Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або

Розділ VII Мораторій на розум

— Де ви були весь цей час? — запитав Едді Віллерс у робітника, коли вони сиділи в підземному кафе, а потім додав (із усмішкою, яка водночас була закликом, проханням пробачити та зізнанням у власному відчаї):

— О, я знаю, що насправді це мене тут не було вже стільки тижнів.

Його усмішка скидалася на спробу покаліченої дитини зробити жест, на який вона більше була нездатна.

— Я сюди якось заходив, десь тижні два тому, але вас не було того вечора. Боявся, ви кудись зникли… Стільки людей останнім часом непомітно зникають. Чув, що вони сотнями блукають по всій країні. Поліція арештовувала їх, називаючи дезертирами за те, що вони покинули свою роботу, але їх занадто багато, а у в’язницях немає їжі, тому на них тепер усім начхати. Знаю, що ці дезертири просто бродять навколо, виконують різну чорну роботу чи ще гірше, бо у кого сьогодні знайдеться чорна робота?.. Зараз ми втрачаємо наших найкращих працівників, які пропрацювали у компанії по двадцять років чи й більше. Навіщо було приковувати їх до робочих місць? Ті люди ніколи не збиралися звільнятись, але зараз вони роблять це за найменшої незгоди: просто кидають свої інструменти і йдуть геть, у будь-який час дня чи ночі, блокуючи нашу роботу на кожному кроці; це ті ж люди, які вистрибували зі своїх ліжок і негайно прибігали, коли потрібні були на залізниці… Коли ми намагаємося заповнити наші вакансії, це нагадує болісні спазми. Дехто з нових працівників не бажають зла, але лякаються власних тіней. Інші виявляються такою мерзотою, що про її існування я навіть не підозрював: вони отримують роботу і знають, що ми не можемо їх викинути, їх зараховано, тому вони дають зрозуміти, що не відроблятимуть своєї зарплатні й навіть наміру такого не мають. Є люди, яким це все подобається: їм подобається, як обернулась ситуація. Ви можете уявити собі таких людей? А вони є… Знаєте, я, мабуть, не до кінця у все це вірю, — в те, що з нами зараз коїться. Все відбувається дуже швидко, але я все одно не вірю. Думаю, божевілля — це стан, коли людина не може відрізнити реальне від нереального.

Те, що зараз стало реальністю, — це чисте божевілля. Якби я прийняв це, як реальність, я збожеволів би, хіба ні?.. Я продовжую працювати і переконувати себе, що це — «Таґґарт Трансконтиненталь». Я досі чекаю, що вона повернеться, що будь-якої миті відчиняться двері… О, Боже, я не повинен був це казати!.. Що? Ви не знали? Ви не знали, що вона пішла?.. Це приховують. Але, думаю, все одно всі знають, просто ніхто не наважується про це говорити. Працівникам кажуть, що вона тимчасово десь поїхала. Вона досі числиться нашим виконавчим віце-президентом. Думаю, лише ми з Джимом упевнені, що вона звільнилася назавжди. Джим до смерті наляканий, що його друзі з Вашингтона використають це проти нього. Якщо будь-яка відома людина звільниться, це катастрофічно вплине на суспільну мораль, тому Джим не хоче, щоб у його власній родині з’явився дезертир… Але це ще не все. Джим боїться, що акціонери, робітники і всі, хто досі веде з нами бізнес, довідавшись, що вона пішла, втратять упевненість щодо «Таґґарт Трансконтиненталь». Упевненість! Ви можете сказати, що тепер це вже не має жодного значення, бо ніхто нічого не може вдіяти. І все ж Джим знає, що нам слід зберігати бодай видимість величі колишньої «Таґґарт Трансконтиненталь». І знає, що останні її крихти розвіялись зі звільненням його сестри… Ні, вони не знають, де вона… Так, я знаю, але не скажу їм. Я єдиний, хто знає… Так, вони намагалися вивідати. Намагалися всіма способами з мене це витягнути, але марно.

Я нікому не скажу… Бачили б ви того дресированого тюленя, який зараз сидить на її місці, — нашого нового виконавчого віце-президента. Звісно, у нас такий є. Тобто, і є, і немає. Все, що вони сьогодні роблять, одночасно існує і не існує. Його звати Кліфтон Лоусі, він із особистого штату Джима. Радісний і прогресивний сорокасемирічний молодик, Джимів приятель. Він мав би її тільки підміняти, але він сидить в її кабінеті, тому ми всі знаємо, що його призначили новим виконавчим віце-президентом. Він віддає накази — точніше, стежить, щоб ніхто не бачив, чи він їх насправді віддає. Докладає всіх зусиль, обходячи будь-які рішення, щоб потім уникнути обвинувачень. Розумієте, його мета — залишатися на цій посаді, а не керувати залізницею. Він не хоче керувати, йому йдеться про те, щоб задовольнити Джима. Та йому просто начхати, чи їздить десь бодай один потяг, основне — справляти на Джима та хлопців із Вашингтона хороше враження. На цей момент містерові Кліфтону Лоусі вдалося сфабрикувати дві справи: перша — проти молодого третього помічника за те, що той не передав далі наказу, якого містер Лоусі ніколи не давав, друга — проти керівника вантажних потягів, який виконав завдання містера Лоусі; правда, цей чоловік не зміг цього факту довести. Обох офіційно звільнили, згідно з правилами Ради стандартизації…

Коли справи йдуть добре (а це ніколи не триває більш як півгодини), містер Лоусі вважає за потрібне наголосити, що тепер уже «не часи міс Таґґарт». Щойно виникають якісь неприємності, він телефонує до мене і буденним тоном запитує, що зазвичай робила в таких випадках міс Таґґарт. Я розповідаю, якщо можу. Собі ж повторюю, що це «Таґґарт Трансконтиненталь», і… і від наших рішень залежать тисячі життів, десятки потягів. Якщо не відбувається нічого надзвичайного, містер Лоусі поводиться зі мною грубо, тому я не думаю, що він мене потребує. Він вирішив змінити все, що було притаманно їй, усе, що насправді не є вирішальним для справи, але водночас він неймовірно ретельно зберігає незмінними важливі речі. Єдина його проблема — він не завжди здатен відрізнити важливе від несуттєвого…

У свій перший день в офісі він сказав мені, що портрет Ната Таґґарта на стіні — не надто добра ідея. За його словами, Нат «належить до темного минулого, до часів егоїстичної жадоби, він не символізує сучасної, прогресивної політики, тому може справити погане враження, — люди ще почнуть мене з ним ототожнювати».

— Ні, не почнуть, — відповів я, але портрет зі стіни зняв… Що?

…Ні, вона нічого про все це не знає. Я з нею не спілкувався.

Жодного разу. Вона попросила не робити цього…

Минулого тижня я мало не звільнився. Все через той потяг для «Надзвичайного шоу Чіка». Чік Моррісон із Вашингтона, хай хоч хто він там у біса є, вирушив виступати країною: розповідати про директиву, зміцнювати моральність народу, бо справи таки кепські. Він забажав для себе і своєї команди спеціальний потяг — зі спальнями, салоном, їдальнею з баром і відпочинковою зоною. Рада стандартизації дала йому дозвіл на швидкість сто шістдесят кілометрів на годину, тому що, як ішлося у постанові, ця поїздка була неприбуткова. Що ж, так воно й було. Це ж просто подорож із метою переконати людей, що вони повинні надривати спини задля прибутків і підтримки тих, хто надто високо стоїть за рангом, бо нічого не заробляє. Але проблеми почалися, коли містер Чік Моррісон запрагнув дизельний поїзд. У нас не виявилося жодного. Всі наші дизелі весь час у роботі, вони тягнуть «Комету» і трансконтинентальні вантажні поїзди, жодного незайнятого не було, не враховуючи… Але про цей виняток містерові Кліфтону Лоусі казати я не збирався.

Містер Лоусі здійняв страшний галас: кричав, що, навіть коли почнеться кінець світу, ми не можемо відмовити забаганці містера Чіка Моррісона. Я не знаю, який клятий дурень таки розповів йому про додатковий дизель, що стояв на виїзді з тунелю у Вінстоні, в Колорадо. Ви ж знаєте, як ламаються наші дизелі, вони всі просто-таки на ладан дихають, тому маєте зрозуміти, чому ми тримаємо додатковий дизель у тунелі. Я пояснював це містерові Лоусі, я йому погрожував, благав, сказав, що міс Таґґарт найсуворіше забороняла нам залишати станцію Вінстон без додаткового дизеля. Він сказав, щоб я затямив: він — не міс Таґґарт (ніби я міг про це забути!), і що це її правило — маячня, і якщо досі нічого не траплялося, то Вінстон може ще кілька місяців пробути без дизеля, тому він не збирається морочити собі голову якимись теоретичними катастрофами майбутнього, якщо перед нами — реальна і практична катастрофа: містер Чік Моррісон починає на нас злитись. Отже, «Надзвичайне шоу Чіка» отримало свій дизель. Наглядач філіалу в Колорадо звільнився. Містер Лоусі віддав його посаду своєму другові. Я теж хотів звільнитися. Ніколи ще мені так сильно цього не хотілось. Але я цього не зробив… Ні, від неї нічого не було чути. Відколи вона поїхала, я не отримав від неї жодного слова. Чому ви постійно про неї запитуєте? Забудьте. Вона не повернеться… Не знаю, на що я сподіваюся. Мабуть, ні на що. Просто продовжую з’являтися на роботу день у день, намагаючись не зазирати вперед. Спершу сподівався, що з’явиться хтось, хто нас порятує. Думав: може, це буде Генк Ріарден. Але він здався. Не знаю, що вони зробили, щоб примусити підписати папір, але знаю, що це мало бути щось жахливе. Так думають усі. Всі про це перешіптуються, міркують, яким чином на нього натиснули… Ні, ніхто не знає. Він не робив публічних заяв і відмовився бачитися з людьми… Але слухайте, я скажу вам, про що всі шепочуться. Нахиліться ближче, не хочу говорити занадто голосно. Кажуть, що Оррен Бойл уже давно знав про директиву, на багато тижнів чи й місяців раніше, тому що він почав тихцем таємно переобладнувати свої печі під ріарден-метал на одному з невеличких сталеливарних заводів на відлюдному узбережжі в штаті Мен. Він почав виплавляти метал відразу, щойно Ріарден підписав ту насильницьку вимогу — тобто, дарчий сертифікат. Але — тільки послухайте — на цьому ж заводі, того самого вечора люди Бойла розігрівали перед початком процесу печі, аж раптом почули голос. Вони не знали, звідки той голос лунає — з літака, з радіо чи з гучномовця, та фактом залишалося те, що голос належав чоловікові, й він давав десять хвилин на те, щоб вони покинули це місце.

Вони негайно пішли геть. Вийшли назовні та йшли якнайдалі, бо той голос повідомив, що він — Раґнар Даннескольд. Протягом наступних півгодини завод Бойла було цілком зруйновано. Зруйновано, знищено — не залишилося і цеглини. За словами робітників, для цього використали далекобійні морські гармати, цілячись звідкілясь із Атлантичного океану. Корабля Даннескольда ніхто не бачив. Ось таке люди кажуть. Зате в газетах про це — жодного слова. Хлопці з Вашингтона запевняють, що це лише чутки, поширювані панікерами. Не знаю, чи це правда. Але думаю, що так. Сподіваюся на це… Знаєте, коли мені було п’ятнадцять років, я не розумів, що змушує людину перетворитися на злочинця, я не міг цього зрозуміти.

А зараз я радий, що Раґнар Даннескольд висадив цей завод у повітря. Нехай благословить його Господь і нехай вони ніколи його не знайдуть, хай ким би і де б він був! Так, ось що я почав відчувати. Скільки всього, на їхню думку, здатна витримати людина? Вдень мені ще не аж так складно, бо я зайнятий і не маю часу думати, але вночі мені непереливки. Я більше не сплю, годинами лежу без сну… Так! Якщо хочете знати — це через хвилювання за неї! Я смертельно за неї боюся. Вудсток — лише жалюгідна діра, віддалена від усього світу, а Таґґартова хатинка — ще тридцять кілометрів від неї, тридцять кілометрів звивистою стежкою вглиб забутого Богом лісу. Звідки мені знати, що з нею там може трапитися? Вона ж геть сама, а країною блукають банди, — їх кишма саме у таких відлюдних місцинах, як Беркшири. Знаю, мені не слід про це думати. Знаю, що вона може про себе подбати. Тільки я хотів би, щоб вона написала мені бодай рядок. Хотів би я туди поїхати. Тільки вона просила мене цього не робити.

Я сказав, що чекатиму. Знаєте, я радий, що ви сьогодні тут. Це мені допомагає — говорити з вами, просто бачити вас. Ви ж не зникнете, як усі решта?.. Що? Наступного тижня?.. О, відпочивати. Надовго? Як ви можете дозволити собі цілий місяць відпустки? Хотів би і я так — взяти місяць відпочинку за власний кошт. Але мені не дозволять… Справді? Я вам заздрю… Ще кілька років тому я б вам не заздрив. Але зараз… Як би я хотів звідси забратися геть. Тепер я заздрю вам, якщо ви мали можливість цілих дванадцять років брати влітку відпустку на місяць.

У темряві пролягала дорога, та вела вона в новому напрямку. Ріарден повертався з заводу, прямуючи не додому, а до міста, до Філадельфії.

То була значна відстань, але він хотів подолати її сьогодні так само, як робив це щовечора протягом останнього тижня. У безлюдді й темряві сільської місцевості Ріарден почувався спокійно: навколо не було нічого, крім темних обрисів дерев. Погойдування гілок на вітрі та його рухи порушували завмерлий простір. Світло ніде не горіло, лише світлячки мерехтіли у живоплоті. Ці дві години між заводом і містом давали йому нагоду відпочити.

Він переїхав зі свого будинку до помешкання у Філадельфії. Ні матері, ні Філіпові він нічого не пояснив, сказав тільки, що, коли хочуть, можуть залишатись у будинку, а міс Айвз подбає про їхні витрати. А ще попросив переказати Ліліан, коли та повернеться, щоб вона не намагалась із ним зустрітися.

Вони дивились на нього мовчки, нажаханими поглядами.

Ріарден подав своєму адвокатові підписаний порожній чек і сказав:

— Улаштуй мені розлучення. На будь-яких підставах і за будь-яку ціну. Мені байдуже, якими засобами ти це зробиш і скількох суддів доведеться підкупити. Байдуже, якщо виникне необхідність вигадати обвинувачення моїй дружині. Роби, що хочеш. Тільки без будь-яких аліментів і поділу власності.

