Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або

Розділ VIII Заради нашої любові

Сонце торкнулося верхівок дерев на схилі: вони здавалися блакитно-срібними, віддзеркалюючи барву неба. Даґні стояла біля дверей своєї хатинки: перші промені освітлювали її чоло, а під ногами розкинулися кілометри лісу. Кольори листя зі срібного вгорі переходили до зеленого, а внизу, при дорозі, вони ставали димчасто-синіми від тіні. Світло сочилося крізь гілки і раптовими сплесками, фонтанами зелених променів вистрілювало вгору, торкнувшись до кущів папороті. Даґні подобалося стежити за рухами світла тут, де панувала цілковита застиглість.

Як і кожного ранку, вона позначила сьогоднішню дату на аркуші паперу, прикріпленому до стіни в кімнаті. Послідовність дат на цьому аркуші — єдина зміна у триванні її однакових днів; вона робила це, наче в’язень, який відзначає час на безлюдному острові. Сьогодні було 28 травня.

Вона вирішила, що з плином днів мала прийти до певної мети, але не знала, чи вже її досягла. Приїхавши сюди, поставила перед собою три завдання: відпочити, навчитися жити без залізниці, позбутися болю. «Позбутися». Саме так вона казала. Даґні здавалося, ніби її приковано до пораненого незнайомця, у якого щомиті міг початися напад, супроводжуваний страшними приголомшливими криками. Вона не співчувала цьому незнайомцеві, він викликав у ній презирство і нетерпимість. Даґні мусила боротись із ним, щоб знищити, — тільки так могла розчистити собі дорогу і вирішити, що хоче робити. Але незнайомця нелегко було перемогти.

Із відпочинком усе виявилося простіше. Даґні з’ясувала, що любить самотність. Вона прокидалася щоранку, впевнена і задоволена; знала, що може ще більше розвинути ці почуття, щоб давати собі раду з усім, що на неї чекало. У місті їй доводилося жити під постійним тиском, доводилося витримувати шокові стани, злість, обурення, відразу, погорду.

Єдина загроза, що могла тут на неї чигати, — це звичайний фізичний біль через якусь пригоду. Порівняно з усім іншим ця загроза здавалася невинною і легкою. Хатинка була розташована далеко від дороги. Вона залишилась у тому ж стані, в якому її покинув батько. Даґні готувала їжу в печі на дровах і збирала деревину на схилах. Вона повидирала з-під стін чагарники, залатала дах, перефарбувала двері та рами вікон. Дощі, бур’яни та чагарники проковтнули кам’янистий шлях, що терасами піднімався схилом, ведучи від дороги до будиночка. Даґні відновила його, розчистила тераси, виклала камінням, зміцнивши краї з м’якої землі стінами з валунів. Окрему насолоду вона отримала, вигадавши складну систему важелів і коловоротів зі шматків старого заліза та линви. Це давало можливість тягати важезні каменюки. Вона посіяла насіння настурції та іпомеї; спостерігала, як одні повільно розростаються по землі, а інші в’ються по стовбурах дерев, — на власні очі бачила розвиток і рух.

Робота дарувала Даґні необхідний спокій. Вона не помічала, як починає працювати, і не замислювалася, чому це робить. Починала без свідомого наміру, але невдовзі робота вже кипіла в її руках, тягнула її за собою, даруючи цілюще відчуття умиротворення. Тоді Даґні зрозуміла, що потребує руху до певної мети; байдуже, в якій формі, байдуже, наскільки важливої, — потребує відчуття затребуваності, поступового просування до конкретного результату впродовж конкретного часового проміжку. Готування їжі вона сприймала, як замкнуте коло: ось ти його закінчуєш — і знову нічого немає; ця праця ні до чого не вела. Натомість будівництво шляху скидалося на якусь живу арифметичну задачу: жоден прожитий нею день не зникав безслідно, кожен наступний містив у собі всі попередні, кожен день здобував власне безсмертя в дні наступному. Даґні думала: коло — це рух, характерний для неживої природи; кажуть, що у неживому всесвіті навколо нас усе рухається по колу, однак пряма лінія — це ознака людини, пряма лінія — це геометрична абстракція, це дороги, залізничні колії та мости; пряма лінія, що перерізає звивисту безцільність природи цілеспрямованим рухом від початку і до кінця.

Готування їжі, думала Даґні, схоже на закидання вугілля до топки паротяга заради великої подорожі, але який же бовдур закидає вугілля в топку паротяга, який нікуди не їде? Людському життю не притаманна форма кола, міркувала вона, чи послідовності кіл, що розходяться позаду, мов нулі; людське життя становить пряму лінію дії від цілі до наступної цілі, кожна мета веде до наступної, до цілісної і дедалі більшої суми, і це схоже на подорож залізничною колією, від станції до станції, — ох, припини!

«Припини, — сказала вона собі з тихою суворістю, коли крик пораненого незнайомця вдалося проковтнути. — Не думай про це, не відхиляйся думками надто далеко; тобі подобається будувати цей шлях, то будуй його, і дивися не далі підніжжя цього пагорба».

Кілька разів вона їздила до крамниці у Вудстоці за тридцять кілометрів від хатинки — купувала їжу та необхідні речі. Вудсток — купка напівмертвих будівель; його було збудовано кілька поколінь тому з давно забутих причин і сподівань. Поблизу нього не пролягала залізниця, в поселенні не було електрики, тільки шосе, що з кожним роком дедалі більше спустошувалося.

Єдиний магазин — дерев’яна халупа, кутки якої були затягнуті павутиною, а посеред підлоги темніла латка, зогнила від дощів, що протікали крізь дірявий дах. Власниця, товста і бліда жінка, важко пересувалася, але, здавалося, цю незручність сприймала з байдужістю. Асортимент їжі складався з запилених консервів із вицвілими етикетками, зерна та кількох овочів, що гнили у старих контейнерах за дверима.

— Чому ви не приберете ці овочі з сонця? — якось запитала Даґні.

Жінка тупо глянула на неї, наче не вірила у можливість такого запитання.

— Вони завжди там лежали, — відповіла байдуже.

Повертаючись машиною до своєї хатинки, Даґні дивилася на гірський потік, який із лютою силою падав униз із прямовисної гранітної стіни. Бризки висіли в повітрі й виблискували на сонці, мов веселковий туман. Даґні думала, що там можна було б збудувати гідроелектростанцію, щоб постачати електрику до лісової хатинки і в Вудсток. А Вудсток можна було б перетворити на продуктивне місто: Даґні бачила серед густих заростей на схилах дикі яблуні у надзвичайній кількості, залишки садів, які можна було б відновити, а потім збудувати відгалуження до найближчої залізниці; ох, припини!

— Сьогодні немає гасу, — сказала їй продавчиня під час наступної поїздки до Вудстока. — У четвер уночі дощило, а коли дощить, вантажівки не можуть подолати ущелину Фейрфілд, дороги затоплені. Вантажівка з гасом не їхатиме цим шляхом аж до наступного місяця.

— Якщо ви знаєте, що дорогу затоплює щоразу, коли падає дощ, чому ви, місцеві, її не полагодите?

— Дорога завжди така була, — відповіла жінка.

Повертаючись, Даґні зупинилася на гребені пагорба і окинула поглядом краєвид унизу. Подивилася на ущелину Фейрфілд, де сільську дорогу, що звивалась у болотистих ґрунтах нижче рівня річки, здавалося, було впіймано в пастку між двох пагорбів. Ці пагорби можна було б оминути, думала вона, можна побудувати дорогу з протилежного боку від річки, адже мешканці Вудстока й так не мають, що робити. Даґні могла б їх навчити: прокласти коротший шлях на південний захід і з’єднати його з головною трасою штату, біля депо вантажних потягів у… Ох, припини!

Вона відклала вбік гасову лампу і сиділа у своїй хатинці зі свічкою, прислухаючись до музики, що лунала з маленького портативного радіо.

Полювала на симфонічні концерти і різко змінювала частоту, коли випадково ловила тріскучі голоси трансляції новин. Даґні не хотіла чути жодних новин із міста.

Першої ж ночі в хатинці вона сказала собі: не думай про «Таґґарт Трансконтиненталь», не думай аж доти, доки не зможеш сприймати це словосполучення так само, як, наприклад, «Південно-атлантичну залізницю» або «Об’єднаний сталеливарний завод». Але минали тижні, а рана так і не затягувалася.

Здавалося, вона бореться з непередбачуваною жорстокістю власного розуму. Лягала в ліжко, вже майже засинала, аж раптом усвідомлювала: вона думає про те, що на вугільній станції у Віллов-Бенд, в Індіані, зносився стрічковий транспортер, що вона зауважила це з вікна машини під час своєї останньої поїздки, тому треба розпорядитися, щоб його замінили, інакше… І раптом вона сідала в ліжку і кричала: «Припини!» — і припиняла, але решту ночі вже не могла заснути.

Вона сиділа на порозі хатинки, милуючись заходом сонця, вдивляючись у те, як листя завмирає, коли западають сутінки, а тоді помічала іскри світлячків, які здіймались із трави, які мерехтіли то тут, то там у темних закутках, наче когось застерігаючи; світлячки скидалися на сигнальні вогні, що блимали вночі біля колії… Припини!

