Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди

ГЛАВА 2: НЕФРИТОВА ПРИНЦЕСА І СКАЖЕНИЙ ВЕДМІДЬ

Канкун, Мексика, днем раніше

ЧОЛОВІК, що сидів за кермом узя­того напрокат «Фіата-500», голосно ви­лаявся, натиснувши широкою ступнею на ліліпутські педалі газу і гальма одно­часно, і крихітний автомобіль уже вкотре заглух.

«Цією крихіткою простіше буде кермувати, сидя­чи на задньому сидінні. Тоді, принаймні, не дове­деться впиратися коліньми у підборіддя»,— подумав водій. З цією думкою він різко звернув на узбіччя поряд із мальовничою лагуною Канкуна. У відбито­му світлі мільйонів мерехтливих балконних ліхтарів розкішних апартаментів він учинив над «фіатом» акт вандалізму, який, поза всяким сумнівом, вийде

йому у вартість застави і, можливо, перемістить його прізвище на перше місце в чорному списку компанії «Герц».

— Так значно ліпше,— буркнув чолов’яга, вики­даючи водійське сидіння на узбіччя.

«Ці типи з “Герц” самі винні,— подумав він, аргу­ментуючи свої дії. — Ось як буває, коли намагаєшся вручити іграшкову машинку людині моїх габаритів. З тим самим успіхом можна спробувати зарядити кишеньковий дерринджер патронами п’ятдесятого калібру».

Він утиснувся в автомобіль і, кермуючи із задньо­го сидіння, влився в потік машин, який, незважаючи на пізній час, нагадував довгу вервечку вагонів на за­лізничній платформі.

«Я спішу до тебе, Джульєтто,— подумав він, стис­нувши кермо так, ніби в ньому таїлася загроза жит­тю його молодшої сестри. — Я вже близько».

Водієм так безтурботно модифікованого «фіата» був, звичайно, Батлер — охоронець Артеміса Фаула, хоча не завжди його знали під цим ім’ям. Щоб захис­тити родину від неприємностей, Батлер свого часу, коли був найманцем, так званим «солдатом удачі», використовував багато прибраних, вигаданих імен. Банда піратів Сомалі знала його як Джентльмена Джорджа, служив він і в Саудівській Аравії — під ім’ям Капітана Стіла (Артеміс потім звинуватив його у схильності до вульгарної мелодрами), а ті два роки, які він прожив серед перуанського племені іско-нахуа, індіанці називали таємничого велетня, що за­хищав їхнє селище від посягань лісозаготівельної компанії, El Fantasma de la Selva: Привидом Джун­глів. Звісно, відтоді, коли він став охоронцем Арте­міса Фаула, у нього вже не було часу на подібний підробіток.

Артеміс сам наполіг на тому, щоб Батлер вирушив до Мексики, хоча те наполягання було зайвим — щойно Батлер прочитав повідомлення на екрані смартфону свого хазяїна, він одразу вирішив їхати. Телефонний сигнал пролунав, коли вони разом тре­нувалися в змішаній техніці бойових мистецтв. Поліфонічна версія «Miserere» Енніо Морріконе сигна­лізувала про повідомлення.

— Жодних телефонів у додзьо, Артемісе,— про­бурчав Батлер. — Ти ж знаєш правила.

Артеміс завдав ще одного удару по щитку, пря­мою лівою. Удар був не надто сильним і ще менш — точним, але хоча би влучив у щиток, що вже було до­сягненням. До недавнього часу випади Артеміса були такі неточні, що в разі справжнього бою випад­ковий перехожий наражався на більшу небезпеку, ніж супротивник.

— Я знаю всі правила, Батлере,— сказав Артеміс, ледь відсапавшись. — Телефон було вимкнено, це точно, я сам перевіряв п’ять разів.

Батлер зняв щиток, який теоретично оберігав руку того, хто його надягав, від ударів, а насправді захищав кісточки Артемісових пальців від величез­ної, твердої, мов лопата, долоні Батлера.

— Як може вирублений телефон дзвонити?

Артеміс стягнув рукавичку, затиснув її між колін.

— Він настроєний на надзвичайне під’єднання. З мого боку безвідповідальним буде не перевірити, чому він дзвонить.

— Якось дивно ви говорите,— зауважив Батлер. — Ходульно так... Ніби слова підраховуєте.

— Яка безглузда думка... правду кажучи,— по­червонів Артеміс. — Просто ретельно добираю всі слова.

Він поспішив до телефону, який сам розробив під спеціальну операційну платформу на основі сплаву людських та чарівних технологій.

— Це повідомлення отримано від Джульєтти,— сказав він, поглянувши на семисантиметровий сен­сорний екран.

Де й поділося Батлерове роздратування:

— Джульєтта передала термінове повідомлення? Що в ньому?

Артеміс мовчки простягнув йому телефон, який, здавалося, потонув у величезній долоні охоронця.

Повідомлення було стислим і терміновим. Усього п’ять слів.

«Домовику, я в біді. Приходь сам».

Пальці Батлера так міцно стиснули телефон, що він затріщав. Імена охоронців, удостоєних «Синього діаманта», зберігалися в суворій таємниці, тож сам факт, що Джульєтта скористалася ним, уже свідчив про те, що їй загрожує вельми серйозна небезпека.

— Я, звісно, поїду з тобою,— швидко мовив Арте­міс. — Мій телефон, як ти знаєш, здатний відстежити виклик з точністю до одного квадратного сантиме­тра; не мине й дня, як ми дістанемося до будь-якої точки світу.

