми можемо не гаяти час на світське базікання, яке ви, очевидно, вважаєте за свій обов’язок підтримати. Повторюю, уже все го­тово?

Усі теми невимушеної розмови, заздалегідь при­думані, застрягли у Адама Адамсона в горлі, і він тільки й зміг, що разів п’ять чи шість кивнути.

— Усе готово. Твоя коробка в задній кімнаті. Я доставив вегетаріанські закуски та все необхідне з курорту «Блакитна лагуна». Розставив стільці, як ти просив у цьому твоєму лаконічному повідомленні електронною поштою. До речі, ніхто з твоїх друзів досі не прийшов, тільки ти один, і це після всього, що я зробив...

Артеміс дістав з багажного відсіку снігохода алю­мінієву валізку.

— Щодо цього не хвилюйтеся, містере Адамсон. Чому б вам не вирушити до Рейк’явіка? Ви б змогли витратити частину непомірної суми, яку злупили з мене за використання протягом двох годин вашо­го, правду кажучи, третьорядного ресторану, і, мож­ливо, там знайдеться який-небудь самотній бовдур, готовий радо вислухати ваше скорботне оповідання?

«Друга година. Третьорядний. Два плюс три буде п’ять. Чудово».

Тепер настала Адамсонова черга бурчати, і його обвислі моржеві вуса ледь затремтіли.

— Навіщо ж так, юний Фауле? Всі ми люди. А лю­дей треба хоча б трохи поважати.

— Справді? Може, ліпше спитаймо про це у ки­тів? Або в норок?

Адамсон спохмурнів, зморщивши обвітрене об­личчя, яке стало схоже на сушену сливу.

— Гаразд, гаразд. Я все зрозумів. Утім, не бачу причини, чому я мушу відповідати за все людство. Всі ви, підлітки, однакові. Побачимо, що ваше поко­ління зробить із планетою.

Артеміс клацнув замком валізки рівно двадцять разів, перш ніж увійти до ресторану.

— Повірте, не всі ми однакові,— сказав він, про­минаючи Адамсона. — Особисто я маю намір повес­тися з планетою набагато краще, ніж ви.

У залі ресторану було понад десяток столів, з пе­ревернутими догори стільцями на них, і лише один стіл був накритий лляною скатертиною, на ньому стояли пляшки з льодовиковою водою і лежали су­мочки з туалетними приборами біля кожного з п’яти місць.

«П’ять,— подумав Артеміс. — Гарне число. Надій­не. Передбачуване. Чотири рази по п’ять — двадцять».

Артеміс вирішив, що п’ять — його число, зовсім не­давно. Гарні події відбувалися, коли участь брала п’ятірка. Логічна частина його розуму твердила про безглуздість цієї ідеї, але важко ігнорувати той факт, що всі трагедії в його житті сталися в ті роки, число яких не ділилося на п’ять: його батько зник і став калі­кою, давнього друга і голову Легітимної Ельфійської Поліції Джуліуса Рута вбила сумнозвісна піксі Опал Кобой,— і обидві ці події сталися в роки без п’ятірок. На зріст Артеміс був п’ять футів і п’ять дюймів, а важив він п’ятдесят п’ять кілограмів. Якщо він торкався до чого-небудь п’ять разів або кратно цьому числу, річ не підводила. Двері, наприклад, залишалися зачиненими, або талісман і далі захищав прохід, як і належало.

Цього разу всі прикмети здавалися сприятливими. Йому п’ятнадцять років. Тричі по п’ять. У Рейк’явіку він зупинився в сорок п’ятому номері готелю. У снігохода, на якому він прибув сюди неушкодженим, реє­страційний номер був кратний п’яти, а об’єм двигуна становив п’ятдесят кубічних сантиметрів. Усе нор­мально. Він чекав на чотирьох гостей, то ж разом з ним буде п’ятеро. Жодних причин для паніки.

Але якась частинка Артеміса Фаула здригалася від жаху на саму думку, що він піддався такому без­глуздому забобону.

«Опануй себе. Ти — Фаул. Фаули не покладаються на удачу. Позбудься цієї сміховинної манії і нав’яз­ливих ідей».

Артеміс поклацав замком валізки, щоб умиротво­рити богів чисел — двадцять разів, чотири рази по п’ять,— і відчув, як сповільнюється биття серця.

«Позбудуся поганих звичок завтра, коли покінчу з цією справою».

Він вештався підвищенням, призначеним для метрдотеля, поки Адамсон на своєму тракторі-снігоході не сховався за вигнутим сніговим хребтом, який цілком міг колись правити за хребет китові. Після цього Артеміс почекав ще хвилинку, доки відда­лений гуркіт двигуна не перетворився на харчання завзятого курця.

Чудово. Час братися до діла.

Артеміс спустився п’ятьма сходинками на підлогу головної зали ресторану (дуже добре, гарна прикме­та), обійшов кілька колон, обвішаних копіями з мас­ки Стора-Борга[2], і зупинився біля чільного місця на­критого столу. Стільці було розставлено так, щоб погляди всіх присутніх за столом спрямовувалися на нього, і легеньке мерехтіння, схоже на полуденне марево, перебігало по скатертині.

— Доброго ранку, мої дорогі друзі,— привітав Артеміс гостей, змусивши себе промовляти слова гномського мовою впевненим, майже веселим то­ном. — Сьогодні ми мусимо врятувати світ.

Марево ніби заряджало електрикою, неоново-білі перешкоди з тріском пробігли по ньому, і з глибини, як примари уві сні, проступили личка. Потім їхні риси стали виразнішими, з’явилися тулуби і кінців­ки. Вигулькнули маленькі, майже дитячі постаті. Майже, та не зовсім. Гості були представниками На ­роду, і декого з них Артеміс уважав друзями. Інших друзів у нього, либонь, і не було.

— Урятувати світ? — перепитала капітан ЛЕП Холлі Шорт. — Той самий старий Артеміс Фаул, і слова мої сповнені сарказму, оскільки рятувати світ зовсім не в твоєму дусі.

Артеміс розумів, що треба б усміхнутися, але не зміг, тому знайшов, до чого прискіпатися — цілком у своєму дусі.

— Фоулі, тобі потрібен новий підсилювач захис­ного екрана,— сказав він кентаврові, що незграбно сидів на стільці, призначеному для людей. — Я ще з ґанку помітив мерехтіння. І ти називаєш себе екс­пертом у галузі техніки? Скажи, будь ласка, скільки років цьому, яким ти користуєшся?

Фоулі тупнув копитом, що було ознакою роздра­тування і причиною його вічних програшів у карти.

— Я теж радий тобі, Хлопче Бруду.

— То скільки ми не бачились?

— Не пам’ятаю. Років чотири.

— Чотири. Ось бачиш. Який це ще номер моделі, не скажеш?

Фоулі зневажливо відкопилив нижню губу.

— Ще? Ото ж то й воно, що ще! Цей підсилювач прослужить ще сотню років. Можливо, його варто трохи підстроїти, та й по всьому.

Холлі підвелася і легкою ходою пройшла до чіль­ного місця столу.

— Вам обов’язково одразу починати сперечати­ся? За стільки років не набридло? Немов два дворові пси, що мітять територію. — Вона поклала два тонкі пальці Артемісові на передпліччя. — Відчепися від нього, Артемісе. Ти ж чудово знаєш, як легко обра­жаються кентаври.

Артеміс не смів подивитися їй в очі. Він рівно двадцять разів поворушив пальцями в лівому зимо­вому черевикові і сказав:

— Дуже добре. Ліпше змінимо тему.

— Згодна,— виголосила третя представниця На­роду. — Задля зустрічі з тобою, Фауле, ми перетнули всю Росію. То ж чи не краще по можливості змінити тему на ту, заради обговорення якої ми прибули?

Командир Рейн Вінйайа була вочевидь невдо­волена тим, що опинилася так далеко від своєї улюб­леної Поліцейської Плази Вона перебрала на себе загальне командування ЛЕП кілька років тому і пи­шалася тим, що була в курсі всіх виконуваних опе­рацій.

— Артемісе, у мене є кілька невідкладних справ. Піксі збунтувалися і вимагають звільнення Опал

Кобой, крім того, сталася нова навала чорноротих жаб. Будь ласка, перейди до суті проблеми.

Артеміс кивнув. Вінйайа демонструвала відкриту ворожість, а відкрита ворожість заслуговує на дові­ру, якщо, звичайно, ельфійка не блефує, бувши на­справді його таємною прихильницею, або не блефує подвійно і направду відчуває неприязнь до нього.

«Це звучить абсурдно,— подумав Артеміс. — На­віть для мене».

