Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або

Розділ V Перевищення кредиту

Це була перша поразка в історії «Сталі Ріардена». Вперше замовлення не доставили згідно з угодою. Однак 15 лютого, на коли було заплановано виготовити рейки для «Таґґарт Трансконтиненталь», це вже ні для кого не мало значення.

Зима прийшла рано, в останні дні листопада. Люди казали, що це найтяжча з усіх зим, і нікого не можна обвинувачувати у надзвичайній суворості завірюх. Ніхто не бажав згадувати часів, коли хуртовини ще не замітали неосвітлених доріг, не засипали дахів неопалюваних будинків, не зупиняли руху потягів, не залишали по собі сотень трупів.

Уперше, коли наприкінці грудня компанія «Вугілля Данаґґера» запізнилась із доставкою пального до «Таґґарт Трансконтиненталь», брат Данаґґера пояснив, що нічого не міг вдіяти. Йому довелося скоротити робочий день до шести годин, сказав він, щоб підбадьорити робітників, які, здавалося, працювали зовсім не так, як у дні кузена Кеннета. Робітники стали мляві та недбалі, пояснював він, оскільки їх виснажила сувора дисципліна попереднього керівника. Він нічого не міг зробити, коли керівники й майстри, які працювали в компанії десять або двадцять років, без причини звільнялися. Нічого не міг зробити, коли між працівниками та керівництвом виникали тертя, незважаючи на те, що нові очільники були значно ліберальніші за старих наглядачів. Вся річ у реорганізації, пояснював він. Він нічого не міг вдіяти, коли вантаж, призначений компанії «Таґґарт Трансконтиненталь», напередодні доставки розвернули і скерували до Бюро міжнародної допомоги, щоб відправити згодом до Народної Республіки Англії. Йшлося про надзвичайну ситуацію: населення Англії гинуло від голоду, всі республіканські фабрики закривались, і міс Таґґарт поводилася нерозсудливо, адже йшлося про затримку лише на один день. Але вона спричинила затримку на три дні у пробігу вантажного потяга номер триста вісімдесят шість із Каліфорнії до Нью-Йорка, п’ятдесяти дев’яти вагонів, навантажених салатом і апельсинами. Вантажний потяг номер триста вісімдесят шість чекав на запасних коліях вугільної станції пального, що досі не прибуло. Коли потяг прибув до Нью-Йорка, салат і апельсини довелося викинути в Іст-рівер: вони надто довго чекали на складах Каліфорнії через зміни у розкладі потягів та новий закон, що забороняв паротягові тягнути більше шістдесяти вагонів.

Ніхто, крім друзів та торгових партнерів, не помітив, що троє постачальників помаранчів із Каліфорнії втратили бізнес, так само, як і двоє фермерів, які вирощували салат у Долині Імперіал. Ніхто не помітив закриття брокерської фірми в Нью-Йорку, а також сантехнічної компанії, якій брокерська фірма заборгувала гроші, а ще оптового продавця свинцевих труб, який обслуговував сантехнічну компанію. В газетах писали: коли люди гинуть від голоду, не слід перейматися через крах комерційних підприємств, що є всього лише приватними компаніями для приватного прибутку.

Вугілля, яке Бюро міжнародної допомоги переправляло через Атлантику, не досягло Народної Республіки Англії: його захопив Раґнар Даннескольд.

Удруге, коли компанія «Вугілля Данаґґера» запізнилась із доставкою пального в «Таґґарт Трансконтиненталь», у середині січня, кузен Данаґґера гарчав у слухавку, що нічим не міг зарадити: його копальні не працюють уже протягом трьох днів через дефіцит мастила для машин. Доставку вугілля до «Таґґарт Трансконтиненталь» було затримано на чотири дні.

Містер Квінн з компанії «Підшипники Квінна», який колись переїхав із Коннектикуту до Колорадо, впродовж тижня чекав на вантажний потяг, який віз на його замовлення ріарден-метал. Коли потяг прибув, двері заводу «Підшипників Квінна» було зачинено.

Ніхто не відстежував закриття автотранспортного підприємства у Мічиґані, де очікували на вантаж роликових підшипників, простій його устаткування та робітників на повній оплаті. Або закриття тартака в Ореґоні, де чекали на новий двигун. Чи згортання біржі пиломатеріалів в Айові, яка залишилася без постачання. Чи банкрутства будівельного контрактника в Іллінойсі, який, вчасно не отримавши пиломатеріалів, виявив, що його контракти скасовано, і покупці будинків, які він зводив, вирушили засніженими шляхами шукати те, чого вже не існувало.

Снігова буря наприкінці січня перекрила шляхи через Скелясті гори, утворивши білі дев’ятиметрові стіни на головній колії «Таґґарт Трансконтиненталь». Чоловіки, які намагались очистити колію, здались після перших кількох годин: поворотні плуги ламалися один за одним. Термін експлуатації плугів збіг іще два роки тому, але їх підтримували сумнівним ремонтом. Нового знаряддя не доставили. Виробник закрив справу, бо не зміг отримати необхідної сталі від Оррена Бойла.

Три потяги, що рухались у західному напрямку, застрягли на бічних коліях станції Вінстон, високо в Скелястих горах, де головна лінія «Таґґарт Трансконтиненталь» перетинає північно-західний край Колорадо. Протягом п’яти днів до них не могла дістатися допомога. Потяги не могли пробитися крізь бурю. Останні вантажні вагони, вироблені Лоуренсом Гаммондом, зламалися на крижаних схилах гірських узвиш.

Туди відправили найкращі літаки Двайта Сандерса, однак вони так і не приземлилися на станції Вінстон. Пробиваючись крізь бурю, всі апарати вийшли з ладу.

Крізь густі снігові тенета пасажири потягів дивилися на світло вінстонських халуп, що погасло вже наступного вечора. Третього вечора у потягах теж зникло освітлення, опалення, закінчилася їжа. Коли буря трохи стихала, біла завіса розсіювалась, залишаючи по собі чорну нерухому порожнечу — злиття темної землі та неба без зірок, — десь далеко, багато кілометрів на південь, пасажири могли розгледіти крихітний язик полум’я, що витанцьовував на вітрі. Це був Смолоскип Ваятта.

Уранці шостого дня, коли потяги вже змогли зрушити з місця і посунули вниз схилами Юти, Невади і Каліфорнії, їхній персонал споглядав димові труби без диму та замкнені двері маленьких фабрик, розташованих біля колій; під час попереднього рейсу вони ще працювали.

— Бурі — справа Господа, — написав Бертрам Скаддер. — Ніхто не може мати соціальної відповідальності за погоду.

Вугілля, яке постачав Веслі Моуч, вистачало на обігрів будинків протягом трьох годин на день. Дров не було, не було металу для нових печей, не було інструментів, за допомогою яких можна було б встановлювати нові системи опалювання. У тимчасових хитромудрих конструкціях із цегли та бляшанок із-під олії професори палили книжки зі своїх бібліотек, а садівники — дерева зі своїх садів.

«Злидні зміцнюють людський дух, — писав Бертрам Скаддер, — та гартують тонку сталь соціальної дисципліни. Самопожертва — той цемент, що об’єднує людські цеглини у величну будівлю суспільства».

— Націю, яка колись дотримувалася переконання, що велич досягається виробництвом, сьогодні переконують, що насправді велич можна здобути убогістю, — сказав Франциско д’Анконія в інтерв’ю пресі. Але його так і не надрукували.

Тієї зими розцвіла тільки індустрія розваг. Люди виривали пенні з сипучих пісків того, що йшло на їжу та опалення; голодні наповнювали кінотеатри, намагаючись на кілька годин втекти від тваринного стану, що полягав у єдиній турботі про найнагальніші потреби. У січні всі кінотеатри, нічні клуби та боулінг-доріжки було зачинено розпорядженням Веслі Моуча з метою економії пального.

«Задоволення не доконечна умова для існування», — написав Бертрам Скаддер.

— Вам слід навчитися філософського ставлення, — сказав доктор Саймон Прітчетт молодій студентці, яка раптово вибухнула істеричними риданнями посеред лекції. Вона щойно повернулась із волонтерської експедиції на Верхнє Озеро; дівчина бачила, як мати обіймає тіло дорослого сина, померлого з голоду.

— Абсолюту не існує, — сказав доктор Прітчетт. — Реальність — це лише ілюзія. Звідки ця жінка знає, що її син мертвий? Звідки вона знає, що син узагалі існував?

Люди з благальними поглядами і розпачливими обличчями гуртувалися навколо наметів, у яких євангелісти з тріумфальною зловтіхою розповідали, що людина не може подолати природи, що вся її наука — це шахрайство, що розум її зазнав краху, що тепер вона пожинає плоди своєї гордині через упевненість у власному інтелекті, й що тільки віра у силу містичних таємниць здатна її захистити від тріщин на рейках або від проколотої шини останньої вантажівки. Любов — ключ до містичних таємниць, любов і самозречена пожертва задля потреб інших, кричали вони.

Оррен Бойл здійснив самозречену пожертву задля потреб людства. Він продав Бюро міжнародної допомоги десять тисяч тонн сталевих профільних конструкцій, які повинна була отримати «Південно-атлантична залізниця», — тепер їх мали передати до Народної Республіки Німеччини.

— Мені складно було приймати це рішення, — сказав він із вологим, розфокусованим поглядом праведника, звертаючись до прибитого панікою президента Південно-атлантичної залізниці, — однак я взяв до уваги той факт, що ваша корпорація багата, тимчасом як люди в Німеччині перебувають у надзвичайно складному становищі. Тому я діяв, керуючись принципом про першочергову допомогу нужденним. Коли сумніваєшся, слід віддавати перевагу слабким, а не сильним.

Президент «Південно-атлантичної залізниці» чув, що найдорожчий друг Оррена Бойла у Вашингтоні товаришує з кимось у Міністерстві постачання Народної Республіки Німеччини. Однак тепер було невідомо, чи справді це вплинуло на Бойла, чи його дія підпорядковувалась принципам самопожертви, та й, зрештою, різниці не було: якби Бойл був святим із вірою у саможертовність, він мусив би вчинити точнісінько так, як учинив. Це примусило президента «Південно-атлантичної залізниці» замовкнути. Він не наважувався визнати, що дбає про свою залізницю більше, ніж про населення Німеччини. Він не насмілився заперечити принципів самопожертви.

Води Міссісіпі піднімались упродовж усього січня, пучнявіли бурями, вітер гнав їх уперед, подрібнюючи на безліч течій, зіштовхуючи ці течії між собою, наражаючи їх на перепони, що траплялися на шляху. У перший тиждень лютого, в ніч колючого дощу зі снігом, міст над Міссісіпі, по якому проходила колія «Південно-атлантичної залізниці», завалився під вагою пасажирського потяга. Паротяг і п’ять перших спальних вагонів разом зі зламаними балками полетіли у двадцятип’ятиметрову прірву, у чорний вир. Решта потяга залишилася на перших трьох уцілілих прольотах мосту.

— Неможливо зберегти торт для себе і водночас дати його з’їсти сусідам, — зауважив Франциско д’Анконія. Гнів обвинувачень проти нього з боку публічних рупорів був потужніший, ніж перейнятість жахливим випадком на ріці.

Подейкували, що головний інженер «Південно-атлантичної залізниці» пішов у відставку ще півроку тому, заявивши, що міст небезпечний, — він зневірився, що сталь для зміцнення конструкції таки вдасться отримати. Він написав листа до найупливовішої газети в Нью-Йорку, застерігаючи громадськість. Листа не опублікували. Подейкували, що перші три прольоти мосту не розсипалися, бо їх зміцнили профільними конструкціями з ріарден-металу. Проте залізничній компанії, згідно з законом про чесні паї, вдалося придбати лише п’ятсот тонн металу.

Єдиним результатом офіційного розслідування стало рішення про закриття решти двох мостів через Міссісіпі, що належали дрібнішим залізничним компаніям. Одна з них негайно збанкрутувала; інша закрила додаткову лінію, зірвала свої рейки і проклала колію до мосту над Міссісіпі, що належав «Таґґарт Трансконтиненталь». Так само зробила «Південно-атлантична залізниця».

Великий міст Таґґарта у Бедфорді, що в Іллінойсі, збудував Натаніель Таґґарт. Він роками боровся з урядом, тому що через скаргу власників річкових кораблів суди постановили, що залізниця — деструктивний конкурент водного транспорту, а тому загрожує суспільному добробуту, а залізничний міст через Міссісіпі слід закрити, адже це — матеріальна перешкода. Суд наказав Натаніелеві Таґґарту зруйнувати міст, а пасажирів переправляти через ріку на баржах. У цій битві він переміг із перевагою в один голос у Верховному Суді. Тепер його міст залишився єдиною ланкою через континент. Його наступник увів суворе правило: навіть якщо доведеться занедбати все решту, міст Таґґарта завжди слід утримувати у бездоганному стані.

