Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або

Розділ І Земний чоловік

Доктор Роберт Стадлер перетинав офіс, потерпаючи від холоду. Весна забарилася. Мертвотно-сірий колір пагорбів за вікном здавався фарбою, розтушованим переходом від брудно-білих небес до свинцевої чорноти річки. Зрідка спалахувала сріблясто-жовтим, майже зеленим, віддалена латка схилу, негайно згасаючи. Хмари розтріскувалися від єдиного сонячного променя, а тоді, повільно проціджуючись, змикалися знову. «В офісі не холодно, — подумав доктор Стадлер. — Мене заморожує цей краєвид за вікном».

Сьогодні не було зимно; докторові здавалося, що холод сидить у нього в кістках, накопичившись за зимові місяці, коли від роботи відволікало усвідомлення браку опалення та повсюдні розмови про збереження тепла. Дедалі частіше природні катаклізми втручаються у людські справи — це безглуздо, думав він; такого ніколи досі не було, навіть за суворих зим; якщо повінь змивала частину залізниці, ніхто протягом двох тижнів не мусив перебиватися консервованими овочами; якщо під час грози вибувала з ладу електростанція, такі заклади, як Державний науковий інститут, не залишалися знеструмлені аж на п’ять днів. П’ять заморожених зимових днів, думав він, протягом яких величезні лабораторні двигуни стояли завмерлі; змарновані години, упродовж яких його люди мали би працювати над проблемами, що сягали самої суті всесвіту. Він гнівно відвернувся від вікна, але зупинився і знову повернувся до нього. Доктор не хотів бачити книжку, що лежала на столі.

Добре, якби прийшов доктор Ферріс. Чоловік зиркнув на годинник: доктор Ферріс запізнювався — нечувана річ! Запізнювався на зустріч із ним! Доктор Флойд Ферріс, камердинер науки, якого, здавалося, завжди знічувало те, що, вітаючись, він може зняти лише одного капелюха.

Несамовита погода, як на травень, — дивувався Стадлер, дивлячись на річку; безперечно, доктор так почувався саме через погоду, а не через книжку. Поклав її на найпомітнішому місці, зауваживши, що небажання бачити цей томик більше за звичайну відразу; то була емоція, якої він ніколи не визнає. Переконував себе, що підвівся з-за столу не через книжку — просто змерз і захотів порухатися. Звільнившись із пастки між столом і вікном, перетнув кімнату. Подумав, що після розмови з доктором Феррісом, викине книжку в смітник, де їй і місце.

Стадлер дивився на латку зелені та сонячного світла на віддаленому пагорбі, що була немов запорука весни у світі, де, здавалося, ніколи вже не проб’ється ні травинки, ні пуп’янка. Нетерпляче всміхнувся, й коли латка зникла, відчув раптовий пронизливий біль через власне завзяття, через ту відчайдушність, із якою прагнув це завзяття вгамувати. Пригадалася розмова торішньої зими з видатним романістом. Письменник прибув із Європи, щоб написати про доктора статтю. Зазвичай Стадлер нехтував інтерв’ю, але тут несподівано заходився говорити охоче й довго, аж занадто довго. Він помітив на письменниковому обличчі натяк на інтелект і відчув безпричинну, відчайдушну потребу розуміння. Стаття вийшла багатослівна, перенасичена дифірамбами, в ній було спотворено кожну докторову думку. Закриваючи журнал, він тоді відчував точнісінько те, що й зараз, коли так потерпав від браку сонячних променів.

«Добре…» — подумав він, відвертаючись від вікна. Доктор був готовий погодитися, що його час від часу охоплювали напади самотності; але це була добровільна самотність, туга за живим, мислячим розумом. Із гіркотою та презирством подумав, як же він утомився від усіх тих людей; він мав справу з космічними променями, натомість решта не здатні були впоратись із грозою.

Його рот судомно сіпнувся, наче від ляпаса, що забороняв такі думки. Чоловік роздивлявся томик на столі. Палітурка яскраво і свіжо лисніла: книжка з’явилася два тижні тому.

— Але я не маю з нею нічого спільного! — вигукнув він сам до себе. Цей покрик, здавалося, розчинився у невблаганній тиші. Докторові ніщо не відповіло — ні луна, ні прощення.

Назва на книжковій обкладинці запитувала: «Чому ти думаєш, начебто думаєш?»

У свідомості Стадлера, схожій на тишу судового залу, не пролунало жодного звуку: ні відгуку жалості, ні слова на захист — нічого, крім абзаців, які врізались у надзвичайну пам’ять: «Думка — це примітивний забобон. Причина — ірраціональна ідея. Дитяче уявлення, начебто ми здатні мислити, стало найдорожчою помилкою людства».

«Те, що ви думаєте, начебто думаєте — ілюзія, спровокована роботою залоз, емоціями та й, урешті-решт, вмістом вашого шлунка».

«Сіра речовина, що ви нею так пишаєтеся, схожа на дзеркало у кімнаті сміху, передаючи викривлені сигнали з реальності, які назавжди будуть недосяжні для розуміння».

«Що більше ви впевнені у раціональності власних висновків, то сильніше помиляєтеся. Ваш мозок — інструмент пересмикування; що активніший мозок — то вагоміші пересмикування».

«Гіганти інтелекту, яких ви так обожнюєте, колись навчили вас, що земля пласка, що атом — найменша частка матерії. Вся історія науки — це послідовність викритих оман, а не досягнень».

«Що більше ми знаємо, то частіше довідуємося, що не знаємо нічого».

«Тільки цілковитий невіглас може дотримуватися старосвітської ідеї, що побачити — означає переконатися. Побаченому не слід вірити насамперед».

«Науковець знає, що камінь — це зовсім не камінь. Ідентична ситуація і з подушкою, набитою пір’ям. Обидва предмети — хмароподібне утворення однакових невидимих обертальних часток. Але ж, скажете ви, неможливо використати камінь замість подушки? Що ж, це лише доводить вашу безпорадність супроти фізичної реальності».

«Останні наукові відкриття — наприклад, приголомшливі досягнення доктора Роберта Стадлера, — остаточно продемонстрували, що наше мислення не здатне осягнути природи всесвіту. Ці відкриття привели науковців до неприпустимих із погляду людської логіки суперечностей, які, проте, існують насправді.

Тож знайте, мої дорогі старосвітські друзі: нині вже доведено, що раціональне — це божевільне».

«Не сподівайтеся на узгодженість. Будь-що є запереченням усього решти. Не існує нічого, крім суперечностей».

«Не шукайте «здорового глузду». Вимагати «глузду» — це абсурд. Природа не має сенсу. Ніщо не має сенсу. Єдині хрестоносці, що воюють за «сенс», — це старанні й інфантильні старі діви, нездатні знайти кавалерів, та старомодні крамарі, які думають, що всесвіт елементарний, мов акуратний переоблік чи їхній рідненький касовий апарат».

«Розірвімо ланцюги упереджень, що звуться Логікою. Невже ми дозволимо, щоб нас зупинили силогізми?»

«Отож, ви думаєте, що впевнені у своїх переконаннях? Ви ні в чому не можете бути впевнені. Чи наражатимете ви на небезпеку злагоду у вашій спільноті, дружбу з сусідами, власне становище, репутацію, добре ім’я та фінансову певність заради ілюзії? Заради того, щоб зануритись у марево і думати, начебто ви думаєте? Чи збираєтеся ризикувати і поневірятися по судах у наш ненадійний час, протиставляючи чинний соціальний лад уявним поглядам, які ви називаєте своїми переконаннями? Кажете, ви певні, що маєте рацію? Ніхто не має рації і навіть не може її мати. Відчуваєте, що весь світ навколо вас помиляється? Ви не маєте можливості знати це напевно. Як на людей — усе неправильно. То навіщо з цим боротися? Не сперечайтеся. Прийміть. Пристосуйтеся. Скоріться».

Книжку написав доктор Флойд Ферріс, видав — Державний науковий інститут.

— Я не маю до неї жодного стосунку! — повторив доктор Роберт Стадлер.

Він нерухомо стояв біля столу, переживаючи неприємне відчуття, ніби пропустив повз увагу якийсь часовий відтинок, і тепер не знає, скільки часу минуло від попередньої миті. Він промовив ці слова вголос, зі злісним сарказмом, скерованим на кожного, хто змусив би його це сказати.

Стадлер стенув плечима. Якщо відштовхуватися від переконання, що самовисміювання — чеснота, цей порух плечима був емоційним відповідником до речення: «Ти, Роберте Стадлер, не поводься, мов неврастенічний старшокласник». Він сів за стіл і зовнішнім боком долоні відштовхнув книжку.

Доктор Флойд Ферріс запізнився на півгодини.

— Вибачте, — мовив він, — моя автівка знову зламалася дорогою з Вашингтона. Довелось згаяти купу часу, щоб знайти майстрів — на дорозі тепер так мало машин, що половину сервісних станцій закрито.

Його тон був більше роздратований, ніж вибачливий. Ферріс сів, не чекаючи запрошення.

Якби доктор Ферріс належав до якогось іншого фаху, його б не вважали таким уже красенем, але у своїй царині зазвичай називали «привабливим науковцем». Він був метр вісімдесят заввишки і мав сорок п’ять років, але здавався ставнішим і молодшим.

Ферріса огортала атмосфера бездоганної доглянутості, йому була притаманна грація бальних рухів, проте одяг мав стриманий: костюми вбирав зазвичай чорні або опівнічно-сині. Через тонко накреслені вусики і гладке чорне волосся хлопчаки з інститутського офісу жартувати, мовляв, доктор використовує гуталін для догляду за всім тілом. Йому не набридало самоіронічно переповідати, як колись кінопродюсер збирався ухвалити його на роль титулованого європейського жиголо. Свою кар’єру він розпочав як біолог, але про це вже всі давно забули; його знали як головного координатора Державного наукового інституту.

Доктор Стадлер зиркнув на нього вражено — зухвалість і небажання перепросити обурювали. Він сухо мовив:

— Як на мене, ви забагато часу проводите у Вашингтоні.

— Але, докторе Стадлер, хіба не ви колись відважили мені комплімент, назвавши сторожовим псом цього інституту? — люб’язно запитав доктор Ферріс. — Хіба це не найсвятіший мій обов’язок?

— У вас кілька обов’язків перед інститутом. Зокрема, пояснити причину хаосу навколо дефіциту нафти.

Стадлер не зрозумів, чому обличчя доктора Ферріса набуло напруженого і скривдженого виразу.

— Дозвольте мені зауважити, що це неочікувано та необґрунтовано, — мовив Ферріс офіційним тоном, що приховував біль та виявляв мучеництво. — Ніхто з причетних до справи представників влади не давав підстав для критики. Ми щойно подали до Бюро економічного планування та державних ресурсів докладний звіт щодо перебігу роботи на цей момент, і містер Веслі Моуч усе схвалив. Ми вклали в цей проект усі сили. Досі ніхто не називав його «хаосом». Зважаючи на місцеві труднощі та ризик виникнення пожежі, як і на той факт, що минуло тільки півроку, відколи ми…

— Про що це ви? — запитав доктор Стадлер.

— Про проект «Рекультивація Ваятта». Ви ж мене про нього запитували?

— Ні, — відповів доктор Стадлер, — ні, я… Зачекайте. Дозвольте мені розібратися. Здається, я щось пригадую про те, що інститут узявся за проект рекультивації. Що ж ви там рекультивуєте?

— Нафту, — відповів доктор Ферріс. — Нафтові поля Ваятта.

— Але ж там сталася пожежа? У Колорадо? То був… чекайте… то був чоловік, який підпалив власні нафтові свердловини.

— Я схильний вважати, що ці чутки виникли внаслідок публічної істерії, — сухо сказав доктор Ферріс. — Чутки з небажаними, непатріотичними наслідками. Не надто довіряв би тим газетним історійкам. Особисто я вважаю, що то був нещасний випадок, і Елліс Ваятт загинув у вогні.

— А хто теперішній власник тих полів?

— Наразі — ніхто. Немає ні заповіту, ні спадкоємців. Полями сім років вирішив опікуватися уряд — через суспільну необхідність. Якщо протягом цього часу Елліс Ваятт не повернеться, його офіційно визнають мертвим.

— Але навіщо вони прийшли до вас — тобто, до нас, — із таким незвичним завданням, як викачка нафти?

— Бо це складна технологічна проблема, яка потребує підтримки найкращих наукових талантів. Розумієте, йдеться про відновлення спеціального методу видобутку нафти, який застосовував Ваятт. Його обладнання досі на місці, хоч і в жахливому стані; деякі з процесів відомі, проте чомусь немає повного запису всієї технології чи основних принципів. Їх ми повинні відкрити заново.

– І як успіхи?

— Цілком задовільні. Щойно нам перерахували чималу суму. Містер Веслі Моуч задоволений. Так само, як і містер Белч із Комісії з надзвичайних ситуацій, містер Андерсон із Відділу постачання та містер Петтібон із Відділу захисту споживачів. Не розумію, чого ще від нас можна чекати. Проект цілковито успішний.

— Чи видобули ви вже хоч трохи нафти?

— Ні, але нам вдалося викликати потік із однієї свердловини — до шести з половиною галонів. Це, звісно, має лише експериментальне значення, проте слід зважати на той факт, що цілих три місяці ми гасили пожежу, і на цей момент її вже практично приборкали. У нас значно серйозніша проблема, ніж була у Ваятта: він починав із нуля, ми ж натомість маємо справу з понівеченими уламками після акту злісного, антисоціального саботажу, який… Я про те, що проблема складна, але немає сумніву: ми зможемо з нею впоратися.

— Взагалі-то я запитував у вас про брак пального тут, в Інституті. Рівень температури, який всю зиму підтримували у будівлі, жахливий. Мені сказали, пальне треба економити. Ви мусили простежити за адекватним постачанням, — це слід залагоджувати ефективніше.

— О, то ви це мали на думці, докторе Стадлер? Мені так прикро! — ці слова супроводжувались ясною полегшеною усмішкою; до Ферріса знову повернулась його турботлива манера. — Ви про те, що низька температура завдала вам дискомфорту?

— Я про те, що мало не замерз до смерті.

