Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди

ГЛАВА 8: БЕЗБАШ

Мозок Артеміса Фаула, за кілька секунд до другого пострілу Холлі Шорт

АРТЕМІС стежив за всіма подіями і оцінював їх, замкнутий у власній голо­ві, через заміноване вікно у своєму уяв­ному кабінеті. Сценарій здався йому ці­кавим, навіть захопливим, і майже відвернув од власних проблем. Хтось перепрограмував посланий до Марса зонд Фоулі і спрямував його прямісінько на Атлантиду. Не могла бути збігом і зупинка зонда в Ісландії, що мала на меті розібратися з Вінйайєю та її елітним підрозділом, не кажучи вже про найхитрішого і єдиного союзника народу — Артеміса Фаула.

«Перед нами розгортається ретельно розробле­ний план, а не серія збігів».

Не те щоб Артеміс не вірив у збіги — просто не міг проковтнути цілу серію.

Для Артеміса існувало ще одне питання: кому це вигідно?

Кому вигідно, щоб Вінйайа загинула, а Атлантида була під загрозою?

Вінйайа славилася нульовою терпимістю до зло­чинності, і багато правопорушників були б у захваті, дізнавшись про її смерть, але чому Атлантида?

Звичайно, в’язниця! Найпевніше, усе це задумала Опал Кобой, щоб вирватися на волю. Зонд приво­дить у дію план евакуації населення, тим самим да­ючи їй змогу покинути купол.

Опал Кобой — ворог суспільства номер один. Піксі, що підняла гоблінів на революцію і вбила Джуліуса Рута.

Так, це може бути лише Опал.

«Напевно, це Опал,— поправив себе Артеміс. — Не роби поспішних висновків».

Те, що він опинився у становищі в’язня у власно­му розумі, тоді як у світі розгортаються такі бурхливі події, розлючувало його. Дослідний зразок гармати «Крижаний куб», що стріляє нанопластинами, зни­щено, але головне — на Атлантиду насувається зонд, потенційно здатний зруйнувати місто чи, принай­мні, допомогти жорстокій піксі утекти з в’язниці.

— Випусти мене негайно! — закричав Артеміс у вікно у власному мозку, але мерехтливі четвірки відразу вишикувалися квадратами, і по утворених ґратах пробігли електричні заряди.

Артеміс дістав відповідь.

«Мене замкнула тут електрика, і вона не дає мені вийти».

Артеміс чудово знав про існування у світі достат­ньої кількості гідних довіри медичних установ, де для лікування деяких психічних захворювань до­тепер застосовувалась електрошокова терапія. Він здогадався, що, коли Холлі вистрілила в нього з «Нейтрино», розряд підсилив особистість Оріона, зробивши її домінуючою.

«Шкода, що Холлі не вистрілить у мене ще раз».

Холлі вистрілила в нього ще раз.

Артеміс уявив дві зазублені виделки блискавки, що розколола повітря і змусила екран побіліти.

«Я не повинен відчувати болю,— з надією поду­мав Артеміс,— адже в цей момент формально я пе­ребуваю в непритомному стані».

Незалежно від стану, Артемісові, як і Оріону, було дуже боляче.

«Звичайний мій день»,— подумав він, коли під ним підігнулися віртуальні ноги і хлопець упав на підлогу.

Північна Атлантика, наш час

Через деякий час Артеміс прийшов до тями від за­паху смаленого м’яса в ніздрях. Про повернення

в реальний світ йому доповіли паски, що уп’ялися в плечі, і нудотне погойдування на хвилях.

Розплющивши очі, він побачив перед собою зад Фоулі. Кентавр судомно дриґав задніми ногами, оче­видно борючись із демонами уві сні. Десь грала музи­ка. Знайома музика. Артеміс заплющив очі і подумав: «Вона здається знайомою тому, що її створив я. “Піс­ня сирени” з моєї незакінченої Третьої симфонії».

А чому це важливо?

«Тому що я встановив цю музику як рингтон для матері. Вона телефонує мені».

Артеміс не став ляскати по кишенях у пошуках телефону, оскільки апарат завжди лежав в одному місці. Він завжди просив кравців ушити блискавку зі шкіряними клапанами у праву нагрудну кишеню, щоб апарат неможливо було покласти в інше місце. Тому що, якби Артеміс Фаул загубив свій модифіко­ваний комунікатор, виникли б дещо серйозніші про­блеми, ніж якби Джонні Хайскул загубив останню модель свого тачфону. Тому що телефон Джонні Хайскула не обладнаний засобами для легкого злому будь-якого урядового сайта, чудесною лазерною указкою, здатною пропалювати метал, а крім того, не містить перший чорновий варіант мемуарів Артемі­са Фаула, де розповідається далеко не про юнацькі романтичні мрії.

Пальці в Артеміса затерпли від холоду, але після кількох спроб йому вдалося розстебнути блискавку

і дістати телефон. На екрані з’явилося слайд-шоу із зображеннями матері, а крихітні динаміки і далі від­творювали вступні акорди «Пісні сирени».

— Телефон,— виразно промовив він, натиснув­ши кнопку на корпусі для активації голосового керу­вання.

— Так, Артемісе,— відповів телефон голосом Лілі Фронди, який Артеміс установив, щоби просто по­злити Холлі.

— Прийняти виклик.

— Звичайно, Артемісе.

За мить з’єднання було встановлено. Сигнал ішов слабкий, але це не мало значення, оскільки Артеміс оснастив телефон програмою автоматичної компен­сації, що забезпечує дев’яностоп’ятивідсоткову точ­ність відтворення.

— Привіт, мамо. Як ти поживаєш?

— Арті, ти мене чуєш? У мене якась луна.

— У мене жодної луни немає. Дуже добре тебе чую.

— Артемісе, не можу увімкнути відео. Ти обіцяв, що ми будемо бачити одне одного.

Така можливість існувала, але Артеміс вимкнув цю опцію, оскільки сумнівався, що мати зрадіє, по­бачивши сина розпатланим і повішеним на пасках у напівзруйнованій рятувальній капсулі.

«Розпатланим? Кого я обманюю? У мене вигляд біженця із зони бойових дій, що, втім, недалеко від істини».

— Тут, в Ісландії, немає відеомережі. Мені треба було заздалегідь перевірити.

— Гм,— промовила мати, і Артеміс чудово знав, що означає цей вигук: мати підозрює його в чомусь, але не знає, в чому саме. — Значить, ти в Ісландії?

Артеміс ще раз порадів, що немає відеосигналу, бо брехати, дивлячись матері в очі, набагато важче.

— Авжеж, а чому ти запитала?

— Тому що GPS стверджує, ніби ти в північній частині Атлантики.

Артеміс насупився. Мати наполягла на під’єднанні цієї функції, інакше відмовлялася відпускати його самого.

— Швидше за все, якийсь збій програми,— сказав він і швидко вніс у програму глобального пошуку ко­рективи, щоб та відзначила його в Рейк’явіку,— Іноді локатор трохи відхиляється. Спробуй-но ще раз.

Нетривала тиша, яку порушувало лише клацання клавіш, потім чергове «гмм».

— Гадаю, зайве запитувати, чи не затіваєш ти чого-небудь. Артеміс Фаул постійно щось затіває.

— Ти до мене несправедлива, мамо,— заперечив Артеміс. — Сама знаєш, чого я намагаюся добитися.

— Знаю. На бога, Арті, ти здатен говорити лише про це? Про свій Проект?

— Це надзвичайно важливо.

— Знаю, але люди не менш важливі. Як справи у Холлі?

Артеміс кинув погляд на Холлі, що згорнулася ка­лачиком під кріслом і спокійно сопіла. Форма по­шарпана, з вуха сочилася кров.

— У неї... е... все гаразд. Мандрівка трохи втоми­ла її, але вона цілком контролює ситуацію. Мам, я у захваті від неї, можеш мені повірити. У захваті від того, як вона справляється з усіма знегодами в житті й ніколи не здається.

Анджеліна Фаул мало не ахнула від здивування.

— Ну, Артемісе Фаул Другий, ти щойно промо­вив найдовшу в житті промову не на наукову тему. Холлі Шорт пощастило, що в неї є такий друг, як ти.

— Ні, не пощастило,— сумно відгукнувся Арте­міс. — Не пощастило нікому, хто знає мене. Я нікому не здатен допомогти. Навіть самому собі.

— Це неправда, Арті,— суворим тоном сказала Анджеліна. — А хто врятував Небесне місто від го­блінів?

— Багато хто. Гадаю, і моя участь зіграла деяку роль.

— А хто знайшов батька в Арктиці, коли всі стверджували, що він мертвий?