Командир Вінйайа на зріст ледве сягала метра, ви­гляд мала грізний, і Артеміс розумів, що недооціню­вати її було б ризиковано. У свої майже чотириста років (за мірками Народу це означало, що жінка тільки-но досягла середнього віку) вона справляла незабутнє враження — струнка і смаглява, з прониз­ливими очима. Зіниці у неї були вертикальні, як у кішки, але найбільше в її зовнішності приголомшу­вали навіть не ці дивні очі (у ельфів таке хоча й рід­ко, але трапляється), а копиця сріблястого волосся, що вбирала, здавалося, будь-яке світло і розсипала його брижами по плечах власниці.

Артеміс відкашлявся, відволікся на якийсь час від чисел у голові, звернувши свою увагу на проект, або, як він називав його про себе, ПРОЕКТ. Урешті-решт, як на те пішло, лише цей план і важив.

Холлі легенько стиснула його плече.

— Ти якийсь блідий. Блідіший, ніж звичайно. З тобою все гаразд, імениннику?

Артеміс нарешті зміг поглянути в її очі — одне каре, друге блакитне, з широким чолом над ними і довгим локоном рудуватого волосся, що вочевидь суперечив звичайній статутній стрижці Холлі.

— Сьогодні мені виповнилося п’ятнадцять ро­ків,— пробурмотів Артеміс. — Тричі по п’ять. І на мій погляд — це просто чудово.

Холлі примружилася. Артеміс Фаул бурмоче? І навіть не помітив, що вона змінила зачіску... Як правило, Артеміс миттєво помічав фізичні зміни.

— Мабуть... ти маєш рацію. А де Батлер? Пантрує периметр?

— Ні, я послав його в інше місце. Допомога зна­добилася Джульєтті.

— Нічого надто серйозного?

— Радше необхідне, ніж надто серйозне. Родинні справи. Тому він вирішив довірити вам піклування про мене.

Холлі міцно стулила уста — так, ніби їй до рота потрапило щось кисле.

— Вирішив, що хтось інший може забезпечити безпеку його хазяїна? Ти певен, що ми говоримо саме про Батлера?

— Звісно, певен. До речі, я навіть радий, що його немає. Щоразу, коли мої плани йшли, як кажуть, шкереберть, поруч був він А зараз просто життєво необхідно, щоб ця зустріч тривала і закінчилася ціл­ковитим успіхом.

У приголомшеної Холлі аж щелепа відвисла. Вигляд у неї був комічний. Якщо вона правильно зрозуміла Артеміса, той звинувачував у провалі всіх попередніх планів Батлера. Батлера? Свого найвідданішого спільника?

— Слушна думка. Йдемо далі. Нам чотирьом ви­пало запустити це шоу.

Це жахливе число вимовив Фоулі, не замислю­ючись про наслідки.

Чотири... Поганюче число. Найгірше. Китайці ненавидять його, тому що воно звучить так само, як слово «смерть».

Погано, що це було вимовлено вголос, але ще гір­ше, що в залі ресторану їх насправді було четверо. Либонь, капітан Трабл Кельп не зміг прибути. І хоча між ним і Артемісом історично склалася взаємна не­приязнь, зараз Артеміс вважав би за краще бачити Кельпа за цим столом.

— Холлі, а де командир Кельп? Я гадав, він теж візьме участь у нашій зустрічі. Нам не завадив би на­дійний захист.

Холлі виструнчилася біля столу, наче аршин про­ковтнувши, — у синьому форменому комбінезоні, з гроном блискучих жолудів на грудях.

— У Трабла... тобто командира Кельпа вистачає невідкладних справ у штаб-квартирі на Поліцей­ській Плазі, але не хвилюйся, у нас над головою ви­сить у невидимому шаттлі цілий тактичний підрозділ Поліції. Навіть полярний лис не підкрадеться до нас, не підпаливши хвоста.

Артеміс скинув зимову куртку, зняв рукавички.

— Дякую, капітане. Ваша бездоганна старанність вселяє в мене мужність. До речі, дозвольте поці­кавитися, скільки всього бійців у загоні? Скільки саме?

— Чотирнадцять,— відповіла Холлі, здивовано звівши брову дашком.

— Чотирнадцять. Гм... Небагато... — Раптом його пройняла якась думка. — І ще пілот?

— Чотирнадцять, включно з пілотом. Цілком до­статньо для того, щоб упоратися з будь-яким заго­ном людей, якщо хтось спробує на них напасти.

На мить здалося, що Артеміс Фаул готовий роз­вернутися і перервати зустріч, на якій сам же наполіг. На шиї у нього запульсувала жилка, вказівний палець почав вибивати дріб на дерев’яній спинці стільця. Далі Артеміс нарешті переміг клубок, що застряг йому в горлі, і кивнув з нервозністю, якої не можна було не помітити, бо вилізла вона всім перед очі, мов та канарка з котячої пащеки, перед тим як навіки зникнути в череві хижака.

— Чудово. Чотирнадцятьох буде цілком досить. Холлі, будь ласка, сідай. Дозвольте розповісти вам про мій проект.

Холлі повільно відійшла, видивляючись на об­личчі Артеміса ознаки звичної самовпевненості, що

зазвичай ховалися в куточках його згірдливих уст. І... нічого там не побачила.

«Не знаю, що у нього за проект,— подумала вона,— але, мабуть, що немаленький».

Артеміс поставив валізку на стіл, відкрив її і роз­вернув так, щоб усі могли бачити екран на внутрішній поверхні кришки. На мить ірландець не зміг приховати захоплення пристроєм і навіть дозволив собі ледь помітно посміхнутися у бік Фоулі. Втім, по­смішка вийшла не надто широкою — губи розтягну­лися не більше ніж на сантиметр.

— Будь ласка, погляньте, ця крихітна скринька неодмінно сподобається вам усім.

Фоулі зневажливо фиркнув.

— О, присягаюся зірками! Це... невже це... очам своїм не вірю... Ноутбук? Арті, ти просто убив нас усіх своєю геніальністю! — блазнював кентавр.

Реакцією на його сарказм став стогін усіх присутніх.

— У чому річ? — спитав він. — Це Ноутбук. Навіть люди не розраховують на те, щоб здивувати когось ноутбуком.

— Наскільки я знаю Артеміса,— сказала Холлі,— на нас чекає щось вражаюче. Чи не так, Артемісе?

А це вирішувати тільки вам,— сказав Артеміс, натискаючи на кнопку сканера.

Сканер блимнув, розглядаючи підставлений ве­ликий палець, потім спалахнув зеленим світлом: ви­рішив прийняти побачене. Зо дві секунди не відбувалося нічого, потім усередині валізки загурчав моторчик — здавалося, ніби там потягувалася ма­ленька вдоволена кішка.

— Двигун,— сказав Фоулі. — Теж мені!

Підсилені металеві кутики кришки раптом відо­кремилися від неї, розлетілися врізнобіч, штовхані реактивними струминами, і присмокталися до стелі. Водночас розгорнувся екран, збільшившись у розмі­рах: його площа досягла одного квадратного метра, а на крайках з’явилися смужки динаміків.

— Великий екран, оце так новина! — сказав Фо­улі. — Гра на глядача. Бракує лишень кількох комп­лектів тривимірних окулярів.

Артеміс натиснув ще на одну кнопку, і приліплені до стелі кутики перетворилися на проектори, з яких чотирма потоками хлинули цифрові дані; за кілька мить вони створили в центрі зали рухому модель планети Земля. На екрані з’явився логотип компанії «Фаул Індастріз», а навколо — кілька файлів.

— Голографічна скринька,— проголосив Фоулі, із задоволенням приховуючи незворушність. — У нас вони з’явилися вже казна-коли.

— Скринька зовсім не голографічна,— сказав Ар­теміс,— а реальна, але зображення, які ви бачите, го­лографічні. Я вніс оновлення до системи Легітимної Ельфійської Поліції. Валізку синхронізовано з кіль­кома супутниками, і комп’ютери, що містяться на борту, можуть відтворювати у режимі реального часу зображення об’єктів, розташованих за межами діапазону чутливості датчиків.

— У мене вдома є така система,— пробурмотів кентавр. — До дитячої гральної приставки.

— Крім того, систему обладнано інтелектуальним інтерактивним інтерфейсом, за допомогою якого я можу створювати або змінювати об’єкти, надягши спеціальні тривимірні рукавички,— провадив далі Артеміс.

Фоулі насупився.

— Гаразд, Хлопче Бруду. Непогано. — Він не втри­мався й додав: — Звісно, як для людини.

Зіниці Вінйайї звузилися від світла проекторів.

— Усе це дуже мило, Фауле, але мета зустрічі нам досі невідома.

