Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди

ГЛАВА 7: ЯК Я КОХАЮ ТЕБЕ?

Ватнайокутль, наш час

ОРІОН Фаул пристебнувся пасками до крісла позаду Холлі й одразу зашептав їй щось на вухо, поки вона вела рятувальну капсулу схожим на зміїну нору тунелем, проточеному в льодовику викраденим зондом.

Коли хтось бубнить тобі над вухом, це викликає роздратування навіть у хвилини щастя, але якщо ця людина верзе романтичні дурниці під час гонитви на запаморочливій швидкості, коли власник вуха нама­гається впоратися з ручками керування двадцяти­річної рятувальної капсули, то це не просто дратує, а небезпечно відволікає увагу.

Холлі протерла ілюмінатор рукавом костюма. Лише промінь носового прожектора освітлював шляху тунелі.

«Прямо,— подумала вона. — Поки що прямо».

— Як я кохаю тебе? — задумливо промовив Оріон. — Зараз подумаю. Люблю тебе пристрасно і нескінченно... звісно, нескінченно, це й так зро­зуміло.

Холлі змахнула піт, що застилав очі.

— Він це серйозно? — звернулася вона через пле­че до Фоулі.

— О, цілком. — Голос кентавра тремтів від трясанини. — Якщо він попросить пошукати на його тілі родимки, одразу кажи «ні».

— О, я не посмію,— запевнив її Оріон. — Леді не шукають на тілі родимок, це робота для добрих хлопців, як оцей прекрасний звір чи я. Леді, подіб­ним до міс Шорт, досить просто існувати. Вони ви­промінюють красу, і цього цілком досить.

— Я нічого не випромінюю,— процідила Холлі крізь зуби.

Оріон поплескав її по плечу.

— Дозволю собі не погодитися. У цей момент ти випромінюєш чудесну ауру. Вона пастельно-блакитна, з маленькими дельфінчиками.

Холлі міцніше стисла штурвал.

— Зараз мене знудить. Він сказав «пастельно-бла­китна»?

— Із маленькими дельфінчиками,— підтвердив Фоулі, який був радий нагоді відвернути свою увагу від думок про гонитву за зондом, що підірвав їхній шаттл. Гонитва ця нагадувала переслідування миш­кою кішки, гігантської кішки-мутанта з лазерними очима і пузом, набитим маленькими злісними коше­нятами.

— Помовчи, прекрасний звіре. Помовчіть обоє.

Холлі не могла дозволити собі відволікатися, тому, щоб заглушити бубоніння Оріона, почала го­лосно описувати свої дії для фіксації їх у бортовому журналі капсули.

— І далі йдемо крізь лід, надзвичайно товстий пласт. Без радара, без гідролокатора, орієнтуємося лише за вогнями.

Крізь ілюмінатор світлове шоу мало і страшний, і яскравий вигляд. Двигуни зонда пронизували різьблений лід променями, що веселками мерехтіли на пласких поверхнях. Холлі могла присягнутися, що помітила ціле стадо вмерзлих у льодовик китів, і, здається, якусь величезну морську рептилію.

— Зонд не змінює курсу, і далі знижується під ку­том. Входимо в скельні ґрунти без пошкоджень.

Усе відбувалося саме так — збільшена щільність породи, судячи з усього, ніяк не вплинула на лазерні різаки зонда.

Фоулі не стримався і самовдоволено прокомен­тував:

— Я знаю, як будувати кораблі.

— Тільки не знаєш, як ними керувати,— відпо­віла Холлі.

— Ти розсердив принцесу! — вигукнув Оріон, за­смикавшись у пасках безпеки. — Коли б не ці кляті пута...

— Ти давно був би мертвий,— закінчив за нього фразу Фоулі.

— Згоден,— здався Оріон. — Принцеса спокійна, значить, ніхто не постраждав, добрий хлопче. Мені слід краще контролювати свій рицарський запал. Інколи я просто рвуся в бійку.

У Холлі зачухались вуха. Звичайно, вона розумі­ла, що це від стресу, але від цього не легшало.

— Ми повинні зцілити Артеміса,— сказала вона, шкодуючи, що в неї немає додаткової руки для чу­хання. — Я довго так не витримаю.

Повз них мчали стіни тунелю, відволікаючи увагу химерною сумішшю відтінків сірого і темно-синього. Попіл, роздроблені камені та уламки породи обсипа­лися по стінах тунелю вниз, ще більше обмежуючи поле зору Холлі.

Вона без особливої надії ще раз перевірила стан­цію зв’язку рятувальної капсули.

— Нічого. Зв’язку з Атлантидою немає. Ми як і раніше заблоковані. Зонд не міг нас не виявити. Але чому він не вдається до активних дій?

Фоулі почувався незручно у призначених для дво­ногих істот пасках.

— Еге ж. Чому немає активних дій? Обожнюю ак­тивні дії.

— Я народжений для активних дій! — несподіва­но голосно і пронизливо заволав Оріон. — Ох, як я хочу, щоб цей дракон повернувся, і тоді я зможу вбити його на смерть.

— Убити чим? — поцікавився Фоулі. — Твоєю таємною родимкою?

— Не смій знущатися з моєї родимки, якої, мож­ливо, у мене й немає.

— Стуліть пельки обоє! — гаркнула Холлі. — Світ змінився. Щось насувається.

Фоулі притиснувся щокою до кормового ілюмі­натора.

— Ага, я так і думав.

— Що ти думав?

— Ну, ми вже йдемо нижче рівня моря, тому на­суватися на нас може лише величезна частина оке­ану. Зараз ми з’ясуємо, наскільки надійно спроекто­вано мій зонд.

Світло, що відбивалося від стінок тунелю, раптом потьмяніло і замерехтіло, від оглушливого гуркоту капсула завібрувала. Навіть Оріону заціпило, коли він побачив щільну стіну води, що стрімко накочу­валася на них.

Холлі пам’ятала, як її вчили: розслабити м’язи і спокійно витримати удар, але кожна клітина її тіла все одно намагалася стиснутися перед зіткненням.

«Тримай ніс капсули прямо,— наказала вона собі. — Головне — упірнути. На глибині спокійніше».

Вода стисла їх, немов кулак, і затрясла капсулу так, через що її мешканцям довелося несолодко. Все, що не було прикріплено болтами, почало рухатися. Ящик з інструментами набив Фоулі добрячу ґулю, а Оріону в лоб устряла виделка, залишивши невеличкі ранки.

Намагаючись тримати ніс капсули точно вниз, Холлі вилаялася як матрос і почала відчайдушну бо­ротьбу зі збожеволілою стихією, одночасно розмов­ляючи з капсулою, ніби з необ'їжджений мустангом. З корпусу вилетіла заклепка і, кілька разів зрикошетивши від стінок, врізалася в лобове скло, і від місця удару поверхнею павутиною розповзлися блискучі тріщини.

Холлі поморщилася.

— Дарвіт. Кепсько. Геть кепсько.

Оріон поклав руку їй на плече.

— Принаймні, ми разом пережили захопливу пригоду, чи не так, місс?

— Ще не пережили,— заперечила Холлі, вирівню­ючи задні закрилки і спрямовуючи капсулу крізь во­доверть у безкрайні спокійні глибини океану.

Скло витримало, і Холлі спробувала розгледіти крізь нього спалахи двигунів зонда, сподіваючись визначити його місцезнаходження. Деякий час вона не бачила нічого недоречного для Атлантичного океану, та потім помітила на південному заході, на глибині приблизно десять морських сажнів чотири сині світні диски.

— Ось він! — закричала вона. — Я його бачу.

— А чи не краще попрямувати до найближчого порту? — поцікавився Фоулі. — Спробувати зв’яза­тися з Небесним містом?

— Ні,— відповіла Холлі. — Ми повинні підтриму­вати візуальний контакт і постаратися зрозуміти, куди ця штука прямує. Якщо ми втратимо зонд, то, завдяки твоїй маскувальній фользі, він зникне, і ми більше не знайдемо його — у товщі води досить міс­ця, щоб сховатися.

— Чергове глузування, юна леді,— ображено ска­зав Фоулі. — Не думай, що я їх не рахую.

— І я рахую,— сказав Оріон. — Артеміс теж по­стійно це робив.

— Шкода, його немає з нами,— похмуро промо­вила Холлі. — Хай навіть із його п’ятірками. Він би точно знав, що нам робити.

— Спробую здогадатися. Табір? — У Оріона було таке нещасне обличчя, що Холлі зглянулася.

— Гаразд. Послухай, Оріоне, якщо справді хочеш допомогти, то не зводь очей з монітора зв’язку. Якщо помітиш сигнал, негайно повідом мене.

— Я не підведу тебе, красуне,— присягнувся Орі­он. — Цей екран став для мене тепер чашею Грааля. Я мріятиму, щоб сигнал з’явився з його холодної душі, зітканої з дротів і конденсаторів.

Фоулі хотів був утрутитися і пояснити, що все­редині екрана зв’язку немає жодних дротів і конденсаторів, але, перехопивши гострий погляд Холлі, ви­рішив прикусити язика,

— А ти,— промовила ельфійка тоном, що цілком відповідав її погляду,— спробуй зрозуміти, як їм удалося так спритно обдурити великого Фоулі, і тоді, можливо, у нас з’явиться шанс перехопити керуван­ня цим зондом і ніхто не постраждає.

«Ще одне глузування»,— подумав Фоулі, але вчи­нив мудро, не сказавши про це вголос.

Вони все глибше і глибше занурювалися в темну синяву. Зонд не відхилявся від вибраного курсу, не огинав ні рифи, ні підводні скелі і, здавалося, не по­мічав крихітної капсули, що переслідувала його.

«Він не може нас не бачити»,— подумала Холлі, витискаючи з капсули всю потужність до крихти, щоб не відстати.

Але зонд, навіть якщо і виявив їх, ніяк не реагу­вав, а просто продовжував розпорювати товщу оке­ану з постійною швидкістю, невблаганно наближа­ючись до своєї невідомої мети.

