Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або

Розділ IV Дозвіл жертви

Печена індичка коштувала тридцять доларів. Шампанське — двадцять п’ять. Мереживна скатертина, павутина з виноградного листя та грон, що грала барвами у мерехтінні свічки, — дві тисячі доларів. Обідній сервіз із напівпрозорої білої порцеляни та мистецького дизайну із випаленими блакитними та золотистими візерунками коштував дві з половиною тисячі доларів.

Столове срібло в стилі ампір з ініціалами «ЛР» та вигравіюваними лавровими вінками, коштувало три тисячі доларів. Проте думати про гроші, як і про те, що вони представляють, вважалося бездуховним.

У центрі столу лежав позолочений селянський черевик із дерева, наповнений нагідками, виноградом і морквою. З гарбузів стирчали свічки, а самі гарбузи були вирізьблені у формі голів із роззявленими ротами, звідки на скатертину висипалися родзинки, горішки та цукерки.

За святковим столом із нагоди Дня подяки поруч із Ріарденом сиділи троє: його дружина, мати і брат.

— Сьогодні той вечір, коли слід подякувати Господу за його благодать, — сказала мати. — Бог був добрий до нас. В усій країні є люди, в яких сьогодні на столі немає їжі, є такі, що навіть не мають дому, і дедалі більше людей щодня втрачає роботу. Мені аж моторошно бачити, що відбувається в місті. Та що там, тиждень тому я зустріла Люсі Джадсон — Генрі, ти ж пам’ятаєш Люсі Джадсон? Вона жила по сусідству з нами у Міннесоті, коли тобі було років десять-дванадцять. Мала хлопчика твого віку. Коли вони переїхали до Нью-Йорка, років двадцять тому, я втратила Люсі з поля зору. У мене аж мурашки пробігли по тілу, коли я побачила, на що вона перетворилася: беззуба стара відьма, загорнута у чоловіче пальто, жебрала на розі. І я подумала: то ж могла бути я, але волею Господа цього не сталося.

— Ну, коли вже ми дякуємо, — весело мовила Ліліан, — думаю, нам не слід забувати Гертруду, нову кухарку. Вона митець!

— Я буду старосвітський, — сказав Філіп. — Я просто хочу подякувати найсолодшій матусі на світі.

— Ну, коли вже на те пішло, — мовила Ріарденова мати, — ми повинні подякувати Ліліан за цей обід і за те, що вона так постаралася зробити його красивим. Вона кілька годин віддала, щоб прикрасити стіл. Дуже вишукано й по-особливому.

— Тут усе вирішує цей дерев’яний черевичок, — сказав Філіп, схиляючи набік голову, щоб роздивитися предмет і підкреслити критичне схвалення. — Оце важливий штрих. Кожен може поставити свічки, столове срібло і різний мотлох, який просто коштує грошей, але цей черевичок — ось що привертає увагу.

Ріарден не казав нічого. Сяйво свічок тріпотіло на його незворушному обличчі, як на портреті. Портреті, характерному своєю беземоційною ввічливістю.

— Ти навіть не пригубив свого вина, — зауважила мати, звівши на нього погляд. — Думаю, ти повинен виголосити тост на знак удячності людям цієї країни, які стільки тобі дали.

— Мамо, Генрі не в тому настрої, — сказала Ліліан. — Боюся, День подяки — свято для людей із чистою совістю.

Вона піднесла руку з келихом, але завмерла, не донісши до вуст, і запитала:

— Генрі, ти ж не плануєш завтра на суді якоїсь витівки?

— Планую.

Вона поставила келих на стіл.

— Що ти хочеш зробити?

— Побачиш завтра.

— Ти ж не думаєш насправді, що це тобі просто так минеться!

— Не знаю, що ти маєш на думці, кажучи — «це».

— Ти хоч усвідомлюєш, яке серйозне проти тебе висунуто обвинувачення?

— Так.

— Ти визнав, що продав метал Кенові Данаґґеру.

— Так.

— Тебе можуть ув’язнити на десять років.

— Не думаю, що вони це зроблять, але цілком можливо.

— Генрі, а ти читав газети? — запитав Філіп, химерно посміхаючись.

— Ні.

— А треба було!

— Треба? Навіщо?

— Щоб дізнатись, якими словами тебе називають!

— Цікаво, — мовив Ріарден; це стосувалося задоволеної Філіпової усмішки.

— Не розумію, — втрутилася мати. — В’язниця? Ліліан, ти сказала «в’язниця»? Генрі, тебе посадять до в’язниці?

— Можливо.

— Але ж це безглуздо. Зроби з цим щось.

— Що?

— Не знаю. Я нічого в цьому не розумію. Шановані люди не потрапляють до в’язниць. Зроби щось. Ти ж завжди знав, як діяти в бізнесі.

— Не в такому бізнесі.

— Не можу повірити, — вона говорила тоном наляканої зіпсованої дитини. — Ти кажеш так просто через свою злостивість.

— Він вдає з себе лицаря, мамо, — сказала Ліліан. Вона холодно посміхнулась, обертаючись до Ріардена. — А тобі не здається, що твоє ставлення геть нікчемне?

— Ні.

— Ти ж знаєш, що такі справи ніколи… не доходять до суду. Існують способи його уникнути, залагодити все мирним шляхом, — треба просто знати правильних людей.

— Я не знаю правильних людей.

— Поглянь лише на Оррена Бойла. Він накоїв набагато більше всього, значно гіршого за твою маленьку витівку на чорному ринку, але він достатньо розумний, щоб не потрапляти до суду.

— Отже, я недостатньо розумний.

— Може, варто нарешті пристосуватися до умов нашого часу?

— Ні.

— Якщо так, не розумію, як ти можеш вдавати з себе жертву. Якщо потрапиш за ґрати, то це буде твоя провина.

— Ліліан, а про яке вдавання ти кажеш?

— О, я знаю, що ти віриш, начебто борешся за якісь там принципи, але ж насправді все через твоє неймовірне марнославство. Ти робиш це лише тому, що впевнений у власній правоті.

— Ти думаєш, що це вони мають рацію?

Вона знизала плечима.

— Я кажу про пихатість, про ідею, начебто має якесь значення, хто правий, а хто помиляється. Це найнестерпніша форма марнославства, таке наполягання на вічній своїй правоті. Звідки ти знаєш, що саме правильно? Як це взагалі може бути комусь відомо? Це лише омана для потурання власному его і для того, щоб скривдити інших, хизуючись перед ними своєю вищістю.

Він дивився на неї уважно та зацікавлено.

— У чому кривда для інших, якщо йдеться про оману?

— Чи є необхідність вказувати, що у твоєму випадку це ще й лицемірство? Ось чому твоя поведінка безглузда. Питання правоти не має впливу на людське існування. А ти з усією певністю лише людина, Генрі, — хіба ні? Ти не кращий за всіх тих, із ким зустрінешся завтра. Думаю, тобі варто запам’ятати, що робити заяву на підставі будь-яких принципів тобі не личить. Можливо, у разі цієї конкретної неприємності ти й жертва, може, вони й застосовують щодо тебе якийсь підступний прийом, але що з того? Вони це роблять, бо слабкі; вони не можуть протистояти спокусі загребти твій метал і дорватися до твоїх доходів, оскільки не мають інших способів розбагатіти. За що тобі їх обвинувачувати? Йдеться просто про різні види недоліків, проте низькосортна людська структура, що так просто піддається, — однакова. Тебе не спокушають гроші, бо ти їх так легко заробляєш. Але під якимсь іншим тиском ти б не вистояв і скорився б так само ганебно. Чи не так? Тому ти не маєш права на жоден праведний гнів. Ти не маєш жодних моральних переваг, що їх тобі варто відстоювати чи захищати. Оскільки це так, то який сенс у цій битві, якої ти не можеш виграти? Підозрюю, людина може знайти задоволення в мучеництві, коли їй немає чим дорікнути. Але ти — хто ти такий, щоб першим кидати камінь?

Вона замовкла, щоб оцінити справлене враження. Його, здається, не було, якщо не зважати на те, що вираз уважного зацікавлення посилився. Він слухав так, ніби його змушував до цього якийсь неособистий науковий інтерес. Не такого ефекту вона очікувала.

— Сподіваюсь, ти мене розумієш, — сказала вона.

— Ні, — тихо відповів він. — Не розумію.

— Я думаю, тобі варто покинути ілюзію про власну досконалість, ти ж і сам цілком усвідомлюєш, що це ілюзія. Думаю, тобі варто навчитися порозумінню з людьми. Час героїв минув. Настав час людяності — в значно глибшому сенсі, ніж ти уявляєш. Від людей більше не вимагають бути святими, їх не карають тепер за гріхи. Немає правих і неправих, всі ми однакові, всі ми люди, а людина недосконала. Завтра ти нічого не здобудеш, довівши, що вони помиляються. Тобі слід здатися добровільно, бо це практично. Тобі слід мовчати саме тому, що вони помиляються. Вони оцінять це. Поступайся іншим — і вони поступляться тобі. Живи і дозволяй жити. Давай і бери. Піддавайся і захоплюй. Ось політика нашого часу — і настав момент тобі прийняти її. Не кажи, що ти надто доброчесний. Ти знаєш, що це не так. Ти знаєш, що мені про це відомо.

Його очі вдивлялись в якусь точку у просторі, їхній вираз був відповіддю не на її слова, а на слова чоловіка, який казав:

— Невже ви думаєте, що те, з чим ви зіткнулися, — звичайна змова з метою захопити ваші статки? Знаючи джерело походження багатства, ви повинні розуміти, що йдеться про більше, йдеться про страшніші речі.

Ріарден обернувся і поглянув на Ліліан. Він бачив усю глибину її провалу — в неосяжності його власної байдужості. Монотонна течія її образ була схожа на звук віддаленої клепальної машини; цей довгий, безсилий тиск так ні до чого і не призводив. Протягом останніх трьох місяців кожен вечір, проведений удома, йому доводилося слухати її завчені нагадування про його провину. Однак почуття провини виявилось тією емоцією, що він її не вмів відчувати. Вона намагалася покарати його, заподіявши катування соромом; насправді ж катувала нудьгою.

Він пам’ятав, як того ранку, у готелі «Вейн-Фолкленд», йому вдалося угледіти дефект в її схемі покарання — цей дефект він так і не вивчив. Тепер Ріарден уперше констатував його для себе. Вона намагалася змусити його страждати від безчестя, проте його почуття власної гідності було її єдиним засобом примусу. Вона намагалася вирвати з нього визнання його моральної розбещеності, але тільки його власна моральна прямота могла надати ваги такому вердикту. Вона хотіла поранити його своїм презирством, але це було б можливо лише, якби він поважав її думку. Вона хотіла покарати його за біль, якого він їй завдав, і тримала цей біль, мов спрямований на нього пістолет, намагаючись через жалощі викликати в нього страждання. Однак єдиним її інструментом була добросердність, його небайдужість до неї, його співчуття. Єдиною її силою була сила його чеснот. А що, якби він вирішив її покинути?

Проблема провини, думав він, повинна будуватися на його власному прийнятті кодексу правосуддя, згідно з яким він був винен. Ріарден ніколи не приймав цього кодексу. Його чесноти, всі ті чесноти, яких вона потребувала, щоб його покарати, належали до іншого кодексу, існували за іншими стандартами.

Він не відчував провини, сорому, жалю, безчестя. Його не турбував жоден винесений нею вердикт: він давно вже втратив повагу до її суджень. Останні рештки жалощів — ось що досі його утримувало.

Але яким кодексом вона керувалась? Який вид кодексу допускав концепцію покарання, механізм дії якого спирається на чесноти жертви? Кодекс — думалось йому, — який знищує тільки тих, хто його дотримується; покарання, від якого потерпатиме лише чесний, тим часом, як безчесний залишатиметься неушкодженим. Чи можна уявити собі більшу ганьбу, ніж прирівнювання чеснот і болю, ніж перетворення чеснот — замість недоліків — на джерело та рушійну силу страждань? Якби Ріарден справді був мерзотником, у чому вона намагалась його переконати, тоді жодні проблеми честі та моралі його б не турбували. Якщо ж ні, то на що були спрямовані її зусилля?