— Це непростимо! Чому вони мені не сказали? Прийміть мої особисті вибачення, докторе Стадлер, і будьте певні, що ви ніколи більше не зазнаєте цих незручностей. Єдине виправдання, яке я можу знайти для нашого Відділу обслуговування, — це те, що нестача пального пояснюється не їхнім недбальством, а… О, я усвідомлюю, що ви не могли про це знати, і такі речі не повинні відвертати вашої безцінної уваги, але, розумієте, брак пального минулої зими спричинив загальнодержавну кризу.

— Чому? Заради Бога, не кажіть мені, що ці Ваяттівські поля були єдиним джерелом нафти у країні!

— Ні, ні, але раптове припинення постачання з головного джерела спустошило весь нафтовий ринок. Тому урядові довелося взяти на себе контроль і нав’язати країні програму економії нафти, щоб захистити основні підприємства. Я здобув для Інституту надзвичайно високу квоту — і тільки завдяки особливій послузі, завдяки дуже особливим контактам. І почуваюся страшенно винним, що цього виявилося недостатньо. Будьте певні, таке більше не повториться. Це лише тимчасовий аварійний захід. До наступної зими ми повернемо поля Ваятта у виробництво, і умови знову нормалізуються. До того ж, коли вже йдеться про Інститут, я домовився про переобладнання всіх печей на вугілля. Це мали зробити наступного місяця, проте ливарня Стоктона в Колорадо несподівано, якось непомітно закрилася. Вони виготовляли деталі для наших печей, але Ендрю Стоктон геть неочікувано пішов у відставку, і тепер нам доведеться зачекати, аж поки його племінник знову запустить завод.

— Розумію. Що ж, вірю, ви з усім упораєтеся, — доктор Стадлер роздратовано знизав плечима. — Це вже просто смішно: наукова установа змушена залагоджувати стільки технологічних авантюр для уряду.

— Але, докторе Стадлер…

— Знаю, знаю, цього не уникнути. До речі, що таке проект «Х»?

Доктор Ферріс вистрелив у нього поглядом — чудним, пронизливим і настороженим, дещо здивованим, але не наляканим.

— Докторе Стадлер, де ви почули про проект «Х»?

— О, я почув, як кілька ваших молодших працівників щось говорили про нього так таємничо, мов детективи-аматори. Сказали, це щось несамовито секретне.

– І це правда, докторе. Це надзвичайно таємний дослідницький проект, що його нам довірив уряд. І найважливіше, щоб у газети про нього не виточилося жодного слова.

— А що таке «Х»?

— «Ксилофон». Проект «Ксилофон». Це кодова назва, звісно. Робота пов’язана зі звуком. Але я певен, вас це не зацікавить. Цей почин цілковито технологічний.

— Так, не хочу нічого знати. Я не маю часу на ваші технологічні ініціативи.

— Чи можу я порадити, докторе Стадлер, що словосполучення «Проект Х» бажано не вживати перед будь-ким?

— Добре, добре. Правду кажучи, мене такі розмови не надихають.

— Звісно ж! Та і я не пробачив би собі, якби дозволив відібрати у вас час. Будь ласка, не сумнівайтесь, що можете перекласти це на мене, — він зібрався вставати. — Якщо це й була причина, з якої ви хотіли мене бачити, то прошу, повірте, я…

— Ні, — повільно мовив доктор Стадлер. — Я хотів вас бачити через інше.

Доктор Ферріс не ставив жодних запитань, не виявляв щонайменшого бажання прислужитися; він сидів і чекав.

Доктор Стадлер простягнув руку і зневажливим рухом пересунув книжку з кутка столу до його центру.

— Чи можете пояснити, що це за непристойність? — запитав він.

На книжку доктор Ферріс і не глянув — він не зводив очей зі Стадлера. Потім відхилився назад і з дивною посмішкою промовив:

— Яка велика честь, що ви зробили заради мене такий виняток і прочитали популярну книжку. Цих примірничків протягом останніх двох тижнів продалося двадцять тисяч.

— Я її прочитав.

– І?

— Сподіваюсь почути пояснення.

— Текст вас збентежив?

Доктор Стадлер поглянув на нього здивовано:

— Чи усвідомлюєте ви, яку тему обрали? Взяти лише стиль, тільки стиль, цей бульварний підхід — для такого предмета!

— У такому разі, чи вважаєте ви, що зміст заслуговував на поважніше висвітлення? — голос лунав так невинно і гладко, що доктор Стадлер не зміг розгледіти у ньому знущання.

— Чи усвідомлюєте ви, що саме проповідуєте в цій книжці?

— Оскільки ви, докторе Стадлер, здається, її не схвалюєте, вважайте, що я написав книжку несвідомо.

Доктор Стадлер подумав про цю незбагненну Феррісову манеру: поки йому здавалося, що вистачить самого несхвалення, Феррісові на все було начхати.

— Якби п’яний хам виразив себе на папері, — сказав доктор Стадлер, — якби вічний дикун, що злісно виливає ненависть до інтелекту, відшукав відображення своєї сутності — саме такої книжки я від них чекав би. Але отримати її від науковця, з вихідними даними цього Інституту!..

— Але, докторе Стадлер, це книжка не для науковців. Її написано саме для того п’яного хама.

— Тобто?

— Для широкого загалу.

— Але ж заради Бога! Найнікчемніший недоумок здатен розгледіти разючі протиріччя у кожнісінькому вашому твердженні.

— Скажімо так, докторе Стадлер: той, хто цього не побачить, заслуговує на те, щоб вірити усім моїм твердженням.

— Але ви прикриваєте ці нечувані речі престижем науки! Нормально, коли ганебна посередність на кшталт Саймона Прітчетта верзе нісенітниці, видаючи їх за одурманливий містицизм — ніхто його не слухає. Але ж ви змусили їх думати, що це наука. Наука! Ви використали досягнення розуму, щоб його ж таки і зруйнувати. За яким правом ви скористалися моєю роботою і здійснили самовільний, безглуздий перехід в іншу царину, витягнули непридатну метафору і зліпили страхітливе узагальнення з того, що є всього лише математичною проблемою? За яким правом ви надали цьому такого звучання, ніби я — Я! — дозволив видати цю книжку?

Ферріс не робив нічого, просто спокійно дивився на доктора Стадлера. Однак спокій надавав йому майже поблажливого вигляду.

— Ну ось, розумієте, докторе Стадлер, ви говорите так, ніби книжку призначено для публіки, здатної мислити. Але це не так, тому не варто непокоїтися щодо точності, законності, логіки та престижу науки. Її адресовано масам. А ви перший завжди вважали, що маси не мислять.

Він зробив паузу, але доктор Стадлер не сказав нічого.

— Ця книжка може не мати жодної філософської цінності, зате має значну психологічну.

— Яку це?

— Розумієте, докторе Стадлер, люди не хочуть думати. І що глибше вони вгрузають у проблеми, то менше бажають думати. Але завдяки певному інстинкту вони відчувають, що таки мусять думати — отже, почуваються винними. Тому благословлятимуть і йтимуть слідом за кожним, хто виправдовує їхню безмозкість. За кожним, хто перетворить на чесноту — високоінтелектуальну чесноту — те, що вони завжди вважали своїм гріхом, слабкістю і провиною.

— Ви пропонуєте цьому потурати?

— Це шлях до популярності.

— Навіщо вам популярність?

Очі Ферріса мимохідь ковзнули обличчям доктора Стадлера.

— Ми — публічна установа, — незворушно відповів він. — Нас підтримують публічні фонди.

— Тому ви розповідаєте людям, що наука — звичайне шахрайство — і її слід знищити!

— За логікою, такий висновок можна винести з моєї книжки. Але народ дійде інакших висновків.

— А як щодо знеславлення Інституту в очах інтелектуалів, якщо вони ще залишилися?

— Навіщо ними перейматися?

Доктор Стадлер міг зрозуміти цю фразу, якби її було вимовлено з ненавистю, заздрістю чи злістю; але відсутність будь-якої з цих емоцій, буденна легкість голосу, якась аж сміхотливість, різонули його, наче миттєвий проблиск зі сфери, що не могла бути частиною реальності; внизу живота розлився холодний жах.

— Докторе Стадлер, ви помітили реакцію на мою книжку? Її сприйняли доволі схвально.

— Так. І саме у це я не можу повірити.

Стадлер мусив спілкуватися так, наче це була цивілізована дискусія, йому не слід було зупинятися, дослухаючись до власних почуттів.

— Я не здатен збагнути, чому вас обдарували такою увагою поважні академічні журнали, як не розумію і того, що вони дозволили собі всерйоз обговорювати цю книжку. Якби Г’ю Акстон був живий, у жодній академічній публікації ні в кого не піднялась би рука означити це як філософську працю.

— Але його вже немає.

Доктор Стадлер відчув, що от-от вимовить слова, які від нього хочуть почути, і прагнув завершити розмову, перш ніж зрозуміє, що то за слова.

— До того ж, — продовжував доктор Ферріс, — анонси моєї книжки — о, я певен, що ви не зважаєте на такі дрібниці, як анонси, — містили цитати схвального листа, що надійшов мені від містера Веслі Моуча.

— Що за чортовий містер Веслі Моуч?

Доктор Ферріс усміхнувся:

— Докторе Стадлер, наступного року навіть ви такого не запитуватимете. Скажімо так: містер Моуч — це людина, яка опікується розподілом нафти — поки що.

— Тоді я раджу вам триматися за свою роботу. Співпрацюйте з містером Моучем і залиште йому сферу мазутних печей, але сфера ідей належить мені.

— Цікаво було б визначити лінію розмежування, — недбало, тоном викладацького напучування, зауважив доктор Ферріс. — Але ж говоримо про мою книжку, отже — про царину зв’язків із громадськістю.

Він обернувся і турботливим жестом указав на математичні формули, виведені крейдою на дошці:

— Докторе Стадлер, це була б катастрофа, якби ви дозволили, щоб галузь зв’язків із громадськістю відволікла вас від праці, на яку не здатен більше ніхто на світі.

Він це мовив так улесливо і догідливо, що доктор Стадлер ніколи не зміг би пояснити, чому насправді почув: «Сиди біля своєї дошки!»

Вченого охопило пекуче роздратування, що він раптом обернув його сам проти себе, розлючено подумавши, що мусить позбутися цих підозр.

— Зв’язки з громадськістю? — презирливо мовив він. — Не бачу практичної потреби у вашій книжці. Не розумію, чого саме за її допомоги можна досягнути.

— Не розумієте? — погляд доктора Ферріса швидко ковзнув по обличчю співрозмовника; полиск зухвальства був занадто швидкий, щоб його можна було з певністю ідентифікувати.

— Я не можу собі дозволити думки, що цивілізоване суспільство здатне на такі речі, — суворо проказав доктор Стадлер.

— Це блискуче і точно, — радісно підхопив доктор Ферріс. — Ви не можете собі дозволити.

Доктор Ферріс підвівся, поквапившись першим показати, що розмову закінчено.

— Докторе Стадлер, у разі будь-якого дискомфорту прошу звертатися до мене, — сказав він. — Це мій привілей — завжди бути до ваших послуг.

Знаючи, що мусить убезпечити свою зверхність, притлумлюючи ганебне усвідомлення, до якого засобу змушений вдаватися, доктор Стадлер владно і наголошено саркастично, майже брутально, мовив:

— Наступного разу, коли я вас викличу, завчасно подбайте про той свій автомобіль.

— Авжеж, докторе Стадлер, докладу всіх зусиль, щоб більше ніколи не запізнюватись, і благаю вас мені пробачити.

Доктор Ферріс відповів, ніби за командою відіграв свою роль; наче йому лестило, що доктор Стадлер нарешті збагнув сучасний стиль спілкування.

— Моя машина завдає мені жахливого клопоту, розпадається на шматки, я вже навіть замовив був нову, найкращу на ринку, «гаммонд» із відкидним верхом — але Лоуренс Гаммонд минулого тижня відійшов від справ, без жодної причини і попередження, тому все зависло. Складається враження, що ті негідники розчиняються у повітрі. На це потрібно знайти якусь раду.

Коли Ферріс пішов, доктор Стадлер сів за стіл, звівши плечі, свідомий лише одного відчайдушного бажання: від усіх сховатись. Із болючого туману, який би він не зміг окреслити словами, виринало відчайдушне відчуття, що ніхто — ніхто з тих, кого він цінував, — уже ніколи не захоче його бачити.

Він знав, яких саме слів не вимовив: не сказав, що осудить книжку публічно та відречеться від неї в ім’я Інституту. Не сказав цього, боячись виявити, що ця погроза не зачепить Ферріса, що Ферріс у безпеці, що слово доктора Роберта Стадлера більше нічого не важить. І подумки переконуючи себе, що згодом обміркує, як розпочати публічний протест, хоча насправді вже знав, що не зробить цього.

Він узяв книжку і кинув її у смітник.

Несподівано і дуже чітко в його свідомості проступило обличчя. Стадлер наче побачив кожну рису молодого лиця, яке протягом років не дозволяв собі згадувати. Доктор подумав: «Ні, він не читав цієї книжки, він її не побачить, він мертвий, він мав померти дуже давно…» Шок від усвідомлення, що саме цього чоловіка він прагнув побачити дужче за всіх на світі, й водночас сподівався, що він мертвий, відгукнувся різким, аж фізичним болем.

Стадлер не знав, чому його рука затремтіла, коли він жадібно вхопив слухавку: задзвонив телефон, і його секретарка сказала, що на лінії міс Даґні Таґґарт. Понад рік він вважав, що ця жінка ніколи більше не захоче його бачити. Вона просила про зустріч. Її голос був чистий і рівний.

— Так, міс Таґґарт, звісно, так, справді… У понеділок вранці? Так… Послухайте, міс Таґґарт, у мене сьогодні зустріч у Нью-Йорку, я можу підскочити до вашого офісу після обіду, якщо бажаєте… Ні, ні, жодних клопотів, мені буде приємно… Сьогодні близько другої, міс Таґґарт…Тобто, близько четвертої.

Не було у нього ніякої зустрічі в Нью-Йорку. Він навіть не дав собі можливості зрозуміти, що спонукало його таке сказати. Нетерпляче всміхався, вдивляючись у клапоть сонячного світла на віддаленому пагорбі.