У Холлі з явилась ідея:

— Фоулі, у тебе ж є комунікатор, чи не так?

Кентавр сильно пітнів через понижений уміст кисню в атмосфері, і його блакитна сорочка стала темно-синьою.

— Звичайно, є. Я вже перевірив сигнал. Нічого.

— Знаю, але які міні-програми ти встановив? Є щось для навігації?

Фоулі дістав телефон і переглянув на ньому спи­сок міні-програм.

— Є навігаційна програма. Цілком автономна, жодного сигналу не потрібно.

Кентавр уже зрозумів, що треба робити, тому роз­стебнув паски і поклав телефон на датчик приладо­вої панелі. Екран телефону миттєво спроектувався на бортовий ілюмінатор.

З’явився тривимірний компас і за кілька секунд побудував траєкторію руху капсули, яка, на думку Холлі, цілком збігалася з курсом зонда.

— Отже,— сказав кентавр,— ціль захоплено. До речі, я особисто розробив цю міні-програму. Отри­мав за неї значно більше, ніж за всю роботу в поліції.

— Досить базікати, займися ділом.

Фоулі протягнув маленьку іконку корабля по пря­мій лінії до дна океану. У кінцевій точці виникло червоне пульсуюче кружалко.

— Симпатичне кружалко! — сказав Оріон.

— Це ненадовго,— збліднувши, пробурмотів Фо­улі.

Холлі на півсекунди одірвала погляд від зонда.

— Фоулі, що там?

Кентавр раптом відчув увесь тягар відповідаль­ності. Він стримував це почуття з моменту атаки зонда... його зонда.

— Атлантида. О боги, Холлі, зонд летить просто на Атлантиду.

Холлі знову перевела погляд на чотири світлові диски.

— Він зможе пробити купол?

— Принаймні, зонд на це не розрахований.

Холлі дала йому кілька секунд подумати над ска­заним.

— Гаразд, визнаю, він уже зробив багато такого, на що не був розрахований.

— І що?

Фоулі щось порахував на екрані, причому суть розрахунків зрозумів би лише Артеміс, коли б він опинився поруч.

— Можливо,— сказав він нарешті,— від зонда ні­чого не залишиться, але, переміщаючись із такою швидкістю, він цілком здатен розколоти купол.

Холлі витиснула з двигуна ще трохи швидкості.

— Ми повинні попередити Атлантиду. Оріоне, на екрані нічого не з’явилося?

Єдина людина в капсулі відвела погляд від екрана.

— Нічогісінько, принцесо, але цей вогник блимає дуже наполегливо. Це має якесь значення?

Фоулі заглянув йому через плече.

— Напевно, пошкодили в тунелі корпус. Запаси кисню зменшуються.

У Холлі на мить обм’якли плечі.

— Немає значення. Продовжуємо переслідування.

Фоулі схопився за голову, намагаючись зібрати докупи думки.

— Ні. Зараз ми повинні спробувати вирватися із зони створених зондом радіоперешкод, а для цьо­го треба піднятися на поверхню.

— А якщо він змінить курс?

— Значить, він не попаде до Атлантиди і ніхто не потоне й не буде розчавленим товщею води. А якщо він вирішить розвернутися і спробувати ще раз, усі будуть готові до цього.

Усе єство Холлі повставало проти відступу.

— Я почуваюся так, немов ми кидаємо мешканців Атлантиди напризволяще!

Фоулі показав на екран.

— Якщо швидкість не зміниться, зонд досягне Атлантиди через три години. Кисень у нас кінчиться через п’ять хвилин. Через шість ми знепритомніємо, через дванадцять помремо і вже нікому нічим не до­поможемо.

— У мене трохи наморочиться голова,— сказав Оріон,— Але настрій усе одно чудовий. Здається, я ось-ось придумаю риму до слова «апельсин».

— Гіпоксія,— пояснив Фоулі. — А може, він зав­жди такий.

Холлі зменшила швидкість.

— Ми встигнемо?

Фоулі вивів на екран складне рівняння.

— Якщо негайно попливемо назад. Можливо. А якщо той, хто все це затіяв, збільшить потужність глушилки, то ні.

— «Можливо» — це краще, на що ти здатен?

Фоулі втомлено кивнув.

— Найкраще.

Трьома впевненими рухами Холлі розвернула капсулу.

— Найкращі шанси за весь день,— сказала вона.

Гонитва тривала, але стала не зовсім звичай­ною — тепер суперники втікали один від одного. Мета була проста: коли стало відомо, куди прямував зонд, у Холлі залишалося тільки шість хвилин на ви­ведення капсули із зони радіоперешкод. Не кажучи вже про те, що іноді приємно й подихати. На щастя, зонд занурювався під великим кутом, тому капсула мала рухатися у зворотному напрямку протилежною траєкторією. Якщо їм удасться вирватися на поверх­ню до закінчення шести хвилин — ідеально. Почнуть посилати сигнал, доки Небесне місто не прийме по­відомлення. Якщо ж ні, то в рятувальній капсулі не було ні автопілота, ні потужного передавача, тому зонд опиниться над сторожовими вежами Атланти­ди раніше, ніж його хтось помітить, і до того ж — яка прикрість! — самі переслідувачі помруть.

«Дивно,— подумала Холлі. — Навіть пульс не по­частішав. Відколи я познайомилася з Артемісом Фаулом, ситуація “життя чи смерть” стала для мене майже звичною справою».

Вона скоса поглянула на романтика з обличчям Артеміса, і той відчув на собі її погляд.

— Пенні за ваші думки, принцесо. Хоча вони ко­штують значно більше.

— Я хотіла, щоб ти зник,— прямо відповіла Хол­лі,— а до нас повернувся Артеміс. Він нам потрібен.

Оріон гмикнув.

— Думка виявилася не настільки цінною, як я га­дав. Чому ви хочете, щоб повернувся Артеміс? Він низько й підло ставився майже до всіх.

— Тому що Артеміс зміг би витягнути нас звідси живими, врятувати мешканців Атлантиди і, можли­во, з’ясувати, хто убив поліцейських.

— Припустімо,— роздратовано сказав Оріон. — Але в його сонетах немає душі, а оперний театр він спроектував винятково заради власної забаганки.

— Ага,— втрутився Фоулі. — Цієї миті нам бракує саме вміння проектувати оперні театри.

— О так, мій віроломний коню,— запально про­мовив Оріон. — Уміння проектувати космічні зонди згодилося б нам значно більшою мірою.

Холлі різко увімкнула сирену, щоб привернути їхню увагу.

— Даруйте, джентльмени. Всі ці суперечки лише поглинають кисень, тому, будь ласка, помовчіть.

— Це наказ, кохана?

— Так,— загрозливим тоном прошепотіла Хол­лі. — Наказ.

— Дуже добре. Значить, помовчимо. Радше відрі­жу собі язика, ніж вимовлю хоч слово. Краще я відіт­ну собі голову ножем для масла, ніж...

Холлі піддалася ницим інстинктам і двигнула Оріона в сонячне сплетіння.

«Це було неправильно,— подумала вона, коли хлопець, хапаючи ротом повітря, повис на пасках безпеки. — Потім мені буде соромно».

Якщо, звичайно, це «потім» настане.

Потужності в паливному баку вистачало, не було лише повітря в резервуарах, як і засобів для рецир­куляції, щоб добувати вуглекислий газ із видиханої суміші. Капсула не була розрахована на виконання бойових завдань: її корпус міг тріснути від виклика­ного різким спливанням перепаду тиску раніше, ніж кінчиться паливо.

«Як багато способів померти,— подумала Хол­лі. — Врешті-решт на нас чекає один з них».

Цифровий глибиномір відлічував поділки у зво­ротному напрямі з десяти тисяч метрів. Друзі потра­пили в Атлантичну западину, якої ніколи раніше не бачили очі людини. Зграйки невідомих яскравих риб, легко витримуючи швидкість підняття, кружля­ли довкола рятувальної капсули і тицялися в корпус світляними, ніби кожна з них проковтнула ліхтарик, прозорими черевцями.

Потім освітлення змінилося, і «ліхтарики» зникли так швидко, немов дематеріалізувались. їх місце зайняли тюлені, кити і риби, схожі на сріблясті площи­ки стріл. Повз них пропливла брила синюватого льо­ду, і Холлі привиділося в її гранях і западинах обличчя матері.

«Кисневе голодування,— спробувала переконати себе Холлі. — Тільки й того».

— Довго ще? — запитала вона у Фоулі.

Кентавр перевірив рівень кисню.

— Ураховуючи присутність трьох притомних жи­вих істот, схвильованих, дозволь додати, істот, які швидко споживають повітря, то лишилася хвилина або дві.

— Ти ж казав, що ми встигнемо!

— Отвір у резервуарі розширюється.

Холлі луснула кулаком по приладовій панелі.

— Дарвіт, Фоулі. Чому нам завжди має бути так важко?

— Холлі, друже мій,— спокійним тоном відгук­нувся кентавр. — Ти знаєш, що треба зробити.

— Ні, Фоулі, не знаю.

— Знаєш.

Холлі, звичайно, знала. У капсулі були три живі істоти, що важко дихали. Сам Фоулі споживав біль­ше кисню, ніж здоровенний троль. А керувати кап­сулою і передавати повідомлення можна й одному.

Складний вибір, але часу, щоб усе ретельно обдумати, не було. Вона намацала товстий металевий ци­ліндр в одному з гнізд на поясі та витягнула його.

— Що це таке, кралечко моя? — спитав Оріон, що ледве оговтався від удару під дихало.

— Оріоне, заради мене ти зробиш дещо? — відпо­віла питанням на питання Холлі.

Хлопець просяяв.

— Звичайно. Все що завгодно.

— Заплющ очі і порахуй до десяти.

Оріон вочевидь був розчарований.

— Що? Жодних завдань? Я навіть не повинен убити дракона?

— Якщо кохаєш мене, заплющ очі.