Сталь, яку Бюро міжнародної допомоги відправило у плавання Атлантикою, не дісталася до Народної Республіки Німеччини. Її захопив Раґнар Даннескольд, однак ніхто поза Бюро про це не довідався, тому що газети вже давно не згадували Даннескольда.

Коли нарешті громадськість почала помічати дедалі більший дефіцит товарів, зникнення з ринку електричних прасок, тостерів, пральних машин та іншої електротехніки, люди почали ставити запитання і дослухатися до чуток. Вони чули, що жоден корабель, навантажений міддю д’Анконії, не може доплисти до порту Сполучених Штатів. Жоден вантаж не міг оминути Раґнара Даннескольда.

Туманними зимовими ночами моряки у портах перешіптувались, що Раґнар Даннескольд завжди захоплював вантажі з допомогою іншим країнам, але ніколи не забирав міді: кораблі д’Анконії, разом із вмістом, він посилав на дно. Членам команди дозволяв утікати на рятувальних шлюпках, але мідь завжди тонула. Моряки шепотілися про все це, наче то була якась темна легенда, що людина не здатна її пояснити. Ніхто не розумів, чому Даннескольд не хоче забирати міді.

У другий тиждень лютого задля економії мідного дроту та електрики було видано директиву, що забороняє ліфтам підніматися вище двадцять п’ятого поверху. Верхні поверхи будівель наказали звільнити, а сходи нагору перекрили нефарбованими дошками. Спеціальними дозволами було передбачено винятки — на підставі «нагальної необхідності» — для кількох найбільших комерційних установ та фешенебельних готелів. Горішні частини міст просто зникли.

Мешканцям Нью-Йорка ніколи не випадало зважати на погоду. Бурі сприймали як звичайні незручності, що уповільнюють рух та утворюють калюжі під дверима яскраво освітлених крамниць. Люди йшли проти вітру, одягнуті у дощовики, хутро та вечірнє взуття, і їм здавалося, ніби стихія вирує лише за межами міста. Тепер же, опинившись сам-на-сам зі сніговими шквалами, що прокочувалися вузькими вулицями, містяни почувалися тимчасовими гостями, натомість вітер видавався повноцінним господарем.

— Тепер це вже не має для нас жодного значення. Забудь, Генку, це неважливо, — мовила Даґні, коли Ріарден сказав, що не зможе доставити рейок. Він не знайшов постачальника міді.

— Забудь, Генку.

Він не відповів. Не міг забути першої поразки «Сталі Ріардена».

Увечері 15 лютого на залізничному вузлі тріснула металева плита, і з рейок зійшов паротяг. Це сталося за вісімсот метрів від Вінстона, в Колорадо, на ділянці, де планували прокласти нову колію. Начальник станції зітхнув і викликав команду з краном. То був лише один незначний інцидент серед багатьох, що виникали тут через день; начальник до цього звик.

Того вечора Ріарден високо підняв комір пальта, низько насунув капелюха на очі й дістався занедбаного вугільного кар’єра в одному з глухих закутків Пенсільванії, де, бродячи по коліна в снігу, наглядав, як піратське вугілля вантажать до його вагонів. Шахта не мала власника, ніхто не міг дозволити собі на ній працювати. Але молодик із грубим голосом і темними злими очима, який прийшов із найближчого голодного поселення, зібрав команду з безробітних і домовився з Ріарденом видобути для нього вугілля.

Вугілля видобували вночі, зберігали його у потаємних підземних стоках і, без жодних запитань і відповідей, отримували готівку. Винні лише в тому, що відчайдушно прагнули вижити, вони співпрацювали з Ріарденом, наче дикуни: без прав, означень, контрактів та страхування; єдине, що в них було, — це взаємне розуміння та абсолютне неухильне дотримання обіцянки. Ріарден не знав навіть імені молодого керівника. Спостерігаючи, як він завантажує вагони, Ріарден думав: якби цей хлопець народився бодай поколінням раніше, то став би великим промисловцем. Натомість, тепер його життя, найімовірніше, закінчиться вже за кілька років, як життя звичайного злочинця.

Даґні того вечора брала участь у зустрічі Ради директорів «Таґґарт Трансконтиненталь».

Вони сиділи за лискучими столами у величній залі для нарад, де панувала задуха. Чоловіки, які протягом десятиліть своєї діяльності задля власної безпеки покладалися на незворушність власних облич, недоказовість слів та бездоганність одягу, тепер почувалися безглуздо через светри, що напиналися на їхніх черевах, намотані навколо ший кашне та кашель, схожий на автоматні черги, що занадто часто переривав дискусію.

Даґні зауважила, що навіть Джимів зовнішній вигляд не такий бездоганний, як завжди.

Він сидів, втягнувши голову в плечі, очі надто різко перестрибували з обличчя на обличчя.

За столом, поруч із ними, сидів чоловік із Вашингтона. Ніхто точно не знав, у чому полягають його обов’язки, на якій він посаді, але в цьому не було необхідності: вистачало знання, що це — людина із Вашингтона. Цього чоловіка з сивіючими скронями і довгим вузьким обличчям звали містером Клемом Везербі. Щоб тримати рот закритим, йому, здавалося, доводилось напружувати всі лицеві м’язи, тому його обличчя, не виражаючи нічого іншого, мало дещо манірний вигляд. Директори не знали, в якій якості перебуває тут цей чоловік: гість він, радник чи, може, керівник Ради. Зрештою, вони цього воліли не знати.

— Мені здається, — промовив голова, — наріжна проблема, що ми її маємо розглянути, — це сумний, щоб не сказати критичний, стан основної лінії… — він замовк, а потім обережно додав. — Тимчасом як єдина справна колія — це лінія Джона Ґолта… тобто «Ріо-Норте».

З тією ж обережною інтонацією, ніби сподіваючись, що хтось інший зрозуміє прихований сенс його слів, наступний мовець сказав:

— Якщо ми зважимо на критичний брак устаткування, а також на те, що дозволяємо йому виходити з ладу, обслуговуючи додаткову лінію, діяльність якої збиткова… — він замовк, так і не сформулювавши, що станеться, якщо вони зважать на ці моменти.

— На мою думку, — продовжив мертвотно-блідий і худий чоловік з ошатними вусиками, — лінія «Ріо-Норте» стала фінансовим тягарем, що його наша компанія може не витримати. Ну, хіба що буде проведено певну реорганізацію, яка…

Він не закінчив, але поглянув на містера Везербі. Містер Везербі, здавалося, цього не зауважив.

— Джиме, — мовив голова, — думаю, тобі слід пояснити містерові Везербі становище.

Голос Таґґарта досі був натреновано-гладкий, утім, це нагадувало гладкість клаптика тканини, туго натягнутого на розбитий уламок скла, тому час від часу крізь матерію проступали гострі краї:

— Думаю, це загальновизнана річ, що головним чинником, що впливає на кожну залізницю нашої країни, є надзвичайний рівень занепаду бізнесу. Ми, звісно, усвідомлюємо, що це тимчасово, та все ж на цей момент ситуація на залізниці досягла стадії, яку можна назвати безнадійною. Якщо конкретно, то кількість закритих фабрик на території, де пролягають лінії «Таґґарт Трансконтиненталь» така значна, що це зруйнувало нашу фінансову структуру. Регіони та округи, що завжди давали нам сталі надходження, тепер демонструють фактичні збитки. Розклад руху, пристосований до великих об’ємів вантажів, не може утримуватися трьома відправниками так само, як раніше утримувався сімома. Ми не можемо надавати їм таких же послуг — принаймні не… за нинішніх обставин.

Він поглянув на містера Везербі. Але той начебто не зауважив.

— Як на мене, — вів далі Таґґарт, і гострі краї в його голосі увиразнилися, — становище відправників вантажів нечесне. Більшість із них скаржаться на своїх конкурентів і застосовують різноманітні заходи на місцевому рівні, щоб зменшити конкуренцію на своїй ділянці. Тепер вони практично стали одноособовими власниками своїх ринків, але водночас відмовляються розуміти, що залізниця не може надати єдиній фабриці тих умов вантажоперевезень, які були можливі за перевезення продукції всього регіону. Собі на шкоду ми зношуємо заради них потяги, а вони виступають проти будь-якого… підвищення тарифів.

— Проти підвищення тарифів? — м’яко перепитав містер Везербі, вправно вдаючи здивування. — Це не та позиція, яку вони обрали.

— Якщо певні чутки, що я їм відмовляюся вірити, таки правдиві… — сказав голова і затнувся, коли паніка в його голосі стала очевидна.

— Джиме, — люб’язно промовив містер Везербі, — думаю, буде найкраще, якщо ми просто не згадуватимемо про підвищення тарифів.

— Мені не йшлося про справжнє підвищення, — поквапився Таґґарт. — Я просто хотів завершити картинку.

— Але, Джиме, — тремтячим голосом проказав літній чоловік, — я думав, що твій вплив… я хочу сказати, твоя дружба з містером Моучем гарантує…

Він замовк, бо решта присутніх дивилися на нього суворими поглядами, дорікаючи за порушення неписаного закону: не можна згадувати про такого штибу провали, нікому не варто обговорювати таємних Джимових зв’язків, як і того, чому вони не спрацювали.

— Річ у тім, — безпосередньо сказав містер Везербі, — що містер Моуч прислав мене сюди, щоб обговорити вимогу залізничних спілок про підвищення заробітної платні, а також вимогу відправників вантажів про зниження тарифів.

Чоловік промовив це надзвичайно буденно. Він знав, що ці вимоги відомі присутнім, що їх уже цілий місяць обговорюють у газетах. Знав і те, що ці люди жахалися не так самого факту, як того, що він цей факт озвучив, — так, наче до цього моменту його не існувало. А ще вони чекали, щоб переконатися, чи скористається він зі своєї могутності. І він дозволив їм переконатися, що таки скористається.

Ситуація, в якій вони перебували, передбачала крики протесту. Але всі мовчали. Ніхто йому не відповів. Тоді Джеймс Таґґарт промовив гострим, нервовим тоном, який мав би сприйматися як вияв злості, натомість видавав непевність:

— Я не перебільшував би важливості Баззі Воттса з Національної ради вантажовідправників. Він зчиняє багато галасу і влаштовує чимало дорогих обідів у Вашингтоні, але я не радив би сприймати це занадто серйозно.

— Ну, не знаю, — мовив містер Везербі.

— Послухайте, я точно знаю, що Веслі відмовився зустрічатись із ним минулого тижня.

— Це правда. Веслі заклопотана людина.

— А ще я знаю, що коли Джин Лоусон десять днів тому влаштував велику вечірку, там були практично всі, але Баззі Воттса не запросили.

— Он як, — миролюбно мовив містер Везербі.

— Тому, Клеме, я не робив би ставку на містера Баззі Воттса. Тож я через це навіть не хвилюватимуся.

— Веслі — справедливий чоловік, — сказав містер Везербі. — Чоловік, відданий суспільному обов’язку. На першому місці для нього інтереси країни в цілому.

Таґґарт випростався. Серед усіх небезпечних ознак, які він знав, цей стиль розмови був найгірший.

— Ніхто не може заперечувати, Джиме, що Веслі глибоко поважає вас як освіченого бізнесмена, цінного радника та одного з найближчих особистих друзів.

Таґґарт різко вистрілив у нього поглядом: ситуація погіршувалася.

— Але ніхто не може сказати, що Веслі не наважиться пожертвувати особистими почуттями та дружбою, коли йдеться про благо суспільства.

Обличчя Таґґарта нічого не виражало. Його жах був пов’язаний із речами, що їм ніколи не дозволялося виявлятись у словах чи відображатися на м’язах обличчя. Жах був спричинений боротьбою з невизнаною думкою: сам він так довго і за стількох різних ситуацій перебував у ролі «суспільства», що не сумнівався, яким чином обернеться для нього перехід цього магічного, священного титулу, якого ніхто не наважувався оскаржувати, особі Баззі Воттса — та ще й разом із «благом».

Однак Таґґарт поквапився запитати про інше:

— Ви ж не припускаєте, що я ставлю особисті інтереси вище за суспільне благо?

— Ні, звісно, ні, — відповів містер Везербі, мало не посміхаючись. — Аж ніяк. Тільки не ви, Джиме. Ваше спрямоване на суспільство ставлення та розуміння — надто добре відомі. Ось чому Веслі сподівається, що ви побачите всі аспекти картини.

— Авжеж, — мовив загнаний у пастку Таґґарт.

— Отже, щодо позиції спілок. Можливо, ви не можете підвищити їм платні, але як же їм існувати, якщо кошти на життя сягнули неба? Вони ж повинні їсти, правда? Це на першому місці, залізниці чи не залізниці.

Містер Везербі говорив з інтонацією безтурботної справедливості, наче цитував формулу, якою намагався передати інший сенс, зрозумілий усім присутнім. Він дивився просто на Таґґарта, наче наголошував на важливості не промовленого вголос.