Чорною лінією Даґні закреслила потяг номер дев’яносто три на розкладі й відчула миттєве задоволення, зауваживши, що зробила це спокійно. Протягом минулих півроку вона безліч разів таке робила. Спершу було складно, але ставало дедалі простіше.

Подумала, що надійде день, коли вона зможе виводити такі смертельні перекреслення без щонайменшого зусилля. Потяг номер дев’яносто три був вантажний, возив продовольство до Гаммондсвіля, в Колорадо.

Даґні знала, що далі: по-перше, зникнуть спеціальні товарняки, потім буде скорочено кількість вагонів до Гаммондсвіля, прикріплених, наче бідні родичі, ззаду до вантажних, і призначених для інших міст; тоді поступово зменшиться тривалість зупинок на станції Гаммондсвіль у розкладах пасажирських потягів, а далі настане день, коли вона викреслить Гаммондсвіль із мапи. Саме так усе сталося зі станцією Ваятт і містечком Стоктон.

Щойно з’ясувалось, що Лоуренс Гаммонд пішов у відставку, Даґні зрозуміла: марно чекати, сподіватись і міркувати, чи його двоюрідний брат, адвокат або комітет місцевих мешканців запустять завод знову. Пора урізати графіки.

Минуло трохи менш як півроку, відколи зник Елліс Ваятт. Період, радісно названий якимось журналістом «знаменним днем маленької людини». Кожен власник нафтового бізнесу в країні, який володів бодай трьома свердловинами і бідкався, що Елліс Ваятт не залишив йому шансу вижити, кинувся заповнювати зяючу широку продухвину, покинуту Ваяттом. Вони формували ліги, кооперативи, асоціації; стягували докупи свої ресурси та друковані бланки. «Маленька людина вийшла на сонячне світло», — написав журналіст. Їхнє сонце було тим полум’ям, що танцювало навколо бурових вишок «Нафти Ваятта». У сліпучому сяйві цього вогню вони надбали такі статки, про які мріяли, статки, що не вимагають жодних здібностей чи зусиль. Тоді їхні найбільші клієнти — скажімо, енергетичні компанії, які п’ють нафту цілими потягами і не зважають на людську вразливість, узялися переходити на вугілля, а дрібніші й толерантніші клієнти почали випадати з бізнесу. Хлопці у Вашингтоні наклали обмеження на нафту і надзвичайний податок на працедавців, щоб підтримати безробітних на нафтових родовищах. Згодом зачинилося кілька великих нафтових компаній, а маленькі люди, пізнавши сонячне світло, раптом виявили, що бурове долото, яке досі коштувало сотню доларів, зараз коштує п’ятсот, ринку для обладнання нафтових родовищ немає, тому постачальники мусять заробляти на одному долоті те, що раніше заробляли на п’яти, — або зникати. Почали закривати трубопроводи, бо ніхто не здатен був їх утримувати. Залізницям забезпечили дозвіл підняти вантажні тарифи; нафти для перевезення було небагато, тому вартість робочого потяга з цистернами вивела з гри дві маленькі транспортні лінії. А коли сіло сонце, з’ясувалося, що експлуатаційні витрати, які раніше дозволяли жити на їхніх шістдесятиакрових полях і могли існувати завдяки милям Ваяттових пагорбів, — розвіялись у просторі разом із кільцями диму. Аж доки їхні статки розчинились, а насоси перестали працювати, маленькі люди не усвідомлювали, що жоден бізнес у цій країні не може дозволити собі купувати нафту за такою ціною, за якою вони тепер змушені її видобувати. Тоді хлопці у Вашингтоні забезпечили операторам нафтового промислу дотації; але не всі мали друзів у Вашингтоні, тому ніхто не прагнув надто ретельно вивчати чи обговорювати ситуації, що склалася потому.

Становищу Ендрю Стоктона заздрили більшість бізнесменів. Гарячковий перехід на вугілля ліг на його плечі вагою золота: завод працював цілодобово, ведучи перегони з черговою зимовою хурделицею, виливаючи деталі для вугільних печей та горен. Залишилося не так і багато ливарень; він став одним із найбільших стовпів, що забезпечував льохи і кухні країни. Стовп упав без попередження. Ендрю Стоктон оголосив, що згортає свою справу, закрив завод, а сам зник. Він не залишив жодного слова про те, що слід робити із заводом, і чи зможуть родичі Стоктона повторно його запустити.

На дорогах країни досі траплялися машини, але вони пересувались, наче мандрівники у пустелі, обминаючи вибілені сонцем кістяки коней: проїздили повз скелети авто, зламані й покинуті в рівчаках край доріг. Люди більше не купували машин, автомобільні фабрики закривались. Але були чоловіки, які досі могли роздобути бензин завдяки дружнім стосункам, суть яких нікого не обходила. Вони купували машини за будь-яку ціну. Гори Колорадо були залиті світлом із великих вікон заводу, звідки конвеєрні стрічки Лоуренса Гаммонда переміщали вантажівки й легкові автомобілі на запасні колії «Таґґарт Трансконтиненталь». Звістка про те, що Лоуренс Гаммонд пішов у відставку, прийшла у найменш очікуваний момент, коротка й раптова, наче самотній удар дзвону серед важкої тиші. Комітет місцевих мешканців транслював тепер звернення по радіо, благаючи Лоуренса Гаммонда, хоч де б він був, дозволити їм відкрити завод. Гаммонд не озивався.

Коли пішов Елліс Ваятт, Даґні скрикнула. Коли звільнився Ендрю Стоктон — зойкнула. Почувши про відставку Лоуренса Гаммонда, вона знеохочено запитала:

— Хто наступний?

— Ні, міс Таґґарт, я не можу цього пояснити, — сказала їй під час останньої подорожі до Колорадо, два місяці тому, сестра Ендрю Стоктона. — Він навіть словом не обмовився, і я не знаю, живий він чи мертвий, як і Елліс Ваятт. Ні, напередодні його відставки нічого особливого не сталося. Пам’ятаю тільки, що останнього вечора до нього приходив якийсь чоловік. Незнайомець, якого я ніколи досі не бачила. Вони розмовляли до пізньої ночі: коли я пішла спати, в кабінеті Ендрю і далі горіло світло.

У містах Колорадо люди мовчали. Даґні бачила, як вони ходять вулицями, повз свої маленькі аптеки, господарчі та продуктові магазини: так, наче сподівалися, що заклопотаність порятує від роздумів про майбутнє. Вона також ходила тими вулицями, намагаючись не підводити голови, не бачити пластів закіптюженого каменю та деформованої сталі — нафтових полів Ваятта. Їх можна було розгледіти з багатьох містечок; дивлячись уперед, Даґні бачила їх удалечині.

Одна свердловина на гребені пагорба досі горіла. Нікому не вдавалось її загасити. Ідучи вулицями, Даґні помічала вогонь: полум’я судомно звивалося на тлі неба, немов силкуючись вирватися на волю. Вона бачила його вночі з вікна потяга, на відстані сотень чистих, темних кілометрів: крихітний непокірний вогник тріпотів на вітрі.

Люди називали його Ваяттовим Смолоскипом.

Найдовший потяг на «Лінії Джона Ґолта» мав сорок вагонів. Найшвидший їхав зі швидкістю вісімдесят кілометрів на годину. Двигуни доводилося берегти: вони працювали на вугіллі, а термін їхньої експлуатації вже давно минув. Джим діставав пальне для дизелів, що тягнули «Комету», та для кількох трансконтинентальних вантажних потягів. Єдине джерело пального, на яке вона могла розраховувати, і єдиний, з ким могла працювати, був Кен Данаґґер із «Вугілля Данаґґера» у Пенсильванії.

Порожні потяги гриміли через чотири штати, що географічно були прив’язані до горлянки Колорадо. Кілька вагонів, завантажених вівцями, кукурудзою, динями та фермерською занадто урочисто вбраною родиною, яка мала друзів у Вашингтоні. На кожен робочий потяг Джим отримав дотації з Вашингтона — не як перевізник, що має прибутки, а як служба забезпечення «суспільної рівності».

Даґні вкладала всю свою енергію, щоб потяги й далі рухалися ділянками, де вони досі були потрібні, територіями, де тривало виробництво. Але у балансовому звіті «Таґґарт Трансконтиненталь» чеки Джимових дотацій на порожні потяги містили більші показники, ніж прибуток від найкращих вантажних потягів найжвавіших індустріальних відрізків.

Джим хизувався, що останні півроку були найсприятливіші за всю історію Таґґартів. На лискучих сторінках його звіту як прибуток акціонерам значилися гроші, що він їх не заробив — дотації за порожні потяги; і гроші, які йому не належали, — суми, що мали відійти на сплату відсотків та списання Таґґартівських облігацій, боргу, який, з волі Веслі Моуча, йому було дозволено не виплачувати. Він хвалився більшим об’ємом вантажних вагонів, що тягнули Таґґартові локомотиви в Арізоні (Ден Конвей закрив останню лінію «Фенікс — Дюранґо» і пішов у відставку) та у Міннесоті, де Пол Ларкін переправляв колією залізну руду, після чого останні судна на Великих Озерах, що її перевозили, пішли у небуття.

— Ти завжди вважала вміння заробляти гроші важливою чеснотою, — з химерною напівусмішкою звернувся до неї Джим. — Що ж, здається, я в цьому успішніший за тебе.

Ніхто не вдавав, що розуміє ситуацію з замороженими залізничними облігаціями; можливо, тому що всі занадто добре її розуміли. Спершу проступили ознаки паніки серед власників облігацій та небезпечне обурення громадськості. Далі Веслі Моуч видав чергову директиву, в якій ішлося, що люди зможуть «розморозити» свої облігації в разі «нагальної необхідності»: уряд викупить облігації, якщо визнає підставу переконливою. Було три запитання, на які ніхто не відповідав, але яких ніхто і не ставив: що є доказом? Що є необхідністю? Нагальна — для кого?

Тоді стало ознакою поганого тону обговорювати, чому хтось один отримав дозвіл на розмороження його грошей, а іншому відмовили. Якщо хтось запитував: «Чому?», люди відверталися, замурувавши роти. Це просто слід було описувати, а не пояснювати, каталогізувати факти, а не оцінювати їх: кошти містера Сміта розморозили, а містера Джонса — ні; це й усе. І коли містер Джонс наклав на себе руки, люди казали: «Хтозна, якби йому справді аж так потрібні були гроші, уряд дав би йому, але він просто занадто жадібний».

Не варто було розводитися і про людей, що, отримавши відмову, продавали свої облігації за третину вартості людям з переконливими «потребами»: за їхньої участі тридцять три заморожених центи перетворювалися на цілий долар; або про нові професії, що їх опановували світлі, допіру з коледжу, юнаки. Вони називали себе «розморожувачами» і пропонували послуги: «Заповнення анкет із сучасними формулюваннями». Юнаки мали друзів у Вашингтоні.

Дивлячись із платформи котроїсь сільської станції на залізницю Таґґарта, Даґні відчувала не осяйні гордощі, як колись, а імлистий сором із присмаком провини, схожий на смердючу іржу, якою поріс метал, чи навіть гірше: іржу з відтінком крові. Але згодом, у вестибюлі Термінала, вона поглянула на статую Ната Таґґарта і подумала: «Це була твоя залізниця, ти зробив, ти боровся за неї, тебе не спиняли страх і відраза, і я не віддам її людям із накипом кровавої іржі, я — єдина, хто залишився її охороняти».

Вона й далі шукала чоловіка, який винайшов двигун.

Це була єдина частина роботи Даґні, що дозволяла витримувати решту. Єдина зрима мета, що надавала сенсу боротьбі. Часом наставали періоди, коли вона розмірковувала про те, навіщо хотіла переконструювати той двигун.

«Навіщо?» — здавалося, запитував у неї якийсь голос. «Бо я досі жива», — відповідала вона. Однак пошуки були марні. Двоє її інженерів нічого не відшукали у Вісконсині. Вона відправила їх через усю країну, щоб знайти чоловіка, який працював на «Двадцяте століття», — довідатись ім’я винахідника. Вони так нічого і не знайшли. Даґні відрядила їх перевірити документи в Бюро патентів; з’ясувалося, що жодного патенту на двигун ніколи не було зареєстровано.

Єдиним слідом у її особистих пошуках був недопалок цигарки зі знаком долара. Вона про нього вже й забула, аж раптом недавно, якось увечері, знайшла у шухляді свого столу і передала своєму знайомому з кіоску у вестибюлі. Оглядаючи недопалок, обережно стискаючи його двома пальцями, старий був вражений; він ніколи досі не чув про таку марку і дивувався, як міг її не знати.

— Міс Таґґарт, вона була хорошої якості?

— Найкраща з усіх, що я курила.

Він збентежено кивнув, пообіцявши довідатися про виробника і дістати блок.

Даґні намагалася знайти науковця, який міг би спробувати реконструювати двигун. Поговорила з фахівцями, яких їй порекомендували як найкращих у цій царині. Перший, вивчивши залишки двигуна та рукопис, тоном сержанта-інструктора зі стройової підготовки сказав, що ця штука не може працювати, не працювала ніколи і він доведе, що жоден двигун такого типу не здатен діяти в принципі. Другий промимрив, немов складаючи нудний залік, що не знає, чи можна таке зробити, і довідуватися не збирається. Третій агресивно-зверхньо сказав, що спробує виконати завдання, якщо отримає контракт на десять років по двадцять п’ять тисяч доларів на рік: «Зрештою, міс Таґґарт, якщо ви сподіваєтеся заробити на цьому двигуні величезні кошти, то час, яким я ризикую, маєте оплачувати саме ви». Четвертий, наймолодший, якусь мить мовчки дивився на неї, а потім вираз його обличчя змінився з безвиразного на презирливий:

— Знаєте, міс Таґґарт, не думаю, що такий двигун у принципі слід складати, навіть якби хтось і довідався, як це робиться. Це було б настілки досконаліше від усього створеного досі, що стало б виявом несправедливості до дрібніших науковців, адже не залишило б простору для їхніх здобутків та вмінь. Не думаю, що у сильного є право похитнути самоповагу слабкого.

Даґні наказала йому покинути кабінет, а сама застигла, охоплена недовірою і жахом перед фактом, що найпомилковіше твердження, яке їй випало чути за життя, було подано як моральну чесноту.

