Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди

ЕПІЛОГ

ПРИЙШОВШИ до тями, Артеміс побачив схилену над ним Холлі. Вона дивилася стурбовано, тоді як Фоулі з-за її плеча роздивлявся його, ніби піддослідну тварину.

«Мені не боляче,— подумав Артеміс. — Найпевні­ше, мені дали якісь ліки».

А потім: «Треба розрядити обстановку».

— А, моя принцеса. Шляхетний жеребець. Як ви себе почуваєте цього чудового ранку?

— Дарвіт! — вигукнула Холлі. — Знову рицар у ся­ючому обладунку!

— Гмм... — пробурмотів Фоулі. — Такі властивос­ті синдрому Атлантиди. Неможливо передбачити наступний стан. Я думав, коктейль ліків поверне Артеміса чи, принаймні, Оріон відкриє нам його за­дум. — Кентавр нахилився ближче. — Оріоне, шля­хетний хлопче. Ти, часом, не знаєш пароль від Артемісового комп’ютера?

— Звичайно знаю,— відповів Артеміс. — М-О-Л-О-Д-И-Й, пробіл, О-С-Л-И-К.

Фоулі майже до кінця записав ці слова, коли до нього дійшло.

— О, ха-ха-ха, Артемісе. Дуже смішно. До речі, я давно зрозумів, що це ти.

Холлі не засміялася.

— Нічого смішного. Із синдромом Атлантиди не жартують.

На першу ж згадку про хворобу Артеміс відчув, як у глибині свідомості заворушилися четвірки.

«Тільки не це»,— подумав він.

— Мені б значно полегшало, якби ви помінялися місцями,— сказав він, намагаючись говорити спо­кійно і впевнено. — До речі, будьте ласкаві, запніть фіранки на двох ілюмінаторах або відіпніть їх, тіль­ки не залишайте в середньому положенні. У цьому немає жодного сенсу.

Холлі дуже хотілося тріпонути Артеміса, щоб він вийшов із цього стану, але доктор Аргон зі Спілки психіатрів просив їх розважати хлопця, доки того не доправлять до клініки.

«Стара палата Опал Кобой вільна»,— бадьоро по­відомив психіатр, і Холлі прикинула, чи не придумує він уже назви для своєї неминучої книги.

Тому вона сказала:

— Добре, Артемісе. Я поправлю фіранки.

Перш ніж клацнути по іконці із зображенням сонця біля фіранки для освітлення ілюмінатора, вона помітила зграйку екзотичних риб, що насолоджувалися теплом від прожектора поряд з кормови­ми стернами «Ностреміуса».

«Усі ми прагнемо світла,— подумала Холлі. І коли тільки встигла вона стати філософом? — Якби Арте­міс не думав забагато, можливо, усе обійшлося б. Треба з цим щось робити».

— Артемісе,— сказала вона, спробувавши вкласти в голос нотку оптимізму,— доктор Аргон запитував, чи немає у тебе якихось записів, що стосуються...

— Мого занурення в божевілля? — закінчив за неї фразу Артеміс.

— Насправді він запитував про розвиток синдро­му. Каже, майже всі, хто хворіє на нього, ведуть що­денники. Оскільки відчувають величезну потребу бути зрозумілими після...

— Смерті,— знову закінчив за неї фразу Арте­міс,— Розумію. Я досі відчуваю потяг до записів. — Він зняв перстень із середнього пальця. — Це мій ко­мунікатор для зв’язку з Народом, пам’ятаєш? Я вів відео-щоденник. Суперцікаве видовище, по-моєму.

Фоулі узяв перстень.

— Дозволь переправити його Аргонові. Це дасть йому можливість хоч трохи в усьому розібратися, перш ніж він прив'яже тебе до крісла для божевіль­них. — Тут кентавр усвідомив нетактовність сказа­ного. — Вибач. Кабалліна постійно повторює, який я нечутливий. Немає жодного крісла для божевіль­них, певніше там диван або ліжко.

— Фоулі, ми все зрозуміли,— перебила його Хол­лі. — Дуже тобі вдячні.

Кентавр процокав до автоматичних дверей лікар­няної палати.

— Гаразд. Постараюся відправити перстень як­найшвидше. Ще побачимося. До речі, стережися цих огидних четвірок.

Артеміс поморщився. Холлі має рацію. Синдром Атлантиди — це не смішно.

Ельфійка сіла на стілець поряд з його ліжком. Дуже сучасним, із стабілізаторами і амортизатора­ми, але, на жаль, короткуватим.

— Ти дорослішаєш, Артемісе.

