Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди

ГЛАВА 5: УПЕРЕД І ВГОРУ

В'язниця суворого режиму «Безодня», Атлантида

ТУРНБОЛ Рут розважався як міг. Життя у в’язниці суворого режиму, як правило, не багате на веселощі та легко­важні втіхи. Грубі охоронці були не вельми люб’язні. Тверді ліжка не викликали бажан­ня пострибати на них, а колірна гама була просто жахлива. Оливково-зелений колір скрізь. Огидно. У подібній обстановці доводилося радіти кожному промінчику світла, що просочувався сюди.

Протягом кількох місяців після того, як його за­арештували власний брат, командувач Джуліус Рут, і ця наївна, добропорядна Холлі Шорт, Турнбол про­сто рвав і метав. Він тижнями снував уперед і назад по камері, зганяючи свою злість на стінах. Іноді він горлав пісень, іноді влаштовував істерику, ламаючи вщент меблі. Нарешті він зрозумів, що ці витівки не шкодять нікому, крім нього самого.

Остаточно він переконався в цьому, коди у нього почала розвиватись виразка і довелося викликати медика-чаклуна, оскільки Турнбол давно позбувся магічних сил у результаті зловживання ними і не­правильного використання. Це щеня, навряд чи старше за тюремну робу Турнбола, поводилося вкрай зарозуміло. Називало його дідусем. Дідусем! Невже ці шмаркачі уже все забули — ким він був і що зробив?

«Я — Турнбол Рут! — заревів би він, якби його здоров’я геть не занепало. — Капітан Турнбол Рут, заклятий ворог Легітимної Ельфійської Поліції. Я викрав усі до одного золоті злитки з Першого ад­міністративного банку піксі. Це я сфальсифікував результат фінального матчу століття з хрустболу. Як ти смієш називати мене дідусем?!»

— Ох ця вже сучасна молодь, Леоноре,— пробур­мотів Турнбол, звертаючись до своєї коханої, але відсутньої тут дружини. — Ніякої тобі поваги.

Він здригнувся, тільки-но промовив ці слова.

— Боже правий, люба, я говорю як старий шкарбан.

А втім, заклики до богів йому нітрохи не допо­могли.

Покінчивши із жалем до самого себе, Турнбол ви­рішив використати ситуацію якнайкраще.

«Рано чи пізно у мене з’явиться шанс, і ми знову будемо разом, Леоноре. А тим часом доведеться по­водитися пристойно, наскільки це можливо».

Зробити це виявилося не так уже й складно. Через кілька місяців ув’язнення Турнбол почав спілкувати­ся з начальником в’язниці Тарпоном Вінйайа — без­вільним випускником університету, котрому ніколи не доводилося вичищати кров з-під доглянутих ніг­тів, і запропонував йому ласі шматочки інформації для його сестри Рейн, співробітниці ЛЕП, в обмін на деякі цілком невинні вигоди. Турнбола зовсім не хвилювало, що він зраджує своїх колишніх знайомих зі злочинного світу, а натомість дістав дозвіл носити будь-який одяг. Він вибрав стару поліцейську форму з мереживною сорочкою і ріжкатим капелюхом без знаків розрізнення. Здавши двох фахівців з підробки віз, що працювали на Кубі, він дістав доступ до комп’ютера, обмеженого тюремною мережею. А в об­мін на адресу шахраюватого гнома, що працював зломщиком у Лос-Анджелесі, йому видали матрац для дерев’яних нар. Щоправда, з приводу заміни «ліжка» з начальником в’язниці домовитися не вда­лося. Одного дня його сестра дорого заплатить за це.

Турнбол дуже часто годинами з насолодою думав про те, що настане день, коли він уб’є начальника, помстившись за таку неповагу. Але, правду кажучи, доля Тарпона Вінйайа не дуже хвилювала колиш­нього поліцейського. Куди більше його цікавила власна свобода, можливість ще раз заглянути в без­донні очі коханої дружини. А для досягнення цієї мети Турнбол був готовий протягом ще деякого часу вдавати м’якотілого і дурного нечестивця. Він дого­джав начальникові уже шість років, то яке значення мають ще кілька днів?

«А потім я стану самим собою,— думав він, стис­каючи кулаки. — І цього разу молодший братик не зможе заарештувати мене, якщо, звичайно, цей ма­ленький мерзотник Артеміс Фаул не вигадав спосо­бу воскрешати мертвих».

Ядерний заряд забезпечив фазовий перехід, і две­рі до камери, зашипівши, розчинилися. У дверях стояв містер Вішбі — постійний охоронець Турнбола протягом чотирьох останніх років. Турнбол не мав до Вішбі ані найменшої симпатії, насправді він почував огиду до всіх мешканців Атлантиди з їх­німи риб’ячими головами, слинявими зябрами і тов­стими язиками, але йому вдалося посіяти в душі Вішбі насіння незадоволення, і спрайт, сам того не розуміючи, зробився його рабом. Турнбол ладен був терпіти кого завгодно, хто допоміг би йому втекти із цієї в’язниці, поки не стало занадто пізно.

«Поки я не втратив тебе, моя кохана».

— О, містере Вішбі! — радісно вигукнув він, під­водячись зі свого нестатутного офісного стільця (троє спрайтів, що займалися контрабандою макре­лі). — Маєш чудовий вигляд! Здається, зябрової гни­лизни справді поменшало.

Рука Вішбі машинально злетіла до трьох смужок під крихітним лівим вухом.

— Ти в цьому певен, Турнболе? — булькнув він хрипким і змученим голосом. — Літа сказала, що їй огидно навіть дивитись на мене.

«Я розумію почуття Літи,— подумав Турнбол. — Раніше я наказав би тебе відшмагати за звернення до мене на ім’я. Капітан Рут, з твого дозволу».

Залишивши при собі ці зовсім не втішні думки, він узяв Вішбі під слизький ліктик, навіть не помор­щившись від огиди.

— Літа не розуміє, як їй пощастило,— м’яко ска­зав він. — Ви, мій друже, справжній улов.