Розраховувати на його чесноти і використовувати їх як знаряддя тортур, застосовувати шантаж, маючи єдиний засіб домагання — щедрість жертви, — приймати в дар добру волю людини і обертати її проти самого ж дарувальника… Він сидів нерухомо, споглядаючи рецепт такого страхітливого зла, що йому складно було навіть дати назву — Ріарден досі не вірив, що таке можливо.

Він сидів нерухомо, в голові стугоніло єдине запитання: Чи розуміла Ліліан цю схему? Чи була це свідома політика, розроблена з повним розумінням її значення? Ріарден здригнувся. Він не аж так її ненавидів, щоб у це повірити.

Генк поглянув на Ліліан. Тієї миті вона зосереджено розрізала сливовий пудинг, що стояв перед нею на срібній тарелі, мов гора блакитного сяйва; на її обличчі, на усміхненому роті танцював його відблиск; вправно та граційно вигнувши руку, вона занурювала срібний ніж у це сяйво. На одному з плечей її чорної оксамитової сукні було розсипано металеве листя осінніх кольорів: червоне, золоте, коричневе; воно мінилося у мерехтінні свічок.

Не міг позбутися враження, що не покидало його, хоч усі ці три місяці намагався його відкидати; враження, що її помста не є формою розпачу, як він сприймав; складалося незбагненне відчуття, що вона насолоджується своєю поведінкою. В її манері не було й натяку на біль. Натомість з’явилося щось нове — упевненість. Здавалося, вона вперше почувається в їхньому будинку, як удома. Незважаючи на те, що все в цьому домі було влаштовано за її вибором та смаком, вона завжди поводилася, мов бадьорий, діяльний, ображений керівник готелю високого класу, який, гірко посміхаючись, не може прийняти власної підлеглості господарям. Усмішка і радість залишилися, зате гіркота зникла. Вона не набрала ваги, але риси її втратили свою делікатну різкість: їхня м’якість та розмитість свідчили про задоволення. Навіть голос її став пухкий.

Він не чув того, що саме вона говорила. Вона сміялася в останніх спалахах блакитного полум’я, поки він сидів, зважуючи: а чи знала вона? Ріарден мав певність, що виявив набагато більшу таємницю, ніж проблема його шлюбу, відкрив формулу політики, яку практикували у всьому світі значно частіше, ніж він насмілювався припустити. Однак обвинуватити людину у практикуванні цієї політики було рівносильно вироку про безповоротне прокляття, а Генк знав, що не обвинувачуватиме нікого, поки залишається бодай імовірність сумніву.

Ні, — подумав він, дивлячись на Ліліан, востаннє намагаючись бути великодушним, — він не повірить, що вона на таке здатна. В ім’я грації та гордості, які ще в ній існували, в ім’я митей, коли він бачив на її обличчі усмішку радості, усмішку живої людини, в ім’я кохання до неї, чия прудка тінь колись прослизнула повз нього, він не міг сказати, що вона — уособлення абсолютного зла.

Тарілку зі сливовим пудингом поставили навпроти нього, і Генк почув голос Ліліан:

— Де ти був протягом минулих п’яти хвилин, Генрі? Чи, може, протягом минулого століття? Ти мені не відповів. Ти не чув жодного мого слова.

— Чув, — тихо відповів він. — Не розумію, чого ти намагаєшся досягти.

— Що за питання! — вигукнула його мати. — Хіба так повинен поводитися чоловік? Ліліан хоче врятувати тебе від в’язниці — ось чого вона намагається досягти.

Це може бути правдою, подумав він. Можливо, через неотесану дитячу боягузливість мотивом їхнього злочину стало бажання його захистити, ввібгати його у безпеку компромісу. Можливо, подумав він. Але знав, що насправді не вірить у це.

— Ти ніколи не користувався популярністю, — сказала Ліліан. — І йдеться не тільки про одну конкретну справу. Все через твоє непохитне, неподатливе ставлення. Люди, які тебе судитимуть, знають, що ти думаєш. Ось чому вони зламають тебе, тимчасом, як іншим дозволяють вислизнути.

— Та ні. Не знають вони, що я думаю. Лише завтра про це довідаються.

— Якщо не погодишся здатись і співпрацювати, іншого шансу не отримаєш. З тобою надто складно мати справу.

— Навпаки. Надто просто.

— Але якщо тебе посадять до в’язниці, — сказала мати, — що станеться з твоєю сім’єю? Про це ти подумав?

— Ні. Не подумав.

— Чи думав ти про безчестя, яке на нас накличеш?

— Мамо, чи розумієш ти, у чому суть цієї справи?

— Ні, не розумію і не хочу розуміти. Це брудний бізнес і брудна політика. Весь бізнес — це брудна політика, а вся політика — це брудний бізнес. Мені ніколи не хотілось цього розуміти. Мені байдуже, хто має рацію, а хто помиляється, але, на мою думку, чоловік зобов’язаний думати насамперед про свою родину. Невже ти не розумієш, що все це зробить із нами?

— Ні, мамо, не знаю і мені байдуже.

Мати поглянула на нього цілком приголомшено.

— А от я думаю, що ви всі ставитеся до цього дуже по-провінційному, — несподівано мовив Філіп. — Здається, нікого з присутніх не цікавлять ширші, соціальні аспекти справи. Ліліан, я з тобою не погоджуюся. Не розумію, чому ти кажеш, наче вони застосовують щодо Генрі якийсь підступний прийом, і що він — правий. Як на мене, він винен, як чорт. Мамо, я можу тобі дуже просто все пояснити. В цьому немає нічого незвичайного, суди переповнені такими справами. Бізнесмени користуються з надзвичайного стану в нашій країні й заробляють гроші. Вони ламають закони, які захищають загальне благополуччя, і роблять це заради особистої наживи. У час жорстокого дефіциту вони спекулюють на чорному ринку, який багатіє, одурюючи бідних та позбавляючи їх законної частки. Вони ведуть безжальну, жадібну, антисоціальну політику, політику привласнення, що спирається на звичайну егоїстичну жадобу. Немає жодного сенсу вдавати, що це не так, ми всі це знаємо. І, на мою думку, це мерзенно.

Він говорив безтурботно та безцеремонно, наче пояснював очевидні речі групі підлітків. В його інтонаціях лунала впевненість людини, яка знає, що моральне підґрунтя її позиції безсумнівне.

Ріарден сидів і дивився на нього, наче вивчаючи об’єкт, який бачив уперше. Десь глибоко у його свідомості рівним, м’яким, невідпорним пульсом звучав чоловічий голос: «За яким правом? За яким кодексом? За якими стандартами?»

— Філіпе, — сказав він, підвищуючи голос, — скажи це ще раз — і ти опинишся на вулиці, просто зараз: у цьому костюмі, з дріб’язком, який маєш у кишенях, і більше без нічого.

Він не почув відповіді: жодного звуку, жодного руху. Ріарден відзначив, що в нерухомості всієї трійці не було й натяку на здивування. Шок на їхніх обличчях не був шоком людей від раптового вибуху бомби — це був шоковий стан тих, хто знає, що вони граються з вибуховою сумішшю. Не пролунало вигуків, протестів, запитань. Ці люди розуміли, що він не жартує, зрозуміли все, що він має на думці. Тьмяне, нудотне відчуття підказало, що вони зрозуміли це набагато раніше за нього.

— Ти… Ти ж не викинеш свого брата на вулицю, правда? — нарешті запитала мати. Її слова звучали не як вимога, а як благання.

— Викину.

— Але ж він твій брат… Невже це нічого для тебе не означає?

— Ні.

— Можливо, іноді він заходить занадто далеко, але це ж просто порожні розмови, такі сучасні теревені, він навіть не розуміє, що говорить.

— То нехай навчиться розуміти.

— Не будь до нього такий суворий… Він молодший за тебе і… і слабший. Він… Генрі, не дивися так на мене! Ніколи не бачила, щоб ти так дивився… Тобі не слід його лякати. Ти ж знаєш, що він тебе потребує.

— А він сам про це знає?

— Ти не можеш поводитися жорстоко з людиною, яка тебе потребує, це буде на твоїй совісті до кінця життя.

— Не буде.

— Ти повинен бути добрим, Генрі.

— Я не добрий.

— Тобі слід мати трохи жалості.

— Не маю.

— Добрий чоловік вміє пробачати.

— Я не вмію.

— Ти ж не хочеш, щоб я подумала, що ти егоїст.

— Я егоїст.

Очі Філіпа перестрибували від Генка до матері. Він мав вигляд людини, впевненої, що стоїть на твердому камені, і яка раптом виявляє, що під нею тонкий лід, який тріщить під ногами.

— Але я… — почав він і зупинився. Його голос був схожий на кроки, що випробовують міцність льоду. — Невже я не маю свободи висловлювання?

— Маєш у своєму власному домі. Не в моєму.

— Невже я не маю права на власні ідеї?

— Власним коштом. Не моїм.

— Невже ти не толеруєш розбіжностей у поглядах?

— Не тоді, коли я сплачую рахунки.

— Невже йдеться тільки про гроші?

— Ні. Йдеться також про факт, що це мої гроші.

— А ти не хочеш розглянути якісь ви… — він збирався сказати «вищі», але передумав, — якісь інші аспекти?

— Ні.

— Але ж я не твій раб.

— А я — твій?

— Не розумію, що ти… — він замовк. Філіп розумів, що Генрі має на думці.

— Ні, — сказав Ріарден, — ти не мій раб. Ти можеш вільно піти геть, коли тільки захочеш.

— Я… Я не про це.

— А я про це.

— Не розумію. Ти ж завжди знав про мої політичні погляди. І ніколи не заперечував. Хіба не правда?

— Правда, — понуро сказав Ріарден. — Можливо, я повинен був тобі пояснити, оскільки дозволив неправильно мене розуміти. Я намагався ніколи не нагадувати тобі, що ти паразитуєш на моїй доброчинності. Я думав, що тобі варто самому про це пам’ятати. Думав, що кожна людина, яка приймає допомогу від іншої, знає, що єдиним мотивом цієї допомоги є добра воля, і що саме добра воля — відплата, яку вона винна натомість. Однак бачу, що я помилявся. Ти отримував свою їжу незаслужено і вирішив, що добре ставлення теж може бути незаслуженим. Вирішив, що я — особа, на яку ти можеш плювати без найменшого ризику, тому що саме я тримаю тебе за горлянку. Ти думав, що я не нагадаю тобі про це, бо зв’язаний страхом вразити твої почуття. Що ж, будьмо чесні: ти — об’єкт доброчинності, який уже надто давно вичерпав свій кредит.

Якщо я колись ставився до тебе добре, то це вже давно закінчилося. Мене жодним чином не цікавиш ні ти, ні твоя доля чи майбутнє. Я не маю жодної причини тебе годувати. Якщо ти покинеш мій дім, мені буде байдуже — помреш ти від голоду чи виживеш. Саме таке твоє становище тут і я сподіваюся, ти це пам’ятатимеш, якщо хочеш залишитись. Якщо ж ні — забирайся геть.

Не враховуючи легкого коливання голови, Філіп не відреагував на ці слова.

— Не думай, що мені дуже подобається тут жити, — сказав він безживним захриплим голосом. — Якщо вважаєш, що я щасливий — ти помиляєшся. Я все віддав би, щоб забратися геть.

Ці слова передбачали виклик, однак голос звучав надто обережно.

— Якщо ти так про мене думаєш, то мені справді варто покинути дім.

Це було твердження, але інтонація наприкінці свідчила про запитання. Запала мовчанка. Відповіді не було.

— Тобі не слід хвилюватись про моє майбутнє. Я не маю потреби ні в кого просити про послугу. Я цілком можу сам про себе подбати.

Ці слова адресувалися Ріардену, але очі Філіпа були спрямовані на матір. Вона мовчала. Вона боялася навіть поворухнутись.

— Я завжди хотів бути самостійним. Хотів жити в Нью-Йорку, поруч із друзями, — мова вповільнилась і набула безособового відтінку розмірковування, наче ці слова нікому не адресувалися. — Звісно, я матиму проблеми щодо збереження певної соціальної позиції… Не моя провина, що мені бентежно через родину, пов’язану з мільйонером… На рік або два я потребуватиму чимало грошей… щоб облаштуватися у спосіб, відповідний до мого…

— Від мене ти їх не отримаєш.