Артеміс увійшов у голограму і надягнув триви­мірні рукавички, що кружляли над Австралією. Ру­кавички з товстими циліндричними пальцями і про­стою, ніби виготовленою з полістиролу, манжетою, злегка просвічували. Сканер валізки знову заблимав, роздумуючи, чи варто упізнавати долоні Артеміса. Рукавички неголосно пискнули і стиснулися, утво­ривши другу шкіру довкола пальців, причому кожен суглоб виділявся цифровим маркером.

— Земля,— почав хлопець, угамувавши бажання розгорнути теку з нотатками і полічити слова. Він знав свою лекцію напам’ять,— наш дім. Вона дає нам поживу і прихисток. Коли б не її тяжіння, ми давно б полетіли в космос і замерзли, щоправда, потім від­танули б і засмажилися на Сонці, що, втім, не має ве­ликого значення, оскільки на той час ми давно б по­мерли, задихнувшись. — Артеміс замовк: чекав сміху від присутніх, тож здивувався, не почувши його. — Це був невеличкий жарт. Я прочитав у посібнику «Як складати презентації», що жарт сприяє невиму­шеності спілкування, допомагає, так би мовити, роз­топити лід нерозуміння. До речі, я включив до свого жарту лід, розтоплений додатковим рівнем гумору.

— То це був жарт? — спитала Вінйайа. — Мені до­водилося віддавати офіцерів під трибунал і за менш серйозну провинність.

— Якщо мені трапляється гнилий фрукт, я вики­даю його,— додав Фоулі. — Чом би тобі не взятися до науки, а жарти залишити тим, хто хоч трохи петрає в цьому?

Артеміс насупився. Його засмутив незапланований відступ — адже тепер хлопець не знав, скільки слів буде у промові. Якщо він закінчить на парному, загальне число може виявитися не кратним п’яти, і тоді начувайся. Може, почати спочатку? Ні, це шах­райство, боги чисел просто додадуть дві промови, і стане тільки гірше.

«Складно. Так важко не збитися в підрахунку, на­віть мені».

Але треба продовжувати, бо ПРОЕКТ життєво необхідно подати всім до уваги вже зараз, сьогодні, щоб негайно взятися до виготовлення ПРОДУКТУ. Тож Артеміс затамував свою невпевненість у серці і запально взявся казати далі, майже не зупиня­ючись, щоб передихнути,— боявся, що тоді муж­ність покине його.

— Людина — найбільша загроза для Землі. Ми ви­добуваємо з надр планети викопне паливо, а потім використовуємо його проти неї ж, спричиняючи гло­бальне потепління. — Артеміс показав тривимірним пальцем на великий екран, відкривши відеофайли на підтвердження своїх слів. — Льодовики втрачають близько двох метрів своєї товщини на рік, а це мільйони квадратних миль лише в Північному Льо­довитому океані за останні тридцять років. — У нього за спиною за допомогою відеофайлів демонстрували­ся деякі наслідки глобального потепління.

— Світ потребує порятунку,— вів далі хлопець. — Тепер я нарешті розумію, що саме я мушу його вря­тувати. Я ж геній. Впевнений, що саме в цьому по­лягає сенс мого існування.

Вінйайа постукала по столу вказівним пальцем.

— У Небесному місті існує досить впливове лобі. На їхню думку, перешкоджати глобальному поте­плінню не слід. Люди знищать самі себе, й тоді ми повернемо собі планету.

Артеміс був готовий до подібного зауваження.

— Очевидний аргумент, командире, але ж небез­пека загрожує не лише людям. — Він відкрив ще

кілька файлів, і всі побачили охлялих білих ведме­дів — як ті пливуть на уламках крижин, лосів у Мі­чигані, котрих живцем пожирають кліщі, позбавлені кольору коралові рифи без будь-яких ознак жит­тя... — Це торкнеться всіх істот — на поверхні пла­нети чи під нею.

Фоулі презентація вочевидь дратувала.

— По-твоєму, Хлопче Бруду, ми не замислювали­ся про це? Гадаєш, саме ця проблема не цікавила всіх учених у Небесному місті та Атлантиді? Сказати від­верто, я почуваюся приниженим, слухаючи цю... лекцію.

Артеміс знизав плечима.

— Твої відчуття не мають значення. Так само, як і мої. Наша Земля потребує негайного порятунку.

Холлі різко випросталася.

— Тільки не кажи, ніби ти знайшов розв’язання проблеми.

— Гадаю, таки знайшов. Принаймні, варіант.

Фоулі пирхнув.

— Справді? Ну ж бо, вгадаю. Перевернути айсбер­ги? Чи вистрілити в атмосферу лінзами, що залом­люють промені? А як щодо замовного хмарного по­криву? Вже тепліше?

— Нам усім уже тепліше,— сказав Артеміс. — У цьому й полягає проблема. — Він підняв однією рукою голограму Землі, закрутивши її, мов баскет­больний м’яч. — Усі подібні рішення можуть спрацювати, щоправда, з деякими поправками. Але вони потребують вельми значної міждержавної співпраці, а, як нам добре відомо, людські уряди не люблять ділитися іграшками. Можливо, років за п’ятдесят ситуація зміниться, та буде запізно.

Командир Вінйайа завжди була горда з того, що вміла правильно оцінювати ситуацію, і зараз інтуїція гурчала в її вухах тихоокеанським прибоєм. Настав історичний момент, навіть повітря, здавалося, на­електризувалося.

— Говори далі, людино,— промовила вона тихо, але владно. — Розкажи нам.

Артеміс за допомогою тривимірних рукавичок виділив зони заледеніння і перетворив масу льоду на квадрат.

— Захисне покриття льодовиків — чудова ідея, але навіть якби їх топографія була найпростішою, тобто пласким квадратом, кільком арміям знадо­билося б півстоліття, щоб упоратися з таким зав­данням.

— Не знаю, не знаю,— заперечив Фоулі. — По-моєму, ваші лісоруби знищують тропічні ліси зна­чно швидше.

— Ті, хто балансують на межі закону, діють наба­гато швидше за тих, хто законом зв’язаний, ось тут і настає моя черга.

Фоулі закинув ногу на ногу — досить складний трюк для кентавра, який сидить на стільці.

— То кажи вже. Я уважно слухаю.

— Скажу. А ще буду вдячний, якщо ти облишиш вигукувати, демонструючи, як завше, свій жах і не­довіру, та дозволиш мені закінчити. Коли кожну мою ідею зустрічають вигуками, це дуже стомлює, до того ж заважає лічити слова.

— О боги! — вигукнув Фоулі. — Здуріти можна!

Рейн Вінйайа кинула на кентавра застережний погляд.

— Досить верзти казна-що, Фоулі! Я здолала за­для цього надто довгий шлях, і в мене дуже мерзнуть вуха.

— Може, мені варто притиснути кентаврові одне з нервових сплетінь, щоб він замовк? — запропону­вала Холлі, ледь помітно усміхаючись. — На той ви­падок, як виникне потреба, я вивчила способи виве­дення з ладу не тільки людей, а й кентаврів. Якщо треба, можу одним пальцем або міцним олівцем вирубити будь-кого з присутніх.

Фоулі був на вісімдесят відсотків упевнений у тому, що Холлі блефує, та все ж прикрив долонями ганглії над вухами.

— Добре, мовчу-мовчу.

— Чудово. Кажи далі, Артемісе.

— Дякую. Але тримай свій міцний олівець напо­готові, капітане Шорт. Думаю, дехто напевно поставиться до моїх слів із цілком зрозумілою недовірою.

Холлі підморгнула, поплескавши себе по кишені.

— Простий олівець 2М якнайліпше підходить для швидкого руйнування органа.

Звісно, Холлі жартувала, але думала вочевидь про інше. Артеміс відчував, що її зауваження — лише спроба приховати занепокоєння. Він потер лоба ве­ликим та вказівним пальцями, щоб непомітно по­глянути з-під руки на свого давнього друга. Холлі хмурилася, а її погляд був сповнений тривоги.

«Вона знає,— зрозумів Артеміс, але що саме вона знає, сказати не міг. — Вона знає: щось змінилося, навіть числа ніби повстали проти мене. Двічі по два, тобто чотири підземні мешканці зірвуть усі мої плани».

Потім Артеміс обдумав останню фразу, і на мить так виразно усвідомив усю її безглуздість, що страх заворушився під серцем, ніби величезний пітон.

«Може, у мене пухлина мозку? — подумав він. — Тоді одержимість, галюцинації та параноя цілком пояснюються. Чи це просто невроз нав’язливих станів? Великий Артеміс Фаул став жертвою звичайного не­здужання».

Хлопець вирішив удатися до старого прийому гіпнотерапії: «Уяви себе в приємному місці. Там, де почуваєшся щасливим і безтурботним...»