— У-улов? — Вішбі навіть не спробував прихо­вати роздратування.

Турнбол винувато зітхнув.

— Ах так, пробачте мені, містере Вішбі. Водяні ельфи Атлантиди не люблять думати про себе як про улов чи, коли вже на те пішло, як стати уловом. Я хо­тів сказати, що ви чудовий зразок Народу, і будь-яка жінка при своєму розумі і твердій пам’яті вважатиме за щастя мати такого чоловіка, як ви.

— Дякую, Турнболе,— пробурмотів заспокоєний Вішбі. — Ну, як посувається справа? Як твій план?

Турнбол стиснув лікоть водяного ельфа, нагаду­ючи, що всюди є вуха й очі.

— Ви маєте на увазі план побудувати модель аква­навта «Ностреміус»? Оцей план? Він посувається до­сить непогано. Начальник в’язниці Тарпон Вінйайа дуже мені допомагає. Зараз ми домовляємося щодо

клею. — Він потягнув Вішбі до екрана свого комп’ю­тера. — Дозвольте показати вам моє останнє креслен­ня і висловити вдячність за виявлену цікавість. Моє перевиховання залежить від спілкування з такими порядними громадянами, як ви.

— Гм... гаразд,— буркнув Вішбі, так і не збагнув­ши, це був комплімент чи ні.

Змахнувши рукою перед екраном, Турнбол увімк­нув віртуальну клавіатуру на столі (зі справжнього дерева: викрадачі документів, Нігерія).

— Ось, дивіться. Я розв’язав проблему з баласт­ними цистернами, бачите?

Потім, швидко увівши комбінацію трьома пальця­ми, він увімкнув скремблер, що його потай проніс у в’язницю Вішбі. Прилад складався з органічних плас­тин, вирощених у нині неіснуючій філії лабораторії «Кобой» в Атлантиді. Бракований скремблер відкопали на звалищі, але для приведення його до робочого стану виявилося достатньо просто змастити його силіконом.

«Занадто багато промислових відходів,— подум­ки зітхнув Турнбол. — Тож чи варто дивуватися, що ми на самому піку кризи ресурсів?»

Крихітний скремблер був життєво необхідний, бо від нього залежало все інше. Без нього не вийшло б налагодити зв’язок із зовнішнім комп’ютером, без нього тут, у «Безодні», органи влади можуть фіксува­ти кожне натиснення на його клавіатурі і знати, над чим насправді він працює.

Турнбол постукав по екрану, і той поділився на дві частини. На одній демонструвався зроблений кілька годин тому запис: зала, забита загіпнотизова­ними людьми, що видиралися одне на одного. На другій, через камеру бота, транслювалося в реально­му часі зображення шаттла, що горів посеред крижа­ної тундри.

— Одна цистерна пропала, робити другу вважаю марною справою, тому вирішив не витрачати більше часу на це, а доручити комусь іншому.

— Розумний підхід, — сказав Вішбі, який уперше почав розуміти людський вислів: «стояти як серед води».

Турнбол Рут підпер голову рукою, немов дуже старий актор, що позував для фото.

— До речі, містере Вішбі. Дуже скоро моя модель буде готова. Ще одна з головних частин уже в дорозі сюди, і коли її доставлять, в Атлантиді не залишить­ся жодної живої істоти... Е-е-е... я хотів сказати, не залишиться жодної істоти, не засліпленої її красою.

Нікчемне пояснення. Та й фраза занадто пишно­мовна. Але навіщо панікувати? За ним ніхто не спо­стерігає. Вже кілька років. Його перестали вважати небезпечним. Увесь світ забув про існування опаль­ного капітана Турнбола Рута, а ті, хто знав його за­раз, навряд чи повірили б, що цей жалюгідний ста­рий справді може бути такий небезпечний, як написано в його досьє.

«Опал Кобой те, Опал Кобой це... — часто з гірко­тою думав Турнбол. — Ну, нічого, ми ще побачимо, хто перший утече із цієї в’язниці».

Турнбол, клацнувши пальцем, погасив екран.

— Уперед і вгору, Вішбі. Вперед і вгору!

Вішбі раптом посміхнувся, що в усіх морських ельфів супроводжувалось плямкаючим звуком, оскільки їм доводилося втягувати язик, звільняючи місце для зубів. Насправді цей вираз обличчя не був для них природним, тому вони вдавалися до нього лише для того, щоб дати зрозуміти іншим представ­никам Народу, що вони почувають.

— До речі, у мене гарні новини, Турнболе. Я, на­решті, отримав штурманське свідоцтво, відібране після втечі Мульча Діггумса.

— Це здорово, сер.

Вішбі був у конвої, коли Мульч Діггумс утік від ельфійської поліції. Кожному члену команди під­водного шаттла належало мати кваліфікацію пілота на випадок, якщо основний пілот не зможе керувати кораблем.

— Поки лише для надзвичайних ситуацій. Але че­рез рік чи два я повернуся до основного складу.

— Я, звичайно, знаю, як довго ви мріяли знову ке­рувати шаттлом, але, сподіваюся, жодних надзви­чайних ситуацій не виникне.

Вішбі спробував підморгнути, що було досить важкувато, оскільки в нього не було повік і йому треба було застосувати зволожуючий аерозоль, щоб змити з очей пісок, що назбирався там. Тому підмор­гування, за версією спрайта, являло собою недбалий нахил голови вбік.

— Надзвичайна ситуація? Ні, вона нам зовсім не потрібна.

«Пісок в очах,— подумав Турнбол. — Яка гидота. Цей рибний хлопчик такий же гарний, як і паровий каток з увімкненою сиреною нагорі. Краще змінити гему, поки хто-небудь випадково не поглянув на мо­нітор системи спостерження. Ото б ускочив по самі вуха».

— Отже, містере Вішбі. Гадаю, сьогодні листів немає?

— Немає. Жодного листа сотий день поспіль.

Турнбол потер руки, немов на нього чекала купа невідкладних справ.

