Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або

Розділ Х Знак долара

Вона нерухомо сиділа в поїзді біля вікна, відкинувши голову, задоволена, що вже більше не доведеться кудись іти.

Телеграфні стовпи мигтіли за вікном, але, здавалося, поїзд загубився в порожнечі між коричневою ділянкою прерії та ваговитим покривалом іржаво-сивих хмар. Сутінь заполонила небо без жодного просвітку призахідного сонця; картина була більше схожа на згасання анемічного тіла у процесі витікання його останніх крапель крові та світла. Поїзд прямував на захід, немовби також тягнувся до притьмянілих променів і тихо зникав із поверхні землі. Вона сиділа нерухомо і не відчувала жодного бажання опиратися цьому.

Їй не хотілося чути звуку коліс. Вони стукотіли в монотонному ритмі з акцентом на кожному четвертому ударі, й крізь швидкий, безперервний гуркіт їй вчувалася марна спроба виборсатися, натомість у чітких четвертих ударах — кроки ворога, який невблаганно наближався до своєї мети.

Ніколи досі, дивлячись на прерію, Даґні не відчувала такого занепокоєння. Було відчуття, що залізничні колії — це всього лише тонкі нитки, протягнуті крізь неймовірну порожнечу, немов пошарпані нерви, готові порватися. Даґні ніколи не сподівалася, що, завжди почуваючись рушійною силою у вагоні поїзда, вона сидітиме колись і мріятиме, наче дитина чи дикун, щоби цей поїзд рухався, не зупинявся і вчасно її довіз, — і це бажання було не проявом волі, а благанням до темної безодні.

Вона думала про зміну, що сталася за один місяць. Вона бачила її в обличчях людей на вокзалах. Залізничники, стрілочники, робітники депо, які віталися з нею завжди, коли Даґні з’являлася на шляху, а їхні веселі усмішки були свідченням гордості від того, що вони знають, хто вона така, тепер дивилися на неї холодно, відверталися з настороженими та замкнутими обличчями.

Їй хотілося попросити у них пробачення і крикнути: «Це не я таке вчинила з вами», а потім згадувала, що вона прийняла це, і що вони тепер мають право її ненавидіти, що вона тепер, водночас, і рабиня, і рабовласниця, і що так почувається кожна людина в цій країні, й що ненависть тепер — єдина річ, яку люди почувають одне до одного.

Упродовж двох днів вона знаходила заспокоєння у тому, що розглядала міста, які пролітали за вікном: заводи, мости, електричні стовпи, рекламні щити, що тиснуть на дахи будинків, — все це велелюдне, похмуре, активне, живе осердя індустріального Сходу.

Але міста залишилися позаду. Потяг занурився у прерії Небраски, а гуркіт його злучників лунав так, немовби дрижав від холоду. Вона бачила самотні обриси, що колись були фермерськими господарствами у порожній просторіні, яка колись була полями. Неабиякий вибух енергії кілька поколінь тому заклав початок яскравих паростків, які пробилися крізь порожнечу; деякі з них померли, а деякі жили собі далі.

Даґні приголомшували вогні маленьких міст, що, промайнувши повз її вагон, щезали в темряві; ставало ще непроглядніше. Вона не наважувалася підвестися, щоб увімкнути світло. Нерухомо сиділа, спостерігаючи за поодинокими містами. Коли промінь електричного ліхтаря коротко освітлював її обличчя, вона сприймала це, як мить привітання.

Бачила, як миготіли написи на стінах скромних споруд, над прокопченими дахами, біля тонких димарів, на цистернах: «Комбайни Рейнолдса», «Цемент Мейсі», «Пресована люцерна Квінлейна та Джонса», «Дім матраців Кроуфорда», «Зерно та фураж Бенджаміна Вайлі». Слова височіли, як прапори у порожній темряві небес, застиглі форми руху, зусиль, надій, пам’ятники тому, чого змогла досягти людина перед лицем порожнечі природи за часів, коли звільнилася для нових здобутків. Вона бачила розкидані по окремих ділянках будинки, невеличкі крамниці, широкі вулиці з електричним освітленням, схожі на яскраві мазки, нанесені на чорне полотно пустирищ. Вона бачила привидів серед міських решток: заводські скелети з напівзруйнованими трубами, крамниці з розбитими вітринами, перекособочені стовпи з обривками дротів. Вона бачила раптові спалахи світла, заправку, що промайнула — білий лискучий острівець скла та металу під гігантською чорною ваготою небесної тверді. Вона бачила рекламу морозива, зроблену з блискучої труби й підвішену на розі вулиць, і як поруч зупинився битий автомобіль із молодим чоловіком за кермом, із якого вийшла дівчина у білій сукні, що розвивалася на літньому вітрі. Вона здригнулася від їхньої появи, подумавши: «Я не можу дивитися на вас; я, людина, котра знає, якою ціною вам далася ваша молодість, цей вечір, ця машина і морозиво, яке ви зараз купите за двадцять п’ять центів». На околиці міста вона побачила споруду, що всі її поверхи випромінювали блідо-блакитне світло. Вона любила це індустріальне освітлення з обрисами машин у вікнах і рекламним щитом над дахом. І раптом Даґні опустила голову на руку, затремтіла, німотно волаючи в ніч, до себе, до людського, що ще залишалось у кожній живій істоті: «Не дозвольте цьому померти!.. Не дозвольте цьому померти!..»

Вона скочила з місця і рвучким рухом увімкнула світло. Стояла, випростана, силкуючись опритомніти, знаючи, що такі моменти були особливо небезпечні для неї. Вогні міста щезли, а вікно тепер стало порожнім прямокутником, і в тиші вона почула, як з наростанням четвертих ударів наближається ворог, прихід якого неможливо ні прискорити, ні вповільнити.

Відчуваючи відчайдушну потребу побачити якісь ознаки людського життя, Даґні вирішила, що не замовлятиме вечерю в купе, а піде до ресторану. Немовби акцентуючи на її самотності й насміхаючись із неї, у свідомості знову пролунав голос: «Але ти не експлуатувала би поїзди, якби вони були порожні». «Забудь…» — сердито сказала собі Даґні, поспішаючи до виходу зі свого вагона.

Біля дверей тамбура вона здивувалася, почувши поруч голоси. А коли відчинила двері, пролунав вигук: «Ушивайся звідси, чорт забирай!»

У кутку її тамбура принишк пристаркуватий волоцюга.

Він сидів на підлозі, демонструючи своїм виглядом, що не має сил ні підвестись, ні непокоїтися через те, що його впіймають. Він невідступно водив своїми очима за провідником, усе розуміючи, але ніяк не реагуючи. Поїзд уповільнював хід перед складною ділянкою шляху, коли провідник відчинив двері назустріч пориву холодного вітру і, простягнувши руку у чорну порожнечу, наказав: «Ушивайся! Злізай, як заліз, або я зараз сам тебе викину!»

На обличчі волоцюги не було ні подиву, ні злості, ні надії; він дивився так, немов уже дуже давно перестав оцінювати людські вчинки. Старий покірно рушив, чіпляючись руками за поруччя вагонної стіни. Даґні помітила, як він ковзнув по ній поглядом, немовби вона була ще одним неживим приладом цього поїзда. Він, здавалося, відчував її присутність не більше, ніж свою. Байдужий до всього і готовий виконати наказ, який у його стані означав вірну смерть.

Волоцюга зиркнув на провідника. Даґні не побачила на його обличчі нічого, крім легкого незадоволення, довго притлумлюваної злоби, що майже несвідомо зійшлася на першому-ліпшому об’єкті. Ці двоє чоловіків більше не були один для одного людськими істотами.

Костюм волоцюги був усіяний латками і зношений до лиску; здавалося, тканина, якщо її зігнути, захрустить, наче скло. Але вона звернула увагу на комір його сорочки: він був матового відтінку від постійного прасування й досі зберігав залишки колишньої форми. Він важко підвівся і байдуже глянув у чорний отвір, що розкрив перед ним огром безлюдного простору, де ніхто не побачить його тіла і не почує голосу скаліченого чоловіка. І він зробив єдиний усвідомлений жест: щільніше затягнув мотузку, що стягувала його невеличку брудну торбину, щоб не загубити її, стрибаючи з поїзда.

Саме запраний комірець і цей жест останньої турботи за свої пожитки — жест, у якому було почуття власності, — несподівано породили в Даґні раптовий, несподіваний імпульс.

— Стривайте, — сказала вона.

Обидва повернулися в її бік.

— Хай він буде моїм гостем, — звернулася вона до провідника, відчиняючи двері, а волоцюзі сказала: — Заходьте.

Чоловік побрів за нею, підкоряючись так само байдуже, як допіру збирався підкоритися провідникові.

Він стояв на середині вагону, тримаючи свою торбину й обводячи все навколо тим же байдужим, туманним поглядом.

— Сідайте, — запросила вона.

Він скорився і глянув на неї, немовби чекаючи подальших наказів.

У його манерах проступало щось таке, що нагадувало гідність. Він чесно визнавав, що не може ні на що претендувати, ні про що просити, він готовий до всього, що з ним зроблять.

Йому було ледь за п’ятдесят; його статура і вільний крій костюма свідчили про те, що колись це був мускулястий чоловік.

За млявою байдужістю його очей неможливо було приховати розум, а за глибокими зморшками, що прорізали обличчя, як слід неймовірного відчаю, неможливо було приховати той факт, що лице колись осявала доброта, властива чесній людині.

— Коли ви їли востаннє? — запитала вона.

— Вчора, — відповів він, і додав: — Здається.

Даґні подзвонила до провідника і замовила вечерю на двох у купе.

Волоцюга тихо дивився на неї, але коли провідник вийшов, запропонував єдину плату, на яку був спроможний:

— Я не хочу, щоб у вас були неприємності, мем, — промовив він.

Вона всміхнулася:

— Які неприємності?

— Ви ж подорожуєте з одним із отих залізничних магнатів, правда?

— Ні, сама.

— Отже, ви дружина одного з них?

— Ні.

— Ох… — вона побачила, яких зусиль він доклав, щоб зберегти на обличчі щось на кшталт поваги, наче змусив її до недоречного зізнання, і розсміялася.

— Ні, це не те, що ви подумали. Бачте, я сама один із таких магнатів. Мене звати Даґні Таґґарт, і я працюю на цій залізниці.

— О… Здається, я чув про вас, мем… Колись давно.

Важко було сказати, що значило для нього оце «колись давно» — місяць, рік або якийсь інший період часу, що минув відтоді, як він пустився берега. Чоловік дивився на неї з зацікавленням, зверненим у минулі часи, немовби згадуючи ту пору, коли він почав вважати її гідним уваги персонажем.

— Ви — та міс, що керувала залізницею, — сказав він.

— Так, це я, — відповіла вона.

Він не виявив жодного здивування з того, що вона захотіла допомогти. З його вигляду здавалося, наче він зазнав таку силу-силенну жорстокості, що відмовився від спроб щось розуміти, у щось вірити і на щось сподіватися.

— Коли ви сіли в поїзд?

— Ще на вузловій станції, мем. Ваші двері були незамкнені, — додав він. — Я думав, що, можливо, ніхто не помітить мене до ранку, адже це приватний вагон.

— Куди ви їдете?

— Не знаю, — потім, збагнувши, що це могло пролунати як заклик його пожаліти, додав: — Схоже, я просто хотів їхати без зупинки, поки не побачу місця, що може дати мені бодай якийсь шанс знайти роботу.

Таким чином він спробував узяти відповідальність за свій намір, а не перекладати тягар своєї безцільності на її милосердя; це була спроба того ж штибу, що і турбота про комір своєї сорочки.

— Якої роботи ви шукаєте?

— Люди більше не шукають конкретної роботи, мем, — відповів він спокійно. — Вони просто шукають роботу.