Адвокат усміхнувся мудрою, сумною усмішкою, ніби вже дуже давно чекав на такі слова, і відповів:

— Добре, Генку. Все зробимо. Але на це потрібно буде трохи часу.

— Зроби все так швидко, як тільки зможеш.

Ніхто не розпитував його про підпис на дарчому сертифікаті. Але він зауважив, що робітники на заводі зацікавлено поглядають у його бік, наче очікують побачити на його тілі ознаки якихось фізичних катувань.

Він не відчував нічого, крім рівномірних, спокійних сутінків, розлитих, мов шлак над розплавленим металом, що покриває кіркою, заковтує останню лискучу цівку білого сяйва. Він не відчував нічого, думаючи про мародерів, які збиралися тепер виробляти ріарден-метал. Його бажання володіти правом на метал і бути єдиним гордим його продавцем було формою поваги до своїх побратимів, вірою, що торгівля з ними — це справа честі. Тепер і віра, і повага, і бажання зникли. Йому було байдуже, що ці люди виробляли, що продавали, де купували його метал і чи знали, що він належить йому. Обриси людей, які проминали його на вулицях міста, були просто предметами без жодного значення. Натомість сільська місцевість була справжня: темрява тут змивала всі сліди людської діяльності, залишаючи тільки неторкану землю, до якої він колись знав підхід.

У кишені Ріарден носив пістолет, як порадили йому поліцейські, що патрулювали дорогу. Вони застерегли, що тепер жодну дорогу не можна вважати безпечною після заходу сонця. З безрадісним подивом він відчув, що пістолет більше потрібен йому на заводі, а не серед тихої безпеки, яку відчував в обіймах самотності й ночі. Що такого міг відібрати у нього голодний волоцюга порівняно з тим, що вже відібрали люди, які називали себе його захисниками?

Він рухався без зусиль, розслабляючись у цьому природному для себе занятті. Це таке тренування самотності, думав Ріарден; йому слід навчитись існувати без людей, бо люди тепер його паралізували, спричиняючи відторгнення. Колись він, не маючи й копійки за душею, надбав свої статки. Тепер мусив повністю перебудувати власне життя, маючи спустошену душу.

Він повинен дати собі трохи часу на ці тренування, думав Ріарден, а потім зможе звернутися до своєї найбільшої цінності — з тих, які ще у нього залишилися, до єдиного бажання, що досі було чисте і цілісне: він вирушить до Даґні. У його свідомості дедалі міцнішали два рішення; одне було обов’язком, інше — пристрасним бажанням. Перше — ніколи не допустити, щоб вона довідалася про причину того, чому він поступився мародерам; друге — сказати їй нарешті слова, які вона повинна була почути ще під час їхньої першої зустрічі, які йому слід було вимовити на галереї будинку Елліса Ваятта.

Його вело тільки яскраве зоряне сяйво, але Генк зміг вирізнити попереду трасу і кам’яну огорожу на перетині з битим шляхом. Паркан уже нічого не обгороджував, крім густих бур’янів, верби, що схилилася над дорогою, і руїн фермерського будинку, розташованого на певній віддалі; крізь його дірявий дах просвічувало зоряне сяйво.

Він ішов, думаючи про те, що навіть такий пейзаж багато важив: він давав йому обіцянку неозорого простору, не зіпсованого людським втручанням.

Чоловік, який несподівано виник посеред дороги, до того ховався, мабуть, за вербою. Але з’явився він так швидко, ніби просто вистрибнув з-під землі. Ріарденова рука потягнулась до пістолета в кишені, але завмерла: з гордої постави, з відкритої пози, з рівної лінії плечей на тлі зоряного неба він зрозумів, що цей чоловік не бандит. Почувши його голос, Генк зрозумів, що це й не жебрак.

— Містере Ріарден, я хотів би поговорити з вами.

Голос лунав твердо і чітко, йому притаманна була особлива люб’язність людини, призвичаєної віддавати накази.

— Говоріть, — сказав Ріарден, — якщо ви тільки не збираєтеся просити про грошову допомогу.

Вбрання на чоловікові було досить грубе, проте вміло підібране. Він був одягнутий у темні штани і темно-синю вітрівку, застібнуту під саме горло, завдяки чому його висока тонка постать здавалась іще довшою. На голові незнайомець мав темно-синій кашкет, тому все, що можна було розгледіти в цій темряві, — це його руки, обличчя та пасмо світло-золотого волосся на скроні. Він не мав зброї, натомість тримав у руках пакунок завбільшки з блок цигарок, загорнутий у мішковину.

— Ні, містере Ріарден, — сказав чоловік, — я не збираюся просити у вас грошей. Я хочу вам їх повернути.

— Повернути мені гроші?

— Так.

— Які гроші?

— Незначна частина дуже великого боргу.

— Це ви його заборгували?

— Ні, не я. Це всього лише символічна плата, проте я хочу, щоб ви прийняли її, як доказ того, що якби ми з вами жили досить довго, то кожен долар із того боргу повернувся б до вас.

— Якого боргу?

– Із грошей, що їх у вас відібрали силою.

Він простягнув пакунок Ріарденові, відгортаючи мішковину.

Ріарден побачив, як на гладкій, наче дзеркало, поверхні вогнем спалахнуло зоряне світло.

За вагою і якістю він зрозумів, що тримає в руках злиток чистого золота.

Він підняв погляд від брикету і зазирнув у чоловікове обличчя, але воно здавалося ще менш промовисте, ніж поверхня металу.

— Хто ви? — запитав Ріарден.

— Я друг тих, у кого немає друзів.

— Ви прийшли, щоб дати мені це?

— Так.

— Тобто ви вистежили мене вночі на безлюдній дорозі не для того, щоб пограбувати, а щоб віддати шматок золота?

— Так.

— Чому?

— Якщо пограбування відбувається за денного світла, та ще й підкріплене законом, як у наш час, тоді акт честі, акт відшкодування повинен бути схований і підпільний.

— Чому ви думаєте, що я прийму такий дар?

— Це не дар, містере Ріарден. Це ваші власні гроші. Але я хочу попросити вас про послугу. Це прохання, а не умова, бо такого поняття, як «власність з умовами» не існує. Золото ваше, тому ви можете використовувати його, як захочете. Але я ризикував життям, щоб сьогодні принести його сюди, тому прошу зробити мені послугу і зберегти цей брикет на майбутнє або витратити на себе самого. На свій комфорт і своє задоволення, ні на що інше. Не віддавайте його нікому і в жодному разі не вкладайте у свій бізнес.

— Чому?

— Бо я хочу, щоб він приніс користь вам, а не комусь іншому. Інакше мені доведеться зламати клятву, яку я дав багато років тому, — так, як зараз ламаю всі свої правила, розмовляючи з вами.

— Про що ви?

— Я збирав ці гроші для вас упродовж тривалого часу. Але я не мав наміру з вами зустрічатися, розповідати вам про це чи віддавати їх вам іще дуже довго.

— То чому ж зробили це?

— Тому що більше не міг це витримувати.

— Що витримувати?

— Я думав, що бачив усе, що лише можна побачити, і що немає нічого такого, чого б я не міг витримати. Але коли вони відібрали у вас ріарден-метал, — навіть для мене це вже було занадто. Я знаю, що ви не потребуєте цього золота в подарунок. Але вам потрібна та справедливість, яку це золото символізує, як і усвідомлення, що існують люди, які прагнуть справедливості.

Щосили намагаючись не піддатись емоціям, що пробивалися крізь збентеження, долаючи всі його сумніви, Ріарден намагався вивчити обличчя чоловіка, шукаючи в ньому підказки, яка б допомогла зрозуміти. Але на обличчі не було жодного виразу; поки він говорив, воно жодного разу не змінилося. Здавалося, цей чоловік уже давно втратив здатність відчувати, і тепер на його обличчі залишилися самі риси — непримиренні та мертві. Здивований, Ріарден виявив, що тремтить: йому здалося, що перед ним — не обличчя людини, а лик янгола помсти.

— Чому вас це турбує? — запитав Ріарден. — Що я для вас значу?

— Набагато більше, ніж ви можете уявити. До того ж, у вас є друг, для якого ви важите значно більше, ніж ви здатні повірити. Він усе віддав би, щоб стояти сьогодні поруч із вами. Але він не може до вас прийти. Тому прийшов я.

— Який друг?

— Волію його не називати.

— Ви сказали, що збирали ці гроші для мене впродовж тривалого часу?

— Я зібрав набагато більше, — чоловік вказав на золото. — Я зберігаю їх для вас і віддам, коли надійде слушний час. Це тільки зразок, тільки доказ того, що є і решта. І якщо настане день, коли ви зрозумієте, що у вас відібрали рештки ваших статків, я хочу, щоб ви пам’ятали про величезний рахунок у банку, який на вас чекає.

— Що за рахунок?

— Якщо подумаєте про всі ті гроші, що їх у вас відібрано силою, то зрозумієте, що на вашому рахунку приголомшлива сума.

— Як ви їх зібрали? Звідки це золото?

— Його відібрали у тих, хто пограбував вас.

— А хто відібрав?

— Я.

— Хто ж ви?

— Раґнар Даннескольд.

Ріарден довго дивився на нього завмерлим поглядом, а потім золото випало з його рук.

Погляд Даннескольда не простежив за шматком металу, натомість залишався зафіксованим на Ріардені.

— Містере Ріарден, ви прийняли б його, якби я був законослухняним громадянином? Якщо так, то якого закону я повинен дотримуватися? Директиви десять двісті вісімдесят дев’ять?

— Раґнар Даннескольд… — повторив Ріарден, ніби побачивши перед собою минуле десятиліття і весь той велетенський злочин, що тривав так довго і містився у цьому імені.

— Будьте пильніший, містере Ріарден. Нам залишилося сьогодні лише два способи життя: бути мародером, який грабує беззбройних жертв, або бути жертвою, яка працює на користь тих, хто її обікрав. Я не хочу бути ні тим, ні тим.

— Ви вирішили жити, чинячи насильство. Так само, як і вони.

— Так. Відкрито. Чесно, якщо бажаєте. Я не грабую зв’язаних людей із кляпом у роті, я не вимагаю, щоб мої жертви мені допомагали, не переконую, що дію заради їхнього добра. Щоразу, йдучи на справу, я закладаю власне життя, тож мої супротивники мають можливість позмагатися зі мною у чесному поєдинку на пістолетах або в інтелектуальній сутичці. Справедливо? Я — один проти організованої сили, пістолетів, літаків, кораблів п’яти континентів. Якщо ви, містере Ріарден, хочете проголосити якесь високоморальне повчання, то скажіть краще, хто моральніший: я чи Веслі Моуч?

— У мене немає відповіді, — низьким голосом мовив Ріарден.

— Чому ви настільки шоковані, містере Ріарден? Я лише узгоджено дію з системою, яку встановили мої побратими. Оскільки вони переконані, що сила — найзручніший засіб для взаємодії з людьми, я даю їм те, чого вони хочуть. Якщо вони вважають, що мета мого життя — служити їм, нехай вдосконалять власне кредо. Якщо вони впевнені, що мій розум — їхня власність, нехай прийдуть і заберуть його.

— Але що за життя ви обрали? На поталу чому ви віддаєте свій розум?

— Віддаю його своїй любові.

— Що є вашою любов’ю?

— Правосуддя.

— Ви служите йому, будучи піратом?

— Я працюю задля того дня, коли мені вже не доведеться бути піратом.

– І що ж то буде за день?

— День, коли ви зможете отримувати прибутки від ріарден-металу.

— О, Боже! — сміючись, вигукнув Ріарден; в його голосі лунав відчай. — То таке ваше прагнення?

Обличчя Даннескольда не змінилося:

— Таке.

— Сподіваєтеся дожити до цього дня?

— Так. А ви не сподіваєтеся?

— Ні.

— То чого ж ви тоді чекаєте, містере Ріарден?

— Нічого.

— Заради чого ви працюєте?

Ріарден поглянув на нього пильно.

— Навіщо ви про це запитуєте?

— Щоб ви зрозуміли, чому я цього не роблю.

— Не сподівайтеся, що я схвалюватиму дії злочинця.

— Я і не сподіваюся. Просто є кілька речей, що я вам хочу допомогти їх зрозуміти.

— Навіть якщо речі, про які ви кажете, правдиві, — чому ви вирішили стати бандитом? Чому ви просто не відійшли вбік, як… — і він замовк.

— Як Елліс Ваятт? Як Ендрю Стоктон? Як ваш друг Кен Данаґґер?

— Так!

— А ви б це схвалили?

— Я… — і він затнувся, шокований власними словами.

Наступним шоком для Ріардена стала усмішка Даннескольда, схожа на перший зелений пагін, що проріс на скульптурних площинах айсберга. Ріарден раптом уперше усвідомив, що обличчя Даннескольда не просто привабливе, — його неймовірна врода була близька до фізичної досконалості: тверді, горді риси, сповнений презирства рот статуї вікінга; і все ж сам він цього, вочевидь, не усвідомлював; так, наче мертва суворість його обличчя свідчила про заборону такої недоречної оцінки.

Але усмішка була ясна і жива.

— А я схвалюю, містере Ріарден. Я обрав для себе особливу місію. Я переслідую чоловіка, якого хочу знищити. Він помер багато століть тому, але поки останні його сліди не буде витерто з людської пам’яті, наш світ не стане достойним місцем.

— Що це за чоловік?

— Робін Гуд.

Ріарден отетеріло поглянув на нього, не розуміючи.

— Це був чоловік, який грабував багатих і віддавав усе бідним. А я грабую бідних і віддаю все багатим. Або, якщо точніше, — я людина, яка грабує злодійкуватих бідняків і повертає награбоване продуктивним багатіям.

— Про що ви в біса говорите?