— Гаразд, не смію більше відволікати вас від ва­ших прямих обов’язків, та й мені є чим зайнятися. Склав для себе графік, і як бачите, мушу його дотри­муватись.

— Правильно, Турнболе,— сказав Вішбі, який давно забув, що це він повинен відпускати в’язня, а не навпаки. — Я просто хотів повідомити, що у мене знову є штурманське свідоцтво. Тому що це було в моєму графіку.

Посмішка не зникла з обличчя Турнбола, навпа­ки, стала ще ширшою від думки про те, як він позбудеться цього ідіота, тільки-но той перестане бути ко­рисним.

— Чудово. Дякую, що заглянули.

Вішбі вже майже дійшов до люка, аж раптом зу­пинився і зробив ще одну помилку.

— Будемо сподіватися, приводу для надзвичайної ситуації не виникне, га, капітане Рут?

Турнбол внутрішньо застогнав.

«Капітане. Тепер він називає мене капітаном».

Ватнайокутль, наш час

Свіжоспечений Оріон Фаул розглядав свої шкар­петки.

— Немає компресійних шкарпеток, — заявив він. — За останні тижні мені довелося зробити кілька пере­льотів на великі відстані, і я помітив, що Артеміс жод­ного разу не надягнув компресійних шкарпеток. Я знаю, він усвідомлює небезпеку виникнення глибо­кого тромбозу вен, але все одно просто ігнорує її.

Це була вже друга тирада, виголошена Оріоном усього за дві хвилини, перша стосувалася викорис­тання Артемісом негіпоалергенного дезодоранту, і Холлі вже починало набридати слухати його бала­канину.

— Я можу відключити тебе,— весело запропону­вала вона, немов висуваючи найрозумніший план дій. — Стукну тебе по шиї, залишу в ресторані для людей і обговоренню шкарпеток — кінець.

Оріон м’яко посміхнувся.

— Ти б цього не зробила, капітане Шорт. Я можу замерзнути до смерті, перш ніж прибуде допомога. Я ні в чому не винен. Більш того, я тобі не байдужий.

— Ні в чому не винен! — пирхнула Холлі, почув­ши таку несподівану заяву. — Ти — Артеміс Фаул! І вже багато років вважаєшся ворогом номер один для суспільства.

— Я не Артеміс Фаул,— заперечив Оріон. — Я ділю з ним тіло і знання гномської мови, але, між іншим, у мене цілком інша особистість. І ще я відо­мий як альтер еґо.

— Навряд чи подібна лінія захисту справить вра­ження на суддів,— посміхнулася Холлі.

— О, у цьому немає сумнівів,— із задоволеним ви­глядом промовив Оріон. — Таке трапляється часто.

Холлі поповзла по нанопластинах, що перетвори­лися на рідке багно, до краю кратера, в якому всі вони ховалися.

— Жодних ознак ворогів. Здається, вони спусти­лися в підземний кратер.

— Здається? — перепитав Фоулі. — Ти не можеш бути конкретнішою?

Холлі похитала головою.

— Ні, не можу. У мене залишилися лише очі. Всі наші прилади здохли. І каналів зв’язку за межами нашої власної локалки немає. Гадаю, зонд заблоку­вав усі з’єднання.

Фоулі тим часом опоряджався — струшував липкі нанопластини з боків.

— Коли його атакують, він створює завади в ши­рокому діапазоні, вирубаючи засоби зв’язку і блоку­ючи зброю супротивника. Я здивована, що Артемі­сова гармата вистрілила — твоя зброя має бути виведена з ладу і не працювати.

Холлі перевірила свій «Нейтрино». Мертвий, як цвях в одвірку. На заборолі жодного показу, за ви­нятком червоного черепа, що повільно обертався і був індикатором катастрофічного збою системи.

— Дарвіт,— прошипіла вона. — Ні зброї, ні зв’яз­ку. Як нам зупинити цю штуку?

Кентавр знизав плечима.

— Це зонд, а не панцерник. Його досить просто знищити після виявлення радаром. Якщо це змова деяких розумників знищити підземний світ, то вона якось не вражає.

Оріон підняв палець.

— Я відчуваю, що повинен уточнити, і поправте мене, якщо Артеміс запам’ятав неточно, але хіба ваші прилади не зуміли виявити цей зонд?

Фоулі насупився.

— А ти починаєш мені подобатись набагато біль­ше, ніж той, другий.

Холлі випросталася.

— Ми повинні стежити за зондом. Визначити, куди він прямує, і якимсь чином передати повідом­лення в Небесне місто.

Оріон усміхнувся.

— Знаєте, міс Шорт, ви маєте вельми ефектний вигляд на тлі пожежі. Дуже привабливо, якщо до­зволите зауважити. Я знаю, що ви розділили moment passionne[6] з Артемісом, згодом зіпсований типовою для нього хамською поведінкою. Я розділяю Артемісову пристрасть, але не його невихованість. Помір­куйте про це, поки ми переслідуємо зонд. Я вас не кваплю, просто поміркуйте.

Цього цілком вистачило, щоб виникла оглушлива тиша в розпалі кризи, яка, схоже, аж ніяк на Оріоні не позначалася.

Першим заговорив Фоулі:

— Що це у тебе з обличчям, капітане Шорт? Що коїться у твоїй голові зараз? Не думай, просто скажи.

Холлі не відповіла йому, та це не змусило кентав­ра замовкнути.

— Ти на мить відчула пристрасть до Артеміса Фа­ула? — допитувався він. — У твоєму рапорті про це не згадувалося.

Можливо, Холлі почервоніла, а може, все пояс­нювалося згаданим вище ефектним тлом.

— Звичайно, у рапорті цього не було. Тому що не було ніякої пристрасті.

Фоулі не бажав так просто здаватися.

— Холлі, значить, нічого не сталося?

— Нічого, про що варто було б говорити. Коли ми перенеслися назад у часі, мої думки та почуття трохи сплуталися. Тимчасове явище, зрозуміло? А тепер зосередьмося. Ми повинні поводитись як професіо­нали.