Бували періоди, коли Даґні не могла зупинити те, чого так боялася, періоди, коли вона не могла навіть підвестися, мов від фізичного болю, що його не здатна була відрізнити від болю розумового: вона падала на підлогу хатинки або на землю в лісі й просто не рухалася, притиснувши обличчя до крісла чи до каменя, примушуючи себе не кричати вголос, коли вони несподівано здавались їй такі близькі, наче тіло коханця: дві рейки, які зійшлися в одній точці десь удалині; передня частина паротяга, яка розрізає простір літерами «ТТ» на носі; акцентований ритм коліс, що постукують під підлогою її вагона; статуя Ната Таґґарта у вестибюлі Термінала. Намагаючись про них не думати, не відчувати їх, вона змушувала тіло кам’яніти, і тільки обличчя терлось об руку. Всю силу своєї свідомості Даґні вкладала у беззвучне, беземоційне повторювання: «Покінчи з цим». Наставали триваліші періоди спокою, коли вона здатна була подивитися на свою проблему безсторонньо і чітко, наче зважувала якісь технічні труднощі. Але відповіді знайти не могла. Вона знала, що ця відчайдушна туга за залізницею минула б, якби вона могла переконати себе, що причина її — неможлива та неправильна. Але туга виникала з упевненості, що правда і право — за нею, що ворог — ірраціональний і нереальний, що вона не може ставити собі наступної мети, не може знайти в собі достатньо любові, щоб винайти таку мету, бо її повноправне досягнення втрачено: його відібрала не якась висока сила, а огидне і неспроможне зло.

Даґні думала, що може зректися залізниці, може знайти спокій тут, у лісі. Але вона могла збудувати шлях, дійти до дороги внизу, відновити її, а потім опинитися біля власниці магазину у Вудстоці, й це вже означало б кінець. Порожнє біле обличчя, що мляво й апатично дивиться на всесвіт, поклало би край її зусиллям. «Чому?» — чула вона свій власний крик. Відповіді не було.

Тоді залишайся тут, аж поки відповіси, думала Даґні. Ти не маєш куди йти, не можеш рухатися, ти не можеш визначити правильний шлях, поки… поки не вибереш місця призначення.

Траплялися довгі, тихі вечори, коли те, що примушувало її сидіти нерухомо і вдивлятись у недосяжну далечінь у вибляклому світлі півдня, було тугою за Генком Ріарденом. Вона прагнула побачити його непохитне обличчя, впевнене обличчя, побачити, як він ледь усміхнено дивиться на неї. Але Даґні знала, що не зможе побачитись із ним, аж доки не виграє своєї битви. Його усмішку ще треба було заслужити: вона мала адресуватися суперникові, що міряється з Ріарденом силами, а не побитій болем нікчемі, яка прагне шукати в цій усмішці полегшення, отже, руйнуючи її значення. Він міг допомогти їй жити, але не міг допомогти вирішити, заради чого їй варто продовжувати життя.

Починаючи від того ранку, коли відзначила у своєму календарі 15 травня, Даґні почала відчувати легку тривогу. Вона змушувала себе часом слухати новини, але там не згадували його імені. Страх за Ріардена був останньою ланкою, що поєднувала її з містом: Даґні звертала погляд до обрію на півдні, вела ним уздовж дороги, що пролягала біля підніжжя пагорба. Вона виявила, що чекає його приїзду. Прислухається до звуку двигуна. Але єдиний звук, що вряди-годи породжував у ній марну надію — це раптове тріщання гілок, зламаних крилами великого птаха, що злітав у небо.

Був іще один зв’язок із минулим, іще одне запитання без відповіді: Квентін Деніелс і двигун, що він його намагався відбудувати.

Як і щомісяця, 1 червня вона муситиме виписати йому чек. Чи слід розповідати, що вона звільнилася, що двигун більше ніколи не буде їй потрібен, що він ніколи не буде потрібен світові? Чи слід їй сказати, щоб він припинив роботу, щоб дозволив залишкам двигуна зотліти серед купи сміття, як було з тим, що їй пощастило знайти? Вона не могла себе до цього змусити. Це було ще складніше, ніж покинути залізницю. Цей двигун, думала вона, це не зв’язок із минулим: це зв’язок із майбутнім. Його знищення стало б навіть не вбивством, а самогубством: наказавши припинити роботу над ним, вона б поставила підпис під вироком про те, що попереду немає жодного місця призначення.

«Але ж це неправда, — думала Даґні, стоячи на порозі своєї хатинки вранці 28 травня, — це неправда, що у майбутньому немає місця для найвищих досягнень людського розуму. Це ніколи не може стати правдою». Хоч яка була б її проблема, це переконання завжди залишиться з нею: непорушна впевненість, що зло — неприродне і тимчасове. Цього ранку вона відчула це чіткіше, ніж будь-коли: певність у тому, що потворність людей із міста і потворність її страждань — минущі й випадкові, натомість осяйне відчуття надії всередині від споглядання залитого сонцем лісу, відчуття нескінченної обіцянки — постійне і реальне.

Вона стояла на порозі й курила. З кімнати по радіо долинали звуки симфонії часів її дідуся. Даґні майже не слухала, ловлячи тільки плин акордів, що, здавалося, підкреслювали повільне кружляння диму з її сигарети і рух її руки, яка час від часу підносилась до вуст. Даґні заплющила очі і нерухомо стояла, відчуваючи на своєму тілі сонячні промені. Оце так досягнення, подумала вона: насолоджуватися моментом, не дозволяти спогадам про біль затуманювати її здатності відчувати цю мить; поки вона здатна зберігати в собі це відчуття, їй вистачить пального, щоб продовжувати рух.

Спершу вона практично не звернула увагу на шум, що пробивався крізь музику, мов скреготання старого запису. Перше, що дійшло до свідомості, — як раптово смикнулася її власна рука, відкидаючи вбік цигарку. Це сталося тієї ж миті, коли прийшло розуміння, що шум стає дедалі гучніший, — і це гуде двигун. І тоді Даґні зрозуміла, що сама собі не зізнавалась у тому, як сильно вона хотіла почути цей звук, як відчайдушно чекала на Генка Ріардена.

Вона почула власний сміх: стриманий, обережний і тихий, наче Даґні не хотіла потурбувати металеве дзижчання машини, що їхала догори гірською дорогою.

Дороги вона не бачила, єдиний доступний для огляду шматок — невеликий відрізок під аркою гілок біля підніжжя пагорба, але Даґні стежила за наближенням машини, прислухаючись до дедалі гучнішого, владного зусилля двигуна, що підкорював схили, та скреготання шин на вигинах шляху.

Під аркою з гілок машина зупинилася. Даґні не впізнала її: це не був чорний «гаммонд», а видовжений сірий автомобіль із відкидним дашком. Вона побачила, як звідти вийшов водій. Присутність тут цього чоловіка була немислимою. Це був Франциско д’Анконія.

Шок, який Даґні відчула, не можна було назвати розчаруванням, — радше усвідомленням, що розчарування тут недоречне. Даґні відчула запал та химерне урочисте завмирання: до неї наближалося щось невідоме, і водночас — неймовірно важливе.

Франциско ішов швидко. Прямуючи до пагорба, він піднімав голову, щоб роздивитися. Побачивши її угорі, на порозі хатинки, він зупинився. Даґні не могла прочитати виразу на його обличчі. Тривалий час він стояв нерухомо, звівши до неї обличчя. Потім почав підніматися нагору.

Вона відчула — могло навіть здатися, що вона цього очікувала, — наче це сцена з їхнього дитинства. Франциско не біг, але йшов до неї з тріумфальним, упевненим захватом. Ні, подумала вона, це не дитинство, це майбутнє, яким вона його тоді уявляла, у дні, коли чекала на нього, наче на звільнення з в’язниці. Тієї миті вона пережила ранок, який міг для них збутись, якби здійснились її мрії, якби вони обоє вирушили в тому напрямку, в якому так упевнено збиралися іти. Нерухома й зачудована, вона дивилася на нього і сприймала цю мить не в ім’я теперішнього, а як привітання минулого.

Коли Франциско наблизився вже так, що Даґні могла розгледіти його обличчя, вона побачила на ньому осяйну радість — ознаку невинного чоловіка, який заслужив право на безтурботність. Він усміхався і насвистував якусь мелодію, що плинула разом із його довгими, рівномірними, летючими кроками.

Мелодія здалася Даґні знайомою, дивним чином пов’язаною з цим моментом. Однак вона нездатна була зараз про це думати, не могла розшифрувати її, хоч і знала, що це важливо.

— Привіт, Чушко!

— Привіт, Фріско!

З того, як він на неї дивився, як раптово прикрив очі повіками, як різко смикнув головою, як ніжно усміхався, а його розслаблені уста видавалися при цьому майже безпорадними, і за несподіваною твердістю його дотику, коли він її обіймав, Даґні зрозуміла, що все це було ненавмисно, що він не мав наміру сюди приїздити. І для них обох так було добре.