На обличчі Батлера не можна було побачити тієї відчайдушної внутрішньої боротьби між старшим братом і неупередженим професіоналом. Нарешті переміг професіонал.

— Ні, Артемісе, я не можу наражати вас на небез­пеку.

— Але...

— Ні, я поїду сам, а ви повернетеся до школи. Якщо Джульєтта ускочила в біду, мені доведеться ді­яти швидко, а турбота про вас тільки подвоїть мою відповідальність. Джульєтта добре знає, яке значен­ня я надаю роботі. Вона не просила б мене приїхати, якби небезпека не була по-справжньому серйозною.

Артеміс відкашлявся.

— Можливо, небезпека все ж перебільшена. Ду­маю, Джульєтта зараз радше у скрутному становищі, ніж у біді. Проте ти обов’язково мусиш вирушити до неї негайно, як тільки...

Він узяв телефон з руки Батлера і постукав по екрану.

— Канкун, Мексика — твій пункт призначення.

Батлер кивнув: так, Артеміс мав рацію. Під цей час Джульєтта саме гастролювала з мексиканською трупою з театралізованої боротьби, заробляючи собі репутацію в ролі Нефритової Принцеси, і мріяла як­найшвидше почути чарівний дзвінок із групи Все­світньої федерації реслінгу.

— Канкун,— повторив він. — Не доводилося. Там не потрібні люди моєї професії. Надто спокійно і безпечно.

— Літак, звісно, у твоєму повному розпоряджен­ні,— сказав Артеміс і спохмурнів, невдоволений мовленою фразою. — Сподіваюся, вся ця історія ви­явиться не вартою... дірки з бублика.

Батлер уважно подивився на молодого хазяїна. З хлопцем вочевидь було щось негаразд, безсумнів­но, проте в цю хвилину ту частину мозку охоронця, що відповідала за турботу про інших, цілком зайня­ла Джульєтта.

— Не буде ніяких бубликів,— сказав він тихо і ледь різкіше додав: — Не знаю, хто там став причи­ною такого повідомлення, але він про це пошко­дує. — І, щоб закріпити останні слова, він дозволив собі на мить перетворитися на старшого брата і так стусонув тренувального манекена, що дерев’яна го­лова в того відпала і дзиґою закрутилася на маті.

Артеміс підняв голову манекена і постукав по її маківці разів шість.

— Гадаю, вони вже почали шкодувати,— мовив він. Його голос нагадував шерех сухого листя.

І ось Батлер важко й повільно, через величезну кількість машин у північний час, рухався Канкуном, підпираючи головою й плечима дах «фіата». Він не подбав про те, щоб замовити машину заздалегідь, і те­пер був змушений задовольнятися тим, що знайшло­ся в запасі у пані з компанії «Герц». «Фіат-500». Як­найкращий варіант, коли б ним скористався одинокий тінейджер, що вирушає на курорт, але для майже сто-кілограмової туші не надто підхожий транспорт.

«Беззбройної стокілограмової туші»,— виправив сам себе Батлер. Зазвичай йому вдавалося прихопи­ти із собою зброю на вечірку, яку він збирався зі­рвати, але в даному разі громадський транспорт ви­явився прудкішим за особистий літак Фаула, тож Батлерові довелося залишити вдома весь арсенал, і навіть улюблений «зігзауер», через що він мало не розплакався. В Атланті у нього була запланована пе­ресадка, а морські піхотинці, що чергують на огляді, навряд чи повелися б люб’язно з людиною, яка на­магається потай ввезти на територію США зброю. Особливо якщо ця людина, судячи з її вигляду, здат­на самостійно прорвати оборону Білого дому лише з кількома обоймами боєприпасів.

Залишивши Артеміса вдома, Батлер почувався трохи неприкаяним. Уже понад п’ятнадцять років цей хлопчик та пов'язані з ним справи заповнювали майже весь його час. Опинившись практично сам у бізнес-класі трансатлантичного лайнера з перспек­тивою кількагодинного вимушеного неробства, Бат­лер знічев’я почав розмірковувати над поведінкою Артеміса, щоб якось відволіктися від тривожних ду­мок про сестру.

Останнім часом його підопічний дуже змінився. Після того як він повернувся з минулорічної експе­диції до Марокко, присвяченої порятунку зника­ючого виду тварин, з ним щось відбувалося: Артеміс здавався більш замкнутим, ніж зазвичай (а звичайно він був приблизно таким само відкритим, як сейф швейцарського банку вночі). Крім того, Батлер по­мітив, що Артеміс надто велику увагу приділяє роз­ташуванню предметів. Охоронець і сам завжди три­мався напоготові, оскільки звик у будь-якому предметові, що був у приміщенні, вбачати джерело потенційної зброї або осколків. Але дуже часто Ар­теміс входив до кімнати, яку вже перевірив охоро­нець, і починав повертати предмети на їхні колишні місця. І говорити він став якось інакше... Раніше Артеміс висловлювався майже поетичними фраза­ми, та останнім часом усе більше уваги приділяв не тому, що говорить, а кількості слів у мовленому ре­ченні.

Коли «боїнг» почав заходити на посадку в Атлан­ті, Батлер вирішив: одразу, як повернеться до особ­няка Фаулів, він вирушить до Артеміса-старшого і про все відверто йому розповість. Звичайно, обо­в’язки охоронця полягають у тому, щоб захищати Артеміса, але їх важко виконувати, коли небезпеку таїть у собі сам хлопчик.