— Я.

— Тоді не кажи, ніби нікому не здатен допомогти. Більшу частину життя ти присвятив допомозі ін­шим. Так, ти припустився кількох помилок, але сер­це у тебе добре.

— Дякую, мамо. Мені вже краще.

Анджеліна відкашлялася трохи нервово, як зда­лося Артемісові.

— У тебе все гаразд? — запитав він.

— Так, звичайно. Просто хочу тобі дещо сказати.

Тепер занервував Артеміс.

— Що саме, мамо?

У голову полізли думки про можливі викриття. Невже матері стало відомо про деякі сумнівні опера­ції? Вона все знала про різні проекти з Народом, але у нього були й пов’язані з людьми справи, про які він ніколи не розповідав.

«Звичайна проблема злочинця, що майже переви­ховався,— ніяк не позбутися почуття провини. Ви­криття завжди маячить на відстані одного телефон­ного дзвінка».

— Це стосується твого дня народження.

В Артеміса полегшено опустилися плечі.

— Мого дня народження? І тільки?

— Я дещо купила тобі, дещо... незвичне. Але буду щаслива, якщо ти приймеш дарунок.

— Якщо ти будеш щаслива, значить, і я буду щас­ливий, прийнявши твій дарунок.

— Арті, пообіцяй мені, що будеш ним користу­ватися.

Вдача Артеміса не дуже дозволяла йому щось обі­цяти.

— Що це?

— Пообіцяй мені, любий.

Артеміс виглянув в ілюмінатор. Він сидів у напівзруйнованій рятувальній капсулі посеред Атлантич­ного океану. Вони або потонуть, або військово-мор­ський флот якої-небудь скандинавської країни розстріляє їх, прийнявши за літаючу тарілку.

— Добре, обіцяю. Що ти мені приготувала?

Анджеліна на мить затамувала подих.

— Джинси.

— Що? — прохрипів Артеміс.

— І футболку.

Артеміс розумів, що засмучуватися не слід, особ­ливо враховуючи сучасні обставини, але не стри­мався.

— Мамо, ти мене обдурила.

— Я знаю, ти не визнаєш повсякденного стилю.

— Ти не цілком справедлива. Місяць тому на роз­продажі тістечок я закотив обидва рукави.

— Арті, люди бояться тебе. Дівчата, побачивши тебе, жахаються. П’ятнадцятирічний хлопець у зши­тому на замовлення костюмі, хоча ніхто не помер.

Артеміс кілька разів вдихнув і видихнув.

— А на футболці є який-небудь малюнок?

У динаміках телефону зашарудів папір.

— Так. Такий модний. Намальовано хлопчика, чомусь без шиї і лише з трьома пальцями на кожній руці, а за спиною у нього в стилі графіті написано слово «БЕЗБАШ». Значення не знаю, але звучить дуже сучасно.

«Безбаш»,— подумки повторив Артеміс і ледве не розридався.

— Мамо, я...

— Арті, ти обіцяв. Не відмовляйся.

— Так, я обіцяв, мамо.

— І я хочу, щоб ти називав мене матусею.

— Матусю! Твої вимоги безпідставні. Я — це я. Футболки і джинси — не для мене.

Анджеліна Фаул виклала козирну карту.

— Знаєш, Арті, інколи люди виявляються зовсім не такими, якими себе вважають.

Тут таївся не надто тонкий натяк на ту історію, коли Артеміс загіпнотизував власних батьків. Ан­джеліна Фаул дізналася про це, коли її тілом заволо­діла Опал Кобой і Артемісовій мамі стали відомі всі таємниці Народу.

— Це нечесно.

— Нечесно? Зачекай, я зберу прес-конференцію. Артеміс Фаул промовив слово «нечесно».

Артеміс зрозумів, що мати ще не пробачила йому історію з гіпнозом.

— Добре. Я даю згоду носити джинси і футболку.

— Не розчула.

— Добре. Я погоджуюсь носити джинси і футбол­ку... матусю.

— Я дуже рада. Передай Батлерові, що на це виді­ляється два дні на тиждень. На джинси і «матусю». Треба звикнути.

«Що далі? — думав Артеміс. — Бейсболки козир­ком назад?»

— Сподіваюся, Батлер добре піклується про тебе?

Артеміс почервонів. Знову брехня.

— Так. Бачила б ти його обличчя під час зустрічі. Він страшенно нудьгував від усієї цієї науки.

Голос Анджеліни змінився, став теплішим і емо­ційнішим.

— Я знаю, Арті, те, чим ти займаєшся, дуже важ­ливо. Важливо для всієї планети. І я вірю в тебе, син­ку. Тому бережу твою таємницю і дозволяю тобі ве­штатися по всій земній кулі з твоїми казковими друзями, але ти мусиш присягнутися, що тобі нічого не загрожує.

Артеміс чув вислів «почуватися лайном», та лише тепер зрозумів справжнє його значення.

— Я найзахищеніша людина у світі,— промовив він самовдоволеним тоном. — Мене охороняють краще, ніж президента. І зброя у мене досконаліша.

Знову «гмм».

— Це остання самостійна операція, Арті. Ти мені обіцяв. Сказав, що мусиш урятувати світ, а потім проводитимеш більше часу з близнюками.

— Я пам’ятаю,— сказав Артеміс, не цілком під­тверджуючи згоду.

— Тоді побачимося завтра вранці. На світанку нового дня.

— Авжеж, побачимося завтра вранці, матусю.

Анджеліна повісила слухавку, її зображення зни­кло з екрана телефону. Артеміс пошкодував, що не бачить більше її обличчя.

Фоулі, що лежав долі, раптом перевернувся на спину.

— Тільки не смугасті,— пробурмотів він. — Вони зовсім маленькі.

Потім він розплющив очі і помітив Артеміса, що спостерігав за ним.

— Я промовив це вголос?

— Так,— кивнув Артеміс. — Щось про смугастих, які зовсім маленькі.

— Дитячі спогади. Я їх уже практично позбувся.

Артеміс простягнув руку, щоб допомогти кентав­рові підвестися.

— Я не потребую твоєї допомоги,— пробурчав кентавр, відмахуючись від запропонованої руки, як від оси. — Ситий тобою по вуха. Тільки здумай ляпнути ще раз про «прекрасного звіра» — дам по зубах.

Артеміс розстебнув пряжку на грудях, вивільня­ючись від пасків, і знову простягнув руку.

— Я шкодую про те, що сталося, Фоулі. Та тепер усе гаразд. Це я — Артеміс.

Цього разу кентавр погодився взяти простягнуту руку.

— Хвала богам. Той, інший, справді діяв мені на нерви.

— Не так швидко,— сказала Холлі, яка встигла, виявляється, вже цілком прийти до тями.

— Тпру! — вигукнув, позадкувавши, Фоулі. — Хіба не потрібно стогнати і важко дихати, коли при­ходиш до тями?

— Ні,— відповіла Холлі. — Спеціальна підготовка з курсу «ніндзя» в Легітимній Ельфійській Поліції. І цей хлопець — не Артеміс. Він сказав «мам». Сама чула. Артеміс Фаул ніколи не говорить «матуся», «мамуля» чи «мамочка». Це — Оріон, який намага­ється нас обдурити.

— Розумію, як це прозвучало,— сказав Артеміс. — Але ви повинні мені повірити. Мати змусила мене вимовити це лагідне звертання.

Фоулі постукав себе пальцем по довгому підбо­ріддю.

— Змусила? Лагідне звертання? Це Артеміс, усе гаразд.

— Дякую, що вистрілила в мене ще раз,— сказав Артеміс, доторкнувшись до слідів від опіку на шиї. — Заряд на якийсь час звільнив мене від четвірок. Ви­бачте за дурниці, які молов цей Оріон. Уявлення не маю, звідки вони взялися.

— Ми поговоримо про це детальніше,— сказала Холлі, підходячи до пульта керування,— але не за­раз. Насамперед треба з’ясувати, чи є зв’язок з Не­бесним містом.

Фоулі натиснув кнопку на екрані свого телефону.

— Уже є, капітане.

Після всього пережитого за останні кілька годин можливість просто подзвонити в Небесне місто і встановити зв’язок здавалася неймовірною, але ста­лося саме це.

Командир Трабл Кельп прийняв виклик після першого гудка, і Фоулі перемкнувся в режим відеозв’язку.

— Холлі? Невже це ти?

— Так, командире. Зі мною Фоулі і Артеміс Фаул.

— Артеміс Фаул,— пробурчав Трабл Кельп. — Чому я не здивований? Треба було нам висмоктати в цього молокососа мізки через вуха, коли була на­года.

