Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або

Розділ IX Обличчя без болю, без страху, без провини

Коли Даґні увійшла до своєї вітальні, то відчула полегшення та відстороненість одночасно. Тиша помешкання, нерухома досконалість предметів, — все було таке ж, як і місяць тому, коли вона поїхала. Тиша створювала ілюзію приватності й володіння цим усім. Предмети нагадували Даґні про моменти, які вони в собі зберігали, і яких сама вона не здатна була повернути, як і не могла змінити подій, що встигли відбутися.

Крізь вікно пробивалося передвечірнє світло. Даґні покинула офіс раніше, ніж планувала. Вона вже не могла знаходити сили для тих занять, які можна було відкласти до ранку. Це було для неї нове, як і те, що тепер вона почувалась удома в своєму помешканні, а не в офісі.

Вона пішла в душ і стояла там упродовж багатьох порожніх хвилин, дозволяючи теплій воді стікати тілом, але потім квапливо вийшла геть, усвідомивши, що хотіла змити не пилюку після подорожі, а відчуття від власного офісу.

Даґні одягнулася, закурила і пішла до вітальні. Там вона стала біля вікна, дивлячись на місто так, як сьогодні вранці милувалася початком дня в горах.

Вона сказала, що віддала б усе своє життя за один рік на залізниці. І ось вона повернулась, але відчувала не насолоду від роботи, а чистий, холодний спокій ухваленого рішення і завмерлий невизнаний біль.

Небо затягнуло хмарами. Хмари опустилися, наче туман, і загорнули вулиці внизу; здавалося, небо поглинає місто. Вона бачила весь Мангеттен — видовжений трикутник, що врізався у невидимий океан. Він був схожий на ніс корабля, що тонув. Над ним стриміло кілька високих будівель, схожих на корабельні труби, а решта розчинялось у сіро-блакитних згустках, які повільно опускались додолу, змішуючись із парою та простором.

«Ось як зникла Атлантида, — думала Даґні, — місто, що затонуло на дні океану; ось як зникли всі інші королівства, залишивши по собі легенду всіма знаними людськими мовами і саму лише тугу».

Даґні відчула й побачила той світ, який ніколи не постане насправді, — як і тієї весняної ночі, коли, важко опершись на стіл у напівзруйнованому офісі «Лінії Джона Ґолта», дивилась у вікно, на темну алею. Вона думала: «Хай хто ти є — той, кого я завжди любила і ніколи не знаходила, кого я сподівалася побачити в кінці колії над горизонтом, ти, чия присутність завжди відчувалася на вулицях міста і для кого я так прагнула збудувати світ! Знай, що мене підтримує любов до тебе, підтримують любов і надія до тебе дістатись, а ще — моє бажання бути тебе гідною того дня, коли я опинюсь із тобою віч-на-віч. Тепер я знаю, що ніколи тебе не знайду, що цього не досягнеш, не переживеш; але все, що залишилося від мого життя, належить тобі, і я боротимуся далі заради тебе, хоча ніколи не довідаюся твого імені, продовжуватиму тобі служити, хоча ніколи й не переможу, я продовжуватиму діяти, щоб того дня, коли зустріну тебе — хоч цього ніколи не станеться — бути гідною…» Даґні ніколи не приймала безнадії; стоячи біля вікна і звертаючись до скованого туманом міста, вона шепотіла присвяту своїй невзаємній любові.

Пролунав дзвінок у двері.

Даґні, втомлена і здивована, пішла відчиняти. Побачивши на порозі Франциско д’Анконію, зрозуміла, що мала б на нього чекати. Не відчувала ні шоку, ні обурення, тільки безрадісний спокій та рішучість: повільно й обережно підвела голову, щоб зустрітися з ним поглядом, наче намагалась сказати, що сама обрала свою позицію і що стоїть відкрито.

Обличчя Франциско здавалося похмурим і спокійним. Щасливого виразу більше на ньому не було, але не повернулася і радість гульвіси. Здавалося, він скинув усі маски: відвертий, зібраний, зосереджений на меті; це був чоловік, здатний зрозуміти важливість дії. Таким вона колись бажала його бачити. І ніколи ще він не видавався їй таким привабливим, як цієї миті. Даґні вражено відзначила, що це не він покинув її, навпаки — це був чоловік, якого вона покинула.

— Даґні, чи можеш ти зараз про це поговорити?

— Так, якщо хочеш. Проходь.

Він коротко оглянув вітальню — її домівку, де він ніколи не бував, — а потім знову звернув погляд на Даґні, і вже не зводив із неї пильних очей. Він розумів, що тиха простота її поведінки — це найгірша з усіх ознак, найбезнадійніша для його мети. Наче попіл, в якому не може відродитись іскра болю. Бо навіть біль може бути вогнем.

— Сідай, Франциско.

Сама Даґні залишилася стояти перед ним, ніби свідомо демонструючи, що не має чого приховувати, — навіть виснаженої постави, що була ціною, яку вона заплатила за цей день, за власну недбалість.

— Мабуть, тепер я тебе не зупиню, — сказав він. — Якщо вже ти зробила вибір. Але якщо залишився бодай один шанс — я ним скористаюсь.

Вона повільно похитала головою.

— Немає шансів. Та й навіщо, Франциско? Ти ж здався. Хіба не байдуже, гинутиму я на залізниці чи десь далеко від неї?

— Я не відмовився від майбутнього.

— Якого майбутнього?

— Коли злодії загинуть, а ми залишимось.

— Якщо «Таґґарт Трансконтиненталь» загине разом зі злодіями, тоді і я з ними.

Він не відводив очей від її обличчя і мовчав.

Даґні безпристрасно додала:

— Я думала, що зможу жити без компанії. Але не можу. І більше ніколи не намагатимусь. Франциско, ти ж пам’ятаєш? Коли ми починали, то обоє вірили, що єдиний гріх на цьому світі — робити що-небудь погано. Я досі в це вірю.

В її голосі забриніла перша жива нота.

— Я не можу просто сидіти і дивитися, що вони наробили в тому тунелі. Не можу прийняти того, що вони всі приймають. Франциско, адже ми з тобою вважали це просто страхітливим! Вони вірять, що катастрофи — це доля, яку приймають і з якою не борються. Я не приймаю покірності. Не приймаю безпорадності. Не приймаю відречення. Поки є залізниця, я нею керуватиму.

— Для того, щоб підтримувати світ злодіїв?

— Для того, щоб підтримувати останню часточку себе.

— Даґні, — повільно сказав Франциско. — Я знаю, за що людина любить роботу. Знаю, що для тебе означає твоя робота з потягами. Але ж ти не запускатимеш їх порожніми. Даґні, що ти бачиш, коли думаєш про рух потяга?

Вона поглянула на місто.

— Життя активної людини, яка могла загинути у тій катастрофі, але уникне наступної, тому що я її не допущу. Це людина з безкомпромісним розумом, з безмежними амбіціями, вона закохана у власне життя… Ми були такими людьми, коли починали. Ти зрадив той образ. А я не можу.

На мить Франциско заплющив очі. Його рот розтягнувся у напруженій усмішці — усмішці замість стогону розуміння, здивування й болю. Урочистим і м’яким голосом він запитав:

— Думаєш, ти можеш служити такій людині тим, що керуєш залізницею?

— Так.