— А яке місце ви сподівалися знайти?

— Ну… гм… думаю, де є якісь заводи.

— А ви не помилилися з напрямком? Заводи на Сході.

— Ні, — зі знанням справи заперечив він. — На Сході забагато людей. За заводами занадто ретельний нагляд. Я подумав, що, можливо, десь вдасться знайти краще місце, де менше людей і не така пильна увага.

— О, то ви втікач? Ви тікаєте від закону?

— Не в тому сенсі, як було колись. Але за сьогоднішніми мірками, думаю, так, я втікач. Мені потрібна робота.

— Про що конкретно ви кажете?

— На Сході немає роботи. Людина не може дати тобі роботу, навіть якщо її має, — вона за це сяде в тюрму. За нею стежать. Ви можете отримати роботу лише через Раду стандартизації. А в Ради стандартизації своїх друзів у пошуках роботи ціла купа, більше, ніж родичів у мільйонера. Що ж до мене, то я не маю ні тих, ні тих.

— Де ви працювали востаннє?

— Протягом півроку я вештався країною… Ні, думаю, довше — десь близько року. Вже важко сказати, найчастіше це була денна праця. Здебільшого на фермах. Але тепер і в цій роботі немає сенсу. Я знаю ставлення фермерів — їм тяжко дивитися на голодну людину, але вони самі на межі голоду, вони не мають для тебе ні роботи, ні їжі, а все, що їм вдається зберегти, у них забирають — як не податкові інспектори, то бандити. Ви ж знаєте, що по всій країні орудують банди? Вони їх називають дезертирами.

— Ви думаєте, що на Заході краще?

— Ні, не думаю.

— То ж навіщо ви туди їдете?

— Тому що цього я ще не пробував. Це останнє, що залишається. Рух заради руху. Просто щоб не сидіти на місці… Розумієте, — додав він раптом, — я не думаю, що з цього буде якийсь пожиток. Але на Сході нема чого робити, хіба що сісти під парканом і чекати на смерть. Не думаю, що смерть була би найгіршим виходом. Знаю, що тоді було б значно легше. Тільки я переконаний, що це гріх — просто сидіти і чекати погибелі, нічого не пробуючи змінити.

Раптом вона згадала про інфікованих коледжем паразитів, які з нудотно-моральною праведністю промовляли стандартні фрази про те, як вони дбають про добробут інших. Останнє речення волоцюги було однією з найморальніших сентенцій, яку їй коли-небудь випадало чути; але чоловік про це й не здогадувався. Він промовив її своїм байдужим, понурим голосом, просто і стримано, як щось повсякденне.

— Звідки ви родом?

— З Вісконсину, — відповів він.

Офіціант приніс вечерю. Він встановив столик і люб’язно підсунув до нього два стільці, вдаючи, ніби геть не здивований тим, що відбувається.

Вона глянула на стіл і подумала, що велич світу, де люди могли витрачати час і невимушено перейматися такими речами, як накрохмалені серветки та дзвінкі кубики льоду, які пропонували пасажирам разом із їжею за ціною у кілька доларів, — це відлуння епохи, коли підтримувати своє життя ще не вважалося злочином, а щоб роздобути харч, не треба було вступати в ігри зі смертю. Але це відлуння теж незабаром мало щезнути, подібно до білої заправки в чагарях на краю лісу.

Вона зауважила, що волоцюга, який не мав сил стояти на ногах, іще не втратив поваги до призначення речей, розкладених перед ним. Він не накинувся на їжу, а намагався все робити повагом: розгорнув серветку, одночасно з нею взяв виделку, і хоча його руки тремтіли, він досі пам’ятав, що саме так повинна поводитися людина, попри принизливі умови, в які її поставило життя.

— Де ви працювали за старих часів? — запитала вона, коли офіціант вийшов. — На заводах?

— Так, мем.

– І який у вас фах?

— Токар вищого розряду.

— Де ви востаннє працювали за цією спеціальністю?

— У Колорадо, мем. Автомобільна компанія «Гаммонд».

— Ох!..

— Мем?

— Ні, пусте. Довго працювали?

— Ні, мем. Всього лише два тижні.

— Чому так мало?

— Я рік чекав цієї роботи, зависаючи в Колорадо тільки для того, щоб її отримати. До автомобільної компанії «Гаммонд» також була довжелезна черга, тільки вони брали не за дружбою чи за трудовим стажем, а за послужним списком. У мене він був хороший. Отримавши роботу, я пропрацював лише два тижні, а потім Лоуренс Гаммонд зник. Він вийшов зі свого офісу, і тільки його й бачили. Завод закрили. Але потім громадський комітет знову відкрив його. Мене покликали назад. Але все це потривало лише п’ять днів, бо всіх одразу ж почали звільняти. Відповідно до трудового стажу. Тож мені довелося піти. Я чув, що громадський комітет проіснував іще три місяці. А потім завод закрили назавжди.

— А де ви працювали перед тим?

— Майже у всіх східних штатах, мем. Але ніде не затримувався довше місяця чи двох. Заводи закривалися.

— Чи таке ставалося всюди, де ви працювали?

Він глянув на неї так, немовби збагнув її питання:

— Ні, мем, — відповів він і вперше за весь час вона вловила слабке відлуння гордості в його голосі. — На першій своїй роботі я пропрацював двадцять років. Тобто, не на одній посаді, а на одному підприємстві. Я дослужився до начальника цеху. Це було дванадцять років тому. Потім власник заводу помер, а нащадки, які його успадкували, остаточно його добили. Часи були невеселі, але саме відтоді все дедалі швидше почало тріщати по швах. Після того здавалося, що всюди, хоч куди оком кинь, усе ламається та гине. Попервах ми думали, що так погано лише в одному чи в двох штатах. Чимало з нас вважали, що Колорадо встоїть. На жаль, і Колорадо не став винятком.

Усе, за що візьмешся, усе, до чого доторкнешся, — все розсипалося. Хоч куди поглянь, всюди зупинялася робота, зупинялися заводи, машини, — додав він пошепки, немовби в ньому самому проявився прихований жах, — двигуни… зупинялись.

Він підвищив голос:

— О, Господи, хто такий… — і замовк.

— Джон Ґолт? — запитала вона.

— Так, — відповів він і схопився за голову, немовби силкуючись відігнати від себе якесь видіння. — Тільки мені не подобається це ім’я.

— Мені теж. Цікаво дізнатися, чому люди так кажуть, і хто це почав.

— Авжеж, мем. Саме цього я і остерігаюся. Можливо, саме я це найперший і почав.

— Що?!

— Я чи ще хтось із шести тисяч інших людей. Цілком можливо, що це наша робота. Сподіваюся, ми не мали рації.

— Що ви кажете?

— Ну, щось сталося на тому заводі, де я пропрацював двадцять років. Саме тоді, коли помер старий власник, а його нащадки прибрали все до рук. Їх було троє — двоє синів і дочка. І вони розробили новий план керівництва заводом. Вони запропонували нам теж проголосувати за нього, і всі — або майже всі — проголосували. Ми не знали. Ми думали, що це хороший план. Ні, трохи не так. Ми думали, що повинні вважати його хорошим. План полягав у тому, що кожен робітник заводу працюватиме за своїми здібностями, а його праця буде винагороджена за його потребами. Ми… Що з вами таке, мем? Чому ви так на мене дивитеся?

— Як називався цей завод? — ледь чутно запитала вона.

— Моторобудівна компанія «Двадцяте сторіччя», Старнсвілль, штат Вісконсин, мем.

— Розказуйте далі.

— Ми проголосували за цей план на великих зборах; були присутні всі шість тисяч людей, усі працівники заводу. Спадкоємці Старнса виступили з довгими промовами, з яких мало що було зрозуміло, але ніхто не поставив жодного запитання. Ніхто з нас не знав, як працюватиме цей план, але кожен із нас думав, що це знає сусід поруч. І якщо хтось мав сумніви, то почувався винним і тримав рот на замку, щоб його не перетворили на людину, яка протистоїть плану, на прихованого дітовбивцю та недолюдка. Вони втовкмачували нам, що цей план спрямований на досягнення високого ідеалу. Ну, і звідки ж ми могли знати, що це не так? Хіба ми не вислуховуємо подібних речей усе своє життя — від наших батьків, шкільних учителів, наших міністрів, у кожній читаній нами газеті, кожному фільмі та публічній промові? Хіба нам не вказують завжди, що саме правильно і справедливо? Що ж, можливо, існує якесь виправдання тому, що ми вчинили на цих зборах. Та все ж ми проголосували за цей план і поплатилися за це. Знаєте, мем, ми в якомусь сенсі мічені люди. Я маю на думці тих, хто працював на заводі «Двадцяте сторіччя» протягом чотирьох років цього плану. На що схоже пекло?

На зло — просте, неприховане, всміхнене зло. Хіба ні? Ось що ми побачили і чому допомогли народитись. І, думаю, ми прокляті й нам ніколи не буде прощення…

Ви знаєте, яким чином цей план працював і як вплинув на людей?

Спробуйте наповнити водою резервуар, на дні якого дірка, через яку вода витікає швидше, ніж наповнюється посудина, і кожне нове відро збільшує розмір цієї дірки на кілька сантиметрів. І що більше ви працюєте, то більше роботи від вас вимагають. Ви тягаєте відра сорок годин на тиждень, потім сорок вісім, потім п’ятдесят шість. Для того, щоб ваш сусід мав чим повечеряти, щоб його дружині зробили операцію, щоб його дитину вилікували від кору, щоб його мати отримала крісло на коліщатках, щоб у його дядька була сорочка, щоб його племінник мав за що навчатися, для сусідської дитини, для ще ненародженої дитини, все для всіх навколо вас — від пелюшок до зубних протезів. Натомість ви мусите працювати від світання до смеркання, місяць за місяцем, рік за роком, не отримуючи за це нічого, крім свого поту, не бачачи нічого, крім їхнього задоволення. Все своє життя, без спочинку, без надії, без кінця… Від кожного за здібностями і кожному за потребами.

— Ми всі одна велика родина, — казали вони нам. — Ми всі заодно.

Але не всі разом ми десять годин на день працюємо за зварювальним апаратом і не всім нам разом зводить живіт. Тому чиї здібності й потреби найважливіші? Тобто, коли всі в одному котлі, чи можете ви будь-кому іншому дозволити визначати власні потреби? Якщо дозволите, а він заявить, що йому потрібна яхта? І якщо ви керуватиметеся своїми почуттями, він теж цілком здатен обґрунтувати свою потребу. Чому ні? Якщо я не маю права заробити на власний автомобіль, поки не опинюся на лікарняному ліжку, заробляючи на машину для кожного ледацюги і кожного голого дикуна на землі, то чому б йому теж не вимагати від мене яхти, якщо я досі здатний триматися на ногах? Ні? Він не може? Чому ж тоді він може вимагати, щоб я пив каву без вершків, поки він переклеює шпалери у своїй вітальні?.. Отаке ось… Все-таки ми вирішили, що ніхто не має права сам судити про свої потреби та здібності. Ми проголосували за це. Авжеж, мем, ми голосували за це на загальних зборах двічі на рік. І ніяк інакше. Як ви думаєте, що відбувалося на тих зборах? Цілком вистачило одних таких зборів, щоб зрозуміти, що ми перетворилися на жебраків: смердючих, брудних, слинявих жебраків; усі ми, тому що ніхто не наважився б сказати, що його зарплатня справедлива; у нас не залишилося ні прав, ні заробітку, а праця більше не належала нам, вона належала «родині», яка нічого не віддавала натомість. І тепер єдиною причиною звертання до сім’ї були наші потреби. Кожен мусив публічно виканючувати на свої потреби, немов послідущий захребетник, перелічуючи всі свої клопоти та нещастя, включно з латаними споднями та застудою дружини, сподіваючись, що «родина» кине йому милостиню. Слід було пред’являти свої нещастя, тому що саме вони, а не праця, стали ходовою валютою. А відтак робота перетворилася на змагання серед шістьох тисяч голодранців, кожен із яких стверджував, що його потреби важливіші за потреби його брата. А як інакше могло обернутися? Ви не здогадуєтеся, що відбулось? Які люди мовчали, відчуваючи сором, а які зривали банк?