Щасливим і безтурботним? Давно він себе таким не почував.

Артеміс відпустив думки — нехай линуть, куди їм заманеться, і опинився на маленькому стільчику

в майстерні свого дідуся. Дідусь, із дещо хитрішим, ніж завше, виразом на обличчі (Артеміс його таким не пам’ятав), підморгнув лукавим оком п’ятирічному онукові, сказавши:

«Арті, знаєш, скільки ніжок у цього стільчика? Гри. Лише три, і це погане число для тебе. Геть кеп­ське. Майже таке ж погане, як і чотири, а ми знаємо, як звучить “чотири” по-китайськи».

Артеміс зіщулився, ніби від холоду,— хвороба спотворювала навіть спогади. Він стиснув великий і вказівний пальці на лівій руці так міцно, що аж по­душечки побіліли. Цим зусиллям хлопець добивався спокою, коли викликана числами паніка зашкалюва­ла, але останнім часом подолати її вдавалося все рід­ше, і зараз він не досяг жодного ефекту.

«Втрачаю самовладання,— з тихим відчаєм поду­мав хлопець. — Хвороба бере гору».

Фоулі відкашлявся, і цей звук вивів Артеміса із хвилинного забуття.

— Гей! Хлопче Бруду! Поважні особи чекають. Кажи далі!

І голос Холлі:

— Артемісе, з тобою все гаразд? Може, тобі варто перепочити?

Артеміс ледве не зареготав.

Перепочити? Під час презентації? Майже те саме, що прийти сюди у футболці з написом «У МЕНЕ НЕ ВСІ ВДОМА».

— Ні-ні. Все нормально. Просто це великий про­ект, найбільший у моєму житті. От я і хочу, щоб моя презентація вийшла ідеальною.

Фоулі посунувся вперед, і хиткий стілець під ним загрозливо захитався.

— Видок у тебе кепський, Хлопче Бруду! Ви­гляд... — Кентавр пожував звислу нижню губу, добираючи слово. — Розбитий, Артемісе. У тебе роз­битий вигляд.

Нічого кращого він, либонь, сказати не міг.

Артеміс випростався.

— Здається мені, Фоулі, ти не надто великий фі­зіономіст. Можливо, з твого погляду, фізіономії лю­дей недостатньо видовжені. Я аж ніяк не розбитий. Просто... обмірковую кожне слово.

— А ти не міг би міркувати трохи швидше? — м’я­ко спиталася Холлі. — Нас тут видно, як на долоні.

Артеміс заплющив очі, намагаючись зосереди­тися.

Вінйайа затарабанила пальцями по столу.

— Досить марнувати час, людино. Я вже підоз­рюю, що ти хочеш утягнути нас в один зі своїх горе­звісних планів.

— Ні. Це чесна пропозиція. Дуже прошу, вислу­хайте мене якомога уважніше.

— Я й намагаюся. Я хочу почути. Саме задля цьо­го я подолала чималий шлях, але ти й досі все ще ви­хваляєшся перед нами своєю валізкою.

Артеміс підвів руки на рівень плечей, активуючи тривимірні рукавички, постукав по льодовику.

— Необхідно накрити значну частину льодовиків у всьому світі світловідбивним покриттям, щоб упо­вільнити процес танення. Покриття має бути тов­щим на краях, де лід тане максимально швидко. І щільно закрити найбільші водозбірні колодязі.

— Багато що непогано б зробити — в ідеальному світі,— проказав Фоулі, не додержавши своєї обіцян­ки мовчати і знову порушивши її. — А тобі не здаєть­ся, що люди будуть трохи засмучені, коли з-під землі отак, ні сіло ні впало, вилетять маленькі істоти на космічних кораблях і візьмуться накривати, мов ки­лимом, грот Санти фольгою, що відбиває промені?

— Вони... ми... авжеж, засмутимося. Саме тому операція має бути таємною.

— Таємно понакривати всі льодовики на світі? Так би одразу й сказав.

— Я так і сказав, і, здається, ми вже домовилися, що ти сидітимеш тихо. Обридли вже ці вічні спере­чання — страшенно стомлюють.

Холлі, підморгнувши Фоулі, покрутила в пальцях олівець.

— Проблема захисту айсбергів завжди була саме в тому, як нанести відбивний покрив,— вів далі Ар­теміс. — Здавалося, єдиний спосіб — це розвинути його, мов сувій чи килим: або вручну, або за допо­могою перероблених гусеничних снігоходів.

— А це навряд чи можна здійснити таємно,— за­уважив Фоулі.

— Атож. Може, є інший спосіб нанесення цілком природного відбивного покриття?

— Робота з природою?

— Так, Фоулі. Саме природу треба постійно брати собі за зразок.

Здавалося, в залі теплішало — у міру того, як Ар­теміс наближався до розкриття своєї ідеї.

— Наші вчені давно намагаються створити від­бивну плівку, достатньо тонку, щоб з нею було легко працювати, і водночас міцну, щоб протистояти дії непідвладних нам сил стихії.

— Дурня.

— Помиляєшся, кентавре. Зовсім не дурня. Твої ж власні секретні файли...

— Якийсь час я обмірковував ідею застосування фольги. А, до речі, де ти міг бачити мої файли?

Фоулі запитав, як то кажуть, для годиться, бо вже давно знав: Артеміс Фаул — хакер не менш талано­витий, ніж він сам.

— Основна ідея надзвичайно розумна. Створити ідеальний відбивний полімер.

Фоулі кусав кісточки пальців: «Природа. Вико­ристати природу».

— Який матеріал угорі найбільш природний? — ледь натякнув Артеміс.

— Лід,. — сказала Холлі. — Лід і...

— Сніг,— майже благоговійно прошепотів кен­тавр,— Звичайно. Дарвіт, чому ж я сам... Сніг, еге ж? Я маю рацію?

Артеміс підняв тривимірні рукавички: згори на присутніх посипався голографічний сніг.

— Так, сніг,— сказав він, і сніжинки закружляли довкола нього. — Снігопад не викличе ніяких запи­тань, чи не так?

Фоулі схопився з місця.

— Зроби більшим,— звелів він. — І розшир.

Артеміс доторкнувся до голографічної лусочки, змусивши її завмерти в повітрі.

Ще кілька рухів — він збільшив штучну сніжинку, і стало чітко видно її «неправильну» — тобто непри­родно правильну — форму. Вона була ідеально кругла!

— Нанопластинка,— видихнув Фоулі благоговій­но, цього разу навіть не намагаючись приховати за­хвату,— Присягаюся, це справжня нанопластинка. Розумна?

— Надзвичайно розумна,— підтвердив Арте­міс. — Така розумна, що сама здатна визначити, яким боком вона лягла на поверхню, і сконфігурувати себе на цілковиту ізоляцію льоду та відбиття сонячних променів.

— Отже, ми насичуємо ними хмари?

— Авжеж, і по саму зав’язку.

Фоулі, цокаючи копитами, упірнув у голографіч­ний снігопад.

— А далі вони лускають, і в нас з’являється по­криття.

— Щоправда, наростатиме воно поступово, але от діяти почне практично одразу.

— Що ж, мої вітання, Хлопче Бруду!

Артеміс усміхнувся, на якусь мить ставши самим собою.

— Гадаю, це вельми своєчасне визнання.

Вінйайа перервала це свято любові до науки.

— Дозвольте уточнити, чи правильно я зрозумі­ла. Ви вистрілюєте цими пластинками в хмари і вони випадають на землю зі снігом?

— Саме так! Можна стріляти і безпосередньо по поверхні, але з міркувань безпеки замаскованим сі­ячам краще буде зависнути над хмарним покривом.

— 1 ти можеш це зробити?

— Ми разом змогли б. Раді доведеться затвердити будівництво цілого флоту модифікованих шаттлів, а ще й станцію моніторингу на додачу.

Холлі ж тим часом була заглиблена у зовсім інші думки.

— Ці пластинки геть не схожі на сніжинки. Рано чи пізно хтось із людей з мікроскопом помітить від­мінність.

— Чудова думка, Холлі. Мабуть, мені варто зва­жити також на твою відмінність від твоїх колег із ЛЕП щодо рівня розвитку інтелекту.

— Дякую, напевно варто.

— Коли пластинки зрештою виявлять, я розгорну кампанію, що пояснюватиме їх появу як викиди від­ходів виробництва з хімічних заводів Росії. Я також наголошу на тому, що вперше відходи цивілізації дій­сно допомагають захисту довкілля, і запропоную фі­нансувати програму з розширення площі покриття.

— Чи існує небезпека забруднення? — поцікави­лася Вінйайа.

— Мало ймовірно. Пластинки біологічно розкла­даються.