— Якщо пам’ятаєте історії, які ви читали про мене в газетах, перш ніж їх перестали публікувати, то знаєте, що я ніколи не грабував приватних кораблів і не відбирав приватної власності. Так само, як ніколи не грабував військових суден, бо мета військового флоту — захищати від насильства тих громадян, які за це заплатили, що має бути також функцією уряду. Натомість я захоплював кожне вантажне судно тих злодіїв, яких сягали постріли моїх гармат, кожен урядовий корабель із допомогою, пільгове судно, кредитне судно, судно з подарунками, кожне вантажне судно з товарами, відібраними силою у виробників заради незаслуженого прибутку інших. Я захоплював кораблі, що пливли під прапором тієї ідеї, з якою я воюю, ідеї, що нужда — це священний ідол, який вимагає людської пожертви; потреба одних людей — це лезо гільйотини, що нависає над іншими; що всі ми повинні кинути свою роботу, сподівання, плани, зусилля на поталу тієї миті, коли це лезо впаде на нас; і що рівень нашої спроможності — це рівень небезпеки, яка нам загрожує, що успіх змусить наші голови відрубаними упасти на колоду, тимчасом як поразки дають нам право тягнути за шнур на гільйотині. Ось які жахіття Робін Гуд перетворив на безсмертний ідеал доброчесності. Стверджують, що він боровся проти грабіжницьких правителів і повертав постраждалим награбоване ними, але сенс легенди, яка дійшла до нас, не в цьому. Його пам’ятають не як оборонця власності, а як захисника нужди, не як оборонця пограбованих, а як годувальника вбогих. Його мають за першу людину з німбом праведника, який був благодійником і роздавав багатство, що йому не належало, віддавав те, чого не створив сам, дозволяв собі розкіш бути жалісливим і змушував інших її оплачувати. Він втілив ідею про те, що нужда, а не досягнення, є джерелом права, що ми не повинні створювати, а повинні лише хотіти, що заслужене нам не належить, натомість належить незаслужене. Він став виправданням для кожної посередності, нездатної самостійно заробити собі на життя, а прагне розпоряджатися власністю кращих за себе, проголошуючи бажання присвятити життя нижчим за себе ціною грабунку вищих. Це наймерзенніше з усіх створінь: подвійний паразит, який харчується виразками бідних і кров’ю багатих, і якого за це назвали моральним ідеалом. І це привело нас до теперішнього світу, в якому що більше людина створює, то більше втрачає свої права, і зрештою, якщо її вміння значні, перетворюється на безправне створіння, жертву кожного охочого; це привело до світу, в якому варто просто мати потребу, щоб не зважати на принципи, на права, на мораль, щоб отримати дозвіл на все, навіть грабунок і вбивство. Невже ви дивуєтеся, чому світ навколо нас зазнає краху?

Ось за що я веду боротьбу, містере Ріарден. Поки люди не затямлять, що серед усіх символів Робін Гуд — найаморальніший і найжалюгідніший, жодної справедливості на землі не буде, як і шансу, що людство виживе.

Ріарден слухав, занімівши. Однак десь глибоко під цим занімінням він відчув емоцію, що не міг її ідентифікувати, — вона була схожа на перший поштовх пророслого зернятка. Єдине, що знав: ця емоція йому знайома, хоч і дуже віддалена, він уже таке колись переживав і чогось такого зрікався.

— Насправді, містере Ріарден, я поліцейський. Це обов’язок поліцейських — захищати людей від злочинців. Злочинці — це ті, хто силою відбирає майно. Обов’язок поліцейських — відбирати вкрадену власність і повертати її справжнім власникам. Але коли грабунок стає змістом закону, коли обов’язок поліцейського — не захист, а відбирання майна, тоді поліцейським повинен стати вигнанець. Я продаю отримані вантажі деяким особливим клієнтам, які платять мені золотом. До того ж я продаю вантажі контрабандистам і торговцям із чорного ринку народних європейських республік. Ви знаєте, які умови існування у тих народних республіках? Оскільки не насильство, а виробництво і торгівля були визнані злочинами, найкращі люди Європи не мали іншого вибору: тільки стати злочинцями. Наглядачів-рабовласників у республіках при владі утримують подаяння від їхніх колег-грабіжників із країн, як от ця, які ще не вщент знищені. Я не допускаю, щоб ці подаяння до них дістались. Я продаю товари європейським правопорушникам за найвищими цінами, а вони платять мені золотом. Золото має об’єктивну цінність, воно здатне зберегти багатство людини, як і її майбутнє. В Європі нікому не дозволено володіти золотом, за винятком тих друзів людства з батогами в руках, які твердять, начебто використовують його для блага своїх жертв. Саме це золото отримують мої клієнти-контрабандисти і ним мені платять.

Як отримують? У той же спосіб, у який я здобуваю товари. А потім я повертаю золото тим, у кого було відібрано товари — наприклад, вам, містере Ріарден, або таким, як ви.

Ріарденові вдалося вловити походження тієї забутої емоції. То було відчуття, пережите у чотирнадцять років, коли він дивився на свій перший чек; коли у двадцять чотири став наглядачем залізорудної шахти; коли згодом, ставши власником копалень і вперше замовивши від власного імені нове устаткування на найкращій тоді моторобудівній компанії «Двадцяте сторіччя». Відчуття урочистого, радісного захоплення від того, що знайшов власне місце у світі, який він любив, відчуття поваги до себе від людей, яких обожнював. Протягом майже двох десятиліть ця емоція була похована під горою уламків, поки роки накладали шар за шаром презирство, обурення, бажання не дивитися навколо, не бачити те, з чим доводиться мати справу, не очікувати нічого від людей і утримувати сприйняття того світу, який мріяв відродити, — таку собі особисту візію, сховану в чотирьох стінах власного кабінету. І ось те відчуття пришвидшеного зацікавлення, вслухання в осяйний голос розуму, з яким можна спілкуватися, працювати і жити, раптом пробилося з-під руїни. Але то виявився голос пірата, який розповідав про насильницькі акти, пропонуючи замінити ними світ розуму й правосуддя. Він не міг прийняти цього; не міг втратити останніх залишків свого бачення. Просто слухав, бажаючи цього уникнути, і знав водночас, що не пропустить жодного слова.

— Я зберігаю золото в банку, у системі золотого стандарту, містере Ріарден, зберігаю його для повноправних власників. Це люди з надзвичайними можливостями, які заробили свої статки особистими зусиллями, у вільній торгівлі, без насильства, без допомоги уряду. Саме вони є найбільшими жертвами, внесок яких був найзначнішим, але які натомість зазнали найстрахітливішої несправедливості. Їхні імена записано до моєї книги відшкодувань. Кожен золотий вантаж, який вдається повернути, я ділю на частини і зберігаю на їхніх рахунках.

— Хто вони?

— Ви — один із них, містере Ріарден. Я не здатен підрахувати всю суму, що у вас відібрали, — через приховані податки, регулювання, а також марнуючи ваші зусилля, час та енергію на подолання штучних перешкод. Я не можу підрахувати суми, але, якщо бажаєте пересвідчитись, яка вона величезна — роззирніться. Рівень убогості, що сьогодні заполонила квітучу колись країну, — це рівень несправедливості, заподіяної вам. Оскільки люди відмовляються віддавати те, що заборгували вам, то їм доведеться розплачуватись у такий спосіб. Проте одну частину боргу підраховано і зафіксовано. Це та частина, яку я поставив собі за мету зібрати і повернути вам.

— Що ж це?

— Ваш податок на прибутки, містере Ріарден.

— Що?

— Ваш податок на прибутки за останні дванадцять років.

— Ви збираєтесь його відшкодувати?

— У повному обсязі, золотом, містере Ріарден.

Ріарден вибухнув сміхом. Він сміявся, мов хлопчисько: радісно збуджений, захоплений неймовірністю того, що відбувалося.

— Боже милостивий! То ви — не тільки поліцейський, але ще й контролер Податкової служби?

— Так, — поважно погодився Даннескольд.

— Ви ж усе це не серйозно, правда?

— Невже я схожий на жартівника?

— Але ж це безглуздо!

— Ще безглуздіше за Директиву десять двісті вісімдесят дев’ять?

— Але ж це нереально, це неможливо!

— Невже тільки зло реальне і можливе?

— Але…

— Чи ви думаєте, містере Ріарден, що єдине, у чому ми можемо бути певні, — це смерть і податки? Що ж, із першим я нічого не можу вдіяти, але варто тільки звільнити людей від тягаря другого, як вони побачать зв’язок між цими явищами і зрозуміють, наскільки тривалішого і щасливішого життя здатні досягнути. Можливо, тоді вони навчаться керуватися не смертю і податками, а життям і виробництвом, вважатимуть їх абсолютними величинами, підґрунтям морального кодексу.

Ріарден дивився на нього, вже не усміхаючись. Висока тонка постать, одягнута у вітрівку, що підкреслювала його фізичну натренованість, скидалася на постать розбійника. Суворе, наче витесане з мармуру, лице — на обличчя судді. Стриманий і чистий голос належав вправному бухгалтеру.

— Грабіжники — не єдині, хто все про вас записував, містере Ріарден. Я теж це робив. Серед моїх документів є копії усіх ваших податкових декларацій за останні дванадцять років, так само, як і декларацій інших моїх клієнтів. Я маю друзів у деяких дивовижних місцях — вони і здобувають для мене потрібні копії. Я ділю гроші серед своїх клієнтів пропорційно до відібраних у них сум. Більшість грошей уже повністю виплачено власникам. Ваш рахунок найбільший, із ним іще треба працювати. Того дня, коли ви будете готові зголоситися щодо нього, і коли я буду впевнений, що жодне пенні не піде на підтримку грабіжників, я поверну вам усі гроші. А поки що… — він зиркнув на золотий злиток на землі. — Підніміть його, містере Ріарден. Це золото не крадене. Воно ваше.

Ріарден не рухався, не відповідав і не опускав голови.

— Набагато більше лежить у банку, записане на ваше ім’я.

— В якому банку?

— Пам’ятаєте Мідаса Малліґана з Чикаго?

— Так, звісно.

— Усі мої рахунки зберігаються у «Банку Малліґана».

— В Чикаго немає «Банку Малліґана».

— Не в Чикаго.

Ріарден вичекав мить.

— Де ж тоді?

— Думаю, містере Ріарден, ви невдовзі про це дізнаєтесь. Але зараз не можу вам сказати, — і додав: — Однак мушу наголосити, що відповідальність за всю цю ініціативу лежить винятково на мені. Це моя особиста місія. До цього ніхто не причетний, крім мене і моєї корабельної команди. Навіть мій банкір не бере в цьому участі, — крім того, що зберігає гроші. Багато з моїх друзів не підтримують напрямок, що я обрав. Але ми всі обираємо різні способи боротьби в одній і тій же війні. Мій спосіб такий.

Ріарден презирливо всміхнувся:

— Ви що, один із тих клятих альтруїстів, які гайнують час на неприбуткові справи і ризикують життям задля служіння іншим?

— Ні, містере Ріарден. Я інвестую свій час у власне майбутнє. Коли ми звільнимось і почнемо відбудовувати світ із руїн, я хочу, щоб він відродився якнайшвидше. Тому, якщо у правильних руках (в руках наших найкращих, найпродуктивніших людей) буде діючий капітал, це заощадить час для решти, а заодно — цілі століття історії для всієї країни. Ви запитували, що я пов’язую з вами? Все, чим захоплююся, те, яким хочу бути в той день, коли на землі з’явиться місце для нашого способу існування, все, з чим я хочу мати справу, — навіть якщо я зможу взаємодіяти з вами і приносити користь тільки в такий спосіб, як зараз.

— Чому? — прошепотів Ріарден.

— Бо моя єдина любов, єдина цінність — людська спроможність діяти; та її у цьому світі ніколи не любили, вона ніколи не мала визнання, друзів і захисників. Саме цій любові я служу. І якби довелось втратити життя, то невже існує краща мета, заради якої це можна зробити?

«Невже ця людина втратила здатність відчувати?» — думав Ріарден. Але знав, що суворість цього мармурового обличчя — це форма приховувати занадто глибокі почуття. Тим часом рівний голос безпристрасно продовжував:

— Я хотів, щоб ви про це знали. Хотів, щоб ви знали про це вже зараз, коли здається, що вас покинули на дні ями, серед людиноподібних істот, покидьки людства. Я хотів, щоб у найбезпросвітніші години ви знали, що день визволення — ближче, ніж вам здається. У цьому полягає ще одна особлива причина того, що я мусив із вами поговорити і розповісти про свою таємницю до настання відповідного моменту. Чи чули ви про те, що сталося зі сталеливарнею Оррена Бойла на узбережжі штату Мен?

— Так, — відповів Ріарден, і був шокований, що ця відповідь вирвалась у нього, наче зойк, наче раптовий порив. — Я не знав, чи це правда.

— Це правда. І це зробив я. Містер Бойл не буде виробляти ріарден-метал на узбережжі штату Мен. Він ніде його не вироблятиме. Як і будь-хто з цих шахраюватих вошей, які думають, що директива дає їм право на ваш мозок. Кожен, хто намагатиметься виробляти ваш метал, виявить, що всі його печі підірвано, техніка — вибухнула, вантажі зруйновано, заводи — охоплено вогнем. Із кожним, хто зазіхне на метал, ставатиметься стільки лихого, що люди казатимуть: цей метал проклято, і невдовзі жоден робітник у країні не захоче увійти на завод жодного виробника ріарден-металу. Якщо такі, як Бойл, думають, що сила — це все, що потрібно для обкрадання кращих за них, нехай побачать, що станеться, коли один із цих найкращих теж захоче вдатися до сили. Я хотів, містере Ріарден, щоб ви знали: ніхто з них не отримає з металу жодного пенні.

Відчувши нестримне бажання розреготатись (як реготав після новини про вогонь у Ваятта і після аварії на копальнях «Мідь д’Анконії»), Ріарден відступив назад і якийсь час тримав губи міцно стиснутими, щоб не видати жодного звуку. Він знав: якщо засміється, то потрапить у пастку того, чого так боїться, і що цього разу його не відпустить, тому він більше ніколи не побачить свого заводу. Коли бажання минуло, Ріарден глухо промовив:

— Забирайте золото і самі забирайтесь. Я не прийматиму допомогу від злочинця.

На обличчі Даннескольда не відобразилось жодної реакції.

— Я не можу змусити вас прийняти золото, містере Ріарден. Але назад я його не візьму. Можете залишити його тут, якщо бажаєте.

— Мені не потрібна ваша допомога і я не збираюся вас захищати. Якби поблизу був телефон, я викликав би поліцію. Я зробив би це і зроблю, якщо ви ще хоч раз до мене наблизитесь. Я зроблю це з метою самозахисту.

— Добре розумію, про що ви.

— Оскільки ви бачили, як жадібно я вас слухав, то й знаєте, що я не прокляв вас так, як повинен був. Я не можу проклясти ні вас, ні будь-кого іншого. Люди не мають більше жодних стандартів, яких могли б дотримуватися, тож я не беруся судити, що кожен сьогодні робить, щоб якось витримувати нестерпне. Якщо ваш спосіб такий, то ідіть собі до біса, але я не хочу бути частиною вашого пекла. Ані в ролі вашого натхненника, ні співучасника. Не сподівайтеся, що я прийму той банківський рахунок, якщо він справді є. Можете витратити його на додаткову броню для себе, тому що я збираюся повідомити про вас у поліцію і дати їм усі можливі підказки, щоб вони напали на ваш слід.