Але й це ще не все. На тих-таки зборах ми з’ясували ще одну річ. Виробництво на заводі впало на сорок відсотків у першому півріччі, тому вирішили, що дехто працював невідповідно до власних здібностей. Хто? Як це визначити? «Родина» теж проголосувала з цього питання. Вони визначили тих, хто працював найкраще, і проголосували за те, щоб присудити їм понаднормову роботу протягом наступного півріччя. Понаднормово та безплатно, тому що платили не за витрачений час і не за виконану роботу, а лише за потребою.

Чи слід мені вам пояснювати, що сталося після того, і на яких створінь почали перетворюватися ми, що колись були людьми?

Ми почали приховувати свої здібності, повільніше працювати і, наче яструби, стежили за тим, щоби працювати не краще від сусіда. А що нам іще залишалося робити, коли ми знали, що, віддавши всі свої сили на благо «родини», отримаємо взамін не подяку і не винагороду, а покарання? Ми знали, що кожна підлота — або через свою неповороткість і безвідповідальність, або через незнання, — здатна запороти партію двигунів, що може дорого обійтися компанії, а розплачуватися будемо за це ми своїми вільними вечорами чи недільними днями. Тому ми щосили намагалися працювати погано.

У нас був один хлопчина, який нещодавно прийшов на роботу і заразився шляхетним ідеалом; розумник без будь-якої освіти, але з дивовижною головою на плечах. У перший рік він придумав, як реорганізувати робочий процес так, щоб зекономити тисячі людино-годин. Він віддав цю ідею «родині», нічого не попросивши натомість. Та й не міг він просити — з такого вже тіста був зроблений. Сказав, що робить це заради ідеалу. Але коли він довідався, що за нього проголосували, як за одного з найздібніших, і засудили до роботи в нічну зміну через те, що отримуємо від нього недостатньо, він замовк і більше нічого не пропонував. Ясно, що наступного року він не висловив жодної пропозиції.

Нам безперестанку розповідали про хижацьку конкуренцію в економіці вільного підприємництва, де люди змушені змагатися одне з одним за найкраще виконану роботу. Хижацьку, еге ж? Ну, їм, вочевидь, закортіло подивитись, як ми будемо одне з одним змагатися за найгірше виконану роботу. Не існує надійнішого способу знищити людину, ніж змусити її день у день працювати якнайгірше. Це доб’є її швидше за пияцтво, ледарювання чи крадіжки заради виживання. Але нам не залишалося нічого іншого, крім як розігрувати з себе недоумків.

Єдине, що нас насправді лякало, — це те, що власники можуть запідозрити в тобі існування здібностей. Людський хист був чимось на кшталт банківського кредиту, який ти ніколи не виплатиш. Заради чого працювати? Знали, що зарплатню все одно дадуть, заробив ти її чи ні. Але більше, ніж оту «пайку на проживання та харчування», як називали заробітну плату, не дадуть нічого, хоч зі шкури вибивайся. Ти не міг і мріяти про те, щоб придбати наступного року новий одяг, бо хтозна, видадуть тобі «допомогу на одяг» чи ні. А раптом хтось зламає ногу чи народить іще одну дитину? Коли ж бракувало грошей на новий одяг для всіх, то й тобі теж не могли дати.

Я знав одного чоловіка, який тяжко працював усе життя, тому що завжди хотів віддати свого сина навчатись у коледж. Хлопчик закінчив середню школу на другому році плану, але «родина» не надала його батькові жодної «допомоги» на навчання. Вони мотивували це тим, що хлопець не зможе навчатись у коледжі доти, доки в нас не буде достатньо грошей, щоб оплатити навчання в коледжі всім дітям, і що в нас навіть бракує коштів, щоб оплатити навчання всіх дітей у середній школі. Наступного року батько загинув у бійці в барі — через якусь дрібничку хтось встромив йому ножа у спину. Такі бійки стали у нас поширеним явищем.

Був також один дідок, бездітний удівець, який мав хобі: грамофонні платівки. Схоже, вони були його єдиною радістю в житті. Колись він економив на їжі тільки для того, щоб придбати нову платівку з класичною музикою. Певна річ, вони відмовили йому в «допомозі» на грамплатівки; як-не-як, а це «предмет особистої розкоші». Але на тих-таки зборах люди проголосували за пару золотих скоб для кривих зубів Міллі Буш — чиєїсь потворної малої восьмирічної доньки, — що було оформлено, як «медична потреба». Заводський психолог сказав, що бідна дівчинка здобуде комплекс меншовартості, якщо їй не вирівняти зубів. А дідок, що любив музику, почав пиячити і так пустився берега, що його нечасто можна було побачити у притомному стані. Та, здається, одне він дуже добре запам’ятав. Одного вечора, насилу пересуваючись вулицею, він побачив Міллі Буш, розмахнувся і кулаком вибив їй усі зуби. Всі до єдиного.

Усі ми — хто більше, хто менше, — почали пиячити.

Не питайте, де ми брали на це гроші. Коли всі нормальні розваги заборонено, завжди є спосіб роздобути грошей на неблагопристойні втіхи. Ви не вдиратиметесь у продовольчу крамницю під покровом темряви і не викрадатимете у вашого сусіда гроші, щоб купити класичні симфонії чи вудку, але майже напевно зробите це, щоб напитися до нестями і забутися. Вудка? Мисливська зброя? Фотоапарати? Хобі? У «допомозі на розваги» було відмовлено всім. «Розваги» — це перше, що вони заборонили. Адже не прийнято і навіть ганебно протестувати, коли хтось просить вас відмовитися від чогось, що дає вам задоволення. Навіть «допомогу на тютюн» урізали до двох пачок на місяць; а все тому, як пояснили нам, що ці гроші слід спрямувати у фонд молока для дітей. Діти були єдиним виробничим показником, який не знизився, а навпаки, зріс і далі продовжував збільшуватися. Оскільки люди більше не мали чого робити, дитина була тягарем не їхнім, а «родини». Фактично, найкращим шансом отримати надбавку до зарплати та короткий спочинок була «допомога на дитину». Або дитина, або серйозна хвороба.

Ми досить швидко збагнули суть цього плану. Кожному, хто поводився по-чесному, доводилось у всьому собі відмовляти. Він утрачав смак до будь-яких розваг, знехотя покурював тютюн за кілька центів або жував гумку, весь час переймаючись, щоб комусь раптом ці кілька центів не знадобилися більше, ніж йому. Він соромився кожної ложки спожитої їжі, думаючи про те, чиєю наднормовою працею її оплачено, знаючи, що ця їжа не належала йому за правом, маючи жалюгідне бажання радше бути ошуканим, а не ошуканцем, вахлаком, а не кровопивцею.

Він не одружувався, не допомагав своїм рідним і не створював «родині» додаткових проблем. Крім того, якщо він іще зберігав бодай якесь почуття відповідальності, то не міг одружитись або дати життя дітям у світі, де нічого не міг спланувати, пообіцяти і ні на що не міг розраховувати.

Але на вулицю до ледачих і безвідповідальних прийшло свято. Вони народжували дітей, створювали неприємності дівчатам, звозили з усієї країни своїх нікчемних родичів, незаміжніх вагітних сестер заради додаткової «допомоги за непрацездатністю». У них виявляли більше хвороб, ніж їх знав лікар, вони псували свій одяг, меблі, будинки — чорт забирай, «родина» за все платить! Вони знаходили набагато більше способів нахапатися злигоднів, ніж можна було уявити, вони довели це до рівня мистецтва і це був єдиний притаманний їм талант.

Допоможи нам, Боже, мем! Ви розумієте, що ми нарешті збагнули? Ми збагнули, що є закон, згідно з яким ми повинні були жити, моральний кодекс, як вони його називали, і цей закон карав тих, хто його дотримувався. Що більше людина намагалася його дотримуватися, то більше потерпала; а що спритніше обходила, то більше натомість отримувала. Чесність порядної людини була інструментом у руках підлотника. Чесний платив, а шахрай користувався. Чесний програвав, ошуканець вигравав. Чи довго люди могли залишатися добрими за таких законів? Коли ми починали працювати, всі були досить чесні хлопці. Пройдисвітів серед нас було небагацько.

Ми знали своє діло й пишалися тим, що працюємо на найкращому заводі країни, куди Старнс наймав обранців з-поміж робітничого класу. Через рік після запровадження плану серед нас не залишилося жодної чесної людини. Оце й було те саме зло, оте пекельне зло, яким лякають проповідники, хоча всі думають, що ніколи не натраплять на нього в житті. Річ не в тому, що план заохочував купку покидьків, а в тому, що перетворював на покидьків порядних людей, — і нічого іншого він породити не міг. І це називалося моральним ідеалом!

Тож заради чого нам було працювати? Заради любові до наших ближніх? Яких ближніх? Пройдисвітів, волоцюг і захребетників, яких ми бачили навколо себе? А чи були вони ошуканці чи просто нездари, чи не хотіли працювати або не вміли, — яка нам була різниця? Якщо нас було поставлено в залежність від їхньої вигаданої чи реальної неспроможності, скільки ми могли це терпіти? Ми не мали як довідатися про їхні справжні здібності, ми не мали способу контролювати їхні потреби. Лише знали, що ми — тяглова худоба, яка тупо товчеться в якомусь місці, що нагадувало напівлікарню-напівбойню, місці, непристосованому ні до чого, крім неспроможності, катастрофи і хвороби. Ми були скотиною, яку зігнали задовольняти чиїсь потреби.

Любити ближнього свого? Саме тоді ми вперше в житті навчилися ненавидіти своїх ближніх. Ми стали ненавидіти їх за кожен з’їдений ними шматок їжі, за кожне отримане задоволення, за нову сорочку чоловіка, за другий капелюшок дружини, за відпочинок чиєїсь родини, за свіжу фарбу на чужому будинку. Тому що все це відібрали в нас, за це заплатили ми своїми злигоднями і своїм голодом. Ми почали шпигувати одне за одним, і кожен сподівався впіймати когось на брехні про потреби, щоб на наступних зборах урізати його «допомогу». У нас завелися донощики, які інформували про людей, навушничали, що хтось якогось недільного дня приніс на свій сімейний стіл індика, купленого зазвичай за гроші від картярського виграшу. Ми почали втручатись у життя одне одного. Ми провокували родинні чвари, щоб змусити виїхати деяких родичів. Щоразу, коли якийсь хлопець починав серйозні стосунки з дівчиною, ми робили його життя нестерпним, — було зруйновано чимало заручин.

Ми не хотіли нових одружень, щоб не збільшувалася кількість утриманців, яких треба годувати.

Колись ми влаштовували святкування, якщо в когось народжувалася дитина: скидалися грішми, допомагаючи розрахуватися за медичні послуги, щоб родина швидше здолала тимчасові труднощі. Тепер, коли народжувалася дитина, ми тижнями не розмовляли з такими сім’ями. Для нас діти стали чимсь таким, як для фермерів сарана. Колись ми допомагали людині, в чиїй родині хтось серйозно хворів. А потім… Ось розкажу вам одну історію. Це сталося з матір’ю робітника, який п’ятнадцять років працював разом із нами. Вона була добра літня жінка, весела та мудра, знала всіх нас на імена і всі ми любили її. Колись. Одного дня вона послизнулася на сходах у підвалі й зламала стегнову кістку. Ми знали, що це означає для людини в її віці. Заводський лікар сказав, що жінку слід доправити до лікарні в місто на дороге і тривале лікування. Старенька померла вночі, напередодні запланованого від’їзду. Причини смерті так ніколи й не встановили. Ні, я не кажу, що її вбили. І ніхто такого не казав. Ніхто взагалі про це не говорив. Знаю лише, що я — і я цього ніколи не забуду! — як і всі решта, ловив себе на думці, що краще б вона померла. Отаке — прости нас, Господи! — братство, безпеку та достаток передбачав для нас цей план!