Оріон негайно підкорився, і Холлі одразу ткнула його в шию електрошокером. Оглушений електрич­ним струмом хлопець повис на пасках, з двох опіків на його шиї здіймалися тонкі цівки диму.

— Спритно у тебе вийшло,— дещо нервовим то­ном промовив Фоулі. — Якщо не заперечуєш, мене тільки не в шию.

Холлі перевірила електрошокер.

— Не хвилюйся, у мене залишався лише один за­ряд.

Фоулі не зміг стримати полегшеного зітхання, по­тім кинув винуватий погляд на Оріона, розуміючи, кому насправді належало утратити притомність, аж тут зосереджена Холлі вразила його в бік другим зарядом.

Бідолаха не встиг навіть подумати: «Підступна ельфійка»,— перш ніж повалитися в кутку.

— Пробачте, хлопці,— сказала Холлі і зразу по­думки присягнулася не вимовляти більше ні слова, доки не настане час передавати повідомлення.

Капсула мчала до поверхні, розтинаючи носом воду. Зараз вона пропливала над безкрайнім підвод­ним каньйоном, де розвинулася власна екосистема, геть зовсім позбавлена людського втручання. Холлі бачила величезних звивистих вугрів, здатних розча­вити автобус, дивовижних крабів зі світними панци­рами, а ще помітила якусь двоногу істоту, що про­шмигнула в розколину раніше, ніж вона встигла її розгледіти.

Ельфійка вибрала найкоротший шлях через кань­йон, потім знайшла кам’яний тунель, який вивів її у відкрите море.

Екран радіозв’язку як і раніше мовчав. Суцільне блокування. Потрібно було йти далі.

«Я могла б щось зробити, якби мала хоч трохи ма­гії,— подумала Холлі. — Номер Перший, якби він опинився поряд, своїми рунами перетворив би вуг­лекислий газ на кисень».

У воді за ілюмінатором мигтіли риби і бульбашки, і... невже з’явився промінь світла з поверхні? Невже капсула піднялася до шарів проникнення світла?

Холлі ще раз перевірила зв’язок. Знову шум радіо­перешкод, але і якесь щебетання.

«Чудово,— подумала вона, але думки плуталися в голові. — А може, здалося?»

«Ні, ти дійсно це почула,— сказав непритомний Фоулі. — До речі, я розповідав тобі про моїх дітей?»

Кисневе голодування. Оце й усе.

«Чому ти вистрілила в мене, кралечко моя? — запи­тував уражений струмом Оріон. — Я тебе розсердив?»

Пізно. Надто пізно.

Холлі затрясло. Вона наповнювала легені пові­трям, але в ньому було занадто багато вуглекислого газу. Стіни капсули раптом прогнулися всередину, загрожуючи розчавити її.

— Цього не може бути,— прохрипіла вона, пору­шивши обітницю мовчання.

Вона знову перевірила зв’язок. Було чутно якісь сигнали. Крізь радіоперешкоди ясно пробивалися слова.

Чи досить цього для передачі?

Був лише один спосіб це з’ясувати.

Холлі перегорнула опції на екрані приладової па­нелі, виділила команду «ТРАНСЛЮВАТИ», натис­нула на неї — і довідалась, що зовнішньої антени не­має. Комп’ютер порадив їй перевірити з’єднання. Холлі, притиснувшись обличчям до ілюмінатора правого борту, розгледіла порожній провал на місці приладів — мабуть, увесь вузол антени вирвало з корпусу якимсь ударом.

«Чому це іржаве відро, гідне кам’яного віку, не обладнане внутрішньою антеною? Навіть у найпримітивніших телефонів є внутрішні антени».

Телефони! Ну звичайно!

Холлі вдарила долонею по кнопці паска безпеки на грудях, розстебнула його і впала на коліна. Потім поповзла палубою до Фоулі.

«Ну й сморід же тут унизу. Затхле повітря».

На хвильку на одному з поручнів виросла зміїна голова і злісно на неї зашипіла.

«Твій час спливає,— немов говорила вона. — Твої шанси нікчемні, капітане Шорт».

«Не слухай змію»,— промовив, не ворушачи губа­ми, Фоулі.

«Я все ще кохаю тебе»,— сказав Оріон уві сні, ди­хаючи повільно і рівно, майже не поглинаючи кисню.

«Цього разу я справді сходжу з розуму»,— поду­мала Холлі.

Вона потяглася до Фоулі і дістала з кишені його сорочки телефон. Кентавр нікуди без нього не виру­шав і особливо гордився винятковою громіздкістю приладу.

«Обожнюю цей телефон,— гордо говорив Фоу­лі. — Понад сотню міні-програм. Усі моєї власної розробки. Одну я назвав “Потомство”. Скажімо, ти знайшла, як тобі здається, кохання всього твого життя, і тобі досить просто сфотографуватися з ко­ханим, після чого “Потомство” покаже, який вигляд матимуть ваші потенційні діти».

«Здуріти можна. Сподіваюся, коли-небудь ми по­говоримо про це по-справжньому».

Телефон працював, тому вводити пароль не по­трібно було, хоча Холлі, непогано знаючи Фоулі, підозрювала, що той загадав який-небудь варіант власного імені. На екрані висвічувалася безліч міні-програм, розкиданих у божевільному безладі, який, напевно, мав сенс тільки для кентавра.

«Проблема з усіма цими програмами полягає в тому, що інколи тобі треба просто комусь подзво­нити, причому швидко. Де іконка телефону?»

І раптом іконки почали махати їй.

— Вибери мене! — кричали вони хором. — Тисни сюди!

«Це не галюцинація,— з гордістю заявив Фоулі, перебуваючи у відключці. — Ці хлоп’ята анімовані».

— Телефон! — крикнула Холлі в мікрофон кому­нікатора, сподіваючись на наявність голосового ке­рування.

І з полегкістю побачила, як розмитий старомод­ний конічний значок телефону розширився і запо­внив собою весь екран.

«Він не розпливчастий. Це у мене перед очима все пливе».

— Подзвонити у Поліцейську Плазу,— наказала вона іконці.

Телефон пікнув і через кілька секунд запитав:

— Ви хочете подзвонити у «Поліську Пляцку»?

— Ні. У Поліцейську Плазу.

Вода, що мчала повз капсулу, тепер ясно стала блакитнішою, у ній додалося бульбашок і викривле­них променів світла.

— Ви хочете подзвонити у Поліцейську Плазу?

— Так,— задихаючись, сказала Холлі. — Хочу.

Капсулу затрясло, коли вона увійшла в неспокійні води ближче до поверхні і її почали розгойдувати хвилі.

— З’єдную з Поліцейською Плазою.

Телефон тихо загудів, установлюючи з’єднання, а потім сумним голосом повідомив:

— Шкода. У вас недостатньо сильний сигнал. Хо­чете, щоб я записав повідомлення і передав його, коли сигнал стане достатньо сильним?

— Угу,— прохрипіла Холлі.

— Ви сказали «рагу»? Якщо так, то в даній ситу­ації відповідь неправильна.

Холлі зібрала останні сили.

— Так. Я хочу залишити повідомлення.

— Чудово! — весело відгукнувся телефон. — По­чинаю запис після сигналу, не забудьте, що ввічли­вість безцінна, тому завжди спочатку називайте себе, а в кінці не забудьте сказати «до побачення».

«Не забудьте сказати “до побачення”,— подумала Холлі. — Смішно».

Вона записала коротке повідомлення з мінімаль­ною, наскільки вийшло, кількістю покашлювань і запинок, назвалася, як радив телефон, і описала загрозу, що насувалася на Атлантиду. Ледве встиг­нувши закінчити, Холлі знепритомніла, обм’якнув­ши, немов викинута на берег рибина. Перед очима попливли кола, вони ставали все більшими, злива­лися одне з одним і затуманювали її зір.

Вона не помітила, як колір води за ілюмінатором змінився із синього на зелений, а потім — на перла­мутрово-білий відтінок північного неба.

Вона не чула, як, клацнувши, відкрилися клапани скидання тиску, не відчувала, як ринуло в кабіну прохолодне повітря, і тим паче не знала, що через п’ятнадцять хвилин після спливання капсули її по­відомлення нарешті було передане у Поліцейську Плазу і там майже негайно вжили заходів.

Заходів ужили б зовсім негайно, коли б спрайт, що сидів на комутаторі, якийсь Чік Вербіл, не поду­мав, ніби це повідомлення — жарт його партнера по покеру Круза, який розмовляв гугнявим голосом. Аж тут Чік подумав, що проігнорувати це повідо­млення — отже занапастити Атлантиду і позбутись кар’єри, тому він вирішив передати його командиру Траблу Кельпу.

Трабл Кельп терміново організував відеоконференцію з членами Ради і зразу ж дістав дозвіл на ева­куацію.

«Безодня», Атлантида, наш час

Турнбол Рут займався тим, що вдавав, ніби працює над моделлю «Ностреміуса», щоб здаватися ще невиннішим, коли по нього прийдуть, а це, на його тверде переконання, мало статися дуже скоро.

«Прикидатися зайнятим набагато важче, ніж справді займатися ділом»,— раптом зрозумів Турн­бол і зрадів, оскільки це був ще один з його дотепних висловів, на які, як він гадав, неодмінно звернуть увагу його біографи. Але цієї миті дотепам доведеть­ся зачекати, зараз головне — план. Усе одно блискучі, дотепні вислови не дають особливого задово­лення, доки єдиним слухачем залишається Вішбі. Леонор обожнювала його коментарі і постійно запи­сувала їх у свій щоденник.

Погляд Турнбола став мрійливим, руки завмерли в повітрі, коли він згадав перше літо, проведене ра­зом з нею на тому чудовому острові в Тихому океані. Вона — схожа на хлопчика, в жилеті і бриджах, і він — гарний і легковажний у парадній формі Легі­тимної Ельфійської Поліції.

— У нас нічого не вийде, капітане. Що може бути між нами? Я — людина, а ти, безперечно, ні.