— Добре, Даґні. Не намагатимусь тебе зупинити. Поки ти так думаєш, тебе ніщо не примусить зупинитися — та й не повинно зупиняти. Ти зупинишся того дня, коли зрозумієш, що твоя робота служить не життю тієї людини, а її знищенню.

— Франциско! — то був крик здивування та відчаю. — Ти ж розумієш мене! Ти знаєш, про яку людину мені йдеться! Ти ж її теж бачиш!

— О, так, — просто, буденно відповів він, дивлячись в якусь точку перед собою, наче бачив когось реального. І додав: — Чим ти вражена? Ти сказала, що ми колись були такі ж. Ми й досі такі. Але один із нас зрадив ту людину.

— Так, — твердо мовила Даґні, — один із нас її зрадив. Ми не можемо служити їй, відрікаючись.

— Ми не можемо служити їй, домовляючись із її вбивцями.

— Я з ними не домовляюсь. Я їм потрібна. Вони це знають. Вони прийматимуть мої умови.

— Ти гратимеш у гру, з якої вони отримуватимуть зиск і завдаватимуть тобі кривди?

– Єдиний зиск для мене — підтримувати існування «Таґґарт Трансконтиненталь». Яка різниця, якщо вони змушуватимуть мене платити відкуп? Нехай отримують те, що хочуть. У мене є залізниця.

Він усміхнувся.

— Ти так думаєш? Думаєш, їхня залежність від тебе — це твій захист? Думаєш, що можеш дати їм те, чого вони хочуть? Ні, ти не підеш звідти, аж доки на власні очі не побачиш, чого вони хочуть насправді. Даґні, нас учили, що кесареві — кесареве, а Богові — Боже. Можливо, їхній Бог таке й допускає. Але та людина, про яку ти казала, — вона такого не дозволить. Ця людина не дозволить ділити відданість, не допустить війни між розумом і тілом, розколу між цінностями й діями, данини кесареві. Ця людина не допускає існування кесаря.

— Упродовж дванадцяти років, — м’яко сказала Даґні, — я вважала б немислимим, що може настати день, коли мені доведеться на колінах благати в тебе пробачення. Тепер я думаю, що це можливо. Якщо я зрозумію, що ти правий, я так і зроблю. Але до того часу — ні.

— Зробиш. Тільки не на колінах.

Франциско дивився на Даґні так, ніби осягає відразу все її тіло, хоча очі його були зосереджені на її обличчі, а погляд розповідав, як саме у майбутньому він бачить цю спокуту й капітуляцію. Вона бачила, з яким зусиллям він змусив себе відвернутися, бачила, як він сподівається, що вона не помітила його погляду або не збагнула його, розуміла мовчазну боротьбу, що проступила тільки напруженням кількох м’язів під шкірою обличчя — такого знайомого обличчя:

— А доти, Даґні, пам’ятай: ми з тобою вороги. Я не хотів тобі цього казати, але ти — перша особа, яка майже ступила до раю і знову повернулася на землю. Ти занадто багато прогледіла, тому я мушу чітко тобі це сказати. Це я з тобою воюю, а не з твоїм братом Джеймсом або Веслі Моучем. Це тебе я повинен подолати. Я вийшов на бій, щоб покінчити з усім, що для тебе найцінніше. Поки ти намагатимешся врятувати компанію «Таґґарт Трансконтиненталь», я докладатиму зусиль, щоб її знищити. Не проси мене про допомогу чи про гроші. Ти знаєш, чому. Тепер можеш мене ненавидіти. Якщо дивитись із твоєї позиції, ти повинна.

Не змінюючи пози, Даґні звела голову. Вона усвідомлювала красу свого тіла і те, яке воно дороге для Франциско. Втілена жіночність, виклик у свої слова вона вкладала чітко розставленими паузами в реченні:

— Що ж тоді станеться з тобою?

Він добре її розумів, але не визнавав і не заперечував того зізнання, яке вона хотіла у нього вирвати.

— Це винятково мої клопоти, — відповів він.

Даґні натомість піддалась слабкості, хоча негайно усвідомила, що в її словах іще більше жорстокості:

— Я тебе не ненавиджу. Роками намагалась, але ніколи не зможу ненавидіти тебе, хоч як би ми поводилися… Чи тільки один із нас.

— Я знаю, — відповів тихо, прагнучи приховати від неї свій біль, але відчув у ній його відображення.

— Франциско! — закричала вона, відчайдушно намагаючись захистити його від себе. — Як ти можеш таке робити?

— Я роблю це заради моєї любові, — його очі сказали «до тебе», а голос продовжив: — Заради моєї любові до людини, яка не загинула у твоїй катастрофі й ніколи не загине.

Мить вона стояла мовчки і нерухомо, мовби висловлюючи шанобливе визнання.

— Хотів би я вберегти тебе від того, крізь що ти проходиш, — ніжність його голосу натякала: «Це не мене ти повинна жаліти». — Але я не можу. Кожен із нас повинен власними ногами долати цей шлях. Хоча дорога й одна.

— Куди ж вона веде?

Франциско всміхнувся, наче м’яко зачиняючи двері перед запитанням, на яке не збирався відповідати:

— До Атлантиди, — мовив лише.

— Що? — вражено запитала вона.

— Хіба ти не пам’ятаєш? Це втрачене місто, до якого можуть увійти тільки духи героїв.

Зв’язок, який раптово їй відкрився, проступав у свідомості Даґні від самого ранку, немов розмита тривога, якої вона не могла окреслити.

Вона все знала, але ж думала тільки про його власну долю, про його особисте рішення, думала, що він діє сам. А тепер пригадала ту велику небезпеку, відчула перед собою ворога неокреслених розмірів, ворога неосягненного.

— Ти один із них, — повільно проказала Даґні. — Це правда?

— Ти про кого?

— Це ти приходив до офісу Кена Данаґґера?

Він усміхнувся.

— Ні.

Але вона зауважила: він не запитав, про що саме їй ідеться.

— Чи насправді існує — ти це маєш знати — руйнівник, який вільно гуляє світом?

— Авжеж.

— Хто він?

— Це ти.

Вона здригнулась. Її обличчя спохмурніло.

— Люди, які покинули свою роботу, досі живі чи вже мертві?

— Вони мертві — для тебе. Але на землі повинно початися Друге Відродження. Я на нього чекаю.

— Ні! — вона викрикнула це з несподіваною несамовитістю, відповідаючи на одне з двох запитань, які він хотів їй поставити. — Ні, на мене не жди!

— Я завжди на тебе чекатиму, хоч як би ми поводились. Чи тільки один із нас.

Вони почули, як у замку вхідних дверей обертається ключ. Двері відчинились і увійшов Генк Ріарден.

Він завмер на порозі, потім повільно увійшов до вітальні, поклавши ключа до кишені. Даґні знала, що Генк побачив обличчя Франциско раніше, ніж поглянув на неї.

Коротко на неї зиркнувши, він знову перевів погляд на Франциско, наче це було єдине лице, яке він тепер був здатен розрізняти.

Сама ж вона боялася побачити вираз д’Анконії. Зусилля, з яким вона примусила свій погляд просунутися на відстань кількох кроків, було схоже на переміщення непідйомного тягаря. Франциско без поспіху звівся на ноги у натренованій автоматичній манері, притаманній кодексу люб’язності д’Анконій. Ріарден нічого не міг прочитати на його обличчі. Натомість те, що побачила там Даґні, було страшніше, ніж вона сподівалася.