Він стискав її з такою відчайдушною силою, його рот болісно впивався в її уста, а тіло радісно піддалось, щойно торкнувшись до неї, що Даґні не сумнівалася: жоден фізіологічний голод не міг довести чоловіка до такого стану. Франциско начебто промовляв їй те, чого ніколи не казав словами, робив найвеличніше звіряння, на яке здатен чоловік. Хоч як він понищив її життя, це все одно був той Франциско д’Анконія, гордою коханкою якого вона була. Незважаючи на всі зради цього світу, сприйняття життя Даґні було справжнє, але й у Франциско залишилась якась непорушна частина цього знання, — і тому її тіло відповіло його тілу, її руки і губи відгукнулися, звіряючись у жаданні, віддаючи йому те визнання, яким вона його завжди обдаровувала.

Але наступної миті до свідомості Даґні ввірвались спогади про їхні спільні роки, і її пронизало болем розуміння: що величніша була його особа, то жахливіша провина за руйнування себе самого. Вона випручалась із обіймів, похитала головою і сказала, відповідаючи їм обом:

— Ні.

Франциско дивився на неї, обеззброєний та усміхнений.

— Поки що ні. Спершу ти мусиш мені багато чого пробачити. Але тепер я можу тобі все розповісти.

Ніколи досі вона не чула такої схвильованої безпорадності в його голосі. Він намагався повернути собі самовладання, його усмішка майже просила пробачення (так діти благають про поблажливість), але проступала у ній і радість дорослого, веселе сповіщення, що йому більше не доведеться приховувати своєї внутрішньої боротьби, оскільки він змагався не з болем, а зі щастям.

Даґні позадкувала. Вона відчула, що її емоції перегнали розум, і тепер запитання намагались їх наздогнати, набуваючи форми слів.

— Даґні, ті страждання, через які ти пройшла цього місяця… Будь настільки чесною, наскільки це можливо… Ти думаєш, що могла б витримати їх дванадцять років тому?

— Ні, — відповіла вона. — Чому ти запитуєш?

Він усміхнувся:

— Щоб спокутувати дванадцять років мого життя, за якими я не хочу шкодувати.

— Про що це ти? І… Що ти знаєш про мої страждання? — наздогнало її запитання.

— Даґні, хіба ти не починаєш розуміти, що я знаю все?

— Звідки ти… Франциско! Що ти насвистував, піднімаючись до мене схилом?

— Я насвистував? Не знаю.

— То ж був «П’ятий концерт» Річарда Гейлі, так?

— О… — він збентежився, а потім радісно сам до себе всміхнувся, і поважно відповів:

— Я потім тобі поясню.

— Як ти дізнався, де я?

– І це теж розповім.

— Ти випитав у Едді.

— Я більше року його не бачив.

— Це знав тільки він.

— Мені сказав не Едді.

— Я не хотіла, щоб мене тут знайшли.

Франциско повільно роззирнувся. Даґні побачила, що його погляд зупинився на кам’яній стежці, яку вона проклала, на квітах, на перекритому даху. Він засміявся — так, ніби все зрозумів, і ніби це його скривдило.

— Не треба було тобі залишатися тут на цілий місяць, — сказав він. — Боже, не треба було! Це моя перша поразка. І саме тоді, коли я вперше не хотів зазнати невдачі. Але я не думав, що ти готова звільнитись. Якби знав, то я б і вдень, і вночі за тобою стежив.

— Справді? Навіщо?

— Щоб тобі не довелось, — і він показав на всю її роботу, — робити це все.

— Франциско, — тихо мовила Даґні, — якщо тебе непокоять мої страждання, невже ти не розумієш, що я не хочу, щоб ти про них говорив, тому що…

Вона замовкла. За всі ті роки Даґні ніколи йому не скаржилася. Рівним голосом вона закінчила:

— Просто не хочу цього.

— Тому що я — той чоловік, який не має права про це говорити? Даґні, якщо ти думаєш, що я не знаю, як сильно я тебе скривдив, я розкажу тобі про ті роки, коли… Але все вже позаду. Ох, мила моя, все вже позаду!

— Справді?

— Пробач мені, я не повинен був цього казати. Аж доки ти не скажеш.

Франциско намагався контролювати свій голос, але не міг притлумити щасливий вираз обличчя.

— Ти щасливий, бо я втратила все, заради чого жила? Добре, якщо ти прийшов заради цього, я скажу: найпершим я втратила тебе. Тепер ти так радієш, бо я втратила й решту?

Його очі звузились і сповнилися такої суворої поважності, що погляд майже перетворився на погрозу. Даґні зрозуміла: хоч би що означали для нього всі ті роки, вона не мала права говорити про «радість».

— Ти справді так думаєш? — запитав він.

Вона прошепотіла:

— Ні.

— Даґні, ми не можемо втратити того, заради чого живемо. Іноді, якщо ми припускаємося помилок, форма певних речей змінюється, хоча мета залишається тією ж, а кшталтів ми надаємо самі.

— Саме це я й повторювала собі упродовж цього місяця. Але не залишилося жодного відкритого шляху до будь-якої можливої мети.

Франциско не відповів. Він сидів на валуні біля дверей хатинки, дивлячись на Даґні так, ніби не хотів пропустити щонайменшої реакції на її обличчі.

— Що ти думаєш тепер про людей, які звільнились і зникли? — запитав він.

Вона знизала плечима, усміхаючись безпорадно й печально, і сіла на землю поруч із Франциско.

— Знаєш, — мовила вона, — я думала, що існує якийсь руйнівник, який приходить по них і змушує йти у відставку. Але, мабуть, його не існує. Протягом цього місяця іноді я майже хотіла, щоб він по мене прийшов. Але цього не сталося.

— Ні?

— Ні. Я думала, він приваблював їх якоюсь немислимою причиною і змушував зраджувати все, що вони любили. Але в цьому не було необхідності. Я знаю, що вони відчували. Я більше їх не обвинувачую. Єдине, чого я не знаю: як вони спромоглися існувати далі, — якщо вони досі існують.

— Ти почуваєшся, ніби зрадила «Таґґарт Трансконтиненталь»?

— Ні. Я… Я почуваюся, що зрадила б його, якби залишилась там працювати.

— Таки зрадила б.

— Якби я погодилася служити грабіжникам, то… віддала б їм Ната Таґґарта. Я не могла. Не могла дозволити, щоб його — і мої — досягнення мали за остаточну мету служіння злодіям.

— Ні, ти не могла. Ти називаєш це байдужістю? Думаєш, ти любиш залізниці менше, ніж любила їх місяць тому?

— Думаю, що віддала б своє життя бодай за один рік на залізниці… Але я не можу туди повернутися.

— Тоді ти розумієш, що відчували ті чоловіки, які покинули свою роботу, і що саме вони любили, коли здались.

— Франциско, — поцікавилась вона, не дивлячись на нього і схиливши голову, — чому ти запитав мене, чи могла б я відмовитися від усього дванадцять років тому?

— Хіба ти не знаєш, про яку ніч я думаю — так само, як і ти?

— Знаю… — прошепотіла вона.

— То була ніч, коли я покинув «Мідь д’Анконій».

Повільно, докладаючи зусиль, Даґні підвела голову і поглянула на нього.

На його обличчі вона побачила той же вираз, що й уранці дванадцять років тому: усмішку, що не була усмішкою, спокійний вияв перемоги над болем, вираз чоловічої гордості за ціну, яку він заплатив, і за причину, достойну тієї ціни.

— Але ж ти не віддав її, — сказала Даґні. — Ти не покинув роботи. Ти досі президент «Міді д’Анконій», — просто це для тебе нічого не означає.

— «Мідь д’Анконій» означає для мене стільки ж, скільки означала тієї ночі.

— Тоді як ти можеш дозволяти, щоб її розтягували шматками?

— Даґні, тобі пощастило менше, ніж мені. «Таґґарт Трансконтиненталь» — делікатна царина точної техніки. Без тебе компанія довго не протягне. Її не можна підтримувати за допомогою рабської праці. Вони милосердно зруйнують її і тобі не доведеться спостерігати за своїм дітищем в руках у мародерів. Але видобуток міді — значно простіша робота. «Мідь д’Анконій» могла б витримати цілі покоління грабіжників і рабів. Грубо, жалюгідно, невміло, але вона могла б витримати і їй допомагали б існувати. Я мусив її зруйнувати.

— Що?

— Я руйную «Мідь д’Анконій» свідомо, обдумано, за планом і власними руками. Мені довелося настільки ретельно все спланувати і так тяжко працювати над цим, наче я накопичував статки. І все для того, щоб вони цього не помітили й не перешкодили мені, щоб не дозволити їм захопити копальні, аж поки не стане вже занадто пізно. Всі свої зусилля й енергію, які я сподівався вкласти в «Мідь д’Анконій», я справді вкладаю… Тільки моя справа від цього не розростається. Я зруйную кожен останній шматочок, витрачу кожне пенні зі свого багатства, знищу кожен грам міді, що міг би прогодувати грабіжників. Я не покину своїх копалень такими, якими я їх знайшов, я віддам їх хіба що у тому стані, в якому на них натрапив Себастьян д’Анконія, — і нехай спробують існувати без нього або без мене!