Даннескольд не поворухнувся і не відповів. Десь на відстані, у чорноті ночі, гуркотів вантажний потяг. Чоловіки не могли його бачити, але добре чули перестук коліс, що заповнював тишу. Здавалося, потяг десь зовсім близько, — перетворився на низку звуків, що прокочуються поруч.

— Ви хотіли допомогти мені у час найбільшої безнадії? — запитав Ріарден. — Якщо вже моїм єдиним захисником є пірат, тоді мені взагалі не потрібен захист. Ваша мова нагадує людську, тож в ім’я цього скажу вам, що у мене не залишилося жодних сподівань, натомість, коли настане кінець, я буду певен, що жив згідно з власними засадами, хоч я і був єдиний, для кого вони важили. Я жив у світі, в якому починалося моє життя, і разом із цим світом я зникну. Не думаю, що ви хочете мене зрозуміти, але…

Світло фар освітило їх раптово, як фізичний поштовх. Гуркотіння потяга проковтнуло шум двигуна, тому вони не почули наближення автомобіля, що вистрибнув із бічної дороги з-за фермерського будинку. Чоловіки не заступали машині шляху, але почули різкий скрегіт гальм, після якого невидима машина зупинилася. Ріарден мимоволі відстрибнув назад і встиг здивуватися зі свого співрозмовника: Даннескольд так себе контролював, що навіть не поворухнувся.

Це була поліцейська машина і вона зупинилася поруч.

Водій вихилився з вікна.

— О, це ви, містере Ріарден! — сказав він, торкнувшись пальцями до кашкета. — Доброго вечора, сер.

— Вітаю, — мовив Ріарден, намагаючись контролювати неприродно різкий голос.

На задньому сидінні машини сиділо двоє патрульних. Вони дивилися зосереджено й цілеспрямовано — не схоже, що їхнім наміром була звична приятельська балачка.

— Містере Ріарден, ви йшли від заводу по Еджвуд-Роад повз печеру Блексміт?

— Так. А що?

— А чи не бачили ви десь там чоловіка, незнайомця, який поспішав?

— Де саме?

— Він мав або йти пішки, або їхати на пошарпаній машині з двигуном за мільйон доларів.

— А що то за чоловік?

— Високий чоловік із білявим волоссям.

— Хто він?

— Містере Ріарден, ви б не повірили, якби я вам сказав. Ви його бачили?

Ріарден не усвідомлював власних запитань, лише дивувався, що здатен витискати звуки крізь пульсуючу перешкоду, яка раптом виникла у нього в горлі. Він дивився на поліцейського, але погляд було зміщено на периферію, тому значно чіткіше бачив Даннескольда — той спостерігав за Ріарденом без жодного виразу, емоції не відображались у жодній лінії, жодному м’язі обличчя. Ріарден бачив, що руки Даннескольда мляво звисають з боків, долоні розслаблені; зовсім не схоже, щоб він збирався хапатися за зброю; його висока пряма постать — безборонна і відкрита, мов перед розстрільною командою. У світлі фар Ріарденові вдалося розгледіти, що його обличчя насправді було ще молодше, ніж здавалось спершу, а очі були кольору неба.

Він відчув, що найбільша небезпека — це подивитися на Даннескольда безпосередньо, тому він не зводив погляду з поліцейського, з латунних ґудзиків на його уніформі; тим часом всю його свідомість (навіть ще потужніше, ніж те, що він насправді бачив) заполонило тіло Даннескольда, його оголене під одягом тіло, яке от-от могло припинити своє існування. Він не чув власних слів, тому що всередині нього лунало речення, — хоч і вихоплене з контексту, але пов’язане з відчуттям, що це єдина важлива річ на світі: «І якби довелося втратити життя, то невже існує краща мета, заради якої це можна зробити?»

— То ви бачили його, містере Ріарден?

— Ні, — відповів Ріарден. — Не бачив.

Поліцейський розчаровано знизав плечима і взявся долонями за кермо.

— Невже вам не траплявся ніхто підозрілий?

— Ні.

– І вас дорогою не минала жодна дивна машина?

— Ні.

Поліцейський потягнувся до стартера.

— Повідомили, що його сьогодні бачили на суходолі десь у наших місцях — невід закинули аж у п’ятьох округах. Нам заборонено називати його ім’я, щоб не розлякати людей, але за його голову по всьому світу дають винагороду три мільйони доларів.

Він повернув ключ, двигун розітнув повітря гучним тріщанням, аж раптом другий поліцейський нахилився вперед. Він придивлявся до білявого волосся під кепкою Даннескольда.

— А це хто, містере Ріарден? — запитав він.

— Мій новий охоронець, — сказав Ріарден.

— Ага! Дуже мудрий застережний захід у наші часи. Добраніч, сер.

Машина сіпнулась і рушила. Червоне світло задніх фар почало віддалятися. Даннескольд спостерігав за ним, а потім промовисто перевів погляд на праву руку Ріардена. Ріарден усвідомив, що розмовляв із поліцейськими, стискаючи пістолет у кишені, готовий ним скористатися.

Він розтиснув пальці й поспіхом висмикнув руку з кишені. Даннескольд усміхнувся. Це була усмішка осяйної радості, тихий сміх чистого, юного духу, який тішиться ще одній миті життя.

І хоча ці двоє були геть різні, усмішка нагадала Ріарденові Франциско д’Анконію.

— Ви не збрехали, — сказав Раґнар Даннескольд. — Ваш охоронець — ось хто я такий, і я заслуговую ним бути з багатьох причин, про які ви поки що не здогадуєтеся. Дякую, містере Ріарден, і до побачення. Ми зустрінемось із вами значно швидше, ніж я сподівався.

Він зник раніше, ніж Ріарден зміг відповісти. Розчинився за кам’яною огорожею так само різко та безгучно, як і виник. Коли Ріарден обернувся, щоб окинути поглядом фермерське поле, не побачив у темряві жодного натяку на рух.

Він стояв на краю порожньої дороги. Його огортала безмежна самотність — ще відчутніша, ніж доти. І раптом він зауважив загорнутий у мішковину предмет, що лежав біля його ніг: один його кут виблискував у місячному сяйві, відливаючи кольором піратового волосся. Він нагнувся, підняв його і пішов далі.

Кіп Чалмерс вилаявся, коли потяг хитнуло, і на стіл розлився коктейль. Ним кинуло вперед, лікті опинилися просто в калюжі.

— Кляті залізниці! Що це з їхньою колією? Здавалось би — мають стільки грошей, що могли б не перевантажуватися, щоб ми не підстрибували тут, наче фермери на возі з сіном!

Троє його супутників мовчали. Було пізно, і вони залишались у відсіку для відпочинку тільки тому, що не хотіли напружуватись і переходити до власних купе. Лампи в цій зоні скидалися на тьмяні ілюмінатори, оповиті сигаретним димом, вогким від випарів алкоголю.

Вони їхали у приватному вагоні: Чалмерс забажав і отримав його для своєї подорожі. Вагон причепили до хвоста «Комети», і він смикався, наче хвіст нервової тварини, коли потяг петляв серед гірських схилів.

— Я розпочну кампанію за націоналізацію залізниць, — сказав Кіп Чалмерс, зухвало позираючи на дрібного сивого чоловіка, який дивився на нього без жодного зацікавлення. — Такою буде моя програма. Мені ж потрібна якась програма. А Джим Таґґарт мені не подобається. Він схожий на розвареного молюска. До дідька залізниці! Настав час їх повідбирати.

– Іди вже спати, якщо завтра на мітингу хочеш бодай трохи нагадувати людину, — відповів йому сивий чоловік.

— Думаєш, ми встигнемо?

— Ти повинен встигнути.

— Знаю, що повинен. Але не думаю, що ми приїдемо вчасно. Цей клятий супершвидкісний слимак запізнюється на кілька годин.

— Ти повинен туди потрапити, Кіпе, — зловісно повторив чоловік з упертою монотонністю того, хто наполягає на меті, не дбаючи про засоби.

— Та хай тобі грець, ти думаєш, я не знаю?

Кіп Чалмерс мав хвилясте світле волосся і безформний рот. Він походив із родини середніх статків, не надто високопоставленої, але глузував із багатства й почестей так, ніби намагався навіяти враження, що тільки аристократ найвищого рангу може дозволити собі такий високий рівень цинічної байдужості. Чалмерс закінчив коледж, що спеціалізувався на виведенні такого типу аристократії. Коледж навчив його, що ідеї потрібні, щоб дурити всіх, хто досить недалекий і не здатний мислити. Свій шлях до Вашингтона від проторував із вишуканістю квартирного злодюжки, дряпаючись із попереднього бюро до наступного, наче карнизами напівзруйнованої будівлі. Його не вважали надто важливою постаттю, однак манера поведінки змушувала деяких профанів сприймати його майже як Веслі Моуча.

Вибудувавши власну стратегію, Кіп Чалмерс вирішив узятися за політику і виступити на виборах як законодавець із Каліфорнії, хоча про цей штат не знав нічогісінько, крім того, що він відомий своєю кіноіндустрією та пляжними клубами. Керівник його кампанії провів попередню підготовку, тож тепер Чалмерс прямував на першу зустріч зі своїми майбутніми виборцями. Мітинг, що мав відбутись у Сан-Франциско наступного вечора, набув неймовірного розголосу. Керівник кампанії хотів, щоб Чалмерс вирушив на день раніше, але той залишився у Вашингтоні на вечірку й тільки після неї сів на останній потяг. Аж до сьогоднішнього вечора він не переймався мітингом. Тепер раптом зауважив, що «Комета» запізнюється на шість годин.

Троє його супутників не мали нічого проти настрою Чалмерса: вони любили його алкоголь. Лестер Так, керівник кампанії, був дрібним літнім чоловіком: здавалось, йому хтось добряче ум’яв пику, і вона навіки такою залишилась. Адвокат за фахом, колись він представляв би злодюжок і людей, що інсценізують аварії на територіях багатих корпорацій. Але зараз Так вирішив, що краще йому стати представником таких людей, як Кіп Чалмерс.

Лора Бредфорд, теперішня коханка Чалмерса, подобалася Кіпові за те, що перед ним вона була коханкою самого Веслі Моуча. З популярної виконавиці дрібних ролей Лора перетворилася на безталанну зірку зовсім не тому, що спала з директорами кіностудій; вона вибрала значно раціональніший, хоч і довготривалий, шлях коханки бюрократів. У своїх інтерв’ю вона говорила не про різні розкоші, а про економіку (у войовничо-праведному стилі бульварних газеток). Її економічні промови складались із тверджень у стилі: «Ми повинні допомагати бідним».

Ґілберт Кіт-Вортінґ був Чалмерсовим гостем, і причини цього жоден із них зрозуміти не міг. Британський романіст світової слави, популярний тридцять років тому, сьогодні вже нікого не міг зацікавити власними творами, проте його і далі сприймали, як живого класика.

Його вважали глибоким мислителем, оскільки він славився своїми промовами:

— Свобода? Припинімо говорити про свободу. Свобода неможлива. Людина ніколи не звільниться від голоду, холоду, хвороб, нещасних випадків. Ніколи не позбудеться тиранії природи. То навіщо ж тоді протестувати проти тиранії політичного диктаторства?

Коли у всій Європі його ідеї стали реальністю, він переїхав жити до Америки. За ці роки його стиль письма, як тіло, геть розплився. У свої сімдесят це був дебелий старигань з підфарбованим волоссям та презирливо-цинічною манерою висловлюватися, поцяцькованою цитатами з йогів про марноту людських зусиль. Кіп Чалмерс запросив його, бо вважав, що це мало надати подорожі вишуканості. Ґілберт Кіт-Вортінґ погодився, оскільки й так не мав куди подітися.

— Та чорт би забрав цих залізничників! — вигукнув Кіп Чалмерс. — Вони ж навмисне це виробляють. Хочуть зруйнувати мою кампанію. Я не можу пропустити свій мітинг! Заради Бога, Лестере, зроби щось!

— Я намагався, — сказав Лестер Так. Під час попередньої зупинки він спробував по телефону знайти повітряне сполучення, щоб швидше дістатися. Але на найближчі дві доби у розкладі не було жодного комерційного літака.

— Якщо вони не доставлять мене туди вчасно, я поздираю з них скальпи і відберу залізницю! Чи можемо наказати клятому провіднику, щоб потяг їхав швидше?

— Я вже тричі йому казав.

— Я його звільню. Він завалив мене відмовками про довбані технічні проблеми. Мені потрібне перевезення, а не відмовки. Вони не можуть ставитися до мене, як до пасажира з сидячого вагона. Вони повинні доставляти мене в те місце і в той час, що я скажу. Хіба вони не знають, що я їду цим потягом?

— Та вже знають, — сказала Лора Бредфорд. — Заткнися, Кіпе. Ти такий зануда.

Чалмерс знову налив собі випити. Вагон хитало, і склянки на полицях бару легенько подзенькували. Клапті всіяного зорями неба за вікнами судомно дрижали; здавалося, наче це зорі дзеленчать одна об одну. Крізь засклену нішу заднього вікна в кінці вагона майже нічого не можна було розгледіти: тільки відсвічування червоних і зелених ліхтарів на задній частині потяга і короткий відтинок рейок, що розчинявся у темряві. Поруч із колією височіла скеляста стіна. Час від часу зорі пірнали у раптовий розлам, і їхнє світло — високо вгорі — увиразнювало контури гірських вершин Колорадо.

— Гори… — вдоволено промовив Ґілберт Кіт-Вортінґ. — Саме такі картини примушують усвідомити нікчемність людини. Та що означає самовпевненість цього шматка колії, якою так пишаються грубі матеріалісти, порівняно з вічною величчю? Не більше, ніж стібок швачки на подолі природи. Якби хоч один із цих кам’яних велетнів вирішив завалитися, він би розчавив цей потяг.

— Навіщо йому валитися? — без особливого зацікавлення запитала Лора Бредфорд.

— Здається, клятий потяг їде ще повільніше, — мовив Кіп Чалмерс. — Ці покидьки знову сповільнюють рух, незважаючи на те, що я їм сказав!

— Ну… Тут же гори, ви ж знаєте… — мовив Лестер Так.

— Кляті гори! Лестере, який сьогодні день? Через усі ці дурнуваті часові зміни, я не можу зрозуміти, який день…

— Двадцять сьоме травня, — зітхнув Лестер Так.

— Двадцять восьме травня, — виправив Ґілберт Кіт-Вортінґ, зиркнувши на годинник. — Зараз уже дванадцять хвилин на першу.

— О, Боже! — закричав Чалмерс. — То мітинг сьогодні?

— Ага, — сказав Лестер Так.