Трабл Кельп був відомий своєю вибуховою вда­чею, за що по закінченні навчального закладу дістав ім’я «Трабл». Академією ходила надзвичайно прав­дива історія про те, як Кельп, тоді ще молодий па­трульний, їхав на службовому скутері провулком у Булатауні під час сонцестояння і, побачивши з де­сяток гоблінів, що билися між собою, вимовив без­смертну фразу: «Вам потрібні трабли? Тоді ви їх за­раз дістанете!» Гобліни досхочу нареготалися, відтак відколошматили поліцейського так, що він не скоро про це забув. Шрами зробили його обережнішим, але не надто.

Трабл Кельп, немов аршин проковтнувши, сидів за своїм столом у кабінеті на Поліцейській Плазі, одягнений у синій комбінезон командира з кетягом жолудів на грудях. Коротко обстрижене темне во­лосся підкреслювало великі загострені вуха, темно-лілові очі люто дивилися з-під зиґзаґуватих брів, коли він починав говорити.

— Вітаю, командире,— сказав Артеміс. — Приєм­но, коли тебе так високо цінують.

— Я вище ціную блоху під пахвою, ніж коли-небудь оціню тебе, Фауле. Досить про це.

Артеміс не замислюючись міг видати з півдесятка нищівних відповідей на цю заяву, але заради загаль­ного добра волів залишити їх при собі.

«Мені вже п’ятнадцять, пора поводитись по дорослому».

Холлі втрутилася в чоловічу суперечку.

— Командире, Атлантида в безпеці?

— Більша частина,— відповів Трабл. — Постраж­дало з півдесятка евакуаційних суден. Один шаттл дістав пряме попадання і впав на дно глибше від пекла. Кілька місяців піде, доки все розгребемо.

У Холлі опустилися плечі.

— Є жертви?

— Звичайно. Не знаємо, скільки саме, але бага­то. — Погляд Трабла Кельпа поважчав через відпо­відальність, що впала на нього як на командувача. — Це чорний день для нашого народу, капітане. Спочатку Вінйайа зі своїм загоном, тепер це.

— Що сталося?

Кельп відвів од екрана погляд, і його пальці за­танцювали над віртуальною клавіатурою.

— Один із розумників Фоулі спробував усе змоделювати. Посилаю файл тобі.

Через кілька секунд у Фоулі на екрані телефону заблимала іконка повідомлення. Холлі натиснула на неї, і з’явилося звичайне 2-D відео: контур зонда, що входив в атмосферу Землі над Ісландією.

— Що-небудь бачиш, капітане?

— Так, усе отримала.

— Добре. Пояснюю як можу. Отже, посланий до Марса зонд Фоулі з’явився трохи нижче Північного полярного кола. Ми віримо вам на слово, оскільки самі не змогли його виявити через власні технології маскування — екрани, маскувальну фольгу тощо. Все обернулося проти нас самих. Що було потім, розповідати вам немає потреби.

На екрані зонд випустив лазерний імпульс у ма­леньку ціль на поверхні, потім викинув кілька ботів, щоб розправитися з уцілілими. Майже не сповіль­нюючи ходу, корабель пробив лід і попрямував на південний захід, прямо до Атлантиди.

— І цю частину моделі зроблено без комп’ютер­них даних. Ми спиралися на твоє повідомлення, а також на зворотну екстраполяцію наших власних показань.

— Ваші прилади щось засікли? — втрутився Арте­міс. — 3 якого моменту ви почали знімати показання?

— Це найдивніше,— спохмурнівши, замислено сказав Трабл. — Ми врахували попередження капіта­на Шорт і зробили сканування. Нічого. А потім, усього через п’ять хвилин, на екранах з’явився зонд. Без жодного щита, як на долоні. Він навіть почав ви­промінювати тепло продувальними отворами, щоб ми його помітили. Ця штука виблискувала яскраві­ше за Полярну зірку. А на той випадок, якщо ми все-таки проґавимо його, надійшов анонімний дзвінок з якогось бару в Маямі. У нас було досить часу на евакуацію.

— Але недостатньо, щоб перехопити зонд,— за­думливо промовив Артеміс.

— Саме так,— сказав Трабл Кельп. Він навіть не помітив, що погоджується із запеклим злочинцем Артемісом Фаулом, чого ніколи б не зробив із влас­ної волі. — Нам залишалося лише накачати водяні гармати, звільнити місто і чекати, коли зонд увійде в межі досяжності.

— А потім? — нагадав Артеміс.

— Потім я наказав дати кілька пробних залпів, щоб простежити траєкторію, перш ніж зонд увійде в радіус ураження. Потужності все одно не вистача­ло, щоб завдати шкоди, адже водяні снаряди швидко розвіюються, але, вочевидь, в одному із снарядів якимсь чином збереглося досить ударної сили, тому що зонд різко змінив курс і пірнув носом у морське дно, прихопивши із собою шаттл.

— На тому шаттлі була Опал Кобой? — швидко спитав Артеміс. — Це вона все придумала! Просто смердить Опал.

— Ні, Фауле, якщо ким-небудь і смердить, то це тобою. Все почалося з твоєї конференції в Ісландії, а закінчилося загибеллю наших кращих співробіт­ників і евакуацією Атлантиди.

Артемісові кров ударила в голову.

— Забудь про своє ставлення до мене. Опал була в шаттлі?

— Ні! — гаркнув Трабл, аж завібрували динаміки рятувальної капсули. — Але ти був в Ісландії, а тепер опинився тут.

Холлі прийшла другові на виручку.

— Артеміс не причетний до цього, командире.

— Можливо, але забагато збігів, Холлі. Я хочу, щоб ти затримала цього Хлопця Бруду, доки я не пришлю по вас рятувальників. їм знадобиться кілька годин, тому заповни баластні цистерни, це зменшить плавучість. Під поверхнею вас навряд чи помітять.

Холлі такий план дій зовсім не сподобався.

— Сер, ми знаємо, що сталося. Але Артеміс має рацію: нам треба подумати про те, хто за цим стоїть.

— Поговоримо про це в Поліцейській Плазі. За­раз моє головне завдання — зберегти життя нашим людям. В Атлантиді ще залишилися мешканці. Всі герметичні судна направлені туди. Теорії Артеміса обговоримо завтра.

— А ми поки що станемо табором,— пробурмоті­ла Холлі.

Трабл Кельп був не схильний терпіти порушення субординації. Він нахилився до камери впритул, його лоб заповнив увесь крихітний об’єктив.

— Ти щось сказала, капітане?

— Той, хто це задумав, ще не закінчив. — Холлі теж посунулася ближче до камери. — Зонд — час­тина якогось більшого плану, і затримувати Арте­міса в цій ситуації — найгірше, що ви можете зро­бити.

— Невже? — Трабл несподівано хихикнув. — Див­но, але в попередньому повідомленні ти написала, що Артеміс злетів з котушок. Це твої точні слова...

Холлі винувато скривилася, глянувши на друга.

— Немає ніякої потреби наводити мої точні сло­ва, сер.

— Тепер «сер»? Твоїми точними словами були, цитую тільки тому, що це твої точні слова: «Артеміс Фаул став божевільнішим, ніж хворий на стрижучий лишай троль, що нахлебтався морської води».

Артеміс кинув на Холлі повний докору погляд, немов кажучи: «Стрижучий лишай? Справді?»

Холлі, махнувши рукою, відмовилася від пояс­нень.

— То було раніше. Потім я двічі вистрілила в Ар­теміса, і він прийшов до тями.

Трабл посміхнувся.

— Двічі вистрілила в нього. Вже краще.

— Артеміс потрібен нам,— наполягала Холлі,— щоб у всьому розібратися.

— Як він розібрався з Джуліусом Рутом і коман­диром Рейн Вінйайєю?

— Так нечесно, Трабле.

Кельп і не думав здаватися.

— Траблом можеш мене називати в офіцерсько­му клубі у вихідні. А поки я для тебе — командир. І я доручаю тобі, ні, наказую затримати людину на ім’я Артеміс Фаул. Ми не будемо забирати його під варту, просто хочеться трохи побалакати з ним тут, унизу. Чого я точно не хочу, так це діяти на підставі якихось його ідей. Усе ясно?

Обличчя Холлі стало дерев’яним, голос — тупим.

— Ясно, командире.

— Потужності капсули вистачить лише на жив­лення локатора, тому навіть не думай прямувати до берега. Капітане, у тебе вигляд — трохи блідіший, ніж у смерті, отже, гадаю, зайвої магії для маскуван­ня у тебе не лишилося.

— Блідіший, ніж у смерті? Дякую, Крабле.