— Франциско! — закричала вона. — Як ти міг себе до такого змусити?

— З милості тієї ж любові, яку відчуваєш ти, — тихо відповів він. — Моєї любові до «Міді д’Анконій» і до духу, який надав цій любові форми. Надав колись — і одного дня надасть знову.

Вона не рухалась, намагаючись осягнути всі елементи того, що їй відкрилось, і лише німіла від шоку. Серед тиші з радіо продовжувала лунати симфонія, і ритм акордів здавався їй схожим на повільне, урочисте гупання кроків, тим часом, як Даґні одним поглядом намагалась охопити всі дванадцять років одночасно: замучений хлопець, який просив про допомогу в неї на грудях; чоловік на підлозі вітальні, який грався в кульки і реготав над руйнуванням великих підприємств; чоловік, який кричав: «Кохана, я не можу!», відмовляючись їй допомогти; чоловік, який піднімав тост у задимленому барі: за роки, протягом яких Себастьянові д’Анконії доведеться чекати…

— Франциско… Я стільки всього припускала стосовно тебе… І ніколи про це не думала. Я навіть уявити не могла, що ти — один із тих, хто все покинув…

— Я був один із перших.

— Я думала, що вони завжди зникають.

— Хіба ж я не зник? Хіба ж то було не найгірше, що я з тобою зробив, залишивши замість Франциско д’Анконії, що ти його знала, якогось дешевого гульвісу?

— Так… — прошепотіла вона. — Тільки найгірше — те, що я ніколи в це не вірила… Ніколи. Я все одно щоразу бачила в тобі Франциско д’Анконію.

— Знаю. І знаю, як це на тебе впливало. Я намагався допомогти тобі зрозуміти, однак було занадто пізно, щоб зізнаватися. Даґні, якби я сказав тобі — того вечора чи, скажімо, у день, коли ти прийшла мене вилаяти за «Рудні Сан-Себастьяну», — що я не безцільний нероба і покинув справу, щоб пришвидшити руйнування всього, що для нас було святим, щоб посприяти руйнуванню «Міді д’Анконій», «Таґґарт Трансконтиненталь», «Нафти Ваятта», «Сталі Ріардена», — тобі було б простіше це прийняти?

— Було б складніше, — прошепотіла вона. — Не певна, що я навіть зараз можу це прийняти. Ні твого зречення, ні мого власного… Але, Франциско, — і Даґні раптово відкинула назад голову, піднявши на нього погляд, — серед усього того пекла, в якому тобі довелося жити, я була…

— О, так, моя дорога, так, ти була найгіршим покаранням! — він вибухнув криком відчаю, змішаним зі сміхом, дозволяючи собі виявити всю ту муку, якої так хотів позбутися. Франциско взяв її руку і притиснувся до неї устами, а потім, прагнучи приховати відбиток тих років на своєму обличчі, заховав і його в долоні Даґні. — Якщо це така спокута, що неправда, — то ось як я розплатився за твої страждання. Адже я знав, що роблю з тобою, — і все одно був змушений іти далі. І чекати, чекати, щоб… Але все вже минулося.

Він звів голову, всміхаючись, і подивився на неї з ніжністю та прагненням захистити, й Даґні зрозуміла, що Франциско бачить весь той відчай, що написаний на її обличчі.

— Даґні, не думай про це. Я не виправдовуватиму себе стражданнями. Хоч би які були мої мотиви, я розумів, що роблю, розумів, як жахливо кривджу тебе. Потрібні роки, щоб усе компенсувати. Забудь про те, чого я не сказав, — Даґні розуміла, що це означає «забудь про те, у чому я зізнався, тебе обіймаючи». — З усього, що я повинен ще тобі розповісти, це буде останнім.

Однак погляд Франциско, його усмішка, потиск його пальців на зап’ясті Даґні мимоволі розповідали про все.

— На твої плечі лягло занадто багато, і тобі довелося багато чого навчитися, щоб розгладились шрами від кожної муки, яка не повинна була на тебе впасти. Але важливо те, що ти здатна одужувати. Ми обоє вільні, ми звільнилися від грабіжників, ми для них недосяжні.

Безрадісним тихим голосом Даґні відповіла:

— Для того я сюди й приїхала, — щоб спробувати це все зрозуміти. Але мені не вдається. Страхітливо й неправильно, на мою думку, віддавати грабіжникам цілий світ, і водночас жахливо й неправильно жити під їхнім керівництвом. Я не можу ні здатися, ні повернутись. Не можу ні існувати без роботи, ні бути кріпаком. Я завжди думала, що будь-яка боротьба себе виправдовує: все, крім зречення. Не думаю, що ми правильно зробили, покинувши свою справу. Нам слід було з ними боротись. Але з ними неможливо боротися. Покинути все — це капітуляція, але й залишитися там — так само. Я більше не знаю, що правильно.

— Даґні, звернися до передумов. Протиріч не існує.

— Але я не можу знайти жодної відповіді. Не можу осуджувати тебе за те, що ти зробив, і все ж відчуваю щось просто жахливе: захоплення і жах одночасно. Ти, нащадок д’Анконій, який міг перевершити своїх предків чудесами творення, використовуєш свої незрівнянні вміння для руйнації. А я граюсь із валунами, перекриваю дах, тимчасом як трансконтинентальна залізнична система розпадається в руках природжених політиканів. Але ж ми з тобою — ті люди, які визначають долю світу. Якщо ми дозволили світові до такого докотитися, це наша власна провина. І водночас я не розумію, в чому наша помилка.

— Так, Даґні, то була наша провина.

— Тому що ми недостатньо багато працювали?

— Тому що працювали занадто багато — і надто мало вимагали для себе.

— Що ти маєш на думці?

— Ми ніколи не вимагали від світу повернути нам борг, віддавали найбільші свої винагороди найгіршим серед людей. Цю помилку почали робити ще багато століть тому, її припускався Себастьян д’Анконія, Нат Таґґарт, кожен, хто утримував цей світ, його існування, і не отримував натомість жодних подяк.

Ти більше не знаєш, що правильно? Даґні, це не битва за матеріальні блага. Це моральна криза, найбільша криза, з якою стикався світ, — і вона стане останньою. Наші часи — це кульмінація, що її досягнув розвиток зла за минулі століття. Ми, люди інтелекту, повинні покласти йому край, раз і назавжди. Або загинути. Це наша провина. Ми створили все світове багатство, але дозволили нашим ворогам створити моральний кодекс.

— Але ж ми ніколи не приймали їхнього кодексу. Ми жили за власними принципами.

— Так — і платили за це відкуп! Відкуп матеріальний і духовний: грошима, що незаслужено діставалися нашим ворогам, і пошаною, на яку ми заслуговували, та якої не мали. Це наша провина — те, що ми погоджувалися платити. Ми підтримували існування людства і водночас дозволяли людям нас зневажати та поклонятися нашим руйнівникам. Ми дозволили їм поклонятися невмінню та грубості, поклонятися тим, хто отримував незаслужене і розподіляв його. Ми приймали покарання не за гріхи, а за чесноти, ми зраджували наш кодекс і дозволяли існувати їхньому. Даґні, їхня мораль — це мораль викрадачів. Твою любов до чеснот вони використовують, як заручника. Вони знають, що ти витримаєш все заради роботи і створення, бо ти знаєш: досягнення — найвища моральна мета людини, без якої вона не може існувати, а твоя любов до чеснот — це любов до життя. Вони розраховують, що ти приймеш будь-який тягар. Розраховують, що жодне зусилля ти не вважатимеш занадто великим заради служінню своїй любові.

Даґні, вороги нищать тебе твоєю ж силою. Їхні єдині інструменти — це твоя щедрість і витривалість. Твоя нерозділена прямота — все, чим вони можуть тебе утримувати. І це вони знають.

А ти — ні. І день, коли ти це зрозумієш, — єдине, чого вони бояться.

Тобі слід навчитись їх розуміти. Ти не звільнишся, поки не зробиш цього. Але коли це станеться, ти досягнеш такої стадії праведного гніву, що радше підірвеш всі колії «Таґґарт Трансконтиненталь», ніж будеш далі служити ворогам!

— Але як можна віддати їм залізницю! — застогнала Даґні. — Покинути її… Покинути «Таґґарт Трансконтиненталь», коли це вже майже як жива людина…

— Компанія була жива. Тепер уже ні. Залиш її для них. Вона не дасть їм користі. Відпусти. Вона нам непотрібна. Ми можемо її відбудувати. А вони — ні. Ми виживемо без неї. Вони — не виживуть.

— Але ж ми доведені до того, щоб цуратись і опускати руки!