«Я захищав Артеміса від тролів, гоблінів, демонів, гномських кишкових газів та навіть від людей, але не можу гарантувати, що моя підготовка дозволить за­хистити хлопця від його власного розуму. Тому я як­найшвидше мушу знайти Джульєтту і доправити її додому».

Скоро Батлерові набридло повзти головною ву­лицею Канкуна, і він вирішив, що простіше дістати­ся до потрібного місця пішки. Він різко звернув на стоянку таксі, вискочив з машини і, не звертаючи уваги на гнівні вигуки водіїв, дрібним підтюпцем пустився уздовж рядів п’ятизіркових готелів.

Знайти Джульєтту буде не надто важко — її об­личчя красувалося на десятках афіш у центрі міста.

ЛУЧАСЛАМ!

УСЬОГО ОДИН ТИЖДЕНЬ

У ВЕЛИКОМУ ТЕАТРІ!

Батлера зовсім не цікавило зображення сестри на афішах. Художник спотворив її миле личко, надав­ши їй більш агресивного вигляду, а стійка виглядала демонстративно показною: для афіші була ідеальною,

та на ділі вона зовсім не годилася, оскільки відкри­вала лівий бік для бічного удару по нирках.

«Джульєтта ніколи б не стала так перед супротив­ником».

Його сестра була найкращим природженим бій­цем з усіх, кого він знав. Крім того, гордість ніколи не дозволила б їй попросити про допомогу. Очевид­но, сама вона не сподівалася впоратися. Саме тому її повідомлення так стривожило Батлера.

Він легко, навіть не спітнівши, пробіг дві милі, ла­віруючи в натовпі гуляк, і нарешті опинився біля скляного фасаду Великого театру, прикрашеного ліпниною. Коло автоматичних дверей стояло з пів­десятка швейцарів у червоних лівреях. Вони лю­б’язно кивали і посміхалися публіці, що квапилася на головну виставу.

«Через задні двері,— вирішив охоронець. — І так усе життя».

Батлер обійшов будівлю. Міркував: як було б при­ємно хоча б один раз увійти куди-небудь із чільного входу, в парадні двері. Можливо, в іншому житті, коли він стане застарим для свого звичного ремесла.

«Цікаво, скільки мені тоді буде років? — замис­лився він. — Якщо подумати, то з усіма цими подо­рожами в часі та чарівними зціленнями я й сам не можу впевнено сказати, скільки мені зараз».

Підійшовши до чорного ходу, Батлер викинув геть із голови усі думки, крім тих, що стосувалися майбутньої справи. Знайти Джульєтту, визначити, в яку халепу вона втрапила, і вивести її з мінімаль­ними побічними втратами. До початку вистави за­пишалося десять хвилин, тож, якщо йому пощас­тить, він устигне знайти сестру, перш ніж до зали напхається надто багато народу.

Охорону задніх дверей забезпечувала тільки ка­мера спостереження. На щастя, це лише театр, а не конференц-зала курортного готелю, інакше біля чорного входу були б басейни, натовпи туристів, ор­кестр, що грає сальсу, та не менш як шестеро поліцейських у цивільному. А так Батлер просто помахав камері, рукою надійно прикривши таким чином об­личчя, і пройшов у будівлю непомічений.

За лаштунками він не зустрів ані найменшого опору. Проминув двох силачів у театральних костю­мах — ті мовчки мирно цмулили якесь електролі­тичне пійло, не звертаючи на Батлера жодної ува­ги — очевидно, прийняли його за одного зі своїх, адже вигляд у нього був великого, тупого громила.

Як і в більшості театрів, простір за сценою був за­повнений безліччю коридорів і вузьких проходів. Цілі милі їх не були позначені на кресленнях, які Бат­лер устиг завантажити до свого смартфону з інтерпедії Артеміса, де був сайт з якими хочеш будь-коли ви­кладеними в Мережу кресленнями, не рахуючи тих, які Артеміс сам викрав і опублікував. Після кількох неправильних поворотів навіть знамените Батлерове вміння орієнтуватися почало його підводити, тому в дужого охоронця виникло майже непереборне ба­жання просто проломити кілька стін, проклавши найкоротший шлях туди, куди йому не терпілося по­трапити, а саме — до гримерної артистів.

Коли Батлер нарешті дістався гримерної, він устиг помітити рестлерів, убраних у костюми з лайкри та шовку, що виходили на сцену. їхня процесія нагаду­вала хвіст китайського дракона. Коли останній артист покинув приміщення, бар’єр з м’яса та м’язів — двоє здоровенних витуряйлів — закрив вихід за лаштунки.

«З ними я впораюся,— подумав Батлер. — Це не­важко, але тоді в мене залишиться тільки кілька се­кунд, щоб знайти Джульєтту і витягти її звідси, а се­стра, наскільки я її знаю, заведе складну і геть безглузду розмову, перш ніж погодиться піти. Треба мислити як Артеміс, колишній Артеміс, і спокійно розіграти партію. Найменший промах, і, найпевніше, кінець буде нам обом».

Зовні донеслися захоплені вигуки натовпу, що ві­тав появу борців. Подвійні двері приглушували шум, та в гримерній його було чутно краще. Батлер зазир­нув досередини і розгледів на стіні монітор, де мож­на було побачити все, що відбувалося на рингу. Вель­ми зручно.