— Крабле, капітане? Крабле?!

— Я хотіла сказати — Трабле.

— Ось так краще. Просто не спускай з Хлопця Бруду очей, оце й усе. Ясно?

Голос Холлі був такий медоточивий, що міг зача­рувати навіть ведмедя.

— Мені все ясно, Трабле. Капітан Холлі Шорт, найкраща нянька у світі, до ваших послуг.

— Гмм... — промовив командир тоном, до болю знайомим синові Анджеліни Фаул.

— Саме так, «гмм...» — сказала Холлі.

— Радий, що ми зрозуміли одне одного,— сказав Трабл, і одна його повіка здригнулася, що можна було витлумачити як підморгування. — Я, як твій ко­мандир, наказую тобі сидіти на місці і не намагатися вдаватися в те, що відбувається, тим більше за допо­могою людини, тим більше за допомогою саме цієї людини. Ти мене чуєш?

— Чую вас чітко і ясно, Трабле,— відповіла Холлі, і Артеміс зрозумів, що Трабл Кельп не забороняє Холлі розбиратись у справі — просто намагається прикрити свій зад відеозаписом на випадок, якщо дії Холлі обернуться трибуналом, як це вже не раз бу­вало.

— Я теж чую тебе чітко і ясно, командире,— ска­зав Артеміс. — Якщо це, звичайно, має значення.

Трабл пирхнув.

— Пам’ятаєш блоху під пахвою, Фауле? Її точка зору має для мене більше значення, ніж твоя.

Він зник раніше, ніж Артеміс устиг промовити одну із заздалегідь заготовлених відповідей. І в май­бутньому, коли професор Дж. Аргон опублікує біо­графію Артеміса Фаула «Фаул та Ельфи», яка миттє­во стане бестселером, саме ця суперечка буде визнана такою, що має величезне значення, оскільки була од­нією з небагатьох, де останнє слово не залишилося за Артемісом Фаулом Другим.

Холлі верескнула, але не надто по-дівочому і рад­ше від розчарування.

— Що сталося? — спитав Фоулі. — Мені здалося, розмова закінчилася зовсім непогано. Здається, ко­мандувач Трабл Кельп, відомий як твій бойфренд, дав нам зелене світло на продовження розслідування.

Холлі розвернулася і прибила його поглядом різ­нобарвних очей.

— По-перше, він мені не бойфренд. Я сходила ра­зок на побачення і розповіла тобі про нього по се­крету, оскільки вважала тебе другом, який не плеска­тиме язиком про це при першій же нагоді.

— І зовсім не при першій. Коли ми пили той чу­довий чай, я мовчав.

— Це не стосується справи! — закричала Холлі, склавши долоні рупором.

— Не хвилюйся, Холлі, все залишиться в цій кімнаті,— запевнив Фоулі, вирішивши поки не зга­дувати про розміщення цієї чутки у себе на сайті www.igogo.gnom.

— І по-друге,— вела далі Холлі,— може, Трабл і віддав мені двозначний наказ, але що ми можемо зробити посеред Атлантики, сидячи в цій нікчемній залізній коробці?

Артеміс поглянув на небо.

— Розумієте, з цим я можу вам допомогти. Будь-якої секунди.

Минуло ще кілька коротких митей, але ситуація ніяк не змінилася.

Холлі підняла руки долонями вгору.

— Будь-якої секунди? Справді?

Артеміс дозволив собі трохи образитися.

Не в буквальному розумінні. Можливо, знадо­биться дві-три хвилини. Напевно, варто йому зате­лефонувати.

Через п’ятдесят дев’ять секунд щось стукнуло по люку рятувальної капсули.

— Ага,— промовив Артеміс таким тоном, що Холлі захотілося його вдарити.

У небі над Атлантикою, за дві години до цього

— А посудинка нічого, між іншим,— сказав Мульч Діггумс і заради цікавості тицьнув кілька кнопок на пульті керування викраденого корабля найманців.

Натиснення однієї з них викликало випорожнен­ня бака з нечистотами на глибоководний шотланд­ський траулер, і гном вирішив припинити експери­менти. (Один з рибалок, як виявилося, знімав чайок для університетської курсової роботи «Засоби масо­вої інформації», і в кадр потрапила падаюча з висоти безформна купа нечистот. У всіх, хто дивився відео­запис, склалося враження, ніби смердюча маса про­

сто виникла в небі, а потім нестримно впала на не­щасних моряків. Компанія «Скай-ньюс» розмістила сюжет у Мережі під заголовком «Паніка на юті ко­рабля». Більша частина відвідувачів сайта постави­лася до нього як до студентського жарту.)

— І як я не здогадався... — промовив Мульч без найменшої провини в голосі. — На кнопці намальо­вано крихітний унітаз.

Джульєтта, майже впираючись маківкою в стелю, згорбилася на одній з установлених уздовж бортів вантажного відсіку пасажирських лавок, а на іншій лежав Батлер, бо вважав таку позу найзручнішою для польоту.

— Значить, Артеміс перестав спілкуватися з то­бою? — спитала вона брата.

— Так,— пригнічено відгукнувся Батлер,— Ладен присягнутися, він перестав довіряти мені. Здається, він перестав довіряти навіть власній матері.

— Анджеліні? Як можна не довіряти місіс Фаул? Це просто дурниця.

— Знаю,— погодився Батлер. — Скажу більше. Артеміс не довіряє близнюкам.

Джульєтта здригнулася і стукнулася головою об металеву стелю.

— Ой... Madre de dios![9] Артеміс не довіряє Майлсу і Беккету? Ще більша дурниця. Які жахливі диверсії могли скоїти хлопчики трьох років від народження?

Батлер поморщився.

— На жаль, Майле інфікував одну з Артемісових чашок Нетрі, коли хотів узяти пробу для власних до­слідів.

— Це навряд чи можна вважати промисловим шпигунством. А що зробив Беккет?

— З’їв Артемісового хом’яка.

— Що?!

— Ну, трохи пожував його лапку. — Батлер засовався в тісному просторі.

Кораблі Народу не призначалися для перевезення гігантських бритоголових охоронців. Утім, голена голова тут не мала значення.

— Артеміс розлютився і заявив, що проти нього існує змова. Він поставив кодовий замок на двері лабораторії, щоб брати не могли туди увійти.

Джульєтта усміхнулася, хоча розуміла недореч­ність веселощів.

— Допомогло?

— Ні. Майле простовбичив коло дверей цілих три дні, поки не підібрав правильну комбінацію коду. Списав кілька рулонів туалетного паперу можливи­ми варіантами.

Джульєтта майже боялася поставити наступне запитання.

— А що зробив Беккет?

Поглянувши на сестру, Батлер усміхнувся у від­повідь.

— Беккет викопав ловильну яму в парку, а коли Майле упав у неї, запропонував драбину в обмін на правильний код.

Джульєтта схвально кивнула.

— Я вчинила б так само.

— Я теж,— сказав Батлер. — Можливо, врешті-решт Беккет стане охоронцем Майлса. — Він одра­зу ж відкинув легковажний тон. — Артеміс не відпо­відає на мої дзвінки. Можеш собі уявити? Думаю, він змінив SIM-карту, щоб я не зміг за ним стежити.

— Але ж ми стежимо за ним.

Батлер поглянув на свій телефон із сенсорним екраном.

— Так, звичайно. Не лише Артеміс знає номер телефону Фоулі.

— І що саме дав тобі цей підлий кентавр?

— Ізотопний аерозоль. Наносиш його на поверх­ню і дістаєш можливість відстежувати об’єкт за до­помогою однієї з мі-пі Фоулі.

— Мі-пі?

— Міні-програм. Фоулі використовує їх для конт­ролю за своїми дітьми.

— І що саме ти оббризкав?

— Артемісові черевики.

Джульєтта хихикнула.

— Він любить, коли вони блищать.

— Авжеж.

— Ти починаєш думати як Фаул, братику.

— Боже, допоможи нам! — гукнув з кабіни Мульч Діггумс. — Тільки зайвих Фаулів світові бракувало.

Усі дещо винувато засміялися.

Гірокоптер найманців уважно досліджував Гольф­стрім на північ від узбережжя Ірландії, рухаючись зі швидкістю, що вдвічі перевищувала максимальну швидкість «Конкорда», потім по довгій дузі пере­містився на північний захід, до Атлантики, коли комп’ютер виявив сигнал від Артемісового взуття.

— Артемісові черевики ведуть нас просто до ньо­го,— засміявся Мульч власному жарту.

Батлери не приєдналися до веселощів не з лояль­ності до хазяїна, який теж іноді любив пожартувати, а тому що Мульч набив рота вмістом холодильника шаттла і вони не зрозуміли, що він сказав.