— У залізничних спілках — майже мільйон членів. У кожного — родини, утриманці, бідні родичі; а у кого в ці дні немає бідних родичів? Разом це приблизно п’ять мільйонів голосів. Тобто — осіб. Веслі доводиться про них думати. Він мусить враховувати їхню психологію. Крім цього, подумаймо про суспільство. Тарифи, які ви встановлюєте, діяли в ті часи, коли всі заробляли гроші. Але за теперішньої ситуації кошти на транспортування — це тягар, якого ніхто не здатен підняти. Люди волають про це по всій країні.

Він знову подивився на Таґґарта. Просто поглянув — а здалось, наче підморгнув.

– Їх неймовірна кількість, Джиме. І їх роблять нещасними неймовірно багато обставин. Якщо уряд знизить тарифи на залізничні перевезення, ці хлопці будуть вдячні.

Тиша, яка запала у відповідь, була схожа на глибоку яму: коли щось падало на її дно, нагору не долинало жодного звуку. Таґґарт, як і решта присутніх, знав, заради якого безкорисливого мотиву містер Моуч завжди готовий пожертвувати особистими стосунками.

Саме через цю тишу, а ще тому, що вона не хотіла цього казати, бо прийшла сюди, не налаштована говорити, але не могла втриматися, запитання Даґні пролунало так жорстоко:

— Джентльмени, ви отримали те, про що просили всі ці роки?

Різкість, із якою їхні погляди перекинулися на неї, була мимовільною реакцією на несподіваний звук. Проте та різкість, із якою присутні відвели очі, втупивши погляди у стіл, стіни, деінде, тільки б не на неї, була свідомою відповіддю на значення почутих слів.

У тиші, що запанувала знову, Даґні відчула, як повітря, наче крохмалем, наповнюється обуренням — це обурення адресувалось аж ніяк не містерові Везербі, а їй самій. Вона могла б це витримати, якби вони просто не відповіли на її запитання. Однак подвійне лицемірство з їхнього боку змусило її відчути нудотне напруження в животі: вони вдавали, що ігнорують її, насправді ж відповідали у притаманний собі спосіб.

Голова, не дивлячись на неї, ухильним та багатозначним, і все ж страшенно рішучим тоном сказав:

— Все було б добре, все склалось би просто чудово, якби не неправильні люди при владі — такі, як Баззі Воттс та Чік Моррісон.

— Ну, Чік Моррісон мене не хвилює, — мовив мертвотно-блідий чоловік із вусиками. — Він зовсім не має якихось важливих зв’язків нагорі. Справді. Найгірша отрута — це Тінкі Голловей.

— А мені ситуація зовсім не здається безнадійною, — сказав товстун у зеленому кашне. — Джо Данфі та Бад Гезлтон дуже близькі з Веслі. Якщо їхній вплив переважить, з нами все буде чудово. Однак Кіп Чалмерс із Тінкі Голловеєм небезпечні.

— Я подбаю про Кіпа Чалмерса, — запевнив Таґґарт.

Містер Везербі був єдиною особою в цьому приміщенні, хто спокійно дивився на Даґні. Але коли його погляд на ній зупинявся, у ньому нічого не відображалося. Вона була єдиною особою в цьому приміщенні, кого він не бачив.

— Я думаю, — буденно мовив Везербі, дивлячись на Таґґарта, — що ви можете зробити Веслі послугу.

— Веслі знає, що він завжди може на мене покластися.

— Отож, я подумав, що коли ви підвищите профспілчанам заробітну платню, ми можемо зняти питання про зниження тарифів раз і назавжди.

— Я не можу цього зробити! — це був майже крик. — Національний альянс залізниць одностайно проголосував проти підвищення заробітних плат і примусив кожного члена від цього відмовитися.

— Це саме те, про що я кажу, — м’яко мовив містер Везербі. — Веслі мусить уклинитись у цю позицію альянсу. Якщо від рішення відмовиться така компанія, як «Таґґарт Трансконтиненталь», решту вмовити буде легко. Ви неймовірно допоможете Веслі. Він це оцінить.

— Але ж, Господи Боже, Клеме! Згідно з правилами альянсу на мене зможуть подати в суд!

Містер Везербі посміхнувся.

— Який іще суд? Дозвольте Веслі про це подбати.

— Але послухайте, Клеме, ви ж знаєте, знаєте так само добре, як і я, що ми не можемо собі цього дозволити!

Містер Везербі стенув плечима.

— Це проблема, яку вам треба залагодити.

— Але як, Господи помилуй?

— Не знаю. Це ваша робота, не наша. Ви ж не хочете, щоб уряд почав указувати, як вам керувати залізницею, правда?

— Ні, звісно, ні! Але…

— Наша робота — просто простежити, щоб люди отримували чесну винагороду та належне транспортування. Виконати ці умови — ваше завдання. Але, якщо ви стверджуєте, що не можете, тоді…

— Я такого не казав! — поспішно вигукнув Таґґарт, — я взагалі такого не казав!

— Добре, — вдоволено мовив містер Везербі. — Ми знаємо, що ви здатні це вирішити.

Він дивився на Таґґарта. Таґґарт дивився на Даґні.

— Але це була тільки думка, — додав містер Везербі, відхиляючись на спинку крісла, начебто скромно відступаючи в тінь. — Просто думка, яку вам слід обміркувати. Я тут лише гість. Не хочу втручатися. Метою зустрічі було обговорити ситуацію на… додаткових лініях, так?

— Так, — підтвердив голова і зітхнув. — Так. Якщо у когось є конструктивна пропозиція…

Він зачекав. Ніхто не відповів.

— Думаю, картина всім нам зрозуміла.

Зачекав іще.

— Безсумнівним є те, що ми не можемо дозволити собі працювати на деяких із наших додаткових ліній… зокрема, на лінії «Ріо-Норте»… і тому слід вжити певних заходів…

— Думаю, — втрутився блідий чоловік із вусиками і його голос несподівано став дуже впевнений, — нам слід вислухати тепер міс Таґґарт.

Він схилився вперед із виразом багатозначного лукавства. Даґні не відповіла, просто мовчки обернулася до нього, тому він запитав:

— Міс Таґґарт, що ви хочете сказати?

— Нічого.

— Перепрошую?

— Все, що я хотіла сказати, міститься у звіті, який зачитав Джим.

Вона говорила тихо, чистим і рівним голосом.

— Але ж ви нічого не порекомендували.

— Бо я не маю жодних рекомендацій.

— Але ж ви — наш виконавчий віце-президент, ви життєво зацікавлені у політиці щодо цієї залізниці.

— Я не маю жодної влади над політикою щодо залізниці.

— Але ж ми прагнемо почути вашу думку.

— Немає у мене жодних думок.

— Міс Таґґарт, — сказав він безвиразним офіційним тоном наказу, — ви не можете не розуміти, що наші додаткові лінії функціонують за катастрофічного дефіциту, тож ми очікуємо, що ви зможете зробити їх прибутковими.

— Як?

— Не знаю. Це ваша робота, не наша.

— У своєму звіті я перелічила причини, через які це неможливо. Якщо є факти, яких я не зауважила, прошу їх назвати.

— Навіть не знаю. Ми сподівалися, що ви знайдете способи. Наша робота — стежити, щоб акціонери отримували свої частки. А ви повинні їх забезпечити. Ви ж не хочете, щоб ми подумали, що ви нездатні виконувати свою роботу і…

— Я нездатна її виконувати.

Чоловік відкрив рот, але сказати більше нічого не зміг. Він не зводив із неї враженого погляду, не розуміючи, чому його формула не спрацювала.

— Міс Таґґарт, — запитав чоловік у зеленому кашне, — чи зазначали ви у звіті про критичну ситуацію на лінії «Ріо-Норте»?

— Я констатувала, що вона безнадійна.

— Які ж дії ви пропонували?

— Не пропонувала нічого.

— Чи не уникаєте ви відповідальності?

— Ви хоч думаєте, що робите? — вона промовляла спокійно, звертаючись до них усіх. — Невже ви сподіваєтеся, що я промовчу про те, що вся відповідальність — на вас, що це ваша клята політика довела нас до цього? Ні, я не промовчу.

— Міс Таґґарт, міс Таґґарт, — із благальним докором сказав голова, — між нами не повинно бути жодних недобрих почуттів. Невже тепер важливо, хто винен? Ми не хочемо сваритися через колишні помилки. Ми повинні згуртуватися в одну команду, щоб провести нашу залізницю крізь відчай цієї надзвичайної ситуації.

Сивий чоловік з аристократичними манерами, який протягом усього засідання мовчав, зображаючи на обличчі вираз тихого і прикрого знання про те, що вся ця вистава марна, поглянув на Даґні співчутливо і з останніми проблисками надії в очах. Підвищивши голос рівно настільки, щоб виявити нотку контрольованого обурення, він сказав:

— Містере голово, якщо ми обговорюємо практичний вихід із ситуації, я хотів би, щоб ми зважили ймовірність накладення певних обмежень на довжину та швидкість наших потягів. Серед решти заходів, цей — найжахливіший. Його скасування не розв’яже всіх наших проблем, але неймовірно полегшить справу. За такої шаленої нестачі рухомого складу та страхітливого браку пального висилати паротяг лише з шістдесятьма вагонами, коли він може тягнути всі сто, у рейс тривалістю чотири дні, коли цей шлях раніше долали за три дні, — немислиме божевілля. Якби ми підрахували кількість компаній-відправників, яких ми знищили, число спустошених через наші промахи регіонів, дефіцити та затримку потягів, а потім…

– І не думайте, — огризнувся містер Везербі. — І не мрійте про якісь анулювання. Ми цього навіть не розглядатимемо. Не будемо навіть слухати балачок на цю тему.

— Містере голово, — тихо запитав сивочолий чоловік, — можна я продовжу?

Голова розвів руками, натякаючи на безпорадність своєю улесливою посмішкою:

— Це було б непрактично, — відповів він.

— Думаю, нам варто обмежити нашу дискусію статусом лінії «Ріо-Норте», — відрубав Джеймс Таґґарт.

Запала мовчанка.

Чоловік із зеленим кашне повернувся до Даґні.

— Міс Таґґарт, — обережно і печально запитав він, — чи вважаєте ви — бодай гіпотетично — що коли устаткування, яке зараз обслуговує «Ріо-Норте», звільниться, то воно покриє потреби руху на нашій головній трансконтинентальній лінії?

— Допоможе покрити.

— Рейки лінії «Ріо-Норте», — почав блідий чоловік із вусиками, — неможливо порівняти з жодними в усій країні, зараз їх не можна купити ні за які гроші. А це майже п’ятсот кілометрів шляху, тобто понад шістсот кілометрів рейок із чистого ріарден-металу. Думаєте, міс Таґґарт, що ми можемо дозволити собі марнувати найкращі рейки на гілку, де більше немає активного руху?

— Про це вам судити.

— Скажу так: чи буде користь із цих рейок, якщо ми використаємо їх для нашої основної колії, що потребує зараз нагального ремонту?

— Це стало б у пригоді.

— Міс Таґґарт, — тремтячим голосом запитав чоловік, — чи залишилися на лінії «Ріо-Норте» якісь важливі вантажовідправники?

— Тільки Тед Нільсен із «Моторів Нільсена». Більше нікого.

— Як ви вважаєте, чи можна використати експлуатаційні витрати з лінії «Ріо-Норте», щоб полегшити фінансове напруження цілої системи?

— Це б допомогло.

— Отже, як наш виконавчий віце-президент…

Він замовк. Вона почекала, дивлячись на нього. Чоловік продовжив:

— То?

— Яке ваше запитання?

— Я хотів сказати… Як наш виконавчий віце-президент, чи не повинні ви зробити певні висновки?

Вона встала. Окинула поглядом присутніх:

— Джентльмени, не знаю, якими самодурами треба бути, переклавши на мене відповідальність за ваші рішення і примушуючи мене ці рішення озвучити. Можливо, ви вірите, що коли остаточний вирок буде винесено моїм голосом, то я стану убивцею, — адже всі чудово розуміють, що зараз відбувається останній акт тривалого вбивства. Не збагну, чого, на вашу думку, ви досягнете такими інсценуваннями, тому я не допомагатиму вам у цьому. Остаточного удару завдавайте самі, як завдали всіх попередніх.

Вона зібралася іти геть. Голова підвівся, безпорадно бурмочучи:

— Але, міс Таґґарт…

— Прошу не вставати. Продовжуйте, будь ласка, дискусію — і проводьте голосування, в якому я не матиму голосу. Я утримаюсь. Якщо хочете, я залишусь тут, але тільки у ролі працівника. На іншу посаду не претендую.

Вона знову відвернулась, однак цього разу її зупинив голос сивого чоловіка.

— Міс Таґґарт, це неофіційне запитання, це моя особиста цікавість: чи не могли б ви поділитися власним баченням майбутнього компанії «Таґґарт Трансконтиненталь»?