— Ми не встигнемо! Ми…

Потяг різко перехилився і з руки Чалмерса випав келих. Він ударився об підлогу, тонко дзенькнувши, і цей звук злився зі скреготом колісних гребенів, що обтирались об вигин колії.

— А ваші залізниці хоч безпечні? — нервово запитав Ґілберт Кіт-Вортінґ.

— Так, до дідька! — сказав Кіп Чалмерс. — У нас стільки законів, правил і регулювань, що ці кляті залізниці просто не сміють бути небезпечними!.. Лестере, де ми зараз? Яка наступна зупинка?

— До Солт-Лейк-Сіті зупинок більше не буде.

— Я питаю, яка наступна станція?

Лестер Так вказав на брудну мапу, з якою звірявся щокілька хвилин, відколи стемніло.

— Вінстон, — сказав він. — Вінстон, Колорадо.

Кіп Чалмерс потягнувся по наступний келих.

— Тінкі Голловей переказував слова Веслі: якщо ти не виграєш цих виборів, на тобі можна ставити хрест, — мовила Лора Бредфорд. Вона розвалилась у кріслі, дивлячись повз Чалмерса на власне відображення у дзеркалі, що висіло на стіні вагону. Їй було нудно, тому вона розважалась тим, що дражнила його, провокуючи на безсилу лють.

— Він так сказав, справді?

— Угу. Веслі не хоче, щоб той-як-його… хто там твій суперник на виборах… потрапив до законодавчої влади. Якщо ти не переможеш, Веслі буде ображений, мов дідько. Тінкі казав…

— Чорти б забрали цього виродка! Хай би за своїм карком стежив!

— Ну, не знаю. Веслі він дуже подобається, — і вона додала: — Тінкі Голловей ніколи б не дозволив, щоб якийсь жалюгідний потяг змусив його пропустити важливий мітинг. Його б ніколи так не затримували.

Кіп Чалмерс сидів, утупившись у келих.

— Я змушу уряд підім’яти під себе всі залізниці, — низьким голосом промовив він.

— Правильно, — мовив Ґілберт Кіт-Вортінґ. — Не розумію, чому ви досі цього не зробили. Це єдина країна на світі, що дозволяє приватно володіти залізницями.

— Ну, ми вас наздоганяємо, — зауважив Кіп Чалмерс.

— Ваша країна просто неймовірно наївна. Тут стільки пережитків. Усі ці розмови про свободу і права людини… Та я не чув такого ще відколи помер мій прадідусь! Це ж просто словесна розкіш для багатіїв. Зрештою, бідним немає жодного значення, на поталу кому кинуте їхнє життя — бюрократам чи промисловцям.

— Час промисловців закінчився. Прийшла пора…

Під час наступного страшного поштовху здавалося, що саме повітря шпурнуло ними вперед, тоді як підлога просто завмерла під ногами. Кіп Чалмерс упав на килим, Ґілберт Кіт-Вортінґ опинився на столі, лампи згасли. З полиць попадали склянки, сталеві стіни скреготали так, ніби їх розрізають, а здалека долинав тягучий глухий звук, що судомно стугонів у колесах потяга.

Звівши голову, Чалмерс зрозумів, що вагон цілий і неушкоджений, а потім почув стогони своїх супутників і перші істеричні зойки Лори Бредфорд. Він поповз до дверей, розчахнув їх і звалився зі сходів додолу. Далеко попереду, на повороті колії, він розгледів рухливі промені ліхтариків та червоне сяйво там, де мав стояти потяг. Спотикаючись, він побрів крізь темряву, зіштовхуючись із напіводягненими людьми, оминаючи слабкі спалахи сірників у їхніх руках.

Попереду Кіп побачив чоловіка з ліхтариком і схопив його за руку. Це був провідник.

— Що сталося? — видихнув Чалмерс.

— Рейка розкололася, — безпристрасно відповів провідник. — Потяг зійшов із колії.

— Зійшов?

— Упав на бік.

— Хтось загинув?

— Ні. Машиніст у нормі. Помічника поранено.

— Рейка розкололася? Ви про що?

Обличчя провідника мало дивний вираз: понурий, закритий і сповнений обвинувачення.

— Рейки зношуються, містере Чалмерс, — відповів він, якось химерно наголошуючи на цих словах. — Особливо на поворотах.

— А ви що, не знали, що вони зношуються?

— Знали.

— Ну, то чому не замінили їх?

– Їх мали замінити. Але містер Лоусі скасував ремонт.

— Хто такий містер Лоусі?

— Людина, яка не є нашим виконавчим віце-президентом.

Чалмерс не розумів, чому провідник дивиться на нього так, ніби катастрофа якимось чином лежала на його совісті.

— То… То ви збираєтеся знову повернути потяг на колію?

— Цей потяг більше ніколи не можна буде повернути на колію, судячи з його вигляду.

— Але ж… Але ж він повинен нас тягнути!

— Він не може.

Крім кількох рухомих променів світла та приглушених криків, Чалмерс раптом відчув чорну неосяжність гір, тишу сотень незаселених кілометрів та загрозливий виступ скелі, що нависав між кам’яною стіною та прірвою, — йому не хотілося на все це дивитись. Чалмерс міцніше стиснув руку провідника.

— Але… що ми робитимемо?

— Машиніст вирушив, щоб зателефонувати до Вінстона.

— Зателефонувати? Як?

— За кілька кілометрів звідси є телефон.

— Нас звідси витягнуть?

— Так.

— Але… — цієї миті його мозок нарешті поєднав минуле з майбутнім, і голос уперше зірвався на крик. — Скільки нам доведеться чекати?

— Не знаю, — сказав провідник. Він вирвав свою руку від Чалмерса і пішов геть.

Нічний диспетчер на станції Вінстона вислухав телефонне повідомлення, жбурнув слухавку і кинувся догори сходами, щоб витягнути з ліжка начальника станції. Начальника станції — понурого здоровила і перекотиполе — було призначено на посаду десять днів тому наказом нового начальника ділянки. Він непевно звівся на ноги, але негайно прокинувся, усвідомивши слова диспетчера.

— Що? — аж захлинувся він. — Господи! «Комета»?.. Ну, не стійте тут, не тремтіть! Дзвоніть у Сілвер-Спрінґс!

Нічний диспетчер головного управління ділянки у Сілвер-Спрінґс вислухав повідомлення, а потім зателефонував Дейву Мітчаму, новому начальнику ділянки Колорадо.

— «Комета»? — вигукнув Мітчам. Його рука ще дужче притиснула слухавку до вуха, ноги намацали підлогу і він ривком звівся з ліжка. — Потяг повністю вийшов з ладу? Дизель?

— Так, сер.

— О, Боже! Господи всемогутній! Що ж нам робити? — тоді, пригадавши, яку посаду обіймає, додав: — Вишліть аварійний потяг.

— Я вже це зробив.

— Зателефонуйте оператору в Шервуді, щоб він затримав увесь рух.

— Уже зателефонував.

— Що там за розкладом?

— Спеціальний вантажний потяг для армії, у західному напрямку. Але він їхатиме за чотири години. Він запізнюється.

— Я зараз прийду… Зачекайте. Нехай Білл, Сенді та Клеренс уже будуть там до мого приходу. Ох, як за таке карають!

Дейв Мітчам завжди скаржився на несправедливість. За його словами, йому страшенно не щастило в житті. Він пояснював це гнітючими теоріями про змови поважних перців, які ніколи не давали йому жодного шансу, хоча він і не пояснював, кого має на увазі під «поважними перцями». Перевага у становищі на службі була улюбленою темою для його скарг і єдиним стандартом цінностей; в залізничному бізнесі він був довше за багатьох людей, які вже давно просунулися вище. Він казав, що це і є доказом несправедливості соціальної системи, хоч ніколи не пояснював, що вкладає в поняття «соціальна система». Він працював у багатьох залізничних компаніях, проте у жодній не затримувався надовго. Його працедавці не ставили йому на карб якихось особливих проступків, просто виживали його з посади, бо він занадто часто вживав відмовку: «Мені ніхто не сказав!» Мітчам не здогадувався, що своєю теперішньою працею він завдячує угоді між Джеймсом Таґґартом і Веслі Моучем: коли Таґґарт здав Моучеві таємницю про особисте життя сестри в обмін на зростання тарифів, Моуч змусив того піти на додаткову поступку згідно зі звичними правилами їхніх угод, які передбачали, що з будь-якої домовленості слід витиснути якнайбільше особистого зиску. Цією додатковою поступкою була посада для Дейва Мітчама, зятя Клода Слаґенгопа, президента «Друзів глобального прогресу» — організації, що, на думку Моуча, мала найбільший вплив на громадську думку. Джеймс Таґґарт переклав відповідальність за роботу для Мітчама на Кліфтона Лоусі. Лоусі негайно запхав Мітчама на перше-ліпше місце — начальника ділянки Колорадо: посада саме звільнилася, бо попередній начальник непомітно її покинув. А покинув тоді, коли додатковий дизельний потяг зі станції Вінстон віддали для спеціального поїзда Чіка Моррісона.

— Що ж ми будемо робити? — кричав напіводягнений Дейв Мітчам, на неслухняних зі сну ногах несучись до свого офісу, де на нього чекали головний диспетчер, начальник служби руху і машиніст-наставник.

Йому ніхто не відповів. Це були чоловіки середнього віку, які чимало часу пропрацювали на залізниці. Ще місяць тому вони охоче давали поради за будь-якої надзвичайної ситуації, але тепер кожен почав розуміти, що все змінилось, і говорити небезпечно.

— Що ж до дідька ми будемо робити?

— Ясно лише одне, — відповів Білл Брент, головний диспетчер. — Ми не можемо відправити локомотив на вугільній тязі до тунелю.

Дейв Мітчам насупився: він знав, що про це думає кожен із них, і волів, щоби Брент не казав цих слів уголос.

— Де ж ми візьмемо дизель? — злісно запитав він.

— Ніде, — відповів старший машиніст.

— Але ж ми не можемо дозволити, щоб «Комета» цілу ніч стояла на запасній колії!

— Нам, мабуть, доведеться, — мовив начальник служби руху. — Дейве, який сенс про це говорити? Ти ж знаєш, що дизеля у цьому окрузі немає.

— Але ж, Господи всемогутній! Як вони хочуть, щоб ми запускали потяги без локомотивів?

— Міс Таґґарт не хотіла, — відповів старший машиніст. — А містер Лоусі — хоче.

— Білле, — благальним тоном запитав Мітчам, — чи буде сьогодні вночі якийсь трансконтинентальний потяг із дизелем?

— Найшвидше буде двісті тридцять шостий, швидкий вантажний потяг із Сан-Франциско. У Вінстоні він має бути о сьомій вісімнадцять ранку, — і додав: — Цей дизель буде тут найраніше. Я перевіряв.

— А спеціальний потяг для армії?

— Краще про таке не думай, Дейве. Цей, за наказом військових, має переваги перед усім транспортом на лінії, включно з «Кометою». Він і так запізнюється — двічі займалися коробки передач. Вони везуть зброю для арсеналів на Західному узбережжі. Ти краще молись, щоб цей потяг на твоєму відрізку ніщо не зупинило. Якщо думаєш, що нас покарають через «Комету», то порівняно з зупинкою військового потяга — це просто ніщо.

Вони замовкли. Вікна були відчинені у літню ніч, і чоловіки чули, як в офісі диспетчера поверхом нижче дзвонив телефон. Над покинутою станцією, що колись була гомінким залізничним вузлом, мерехтіли сигнальні вогні.

Мітчам поглянув у напрямку депо, де в розмитому світлі проглядались обриси кількох локомотивів на вугільній тязі.

— Тунель… — почав він і затнувся.

— …завдовжки дванадцять кілометрів, — безжально додав начальник служби руху.

— Я просто думаю, — гаркнув Мітчам.

— Краще не думайте про це, — м’яко порадив йому Брент.

— Я нічого не сказав!

— Про що ти говорив із Діком Гортоном перед його відходом? — запитав невинним тоном старший машиніст, ніби йшлося про дрібничку. — Щось про те, що система вентиляції тунелю — до одного місця? Він не казав часом, що цей тунель сьогодні небезпечний уже навіть для дизельних потягів?

— Навіщо ти про це говориш? — заревів Мітчам. — Я ж нічого не сказав!

Дік Гортон, головний інженер ділянки, звільнився через три дні після приїзду Мітчама.

— Та просто захотілося згадати, — невинно мовив старший машиніст.

— Слухай, Дейве, — сказав Білл Брент, знаючи, що Мітчам буде ще годину тягнути час, перш ніж прийме рішення, — ти ж знаєш: єдине, що можна зробити — це потримати «Комету» у Вінстоні до ранку, зачекати на двісті тридцять шостий, використати його дизель, щоб протягнути «Комету» крізь тунель, а тоді надати їй найкращий вугільний паротяг, який знайдеться на протилежному боці.

— Але наскільки ж вона тоді запізниться?

Брент знизав плечима.

— Дванадцять годин… вісімнадцять годин… хтозна?

— Вісімнадцять годин — для «Комети»? Боже, такого ще ніколи не було!

— Усього, що з нами зараз відбувається, ніколи досі не було, — сказав Брент; його завжди жвавий, впевнений голос сповнювала несамовита втома.

— Але в Нью-Йорку все звалять на нас! Вони обвинуватять нас!

Брент знизав плечима. Ще місяць тому таку несправедливість він вважав би незбагненною, але сьогодні вже був до цього готовий.

— Думаю… — нещасним тоном мовив Мітчам, — думаю, нічого іншого ми зробити не можемо.

— Не можемо, Дейве.

— О, Боже! Чому це з нами сталося?

— Хто такий Джон Ґолт?

О пів на третю старий маневровий паротяг потягнув «Комету» на бічну колію станції «Вінстон». Кіп Чалмерс, не вірячи своїм очам, люто поглянув на кілька халуп, що маячіли на віддаленому схилі та старезний навіс станції.

— А тепер що? Якого біса вони тут зупиняються? — закричав він і подзвонив, щоб викликати провідника.

Коли він знову зміг рухатись і відчув, що у безпеці, його жах перетворився на лють. Він почувався так, ніби його обдурили, примусивши пережити даремний переляк. Його супутники досі сиділи при столах відпочинкового купе. Вони були надто зворохоблені, щоб спати.

— Як довго? — байдужо повторив провідник його запитання. — До ранку, містере Чалмерс.

Чалмерс остовпіло поглянув на нього.

— Ми стоятимемо тут до завтрашнього ранку?

— Так, містере Чалмерс.

— Тут?

— Так.

— Але у мене завтра ввечері мітинг у Сан-Франциско!

Провідник не відповів.

— Чому? Чому ми повинні тут стояти? Якого біса? Що сталося?