Чи існувала якась причина, чому цей жах комусь захотілося проповідувати? Чи було це комусь вигідно? Було. Нащадкам Старнса. Сподіваюся, ви не будете мені нагадувати, що вони пожертвували своїм майном і подарували нам свій завод. Цим нас теж обвели навколо пальця. Так, вони відмовилися від заводу. Але зиск, мем, залежить від того, чого ви прагнете. А те, чого прагнули ці Старнси, за жодні гроші на землі не купиш.

Гроші — занадто чисті й невинні для цього.

Наймолодший із них, Ерік Старнс, був справжнім тюхтієм, якому на все бракувало волі. Його обрали директором нашого піар-відділу, що не робив нічого, крім того, що мав штат працівників-лайдаків. Тому він особливо й не переймався своїми обов’язками. Він отримував платню, хоча не варто називати це «платнею», бо ніхто з нас не отримував «платні». Отже, призначена йому милостиня була досить скромна, десь удесятеро більша за мою, але й це не було дуже багато.

Еріка не цікавили гроші — він не знав би, що з ними робити. Тринькав час, обертаючись між нами і показуючи, який він комунікабельний і демократичний. Схоже, він хотів, щоб його любили. Повсякчас нагадував, що подарував нам завод. Ми його ненавиділи.

Джеральд Старнс був нашим директором з виробництва. Ми так і не довідалися про розмір його долі, тобто, милостині. Для того, щоб це зрозуміти, потрібен був цілий бухгалтерський і аналітичний відділ, адже неможливо було збагнути, яким чином гроші потрапляли до його офісу.

Жоден цент не призначався на його потреби — все це начебто йшло на компанію. Джеральд мав три автомобілі, чотирьох секретарок, п’ять телефонів і полюбляв улаштовувати вечірки з шампанським і кав’яром, яких жоден магнат, що сплачує в цій країні податки, не зміг би собі дозволити. За один рік він протринькав більше грошей, ніж заробив його батько за останніх два роки свого життя. Ми бачили сорокап’ятикілограмову пачку журналів (сорок п’ять кілограмів, ми зважували) у Джеральдовому офісі, нафаршированих історіями про наш завод і наш шляхетний план. З величезними портретами Джеральда Старнса і титулом видатного поборника соціальної справедливості. Джеральд полюбляв ночами заходити в цехи у своєму парадному костюмі, сяючи діамантовими запонками завбільшки з п’ятицентову монету і струшуючи всюди сигарний попіл.

Кожен дешевий покидьок, якому нема чим похвалитися, крім грошей, — нікчема. Принаймні він не робить жодної таємниці з того, що це його гроші, й це вже тобі обирати — витріщатися на нього чи ні. Переважно ти цього не робиш. Але коли покидьки на кшталт Джеральда Старнса розігрують сцену і розводяться про те, що їх не цікавлять матеріальні блага, що вони лише служить «родині», що вся ця розкіш потрібна не йому, а призначена для загального добра, тому що необхідно підтримувати престиж компанії та шляхетного плану в очах публіки, тоді ти починаєш ненавидіти це створіння найдужче з усіх людських істот.

Але його сестра Айві була ще гірша. Її насправді не цікавили матеріальні цінності. Призначена їй милостиня не була більша за нашу. Вона ходила у старих черевиках зі стоптаними підборами та в потертій блузці тільки для того, щоб продемонструвати нам свою самовідданість. Саме вона відповідала за наші потреби і була однією з тих, хто тримав нас за горло. Певна річ, усе, що стосувалося розподілу, вирішувалося шляхом голосування, тобто волевиявлення людей. Але коли ця воля втілюється у витті шести тисяч голосів, які намагаються вирішити щось, не маючи ні критеріїв, ні потрібних слів, тоді не існує правил гри і кожен може вимагати чого завгодно, водночас не маючи права ні на що; коли кожен має владу над життями всіх людей, окрім свого власного, тоді з’ясовується, що голосом людей стає Айві Старнс. Наприкінці другого року ми перестали розігрувати «родинні збори» заради «виробничої ефективності та економії часу», адже одні такі збори в нас могли тривати десять днів. Відтак усі клопотання просто надсилалися до офісу міс Старнс. Ні, не надсилалися. Кожен прохач мусив уголос особисто його зачитати.

Вона складала перелік розподілу, який зачитувала нам для затвердження на голосуванні під час зборів, які тривали сорок п’ять хвилин.

Ми голосували «за». Регламентом передбачалося десять хвилин на запитання та заперечення. У нас не було заперечень. На той час ми вже точно знали одну річ: нікому не вдасться розділити прибуток заводу між тисячами людей без застосування критерію оцінки праці. Її критерієм було підлабузництво. Безсрібниця? Колись її батько з усіма своїми грішми не дозволяв собі розмовляти зі своїм найгіршим працівником так, як вона розмовляла з найкваліфікованішими робітниками та їхніми дружинами. Погляд її сірих очей був риб’ячий, холодний і мертвотний. І якби ви хотіли побачити втілене зло, варто було подивитися, як блищали ті її очі, коли вона дивилася на чоловіка, який колись наважився був їй заперечити, а потім почув своє ім’я у списку людей, які не отримають нічого, крім мінімальної платні. Якби ви це побачили, то збагнули б справжній мотив людей, які проповідують гасло: «Від кожного за здібностями, кожному — за потребою». У цьому полягала вся таємниця. Попервах я запитував себе, яким чином стало можливим, щоб освічені, культурні й відомі люди у всьому світі припустилися такої помилки і проповідували як істину таку гидоту. Адже і п’яти хвилин достатньо, щоби зрозуміти, до чого здатні призвести утілені на практиці такі ідеї. Тепер я знаю, що жодної помилки в їхніх діях не було. Помилки такого масштабу ніколи не бувають несвідомими.

Коли люди поринають у злочинне безумство, нездатні пояснити його дії та можливої причини, щоб обґрунтувати свій вибір, значить, існує причина, якої вони не бажають оприлюднювати. Ми теж не були такі безневинні, проголосувавши за цей план на перших зборах. Ми зробили так не просто тому, що вірили в позитив вивержених ними давніх банальних нісенітниць. У нас була інша причина, і нісенітниці допомогли приховати її від наших сусідів і від себе самих. Ця балаканина дала нам шанс видати за чесноту те, чого ми раніше посоромились би. Не було жодної людини, яка, голосуючи за той план, таємно не думала б, що тепер завдяки цій пастці з’явиться шанс зазіхнути на прибутки здібніших і талановитіших. Хоч би яка багата і розумна була людина, вона все одно вважає когось багатшим і розумнішим, а цей план долучав її до цього начебто кращого багатства та мудрості. Та розраховуючи на те, що вдасться урвати прибутки тих, хто стоїть вище, всі забували про людей, які стоять нижче і, відповідно, теж отримують право зазіхати на прибутки інших. Люди забували, що нижчі за них так само можуть їх обчистити, як вони самі сподівалися обчистити вищих за себе. Робітник, якому була до вподоби ідея, що, оголосивши про свою потребу, він отримує право на такий же лімузин, як і в його начальника, забував, що кожен ледацюга і жебрак на землі може оголосити про свої права на такий самий холодильник, як у нього. Ось що було справжнім мотивом нашого голосування за цей план, ось уся правда. Але ми не хотіли думати про це. Тому, що менше ми про це думали, то гучніше кричали про нашу любов до всезагального добра.

І зрештою отримали те, чого хотіли. А коли усвідомили своє істинне бажання, було занадто пізно. Ми опинилися в пастці, з якої не було виходу. Найкращі з нас покинули завод у перший же тиждень упровадження плану. Ми втратили наших провідних інженерів, контролерів, майстрів і висококваліфікованих робітників. Людина, яка поважає себе, не погодиться на роль дійної корови загального користування. Деякі здібні працівники намагалися пересидіти цей час, але довго витерпіти не могли. Ми втрачали дедалі більше наших колег, які тікали з заводу, як від джерела епідемії, поки в нас не залишилися винятково люди з потребами і жодної людини зі здібностями.

Нечисленні з нас, що досі більш-менш добре працювали, але залишилися, належали до тих, хто працював тут віддавна. Колись ніхто ніколи не покидав «Двадцяте сторіччя», а тому ми не могли повірити, що ці часи вже в минулому. А незабаром уже й ми не могли звідти піти, оскільки жоден інший роботодавець нас би не взяв. І я не можу їм за це дорікати.

Ніхто не хотів би мати з нами справи, жодна порядна людина або фірма.

Усі невеличкі крамнички, де ми скуповувалися, почали стрімко закриватися, поки нам не залишилося нічого, крім салунів, ігрових гадючників і шахраїв, які продавали нам непотріб за скажені гроші. Отримувана нами милостиня ставала дедалі менша, а вартість життя стрімко зростала. Список незабезпечених на заводі збільшувався, а список його клієнтів скорочувався. Дедалі менші прибутки треба було розподіляти між дедалі більшою кількістю людей. А колись подейкували, що торгівельна марка «Двадцяте сторіччя» така ж надійна, як проба на золоті. Я не знаю, про що думали нащадки Старнса, якщо взагалі бодай про щось думали. Але, гадаю, що, як і всі соціальні планувальники та дикуни, вони вважали, що ця торговельна марка — щось на кшталт магічного знаку, який розв’язує всі проблеми за допомогою якоїсь чарівної сили, що й далі їх збагачуватиме, як колись збагачувала їхнього батька. А коли наші клієнти почали помічати, що ми ніколи не постачаємо свій товар вчасно, що немає жодного небракованого двигуна, магічний знак набув зворотної сили: люди й задурно не хотіли брати двигуни, позначені торговельною маркою «Двадцяте сторіччя». І тоді серед наших клієнтів залишилися тільки ті, які ніколи не платили і не збиралися оплачувати своїх рахунків. Але Джеральд Старнс, сп’янілий від свого становища, дратувався і ходив усюди, випромінюючи зверхність і вимагаючи від бізнесменів робити в нас замовлення. І не тому, що наші двигуни були якісні, а тому, що ми так гостро потребували замовлень.

На той час навіть сільський дурник міг зрозуміти те, чого покоління професорів воліли не помічати. Яка користь електростанції від наших двигунів, якщо її генератори раптово зупинялися через наші браковані агрегати? Яка користь буде людині, прикутій до операційного столу, коли вимкнеться електроенергія? Яка користь буде пасажирам літака, коли його двигуни відмовлять у повітрі?

І якщо вони куплять наші продукти не через їхню якість, а для задоволення наших потреб, чи буде це добрим, порядним і моральним вчинком для власника електростанції, хірурга тієї лікарні та авіабудівника?