Гігант підійшов до екрана і спробував відшукати сестру. Ага, ось і вона, розминається в кутку рингу, більше працюючи на публіку, ніж для реальної підготовки. Якби Батлер міг цієї миті бачити своє за­звичай байдуже обличчя, то дуже здивувався б ніж­ній, майже мрійливій усмішці, що грала на його губах.

«Як же давно я тебе не бачив, сестричко...»

Судячи з усього, безпосередня небезпека Джу­льєтті не загрожувала. Вона насолоджувалася ува­гою глядачів, зводила догори руки, добиваючись ще гучніших оплесків, хитала головою, змушуючи не­фритовий обруч на її зачісці «кінський хвіст» виписувати в повітрі вісімки. Публіці вона вочевидь по­добалася. Деякі молодики розмахували над головами плакатами з її зображенням, а найбільш зухвалі на­віть намагалися обсипати її конфетті у вигляді сер­дечок. Батлер спохмурнів — доведеться простежити за цими юними джентльменами окремо.

Він трохи розслабився, хоча збоку це могли б по­мітити не більше п’яти людей у всьому світі. Батлер як і раніше був у стані повної бойової готовності, але тепер нарешті міг собі зізнатися в тому, що всю до­рогу страшенно боявся спізнитися.

«Джульєтта жива. І здорова. Разом ми дамо раду проблемі, хоч яка б вона була».

Потім він дійшов висновку, що обрав найзручні­ше місце для спостереження, тож вирішив там і за­лишатися. Він чудово бачив увесь ринг і міг у разі потреби опинитися поряд із сестрою буквально за кілька секунд.

Старомодний гонг сповістив про початок першо­го поєдинку. Джульєтта високо підстрибнула і сприт­но, мов кішка, приземлилася на верхній канат.

— Прин-це-са! Прин-це-са! — скандували глядачі.

«Улюбленка публіки,— подумав Батлер. — Саме так!»

Суперниця Джульєтти вочевидь грала роль го­ловної злочинниці в цій виставі. Здоровезна баберія зі знебарвленим волоссям, стриженим «під їжачок», і в червоному костюмі з лайки кольору крові.

Натовп зустрів її появу несхвальним свистом.

Як і в усіх борців-лучадорів, обличчя й ніс гігант­ської суперниці Джульєтти ховалося під маскою, зав’язаною на потилиці колючим дротом, який, як пі­дозрював Батлер, насправді був зроблений із пластику.

Поряд із такою велеткою Джульєтта здавалася лялькою: її суперниця мала очевидну перевагу. Личко дівчини під маскою дещо втратило самовпевненість, і вона пішла спитати поради у свій кут на рингу, але там стереотипний тренер у кепці, мов запрошений зі знімального майданчика «кіно про реслінг», тільки байдуже знизав плечима.

«А матч-то йде за сценарієм,— зрозумів Батлер. — Жодної небезпеки».

Він підсунув до монітора стілець, умостився на ньому зручніше і почав спостерігати за сестрою.

У першому раунді Батлера нічого не збентежило. Потім, у другому, Джульєтта підійшла надто близько

до суперниці, і та накинулася на неї неочікувано швидко як для такої здоров’ячки.

— О-о-ох! — видихнула більша частина натовпу.

— Зламай її пополам, Самсонетто! — заволали менш милосердні глядачі.

«Самсонетта,— подумав Батлер. — Підходяще ім’я».

Та й це його не занепокоїло. Як він бачив, Джу­льєтта могла вийти із захвату Самсонетти, скорис­тавшись десятком прийомів. Для більшості з них їй навіть руки не знадобилися б. Наприклад, можна провести фальшивий захват з різким падінням.

Занервував Батлер аж тоді, коли побачив з деся­ток чоловіків у напіввійськового крою плащах, що прямували до рингу уздовж далекої стіни.

«Плащі? У Канкуні? Навіщо надягати плащ у Мек­сиці? Хіба що збираючись щось під ним сховати!»

Сильно зернисте зображення заважало розгледі­ти деталі, але щось у цих молодцях і в їхній манері рухатися насторожувало Батлера. Вони переміщали­ся цілеспрямовано, потай, намагаючись триматися темряви.

«Час є,— переконував себе Батлер, а сам уже роз­робляв план дій. — Може виявитися, що це фальши­ва тривога, а можливо, і реальна небезпека. Я не можу ризикувати, коли на карту поставлено життя Джульєтти».

Він обвів очима гримерку: шукав предмет, який можна, було б використати як зброю. Марно. Там було лише кілька стільців, багато блискіток і гриму, а ще кошик зі старими костюмами.

«Блискітки і грим мені ні до чого»,— подумав Батлер, запускаючи руки до кошика.

Опинившись в обіймах суперниці, Джульєтта Батлер відчула легкий напад клаустрофобії.

— Легше, Семо,— прошипіла вона. — Ти мене за­душиш.

Самсонетта загупала ногами по брезенту рингу так, щоб глухі удари луною розносилися залою, од­ночасно вдаючи, ніби ще дужче стискає шию супер­ниці.

— Так треба, Джулі,— прошепотіла вона зі сток­гольмським акцентом, розтягуючи голосні,— Я за­воджу натовп, забула? Потім ти мене перемагаєш.

Джульєтта повернула обличчя до тритисячної зали і несамовито закричала від болю.

— Убий її! — волали добрі глядачі.

— Убий її і зламай пополам! — горлали не надто добрі.