— Даґні, убивці людського духу називають нас «матеріалістами», насправді ж ми — єдині, хто розуміє, як мало цінності в самих по собі матеріальних об’єктах, оскільки саме ми наповнюємо їх значенням і цінністю. Ми можемо від них відмовитися ненадовго, щоб створити щось іще цінніше. Ми — душа, а залізниці, мідні копальні, сталеливарні заводи та нафтовидобувні підприємства — це тіло, живі сутності, що пульсують днями й ночами, як і наші серця, і їхня священна функція — підтримувати існування людей, але тільки до того моменту, поки вони становлять наше тіло, поки залишаються вираженням, винагородою та власністю досягнення. Без нас це просто трупи; все, що вони створюють, — отрута, а не багатство чи їжа, отрута розпаду, яка перетворює людей на орди сміттярів.

Даґні, навчившись розуміти джерело власних сил, ти зрозумієш той парадокс, який бачиш навколо. Ти не зобов’язана залежати від матеріального майна, це воно залежить від тебе, ти його створюєш, ти володієш тим інструментом, за допомогою якого відбувається створення. Хоч де б ти була, ти завжди зможеш створювати. Але грабіжники — згідно ж із їхньою теорією — перебувають у постійній, відчайдушній, природженій потребі, в сліпій залежності від матеріального. Чому ж не впіймати їх на слові? Їм потрібні залізниці, заводи, шахти, двигуни, та вони не здатні ні зробити їх, ані використати. Яка їм користь від твоєї залізниці без тебе? Хто нею керував? Хто підтримував її життя? Хто рятував її знову і знову?

Хіба це був твій брат Джеймс? Хто його годував? Хто годував грабіжників? Хто створював їхню зброю? Хто надав їм засоби для того, щоб тебе поневолити?

Хто зробив можливим цей неймовірний спектакль, в якому ні на що не спроможні нікчеми захоплюють владу над витворами генія? Хто підтримував твоїх ворогів, хто викував для них ланцюги, хто знищив твої досягнення?

Вона аж підстрибнула, наче це допомогло видобути з неї крик. Франциско теж зірвався на ноги: так різко вистрілює струмінь джерела, пробивши перешкоду. Несамовитий тріумф пришвидшував його слова:

— Ти починаєш розуміти, правда? Даґні! Залиш їм каркас тієї залізниці, покинь іржаві рейки, прогнилі вузли, випотрошені паротяги, але розуму свого їм не віддавай! Не віддавай їм свого розуму! Доля світу залежить від нашого рішення!

— Леді та джентльмени, — пролунав із радіо заряджений панікою голос диктора, урвавши раптом звуки симфонії, — ми перериваємо трансляцію спеціальним випуском новин. Сьогодні вранці на головній лінії «Таґґарт Трансконтиненталь» у Вінстоні, штат Колорадо, сталася найбільша катастрофа в історії залізничного сполучення, в результаті якої обвалився знаменитий Тунель Таґґарта!

Її крик був схожий на інші крики: ті, що встигли пролунати в останній момент у темряві тунелю. Його звучання не покидало Франциско весь час, поки тривали новини; вони обоє підбігли до радіо в хатинці й стояли поруч, однаково нажахані. Даґні прикипіла очима до радіо, Франциско не відводив погляду від її обличчя.

— Деталі трагедії розповів Люк Біл, кочегар швидкісного потяга підвищеної комфортності «Комета». Сьогодні вранці його знайшли непритомним недалеко від західного краю тунелю. Схоже, він єдиний, кому вдалося вижити після катастрофи. Незважаючи на приголомшливе порушення правил безпеки, обставин якого ще повністю не встановлено, «Комету», що прямувала до Сан-Франциско, запустили до тунелю з локомотивом на вугільній тязі. Тунель Таґґарта, дванадцять кілометрів завдовжки, прорубаний крізь гірський масив Скелястих гір, вважається інженерним досягненням, що досі не має відповідників. Тунель збудував онук Натаніеля Таґґарта ще за часів чистих тепловозів, які навіть не диміли. Вентиляція тунелю не була придатна для локомотивів на вугільній тязі, для яких характерна значна кількість диму й випарів, і кожен працівник залізниці у цьому районі добре знає, що відправляти потяг до тунелю з таким локомотивом, — означає приректи всіх пасажирів на смерть від удушення. Проте за чиїмось наказом «Комета» вирушила крізь тунель. За словами кочегара Біла, вплив випарів став відчутний, коли потяг заглибився в тунель лише на п’ять метрів. Машиніст Джозеф Скотт широко відкрив клапан пари, відчайдушно намагаючись набрати швидкість, але старий, зношений двигун не міг впоратись із вагою довгого потяга і висхідним рухом. Серед дедалі густіших випарів машиніст із кочегаром якимось дивом спромоглися витиснути з пробитих парових котлів швидкість шістдесят п’ять кілометрів на годину, аж раптом хтось із пасажирів, нажаханий ризиком задихнутися, зірвав стоп-кран. Через різкий ривок зазнав пошкодження шланг для подачі стиснутого повітря, тому потяг більше не міг їхати. З вагонів долинали крики. Пасажири вибивали вікна. Машиніст Скотт нестямно намагався запустити двигун, але зазнав удушення через випари.

Кочегар Біл вистрибнув із паротяга і побіг. Він уже бачив попереду західний вихід із тунелю, коли почув вибух, — і це було останнє, що він пам’ятає. Решту інформації вдалось отримати від залізничних працівників зі станції Вінстон. Виявляється, машиніста спеціального військового потяга, який рухався у західному напрямку і був навантажений вибуховими матеріалами, не попередили про те, що на тій само лінії попереду рухається «Комета». Обидва потяги відставали від розкладу. Схоже, що спеціальний військовий потяг мав наказ продовжувати рух незалежно від сигнальних вогнів, оскільки сигнальна система тунелю вийшла з ладу. Кажуть, що, попри обмеження швидкості з огляду на поширені поломки вентиляційної системи, всі машиністи за неписаними правилами розвивали в тунелі найвищу швидкість. Наскільки зараз можливо встановити, скидається на те, що «Комета» зупинилася відразу за різким поворотом у тунелі. Стверджують, начебто на той момент у потязі вже всі були мертві. Сумнівно, що машиніст спеціального військового потяга, який повертав на швидкості сто тридцять кілометрів на годину, міг вчасно розгледіти оглядове вікно останнього вагона «Комети», що яскраво світилося, коли потяг виїхав зі станції Вінстон. Відомо тільки те, що спеціальний військовий потяг урізався в задню частину «Комети». Вибуховою хвилею вибило шибки у фермі, розташованій на відстані восьми кілометрів від тунелю. Вибух також спричинив каменепад, що не дозволяє рятувальним групам дістатися до потяга ближче, ніж на п’ять кілометрів. Ніхто не сподівається, що хтось із постраждалих міг вижити. До того ж, стверджують, що Тунель Таґґарта відновити вже неможливо.

Даґні не рухалась. Здавалося, бачить не кімнату навколо, а катастрофу в Колорадо. Раптом вона судомно смикнулась. З націленою в одному напрямку раціональністю сновиди вона крутнулася навколо у пошуках сумочки — наче це був єдиний реальний предмет, — схопила її та кинулася до дверей.

— Даґні! — закричав він. — Не повертайся туди!

Вигук не міг до неї долинути: з тим таки успіхом Франциско міг кричати до гір Колорадо.

Він побіг слідом за нею, схопив за обидва лікті й знову закричав:

— Не повертайся! Даґні! В ім’я усього, що для тебе священне, не повертайся!

Вона поглянула на нього так, ніби вперше побачила. Франциско міг би без зусилля зламати їй руки, але вона люто, наче боролася за життя, вирвалась від нього, і він на якусь мить втратив рівновагу. Коли Франциско знову твердо став на ноги, Даґні вже збігала до своєї машини внизу (так, як він біг, почувши сирену на заводі Ріардена).

Заява про відставку лежала перед ним на столі, а сам Джеймс Таґґарт сидів і дивився на неї, згорблений ненавистю. Йому здавалося, що його ворог — цей папірець, а не слова на ньому; аркуш і чорнило надавали тексту матеріальної остаточності. Він завжди вважав слова і думки недоказовими, і уникав того, щоб надавати їм матеріальної форми, уникав зобов’язань.

Він не збирався йти у відставку; ні, не по-справжньому, — думав Джеймс. Заяву він надиктував, мотивувавши її для себе словосполученням «про всяк випадок». Цей аркуш, за його відчуттями, був формою захисту, але він поки що не підписав його, тому це був захист від захисту. Його ненависть стосувалась усього, що могло завадити йому відтягувати момент підписання.

Повідомлення про катастрофу він отримав о восьмій ранку. Опівдні Джеймс прибув до офісу. Інстинкт, пов’язаний зі зрозумілими причинами, про які він щосили намагався не думати, підказав, що цього разу йому слід бути на місці.

Зникли всі, кого він використовував як краплені карти у грі, правила якої він знав. Кліфтон Лоусі заховався за довідку від лікаря про серцеві ускладнення: зараз його не можна було турбувати. Один із асистентів Таґґарта начебто полетів учора ввечері до Бостона. Іншого несподівано викликали до якоїсь лікарні, де лежав важкохворий батько (про існування якого стало відомо вперше). Вдома у головного інженера не відповідав телефон. Віце-президента зі зв’язків із громадськістю ніде не могли знайти.