— Тільки не я,— веселим тоном заявив Оріон. — Я всього-на-всього підліток, у якого розігрались гормони. І смію зауважити, маленька ельфійко, що розігрались вони через вас.

Холлі підняла забороло і поглянула гормонально­му підліткові у вічі.

— Не здумай гратися зі мною, Артемісе. Якщо у тебе не виявлять серйозного психічного розладу, ти добряче пошкодуєш про свої слова.

— О, гаразд, я псих. У мене купа психічних захво­рювань,— весело підхопив Оріон. — Роздвоєння особистості, маячні галюцинації, обсесивно-компульсивний розлад. Чого лише немає, та найголовні­ше — я не тямлю себе від вас.

— Непогано сказано,— пробурмотів Фоулі. — Він, безперечно, не Артеміс.

Холлі, потупавши, струсила грязюку з черевиків.

— У нас два завдання. Перше — замаскувати всі ознаки перебування тут нашої техніки, тобто шатт­ла, від очей цікавих людей, принаймні, до того часу, поки сюди не прибуде рятувальна команда ЛЕП і не переправить уламки під землю. Друге — якимсь чи­ном повиснути в цього зонда на хвості й передати у Поліцейську Плазу відомості про його переміщен­ня. — Вона скоса поглянула на Фоулі. — Це може по­яснюватися простою несправністю?

— Ні,— відповів кентавр. — І я заявляю це з цілко­витою впевненістю. Зонд перепрограмовано навмис­но, як і аморфоботи. Вони ніколи не призначалися для використання як зброя.

— Значить, у нас з’явився ворог, і ми мусимо по­передити Поліцейську Плазу.

Холлі обернулася до Оріона.

— Ну? Які ідеї?

Брови хлопця поповзли вгору.

— Табір?

Холлі потерла лоб у тому місці, де раптом кольнув сильний біль.

— Табір. Приголомшливо.

За спиною раптом пролунав огидний скрегіт, і шаттл ще глибше провалився в лід, немов перемо­жений воїн.

— Ви знаєте,— задумливо промовив Фоулі,— ко­рабель дуже важкий, а виступ скелі не надто...

Він не встиг договорити — весь шаттл пішов під лід, прихопивши з собою і ресторан, немов їх обох проковтнув гігантський підземний кракен.

Буквально через кілька секунд у новоз’явленій прірві зникла і гармата Крижаний куб.

— Усе сталося неймовірно тихо,— сказав Орі­он. — Якби я не бачив це на власні очі — нізащо не повірив би.

— Ця місцевість схожа на Гном’ячий сир. Уся в дірках,— сказала Холлі, потім схопилася і побігла поковзом по льоду до нового кратера.

Оріон і Фоулі тим часом прогулювалися льодови­ком, невимушено теревенячи.

— У тому, що сталося, є й позитивний бік,— за­уважив Фоулі,— перше завдання виконано. Жодних свідчень нашої присутності.

Оріон кивнув, а потім запитав:

— Гномський сир?

— Сир, який роблять гноми.

— А,— з полегкістю промовив Оріон. — Вони його роблять, а не...

— Звичайно ні. Що за жахлива думка!

— Справді.

Діра в крижаній поверхні відкрила вхід у глибо­кий підлідний світ. Бурхливим потоком текла під­земна річка, розриваючи на шматки те, що зовсім недавно називалося рестораном «Великий помор­ник». Темно-синя вода мчала з такою силою, що зда­валася майже живою. Величезні уламки льоду, деякі завбільшки як слон, відколювалися від берега, якийсь час опиралися течії, а потім, підкорившись її волі, набирали швидкість і врізалися в будинок, перетворюючи на друзки жалюгідні рештки стін. Тишу порушувало лише ревіння скаженого потоку, кон­струкція здалася без звуку.

Шаттл застряг під невеликим пластом криги в руслі підземної річки, не здатним довго витриму­вати натиск води.

Груба сила природи цілеспрямовано руйнувала космічний корабель, залишилася тільки невелика частина — схожа на площик обсидіанової стріли сек­ція, що застрягла вістрям униз між кригою і скелею.

— Рятувальна капсула! — закричала Холлі. — Я так і думала.

Друге завдання — повиснути на хвості зонда — вже не здавалося нездійсненним. Якщо вдасться по­трапити в капсулу і якщо вона в робочому стані, то з’явиться можливість вирушити слідом за зондом і передати повідомлення у штаб ЛЕП.

Холлі спробувала проскакувати маленький кора­бель своїм шоломом, але промені як і раніше були заблоковані.

Вона повернулася до кентавра.

— Фоулі, що думаєш?

Тому не треба було пояснювати. Була тільки одна тема для роздумів — рятувальна капсула, що застря­гла в льодах у них під ногами.

— Ці штуки майже не піддаються руйнуванню і по­будовані так, що за крайньої потреби в них помістить ­ся весь екіпаж. Крім того, джерело живлення — тверде ракетне паливо, тому не так багато рухомих систем ви­йшло з ладу. На борту встановлені всі звичайні засоби зв’язку плюс надійне старе добре радіо, яке наш таєм­ний ворог, можливо, не здогадався заблокувати. Хоча, зважаючи на той факт, що він додумався перепрогра­мувати захисний екран зонда, щоб той відбивав наші власні промені, розраховувати на це не варто.

Холлі підповзла ближче, звісилася над краєм — бризки підземної річки заблищали на склі заборола.

— Ось наш порятунок, якщо все вийде.

Фоулі зацокав передніми копитами.

— Не в усіх нас може вийти. Дехто не такий гнуч­кий, як решта, і з копитами на ногах. Ти можеш заліз­ти на. капсулу зверху, а потім піднятися і забрати нас.

— Надзвичайно розумна думка,— погодився Орі­он. — Але спускатися повинен я. Рицарський дух ви­магає взяти ризик на себе.

Фоулі насупився.

— Холлі, будь ласка, заспокой цього ідіота.

Оріон відкашлявся.

— Ти занадто близько до серця береш мою хворо­бу, кентавре.

Холлі серйозно задумалася над пропозицією за­спокоїти хлопця, потім похитала головою.