— Убий її, зламай пополам і розтопчи останки! — зі слиною на губах кричали відверто недружньо на­лаштовані уболівальники: серед натовпу їх вирізня­ли заклики до насильства, написані на футболках.

— Обережніше, Семо. Маску зіпсуєш. Та ще й таку гарну.

Увесь костюм Джульєтти був надзвичайно ефект­ний, і саме це вже робило її улюбленкою публіки.

Обтисле трико кольору нефриту і маленька масочка на очах, що насправді була шаром усипаного блис­кітками гелю.

«Якщо вже мушу носити маску,— вирішила прак­тична Джульєтта,— то нехай вона буде корисною для шкіри».

Вони приготувалися до фірмового прийому Самсонетти — кидка через голову за допомогою рук велетки, що були феноменально сильні. Зазвичай, якщо у суперниці після цього прийому залишалася хоч би дрібка енергії, Сема просто падала на неї, за­кінчуючи сутичку. Але оскільки улюбленкою публі­ки була Джульєтта, прийом виконувався інакше. Пу­бліка воліла бачити свою Принцесу поваленою, проте не без надії на перемогу.

Сема оголосила про наступний хід, запитавши у натовпу, чи бажає публіка почути, як бебехнеться тіло об ринг.

— Хочитте? — гукнула вона з підкресленим ак­центом.

— Так! — заволали глядачі, потрясаючи кула­ками.

— Тіло геп?

— Геп! — заревів натовп. — Геп! Геп!

Дехто з глядачів дозволив собі грубіші вигуки, але охоронці швидко змусили їх замовкнути.

— Хочитте геп? Я геп! — Зазвичай мова Самсонетти була більш правильною, але антрепренер і режисер шоу Макс наполіг на тому, щоб вона перекру­чувала фрази і розтягувала приголосні, бо від цього публіка чомусь просто шаленіла.

Отже, вона вигнулася і високо підкинула нещасну Нефритову Принцесу. Тут би сутичці й кінець, але Принцеса перевернулася в повітрі й приземлилася на кінчики пальців рук і ніг, і це ще не все — вона миттєво схопилася на рівні і крутонула головою так, що вплетене у пшеничний «хвостик» нефритовий обруч хряснув Самсонетту в щелепу, змусивши велетку гепнутися навзнаки.

Самсонетта жалібно заскиглила, потираючи ще­лепу (щоб та почервоніла), і закрутилася на рингу, як морж на розжареному камінні.

Актрисою вона була неперевершеною, і Джульєт­та навіть захвилювалася, чи, бува, не поранила й справді її кільцем, але тут Сема непомітно підмор­гнула їй, і напарниця зрозуміла, що це лише гра.

— Хочеш іще, Самсонетто? — спитала Джульєтта, граційно злетівши на верхній канат. — Чи з тебе до­сить?

— До-о-сіть,— проскиглила її нібито переможена суперниця і вирішила потішити Макса. — Більше не хоті-і-ть.

Джульєтта обернулася до зали.

— Усипати їй ще?

«О ні! — відповіла уявна аудиторія. — Це вже якась дикість!»

Але реальна була іншої думки:

— Убий її!

— У центр її!

«Що то означає? Вони й так у центрі»,— подумав Батлер.

— Покажи їй, що таке біль!

Вочевидь, глядачі мали на увазі щось іще болючі­ше, ніж звичайний біль.

«Як я люблю цю публіку»,— подумала Джульєтта, зістрибуючи з каната, щоб завдати вирішального удару.

Усе мало пройти бездоганно: граційне подвійне сальто, а потім — удар ліктем у живіт, що викличе у суперниці протяжне «о-о-ох!», але хтось невідомий раптом вискочив із темряви, на льоту зловив Джу­льєтту, грубо кинувши її в куток рингу. Решта м’я­зистих чолов’яг мовчки навалилися на дівчину, і не­вдовзі з-під купи тіл видно було тільки одну її ногу, тісно обтягнену зеленою тканиною.

Батлер, який ховався за однією з освітлювальних стійок, відчув, як його серце впало кудись униз, і прикре почуття страху перетворило його на глевку грудку.

— Тепер мій вихід,— пробурмотів він.

Хоча цієї миті Батлер найменше був готовий всту­пати у гру.

Публіка аплодувала несподіваній появі ніндзя-лучадорів у фірмових чорних костюмах, до пори схо­ваних під плащами. Вони, безперечно, прибули по­мститися за останню поразку свого хазяїна від рук і ніг Нефритової Принцеси на арені Квадрослем у Мехіко. Непрохані гості часто з’являлися під час вистав, але щоб цілий загін ніндзя — то стало при­ємною несподіванкою для глядачів.

Ніндзя сплелися в тугий клубок: кожному з них не терпілося стусонути Нефритову Принцесу, тож тендітній дівчині залишалося тільки лежати і муж­ньо зносити зливу ударів.

На рингу безшумно з’явився Батлер. Елемент неспо­діванки часто визначав різницю між перемогою та по­разкою в ситуаціях «усе проти нас», але, об’єктивно оці­нивши становище, Батлер змушений був визнати, що першість таки буде за ним, хоча кількістю ніндзя пере­важали: їх було дванадцять проти нього одного. Або ж дванадцять проти двох, якщо, звичайно, Джульєтта не знепритомніла, тобто шість на одного — практично рівні шанси. Ще за мить до цього Батлер почувався не­зручно в позиченому костюмі зі штучної ведмежої шку­ри та масці, але його збентеження де й поділося, щойно він переключився на бойовий режим, тобто змусив себе мислити холодно, швидко і розсудливо.