Дорогою до офісу Таґґарт бачив чорні літери заголовків. Ідучи коридорами «Таґґарт Трансконтиненталь», Джеймс чув голос диктора радіо, що лунав із якогось кабінету; такий голос можна почути в темному завулку: він вимагав націоналізації залізниць.

Джеймс ішов коридорами, голосно ступаючи, щоб його зауважили, і поспішаючи, щоб уникнути запитань. Він зачинив двері до свого кабінету, наказавши секретарці нікого не впускати, не з’єднувати телефоном, а відвідувачам повідомляти, що містер Таґґарт зайнятий.

Далі він сів за стіл, сам-на-сам із тупим жахом. Він почувався так, ніби опинився в підземному склепі, двері якого ніколи більше не відчиняться, — і водночас ніби перебуває на виду у всього міста, що лежало під ним, тому Джеймс сподівався, що двері таки справді залишаться зачинені цілу вічність. Він мусив сидіти тут, у своєму кабінеті. Це було його обов’язком. Він мусив бездіяльно сидіти і чекати: чекати, коли щось невідоме зійде на нього і визначить його дії; жах сковував його: як від здогадів, хто саме може по нього прийти, так і від вірогідності того, що не прийде ніхто; ніхто не скаже, як йому діяти.

У зовнішньому офісі, наче крики про допомогу, лунали телефонні дзвінки. Він дивився на двері зі зловтішним тріумфом, уявляючи, які розчаровані будуть усі ті люди через його безвідповідального секретаря, юного експерта з мистецтва уникати, в якому той вправлявся з аморальною млявістю, невиразною і гумовою. Ці голоси, здавалося Таґґартові, лунали з самісінького Колорадо, з кожного центру системи Таґґарта, з кожного офісу цієї будівлі. Він перебував у безпеці доти, доки не чув їх.

Його емоції скупчились і сформували всередині нього нерухому, тверду, матову кулю — туди не могли пробитися думки людей, які керували системою Таґґарта. Ці люди — просто вороги, їх слід було перехитрувати. Гостріші укуси болю відчувалися при думці про представників Ради директорів. Але заява про відставку — пожежна драбина, по якій він утече, а вони залишаться у полум’ї. Найгостріший страх пронизував, коли він думав про людей із Вашингтона. Якщо зателефонують звідти, відповісти доведеться. Гумовий секретар знатиме, чий голос важливіший за Таґґартові накази. Але з Вашингтона не телефонували.

Страх час до часу напливав спазмами, висушуючи рот. Джеймс навіть не знав, чого так боявся. Точно не погроз диктора з радіо. Почувши те гарчання, він пережив жах радше тому, що сподівався на нього: жах із обов’язку, додаток до його посади, як добре скроєний костюм, як промови за святковим обідом. Але глибоко всередині теплилося підступне сподівання, прудке та скрадливе, схоже на перебіжку таргана: погроза все б вирішила, врятувала б його від рішення, від необхідності підписувати заяву… Він перестав би бути президентом «Таґґарт Трансконтиненталь», але ніхто інший не був би президентом… Ніхто інший теж не був би…

Він сидів, утупившись в стіл, із розфокусованим поглядом і розумом. Так, наче занурився у басейн із туманом, в якому не бажав побачити жодної остаточності форми. Те, що існує, має ідентичність. Джеймс відмовлявся ідентифікувати проблеми, сподіваючись не допустити їхнього існування.

Він не вивчав подій у Колорадо, не намагався зрозуміти причин того, що сталося, не обмірковував наслідків. Не думав. Він відчував фізичну вагу скупченої кулі емоцій у грудях — вона заповнювала його свідомість, звільняючи від обов’язку думати. Ця куля уособлювала собою ненависть: ненависть як єдину відповідь, як єдину реальність; ненависть без об’єкта, причини, початку чи кінця; ненависть як його претензію всесвітові, як виправдання, як право, як абсолют.

Тишу продовжували пронизувати крики телефонів. Він знав, що ці волання про допомогу адресовані не йому, а всій реальності, в якої він поцупив форму. Саме цю форму відбирали тепер у нього дзвінки: вони перестали бути просто звуками, і стали послідовністю ударів по його черепу. Об’єкт ненависті почав набувати форми, мовби підживлений дзвінками. Тверда куля вибухнула і змусила його діяти.

Він вибіг із кімнати і, нехтуючи усіма обличчями навколо, кинувся коридором до відділу управління, а потім — до приймальні виконавчого віце-президента.

Двері кабінету були відчинені: у великому вікні над порожнім столом Джеймс побачив небо. Потім зауважив у приймальні навколо себе працівників і біляву голову Едді Віллерса у скляній кімнатці. Він цілеспрямовано рушив до Едді Віллерса, відчинив скляні двері й із самого порогу, не криючись ні від кого, загорлав:

— Де вона?

Едді Віллерс повільно підвівся на ноги, дивлячись на Таґґарта з шанобливим зацікавленням, як на ще один феномен для спостережень серед решти безпрецедентних речей. І нічого не відповів.

— Де вона?

— Я вам не можу сказати.

— Слухай, тупий нікчемо, зараз не час для церемоній! Якщо хочеш, щоб я повірив, наче ти не знаєш, де вона, то затям — я тобі не вірю! Тобі це відомо, і ти мені скажеш, інакше я наскаржуся на тебе в Раду стандартизації! Я присягну, що ти все знаєш, — і спробуй їм довести протилежне!

У словах Едді пролунало легке здивування:

— Я не казав, що не знаю, де вона, Джиме. Я це знаю. Я просто не скажу.

Крик Таґґарта перетворився на пронизливий і безсилий звук, усвідомлення прорахунку:

— Ти хоч розумієш, що кажеш?

— Авжеж, розумію.

— А ти повториш це перед свідками? — він вказав на кімнату.

Не так голосно, як чітко і виразно, Едді вимовив:

— Я знаю, де вона. Але я вам не скажу.

— Зізнаєшся, що ти — спільник дезертира, який допомагає і сприяє йому?

— Якщо ви це так хочете називати.

— Але ж це злочин! Це злочин проти держави. Ти це знаєш?

— Ні.

— Це протизаконно!

— Так.

— Це загальнодержавна катастрофа! Ти не маєш права на особисті таємниці! Ти приховуєш життєво важливу інформацію! Я — президент залізниці! Наказую тобі розповісти! Ти повинен підкоритися наказові! За таке світить в’язниця! Ти це розумієш?

— Так.

– І відмовляєшся?

— Так.

За роки тренувань Таґґарт навчився непомітно спостерігати за будь-якою публікою навколо. Зараз він бачив напружені, закриті обличчя працівників, які не були його союзниками. Всі, здавалося, охоплені відчаєм, крім Едді Віллерса. «Феодальний кріпак» компанії «Таґґарт Трансконтиненталь» був єдиний, кого начебто й не зачепила катастрофа. Він дивився на Таґґарта беземоційним, але сумлінним поглядом науковця, який зіткнувся з цариною науки, якої ніколи не хотів досліджувати.

— Ти усвідомлюєш, що ти — зрадник? — верещав Таґґарт.

Едді тихо запитав:

— Кого я зрадив?

— Народ! Прикривати дезертира — це зрада! Це економічна зрада! Спочатку — обов’язок служити народу, він вищий за будь-що інше! Це засвідчує вся публічна влада! Невже ти цього не знаєш? Не знаєш, що вони з тобою зроблять?

— А ви не розумієте, що мені начхати?

— Ох, начхати? Я перекажу це Раді стандартизації! Всі ці свідки доведуть, що ти сказав…

— Джиме, не варто турбувати свідків. Не слід ставити їх у скрутне становище. Я напишу все, що сказав, підпишусь — і ви надасте це Раді.

Таґґартів голос вибухнув так, ніби йому дали ляпаса:

— Та хто ти такий, щоб виступати проти уряду? Хто ти, жалюгідний офісний щур, щоб судити державну політику і мати власну думку? Вважаєш, країна має час, щоб дослухатися до твоєї думки, зважати на твої бажання, на твою маленьку коштовну совість? Ти отримаєш урок — всі ви отримаєте, зіпсовані, недисципліновані, дешеві клерки, що позвикали потурати власним слабкостям і так набундючились, ніби це лайно про ваші права відповідає дійсності! Невдовзі ви зрозумієте, що дні Ната Таґґарта минули!

Едді нічого не відповів. Якусь мить вони стояли з протилежних країв столу і дивились одне на одного. Обличчя Таґґарта перекосило від жаху, Едді залишався суворий і спокійний. Джеймс Таґґарт ні на мить не сумнівався в існуванні Едді Віллерса. Едді Віллерс не міг повірити в існування Джеймса Таґґарта.

— Думаєш, державу цікавлять твої чи її бажання? — закричав Таґґарт. — Її обов’язок — повернутись! Її обов’язок — працювати! Яка різниця — хоче вона працювати чи ні? Вона нам потрібна!

— Джиме, невже?

Імпульс, пов’язаний із інстинктом самозбереження, змусив Таґґарта позадкувати — геть, якнайдалі від цієї інтонації тихого голосу Едді Віллерса. Але Едді не ворухнувся услід. Він стояв біля свого столу — саме так, як вимагала цивілізована традиція поведінки в бізнес-офісі.