Вона відповіла, співчутливо дивлячись на нього; голос її пом’якшав:

— Я перестала думати про майбутнє цієї системи залізниць. Збираюся підтримувати рух потягів, скільки це буде можливо. Не думаю, що компанія проіснує довго.

Вона відійшла від столу до вікна, щоб стати збоку і дати їм можливість закінчити без неї.

Даґні поглянула на місто. Джим отримав дозвіл використовувати електрику на горішніх поверхах будівлі Таґґартів.

З висоти цієї кімнати місто скидалося на висохлі рештки. На тлі темного неба вимальовувалося кілька поодиноких стовпчиків освітленого скла.

Вона не прислухалася до чоловічих голосів позаду себе. Не знала, чи довго кружляли навколо неї уривки їхніх суперечок: звуки штовхалися, намагаючись витіснити одне одного, випхати наперед; боротьба, метою якої було не утвердження бажання, а намагання витиснути його у незгодної жертви, битва, в якій рішення мусив оголосити не переможець, а переможений:

— Мені здається… Я думаю, це… На мій погляд, це мусить… Якби ми припустили… Я просто раджу… Я не натякаю, але… Якщо ми зважимо на обидві точки зору… На мою думку, безсумнівно те, що… Очевидним фактом мені видається…

Вона не знала, чий голос промовив:

— …і тому я пропоную закрити «Лінію Джона Ґолта».

Вона зауважила, що лінію нарешті назвали правильно.

«Ти теж таке витримував кілька поколінь тому, тобі було так само складно, так само важко, але ти не дозволив їм тебе зупинити; невже все було так само погано, як зараз? Так само гидко? Зрештою, чи не все одно, йдеться про різні форми одного болю, але біль не зупинив тебе, хоч яке було випробування, тебе воно не стримало, ти не здався, ти долав усі перепони, а я тепер мушу долати свої; ти боровся і я повинна, ти зробив це, а я намагатимусь…» Даґні добре чула в собі тиху інтенсивність цієї посвяти, і минув певний час, перш ніж зрозуміла, що розмовляла з Натом Таґґартом.

Наступний почутий нею голос належав містерові Везербі:

— Зачекайте-но, хлопці. А ви часом не забули, що маєте отримати дозвіл, перш ніж закрити лінію?

— Клеме, Господи милосердний! — Таґґарт не приховував паніки. — З цим же не може виникнути проблем…

— Я б не був такий упевнений. Не забувайте, що ви — державна служба, тому повинні забезпечувати транспортування, дає це вам гроші чи ні.

— Але ж ви знаєте, що це неможливо!

— Якщо закриєте цю лінію, вам це піде на користь, залагодить ваші проблеми, але що з того нам? Залишити цілий штат Колорадо практично без транспорту — яку суспільну реакцію це викличе? Звісно, якщо ви дасте щось Веслі натомість, щоб збалансувати збитки, якщо гарантуватимете зростання заробітних плат для спілок…

— Я не можу! Я дав слово Національному альянсу!

— Слово? Робіть, як хочете. Ми не збираємося тиснути на альянс. Ми воліємо, щоб усе відбувалося добровільно. Але час зараз складний, так просто і не скажеш, що може статися. Всі банкрутують, податкові надходження падають, можливо, доведеться — оскільки понад п’ятдесят відсотків облігацій Таґґартів належать нам, — протягом цих півроку вимагати з них виплати.

— Що?! — закричав Таґґарт.

— …або й швидше.

— Але ви не можете! Господи, ви не можете! Було ж ясно, що мораторій накладено на п’ять років! Ми уклали контракт, зобов’язання! Ми на це розраховували!

— Зобов’язання? Джиме, ви не надто старомодний? Немає жодних зобов’язань, крім потреб цього моменту. Справжні власники облігацій теж розраховують на виплати.

Даґні вибухнула сміхом.

Вона не могла вгамуватися, не могла опиратися, не могла відкинути шанс помститись Еллісові Ваятту, Ендрю Стоктону, Лоуренсові Гаммонду та всім решті. Здригаючись від сміху, вона сказала:

— Дякую, містере Везербі!

Містер Везербі здивовано дивився на неї.

— Що? — холодно запитав він.

— Я знала, що нам доведеться у той чи інший спосіб заплатити за ці облігації. Ось ми і платимо.

— Міс Таґґарт, — суворо мовив голова, — а чи не думаєте ви, що оці ваші «я-ж-казала» пустопорожні? Говорити про те, що могло б статись, якби ми чинили в інший спосіб, — це теоретичні спекуляції. Ми не можемо потурати теорії, доводиться зважати на практичну реальність цього моменту.

— Правильно, — підтвердив містер Везербі. — Саме практичними ви й повинні бути. Пропонуємо вам угоду. Ви робите дещо для нас, а ми робимо дещо для вас. Ви даєте профспілкам їхнє зростання зарплат, а ми даємо вам дозвіл закрити лінію «Ріо-Норте».

— Добре, — здавлено відповів Джеймс Таґґарт.

Стоячи біля вікна, Даґні чула, як вони голосували за це рішення. Чула, як було оголошено, що «Лінію Джона Ґолта» закриють за півтора місяця, 31 березня.

Треба тільки пережити кілька наступних хвиль, подумала вона; потурбуватися про кілька наступних хвиль, а потім іще кілька наступних, по кілька нараз, і вже за певний час стане легше. За певний час ти це подолаєш.

Вона постановила, що завдання наступних кількох хвиль — одягнути пальто і першою покинути приміщення.

Наступне завдання — з’їхати ліфтом униз величезною мовчазною будівлею «Таґґарт». Далі — перетнути темний вестибюль.

На півдорозі до виходу вона зупинилась. Опершись об стіну, на неї чекав якийсь чоловік. Вона не відразу його впізнала, не відразу подолала впевненість, що бачити тут і тепер це обличчя було неможливо.

— Привіт, Чушко, — м’яко мовив він.

Вона відповіла, намагаючись намацати всередині свою звичну стриманість:

— Привіт, Франциско.

— То вони остаточно вбили Джона Ґолта?

Вона намагалася вкласти цей момент у якусь логічну часову послідовність. Запитання належало до теперішнього часу, але урочисте обличчя ніби прийшло з тих днів на пагорбі біля ріки Гадсон, де він повністю зрозумів би, що означало для неї це запитання.

— Як ти дізнався, що вони зробили це сьогодні? — запитала вона.

— Уже кілька місяців очевидно, що це мало бути їхнім наступним кроком.

— Чому ти сюди прийшов?

— Побачити, як ти це сприйняла.

— Хочеш посміятися?

— Ні, Даґні, я не хочу над цим сміятися.

Вона не побачила на його обличчі й натяку на втіху — і довірливо відповіла:

— Не знаю, як я це сприймаю.

— А я знаю.

— Я цього очікувала, я знала, що вони це зроблять, отож тепер залишається просто пережити… — вона хотіла сказати «сьогоднішній вечір», натомість вимовила: — …всю роботу й решту дрібниць.

Він узяв її за руку.

— Ходімо кудись, вип’ємо.

— Франциско, чому ти наді мною не смієшся? Ти ж завжди сміявся з цієї лінії.

— Посміюся завтра, коли побачу, як ти даєш собі раду з роботою та іншими дрібницями. Але не сьогодні.

— Чому не сьогодні?

— Перестань. Ти не здатна зараз про це говорити.

— Я… — вона хотіла запротестувати, натомість сказала:

— Мабуть, таки не здатна.

Він вивів її назовні, і вона виявила, що мовчки рухається у такт із його кроками, а його пальці невимушено й міцно стискають її руку. Він махнув таксі й притримав перед Даґні дверцята. Вона підкорилася без жодних запитань і відчула полегшення, як плавець, який припинив боротьбу. Спостерігати за впевненими діями чоловіка — це було рятівним кругом, кинутим у мить, коли вона вже перестала сподіватися, що впевненість існує в цьому світі. Полегшення полягало не в тому, щоб перекласти відповідальність, а в тому, щоб бачити чоловіка, здатного брати її на себе.

— Даґні, — промовив він, дивлячись, як за вікнами таксі пролітає місто, — подумай про першого чоловіка, який вигадав сталеві балки. Він знав, що саме бачить, що думає і чого хоче. Він не казав: «Мені здається», не слухав наказів тих, хто говорить: «На мою думку».

Вона зареготала, дивуючись із його точності: він відчув природу того нудотного стану, який її охопив, болота, з якого їй вдалось утекти.

— Роззирнися, — сказав він. — Місто — це застигле втілення людської відваги. Відваги чоловіків, які придумали кожен болт, гвинтик та електрогенератор, що з них це місто постало. Відваги казати не «мені здається», а «це є», — і бути готовим віддати життя за свої слова. Ти не самотня. Такі люди існують. Вони існували завжди. Був час, коли люди плазували в печерах, віддані на поталу епідеміям та бурям. Чи могли такі люди, як члени твоєї Ради директорів вивести їх із печер і привести до цього? — і він вказав на місто.

— Господи, ні!

— Це доказ того, що інший тип людей справді є.

— Так, — палко погодилась вона. — Так.

— Думай про них і забудь свою Раду директорів.

— Франциско, де вони тепер — люди того іншого типу?

— Тепер вони тут непотрібні.

— Мені потрібні. О, Боже, як же вони мені потрібні!

— Якщо так, ти їх знайдеш.

Він не запитував її про «Лінію Джона Ґолта», і вона сама про це не говорила, аж поки вони сіли за стіл у тьмяно освітленій кабінці, і в її пальцях виникла ніжка келиха. Вона практично не усвідомила, як вони тут опинилися. Це було тихе дороге місце, схоже на таємний сховок. Під руками вилискував маленький столик, за плечима Даґні відчувала шкіряну оббивку округлих сидінь, а від вигляду чужих задоволень та радості, яку люди намагалися сховати у цьому місці, їх відділяла ніша з темно-синім дзеркалом. Франциско обперся об стіл, спостерігаючи за нею, і вона ясно відчула надійну підтримку його уважних очей.

Про лінію вони не говорили, однак Даґні раптом сказала, дивлячись на рідину у своєму келиху:

— Я думаю про той вечір, коли Натові Таґґарту наказали покинути міст, що він будував. Міст над Міссісіпі. Йому неймовірно бракувало грошей. Люди боялися мосту і називали його зведення непрактичною затією. Того ранку йому сказали, що Концерн річкових пароплавів подав на нього позов, вимагаючи зруйнувати міст, який начебто загрожує громадській безпеці. Над рікою встигли збудувати лише три прольоти. Того ж дня натовп напав на конструкцію і розклав багаття навколо дерев’яних риштувань. Робітники покинули Ната: дехто злякався, декого підкупили люди з Концерну, а більшість — через те, що він уже протягом кількох тижнів не виплачував грошей. Йому надходили повідомлення, що люди, які збиралися купувати акції залізниці «Таґґарт Трансконтиненталь», один по одному скасовували домовленості. Ближче до вечора до нього прийшли члени комітету, що представляв два банки, — останню надію. Це відбувалося там же, на березі ріки, де стояла конструкція, у старому залізничному вагоні, де він жив, — із краєвидом на чорну руїну, яка ще димілась дерев’яним згарищем навколо покрученої сталі. Раніше йому вдалося домовитись про позику від цих банків, але контракту ще не підписали. Члени комітету заявили, що він мусить відмовитися від мосту, адже з усією певністю програє процес, а споруду знесуть ще до звершення суду. Якщо він погодиться здатись і перевозити пасажирів через річку на баржах, як роблять інші залізничні компанії, контракт матиме чинність, він отримає гроші на те, щоб розбудувати свою лінію на західному березі. Якщо не погодиться — позику буде відкликано. Що він на це скаже? — запитали відвідувачі. Нат не мовив жодного слова. Просто взяв контракт, розірвав його навпіл, простягнув їм і вийшов геть. Він пішов до мосту, проминув усі три прольоти, дійшовши аж до останньої балки. Став на коліна, підняв інструменти, покинуті робітниками, і почав відчищати сталеву конструкцію від обвуглених решток. За ним спостерігав головний інженер — дивився, як Нат працює сокирою, самотній над широкою рікою, як позаду нього, на заході, куди мала вести проведена залізнична гілка, сідає сонце. Він працював усю ніч. До ранку продумав план: що потрібно зробити, щоб знайти правильних людей, людей із незалежним мисленням; як знайти їх, переконати, зібрати гроші, щоб продовжувати будувати міст.