«Ці люди ображають мою сестру»,— подумав він, і гарячий струмінь люті зруйнував крижану оболон­ку професіоналізму.

Час братися до діла.

Заревівши, мов Скажений Ведмідь (що цілком було доречно для персонажа в такому костюмі), Бат­лер прослизнув під нижнім канатом, викотився на ринг, швидко перетнув майданчик і почав гамселити ніндзя демонстративно економними рухами. Він не виголошував загрозливих монологів, навіть не тупо­тів ногами, сповіщаючи про свою появу,— тобто по­водився вельми нелюб’язно. Він просто розкидав ніндзя, немов вежу «Дженґа»[4].

Протягом тридцяти секунд глядачі спостерігали на рингу мелькання рук і ніг. Лунали такі пронизли­ві крики, що зробили б честь істеричним підліткам на концерті рок-групи, і нарешті Джульєтта таки випручалася з малої кучі.

Батлер, переконавшись, що з сестрою нічого страш­ного не сталося, усміхнувся під маскою.

— Привіт. Я це зробив.

Замість дяки за врятоване життя Джульєтта уда­рила його чотирма прямими пальцями в сонячне сплетіння, миттєво збивши дихання.

— А-аррх! — прохрипів він. — Шробш?

Очевидно, це означало: «Що ти робиш?»

Двоє ніндзів тим часом оговталися і спробували завдати кілька стилізованих ударів по нападнику, але їм було віддячено кількома недбалими ляпа­сами.

— Угамуйтеся! — гаркнув Батлер, відновивши дихання, і злісно глипнув на них,— У нас тут родин­на розмова.

Краєм ока він уловив стрімкий рух у свій бік і ма­шинально викинув руку, зловивши вплетене у руся­вий хвіст сестри нефритовий обруч.

— Ух ти! — сказала Джульєтта. — Це ще нікому й ніколи не вдавалося.

— Та невже? — спитав Батлер, випустивши з до­лоні обруч. — Так таки й нікому?

Очі Джульєтти під маскою округлилися.

— Нікому, крім... Це ти, братику?

Батлер ще не встиг відповісти, як Джульєтта сту­пила вбік і передпліччям збила з ніг одного з ніндзя. Той, може, й підкрадався до них, та, найпевніше, просто хотів хутенько забратися з рингу, що пере­творився на арену реального болю, а не так перекон­ливо демонстрованих мук.

— Чи вам позакладало? Родичам треба поговорити.

Побиті ніндзя, скиглячи, притиснулися до кана­тів. Навіть Самсонетта, судячи з усього, дещо захви­лювалася.

— Брате, ти перебив мені матч-реванш. Що ти тут робиш? — запитала Джульєтта.

Багатьом людям знадобився б деякий час, можли­во, кілька хвилин, щоб відчути недобре, та тільки не Батлерові. Роки роботи охоронцем Артеміса навчи­ли його бути бистрим на розум.

— Ясно, ти не мене викликала. Ходімо, мені по­трібно спокійно все обмізкувати.

Джульєтта капризно одкопилила нижню губу, як і десять років тому, коли Батлер заборонив їй пого­лити голову.

— Я не можу піти. Мої шанувальники чекають, коли я нарешті пройду по рингу колесом і закінчу виступ, зваливши тебе фірмовим прийомом.

Вона казала правду: фанати Нефритової Принце­си нетерпляче підстрибували на сидіннях, прагнучи крові Скаженого Ведмедя.

— Якщо я просто злиняю, вони можуть учинити бунт.

Батлер звів погляд на гігантський екран, що висів під стелею, і побачив великим планом своє обличчя: не дивно, що його вигляд викликав напад головного болю у будь-кого з глядачів.

Зі старомодних конічних динаміків, прикріп­лених до ріжків екрана над головою, прогримів голос:

— Хлопці, хто це такий? Невже Скажений Вед­мідь з’явився, щоб розтрощити свого заклятого во­рога — Нефритову Принцесу?

Джульєтта випнула підборіддя.

— Це Макс. У всьому шукає вигоду.

— Джульєтто, у нас немає на це часу.

— Хто б він не був,— вів далі невидимий Макс,— ми не відпустимо його просто так з нашою Принце­сою, авжеж, amigos? [5]

Судячи з гучної й тривалої реакції зали, усім, хто заплатив за видовище, не сподобалася думка про те, що Скажений Ведмідь може зараз безперешкодно покинути ринг із Принцесою під пахвою. Висловів вони не добирали, і Батлер міг заприсягтися, що від їхніх вигуків аж стіни театру затрусилися.

Ступивши три швидкі кроки до канатів, Батлер погрозив пальцем якомусь курдупелеві з мікрофо­ном у руці.

На його подив, курдупель вихопився на стіл і по­чав топтати власний капелюх, надриваючись у мі­крофон:

— Ти посмів погрожувати мені, Скажений Ведме­дю? Після всього того, що я для тебе зробив? Коли лісники знайшли тебе у зграї грізлі, хто тоді тебе прихистив, га? Макс Шетлін, ось хто! А ти оце так віддячуєш мені?

Батлер вирішив не звертати уваги на його теревені.

— Гаразд, Джульєтто. Нам пора. Часу обмаль. Хтось зібрався нейтралізувати мене. Можливо, той, хто має зуб проти Артеміса.