— Артемісе... Оріон має рацію. Повинен спусти­тися один з нас.

Холлі відмотала трос із гаком з підвішеної на паску котушки, вправно прив’язала один кінець до сталевого арматурного стержня, що стирчав з фундаменту ресторану.

— Що ти робиш? — запитав Оріон.

Холлі швидко підійшла до провалини.

— Те, що ти збирався зробити приблизно п’ять секунд тому.

— Хіба ти не читала класику? — закричав Орі­он. — Піти повинен я!

— Цілком правильно,— сказала вона. — Ти пови­нен піти.

І вона стрибнула в підземну печеру.

Оріон дико заричав, немов тигр, якому зав’язали хвоста вузлом, і навіть тупнув ногою.

— Bay,— сказав Фоулі. — Тупаєш ногами. Ти справді розсердився.

— Схоже на те,— визнав Оріон, заглядаючи у про­валину.

— Як правило, це Холлі тупала ногами, коли ти виводив її із себе. Інший ти.

— Чомусь мене це не дивує,— трохи заспокоїв­шись, відказав Оріон. — Іноді я буваю нестерпний.

Хлопець ліг на лід.

— Ви вибрали правильний маршрут, Холлі,— промовив він майже нечутно. — Вам безперечно вдасться обійти цю величезну крижану стіну.

— Сумніваюся,— пробурчав Фоулі і, як виявило­ся, кентавр мав рацію.

Капітан Шорт спускалася набагато швидше, ніж їй того хотілося, і це пояснювалося винятково не­справністю спорядження. Коли б котушка на паску не була пошкоджена під час недавньої атаки аморфоботів, то вона 6 автоматично сповільнила рух, і Холлі вдалося б уникнути неминучого зіткнення. Насправді вона летіла майже зі швидкістю вільного падіння, і пом’якшити удар могло лише слабке на­тягнення троса.

Думка промайнула в голові Холлі ще швидше, ніж стрімкий лід перед очима: «Сподіваюся, обійдеться без переломів — у мене зовсім не лишилося магії для зцілення».

Наступної миті вона коліньми й ліктями влипла у крижану стіну. Лід, твердіший за камінь і гострі­ший за скло, розпоров її костюм, немов папір. Холод і біль пронизали тіло, щось затріщало, але, на щастя, це виявився лід, а не її кістки.

Стіна похило спускалася до берега підземної річки, і Холлі Шорт безпорадно з’їхала вниз, і лише завдяки щасливій випадковості їй удалося приземлитися на ноги. Рештки повітря вилетіли з її легенів, оскільки удар від зіткнення віддався в ногах. Вона благала про іскорку магії, але ніщо не могло позбавити її болю.

«Ворушися, солдате»,— веліла вона собі, уявив­ши, що наказ віддав Джуліус Рут.

Вона видиралася крижаним берегом, бачачи влас­не відображення — спотворене, з божевільними очима, як у доведеного до відчаю плавця, що опи­нився серед замерзлого ставка.

«Поглянь на це обличчя. Не завадило б провести днинку в грязьовій ванні»,— подумала вона.

Зазвичай сама думка про даремно витрачений час на курорті сповнювала її жахом, але сьогодні така перспектива здавалася надзвичайно приваб­ливою.

«Лікувальна грязь і кружальця свіжого огірка на очі. Як приємно...»

Утім, про це не варто було навіть мріяти. На неї чекала робота.

Холлі підповзла до рятувальної капсули. Повз неї мчала річка і била у фюзеляж, від чого лід укривався тріщинами.

«Ненавиджу холод. Як же я його ненавиджу».

З поверхні води крижаними хмарами здіймався туман, огортаючи примарно-блакитною завісою ма­сивні сталактити.

«Примарно-блакитною завісою? — подумала Хол­лі. — Може, мені почати писати вірші? Цікаво, з чим римується “розчавлена”?»

Холлі ударила ногою лід, що утворився біля осно­ви капсули, намагаючись розчистити люк, який, на щастя, не встиг піти під воду, інакше без «Нейтрино» до нього годі було б дістатися.

Капітан спрямувала всі зібрані за день розчару­вання в запеклі стусани, що тривали кілька хвилин. Холлі копала ногами по льоду так, ніби це він піді­рвав шаттл, ніби його кристали були винні в атаці зонда. Звідки бралися сили — незрозуміло, але її дії дали свої плоди, і невдовзі під прозорим шаром роз­трощеного льоду з’явилися обриси люка.

Звідкись згори донісся голос.

— Агов, Холлі! У тебе все гаразд?

Наприкінці пролунала ще одна фраза. Приглуше­но. Невже Оріон знову назвав її маленькою ельфій­кою? Холлі щиро сподівалася, що ні.

— У мене... все... гаразд! — прохрипіла вона, су­проводжуючи кожне слово ударом по крижаній кірці.

Постарайся не перенапружуватись,— промо­вив лункий голос. — Зроби кілька дихальних вправ. «Неймовірно,— подумала Холлі. — Цей хлопець с тільки часу провів у голові в Артеміса, що навіть не знає, як жити в реальному світі».

Вона просунула пальці до ручки люка і відкинула тверді грудки льоду, що заважали відчинити її. Суто механічному замку блокування не загрожувало, але це не обов’язково поширювалося на систему керу­вання капсулою. Вийшовши з-під контролю, зонд міг підсмажити навігаційне устаткування капсули так само легко, як вивів з ладу їхні засоби зв’язку.

Холлі вперлася ногою в корпус і потягнула криш­ку люка. З отвору, затопивши її другий черевик, ри­нув потік рожевого дезинфікуючого гелю і швидко випарувався, перетворившись на туман.

«Дезинфікуючий гель. На випадок, якщо шаттл зазнає зараження».

Вона застромила голову в капсулу, і датчики руху одразу ж запалили кілька фосфоресцентних ламп на панелі стелі.

«Чудово. Принаймні, аварійне живлення є».