— Я ж і не прошу! Не думай, що я не зможу дістати їх деінде, якщо захочу! Не думай, що я не здатен піти! Та мене б уже за мить тут не було, якби я думав тільки про себе. Але я потрібен матері. Якщо я її тут покину…

— Не пояснюй.

— До того ж, Генрі, ти мене не зрозумів. Я не сказав нічого, що мало тебе образити. Я говорив не від свого імені. Я лише обмірковував загальну політичну картину з абстрактного соціологічного погляду, яка…

— Не пояснюй, — сказав Ріарден.

Він дивився у Філіпове лице. Брат напівопустив голову, погляд звів на Генрі. Очі здавалися неживими, якимись ніби невидющими. В них не сяяло жодної іскри захоплення, жодної особистої емоції, ні виклику, ні жалю, ні сорому, ні страждання. То були просто осклілі овали, в яких не відображалася реальність, не прочитувалося жодної спроби її зрозуміти, підважити, досягти якогось висновку чи судження; овали, в яких не було нічого, крім тупої, неповороткої, бездумної ненависті.

— Не пояснюй. Просто не відкривай свого рота.

Відраза, що примусила Ріардена відвернутися, містила в собі спазматичну жалість. Однієї миті йому захотілося схопити брата за плечі, струснути, закричати: «Як ти міг таке з собою зробити? Як ти міг дійти до стадії, коли від тебе залишилося тільки це? Як ти міг дозволити дивовижному фактові власного існування пройти повз тебе?»

Він відвернувся. Він знав, що це марно.

Крізь втому та зневагу він зауважив, що вся трійця за столом продовжувала мовчати. Протягом усього співіснування його увага до них не принесла Ріарденові нічого, крім злостивих святенницьких закидів із їхнього боку. І де зараз була їхня праведність? Саме зараз настав той час, коли їм варто дотримуватися власного кодексу справедливості, якщо той кодекс узагалі містив таку категорію. Чому вони не кидали йому всіх тих обвинувачень у жорстокості та егоїзмі, які він приймав, як вічний звуковий супровід до свого життя? Що дозволяло їм так поводитись усі ці роки? Він знав, що слова, які лунали в його свідомості, були ключем до відповіді: дозвіл жертви.

— Не сварімося, — безрадісно та мляво сказала мати. — Це ж День подяки.

Поглянувши на Ліліан, він упіймав її вираз, який засвідчив, що вона спостерігала за ним увесь цей час: вона панікувала.

Генк підвівся.

— Прошу мені пробачити, — звернувся до столу в цілому.

— Куди ти? — різко запитала Ліліан.

Він неквапливо вивчав її поглядом, бажаючи таким чином підтвердити значення своїх слів:

— До Нью-Йорка.

Вона підхопилася.

— Сьогодні?

— Зараз.

— Ти не можеш сьогодні поїхати до Нью-Йорка!

Її голос звучав неголосно, але в ньому лунав глибокий відчай, готовий прорватися криком.

— Зараз не той час, коли ти можеш собі таке дозволити. Я про те, що ти не можеш дозволити собі покинути родину. Ти повинен дбати про видимість «чистих рук». Ти не в тому становищі, щоб дозволяти собі аморальні вчинки.

«За яким кодексом? — подумав Ріарден. — За якими стандартами?»

— Чому ти хочеш їхати сьогодні до Нью-Йорка?

— Думаю, Ліліан, з тієї ж причини, з якої ти хочеш мене зупинити.

— Завтра суд над тобою.

— Саме про це я й кажу.

Він збирався вже розвернутися, тому вона підвищила голос:

— Я не хочу, щоб ти їхав!

Він посміхнувся. Вперше за три місяці він посміхнувся до неї — і це була не та посмішка, яку б вона хотіла бачити.

— Я забороняю тобі їхати сьогодні!

Він обернувся і вийшов із кімнати.

Сидячи за кермом своєї машини, поки замерзла скляна дорога летіла йому в обличчя і зникала під колесами зі швидкістю дев’яносто шість кілометрів на годину, він відкинув думки про свою родину, і їхні обличчя покотились у прірву стрімкості, яка заковтувала голі дерева та самотні придорожні конструкції. Інших авто було мало, як і віддалених міст, — він проминув лише кілька світляних скупчень; порожнеча й інертність були єдині ознаки свята. Час від часу над дахом фабрики спалахувало імлисте мерехтіння, притуплене морозом; холодний вітер пронизував стики його машини, б’ючи парусиновим накриттям по металевій рамі.

Згідно з якимсь незрозумілим смисловим контрастом, якого він не міг окреслити, думку про родину змінила думка про зустріч із Годувальницею, вашингтонським хлопцем із заводу Ріардена.

Отримавши обвинувачення, Генк виявив, що хлопець знав про його угоду з Данаґґером, однак він іще нікому про це не повідомив.

— Чому ти не сповістив про це своїх друзів? — запитав Ріарден.

Хлопець відповів грубо, не дивлячись у його бік:

— Не хотів.

— Це ж частина твоєї роботи — пильнувати за таким, хіба ні?

— Ага.

— До того ж, твоїм друзям приємно було б про це почути.

— Я це знав.

— Хіба ти не знав, яка цінна це інформація, наскільки колосальну оборудку ти міг би провернути з тими своїми друзями з Вашингтона, яких ти мені був пропонував, пам’ятаєш? Друзі, завжди «варті витрат на них».

Хлопець не відповів.

— Твоя кар’єра могла б злетіти до найвищого рівня. Не кажи, що ти цього не знав.

— Знав.

— То чому ж не скористався?

— Не хотів.

— Чому?

— Не знаю.

Хлопець понуро стояв, уникаючи Ріарденового погляду, ніби намагався уникнути чогось незбагненного всередині себе. Ріарден розсміявся.

— Слухай, Не-Абсолюте, ти граєшся з вогнем. Краще йди і швидко когось убий, перш ніж усвідомиш причину, з якої не став інформатором. Інакше спаплюжиш свою кар’єру.

Хлопець мовчав.

Сьогодні вранці Ріарден, як завжди, прийшов до свого кабінету, незважаючи на те, що решту приміщень офісної будівлі було зачинено. В передобідню пору він зупинився біля прокатних станів і вразився, побачивши там Годувальницю, який самотньо стояв у кутку, всіма забутий, і з дитячим захватом стежив за роботою.

— Що ви сьогодні тут робите? — запитав Ріарден. — Ви хіба не знаєте, що сьогодні вихідний?

— О, я відпустив дівчат, але прийшов завершити деякі справи.

— Які справи?

— Ну, листи і… Чорт, я підписав три листи і загострив олівці, я знаю, що не мав робити цього сьогодні, але мені нічого було робити вдома і… Коли я не тут, мені дуже самотньо.

— У вас немає сім’ї?

— Ні… Такої, про яку варто говорити, немає. А у вас, містере Ріарден? Ви маєте сім’ю?

— Мабуть, такої, про яку варто говорити, не маю.

— Мені тут подобається. Подобається проводити тут час… Знаєте, містере Ріарден, я ж учився на металурга.

Йдучи геть, Ріарден обернувся і побачив, що Годувальниця дивиться йому вслід так, як хлопчик дивився б на героя своєї улюбленої пригодницької історії. «Господи, допоможи цьому бідному малому покидькові!» — подумав він.

«Господи, допоможи їм усім…» — подумав він, їдучи крізь темні вулиці містечка, зі зверхньою жалістю позичаючи слова чужої віри, якої ніколи не поділяв. Він побачив виставлені на металевих стендах газети, чорні літери заголовків яких кричали в порожні вулиці: «Залізнична катастрофа». Він уже чув сьогодні на радіо: на головній лінії «Таґґарт Трансконтиненталь», неподалік від Рокланда, що у Вайомінґу, сталась аварія; котрась із рейок розкололась і товарний потяг полетів через край каньйону. Аварії на головній лінії Таґґартів дедалі частішали, залізниця зносилась, — а ще півтора року тому Даґні планувала її перебудувати, обіцяючи провезти по його ж власному металу від узбережжя до узбережжя.

Цілий рік вона знімала зношені рейки на закинутих гілках, щоб залатати головну колію. Протягом багатьох місяців вона боролась із людьми з Джимової Ради директорів, які сказали, що критичне становище в державі — тимчасове, і що колія, яка прослужила десять років, спокійно переживе ще одну зиму, до весни, коли умови покращаться, як пообіцяв містер Веслі Моуч. Три тижні тому вона змусила їх дати згоду на закупівлю шістдесяти тисяч тонн нових рейок. Ними можна було покрити лише кілька латок на континенті, найгірші ділянки, але це було все, чого їй вдалося від них домогтись.

Їй довелось витягувати гроші в людей, ошелешених панікою: доходи від вантажних перевезень падали так стрімко, що члени Ради починали тремтіти від Джимової обіцянки, що цей рік стане найуспішнішим за всю історію Таґґартів. Даґні довелося купувати сталеві рейки, не було жодної надії здобути дозвіл «нагальної необхідності», щоб купити ріарден-метал, як не було й часу, щоб про це благати.

Ріарден перевів погляд від заголовків до відблиску на обрії — попереду був Нью-Йорк. Генк напружено стиснув кермо.

Він доїхав до міста о пів на дев’яту. Коли відчинив ключем двері помешкання Даґні, його зустріла темрява. Він узяв телефон і подзвонив до її офісу. Відповіла сама Даґні:

— «Таґґарт Трансконтиненталь».

— Ти не знаєш, що сьогодні вихідний? — запитав він.

— Привіт, Генку. Залізниці не мають вихідних. Звідки ти телефонуєш?

— Від тебе.

— Я закінчую за півгодини.

— Все гаразд. Будь там. Я по тебе приїду.

Коли він увійшов, у приймальні її офісу було темно, за винятком освітленої скляної комірчини Едді Віллерса. Едді замикав свої шухляди, готуючись іти геть. Він розгублено поглянув на Ріардена.

— Доброго вечора, Едді. Чому ви сьогодні так довго працюєте? Через аварію в Рокланді?

Едді зітхнув:

— Так, містере Ріарден.

— Ось чому я прийшов побачитись із Даґні — через вашу колію.

— Вона ще тут.

Він попрямував до дверей, але Едді нерішуче його гукнув:

— Містере Ріарден…

Він зупинився.

— Що?

— Я хотів сказати… завтра ж ваш суд… і хай що вони з вами зроблять, я знаю, що це буде подано від імені всього народу… Я просто хотів сказати, що я… що це не буде від мого імені… навіть якщо я не можу цьому запобігти, можу тільки сказати про це… хоч я знаю, що це нічого не означає.

— Означає набагато більше, ніж ви думаєте. Можливо, навіть більше, ніж будь-хто з нас думає. Дякую, Едді.

Коли Ріарден увійшов до офісу Даґні, вона підвела на нього погляд з-над столу. Спостерігала, як він наближається, і Ріарден бачив, що втома в її очах розчиняється. Генк сів на край столу. Вона відкинулась назад, відгорнувши з обличчя пасмо волосся, плечі розслаблено випростались під тонкою білою блузкою.

— Даґні, я хочу дещо сказати тобі про колію, яку ти замовила. Хочу, щоб ти дізналася про це сьогодні.

Вона не зводила з нього уважного погляду. Вираз його обличчя передав і їй тиху, урочисту напругу.

— П’ятнадцятого лютого я доставлю до «Таґґарт Трансконтиненталь» шістдесят тисяч тонн рейок, і ти зможеш прокласти залізницю завдовжки майже п’ятсот кілометрів. За ті ж гроші ти отримаєш вісімдесят тисяч тонн рейок, яких вистачить на вісімсот кілометрів. Ти знаєш, який матеріал дешевший і легший за сталь. Твої рейки будуть не сталеві, їх виготовлять із ріарден-металу. Не сперечайся — погоджуйся або ні.

Я не прошу твоєї згоди. Тобі не конче погоджуватися, ти могла б про це навіть не знати. Все це роблю я, і тільки я за це відповідатиму.