— Твоєму припущенню, братику, вкрай бракує точності. Артеміс має значно більше ворогів, ніж ти, а в тебе їх нині чимало.

Вона мала рацію: натовп грізно ревів, здебільшого не всерйоз, проте зіркі очі Батлера помітили в пер­шому ряду кількох фанатів, уже готових брати ринг штурмом.

«Треба щось зробити,— подумав він. — Показати цим людям, хто тут хазяїн».

— Ану киш із рингу, Джулі. Негайно!

Джульєтта мовчки підкорилася: у Батлера було таке обличчя... Востаннє, коли вона бачила брата таким, він пробив кулаками борт викраденої сома­лійськими піратами яхти, потопивши судно в Аденській затоці.

— Самсонетту не чіпай,— сказала вона. — Ми по­други.

Батлер несхвально похитав головою.

— Подруги? Я знав, що ви прикидаєтеся.

Тим часом Самсонетта і ніндзя ревно махали ку­лаками в дальньому куту рингу. А ще вони тупотіли ногами і загрозливо жестикулювали, не завдаючи при тім нікому ані найменшої шкоди.

Коли Джульєтта залишила ринг і опинилася у відносній безпеці, Батлер повернувся у свій кут і стусо­нув плечем у прив’язану до стійки подушку. Від уда­ру стійка захиталася у гнізді.

— Скажений Ведмідь насправді збісився! — заво­лав Макс. — Вирішив відлупцювати ринг! Гей, нін­дзя, невже ви допустите це? Цей тип посмів осквер­нити сам символ наших спортивних традицій!

Загін ніндзя, схоже, зовсім не заперечував проти якогось там осквернення символу, аби тільки на них не накинувся цей велет-гора, що розкидав піраміду з їхніх тіл так само легко, як малюк руйнує карткову хатку.

Батлер ще раз ударив по стійці, далі вирвав її з гнізда. Піднявши металеву стійку, він пірнув під канати й заходився скручувати ринг.

Глядачі, сторопілі від його безпрецедентних дій, лише за кілька хвилин зрозуміли, що відбувається. У майбутньому цей трюк дістане назву «викрутка» і зробить Скаженого Ведмедя, що наразі валявся п’яний десь у темному провулку, справжньою супер-зіркою рингу.

Навіть красномовний Макс Шетлін примовк: його мозок гарячково намагався осмислити, що його в біса відбувається?

Батлер, скориставшись замішанням натовпу, обернув стійку разів із шість, вирвавши з основи ще дві.

«Виявляється, це не так уже й важко,— подумав він, поглядаючи на власне зображення на гігант­ському екрані. — Ринг схожий на перевернутий на­мет. Навіть дебелому підлітку до снаги».

Він зібрав усі три стійки в руках і почав їх вправ­но крутити, скручуючи ринг усе щільніше.

Двом ніндзям вистачило розуму ушитися, поки ще була така можливість, але більшість завмерла з відвислими щелепами, а ще двоє вирішили, що все це їм сниться, тому вони посідали і заплющили очі.

Батлер кивнув Самсонетті.

— Забирайтеся звідси, міс!

Самсонетта зробила реверанс, геть випавши з об­разу, і прошмигнула під канатами разом з одним ніндзя: той виявився досить тямущим і скористався короткою паузою.

Решту ж притискало одне до одного все щільніше, у міру того як Батлер скручував канати. При кожнім оберті чутно було стогони старих канатів і затиснутих між ними людей. Натовп нарешті оцінив при­йом і почав скандувати на кожний оберт. Деякі гля­дачі з радісними криками підбадьорювали Батлера і закликали вичавити повітря з легенів ніндзя, та охоронець лише хотів, щоб їх гарненько пом’яло, як пасажирів лондонської підземки в годину пік. Потім він повідтягував безпорадних ніндзя до краю рингу і вставив стійку знову в гніздо.

— Я йду,— повідомив він. — А вам усім раджу залишатися на місцях доти, доки я принаймні не покину країну, інакше ви можете мене дуже засму­тити.

Батлер не володів гіпнотичними чарами Народу, утім, його промова справила належне враження.

— Гаразд, Ведмедю, розслабся,— сказав єдиний ніндзя у білій бандані, мабуть, командир. — Ти дієш зовсім не за сценарієм. Макс озвіріє.

— Макс — це мій клопіт,— сказав йому Батлер. — А тобі тепер слід хвилюватися, щоб я про тебе не по­турбувався.

У ніндзя від подиву брови полізли на лоба — це було видно навіть крізь бандану.

— Що? Про яку турботу хвилюватися?

Батлер заскреготів зубами. Виявляється, вести подібні діалоги в житті набагато важче, ніж у кіно.

— Просто не ворушися, поки я не піду. Зрозуміло?

— Звичайно. Так би й сказав.

— Я знаю.

Ситуація складалася якнайдурніше, і Батлер майже втратив надію щось змінити. Він обернувся до сестри.

— Досить. Мені треба піти кудись і подумати. Будь-куди, де немає лайкри.

— Гаразд, Доме. Йди за мною.

Батлер спустився з майданчика.

— І припини розляпувати всім моє ім’я. Воно та­ємне.

— Невже й для мене? Я ж твоя сестра.

— Можливо. Але тут тисячі сторонніх людей і майже стільки ж камер.

— Я ж не сказала твоє повне ім’я. Якби я сказала Домо...

— Заткнися! — урвав їй мову Батлер. — Я не жартую.