— Що ви тут робите? — запитав Ріарден інтонацією, якою зазвичай звертався до слуг.

— Бачу, що я не маю права поставити вам аналогічне запитання, — мовив Франциско. Вона знала, яких зусиль йому коштувало зберігати такий чистий, безсторонній тон. Його очі знову і знову поверталися до правої долоні Ріардена, ніби й далі бачили ключ у його пальцях.

— Тоді відповідайте, — сказав Ріарден.

— Генку, якщо хочеш про щось запитати — запитуй у мене, — мовила Даґні.

Ріарден, здавалося, не бачив її і не чув.

— Відповідайте, — повторив він.

– Існує тільки одна відповідь, якої ви маєте права вимагати, — сказав Франциско, — тому я відповім, що не вона є причиною моєї присутності тут.

– Існує тільки одна причина вашої присутності вдома у будь-якої жінки, — мовив Ріарден. — Повторюю: будь-якої жінки — коли це стосується вас. Невже ви думаєте, що я тепер повірю в оте ваше зізнання, як і у решту всього, що ви мені казали?

— Я дав вам підстави мені не довіряти, але тільки не стосовно міс Таґґарт.

— Не кажіть мені, що тут у вас немає жодних шансів, ніколи їх не було і не буде. Я це знаю. Але те, що я знаходжу вас тут у перший же…

— Генку, якщо хочеш обвинувачувати мене… — почала вона, але Ріарден кинувся до неї.

— Боже, ні, Даґні, не хочу! Але тобі не слід було з ним розмовляти. Тобі не слід мати з ним жодних справ. Ти його не знаєш. А я знаю, — і він обернувся до Франциско. — Що вам потрібно? Невже ви сподіваєтеся зарахувати її до своїх перемог…

— Ні! — цей мимовільний крик був марний, адже єдине, що він пропонував — пристрасну щирість, — Ріарден приймати відмовлявся.

— Ні? Тоді ви тут у бізнесових справах? Розкладаєте пастку на кшталт тієї, в яку впіймали мене? Який обман ви готуєте для неї?

— Я прийшов… не у справах бізнесу.

— Тоді для чого?

— Якщо ви готові мені повірити, то все, що я можу вам сказати, — тут не йдеться про зраду.

— Невже ви думаєте, що можете у моїй присутності говорити про зраду?

— Настане день і я вам відповім на це запитання. Сьогодні я не можу цього зробити.

— Вам не подобається, що я про це нагадую? Відтоді ви до мене й близько не підходили! Не сподівалися мене тут побачити? Не хотіли мене зустріти?

Говорячи це, Ріарден бачив, що Франциско тримається із ним так, як майже ніхто не був здатен: стримано, беземоційно, із прямим поглядом, він не захищався і не благав, приймаючи все відкрито, із виразом оголеної хоробрості; це було обличчя чоловіка, якого Ріарден любив, чоловіка, який звільнив його від провини, тому Генк виявив, що бореться з усвідомленням, наскільки це обличчя досі близьке йому, важливіше за все, важливіше навіть за останній місяць неспокою через бажання побачити Даґні.

— Чому ви не захищаєте себе, якщо вам нічого приховувати? Чому ви тут? Чому ви остовпіли, коли я увійшов?

— Генку, припини! — голос Даґні зірвався на крик; вона негайно відступила, розуміючи, що такі вибухи зараз — найнебезпечніші.

Обоє чоловіків обернулися до неї.

— Будь ласка, дозволь відповідати мені, — тихо мовив Франциско.

— Я ж казав тобі, що сподіваюся більше ніколи його не побачити, — мовив Ріарден. — Мені прикро, що все це відбувається тут. Тебе це не стосується, але він мусить відплатити за деякі речі.

— Якщо це — ваша мета, то хіба ви її вже не досягнули? — напружено запитав Франциско.

— У чому річ? — обличчя Ріардена було кам’яне, його вуста майже не ворушилися, натомість у голосі вчувався сміх. — Невже ви в такий спосіб просите помилування?

Франциско мовчав, роблячи над собою ще більше зусилля.

— Так… Якщо бажаєте, — відповів він.

— А ви помилували мене, тримаючи в своїх руках моє майбутнє?

— Ви маєте право думати про мене, що завгодно. Та оскільки це не стосується міс Таґґарт… Чи дозволите ви мені вас покинути?

— Ні! Невже ви хочете просто уникнути відповідальності, як і решта боягузів? Хочете втекти?

— Можете вибрати будь-яке місце і час для нашої зустрічі. Але я волів би, щоб ми зробили це не в присутності міс Таґґарт.

— Чому це? А я наполягаю на її присутності, оскільки її помешкання — єдине місце, куди ви не мали права приходити. У мене не залишилося нічого, що я міг би від вас захищати, ви забрали у мене більше, ніж можуть відібрати будь-які злодії, ви зруйнувати все, до чого торкались, але це — єдине, до чого я не дозволю вам торкнутися!

Ріарден розумів, що ця закам’яніла відсутність емоцій на обличчі Франциско — свідчення найсильніших переживань, надприродних зусиль самоконтролю; він добре знав, що завдає страшних катувань, і що його несе сліпе бажання насолоджуватися цими катуваннями. От тільки він не міг сказати напевно, кого мучить більше: Франциско чи себе самого.

— Ви — набагато гірший за злодіїв, тому що зрадили, цілком усвідомлюючи свою зраду. Не знаю, яка внутрішня прогнилість вас на це підбила, але хочу, щоб ви затямили: існують речі, вам недоступні, речі, вищі за ваші наміри та мерзенність.

— Вам не варто мене боятися.

— Я хочу, щоб ви затямили, що не смієте про неї думати, не смієте на неї дивитись і наближатися до неї. З усіх чоловіків світу саме ви не маєте права з’являтися поруч із нею.

Ріарден розумів, що ним керує відчайдушна лють через власні почуття до цього чоловіка, що ці почуття ще досі живі, що він повинен їх відкинути та знищити:

— Байдуже, які ваші мотиви, але вона повинна бути захищена від усіх контактів із вами.

— Якщо я дам вам слово… — Франциско затнувся.

Ріарден реготнув:

— Та знаю я, яку ціну мають ваші слова, переконання, ваша дружба і присяга про вірність єдиній жінці…

На цих словах він замовк. Усі троє розуміли значення цього моменту — і Ріарден перший усе усвідомив.

Він зробив крок до Франциско і низьким чужим голосом, що не може належати чи бути спрямованим до живої людини, запитав, указуючи на Даґні:

— Це вона — ваша кохана?

Франциско заплющив очі.

— Не запитуй у нього про це! — закричала Даґні.

— Вона — ваша кохана?

Франциско поглянув на Даґні й відповів:

— Так.

Ріарденова рука здійнялась у повітря і з розмаху ляснула Франциско по обличчю.

Даґні пронизливо закричала. Коли вона знову змогла бачити, почуваючись так, ніби це її вдарили по щоці, то перше, що змогла розрізнити, були руки Франциско. Нащадок д’Анконій стояв, відкинутий до столу і вхопившись за його край позаду себе — не для того, щоб утриматися на ногах, а щоб стримати власні руки. Вона бачила напружену застиглість його тіла, досконало випростаного й при цьому наче зламаного, неприродно вигнутого у талії та плечах, з прямими руками, заведеними назад. Здавалось, що зусиллям стриматися він обернув власну силу проти себе самого, наче тамований порив болісно розривав ізсередини його м’язи. Даґні дивилася на судомно стиснуті пальці, що впились у край столу, і думала: що зламається першим? Дерев’яна стільниця чи людські кістки? Вона знала, що життя Ріардена висить на волосині.