Рішення поговорити з доктором Робертом Стадлером вона сприймала як свій останній шанс.

Долаючи внутрішній опір, наче супроти гальм, витиснутих до межі, Даґні змусила себе йому зателефонувати. Вона сперечалася сама з собою. Думала: я маю справу з чоловіками штибу Джима та Оррена Бойла, а Стадлерова провина менша за їхні, — чому я не можу з ним розмовляти?

Відповіді вона не знайшла, відчувала лише спротив і певність, що з усіх чоловіків на світі доктор Роберт Стадлер був єдиним, кому вона не повинна телефонувати.

Сівши за стіл над розкладами «Лінії Джона Ґолта» і чекаючи на доктора Стадлера, вона міркувала, чому впродовж стількох років у царині науки не з’явилося жодного першорядного таланту. Знайти відповідь їй не вдавалося. Даґні дивилась на чорну риску, що позначала на розкладі перед нею дев’яносто третій потяг.

«Потяг має два великих атрибути життя, — думала вона, — рух і мету; раніше він був, наче жива істота, але тепер це тільки певна кількість мертвих вантажних вагонів та двигунів. Не давай собі можливості відчувати, якнайшвидше розчленуй каркас, двигуни потрібні у всій системі; Кенові Данаґґеру в Пенсильванії потрібні потяги, більше потягів, якби лишень…»

— Доктор Роберт Стадлер, — промовив голос із комутатора на її столі.

Він увійшов, усміхаючись; усмішка, здавалось, увиразнювала його слова:

— Міс Таґґарт, чи можете ви повірити, як я безмежно радий знову вас бачити?

Вона не всміхнулася: відповідала серйозно та ввічливо:

— Дуже приємно, що ви прийшли сюди.

Вона вклонилась, її струнка постать напружено завмерла, якщо не зважати на офіційний порух голови.

— А якщо я зізнаюся, що чекав лише на переконливий привід сюди прийти? Чи це вас вразить?

— Постараюся не зловживати вашою люб’язністю, — штивно промовила вона. — Прошу сідати, докторе Стадлер.

Він радісно роззирнувся:

— Ніколи не випадало бачити офісу виконавчого директора залізниці. Не знав, що це таке… таке імпозантне місце. Це характеризує стиль вашої роботи?

— Докторе Стадлер, справа, про яку я хочу порадитися, не надто відповідає вашим зацікавленням. Можливо, це дивно, що я до вас звертаюся. Дозвольте, будь ласка, пояснити.

— Те, що ви побажали до мене звернутися — цілком достатній мотив. Якщо можу вам чимось прислужитися, будь-чим… Навіть не знаю, чи зараз щось може втішити мене дужче.

Його усмішка вабила — то була емоція земної людини, спрямована не вуалювати слова, а увиразнювати сміливість висловлювати щирі почуття.

— Моя проблема стосується технології, — сказала Даґні з чистою, безбарвною інтонацією молодого механіка, що обговорює складне завдання. — Я цілком усвідомлюю вашу зневагу до цієї царини науки. Не сподіваюся, що ви розв’яжете мою проблему, — ця робота навряд чи належить до ваших інтересів і обов’язків. Хочу лише викласти суть, а потім поставлю два запитання. Я мусила до вас звернутися, бо це стосується розуму певної особи, видатного розуму, а… — рівним тоном проказала вона, намагаючись якнайточніше формулювати, — а ви зараз єдина світла голова у цій царині.

Даґні не зрозуміла, чому її слова так зачепили Стадлера. Вона помітила, як застигло його обличчя, а очі набули раптом серйозного виразу, що здавався нетерплячим і майже благальним. Скромно й просто він запитав (хоча голос його лунав понуро, наче притиснутий вагою якоїсь емоції):

— Міс Таґґарт, яка у вас проблема?

Даґні розповіла про двигун та про місце, де його знайшла, й, оминувши деталі пошуків, сказала, що не вдалося довідатися ім’я винахідника. Простягнула йому фотографії двигуна та залишки рукопису.

Спостерігала, як він читав. Спершу його очі швидко, з фаховою впевненістю пробіглися документом, далі виникла пауза, потім дедалі чіткіше почала проступати напружена увага, заворушилися губи — хтось інший на його місці присвиснув би чи судомно хапонув повітря. Він надовго завмер і відвів погляд; здавалося, що його розум мчить карколомними стежками, намагаючись не втратити жодної думки. Вона бачила, що він прогортав рукопис назад, потім зупинився, знову примусив себе читати, наче його розривало між жадобою продовжувати та охопити всі варіанти, що розкриваються перед його внутрішнім зором. Даґні бачила його мовчазне захоплення, знала, що він забув про її офіс, її існування, геть про все, крім документа; вражена з цієї реакції, пошкодувала, що не може симпатизувати доктору Робертові Стадлеру.

Понад годину тривала мовчанка. Потім він закінчив читати і поглянув на неї.

— Але ж це надзвичайно! — сказав він радісно і зачудовано, ніби повідомляючи несподівані для неї новини.

Вона хотіла б усміхнутися та подарувати йому радість спільного тріумфу, натомість просто кивнула і прохолодно погодилася:

— Так.

— Але ж, міс Таґґарт, це грандіозно!

— Так.

— Ви сказали, це стосується технологій? Це набагато, набагато, набагато більше. Сторінки, де він пише про свій трансформатор… Можете побачити, з чого він виходить. Він дійшов до нової концепції енергії. Він відкинув всі наші старі припущення, згідно з якими його двигун не міг би існувати. Він сформулював власні передумови і розкрив таємницю перетворення статичної енергії на кінетичну. Чи знаєте ви, що це означає? Чи усвідомлюєте, який подвиг чистої, абстрактної науки довелося йому здійснити, перш ніж створити свій двигун?

— Хто? — тихо запитала вона.

— Перепрошую?

— Це перше з двох запитань, які я хотіла вам поставити, докторе Стадлер: чи спадає вам на думку молодий науковець, якого ви могли знати десять років тому, і який був би на таке спроможний?

Стадлер уражено завмер. Він не мав часу, щоб обміркувати це запитання.

— Ні, — насупившись, повільно сказав він. — Ні, нікого не можу пригадати… І це дивно… Бо такий хист неможливо було б не помітити… Хтось привернув би до нього мою увагу… До мене завжди присилають перспективних молодих фізиків. Ви сказали, що знайшли це в дослідницькій лабораторії звичайної комерційної фабрики двигунів?

— Так.

— Дивно. Що він робив у такому місці?

— Створював двигун.

— Саме про це мені і йдеться. Людина з геніальними задатками видатного науковця, яка вирішила стати комерційним винахідником? Як на мене, це обурливо. Йому хотілося зробити двигун, тому він тихо здійснив революцію в енергетиці, досягнув мети — і навіть не подбав, щоб опублікувати свої знахідки, а просто сконструював механізм. Чому він прагнув марнувати свій інтелект на практичні прилади?

— Можливо, тому що йому подобалося жити у цьому світі, — вихопилось у неї.

— Даруйте?

— Ні, я… Вибачте, докторе Стадлер. Я не збиралася обговорювати жодних тем… не дотичних…

Стежачи за власними думками, він проігнорував її слова:

— Чому він не прийшов до мене? Чому не приєднався до важливих наукових кіл, до яких належу я? Якщо йому вистачило розуму на це, то він, безсумнівно, мав достатньо тями, щоб розуміти важливість свого винаходу. Чому він не опублікував доповідь про своє визначення енергії? Я бачу загальний напрямок, яким він рухався, але ж — чорт забирай! — найважливіших сторінок бракує, немає офіційного звіту! Хтось із його оточення стовідсотково мусив бути достатньо обізнаний, щоб оголосити про цю роботу всьому науковому світові. Чому вони цього не зробили? Як вони могли занедбати, просто-таки занехаяти річ такого рівня?

— Це запитання, на які я не можу знайти відповідей.

– І, крім цього, суто з практичного погляду, чому цей двигун покинули в купі сміття? Перший-ліпший телепень-промисловець віддав би усе, щоб заробити на ньому статки. Жодного інтелекту не треба, щоб побачити його комерційну цінність.

Вона вперше всміхнулась усміхом, сповненим гіркоти. І промовчала.

— Думаєте, неможливо виявити винахідника? — запитав він.

— На цей момент — абсолютно неможливо.

— Вважаєте, він досі живий?

— Сподіваюся на це. Але не впевнена.

— Припустімо, я спробую опублікувати про нього оголошення?

— Ні. Не робіть цього.

— Але якби я дав оголошення у наукових виданнях і попросив доктора Ферріса… — він замовк. Їхні погляди блискавично зустрілися. Даґні не сказала нічого, але витримала його погляд. Він відвів очі й холодно та рішуче закінчив речення:

— …попросив доктора Ферріса передати по радіо, що я бажаю його бачити, чи відмовиться він прийти?

— Так, докторе Стадлер, мабуть, він відмовиться.

Він не дивився на Даґні. Вона помітила легке напруження його лицевих м’язів на водночас якомусь млявому обличчі; жінка не могла б пояснити ні того, яке світло вигасало у ньому, ні що саме спонукало її подумати про це вгасання.

Він кинув рукопис на стіл звичним для себе зневажливим жестом:

— Люди, достатньо ділові, щоб продавати свій розум за гроші, повинні володіти знаннями про обставини практичної реальності.

Він дивився на неї дещо виклично, ніби очікуючи різкої відповіді. Проте Даґні відреагувала ще гірше: безсторонньо, ніби істинність чи хибність його обвинувачень її не обходили. Вона ввічливо промовила:

— Друге моє запитання таке: чи погодитеся ви назвати ім’я будь-якого знайомого фізика, який, на ваш погляд, здатен спробувати реконструювати цей двигун.

Він поглянув на неї і тихо засміявся; цей сміх лунав зболено.

— Міс Таґґарт, невже це мучить і вас? Неможливість знайти розумну людину?

— Я спілкувалася з кількома фізиками, яких мені палко рекомендували, і виявила, що вони безнадійні.

Він енергійно потягнувся вперед.

— Міс Таґґарт, — запитав він, — ви розраховували на мене, бо довіряєте цілісності моїх наукових суджень?

У запитанні вчувалося оголене благання.

— Так, — стримано відповіла Даґні. — Я довіряю цілісності ваших наукових суджень.

Чоловік відкинувся назад. Здавалося, внутрішня усмішка знімає напруження з його обличчя.

— Хотів би я вам допомогти, — промовив він, наче звертався до товариша. — Я хотів би вам допомогти з егоїстичних міркувань, тому що, розумієте, серед моїх найбільших проблем — намагання знайти талановиту людину для власного колективу. Талановиту, чорта з два! Та мене б утішила навіть видимість такої перспективи! Але про тих, кого до мене присилають, не можна навіть сказати, що вони мають потенціал вирости бодай у хороших автомеханіків. Не знаю, чи це я старішаю і починаю вимагати забагато, чи це людська раса вироджується, але за часів моєї молодості здавалося, що світ не аж такий позбавлений розуму. Сьогодні, якби ви побачили тих чоловіків, із якими я розмовляв, ви б…

Він різко замовк, наче від раптового спогаду. Певний час мовчав: здавалося, доктор розмірковує над чимось, що добре знає, але не хоче їй розповідати. У цьому Даґні переконалася, коли Стадлер грубо й обурено підсумував (ця інтонація підтверджувала, що він ухиляється від теми):

— Ні, я не знаю людини, яку міг би вам порекомендувати.

— Докторе Стадлер, це все, про що я хотіла у вас запитати, — сказала вона. — Дякую, що присвятили мені свій час.

Якусь мить він сидів мовчки і нерухомо, ніби не міг примусити себе піти.

— Міс Таґґарт, — запитав він, — чи не могли б ви мені показати цей двигун?

Даґні здивовано поглянула на нього:

— Ну, так… Якщо хочете. Але він у підземному сховищі, в тунелях Термінала.

— Я б спустився, якщо ви не проти мене туди повести. У мене немає жодних особливих мотивів. Винятково особиста цікавість. Я хотів побачити його… Ото й усе.

Коли вони стояли у гранітному сховищі над скляним ящиком із купою брухту, доктор повільно і відсторонено зняв капелюха — і Даґні не могла сказати, чи це був звичний жест поваги перед жінкою, яка перебуває з ним в одній кімнаті, чи потреба оголити голову перед труною.

Вони мовчки стояли у світлі єдиної лампи, що, заломлюючись у скляній поверхні, відбивалося на їхніх обличчях. Звіддалік перестукували колеса потяга, і часом здавалося, що котрийсь із раптових та різких поштовхів витягне відповідь із трупа, схованого в скляному ящику.

— Це так дивовижно! — стишено мовив доктор Стадлер. — Дивовижно бачити визначну, нову, грандіозну ідею, що належить не мені!

Вона дивилася на нього, прагнучи повірити, що правильно його зрозуміла. Він говорив щиро і пристрасно, ігноруючи умовності, відкинувши сумніви, чи взагалі припустимо дозволяти їй бути свідком того, як він звіряється у своєму болю, бачачи перед собою жінку, здатну зрозуміти:

— Міс Таґґарт, чи знаєте, яка головна ознака посередності? Неприйняття чужих досягнень. Ці дратівливі лицеміри, які сидять і тремтять, щоб чиясь робота не стала видатнішою за їхню власну, — вони й гадки не мають про самотність, яка виникає, коли ти досягаєш вершини. Самотність без рівних тобі — без людей, розум яких можна поважати, а досягненнями захоплюватися. Зі своїх щурячих нір вони шкірять на тебе зуби, думаючи, що ти дістаєш задоволення, дозволяючи своєму сяйву їх затьмарювати, — тим часом, як ти цілий рік свого життя віддав, намагаючись розгледіти серед них бодай промінчик таланту. Вони заздрять досягненням, а їхня мрія про велич — це світ, у якому кожен із них переконаний, що всі решта — нижчі за них. Вони не знають навіть, що ця мрія — безпомилковий доказ їхньої посередності, тому що світ такого типу був би нестерпний для людини досягнень. Їм невідомо, які почуття виникають, коли навколо — нижчі за тебе. Ненависть? Ні, не ненависть, а нудьга: жахлива, безнадійна, виснажлива нудьга, що паралізує. Хіба важливі похвала та лестощі від людей, яких не поважаєш? Чи доводилося вам коли-небудь тужити за тим, ким можна було б захоплюватися? За тим, на кого можна дивитися не вниз, а вгору?