Але саме таку мораль хотіли запровадити на всій землі професори, лідери та мислителі. Уявіть собі, що могло відбутися у масштабах усієї планети, якщо це призвело до таких наслідків у маленькому містечку, де всі знають кожного? Уявіть-но собі, що було б, якби ви мусили жити та працювати, будучи залежною від усіх катастроф і всіх симулянтів земної кулі? І якщо хтось десь колись щось не доробив, — ти повинен за це відповісти. Працювати без жодного шансу на зростання, коли ваші їжа, одяг, житло і відпочинок залежать від шахрайства, голоду, чуми в інших частинах землі. Працювати без жодного шансу на додаткову пайку, поки всі камбоджійці не нажеруться, а патагонці не вивчаться в коледжах. Працювати, коли кожна народжена істота може пред’явити тобі рахунок: люди, яких ти ніколи не побачиш, про чиї потреби ніколи не дізнаєшся, про чиї таланти чи невігластво, порядність чи підлість ніколи не довідаєшся та не матимеш права запитати. Тобі дозволено лише працювати, безперестанку працювати, залишаючи право Айві та Джеральдам цього світу визначати, чий шлунок споживатиме зусилля, мрії та дні твого життя. І цей моральний кодекс слід прийняти? І це моральний ідеал?

Отже, ми його спробували і нажерлися донесхочу. Наша агонія тривала чотири роки, з перших зборів до останніх, і єдиним можливим фіналом могло бути лише банкрутство. На останніх зборах одна лише Айві Старнс намагалася триматися виклично. Вона виголосила коротку, злу і брутальну промову, в якій причиною провалу плану назвала те, що решта країни не прийняла його, що одна спільнота не здатна досягти успіху в егоїстичному, жадібному світі, й що план був шляхетним ідеалом, а людська природа недостатньо придатна для нього. Поки ми мовчки сиділи, молодий хлопчина — той, що його в перший рік було покарано за запропоновану корисну ідею, — підвівся і кинувся до помосту, на якому стояла Айві Старнс. Він не промовив ані слова. Просто плюнув їй в лице. Отакий був кінець шляхетного плану та компанії «Двадцяте сторіччя».

Чоловік говорив так, немовби тягар років мовчання несподівано почав спадати з його плечей. Даґні знала, що це його данина їй: він жодним словом не подякував їй за доброту і, здавалося, був байдужий до людських цінностей і людських сподівань, але щось зачепило всередині, й він виплеснувся цією сповіддю, розверзнувся цим довгим, стримуваним роками, відчайдушним криком незгоди з несправедливістю, що знайшов собі вихід перед людиною, яку він вперше бачить і в присутності якої заклик до справедливості не буде безнадійним. Здавалося, що життя, якого він майже зрікся, повернулося до нього двома найнеобхіднішими речами, — їжею і товариством розумної істоти.

— Але до чого тут Джон Ґолт? — запитала вона.

— Ох, — сказав він, пригадуючи. — Ох, так…

— Ви збиралися розповісти мені, чому люди почали ставити це запитання.

— Так… — він задивився у простір, немовби на видиво, яке роками вивчав, але так і не спромігся збагнути; на його обличчі застиг дивний вираз збентеження та страху.

— Ви збиралися розповісти мені, хто такий Джон Ґолт. Якщо, звісно, колись існувала така людина.

— Маю надію, що ні, мем. Тобто, сподіваюся, що це просто збіг, просто фраза, позбавлена значення.

— Але скажіть, про що вам ідеться? Що у вас на думці?

— Це було… Це сталося на тих перших зборах на заводі «Двадцяте сторіччя». Можливо, саме це дало поштовх, а може й ні. Я не знаю. Збори відбувалися весняного вечора, дванадцять років тому. Шеститисячний натовп зібрався біля відкритої трибуни, встановленої у найбільшому заводському цеху. Ми щойно проголосували за новий план і перебували у збудженому стані, галасуючи, вітаючи свою перемогу, погрожуючи невідомим ворогам і мало не починаючи бійки, немов розбишаки з нечистим сумлінням. Згори нас засліплювали промені електричного світла, ми переживали якесь роздратоване збудження і були тоді бридкою, небезпечною юрбою. Джеральд Старнс, що головував на зборах, час од часу постукував молоточком, закликаючи нас до порядку, і ми трохи заспокоювались, але не дуже. Можна було побачити, як увесь натовп безперестанку коливався з боку в бік, немов вода в розгойданій каструлі.

— Це вирішальний момент в історії людства! — перекрикуючи галас, щосили репетував Джеральд Старнс. — Пам’ятайте, що ніхто з нас тепер не зможе покинути цього місця, оскільки кожен з нас належить усім решті — відповідно до морального кодексу, який ми визнаємо.

— Я його не визнаю, — сказав один чоловік і підвівся. Це був один із молодих інженерів. Ніхто про нього особливо багато не знав. Він завжди тримався осторонь від решти. Коли молодик підвівся, раптом запала мертва тиша — через те, як він тримав голову. Він був високий і худорлявий, і я, пам’ятаю, подумав, що кожен другий із нас зараз без жодних докорів сумління може зламати йому шию. Але всі ми тоді раптом злякалися. Він стояв, як людина, свідома власної правди.

— Я покінчу з цим раз і назавжди, — сказав цей чоловік. Його голос був чистий і безсторонній. Більше він нічого не сказав і попрямував до виходу. Він ішов, залитий білим світлом, не кваплячись і не помічаючи нікого з нас. Ніхто не рушив з місця, щоб його зупинити.

Раптом Джеральд Старнс крикнув йому в спину:

— Як покінчите?

Він обернувся і відповів:

— Я зупиню двигун цього світу.

Потім він вийшов. І більше ніхто його не бачив.

Ми ніколи не чули, що з ним сталось. Але роки потому, побачивши, як на величезних заводах, що поколіннями стояли міцно, наче гори, раз по раз гасло світло, побачивши, як зачиняються брами і зупиняються конвеєрні лінії, як порожніють дороги і пересихає потік автомобілів, неначе якась таємна сила зупиняє двигун світу, і цей світ помалу розкладається, немов тіло, коли його покидає душа, — тоді ми почали дивуватись і цікавитися долею того чоловіка. Ми запитували одне в одного, чи хтось із нас щось про нього чув.

Ми почали думати, що він дотримався свого слова, що він, бачачи і знаючи правду, яку ми відкинули, був карою, яку ми накликали на свої голови, месником, людиною тієї справедливості, що ми нею знехтували. Ми почали думати, що він прокляв нас і тепер його вироку нам не уникнути, і що нам ніколи не вдасться позбутися цієї людини. І це було найжахливіше, тому що він не переслідував нас, — саме нам раптом захотілося знайти його, зниклого без жодного сліду. Ми ніде не знаходили відповіді. Нас цікавило, якою ж неймовірною силою він міг володіти, щоб здійснити обіцяне. І не могли зрозуміти. Ми згадували про цього чоловіка щоразу, коли дізнавалися про чергову катастрофу у світі, якої ніхто не міг пояснити; коли отримували черговий удар, втрачали чергову надію, коли почувалися охопленими мертвотним, сірим туманом, що встеляв усю землю. Вочевидь, люди почули наше волання, наше запитання без відповіді, й не знали, про що нам ідеться, хоча їм теж було добре знайоме це відчуття, що змусило нас кричати. Вони теж відчували, як щось важливе покидає цей світ. Можливо, саме тому вони почали промовляти цю фразу щоразу, коли відчували, що надій більше немає. Мені хотілось би помилятися, хотілось би думати, що ці слова не означають нічого, що не існує свідомого наміру і немає месника, який прагне знищити людський рід. Але коли я чую, як вони повторюють це питання, мені стає моторошно. Я думаю про чоловіка, який пообіцяв зупинити двигун світу. І знаєте, його звали Джон Ґолт.

Даґні прокинулася через те, що змінився звук коліс. Це був безладний стукіт із несподіваним скрипом і коротким та різким потріскуванням, який нагадував рвучкий істеричний сміх. Він супроводжувався судомними смиканнями вагона. Ще не поглянувши на годинник, вона знала, що це була колія «Західного Канзасу», і що поїзд повернув на довгий об’їзний шлях на південь від Кірбі, штат Небраска.

Потяг був напівпорожній. Кілька осіб наважилися на мандри через континент першою «Кометою» після катастрофи в тунелі. Вона поступилася спальним купе волоцюзі, а потім залишилася на самоті з його історією.

Їй хотілося поміркувати про це, про всі запитання, які вона збиралася поставити йому завтра, але її розум застиг, наче глядач, що витріщився на сцену і закляк. Вона відчувала, немовби вловила суть цього видовища, знає його без подальших уточнень, і хотіла позбутися його. Рухатися — це слово з особливою наполегливістю пульсувало в її мозку, — рухатися, немовби рух став самоціллю: вирішальною, абсолютною та невідворотною.

Крізь тривожний сон і стукіт коліс, що невпинно продовжували свій рух, вона відчувала, як зростає її насторога. Вона прокинулась у незбагненній паніці й зрозуміла, що сидить у темряві, безпорадно думаючи: «Що це було?», а потім запевняючи себе: «Ми рухаємося… Ми досі рухаємося…»

Колія «Західний Канзас» була гірша, ніж очікувала Даґні. Тепер потяг віз її на сотні кілометрів від Юти. Вона відчула відчайдушне бажання зійти з поїзда на головній магістралі, відкинути всі проблеми «Таґґарт Трансконтиненталь», знайти літак і полетіти просто до Квентіна Деніелса.

Змушена була зробити неабияке зусилля, щоб залишитись у своєму вагоні.

Вона лежала в темряві, прислухаючись до коліс, думаючи, що лише Деніелс і його двигун залишилися променем світла, що кличе її вперед. Навіщо цей двигун їй потрібен? Вона відповісти не могла. Чому вона так відчайдушно відчувала потребу поспішати?

На це запитання вона теж не мала відповіді. Вчасно наздогнати його — це був єдиний ультиматум, запропонований її свідомістю. Вона трималася за нього несвідомо, але вперто. Інтуїтивно знала справжню відповідь: двигун був потрібен не для оснащення її поїздів, а для того, щоб підтримувати її власний рух.

Вона більше не чула кожного четвертого удару в хисткому скрипінні металу; вона не могла чути кроків ворога, якого вона переслідувала, — лише безнадійну німу паніку…

«Я прибуду туди вчасно, — думала вона. — Я приїду туди перша і врятую двигун. Цей двигун він не зуміє зупинити, не зуміє зупинити… не зуміє зупинити… Він не зуміє зупинити…» — думала вона, прокидаючись від поштовху, що скинув її голову з подушки. Колеса зупинилися.

Якусь мить вона залишалася нерухомою, намагаючись усвідомити особливу тишу навколо себе. Це було схоже на марну спробу створити відчутний образ небуття. Для сприйняття реальності не було жодного атрибуту, крім її відсутності: жодного звуку, немовби вона була сама в поїзді, жодного руху, немовби це був не потяг, а кімната в будинку, жодного світла, немовби це був і не потяг, і не кімната, а простір без предметів; жодної ознаки насильства або фізичної катастрофи, немовби це був стан, де катастрофа більше не можлива.

У мить, коли вона усвідомила природу цієї тиші, її тіло стрімко випросталось у безпосередньому і рвучкому, як крик обурення, русі. Коли вони підняла віконну завісу, гучний скрип штори пройшов, наче ніж, крізь тишу. Крім неозорих просторів прерії, назовні нічого не було. Сильний вітер шматував хмари, а місячне світло спадало крізь них на рівнини так, що здавалося таким же мертвотним, як і сам Місяць.

Змахом руки вона ввімкнула світло і натиснула на кнопку виклику провідника. Спалахнула електрика і це повернуло її у світ раціонального. Даґні глянула на годинник: було трохи за опівніч. Визирнула в заднє вікно: колія бігла прямою лінією і на відповідній відстані вона побачили на землі червоні ліхтарі, розташовані там для захисту задньої частини поїзда. Ця картина її трохи збадьорила.

Натиснула на кнопку виклику провідника ще раз. Трохи почекала. Потім вийшла в тамбур, відчинила двері й вилізла назовні, щоб перевірити рухомий склад поїзда. У довгій, протяжній сталевій стрічці світилося кілька вікон, але вона не побачила жодної постаті, жодної ознаки людської діяльності. Зачинила двері, повернулася назад і почала вдягатися. Її рухи раптом стали спокійні та впевнені.