До службового виходу залишалося метрів два­дцять, і серце Батлера зігрівали такі знайомі ритми родинних сперечань.

«Здається, у нас має все вийти»,— з оптимізмом подумав він, що бувало нечасто.

І тут на величезному екрані з’явилося двоє гігант­ських палаючих червоних очей. І хоча зазвичай очі такого кольору асоціювалися з неприємностями — наприклад, з вампірами, опіками хлоркою і кон’юн­ктивітом,— ці дивилися доброзичливо і викликали безмежну довіру. Насправді кожен, хто вдивлявся у вируючу безодню цих очей, розумів, що всі його проблеми розв’яжуться, якщо тільки виконувати на­кази власника цих очей.

Батлер випадково зловив ці очі периферичним зором та одразу ж поспішив опустити голову.

«Підземна магія,— здогадався він. — Зараз увесь натовп загіпнотизують».

— Погляньте мені в очі,— пролунав голос із кож­ного динаміка в залі. Якимсь чином він проник в усі камери і в усі телефони глядачів.

— Треба ж,— промовила Джульєтта дивним мо­нотонним голосом, який зовсім не підходив для ви­гуку. — І справді, я повинна поглянути в ці очі.

Можливо, Джульєтта не послухалася б підлесли­вого голосу, якби вона пам’ятала про своє спілкуван­ня з Народом. На жаль, усі ці відомості були стерті з її пам’яті.

— Заблокуйте виходи,— владно і монотонно на­казав голос. — Заблокуйте всі виходи. Використо­вуйте власні тіла.

Джульєтта зірвала з обличчя маску, що заважала дивитися на екран.

— Братику, ми повинні заблокувати всі виходи своїми тілами.

Батлер прикинув, наскільки погіршає ситуація, якщо тисячі шанувальників реслінгу кинуться про­ходами до дверей, намагаючись фізично їх забло­кувати.

«Заблокувати всі виходи своїми тілами. Ця тва­рюка висловилася вельми конкретно».

Батлер не сумнівався, що незабаром надійде ще один наказ, але навряд чи він сповістить: «А тепер візьміться за руки і заспівайте хором». Ні, охоронець був певен, що нічого доброго з екрана не донесеться.

— А тепер убийте Ведмедя і Принцессссу, — вимовив повний гіпнотичних чарів голос. Динаміки не встигали ловити магічну хвилю, і «с» у слові «Принцесу» дещо затяглося.

«Убийте Ведмедя і Принцесу. Чарівно».

Батлер побачив, як спалахнули люттю очі сестри, коли вона зрозуміла, що Ведмідь — це він. Цікаво, а як вона вчинить, коли нарешті зрозуміє, що Прин­цеса — вона?

«Не має значення,— зрозумів він. — Ми обоє мо­жемо померти задовго до цього».

— Убийте Ведмедя і Принцесу,— монотонно про­мовила Джульєтта у цілковитій згоді із загіпнотизо­ваним натовпом.

— І не дуже поспішайте,— провадив далі чарів­ний голос, у ньому з’явилися веселі нотки. — Хай трохи помучаться. Як це ви, люди, говорите? Хай плачуть кривавими сльозами!

«Блазень — констатував Батлер. — Значить, це не Опал Кобой».

— Доведеться убити тебе, братику,— сказала Джуль­єтта. — Мені дуже шкода. Правда.

«Навряд чи вийде»,— подумав Батлер. Вдалішої днини, якщо його напхати снодійним і зав’язати очі, вона, можливо, і зуміла б завдати йому незначних ушкоджень, але з досвіду він знав, що загіпнотизова­ні люди — тупі й повільні. Більша частина мозку від­ключалася, а решті Нобелівська премія вочевидь не світила.

Джульєтта спробувала завдати удару ногою з роз­вороту, але втратила рівновагу й опинилася в обі­ймах брата. Ось тільки її нефритовий обруч завер­шив оберт і влучив йому у вухо.

«Сестричка вміє бути ще тим головним болем на­віть під гіпнозом».

Батлер легко підняв Джульєтту на руки і напру­жив м’язи, приготувавшись до кидка.

— Убити тебе,— пробурмотіла сестра. — Пробач. Мушу. — Потім додала: — Народ? Сподіваюсь, ти жартуєш?

Згадала облогу родового маєтку Фаулів? Невже чари випадково активували спогади?

З цим можна й потім розібратися — якщо для них буде «потім». Батлер цілком вірив у власні сили, але сумнівався, що зуміє подужати повний театр зомбі, навіть не надто прудконогих.

— Беріться до роботи, мої земні слуги,— промо­вив голос власника червоних очей. — Пориньте в найтемніші глибини вашого мозку, якщо такі у вас є. Не залишайте жодних доказів для влади.

«Не залишайте доказів? А як їм пропонується учинити з доказами?»

Про це не хотілося навіть думати.

«Ведмідь? Ха-ха-ха,— подумав Батлер. — Жарти? У мене є час жартувати? Невже я так вимотався? Зберися. Бувало й гірше».

Щоправда, дивлячись на сотні незграбних новоявлених психів, що дибали до нього з верхніх ярусів, Батлер ніяк не міг пригадати, коли саме.

Низенький і товстий чоловік за сорок у футболці трунаря і касці на дві бляшанки пива показав на Бат­лера пальцем.

— Ведм-і-ідь! — заволав він. — Ведмі-і-ідь і Прин­цеса!

Батлер запозичив слово з лексикону Народу.

— Дарвіт,— вимовив він.