— Я відчуваю це все своє життя, — сказала вона. Цього вона не могла йому не сказати.

— Знаю, — мовив він, і знеособлена ніжність його голосу відлунювала красою. — Я знав це ще з нашої першої бесіди. Ось чому я сьогодні прийшов…

Він на мить замовк, але Даґні не відгукнулася на його поклик, тому доктор завершив думку з тією ж тихою ніжністю в голосі:

— Ось чому я хотів побачити цей двигун.

— Розумію, — м’яко сказала Даґні. Її інтонація була єдиною формою визнання.

— Міс Таґґарт, — сказав він, опустивши голову і дивлячись на скляний ящик, — я знаю людину, яка може спробувати відновити цей двигун. На мене він би не працював — тому, можливо, це саме той чоловік, який вам потрібен.

Ще не звівши голови і не побачивши захвату в її очах, відкритого погляду, про який він благав, погляду прощення, він зруйнував єдину мить примирення, надавши своєму голосу дешевого сарказму:

— Очевидно, той молодик не бажав працювати на благо суспільства чи задля процвітання науки. Сказав мені, що не працюватиме на урядовій роботі. Припускаю, він хотів вищої платні — такої, яку сподівався отримувати від приватного працедавця.

Стадлер відвернувся, щоб не побачити виразу, який сходив із її обличчя, і не дозволяючи собі зрозуміти його значення.

— Так, — мовила вона сухо, — мабуть, це саме той типаж, який мені потрібен.

— Це молодий фізик із Технологічного інституту в Юті, — стримано пояснив він. — Звати його — Квентін Деніелс. Кілька місяців тому його прислав до мене мій друг. Він прибув на зустріч, але відмовився від запропонованої роботи. Я хотів узяти його у колектив. У нього розум науковця. Не знаю, чи впорається він із вашим двигуном, але, принаймні, може спробувати. Думаю, він і досі в Технологічному інституті. Хоча й не знаю, що він там зараз робить, — Інститут ліквідовано рік тому.

— Дякую, докторе Стадлер. Я з ним сконтактуюся.

— Якщо… Якщо забажаєте, я залюбки допоможу йому з теоретичною частиною. Я би сам виконав певну роботу, почавши з орієнтирів у цьому рукописі. Я хотів би розгадати головну таємницю енергії, яку вдалося знайти авторові. Ми повинні виявити його засадничий поштовх. Якщо нам це вдасться, містер Деніелс може закінчити роботу: те, що стосується вашого двигуна.

— Я вдячно прийму від вас будь-яку допомогу, докторе Стадлер.

Вони мовчки йшли — крізь мертві тунелі Термінала, по шпалах іржавої колії під низкою блакитних ламп до віддаленого відблиску платформ.

Біля виходу з тунелю побачили вкляклого на колії чоловіка, який молотом бив по стрілці: неритмічно, роздратовано та невпевнено. Поруч стояв інший чоловік і нетерпляче за ним спостерігав.

— То що там із цією клятою штукенцією? — запитав спостерігач.

— Не знаю.

— Ти вже годину біля неї.

— Ага.

– І скільки ще?

— А хто такий Джон Ґолт?

Доктор Стадлер скривився. Вони саме проходили повз чоловіків, аж він мовив:

— Не люблю цього виразу.

– І я не люблю, — відповіла вона.

— Звідки він?

— Цього ніхто не знає.

Вони помовчали, а потім він сказав:

— Колись я знав Джона Ґолта. Тільки він давно уже помер.

— Ким він був?

— Я думав, що він досі живий. Але тепер певен: він помер. Мав такий розум, що, якби жив, зараз про нього говорили б у всьому світі.

— Але весь світ про нього й говорить.

Він завмер як укопаний.

— Справді… — промовив поволі, перетравлюючи думку, яка ще ніколи в нього не виникала. — Так… Але чому?

Здавалося, слова обважніли від жаху.

— Докторе Стадлер, ким він був?

— Чому про нього говорять?

— Ким він був?

Затремтівши, він стріпнув головою і різко мовив:

— Це просто збіг. Це поширене ім’я. Це безсенсовий збіг. Це не пов’язано з чоловіком, якого я знав. Той чоловік помер.

Доктор не дозволив собі достоту усвідомити значення слів, якими закінчив:

— Він мусив померти.

Наказ, який лежав на його столі, було позначено словами: «Конфіденційно. Терміново. Пріоритет. Нагальна потреба, засвідчена офісом головного координатора. На потреби проекту «Х». У ньому йшлося про затверджену вимогу продати десять тисяч тонн ріарден-металу Державному науковому інституту.

Ріарден прочитав це і звів погляд на виконавчого директора свого заводу, який застиг навпроти. Чоловік увійшов і поклав на стіл цей наказ, не мовивши жодного слова.

— Я подумав, ви захочете це побачити, — відповів він на Ріарденів погляд. Ріарден натиснув кнопку, викликаючи міс Айвз. Він простягнув наказ їй і мовив:

— Відішліть це туди, звідки прийшло. Скажіть, що я не продаватиму ріарден-металу Державному науковому інституту.

Ґвен Айвз та директор глянули на нього, одне на одного, а потім знову на нього. В їхніх поглядах він прочитав радість.

— Так, містере Ріарден, — офіційним тоном відповіла Ґвен Айвз, беручи конверт так, ніби це був звичайний собі діловий документ. Вона кивнула і вийшла з кімнати. Виконавчий директор рушив за нею.

Ріарден ледь усміхнувся, розділяючи їхні почуття. Він без жодних емоцій сприймав що цей документ, що імовірні наслідки його дії.

Через певне внутрішнє потрясіння, внаслідок якого в ньому зірвало пломбу, що стримувала емоції, півроку тому Ріарден сказав собі: «Спершу дій, підтримуй роботу заводу, а відчувай потім». Це дозволило йому безсторонньо спостерігати, як діє закон про зрівняння можливостей.

Ніхто не знав, як цього закону слід дотримуватися. Спершу йому сказали, що він не може виробляти ріарден-металу в обсягах, що перевищують тоннаж найкращого спеціального сплаву, відмінного від сталі, виробленого Орреном Бойлом. Але найкращий спеціальний сплав Оррена Бойла був якоюсь ламкою сумішшю, якої ніхто не хотів купувати. Потім йому дозволили виплавляти свій метал у кількостях, що їх міг би виробити Оррен Бойл, якби він був на це здатен. Але ніхто не знав, як це вирахувати. Хтось із Вашингтона озвучив дозволену кількість тонн на рік, жодним чином її не обґрунтувавши. Всі вирішили прийняти це і не загострювати ситуації.

Він не знав, у який спосіб надавати кожному клієнтові, який цього потребував, однакову частку ріарден-металу. Всіх заявок неможливо було виконати і за три роки, навіть якби він дозволив працювати на повну потужність, а заявки надходили щодня. Це вже не були чесні замовлення; це були вимоги. Закон передбачав, що кожен клієнт, який не отримає свого паю ріарден-металу, має право судитися.

Ніхто не знав, як визначити розмір чесної частки. Тоді з Вашингтона на посаду заступника директора розповсюдження до нього прислали світлого юнака, щойно з коледжу. Після безлічі телефонних конференцій зі столицею хлопчик повідомив, що кожен клієнт повинен отримувати п’ять сотень тонн металу, згідно з датою подання. Ніхто не сперечався з цими цифрами.

Неможливо було сформулювати заперечення. Кількість могла становити півкілограма чи мільйон тонн, маючи однакову чинність. Хлопець улаштував собі офіс на Ріарденовому заводі: у ньому четверо дівчат збирали заявки на паї ріарден-металу. За теперішнього рівня виробництва заявки добряче сягали аж у наступне століття.

П’ять сотень тонн ріарден-металу не могли забезпечити п’яти кілометрів залізниці для «Таґґарт Трансконтиненталь»; не могли забезпечити кріплень для однієї з вугільних копалень Кена Данаґґера. Найбільшим промисловим підприємствам, найкращим клієнтам Ріардена, було відмовлено у використанні його металу. Водночас на ринку несподівано з’явилися кийки для гольфа з ріарден-металу, а також кавники, садовий реманент і водогінні крани. Кенові Данаґґеру, який, розуміючи цінність металу, наважився подати заявку на нього (попри лють громадської думки), відмовили. Його замовлення без пояснень відкинули — згідно з новими законами. Містер Моуен, який зрадив «Таґґарт Трансконтиненталь» у найскрутніший момент, тепер виготовляв залізничні стрілки з ріарден-металу та продавав їх у «Південний Атлантик». Ріарден спостерігав, вимкнувши емоції.

Він відвертався, не пустивши й пари з вуст, коли хтось починав мову про загальновідомі речі: швидкі статки, що їх наживали на його металі.

— Але ж ні, — просторікували у салонах, — не варто називати це чорним ринком, бо це ж насправді не так. Ніхто не продає метал нелегально. Продають право на нього. До того ж, це не справжній продаж, а лише спільний розподіл паїв.

Він не хотів занурюватися ні в комашину вигадливість угод, за якими «паї» продавали і ділили, ні в те, як вдалося виробнику з Вірджинії протягом двох місяців виготовити п’ять тисяч тонн литва з ріарден-металу, а також у те, хто саме з Вашингтона був партнером не зазначеного у списку продуцента.

Ріарден знав, що їхній прибуток на тонні металу був уп’ятеро вищий за його власний. Але мовчав. Усі мали право на метал, крім нього самого.

Юнак із Вашингтона — сталевари дали йому прізвисько Годувальниця — вився навколо Ріардена, виявляючи примітивну зачудовану цікавість, що виражала якусь збочену форму захоплення. Ріарден спостерігав за ним із гидливою втіхою. Хлопчина й гадки не мав про моральність; це поняття витруїли з нього у коледжі, зробивши юнака химерно-чесним, наївним та цинічним водночас — таким невинним, яким може бути дикун.

— Містере Ріарден, ви мене зневажаєте, — заявив якось він без жодної образи. — Це непрактично.

— Чому непрактично? — поцікавився Ріарден.

Хлопець розгубився і не знайшов, що сказати. Він ніколи не мав відповідей на різні «чому?» Висловлювався зазвичай пласкими твердженнями. Людей характеризував так: «він старомодний», «він непристосований», «він не перелаштувався», — без жодного вагання чи пояснення. Хоч і вивчав металургію, міг сказати: «Думаю, виплавка заліза мала би потребувати високих температур». Винятково невпевнено висловлювався про неживу природу і максимально категорично — про людей.

— Містере Ріарден, — якось сказав він, — якщо ви маєте бажання передати більшу кількість металу вашим друзям — я про вищі порції — це можна влаштувати, ви ж знаєте. Чому б нам не попросити про спеціальний дозвіл на підставі нагальної потреби? У мене є друзі у Вашингтоні. Ваші друзі — важливі люди, великі бізнесмени, тож нескладно буде утнути цей фокус із нагальною потребою. Звісно, це потребуватиме певних витрат. На деякі речі у Вашингтоні. Ви ж знаєте, як воно: таке завжди вимагає витрат.

— Які речі?

— Ви розумієте, про що я.

— Ні, — відповів Ріарден, — не розумію. Може, поясните?

Хлопець нерішуче подивився на нього, подумки все зважуючи, і видав:

— Це погана психологія.

— Яка?

— Знаєте, містере Ріарден, не обов’язково вживати таких слів.

— Яких?

— Слова відносні. Це просто символи. Якщо ми не будемо послуговуватися потворними символами, то й потворності уникнемо. Чому ви хочете, щоб я висловився інакше, якщо я вже сказав усе так, як сказав?

– І як же саме я хочу, щоб ви висловилися?

— Чому ви від мене цього хочете?

— З тієї ж причини, з якої ви не хочете.

Якийсь час юнак мовчав, а потім сказав:

— Знаєте, містере Ріарден, абсолютних стандартів не існує. Ми не можемо послуговуватися суворими принципами, ми мусимо бути гнучкі, пристосовуватися до реалій цього дня і чинити згідно з доцільністю моменту.

— То біжи, шмаркачу! Спробуй вилити тонну сталі без суворих принципів, згідно з доцільністю моменту.

Дивна емоція, що була практично чуттям стилю, змушувала Ріардена ставитися до юнака презирливо, але не ображатися на нього. Здавалося, хлопець відповідає духові довколишніх подій. Так, наче їх перенесло назад крізь століття, у той час, якому належить цей юнак, а він, Ріарден, не звідти. «Замість того, щоб будувати нові печі, — думав Ріарден, — доводиться брати участь у програшних перегонах: примушувати працювати старі; замість того, щоб починати нові авантюри, нові дослідження, нові експерименти з використанням ріарден-металу, він усю свою енергію витрачає на пошуки джерел залізної руди: як люди на світанку Залізного віку, тільки з меншою надією на успіх».

Ріарден намагався уникати таких думок. Старався пильнувати власні почуття — так, ніби якась частина його перетворилася на чужинця, який мусив залишатися німим, а його воля мала виконувати роль постійного, ретельного знеболювального. Ця частина була тим невідомим, про яке він знав тільки, що не повинен ніколи бачити його коренів і не чути голосу. Ріарден уже пережив був один небезпечний момент і не міг дозволити йому повторитися.

Це був момент, коли одного зимового вечора він самотньо сидів у своєму офісі, паралізований розстеленою на столі газетою з довгою колонкою директив на першій сторінці; саме почув по радіо новини про палаючі нафтові поля Елліса Ваятта. Тоді його першою реакцією — ще до того, як виникли будь-які думки про майбутнє, будь-яке відчуття катастрофи, шок, жах чи протест, — став вибух сміху. Він реготав тріумфально, ніби від чогось звільняючись, охоплений пружним живим тріумфом. І слова, що він їх не промовив, але відчув, були такі: «Благослови тебе Боже, Еллісе, хоч би що ти накоїв!»