— Ви її не знайдете, — сказав він. — Вона не повернеться. І я радий, що не повернеться. Можете помирати з голоду, можете закрити залізницю, можете кинути мене до в’язниці або застрелити — яка різниця? Я не скажу, де вона. Не скажу, навіть якщо вся країна розсиплеться на друзки. Ви її не знайдете. Вона…

Вхідні двері відчинились — і всі обернулись на звук. На порозі стояла Даґні.

Вона була у вим’ятій лляній сукні, волосся скуйовдилося від тривалої їзди за кермом. Даґні зупинилась і окинула все навколо поглядом, начебто намагаючись пригадати собі це місце, але в її очах не було й натяку на те, що вона впізнала когось із присутніх: просто роззирнулась приміщенням, наче швидко перераховуючи неживі предмети. Її обличчя вже не було тим обличчям, яке пам’ятали присутні. Воно стало старше, але не через зморшки, а завдяки завмерлому, оголеному погляду, в якому не було нічого, крім нещадності.

І все ж присутні, перш ніж здивуватися чи шоковано зойкнути, насамперед полегшено зітхнули. Полегшення проступило на всіх обличчях, крім обличчя Едді Віллерса: той, хто ще мить тому був незворушно-спокійний, раптом упав долілиць на стіл; він не видавав ані звуку, але з того, як здригалися його плечі, було зрозуміло: він плаче.

Даґні не подала нікому жодного сигналу, навіть не привіталася, ніби її присутність тут неуникненна, а слова — зайві. Вона рушила просто до свого кабінету. Проминаючи стіл секретарки, Даґні промовила:

— Попросіть Едді до мене зайти, — її голос звучав по-діловому, як машина: не м’яко і не грубо.

Але перший поворухнувся Джеймс Таґґарт. Здавалося, він боїться втратити її з поля зору. Він кинувся слідом, вигукнувши:

— Я не міг нічого вдіяти! — і після цього до нього повернулося життя: його власне, звичне життя. Він заверещав: — Це все ти винна! Це ти зробила! Це тебе треба обвинувачувати! Тому що ти поїхала!

Джеймс не був певен, що його крик — не ілюзія, що він не лунає тільки всередині його власних вух. Її обличчя так і залишилося беземоційним, і все ж вона обернулася до нього: схоже, до неї долинули тільки звуки, але не слова, не повідомлення. Джеймс натомість наблизився на мить до відчуття власного небуття.

Потім в обличчі Даґні почали відбуватися ледь помітні зміни, ознаки того, що вона почала усвідомлювати присутність інших людей. Проте дивилася вона не на Джеймса; той обернувся і побачив, як до кабінету заходить Едді Віллерс.

Очі Едді були вологі від сліз, але він не намагався цього приховувати, а просто стояв, наче сльози збентеження чи прохання перепросити за них були однаково недоречним як для нього, так і для неї.

Даґні сказала:

— З’єднайся телефоном із Раяном, скажи, що я повернулась, і дай мені з ним поговорити.

Раян був головний керівник залізниці Центрального регіону.

Едді спершу відповів мовчанкою на її запитання, давши все зрозуміти, а потім промовив:

— Даґні, Раяна немає. Він звільнився минулого тижня, — його голос звучав так само твердо, як і її.

Обоє не зауважували Таґґарта, як не зауважували меблів навколо. Даґні не вважала навіть за потрібне наказати йому забиратися з кабінету. Наче паралітик, непевний, що м’язи йому підкоряються, Джеймс зібрав усі свої сили і непомітно вислизнув. Але він точно знав, що зараз зробить: Таґґарт заквапився до свого офісу, щоб знищити заяву.

Даґні не зауважила, що він пішов. Вона дивилась на Едді.

— А Ноуленд є? — запитала.

— Ні. Він теж пішов.

— Ендрюс?

— Пішов.

— Макґвайр?

— Пішов.

Він продовжував тихо перераховувати всіх, про кого вона запитувала, тих, хто був зараз найдужче потрібен, хто звільнився і зник протягом останнього місяця. Вона слухала його без здивування, без жодних емоцій: так вислуховують перелік втрат після битви, в якій усі були приречені, тому байдуже, чиє ім’я називати першим.

Коли він закінчив, Даґні лише поцікавилась:

— Що встигли зробити з сьогоднішнього ранку?

— Нічого.

— Нічого?

— Даґні, сьогоднішнього ранку будь-хто міг видавати накази і всі йому б корилися. Але навіть хлопчик на побігеньках знає, що кожен, хто сьогодні зробить перший рух, відповідатиме за майбутнє, теперішнє і минуле. Системи він не врятує, а просто втратить роботу ще до того, як встигне врятувати бодай одну ділянку колії. Нічого не можна вдіяти. Все завмерло. Все, що робиться, — робиться навмання, ніхто на лінії не знає: треба рухатися чи зупинитись. Деякі потяги стоять на станціях, інші — їдуть, але сподіваються, що їх зупинять ще перед Колорадо. Це вже залежить від рішення місцевих диспетчерів. Керівник Термінала скасував увесь трансконтинентальний рух на сьогодні, включно з вечірньою «Кометою». Не знаю, що робить керівник у Сан-Франциско. Працюють тільки аварійні команди. У тунелі. Вони досі навіть близько не дісталися до потяга. І не думаю, що їм це вдасться.

— Зателефонуй керівникові Термінала, нехай поверне у розклад всі трансконтинентальні потяги, включно з сьогоднішньою «Кометою». І повертайся.

Коли він повернувся, Даґні стояла над розкладеною на столі мапою. Вона говорила, а Едді швидко нотував:

— Перекинути всі потяги на південь від Кібрі в Небрасці, додатковою гілкою до Гастінґса, колією «Західного Канзасу» до Лореля в Канзасі, а потім колією «Південно-атлантичної залізниці» до Джаспера в Оклахомі. Далі — на захід до Флаґстаффа і знову «Південно-атлантичною залізницею», потім на північ лінією Флаґстафф — Гоумдейл до Елджіна в Юті, на північ до Мідленда, у північному напрямку колією «Восач» до Солт-Лейк-Сіті. «Восач» — покинута вузькоколійка. Купи її. Вузькоколійку треба переробити на стандартну колію. Якщо власники боятимуться через те, що продаж заборонено, заплати їм удвічі більше і працюй далі. Між Лорелем у Канзасі і Джаспером в Оклахомі — майже п’ять кілометрів без колії. Між Елджіном і Мідлендом в Юті — майже дев’ять. Нехай колію прокладуть.

Нехай будівельні бригади негайно беруться до роботи. Найми всіх місцевих, плати удвічі більше законної платні, утричі більше, скільки вони захочуть, нехай працюють у три зміни, щоб завершити роботу до ночі. Для колій треба розібрати бічні гілки у Вінстоні, в Колорадо, Сілвер-Спрінґс, у Лідсі, в Юті, Бенсоні, у Неваді. Якщо хтось із місцевих маріонеток із Ради стандартизації з’явиться, щоб зупинити роботу, нехай хтось із місцевих, кому ти довіряєш, дасть хабар. Не роби це через бухгалтерію, присилай до мене, я все оплачу. Якщо це не спрацює, нехай маріонеткам скажуть, що директива десять двісті вісімдесят дев’ять не передбачає заборон на місцевому рівні, що заборону слід виносити на рівні головного штабу, тому вони повинні подавати в суд на мене, якщо хочуть нас зупинити.

— Це правда?

— Звідки мені знати? Звідки взагалі будь-хто може таке знати? Але поки вони це зрозуміють і що-небудь вирішать, нашу колію вже збудують.

— Розумію.

— Я перегляну списки і повідомлю тобі імена наших людей на місцях, яких можна призначити для керування, — якщо вони ще не звільнилися. На момент, коли «Комета» сьогодні дістанеться Кірбі, в Небрасці, залізниця вже буде готова. Це додасть приблизно півтори доби до нашого трансконтинентального розкладу, але трансконтинентальний розклад у нас буде! А ще нехай мені принесуть старі мапи, на яких позначено дороги в місцевості, де внук Ната Таґґарта згодом збудував тунель.

— Що? — Едді не підвищив голос, однак йому перехопило подих від емоції, якої він намагався уникнути.

Її обличчя не змінилося, натомість змінилась інтонація: вона не дорікала, навпаки, м’яко підтверджувала його здогад:

— Старі мапи з часів, коли тунелю ще не було. Ми повертаємось, Едді. Сподіваймося, що усе вдасться. Ні, ми не можемо відбудувати тунель. Зараз це неможливо. Але стара дорога через Скелясті гори досі там є. Її можна відновити. Тільки складно буде знайти для неї рейки і робітників. Особливо робітників.

Едді від самого початку знав, що Даґні, яка бачила його сльози, не знехтувала ними байдужо, хоча в цьому чистому, безпристрасному голосі та незворушному обличчі не було й натяку на почуття.