Ми обставимо все так, щоб ті працівники, які знають, що ти замовляла сталь, не здогадалися, що отримано було ріарден-метал, а ті, хто знатиме, не зрозуміють, що у тебе не було дозволу його купувати. Ми так заплутаємо бухгалтерський облік, щоб, коли все з’ясується, ніхто не зміг нічого й нікому закинути, крім мене. Вони можуть запідозрити, що я підкупив когось із твоїх працівників, що ти сама до цього причетна, але ніхто не зможе цього довести. Я хочу, щоб ти пообіцяла ніколи цього не визнавати, хай би що сталося. Це мій метал, і якщо є шанси, якими можна скористатися, то я ними скористаюсь. Я планував це ще відтоді, як отримав твоє замовлення. Замовив для цього мідь від постачальника, який мене не зрадить. Я не збирався тобі поки що про це казати, але передумав. Хочу, щоб ти вже сьогодні про все знала, — бо завтра мене судитимуть за такий же злочин.

Вона застигло його слухала. Коли Генк закінчив останнє речення, то помітив, як ледь помітно тремтять її щоки та губи; це була не зовсім усмішка, але він отримав відповідь: біль, захват, розуміння.

Далі він побачив, що її погляд м’якшає, стає болісно та небезпечно живий. Він міцно обхопив пальцями її зап’ястя, суворо, але підбадьорливо на неї поглянув, і впевнено мовив:

— Не дякуй мені, це не послуга, я роблю це, щоб не зламатись, як Кен Данаґґер.

Вона прошепотіла:

— Добре, Генку, я тобі не дякуватиму, — її інтонація і вираз очей видавали: вона казала неправду.

Ріарден усміхнувся.

— Пообіцяй, як я просив.

Вона схилила голову:

— Обіцяю.

Генк відпустив її руку.

Не підводячи голови, Даґні додала:

– Єдине, що я хочу сказати: якщо завтра тебе ув’язнять, я покину роботу, не чекаючи заохочення від жодного руйнівника.

— Не покинеш. І я не думаю, що мене посадять. Думаю, що відбудуся малим. У мене є щодо цього гіпотеза — потім поясню, коли перевірю.

— Яка гіпотеза?

— Хто такий Джон Ґолт? — він усміхнувся і підвівся. — Це все. Сьогодні більше не будемо говорити про суд. У тебе в офісі немає чогось випити?

— Ні. Але думаю, у мого начальника служби руху в шафі з картотекою є щось схоже на бар.

— Ти могла б украсти для мене випити, якщо там незамкнено?

— Спробую.

Він стояв, розглядаючи портрет Ната Таґґарта на стіні кабінету — зображення молодого чоловіка з гордо піднятою головою, — аж доки вона повернулася з пляшкою бренді в руках та двома склянками. Він мовчки налив.

— Знаєш, Даґні, День подяки — це свято, запроваджене працьовитими людьми, щоб святкувати успіхи на роботі.

Він підняв склянку і провів нею траєкторію від портрета — до неї — до себе самого — до міських будівель за вікном.

Ще місяць тому преса товкмачила людям, які мали заповнити судову залу, що вони побачать жадібного ворога суспільства. Люди натомість прийшли подивитися на винахідника ріарден-металу.

Ріарден підвівся, коли судді закликали його це зробити. Вбраний був у сірий костюм; блакитноокий та білявий. Однак не кольори надавали його постаті вигляду холодної невблаганності: костюм вирізнявся вишуканою простотою, яку сьогодні рідко зустрінеш; було видно, що цей чоловік прийшов сюди з розкішного офісу багатої корпорації, і що його одяг був ознакою цивілізованої ери і суперечив цьому місцю.

Натовп знав із газет, що Ріарден утілював зло безжального багатства; так само, як ці люди прославляли чесноту цнотливості, а потім мчали на перегляд першого-ліпшого фільму, якщо на постерах було зображено напівоголену жінку, — вони прийшли зараз подивитися на нього. Принаймні, у залі не відчувалося несвіжого запаху безнадійних стереотипів, що в них ніхто не вірить, і яких ніхто не наважується підважити. Вони дивилися на нього без захоплення. Захоплення ці люди вже давно не вміли переживати. Вони дивилися на нього зацікавлено і з неясним відчуттям недовіри до тих, хто переконував, що Ріардена слід ненавидіти.

Кілька років тому вони глузували б із його образу самовпевненого багатія. Але сьогодні за вікнами судової зали нависало грифельно-сіре небо, що обіцяло перші снігові бурі довгої, складної зими; останні запаси нафти в країні танули, вугільні шахти програвали істеричну боротьбу за зимові запаси. Юрба в судовій залі пам’ятала, що ця справа коштувала їм послуг Кена Данаґґера. Ходили чутки, начебто видобуток компанії «Вугілля Данаґґера» протягом місяця помітно зменшився. Газети писали, що все це тимчасово, через реорганізацію, поки двоюрідний брат Данаґґера переоформлює компанію на себе. Минулого тижня на перших шпальтах з’явилась історія про катастрофу на будівництві: браковані сталеві балки повалились, убивши чотирьох робітників. Газети не писали про те, що ці балки було виготовлено компанією «Асоціація сталі» Оррена Бойла, але юрба про це знала.

У залі панувала гнітюча тиша, люди дивилися на високу сіру постать не з надією (вони втратили здатність сподіватись), а відсторонено-нейтрально, наїжачено і ледь запитально. Знак запитання стримів над усіма благочестивими гаслами, які їм випадало чути протягом усіх цих років.

Газети бубніли, що причиною проблем у країні, ілюстрованих цією справою, була егоїстична жадоба багатих промисловців. Що саме такі люди, як Генк Ріарден, винні у дедалі стриманішій дієті громадян, низькій температурі та тріщинах у дахах їхніх домівок. Що якби не ці глитаї, які нехтували законами та заважали планам уряду, країна давно досягнула б процвітання. І що люди на кшталт Генка Ріардена керувалися винятково прагненням наживи. Це останнє твердження ніяк не пояснювали і не аргументували, ніби слова «прагнення наживи» самі собою означали абсолютне зло.

Юрба пам’ятала: менше, ніж два роки тому, ці ж таки газети волали, що ріарден-метал слід заборонити, мовляв, виробник заради власної наживи загрожує людським життям. Вони пам’ятали, що цей чоловік у сірому перший проїхався у кабіні паротяга колією, виготовленою із його власного металу. І що сьогодні над ним розпочато суд за злочин: через свою жадобу він приховав від людей великий об’єм металу, виставивши його — так само захланно та злочинно — на відкритий ринок.

Згідно з процедурою, встановленою законами, такі справи провадили не присяжні, а особовий склад із трьох суддів, призначених Бюро економічного планування та державних ресурсів. Як зазначалося в урядових документах, процедура повинна проходити неформально й демократично.

Із цієї нагоди зі старої судової зали у Філадельфії було демонтовано суддівську лаву: замість неї на дерев’яне підвищення встановили стіл. Це створило сприятливу атмосферу, щоб під час зустрічі судді могли б навішувати локшину на вуха розумово неповносправній публіці.

Один із суддів, який виконував роль прокурора, зачитав обвинувачення.

— А зараз можете зробити заяву на власний захист, — оголосив він.

Стоячи обличчям до підвищення, Генк Ріарден відповів надзвичайно чистим і рівним голосом:

— Я не захищатимусь.

— Ви… — суддя затнувся; він не сподівався, що все буде так просто. — Невже ви віддаєте себе на милість суду?

— Я не визнаю за цим судом права мене судити.

— Що?

— Я не визнаю за цим судом права мене судити.

— Але, містере Ріарден, це законно призначений суд, обов’язок якого — розглядати цей конкретний тип злочинів.

— Я не вважаю свій вчинок злочином.

— Однак ви визнали, що знехтували нашими законами, які контролюють продаж вашого металу.

— Я не визнаю за вами права контролювати продаж свого металу.

— Чи є потреба нагадувати, що вашого визнання не потрібно?

— Ні. Я цілком це усвідомлюю і дію відповідно до цього.

Ріарден зауважив, як завмерла публіка. Згідно зі складними правилами, коли всі грали певну роль і удавали щось одне перед одним задля конкретної мети, цей виступ мали сприйняти як несосвітенну дурість. Присутні мали принаймні зашуміти чи здивовано засміятися. Нічого такого не сталося. Всі сиділи нерухомо. Люди все розуміли.

— Чи означає це, що ви відмовляєтеся скоритися закону? — запитав суддя.

— Ні. Я підкоряюся закону — до останньої літери. Ваш закон постановляє, що моїм життям, моєю працею і моєю власністю можна розпоряджатися без моєї згоди. Чудово, ви можете розпоряджатися мною без моєї участі в справі. Я не вдаватиму, що захищаю себе, коли жоден захист неможливий, і не створюватиму ілюзії взаємодії з трибуналом правосуддя.

— Але, містере Ріарден, закон спеціально передбачає для вас можливість представити себе у цій справі й захиститися.

— Підсудний може захищати себе лише за умов, коли існують об’єктивні принципи, визнані суддями; принципи, що захищають його права, яких ніхто не може порушувати і якими він має змогу скористатися. Закон, за яким ви мене судите, свідчить про те, що принципів немає, що мене позбавлено всіх прав і що ви можете робити зі мною, що завгодно. Чудово. Робіть.

— Містере Ріарден, закон, який ви критикуєте, спирається на найвищий принцип — принцип суспільного блага.

— А що це за суспільство? Що воно вважає своїм благом? Колись люди вірили, що «благо» — це поняття, окреслене кодексом моральних цінностей, і що жоден громадянин не має права здобувати своїх благ, паплюжачи права іншої людини. Якщо сьогодні вірять у те, що люди-побратими можуть у будь-який спосіб принести мене в жертву заради будь-чого, що вони вважають власним благом, якщо вони вірять, що можуть просто захопити мою власність, бо вона їм потрібна, — що ж, так чинить кожен грабіжник. Існує лише одна відмінність: грабіжник не просить у мене дозволу діяти.

Кілька сидінь скраю було зарезервовано для важливих відвідувачів, які прибули з Нью-Йорка подивитися на суд. Даґні сиділа нерухомо, а на її обличчі не відображалося нічого, крім урочистої зосередженості: вона уважно слухала, знаючи, що потік його слів визначить напрям її життя. Едді Віллерс сидів поруч. Джеймс Таґґарт не приїхав. Пол Ларкін нахилився вперед, випнувши обличчя, загострене, наче морда в тварини; цю схожість увиразнював страх, який тепер перетворювався на злість, ненависть. Містер Моуен — він сидів біля Ларкіна — був чоловік радше невинний і не надто здатний кумекати. Природа його страху була простіша. Він слухав обурено та спантеличено, а потім прошепотів до Ларкіна:

— Господи милосердний, зараз він таки це зробить! Тепер він переконає всю країну, що бізнесмени — вороги суспільного блага!

— Чи слід нам розуміти, — запитав суддя, — що ви ставите власні інтереси вище за суспільні?

— Я вважаю, що таке запитання може виникнути тільки у суспільстві канібалів.

— Що… Про що це ви?

— Я вважаю, що серед людей, які не вимагають незаслуженого і не практикують саможертовності, не може бути конфлікту інтересів.

— Чи слід нам розуміти, що коли громадськість вважатиме за необхідне урізати ваші доходи, ви не визнаєте її права на це?

— Чому ж, визнаю. Громадськість щомиті може урізати мої доходи, відмовившись купувати мою продукцію.

— Ми говоримо про… інші методи.

— Будь-який інший метод урізання доходів — мародерський, саме так я вважаю.

— Містере Ріарден, навряд чи це правильний спосіб захистити себе.

— Я ж сказав, що не захищатимусь.

— Але це нечувано! Чи усвідомлюєте ви всю важкість обвинувачень проти вас?

— Я цього навіть не збираюся розглядати.

— Чи усвідомлюєте ви можливі наслідки свого виступу?

— Цілком.

— Згідно з думкою суддів, представлені обвинуваченням факти не передбачають жодної поблажливості. Суд має владу накласти на вас максимально суворе покарання.

— Накладайте.

— Даруйте?

— Накладайте покарання.

Судді перезирнулися. Потім їхній речник обернувся до Ріардена.

— Це безпрецедентно, — сказав він.