Повільно і терпляче, з презирливою ввічливістю в голосі, провідник чітко змалював йому ситуацію. Але багато років тому, в початковій школі, у середній школі, у коледжі Кіпа Чалмерса навчили, що людина не мусить і не повинна жити згідно з голосом розуму.

— До дідька твій тунель! — закричав він. — Думаєш, я дозволю тобі затримувати мене через якийсь нещасний тунель? Хочеш зашкодити найважливішим державним планам через тунель? Скажи своєму машиністові, що я повинен бути в Сан-Франциско до вечора, а він повинен мене туди відвезти!

— Як?

— Це ваша робота, а не моя!

— Це неможливо зробити.

— Тоді знайдіть спосіб, чорт би вас забрав!

Провідник знову не відповів.

— Думаєш, я дозволю твоїм жалюгідним технологічним проблемам завадити вирішальним суспільним справам? Ти хоча б знаєш, хто я? Скажи машиністові, щоб їхав, якщо він цінує свою роботу!

— Машиніст отримав наказ.

— Довбані накази! Сьогодні тут віддаю накази я! Скажи, щоб негайно рушав!

— Можливо, вам краще поговорити з начальником станції, містере Чалмерс. Я не маю права відповісти вам так, як мені того хотілось би, — сказав провідник і пішов геть.

Чалмерс зірвався на ноги.

— Слухай, Кіпе, — неспокійно мовив Лестер Так. — Може, це правда… Що як вони справді не можуть?

— Вони зможуть, якщо їх змусити! — проревів Чалмерс, рішуче крокуючи до дверей.

Багато років тому, в коледжі, його навчили, що найефективніша спонука до дій — це страх.

У ветхому офісі станції Вінстон він надибав сонного чоловіка з млявими рисами та наляканого юнака, який сидів за диспетчерським столом. У мовчазному заціпенінні вони слухали потік такої лайки, якої їм ніколи не випадало чути навіть від залізничних робітників.

— …і мене не обходить, як ви пропхаєте потяг крізь тунель, придумуйте самі! — завершив Чалмерс. — Але якщо не знайдете мені паротяга і не запустите потяга, можете послати повітряний поцілунок своїм робочим місцям, дозволам на працевлаштування і всій цій клятій залізниці!

Начальник станції ніколи не чув про Кіпа Чалмерса. Він і гадки не мав про його ранг. Але точно знав, що це саме той день, коли невідомий чоловік на незрозумілій посаді володіє необмеженою владою — владою життя і смерті.

— Це не від нас залежить, містере Чалмерс, — благально мовив він. — Ми не віддаємо наказів. Наказ прийшов зі Сілвер-Спрінґс. Зателефонуйте містерові Мітчаму і…

— Хто такий містер Мітчам?

— Наглядач ділянки в Сілвер-Спрінґс. Вам, мабуть, варто надіслати йому повідомлення…

— Оце я ще витрачатиму час заради наглядача ділянки! Я зараз надішлю повідомлення Джимові Таґґарту — ось що я зроблю!

Перш ніж начальник станції оговтався, Чалмерс підскочив до юнака, наказуючи:

— Ти! Запиши і негайно надсилай!

Ще місяць тому начальник станції не прийняв би такого повідомлення від жодного пасажира — це забороняли правила. Але він більше не мав певності щодо правил: «Містерові Джеймсу Таґґарту, Нью-Йорк. Я застряг у «Кометі» у Вінстоні (Колорадо) через некомпетентність ваших людей, які відмовились надати мені паротяг. Завтра у Сан-Франциско у мене мітинг найвищого державного значення. Якщо мій потяг негайно не поїде, наслідки можете передбачити самі. Кіп Чалмерс».

Коли юнак передав повідомлення дротами, що через весь континент тягнулися за стовпами, схожими на охоронців колії Таґґартів, а Кіп Чалмерс повернувся до свого вагона, чекаючи на відповідь, начальник станції зателефонував своєму другові Дейву Мітчаму і прочитав йому текст повідомлення. Він почув, як Мітчам застогнав:

— Я вирішив, Дейве, що краще тобі сказати. Ніколи не чув про цього чолов’ягу, але, може, він справді видатний.

— Не знаю… — простогнав Мітчам. — Кіп Чалмерс? Його ім’я весь час з’являється в газетах, поруч з іменами найповажніших діячів. Не знаю, хто він такий, але якщо він із Вашингтона, то шансів у нас немає. О, Боже, що ж нам робити?

У нас немає шансів, — подумав оператор Таґґарта в Нью-Йорку і телефоном передав повідомлення Джеймсові додому. В Нью-Йорку була шоста ранку, Джеймса Таґґарта вицупили з неспокійного сну після безсонної ночі. Він із понурим обличчям вислухав повідомлення. Джеймс відчував те саме, що й начальник станції у Вінстоні — й із тієї ж причини.

Він зателефонував додому до Кліфтона Лоусі. Всю ту лють, яку Джеймс не міг вилити на Кіпа Чалмерса, він вилив на Кліфтона.

— Зробіть щось! — верещав Таґґарт. — Мені байдуже, що! Це ваша робота, а не моя; переконайтеся, що цей потяг таки поїде! Що це в біса коїться? Ніколи досі не чув, щоб «Комету» затримували! То ось як ви керуєте своїм відділом? Краще не буває, коли високопоставлені пасажири починають надсилати мені повідомлення! Коли моя сестра керувала, то мене, принаймні, не будили посеред ночі через кожний зламаний гвинтик на відрізку Айова — Колорадо!

— Мені так прикро, Джиме, — улесливо мовив Кліфтон Лоусі. В його інтонації поєднувалися прохання вибачити, спроба заспокоїти і поблажлива впевненість. — Це просто непорозуміння. Це чиясь дурна помилка. Не хвилюйтесь, я про все подбаю. Я, до речі, був у ліжку, але негайно візьмусь за цю справу.

Кліфтон Лоусі не був у ліжку. Він щойно повернувся з прогулянки нічними клубами у товаристві молодої леді. Він попросив її зачекати і поквапився до офісу «Таґґарт Трансконтиненталь». Ніхто з нічних працівників, які його бачили, не міг сказати, навіщо йому було з’являтися там особисто, але ніхто не сказав би й того, що у цьому не було необхідності. Він забігав до різних кабінетів — і вибігав звідти; його бачили багато людей, було видно, що він страшенно заклопотаний. Єдиним фізичним результатом цієї біганини виявився наказ, який отримав телеграфом Дейв Мітчам, наглядач залізничної ділянки в Колорадо: «Негайно надайте містерові Чалмерсу паротяг. Відправте «Комету» без невиправданих затримок. Якщо ви нездатні виконувати своїх обов’язків, я змушу вас відповідати перед Радою стандартизації. Кліфтон Лоусі».

Далі, зателефонувавши своїй подрузі, Кліфтон Лоусі вирушив разом із нею до придорожнього ресторану, — щоб мати цілковиту певність, що впродовж найближчих кількох годин їх ніхто не потурбує.

Диспетчер у Сілвер-Спрінґс був спантеличений наказом, який довелося передати Дейву Мітчаму, але той зрозумів. Він знав, що жоден залізничний наказ не віддають у таких формулюваннях, як «надай паротяг пасажирові»; він знав, що вся ця справа — показова, і здогадувався, яку саме виставу зараз ставлять, а тому, усвідомивши, кого тут призначено на роль цапа-відбувайла, вкрився холодним потом.

— Дейве, що сталося? — запитав начальник служби руху.

Мітчам не відповів. Він схопив телефон, його руки тремтіли, поки він благав зв’язати його з оператором Таґґарта у Нью-Йорку. Він мав вигляд загнаної у пастку звірини.

Нью-йоркського оператора Мітчам благав з’єднати його з домом містера Кліфтона Лоусі. Оператор намагався. Ніхто не відповідав. Мітчам благав оператора продовжувати і спробувати кожен номер, який тільки спадає на думку, за яким можна знайти містера Лоусі. Оператор пообіцяв і Мітчам роз’єднався, але чудово знав, що чекання не має сенсу, як і розмова з будь-ким із відділу містера Лоусі.

— У чому річ, Дейве?

Мітчам простягнув йому наказ — і з обличчя начальника служби руху зрозумів, що пастка насправді була така небезпечна, як він підозрював.

Він зателефонував до регіональної контори «Таґґарт Трансконтиненталь», розташованої в Омасі, у штаті Небраска, благаючи про розмову з головним керівником регіону. В слухавці запала тиша, а потім голос оператора з Омахи повідомив, що головний керівник три дні тому звільнився і зник «через проблемку з містером Лоусі».

Мітчам попросив тоді покликати асистента головного керівника, який відповідає за цей конкретний регіон. Але той виїхав кудись на вихідні й із ним неможливо було зв’язатися.

— З’єднайте мене з кимось іншим! — закричав Мітчам. — Із будь-ким, з будь-якого регіону! Заради Бога — знайдіть мені когось, хто скаже, що робити!

Відгукнувся асистент головного керівника регіону Айова-Міннесота.

— Що? — після перших же слів перебив він Мітчама. — У Вінстоні, в Колорадо? Якого біса ви мені дзвоните?.. Ні, не розповідайте, що сталось, я не хочу цього знати!.. Ні, я сказав! Ні! Ви не втягнете мене в ситуацію, за якої я муситиму пояснювати свої дії чи бездіяльність. Це не моя проблема!.. Поговоріть із керівником свого регіону, не чіпляйтеся до мене! Що мені взагалі до вашого Колорадо?.. Чорт, та не знаю, знайдіть головного інженера, з ним і поговоріть!

Головний інженер центрального регіону нетерпляче відповів:

— Так? Що? В чому річ? — Мітчам відчайдушно заходився пояснювати. Коли головний інженер почув, що дизеля немає, він гаркнув:

— Тоді, звісно, тримайте потяг!

Коли почув про містера Чалмерса, його голос раптово пом’якшився:

— Гм… Кіп Чалмерс? Із Вашингтона?.. Ну, я не знаю. Нехай це вирішує містер Лоусі.

Коли Мітчам сказав: «Містер Лоусі наказав мені надати паротяг, але…», головний інженер із величезним полегшенням відрізав:

— Тоді робіть те, що вам каже містер Лоусі! — і роз’єднався.

Дейв Мітчам обережно відклав свою слухавку. Він більше не кричав. Натомість навшпиньки підійшов до свого крісла, ніби прагнув зробити це якомога непомітніше, сів і довго вдивлявся у наказ містера Лоусі.

Потім окинув поглядом кімнату. Диспетчер розмовляв по телефону. Начальник служби руху і машиніст-наставник були тут, але вдавали, наче ні на що не чекають. Мітчам хотів би, щоб Білл Брент, головний диспетчер, пішов додому. Білл Брент стояв у кутку, не зводячи з Мітчама погляду.

Брент був невисокий і худий, але широкоплечий. Йому було сорок, але на вигляд — набагато менше. Він мав бліде обличчя офісного працівника та сухі риси ковбоя. Брент мав репутацію найкращого диспетчера на всій залізниці.

Мітчам різко підвівся і сходами пішов нагору, стискаючи в руці наказ Лоусі.

Дейв Мітчам не надто добре розбирався в інженерних і транспортних проблемах, зате розумів таких людей, як Кліфтон Лоусі. Розумів, у яку саме гру грають нью-йоркські начальники і що вони з ним роблять. В наказі не було зазначено, щоб він надав містерові Чалмерсу вугільний паротяг, — ішлося просто про «паротяг». Коли настане час ставити запитання, то хіба містер Лоусі не зойкатиме, шокований та обурений, що, мовляв, начальник ділянки мав би знати: наказ передбачав винятково дизельний потяг? У наказі було сказано: начальник повинен «безпечно» відправити «Комету» далі, «без невиправданих затримок». Невже начальник ділянки не знає, що таке «безпека»? А що таке «невиправдана затримка»? Якщо існує ризик великої аварії, то чи вважатиметься виправданою затримка тривалістю тиждень або місяць?

Нью-йоркським начальникам було байдуже, думав Мітчам. Їм було байдуже, чи встигне на мітинг містер Чалмерс, чи станеться на їхній колії безпрецедентна катастрофа. Вони намагалися убезпечити себе лише від того, щоб їх ні в чому не можна було обвинуватити. Якщо він затримуватиме потяг, його використають, як цапа-відбувайла, мішень для люті містера Чалмерса. Якщо він накаже потягові рушати, і той не дістанеться до західного виїзду з тунелю, вони обвинувачуватимуть його у відсутності компетенції. У кожному разі вони стверджуватимуть, начебто Мітчам діяв усупереч їхнім наказам. Що він зможе довести? Кому? Людина не може нічого довести трибуналу, який не має жодної чіткої політики, окресленої процедури, жодних норм доказового права і обов’язкових принципів. Такий трибунал, як Рада стандартизації, визнавав людину винною або невинною на свій розсуд, без жодних стандартів провини чи невинності.

Дейв Мітчам нічого не знав про філософію закону. Зате він чудово розумів: якщо суд не зв’язаний жодними правилами, то не зв’язаний він і жодними фактами, а тоді ключовим стає не правосуддя, а людський чинник, і доля людини залежить не від того, що вона скоїла або не скоїла, а від того, з ким вона знайома або не знайома. Він запитував себе, які шанси має на такому суді проти містера Джеймса Таґґарта, містера Кліфтона Лоусі, містера Кіпа Чалмерса та їхніх впливових друзів.

Усе своє життя Дейву Мітчаму вдавалось уникати необхідності приймати рішення. Він завжди чекав, щоб йому вказували, як чинити, і ніколи не мав ні в чому певності. Все, що доходило зараз до його мозку, — це розлоге й обурене скиглення про несправедливість. Він думав: доля виділила його, обдарувавши невдачами, і тепер власне начальство підставило на єдиній хорошій посаді, яку йому вдалось отримати. Мітчама не навчили усвідомлювати, що той спосіб, у який він отримав роботу, і хибне обвинувачення — нерозривні частини одного цілого.

Роздивляючись наказ Лоусі, Мітчам думав, що міг би затримати «Комету», а вагон містера Чалмерса прикріпити до паротяга і відправити в тунель. Але заперечно похитав головою, перш ніж думка встигла сформуватись: адже це змусило б містера Чалмерса зрозуміти, який це серйозний ризик; він негайно відмовився б і продовжив би вимагати безпечного неіснуючого паротяга. Більше того: це означало б, що йому, Мітчаму, доведеться взяти на себе відповідальність, визнати, що він цілком усвідомлює всю небезпеку, діяти відкрито і чітко розтлумачити ситуацію, — це було б єдиною дією, якої уникали у своїй політиці його керівники, ключем до їхньої гри.