Перевернута рятувальна капсула була спрямована прямо до центру Землі. Спартанська обстановка при­значалася для солдатів, а не для звичайних пасажирів.

«Оріону це сподобається», — подумала вона, за­стібаючи на собі паски безпеки пілота. Тут було шість окремих пасків безпеки, і цей шаттл був пога­но оснащений, якщо йшлося про гіроскопи чи під­віски.

«Можливо, мені вдасться витрусити Артеміса з його власного мозку. І ми зможемо порахувати до п’яти разом».

Вона поворушила пальцями і піднесла руку до пульта керування.

Нічого не сталося. Ні активації, ні попереджу­вального сигналу. Ні іконки, що вимагає увести стартовий код.

«Кам’яний вік»,— подумала Холлі і нахилилася вперед, наскільки дозволяли її паски, щоб дістатися до розташованого нижче старого доброго штурвала і ручного керування двигунами.

Вона натиснула на кнопку запалювання, двигун почав чхати.

Ще одне натиснення, і жалюгідний мотор ряту­вальної капсули ожив і запрацював — уривчасто, як дихає помираючий, але все-таки запрацював.

«Спасибі»,— подумала Холлі за мить до того, як з вентиляційних отворів клубами повалив у кабіну чорний дим, змусивши закашлятися.

«Є деякі пошкодження, але, сподіваюся, у нас усе вийде».

Холлі вручну відчинила кришку бортового ілюмі­натора і стривожилася від того, що побачила. Вона чекала побачити синю воду підземної річки, що не­стримно мчить за прозорим полімером, а натомість уздріла безодню. Капсула висіла над печерою, що пронизувала льодовик і закінчувалася запаморочли­вим прямовисним обривом до материкової породи. Хвилясті стіни льоду йшли кудись униз, їх освітлю­вав далекий мерехтливий вогонь двигунів зонда, який нестримно занурювався у глибини землі.

«Ось він де. Рухається точно вниз».

Холлі стукнула по кнопці нагрівання палива і не­терпляче потарабанила пальцями по пульту, доки він прогрівався.

— Мені треба,— пробурмотіла вона ледве чут­но,— повертатися. І якомога швидше.

Але увімкнути задній хід досить швидко не вдало­ся. Вода зірвала крижаний хребет, який підтримував рятівну капсулу. На мить зонд завис, а потім прова­лився в розверсту діру й безпорадно полетів у прірву.

За кілька хвилин до цього хлопець з обличчям Артеміса Фаула стояв на поверхні льоду і дивився вниз на Холлі Шорт, оцінюючи по заслузі її старання і захоплюючись фігурою.

— А вона смілива, n’est-ce pas?[7] Погляньте, як вона бореться зі стихією.

До нього, цокаючи копитами, підійшов Фоулі.

— Припини, Артемісе. Тобі не вдасться мене об­дурити. Що ти задумав?

Оріон відповів йому цілком спокійним поглядом. Знайомі риси Артеміса здавалися відкритими і гідни­ми довіри. Спритний трюк, оскільки у виконанні са­мого Артеміса ті ж самі риси обличчя мали підступ­ний, майже зловісний вигляд, хтось би навіть сказав — підлий. Якось один учитель музики вико­ристав це слово у звіті про успішність Артеміса, тобто вчинив не зовсім професійно, але задля справедли­вості треба зауважити, що Артеміс і справді перепро­грамував його синтезатор так, що інструмент завжди грав «Jingle Bells»[8] хоч на які клавіші натискай.

— Я нічого не задумав,— відповів Оріон. — Я жи­вий, і я тут. От і все. У мене збереглися Артемісові спогади, але не його вдача. Гадаю, своєю раптовою появою я зобов’язаний тому, що Народ називає син­дромом Атлантиди.

Фоулі погрозив йому пальцем.

— Чудова спроба, але синдром Атлантиди зазви­чай виявляється через нав’язливі ідеї і марення.

— Друга стадія.

Фоулі вистачило хвилини, щоб проконсультува­тися зі своєю мало не фотографічною пам’яттю.

— Друга стадія синдрому Атлантиди призводить до появи в об’єкта симптомів виникнення зовсім ін­шої окремої особистості.

— І? — підштовхнув його Оріон.

— Друга стадія може бути ініційована як психіч­ним потрясінням, так і фізичною травмою, напри­клад ураженням електрострумом.

— Холлі вистрілила в мене. Ось і пояснення.

Фоулі пошкріб копитом по снігу.

— Ось тут і ховається проблема з нашим інтелек­том. Ми здатні відстоювати свою точку зору весь день, не дістаючи значної переваги. Таке трапляєть­ся, якщо ти геній,— кентавр усміхнувся. — Поглянь, я намалював «Ф», це означає «Фоулі».

— Чудова робота,— похвалив його Оріон. — Які прямі лінії. Для цього необхідне майстерне володін­ня КОПИТОМ.

— Я знаю,— сказав Фоулі. — У мене справжній та­лант, але поки що немає форуму, де можна було б об­говорити його.

Фоулі розумів, що базікає про малювання копита­ми винятково для того, щоб відволіктися від подій. Він часто допомагав Холлі виходити з різних кризо­вих ситуацій. Але йому рідко доводилося опинятися в бойовій обстановці і спостерігати за самим виник­ненням такої кризи.

«Відеозаписи не здатні передати почуття,— поду­мав він. — Мені страшно до нестями, але немає шо­лома з камерою, щоб зафіксувати це».

Фоулі лякало, що комусь вдалося зламати його космічний зонд і перепрограмувати аморфоботів. Його страхало, що гой, хто зробив це, зневажливо ставився до життя підземних мешканців, так само, як і людей чи тварин. Та ще більше жахало кентавра те, що Холлі, не дай боже, може бути поранена чи ще гірше, і тоді йому і цьому дурнуватому альтер еґо Фаула доведеться самим шукати спосіб попередити Небесне місто. Фоулі гадки не мав, чи вистачить у нього розуму виконати цю роботу, якщо не допо­може самовпевненість, якої у нього було з головою, і майстерне володіння віртуальною клавіатурою. Ар­теміс, безперечно, знайшов би вихід, але його, воче­видь, саме зараз не було вдома.