За її викликом так ніхто й не прийшов. Коли вона поспішила до наступного вагона, то не відчувала ні страху, ні розгубленості, ні відчаю — нічого, крім потреби діяти.

Провідника не було ні в купе сусіднього вагона, ні в наступному. Нікого не зустрічаючи на своєму шляху, вона прискорила рух вузькими коридорами. Двері деяких купе були відчинені. Пасажири мовчки сиділи всередині, одягнені або напіводягнені, немовби чогось очікуючи. Вони спостерігали за нею дивними, вкрадливими поглядами, немовби знали, куди вона біжить, немовби чекали, що хтось прийде і залагодить усі їхні проблеми. Вона й далі бігла хребтом мертвого поїзда, помічаючи особливе поєднання освітлених купе, відчинених дверей і порожніх коридорів: ніхто не наважився вийти назовні. Ніхто не хотів поставити запитання першим.

Вона бігла єдиним на весь поїзд сидячим вагоном, у якому деякі втомлені пасажири спали в незручних позах, тоді як решта прокинулись і сиділи нерухомо, скулившись, наче тварини в очікуванні удару, не вдаючись до жодних спроб його уникнути. У тамбурі сидячого вагона вона зупинилася. Побачила чоловіка, який відчиняв двері та визирав назовні, уважно вдивляючись у темряву. Він був готовий зійти. Чоловік озирнувся, почувши, як вона підійшла. Даґні впізнала його обличчя: Оуен Келлоґ, чоловік, який відмовився від майбутнього, яке вона йому колись запропонувала.

— Келлоґ! — вигукнула вона, і її крик нагадав зойк полегшення, немовби раптом побачила людину в пустелі.

— Доброго вечора, міс Таґґарт, — відповів він, здивовано всміхнувшись, і в його усмішці скептична радість змішалася з жалем. — Я не знав, що ви їдете в цьому поїзді.

— Ходімо, — наказала вона, немовби він досі був залізничним службовцем. — Думаю, ми опинились у застиглому поїзді.

— Авжеж, — сказав він і, не вагаючись, дисципліновано рушив за нею.

Пояснення були зайві. Здавалося, що вони обоє мовчки виконували службовий обов’язок, і природним було те, що із сотень людей у потязі саме ці двоє кинули виклик небезпеці.

— Ви не знаєте, скільки ми вже стоїмо? — запитала Даґні, коли вони пробігали через наступний вагон.

— Ні, — відповів Келлоґ. — Коли я прокинувся, ми вже стояли.

Вони пройшли через весь поїзд, не зустрівши ні провідників, ні офіціантів у вагоні-ресторані, ні кондуктора. Іноді вони мовчки перезиралися. Вони знали історії про покинуті поїзди, про поїзні бригади, які щезали в несподіваному вибуху протесту проти невільничої праці.

Діставшись до голови поїзда без жодних ознак життя навколо, за винятком вітру, що обвівав їхні обличчя, вони піднялися в кабіну машиністів. Головна фара, наче караюча рука, відкидала світло в порожнечу ночі. Кабіна машиністів була порожня.

Як реакція на шок від побаченого, з неї вирвався відчайдушно-радісний крик:

– І добре! Вони ж люди!

Вона приголомшено застигла, немов від чужого вигуку. Помітила, що Келлоґ допитливо і ледь усміхнено спостерігає за нею.

Це був старий паротяг, найкращий із тих, що їх залізниця могла запропонувати для «Комети». Заґратована топка, внизу манометр пари. У великому лобовому склі попереду них відбивався промінь фари, що падав на стрічку шпал, що тепер лежали нерухомо, наче сходинки драбини: пораховані, пронумеровані та завмерлі.

Вона взяла бортовий журнал і поглянула на імена останньої бригади поїзда. Машиністом був Пат Лоґан.

Даґні повільно схилила голову і заплющила очі. Вона згадала першу подорож зелено-синьою колією, про яку, вочевидь, теж думав Пат Лоґан у тихі години своєї останньої подорожі, як тепер думала вона.

— Міс Таґґарт? — м’яко озвався Оуен Келлоґ.

Вона підняла голову.

— Так, — відповіла вона, — так… Що ж, — в її безбарвному голосі вчувалися лише металеві рішучі нотки, — ми мусимо зателефонувати та викликати іншу бригаду.

Вона подивилася на годинник.

— Судячи з нашої швидкості, думаю, ми зараз приблизно за дванадцять кілометрів від Оклахомської державної залізниці. Мабуть, у цьому напрямку найближчий пункт, куди можна зателефонувати, — це Бредшоу. Ми приблизно на відстані п’ятдесяти кілометрів звідти.

— За нами їде якийсь поїзд «Таґґарт Трансконтиненталь»?

— Наступний — за номером двісті п’ятдесят три — товарний, але він не дістанеться сюди до сьомої ранку, якщо вирушить вчасно, в чому я сумніваюся.

— Лише один товарняк за сім годин? — запитав він із неконтрольованою ноткою ображеної вірності великій залізниці, на якій він колись мав честь служити.

Вона витиснула з себе щось схоже на усмішку:

— Рух «Таґґарт Трансконтиненталь» уже не той, що був під час вашої служби.

Він повільно кивнув:

— Я також сподіваюся, що сьогодні вночі не передбачається і поїздів «Західного Канзасу»?

— Точно не пам’ятаю, але думаю, що ні.

Він поглянув на стовпи вздовж дороги.

— Маю надію, люди з «Західного Канзасу» підтримують свою телефонну лінію в належному стані.

— Ви хочете сказати, що, судячи зі стану їхньої колії, існує ймовірність, що телефонного зв’язку там немає? Але треба спробувати.

— Так.

Даґні повернулася, щоби піти, але зупинилася. Вона знала, що марно це коментувати, але не могла стримати слів.

— Знаєте, — сказала вона, — найважче бачити оці ліхтарі, що їх наші люди поставили на колію за поїздом для нашого захисту. Вони… Вони турбуються за життя людей набагато більше, ніж країна піклується за них.

Його стрімкий погляд на неї був схожий на яскравий попереджувальний спалах, а потім Келлоґ похмуро погодився:

— Так, міс Таґґарт.

Спускаючись сходами з паротяга, вони побачили гурт пасажирів, які зібралися біля колії; ще кілька людей зійшли з поїзда, щоби приєднатися до них. За допомогою особливого інстинкту люди, які сиділи в очікуванні, знали, що хтось почав діяти, хтось узяв на себе відповідальність і тепер можна було виявити ознаки життя.

Коли Даґні підійшла до гурту, всі запитально дивилися на неї. Неприродне місячне сяйво, здавалося, стерло будь-які відмінності з їхніх облич і увиразнило якості, притаманні їм усім: погляд, сповнений обережного зацікавлення, частково страх, частково благання, частково приховане зухвальство.

— Чи хтось із вас готовий стати делегатом від пасажирів? — запитала вона.

Люди перезирнулися, але відповіді не пролунало.

— Гаразд, — сказали вона. — Не відповідайте. Я — Даґні Таґґарт, виконавчий віце-президент цієї залізниці, і… — серед людей почулося шарудіння, стримані рухи і полегшене перешіптування, — і говорити буду я. Цей потяг покинула його бригада. Жодної аварії не сталося. Двигун із ладу не вийшов. Але немає нікого, хто б його повів. Це те, що в газетах називають «застиглим поїздом». Усі ви знаєте, що це означає, як знаєте також причини. Можливо, ви знали про причини задовго до того, як про них довідалися люди, які сьогодні покинули нас. Закон забороняє їм покидати потяг. Але це нам тепер не допоможе.

Якась жінка раптом вимогливо й істерично закричала:

— Що ж нам тепер робити?

Даґні зупинила погляд на ній. Жінка проштовхнулася вперед через гурт, щоб відчувати людські тіла між собою і гігантською порожнечею рівнини, що простягалась уперед і розчинялася в місячному сяйві — мертвотно-безсилому відблиску чужорідної енергії. На жінці просто на нічну сорочку було накинуте пальто. Пальто було розстібнуте і під тонкою тканиною нічної сорочки випинався живіт — з недбалою непристойністю самовикриття, коли людина не докладає жодних зусиль, щоб приховати власну потворність. На якусь мить Даґні пошкодувала, що мусить продовжувати.

— Я піду по шпалах до першого телефону, — промовила вона чистим і холодним, як місячне сяйво, голосом. — Через кожні вісім кілометрів мають бути телефони екстреного зв’язку. Я зателефоную і викличу іншу бригаду. Це забере трохи часу. Будь ласка, залишайтесь у вагонах і дотримуйтеся порядку, наскільки це можливо.

— А як же банди дезертирів? — нервово запитала інша жінка.

— Ваша правда, — мовила Даґні. — Краще буде, якщо хтось мене супроводжуватиме. Охочі є?

Вона неправильно зрозуміла мотив цієї жінки. Відповіді не було.

Ніхто не наважувався дивитися на Даґні або одне на одного. Це були не очі, а туманні овали, в яких відбивалося місячне сяйво. Ось вони — люди нової ери, що вимагають самопожертви і самі погоджуються на неї. Її вразила злостивість їхньої мовчанки; злостивість, яка свідчила, що ці люди очікують від неї захисту від таких ситуацій. Даґні з несподіваною для себе запеклістю мовчала.

Вона помітила, що Оуен Келлоґ теж вагається. Але він спостерігав не за пасажирами, а за її обличчям. Коли Даґні переконалася, що не дочекається відповіді від натовпу, він спокійно сказав:

— Певна річ, міс Таґґарт, я піду з вами.

— Дякую.

— А що буде з нами? — вигукнула нервова жінка.

Даґні повернулася до неї і відповіла офіційним безжально-монотонним голосом адміністраторки:

— Ще не було випадків нападу дезертирів на застиглі поїзди. На превеликий жаль.

— А все ж таки де ми? — запитав огрядний чоловік у занадто дорогому плащі та з дуже миршавим обличчям. У його інтонації вчувалися нотки, з якими звертаються до слуг люди, які не заслужили мати прислугу. — В якій частині якого штату?

— Я не знаю, — відповіла вона.

— Скільки ми ще тут простоїмо? — запитав іще хтось тоном обманутого кредитора.

— Я не знаю.

— Коли ми прибудемо до Сан-Франциско? — запитав третій тоном шерифа, що звертається до підозрюваного.

— Я не знаю.

Вимогливе незадоволення знаходило вихід у коротких тріскотливих спалахах, немовби в темних духовках людських голів, які тепер відчули впевненість, що їхню потребу в турботі та безпеці буде задоволено, тріскалися смажені каштани.

— Це обурливий випадок! — верещала якась жінка, вистрибуючи з натовпу і кидаючи свої слова просто в обличчя Даґні. — Ви не маєте права таке допускати! Я не маю наміру чекати в Богом забутому місці! Я вимагаю транспорту!

— Стуліть пельку, — кинула Даґні, — або я зачиню двері вагонів і залишу вас назовні.

— Ви не маєте права! Ви громадський перевізник! Ви не маєте права мене дискримінувати! Я поскаржуся Раді стандартизації!

— Якщо я надам потяг, щоб ви потрапили в поле зору і слуху вашої Ради, — промовила Даґні й відвернулася.

Вона побачила, що Келлоґ дивиться на неї. Його погляд був немовби проведена під її словами риска, що підкреслювала значущість сказаного.

— Знайдіть десь ліхтарик, — попросила вона, — а я сходжу по свою сумочку, й тоді ми вирушимо.

Просуваючись із Келлоґом уздовж німої лінії вагонів на пошуки телефону, вона побачила постать, яка злізла з поїзда і поспішала назустріч. Даґні впізнала волоцюгу.