Він вловлював у її поведінці щось таке, чого не міг перекласти. Але якби спробував це зробити, то слова Даґні були б приблизно такі: «Я знаю, я розумію. Якби ми були живі й мали здатність відчувати, я почувала б співчуття і вдячність, але ж ми неживі й невільні, Едді, правда? Ми на мертвій планеті, схожій на місяць, і ми повинні рухатися, ми не сміємо зупинитися, щоб вдихнути або відчути що-небудь, інакше можемо виявити, що навколо немає повітря».

— Сьогодні та завтра ми повинні все розпочати, — сказала Даґні. — Завтра ввечері я їду в Колорадо.

— Якщо ти хочеш летіти, я десь знайду для тебе літак. Твій досі в цеху, вони не можуть знайти для нього запчастин.

— Ні, поїду потягом. Я повинна побачити лінію. Поїду завтра «Кометою».

Того ж дня, через дві години, у короткій перерві між міжміськими телефонними переговорами, вона несподівано поставила йому запитання, що не стосувалося залізниці:

— Що зробили з Генком Ріарденом?

Едді впіймав себе на тому, що намагається уникнути її погляду, глипнув їй у вічі й відповів:

— Ріарден здався. Останньої миті він підписав дарчий сертифікат.

— Ох.

У цьому вигукові не було ні шоку, ні осуду: звичайний собі звуковий сигнал, що позначає прийняття факту.

— Від Квентіна Деніелса щось чути?

— Ні.

— Він не надсилав мені листів або повідомлень?

— Ні.

Едді зрозумів, чого Даґні боялась, і це нагадало йому про те, чого він їй іще не повідомив.

— Даґні, є ще одна проблема, яка з моменту твого відходу дедалі більше загрожує системі. З першого травня. Це заморожені потяги.

— Що?

— Деякі потяги покидали просто на лінії, на обхідних шляхах, посеред пустки, переважно вночі, а команди зникали. Кидали потяг і розчинялися. Без будь-якого попередження, без конкретної причини. Це схоже на епідемію, що несподівано вражає людей, — і вони йдуть геть. На інших залізницях таке теж трапляється. Ніхто не може цього пояснити. Але я думаю, що всі розуміють. Це відбувається через директиву. У такий спосіб наші люди протестують. Вони намагаються жити, як раніше, але раптом відчувають, що це неможливо. Що ми можемо з цим зробити? — він стенув плечима. — Ох, а хто такий Джон Ґолт?

Даґні замислено кивнула. Вона не видавалась приголомшеною.

Задзвонив телефон і голос секретарки повідомив:

— Міс Таґґарт, із Вашингтона телефонує містер Веслі Моуч.

Її вуста напружилися, мов від неочікуваного дотику комахи.

— Мабуть, він хоче говорити з братом, — сказала Даґні.

— Ні, міс Таґґарт. З вами.

— Добре. З’єднайте.

— Міс Таґґарт, — сказав Веслі Моуч тоном ведучого вечірки, — я так зрадів, почувши, що ви одужали, що хотів особисто привітати вас із поверненням. Я знаю, що стан вашого здоров’я вимагав тривалого відпочинку, тому я ціную патріотизм, який через цю жахливу катастрофу змусив вас скоротити термін відсутності. Я хотів запевнити, що ви можете розраховувати на широку співпрацю у будь-якій ініціативі, яку лише вважатимете за необхідну. На нашу найповнішу співпрацю, допомогу та підтримку. Якщо ви потребуватимете для себе якихось… особливих винятків, прошу не сумніватися, що вони для вас гарантовані.

Даґні дозволила йому закінчити, хоча він кілька разів зупинявся, запрошуючи її до відповіді. Коли запала триваліша пауза, Даґні мовила:

— Я була б страшенно вдячна, якби ви дозволили мені поговорити з містером Везербі.

— Ну, звісно, міс Таґґарт, коли забажаєте… тобто… ви хочете поговорити з ним зараз?

— Так. Негайно.

Він усе зрозумів. Але таки додав:

— Звісно, міс Таґґарт.

Голос містера Везербі звучав з осторогою:

— Слухаю, міс Таґґарт. Як я можу стати вам у пригоді?

— Ви можете переказати своєму босові, що коли він не хоче, щоб я знову покинула роботу — а він знає, що я не хворіла, — нехай більше ніколи зі мною не розмовляє. Якщо ваша банда хоче мені щось повідомити, нехай повідомляють через вас. Я буду говорити з вами, але не з ним. Можете сказати йому, що причина цього — те, що він зробив із Генком Ріарденом, коли був у нього на зарплатні. Всі решта, можливо, про це забули, але я пам’ятаю.

— Мій обов’язок — у будь-який час допомагати нашій залізниці, міс Таґґарт, — містер Везербі наче намагався уникнути враження, що справді почув те, що було сказано. Але в його інтонацію раптово прокралася нотка зацікавлення; замислено, з обачною проникливістю та без зайвого поспіху він запитав: — Я правильно розумію, міс Таґґарт, що ви офіційно бажаєте мати справу винятково зі мною? Я можу сприймати це як вашу політику?

Даґні коротко, різко засміялась.

— Та як хочете, — відповіла вона. — Можете записати мене як свою виняткову власність, використовувати, як спеціальний зразок протекції, можете торгувати мною по всьому Вашингтону. Але я не знаю, яку ви з цього матимете користь, бо не збираюся грати у ваші ігри. Я не обмінюватимусь із вами компромісами, а просто негайно почну порушувати ваші закони — і можете арештувати мене, коли вважатимете за потрібне.

— Здається, міс Таґґарт, у вас якесь старосвітське уявлення про закони. Хіба закони — це щось немилосердне, незламне? Наші сучасні закони дуже еластичні, відкриті для інтерпретації, залежно від… обставин.

— Тоді вчіться вже зараз еластичності, тому що я не збираюся набувати такої властивості. Залізничних катастроф теж неможливо передбачити.

Вона поклала слухавку і тоном, яким говорять про неживі предмети, сказала Едді:

— На якийсь час вони дадуть нам спокій.

Здавалося, вона не зауважувала змін у своєму кабінеті: відсутності портрета Ната Таґґарта, появи нового скляного столика, де містер Лоусі на радість відвідувачам порозкладав найпопулярніші гуманітарні журнали з винесеними на обкладинки заголовками статей.

З уважним виразом механізму, призначення якого — записувати, а не реагувати, Даґні вислухала розповідь Едді про те, що протягом цього місяця сталось із залізницею. Далі він повідомив їй про своє бачення причин катастрофи. З тією ж безсторонністю вона витримала цілий караван чоловіків, які заходили до її кабінету поквапливими кроками, виконуючи руками якісь надмірні жести. Едді подумав, що тепер вона стала просто-таки непробивна. Але раптом, міряючи кроками кабінет, надиктовуючи йому перелік матеріалів для колії та місць, де їх можна нелегально роздобути, вона зупинилась і поглянула на журнали, що лежали на столику. Заголовки повідомляли про «нову суспільну совість», «наш обов’язок перед незаможними» і «потребу проти жадібності». Такою Едді ще ніколи її не бачив: точним, вибуховим і абсолютно брутальним жестом Даґні змела журнали зі столу і продовжила диктувати. Вона навіть не затнулася, називаючи цифри, наче між її розумом і жорстокістю тіла не було жодного зв’язку.

У другій половині дня, на якусь мить залишившись на самоті в офісі, вона зателефонувала Генкові Ріардену.

Назвала своє ім’я його секретарці й відчула поспіх, із яким він схопив слухавку:

— Даґні?

— Привіт, Генку. Я повернулась.

— Де ти?

— У себе в офісі.

У тиші, яка раптом запанувала, Даґні почула те, про що він мовчав. Нарешті Генк сказав:

— Мабуть, мені вже варто починати підкуп людей, шукати руду і виливати для тебе рейки.

— Так. І якнайбільше. Не обов’язково, щоб вони були з ріарден-металу. Можуть бути… — Даґні затнулася, зашпортавшись об думку: «Ріарден-метал для повернення до часів, коли ще не було звичайної сталі? Можливо навіть, до часів дерев’яних рейок зі смужками заліза?» — Нехай буде сталь, будь-якої ваги, все, що ти мені можеш дати.

— Добре, Даґні. Ти знаєш, що я віддав їм ріарден-метал? Я підписав дарчий сертифікат.

— Так, я знаю.

— Я здався.

— Хто я така, щоб тебе обвинувачувати? Хіба я не здалась? — він не відповів, і вона мовила: — Генку, мені здається, їм байдуже, чи залишаться на цьому світі хоча б один потяг або доменна піч. А нам — ні. Вони тримають нас при собі нашою любов’ю, і ми будемо й надалі їм платити, поки є щонайменший шанс зберегти бодай колесо, яке б оберталось, — ознаку людського розуму. Ми будемо підтримувати його, наче дитину, яка тоне, а коли повінь його проковтне, ми підемо на дно разом із цим останнім колесом і останнім силогізмом. Я знаю, яку ціну ми платимо, але ціна більше не є метою.

— Я знаю.

— Не бійся за мене, Генку. До завтрашнього ранку зі мною вже все буде гаразд.

— Я ніколи за тебе не боятимусь, кохана. Побачимося сьогодні ввечері.