Збагнувши підтекст свого сміху, він уже знав, що приречений повсякчас пильнувати себе; наче людина, яка пережила серцевий напад, він сприйняв це як попередження, що носить у собі небезпеку, яка може вразити його кожної миті.

Відтоді йому доводилося триматись осібно. У внутрішніх рухах мусив дотримуватися рівномірного, обережного, суворо контрольованого темпу. Але на якусь мить небезпека підступила знову. Поглянувши на наказ про Державний науковий інститут на своєму столі, відчув, що сяйво, яке ковзало документом, іде не з печей знадвору, а з полум’я зайнятого нафтового поля.

— Містере Ріарден, — мовив Годувальниця, почувши про відхилений наказ, — ви не повинні були цього робити.

— Чому ні?

— Матимете проблеми.

— Які ще проблеми?

— Це урядовий наказ. Урядових наказів відхиляти не можна.

— Чому не можна?

— Це проект нагальної потреби, до того ж, таємний. Це дуже важливо.

– І що ж це за проект?

— Не знаю. Він таємний.

— То звідки знаєте, що він важливий?

— Так сказано.

— Хто це сказав?

— Не можна сумніватися щодо таких речей, містере Ріарден!

— Чому ні?

— Бо не можна.

— Якщо не можна, тоді це — абсолют, а ви казали, що жодного абсолюту не існує.

— Це інше.

— Чому інше?

— Йдеться про уряд.

— Хочете сказати, що немає жодного абсолюту, крім уряду?

— Я хочу сказати: коли вони кажуть, що це важливо, то так воно і є.

— Чому?

— Я не хочу, щоб ви вскочили в халепу, містере Ріарден, а ви впевнено збираєтеся це зробити. У вас забагато «чому». Нащо ви це робите?

Ріарден зиркнув на нього і засміявся. Юнак усвідомив, що змолов, і на його безрадісному обличчі з’явився дурнуватий вишкір.

Чоловік, який наступного тижня прийшов до Ріардена, мав молодявий та витончений вигляд, однак не такий юний та досконалий, яким хотів видаватися. На ньому було цивільне вбрання та шкіряні гетри регулювальника руху. Ріарден не міг зрозуміти, звідки він: із Державного наукового інституту чи з Вашингтона.

— Містере Ріарден, — сказав він м’яко та конфіденційно, — як я зрозумів, ви відмовилися продавати метал Державному науковому інституту.

— Так і є, — відповів Ріарден.

— Хіба це не вияв навмисної непокори закону?

— Вирішуйте самі.

— Чи можу я поцікавитись, які у вас на це підстави?

— Моїми підставами можете не перейматися.

— Ще й як перейматимемося! Ми вам не вороги, містере Ріарден. Ми хочемо бути з вами чесні. Не слід боятися того факту, що ви — значний промисловець. Ми вам цим не дорікатимемо. Прагнемо бути з вами такі ж чесні, як із найнижчим робітником. Тому нам варто знати ваші підстави.

— Надрукуйте мою відмову в газетах, і кожен читач пояснить вам мої підстави. Про це вже писали трохи більше, ніж рік тому.

— О ні, ні, ні! До чого тут газети? Невже ми не можемо залагодити це дружньо і приватно?

— Це залежить від вас.

— Ми не хочемо, щоб це потрапило до преси.

— Ні?

— Ні. Ми не хочемо вас кривдити.

Ріарден поглянув на нього і запитав:

— Навіщо Державному науковому інституту десять тисяч тонн металу? Що таке «Проект Х»?

— Ах, це? Це дуже важливий проект наукових досліджень, видатна соціальна ініціатива неоціненної суспільної ваги, але, на жаль, регламент найвищої політики не дозволяє мені докладніше розкрити вам його суть.

— Знаєте, — сказав Ріарден, — я міг би сказати вам, подавши це як мою підставу, що не бажаю продавати свого металу тим, хто приховує від мене свої цілі. Ріарден-метал створив я. І моя моральна відповідальність — знати, з якою метою я дозволяю його використовувати.

— Але, містере Ріарден, вас це не має непокоїти! Ми знімаємо з вас будь-яку відповідальність.

— Я не хочу, щоб із мене її знімали.

— Але ж… Але ж це такий старомодний і… і геть теоретичний підхід.

— Я сказав, що можу назвати це підставою для відмови. Але не назву, бо, у цьому разі, у мене є інша підстава, що включає і попередню. Я не продаватиму ріарден-металу Державному науковому інституту на жодних умовах, хоч які б вони були: хороші чи погані, таємні чи відкриті.

— Але чому?

— Послухайте, — повільно проказав Ріарден, — існують якісь виправдання для дикунських суспільств, де людина очікувала, що вороги будь-якої миті можуть її убити, тому змушена була захищатися всіма доступними способами. Але для суспільства, в якому від людини очікують, що вона вироблятиме зброю для своїх власних убивць, виправдання немає.

— Містере Ріарден, навряд чи доцільно послуговуватися такими словами. Сумніваюся, що використовувати такі порівняння — практично. Зрештою, уряд не може, керуючись широкими державними інтересами, брати під власну юрисдикцію вашу особисту образу на якусь одну окрему установу.

— То не беріть це під юрисдикцію.

— Ви про що?

— Не запитуйте про мої підстави.

— Але, містере Ріарден, ми не можемо не помітити відмови коритися законові. Яких дій ви від нас очікуєте?

— Яких самі забажаєте.

— Але це абсолютно безпрецедентно. Ніхто ніколи не відмовлявся продавати урядові необхідної продукції. Власне кажучи, закон забороняє вам відмовлятися продавати свій метал будь-якому покупцю, не лише урядові.

— То чому ж ви мене не арештуєте?

— Містере Ріарден, це мирна розмова. Навіщо говорити про арешт?

— Хіба це не остаточний аргумент проти мене?

— Нащо до нього вдаватися?

— Хіба він не вчувається у кожному реченні цієї розмови?

— Навіщо це озвучувати?

— Чому ні? — візитер промовчав. — Невже ви намагаєтеся приховати той факт, що, якби не ця ваша козирна карта, я взагалі не дозволив би вам увійти до цього кабінету?

— Але я не кажу про арешт.

— Я кажу.

— Містере Ріарден, не розумію вас.

— Я не збираюся допомагати вам, вдаючи, що ця розмова бодай трохи дружня. Це не так. І робіть, що завгодно.

Ріарден відчув дивний захват. Так, ніби от-от осягне щось, чого досі не розумів, наче підійшов до відкриття, занадто віддаленого, щоб його пізнати, хіба збагнути, що важливість цього відкриття переважає всі його давніші здобутки.

— Містере Ріарден, — озвався чоловік, — урядові потрібен метал. Ви повинні продати його нам, адже, безперечно, усвідомлюєте, що ваша незгода не може змінити державних планів.

— Продаж, — повільно промовив Ріарден, — вимагає згоди продавця.

Він підвівся і підійшов до вікна:

— Я скажу вам, що ви можете зробити.

Указав на запасну колію, де злитки металу вантажили до вагонів:

— Це ріарден-метал. Підженіть туди вантажівки — як звичайні грабіжники, але не ризикуючи нічим, бо я у вас не стрілятиму, адже, як самі знаєте, не можу цього зробити, — беріть стільки металу, скільки потрібно, і забирайтеся. Не намагайтеся надіслати мені за нього гроші. Я їх не візьму. Не виписуйте для мене чек. Я не перетворю його на готівку. Якщо вам потрібен метал — маєте зброю, щоб його захопити. Вперед.

— О, Господи, містере Ріарден, що подумає громадськість!

Це був інстинктивний, мимовільний вигук. М’язи на Ріарденовому обличчі смикнулися від беззвучного сміху. Обидва розуміли значення цього викрику. Поважним та невимушеним тоном Ріарден спокійно підсумував:

— Вам потрібна моя допомога, щоб зробити це схожим на продаж — на безпечну, справедливу, моральну угоду. Я вам не допомагатиму.

Чоловік не сперечався. Він підвівся, щоб піти геть. Тільки промовив:

— Ви пошкодуєте про обрану позицію, містере Ріарден.

— Не думаю.

Він розумів, що інцидент не вичерпано. Як і те, що секретність «Проекту Х» — не головна причина, через яку ці люди боялись оприлюднити справу. Але почувався дивно, приємно і безтурботно впевнено. І знав, що правильно рушив шляхом, який йому пощастило розгледіти.

Даґні, заплющивши очі, випросталася на кріслі в своїй вітальні. День видався складний, але вона знала, що увечері побачиться з Генком Ріарденом. Думка про це, мов підіймач, знімала з неї тягар безсенсових та осоружних годин.

Вона лежала нерухомо, насолоджуючись відпочинком і маючи єдину мету: тихо чекати на звук ключа в замку. Він не телефонував, та вона чула, що сьогодні Генк приїздив до Нью-Йорка на консультацію з виробниками міді, а він ніколи не покидав міста, не переночувавши з нею. Їй подобалося чекати на нього. Їй потрібен був цей часовий міст між її днями та ночами з ним.

«Прийдешні години, як і решта ночей із ним, підуть на ощадний рахунок життя, — подумала вона, — де зберігаються прожиті миті, якими ти пишаєшся». Єдиною гордістю її робочого дня було не те, що вона прожила його, а те, що вижила.

«Як неправильно, — думала вона, — як же страшенно неправильно, що людина змушена так казати про відтинки свого життя. Але зараз не слід про це міркувати». Вона думала про нього, про боротьбу, за якою стежила всі ці місяці спільної історії, — його боротьбу за визволення; вона знала, що може допомогти йому перемогти, але повинна вдаватися до будь-яких засобів, крім слів.

Пригадала той вечір минулої зими, коли він увійшов, вийняв із кишені маленьку коробочку і простягнув їй, мовивши: «Я хочу, щоб це належало тобі». Вона відкрила її і недовірливо та збентежено витріщилася на підвіску із цільного рубіна у формі груші, що відкидала несамовите сяйво на білий атлас скриньки. Це був знаменитий камінь, володіти яким могли собі дозволити тільки з десяток людей на світі; він до них не належав.

— Генку… чому?

— Просто так. Хотів побачити це на тобі.

— О ні, не таку річ! Навіщо її марнувати? Я так рідко буваю на подіях, куди треба красиво вбиратися. Де я її носитиму?

Він поглянув на неї, поволі ковзнувши поглядом від ніг до обличчя. Мовив:

— Я тобі покажу.

Повів до спальні й без жодного слова, у манері власника, який роздивляється особу, чий дозвіл не обов’язковий, роздягнув її. А потім застібнув на ній підвіску. Оголена, вона стояла і дивилась на камінь поміж своїх грудей, схожий на блискучу краплю крові.

— Думаєш, чоловік повинен дарувати коштовності своїй коханці, керуючись чимось іншим, крім власного задоволення? — запитав він. — Ось як я хочу, щоб ти його носила. Тільки для мене. Мені подобається дивитися на цей камінь. Він прекрасний.

Даґні засміялась. Це був м’який, низький звук, — звук тамованого подиху. Вона не могла ні говорити, ні рухатися, тільки мовчки кивати, приймаючи та підкоряючись. Вона кивнула кілька разів, волосся гойдалось широким круговим рухом услід за головою, а потім нерухомо повисло, поки вона стояла перед ним, схиливши голову.

Вона впала на ліжко. Лежала, ліниво випроставшись, відкинувши назад голову, руки — вздовж тіла, долоні притиснуті до шкарубкої текстури покривала на ліжку, одна нога зігнута, видовжена лінія другої простягається через темно-синій льон покривала, камінь мерехтить у напівтемряві, немов рана, відкидаючи на її шкіру променисту зірку.

Крізь напівзаплющені очі просвічувався насмішкуватий тріумф, усвідомлення того, що її обожнюють; водночас рот був безпорадно й очікувально-благально розтулений. Чоловік стояв посеред кімнати і дивився на неї: на плаский живіт, що втягувався, коли вона вдихала повітря, на чуттєве тіло, сповнене плотської свідомості. Низьким, напруженим та незвично тихим голосом він проказав:

— Даґні, якби якийсь художник намалював тебе такою, яка ти зараз, чоловіки приходили б подивитися на картину, щоб пережити мить, якої ніщо в їхніх власних життях не може подарувати. Вони б називали це великим мистецтвом. Вони не розуміли б природи своїх почуттів, але картина демонструвала б їм усе — навіть те, що ти не якась класична Венера, а виконавчий віце-президент залізниці, адже це частина цілого; і навіть те, хто я такий, бо це також його частина. Даґні, вони відчули б це, пішли геть і переспали з першою-ліпшою буфетницею, але ніколи не намагались би досягнути того, що зійшло на них. Я не хотів би шукати того, що на картині. Я хочу того, що існує в реальності. Не бачу жодної величі у безнадійній тузі. Я не міг би втриматися за мертвонароджене прагнення. Я хотів би мати його, втілити його, жити ним. Розумієш?

— О, так, Генку, я розумію! — відповіла вона.

«А ти, мій любий? Чи ти це розумієш цілком?» — подумала вона, але вголос цього не сказала.

Увечері вона з хуртовини прийшла додому і знайшла шалений розсип тропічних квітів у своїй вітальні перед темною, обліпленою сніжинками шибою. То були стебла гавайської воскової квітки, майже метрові заввишки; конуси з пелюсток в’язалися в об’ємні голівки, що мали чуттєву текстуру м’якої шкіри і колір крові.

— Я побачив їх у вікні квітникаря, — пояснив він, прийшовши того вечора. — Мені сподобалося дивитись на них крізь віхолу. Та немає нічого змарнованішого, ніж речі у вітринах.

Вона почала знаходити квіти в помешканні у найнесподіваніший час — квіти, надіслані без картки, але з підписом відправника, втіленим у фантастичні форми, несамовиті кольори, екстравагантні ціни. Він приніс їй золоте намисто із маленьких рухомих квадратів, вкладених у суцільну золоту смугу, що вкривало шию та плечі, наче комір лицарського обладунку. Наказав: «Носи його з чорною сукнею». Приніс набір склянок — високих, тонких блоків із кришталю, вирізаних у формі квадратів; їх створив відомий ювелір. Вона спостерігала, як він тримав одну зі склянок, поки вона наливала йому напій: так, ніби доторк пальців, смак напою та її обличчя були єдиною формою цілісної миті задоволення.