Він стиснув її долоні у своїх і промовив:

— Кохання здатне зруйнувати будь-які перешко­ди. Кохання і магія.

Саме тоді він змусив її покохати себе.

Леонор підстрибнула, але руки не прибрала.

— Я відчула іскру, Турнболе,— сказала вона.

— Я теж її відчув,— відбувся жартом він і пояс­нив: — Статична електрика. Таке часто зі мною тра­пляється.

Леонор повірила і до нестями закохалася у свого капітана.

«Вона все одно покохала б мене,— роздратовано подумав Турнбол. — Я просто прискорив процес».

Але серцем він розумів, що підсилив почуття Леонори магією, а тепер, коли вона була у віці далеко за межами природного, його влада над нею почала слабшати.

«Чи кохала б вона мене без магії так само, як я ко­хаю її?» — тисячу разів на день запитував він себе і розумів, що дуже боїться узнати правду.

Щоб показники стану організму не видали його хвилювання, Турнбол вирішив перемкнути думки на свого раба, містера Вішбі.

Вішбі, безумовно, був огидним ідіотом, але Турн­бол Рут почував до нього певну слабкість і навіть не виключав можливості залишити його живим або, принаймні, убити швидко.

З усіх найбільших махінацій і неймовірних краді­жок, у яких брав участь Турнбол як продажний по­ліцейський, злочинець-утікач або в’язень, простий на перший погляд план вербування Вішбі був най­більш амбітною витівкою. Для її здійснення знадо­

бився точний розрахунок за часом, нахабство і кіль­ка місяців підготовки. Турнбол часто згадував цей план, запущений майже чотири роки тому...

Усе було б інакше, якби Вішбі був людиною, тоб­то істотою віроломною і корисливою від природи. Але Вішбі народився ельфом, а майже всі підземні мешканці, за винятком гоблінів, не схильні до зло­чинної діяльності. Звичайні правопорушники, як цей тип Діггумс, зустрічалися досить часто, але розумні передбачливі злочинці були великою рід­кістю.

Вішбі занапастила схильність до скигління. День за днем він поступово втрачав обережність у розмо­вах з Турнболом Рутом і нарешті виклав йому все про своє зниження на посаді через втечу Мульча Діггумса. Крім того, він гірко нарікав з приводу на­кладеного на нього стягнення і пристрасно бажав яким-небудь чином помститися ЛЕП.

Турнбол побачив у цьому свій шанс утекти — перший з дня свого арешту. І він розробив план вер­бування Вішбі.

Першим етапом став прояв симпатії до водяного ельфа, хоча, якби на те його воля, Турнбол не замис­люючись змив би Вішбі через повітряний шлюз за його поведінку під час пригоди з Діггумсом.

«Мені так подобається розмовляти з тобою,— сказав він якось. — Шкода, немає змоги розмовляти вільніше».

Вішбі негайно прикусив язика, згадавши, що кож­не слово записується.

Наступного разу Вішбі увійшов до камери, само­вдоволено задерши риб’ячу голову, і Турнбол відчув, що його план неодмінно спрацює.

«Я вимкнув твій мікрофон,— сказав наглядач. — Тепер ми можемо говорити, про що захочемо».

І тоді Турнбол зрозумів: наглядач у нього в руках. Усе, що треба,— крапелька магії, і Вішбі стане рабом Рута.

Ось тільки магії у Турнбола не лишилося. Це була остаточна ціна, яку платили всі злочинці,— втрата магії, назавжди. Не існувало способів ухилитися від розплати, хоча багато злочинців-утікачів протягом багатьох століть намагалися це зробити. Вони купу­вали зілля, повторювали заклинання, співали хором при світлі місяця, спали, стоячи на голові, купалися в кентавровому гної — нічого не допомагало. Досить було порушити правила Народу, і ти втрачав магічні сили. Почасти таке покарання мало психологічну основу, але в цілому було результатом давніх чарів чаклунів, і уряди, що змінювали один одного, зовсім не збиралися їх скасовувати.

Позбавлення магії завжди дратувало Турнбола, і він, переховуючись протягом багатьох років від правосуддя, витратив ціле багатство на знахарів та шарлатанів, кожен з яких запевняв, що магічні сили буквально переповнять його, досить лише йому зажити цього зілля або прочитати заклинання задом наперед глупої півночі, тримаючи в руці чорнороту жабу. Нічого не виходило. Нічого, доки йому не по­щастило здибати в місті Хошиміні засланого спрайт, якому якимсь чином удалося зберегти іскорку магії, достатньої для видалення свіжої бородавки. За вели­чезну плату, яку Турнбол заплатив би ще мільйон разів, вона відкрила йому свій секрет:

«Корінь мандрагори і рисове вино. Звичайно, вони не повернуть тобі всю бажану магію, капітане, але кожного разу, досить лише тобі зажити цього зіл­ля, у тебе з’являтиметься чарівна іскорка. Одна гаря­ча іскорка, не більше того. Використовуй цей трюк з розумом, капітане, інакше іскорки не виявиться, коли вона буде потрібна тобі більше за все...»

Ось така мудрість із вуст спрайта-п’янички.

Він застосовував цей метод у минулому, але з того часу, як його заарештували, намагався приберегти його на крайній випадок. І ось цей момент настав. Тоді, на свій день народження, Турнбол замовив на обід фугу з гарніром із ягід фо-фо і стружок мандрагори, карафку рисового вина і каву-замінник. Замов­лення супроводжувалося інформацією про місце пе­ребування знаменитої зграї контрабандистів зброї, що прикрасила капелюх начальника в’язниці черго­вим, вельми вишуканим пером. Тарпон Вінйайа погодився задовольнити прохання. Коли Вішбі при­ніс обід, Турнбол запропонував йому залишитися

і поговорити. Поки вони розмовляли, Турнбол длу­бався виделкою в їжі, вибираючи лише стружки мандрагори і запиваючи їх вином, а принагідно по­волі зміцнював ставлення Вішбі до Легітимної Ель­фійської Поліції.

«Еге ж, мій любий Вішбі, усі вони бездушні хами. Сам поміркуй, що ти міг зробити? Цей бандит Діг­гумс не залишив тобі іншого виходу, крім утечі».

А коли настав потрібний момент, коли Турнбол відчув глибоко всередині іскорку магії, він поклав руку на плече Вішбі і легенько торкнувся мізинцем голої шиї водяного ельфа.

Зазвичай, дотик до шиї не був чимось особливим. Через дотики до шиї рідко розгорялися війни, але саме цей дотик таїв у собі лихий намір. Бо на поду­шечці пальця Турнбол власною кров’ю написав руну поневолення чорної магії. Турнбол щиро вірив у руни. В ідеалі для забезпечення максимальної ефективності особу, яка підлягала зачаровуванню, слід було розпростерти на гранітному постаменті, облити олією, вивареною зі сліз єдинорога, і вкрити з голови до ніг татуюваннями, відтак спрямувати на неї трихвилинний розряд магії. Та іноді доводиться задовольнятися підручними засобами і сподіватися на краще.

Отже, Турнбол торкнувся мізинцем шиї Вішбі і передав йому єдину іскорку магії.

Вішбі ляснув себе по шиї, ніби його хтось укусив.

— Ой! Що це було? Турнболе, я відчув іскорку.

Турнбол швидко прибрав руку.

— Статична електрика. Зі мною часто таке тра­пляється. Мати мене навіть поцілувати боялася. Ви­пий вина, містере Вішбі, воно притлумить біль.

Вішбі жадібно поглянув на карафку. Взагалі-то алкогольні напої вживати у в’язниці не дозволялося, оскільки при тривалому вживанні вони призводили до атрофії магічних рецепторів. Але деякі підземні мешканці, як і люди, що живуть на поверхні, не мо­гли опиратись тому, що завдавало їм шкоди.

— Неможливо відмовитися,— сказав Вішбі, узяв­ши простягнуту склянку.

«Авжеж,— подумав Турнбол,— Тепер ти ніколи не зможеш мені відмовити».

Турнбол не сумнівався в успіху. Виходило ж рані­ше і з більш вольовими істотами, ніж Вішбі.

Отже, Вішбі виявив, що не може ні в чому відмо­вити Турнболу Руту. Все почалося з простих і невин­них прохань: принести ще одну ковдру, який-небудь матеріал для читання, що не входить до в’язничної бібліотеки. Та дуже скоро наглядач виявився безна­дійно вплутаний у плани втечі Турнбола і, найго­ловніше, зовсім проти того не заперечував. Йому це почало здаватися найрозумнішим учинком.

Протягом наступних чотирьох років Вішбі посту­пово перетворювався з тюремника на співучасника. Він установив зв’язок із в’язнями, що залишалися вірними Турнболу, і підготував їх до майбутньої ве­ликої втечі. Зробив кілька нальотів на лабораторію «Кобой» і, використавши свій код секретності, дістав доступ до сенсорної перероблювальної установки, де серед усього іншого розшукав мікросхему радіо-шифратора, але незмірно ціннішим виявився блок керування зонда, спрямованого орбітою до Марса. У глибині душі Вішбі розумів, що незабаром хто-небудь дізнається про ці крадіжки, але не міг змуси­ти себе хвилюватися про це.

Майже всі його знахідки в лабораторіях виявля­лися або зовсім непотрібними, або такими, що їх годі відремонтувати, але блок керування орбітою по­требував лише незначного очищення і встановлення нового омні-датчика. Це було настільки просто, що Турнбол дозволив Вішбі виконати їх удома, звичай­но, під ненав’язливим контролем через веб-камеру.

Коли оригінальний блок керування орбітою опи­нився в його розпорядженні, Турнболу залишилося просто синхронізувати його із спрямованим до Мар­са зондом перед самим його стартом і розпочати не­легку працю зі зміни параметрів польоту. Виконати це завдання він міг лише після того, як зонд вийде на орбіту Землі, але Турнбол з ходу придумав з десяток ситуацій, за яких уже не підконтрольний космічний корабель може виявитися корисним. Та тільки не на Марсі.