Вона говорила низьким і рівним голосом, дивлячись на плямку світла, що мерехтіла в рідині, коли її пальці обертали скляну ніжку келиха. Вона не виявляла жодних емоцій, але в голосі вчувалася напружена монотонність молитви:

— Франциско… якщо він пережив ту ніч, то яке я маю право нарікати? Хіба не байдуже, що я зараз відчуваю? Він звів той міст, я повинна його зберегти для нього. Не можу допустити, щоб із ним сталося те ж, що і з мостом «Південно-атлантичної залізниці». Мені здається, якби я таке допустила, він би про це дізнався — дізнався тієї ночі, коли був сам над річкою… Ні, це нонсенс, але ось що я думаю: якщо я дозволю цьому статися, то зраджу кожного, хто знає, що пережив Нат Таґґарт тієї ночі, — тому я не можу цього зробити.

— Даґні, якби Нат Таґґарт був зараз живий, що б він зробив?

З гірким і різким смішком у неї вихопилося:

— Та він би і хвилини не прожив! — а потім виправила себе:

— Ні, прожив би. Знайшов би спосіб їх перемогти.

— Як?

— Не знаю.

Вона зауважила його напружений і обережний погляд, зауважила, як він пильно її вивчає, схилившись уперед і запитуючи:

— Даґні, члени Ради директорів — не рівня Натові Таґґарту, правда? Вони не перемогли б його у жодному змаганні; немає нічого, що змусило б його відчувати перед ними страх; усі разом вони не мають такого розуму, волі, потуги, яка могла б дорівнятись одній тисячній того, що було в ньому.

— Ні, звісно, ні.

— То чому ж протягом усієї людської історії Нати Таґґарти, творці цього світу, завжди перемагали — і завжди програвали людям із Ради директорів?

— Я… не знаю.

— Як могли ці люди, які не наважаться висловити беззастережної думки навіть стосовно погоди, подолати Ната Таґґарта? Як можуть вони заволодіти його досягненням, якщо він вирішив його захищати? Даґні, він боровся усіма доступними йому способами, крім найважливішого. Вони не змогли б перемогти, якби ми — він і всі ми — самі не віддали їм цього світу.

— Так. Ти віддав їм світ. Елліс Ваятт віддав. І Кен Данаґґер. А я не віддам.

Він усміхнувся.

— Хто ж тоді збудував для них лінію Джона Ґолта?

Він зауважив тільки, як слабко сіпнувся її рот, але точно знав, що це запитання було для неї, мов удар у відкриту рану. І все ж вона тихо відповіла:

— Я збудувала.

— Заради такого кінця?

— Для людей, які не здатні триматись, які не борються і здаються.

— Хіба ти не розумієш, що інакше закінчитися це просто не могло?

— Ні.

— Скільки ще несправедливості ти хочеш узяти на себе?

— Стільки, скільки я здатна подолати.

— Що ти робитимеш завтра?

Вона відповіла дуже спокійно, дивлячись йому просто в очі, дещо гордовито і підкреслено спокійно:

— Почну її зривати.

— Що?

— «Лінію Джона Ґолта». Почну зривати колію голими руками — своїм розумом, своїми вказівками. Підготую її до закриття, потім зірву рейки і використаю частини, щоб зміцнити трансконтинентальну лінію. Попереду багато роботи. Я буду зайнята.

Спокій дещо зрадив її, проявившись у ледь помітній зміні голосу:

— Знаєш, я дуже на це чекаю. Я рада, що сама це робитиму. Ось чому Нат Таґґарт усю ніч працював: щоб продовжувати. Не все так погано, поки людина може робити бодай щось. І я, принаймні, знаю, що рятую головну лінію.

— Даґні, — дуже тихо почав Франциско, і їй раптом здалося, що від її відповіді залежить його доля, — а якби тобі довелося розбирати головну лінію?

Вона з притиском відповіла:

— Тоді я лягла б під останній паротяг! — але відразу й додала: — Ні. Це жалість до себе. Не лягла б.

Він м’яко погодився:

— Я знаю, що не лягла б. Але хотіла б це зробити.

— Так.

Він усміхнувся і відвів погляд. Усмішка була глузлива та водночас сповнена болю, ніби кепкував він сам із себе. Вона не розуміла, чому була цього певна, проте так добре знала його обличчя, що завжди вміла розрізняти почуття, навіть попри те, що вже не здатна була збагнути їхніх причин. Вона так само добре знала його обличчя, як і кожну лінію тіла, — ніби досі могла побачити його в уяві; несподівано усвідомила це тіло під його одягом, на відстані всього кількох метрів, у залюдненому інтимному просторі цього приміщення. Він знову перевів на неї погляд, і раптова зміна в його очах підтвердила, що він знав про її думки. Він відвів погляд і підняв келих.

— Що ж, — мовив він, — за Ната Таґґарта.

– І за Себастьяна д’Анконію? — запитала вона й відразу ж пошкодувала, бо це пролунало, мов поглум, хоча Даґні не мала наміру глузувати.

Але вираз його очей був ясний і чистий, і Франциско упевнено відповів, увиразнивши це гордовитою усмішкою:

— Так — і за Себастьяна д’Анконію.

Її рука здригнулась, і кілька крапель вихлюпнулося на квадратне паперове мереживо на темному лискучому пластику столу. Даґні дивилась, як Франциско одним ковтком спорожнив свій келих; різкий і короткий рух його руки був наче виявом урочистої обітниці.

Раптом вона подумала, що вперше за дванадцять років він прийшов до неї з власного бажання.

Франциско поводився так, ніби, цілком упевнений у собі, передавав їй свою віру, допомагаючи відновити власну, і не даючи жодної можливості замислитися, з якого дива вони зараз разом. І вона в незбагненний спосіб відчула, що він відпустив віжки. Тиша кількох порожніх хвиль, нерухомий обрис його чола, вилиць і рота, його відвернуте від неї обличчя; їй чомусь здавалося, що тепер уже він намагається щось у собі повернути.

Вона міркувала про те, що він сьогодні мав на меті, й подумала, що, можливо, Франциско вже тієї мети досягнув: він провів її крізь найгірші моменти, дав їй неоціненний захист від розпуки — знання, що живий розум почув її та зрозумів. Але чому він це зробив? Чому йому був небайдужий її розпач — після всіх років агонії, в яку він її загнав? Чому було йому небайдуже, як вона сприйме смерть «Лінії Джона Ґолта»? Про це він чомусь не запитав у неї там, у вестибюлі «Таґґарт Трансконтиненталь».

Ось який між ними зв’язок: вона ніколи не була по-справжньому вражена, побачивши його у миті, коли найдужче його потребувала, а Франциско завжди знав, коли саме з’являтись. У цьому й полягала небезпека: що вона довірятиме йому, хоч і знає, що це всього лише нова пастка, хоч і пам’ятає, що він завжди зраджує тих, хто йому довіряється.

Він сів, опершись на схрещені на столі руки, дивлячись просто перед собою. Не обертаючись до неї, раптом сказав:

— Я думаю про п’ятнадцять років, протягом яких Себастьян д’Анконія чекав на кохану жінку. Він не знав, чи знайде її знову, чи жива вона… чи чекає на нього. Але знав, що вона не зможе вижити в його боротьбі й що він не може покликати її до себе, аж поки переможе. Тому він чекав, перетворивши любов на надію, на яку не мав права.

Але потім, переносячи її через поріг свого дому, роблячи першою сеньйорою д’Анконія Нового Світу, він знав, що переміг у битві, що тепер вони вільні, що їй ніщо не загрожує і більше ніхто не завдасть шкоди.

У дні їхнього пристрасного щастя він ніколи не давав їй жодного натяку, що може думати про неї як про сеньйору д’Анконію.

Раптом Даґні подумала: вона навіть не знає, що значить для нього. Однак ця мить розтанула в невидимому тремтінні: вона не могла повірити, що останні дванадцять років допускала ймовірність слів, які він щойно промовив. Це нова пастка, вирішила вона.

— Франциско, — твердо запитала вона, — що ти зробив із Генком Ріарденом?

Він не чекав, що цієї миті їй спаде на думку Ріарден:

— Чому ти запитуєш?

— Він зізнався був мені, що ти — єдиний чоловік, який йому подобається. Але під час нашої останньої зустрічі Генк сказав, що убив би тебе, якби побачив.

— Він не пояснив, чому?

— Ні.

— Нічого не розповів?

— Ні.

Дивна усмішка на його обличчі поєднувала смуток, вдячність і тугу.

— Я застерегла Генка, коли він зізнався у своїй симпатії до тебе. Попередила, що ти його скривдиш.

Його слова пролунали, ніби раптовий вибух:

— Він був одним із двох людей, яким я віддав би своє життя!

— А хто друга людина?

— Цій людині я вже віддав життя.

— Про що ти?

Він похитав головою, ніби й так сказав більше, ніж збирався, і промовчав.

— Що ти зробив із Ріарденом?

— Колись я тобі розповім. Не зараз.

— Ти завжди робиш таке з тими, хто… багато для тебе важить?

Він подивився на неї з осяйною щирою усмішкою, з невинністю та болем.

— Знаєш, — м’яко мовив, — я б сказав, що це вони завжди роблять таке зі мною, — і додав: — Але не скажу. Дії — і знання про них — належали мені.

Він підвівся.

— Ходімо? Відвезу тебе додому.

Даґні встала і Франциско подав їй пальто. Воно було широке, вільного крою; д’Анконія допоміг їй загорнутися. Відчула, що його долоня трохи затрималась у неї на плечах.

Даґні обернулась і поглянула на нього. Він стояв, неприродно випростаний, втупившись у стіл. Підводячись, вони скинули паперові серветки, і тепер було видно напис, вирізаний на пластиковій поверхні. Хтось намагався його затерти, однак слова залишилися, наче висічений голос чийогось п’яного відчаю: «Хто такий Джон Ґолт?»

Розлютившись, вона різким рухом змахнула серветкою і накрила слова. Він засміявся.

— Я можу відповісти, — мовив Франциско. — Я можу сказати тобі, хто такий Джон Ґолт.

— Справді? Здається, його знають усі, але кожен розповідає іншу історію.

— Але кожна з них справжня — правдиві всі історії, які ти про нього чула.

— Яка ж твоя? Хто він?

— Джон Ґолт — це Прометей, який передумав. Століттями його роздирали грифи, караючи за те, що він подарував людям вогонь. Порвавши ланцюги, він відібрав вогонь. І не поверне його, аж поки люди відкличуть грифів.

Стрічка шпал широкими смугами огинала гранітні кути, чіпляючись за гірські схили Колорадо. Даґні йшла вздовж колії, тримаючи руки в кишенях пальта, втупившись поглядом кудись поперед себе. Тільки знайоме підлаштування кроків до відстані між шпалами давало їй фізичне відчуття близькості з колією.

Між небом і горами висіли неохайні клапті, схожі на бавовну, — ні тобі туман, ні хмари; вони робили небо схожим на старий матрац, з якого на навколишні вершини випадало його наповнення. Землю вкривала снігова кора, не притаманна ні зимі, ні весні. Повітря було помережане павутиною вологи, і час до часу Даґні відчувала крижаний укол в обличчя — дотики чогось середнього між краплями дощу і сніжинками.

Здавалося, погода боїться обрати конкретну позицію і через цю невизначеність воліє дотримуватися чогось середнього. «Якась погодна рада директорів…» — подумала Даґні.

Світло було таке неживе, що Даґні не розрізняла — вечір зараз чи день 31 березня. Єдине, в чому була впевнена, що сьогодні справді 31 березня; цього дня вона аж ніяк не могла уникнути.

Вона прибула до Колорадо разом із Генком Ріарденом купити техніку, яку ще можна було віднайти на закритих фабриках. Це скидалося на поквапливий обшук корпусу великого корабля, який от-от піде на дно. Вони могли загадати це своїм працівникам, але мусили приїхати самі, заохочені тим же невизнаним мотивом: не могли протистояти бажанню побачити пробіг останнього потяга, як людина не може подолати бажання віддати останню шану померлому, хоч і знає, що це лише акт самокатування.

Вони купували техніку у сумнівних власників на непевних розпродажах, оскільки ніхто не міг пояснити, хто має право розпоряджатися великими мертвими маєтностями, але були впевнені, що ніхто не висловлюватиме претензій щодо продажу. Вони скупили все, що можна було винести з випотрошеного заводу «Мотори Нільсена». Тед Нільсен звільнився і зник за тиждень після оголошення про закриття лінії.

Даґні почувалась сміттярем, проте мисливський азарт допомагав їй витримувати ці дні. З’ясувавши, що до відправлення останнього потяга залишилось три години, вона вирушила прогулятися околицями, щоб вирватись із завмерлого міста. Йшла навмання звивистими гірськими стежками, сама серед каміння та снігу, намагаючись замінити думки рухом, знаючи, що мусить перебути ці дні, не згадуючи того літа, коли їхала паротягом першого потяга.

І раптом виявила, що йде вздовж дорожнього полотна «Лінії Джона Ґолта», а потім збагнула, що це і було її наміром, саме для цього вона й вирушила на прогулянку.