Фоулі із тремтінням усвідомив, що нинішня ситу­ація впритул наблизилася до найгірших його кошмарів, особливо якщо Кабалліна зрештою поголить його. Самовладання завжди багато важило для Фоу­лі, а тепер він застряг на льодовику разом з хворою людиною і безпорадно спостерігав, як їхня єдина на­дія на порятунок бореться з підземною річкою.

Його найгірший нічний кошмар відійшов на дру­гий план, коли рятувальна капсула з Холлі всередині раптом зникла під льодом. Синюваті брили швидко заповнили діру, і, перш ніж Фоулі устиг роззявити рота від жаху, корабель пропав, мовби його ніколи там і не було.

Кентавр упав на передні коліна.

— Холлі! — у відчаї закричав він. — Холлі!

Оріон теж розгубився.

— Ох, капітане Шорт... Я так багато хотів сказати вам про наші почуття — Артемісові та мої. Ви були такі молоді, ви стільки ще могли зробити.

Великі сльози покотилися по його щоках.

— О Артемісе, бідолашний дурний Артемісе... Ти володів таким скарбом і не знав цього.

Жахлива втрата спустошила Фоулі. Холлі більше немає. Пропав їхній останній шанс попередити Не­бесне місто. Де вже сподіватися на успіх, якщо єди­ний помічник у тебе — мрійливий гидкий хлопчись­ко, що вигукує «О!» на початку кожної другої фрази.

— Заткнись, Оріоне! Її немає. По-справжньому.

Твердий лід під колінами чомусь надавав ще біль­шого відчаю їхньому становищу.

— У мене майже немає досвіду спілкування зі справжніми людьми,— признався Оріон, опуска­ючись на лід поряд з кентавром. — Чи почуттів, які вони переживають. Але по-моєму, зараз мені дуже сумно. І самотньо. Ми втратили друга.

Слова його звучали щиро, і Фоулі почувався зобо­в’язаним виявити співчуття.

— Гаразд. Ти ні в чому не винен. Для нас обох це страшна втрата.

Оріон шморгнув носом.

— Добре. Тоді, можливо, шляхетний кентавр до­везе мене на собі до найближчого села? Я зможу за­робити кілька монет своїми віршами, а ти побудуєш для нас хатину і почнеш показувати подорожнім циркові трюки...

Пропозиція була настільки дивна, що Фоулі на се­кунду замислився, чи не стрибнути у прірву, щоб тільки опинитися подалі від цього божевільного.

— Розумієш, тут не Середньозем’я. Ми не в казці. Я не шляхетний, і в моєму репертуарі немає цирко­вих трюків.

Оріон здавався розчарованим.

— Навіть жонглювати не вмієш?

Саме ідіотизм співрозмовника допоміг Фоулі отя­митися від горя. Він схопився на ноги і загарцював навколо хлопця.

— Хто ти? Що ти за один? Я думав, у тебе залиши­лася хоч Артемісова пам’ять. Як можна бути таким ідіотом?!

Оріона ніскілечки не зачепили його слова.

— У мене все залишилося. Спогади і кінофільми для мене реальні, як і все інше. Ти, Пітер Пен, Лохнеське чудовисько, я сам. Усе це цілком реально, мабуть.

Фоулі потер лоба.

— Усе ще гірше, ніж я думав. Боже, допоможи нам.

Оріон раптом широко посміхнувся.

— Є ідея!

— Невже? — У Фоулі з’явилася слабка надія, що у мозку хлопця збереглася хоч одна іскра Артемісо­вого розуму.

— Чом би нам не пошукати чарівний камінь, що виконує бажання? Або, якщо з цим нічого не вийде, ти зможеш пошукати на моєму голому тілі яку-не­будь таємничу родимку, яка означає, що я насправді принц якої-небудь країни.

— Добре. — Фоулі, важко зітхнув. — Тоді починай шукати чарівні камені, а я тим часом напишу магічні руни на снігу.

Оріон весело заплескав у долоні.

— Блискуча думка, шляхетне створіння! — І він почав ногами перевертати камені, шукаючи чарів­ного.

«Синдром прогресує,— подумав Фоулі. — Усього кілька хвилин тому хлопчина поводився розсудливі­ше. Чим безнадійніше становище, тим далі від реаль­ності він відходить. Якщо ми не повернемо Артеміса найближчим часом, він зникне назавжди».

— Я знайшов! — раптом закричав Оріон. — Ча­рівний камінь!

Він нахилився, щоб оглянути свою знахідку.

— Ні. Стривай. Це якийсь молюск... — Він вину­вато посміхнувся. — Я побачив, як він біжить, і ви­рішив...

Фоулі пройняла думка, якої він не міг уявити і в страшному сні: «Краще, якби поряд був Мульч Діггумс».

Усвідомивши це, кентавр здригнувся.

Оріон голосно скрикнув і позадкував.

— Я знайшов його! Цього разу — справжній. Ди­вися, Фоулі, дивися!

Фоулі змусив себе поглянути і здивувався, поба­чивши, що камінь справді танцює.

— Це неможливо,— сказав він і подумав: «Невже він якимсь чином утягнув мене у свій психоз?»

Оріон аж стрибав з радощів.

— Усе по-справжньому!

Камінь високо підскочив і пострибав поверхнею замерзлого озера. На тому місці, де він лежав, про­бивши крижану кірку, з’явилася рятувальна капсула. Вона піднімалася все вище і вище, гуркіт двигунів наростав, і від вібрації крижини розліталися на шматки.

Через мить Фоулі усвідомив суть того, що відбу­вається, і теж безмежно зрадів.

— Холлі! — загорлав він. — У тебе вийшло! Ти не покинула нас!

Рятувальна капсула вихопилася на поверхню і впала на бік. Відчинився передній ілюмінатор, і вони побачили обличчя Холлі, бліде, вкрите десят­ками дрібних порізів, з яких сочилася кров, але ся­ючі очі дивилися впевнено.