— Як хочете! — вигукнув Мульч, забризкавши лобове скло слиною із залишками пережованої со­лодкої кукурудзи. — Я щосили намагаюся говорити людською мовою, а ви, сноби від гумору, не удостої­ли моїх зусиль навіть смішком.

Апарат летів за два метри над гребенями хвиль, його антигравітаційні імпульси періодично прони­зували поверхню океану, мережачи її циліндрични­ми дірками. Двигун майже не шумів, і його звук зли­вався зі свистом вітру, а будь-який розумний ссавець, здатний бачити крізь захисні екрани, сприйняв би машину за дуже товстого горбатого кита з дуже ши­роким хвостом і вантажним майданчиком.

— Нам напевно пощастило з цим відром,— заува­жив Мульч, чий рот, на щастя, вже спорожнів,— Воно більш-менш само керує польотом. Я просто вставив телефон у паз, відкрив міні-програму і задав курс.

Літальний апарат поводився майже як собака-шукач: раптом зупинявся, загубивши слід, починав роз­пачливо водити носом, намагаючись знову відшука­ти ізотоп. Одного разу він пірнув в океан і почав занурюватися вниз, аж поки від тиску не затріщала обшивка і шаттл не позбувся квадратного метра за­хисного екрана.

— Не хвилюйтеся, людці,— заспокоїв пасажирів гном. — У будь-якого нашого апарата є підводні дви­гуни. Крім того, цілком розумно робити засоби пе­ресування водонепроникними, якщо постійно жи­веш під землею.

Джульєтта хвилюватися не перестала, бо, наскіль­ки вона знала, умовляння Мульча Діггумса заслуго­вували на таку ж довіру, що й коктейль із «Піттсбурзького Отруйника».

На щастя, підводна прогулянка тривала недовго, і незабаром вони знову летіли над гребенями хвиль. Обійшлося без пригод, за винятком того випадку, коли Мульч, забувши про обіцянку не торкатися до таємничих кнопок, ледве не встромив апарат

у поцятковане сонячними полисками море, випус­тивши пучок міні-парашутів для аварійного галь­мування.

— Ця кнопка так і притягувала мене,— промовив він на своє виправдання. — Не міг стриматися від спокуси.

Від різкого гальмування Батлер проїхався по лав­ці і, пролетівши вздовж усього фюзеляжу, врізався в перегородку кабіни. Удар головою об поручні вий­шов несильним лише завдяки блискавичній реакції охоронця.

— Обережніше, а то наслідків не обберешся,— сказав Батлер, потираючи садно на маківці. — Сам сказав: для керування цією штукою ти не потрібен.

Мульч засміявся, продемонструвавши страшний, схожий на печеру стравохід.

— Слушно кажеш, Батлере, мій фантастично здо­ровенний друже. Але я точно потрібен, щоб його по­садити.

Дзвінкий і мелодійний сміх Джульєтти, здавало­ся, відскакував від вигнутих металевих стін.

— І ти, Джульєтто? — докірливо спитав Батлер,

— Годі-бо, братику. Вийшло справді смішно. Ти теж посмієшся, коли Мульч покаже тобі відеозапис.

— А що, є відео? — спитав Батлер, викликавши у супутників новий напад сміху.

Усі ці веселощі аж ніяк не могла відтягнути зу­стріч Батлера з хазяїном — Артемісом Фаулом. Хазяїном, який більше не довіряв йому і, мабуть, збрехав з метою відправити Батлера на інший континент, використавши Джульєтту, щоб охоронець поїхав на­певно.

«Я повірив, ніби моїй молодшій сестрі загрожує небезпека. Як ти міг, Артемісе?»

Коли він нарешті наздожене Артеміса, йому дове­деться поставити хлопцеві важкі питання. І відпо­віді мають задовольнити його, інакше, вперше за багатовікову історію стосунків між їхніми сім’ями, Батлер міг відмовитися від виконання своїх обо­в’язків.

«Артеміс хворий,— подумав охоронець, оскільки це було єдине раціональне пояснення вчинкам його підопічного. — Він не відповідає за себе».

Можливо, Артеміс і не відповідав за свої вчинки. Але незабаром йому доведеться за них відповісти.

Гірокоптер найманців нарешті різко зупинився у відкритому океані трохи вище шістдесятої парале­лі. На перший погляд, це місце нічим не відрізняло­ся від багатьох квадратних миль сірої води, що про­стяглася на всі боки, доки антигравітаційна колона не опустилася на два метри нижче поверхні моря, оголивши гостроверху рятувальну капсулу.

— Обожнюю цей апаратик,— з гордістю промо­вив Мульч. — Він дозволяє мені здаватися розумні­шим, ніж я є.

Вода навколо капсули кипіла і пінилась, поки не­видимі імпульси перевіряли поверхню й ущільнюва­ли хвилі для того, щоб апарат міг безпечно зависну­ти на одному місці. Внизу під оболонкою капсули ці імпульси відлунювали дзвоном.

— Агов! — гукнув Мульч. — Ми тут, над вами!

Батлер просунув голову в кабіну — більше б там нічого не помістилося.

— Ми можемо послати їм повідомлення?

— Послати повідомлення? — перепитав гном. — Ти погано знаєшся на житті злочинців-утікачів. Викрав­ши поліцейський транспорт, ти насамперед викидаєш усе, що здатне передати сигнал у Поліцейську Плазу. Кожен дротик, кожен запобіжник, кожну лінзу. Тут нічого немає. Я знав хлопців, які попалися лише тому, що залишили аудіосистему. Старий трюк Фоулі. Він знає, що погані хлопці люблять слухати гучну музику, тому встановлює в кожен поліцейський шаттл комп­лект шикарних динаміків і ховає в кожному динаміку гелевий маячок. Тут майже не лишилося техніки.

— Ну?

— Що «ну»? — перепитав Мульч, немов не здога­дувався, про що йдеться.

— Як ми будемо зв’язуватися з капсулою?

— У тебе ж є телефон чи ні?

Батлер опустив очі.

— Артеміс не відповідає на мої дзвінки. Він трохи сам не свій.

— Який жах,— сказав Мульч. — Як ти думаєш, у них є їжа? У деяких таких капсулах передбачено недоторканний запас. Жувати доводиться довго, але під пляшечку пива згодиться.

Батлер якраз прикидав, чи заслуговує така зміна теми добрячого ляща, коли у нього задзвонив теле­фон.

— Це Артеміс,— сказав він, переживши сильні­ший шок, аніж коли його оточили зомбовані амато­ри реслінгу.

— Батлере? — почув він голос Артеміса.

— Так, Артемісе.

— Нам треба поговорити.

— Буде краще, якщо розмова мені сподобаєть­ся,— сказав Батлер і розірвав з’єднання.

Усього кілька секунд пішло на спуск рятувально­го крісла в капсулу і всього кілька хвилин — на під­няття її мешканців у гірокоптер найманців. Холлі за­лишала капсулу останньою, але спочатку висмикнула шнур затоплення, щоб заповнити баластні цистерни капсули водою і опустити її на дно.

Ледве зачепившись ліктями за край люка, ельфійка почала давати вказівки:

— Проконтролювати канали радіозв’язку ЛЕП. Ми маємо знати, як іде розслідування.

Мульч посміхнувся їй з крісла пілота.

— Ага, розумієш, тут можуть виникнути пробле­ми, оскільки пташка крадена і все таке інше. Майже жодних засобів зв’язку. До речі, вітаю. Зі мною все гаразд, поки ще живий. Радий урятувати тобі життя. І взагалі, про яке розслідування йдеться?

Холлі, підтягнувшись, залізла на борт і кинула по­вний співчуття погляд на тонучу капсулу, де до не­давнього часу працювала вся апаратура зв’язку.

— Ну що ж,— зітхнула вона. — Доведеться викру­чуватися з тим, що є.

— Красненько тобі дякую,— ображено промовив Мульч. — їжі не здогадалася взяти? У роті вже кілька хвилин ані крихти.

— Ні, жодної їжі. — Холлі міцно обняла Мульча. Вона була, можливо, однією з чотирьох живих істот у світі, готових із власної волі доторкнутись до гнома. Потім вона зіпхнула ненажеру з крісла пілота і за­йняла його місце. — На цьому обмін люб’язностями закінчено. Потім куплю тобі цілий кошик барбекю.

— Зі справжнім м’ясом?

Холлі аж пересмикнуло від самої думки про це.

— Звичайно, ні. Яка гидота!

Батлер сів, швидко кивнув Холлі, а потім зосере­див усю увагу на Артемісові. Той поводився як ко­лишній Артеміс, але без звичної самовпевненості.