Хлопець ледве помітно усміхнувся.

— Знаю. Багато в чому недостатньо швидко.

Холлі взяла його за руку.

--Якщо хочеш, можеш спробувати вивести себе з рівноваги, тільки навряд чи вийде. Фоулі накачав тебе такою кількістю заспокійливих засобів, що кінь і той би вже давно спав.

Вони обоє посміхнулися цьому жарту, але Арте­міс був дуже пригнічений.

— Це не було схожим на наші звичайні пригоди, Холлі. Раніше хтось брав гору, і в результаті ми ставали багатшими. Але цього разу стільки народу загинуло, причому невинного, а краще нікому не стало. І все за­ради кохання. Я навіть не можу думати про Турнбола як про лиходія — він просто хотів урятувати дружину.

Холлі стиснула руку Артеміса.

— Усе могло обернутися набагато гірше, якби ми не опинилися в потрібний час у потрібному місці. Номер Перший живий завдяки тобі, не кажучи вже про тих, хто був на борту цього судна. Як тільки ти одужаєш, ми займемося порятунком світу за допо­могою твого Крижаного куба.

— Чудово. Це як і раніше дуже важливо для мене, щоправда, я вже готовий трохи переглянути умови.

— Гмм. Я так і думала.

Артеміс ковтнув води з чашки, що стояла на тум­бочці.

— Я не хочу ставати геть колишнім Артемісом. Саме моє старе «я» привело до виникнення синдро­му Атлантиди.

— Ти скоїв багато поганих вчинків, Артемісе. Але не будеш їх повторювати. Дозволь їм залишитися в минулому. Відпусти їх.

— По-твоєму, такі речі можна просто відпустити?

— Не так уже й просто, але з нашою допомогою у тебе вийде, якщо ти справді цього хочеш.

Артеміс закотив очі.

— Процедури і мікстури, зглянься, небо...

— Доктор Аргон дещо марнославний, але він гарний фахівець. Можливо, найкращий. Крім того, певна, Номер Перший дасть тобі чарівний антидот і видалить залишки іскор із твого організму.

— Судячи з твоїх слів, буде боляче.

— Можливо. Але ти серед друзів. Добрих друзів. Артеміс сів, відкинувшись на подушки.

— Я знаю. А де Мульч?

— А як ти гадаєш?

— Напевно, він зараз на камбузі. Всередині якого-небудь холодильника.

— І ти, найпевніше, маєш рацію.

— А як справи у Джульєтти?

У зітханні Холлі звучали водночас любов і стур­бованість.

— Вона вирішила влаштувати поєдинок з вели­чезним піксі, що мав необачність пустити коментар щодо її хвостика. Поки що я вдаю, ніби нічого не знаю, але незабаром мені доведеться втрутитися.

— Шкода цього піксі,— зауважив Артеміс. — А де Батлер? Як по-твоєму, він зможе коли-небудь мені довіряти?

— Гадаю, вже довіряє.

— Я мушу поговорити з ним.

Холлі кинула погляд у бік коридора.

— Трохи пізніше. Він зайнятий дуже делікатною розмовою по телефону.

Артеміс миттю здогадався, з ким розмовляє його охоронець. Дуже скоро йому самому треба буде зро­бити подібний дзвінок.

— Гаразд,— промовив він безтурботно, хоча син­дром Атлантиди як і раніше вирував у його скронях, не дозволяючи відчувати безтурботність.

«Упорядкуй те,— втовкмачував синдром. — Порахуй це. Стережися четвірок. Четвірка — смерть».

— Я чув, ти зустрічаєшся з Траблом Кельном. Ви не плануєте найближчим часом стати табором?

Батлер зловив себе на нападі клаустрофобії. Йому ясно здавалося, ніби стіни стискаються навколо ньо­го. І річ не в коридорі, призначеному для істот удвічі менших розмірів. Єдиним місцем, де він міг випря­митися на повний зріст, залишався спортивний зал, але це приміщення не дуже підходило для розмови, оскільки в даний момент молодша сестра вибивала там дух з гігантського піксі на очах у лікарів і пацієн­тів. Скоро вони почнуть обожнювати Нефритову Принцесу.

Батлер сповз по стіні на підлогу і дістав телефон Артеміса.

«Може, тут немає доступу до мережі»,— з надією подумав він.

Але доступ, звичайно, був. Аж на чотири поділки. Артеміс проектував свій телефон під доступ до будь-яких мереж, включаючи військові та мережі Народу. Апарат міг вийти з ладу, лише опинившись на Місяці.