Дейв Мітчам не належав до тих людей, які могли б збунтуватися проти свого становища чи підважити моральний кодекс власних зверхників. Він вирішив не кидати виклику політиці керівництва, а погоджуватись із нею. Білл Брент переважав його у будь-яких технологічних питаннях, але у конформізмі Мітчам перемагав без жодних зусиль. Колись існувало таке суспільство, для виживання в якому людина повинна була розвивати таланти Білла Брента. У сьогоднішньому суспільстві запорукою успіху був талант Дейва Мітчама.

Дейв Мітчам сів за друкарську машинку своєї секретарки і двома пальцями уважно надрукував два накази: один — начальникові служби руху, інший — старшому машиністові. В першому Мітчам розпорядився, щоб начальник служби руху негайно зібрав команду обслуговування для локомотива на випадок «надзвичайної ситуації». В іншій доручив старшому машиністові «вислати найкращий із доступних паротягів до Вінстона, де він повинен чекати для надання допомоги за надзвичайної ситуації».

Копії наказів Мітчам поклав собі до кишені, відчинив двері, покликав нічного диспетчера і попросив передати документи чоловікам, які перебували поверхом нижче. Нічний диспетчер був сумлінним юнаком, який довіряв своєму начальству і знав, що перше правило залізничного бізнесу — це дисципліна. Його вразило, що Мітчам хоче надіслати надруковані накази на таку невелику відстань, але хлопець ні про що не запитував. Мітчам знервовано очікував. За якусь мить він побачив, як подвір’я перетинає начальник служби руху, прямуючи до депо. Він відчув полегшення: чоловіки не прийшли, щоб особисто з ним сперечатися. Вони все зрозуміли і погодилися грати в ту ж саму гру, в яку грав він.

Начальник служби руху йшов, дивлячись собі під ноги. Він думав про свою дружину і двох дітей, про будинок, у якому прожив усе життя. Він знав, чим займається його керівництво, і міркував, чи повинен відмовитись йому підкорятися. Він ніколи не боявся втратити роботу. Як будь-яка обізнана у своїй справі людина, він був упевнений, що, посварившись із одним працедавцем, завжди зможе знайти іншого. Але зараз він боявся. Він не мав права звільнитися чи шукати нову роботу. Якщо він кине виклик працедавцеві, його долю вирішуватиме єдина Рада, що має неспростовну владу, і якщо ця Рада винесе рішення проти нього, то прирече його на повільну голодну смерть: будь-яка робота стане для нього недоступна. Чоловік знав, що, хай там як, а Рада таки буде налаштована проти; знав, що ключ до темної, мінливої таємниці суперечливих рішень Ради криється у секретному впливі протекції. Які він мав шанси проти містера Чалмерса? Він пережив часи, коли був зацікавлений розвивати свої найкращі здібності, як того вимагали працедавці. Сьогодні жодних здібностей ніхто вже не потребував. Були часи, коли від нього вимагали докладати найбільших зусиль, — і відповідно до цього й винагороджували. Сьогодні, якби він спробував діяти згідно з власним сумлінням, на нього чекало б лише покарання. Були часи, коли працедавці хотіли, щоб їхні робітники думали. Сьогодні така потреба відпала: працівники повинні були тільки підкорятись. І совість стала небажаною чеснотою. То як ця чеснота наважується підвищувати свій голос? Заради чого? Він думав про пасажирів: про трьохсот пасажирів «Комети». Думав про своїх дітей. Його син учився в середній школі, а дев’ятнадцятирічною донькою він пишався гостро й болісно, оскільки її вважали найкрасивішою дівчиною у місті. Він запитував у себе, чи може допустити, щоб його діти повторили долю дітей безробітних, яких йому випадало бачити в занепалих районах, поселеннях, розташованих неподалік від закритих фабрик та уздовж недіючих більше колій. Вражений і нажаханий, він зрозумів, що зараз робить вибір між життям своїх дітей і життям пасажирів «Комети». Раніше такий конфлікт був просто неможливий. Оберігаючи безпеку пасажирів, він дбав про захист власних дітей; перше передбачало друге, і навпаки, в цьому не було суперечності, жодної необхідності в жертвах. Тепер же, якщо він хотів урятувати пасажирів, то зробити це міг тільки ціною життя власних дітей.

Він туманно пригадав проповіді про красу самоспалення, чесноту самопожертви заради інших. Чоловік нічого не знав про філософію етики, але несподівано усвідомив (не у формі слів, а через напад темного, лютого, дикого болю): якщо це була чеснота, то йому й клаптя від неї не треба.

Він увійшов у депо і наказав підготувати до виїзду на Вінстон великий, старезний локомотив на вугільній тязі.

Начальник служби руху скористався телефоном у диспетчерському офісі, щоб зібрати команду для паровоза, як йому було наказано. Але його рука зі слухавкою завмерла в повітрі. Чоловіка раптово пронизала думка, що цим вчинком він прирікає людей на смерть: серед двадцяти осіб, зазначених у списку, що лежав перед ним, двоє, обраних ним, загинуть. Він відчув холод — і не більше. Жодного неспокою, тільки збентеження, тільки байдужість і здивування. До його обов’язків ніколи не входило посилати людей на смерть; навпаки — він викликав їх, щоб вони заробляли на власне прожиття. Як дивно, подумалось йому; і дивно, що його рука завмерла; те, що змусило його зупинитися, здавалося, походило з минулого двадцятирічної давнини; хоча, подумав він, як химерно, — насправді всьому цьому лише місяць, не більше.

Диспетчерові було сорок вісім років. Він не мав родини, друзів, жодних зв’язків із іншою людською істотою на світі. Всю можливу відданість, яку інші люди розподіляють на безліч випадкових зв’язків, він цілком присвятив особі свого молодшого на двадцять п’ять років брата, якого виховав сам. Він відправив хлопця вчитися до технологічного коледжу, і всі — як старший брат, так і вчителі, — добре бачили, що на цьому юному рішучому чолі накреслено знак генія. З тією ж спрямованою в одне русло відданістю, що й у брата, хлопець дбав винятково про своє навчання. Його не цікавили ні спорт, ні вечірки, ні дівчата — лише ті речі, які він збирався винайти та створити. Юнак закінчив коледж і почав працювати в дослідницькій лабораторії великого концерну електроенергії в Масачусетсі, отримуючи за це незвично високу для його віку заробітну плату.

Сьогодні двадцять восьме травня, подумав диспетчер. Директиву десять двісті вісімдесят дев’ять видали першого числа. Увечері першого травня його повідомили, що брат наклав на себе руки.

Він чув, начебто директива була необхідна для порятунку країни. Він не знав, правда це чи ні; не знав також, що саме необхідно для порятунку країни. Але, відчувши якийсь незбагненний імпульс, чоловік пішов до офісу редактора місцевої газети і почав вимагати опублікувати повідомлення про смерть його брата. «Люди повинні про це знати», — тільки таку причину він міг назвати. Чоловік не здатен був пояснити, що якісь пошкоджені зв’язки в його мозку сформулювали безсловесний висновок: якщо директива була волевиявленням народу, то народ повинен знати про цей випадок. Якби люди дізналися про те, що сталось, вони б не підтримували і не відстоювали директиву. Редактор йому відмовив. Сказав, що це негативно позначиться на моральному стані людей.

Чоловік нічогісінько не знав про політичну філософію. Зате він знав, що саме цієї миті втратив будь-яке зацікавлення життям або смертю людей у своїй країні.

Стискаючи телефонну слухавку, він подумав, що, мабуть, варто було застерегти чоловіків, яким от-от зателефонує. Вони йому довіряли, вони б навіть запідозрити не могли, що він свідомо здатен послати їх на смерть.

Але похитав головою: що за застаріла думка, минулорічна думка, пережиток того часу, коли він теж їм довіряв. Зараз це вже не мало жодного значення. Його мозок працював повільно, ніби він тягнув думки крізь вакуум, в якому не було емоцій, щоб їх якось стимулювати. Подумав, що якби він кого-небудь попередив, то почались би проблеми — наприклад, сварка, — і йому довелось би докладати величезних зусиль, щоб її уникнути. Він уже забув, за що раніше починали такі сварки. За істину? Справедливість? Братерство? Йому не хотілося робити щонайменшого зусилля. Він був дуже втомлений. Якщо застерегти усіх людей із цього списку, подумав він, то не залишиться нікого, хто міг би керувати цим паротягом, тому він урятував би два життя плюс триста пасажирів «Комети».

Але ніщо в його свідомості не відгукнулося на ці цифри. «Життя» — це було просто слово, воно не мало жодного значення.

Він притис телефонну слухавку до вуха, набрав два номери і негайно викликав на роботу машиніста і кочегара.

Паротяг номер триста шість виїхав до Вінстона, коли Дейв Мітчам спустився сходами додолу.

— Підготуйте для мене автодрезину, — наказав він. — Я їду до Фермонта.

Фермонт — маленька станція, розташована за тридцять кілометрів на схід уздовж лінії. Робітник кивнув, нічого не запитуючи. Білла Брента серед них не було. Мітчам пішов до його офісу. Брент мовчки сидів за своїм столом. Здавалося, він на щось чекає.

— Я їду до Фермонта, — повідомив Мітчам. Голос його лунав агресивно-буденно; тон наче натякав, що відповідати не обов’язково. — У них там кілька тижнів тому був дизель… На якомусь аварійному ремонті, чи щось таке… Я їду, щоб перевірити, чи не можемо ми ним скористатися.

Він замовк, але Брент нічого не сказав.

— У ситуації, що склалася, ми не можемо утримувати цей потяг до ранку, — продовжив Мітчам, не дивлячись на нього. — Хай там як, ми повинні спробувати. Тепер я думаю: а раптом вдасться використати цей дизель? Це останній, на який можемо розраховувати. Тому, якщо від мене через півгодини нічого не буде чути, підписуйте наказ і відсилайте «Комету» з номером триста шість.

Незалежно від того, що собі думав Мітчам, він просто не міг повірити у почуте. Після паузи Брент ледь чутно вимовив:

— Ні.

— Тобто — ні?

— Я цього не робитиму.

— Тобто — не робитимете? Це наказ!

— Я не буду цього робити, — Брентів голос лунав твердо та впевнено, не затьмарений жодною емоцією.

— Ти відмовляєшся виконувати наказ?

— Так.

— Але ти не маєш права! І я не буду сперечатися на цю тему. Я так вирішив, це моя відповідальність і твоя думка мене не цікавить. Твоя робота — виконувати мої накази.

— Ви подасте мені свій наказ у письмовому вигляді?

— Що, чорт забирай? Ти натякаєш, що не довіряєш мені? Справді?

— Дейве, а навіщо вам до Фермонта? Чому б їм просто не зателефонувати і запитати про той дизель, якщо ви думаєте, що він у них є?

— Не розказуй, як мені виконувати свою роботу! Ти не будеш отак сидіти тут і ставити мені запитання! Тримай свою пащу на замку і роби, що наказують, інакше я дам тобі можливість виступити перед Радою стандартизації!

На Брентовому ковбойському обличчі складно було розгледіти емоції, але Мітчам побачив там щось, що нагадувало недовірливий жах; тільки то був жах у відповідь на якесь власне видіння, а не на слова, і не було в цьому виразі страху, на який сподівався Мітчам.

Брент знав, що завтра вранці його слово буде протиставлятися слову Мітчама. Мітчам заперечуватиме, що віддав наказ і покаже надрукований текст про паротяг номер триста шість, висланий до Вінстона, щоб просто «чекати», і надасть свідчення того, що сам вирушив до Фермонта у пошуках дизеля. Мітчам заявить, що фатальний наказ самовільно віддав Білл Брент, головний диспетчер, і що це повністю лежить на його совісті. Справа не видавалась би аж надто заплутаною, вона не витримала б ретельного аналізу, але для Ради стандартизації цього вистачить, адже їхня політика передбачає всього лише заборону вивчати будь-що надто ретельно. Брент знав, що він міг би грати в ту ж таки гру і передати естафету наступній жертві, знав, що йому вистачило б розуму це все провернути, — от тільки він радше помре, ніж зробить таке.

Зовсім не вигляд Мітчама змусив його завмерти від жаху. Це сталося через усвідомлення того, що немає жодної людини, якій можна про все це розповісти, щоб запобігти трагедії: жодного начальника на всій лінії, від Колорадо до Омахи та Нью-Йорка. Начальників було повно, і всі вони чинили однаково; це вони показали Мітчаму приклад, підказали спосіб. Дейв Мітчам був тепер своїм на залізниці, а він, Білл Брент, більше своїм не був.

Так, як Білл Брент умів охоплювати зором усю залізничну мережу на ділянці, тільки вхопивши зором кілька чисел на аркуші, так цієї миті він окинув зором і власне життя, а також повну ціну прийнятого рішення. Він не закохувався, аж доки не минула юність. Аж у тридцять шість років він знайшов бажану жінку. Протягом останніх чотирьох років вони були заручені. Білл мусив чекати, бо мав обов’язок підтримувати матір та овдовілу сестру з трьома дітьми. Він ніколи не боявся нести тягар, бо знав, що здатен на це, і ніколи не брав на себе зобов’язань, якщо не був певен, що зможе їх виконати. Він чекав, заощаджував гроші, й ось нарешті настав той час, коли Білл відчув, що достатньо вільний для того, щоб бути щасливим. За кілька тижнів, у червні, він мав одружуватися. Сидячи за своїм столом і дивлячись на Дейва Мітчама, він згадав про це, але думка не викликала у нього жодних вагань, тільки жаль та приглушений смуток — приглушений, бо він просто не міг дозволити почуттю стати частиною цього моменту.

Білл Брент нічого не знав про епістемологію. Зате знав, що людина повинна жити, керуючись власним раціональним сприйняттям реальності, що вона не може діяти проти нього, уникати його або шукати йому підміни. І що іншого способу життя для нього не існує.

Він підвівся.

— Це правда: поки я на своїй посаді, я не можу не виконувати ваших наказів, — сказав він. — Але зможу, якщо звільнюсь. Тому я звільняюся.

— Ти — що?

— Я негайно звільняюся.

— Але ж ти не маєш права звільнятися, клятий покидьку! Хіба ти не знаєш? Не знаєш, що я тебе за це кину до в’язниці?

— Якщо хочете вранці прислати по мене шерифа, я буду вдома. Втікати не намагатимуся. Немає куди бігти.

Дейв Мітчам на зріст був метр дев’яносто і мав будову борця, але весь тремтів від злості й жаху перед делікатною постаттю Білла Брента.