Цю гілку вже зовсім скоро повинні були розібрати. Вже зникли сигнальні ліхтарі, перемикачі, телефонні дроти, все, крім довгих смуг дерев’яних дощок на землі та ланцюжка шпал без рейок, схожого на залишки хребта, і стовпа на покинутому перетині доріг, схожого на самотнього охоронця; його перекошені стрілки повідомляли: «Зупинися. Роззирнися. Прислухайся».

Коли вона наткнулась на фабрику, змішані з туманом сутінки зслизали в долини і заповнювали їх. На лискучих кахлях передньої стіни виднівся напис: «Роджер Марш. Електроприлади». Чоловік, який хотів прикувати себе до столу ланцюгом, щоб не покидати своєї фабрики, — подумала Даґні. Будівля була непошкоджена, наче небіжчик, очі якого заплющились секунду тому, і присутні очікують, що вони от-от розплющаться знову. Даґні здавалося, що за великими полотнами вікон під довгими пласкими дахами зараз спалахне світло. Потім вона побачила розбиту шибку, в яку задля розваги поцілив каменюкою якийсь молодий недоумок, і високе сухе стебло бур’яну, що виросло на сходах перед головним входом. Вражена раптовою сліпучою ненавистю, обурена зухвалістю рослини, знаючи, розвідником якого ворога був цей бур’ян, вона кинулась уперед, впала на коліна і вирвала стебло з коренем. А потім, стоячи навколішки перед входом до закритої фабрики, роззираючись на мовчазний простір гір, чагарники й сутінки, думала: «І що це ти виробляєш?»

Уже було майже зовсім темно, коли вона дійшла до закінчення шпал і увійшла до міста Маршвілль. Маршвілль протягом багатьох місяців правив за останній пункт лінії; обслуговування вузлової станції Ваятта припинилось уже давно, а від «Проекту відновлення» доктора Ферріса відмовились цієї зими.

Світили вуличні ліхтарі; вони висіли в повітрі на перехрестях: низки жовтих куль, що зменшувалися, віддаляючись порожніми вулицями Маршвілля. Кращі будинки стояли замкнені — охайні, міцні споруди за помірну ціну, якісно збудовані та добре доглянуті; на галявинках перед ними стирчали вибляклі таблички: «Продається». Натомість Даґні побачила світло у дешевих, позбавлених смаку конструкціях, що за кілька років перетворилися на неохайні та ветхі халупи. То були будинки людей, які нікуди не рухались, людей, які зазирали в майбутнє не далі, ніж на один тиждень. Вона побачила великий новий телевізор в освітленій кімнаті будинку з провислим дахом та потрісканими стінами. Цікаво, подумалося Даґні, як довго діятимуть електроенергетичні компанії в Колорадо. Потім похитала головою: але ж ці люди взагалі не здогадуються про існування електроенергетичних компаній.

Уздовж головної вулиці Маршвілля чорніли глухі вікна збанкрутілих крамниць. Даґні подумала, роздивляючись вивіски: всі елітні крамниці позникали; і аж здригнулась, усвідомивши, що саме тепер називають «елітним», зрозумівши, яка то розкіш, усі ті речі, що були раніше доступні найбіднішим: хімчистка, електротехніка, автозаправна станція, аптека, крамниця дешевих товарів. Працювали тільки продуктові магазини і шинки.

На залізничній платформі було велелюдно. Сліпуче сяйво дугових ліхтарів виділяло її на тлі гір, відокремлюючи та увиразнюючи, ніби маленьку сцену, на якій кожен рух був відкритий поглядам із лож, невидимих у безмежній ночі, що все поглинала. Люди котили свої багажі, кутали дітей, торгувалися перед касами, притлумлена паніка в їхній поведінці свідчила про те, що найдужче їм хотілося впасти на землю і кричати з жаху. Цей жах мав невловні ознаки провини: то був страх не через розуміння, а через відмову розуміти.

Останній потяг стояв на платформі, його вікна злились у довгу суцільну смугу світла. Крізь колеса локомотива з напругою видихалася пара, це дихання не звучало радісно, як завжди, розповідаючи про енергію, вивільнену для пробігу. Потяг задихався; такий звук страшно почути, але ще страшніше перестати чути. Десь далеко в кінці освітленої смуги вікон Даґні побачила маленьку червону цятку ліхтаря, прикріпленого до її приватного вагона. За ліхтарем не було вже нічого, крім чорної порожнечі.

Виявилося, що потяг завантажений, — пронизливі звуки істерик у безладді голосів благали дати ще трохи простору в тамбурах і проходах. Деякі люди нікуди не йшли, а просто стояли і з беззмістовною цікавістю спостерігали за шоу, ніби знали, що це остання подія, свідками якої їм вдасться стати у цій спільноті, а, можливо, і в житті.

Даґні квапливо просувалась крізь натовп, намагаючись ні на кого не дивитися.

Дехто її впізнавав, але більшість — ні. Даґні побачила стару в подертій хустці, накинутій на плечі, з діаграмою життєвої боротьби на потрісканій шкірі обличчя. Зневірений погляд жінки благав про допомогу. Неголений молодик в окулярах із золотою оправою стояв на скрині під ліхтарями, горлаючи в обличчя тих, хто проходив повз нього:

— Про що це вони кажуть: жодного бізнесу?! Погляньте на потяг! Він повний пасажирів! Є повнісінько бізнесу! Просто бізнес не дає прибутків. Ось чому ці жадібні паразити кидають вас на загибель!

Розпатлана жінка кинулась до Даґні, розмахуючи двома квитками і щось вигукуючи про неправильну дату. Даґні усвідомила, що розштовхує людей, протискаючись крізь натовп і намагаючись дістатися до краю потяга, але виснажений чоловік із широко розплющеними очима, в яких відображалися змарновані роки, рвонув до неї із криками:

— Вам добре, у вас пальто і приватний вагон, а нам ви ніяких потягів не даєте, разом зі своїми егоїстичними…

Він різко замовк, дивлячись на когось позаду неї. Вона відчула, як чиясь рука хапає її за лікоть: то був Генк Ріарден. Він тримав її за руку і вів до вагона. Побачивши вираз його обличчя, Даґні зрозуміла, чому люди втікають із дороги. На краю платформи стояв блідий пухкий чоловік і говорив до жінки, що плакала:

— Так завжди воно було в цьому світі. Бідні не матимуть жодних шансів, аж поки не буде знищено багатих.

Високо над містом, зависнувши у чорному просторі, наче неохолола планета, танцювало на вітрі полум’я Смолоскипа Ваятта.

Ріарден увійшов до вагона, а вона залишилася на сходах тамбура, не наважуючись остаточно зникнути всередині. Почула вигуки: «Всі до потяга!» Даґні озирнулася на людей, які залишались на платформі: так, як дивляться на тих, хто спостерігає за відплиттям останньої рятувальної шлюпки.

Провідник стояв трохи нижче на сходинках, тримаючи в одній руці ліхтар, а в іншій — годинник. Він поглянув на годинник, а потім зиркнув на її обличчя. Даґні відповіла мовчазним підтвердженням, заплющивши очі та схиливши голову. Вона помітила, як ліхтар у його руці описує кола в повітрі, і обернулася, щоб іти. Перший поштовх і скрегіт коліс об рейки з ріарден-металу були пом’якшені для неї тим, що, відчинивши двері та увійшовши до вагона, вона побачила Ріардена.

Коли Джеймс Таґґарт зателефонував до Ліліан Ріарден із Нью-Йорка, вона знала, що у нього є на це якась особлива причина. Він сказав:

— О, ні, жодної особливої причини, просто хотів запитати, як ти, і чи не збираєшся приїхати до міста, — ми вже сто років не бачились, тому я подумав, що можна разом пообідати, коли ти наступного разу приїдеш до Нью-Йорка.

Вона ліниво відповіла:

— Дай-но погляну. Який сьогодні день? Друге квітня? Зараз подивлюсь у свій календар. О, як усе збігається: я завтра запланувала дещо купити у Нью-Йорку, тому залюбки дозволю тобі зекономити мої гроші на обід.

Таґґарт знав, що жодних покупок заплановано не було і що обід — єдина причина для подорожі до міста.

Вони зустрілись у вишуканому дорогому ресторані — надто вишуканому і надто дорогому навіть для того, щоб згадувати про нього у колонках із плітками. То не було місце того типу, покровителем яких мав за звичку виступати Джеймс Таґґарт, постійно спраглий особистої реклами. Ліліан зробила висновок, що він не хоче, щоб їх бачили разом.

На обличчі в жінки проступала ледь помітна втіха, коли вона слухала його розповіді про спільних друзів, театр та погоду; спостерігала, як старанно він вибудовує для себе захист із неважливих речей. Вона сиділа граційно — не зовсім прямо, трохи наче відкинувшись назад, насолоджуючись нікчемністю його вистави і тим, що він поставив її задля неї. З терплячим зацікавленням вона чекала, коли ж нарешті з’ясує його мету.

— На мою думку, Джиме, ти заслуговуєш поплескування по спині, медаль або щось таке, — сказала вона. — Адже ти неймовірно веселий, незважаючи на всі твої брудні проблеми. Хіба ти не закрив щойно найкращу лінію своєї залізниці?

— О, та це лише маленька фінансова невдача, більше нічого. В наш час людина мусить бути готова до обмежень. З огляду на загальний стан нашої країни, ми чудово даємо собі раду. Краще за інших.

Знизавши плечима, він додав:

— До того ж, хтозна, чи лінія «Ріо-Норте» була найкраща. Так думала тільки моя сестра. То був її проект.

Вона зауважила, що його розтягнуту вимову ще більше розмило інтонацією задоволення.

Ліліан посміхнулась і мовила:

— Розумію.

Дивлячись на неї з-під лоба, наче натякаючи поглядом, що сподівається її розуміння, Таґґарт запитав:

— Як він усе це сприймає?

— Хто? — насправді вона прекрасно зрозуміла.

— Твій чоловік.

— Сприймає що?

— Закриття цієї лінії.

Вона весело усміхнулася.

— Твій здогад не гірший за мій, Джиме. А мій здогад просто прекрасний.

— Про що ти?

— Ти знаєш, як він це переживає; так само знаєш, що відчуває твоя сестра. Тому крізь твою грозову хмару пробивається аж два промені надії, так?

— Що він казав протягом останніх кількох днів?

— Він уже понад тиждень у Колорадо, тому я… — вона замовкла, подумавши, що відповідати почала надто легковажно, адже Таґґартове запитання було специфічне, а тон — буденний, і Ліліан усвідомила, що він почав підходити до справжньої теми цього обіду. На коротку мить Ліліан завмерла, а потім, так само підкреслено легковажно, закінчила: — Тому я навіть не знаю. Але з дня на день він повертається.

— На твою думку, його ставлення досі можна охарактеризувати як непоступливе?

— Що ти, Джиме, це м’яко сказано!

— Були сподівання, що ці події, можливо, навчать його мудрості та стриманішого підходу.

Ліліан подобалося, що він не орієнтується в тому, наскільки вона прониклива.

— О так, — невинним тоном мовила вона. — Було б чудово, якби щось примусило його змінитися.

— Він надзвичайно ускладнює собі ситуацію.

— Він завжди так робив.

— Але події примушують нас набувати… гнучкішого способу мислення, раніше чи пізніше.

— Я чула багато його характеристик, однак слова «гнучкий» серед них не було.

— Що ж, змінюються обставини, а з ними змінюються й люди. Зрештою, це закон природи — тварини повинні пристосовуватися до середовища. І я можу додати, що здатність пристосовуватися — це характеристика, якої зараз вимагають інші закони, а не лише закони природи. Настали складні часи, і мені не хотілось би побачити, як ти страждаєш через наслідки його безкомпромісності. Мені б не хотілось би — адже я твій друг — побачити, що тобі загрожує небезпека, що він її накличе, якщо не навчиться співпрацювати.

— Як це мило з твого боку, Джиме, — солодко мовила Ліліан.

Він видавав речення обачно й повільно, балансуючи між значенням слів та інтонацією, щоб у правильний спосіб досягнути ефекту завуальованої ясності. Він хотів, щоб вона зрозуміла його слова, але не хотів, щоб зрозуміла цілком, достеменно, аж до першоджерел, адже суть сучасної мови, яку він досконало опанував, полягала в тому, щоб не дозволити самому собі чи іншим зрозуміти будь-що аж до першоджерел.

Йому не потрібно було багатьох слів, щоб зрозуміти містера Везербі. Під час останньої подорожі до Вашингтона Джеймс молив містера Везербі й пояснював, що, урізавши тарифи, залізницям буде завдано смертельного удару; незважаючи на те, що підвищення заробітних плат було анонсовано, газети не припиняли писати про вимоги знизити тарифи, — і Таґґарт розумів, що означає дозвіл містера Моуча досі про це згадувати. Джеймс знав, що отруєний ніж залишається біля його горлянки. Містер Везербі не реагував на його благання, ліниво розмірковуючи вголос начебто на відсторонені теми:

— У Веслі стільки складних проблем. Щоб полегшити фінансову ситуацію, він мусить задіяти певну екстрену програму, про яку ви маєте здогадуватися. Але ж ви знаєте, яке пекло влаштують через це непрогресивні елементи нашої країни. Люди на кшталт Ріардена. Нам не потрібно більше вибриків, до яких він схильний. Веслі чимало віддасть тому, хто зможе укоськати Ріардена. Проте, думаю, на це нездатен ніхто. Хоча, можливо, я помиляюся. Тобі краще знати, Джиме, — Ріарден же тобі наче друг, він приходить на твої вечірки, все таке.