Звівши погляд на обличчя Франциско, Даґні не зауважила жодних слідів цієї боротьби: може, шкіра на скронях була трохи дужче напнута, а щоки, втягнуті досередини, запали помітніше, ніж зазвичай. Його обличчя видавалося незахищеним, чистим і молодим. Даґні відчувала жах: у сухих і сяючих очах Франциско вона прочитувала плач. Він дивився на Ріардена, але бачив не його. Схоже було, наче він зіткнувся з присутністю когось іншого, до кого звертався подумки: «Якщо цього ти вимагаєш від мене, то візьми. Прийми те, що я віддаю, а більше я не маю, чого тобі запропонувати. Але, принаймні, дозволь мені пишатися тим, що я здатен на таку пожертву».

І артерія, яка билася під шкірою на його шиї, і рожева піна в кутиках рота, — все це доповнювало гримасу екстатичної відданості, що майже ставала усмішкою. Даґні розуміла, що спостерігає зараз за найбільшим досягненням Франциско д’Анконії.

Відчувши, що тремтить, і почувши власний голос, який здавалося, зустрівся з відлунням її крику, який іще висів у кімнаті, Даґні усвідомила, що минула лише коротка мить. Її голос вражав дикістю, потенційною силою удару. Даґні закричала Ріарденові:

— …захищати мене від нього? Та задовго до того, як ти навіть…

— Не смій! — Франциско різко повернув до неї голову, а в коротке рявкання вклав усю свою стримувану агресію. Даґні знала, що цьому наказові слід підкоритися.

Франциско не рухався, тільки повільно повернув голову і знову поглянув на Ріардена. Даґні помітила, як його руки відпустили край столу і розслаблено звисли. Тепер він справді дивився на Генка, і на його обличчі проступало виснаження від надлюдських зусиль; тим часом Ріарден раптово зрозумів, як сильно любить його цей чоловік.

— Наскільки дозволяють ваші знання, — тихо промовив Франциско, — ви маєте рацію.

Не чекаючи на відповідь, не даючи можливості нічого сказати, він обернувся, щоб іти геть. Перед виходом він кивнув Даґні: Ріарденові цей жест видався простим прощанням, самій Даґні — символом прийняття.

Ріарден дивився йому вслід, з абсолютною впевненістю думаючи про те, що віддав би життя, аби повернути час і не скоїти того, що скоїв.

Коли він повернувся до Даґні, його обличчя мало виснажений, відкритий і зосереджений вираз; він не запитував про її слова, а просто чекав, коли вона сама заговорить.

Тіло Даґні затремтіло від жалощів, що перейшли у похитування головою. Сама вона не знала, кого з двох чоловіків жаліє, але не здатна була заговорити, тільки хитала й хитала головою, наче намагаючись відчайдушно заперечити нескінченне, безлике страждання, яке всіх їх перетворило на жертв.

— Якщо ти мусиш мені щось сказати, то кажи, — байдуже проказав Генк.

Даґні чи то реготнула, чи застогнала. Вона не прагнула помсти, а відчайдушно потребувала справедливості. З гострою гіркотою в голосі вона закричала, свідомо кидаючи слова йому в обличчя:

— Ти хотів знати ім’я іншого чоловіка? Того, з ким я спала? Чоловіка, який був у мене перший? Це Франциско д’Анконія!

Із його сполотнілого обличчя вона зрозуміла, наскільки потужний це був удар. Їй вдалося досягнути справедливості, адже цей ляпас був значно гірший, ніж той, якого завдав він.

Даґні відчула раптовий спокій, усвідомивши, що ці слова повинні були пролунати заради кожного з них трьох. Відчай безпорадності випарувався. Тепер вона вже не була жертвою. Даґні почувалась одним із суперників, людиною, яка прагнула нести відповідальність за дії. Вона стояла навпроти Ріардена, чекаючи, що він їй відповість, і почуваючись так, наче тепер настала її черга зазнати насильства.

Вона не знала, якої завдала муки: те, що зламалося від її слів у нього всередині, Генк залишив для себе.

Він не подав їй жодного сигналу про свій біль. Здавалося, цей чоловік просто стоїть собі нерухомо посеред кімнати, марно змушуючи свідомість прийняти небажаний факт. Далі вона помітила, що він досі не змінив пози, навіть руки з напівзігнутими пальцями звисали з обох боків, і це тривало вже досить довго. Даґні здалося, що вона відчуває важку занімілість, відчуває, як у його пальцях зупинилася кров, — і це єдине, що натякнуло, як сильно він страждає. Це почуття було таке могутнє, що Генк нездатен був ні на що більше, він навіть не усвідомлював власного тіла.

Даґні ще зачекала, аж доки жалість розтанула повністю, поступившись місцем повазі.

Його очі повільно опустились уздовж її тіла. Даґні знала, які тортури він обрав для себе тепер: цього погляду Генк не міг від неї приховати. Вона знала, що зараз він бачить її сімнадцятилітньою, разом із суперником, якого ненавидів, бачить їх разом такими, якими вони могли бути зараз, і не може ні витримати цього видіння, ні протистояти йому. Даґні побачила, як із його обличчя спадає машкара самоконтролю. Тепер йому було байдуже, наскільки його обличчя живе й оголене: все, що на ньому зараз читалося, — це відкрита лють, що переходила в ненависть.

Генк схопив Даґні за плечі, й вона підготувалася до того, що зараз він уб’є її або поб’є до напівпритомного стану. І раптом, коли вона вже відчула впевненість у цьому, він притиснув до себе її тіло, впившись устами в її рот, — і це було брутальніше, ніж побиття.

Нажахана, Даґні спробувала вирватись, але несподівано для себе самої екзальтовано обвила його руками, притиснула, прокусила до крові губу, — такого пожадання до нього вона ніколи ще не переживала.

Коли він кинув її на диван, з ритму його тіла вона зрозуміла, що це — акт його перемоги над суперником і водночас його капітуляції, акт власництва, доведений до нестерпної жорстокості думкою про чоловіка, яким він нехтував, акт трансформації ненависті через задоволення, пережите тим чоловіком, у власне задоволення, підкорення того чоловіка через підкорення її тіла. Вона відчувала присутність Франциско у свідомості Ріардена, їй здавалося, що вона віддається одночасно двом чоловікам, віддається рисам їх обох, рисам, яким вона поклонялась, їхнім спільним ознакам, тому субстратові характеру, який перетворював її любов до кожного на акт відданості обом. Також вона знала і те, що це був його бунт проти навколишнього світу, проти поклоніння деградації, довготривалих катувань змарнованим часом і безпросвітної боротьби, — ось що він прагнув утвердити, перебуваючи з Даґні на самоті у напівтемній височині, у просторі над містом руїн, і за це він тримався, як за свою останню власність.

Згодом вони лежали нерухомо, його обличчя покоїлося на її плечі. На стелі мерехтів відблиск від якоїсь електричної вивіски назовні.

Він узяв її руку і поклав собі під щоку, торкаючись устами до її долоні так м’яко, що вона відчула не так доторк, як, радше, його мотив.