«Марс? О ні, ні, Леонор. Він занадто далеко для мене. Почекаємо, доки зонд запустять виконувати позаземну місію, а потім розвернемо цю громадину».

Первісна ідея застосування зонда була зовсім проста: після повернення з Марса використати його як дуже великий і дуже гучний відволікаючий ма­невр. Та оскільки повідомлення Леонори ставали все коротшими і якимись холодними, Турнбол зро­зумів, що мусить прискорити події і вдосконалити план дій. Утекти життєво необхідно, але ще важли­віше зміцнити владу над Леонор, перш ніж повніс­тю відновиться її людська природа. Старіння тепер відбувалося так швидко, що для спрямування про­цесу назад йому знадобиться дуже специфічна ма­гія. А дістати її можна лише в одному місці. Якби Джуліус був живий, Турнбол хвилювався б, чи не розкриє братик його обман, але навіть після смерті молодшенького слід було не забувати, що йому про­тистоїть уся Легітимна Ельфійська Поліція. Треба вивести її з ладу, відтяти змії голову, а можливо, і хвіст.

Тому Турнбол почав контролювати переговори начальника в’язниці Вінйайа, використовуючи па­роль, що його украв для нього Вішбі. Особливо його цікавили дзвінки начальника сестрі — командувачу ЛЕП Рейн Вінйайї.

«Голова змії».

Убити командувача Вінйайю виявилося зовсім не просто, особливо якщо зі зброї був тупий космічний зонд, а сама ельфійка неохоче з’являлася на поверх­ні, де вона була найбільш уразлива.

І лише місяць тому вона зв’язалася з братом по скайпу і схвильованим голосом повідомила, що не дозволить нікому дізнатися про її поїздку до Іслан­дії, щоб зустрітися з цим молокососом Артемісом Фаулом. Мабуть, цей хлопчисько має намір урятува­ти світ.

«Горезвісний Артеміс Фаул, командувач Вінйайа та Холлі Шорт зібралися в одному місці. Ідеально».

Турнбол увімкнув блок керування орбітою і ввів у бортовий комп’ютер спрямованого до Марса зонда зовсім новий набір параметрів. Нові дані не викли­кали в корабля ані найменших підозр, адже вони були отримані з його власного блоку керування. Суть нового завдання зводилася ось до чого: повер­тайся на Землю і розчави командувача та якомога більше солдатів з елітного підрозділу. Розчави їх, спа­ли, а попіл підсмаж електричним розрядом.

Сміх, та й годі!

Не слід було забувати і про Артеміса Фаула. Турн­бол багато чув про цього хлопця, і, судячи з усього, той значно перевершував кмітливістю решту людей. Краще було б дізнатися про нього більше на випадок, якщо у хлопця є власний підступний план. Рут, ви­користовуючи код доступу начальника в’язниці,

почав переглядати записи, зроблені більш ніж дво­мастами камерами спостереження, встановленими в особняку Фаулів, і, на свою чималу радість, виявив у Артеміса Фаула перші ознаки синдрому Атлантиди.

«“Атлантида” — чудова назва для всієї опера­ції»,— подумав він.

Неменшою мірою непокоїв Турнбола величезний охоронець цього Хлопця Бруду, бо здавався йому людиною, яка неодмінно вислідить убивцю хазяїна і розправиться з ним.

«Славнозвісний Батлер. Людина, що голіруч пере­могла троля».

На щастя для Рута, Артеміс сам вивів гіганта з гри: у нього загострилася параноя і він вигадав привід послати охоронця до Мексики.

Незважаючи на виниклі труднощі, Турнбол вирі­шив трохи пожартувати з Батлера, щоб уникнути помсти в майбутньому.

«Я знаю, всі ці смерті тобі не до вподоби, Лео­нор,— подумав Турнбол, сідаючи за комп’ютер з ме­тою передати інструкції через термінал Вішбі. — Але вони необхідні, якщо ми хочемо бути разом завжди. Всі ці люди прах і тлінь у порівнянні з нашим вічним коханням. І ціна нашого щастя назавжди залишить­ся для тебе таємницею. Ти знатимеш одне: ми знову разом».

Але в душі Турнбол розумів, що ці махінації да­ють йому величезну втіху, і йому було майже шкода посилати наказ про вбивство. Майже, але не зовсім. Набагато більшу втіху, ніж інтриги, дасть йому час, проведений з Леонор, адже він так давно не бачив прекрасне обличчя своєї дружини.

Отже, він передав на зонд наказ про ліквідацію, а сам почав об’їдатися коренем мандрагори, запива­ючи його рисовим вином.

На щастя, щоб загіпнотизувати людей, досить од­нієї крихітної іскорки магії.

«Тому що вони слабовільні й дурні. Але смішні, як мавпи».

Коли Вішбі прийшов у камеру в останній день ув’язнення, Турнбол сидів, підсунувши під себе до­лоні, і насилу приховував збудження.

— А, містере Вішбі! — промовив він, почувши, як відчиняються двері до камери. — Рано ти сьогодні. Сталося щось незвичайне, про що мені варто знати?

Риб’яче обличчя Вішбі цього разу відображало більше емоцій, ніж зазвичай.

— Загинула сестра начальника в’язниці. Коман­дувача Вінйайю і цілий шаттл з бійцями спецназу Легітимної Ельфійської Поліції розірвало на шмат­ки. Це зробили ми?

Турнбол лизнув написану кров’ю руну на пальці.

— Неважливо — ми, не ми. Тебе це не повинно хвилювати.

Вішбі неуважно потер свою шию, де й досі ви­днівся блідий контур руни.

— А мене й не хвилює. Чому це повинно мене хвилювати? Ми тут ні при чому.

— Чудово. Грандіозно. Думаю, ми можемо засма­жити більшу рибину.

Вішбі поморщився, почувши згадку про рибу.

— Ой... Вибач, містере Вішбі. Мені слід виявляти більше такту щодо тебе. Гаразд, викладай усі новини.

Вішбі похляпав зябровими кришками, збираю­чись із думками. Турнбол Рут терпіти не міг заїк.

— Космічний зонд прямує простісінько до Атлан­тиди, тому ми змушені евакуювати населення міста. Найпевніше, корабель не зможе зруйнувати купол, але Рада не хоче ризикувати. Мене викликали як пі­лота шаттла, а ви — один з моїх... е... п-п-пасажирів.

Турнбол розчаровано зітхнув.

— О... п-п-пасажирів? Серйозно?

Вішбі закотив очі.

— Пробачте, капітане. Пасажирів, звичайно. Один з моїх пасажирів.

— Заїкання — це дуже непрофесійно.

— Я знаю,— сказав Вішбі. — Намагаюся позбути­ся. Купив одну з цих... е... ау... аудіокниг. Просто зараз трохи нервую.

Турнбол вирішив більше не знущатися з Вішбі — цим можна буде зайнятися і потім, коли прийде час убити водяного ельфа. Найвища кара.

— Це нормально,— сказав він великодушно. — Перший день роботи у кріслі пілота. І потім, цей та­ємничий зонд, плюс необхідність перевозити небез­печних злочинців.

Здавалося, Вішбі розхвилювався ще дужче.

— Саме так. Ну, річ у тому... Мені не хотілося б так робити, Турнболе, але...

— ...але ти мусиш закувати мене в наручники,— закінчив за нього речення Турнбол. — Звичайно. Ро­зумію тебе. — Він простягнув руки зап’ястками дого­ри. — А втім, тобі зовсім не обов’язково їх замикати, чи не так?

Вішбі заморгав і торкнувся рукою шиї.

— Авжеж. Чому я повинен їх замикати? Це ж вар­варство.

Водяний ельф приклав стандартні наручники з надлегкого полімеру до зап’ястків Турнбола.

— Так зручно? — спитав він.

Турнболу поки вдавалося залишатися велико­душним.

— Усе гаразд. Не турбуйся про мене. Зосередься на шаттлі.

— Дякую, капітане. Для мене це дуже важливий день.

Поки Вішбі відмикав двері, Турнбол вкотре зди­вувався, як легко підсвідомість наглядача зраджува­ла все, у що він так вірив. Вішбі просто вдавав, ніби все йде як годиться, поки не траплялось інакше.

Якимсь чином йому вдавалося жити двома життями одночасно.

«Дивовижно, на які хитрощі здатна розумна істо­та, аби тільки не відчувати провини»,— подумав Турнбол, ступивши крок услід за Вішбі і вперше за багато років вдихнувши свіжого чистого повітря.

За людськими мірками, Атлантида була невелика. Люди навряд чи навіть визнали б її містом — що ж це за місто з населенням усього десять тисяч? — але для підземних мешканців вона була другим центром керування і культури, визнаючи зверхність лише за столицею — Небесним містом. Оскільки витрати на її утримання безперервно зростали, а бралися вони з коштів платників податків, безперервно зростала і кількість прибічників ідеї зруйнувати Атлантиду дощенту. Крім того, ніхто не сумнівався, що незаба­ром люди ось-ось спустять під воду батискаф у по­трібному місці і сфотографують купол. Але бюджет на таке масове переселення і руйнування виходив таким величезним, що подальше утримання міста здавалося політикам привабливішим варіантом. У довготерміновій перспективі виходило, звичайно, дорожче, але ж коли «довгий термін» закінчиться, відповідальну посаду займатиме вже хтось інший.