Дивлячись на Ліліан, Таґґарт мовив:

— Я вважаю, що дружба — найцінніша річ у житті, і я вчинив би неправильно, якби не надав тобі доказів свого ставлення.

— Але я ніколи не сумнівалась у твоєму ставленні.

Джеймс стишив голос, зловісно застерігаючи:

— Думаю, я повинен поділитись із тобою конфіденційною інформацією — задля дружньої послуги. У високих (дуже високих!) колах обговорюють поведінку твого чоловіка. Впевнений, ти знаєш, про що я.

Ось за що він ненавидить Ліліан Ріарден, подумав Таґґарт: вона добре знала цю гру, але грала з власними несподіваними варіаціями. Все це було проти правил: отак поглянути на нього, розсміятися в лице, а потім — подавши йому знаки, які свідчили, що вона зрозуміла занадто мало, — раптом виявити, що насправді зрозуміла аж забагато:

— Дорогий мій, звісно, я розумію, про що ти. Мета цього прекрасного обіду насправді — не послуга, яку ти хотів зробити мені, а послуга, яку ти хочеш отримати від мене. Це ти в небезпеці, отже — міг би використати мою послугу, як власний козир під час перемовин у високих колах. Ти хочеш нагадати про мою обіцянку виконати обов’язки, які я на себе взяла.

— Те, що він вичворив під час суду, навряд чи можна назвати виконанням обов’язків, — огризнувся Таґґарт. — Це було зовсім не те, на що я розраховував, довірившись тобі.

— О так, це було зовсім не те, — спокійно погодилася вона. — Таки не те. Але, дорогенький, невже ти думав, що після цього свого вибрику він стане страшенно непопулярний нагорі? Невже ти справді думаєш, що, сказавши це, зробив мені конфіденційну послугу?

— Але ж це правда. Я чув, як його обговорювали, і вирішив сказати тобі.

— Не сумніваюсь, що це правда. Я знаю, що вони його обговорюють. І знаю також: якби вони могли йому щось заподіяти, то зробили б це відразу після суду. О, з якою радістю вони б це зробили! Тому я впевнена, що він — єдиний серед вас, кому зараз нічого не загрожує. Знаю, що це вони його бояться. Бачиш, як добре я розумію, що в тебе на думці, дорогесенький?

— Якщо ти вважаєш, що розумієш мене, то я натомість мушу визнати, що зовсім не розумію тебе. Я не знаю, що ти робиш.

— Я просто кажу, як є. Щоб ти розумів, як насправді мене потребуєш. А тепер, коли все, як на долоні, я розповім тобі свою правду: я тебе не обманювала, я просто промахнулась. Такого виступу на суді я сподівалася не більше, ніж ти. Навіть ще менше. У мене були серйозні підстави нічого такого не очікувати. Але щось пішло не так. Не знаю, що саме. Намагаюся з’ясувати. Коли зроблю це, дотримаюсь обіцянки. Тоді ти матимеш можливість цим скористатись і сказати своїм друзям нагорі, що це ти його роззброїв.

— Ліліан, — нервово мовив Джеймс, — це саме те, про що тобі казав: я прагну надати тобі доказ своєї дружби. Якщо я можу зробити щось…

Вона засміялася:

— Не можеш нічого. Я знаю, що ти не жартуєш. Але ти ніяк не можеш мені допомогти. Жодною послугою. Жодною торгівельною угодою. Я некомерційна особа, мені нічого не треба натомість. Не пощастило, Джиме. Тобі доведеться повністю здатися на мою милість.

— Але навіщо тобі взагалі щось робити? Що ти з цього маєш?

Вона відкинулась назад, посміхаючись:

— Цей обід. Зустріч із тобою. Розуміння, що ти мусив до мене звернутися.

У затуманених Таґґартових очах зблиснула іскра злості, але повіки вмить стулилися; він теж відкинувся на спинку крісла і розслабив обличчя, надавши йому хитрого та вдоволеного виразу. Навіть попри неокреслений, неназваний, несформований гнів, що становив його кодекс цінностей, він був здатен розрізнити, хто з них більше залежав від іншого, хто був нікчемніший.

Попрощавшись із Таґґартом біля виходу з ресторану, вона вирушила до кімнати Ріардена у готелі «Вейн-Фолкленд», де час од часу зупинялася за його відсутності. Приблизно півгодини вона міряла кімнату кроками, неквапливо розмірковуючи. Потім бездоганно-буденно, але рішуче, вона зняла телефонну слухавку. Ліліан зателефонувала до Ріарденового офісу на заводі й поцікавилась у міс Айвз, коли він повернеться.

— Містер Ріарден повертається до Нью-Йорка завтра, він прибуває на «Кометі», місіс Ріарден, — чітко та люб’язно відповіла міс Айвз.

— Завтра? Чудово. Міс Айвз, чи можу я попросити у вас про послугу? Могли б ви зателефонувати додому до Ґертруди і переказати, щоб вона не чекала мене на вечерю? Я залишуся на ніч у Нью-Йорку.

Вона поклала слухавку, поглянула на годинник і зателефонувала до флориста готелю.

— Це місіс Ріарден, — сказала вона. — Хочу замовити два десятки троянд. Доставте їх у купе до містера Ріардена у вагоні «Комети». Так, сьогодні, сьогодні увечері, коли «Комета» прибуде в Чикаго… Ні, без картки, — просто квіти… Страшенно вам вдячна.

Далі Ліліан зателефонувала Джеймсові Таґґарту.

— Джиме, чи можеш ти надіслати мені пропускний квиток на пасажирську платформу? Я хочу зустріти завтра свого чоловіка на станції.

Вона завагалася, вибираючи між Бальфом Юбанком та Бертрамом Скаддером, зрештою зупинилася на Бальфі Юбанку, зателефонувала йому і запросила на вечерю та музичне шоу. Після цього набрала собі ванну і лягла, розслабившись, у теплу воду, читаючи журнал, присвячений проблемам політичної економіки.

Пізнього надвечір’я до неї зателефонував флорист.

— Місіс Ріарден, із нашого офісу в Чикаго повідомили, що вони не змогли доставити квіти, — сказав він, — тому що містера Ріардена в «Кометі» немає.

— Ви впевнені? — запитала вона.

— Цілковито, місіс Ріарден. Наша людина на станції в Чикаго виявила, що на потязі немає купе, зарезервованого на ім’я містера Ріардена. Ми перевірили в нью-йоркському офісі «Таґґарт Трансконтиненталь», щоб остаточно переконатись, і довідались, що імені містера Ріардена немає у списку пасажирів «Комети».

— Розумію… Тоді скасуйте замовлення, будь ласка… Дякую.

Якусь мить вона посиділа, насупившись, перед телефоном, а потім набрала номер міс Айвз.

— Міс Айвз, пробачте мене, будь ласка, за таку легковажність, але я поспішала і не записала те, що ви сказали, а тепер не можу точно пригадати. Ви казали, що містер Ріарден повертається завтра? На «Кометі»?

— Так, місіс Ріарден.

— А він не повідомляв про затримку чи зміну планів?

— Та ні. Я розмовляла з містером Ріарденом годину тому. Він зателефонував зі станції в Чикаго і сказав, що мусить квапитися назад до потяга, бо «Комета» от-от рушить.

— Розумію. Дякую.

Вона зірвалась на ноги, щойно апарат клацнув, сповістивши про відновлення її цілковитої приватності. Ліліан почала ходити кімнатою, кроки її відлунювали неритмічно й напружено. Далі вона зупинилася, вражена раптовою думкою.

Існує єдина причина, коли чоловік не резервуватиме купе в потязі під власним іменем: якщо він подорожує не сам.

М’язи її обличчя повільно зобразили вдоволену посмішку: на таку можливість вона навіть не сподівалася.

Стоячи на платформі Термінала, приблизно посередині довжини потяга, Ліліан Ріарден спостерігала за пасажирами, які виходили з «Комети». На її вустах грав легкий усміх. У застиглих очах мерехтіла іскра пожвавлення. Ліліан перестрибувала поглядом із одного обличчя на інше, смикаючи головою з незграбним нетерпінням школярки.

Вона передбачала вираз на обличчі Ріардена, коли він, ідучи разом зі своєю коханкою, побачить її на платформі.

Її погляд з надією впивався у кожну показну молоду жінку, яка виходила з потяга. Видивлятися було складно: після кількох перших окремих постатей потяг, здавалося, розлізся по швах, заповнивши платформу щільною течією, яка бігла в одному напрямку, ніби її висмоктувало вакуумом. Ліліан ледве вдавалося вирізняти окремих осіб. Яскраво світили ліхтарі, вихоплюючи з запилюженої, масної темряви смужку платформи. Ліліан доводилось напружуватися, щоб тиск цієї течії не зносив її з місця.

Побачивши нарешті Ріардена серед натовпу, вона була вражена: Ліліан не зауважила, як він виходив із вагона, вирізнила його вже тоді, коли він рухався в її напрямку з боку найдальшого краю потяга. Він був сам. Ішов зі своєю звичною рішучістю, встромивши руки в кишені плаща. Поруч із ним не було жінки, не було жодного супутника, за винятком носильника, який квапився, тягнучи Ріарденову сумку.

Розлючена, розчарована, охоплена недовірою, вона нестямно вишукувала будь-яку самотню жіночу постать десь позаду. Була впевнена, що впізнала би його обранку. І не побачила нікого, хто підійшов би на цю роль. А потім вона побачила, що останній вагон потяга — приватний, і що постать, яка стоїть в його дверях, розмовляючи з якимось працівником залізниці, постать, одягнута не в норкове хутро чи вуаль, а в спортивне пальто, яке своєю грубістю підкреслювало незрівнянну грацію тонкого тіла, постать, що впевненістю своєї пози заявляла про себе, як про власника і епіцентр цієї станції, ‒ була Даґні Таґґарт. І тоді Ліліан Ріарден усе зрозуміла.

— Ліліан! У чому річ?

Вона почула Ріарденів голос, відчула, як він хапає її за руку, побачила його погляд: так дивляться на причину надзвичайної ситуації. Він вдивлявся у спантеличене лице, вивчав її розфокусований нажаханий погляд.

— Що сталося? Що ти тут робиш?

— Я… Привіт, Генрі… Я просто прийшла, щоб тебе зустріти… Без причини… Я просто хотіла тебе зустріти.

Жаху вже не було на її обличчі, однак говорила вона дивним, беземоційним голосом.

— Просто хотіла тебе побачити, це був імпульс, раптовий імпульс, якому я не могла протистояти, бо…

— Але ти маєш… мала нездоровий вигляд.

— Ні… Ні, я просто відчуваю слабкість, тут занадто душно… Не могла не прийти: я думала про дні, коли ти був би радий мене бачити… То була якась миттєва ілюзія, я хотіла повернути…

Слова звучали, мов завчений урок.

Вона знала, що мусить щось говорити, тоді як розум її намагався цілком охопити значення здійсненого відкриття. Ці слова були частиною плану, який вона спочатку підготувала, — наступний крок після квітів у купе.

Він не відповідав. Стояв і насуплено дивився на неї.

— Я так скучала за тобою, Генрі. Я знаю, в чому зізнаюсь. Але я не сподіваюся на те, що це для тебе ще має якесь значення.

Слова не відповідали напруженому виразу обличчя, губи ворушились із зусиллям, очі вдивлялись у віддалений край платформи.

— Я хотіла… Я просто хотіла тебе здивувати.

На її обличчя повертався вираз проникливості й цілеспрямованості.

Він узяв її за руку, але Ліліан — занадто різко — вирвалася.

— Генрі, ти не скажеш мені жодного слова?

— Що ти хочеш від мене почути?

— Невже тобі аж так це неприємно — те, що твоя дружина прийшла зустріти тебе на станції?

Ліліан зиркнула на платформу: Даґні Таґґарт наближалася до них; Генк її не бачив.

— Ходімо, — сказав він.

Вона не поворухнулась.

— Аж так? — запитала вона.

— Що?

— Аж так неприємно?

— Ні, мені не неприємно. Я просто цього не розумію.

— Розкажи мені про свою подорож. Я впевнена, що ти нею насолодився.

— Ходімо. Поговоримо вдома.

— Хіба я матиму можливість поговорити з тобою вдома?

Вона безпристрасно розтягувала слова, ніби хотіла заповнити ними час. Але навіщо — він не міг навіть уявити.