— Я звик дивитися на речі, що мені подобаються, — сказав він, — але ніколи досі їх не купував. Не бачив у цьому сенсу. Тепер бачу.

Одного зимового ранку він зателефонував їй до офісу і мовив тоном, що ним не вітаються, а дають розпорядження:

— Сьогодні ми йдемо вечеряти. Хочу, щоб ти відповідно вбралася. Маєш якусь синю вечірню сукню? Вдягни її.

Вона вбрала вузьку туніку сіро-синього кольору, що надавав їй беззахисності та простоти, вигляду статуї у синіх тінях саду під літнім сонцем. Він приніс і накинув їй на плечі накидку з хутра полярної лисиці, що повністю заковтнула її від лінії підборіддя до кінчиків сандалів.

— Генку, це ж безглуздо, — засміялась вона. — Це не в моєму стилі!

— Хіба? — запитав він, притягуючи її до дзеркала.

Велетенська хутряна попона робила її схожою на дитину, закутану від завірюхи; розкішна текстура перетворювала невинність вайлуватого клунка на елегантність навмисно викривленого контрасту, підкреслену чуттєвість. Хутро мало м’який коричневий відтінок, що, переливаючись, мінився блакитним, яке неможливо було розгледіти, а радше відчути, як навколишній туман, ніби натяк на колір, схоплений не поглядом, а дотиком, так, як людина, не торкаючись, здатна відчути занурення долонь у ніжну м’якість. Попона не дозволяла розгледіти Даґні — хіба що її каштанове волосся, синьо-сірі очі, форму рота.

Спершу вона остовпіла, а потім безпорадно обернулась до нього:

— Я… Я не знала, що це буде так…

— А я знав.

Сиділи мовчки, поки він вів машину темними вулицями міста. Час од часу, проминаючи ліхтарі на поворотах, перед очима спалахувало мерехтливе снігове павутиння. Вона не запитувала, куди вони їдуть. Коли Генк розганявся, Даґні відкидалась на спинку і з’їжджала нижче на сидінні, задивляючись на сніжинки вгорі. Накидка щільно її обгортала; сукня під нею здавалася легка, мов нічна сорочка, а дотик хутра скидався на обійми.

Вона дивилася на бічні фари, світло яких пробивалося крізь снігову завісу; глянувши на Генка, на те, як тримають кермо його руки в рукавичках, на чітку, витончену елегантність постави в чорному пальті та білому кашне, вона подумала, що він належить великому місту, цим лискучим хідникам та різьбленому каменю.

Машина пірнула в тунель, промайнула лункою кахляною трубою, що пролягала під річкою, і випурхнула на обручі високої автомагістралі під чорним небом. Тепер світло було під ними, розтягнуте на багато пласких кілометрів блакитних вікон, димових труб, похилих кранів, червоних спалахів вогню і довгих тьмяних променів, що окреслювали викривлений силует промислового району. Даґні згадала, що колись вона бачила Генка на заводі з вимащеним кіптявою чолом, у поїденому кислотою комбінезоні; він носив його так само природно, як і свій офіційний одяг. «Він належить цьому середовищу, — подумала вона, дивлячись униз, на рівнини Нью-Джерсі, — цим кранам, вогням, скреготу й стукоту зубчастих коліщат».

Коли вони мчалися темною дорогою крізь порожню сільську місцевість, і пасма снігу мерехтіли у світлі фар, вона пригадала його влітку, під час відпустки, коли він розтягнувся у своїх широких штанях у віддаленому виярку, підім’явши під собою траву, а на його оголених руках мерехтіло сонячне світло. «Генк належить також і сільській місцевості, — подумала вона. — Він належить усьому; він — чоловік, який належить землі». А потім їй на думку спали точніші слова: «Це чоловік, якому належить земля, чоловік, який тут — удома, і він контролює цю землю». Чому ж тоді мусив нести тягар трагедії, яку цілковито прийняв на себе із такою мовчазною витривалістю, що навіть сам цього не усвідомлював? Даґні частково знала відповідь; вона почувалася так, ніби остаточне знання уже зовсім близько і якогось дня вона його осягне. Але зараз їй не хотілося про це думати, бо вони їхали геть від тягаря, бо у просторі швидкісної машини вони утримували непорушність цілковитого щастя. Вона ледь схилила голову, і на якусь мить торкнулася до його плеча.

Машина з’їхала з основної дороги і повернула в напрямку віддалених квадратів освітлених вікон, що висіли у повітрі над сніговою рівниною за ґратами оголених гілок. Потім, у м’якому приглушеному світлі, вони сиділи за столом біля вікна, вдивляючись у темряву й дерева. Готель притулився на лісовому пагорбі; його розкіш полягала у високій ціні та приватності, а зроблена зі смаком обстановка свідчила, що це місце ще не відкрили шукачі високих цін та публічності. Вона майже не усвідомлювала, що сидить у ресторані; це усвідомлення розчинилося у відчутті найвищого затишку, і єдиний візерунок, що привертав її увагу, — це полиск укритих льодом гілок за шибкою.

Даґні сиділа, дивлячись надвір, блакитне хутро наполовину сповзло з її оголених рук та плечей. Крізь примружені очі Генк стежив за нею із вдоволенням чоловіка, який вивчає власний виріб.

— Мені подобається дарувати тобі речі, — сказав він, — бо вони тобі непотрібні.

— Ні?

– І не тому, що хочу, щоб вони у тебе були. Я хочу, щоб вони були в тебе від мене.

— Саме так вони мені й потрібні, Генку. Від тебе.

— Чи розумієш ти, що з мого боку — це порочне потурання власним слабкостям? Я роблю це не задля твого задоволення, а задля свого.

— Генку! — крик вирвався мимовільно; у ньому крилися здивування, розпач, обурення та жаль. — Якби ти дарував мені ці речі лише для мого задоволення, я б кинула їх тобі в обличчя.

— Так… Так, ти б кинула… і правильно зробила б.

— То це ти називаєш порочним потуранням слабкостям?

— Вони так це називають.

— О, так! Вони так це називають. А як називаєш ти?

— Не знаю, — байдужо мовив він і зосереджено продовжив: — Знаю тільки, що, коли це порочно, то й чорт із ним, але це саме те, що я хочу робити понад усе на світі.

Вона не відповіла; сиділа, дивлячись на нього, ледь усміхаючись, наче просячи прислухатись до значення його ж таки слів.

— Я завжди хотів насолоджуватися власним багатством, — сказав він. — Але не знав, як це робиться. У мене навіть не було часу зрозуміти, як я цього хочу. Я знав, що вся вилита сталь повертається до мене рідким золотом, а золото здатне набувати бажаної мені форми, і саме я мав би цим насолоджуватись. Але я не міг. Не міг знайти для цього жодної нагоди. А тепер знайшов. Саме я створив це багатство, саме я збираюся придбати за нього будь-яке задоволення — зокрема й насолоду бачити, яку високу ціну здатен заплатити, включно з безглуздим подвигом перетворити тебе на розкішний предмет.

— Але ж я — той розкішний предмет, за який ти заплатив уже давно, — мовила вона без тіні усмішки.

— Як це?

— За допомогою коштів, вкладених у твій завод.

Даґні не знала, чи зрозумів він це остаточно, одначе була переконана, що тієї миті сказане відбилось у ньому. В Генкових очах Даґні побачила стишену невидиму усмішку.

— Я ніколи не гребував розкішшю, — сказав він, — але зневажав тих, хто нею насолоджується. Я дивився на те, що вони називають своїми втіхами, і це видавалось мені нікчемним та безсенсовим порівняно з тим, що я пережив на заводі. Я звик спостерігати, як виливають сталь, як тонни рідкого металу течуть так, як мені цього хочеться, куди я забажаю. А потім я іду на банкет і бачу людей, які благоговійно тремтять над своїми золотими тарелями та гаптованими скатертинами, наче їхні їдальні — це господарі, а вони самі — просто об’єкти, що все це обслуговують; об’єкти, створені діамантовими запонками для сорочок та намистами, а не навпаки. І ось я потрапляю на очі першій-ліпшій купі шлаку, а вона раптом каже, що я не вмію насолоджуватись життям, бо єдине, чим я цікавлюся, — це робота.

Він окинув поглядом тьмяну різьблену красу кімнати і людей, які сиділи за столами. Вони сиділи в незручних демонстративних позах, так, ніби величезна ціна їхнього одягу та надмірне піклування про власну зовнішність мали б переплавлятись у розкіш, але цього не ставалося. На їхніх обличчях відбилася злісна тривога.

— Даґні, поглянь на цих людей. У цьому житті вони мали б бути плейбоями, шукачами розваг та любителями розкоші. І ось вони сидять тут, чекаючи, що це місце надасть їм сенсу, а не навпаки. Але нам їх завжди ставлять за приклад як поціновувачів матеріальних насолод, тож ми вчимося, що радість від матеріального — це зло. Насолода? Хіба вони насолоджуються? Хіба у тому, чого нас вчили, немає якогось перекручування, якоїсь лихої та дуже суттєвої помилки?

— Так, Генку… Дуже лихої і дуже, дуже суттєвої.

— Вони плейбої, а ми — торговці, ти і я. Чи усвідомлюєш, що ми набагато спроможніші насолоджуватися цим місцем, ніж вони можуть бодай собі мріяти?

— Так.

Повільно, наче промовляючи цитату, він сказав:

— Чому ми віддали все цим дурням? Це все мало бути наше.

Вона вражено дивилася на нього. Він усміхнувся:

— Я пам’ятаю кожне твоє слово на тій вечірці. Тоді я тобі не відповів, бо єдина відповідь, що в мене була, єдині слова, що мали для мене бодай якийсь сенс, викликали б твою ненависть, — так я тоді думав; це слова про те, що я тебе хочу.

Він поглянув на неї:

— Даґні, тоді ти не мала такого наміру, але те, що ти казала, означало, що ти хочеш зі мною переспати, правда?

— Так, Генку. Правда.

Він довго дивився їй в очі, потім відвернувся. Тривалий час вони мовчали. Він оглянув м’які сутінки навколо, зиркнув на полиск двох келихів для вина, що стояли на столі.

— Даґні, в молодості, працюючи у копальнях Міннесоти, я думав, що хочу колись пережити такий вечір, як сьогодні. Ні, працював я не заради цього, і взагалі не так уже й часто про це думав. Але іноді, у зимові вечори, коли сяяли зорі й було дуже холодно, коли я був втомлений, відпрацювавши дві зміни, і не хотів нічого, крім як заснути просто там, на виступі копальні, — я думав, що одного дня сидітиму ось у такому місці, де один келих вина коштуватиме більше за всю мою денну платню, що я таки зароблю на кожну хвилину цього вечора, на кожну краплю, кожну квітку на столі, і я сидітиму там без жодної причини, а задля власного задоволення.

Усміхаючись, Даґні запитала:

— Зі своєю коханкою?

Помітила відголос болю у його очах і відчайдушно пошкодувала про свої слова.

— З… жінкою, — відповів він. Вона знала, яке слово він пропустив.

Генк продовжував, його голос лунав м’яко та рівно:

— Розбагатівши і побачивши, що роблять товстосуми для власної втіхи, я подумав, що мого омріяного місця не існує. Я й сам чітко його не уявляв. Не знав, яким воно має бути, знав тільки, що відчуватиму. Багато років тому я облишив свої сподівання. Але сьогодні відчуваю те, про що мріяв.

Дивлячись на неї, він підняв келих.

— Генку, я… Я могла б відмовитися від усього, що мала колись у житті, задля того, щоб бути… розкішним об’єктом твого задоволення.

Він бачив, як тремтить її рука з вином. Спокійно мовив:

— Я це знаю, найдорожча.

Вона сиділа, шокована й заціпеніла: ніколи досі Генк не вживав цього слова. Відкинувши голову назад, він усміхнувся найяскравішою веселою усмішкою, яку їй випадало бачити на його обличчі.

— Твій перший момент слабкості, Даґні, — зауважив він.

Даґні засміялась і похитала головою. Генк простягнув руку через стіл і накрив долонею її оголене плече, як для негайної підтримки. Стиха сміючись, вона, наче випадково, ковзнула губами по його пальцях; якусь мить її обличчя було схилене, і він розгледів, що мерехтіння в її очах — це сльози.

Коли Даґні поглянула на нього, її усмішка відповідала його усмішці, й решту вечора тривало це святкування — за всі його роки, ще з тих ночей на виступі шахти, за всі її роки, від першого балу, коли, у невгамовній тузі за неокресленим уявленням про радість, вона думала про людей, які сподівалися, що прожектори та квіти зроблять їх просвітленими.

«А, може… те, чого нас учили… це дуже лиха і дуже суттєва помилка?» — пригадала вона його слова, відкинувшись на м’якому кріслі у своїй вітальні й чекаючи на його прихід того гнітючого весняного вечора… «Ще трохи далі, моя дорога, — думала вона, — зазирни-но ще трохи далі, й ти звільнишся від помилок і від усього марного болю, що його ніколи не мусила зазнати…»

Однак Даґні відчувала, що й вона не бачить усієї дороги, і запитала в себе, що ж іще чекає на неї попереду…

Прямуючи темними вулицями до її помешкання, Ріарден тримав руки в кишенях пальта, притискаючи долоні до боків, бо не хотів ні до чого торкнутися чи когось зачепити. Він ніколи досі не переживав такого: раптової безпричинної зміни, що, здавалося, затопила все навколо, зробивши місто якимось глевким. Він міг зрозуміти відразу до якоїсь окремої речі й міг подолати це за допомогою здорового обурення та знання, що ця річ не належить світові; однак це було щось нове: відчуття, що світ — огидне місце, до якого він не хоче мати стосунку.

Він провів нараду з виробниками міді, яких щойно обібрали за допомогою серії директив, що позбавляли їх можливості існувати протягом наступного року. Він не знав на це ради, не мав рішення, що міг би запропонувати; кмітливість, що прославила його — чоловіка, який завжди знайде спосіб, щоб виробництво тривало, — не допомогла відшукати для них порятунку. Та всі вони й самі знали, що це неможливо; винахідливість — чеснота розуму, а в тому, якими засобами протистояли виробникам, глузд давно вже було відкинуто.