— Якісь проблеми, мем? — запитав він, зупинившись.

— Зникла бригада.

— Ох… А що ж робити?

— Я знайду телефон на стиковому пункті.

— Не варто ходити самій. Не ті тепер часи. Я піду з вами.

Вона всміхнулась.

— Дякую. Зі мною нічого не станеться. Містер Келлоґ піде зі мною. Скажіть, як вас звати?

— Джефф Еліен.

— Послухайте, Еліен, ви коли-небудь працювали на залізниці?

— Ні, мем.

— То зараз ви на ній працюєте. Ви — виконувач обов’язків провідника і заступник віце-президента з перевезень. Ваша функція — за моєї відсутності взяти на себе відповідальність за потяг, підтримувати порядок і вберегти худобу від панічної втечі. Скажіть їм, що я вас призначила. Вам не потрібно жодних підтверджень. Вони коритимуться будь-кому, хто вимагатиме покори.

— Зрозумів, мем, — твердо і з тямущим поглядом відповів він.

Даґні згадала, що гроші в кишені людини мають силу перетворитися на впевненість її духу; вона витягла з сумочки стодоларову банкноту і встромила йому в руку.

— Це тільки аванс.

— Так, мем.

Вона рушила далі, аж раптом Джефф Еліен гукнув:

— Міс Таґґарт!

Даґні озирнулася.

— Прошу?

— Дякую, — сказав він.

Вона всміхнулася, здійнявши руку у прощальному салюті, і пішла далі.

— Хто це? — запитав Келлоґ.

— Волоцюга, якого впіймали в поїзді як зайця.

— Думаю, він впорається.

— Авжеж, упорається.

Вони мовчки проминули паротяг і рушили в напрямку, вказаному світлом фари. Пересуваючись від шпали до шпали, супроводжувані світлом, яке било їм у спини, вони спершу почувалися так, немовби перебували у звичному світі залізниці. Потім Даґні виявила, що дивиться на шпали під ногами, спостерігаючи, як поступово згасає світло, і намагається втримати його, поки не збагнула, що тепер шпали більше не освітлені нічим, крім місячного сяйва. Вона не змогла стримати дрожу, який змусив повернутись і глянути назад. Світло фари досі сяяло позаду, немов прозоро-срібляста куля планети, оманливо близько, а насправді — десь на іншій орбіті та в іншій системі.

Оуен Келлоґ мовчки йшов поруч і вона була переконана, що вони знають думки одне одного.

— Це неможливо. О, Господи, він би не зміг! — раптом промовила вона, не усвідомлюючи, що вимовляє це вголос.

— Хто?

— Натаніель Таґґарт. Він не зміг би працювати з такими людьми, як ці пасажири. Не зміг би запустити для них поїзди. Не зміг би брати їх на роботу. Не зміг би ніяк їх використати — ні як клієнтів, ні як працівників.

Келлоґ усміхнувся:

— Ви про те, міс Таґґарт, що він би не зміг збагатитися, експлуатуючи їх?

Даґні кивнула.

— Вони… — промовила, і Келлоґ почув легке тремтіння в її голосі, в якому злилися і любов, і біль, і обурення. — Вони кажуть, що він піднявся за рахунок здібностей інших людей, не залишаючи їм жодного шансу, і що… що йому була вигідна людська некомпетентність… Але він… Він не вимагав від людей покори.

— Міс Таґґарт, — промовив Келлоґ з дивною ноткою суворості в голосі, — просто пам’ятайте, що він уособлював принцип існування, який за короткий проміжок історії людства витіснив із цивілізованого світу рабство. Пам’ятайте про це, коли відчуєте, що на вас окошилася сутність його ворогів.

— Ви коли-небудь чули про жінку на ім’я Айві Старнс?

— О, так.

— Я весь час думаю, що їй би дуже сподобався вигляд цих сьогоднішніх пасажирів. Це саме те, за що вона виступала. Але ми… ми не можемо змиритися з цим, ви і я, адже так? Ніхто не міг би змиритися з цим. Так жити не можна.

— А чому ви вважаєте, що мета Айві Старнс — життя?

Десь на краєчку її свідомості, немов незбагненних форм серпанки, що блукали над берегами прерії — ні промені, ні туман, ні хмари, — вона відчула нечіткий обрис, який не могла вловити, обрис, що був приблизний і вимагав усвідомлення.

Вона мовчала і — як ланки ланцюга, що тяглися через їхнє мовчання, — ритм їхніх кроків лунав, розподілений між шпалами, відмірюваний сухим коротким стукотом каблуків об дерево.

У неї не було часу дивуватися, що Келлоґ іде поруч — вона сприймала його, як посланого долею товариша. Тепер вона дивилася на нього з прискіпливою увагою. Вираз його обличчя був чистий і суворий, як і тоді, коли він у неї працював. Але обличчя стало спокійніше і наче умиротвореніше. Одяг був заношений. На ньому була стара шкіряна куртка, і навіть у темряві Даґні могла розгледіти протерті плями, що поцяткували шкіру.

— Що ви робили, відколи пішли з «Таґґарт Трансконтиненталь»? — запитала вона.

— Ох, багато чого.

— Де ви зараз працюєте?

— За спеціальними дорученнями.

— Якого плану?

— Різного.

— Ви не працюєте на залізниці?

— Ні.

Різка лаконічність звуку, здавалося, переросла у красномовне повідомлення. Вона припускала, що він знає про її намір.

— Келлоґ, якби я сказала, що в мене немає жодного першокласного працівника в системі «Таґґарт Трансконтиненталь», і якби запропонувала вам будь-яку роботу, будь-які умови, будь-яку названу вами суму, ви би повернулися до нас?

— Ні.

— Вас шокував скорочений нами розклад. Не думаю, що ви здогадуєтесь, яких збитків ми зазнали через втрату людей. Я не можу вам передати, яких страждань зазнала три дні тому, намагаючись знайти когось, хто би зміг побудувати вісім кілометрів тимчасового залізничного полотна. Мені залишилося прокласти вісімдесят кілометрів через Скелясті гори. Я не знаю, як це зробити. Але це слід зробити. Я об’їздила всю країну в пошуках людей. І ніде їх не знайшла. І раптом зустрічаю вас, знаходжу тут, у сидячому вагоні. Я віддала б половину своєї компанії за одного такого працівника, як ви. Розумієте, чому я не можу відпустити вас? Обирайте все, що забажаєте. Хочете посаду генерального менеджера регіонального відділення? Або помічника президента з технічних питань?

— Ні.

— Але ж ви ледь зводите кінці з кінцями, хіба ні?

— Так.

— Здається, ви заробляєте не дуже багато.

— На свої потреби мені вистачає — і ні на чиї інші.

— Чому ви волієте працювати де завгодно, крім «Таґґарт Трансконтиненталь»?

— Бо ви не надасте мені такої роботи, яку б мені хотілося виконувати.

— Я? — вона завмерла на місці. — О, Господи, Келлоґ! Хіба ви не зрозуміли? Я дам вам будь-яку роботу, яку ви захочете!

— Добре. Обхідника колій.

— Що?

— Укладальника колії. Мийника локомотива, — Келлоґ усміхнувся, помітивши вираз її обличчя. — Ні? От бачите, я ж казав, що не дасте.

— Ви про те, що готові працювати звичайним робітником?

— Одразу ж, як ви мені це запропонуєте.

– І нічого кращого?

— Авжеж, нічого кращого.

— Чи ви не розумієте, що в мене занадто багато людей, здатних виконувати таку роботу, але більше ніякої?

— Я розумію, міс Таґґарт. А ви?

— Мені потрібна ваша…

— Голова? Міс Таґґарт, моя голова більше не продається.

Вона стояла, дивлячись на нього, і її обличчя похмурніло дедалі дужче.

— Ви — один із них, так? — нарешті запитала вона.

— Один із кого?

Вона не відповіла, знизала плечима й рушила далі.

— Міс Таґґарт, скільки ви ще збираєтеся опікуватися громадським транспортом? — поцікавився Келлоґ.

— Я не збираюся здати світ тій тварюці, яку ви цитуєте.

— Відповідь, яку ви дали їй, була значно реалістичніша.

Ланцюг їхніх кроків розтягнувся на багато мовчазних хвилин, поки вона не порушила тишу:

— Чому ви сьогодні стали на мій бік? Чому захотіли допомогти мені?

Келлоґ відповів легко, майже весело:

— Бо на весь поїзд ви не знайдете іншого пасажира, якому треба так терміново, як мені, дістатися пункту призначення. Якщо поїзд рушить, ніхто не матиме більше зиску, ніж я. Але коли мені щось потрібно, я не сиджу і не чекаю, як ота ваша тварюка.

— Не чекаєте? А що, як усі поїзди зупиняться?

— Тоді я не розраховуватиму на них у важливих поїздках.

— Куди ви їдете?

— На Захід.

— З «особливим дорученням»?

— Ні. У відпустку. На місяць, із кількома друзями.

— У відпустку? І це для вас так важливо?

— Найважливіше за все на світі.

Вони пройшли вже три кілометри, аж поки дісталися невеличкої сірої будки, прикріпленої до стійки неподалік від колії. Це був телефон екстреного зв’язку.

Будку перекособочило останніми зливами. Даґні одним рухом відчинила її. Телефон був усередині — знайомий, заспокійливий предмет, що виблискував під променем Келлоґового ліхтарика. Але, приклавши слухавку до вуха, вона вже знала, що апарат не працює. Келлоґ теж зрозумів це, побачивши, як вона рвучко шарпнула пальцем важіль.

Даґні мовчки простягнула йому слухавку. Вона тримала ліхтарик, поки він прискіпливо досліджував апарат, потім відкрутив розетку і перевірив дроти.

— Дроти цілі, — сказав він. — Струм іде. Сам апарат зламаний. Але є шанс, що наступний може працювати, — додав він. — До наступного звідси вісім кілометрів.

— Ходімо, — мовила вона.

Далеко позаду ще видно було світло фари паротяга — вже не планета, а маленька зірочка, що миготить у серпанку.

Попереду колія губилася в нескінченному синюватому просторі.

Даґні усвідомила, наскільки часто вона озиралася назад, на світло фари; поки та залишалася в полі зору, вона відчувала, немовби страхувальний канат надійно тримає їх. Тепер вони були змушені кинути його і зануритись… і покинути цю планету, — подумала вона. Вона помітила, що Келлоґ теж стояв, дивлячись на це світло.

Вони мовчки перезирнулися. Щебінь під її підошвами шварґотнув у тиші, як вибух хлопавки.

Він свідомим рухом відкинув слухавку, і вона покотилася у канаву: порожнечу стривожив цей ґвалтовний звук.

— Чорт його забирай, — сказав він спокійно, не підвищуючи голосу, з огидою і без жодної емоції. — Мабуть, цей майстер ставився до своєї роботи абияк, а оскільки зарплата йому була потрібна, ніхто не мав права вимагати, щоб він утримував телефони в робочому стані.

— Ходімо, — повторила Даґні.

— Міс Таґґарт, якщо ви стомилися, можемо відпочити.

— Зі мною все гаразд. У нас немає часу на втому.

— Це наша велика помилка, міс Таґґарт. Іноді нам варто відпочивати.

Вона хмикнула й рушила колією, переступаючи через шпали, а кожен її крок був її відповіддю на його слова.

По шпалах іти було важко, але коли вони спробували йти поруч із колією, з’ясувалося, що це ще важче. Їхнє взуття вгрузало у ґрунт, у суміш піску та грязюки, немов у м’яку, податливу речовину, що не була ні рідка, ні тверда. Вони пересувалися від шпали до шпали. Це схоже було на перестрибування з колоди на колоду посеред річки.