Вішбі провів Турнбола вузьким коридором із плексигласовими стінами, крізь які можна було розгледіти десятки кораблів, що вишикувалися, чека­ючи своєї черги на вихід із шлюзів. Судячи з усього, жодної паніки не спостерігалося. Та й з чого б їй ви­никнути? Мешканці Атлантиди готувалися до руй­нування куполу вже давно — від самого дня минулої аварії, що сталася понад вісім тисяч років тому, коли метеорит пропалив у товщі океану трикілометровий тунель і на останніх крихітках енергії пробив дірку завбільшки з м’яч для хрустболу в тоді ще не ударо-міцному куполі. Менш ніж за годину все місто зато­пило, кількість жертв перевалила за п’ять тисяч. По­над сто років пішло на зведення нової Атлантиди на руїнах старої, і цього разу місто проектували в пер­шу чергу з урахуванням стратегії евакуації. Згідно з цією стратегією, всіх дорослих мешканців міста і дітей належало вивезти менш ніж за годину. Трену­вання проводилися щотижня, а в дитячих садках діти насамперед завчали напам’ять такого віршика:

Синій купол-парасоль Не проб’є ніякий троль. Стане купол, як друшляк, Будь готовий до евак!

Турнбол Рут згадав цей чотиривірш, прямуючи коридором за Вішбі.

«Друшляк, евак? Що за рима? “Евак” — узагалі військове скорочення. Саме це слово полюбляв Джу­ліус. А ще я радий, що моїй коханій Леонор не дове­лося зустрітися з моїм неотесаним братиком. Інакше жодної магії не вистачило б переконати її вийти за мене заміж».

У глибині душі Турнбол чудово розумів: зустрічей Леонори з Народом він не допускав лише тому, що знав: десятихвилинна розмова з будь-яким мешкан­цем глибин розвінчала б в очах дружини його образ шляхетного революціонера, на створення якого Турнбол поклав стільки сил. На щастя для себе, Турн­бол давно навчився не прислухатися до внутріш­нього голосу.

Інші в’язні, важко волочучи ноги, виходили з ка­мер і шкандибали вузькими підмостками до голов­ного проходу. На кожному були кайдани і вапняко­во-зелена в’язнична роба. Багато хто поводився демонстративно хоробро і самовдоволено, зневаж­ливо посміхалися, але Турнбол з досвіду знав, що по­боюватися треба тих, хто дивився спокійно. Ці вже не підлягали перевихованню.

— Ворушіться, кайданники! — гукнув особливо огидний, схожий на кроманьйонця здоровенний піксі — такі часом народжувалися в Атлантиді через постійне життя за підвищеного тиску. — Всі сюди. Не змушуйте мене вдаватися до кийка.

«Принаймні, на мені парадний мундир»,— поду­мав Турнбол, не звертаючи уваги на окрики нагляда­ча, але це не надто втішило його. Мундир чи не мун­дир, а проходом його гнали як звичайного злочинця.

Гріла лише думка про те, як він при першій же нагоді прикінчить Вішбі, а потім відправить Літі електрон­ною поштою листа з повідомленням про її новий сі­мейний стан. Мабуть, вона не засмутиться.

Вішбі підняв стиснуту в кулак руку, зупиняючи процесію на перехресті. В’язні мусили чекати, як ху­доба, поки повз них на повітряній подушці пропли­ве великий, оповитий титановими стрічками мета­левий куб.

— Опал Кобой,— пояснив Вішбі. — Її навіть тепер з клітки не випускають, така вона небезпечна.

Турнбол розсердився. Опал Кобой. Тут, на дні моря, про неї патякали цілими днями. Якщо вірити останнім чуткам, десь існувала інша Опал Кобой, що прийшла з минулого, щоб урятувати себе тепер. Мешканцям Атлантиди жилося б набагато краще, якби вони позбулися нав’язливих думок про цю три­кляту Опал Кобой. Якщо комусь і треба було хвилю­ватися про Опал Кобой, так це йому, Турнболу. Врешті-решт, це вона вбила його молодшого брата. Втім, краще про це не думати — думки про минуле можуть спровокувати загострення виразки.

Куб линув повз них у повітрі, здавалося, цілу віч­ність, і Турнбол устиг налічити троє дверей.

«Троє дверей. У моїй камері були лише одні. Чому Кобой надали таку велику, з трьома дверима?»

Неважливо. Скоро він вирветься на волю і зможе купатися в розкоші, мов король.

«Ми з Леонор повернемося на острів, де відбулася наша перша, така драматична зустріч...»

Як тільки перехрестя звільнилося, Вішбі повів їх до причалу для шаттлів. Крізь прозорий пластик Турнбол бачив, як натовпи містян швидко, але без паніки йдуть до своїх рятувальних капсул. На верх­ньому рівні групи заможніших мешканців Атланти­ди прямували до особистих евакуаційних шаттлів, кожен з яких, напевно, коштував більше, ніж Турн­бол міг украсти за тиждень.

«Мереживні комірці і манжети знову в моді,— з деяким задоволенням відзначив він. — Я так і ду­мав».

Коридор виходив на вантажний причал, на якому групи в’язнів нетерпляче чекали, коли відчиняться повітряні шлюзи, що виходили прямо в море.

— У всьому цьому немає ні найменшого сенсу,— зауважив Вішбі. — Водяні гармати рознесуть зонд на шматки. Всі ми повернемося сюди буквально через кілька хвилин.

«Не всі,— подумав Турнбол, навіть не прихову­ючи посмішку. Дехто з нас не повернеться ніколи».

І тут він зрозумів, що це справді так. Навіть якщо його план провалиться, він ніколи не повернеться сюди. Турнбол Рут так чи інакше вийде на волю.

Вішбі відчинив люк своїми ключами, і в’язні вер­вечкою пройшли в салон. Як тільки всі зайняли свої місця, Вішбі увімкнув захисні дуги, як на атракціонах, що тут виконували функцію ефективних об­межувачів свободи. Все ще закуті в кайдани в’язні виявилися притиснутими до крісел. Геть безпорад­ними.

— Усіх розсадив, Фішбі? — спитав піксі-кроманьйонець.

— Так, усіх. І мене звуть Вішбі!

Турнбол посміхнувся. Знущання товаришів по службі — ще одна причина, яка допомогла йому так легко переманити Вішбі на свій бік.

— Я так і сказав, Фрішбі. А тепер чом би тобі не винести це відро звідси на фіг, дозволивши мені по­дбати про цих страшних кайданників?

Вішбі визвірився.

— Зачекай хвилинку...

У Турнбола Рута не залишалося часу, щоб дізна­тися, чим закінчиться суперечка.

— Чудова думка, містере Вішбі. Скористайтеся своїм штурманським свідоцтвом, а вашому колезі дозвольте наглядати за нами — страшними кайдан­никами.

Вішбі торкнувся пальцем шиї.

— Звичайно, чом би й ні? Я повинен вивезти звід­си всіх, як годиться.

— Саме так. Ви ж розумієте, наскільки це розумно.

— Давай, Фішбой,— вискалився здоровенний на­глядач, на нагрудному жетоні в якого значилося «К-Макс». — Роби, як каже кайданник.

Вішбі сів за пульт керування і швидко перевірив прилади, тихенько насвистуючи крізь зябра, тіль­ки б не чути кепкувань К-Макса.

«К-Макс ще не знає, як він ускочив»,— подумав Турнбол; ця думка йому надзвичайно сподобалась. Він почувався володарем безмежної влади.

— Вибачте... пане К-Макс, якщо не помиляюся?

K-Макс примружився і зміряв зухвалого в’язня грізним поглядом. Тобто це наглядач думав, що дивиться грізно, а насправді він мав вигляд корот­козорого водяного ельфа, який страждав від за­пору.

— Не помилився, кайданнику. К-Макс — Король максимальної безпеки.

— О, розумію. Прізвисько. Як романтично!

К-Макс помахав електрошоковим кийком.

— Жодної романтики. Можеш запитати у моїх трьох колишніх дружин. Я тут, щоб життя вам раєм не здавалося.

— Ой! — грайливо вигукнув Турнбол. — Пробач­те, що заговорив з вами!

Цей короткий обмін репліками дозволив Вішбі вивести шаттл із доку, а ще одному з пасажирів — зорієнтуватися і зрозуміти: старий ватажок починає діяти. Насправді десять із дванадцяти притиснутих до крісел страхувальними дугами запеклих злочин­ців у різний час працювали на Турнбола і здебіль­шого зовсім не бідували аж до самого арешту. Вішбі, повернувши собі штурманське свідоцтво, влаштував так, щоб усі вони сиділи поруч.

«Капітан порадіє, коли у критичний момент по­руч будуть друзі»,— міркував Вішбі.

Найважливішим другом був Юнікс Б’лоб, спрайт з припеченими ґулями на місці крил, його відділяв од Турнбола лише прохід з губчастої гуми. Колись Турнбол витягнув його з бійки з тролями, і відтоді спрайт став його правою рукою. Ідеальний заступ­ник, він завжди безвідмовно виконував усі накази. Юнікс не обговорював і не встановлював пріорите­тів, він однаково був готовий померти, роздобува­ючи Турнболу каву або крадучи ядерну боєголовку.

Турнбол підморгнув своєму підлеглому, даючи зрозуміти: час ікс настав. Юнікс ніяк не відреагував, оскільки практично до всього ставився з крижаною байдужістю.

«Юніксе, старий, вище носа! — хотілося гукнути Турнболу. — Скоро почнуться хаос і смерть!»

Але, зважаючи на обставини, довелося обмежи­тися лише підморгуванням.

Вішбі помітно нервував. Шаттл рушив уперед різ ­ким ривком, дряпаючи стіни стикувального доку.

— Чудова робота, Фрішбі! — прогарчав К-Макс. — Вирішив занапастити нас раніше, ніж це зробить зонд?

Вішбі почервонів і вчепився у штурвал так, що позеленіли кісточки пальців.

— Усе гаразд. Упораюся. Жодних проблем.

Шаттл вийшов із-під прикриття масивних ста­білізаторів, що відводили від купола найсильніші підводні течії, і Турнбол почав насолоджуватися краєвидом нової Атлантиди, що зникала вдалині. Міський ландшафт був похмурим нагромадженням традиційних шпилів та мінаретів разом із сучасні­шими пірамідами зі скла і криці. Сотні підвісних блоків з фільтрами розташовувалися по кутах гігант­ських п’ятикутників, з яких і складався захисний ку­пол над Атлантидою.