— Це угода між хлопцями з Вашингтона та імпортерами міді, — сказав один із присутніх, — переважно «Міддю д’Анконій».

«Це всього лише незначний, побічний напад болю, — подумав він, — розчарування в очікуваннях, на які ніколи не мав права». Він мусив знати, що саме так і могла повестися людина штибу Франциско д’Анконії, — і він подумав злісно, чому почувається так, ніби яскравий крихітний вогник загас у світі цілковитої темряви.

Ріарден не знав, чи це неможливість діяти викликала огиду, чи огида позбавила його бажання діяти. «І те, й те…» — подумав він; бажання передбачає можливість діяти, яка допоможе його реалізувати; дія передбачає мету, що її варто досягнути. Якщо єдина можлива мета — випрошувати сумнівну короткочасну послугу від озброєних людей, то жодна дія чи бажання більше не можуть існувати.

«То чи може тоді існувати життя?» — байдужо запитав він у себе. «Життя, — подумав він, — окреслене як рух; життя людини — рух цілеспрямований; який же стан буття тих, кому заборонено намір і рух, кого тримають у ланцюгах, але дозволяють дихати і бачити всю велич можливостей, що їх можна було б досягнути, дозволяють кричати: «Чому?», але як єдине пояснення показують дуло пістолета?» Він здригнувся, продовжуючи йти; йому навіть не хотілось знайти відповіді.

Знеохочено оглянув руйнування, завдані цією його байдужістю. Хоч крізь яку складну боротьбу доводилося проходити в минулому, він ніколи не опускався до такої остаточної та потворної відмови діяти. У моменти страждання Ріарден ніколи не дозволяв болю завоювати беззастережну перемогу: ніколи не дозволяв собі втратити бажання радіти. Він не сумнівався у походженні цього світу чи у величі людини, що є його рушійною силою та ядром. Багато років тому зневажливо та недовірливо міркував про секти фанатиків, які з’являлися серед людей у темних закутках історії; про секти, які вірили, що людину ув’язнено в пастці неприязного всесвіту, яким керує зло з єдиною метою — завдавати страждань. Сьогодні він осягнув своє бачення світу та проаналізував власні відчуття. Якщо те, що він споглядав навколо, було світом, у якому він жив, то йому не хотілося торкатися до жодної частини цього світу, не хотілось із ним боротися, він був аутсайдером, який не мав, що ставити на карту, і без щонайменшого бажання жити далі.

Даґні та потреба її побачити були єдиним винятком.

Потреба залишилася. Проте у стані раптового шоку він усвідомив, що не почував жодного бажання сьогодні з нею переспати. Жагу, яка досі не давала йому й миті спочинку, яка повсякчас зростала, підживлюючись отриманим задоволенням, було стерто. Дивна імпотенція, що не належала ні розумові, ні тілу. Він відчував — як ніколи, пристрасно, — що вона була найжаданішою жінкою на світі; але все, що з цього виникало, — лише хотіння її прагнути, бажання відчувати, а не відчуття. Ця німота здавалась безособовою, наче корені її не належали ні йому, ні їй; так, наче сексуальний акт належав тепер до покинутої царини.

— Не підводься, залишайся там; те, що ти чекаєш на мене, так очевидно, що я хочу трохи довше на це подивитися.

Він промовив це, завмерши у дверях її помешкання, дивлячись на неї, простягнуту на м’якому кріслі, зауваживши квапливий порив, із яким її плечі підкинуло вперед, наче вона збиралась підвестися. Він усміхався.

Зауважив, начебто якась його частина немов би спостерігала за власними реакціями з відстороненим зацікавленням, і що його усмішка та раптове відчуття радості — справжні. Він уловив відчуття, яке завжди переживав, але ніколи не ідентифікував, оскільки воно повсякчас було абсолютне і негайне: відчуття, що завжди забороняло зіткнутись віч-на-віч зі своїм болем. Це було щось набагато більше за гординю, виражену бажанням приховати страждання: це було відчуття, що страждання в її присутності не варте розпізнавання, що жодна форма брехні між ними не повинна бути мотивована болем і мати за мету жалість. Не жалість він приніс сюди з собою, не жалість сподівався тут і відшукати.

— Невже тобі ще потрібні докази, що я завжди на тебе чекаю? — запитала вона, покірно відкидаючись назад на спинку крісла; її голос не був ніжний чи благальний, радше бадьорий та насмішкуватий.

— Даґні, чому те, чого більшість жінок ніколи не визнає, ти завжди визнаєш?

— Бо вони ніколи не впевнені в тому, що їх можна жадати. А я впевнена.

— Обожнюю самовпевненість.

— Генку, самовпевненість — це лише частина того, про що я сказала.

— А що решта?

— Впевненість у своїй цінності та у твоїй.

Він зиркнув на неї, наче вловив спалах раптової думки, а вона засміялася і додала:

— Я не змогла б упевнено триматися за такого чоловіка, як, скажімо, Оррен Бойл. Він би мене не жадав. На відміну від тебе.

— Ти про те, — повільно почав він, — що почала цінувати мене більше, довідавшись, що я тебе жадаю?

— Звісно.

— Більшість людей, довідавшись, що їх жадають, реагують інакше.

— Так.

— Більшість людей починають самі себе цінувати більше, коли їх жадають.

— Ті, хто жадає мене, зростають у моїх очах. Те саме й ти відчуваєш, Генку, — визнаєш це чи ні.

«Не те я сказав тобі тоді, першого ранку…» — подумав він, дивлячись на неї згори. Вона лежала, ліниво випроставшись, обличчя здавалося беземоційним, однак очі весело іскрилися. Він знав, що вона обмірковує сказане, і що знає: він робить те саме. Генк усміхнувся, але промовчав.

Умостившись і напіввитягнувшись на дивані, милуючись нею, він відчув усередині спокій: так, наче хтось тимчасово звів стіну між ним та усім, що він почував дорогою сюди. Генк розповів їй про зустріч із чоловіком із Державного наукового інституту, бо, незважаючи на усвідомлення небезпеки, яку чаїла в собі ця подія, його свідомість і далі наповнювало сяйливе вдоволення.

Засміявся, зауваживши обурення на її обличчі.

— Не варто на них злитися, — сказав він. — Це не гірше за решту вчинків, що вони їх скоюють щодня.

— Генку, хочеш, щоб я поговорила про це з доктором Стадлером?

— Ні!

— Він здатен покласти цьому край. Міг би зробити принаймні це.

— Я охочіше піду до в’язниці. Доктор Стадлер? У тебе ж із ним немає нічого спільного, правда?

— Я бачилась із ним кілька днів тому.

— Чому?

— Через двигун.

— Двигун? — він вимовив це повільно і якось дивно, ніби думка про двигун раптово перенесла його до реальності, про яку він забув. — Даґні… Той чоловік, який винайшов двигун… Він існував, справді?

— Авжеж, існував. Що ти маєш на думці?

— Тільки те, що… що це приємна думка. Навіть якщо він уже мертвий, то колись був живий… Такий живий, що спроектував двигун…

— Генку, що сталося?

— Нічого. Розкажи мені про двигун.

Вона почала розповідати йому про зустріч із доктором Стадлером. Підвелась і, продовжуючи говорити, міряла кроками кімнату; лежати нерухомо вона не могла, Даґні завжди відчувала прилив надії та жадобу діяти, коли мова заходила про двигун.

Перше, що він помітив, — це міські ліхтарі за вікном; відчув, як вони вмикаються один по одному, утворюючи той величний обрій, який він так любив; відчув це, хоча й знав, що ліхтарі горіли весь час. Тоді Генк зрозумів: те, що поверталося до нього, насправді перебувало всередині — форма, відновлюючись по краплі, була його любов’ю до цього міста. Далі до нього дійшло, що любов повертається, оскільки він дивиться на місто повз підтягнуту струнку постать жінки з нетерпляче піднятою головою, наче Даґні оцінювала відстань, а невгамовні кроки заміняли собою політ. Він дивився на неї, наче на незнайомку, практично не усвідомлюючи, що вона — жінка; бачене перетікало у почуття, а ті — у слова: цей світ і його осердя — ось що складає місто; вони йдуть у парі, кутасті форми будівель та чіткі лінії обличчя, позбавленого всього, крім мети; летючі кроки сталі та кроки цілеспрямованості — ось якими вони були, люди, які жили, щоб винаходити світло, сталь, меблі, двигуни; вони й були цим світом, вони, а не чоловіки, скорчені в темних кутках, у напівблаганні-напівпогрозі, у хвалькуватому демонструванні відкритих виразок як своєї єдиної претензії на життя і доброчесність. Поки він знав, що існує бодай одна людина, сповнена світлої відваги нової думки, невже він міг віддати світ на поталу? Поки він здатен був віднайти бодай одне свідчення, що примушувало його відчути життєдайний поштовх захоплення, невже він міг повірити, що світ належить ранам, стогонам і пістолетам? Винахідники двигунів існували насправді, він ніколи не сумнівався у їхній реалістичності, через це його сприйняття було практично неможливо витримувати контраст, тому навіть відраза стала даниною його відданості цим людям та світові, що належав їм і йому.

— Дорога… — сказав він, — дорога… — наче людина, яка раптово прокинулась, зауваживши, що вона замовкла.

— Генку, що таке? — м’яко запитала вона.

— Нічого… Тільки ти не повинна була кликати Стадлера.

Його обличчя ясніло впевненістю, голос звучав весело, турботливо та м’яко; більше нічого їй не вдавалося виявити, він був такий, як завжди, тільки ота м’якість здавалася дивною і новою.

— Мене теж не покидає відчуття, що я не повинна була, — погодилася вона, — але не розумію, чому.

— Я поясню тобі, чому, — він нахилився вперед. — Те, чого він від тебе хотів — це визнати, що він досі той доктор Роберт Стадлер, яким повинен бути, але не є такий, і сам про це знає. Він хотів, щоб ти гарантувала йому повагу, незважаючи на його дії та всупереч їм. Він хотів, щоб ти підтасувала для нього реальність, щоб його велич залишилась, а Державний науковий інститут було стерто назавжди, наче його ніколи й не було, — і ти єдина, хто може для нього це зробити.

— Чому я?

— Бо ти жертва.

Вона вражено дивилася на нього. Він говорив зосереджено, відчувши раптову різку чіткість сприйняття, наче приплив енергії загострив зір, поєднавши в єдину форму й задавши напрямок спроможності бачити та розуміти.

— Даґні, вони роблять те, чого ми ніколи не розуміли. Вони знають те, чого ми не знаємо, але повинні збагнути. Повністю я ще цього не бачу, але починаю роздивлятися окремі частини. Цей грабіжник із Державного наукового інституту злякався, коли я відмовився допомогти йому створити видимість, начебто він — всього лише чесний покупець мого металу. Він був страшенно наляканий. Чого він боявся? Не знаю… Громадська думка була його відмовкою, але це не повне пояснення. Які могли бути його причини для страху? У нього є зброя, в’язниці, закони; якби забажав, він міг би цілком відібрати у мене завод, і ніхто не піднявся б, щоб мене захистити, він це добре знає. То чому для нього так важить моя думка? Бо таки ж важить.

Саме я мусив сказати, що він не грабіжник, а мій покупець і друг. Ось чого він від мене потребував. Цього ж хотів від тебе доктор Стадлер — саме ти мусила поводитися так, начебто він чудова людина, яка ніколи не намагалася знищити твоєї залізниці й мого металу. Не знаю їхньої конкретної мети, але вони хочуть, щоб ми вдавали, що бачимо світ таким, яким і вони його начебто бачать. Їм потрібне від нас щось на кшталт санкції. Я не розумію значення цієї санкції, але натомість, Даґні, знаю таке: якщо ми цінуємо наші життя, то не повинні їх їм віддавати. Не віддавай навіть, якщо тебе прив’яжуть на дибу для тортур. Нехай вони руйнують твою залізницю і мій завод, але не віддавай їм життя. Бо я знаю лише те, що це наш єдиний шанс.

Вона й далі нерухомо стояла навпроти нього, уважно вдивляючись у слабкий контур тієї форми, яку вона теж намагалася вловити.

— Так… — сказала вона. — Так, я знаю, що ти побачив у них… Я теж це відчула, але так, ніби щось ковзнуло повз і зникло, перш ніж я встигла побачити, мов дотик холодного повітря, після якого залишилось відчуття, що я повинна була те «щось» зупинити… Я знаю, що ти маєш рацію. Не можу зрозуміти їхньої гри, але це правда: нам не слід бачити світ таким, яким хочуть вони. Це якесь шахрайство, прадавнє та незбагненне, і ключ для того, щоб його зламати, — перевірити всі передумови, яких вони нас навчають, засумніватися в кожному приписі…

Вона метнулась до нього, під’юджена раптовою думкою, але наступної ж миті стрималася: не хотіла казати йому тих слів. Даґні дивилась на нього, на її устах грала ясна та легка зацікавлена усмішка.

Десь усередині він знав її неозвучені думки, але знав їх лише у пренатальній формі, що лише в майбутньому має віднайти слова. Він хотів негайно упіймати їх, бо серед яскравих почуттів, що його заполонили, чітко проступила попередня думка, яка не відпускала чимало хвилин.

Він підвівся, наблизився до неї і обхопив руками. Генк притиснув до себе її витягнуте тіло, наче тіла їхні були двома течіями, що одночасно встали сторч, зустрівшись у єдиній точці, і кожне несло власну свідомість назустріч до вуст одне одного.

Даґні відчувала, що одна з безіменних часток, які містила у собі та мить, це знання про красу пози його тіла, коли він її обіймав, поки вони стояли посеред кімнати високо понад ліхтарями міста.

Сьогодні ввечері Генк виявив, що його віднайдена любов до існування прийшла не через жагу до Даґні — жага повернулася, коли він відшукав власний світ, любов, ціну та сенс свого буття, і що ця жага була не відповіддю на заклик її тіла, а оспівуванням себе самого та своєї волі до життя.

Він не знав цього, про це не думав; потреба слів залишилась позаду, однак у мить, коли він відчув відповідь її тіла, до Генка прийшло невизнане усвідомлення, що риса, яку він називав розбещеністю, була найвищою чеснотою Даґні — умінням відчувати насолоду від буття так, як відчував її він.