— Ну? — промовив Батлер, уклавши в один-єдиний склад значення: «Якщо почуте мені не сподоба­ється, наші дороги розійдуться».

Артеміс розумів, що в цій ситуації належить, при­наймні, міцно обійнятися з друзями, і коли-небудь у майбутньому, після багатьох років медитації, він, можливо, навчиться без збентеження обіймати інших людей, але зараз він зумів лише покласти одну руку на плече Джульєтти і другу — на передпліччя Батлера.

— Друзі, я так шкодую, що збрехав вам.

Джульєтта накрила його долоню своєю, оскільки для неї це було природно, але Батлер підкинув угору руку, немов його хотіли заарештувати.

— Артемісе, Джульєтта могла загинути! Нам до­велося битися з натовпом загіпнотизованих фанатів реслінгу і командою гномів-найманців. Нам обом за­грожувала смертельна небезпека.

Артеміс відхилився — хвилина душевного хвилю­вання закінчилась.

— Реальна небезпека? Отже, хтось шпигував за мною. Хтось, кому відомі наші наміри. Очевидно, той самий, хто послав зонд убити Вінйайю і зруйну­вати Атлантиду.

Протягом кількох наступних хвилин, поки Холлі перевіряла системи і прокладала курс до місця ава­рії, Артеміс виклав Батлерові і Джульєтті останні по­дії, залишивши власний діагноз на закуску.

— У мене виник розлад, який Народ називає син­дромом Атлантиди. Він аналогічний неврозу на­в’язливих станів, але виявляється також у формі ма­рення, слабоумства і навіть роздвоєння особистості.

Батлер повільно кивнув.

— Зрозуміло. Значить, коли ти відсилав мене, ти перебував у владі цього синдрому Атлантиди.

— Саме так. Тоді хвороба була на першій стадії, яка характеризується параноєю як одним із симпто­мів. Другу стадію ви пропустили.

— На щастя для вас! — гукнула Холлі з кабіни. — Той хлопець, Оріон, був надміру дружелюбний.

— Моя свідомість створила особистість Оріона як альтер его. Артеміда, як ви пам’ятаєте, була боги­нею полювання, а Оріон, згідно з легендою,— її смертельним ворогом, і вона послала скорпіона вбити його. У моєму розумі Оріон не був обтяжений почуттям провини, що поступово нагромаджувало­ся в результаті здійснення деяких моїх планів, осо­бливо через те, що я загіпнотизував батьків, викрав Холлі і, головне, дозволив Опал заволодіти свідо­містю матері. Можливо, якби я не розважався ма­гією, обійшлося б незначним розладом особистості, хоч би синдромом геніальної дитини, але тепер я розумію, що синдром Атлантиди був неминучий, оскільки всі мої нервові канали вкривала украдена магія. — Артеміс опустив очі. — Я вчинив ганебно. Виявив слабкість і шкодуватиму про це до кінця життя.

Вираз обличчя Батлера полагіднів.

— А тепер з тобою все гаразд? Електричний роз­ряд тебе зцілив?

Увага до Артеміса як до основного доповідача по­чала набридати Фоулі, і він, відкашлявшись, висло­вив свою думку:

— Згідно з довідковою мі-пі в моєму телефоні, шокова терапія — архаїчний метод лікування і не приводить до безповоротних наслідків. Позбутися синдрому Атлантиди можна лише шляхом тривало­го курсу лікування й обережного вживання психо­тропних засобів. Дуже швидко нав’язливий стан Ар­теміса відновиться, і він відчує непереборне бажання завершити свою місію, рахувати предмети і уникати числа «чотири», яке, наскільки я пам’ятаю, в китай­ській мові співзвучне слову «смерть».

— Значить, Артеміс не видужав?

Артеміс раптом зрадів тому, що крім нього їх у шаттлі п’ятеро. Добра ознака.

— Ні. Я ще не видужав.

«Ознака? Знову починається».

Артеміс стиснув руки, у нього це було фізичним вираженням рішучості.

«Я так швидко не здамся».

І, щоб довести це, навмисно склав фразу з чоти­рьох слів:

— Усе буде як слід.

— Ого! — вигукнув Мульч, який ніколи не вмів одразу оцінити серйозність ситуації. — Чотири! Жах.

Найперше треба було дістатися до місця аварії, оскільки всі (за винятком, звичайно, Мульча) розу­міли: не міг космічний зонд, що з такою надзвичай­ною точністю маневрував у атмосфері, потім випад­ково зіткнутися з в’язничним шаттлом. Дуже скоро викрадений корабель під керуванням Холлі вже мчав v глибинах Атлантики, залишаючи за собою покритий бульбашками слід.

— Щось насувається,— задумливо промовив Арте­міс, міцно стиснувши пальці лівої руки, сподіваючись утамувати тремтіння. — Вінйайю усунули, щоб утруд­нити роботу ЛЕП, потім зонд відкрито передає свої координати, і хтось телефонує, тим самим забезпечу­ючи владі Атлантиди час на евакуацію, а потім зонд приземляється на шаттл. Пасажирам не пощастило?

— Це одне з так званих риторичних запитань? — поцікавився Мульч. — Ніколи їх не розумів. До речі, коли вже ми заговорили на цю тему, чим відрізня­ється метафора від порівняння?

Холлі ляснула пальцями.

— Хтось хотів, щоб усі, хто перебував на борту шаттла, загинули.

— Хтось хотів, щоб усі, хто перебував на борту шат­тла, вважалися загиблими,— поправив її Артеміс. — Чудовий спосіб сфальсифікувати власну смерть. Ми­нуть місяці, перш ніж у поліції виникнуть підозри, якщо взагалі виникнуть. Непогана фора для злочинця-втікача.

Холлі обернулася до Фоулі.

— Мені треба знати, хто був на борту цього в’яз­ничного шаттла. У тебе є своя людина у Поліцей­ській Плазі?

Батлер здивувався.

— Своя людина? Я думав, ви всі — свої.

— Ми тепер певною мірою «чужі»,— призналася Холлі. — Мені наказано взяти Артеміса під варту.

Джульєтта плеснула в долоні.

— А ти коли-небудь виконувала наказ?

— Точно кажучи, це наказом не було, крім того, я виконую лише розумні накази. У цьому випадку безглуздо стовбичити в капсулі цілу годину, тоді як наш ворог переходить до другої фази.

— Згоден,— сказав Артеміс, намагаючись говори­ти спокійно.

— Звідки ми знаємо про другу фазу? — поціка­вився Батлер.

Артеміс похмуро посміхнувся.

— Звичайно, існує друга фаза. Нам протистоїть жорстокий і розумний ворог. Кращої нагоди скорис­татися своєю перевагою йому не випаде. Кілька років тому я сам учинив би так само. — Звичайний спокій на мить залишив його. — Мені потрібен цей список, Фоулі! — гаркнув він на кентавра. — Хто був у шаттлі?

— Добре, добре, хлопче. Я вже працюю над цим. Доводиться використовувати обхідний шлях, а то мій запит опиниться на столі у Трабла. Це дуже складне технічне завдання.

Кентавр ніколи в житті не признався б, що на­справді попросив свого обдарованого племінника Майна зламати сайт поліції і переслати потрібний список. За це Фоулі обіцяв після повернення додому купити юному хакерові величезну порцію морозива.

— Ось, я отримав його від мого... е... джерела,

— Менше слів, більше діла, Фоулі.

Кентавр вивів зображення з екрана свого телефо­ну на стіну. Поряд з кожним ім’ям стояло посилання на базу даних, де зберігалася вся інформація про в’язня, включаючи колір нижньої білизни — мало що, раптом виникне потреба в подібних відомостях, адже серед психологів Народу все більшу вагу наби­рала теорія про зв’язок кольору боягузів і розвитку особистості.

Мульч побачив знайоме ім’я, що не належало зло­чинцеві.

— Гей, погляньте! Шаттл вів старий Вішбі. Напев­но, йому повернули свідоцтво.

— Мульч, ти його знаєш? — різко спитала Холлі.

Для запеклого злочинця Мульч був надзвичайно образливим.

— Гей, чому так сердито? Я допомогти намагаюся. Звичайно, я його знаю. Інакше з чого б я раптом ска­зав: «Гей, погляньте! Шаттл вів старий Вішбі. Напев­но, йому повернули свідоцтво».

Холлі глибоко вдихнула і нагадала собі, як саме треба спілкуватися з Мульчем.

— Ти, звичайно, маєш рацію. Отже, як ти позна­йомився зі «старим Вішбі»?