— Це повне порушення процедури, — озвався другий суддя. — Закон вимагає, щоб ви озвучили виправдання на власний захист. Ваша єдина альтернатива — заявити для протоколу, що ви віддаєте себе на волю суду.

— Не віддаю.

— Але ви повинні.

— Тобто, ви очікуєте від мене якоїсь добровільної дії?

— Так.

— Добровільно я ні з чим не погоджуся.

— Але ж закон вимагає, щоб позицію відповідача було представлено в протоколі.

— Ви про те, що я маю вам допомоги легітимізувати процедуру?

— Ну, ні… так… для того, щоб заповнити документ.

— Я вам не допомагатиму.

Третій і наймолодший суддя, який виконував обов’язки прокурора, нетерпляче гарикнув:

— Це смішно і облудно! Ми ж не можемо людину вашого рівня засудити без… — він різко замовк. Хтось у кінці зали гучно присвиснув.

— Я хочу, щоб справжня суть цієї процедури постала саме такою, яка вона є, — понуро сказав Ріарден. — Якщо вам потрібна моя допомога, щоб це замаскувати, ви її не матимете.

— Але ж ми даємо вам шанс себе захистити, а ви від нього відмовляєтеся.

— Я не допомагатиму вам інсценувати, начебто у мене є шанс. Не допомагатиму створювати фікцію правоти там, де прав не визнають. Не допомагатиму створювати видимість здорового глузду, беручи участь у дебатах, у яких пістолет є остаточним аргументом. Не допомагатиму вам вдавати, начебто ви чините правосуддя.

— Але ж закон накладає на вас обов’язок добровільно захищатись!

У кінці зали пролунав сміх.

— У вашій теорії є невідповідність, джентльмени, — поважно сказав Ріарден, — і я не допомагатиму вам її обійти. Якщо ваш вибір — взаємодіяти з людиною насильницькими методами, так і робіть. Однак виявиться, що ви потребуєте добровільної співпраці з боку ваших жертв набагато частіше, ніж вам зараз видається. А ваші жертви повинні зрозуміти, що саме їхня воля — над якою ви не маєте влади — все це уможливлює. Мій вибір — бути послідовним. Я підкорюсь вам і зроблю те, що ви вимагаєте. Все, чого ви від мене прагнете, я виконаю під дулом пістолета. Якщо ви засудите мене до ув’язнення, змушені будете приставити озброєний конвой, щоб мене туди запровадити, бо з власної волі я не зрушу з місця. Якщо оштрафуєте мене, вам доведеться захопити мою власність, щоб відібрати штраф, бо добровільно я його не віддам. Якщо ви вважаєте, що маєте право мене змушувати, відкрито використовуйте пістолети. Я не допомагатиму приховувати суті ваших дій.

Найстарший суддя нахилився вперед, опершись об стіл, і улесливо-іронічно промовив:

— Ви говорите так, ніби виборюєте якісь принципи, містере Ріарден, але ж насправді ви боретеся лише за свою власність, адже так?

— Так, звісно. Я борюся за власність. Чи знаєте ви, які саме принципи це означає?

— Ви стаєте в позу захисника свободи, проте йдеться лише про свободу заробляти гроші.

— Атож. Усе, чого я хочу, — це вільно заробляти гроші. Чи знаєте ви, що означає ця свобода?

— Містере Ріарден, ви ж не хочете, щоб вашу позицію зрозуміли неправильно. Ви ж не хочете підтримати поширеного враження, начебто уникаєте соціальної відповідальності, не дбаєте про добробут ваших співгромадян і працюєте винятково задля власного збагачення.

— Я працюю винятково задля прибутку. Я заробляю ці гроші.

Із натовпу позаду нього пролунав зойк — не обурений, а здивований, натомість судді зреагували мовчанкою. Ріарден спокійно продовжував:

— Ні, я не хочу, щоб мою позицію зрозуміли хибно. З радістю засвідчу її для протоколу. Я цілком погоджуюся з усіма фактами, наведеними щодо мене в газетах, — з фактами, проте аж ніяк не з підозрами. Я працюю винятково задля власного прибутку — це означає, що я продаю свою продукцію людям, які її потребують, і які хочуть та мають можливість її купити. Я не створюю її на шкоду собі задля їхнього зиску, а вони не купують її задля моєї вигоди, завдаючи собі збитків; я не жертвую заради них своїми інтересами, а вони заради мене не жертвують своїми. Ми співпрацюємо на рівних умовах, за взаємною згодою і задля взаємної користі — і я пишаюся кожним пенні, заробленим у такий спосіб. Я заробив гроші власними зусиллями, завдяки вільному обміну та добровільній згоді кожного, з ким я співпрацював, завдяки добровільній згоді тих, хто мене наймав, коли я починав, добровільній згоді тих, хто працює на мене зараз, добровільній згоді тих, хто купує мою продукцію. Я відповім на всі запитання, що ви їх боїтеся мені відверто поставити. Чи бажаю я платити своїм робітникам більше, ніж коштують їхні послуги? Не бажаю. Чи хочу я продавати свою продукцію дешевше, ніж мої покупці згодні мені платити? Не хочу. Чи бажаю я продавати свою продукцію, щоб зазнавати збитків, або й узагалі віддавати її безкоштовно? Не бажаю. Якщо все це — зло, робіть зі мною, що завгодно, згідно з будь-якими стандартами, яких ви дотримуєтеся. Мої стандарти такі. Я сам заробляю собі на життя, як повинна робити кожна чесна людина. Я відмовляюся визнати злочином факт власного існування і те, що я мушу працювати, щоб це існування підтримувати. Я відмовляюся визнати злочином той факт, що я спроможний працювати і мені це вдається. Я відмовляюся визнавати злочином свою здатність працювати краще за більшість людей і те, що моя робота має вищу ціну, ніж робота моїх сусідів, вищу ціну, ніж бажає платити більшість людей; я відмовляюся вибачатися за свій хист, відмовляюся перепрошувати за власний успіх, відмовляюся просити пробачення за свої гроші. Якщо це — зло, зробіть із ним все, що зможете. Якщо це те, що, на думку громадськості, шкодить її інтересам, нехай громадськість мене знищить. Такий мій кодекс — іншого я не прийму.

Я міг би сказати вам, що зробив більше добра іншим, ніж будь-хто із вас будь-коли здатен зробити, але не скажу цього, бо не ставлю собі за мету робити добро іншим, не вважаю це виправданням власного існування; так само, як не визнаю, що благо інших здатне виправдати загарбання моєї власності чи руйнування мого життя. Я не скажу, що благополуччя інших є метою моєї роботи, мета — моє власне благополуччя, і я зневажаю людей, які нехтують своїм. Я міг би сказати вам, що ви не даєте користі суспільству, що жодного благополуччя не можна досягнути ціною людської самопожертви, що коли ти порушуєш права однієї людини, то порушуєш права всіх, а суспільство безправних істот приречене бути знищеним. Я міг би сказати, що ви досягнете і можете досягнути лише універсальної руйнації, як це стається із кожним мародером, коли жертв більше не залишається. Я міг би сказати, але не казатиму.

Я заперечую не якусь вашу конкретну політику, а ваші моральні засади.

Якби правдою було те, що люди можуть досягти блага, перетворюючи окремих осіб на жертовних тварин, і мене попросили б пожертвувати собою заради істот, які хотіли б вижити ціною моєї крові, якби мене попросили послужити інтересам суспільства, які не збігаються, суперечать моїм власним, або їх уважають вищими за мої, — я б відмовився, я відкинув би це прохання, як наймерзенніше зло, я боровся б із ним усіма доступними мені засобами, я боровся б із усім людством, навіть якби від смерті мене відділяла лише хвилина, я боровся б із повним переконанням праведності моєї боротьби та права істоти жити. Нехай ніхто не зрозуміє мене хибно. Якщо люди, які називають себе громадськістю, переконані, що їхнє благо вимагає жертв, тоді я скажу: хай буде прокляте це благо, мені воно не потрібне!

Зала вибухнула оплесками.

Ріарден обернувся, вражений дужче за суддів. Він бачив обличчя, осяяні сміхом та палким захопленням, і обличчя, що благали про допомогу; бачив, як проривається назовні їхній мовчазний відчай; бачив ті ж злість і обурення, що їх сам відчував, ці почуття вихоплювалися у дикій зухвалості їхніх овацій; бачив погляди, сповнені обожнення і сподівань. Були там і обличчя молодиків із роззявленими ротами та злостивих неохайних жінок, тих, які під час показів кінохронік починають свистіти, варто на екрані з’явитися бізнесменові. Ці не намагались якось протидіяти, просто мовчали.

Коли він поглянув на юрбу, люди побачили в його обличчі те, чого не змогли викликати суддівські погрози: першу ознаку емоції.

Через кілька секунд залунало люте гепання молотка по столу і один із суддів загорлав:

— …інакше я накажу очистити судову залу!

Ріарден знову відвернувся від столу, ковзнувши поглядом по секції відвідувачів. Зупинився на Даґні — так, що це могла помітити тільки вона, наче кажучи: «Діє». Її можна було б назвати спокійною, якби не очі, що, здавалося, стали завеликі для її обличчя.

Едді Віллерс усміхався тією усмішкою, що замінює чоловікам сльози. Містер Моуен був остовпілий. Пол Ларкін втупився в підлогу. Обличчя Бертрама Скаддера та Ліліан не відображали нічого. Ліліан сиділа в кінці ряду; нога на нозі, норкова накидка навхрест звисала з її правого плеча до лівого стегна. Не рухаючись, вона дивилася на Ріардена.

Серед усіх складних та інтенсивних почуттів Ріарденові вдалося виокремити жаль і тугу: було одне обличчя, яке він сподівався побачити, яке шукав від початку засідання, присутності якого бажав дужче, ніж будь-кого іншого. Проте Франциско д’Анконія не приїхав.

— Містере Ріарден, — промовив найстарший суддя, доброзичливо усміхаючись і докірливо розводячи руками, — як шкода, що ви так неправильно нас зрозуміли. Ось у чому проблема: бізнесмени відмовляються зближуватись із нами, уникають духу довіри та дружби. Вони, здається, сприймають нас за ворогів. Чому ви говорите про якусь жертву? Що змушує вас доходити до таких крайнощів? У нас немає жодного наміру захоплювати вашу власність чи руйнувати вам життя. Ми не збираємося зашкодити вашим інтересам. Ми цілком усвідомлюємо винятковість ваших досягнень. Наша мета — лише збалансувати соціальний тиск і застосовувати правосуддя до всіх. Справжня мета цього слухання — не суд, а дружня дискусія задля взаємного розуміння та співпраці.

— Я не співпрацюю під прицілом пістолета.

— До чого тут пістолети? Справа не настільки серйозна, щоб вдаватися до таких порівнянь. Ми усвідомлюємо, що провина лежить здебільшого на містерові Кеннеті Данаґґерові, який спровокував порушення закону, тиснучи на вас. І він визнав свою провину: втік, щоб уникнути суду.

— Ні. У нас була рівноправна, взаємна, добровільна домовленість.

— Містере Ріарден, — втрутився другий суддя, — ви можете не поділяти деяких наших ідей, але все вже сказано і зроблено, ми працюємо задля спільної мети: заради людського блага. Ми усвідомлюємо, що ви були змушені переступити через технічні нюанси, визначені законом, через критичну ситуацію на вугільних копальнях і надзвичайну важливість пального для громадського добробуту.

— Ні. Мене змусили мій власний прибуток і мої власні інтереси. Як це уплинуло на вугільні копальні та громадський добробут, визначати вам. Це не було моєю мотивацією.

Містер Моуен спантеличено подивився навколо і прошепотів до Пола Ларкіна:

— Якось дивно все пішло.

— О, замовкніть! — гиркнув Ларкін.

— Я впевнений, містере Ріарден, — сказав найстарший суддя, — що ви не вважаєте насправді — так само, як не вважає і публіка, — що ми ставимося до вас, як до жертви. Якщо у когось склалось аж таке хибне враження, ми жадаємо довести, що це неправда.

Судді вийшли, щоб узгодити вирок. Вони повернулися швидко: увійшли до зловісної тиші залу і повідомили, що на Генрі Ріардена накладено штраф на суму п’ять тисяч доларів, але вирок призупинено.