Фоулі був надзвичайно збуджений. Він гарцював усередині голограми, пильно розглядаючи збільше­ну пластинку.

— Звучить непогано. Але як насправді? Невже ти розраховуєш, що Народ без вагомих доказів з добро­го дива відвалить величезні суми на подібний про­ект, та ще й на безрік! Звідки ми знаємо, що це не просто одна з твоїх махінацій?

Артеміс відкрив на екрані ще один файл.

— Ось моя фінансова звітність. Певен, що тут усе правильно, бо знайшов її на твоєму сервері.

Фоулі навіть не почервонів.

— Ну, звучить начебто переконливо.

— Готовий вкласти у цей проект усе, що маю. Це дозволить утримувати в повітрі близько п’яти шат­тлів протягом двох років. Потім, коли пластинки надійдуть у виробництво, з’явиться прибуток. Я по­верну свої інвестиції, можливо, навіть із зиском.

Фоулі аж поперхнувся: «Артеміс Фаул вкладає власні гроші у проект. Неймовірно»!

— Звісно, я в жодному разі не розраховую, що Народ має повірити мені на слово. Врешті-решт... — Артеміс відкашлявся. — Бо в недалекому минулому я не надто охоче ділився інформацією.

Вінйайа невесело засміялася.

— Не надто охоче? Думаю, Артемісе, як для ви­крадача та вимагача ти занадто поблажливий до са­мого себе. «Не надто охоче»? Ой, благаю! Особисто я ще могла б повірити твоєму базіканню, та не всі члени Ради виявлять таке бажання

— Приймаю вашу критику і скепсис, тому й орга­нізував цю демонстрацію.

— Блискуче! — із запалом вигукнув Фоулі. — На­турально, це таки була демонстрація. Інакше нащо ти приволік усіх нас сюди?

— Справді, нащо мені все це...

— Щоб знову кого-небудь викрасти і зажадати викупу? — в’їдливо ущипнула Вінйайа.

— Це було дуже давно,— не стримавшись, випа­лила Холлі таким тоном, яким зазвичай не зверта­ються до офіцера, старшого за званням. — Я хотіла сказати... це було страшенно давно... командиру. Відтоді Артеміс став щирим другом Народу.

Холлі Шорт мала на увазі те, як тоді здалося, безна­дійне становище, що склалося під час повстання гоблі­нів, коли Артеміс Фаул урятував життя їй і ще багатьом.

Вінйайа, очевидно, теж пригадала ту гоблінську революцію.

— Гаразд. Зважаючи на твою невинуватість, Фа­уле, маєш двадцять хвилин на те, щоб нас переко­нати.

Артеміс п’ять разів ляснув себе по нагрудній ки­шені: перевіряв, чи на місці телефон.

— Це забере не більше десяти,— відповів він.

Хоча Холлі мала добру підготовку в питаннях ве­дення переговорів, та навіть вона, попри розуміння важливості порушеної теми, раз у раз мимоволі від­вертала свою увагу від обговорення нанопластин, помічаючи дивні речі в поведінці Артеміса. Час від часу у процесі презентації вона докидала від себе якісь зауваження, але єдине, чого зараз хотіла понад усе,— це обхопити своїми долонями обличчя Арте­міса і спитати його, у чому річ.

«Хоча, здається, тепер мені знадобиться стілець, щоб дотягтися до його обличчя,— подумки усміхну­лася Холлі. — Мій друг уже майже цілком дорослий. Доросла, сформована людина... Може, він намага­ється перебороти свою уроджену жадобу крові і це зводить його з розуму?».

Холлі уважно розглядала Артеміса. Він страшен­но зблід, більше, ніж звичайно, і нагадував дитя ночі. Снігового вовка. Випнуті вилиці й трикутне худор­ляве лице ще більше підсилювали враження. Може,

то був лише іній, та Холлі здалося, що вона бачить сріблисті волосинки у нього на скронях.

«Він наче постарів. Фоулі мав рацію — Артеміс здається розбитим».

І ця схибленість на числах... А пальці? Вони весь час рухалися, пі хвилини не лишаючись у спокої. Спершу їх рухи здалися Холлі хаотичними, та потім вона, надихнувшись, заходилася їх лічити і дуже швидко виявила закономірність: п’ять або число, кратне п’яти!

«Дарвіт,— подумала вона. — Синдром Атлан­тиди».

Увімкнувши швидкий пошук у магіпедії, Холлі за мить уже мала стислий опис:

Синдром Атлантиди (син-дром Ат-лан-ти-ди) — душевна хвороба, характерна для злочинців, яким не дає спокою розкаяння, вперше діагностована докто­ром Е Діппесом в Атлантидській клініці розумових розладів. До інших симптомів належать: нав’язливі стани, параноя, маячні ідеї і, в окремих випадках, роздвоєння особистості. Доктор Е. Діппес відомий також як автор шлягера «Ти зводиш мене з розуму».

Вона подумала, що останню фразу слід сприймати як магіпедичний гумор.

Тим часом і Фоулі дійшов щодо Артеміса такого самото висновку, сповіщаючи про це в текстовому повідомленні, яке передав у шолом на столі перед Холлі.

Вона клацнула по заборону, гортаючи текст.

«Наш хлопчик одержимий? Атлантида?»

Холлі викликала на забороні гномську клавіатуру і повільно, щоб не привертати уваги, набрала:

«Можливо. П’ятірки?»

І надіслала повідомлення у відповідь.

«Авжеж, п’ятірки. Класичний симптом».

А вже за кілька секунд:

«Демонстрація! Клас. Обожнюю демонстрації».

Холлі трималася незворушно (на випадок, якщо Артеміс раптом припинить рахувати слова і погля­не в її бік). Фоулі — той ніколи не міг надовго зосе­редитися на будь-чому, окрім своїх улюблених про­ектів.

Либонь, це така специфічна властивість геніїв.

Здавалося, стихійні духи Ісландії — й ті затамува­ли подих заради демонстрації Артеміса. У насупле­ному небі випраними простирадлами повис густий імлистий серпанок.

Представники Народу відчули легку вібрацію термоконтурів у своїх костюмах, коли услід за Артемісом вийшли чорним ходом з ресторану. Тильний бік закладу Адама Адамсона виявився ще більш жа­люгідним, ніж його фасад. Якщо й були якісь недо­лугі спроби зробити «Великого поморника» приваб­ливим, то до задвірка руки вочевидь не дійшли. Фреска з китом мала такий вигляд, ніби Адамсон писав її власноруч, використовуючи замість пензля живого полярного лиса. Над службовим входом вона несподівано обривалася, тож бідолашний гор­бач залишився без голови. Подекуди великі шари тиньку повідставали від стіни і валялися долі, втоп­тані в багнюку й сніг.

Артеміс підвів групу гостей до великого куба, на­критого брезентом.

Фоулі форкнув.

— Чекай, угадаю: на вигляд звичайний садовий брезент, а насправді — маскувальна фольга з ретро проекцією, що імітує звичайний брезент?

Перш ніж відповісти, Артеміс ступив ще два кро­ки, потім кивнув усім: мовляв, залишайтеся на своїх місцях. По спині в нього скотилася важка краплина поту — хлопця мучила підозра, що у своєму двобої з нав’язливим станом він зараз зазнає поразки.

— А от і ні. Тканина справді нагадує брезент, бо це і є брезент,— сказав він. — Так, брезент.

Фоулі примружив око.

— Та невже? Простий брезент? А ми всі — дійові особи однієї з комічних опер Гілберта і Саллівана, еге? — І він, закинувши голову назад, проспівав: — «Так, я кентавр, кентавр і є, авжеж». Невже ця пла­тівка у твоєму стилі, Артемісе?

— Фоулі заспівав,— сказала Холлі. — Гадаю, що це протизаконно.

Вінйайа клацнула пальцями.

— Угамуйтеся, дітки. Тримайте в собі природні деструктивні потяги. Мені дуже кортить побачити ці нанопластини у дії, перш ніж спрямувати шаттл до гарячого ядра нашої планети.

Артеміс ледь помітно вклонився.

— Командире, я вам щиро вдячний.

«Знову п’ять слів,— подумала Холлі. — Доказів усе більшає».

Артеміс простягнув руку до Холлі Шорт, ніби виставляючи себе перед очі театральної публіки.

— Капітане, зірви, будь ласка, покрив. Покажи свій дар розчленовувати найрізноманітніші речі.

Холлі зраділа можливості зробити хоча б що-небудь. Насправді зараз їй би хотілося серйозно по­говорити з Артемісом, але вовтузіння з коробкою, принаймні, позбавляло необхідності сприймати чергову порцію наукових фактів.