За деякий час вона підвелася, взяла сигарету, підкурила її і простягнула йому, запитально хитнувши рукою. Він кивнув, досі напівлежачи на дивані. Даґні вклала сигарету йому в уста і підкурила другу для себе. Вона відчула, яка між ними запанувала злагода. Інтимність неважливих жестів підкреслювала важливість того, про що обоє мовчали. Все вже сказано, подумала Даґні, хоча й знала, що все ще треба буде підтвердити.

Вона бачила, як його очі час від часу повертаються до вхідних дверей і затримуються там на певний момент, наче він досі бачить того чоловіка, який давно вже пішов.

Ріарден тихо промовив:

— Він міг будь-якої миті поставити мене на місце, сказавши правду. Чому він цього не зробив?

Вона знизала плечима і сумно та безпорадно розвела руками, адже обоє знали відповідь. Даґні запитала:

— Він насправді багато для тебе важив, правда?

– І важить.

Два розжарених кінчики сигарет повільно наближалися до кінчиків пальців, час од часу спалахуючи яскравіше, м’яко осипаючись попелом у темряві, коли раптом у двері подзвонили. Обоє знали, що чоловік, повернення якого вони обоє прагнули, не з’явиться. Даґні насупилась і з несподіваною люттю рушила відчиняти двері. Вона не відразу пригадала, що цей незагрозливий і люб’язний тип, який із шаблонною усмішкою вітав її, асистент управителя її будинку.

— Доброго вечора, міс Таґґарт. Ми страшенно раді, що ви повернулись. Я щойно вийшов на роботу, почув про ваше повернення і захотів привітати вас особисто.

— Дякую, — Даґні стояла у дверях, не дозволяючи йому увійти.

— Міс Таґґарт, приблизно тиждень тому вам прийшов лист, — сказав він і встромив руку до кишені. — Схоже, це щось важливе. Але оскільки на ньому примітка «особисте», було очевидно, що його не варто надсилати до вашого офісу. До того ж, там не знали адреси, куди ви поїхали, тому невідомо було, куди можна листа переслати. Я просто зберігав його і сподівався передати вам особисто.

На конверті, що його простягнув цей чоловік, виднілися позначки: «рекомендований», «авіапошта», «особлива доставка», «особисте». Зворотна адреса: Квентін Деніелс, Технологічний інститут, Афтон, Юта.

— Ох… Дякую.

Асистент управителя звернув увагу, що її голос перейшов на шепотіння: ввічливий відпочинок вигуків. Вона стояла, дивлячись на ім’я відправника набагато довше, ніж це було необхідно, тому він просто ще раз побажав їй усього найкращого і пішов геть.

Повертаючись до Ріардена, вона розірвала конверт і зупинилася посеред кімнати, щоб його прочитати. Він був надрукований на тонкому папері: крізь напівпрозорі аркуші Генк міг розгледіти чорні чотирикутники абзаців. Поки Даґні читала, він спостерігав за її обличчям.

Коли вона вже дочитувала, Ріарден здогадувався, що так і станеться: Даґні побігла до телефону; він почув, як вона шалено крутить диск, а потім квапливо залунав її тремтячий голос:

— Міжміський, будь ласка… Операторе, з’єднайте мене з Технологічним інститутом в Афтоні, Юта!

Ріарден наблизився і запитав:

— Що сталося?

Не дивлячись на нього, Даґні простягнула листа. Очі були зосереджені на телефоні, наче поглядом вона могла пришвидшити чиюсь відповідь.

У листі було написано:

«Дорога міс Таґґарт.

Я боровся з цим протягом трьох тижнів. Не хотів цього робити і знаю, як це вас вразить, а також знаю про всі аргументи, які ви можете мені запропонувати, тому що використав їх усі проти себе, але пишу вам, щоб повідомити, що я звільняюсь.

Я не можу працювати згідно з умовами директиви десять двісті вісімдесят дев’ять, хоча й не з тієї причини, яку передбачали її автори. Знаю, що скасування ними всіх наукових досліджень для вас, як і для мене, нічогісінько не означає, і що ви хочете, щоб я працював далі. Але повинен звільнитися, тому що не бажаю більше продовжувати дослідження.

Я не бажаю працювати у світі, який має мене за раба. Не бажаю становити цінність для народу. Якби мені вдалося відтворити двигун, я не дозволив би, щоб ви віддали його їм у користування. Я не хочу, щоб плоди мого розуму полегшували їхнє життя, — не збираюся брати на власну совість такий гріх.

Знаю, що якби ми досягли успіху, ці люди поспішили б відібрати у нас двигун. І через таку перспективу нам із вами довелося би прийняти позицію злочинців, жити під загрозою арешту, щойно їм цього заманеться. А ось чого я не можу прийняти, навіть якби міг прийняти все решту: роблячи їм цю неоціненну послугу, ми повинні стати мучениками заради людей, які без нас ніколи навіть не здогадувались би про двигун. Решту я міг би пробачити, але коли думаю про це, то кажу собі: «Та чорт би їх узяв, нехай повиздихають із голоду, і я разом із ними, — але я не подарую і не дозволю їм цього!»

Правду кажучи, зараз я особливо гостро прагну розгадати таємницю двигуна. Тому продовжу над ним працювати заради власного задоволення — так довго, як тільки зможу. Але якщо мені вдасться, це залишиться моєю особистою таємницею. Я не віддам двигун для комерційного використання. Тому більше не можу приймати від вас гроші.

Комерційний дух викликає сьогодні презирство, тому більшість людей мала б щиро схвалити моє рішення. А я просто втомився допомагати тим, хто мене зневажає.

Не знаю, чи довго я витримаю. І не знаю, що робитиму в майбутньому.

Певний час я збираюся ще залишатись на своїй посаді в інституті.

Але якщо хтось із довірених осіб або судових виконавців нагадає мені, що я не можу покинути місце двірника, — я негайно заберуся геть.

Ви дали мені найбільший шанс у житті, і якщо тепер я завдаю вам болісного удару, то, мабуть, повинен попросити пробачення. Думаю, ви любите свою роботу так само палко, як я — свою, тому зрозумієте, що це рішення далось мені нелегко, але я мусив його ухвалити.

Дивне відчуття — писати цього листа. Я не збираюся помирати, але відмовляюся від світу, отже цей лист схожий на прощання самогубця. Тому я хочу сказати, що серед усіх, кого я знав, ви — єдина людина, яку мені сумно втрачати.

Щиро Ваш, Квентін Деніелс».

Коли Ріарден дочитав листа, то почув, як вона знову і знову кричить, і щоразу її голос ближчий до відчаю:

— Продовжуйте, операторе! Будь ласка, продовжуйте телефонувати!

— Що ти можеш йому сказати? — запитав він. — Ти не маєш жодних аргументів.

— Та вже й не вийде! Його там більше немає. Лист надійшов тиждень тому. Я впевнена, що він уже не там. Вони його забрали.

— Хто забрав його?

— Так, операторе. Я на лінії, продовжуйте!

— Що б ти сказала йому, якби він відповів?

— Я благала б і далі брати від мене гроші — без жодних прив’язок, умов, просто щоб він міг продовжувати працювати! Я пообіцяю, що коли йому вдасться… Адже ми й далі житимемо у світі злодіїв… Я не проситиму його віддати мені двигун чи навіть поділитися зі мною таємницею. Але якщо на той момент ми звільнимося… — і вона замовкла.