«Гаразд, не марнуй час. Набирай».

Батлер, погортавши список, вибрав номер Ан­джеліни Фаул. Кілька секунд пішло на з’єднання, адже виклику довелося пройти через Небесне місто до супутника і аж потім до Ірландії, після чого пролунав потрійний, звичайний для мережі Народу гудок.

«Може, вона спить...»

Але Анджеліна зняла слухавку після другого гудка.

— Артемісе? Де ти? Чому не дзвонив?

— Місіс Фаул, це я, Батлер.

Почувши охоронця по синовому телефону, Ан­джеліна, звичайно, одразу ж запідозрила найгірше.

— О боже! Він помер? Навіщо я його відпустила!

— Ні, з Артемісом усе гаразд,— поспішив заспо­коїти її Батлер. — Жодної подряпини.

Жінка заплакала в слухавку.

— Слава богу. Я сама в усьому винна. П’ятнадця­тирічний хлопчик зібрався врятувати весь світ, ра­зом з Народом. Про що я думала? Все. Досить. Від­тепер — лише нормальне життя.

«Я навіть не пам’ятаю, на що схоже нормальне життя»,— подумав Батлер.

— Я можу поговорити з ним?

«Починається».

— Тільки не зараз. Його... еее... приспали.

— Приспали? Батлере, ти сказав, з ним усе гаразд. Сказав, на ньому немає жодної подряпини.

Гігант поморщився.

— На ньому і справді немає жодної подряпини. Принаймні, зовні.

Батлер міг присягнутися, що чув, як Анджеліна Фаул на тому кінці каналу закипає від злості.

— Що це означає? На дитячий розум зійшов? Пря­мо говорити розучився? Артеміса поранено чи ні?

Батлер волів би зітнутися з ротою спецназу, тому ретельно добирав слова.

— У Артеміса виник деякий розлад, розумовий. Схоже на синдром нав’язливих станів.

— О ні! — вигукнула Анджеліна, і Батлерові зда­лося, ніби вона упустила телефон, але потім він по­чув її часте дихання.

— Це лікується,— запевнив він. — Незабаром ми доправимо його в клініку. Найкращу з клінік Наро­ду. Він цілком поза всякою небезпекою.

— Я хочу його бачити.

— Побачите. По вас уже послали.

Тут Батлер покривив душею, але не сумнівався в тому, що це стане правдою через кілька секунд піс­ля того, як він повісить слухавку.

— Як близнюки?

— Няня погодилася ночувати у нас. Артемісів батько зараз у Сан-Паулу, у нього там зустріч на ви­щому рівні. Я мушу все розповісти йому.

— Ні,— швидко заперечив Батлер. — Не приймай­те рішення зараз. Спочатку поговоріть з Артемісом.

— Він... упізнає мене?

— Авжеж,— відповів охоронець.

— Добре, Батлере. Піду збиратися. Скажи тим, хто приїде по мене, щоб зателефонували за десять хвилин.

— Обов’язково.

— До речі, Батлере...

— Що таке, місіс Фаул?

— Подбай про мого сина, поки мене немає з ним поруч. Сім’я — найголовніше в житті, ти ж знаєш.

— Я дбаю про нього, місіс Фаул. І надалі дбатиму.

Зв’язок урвався, і обличчя Анджеліни Фаул зни­кло з маленького екрана.

«Сім’я — найголовніше в житті,— подумав Бат­лер. — Якщо тобі пощастило».

У двері просунулася голова Мульча, з його боро­ди, де, здавалося, заплутались цілі ріпки, крапала якась в’язка рідина, на лобі яскраво синіла мазь від опіків.

— Гей, охоронцю! Поспіши у спортзал. Величез­ний піксі вбиває твою сестру.

— Та невже? — недовірливо відгукнувся Батлер.

— Правда. Джульєтта сама на себе не схожа. Двох помахів зв’язати не може. Відверто кажучи, жалю­гідне видовище. Всі ставки зроблені проти неї.

— Зрозуміло,— зітхнув Батлер, випроставшись, наскільки дозволяв тісний коридор.

Мульч притримав двері.

— Стане ще цікавіше, коли ти прийдеш їй на до­помогу.

Батлер усміхнувся.

— Я не збираюся допомагати їй. Просто хочу опи­нитися поруч, коли вона перестане прикидатися.

— Ага-а,— протягнув Мульч, починаючи дещо розуміти. — Значить, треба ставити на Джульєтту?

— Безперечно,— сказав Батлер і загупотів кори­дором, обминаючи калюжу з ріпового супу.