Хвилі дошкульного сміху прокотилися крізь овації, що здійнялися в залі. Оплески було адресовано підсудному, сміх — суддям.

Ріарден стояв нерухомо, не обертаючись до юрби, ледве чуючи оплески. Стояв і дивився на суддів. На його обличчі не було тріумфу чи захвату. Застигло і напружено він споглядав картину навпроти, гірке здивування в його погляді межувало зі страхом. Він бачив, який жахливо нікчемний був ворог, що руйнував весь світ. Ріарден почувався так, ніби після років подорожі через сплюндровані ландшафти, повз руїни великих фабрик, рештки потужних двигунів, тіла непереможних чоловіків, сподіваючись зустріти грабіжника-велетня, він нарешті знаходить цього руйнівника, який виявляється щуром, що, почувши людські кроки, метушливо зникає у сховку. Якщо це те, що нас перемогло, подумав він, то провина лежить на нас самих.

Люди, що протискалися, щоб його оточити, затягнули Ріардена вглиб судової зали. Він усміхався у відповідь на їхні усмішки, у відповідь на шалене, трагічне завзяття їхніх облич. У його усміху проступав смуток.

— Благослови вас Боже, містере Ріарден! — сказала літня жінка у подертій хустці на голові. — Чи не могли б ви нас порятувати, містере Ріарден? Вони їдять нас живцем, і не варто себе дурити, начебто переслідують самих лише багатих, — чи знаєте, що коїться з нами?

— Слухайте, містере Ріарден, — мовив чоловік, схожий на робітника фабрики, — це багатії продають нас до бісової матері. Скажіть тим угодованим покидькам, які так поспішають усе повіддавати, що, відмовляючись від своїх палаців, вони здирають із нас шкіру живцем.

— Я знаю, — сказав Ріарден.

Це наша провина, подумав він. Якщо ми — рушії, годувальники, доброчинці людства — дозволили накласти на себе тавро зла і мовчки витримували покарання за власні статки, то тріумфу якого «добра» ми сподівались у світі?

Він поглянув на людей навколо. Сьогодні вони його вітали. Вітали біля лінії Джона Ґолта.

Але завтра вимагатимуть нового закону від Веслі Моуча та проекту про безкоштовне житло від Оррена Бойла, поки його балки падатимуть їм на голови. Вони робитимуть це, бо їм накажуть забути, наче гріх, те, що змусило їх аплодувати Генкові Ріардену.

Чому вони були готові визнати свої найважливіші миті гріхом?

Чому прагнули зраджувати в собі найкраще? Що примушувало їх вірити, наче земля — царство зла, де відчай — їхня справжня доля? Він не міг назвати причини, але знав, що її слід назвати. Він бачив її, як величезний знак запитання посередині цієї судової зали, — відповісти на нього тепер було його обов’язком.

Ось справжній вирок, який на нього наклали, подумав Ріарден: з’ясувати, яка ідея, яка проста ідея, доступна найпересічнішій людині, примусила людство ухвалити закони, що вели його до самознищення.

— Генку, я більше ніколи не подумаю, що це безнадійно, більше ніколи, — сказала того вечора після суду Даґні. — Я ніколи не відчую спокуси все покинути. Ти довів, що правда завжди діє і завжди перемагає… — вона замовкла, а потім додала:

— Якщо тільки знати, що таке правда.

Наступного дня під час вечері Ліліан сказала йому:

— Отже, ти переміг, так?

Її голос звучав ухильно. Далі вона нічого не говорила, просто дивилась на нього, ніби розглядаючи якусь таємницю.

Годувальниця на заводі запитав:

— Містере Ріарден, що таке моральні засади?

— Те, з чим матимеш багато проблем.

Хлопець насупився, а потім знизав плечима і засміявся:

— Боже, яке то було чудове шоу! Як же ви їх побили, містере Ріарден! Я сидів біля радіо і просто вив.

— Звідки ти знаєш, що я їх побив?

— Побили, хіба ні?

— Ти певен?

— Звісно, певен.

— Те, що змушує тебе бути певним, і є моральними засадами.

Газети мовчали. Досі цій справі присвячували стільки перебільшеної уваги, а тепер складалося враження, ніби вона не варта й слова. На останніх сторінках з’являлися короткі замітки, сформульовані такими загальними фразами, що читач не міг зауважити жодного натяку на якусь суперечливу тему.

Бізнесмени, з якими він зустрічався, здавалося, прагнули уникати розмов про суд. Декотрі зовсім нічого про це не казали; вони відверталися, а на їхніх обличчях вимальовувалось особливе обурення, приховане намаганням ухилитися, наче ці люди боялись, що сам лише погляд у його бік можуть потрактувати, як висловлення позиції. Інші наважувалися коментувати:

— На мою думку, Ріардене, це було страшенно немудро з вашого боку… Мені здається, зараз не час наживати ворогів… Нам не варто викликати обурення.

— Чиє обурення? — запитав він.

— Не думаю, що урядові це сподобається.

— Ви ж бачили наслідки.

— Хтозна… Громадськість такого не прийме, це викличе роздратування.

— Ви ж бачили реакцію громадськості.

— Не знаю… Ми ж так старалися не давати підстав для всіх цих обвинувачень в егоїстичній жадібності, а ви віддали зброю ворогові.

— Невже ви радше погодитесь із ворогом, що не маєте права на свої прибутки та власність?

— О, ні, ні, звісно, ні, але навіщо вдаватися до крайнощів? Завжди існує золота середина.

— Золота середина між вами і вашими вбивцями?

— Навіщо вдаватися до таких слів?

— Те, що я сказав на суді, — правда чи ні?

— Усе це перекрутять і потрактують неправильно.

— Це правда чи ні?

— Громадськість надто недалека, щоб долати такі проблеми.

— Правда чи ні?

— Зараз не час вихвалятися багатством: популяція вмирає від голоду. Це тільки спокушає їх відібрати у нас усе.

— А якщо казати, що у вас немає права володіти власними статками, тимчасом як це право є у них, — це їх зупинить?

— Ну, не знаю…

— Мені не подобається те, що ви казали під час суду, — зауважив ще хтось. — Я взагалі з вами не погоджуюсь. Особисто я пишаюсь тим, що працюю задля суспільного блага, а не тільки для власного збагачення. Мені подобається думати, що у мене є вища мета, і що я не лише заробляю собі на триразове харчування та лімузин «Гаммонд».

– І мені не подобається ідея про відсутність будь-яких законів та будь-якого контролю, — сказав інший. — Я вам кажу: вони землю рвуть копитами, щоб їх переробити. Але — жодного контролю взагалі? Я з таким не погоджуся. Думаю, певний контроль необхідний. Контроль задля суспільного блага.

— Перепрошую, джентльмени, — сказав Ріарден, — що я буду змушений рятувати ваші дурнуваті карки разом зі своїм.

Гурт бізнесменів на чолі з містером Моуеном не видали у зв’язку з судом жодної заяви. Але через тиждень після засідання повідомили — і їхнє повідомлення супроводжувалося надмірною кількістю реклами, — що збираються пожертвувати гроші на будівлю майданчика для дітей безробітних.

Бертрам Скаддер не згадував про суд у своїй колонці. Але за десять днів, переповідаючи різні плітки, написав: «Певне розуміння суспільної цінності містера Генка Ріардена можна отримати, взявши до уваги той факт, що серед усіх соціальних груп найнебажанішим його вважають власні колеги-бізнесмени. Його старомодна нещадність нестерпна навіть для хижих баронів, які полюють за прибутком».

Якось грудневого вечора, коли вулиці під його вікнами нагадували забиту горлянку, що кашляє клаксонами напередодні Різдва, Ріарден сидів у своєму номері в готелі «Вейн-Фолкленд», ведучи боротьбу з ворогом, значно небезпечнішим за втому чи страх: то була відраза, викликана необхідністю взаємодіяти з людськими створіннями.

Він сидів, не бажаючи виходити в місто, не бажаючи рухатися, наче був прикутий ланцюгом до крісла і до цієї кімнати. Упродовж багатьох годин він намагався ігнорувати емоцію, схожу на напад ностальгії: його певність, що єдина людина, яку він прагнув побачити, була тут, у цьому готелі, але на кілька поверхів вище.

Протягом кількох минулих тижнів він ловив себе на тому, що марнує час у вестибюлі щоразу, заходячи до готелю чи покидаючи його; він тинявся без діла біля поштової стійки або газетного кіоску, вдивляючись у квапливу течію людей, сподіваючись побачити серед них Франциско д’Анконію. Він ловив себе на тому, що проводить самотні вечері в ресторані «Вейн-Фолкленд», не зводячи очей із завіси на вході. А зараз упіймав на тому, що сидить у своїй кімнаті, думаючи про те, що відстань — лише кілька поверхів.

Ріарден звівся на ноги, засміявшись здивовано й обурено водночас. Подумав, що поводиться, наче жінка, яка очікує телефонного дзвінка і бореться зі спокусою покласти край тортурам, зробивши перший крок. Не було жодної причини, яка заважала йому піти до Франциско д’Анконії, якщо це справді те, чого йому хотілось. І все ж, вирішивши це зробити, він відчув у потужності власного полегшення небезпечний присмак капітуляції.

Ріарден ступив до телефону, щоб подзвонити в номер Франциско, але зупинився. Він прагнув не цього. Йому хотілося просто прийти — без попередження, як прийшов до нього в офіс Франциско. Ось що, як видавалося, встановить між ними невстановлену рівноправність.

Прямуючи до ліфта, він подумав: Франциско не буде на місці, а якщо й буде, то, швидше за все, ти знайдеш його в товаристві якоїсь дівулі, й це піде тобі на користь. Однак ця думка видавалася несправжньою, не стосувалась чоловіка, разом із яким він був біля горнила печі. Він рішуче зачекав на ліфт, дивлячись угору, впевнено пройшов коридором, відчуваючи, як гіркота всередині перетворюється на радість, і постукав у двері.

Пролунала рубана відповідь Франциско:

— Заходьте!

Голос був неуважний і безцеремонний.

Ріарден відчинив двері й зупинився на порозі. Одна з найкоштовніших готельних ламп із атласним абажуром стояла на підлозі посеред кімнати, відкидаючи світло на широкі аркуші проектувального паперу. Франциско д’Анконія, без піджака, лежав на животі; пасмо волосся впало йому на обличчя, він спирався на лікті й покусував кінчик олівця, сконцентрувавшись на якійсь точці складного креслення перед ним. Голови не підвів; здавалося, відразу ж забув, що у двері стукали. Ріарден намагався зрозуміти, що зображено на кресленні: найбільше було схоже на секцію ливарні. Він дивився вражено та зачудовано. Якби він міг втілити в реальність власний образ Франциско д’Анконії, то саме така картинка постала б перед ним: постать цілеспрямованого молодого працівника, зосередженого на складному завданні. За мить Франциско підвів голову. Негайно після цього він підстрибнув, опинившись на колінах. Його усмішка промовляла про недовірливу радість. Він поквапливо схопив креслення і відкинув його набік, зображенням до підлоги.

— Я вам завадив? — запитав Ріарден.

— Нічого особливого. Заходьте, — він щасливо всміхався. Ріарден раптово відчув певність, що Франциско теж чекав на їхню зустріч, чекав, як на свою перемогу, в яку не надто вірив.

— Що ви робили? — поцікавився Ріарден.

— Просто розважався.

— Дозвольте поглянути.

— Ні.

Він звівся і відштовхнув креслення ногою ще далі.

Ріарден зауважив: якщо його обурювала зухвала власницька поведінка Франциско у нього в офісі, сам він поводився зараз так само, — не пояснив, навіщо прийшов, однак перетнув кімнату і буденно сів у крісло, наче у себе вдома.

— Чому ви не прийшли, щоб продовжити те, що почали? — запитав він.

— Ви і без мене блискуче це продовжили.

— Ви про суд?

— Так, я про суд.

— А звідки ви знаєте? Вас же там не було.

Франциско усміхнувся, бо інтонація Ріардена свідчила, що він не договорює ще одного речення: «Я на вас чекав».

— А вам не спадало на гадку, що я міг чути кожне слово по радіо?

— Справді? І вам сподобалося слухати власні міркування в ефірі з уст своєї маріонетки?