Залюбки,— відгукнулася вона, накинувшись на брезент так, ніби той був особистим кривдником її бабусі. На пальцях правої руки миттєво з’явилися гострющі леза: три вивірені рухи — і клапті брезенту хвилями спали на землю.

— Можливо, й коробку на себе візьмеш, капітане Шорт, якщо вже почала,— сказав Артеміс, пошкоду­вавши, що кількість слів у фразі вийшла не кратною п’яти.

Холлі негайно скочила на коробку і розбила її вщент.

— Bay! — вигукнув Фоулі. — Як жорстоко, навіть для тебе.

Капітан сплигнула на землю, майже не прим’яв­ши сніг.

— Та ні. Це, радше, наука. Cos tapa — «швидка нога». Таке давнє бойове мистецтво, засноване на рухах хижих тварин.

— Погляньте! — вигукнув Фоулі, показуючи пальцем у безмежну сіро-стальну напівтемряву. — Комусь не все одно!

Артеміс зрадів цьому жартівливому вигуку — це був привід на якийсь час забути про зв’язок з логічним сві­том, що дедалі слабшав. Поки підземні мешканці своїм звичаєм сперечалися, він дозволив собі трохи згорби­тися і опустити плечі, але хтось одразу це помітив.

— Артемісе?

Ну, звичайно, це Холлі.

— Що таке, капітане Шорт? Слухаю.

— Капітане? А хіба ми не знайомі?

Артеміс відкашлявся в долоню. Хлопець помітив, як Холлі промацує його очима. Треба якимсь чином позбутися її пильної уваги. Залишається лише про­мовити число вголос.

— Не знайомі? Звісно, що знайомі. Вже понад п’ять років.

Холлі підійшла до нього ближче. За помаранче­вим склом заборона він побачив її сповнені тривоги величезні очі.

— Усе через число «п’ять». Це мене непокоїть, Арті. Ти сам на себе не схожий.

Артеміс проминув її, пройшовши до контейнера, встановленого на дні коробки.

— А на кого я схожий? — різко спитав він, при­пиняючи будь-які спроби можливого обговорення його психічного здоров’я.

Досадливо відмахнувшись від крижаної імли, ніби та навмисно заважала йому, він навів свій мобільний телефон на контейнер, щоб привести в дію комп’ю­теризовані замки. З виду і за гудінням, яке чулося з нього, контейнер нагадував звичайний побутовий холодильник — приземкуватий, перлинно-білий.

— Аякже! Чого справді бракує в Ісландії,— пробур­мотів Фоулі,— то це машин для виробництва льоду.

— Так, але це особлива машина,— сказав Артеміс, відчиняючи двері «холодильника». — Вона може врятувати всі льодовики.

— А вона робить ескімо на паличці? — з невин­ним виглядом спитав кентавр, шкодуючи, що поруч немає давнього друзяки Мульча Діггумса: ох, і ляснулися б вони зараз із ним високо піднятими п’ятір­нями! Тоді вже напевно цей дитячий архаїчний ри­туал звів би Артеміса з розуму, якщо той досі ще не став остаточним психом.

— То де твоя обіцяна демонстрація? — гаркнула Вінйайа. — Ну ж бо, демонструй!

Артеміс сердито глипнув на Фоулі.

— Залюбки, командувачу. Ось, прошу, дивіться.

Усередині контейнера містився низький хромова­ний пристрій, що нагадував пральну машину з верх­нім завантаженням і водночас — короткоствольну гармату, якби не жмут дротів та мікросхем, запханий під резервуар.

— Погоджуюсь із тим, що цей «Крижаний куб» не надто симпатичний,— сказав Артеміс, умикаючи об­ладнання інфрачервоним сигналом з датчика теле­фону. — Але мені здалося, зараз значно важливіше запустити його у виробництво якнайшвидше, ніж іще місяць згаяти на вдосконалення дизайну.

Присутні нерівним колом оточили машину, і Ар­теміс мимоволі подумав, що якби за групою велося спостереження із супутника, її учасники нагадува­ли б дітей, захоплених якоюсь грою.

Вінйайа зблідла й цокотіла зубами, хоча темпера­тура опустилася лише трохи нижче точки замерзан­ня. Прохолодно за людськими відчуттями, а от для підземного мешканця аж ніяк не комфортно.

— Хутчіш, людино. Вмикай свого «Крижаного ку­ба» — час уже запускати гнома на зсув.

Раніше Артеміс цього вислову не чув, але про зна­чення здогадувався. Він кинув погляд на свій телефон.

— Командире, я готовий зараз же запустити ви­робництво першої партії нанопластин, щойно не­впізнаний літаючий об’єкт покине повітряний про­стір безпосередньо над нами.

Холлі поглянула, що показує комунікатор на за­бороні її шолома.

— У повітряному просторі нічого немає, Хлопче Бруду! Лише екранований шаттл. І ти дістанеш від нього купу клопотів та неприємностей у разі, якщо раптом здумаєш махлювати.

Артеміс не зміг стримати стогону.

— Зараз не час для красномовства. Запевняю тебе: якийсь корабель входить у щільні шари атмосфери. Мої датчики показують його цілком виразно.

Холлі випнула вперед нижню щелепу.

— А мої нічого не показують.

— Дивно, я користуюся вашими датчиками,— відрізав Артеміс.

Фоулі тупнув копитом так сильно, що лід під ним розтріснувся.

— Я так і знав. Для тебе немає нічого святого.

Артеміс розправив плечі.

— Припинімо вдавати, ніби ми не шпигуємо одне за одним половину часу. Я читаю ваші файли, ви чи­гаєте файли, в які я дозволив вам улізти. Є літальний апарат, судячи з усього, він прямує просто до нас, і, можливо, ваші сенсори виявлять його, якщо ви увімкнете ті самі фільтри, що й я.

Тут Холлі дещо згадала.

— А пам’ятаєте корабель Опал Кобой? Виготовле­ний цілком з руди-невидимки? Наші доморослі вун­деркінди не змогли його виявити, а Артеміс зумів.

Артеміс іронічно скинув бровами.

«Ось бачите, навіть звичайному поліцейському до снаги такі елементарні висновки»,— було написано на його обличчі.

— Я просто шукав те, чого не було, хоча мало би бути,— пояснив він. — Оточуючі гази, залишкові за­бруднення і таке інше. Спочатку я з’ясував місцезна­ходження Опал, коли виявив порожнечу. Відтоді й застосовую цю технологію для загального скану­вання. Здивований, що ти й досі не навчився цього фокуса, консультанте Фоулі.

— На синхронізацію із шаттлом та перевірку на­вколишнього простору знадобиться близько двох секунд.

Вінйайа спохмурніла, і її занепокоєння, здавалося, поширилося в холодному повітрі, мов теплова хвиля.

— То зроби це, кентавре.

Фоулі увімкнув сенсори в рукавичках, приладнав над оком жовтий монокль. Так відімкнувшись, він довго підморгував, гримасував і жестикулював, ви­конавши цілу серію таких кривлянь у складній по­слідовності — налагоджував зв’язок з невидимою для всіх, окрім нього, відеосистемою. Сторонньому спостерігачеві могло здатися, ніби кентавр вдихнув меленого перцю, одночасно диригуючи уявним ор­кестром. Не надто привабливе видовище... Можли­во, тому більшість людей і досі віддавала перевагу дротовим апаратам.

На двадцять секунд пізніше, ніж обіцяв, Фоулі раптом припинив свої мімічні вправи і вперся доло­нями в коліна.

— Гаразд,— задихаючись, промовив він. — По-перше, ніхто не сміє називати мене чотириногим кульгавцем. По-друге, можливо, якийсь великий невпізнаний космічний корабель і наближається до нас із високою швидкістю.

Холлі миттєво вихопила зброю, ніби могла нею збити космічний корабель, який уже падав на них.

Артеміс кинувся до свого «Крижаного куба», по-материнськи розкинувши руки, але раптом став, як укопаний,— підозра вразила йому серце.

— Фоулі, це твій корабель? Кажи!

— 1 зовсім це не мій корабель,— заперечив Фо­лі. — У мене немає жодного корабля. Я зараз зайнятий проектуванням квадроцикла.

Артеміс змагався з параноєю, поки не затряслися руки, але жодного іншого пояснення появи дивного корабля саме в цю конкретну мить не було.

— Ви знову намагаєтеся вкрасти мій винахід! Як того разу в Лондоні, коли ви хотіли втрутитися в оборудку з Сі-Кубом.

Холлі, не відриваючи погляду від неба, все-таки відповіла:

— Я врятувала Батлера в Лондоні.

Артеміса трясло вже всього.

— Урятувала? Чи направила проти мене?

Його нудило від власних слів, але вони, здавалося, самі лізли з уст, ніби жуки-скарабеї з рота мумії.