— Правду кажучи, смішна історія. — Мульч об­лизнув губи і пошкодував, що у роті немає курячої ніжки. — Я утік від нього кілька років тому, коли тебе звинувачували в убивстві Джуліуса. Він так і не заспокоївся. Досі ненавидить мене, ненавидить ЛЕП за те, що його позбавили штурманського свідоцтва. Інколи посилає мені образливі листи. Я посилаю у відповідь короткі відеозаписи, на яких регочу. Це зводить його з розуму.

— Невдаха з каменем за пазухою,— сказав Арте­міс. — Цікаво. Ідеальний навідник. Але хто ж його врятував?

Холлі повернулася до списку.

— Цей спрайт, Юнікс. Я заарештувала його. Один із поплічників Турнбола Рута. Холоднокровний убивця. — Ельфійка зблідла — І Боб Регбі тут. І сам Турнбол. Усі вони — з банди Турнбола. Яким чином, заради всього святого, він зумів зібрати свою банду на борту одного шаттла? Комп’ютер десять разів по­винен був передати сигнал тривоги.

— Якщо, звичайно... — Артеміс переглядав спи­сок на екрані телефону Фоулі. Він торкнувся поси­лання на досьє Боба Регбі. Світлина і файл відкрили­ся в окремому вікні, і Артеміс швидко переглянув

дані. — Погляньте, Турнбол Рут ніде не згадується. Згідно із записами, Регбі заарештували за шахрай­ство з використанням пошти, у нього немає відомих спільників і він не є членом якої-небудь банди. — Він торкнувся іншого посилання і прочитав уголос. — Файл завантажив... містер Вішбі.

Холлі була приголомшена.

— Турнбол Рут! Це все він.

Вона особисто брала участь в арешті Джуліусового брата під час її посвячення в поліцейські. Вона ба­гато разів переказувала Фоулі цю історію.

— Судячи з усього, нашим супротивником є Турн­бол Рут, а це дуже погані новини. Та, навіть урахову­ючи його інтелект і владу над цим Вішбі, ми не зна­ємо, як йому вдалося захопити космічний зонд.

— Це просто неможливо,— заявив Фоулі, пирх­нувши по-конячому, щоб надати заяві, у яку він сам не надто вірив, більшої переконливості.

— Можливо чи ні, потім обговоримо,— сказала Холлі, вирівнюючи нахил шаттла. — Ми на місці аварії.

На загальну полегкість, викрадений транспорт за­кінчив занурення, не розвалившись. Найманці, най­певніше, виламали все, до чого дотяглися, щоб змен­шити вагу, і напевно працювали ломами дещо нерозсудливо. Одна ослабла заклепка, одна тріщина у зварному шві — і тиск усередині впав би на кілька атмосфер, а сам апарат розчавило б, немов бляшанку з-під лимонаду в руці гіганта, що мав величезну силу і не любив бляшанки з-під лимонаду.

Але посудина уціліла, незважаючи на зловісні зморшки, що раптом виникли по всій довжині фю­зеляжу.

— Кому яке діло? — здивувався Мульч, як завжди випустивши з уваги загальну картину. — Це ж навіть не наш корабель. Що зроблять ті найманці? Пода­дуть на нас до суду? — Але Мульчів гумор був злегка підфарбований почуттям утрати.

«Я ніколи не зможу знову зайти до “П’яного па­пуги”,— усвідомив він. — А там чудово готували карі. І справжнє м’ясо».

А довкола і під ними снували рятувальні кораблі Атлантиди, буксируючи потерпілі від аварії шаттли і в авральному режимі зводячи герметичний купол, де бригади медиків-чаклунів могли б зцілити пора­нених. Морські будівельники в екзоспорядженні пробивалися крізь камені та уламки на морському дні, закладаючи губчастий ущільнювач, на якому ви­росте новий купол. Саме місце аварії нікого особли­во не цікавило. Щонайперше треба було подбати про тих, що вціліли.

— Я мушу повідомити про версію, що до цього причетний Турнбол Рут,— сказала Холлі. — Щоб майор Кельп міг урахувати її у своїй роботі.

— Треба діяти самим,— заперечив Артеміс. — Ко­раблі Небесного міста прибудуть сюди не раніше ніж через годину. Надто пізно. Ми повинні знайти дока­зи, тоді Трабл зможе подати доказову базу Раді.

Пальці Холлі завмерли над телефоном Фоулі. Сперечатися з майором з приводу стратегії ніколи. Вона чудово вивчила характер Трабла — на це не треба було багато часу. Якщо зателефонувати йому зараз, він нав’яже їм свій план, згідно з яким вони повинні будуть стати табором і чекати його при­буття.

Тому замість відеодзвінка вона послала коротке текстове повідомлення, виділивши ім’я Турнбола Рута у списку пасажирів, якого їм мати не належало, і вимкнула телефон.

— Він неодмінно перетелефонує,— пояснила вона. — А я увімкну телефон, коли у нас буде що йому сказати.

Фоулі зміряв її спопеляючим поглядом.

— Я пропущу оновлення хрустбольної ліги! — вигукнув він. — Розумію, для вас це дрібниця, але я зробив передплату.

Артеміс зосередився на розв’язанні проблеми, на­магаючись відвернутися від стіни мерехтливих чет­вірок, що полинула за ним з вікна в мозку і тепер, здавалося, оточувала його з усіх боків.

«Не думай про них,— наказав він собі. — Зосе­редься на фокусі Гудіні».

— Як Турнболу вдалося вибратися з шаттла жи­вим? — поцікавився він уголос. — Фоулі, у нас є доступ до місцевої системи прихованого відео­спостереження?

— Тільки не з цього корабля. Колись він був чу­довим рятувальним апаратом. Я допомагав проек­тувати цю модель. Якщо ж говорити про рівень оснащення, свого часу наш красень сам-один міг по­вністю звільнити зону катастрофи. А тепер у нього ледве вистачає засобів запобігти нашому зіткненню зі стіною.

— Значить, у нас немає можливості дізнатися, чи зустрічалися які-небудь кораблі з в’язничним шаттлом?

— Звідси — ні.

— Але я повинен з’ясувати, яким чином утік Турнбол! — вигукнув Артеміс, знову втративши са­мовладання. — Інакше як я зможу його знайти? Хто-небудь ще це розуміє? Чи я залишився один у Все­світі?

Батлер присунувся до нього, практично обгор­нувши своїм величезним тілом.

— Ти все розумієш, Артемісе. Це твій дар. А ми ті, хто втілюємо твої плани в життя.

— Кажи за себе,— перебив його Мульч. — Осо­бисто я сам планую і сам виконую. А якщо й ви­коную, то без великого бажання, особливо якщо у справу вплутаний Артеміс.

У вертикальній зморшці між бровами в Артеміса виступила крапелька поту.

Я знаю, давній друже. Мені необхідно працю­вати — це єдине, що може мене врятувати. — Він за­думався на мить. — Ми можемо проскакувати іон­ний слід, залишений іншим кораблем?

Звичайно,— відгукнувся Фоулі,— навіть це роз­трощене корито не може обійтися без омнідатчика. Він відкрив програму на екрані, і на зображення опустився темно-синій фільтр. Іонні сліди рятуваль­них кораблів відображувалися як примарні стрічки, що світлячками тягнулися за двигунами. Один та­кий слід вів до місця зіткнення з боку Атлантиди, а другий, щільніший промінь пронизував глибини від самої поверхні.

Це слід в’язничного шаттла, а це слід зонда. Більше нічого. Як він це зробив?

— Може, він нічого і не робив? — припустила Джульєтта. — Раптом його план не вдався? Останнім часом багато геніїв дуже лажають, якщо ти розумі­єш, про що я, Артемісе.

Гой криво посміхнувся.

— Я розумію, що ти намагаєшся сказати, Джульєт­то. В основному тому, що ти говориш про це прямо і відкрито, не намагаючись жаліти мої почуття.

— Щиро кажучи, Артемісе,— сказала Джульєт­та,— натовп загіпнотизованих фанатів реслінгу нас ледве не затоптав, тому я вирішила тебе трохи провчити. Крім того, я на тебе не працюю, тому ти не можеш наказати мені заткнутися. Гадаю, тобі нічого не варто урізати зарплату Батлерові, але це я вже якось переживу.

Артеміс кивнув Холлі.

— А ви, часом, не родички? — Він зірвався на рів­ні, мало не вдарившись головою об низьку стелю шаттла. — Фоулі, мені треба спуститися туди.

Холлі постукала пальцем по глибиноміру.