— Це не так, містере Ріарден. Це не мої міркування. Хіба ви не завжди жили згідно з тим, про що говорили?

— Так.

— Я тільки допоміг зрозуміти, що вам слід цим пишатися.

— Я радий, що ви слухали.

— Це було чудово, містере Ріарден, — тільки десь на три покоління запізно.

— Ви про що?

— Якби в ті часи бодай один бізнесмен мав відвагу сказати, що він працює винятково заради власного прибутку, і сказати про це з гордістю, — він урятував би світ.

— Я не вважаю, що світ уже втрачено.

— Не втрачено. І ніколи не буде. Але ж Господи! Скільки зусиль би він нам зберіг!

— Що ж, думаю, нам слід боротися, незважаючи на еру, в якій ми опинились.

— Так… Знаєте, містере Ріарден, раджу взяти текст вашої промови в суді й перечитати її. А потім подумати, чи послідовно ви практикуєте сказане, чи ні.

— Хочете сказати, що не практикую?

— Самі побачите.

— Я знаю, що ви хотіли сказати мені щось важливе тієї ночі на заводі, коли сталась аварія. Чому б вам це не зробити?

— Ні. Ще зарано.

Франциско поводився так, наче у візиті Ріардена не було нічого незвичайного, наче сприймав його, як природний перебіг подій: так, як завжди поводився у присутності Ріардена. Однак Генк зауважив, що він не був такий спокійний, яким хотів видаватися. Франциско походжав кімнатою, намагаючись вивільнити емоцію, про існування якої не бажав зізнаватися. Він забув про лампу, що й досі стояла на підлозі, служачи єдиним джерелом світла у кімнаті.

— На вас очікувало багато неприємних відкриттів? — запитав Франциско. — Як вам поведінка ваших колег-бізнесменів?

— Думаю, на це варто було сподіватися.

Напруженим від злості та жалю голосом Франциско сказав:

— Минуло дванадцять років і все ж я досі не можу спокійно на це дивитися!

Здавалося, ці слова вихопились у нього мимовільно, — наче, намагаючись притлумити власні емоції, він промовив приховані слова.

— Дванадцять років відколи? — запитав Ріарден.

На мить запала тиша, а потім Франциско спокійно відповів:

— Відколи я зрозумів, що роблять ці люди, — і додав:

— Я знаю, крізь що ви зараз проходите… І що чекає на вас попереду.

— Дякую, — мовив Ріарден.

— За що?

— За те, чого так старанно намагаєтеся не виявляти. Але не турбуйтеся за мене. Я можу це витримати… Знаєте, я прийшов сюди не тому, що хотів поговорити про себе чи навіть про суд.

— Задля вашої присутності я погоджусь на будь-яку обрану вами тему.

Він вимовив це з інтонацією куртуазного жарту. Проте інтонація не могла приховати того, що він саме це і мав на думці.

— Про що ви хотіли зі мною поговорити?

— Про вас.

Франциско якусь мить дивився на Ріардена мовчки, а потім стиха відповів:

— Добре.

Якби Ріарденові почуття можна було негайно перетворити на слова, пропустивши крізь перепону його волі, він закричав би: «Не покидай мене — ти мені потрібен; я борюсь із усіма, я сягнув уже своєї межі й приречений боротись далі, і я потребую знань єдиної людини, якій можу довіряти, поважати, якою можу захоплюватися і потребую, як єдиної доступної зброї!»

Натомість він почав говорити спокійно і дуже просто; єдиною ознакою особистого зв’язку, що між ними існував, була щирість, яка виникала з безпосередніх, беззастережно раціональних тверджень та передбачала таку ж чесність від слухача:

— Знаєте, думаю, що єдиний справжній моральний злочин, який може скоїти одна людина супроти іншої, — це спроба створити (словами чи діями) враження суперечливості, нереальності, ірраціональності, й таким чином викривити розуміння раціонального у своєї жертви.

— Це правда.

— Якщо я скажу, що це та дилема, яку ви переді мною поставили, то чи допоможете ви мені відповісти на особисте запитання?

— Спробую.

— Я не мушу казати вам (думаю, ви це знаєте), що мені ніколи не випадало зустрічати такої видатної людини, як ви. Я практично готовий прийняти — не як правильний, але, принаймні, як можливий, — той факт, що ви відмовилися застосовувати ваш визначний хист у нинішньому світі. Однак те, що робить людина з відчаю, не обов’язково є ключем до його характеру. Я завжди думав, що справжній ключ — у тому, що дає насолоду.

Саме це й здається мені нестерпним: хай від чого відмовилися, поки що ви живий, тому як вам вдається знаходити задоволення у марнуванні вашого безцінного життя на біганину за дешевими жінками та недоумкувате гаяння часу?

Франциско дивився на нього з ясною здивованою усмішкою, немов казав: «Ні? Ви не хотіли говорити про себе? У чому ж тоді, як не у відчайдушній самотності, зізнаєтеся зараз, роблячи проблему моєї особи важливішою за будь-яке інше запитання?»

Усмішка перетворилася на м’який, доброзичливий сміх; здавалося, запитання не створило йому жодних проблем, не зачепило жодних болісних таємниць.

— Містере Ріарден, існує спосіб розв’язати будь-яку дилему такого штибу. Зверніться до ваших передумов.

Він сів на підлогу, зручно вмостившись, весело готуючись до приємної розмови.

— Те, що я видатна людина, — це ваше особисте переконання?

— Так.

— Чи знаєте ви напевно, що я марную життя, бігаючи за жінками?

— Ви ніколи цього не заперечували.

— Заперечувати? Я вляпався у великі проблеми, створюючи таке враження.

— Хочете сказати, що це неправда?

— Я схожий на чоловіка з жалюгідним комплексом неповноцінності?

— О, Боже, ні!

— Тільки такі люди гайнують життя, увиваючись за жінками.

— Ви про що?

— Ви пам’ятаєте мої слова про гроші та про людей, які прагнуть вивернути закон причин та наслідків? Людей, які намагаються замінити розум, привласнюючи результати розумової діяльності? Що ж, чоловік, який себе зневажає, намагається набути самоповаги за допомогою сексуальних пригод. Зробити це неможливо, тому що секс — не причина, а наслідок та вираження відчуття власної цінності цього чоловіка.

— Поясніть, будь ласка.

— Вам ніколи не здавалося, що це те саме? Чоловіки, які думають, що багатство походить із матеріальних ресурсів і не має жодних інтелектуальних передумов чи значень, — це ті ж чоловіки, які думають (із тих же причин), що секс — це фізична здатність, що функціонує незалежно від людського розуму, вибору або кодексу цінностей. Вони думають, що твоє тіло створює бажання і робить за тебе вибір, — приблизно так само, як залізна руда сама себе перетворює на залізничні рейки з власної волі. Але ж насправді сексуальний вибір людини — це результат і сума її фундаментальних переконань. Розкажіть мені, що певний чоловік вважає сексуальною привабливістю, — і я викладу вам усю його життєву філософію.

Покажіть мені жінку, з якою він спить, і я розповім вам, наскільки він себе цінує. Байдуже, які викривлені ідеї проголошує він про чесноти самовідданості, секс — найегоїстичніша дія серед усіх, дія, яку неможливо виконувати з будь-яких інших мотивів, крім власного задоволення (ви тільки подумайте про реалізацію його в дусі самовідданої благочинності!), дія, неможлива в самоприниженні, можлива лише в захваті собою, в певності, що тебе жадають і ти вартий жадання. Це акт, який змушує чоловіка оголювати свій дух так само, як він оголює тіло, приймати своє его, як він приймає стандарти цінностей. Його завжди приваблюватимуть жінки, які відображають найглибші візії себе самого, жінки, чия поступливість дозволяє пережити — або вдати — сенс самоповаги. Чоловік, який гордовито певний власної цінності, бажатиме жінку найвищого можливого типу, жінку, якою він захоплюватиметься, найсильнішу жінку, яку так складно завоювати, бо тільки справжня героїня подарує йому відчуття досягнення, на що ніколи не здатна буде тупоголова лярва. Він не намагається… У чому річ? — запитав, побачивши вираз Ріарденового обличчя: напруження, що не могло бути звичайним зацікавленням в абстрактній бесіді.

— Продовжуйте, — суворо мовив Ріарден.

— Він не намагається набити собі ціни, він прагне її виразити. Не існує конфлікту між стандартами його розуму та бажаннями тіла. Однак чоловік, переконаний у власній нікчемності, матиме жінку, яку зневажатиме, — адже вона відобразить його таємне нутро, звільнить його від об’єктивної реальності, в якій він постає; як шахрайка, подарує йому короткочасну ілюзію його власної цінності та нетривалу втечу від морального кодексу, який над ним тяжіє. Погляньте на потворний безлад, який роблять зі своїм сексуальним життям більшість чоловіків, і погляньте на безлад протиріч, який вони вважають своєю моральною філософією. Одне витікає з іншого. Любов — це наша відповідь на наші ж найвищі цінності, і не може бути чимось іншим. Щойно чоловік спотворює власні цінності та бачення існування, щойно починає сповідувати ідею, що любов — це не втіха для себе, а самозречення, що чесноти — це не гордість, а жалість, біль, слабкість та жертовність, що найшляхетніша любов народжується не з обожнення, а з благодійності, не як реакція на цінності, а відповідь на невідповідність, — і йому доведеться розрізати себе навпіл. Його тіло більше йому не коритиметься, не пасуватиме, зробить його імпотентом перед жінками, яких він начебто кохає, і тягнутиме до найнижчого типу шльондр, яких тільки можна знайти. Його тіло завжди слухатиметься основної логіки його найглибших переконань. Якщо він вірить, що невідповідності — це цінності, то проклинатиме існування і вважатиме його злом, і тільки зло його приваблюватиме. Він прокляв себе і почуватиме, що розбещеність — все, чим він гідний насолоджуватися. Він прирівняв чесноти до болю, тому вважатиме слабкості єдиним полем для радості. Тоді він кричатиме, що його тіло має власні лихі бажання, і що розум не здатен із ними боротися, що секс — це гріх, що справжня любов — це чиста емоція духу. А потім дивуватиметься, чому кохання приносить йому саму лише нудьгу, а секс — нічого, крім сорому.

Відвівши очі, Ріарден поволі промовив, не усвідомлюючи, що думає вголос:

— Принаймні… я ніколи не приймав того, іншого переконання… Я ніколи не почувався винним за те, що заробляю гроші.

Франциско не звернув уваги на першу частину зауваження. Він усміхнувся і гаряче промовив:

— Ви теж бачите, що це одне й те ж? Ні, ви ніколи не приймали жодного аспекту їхньої віри. Ви б не змогли себе до такого змушувати. Якщо навіть намагалися проклясти секс, як зло, все одно виявляли, що, проти власної волі, дієте на правильних моральних засадах. Вас приваблювали найкращі жінки. Ви завжди хотіли героїню. Ви неспроможні принижувати себе. Ви не могли б повірити, що існування — це зло, що ви — безпорадна істота, замкнута в безнадійному всесвіті. Ви — чоловік, розум якого завжди визначав форму матерії. Ви — чоловік, який знає, що платонічна любов, так само, як ідея, не виражена у фізичній дії, є мерзенним лицемірством, а секс, відокремлений від власного кодексу цінностей, як і фізична дія, яку не провадить ідея, — самоомана дурнів. Усе це частинки одного, і ви це знаєте. Це знає ваше недоторканне почуття самоповаги. Ви не могли б прагнути жінку, яку зневажаєте. Тільки людина, яка звеличує чистоту любові, позбавлену потягу, здатна на збочений потяг, позбавлений любові. Але погляньте: більшість людей — це створіння, розкраяні навпіл, вони у відчаї кидаються з одного берега на інший. Один підвид цих половинок — це чоловік, який зневажає гроші, заводи, хмарочоси та власне тіло. Він дотримується неокреслених поглядів на такі незбагненні теми, як сенс життя, й таке ж його власне бачення чеснот. І він же плаче з відчаю, бо нічого не відчуває до жінки, яку поважає, натомість потрапляє в рабство невідворотної пристрасті до шльондри з якогось рову.