— Я сподівалась упіймати кілька хвилин твоєї уваги — ось, як зараз, — між потягами і діловими зустрічами, всіма важливими справами, що поглинають тебе вдень і вночі, всіма твоїми величезними досягненнями, як от… Вітаю, міс Таґґарт! — різко гукнула вона, чітко і голосно.

Ріарден розвернувся. Даґні проходила повз них, але зупинилась.

— Доброго дня, — відповіла вона Ліліан, киваючи; її обличчя залишалось беземоційним.

— Перепрошую, міс Таґґарт, — мовила Ліліан, посміхаючись, — пробачте, я не володію формулюваннями, доречними для такої скорботної події…

Вона зауважила, що Даґні та Ріарден не привіталися.

— Ви повертаєтеся, фактично, з поховання вашої дитини, народженої від мого чоловіка, правда?

Рот Даґні ледь вигнувся в лінію здивування та погорди. Вона схилила голову, ніби прощаючись, і рушила геть.

Ліліан швидко перевела погляд на обличчя Ріардена, наче прагнула на чомусь наголосити. Він дивився на неї байдужо і дещо спантеличено.

Вона нічого не сказала. А коли він обернувся, щоб іти, рушила слідом за ним без жодного слова. Продовжувала мовчати в таксі, поки вони їхали до готелю «Вейн-Фолкленд», відвернувши від Ріардена обличчя. Дивлячись на її міцно стиснутий рот, він був певен, що в ній зараз вирує незвична скажена лють. Ніколи досі він не бачив, щоб вона переживала бодай якісь сильні емоції.

Щойно опинившись сам на сам у номері, вона напала на нього.

— То от хто вона? — запитала Ліліан.

Цього він не очікував. Дивився на неї, не вірячи, що правильно її зрозумів.

— То це Даґні Таґґарт твоя коханка, так?

Він не відповів.

— Я довідалась, що ти не зарезервував купе в цьому потязі. Тому знаю, де ти спав протягом останніх чотирьох ночей. Ти визнаєш це чи хочеш, щоб я вислала детективів, які допитають обслугу потяга та домашніх слуг? Це Даґні Таґґарт?

— Так, — спокійно відповів він.

Її рот скривився у потворній посмішці. Вона дивилася повз нього, у порожнечу.

— Я повинна була знати. Повинна була здогадатись. Ось чому це не спрацювало!

— Що не спрацювало? — здивовано запитав він.

Вона відступила назад, ніби нагадуючи собі про його присутність.

— Ви вже… Тоді, коли вона була у нас вдома, на вечірці, — ви вже тоді?

— Ні. Відтоді.

— Видатна діячка бізнесу, — сказала Ліліан, — вища за ганьбу та жіночі слабкості. Великий розум, не підвладний тілесним поривам… — вона засміялася. — Браслет… — мовила раптом із завмерлим виразом, завдяки якому здавалося, що слова випадково випали з потоку її свідомості. — То ось що вона для тебе означала. Ось чим вона тебе озброїла.

— Так, якщо ти насправді розумієш те, про що говориш.

— Невже ти думаєш, що я дозволю тобі так легко відбутися?

— Відбутися?.. — він дивився на неї з недовірою, з холодним здивуванням та зацікавленням.

— То ось чому на суді… — вона замовкла.

— Що на суді?

Вона тремтіла.

— Ти ж розумієш, звісно, що я не дозволю цьому тривати.

— А як це пов’язано з моїм судом?

— Я не дозволю тобі бути з нею. Тільки не з нею. З ким завгодно, тільки не з нею.

Він вичекав мить, а потім спокійно запитав:

— Чому?

— Я цього не дозволю! Ти покинеш її! — він дивився на неї без жодного виразу, але застиглість його очей стала для неї найнебезпечнішою відповіддю. — Ти відмовишся від неї, покинеш її, ти більше ніколи з нею не побачишся!

— Ліліан, якщо ти бажаєш це обговорити, то мусиш зрозуміти одну річ: ніщо на світі не змусить мене відмовитися від неї.

— Але я вимагаю!

— Я сказав тобі: ти можеш вимагати будь-чого, але не це.

Він бачив, як в її очах розростається паніка: то був не вираз розуміння, а лютого небажання розуміти, наче вона хотіла перетворити потужність своїх емоцій на димову завісу, наче сподівалася не на те, що це допоможе їй не бачити реальності, а що її сліпота змусить реальність зникнути.

— Але я маю право цього вимагати! Це моя власність. Моя власність — бо ти присягнув. Ти клявся служити заради мого щастя. Не свого — мого! Що ти для мене зробив? Ти нічого мені не дав, нічим не пожертвував заради мене, ніколи нічим не цікавився, крім себе самого, своєї роботи, заводу, таланту, коханки! А як же я? Я — першочергова вимога! Ти — мій власний рахунок!

Вираз його обличчя змушував її дедалі більше підвищувати голос, крик ставав дедалі пронизливіший, у ньому вчувався жах. Вона бачила не злість, не біль, не провину, а нездоланного ворога — байдужість.

— Ти думав про мене? — кричала вона, але її голос розбивався на скалки об його обличчя. — Ти думав про те, що робиш зі мною? Ти не маєш права продовжувати, бо знаєш, що кожного разу, коли спиш із тією жінкою, я опиняюсь у пеклі! Я не можу цього витримати, я не можу витримати навіть однієї миті цього знання! Невже ти принесеш мене в жертву своєму тваринному бажанню? Невже ти такий лихий і егоїстичний? Купуєш власне задоволення ціною мого страждання? Можеш отримувати задоволення, знаючи, що це зі мною робить?

Не почуваючи нічого, крім порожнечі здивування, він спостеріг одну річ, яку зауважував раніше, а зараз бачив у повній потворності й нікчемності: виставу на тему благань про жалість, виконану з гарчанням ненависті, погрозами та вимогами.

— Ліліан, — мовив він дуже тихо, — я буду з нею, навіть якщо це коштуватиме тобі життя.

Вона почула. Почула навіть більше, ніж він був готовий зрозуміти, більше, ніж сам готовий був почути у власних словах. Його шокувало, що вона не закричала у відповідь, а натомість заспокоїлась.

— Ти не маєш права… — тупо сказала вона. У цій фразі звучала бентежна безпорадність особи, яка усвідомлює безсенсовість власних слів.

— Можеш мати до мене які завгодно вимоги, — мовив Ріарден, — але жодна людина не може вимагати від іншої припинити її існування.

— Невже вона аж така тобі дорога?

— Ще більше.

З її обличчя стало зрозуміло, що до неї знову повернулося мислення, хоча у виконанні Ліліан це більше скидалося на хитрування. Вона мовчала.

— Ліліан, я радий, що ти знаєш правду. Тепер ти можеш зробити вибір, цілком усе розуміючи. Можеш зі мною розлучитись, або можеш просити, щоб ми залишили все, як було. Інших варіантів нема. Все, що я можу тобі запропонувати. Думаю, ти знаєш, що я хотів би розлучення. Однак не прошу жодних самопожертв. Не знаю, яку втіху дає тобі наш шлюб, але якщо вона є, то я не проситиму від неї відмовлятися. Не знаю, навіщо тобі мене утримувати, не знаю, що я для тебе значу, не знаю, чого ти шукаєш, яка форма щастя тобі притаманна, що ти отримаєш від ситуації, яка мені видається неприйнятною для нас обох. Згідно з моїми власними стандартами, ти давно вже повинна була зі мною розлучитися. Згідно з моїми власними стандартами, збереження нашого шлюбу є злісним шахрайством. Але це мої стандарти, а не твої. Твоїх я не розумію і ніколи не розумів, але приймаю їх. Якщо це твій спосіб мене любити, якщо те, що ти офіційно моя дружина, дає тобі втіху, я тебе цього не позбавлятиму. Це я зламав своє слово, тому компенсую це, наскільки зможу. Ти, звісно, знаєш, що я міг би купити одного з сучасних суддів і будь-якої миті влаштувати розлучення. Я цього не робитиму. Я дотримаю свого слова, якщо ти так бажаєш, але це єдина форма, в якій я можу це зробити. Тепер роби свій вибір. Але якщо ти мене не відпустиш, то ти ніколи не маєш говорити зі мною про неї, ніколи не показувати їй, що ти знаєш, якщо колись ви раптом зустрінетеся, ти ніколи не повинна зачіпати цієї частини мого життя.

Вона завмерла, дивлячись на нього — згорблена і перехняблена, — наче в такий спосіб демонструвала свою зневагу, наче не збиралася заради нього зберігати граційну поставу.

— Міс Даґні Таґґарт… — сказала вона і реготнула. — Супержінка, яку звичайні, посередні дружини й підозрювати не мають права. Жінка, яка дбає винятково про бізнес, яка по-чоловічому співпрацює з чоловіками. Високодуховна жінка, яка платонічно тебе обожнювала, захоплювалась твоєю геніальністю, твоїм заводом, твоїм металом!

Вона знову засміялась.

— Мені слід було знати, що вона — просто самка, яка хотіла тебе так само, як будь-яка інша, бо в ліжку ти такий же експерт, як і за столом, наскільки я можу про це судити. Але вона поцінувала тебе набагато краще, ніж я, адже поклоняється будь-якій майстерності і, мабуть, переспала з кожним укладачем колії на власній залізниці!

Вона замовкла, бо вперше в житті побачила погляд людини, здатної вбити. Але Генк на неї не дивився. Вона взагалі не була впевнена, що він її бачить або чує її голос.

Він чув власний голос, який вимовляє ці слова, адресуючи їх Даґні у покресленій смугами спальні будинку Елліса Ваятта. Ночами він часто бачив обличчя Даґні в ті моменти, коли його тіло покидає її тіло, і вона лежить з осяйною усмішкою, з юним виразом, виразом раннього ранку, вдячності за сам факт свого існування. А ще Ріарден уявляв обличчя Ліліан, яким бачив його в ліжку поруч із собою, мляве обличчя з ухильним поглядом, з кволою глузливою посмішкою на устах, обличчя, на якому відображалось усвідомлення темного гріха. Він бачив, хто тут обвинувач, а хто — обвинувачуваний, бачив непристойність того, коли імпотенція видає себе за чесноту, а силу життя проклинає і називає гріхом, з чіткістю безпосереднього сприйняття він бачив ту страхітливу, потворну і жахливу мить, що була раніше і його вірою.

То була тільки мить, переконання без слів, знання, виявлене у почутті, розкрите його розумом. Пережитий шок знову повернув його до Ліліан, до звучання її слів. Її присутність видалась йому недоречною, одначе він мусив із нею порозумітися.

— Ліліан, — сказав Ріарден рівним голосом, що не передбачав для неї навіть такої честі, як злість, — не згадуй про неї в моїй присутності. Якщо ти ще бодай раз це зробиш, я відповім тобі так, як відповів би хуліганові: я тебе поб’ю. Ні ти, ні будь-хто інший не має права її обговорювати.

Вона звела на нього погляд.

— Справді? — запитала вона недоречно-буденно, наче слова зникли, залишивши тільки гачок, що врізався в пам’ять. Здавалося, вона розмірковувала про якесь власне бачення ситуації.

Втомлено, тихо, але задоволено промовила:

— Я подумала, що тобі приємно буде дізнатися правду. Думала, що ти волієш знати — в ім’я любові чи поваги, які коли-небудь до мене відчував, — що якби я тебе зрадила, то це не було б дешево та недбало, зрадила б не заради якоїсь там танцівниці з бару, а заради найчистіших та найсерйозніших почуттів мого життя.

Несамовитий випад, із яким вона на нього кинулася, був мимовільний, як і оголений спазм ненависті на її обличчі:

— Ах ти ж проклятий дурню!

Він мовчав.

Її самовладання повернулося. Вона глузливо посміхалась.

— Ти, мабуть, чекаєш на мою відповідь? — запитала вона. — Ні, я з тобою не розлучуся. Навіть не сподівайся. Все буде, як раніше, — якщо це те, що ти запропонував, і якщо ти думаєш, що так може бути. Побачимо, чи можеш ти розтоптати всі моральні принципи і чи тобі це минеться!

Поки вона одягала пальто, кажучи, що повертається додому, він її вже не слухав. Ріарден майже не помітив, як за нею зачинилися двері. Нерухомо стояв, охоплений незнаним досі почуттям. Він розумів, що муситиме згодом усе обдумати, обдумати і зрозуміти, але цієї миті Генкові хотілося спостерігати за дивом власних почуттів.

То було відчуття свободи, наче він стояв самотньо посеред безкрайого простору, наповненого свіжим повітрям, і від тягаря, який упав із його плечей, залишився тільки спогад. То було відчуття неймовірного звільнення. Усвідомлення того, що йому байдужі почуття Ліліан, її страждання і те, що з нею сталося, ба — більше: вони не просто його не турбують, він без тіні провини знає: вони не повинні його турбувати.