— Паливний блок руйнується,— пояснила вона, перекрикуючи ревіння двигунів. — Залазьте обоє і пристібайтеся. Ми повинні зловити це вогнедишне чудовисько.

Простота наказу дозволила Фоулі з Оріоном ви­конати його без конфлікту.

«Холлі жива»,— подумав Фоулі.

«З моєю принцесою все гаразд,— радів Оріон. — І ми переслідуємо дракона».

— Фоулі,— звернувся він до кентавра,— гадаю, ми неодмінно повинні знайти на мені таємничу ро­димку. Драконам це подобається.

Мозок Артеміса Фаула, наш час

Артеміс не зник безслідно. Він виявився ув’язненим у маленькій віртуальній кімнаті у власній голові. Кімната нагадувала його кабінет у родовому маєтку Фаулів, бракувало лише моніторів на стіні. Насправ­ді й самої стіни не було. Замість рядів плазмових па­нелей та цифрових телевізорів перед ним плавало вікно в реальність його власного тіла. Він бачив те саме, що і цей дурень Оріон, чув безглузді фрази, що їх вимовляли його власні вуста, але не міг контролювати дії цього романтика-тюхтія, котрий зайняв міс­це водія, якщо використовувати термінологію авто­мобілістів, що високо оцінили б Холлі з Батлером.

В Артемісовій кімнаті стояли письмовий стіл та стілець. Одягнений Артеміс був в один із пошитих на замовлення костюмів фірми «Зеґна» з тонкої тка­нини. Він бачив переплетення ниток на рукаві, від­чував вагу матеріалу, немов у реальності, але чудово розумів, що все це лише ілюзія, створена його моз­ком з метою навести деякий лад у хаосі думок.

Він опустився на стілець.

Перед Артемісом, на тому, що його розум вирі­шив назвати екраном, відображувалися події, що розгорталися в реальному світі. Хлопець здригнув­ся, спостерігаючи, як самозванець Оріон незграбно намагається зачарувати його друзів.

«Він геть зіпсує мої стосунки з Холлі»,— подумав він.

А тепер Оріон здумав поводитися із Фоулі як з якоюсь міфічною істотою.

В одному Оріон не помилявся. Розвинулася друга стадія синдрому Атлантиди — психічного захворю­вання, викликаного комбінацією неправильного по­водження з магією і почуття провини.

«Почуття провини додалося, адже я підставив власну матір під удар Опал Кобой».

Артеміс раптом зрозумів, що, коли він опинився у цій пастці, числа втратили владу над ним. У нього також не виникало ніякого бажання переставити предмети на своєму столі.

«Я вільний».

Метафоричний тягар упав з його алегоричних плечей, і Артеміс Фаул знову відчув себе самим со­бою. Живим, розумним, зосередженим, уперше за багато місяців. Ідеї випурхували з його мозку, немов кажани з печери.

«Так багато потрібно зробити. Стільки планів. Батлер... я повинен його знайти».

Артеміса переповнювали сила та енергія. Схо­пившись зі стільця, він підбіг до екрана. Він про­б’ється, неодмінно вирветься назовні і поверне цьо­го типа Оріона туди, звідки той з’явився. Наступним пунктом у списку поточних справ значилося: виба­читися перед Фоулі та Холлі за грубість, а потім ро­зібратися з цим захопленим космічним зондом. Під­земна річка розбила його Крижаний куб ущент, але можна побудувати новий. За місяць проект може вже працювати. А потім, коли льодовикам переста­не загрожувати небезпека, він, можливо, погодить­ся пройти курс регресивної терапії, звернувшись до одного з невідомих психіатрів. Звичайно, не до тієї купки членів наукової спільноти, які ведуть власне ток-шоу.

Екран виявився не таким міцним, як уявлялося Артемісові. По суті, це була глибока в'язка речовина, що нагадувала йому трубопровід подачі плазми, яким він пробирався в лабораторію Опал Кобой кілька років тому.

Проте він наполегливо просувався вперед і неза­баром відчув, як занурюється в холодний в’язкий гель, який відштовхнув його назад.

— Мене не злякати! — закричав Артеміс, переко­навшись, що може кричати за цим екраном. — Я ще потрібен великому світові!

І запізніло подумав: «Злякати? Великому світові? Я починаю говорити, як цей кретин Оріон».

Ця думка додала йому сил, і він почав рвати слиз, що захопив його в полон. Артеміс відчував себе активним і впевненим, відчував себе спадкоємцем Фаулів, як у давні часи. Нестримним.

Аж раптом він помітив прямо перед собою щось яскраве і шипляче, немов бенгальський вогонь напередодні Дня всіх святих. Вогників було бага­то, кілька десятків, і вони повільно занурювались у гель.

Що це таке? Що вони означають?

«Якщо я їх створив,— подумав Артеміс,— отже, повинен знати».

І за мить здогадався. Шиплячі бенгальські вогні насправді виявилися крихітними золотими цифра­ми. Однаковими. Усі четвірки.

Смерть.

Артеміс відсахнувся, але зразу ж опанував себе.

«Ні. Я не стану рабом. Я відмовляюся».

Маленька четвірка дряпнула йому лікоть, послав­ши заряд і змусивши хлопця здригнутися всім тілом.

«Це пам’ять, не більше того. Мій розум реконструював трубопровід подачі плазми. Все це не­справжнє».

Але удари струму відчувалися як справжнісінькі. Коли одна з маленьких четвірок виявила його, усі вони зібралися в зграйку лютих рибок і почали за­штовхувати Артеміса назад у кабінет.

Важко дихаючи, він упав горілиць на підлогу.

«Треба спробувати ще раз»,— подумав він.

Але не зараз. Четвірки, здавалося, спостерігали за ним, за кожним його рухом.

«П’ятірка,— подумав Артеміс. — Щоб вижити, мені потрібна п’ятірка. Я спробую знову. Скоро. Дуже скоро».

Артеміс відчув у грудях тягар, який був занадто важким як для уявного.

«Я спробую ще раз. Тримайтеся, друзі мої».