— Я зрозумів! Це тоді ви з ним і змовилися проти мене? Скільки ти йому пообіцяла?

Якусь мить Холлі не могла добрати слів. Здавало­ся, їй відібрало мову.

— Пообіцяла? Батлер ніколи не зрадив би тебе. Ніколи! Як ти міг подумати таке, Артемісе?

Артеміс утупився поглядом у свої пальці: певно, якоюсь мірою сподівався, що вони самі, без його волі, таки задушать його, змусивши замовкнути.

— Я знаю, за цим стоїш ти, Холлі Шорт. Ти так і не пробачила мені викрадення.

— Артемісе, ти потребуєш допомоги,— сказала Холлі, стомившись говорити натяками. — По-моєму, ти хворий. І найімовірніше, це синдром Атлантиди.

Артеміс позадкував і наштовхнувся на зад Фоулі.

— Я знаю,— повільно, майже по складах промо­вив він, спостерігаючи за хмарками пари, що виліта­ли йому з рота. — Останнім часом усе так плутається. Бачу різне, буквально всіх підозрюю... П’ятірка. Скрізь п’ятірка.

— Артемісе, невже ти вважаєш, що ми здатні за­подіяти тобі шкоди? — спитав Фоулі, пригладжуючи скуйовджену Артемісом шерсть.

— Я не знаю. Чи здатні ви? Чом би й ні? У мене найважливіша робота на землі, значно важливіша, ніж ваша. І я мушу її виконати.

Холлі вже викликала кавалерію.

— UC в атмо,— проговорила вона в комунікатор армійською спрощеною мовою — значно складні­шою для нетренованого вуха, ніж звичайна. Це озна­чало: Невідомий корабель в атмосфері. А далі: — Униз до сім-я для евак. Stat. (Спускайтеся до моєї сьомої евакуації. Негайно!)

На відстані семи метрів над їхніми головами із не­буття з легким шипінням проступив чарівний шаттл. Він проявлявся поступово, пластина за пластиною, від носа до корми. Солдати всередині нього, перш ніж корпус повністю перейшов у щільний стан, на якусь мить теж стали видимими. Його вигляд, здава­лося, викликав у Артеміса ще сильніше потьмарення свідомості.

— Що ви задумали? Залякати мене, щоб я підняв­ся на борт, а потім украсти «Крижаний куб»?

— Не розумію, чому завжди куби,— недбало ки­нув Фоулі. — Чим тебе сфера не влаштовує?

— А ти, кентавре! — вигукнув Артеміс, насварив­ши на нього пальцем. — Ти завжди нишпориш у мо­єму комп’ютері. І в моїй голові так само?

Вінйайа, здавалося, забула про холод. Вона скину­ла із себе товсте пальто, яке сковувало рухи.

— Капітане Шорт, цей схибнутий, здається, твій знайомий. То ж гримай його на короткому повідку, поки ми заберемося звідси.

О, краще б вона такого не казала!

— Тримати на. повідку? Саме цим ти займалася весь час, капітане?

Артеміс тремтів так сильно, ніби крізь його тіло пропускали електричний струм.

— Артемісе, — швидко мовила Холлі, — може, ти б трохи поспав? Просто поклади голову на що-небудь тепле і постарайся заснути.

На її пропозицію відгукнувся якийсь куточок у Артемісовому мозку.

— Так. Ти допоможеш мені, Холлі?

Холлі повільно ступила крок до нього.

— Авжеж допоможу. Лише краплину гіпнотич­них чарів. Прокинешся зовсім іншою людиною.

Артемісові очі стали як желе.

— Іншою? А як же ПРОЕКТ?!

«Тепер плавно,— подумала Холлі. — М’яке зану­рення».

— Повернемося до нього, коли ти прокинешся. — Вона підпустила якнайтонші нотки магії у верхні ре­гістри голосу. Для Артемісового слуху вони лунали як передзвін кришталевих дзвіночків на кожній приголосній.

— Спати... спати... — відказав тихенько Артеміс, ніби боячись гучним голосом зруйнувати слово. — Так, заснути, спати — і що, і сни дивитися?[3]

— О, тепер уже п’єси цитуємо? — пирхнув Фоу­лі. — Звісно, маємо купу часу!

Холлі люто зиркнула на кентавра, змусивши його замовкнути, і наблизилася до Артеміса ще на крок.

— Усього кілька годин. Ми можемо відвезти тебе геть звідси, далеко-далеко від того, що насувається.

— Далеко... — луною відгукнувся знеможений стражданням хлопець.

— А потім поговоримо про проект.

Пілот шаттла трохи не розрахував, і задній стабі­лізатор під час посадки прописав у снігу неглибоку борозну. Різкого тріску зламаних тонесеньких кри­жаних пластинок виявилося досить, щоб погляд Ар­теміса знову став осмисленим.

— Ні! — пронизливо скрикнув ірландець. — Ніякої магії! Раз-два-три-чотири-п’ять! Нікому не рухатися!

У драмі вирішив узяти участь іще один корабель. Він раптово виник на тлі далекого неба, ніби вислиз­нув з іншого виміру: величезний, обтічний, схожий на кручену трубочку від морозива, з прискорювача­ми на гнучкому кріпленні біля корми. Один ступінь відокремився і, обертаючись, зник у щільних сірих хмарах. Дивно, але ця громадина вела себе майже безшумно.

Артеміса вразив вигляд корабля.

«Інопланетяни? — спершу подумав він. — Стоп, це не інопланетяни. Я вже таке бачив. Принаймні, на кресленні».

Те саме подумав і Фоулі:

— Здається, його вигляд мені знайомий.

Цілі секції гігантського судна мерехтіли, то з’яв­ляючись, то зникаючи з очей у міру охолодження після крутого входу в атмосферу — точніше, як ви­явилося, після повернення.

— Це з вашої космічної програми? — у тоні Арте­міса вчувалося засудження.

— Можливо,— погодився Фоулі, і кентаврові щоки, ближче до вух, винувато зашарілися — ще одна причина його невдач у покері. — Важко сказа­ти, він так миготить, і взагалі...

Поліцейський шаттл нарешті сів, і на його лівому боці відчинився люк.

— Усі на борт,— скомандувала Вінйайа. — По­трібно забратися подалі від цього корабля.

На три чи чотири кроки попереду всіх виявився Фоулі:

— Ні-ні. Це один з наших. Йому не слід тут бути, зате ми можемо ним кермувати.

Холлі пирхнула.

— Звичайно. Досі тобі це чудово вдавалося.

Це вже було занадто. Досить кепкувати! У нестямі кентавр величаво став диба й опустився, проломив­ши передніми копитами тонкий шар льоду.

— Досить! — заревів він. — Просто на нас зараз летить зонд для дослідження далекого космосу. На­віть якщо його ядерні генератори не вибухнуть,

ударна хвиля від падіння зруйнує все навколо у раді­усі п'ятнадцяти миль, тому, якщо цей шаттл не здат­ний переміститися в інший вимір, користі від нього, як від тебе — на науковій конференції.

Холлі знизала плечима.

— Згодна. Твої пропозиції?

— Пропоную тобі заткнути пельку і дозволити мені вирішити цю проблему.

Термін «зонд» зазвичай викликає в уяві зобра­ження маленького скромного апаратика з кількома контейнерами для зразків у трюмі і, можливо, па­неллю суперефективних сонячних батарей на корпу­сі. Та цей корабель був зовсім не схожий на такий зонд. Величезний і грізний, він насувався, стрясаючи повітря, розпорюючи хмари нерівними стрибками, а прискорювачі тягнулися слідом за ним, немов при­куті ланцюгами раби.

— На стадії проектування,— пробурмотів Фоулі, блимнувши, щоб привести в дію монокль,— ця шту­ка здавалася більш лагідною на вигляд.

Солдати дістали наказ залишатися на своїх міс­цях, і вся компанія могла лише спостерігати, як на неї падає гігантський корабель. Звукопоглинальне покриття поступово руйнувалося, атмосферне тер­тя, як пазуристі пальці, зривало з корпусу величезні восьмигранні плити обшивки, і ревіння наростало з кожною секундою. А Фоулі все ще не міг перевести керування на себе.

— Я намагаюся через антену шаттла під’єднатися до комп’ютера зонда, визначити несправність, а по­тім перепрограмувати машинку на тихо-мирне зави­сання на висоті тридцяти метрів. І захисний екран підсилити не завадило б.

— Менше пояснень, ближче до діла,— процідила Вінйайа.

Та Фоулі, як завжди, працюючи, не припиняв ба­зікати.

— Облиште, командире, чи я не знаю, як ви, вій­ськові, просто розквітаєте в подібних напружених ситуаціях.