— Якщо ми звільнимося…

— Усе, що я хочу від нього зараз, — це щоб він не здавався і не зникав, як… як усі решта. Я не хочу, щоб вони його забрали. Раптом іще не пізно — о, Боже, я не хочу, щоб вони його забрали!.. Так, операторе, продовжуйте телефонувати!

— Яка нам користь, навіть якщо він продовжить працювати?

— Це єдине, про що я його благатиму: просто продовжувати. Можливо, ми ніколи не зможемо використати двигун. Але мені треба знати, що десь у світі існує величний розум, який намагається зробити щось видатне, і що в майбутньому ми маємо шанс… Якщо цей двигун так і не буде відновлено, то попереду на нас чекає лише Старнсвілль.

— Так, я знаю.

Даґні щільно притискала слухавку до вуха, докладаючи зусиль, щоб не тремтіла рука. Вона ще зачекала, а потім почула серед тиші тихе клацання телефонного апарата, до якого ніхто не підійшов.

— Його там немає, — промовила Даґні. — Вони його забрали. Тиждень — це набагато більше, ніж їм потрібно. Не знаю, як вони дізнаються, коли настає відповідний момент, але це… — і вона вказала на лист. — Це був саме той момент, і вони ним скористалися.

— Хто?

— Агенти руйнівника.

— Ти починаєш вірити, що вони насправді існують?

— Так.

— Ти серйозно?

— Так. Я зустрічала одного з них.

— Хто це був?

— Я згодом тобі розповім. Не знаю, хто їхній лідер, але зовсім скоро я це з’ясую. Я збираюся це з’ясувати. Та хай мені грець, якщо я дозволю їм…

Даґні раптом зойкнула. Ріарден побачив зміну в її обличчі за мить до того, як вона почула клацання в слухавці. Чоловічий голос проказав:

— Алло?

— Деніелс! Це ви? Ви живий? Ви ще там?

— Ну… так. Це ви, міс Таґґарт? У чому річ?

— Я… Я думала, що ви зникли.

— О, перепрошую. Я тільки щойно почув, що дзвонить телефон. Я був на грядці, збирав моркву.

— Моркву? — вона істерично зареготала, відчуваючи полегшення.

— У мене тут є своя овочева грядка. Раніше то була стоянка інституту. Міс Таґґарт, ви телефонуєте з Нью-Йорка?

— Так. Я щойно отримала вашого листа. Тільки щойно. Я… Я була у від’їзді.

— Ох, — запала пауза, а потім він тихо промовив: — Тут більше немає про що говорити, міс Таґґарт.

— Скажіть мені, ви кудись збираєтеся?

— Ні.

— Ви нікуди не плануєте їхати?

— Ні. Куди?

— Збираєтеся залишитися в інституті?

— Так.

— Як надовго? На невизначений час?

— Так, наскільки я можу припускати.

— А з вами ніхто не розмовляв?

— Про що?

— Про те, щоб ви поїхали.

— Ні. Хто?

— Послухайте, Деніелс. Я не буду обговорювати вашого листа по телефону. Але мені треба з вами поговорити. Я їду, щоб із вами побачитися. Буду так швидко, як тільки зможу.

— Міс Таґґарт, я не хочу, щоб ви їхали. Не хочу, щоб ви докладали стільки зусиль, тому що все однак марно.

— Дайте мені шанс, будь ласка! Ви не повинні обіцяти мені, що передумаєте, не повинні брати на себе жодних зобов’язань. Просто вислухайте мене. Якщо я хочу приїхати — отже, готова ризикнути. Просто треба вам дещо сказати. Я прошу лише про шанс поговорити з вами.

— Ви ж знаєте, міс Таґґарт, що я завжди дам вам такий шанс.

— Я негайно вирушаю до Юти. Вночі. Але ви повинні пообіцяти мені одну річ. Пообіцяєте мене дочекатися? Пообіцяєте, що будете на місці, коли я приїду?

— Що… Ну, звісно, міс Таґґарт. Хіба що я помру або станеться щось таке, на що я не здатен вплинути, але не думаю.

— Якщо не помрете, дочекаєтеся мене, хоч би там що?

— Звісно.

— Обіцяєте, що дочекаєтеся?

— Так, міс Таґґарт.

— Дякую. На добраніч.

— На добраніч, міс Таґґарт.

Вона поклала слухавку і негайно підняла її знову, швидко набираючи наступний номер.

— Едді? Нехай затримають «Комету». Так, поїду сьогоднішньою «Кометою». Нехай приєднають мій вагон, а потім негайно приїжджай до мене додому, — вона поглянула на годинник. — Зараз дванадцять по восьмій. У мене година, щоб встигнути. Не думаю, що надовго їх затримаю. Поговорю з тобою, поки пакуватимусь.

Вона відклала слухавку і повернулася до Ріардена.

— Сьогодні? — запитав він.

— Я повинна.

— Мабуть. А до Колорадо тобі не треба?

— Треба. Я збиралась їхати завтра ввечері. Думаю, Едді впорається із роботою в офісі, а я поїду. Все разом забере у мене три дні, — раптом вона пригадала: — Зараз подорож до Юти триває п’ять днів. Мені треба їхати потягом, на лінії є люди, з якими мені треба побачитися. Це теж не можна відкладати.

— Скільки ти пробудеш у Колорадо?

— Складно передбачити.

— Дай мені телеграму, коли дістанешся, добре? Якщо зрозумієш, що затримаєшся надовше, я приєднаюся до тебе.

Це були єдині слова, якими він висловив те, що так відчайдушно прагнув їй сказати, на що стільки чекав, заради чого прийшов сюди. Зараз він іще гостріше, ніж завжди, відчував потребу їх вимовити, але знав: ще не сьогодні.

За наголошено урочистою інтонацією голосу вона зрозуміла, що він здався, пробачив і прийняв її зізнання.

Даґні запитала:

— Ти зможеш покинути завод?

— Зможу, просто мені потрібно кілька днів, щоб усе залагодити.

Її пропозиція стала для нього знаком прийняття, визнання та прощення:

— Генку, а чому б нам не зустрітись у Колорадо за тиждень? Якщо летітимеш літаком, ми прибудемо туди одночасно. А потім повернемося разом.

— Домовилися… моя найдорожча.

Вона надиктовувала список інструкцій, невпинно рухаючись кімнатою, збираючи одяг, поспіхом пакуючи валізу. Ріарден поїхав. Едді Віллерс сидів біля туалетного столика, все занотовуючи. Він, як завжди, старанно працював, не ставлячи запитань, наче перед ним не було всіх цих пляшечок із парфумами, коробок із пудрою, наче туалетний столик був письмовим столом, а ця кімната — приміщенням офісу.

— Я зателефоную тобі з Чикаго, Омахи, Флаґстаффа й Афтона, — сказала вона, втрамбовуючи до валізи білизну. — Якщо я буду потрібна тобі в інший час, нехай будь-який оператор на лінії накаже дати сигнал потягові.

— «Кометі»? — м’яко запитав він.

— Чорт, ну звісно, «Кометі».

— Добре.

— Не вагайся і телефонуй, якщо виникне потреба.

— Добре. Але не думаю, що виникне.

— Ми впораємося. Будемо працювати по міжміському телефону, як тоді, коли… — і вона затнулася.

— …коли будували «Лінію Джона Ґолта»? — тихо запитав Віллерс.

Вони мовчки перезирнулися.