— Ти не можеш звільнитися! Це заборонено законом! Я — закон! Ти не можеш мене покинути! Я тебе звідси не випущу! Я не дозволю тобі сьогодні покинути цю будівлю!

Брент підійшов до дверей:

— А ви повторите наказ, який дали мені, перед іншими? Ні? Тоді я йду!

Щойно він відчинив двері, як Мітчам ударив його кулаком в обличчя, і Брент упав на підлогу. Старший машиніст і начальник служби руху стояли у відчинених дверях.

— Він звільнився! — закричав Мітчам. — Цей боягуз звільнився у такий момент! Він порушник закону і нікчема!

Повільно піднявшись із підлоги, Білл поглянув на чоловіків крізь криваву пелену, що застилала йому очі. Білл бачив, що вони все зрозуміли, але бачив також і закритість їхніх облич: розуміти вони не хотіли, не хотіли втручатися, не хотіли ненавидіти його за те, що заради справедливості він ставив їх у складне становище. Білл нічого не промовив, просто звівся на ноги і покинув будівлю.

Мітчам уникав дивитися на присутніх.

— Агов, ти, — покликав він, кивнувши головою до нічного диспетчера. — Йди сюди. Мусиш негайно заступити на його місце.

Зачинивши двері, Мітчам повторив хлопцеві історію про дизель у Фермонті, яку перед тим розповідав Брентові, і наказав відправити «Комету» з паротягом номер триста шість, якщо за півгодини від нього не буде звістки. Юнак був нездатен зараз думати, говорити або що-небудь розуміти: він бачив кров на обличчі Білла Брента, якого вважав своїм ідолом.

— Так, сер, — тупо відповів він Дейву Мітчаму, який вирушав до Фермонта, дорогою повідомляючи кожному працівнику депо, стрілочнику чи обтирачу, що він їде автодрезиною шукати дизель для «Комети».

Нічний диспетчер сидів за столом, дивлячись то на годинник, то на телефон, і молився, щоб той задзвонив, щоб надійшло повідомлення від містера Мітчама. Але півгодини минуло в тиші, і коли залишалось всього три хвилини, хлопець відчув такий жах, якого не міг пояснити. Єдине, що знав: він не хотів передавати наказ. Він обернувся до старшого машиніста і начальника служби руху та запитав, вагаючись:

— Перш ніж поїхати, містер Мітчам віддав мені наказ, але я не знаю, чи мені слід його виконувати, тому що… Мені здається, він неправильний. Він сказав…

Старший машиніст відвернувся. Він не відчував жодного жалю: хлопцеві було стільки ж років, як і його братові.

Начальник служби руху гаркнув:

— Роби, як тобі сказав містер Мітчам. Думати тобі не дозволено, — і вийшов із приміщення.

Та відповідальність, якої уникли Джеймс Таґґарт і Кліфтон Лоусі, лежала тепер на плечах переляканого хлопця. Його колотило. Він вагався, а потім повернув собі відвагу думкою, що не можна сумніватися щодо сумлінності та компетентності керівників залізниці. Він не знав, що сприймав і залізницю, і її керівників за мірками столітньої давнини.

Із добросовісною точністю залізничника, рівно у той момент, коли збігло півгодини, хлопець написав своє ім’я під наказом відправити «Комету» з паротягом номер триста шість і переправити її до станції Вінстон.

Начальник станції у Вінстоні здригнувся, побачивши наказ, але він не належав до людей, які сперечаються з владою. Він подумав: а може, тунель не такий уже й небезпечний, як здавалось. І сказав собі, що найкраща можлива політика сьогодні — не думати.

Коли він подав копії наказу провідникові та машиністові «Комети», провідник повільно окинув поглядом приміщення, оглянув кожне обличчя, згорнув аркуш, вклав його до кишені й без жодного слова вийшов.

Машиніст якусь мить стояв, дивлячись на папірець, а потім кинув його і сказав:

— Я не буду цього робити. І якщо вже доходить до того, що залізниця видає такі накази, то я на неї більше не працюватиму. Можете записати, що я звільнився.

— Але ви не можете звільнитися! — закричав начальник станції. — Вони вас за це арештують!

— Якщо знайдуть, — відповів машиніст і вийшов зі станції у безмежну темряву гірської ночі.

Машиніст із Сілвер-Спрінґс, який доставив номер триста шість, сидів у кутку кімнати. Він зареготав і сказав:

— Та він боїться.

Начальник станції обернувся до нього.

— Джо, а ти це зробиш? Поведеш «Комету»?

Джо Скотт був п’яний. Колись залізничника, який з’являвся на роботу з ознаками алкогольної інтоксикації, сприймали як лікаря з виразками віспи на обличчі.

Але Джо Скотт був привілейованою особою. Три місяці тому його звільнили за порушення правил безпеки, що призвело до серйозних збитків. Два тижні тому Рада стандартизації поновила його на роботі. Він був другом Фреда Кіннана, захищав його інтереси у спілці, виступаючи не проти працедавців, а проти її членів.

— Звісно, — сказав Джо Скотт. — Я поведу «Комету». Якщо їхати дуже швидко, я її проведу.

Кочегар триста шостого залишився у кабіні паротяга.

Він стурбовано спостерігав, як робітники чіпляють паротяг до передньої частини «Комети». Чоловік поглянув на червоне і зелене світло над тунелем, що виднілось удалині, кілометрів за тридцять звивистої дороги. Він був спокійною, товариською людиною; став хорошим кочегаром, але ніколи не міг дослужитися до машиніста. Єдиною його цінністю були міцні м’язи.

Кочегар був упевнений, що його керівники добре знають, що роблять, тому не наважувався нічого запитувати.

Провідник стояв біля хвоста «Комети». Він вдивлявся у вогні тунелю, а потім поглянув на довгий ланцюжок вікон потяга. У кількох із них горіло світло, але в більшості проглядалось лише слабке блакитне сяйво нічних ламп, що пробивалося крізь опущені жалюзі. Провідник подумав, що йому слід було б розбудити пасажирів і попередити їх. Колись він ставив безпеку клієнтів вище за власну — не через любов до людей, а тому, що це була частина його роботи, яку він приймав і якою пишався. Зараз же він відчував зневагу та байдужість і не мав жодного бажання нікого рятувати. Вони самі цього хотіли, вони ухвалили директиву десять двісті вісімдесят дев’ять, думав провідник, вони продовжували жити і щодня відверталися від вердиктів, які Рада стандартизації видавала беззахисним жертвам, — то чому б і йому тепер від них не відвернутись? Якщо він порятує їхні життя, ніхто з них не стане на його захист, коли Рада стандартизації обвинуватить його в невиконанні наказів, сіянні паніки, у запізненні містера Чалмерса. Він не мав жодної охоти ставати мучеником заради бажання людей безперешкодно віддаватися власному безвідповідальному злу.

Коли настав момент, він підняв ліхтар і подав машиністові сигнал їхати.

— Бачиш? — тріумфально сказав Кіп Чалмерс Лестерові Таку, коли колеса під їхніми ногами, обертаючись, задвигтіли. — Страх — єдиний дієвий засіб упливу на людей.

Провідник увійшов до тамбура останнього вагона. Ніхто не помітив, як він спустився сходами з протилежного боку, вислизнув з потяга і розчинився у гірській темряві.

Стрілочник стояв, готовий перевести стрілку і вивести «Комету» з бічної колії на основну. Він дивився, як «Комета» повільно наближається до нього. Все, що було видно, — це білу кулю з променем, який пролягав у темряві, високо над його головою; все, що було чути — гуркіт і тремтіння рейок під ногами. Він знав, що стрілку не можна переводити. Стрілочник пригадав ніч, десять років тому, коли він ризикнув життям, щоб під час повені порятувати потяг, який от-от мало змити. Але він знав, що часи змінилися. Перевівши стрілку і побачивши, як промінь змістився вбік, стрілочник зрозумів, що решту життя ненавидітиме свою роботу.

Повністю з’їхавши з бічної колії, «Комета» вирівнялась у пряму лінію і покотилась у напрямку гір. Промінь її головного прожектора скидався на випростану руку, яка вказувала шлях, а в самому кінці потяга світилася скляна оглядова ніша.

Дехто з пасажирів «Комети» не спав. Коли потяг почав, звиваючись, пнутись догори схилами, вони побачили скупчення ліхтарів у Вінстоні, що лежали, розсипані, під ними у темряві; далі все знову накрила цілковита чорнота, в якій мерехтіли лише червоні й зелені лампи навколо отвору тунелю попереду. Вогні Вінстона ставали дедалі дрібніші щоразу, коли їх можна було розгледіти. Чорна діра тунелю збільшувалася. Часом вікна застилала темна вуаль, затягуючи собою вогники: це був густий дим від вугільного паротяга.

Із наближенням тунелю, у порожнечі простору і каміння, на самому краю неба, з південного напрямку пасажири бачили тріпотливе полум’я, що звивалося на вітрі. Вони не знали, що то було, але й довідатися не бажали.

Катастрофи зазвичай уважають результатом абсолютної випадковості, й негайно знайшлися люди, які стверджували, що пасажири «Комети» були невинні, що вони не несли відповідальності за те, що з ними сталося.

Чоловік у люксі «А» першого вагона був професором соціології. Він навчав, що індивідуальні здібності не мають жодного значення, що індивідуальне зусилля — марне, що індивідуальна свідомість — це безсенсова розкіш, що не буває індивідуального розуму, характеру або досягнення, все досягається колективно, і зважати слід не на окрему особу, а на маси.

Чоловік в одномісному сьомому купе другого вагона був журналістом. Він писав, що «задля доброї справи» цілком правильно та морально вдатися до примусу, вірив, що має право застосовувати фізичну силу щодо інших, щоб ламати життя, душити амбіції, чавити бажання, оскверняти переконання, ув’язнювати, грабувати, убивати — заради будь-чого, що можна було назвати «доброю справою». Це поняття навіть не обов’язково було пристосовувати до конкретної ідеї, оскільки він ніколи не формулював, що саме вважав добром, а просто стверджував, що керується «почуттями», — почуттями, не підкріпленими жодним знанням, оскільки вважав емоції важливішими від знань, а сам покладався винятково на власні «добрі наміри» та силу зброї.

Жінка в одномісному десятому купе третього вагона була літньою вчителькою, яка клас за класом перетворювала безпорадних дітей на жалюгідних боягузів, навчаючи їх, що воля більшості — єдиний критерій добра та зла, що більшість може робити все, що забажає, що дітям не слід відстоювати власних переконань, а необхідно просто робити те ж, що й інші.

Чоловік у салоні «В» четвертого вагона був видавцем газети, який вірив, що люди лихі за своєю природою, що вони не пристосовані до свободи, і якщо не контролювати базових інстинктів, то всі кинуться брехати, грабувати і вбивати одне одного, а тому людьми слід керувати за допомогою брехні, грабунку і вбивства, що варто зробити винятковим привілеєм керівників, і примушувати підлеглих працювати, вчити їх моральності, утримувати в рамках закону та порядку.

Чоловік у купе «Н» п’ятого вагона був бізнесменом, який здобув свій бізнес, копальню залізної руди, отримавши за допомогою закону про зрівняння можливостей урядову позику.

Чоловік у салоні «А» шостого вагона був фінансистом, який надбав свої статки, скуповуючи «заморожені» залізничні облігації, а потім його друзі у Вашингтоні їх «розморожували».

Чоловік, який мав п’яте місце у сьомому вагоні, був робітником. Згідно з його переконанням, він мав «право» на роботу незалежно від того, підходив він своєму працедавцеві чи ні.

Жінка з одномісного купе номер шість у восьмому вагоні працювала викладачкою. Вона вважала, що, як споживач, має «право» на транспортні перевезення, хочуть працівники залізниці того чи ні.

Чоловік із одномісного купе номер два у дев’ятому вагоні був професором економіки. Він захищав ліквідацію приватної власності, пояснюючи, що інтелект не має жодної ролі у промисловому виробництві, що людський розум — наслідок матеріальних інструментів, що фабрикою чи залізницею може керувати будь-хто, оскільки це залежить винятково від технічних засобів.

Жінка з купе «D» у десятому вагоні вклала своїх дітей спати на верхніх полицях, дбайливо накрила їх, оберігаючи від протягів і поштовхів. Її чоловік працював на уряд — забезпечував дотримання директиви, а вона захищала його, повторюючи: «Мені байдуже, це шкодить тільки багатим. Зрештою, я повинна думати про дітей».

Чоловік із одномісного купе номер три в одинадцятому вагоні — дрібний плаксивий невротик, — писав дешеві п’єски, соціальним посланням яких були вкраплення нецензурних виразів, що створювали ефект, наче всі бізнесмени — негідники.

В одномісному купе номер дев’ять у дванадцятому вагоні подорожувала домогосподарка, яка вважала, що має право обирати політиків, про яких нічого не знала, і контролювати гігантські галузі промисловості, про які не мала зеленого поняття.

В люксі «F» тринадцятого вагона їхав адвокат, який казав: «Я? Я завжди знайду спосіб порозумітись із будь-якою політичною системою».

У люксі «А» чотирнадцятого вагона їхав професор філософії, який навчав, що розуму немає (як ви можете знати, що тунель небезпечний?), немає реальності (як ви можете довести, що тунель існує), немає логіки (чому ви стверджуєте, що потяг не може рухатися без рушійної сили?), немає принципів (навіщо вам керуватися причинно-наслідковими зв’язками?), немає прав (чому не можна силою прикріпляти людей до їхніх робочих місць?), немає моралі (що морального у керівництві залізницею?), немає нічого абсолютного (яка вам різниця — чи ви живі, чи мертві?). Він навчав, що ми нічого не знаємо (навіщо суперечити наказам керівників?), що ми ніколи не можемо ні в чому мати певності (як ви можете знати, що ви маєте рацію?), що керуватися слід доцільністю моменту (ви ж не хочете ризикувати роботою, правда?).

Чоловік у салоні «В» п’ятнадцятого вагона успадкував свої статки. Він весь час повторював: «Чому це самому лише Ріарденові дозволено виробляти ріарден-метал?»

Чоловік у купе «А» шістнадцятого вагона був гуманітарієм і казав: «Обдаровані люди? Та мені байдуже, за що їх змушують страждати. Їх слід карати, щоб підтримувати некомпетентних. Правду кажучи, мені байдуже, чесно це чи ні. Я пишаюся тим, що мене не обходить питання справедливості стосовно людей дії, оскільки йдеться про милосердя до нужденних».

Ці пасажири не спали. У потязі не було жодної людини, яка б не розділяла бодай одного з їхніх переконань. Коли потяг в’їхав у тунель, полум’я Смолоскипа Ваятта було останнє, що вони побачили на землі.