Слухаючи цю розмову, Артеміс стояв непорушно, мов статуя, розуміючи, що досить дозволити трем­тінню охопити тіло, і воно вже ніколи його не від­пустить, і тоді кінець.

«Що сталося? — дивувався він. — Я перестав бути Артемісом Фаулом?»

Потім він дещо помітив.

«У цього корабля чотири двигуни. Чотири».

«Смерть».

І ніби на підтвердження цієї думки чи як її ре­зультат, на самому носі падаючого корабля виник помаранчевий розряд енергії, він сердито вирував і вельми нагадував вісника смерті.

— Помаранчева енергія. — Холлі тицьнула пісто­летом у напрямку носа корабля. — Ти у нас усе лю­биш пояснювати, Фоулі, то поясни.

— Угамуйся, недорозвинена,— відгукнувся Фоу­лі. Його пальці пурхали по клавішах з такою швид­кістю, що стали майже непомітні. — Там немає зброї. Благаю, це ж науковий зонд. Плазмовий розряд при­значений для різання льоду, і не більше.

Артеміс не міг більше стримувати тремтіння, і воно охопило все його немічне тіло.

— Чотири двигуни,— сказав він, ляскаючи зуба­ми. — Ч-ч-чотири — це смерть.

Вінйайа зупинилася на півдорозі до трапа шаттла. Вона обернулася, з-під шолома вибилося пасмо во­лосся кольору сталі.

— Смерть? Про що він говорить?

Не встигла Холлі відповісти, як помаранчева плазма весело забулькотіла і промінь, що вирвався з неї, ударив просто в двигун шаттла.

— Ні-ні-ні,— сказав Фоулі, ніби звертаючись до неслухняного учня. — Так робити не можна.

Вони з жахом дивилися, як на місці шаттла роз­ростається вогняна куля. Від жару металева оболон­ка судна на мить стала прозорою, і було видно, як корчаться всередині десантники.

Холлі, пригнувшись, кинулася до Вінйайї, яка на­магалася пробитися крізь полум’я до своїх підлеглих.

— Командире!

Капітан Шорт діяла швидко, навіть устигла схопи­ти Вінйайю за рукавичку за мить до того, як вибухнув один із двигунів шаттла і ударна хвиля, завертівши Холлі в повітрі, відкинула її на дах ресторану «Вели­кий поморник». Вона впала на шифер навзнак, немов прихромлений шпилькою метелик, і тупо вперлася очима в рукавичку на своїй руці. Вмонтована в забороло програма розпізнавання зафіксувалася на об­личчі командувача Вінйайї і ненав’язливо заблимала попереджувальною іконкою.

На екрані з’явився текст: «Смертельне ураження центральної нервової системи». Холлі знала, що в її навушниках зараз лунає те саме повідомлення, але нічого не чула. «Ізолювати зону і викликати аварійні служби».

Смертельне ураження? Тільки не це! На якусь мить Холлі ніби відкинуло в минуле, у день смерті її колишнього командира, Джуліуса Рута.

Дійсність повернулася хвилею вогненного жару, від якого почав танути й одразу ж випаровуватися лід і активувалися теплові датчики її костюма.

Холлі встромила пальці у мокрий сніг, що лежав на даху, і підтягнулася вище. Все, що відбувалося, на­гадувало німе кіно: за якусь наносекунду між спала­хом і вибухом шумові фільтри її шолома надулися і полопалися.

Усі, хто були в шаттлі, пропали... це вже очевидно. «Не говори “пропали”, вони загинули... померли». — Зосередься! — гукнула вона, підкреслюючи ко­жен склад ударом кулака по даху. Час для жалоби на­стане потім; криза ще не минула.

«Хто не загинув?»

Вона сама. Жива, хоча й поранена, і підошви че­ревиків димлять.

«Вінйайа. О боги... Ні, зараз не треба про неї».

У заметі під карнизом застряг Фоулі — з-під снігу стирчали його ноги, якими він дригав, галопуючи.

«Це що, смішно? Невже зараз може бути сміш­но?»

А де Артеміс? Раптом пульс загуркотів у вухах, за­ревів океанським прибоєм.

«Артемісе!»

Стати навпочіпки виявилося не так просто: тільки-но коліна знаходили опертя, як лікті роз’їжджалися врізнобіч, і все доводилося починати спо­чатку.

«Артемісе. Де ти?»

І раптом краєм ока вона помітила його. Артеміс, підстрибуючи, рухався по льоду — здається, він май­же не постраждав, тільки трохи накульгував на ліву ногу. Повільно, але впевнено хлопець відходив від палаючого шаттла — все далі від скреготу розжаре­ного металу, що дедалі більше стискався, від схожих на ртуть крапель руди-невидимки, яка нарешті до­сягла температури плавлення.

«Куди ти?»

Він не втікав, це точно. Радше навпаки — Артеміс прямував просто назустріч космічному зонду, що все ще падав з неба.

Холлі хотіла гукнути, щоб попередити його. Та коли відкрила рота, звідти вирвався лише кашель, насичений димом. Відчула смак диму і бою.

— Артемісе! — нарешті прохрипіла вона після кількох невдалих спроб.

Ірландець поглянув на неї знизу вгору і гукнув:

— Я знаю! — Голос його лунав різко, уривчасто. — Здається, ніби падає небо, але це не так. Це все не­справжнє. Корабель, солдати... їх тут насправді немає. Я здогадався. У мене були... це все лише мої галюци­нації, розумієш?

— Утікай, Артемісе! — гукнула Холлі не своїм го­лосом, губи і язик не слухалися, були мов чужі. — Цей корабель справжній! Він тебе розчавить!

— Не розчавить, от побачиш. — Артеміс навіть усміхався лагідно. — Маячне порушення психіки, розлад. Корабель — це просто галюцинація. Мій мо­зок відтворив це видиво зі спогадів, з підглянутих потай креслень Фоулі. Я мушу сам упоратися зі своїм божевіллям. Щойно зможу довести, що все відбува­ється тільки в моїй голові, як усе одразу владнається.

Холлі поповзла по даху, відчуваючи, як усередині неї стугонить і пробуджується зцілюща магія. Сили поверталися, проте дуже повільно, а ноги здавалися важелезними, мов свинцеві труби.

— Послухай мене, Артемісе. Повір мені!

— Ні,— відрубав хлопець. — Я нікому не вірю. Ані Батлерові, ані навіть матері. — Він увібрав голову в плечі. — Я не знаю, у що мені вірити і кому довіря­ти. Але певен, що не може бути вимушеної посадки космічного зонда саме тут і саме зараз. Імовірність астрономічно низька. Мій мозок вирішив погратися зі мною, і я мушу показати, хто хазяїн.

Холлі запам’ятала лише половину з того, що він казав, але почула достатньо, щоб зрозуміти: Артеміс говорить про власний розум у третій особі — три­вожна ознака з точки зору будь-якого психіатра, хоч яку б із теорій він сповідував.

А космічний корабель, якому було геть байдуже до того, вірить у нього Артеміс чи ні, все більше знижувався, маневруючи і викликаючи поперед себе ударні хвилі. Він здавався надто вже справжнім як для видіння, кожна панель рябіла безліччю див­них узорів — породження тривалого космічного польоту. Носовий конус посмугували зазублені бо­розни, що нагадували шрами від ударів блискавок, фюзеляж увесь подзьобаний, мов картеччю. Один з трьох стабілізаторів мав такий вигляд, ніби його спробував на зуб якийсь космічний монстр, вирвав­ши шматок із корабля, коли той пролітав повз ньо­го — на місці втраченої плити обшивки світилася квадратна латка, укрита лишайниками якогось див­ного кольору.

Навіть Артеміс не міг не помітити всього цього.

— Згоден, у нього не надто ефірний вигляд. Оче­видно, моя уява ще яскравіша, ніж я думав.

Один по одному з корабля зірвало два глушники, і ревіння двигунів заповнило чашу сірого неба.

Артеміс тицьнув у корабель пальцем.

— Ти не справжній! — вигукнув він, хоча сам себе не почув.

Корабель опустився вже досить низько, і Артеміс зміг прочитати напис на носовому конусі, зроблений різними шрифтами і піктограмами:

— «Я прийшов з миром»,— пробурмотів він і по­думав: «Чотири слова. Смерть».

Холлі теж намагалася усвідомити реальність: кар­тини трагедії і руйнування миготіли перед очима, ніби вогні потяга, що стрімко проноситься поряд, та все ж одна думка уперто пробивалася крізь хаос: «Я не дотягнуся до нього з даху. Артеміс загине, а я нічим не зможу зарадити, лише спостерігатиму...» І навздогін цій думці лунав істеричний крик: «Бат­лер мене уб’є!»