— Які останні новини про будівельні бригади? — запитала Даґні.

— Працюють. Коли ти пішла з офісу, мені повідомили, що робітники почали робити насипи — у Лорелі, в Канзасі й у Джаспері, в Оклахомі. Рейки везуть із Сілвер-Спрінґс. Усе буде добре. Найскладніше було знайти…

— Людей?

— Так. Керівників. У нас виникли проблеми на заході, на відрізку від Елджина до Мідленда. Всі, на кого ми розраховували, зникли. Я не міг знайти нікого, здатного взяти на себе відповідальність, ні на нашій лінії, ні деінде. Навіть намагався залучити Дена Конвея, але…

— Дена Конвея? — завмерши, перепитала Даґні.

— Так. Намагався. Пробував. Пам’ятаєш, як він прокладав колію зі швидкістю вісім кілометрів за день, саме у тих місцях? Ох, я знаю, що у нього є всі підстави нас ненавидіти, але яке це зараз має значення?

Я знайшов його — він живе на ранчо в Арізоні. Я сам йому зателефонував і почав благати про порятунок. Просив, щоб він всього лише на одну ніч узяв на себе керівництво, щоб проклав дев’ять кілометрів колії. Даґні, нам бракує лише дев’яти кілометрів, а він найвидатніший будівельник колій! Я сказав, що прошу його про жест милосердя. Знаєш, він, здається, мене зрозумів. Він не злився. Голос був дуже сумний. Але Ден цього не зробить. Він сказав, що не можна виймати людей із могили… Побажав успіху. І я думаю, він говорив щиро… Знаєш, я не думаю, що він один із тих, кого вибив із колії руйнівник. Думаю, він зламався сам.

— Так. Я знаю.

Едді побачив вираз її обличчя і квапливо підвівся.

— Ну, і врешті-решт нам вдалося знайти відповідальну людину в Елджині, — сказав він, надаючи своєму голосові впевненості. — Не хвилюйся, колію збудують іще до твого повернення.

Даґні поглянула на нього з легким натяком на усмішку. Вона думала, як часто сама казала йому щось подібне, і про те, з якою відчайдушною хоробрістю він намагався переконати її зараз, що хвилюватися не варто. Віллерс перехопив її погляд і все зрозумів. Відповідаючи їй таким же усміхом, він наче збентежено просив пробачення.

Він знову повернувся до свого нотатника, розізлившись на себе за те, що порушив власне неписане правило: не ускладнювати їй життя. Він не повинен був розповідати про Дена Конвея, думав Віллерс, не повинен був казати речей, що їм обом нагадають про відчай, який доводилося переживати. Едді дивувався, що ж із ним не те; недопустимо було отак відхилятися від дисципліни тільки тому, що він перебував у її кімнаті, а не в офісі.

Даґні продовжувала говорити, а він слухав, дивлячись у нотатник, коротко записуючи окремі моменти. Більше не дозволяв собі на неї дивитися.

Даґні відчинила дверцята шафи, зняла з вішака костюм і швидко його згорнула, продовжуючи точно і без поспіху давати інструкції.

Віллерс не піднімав голови, він сприймав присутність Даґні тільки через звуки: її різкі рухи кімнатою та вивірений голос. Він знав, що з ним не те: він не хотів, щоб Даґні їхала, не хотів знову її втрачати після такого нетривалого возз’єднання. Але потурати відчуттям особистої самотності у часи, коли він знав, наскільки вона потрібна там, у Колорадо, було віроломством; нічого схожого раніше він собі не дозволяв, тому відчув глибоку, безрадісну провину.

— Передай розпорядження, що «Комета» повинна зупинятись у кожній точці розподілу, — сказала Даґні. — І нехай усі наглядачі підготують для мене звіти…

Едді підняв очі — й раптом його погляд завмер. Решти слів він уже почути не міг. Віллерс побачив халат, який висів у відчиненій шафі: темно-синій халат із білими ініціалами «ГР» на нагрудній кишені.

Він пригадав, де бачив цей халат раніше, пригадав обличчя чоловіка, який сидів навпроти нього за сніданком у готелі «Вейн-Фолкленд», пригадав, як той чоловік без попередження прийшов до неї в офіс пізнього вечора на День подяки, — і усвідомлення того, що він давно вже мусив був усе зрозуміти, накотилося подвійним підземним поштовхом землетрусу: всередині Едді загриміло таке дике «ні!», що цей крик вибив усі підпори свідомості. І пережитий страхітливий шок стосувався не так самого відкриття, як того, що це відкриття розповіло йому про нього самого.

Едді вхопився за одну-єдину думку: якщо так, він повинен докласти всіх зусиль, щоб вона не помітила, що з ним відбувається. Внутрішнє збентеження переросло у фізичні тортури. Він боявся цього подвійного втручання у її приватний простір: по-перше, виявивши її таємницю, по-друге, відкривши свою. Він іще дужче схилився над нотатником і зосередив усі свої зусилля на тому, щоб олівець не тремтів.

— …треба прокласти вісімдесят кілометрів колії, а ми можемо розраховувати тільки на власні матеріали.

— Перепрошую, — ледь чутно мовив він, — я не почув, що ти сказала.

— Я сказала, що мені потрібен звіт від кожного наглядача про кожен метр рейок і кожну деталь обладнання, на які можемо розраховувати.

— Добре.

— Я радитимусь із кожним по черзі. Нехай приходять на розмову до мене у вагон «Комети».

— Добре.

— Дай неофіційне розпорядження, щоб машиністи виграли час для цих зустрічей, їдучи зі швидкістю сто десять, сто тридцять, сто шістдесят кілометрів на годину, скільки завгодно, щоб я могла… Едді?

— Так. Добре.

— Едді, у чому річ?

Він мусив підвести голову, щоб подивитися на неї. У відчаї він збрехав Даґні уперше в житті:

— Я… Я хвилююся через проблеми, які у нас можуть виникнути з законом.

— Забудь. Невже ти не бачиш, що жодного закону більше немає? Все тепер на боці того, хто вміє виходити сухий із води. І поки що умови диктуємо ми.

Коли Даґні зібралась, Едді відніс її валізу до таксі, а потім, платформою «Термінала Таґґарта», до її вагона-кабінету, останнього у хвості «Комети». Він стояв на платформі, спостерігаючи, як потяг рушає, як світяться червоним ліхтарики на задній частині її вагона, що поволі розчинявся у темряві вокзального тунелю. Коли потяг зник, Едді відчув те, що відчуває людина, втрачаючи мрію, про існування якої не здогадувалася сама.

Кілька людей, які перебували поруч на платформі, рухались із якимось незграбним напруженням, ніби рейки внизу і підпори над головами транслювали їм передчуття катастрофи. Едді збайдужіло міркував, що століття безпеки минуло, і тепер люди знову сприймають відправлення потяга, як подію, рівнозначну грі зі смертю.

Віллерс пригадав, що сьогодні ще не обідав, але не відчував голоду, хоча підземне кафе «Термінала Таґґарта» більше нагадувало йому дім, ніж порожній кубічний простір помешкання, тому Едді пішов туди. Більше він не мав куди йти.

В кафе майже нікого не було, але перше, на що Віллерс, увійшовши, звернув увагу, — це тонка цівка диму, що звивався над сигаретою робітника. Той сидів самотою у темному закутку.