«Якщо зонд потрапить у фільтраційний блок, ку­пол розвалиться,— подумав Турнбол. — Ви лише по­гляньте, вони використали для прикраси хвилеломів дитячі малюнки. Як мило».

Вони пролетіли повз водяні гармати, що були приведені в готовність і чекали лише на координати цілі.

«Прощай, мій зонде! — подумав Турнбол. — Ти добре послужив, і мені тебе бракуватиме».

Від міста на всі боки розліталися підводні апара­ти: прогулянкові судна і муніципальні шаттли, вій­ськові кораблі і тюремний транспорт — усі намага­лися дістатися до десятимильної позначки, де, як запевняли найкрутіші фахівці, вибухова хвиля вже розійдеться до ледве помітних брижів. І хоча втеча могла здатися хаотичною, насправді це було не так. Кожному судну належало пришвартуватися до пев­ного пірса, розташованого в десятимильній зоні.

Вішбі уже впевненіше керував шаттлом і незаба­ром підвів його похмурими глибинами до потрібної позначки, але тут він виявив, що бакен обвив гігант­ський кальмар і намагається пробити миготливий ліхтар дзьобом.

Водяний ельф розвернув шаттл вихлопною тру­бою до тварини, і та поспішила забратися геть, від­чайдушно перебираючи щупальцями. Вішбі уві­мкнув команду автоматичного швартування, і судно опустилося прямісінько на магнітний причал.

K-Макс зневажливо засміявся.

— Що ж ти по родичах смалиш, Фішбі? Тебе пере­стануть запрошувати на родинні свята.

Вішбі луснув кулаком по приладовій панелі.

— Як ти мені остогид!

— Мені теж,— сказав Турнбол і непомітно зняв електрошоковий кийок у K-Макса з паска. Він міг би уразити здоровенного спрайта відразу, але хотів почекати, доки той усвідомить, що відбува­ється.

— Гей! — вигукнув К-Макс. — Ти що... Ти взяв мого... — Тут до нього нарешті дійшло. — На тобі не­має наручників!

— Тямущий хлопець.

На цих словах Турнбол ткнув K-Макса кийком у живіт, пронизавши тіло піксі розрядом у десять ти­сяч вольт. Наглядач затрясся, немов у танці святого Вітта, і осів безформною купою на підлогу.

— Ти вирубив мого напарника,— тупо сказав Вішбі, — це має засмутити мене, але мені байдуже, навіть більш ніж байдуже, хоча по моєму голосу цьо­го не скажеш.

Турнбол ще раз підморгнув Юніксу, немов кажу­чи: «Дивися, як працює твій геніальний бос».

— Тобі не треба нічого відчувати, містере Вішбі. Просто вимкни дуги номер три і шість.

— Тільки три і шість? Хіба ти не хочеш звільнити всіх своїх друзів? Ти так багато часу провів наодинці, Турнболе.

Дуги три і шість різко піднялися, Турнбол під­вівся і з насолодою розім’яв ноги, немов просидів прикутим цілу вічність.

— Не зараз, містере Вішбі. Деякі мої друзі, мож­ливо, забули мене.

Юнікс теж звільнився і негайно почав знімати з K-Макса черевики та пасок. Він скинув верхню час­тину роби і опустив її до пояса, щоб укриті шрамами ґулі на місці крил обвіювало свіже повітря.

Турнбол відчув легке занепокоєння. Юнікс за­вжди його тривожив, оскільки, незважаючи на без­межну вірність до гробу, був не просто дивним, а позамежно дивним. Він давно міг найняти пластичного хірурга і зрізати ці обрубки крил, але волів носити їх, немов трофеї.

«Якщо помічу бодай найменші ознаки зради, до­ведеться вбити його, як собаку. Без вагань».

— Юніксе, все гаразд?

Блідий спрайт уривчасто кивнув і продовжив об­шукувати К-Макса.

— Чудово. — Турнбол вийшов на середину, щоб ви­голосити свою коронну промову. — Панове, ми на по­розі події, яку у пресі, як правило, називають «зухва­лою втечею з в’язниці». Деякі з нас виживуть, деякі, на жаль, ні. Можу лише порадувати, що вибір — за вами.

— Я обираю життя,— сказав Чинг Майл, похмурий гоблін зі слідами укусів на черепі і м’язами аж до вух.

— Не так швидко, Майле. Треба вірити у власну правоту.

— Можеш розраховувати на мене, капітане.

Ці слова промовив Боб Регбі — гном, скутий не лише кайданами, а й кільцем на щелепах. Він за на­казом Турнбола брав участь у багатьох сутичках, включаючи і найфатальнішу, на острові Терн Мор, де Джуліус Рут і Холлі Шорт нарешті заарештували Турнбола.

Турнбол ляснув по кільцю Боба, і воно задзвеніло.

— Можу, містере Регбі, чи ти ослаб за довгі роки, проведені у в’язниці? У тебе ще лишилися сміливість і кмітливість?

— Зніми кільце — і узнаєш. Я проковтну цього наглядача цілком.

— Якого наглядача? — спитав Вішбі, відчувши за­непокоєння, незважаючи на пульсуючу на шиї руну поневолення.

— Не тебе, Вішбі,— заспокоїв його Турнбол. — Містер Регбі мав на увазі не тебе, чи не так, містере Регбі?

— Насправді якраз його.

Турнбол прикрив рота долонею.

— Яка прикрість! Виник конфлікт інтересів, міс­тере Вішбі. Ти зробив мені величезну послугу, але Боб Регбі хоче тебе з’їсти, а це може виявитися ку­медним, крім того, він стає дратівливим, якщо його не погодувати.

Вішбі хотів злякатися, зробити щось радикальне, але руна на його шиї забороняла будь-які емоції, крім легкого хвилювання.

— Прошу тебе, Турнболе, капітане... Я гадав, ми друзі.

Турнбол Рут на мить замислився.

— Ти зрадив власний народ, Вішбі. То хіба я можу вважати другом зрадника?

Навіть одурманений магією, водяний ельф уловив іронію. Врешті-решт, хіба не Турнбол Рут не раз зра­джував своїх подільників, навіть приносив у жертву членів злочинного братства заради здобуття необхід­них благ у камері?

— А як же частини для твоєї моделі... — слабо за­перечив він. — І комп’ютер... Ти назвав мені імена...

Турнболу не сподобався хід розмови, і він, сту­пивши два швидкі кроки, ткнув бідолаху кийком у зябра. Той повалився на бік у крісло пілота і обм’як

на пасках, руки у нього безвільно повисли, зябра дрібно затремтіли.

— Бла-бла-бла,— веселим тоном промовив Турн­бол. — Усі ці тюремники однакові. У них у всьому в’язні винні, еге ж, хлопці?

Юнікс розвернув крісло Вішбі і заходився ретель­но його обшукувати, забираючи все, що могло згоди­тися, навіть маленьку упаковку пігулок від нетрав­лення — про всяк випадок.

— Варіанти такі, панове,— звернувся Турнбол до своїх мимовільних слухачів. — Вийти зараз назовні разом зі мною або залишитися і чекати, доки до вже чинного вироку додасться звинувачення в нападі на охорону.

— Пробач, вийти назовні? — спитав Боб Регбі, здавлено хихикнувши.

На чарівно-диявольському обличчі Турнбола з’я­вилася легка посмішка.

— Так, хлопці, саме так. Ми просто вийдемо У воду.

— Я десь читав про тиск під водою.

— Я теж чув про це,— сказав Чинг Майл, лизнув­ши очне яблуко. — Хіба нас не розчавить?

Турнбол знизав плечима, зволікаючи час.

— Вірте мені, хлопці. Все залежить од віри. Якщо не вірите, залишайтеся гнити тут. Мені потрібні ті, кому я можу довіряти, особливо враховуючи мій за­дум. Уважайте це випробуванням.

Дехто застогнав. Капітан Рут завжди мав схиль­ність до випробувань. Недостатньо було вважатися просто жорстоким мародером, треба було пройти всі ці випробування. Одного разу він змусив банду в повному складі їсти сирих черв’яків-вонючок, щоб переконатися в готовності всіх її членів виконати будь-який наказ, навіть Найбезглуздіший. Тими ви­хідними днями каналізація притулку мало не лопну­ла від перевантаження.

Чинг Майл почухав сліди від укусів на маківці.

— Наш вибір? Залишитися тут або вийти назовні?

— Коротко сказано, містере Майл. Іноді обмеже­ний словниковий запас стає перевагою.

— Можна подумати?

— Звичайно. Скільки завгодно,— великодушно дозволив Турнбол. — Але у вас не більше двох хви­лин на ворушіння звивинами.

Чинг спохмурнів.

— У мене зазвичай звивини ворушаться по кілька годин, особливо якщо я поїв сирого м’яса.

Більшість підземних мешканців уважали м’ясо тварин огидним, але в кожному анклаві існувала група всеїдних мешканців.

— Лише дві хвилини? Ти серйозно, капітане?

— Ні.

Боб Регбі витер би лоба, якби міг до нього дотяг­тися.

— Слава богу.

— Тепер сто секунд. Покваптеся, панове. Цок-цок.

Юнікс припинив обшук і, не сказавши ні слова, став поруч із Турнболом.

— Один уже є. Хто ще хоче довірити своє життя мені?

Чинг кивнув.

— Розраховуй на мене, капітане. Я не нюхав сві­жого повітря, доки не зв’язався з тобою.

— І я з вами,— вигукнув Боб Регбі, трясучи дугу. — Мені страшно, капітане, чого там прихову­вати, але краще померти піратом, ніж повернутися у «Безодню».

Турнбол підняв брову.

— І?

Голос у Регбі охрип від страху.

— Що «і», капітане? Я сказав, що вийду назовні.

— І це твоя мотивація, містере Регбі? Мені по­трібне щось більше, ніж небажання повертатися у в’язницю.

Гном почав битися об страхувальну дугу головою.

— Більше? Я хочу піти з тобою, капітане. Слово честі. Присягаюся. Ніколи не зустрічав такого ва­тажка, як ти.