— Жодних проблем. Я обігну цей хребет і схова­юся за ним від рятувальних кораблів. Навіть якщо нас помітять, то подумають, що ми — посланці Не­бесного міста. У гіршому разі запропонують забра­тися з місця пригоди.

— Я маю на увазі, мені треба спуститися на дно,— пояснив Артеміс. — У скриньці є скафандр, дове­деться взяти в Фоулі телефон і пошукати докази, як у давні добрі часи.

— Як у давні добрі часи,— повторив Мульч. — У футуристичному скафандрі і з чарівним теле­фоном.

Почувся шквал гучних заперечень:

— Тобі не можна, це дуже небезпечно!

— Я піду замість тебе!

— Навіщо тобі мій телефон?!

Артеміс дочекався, поки крики стихнуть, і, як за­вжди, коротко і поблажливо, спростував заперечен­ня за пунктами:

— Я повинен спуститися на дно, тому що наступ­на фаза плану Турнбола неминуче пов’язана з по­дальшими жертвами, а краще ризикнути кількома життями, ніж поставити під удар життя багатьох.

— Я бачив таке в «Зоряній дорозі»! — утрутився Мульч.

— Спуститися повинен саме я,— вів далі Артеміс,— оскільки скафандр у нас лише один, причому приблиз­но мого розміру. 1 якщо я не помиляюся (а ймовірність того, що я помиляюся, дуже мала), відповідність роз­міру життєво важлива для застосування скафандрів, якщо, звичайно, не хочеш, щоб очі вилізли з орбіт.

Якби ці слова промовив хтось інший, вони про­звучали б як жарт, покликаний розрядити атмосфе­ру, але у вустах Артеміса Фаула це була проста кон­статація факту.

— І нарешті, Фоулі, мені потрібен саме твій теле­фон, тому що, наскільки я знаю твої стандарти, він здатний витримувати надзвичайно високий тиск. Слушно кажу?

— Слушно,— сказав Фоулі, відповівши на комп­лімент кивком витягнутої голови. — Маєш слушність і відносно відповідності розміру скафандра. Ці шту­ки навіть не герметизуються, якщо їх не влаштову­ють твої габарити.

Батлерові все це не подобалося, але врешті-решт він був лише найнятим працівником, хоч Артеміс і не став нагадувати йому про це.

— Я мушу йти, Батлере,— сказав він твердим то­ном. — Власний мозок поїдає мене живцем. Думаю, основна проблема — почуття провини. Треба зроби­ти все можливе, щоб спокутати провину.

— І? — спитав Батлер, якого його словами ніскі­лечки не переконали.

Артеміс витягнув уперед руки, щоб Фоулі надяг­нув на них рукави костюма.

— І я не дозволю, щоб якийсь осел узяв наді мною гору.

— Осел? — ображено перепитав Фоулі. — У мене, між іншим, любий дядечко — осел!

Насправді скафандр складався з двох костюмів. Внутрішній шар являв собою суцільну мембрану з вмонтованою мережею життєзабезпечення, а зо­внішньою оболонкою був риштунок з мінливою по­верхнею, що поглинала тиск води і використовувала його для запуску сервомеханізмів. Дуже розумна конструкція, як і всі, розроблені в лабораторії «Ко­бой».

— «Кобой...» — пробурмотів Артеміс, коли йому на очі потрапив логотип компанії. Навіть людина, що не переймається ознаками, трохи засмутилася б, побачивши ім’я свого заклятого ворога на костюмі, покликаному врятувати йому життя. — Не дуже окрилює.

— Ну, ти ж не літати зібрався,— сказав Фоулі, опускаючи прозорий щиток шолома.

— Я певен, ви обоє тільки що грандіозно пожар­тували,— зауважив Мульч. Він знову щось жував — решта воліли не замислюватися про те, що саме і де він це взяв. — Та я не певен, бо у мене від ваших жар­тиків уже розпрямилася та звивина, що відповідає за почуття гумору.

Оскільки Мульч уставляв подібні зауваження практично постійно, решта до цього часу вже стави­лися до них як до безглуздого звукового фону.

Фоулі закріпив свій телефон на омнідатчику в пе­редній частині шолома.

— Ось тепер, щоб зірвати його з місця, потрібно, щоб тебе кит ударив хвостом. Телефон витримає будь-яку глибину чи будь-який тиск, окрім того, здатний сприймати мовні коливання і перетворюва­ти їх на звукові хвилі. Тільки постарайся чітко ви­мовляти слова.

— Тримайся ближче до скелі. — Батлер навіть стиснув долонями шолом, аби переконатися, що Ар­теміс його слухає. — І при перших же ознаках небез­пеки наказ тягнути тебе назад віддаю я, а не ти. Ти розумієш мене, Артемісе?

Хлопець кивнув. Скафандр з’єднувався з майдан­чиком на корпусі корабля електромагнітним проме­нем високої інтенсивності, покликаним у разі небез­пеки забезпечити миттєву евакуацію.

— Просто швидко зніми на телефон Фоулі місце аварії й одразу ж повертайся. У тебе всього десять хвилин, потім доведеться винаходити щось інше. Зрозуміло?

Артеміс ще раз кивнув, хоча, схоже, зовсім не слу­хав Батлера, думаючи про щось своє.

Велетень ляснув пальцями.

— Артемісе, зосередься! Ще буде досить часу за­йнятися твоїм синдромом Атлантиди. А зараз за цими дверима розташовується одна з Атлантичних западин, і над нами шість миль води. Треба весь час бути напоготові, якщо хочеш залишитися живим. — Він обернувся до Холлі: — Все марно. Я скасовую операцію.

Холлі, міцно стиснувши губи, похитала головою.

— Військово-морський статут, Батлере. Ти на борту мого корабля, а значить, виконуєш мої накази.

— Наскільки мені пригадується, привів корабель я.

— Так, дякую, що привів мій корабель.

Артеміс скористався їхньою суперечкою і піді­брався ближче до кормового повітряного шлюзу, куди Батлер за ним піти не міг.

— Десять хвилин, давній друже,— промовив він механічним через динаміки шолома голосом. — По­тім тягни мене назад.

Батлер раптом подумав про те, що сказала б Ан­джеліна Фаул, якби дізналася про цю витівку сина.

— Артемісе, стривай. Має бути інший спосіб...

Але його заперечення відскочили від плексигласу, коли перегородка, що відділяла повітряний шлюз,

опустилася вниз зі звуком перекочуваних по дну бляшанки кульок від підшипника.

— Не подобається мені цей підшипниковий звук,— сказав Мульч. — Не дуже він водонепроникний.

Ніхто не став сперечатися. Всі зрозуміли, що він мав на увазі.

В Артеміса, досить було йому опинитися за пере­городкою, виникли власні погані передчуття. Аж те­пер він помітив назву, дану кораблю найманцями і написану на зовнішніх дверях нібито кров’ю, чого бути ніяк не могло, інакше її давно змило б.

«Мабуть, якийсь розчин на латексній основі»,— подумав Артеміс, але не основа використаної на­йманцями фарби стурбувала його, а сама назва «Гра­біжник», написана, зрозуміло, гномського мовою. Дієслово «грабувати» звучало як «чотиричот», а су­фікс «ник», що перетворював дієслово на іменник, звучав як «тир», що означає: одне слово походить від іншого. Якщо відкинути граматику, слово «грабіж­ник» вимовлялося гномського приблизно як «чотиричотиричотири».

«Чотири, чотири, чотири,— подумав Артеміс, і обличчя його під шоломом зблідло. — Смерть, смерть, смерть».

Ледве він устиг це подумати, як двері шлюзу під­нялися, видавши ще гучніший підшипниковий звук, і океан утягнув його в свої темно-сині глибини.

«Не квапся,— наказав собі Артеміс, коли зовніш­ня оболонка скафандра завібрувала й увімкнула світ­ляні диски на скронях, кінчиках пальців і колінах. — Не рахуй, не систематизуй, роби все, як радив Батлер, і зосередься».

Відчуття від навколишнього середовища не змі­нилися, хоча він знав, що перебуває під водою. Тіло не відчувало очікуваного опору з боку океану, мото­рні навики не ослабли, Артеміс зберіг здатність ру­хатися зі звичною плавністю, хоча Батлер ніколи б не назвав його рухи плавними.

Усе б нічого, але гігантський кальмар, на чию те­риторію увігнався Фаул-молодший, схопив світля­ного непроханого гостя десятьма товстими щупаль­цями і потягнув у своє лігво.

«Ах, міфічний гігантський спрут, Genus Archi-teuthis,— подумав Артеміс з дивною незворушністю перед лицем катастрофи, що заслуговувала найсер­йознішого занепокоєння. — Не такий уже він і мі­фічний, як здавалося досі».