Навіть не зауваживши, що саме поклав на свою тацю, Едді переніс її до столу робітника, привітався і мовчки сів навпроти. Він дивився на столове срібло перед собою, не розуміючи, що з цим робити, пригадав, для чого потрібна виделка і спробував виконати нею кілька рухів, але виявив, що не здатен їсти. За певний час підняв погляд і побачив, що робітник пильно за ним стежить.

— Ні, — мовив Едді, — ні, зі мною нічого не сталося… Ну так, багато всього відбулось, але яка вже тепер різниця?.. Так, вона повернулася… Що ви хочете від мене ще почути?.. Звідки ви знаєте, що вона повернулася? Хоча так, мабуть, усі в компанії довідалися про це протягом перших же десяти хвилин… Хтозна… Не знаю, чи радий я, що вона повернулася… Звісно, вона тягнутиме залізницю, триматиме її ще рік або місяць… Що ви хочете почути?

Ні, не сказала. Не сказала, на що вона розраховує. Не сказала, що вона думає або відчуває… А що вона мала б відчувати, на вашу думку? Для неї це пекло. Так, і для мене теж! Тільки моє пекло — це моя власна провина… Ні. Нічого. Я не можу про це говорити. Говорити? Та я навіть думати про це не повинен, мені треба схаменутися, перестати про неї думати і… Так, про неї.

Едді замовк, зауваживши, що сьогодні очі робітника — які завжди, здавалося, бачили його наскрізь, — викликають у нього неспокій. Він подивився на стіл і зауважив на тарілці співрозмовника чимало недопалків, розкиданих серед залишків їжі.

— У вас теж неприємності? — запитав Едді. — Ну, з того, що ви вже так довго сьогодні тут сидите — хіба ні?.. На мене? Чому ви на мене чекали?.. Знаєте, я ніколи не думав, що вам важливо, бачилися ми чи ні, що вам узагалі з ким-небудь важливо бачитися; здається, ви завжди такий самозанурений, і саме тому мені подобається з вами спілкуватися. Мені здавалося, ви все розумієте, і що вас нічим неможливо зачепити. Ви маєте такий вигляд, наче вас узагалі неможливо скривдити, — і це давало мені таке відчуття свободи, ніби… ніби у світі взагалі не існує болю… Знаєте, що дивного у вашому обличчі? Ви справляєте враження, наче ніколи не зазнавали болю, страху чи провини… Вибачте, що я сьогодні так пізно. Я повинен був переконатися, що вона поїде. Вона щойно поїхала, на «Кометі»… Так, сьогодні. Допіру вирушила.

…Атож, поїхала… Це було несподіване рішення — виникло кілька годин тому. Вона збиралась їхати завтра ввечері, але сталося щось непередбачуване, тому їй довелося вирушати негайно… Так, вона їде до Колорадо, але згодом… Спочатку — до Юти… Тому що отримала листа від Квентіна Деніелса, він написав, що звільняється. Єдине, від чого вона не може відмовитися, чого не може покинути, — це двигун. Пам’ятаєте, я вам розповідав про двигун, про той зламаний механізм, який вона знайшла… Деніелс?

Це фізик, який упродовж минулого року працював у Технологічному інституті в Юті, намагався розгадати таємницю двигуна і відновити його… Чому ви так на мене дивитеся?.. Ні, я вам раніше про нього не розповідав, бо це була таємниця. Це був її власний секретний і особистий проект. Та й узагалі, хіба вас таке цікавить? Тепер, мабуть, я вже можу про це говорити, бо він звільнився. Так, причини пояснив. Сказав, що не збирається віддавати плоди свого розуму світові, який має його за раба.

Сказав, що не збирається ставати мучеником для того, щоб принести людям неоціненну користь… З чого ви регочете? Перестаньте, будь ласка! Чому ви так смієтеся? Вся таємниця? Що ви маєте на гадці — вся таємниця? Він не розгадав таємниці двигуна, якщо ви про це, але, здається, наближався до розгадки, у нього був шанс. А зараз шанс утрачено. Вона поквапилася до нього. Збирається благати, втримувати, хоче вмовити його працювати далі. Але, думаю, все марно. Коли вони покидають роботу, то більше не повертаються. Жоден із них не повернувся. Ні, мені байдуже, тепер мені вже байдужісінько, ми пережили стільки втрат, що я почав до цього звикати… О, ні! Те, що мене мордує, не стосується Деніелса, це… Ні, годі, перестаньте. Не розпитуйте мене про це. Весь світ розлітається на друзки, а вона продовжує боротися, щоб його порятувати, і я… я сиджу тут, проклинаючи її за те, чого не мав права знати… Ні! Вона не зробила нічого такого, за що її можна було б проклинати, нічого. Та й зрештою, це не стосується залізниці… Не зважайте на мене, це неправда, я проклинаю не її, а себе… Послухайте, я знаю, що ви любите «Таґґарт Трансконтиненталь» так само, як я, що компанія має для вас особливе значення, у вас до неї щось особисте, і саме тому вам так подобається, коли я про це розповідаю. Але те, що я довідався сьогодні, не має жодного стосунку до залізниці. Вам це не потрібно.

Забудьте… Це просто факт, якого я про неї не знав.

…Я виріс разом із нею. Думав, що знаю її. Але не знав. Гадки не маю, на що я сподівався. Можливо, думав, що у неї взагалі немає особистого життя. Для мене вона не була, як усі, не була… жінкою. Вона уособлювала залізницю. І я не припускав, що хтось може мати нахабство дивитися на неї якось інакше.

Що ж, це мені тільки на користь. Забудьте. Забудьте, я сказав! Навіщо ви мене так наполегливо розпитуєте? Це просто її особисте життя. Що вам до нього?.. Облиште, заради Бога! Невже ви не бачите, що мені важко про це говорити? Нічого не сталося, зі мною все гаразд, просто… Ох, навіщо я брешу? Я не можу вам брехати, таке враження, що ви все про мене знаєте, це ще гірше, ніж намагатися дурити себе самого!.. А я себе дурив. Я не знав, що я до неї відчуваю. Залізниця? Я огидний лицемір. Якщо залізниця — це все, що вона втілювала, мене б зараз так не вибило з рівноваги. Я б не відчував такого бажання його убити!..

Що з вами сьогодні таке? Чому ви так на мене дивитеся?

…Ох, що коїться з нами усіма? Чому навколо самі лише страждання? Чому ми стільки страждаємо? Ми ж цього не хотіли. Я завжди думав, що ми будемо щасливі, геть усі, що це наша доля. Що ми робимо? Що ми втратили? Ще рік тому я не проклинав би її за те, що вона знайшла бажане. Але я ж знаю, що вони обоє приречені, так само, як і я, як усі решта. Вона — це все, що у мене залишилося… Було так чудово почуватися живим. Який дивовижний шанс! Навіть не припускав, що я так любив цей стан, що в ньому крилась уся наша любов, наша із нею любов, як і ваша, зрештою. Але світ гине, і ми не можемо цьому запобігти. Чому ми знищуємо себе? Хто розповість нам правду? Хто порятує нас? Ех… Та хто такий Джон Ґолт?!.. Ні, все марно.

Зараз це не має значення. Чому я повинен що-небудь відчувати? Нам залишилося зовсім трохи. Що мені до її особистого життя? Хіба мені не байдуже, що вона спить із Генком Ріарденом?.. О, Боже! Що з вами таке? Не йдіть! Куди ви йдете?