Такого чоловіка люди називають ідеалістом. Інший підвид половинок — чоловік, якого люди називають практичним; він зневажає принципи, абстракції, мистецтво, філософію та власний розум. Надбання матеріальних об’єктів він вважає єдиною метою існування і висміює потребу визначити мету цього надбання чи джерело походження. Він сподівається отримати від них задоволення — і дивується, коли що більше отримує, то менше відчуває. Цей чоловік витрачає свій час, переслідуючи жінок. Погляньте на потрійне шахрайство, яке він щодо себе коїть. Він не усвідомить потреби в самоповазі, оскільки глузує з таких понять, як моральні цінності. І все ж він відчуває глибоке презирство до себе, яке виникає з переконання, що він — шматок м’яса. Хоч і знає, що секс — це фізичний вияв відданості особистим цінностям, він цього не визнає. Таким чином, проходячи крізь рух наслідку, він намагається здобути те, що мало би бути причиною. Намагається отримати від жінок, які його оточують, відчуття власної цінності, та забуває, що жінки, яких він обирає, не мають ані характеру, ні власних поглядів, ні ціннісних стандартів. Сам себе він запевняє, що женеться тільки за фізичним задоволенням, — але погляньте, як він втомлюється від цих жінок на тиждень чи одну ніч, як зневажає професійних повій і як любить уявляти, що спокушає доброчесних дівчат, які заради нього роблять винятки. Він шукає досягнень, але не знаходить. Яка велич може бути в змаганні немудрого тіла? Ось вам той, хто бігає за жінками. Чи пасує мені цей опис?

— Боже, ні!

— В такому разі, не запитуючи мене, ви можете судити, скількох жінок у своєму житті я намагався спокусити.

— Але яким дивом ви постійно з’являлися на перших шпальтах газет усі ці дванадцять років?

— Я витратив багато грошей на найбільш показово-вульгарні вечірки, які тільки можна було вигадати, і трохи часу на те, щоб мене бачили з відповідним типом жінок. Щодо решти… — він замовк, а після паузи продовжив:

— У мене є деякі друзі, які це знають, але ви — перша людина, якій я звіряюся всупереч власним правилам: я ніколи не спав із жодною з тих жінок. Я навіть не торкнувся до жодної з них.

— Але найнеймовірніше те, що я вам вірю.

Лампа, що стояла на підлозі позаду нього, відкидала на обличчя Франциско — варто було йому нахились уперед — посічені смужки світла. Вираз Франциско промовляв про безневинну радість.

— Якби ви уважно переглянули ті газети, то побачили б, що сам я ніколи нічого такого не казав. Це жінки не тямилися потрапити у друк з історіями про те, що нас із ними бачили в ресторані, та зі свідченнями про мої з ними палкі романи. Ці жінки мають ту ж мету, що й чоловіки, які бігають за жінками, — вони прагнуть набити собі ціну якнайбільшим числом завойованих чоловіків та їхньою славою. Тільки у цих жінках ще більше фальші, адже цінність, яку вони шукають — це навіть не реальний факт: ця цінність полягає у враженні, яке вони справляють, та у заздрощах решти жіноцтва. Що ж, ті стерви отримали від мене те, що хотіли, — але в буквальному сенсі: без претензії, на яку вони розраховували, претензії, що приховує від них їхнє бажання. Ви думаєте, вони хотіли спати зі мною чи з будь-яким іншим чоловіком? Та вони неспроможні на таке справжнє і чесне бажання. Вони прагнули поживи для свого марнославства — і я їм його дав. Я подарував їм можливість вихвалятися перед своїми друзями та потрапити до скандальних хронік у ролі видатних спокусниць. Але чи знаєте ви, що це справляє той же ефект, що й ваш вчинок на суді? Якщо хочете подолати будь-яке нице шахрайство — дотримуйтесь його у буквальному сенсі, не додаючи від себе нічого, щоб проявити його суть. Ті жінки все зрозуміли. Вони побачили: заздрість до того, чого вони не досягли, не дає їм задоволення. Замість самоповаги вигадані історії про романи зі мною вселили в них іще глибше відчуття неповноцінності: кожна з них знає, що намагалась — і зазнала поразки. Якщо її суспільний стандарт цінностей — затягнути мене в ліжко, то вона не може дотягнутися до нього. Думаю, ці жінки ненавидять мене дужче, ніж будь-який чоловік на світі. Проте моя таємниця у безпеці, адже кожна з них думає, що вона — єдина, кому не вдалося, тимчасом як усі решта досягли успіху, тому вона ще палкіше розповідатиме про наш роман і ніколи не видасть правди.

— Але що ж ви накоїли зі своєю репутацією?

Франциско знизав плечима:

— Ті, кого я поважаю, все одно колись довідаються про мене правду. Решта ж, — його обличчя стало жорстоке, — решта вважатимуть мою справжню сутність втіленням зла. Тож нехай дослухаються до того, чому вірять, — перших сторінок газет.

— Але для чого? Навіщо ви це робили? Щоб провчити їх?

— Чорт, ні! Я хотів, щоб мене мали за гульвісу.

— Чому?

— Гульвіса — це чоловік, який тільки й здатен, що цвиндрити гроші.

— Нащо вам така потворна роль?

— Для маскування.

— Нащо?

— З особистих причин.

— Яких?

Франциско похитав головою.

— Не просіть мене про це розповідати. Я й так сказав вам більше, ніж мав. Усе одно ви невдовзі довідаєтеся решту.

— Якщо це більше, ніж я повинен був знати, то чому ви розповіли?

— Бо… вперше за багато років ви змусили мене втратити терпіння.

В його голосі знову з’явились інтонації, що зраджували притлумлені емоції.

— Бо я ніколи так не хотів, щоб хтось знав про мене правду: за винятком вас. Бо знав, що ви зневажаєте гульвіс дужче за інші типи чоловіків, — так само, як і я. Гульвіса? Усе своє життя я любив лише одну жінку, люблю її зараз і любитиму завжди!

Ці слова вирвались у нього мимоволі. Стишивши голос, Франциско додав:

— Я ніколи не зізнався в цьому жодній людині… Навіть їй самій.

— Ви її втратили?

Франциско сидів, утупившись у простір перед собою. За мить безбарвно відповів:

— Сподіваюся, ні.

Лампа освітлювала нижню частину обличчя, тому Ріарден не міг бачити його очей. Бачив тільки рот, покреслений зморшками, що таїли в собі витривалість та химерну урочисту покірність. Ріарден зрозумів, що цієї рани не варто більше ятрити.

Настрій Франциско різко змінився. Він сказав:

— Чекати залишилося зовсім недовго! — і звівся на ноги, усміхаючись.

— Оскільки ви мені довіряєте, — мовив Ріарден, — я хочу відкрити вам власну таємницю. Я хочу, щоб ви знали, що я довіряв вам уже до того, як прийшов сюди. І, можливо, згодом я потребуватиму вашої допомоги.

— Ви — єдина людина, якій я з радістю допоможу.

— З вами пов’язано багато такого, чого я не розумію, проте не сумніваюся: другом мародерів вас точно не назвеш.

— Бо я їм не друг.

Обличчя Франциско весело сяйнуло — він ніби чогось не договорював.

— Отож, я знаю, що ви мене не зрадите, якщо скажу вам, що збираюся продавати ріарден-метал клієнтам, яких сам обиратиму, у тих об’ємах, що вважатиму їх за потрібні, й тоді, коли сам захочу. Зараз я готуюся передати замовлення удвадцятеро більше, ніж те, за яке мене судили.

Сидячи на бильці крісла на відстані кількох метрів, Франциско насупився і схилився вперед, мовчки дивлячись на Ріардена.

— Ви думаєте, що таким чином із ними боретеся? — запитав він нарешті.

— А як би ви це назвали? Співпрацею?

— Ви погоджувалися працювати і виробляти для них ріарден-метал, шкодячи власним прибуткам, ціною втрати власних друзів, збагачуючи випадкових покидьків, які нахабно вас грабували, і приймаючи знущання від них, виправдовуючи це тим, що рятуєте їм життя. Зараз ви збираєтеся робити це, погодившись на роль злочинця, ризикуючи щомиті опинитись у в’язниці, — для того, щоб підтримувати систему, що існує тільки завдяки власним жертвам, тільки порушуючи власні закони.

— Я роблю це не заради їхньої системи, а для клієнтів, яких не можу кинути на поталу цій системі; я маю намір цю систему пережити і не збираюся дозволяти їм мені перешкодити, хоч як би вони ускладнювали мені життя; а ще не збираюся віддавати їм світ, навіть якщо виявиться, що я остання жива людина. Зараз цей незаконний порядок для мене важливіший навіть, ніж завод.

Франциско повільно похитав головою і промовчав. А потім запитав:

— Кому з друзів у мідній промисловості ви збираєтеся цього разу надати цінний привілей донести на вас?

Ріарден усміхнувся:

— Не цього разу. Цього разу я співпрацюватиму з людиною, якій довіряю.

— Справді? І хто це?

— Ви.

Франциско випростався.

— Що? — запитав він так тихо, що майже перетворив звук на видих.

Ріарден і далі всміхався.

— Не знали, що я тепер один із ваших замовників? Це було зроблено через кількох маріонеток і під фальшивими іменами, але мені буде потрібна допомога, щоб ніхто з ваших працівників не почав виявляти допитливість. Мені потрібна мідь, потрібна вчасно, і мені байдуже, якщо потім мене арештують, коли вдасться все це провернути. Я знаю, що ви втратили будь-який інтерес до своєї компанії, до багатства, роботи, оскільки не хочете мати справу з грабіжниками на кшталт Таґґарта і Бойла. Та якщо все, що ви казали, було щиро, якщо я — останній, кого ще можна поважати, то ви допоможете мені вижити і перемогти їх. Я ніколи нікого не просив про допомогу. А зараз прошу вас. Я вас потребую. Я вам довіряю. Ви завжди демонстрували своє захоплення мною. Що ж, моє життя у ваших руках, — якщо бажаєте. Вантаж міді д’Анконії саме зараз на шляху до мене. П’ятого грудня він покинув Сан-Хуан.

— Що?!

Цей крик зраджував шоковий стан. Франциско зірвався на ноги, вже не намагаючись будь-чого приховати.

— П’ятого грудня?

— Так, — підтвердив остовпілий Ріарден.

Франциско стрибнув до телефону.

— Я ж просив вас не мати справ із «Міддю д’Анконій»!

Це звучало чи то як благальний, чи розлючений крик відчаю.

Його рука потягнулась до телефону, але він її відсмикнув. Ухопився за край столу, ніби намагався завадити собі підняти слухавку, і стояв, схиливши голову, дуже довго, але як довго, ні він сам, ні Ріарден сказати б не змогли. Ріарден онімів, спостерігаючи за болісною боротьбою, єдиним доказом якої була нерухома постать навпроти. Він не міг зрозуміти причини цієї боротьби, знав тільки, що Франциско має владу негайно попередити якусь подію, проте владою цією не скористається.

Коли Франциско звів голову, Ріарден побачив, що його обличчя потемніло від страждання так, що кожна зморшка буквально кричала про біль — біль, посилений тим, що рішення прийнято дорогою ціною.

— Франциско… в чому річ?

— Генку, я…

Він похитав головою, а потім завмер, виструнчившись.

— Містере Ріарден, — сказав він голосом, сповненим сили, розпачу та особливої гідності, знаючи, що його благання марне, — зовсім скоро ви будете мене проклинати, будете сумніватись у кожному моєму слові… Та присягаюся — жінкою, яку я кохаю, — що я ваш друг.

Спогад про обличчя Франциско, яким воно було тієї миті, виринув у пам’яті Ріардена через три дні, пробившись крізь сліпучий шок втрати і ненависті; спогад проступив, незважаючи на те, що, стоячи біля радіо у своєму офісі, Ріарден думав: йому слід триматись якнайдалі від готелю, інакше, побачивши Франциско д’Анконію, він негайно його вб’є. Спогад проступав крізь слова, які долинали: три кораблі, навантажені міддю д’Анконії, що вийшли з Сан-Хуана і пливли до Нью-Йорка, зазнали нападу Раґнара Даннескольда і пішли на дно. Спогад проступав, хоча Ріарден і знав, що на дно разом із кораблями пішло дещо набагато дорожче, ніж мідь.