— Невже? Я навіть не знаю. Здається, ти вагаєшся.

Регбі ніколи не вирізнявся особливою кмітливіс­тю, але нутром відчував: піти з капітаном набагато безпечніше, ніж залишитися тут. Турнбол Рут славився особливою жорстокістю щодо доказів і свід­ків. Підземними в’язницями ходила легенда, ніби одного дня капітан спалив цілий торгівельний комп­лекс, щоб позбутися відбитку великого пальця, що його, можливо, він залишив у кабінці «Казкової фалафелі».

— Нічого я не вагаюся, капітане! Благаю, візьми мене з собою! Адже я твій вірний Регбі. Хто підстре­лив того ельфа на острові Терн Мор? Я. Старий доб­рий Боб.

Турнбол змахнув з очей уявну сльозу.

— Твої жалібні благання зворушили мене, дружи­ще Боб. Добре. Юніксе, звільни панів Регбі і Чинга.

Спрайт-каліка виконав наказ, потім розстебнув паски на кріслі Вішбі і підняв ельфа у вертикальне положення.

— Перебіжчик? — запитав Юнікс.

Турнбол здригнувся, почувши зміїний голос Юнікса. Він раптом усвідомив, що за весь проведе­ний у товаристві спрайта час він почув від свого за­ступника не більше сотні слів.

— Ні. Облиш його. Мене нудить від рисового вина.

Інші заступники, напевно, зажадали б пояснень, але Юнікса ніколи не цікавили непотрібні йому відо­мості, і навіть необхідна інформація вилітала у нього з голови, як тільки в ній відпадала потреба. Спрайт просто кивнув, а потім відкинув Вішбі убік, ніби мі­шок зі сміттям.

Регбі і Майл схопилися так різко, немов крісла підкинули їх.

Дивне відчуття,— повідомив гоблін, засунув­ши мізинець у черговий слід від зубів на лисому черепі. — Мені добре, бо я вільний, і трохи погано, бо можу померти.

— У тебе ніколи не було жодного фільтру між. мітками і ротом, містере Майл,— простогнав Турн­бол. — Забудь. Це мені платять за те, щоб я думав. — Він обернувся до решти в’язнів. — Хто іще? У вас двадцять секунд.

У гору злетіли чотири руки, причому дві належали одному в’язню, який дуже не хотів залишатися.

— Надто пізно,— сказав Турнбол і жестом велів трьом своїм помічникам підійти ближче. — Ще ближче, ми повинні міцно обійнятися.

Усі знайомі з Турнболом Рутом ніколи не поміча­ли за ним звички обійматися. Якось капітан застрі­лив ельфа лише за пропозицію «дати п’ять», тому Бобу і Чингу ледве вдалося приховати подив. Навіть Юнікс здивовано підкинув рвані брови.

— Сміливіше, джентльмени, невже я такий страшний?

«Так! — хотів закричати Боб. — Страшніший за маму-гномиху з ополоником на довгій ручці».

Але замість цього він скривив губи в деякій подо­бі посмішки і притиснувся до Турнбола. Потім в обі­ймах капітана опинилися Юнікс і Чинг.

— Дивна у нас компанія,— веселим голосом ска­зав Турнбол. — Справді, Юніксе, з тобою обійматися все одно що з дошкою. А від тебе, містере Регбі, смердить, як з вигрібної ями. Тобі говорили про це?

— Багато разів,— пробурмотів гном. — Тато і всі мої колишні кореші.

— Слава богу, не я почав. Легко підтверджую по­гані новини, але терпіти не можу повідомляти їх першим.

Боб Регбі мало не заплакав — чомусь ця безглузда балаканина сповнювала його жахом.

Дивний гуркіт прокотився по металевій обшивці шаттла. Він нестримно наростав і невдовзі заповнив увесь замкнутий простір. За п’ять секунд із нічого він став усім.

— Дві хвилини спливли,— оголосив Турнбол. — Настав час вірним соратникам вирватися із в’язниці.

Корпус над головами обійнятих полум’ям утіка­чів раптом розжарився до червоного, немов щось ззовні намагалося його розплавити. На моніторі пульта керування замиготіли аварійні сигнали.

— Bay! — вигукнув Турнбол. — Ні з сього ні з того — цілковитий хаос. Що б це означало?

Частина фюзеляжу над їхніми головами розпла­вилась, і розжареному металу належало б закапати вниз, пропалюючи живу плоть, але чомусь спостері­гався зворотний процес. Розжарене вже до білого велике коло зникало крапля за краплею, і ось уже натиск моря не стримує нічого, крім незрозумілого гелю.

— А нам не треба затримати дихання? — спитав Боб Регбі, стараючись не розридатися.

— Відверто кажучи, немає жодного сенсу,— від­повів Турнбол, який завжди любив грати почуттями інших.

«Приємно знати більше за інших»,— подумав він, і в цю мить драглиста куля з чотирьох злитих воєди­но аморфоботів опустила в салон шаттла товсте щу­пальце і втягнула капітана Рута і його спільників у себе, акуратно і швидко, як гном висмоктує равли­ка з черепашки. Щойно вони стояли на палубі шат­тла, а потім — раз! — і від них не залишилося нічого, крім невеличкої плями на підлозі й відлуння гучного хлюпітливого звуку.

— Я такий радий, що тут,— сказав один із в’язнів, який ніколи не працював з Турнболом.

Насправді його засудили до шести років ув’яз­нення за якісну підробку колекційних ложок із зо­браженнями героїв коміксів.

Окрім нього, ніхто не вимовив жодного слова, оскільки всі раптом усвідомили, яка станеться ката­строфа, якщо ця схожа на бульбашку штука зникне з пробоїни в корпусі.

Так і вийшло, але катастрофа не відбулася — як тільки аморфобот звільнив своє місце в просторі, його миттєво зайняв зонд-утікач, що раптово змінив

курс, щоб устромитися в шаттл, затягти його глибоко на дно океану і зробити з нього плескач. Що стосуєть­ся пасажирів шаттла, то вони просто перейшли в рід­кий стан. Мине багато місяців, поки останки зна­йдуть, і ще більше часу, перш ніж їх розпізнають. Глибина кратера від удару досягла п’ятнадцяти ме­трів, а діаметр — ще більше. Ударна хвиля прокотила­ся по дну, знищивши все живе на своєму шляху і склавши штабелями з півдесятка рятувальних суден.

Гігантський аморфобот швидко виніс Турнбола і його спільників із зони ураження, ідеально іміту­ючи рухи гігантського кальмара, він навіть випустив гелеві щупальця, сформувавши з води щільний ко­нус. Усередині заповненої гелем кулі панував цілко­витий спокій: Турнбол був безтурботний, Юнікса останні події схвилювали анітрохи не більше, ніж усі інші за його довге життя. Боба Регбі, з другого боку, можна було б назвати зляканим до безтями, якби його крихітний мозок здатний був з’їхати з глузду. Якщо Турнбол, який викликав аморфоботів, чудово знав, що має статися, то, з точки зору Боба, їх про­ковтнуло драглисте чудовисько і зараз волокло у своє лігво, щоб перетравлювати довгими зимови­ми вечорами. А в голові в Чинга Майла крутилася одна і та сама думка: «Даремно я стибрив той льодя­ник», що, швидше за все, стосувалося якогось випад­ку, важливого лише для самого гобліна і для того, у кого він цей льодяник поцупив.

Турнбол запустив руку в хитросплетіння електро­ніки в животі аморфобота, витягнув невелику безпровідну маску і зразу ж надягнув на обличчя. Гель давав змогу розмовляти, але маска істотно полегшу­вала завдання.

— Отже, мої сміливці,— почав він. — Тепер, коли ми офіційно мертві і вільні, можна спробувати вкрасти наймогутніший природний ресурс Легітим­ної Ельфійської Поліції. Щось направду чарівне.

Чинг нарешті отямився від думок про льодяник. Гоблін роззявив рота, щоб заговорити, але швидко зрозумів, що хоча гель якимсь чином забезпечував ле­гені киснем, мову без маски підтримував не так охоче.

Побулькавши трохи, гоблін вирішив почекати з питаннями.

— Я здогадуюсь, що ти хочеш сказати, містере Майл,— промовив Турнбол. — На біса нам зв’язува­тися з поліцією? Звичайно, слід було б триматися від неї якнайдалі. — Янтарне світло всередині аморфо­бота відкидало зловісні тіні на обличчя капітана. — А я кажу «ні». Кажу, ми повинні атакувати негайно і вкрасти необхідне нам просто у них з-під носа, а крім того, посіяти руйнування і хаос, щоб замести сліди. Ви бачили, на що я здатен, сидячи у в’язничній камері, а тепер уявіть, як я розвернуся, маючи у сво­єму розпорядженні свободу і цілий світ.

Важко було із цим сперечатися, особливо врахо­вуючи те, що ельф, який виголошував ці слова, керував гелевим ботом, від якого залежало їхнє життя. До того ж ніхто з «вірних соратників» не був певен, що у нього вийде заговорити. Турнбол Рут завжди вмів вибрати відповідний момент.

Аморфобот чкурнув за зубчастий риф, рятуючись від найсильнішої ударної хвилі. Уламки скелі і шматки корала, перекидаючись, падали крізь темну воду, але гель їх відбивав. Один цікавий кальмар підплив надто близько і зразу ж дістав удар струмом з гелевого щупальця. Дивлячись на величезну підводну ске­лю, що миготіла перед очима сірими і зеленими сму­гами, Турнбол зітхнув, і з-під маски звук вийшов посиленим і спотвореним.

«Я йду до тебе, кохання моє,— подумав він. — Скоро ми будемо разом».

Він вирішив не промовляти ці слова вголос, тому що навіть Юнікс міг визнати їх за дуже театральні.

Несподівано для себе Турнбол зрозумів, що ціл­ком щасливий і його зовсім не хвилює заплачена за це щастя ціна.