Даґні подумала, якою довгою відстанню раптом стали ці вісім кілометрів, і що стиковий пункт за п’ятдесят кілометрів від них був недосяжний. І це після ери залізниць, будованих людьми, які мислили тисячами кілометрів трансконтинентальних доріг. Мережа колій і вогнів, що простягалися від океану до океану, висіла на обірваному дроті всередині іржавого телефону. «Ні, — подумала вона, — на чомусь потужнішому і, водночас, тоншому». Вона висіла на зв’язках між інтелектом людей, які були переконані, що існування дротів, поїзда, роботи та їх самих є абсолютом, від якого не сховатися. Коли цей інтелект щез, поїзд вагою дві тисячі тонн було покинуто на милість м’язів її ніг.

«Чи я втомлена?» — подумала Даґні. Ні, саме пересування мало сенс: невеличкий фрагмент реальності у нерухомій навколишній тиші. Відчуття зусиль було особливим досвідом — болем і більше нічим. Серед простору, що не був ні світлом, ні темрявою, серед ґрунту, який не піддавався і не опирався, серед імли, що не згущувалась і не розсіювалась. Їхнє напруження було єдиним доказом їхнього руху: в навколишній порожнечі не змінилося нічого, нічого не набуло форми, яка могла би позначити їхнє просування. Сповнена скептичного презирства, вона завжди дивувалася сектам, що проповідували, як бажаний ідеал, знищення всесвіту. Оце, нарешті, їхній світ і зміст їхніх ідей став реальністю, — подумала вона.

Зелене світло семафора, що з’явився попереду, стало для них бажаним орієнтиром; а втім, недоречне посеред нескінченної імли, воно не дало їм полегшення. Світло, здавалося, виходило із давно згаслого світу, як зірки, сяйво яких живе після їхньої загибелі. Зелений вогник мерехтів у просторі, вказуючи на те, що шлях вільний, закликаючи до руху там, де не було чому рухатись. «Який філософ вважав, що рух існує і без рухомих предметів? — подумала вона. — Це був його світ».

Вона помітила, що йде, докладаючи дедалі більше зусиль, немов долає якийсь опір, який був не тиском, а вгрузанням. Зиркнувши на Келлоґа, вона помітила, що він теж ішов, як людина, що опирається ураганові. Їй здавалося, що вони двоє — самотні люди, які вціліли у… у реальності; вона подумала про дві одинокі постаті, які протистоять не ураганові, а чомусь набагато гіршому — небуттю.

Незабаром Келлоґ озирнувся, а Даґні простежила за його поглядом: промінь світла позаду вже зник.

Вони не зупинилися. Дивлячись перед собою, він із приреченим виглядом потягнувся до кишені. Даґні була переконана, що це випадковий рух. Та він дістав пачку сигарет і простягнув їй.

Вона вже хотіла взяти цигарку, але раптом схопила Келлоґа за зап’ястя і видерла пачку з його рук. Це була звичайна біла пачка з єдиним тисненням — знаком долара.

— Дайте мені ліхтарик! — наказала вона, зупинившись.

Він слухняно зупинився і спрямував промінь ліхтарика на пачку в її руках. Вона мигцем зиркнула на його обличчя: він задавався трохи здивованим і дуже веселим.

На пачці не було ні написів, ні торговельної марки, ні адреси — лише золоте тиснення долара. На самих сигаретах був той самий знак.

— Де ви їх узяли? — запитала вона.

Він усміхнувся:

— Якщо ви достатньо знаєте, щоб запитати в мене про це, міс Таґґарт, то ви також мали б знати, що я не відповім.

— Я знаю, що за цим щось стоїть.

— За знаком долара? Дуже і дуже багато. За ним стоїть кожен жирний, свиноподібний персонаж у кожній карикатурі, що зображує ошуканця, хабарника, покидька. Це найпевніше тавро зла. За ним, як за грішми вільної країни, стоять здобутки, успіхи, таланти, творчі сили людей, і саме з цих причин його вважають тавром ганьби. Його випалено на чолі таких людей, як Генк Ріарден, — тавром прокляття. До речі, ви часом не знаєте, звідки походить цей знак? Він означає ініціали Сполучених Штатів.

Він відвів ліхтарик, але не рушив з місця. Даґні помітила гірку посмішку на його обличчі.

— Ви знаєте, що Сполучені Штати — єдина країна в історії, що використала власну монограму як символ гріха? Запитайте в себе, чому. Запитайте у себе, як довго може існувати країна, що таке вчинила, і чиї моральні стандарти зруйнували її. Це єдина країна в історії, де багатство здобувалося не обкраданням, а виробництвом, не силою, а торгівлею, єдина країна, чиї гроші були символом прав людини на її власний розум, працю, життя, щастя і на саму себе. Якщо це зло за стандартами цього світу, якщо це причина для того, щоб нас проклинати, тоді ми — прихильники та творці долара — приймаємо це і вибираємо прокляття цього світу. Ми готові гордо носити знак долара в себе на чолі, як наш символ шляхетності, символ нашої волі до життя і, якщо треба буде, до смерті.

Він простягнув руку за пачкою. Даґні тримала її в руках, немовби не хотіла віддавати, але здалась і поклала цигарки на його долоню. З навмисною повільністю, немовби намагаючись наголосити на цьому жесті, він запропонував їй сигарету. Даґні взяла її і стиснула губами.

Келлоґ узяв одну для себе, запалив сірник, вони прикурили і рушили далі.

Йшли напівпрогнилими шпалами, які без опору вгрузали у в’язкий ґрунт, крізь безмежне царство місячного сяйва та густого туману — з двома крапками живого вогню в руках і жаром двох невеличких кілець світла, що осявали їхні обличчя.

«Вогонь — це небезпечна сила, приборкана людиною, що тримає його у свої пальцях, — вона згадала слова старого, який сказав їй, що ці цигарки не могли бути зроблені на землі. — Коли людина думає, у її свідомості живе вогняна іскра і, відповідно, як її відображення, вона мусить мати запалену сигарету».

— Сподіваюся, ви розкажете мені, хто їхній виробник, — вимовила вона безнадійно-прохальним тоном.

Він добродушно засміявся:

— Я вам навіть більше скажу: їх виготовив мій друг — для продажу, але в обхід держави. Він продає їх лише своїм друзям.

— Може, продасте мені цю пачку?

— Не думаю, що ви зможете її купити, міс Таґґарт, але добре, якщо ви хочете.

— Скільки вона коштує?

— П’ять центів.

— П’ять центів? — перепитала вона спантеличено.

— П’ять центів, — повторив він і додав: — Золотом.

Вона зупинилася, витріщившись на нього:

— Золотом?

— Так, міс Таґґарт.

— Гаразд, який у вас обмінний курс? Скільки це у звичайних грошах?

— Такого обмінного курсу не існує, міс Таґґарт. Не існує жодної суми фізичної чи духовної валюти, чий єдиний стандарт вартості — указ містера Веслі Моуча, за яку можна купити ці сигарети.

— Розумію.

Він поліз у кишеню, витягнув пачку і простягнув їй.

— Я дам їх вам, міс Таґґарт, — сказав він, — тому що ви заробили їх уже багато разів. І тому що вам вони потрібні для тієї ж мети, що й нам: нагадувати — у моменти відчаю, у самотності вигнання — про нашу справжню батьківщину, яка завжди була також і ваша, міс Таґґарт.

— Дякую, — промовила Даґні. Вона поклала цигарки до кишені. Келлоґ помітив, як тремтіла її рука.

На шляху до четвертого та п’ятого дорожнього знаку вони мовчали, не маючи сил ні на що, крім ходи. Далеко попереду побачили пляму світла: надто низько над горизонтом і надто яскраву, щоб бути зіркою. Вони йшли, не зводячи погляду з цієї плями, і мовчали, аж поки переконалися, що це потужний електричний маяк посеред прерії.

— Що це? — запитала вона.

— Я не знаю, — відповів Келлоґ. — На вигляд, наче…

— Ні, — різко перебила вона, — це неможливо. Тільки не тут.

Даґні не хотіла, щоб він озвучив здогад, від якого вона відмовилася певний час тому. Вона не дозволяла собі думати про це, знати, що думка — це і є надія.

Вони знайшли телефонну будку на п’ятому дорожньому знаку. Маяк сяяв несамовитим полум’ям холодного вогню десь за кілометр на схід від них.

Телефон працював. Коли вона підняла слухавку, гудок видався їй диханням живої істоти. Потім протяжний голос відповів:

— Джіссап, Бредшоу.

Голос здавався сонним.

— Це Даґні Таґґарт…

— Хто?

— Даґні Таґґарт, «Таґґарт Трансконтиненталь».

— Ох, ох, так… Розумію. Слухаю вас.

— Я телефоную з вашого дорожнього телефону номер вісімдесят три. За одинадцять кілометрів звідси зупинилася «Комета». Її покинули. Бригада щезла.

На тому кінці мовчали.

— А що ви хочете, щоб я зробив?

Даґні не вірила власним вухам.

— Ви нічний диспетчер?

— Так.

— Тоді терміново вишліть до нас іншу бригаду.

— Цілу бригаду пасажирського поїзда?

— Авжеж.

— Зараз?

— Так.

Знову пауза.

— Правилами це не передбачено.

— Покличте до телефону головного диспетчера, — задихаючись, мовила Даґні.

— Він у відпустці.

— То з’єднайте з начальником відділення.

— Він на кілька днів поїхав до Лорела.

— Покличте якусь відповідальну особу.

— Я відповідальна особа.

— Послухайте, — повільна промовила вона, насилу зберігаючи терпіння, — ви розумієте, що посеред прерії стоїть пасажирський потяг?

— Так, але звідки я знаю, що мені в такому випадку робити? В інструкціях про таке не сказано. Якщо у вас сталася аварія, ми вишлемо аварійну бригаду, але якщо аварії не було… вам не потрібна аварійна бригада, так же?

— Ні. Нам не потрібна аварійна бригада. Нам потрібні люди. Ви розумієте? Живі люди, щоб керувати потягом.

— В інструкціях нічого не сказано про поїзди без персоналу. Або про персонал без поїзда. В інструкціях немає такого пункту, за яким можна було б викликати посеред ночі бригаду і вислати її кудись на пошуки поїзда. Я ніколи раніше не чув про таке.

— Ви зараз про таке чуєте. Ви не знаєте, що робити?

— А хто я такий, щоб знати?

— А ви знаєте, що ваша робота — стежити за рухом поїздів?

— Моя робота полягає у дотриманні інструкцій. Якщо я вишлю бригаду, коли цього робити не варто, сам лише Господь знає, що може статися! Що скаже Рада стандартизації та всі їхні постанови? Хто я такий, щоби брати на себе відповідальність?

— А що станеться, якщо ви залишите поїзд на колії?

— Це не моя провина. Це мене не стосується. Вони не зможуть обвинуватити мене. Я нічого не можу з цим зробити.

— Ви можете.

— Але мені ніхто не наказав.

— Я вам наказую!

— Звідки мені знати, можете ви мені наказувати чи ні? Ми не зобов’язані укомплектовувати рухомий склад «Таґґарт Трансконтиненталь». У вас мають бути власні бригади. Ось що нам казали.

— Але це надзвичайна ситуація!

— Ніхто нічого не казав мені про надзвичайні ситуації.

Даґні знадобилося кілька секунд, щоб себе опанувати. Вона бачила, як Келлоґ спостерігає за нею, весело і трохи гірко всміхаючись.

— Послухайте, — сказала вона у слухавку, — ви знаєте, що «Комета» мала прибути до Бредшоу три години тому?

— Так, звісно. Але ніхто цим не переймається. У наш час жоден поїзд не ходить за розкладом.

— То ви хочете, щоб ми назавжди заблокували вашу колію?

— У нас нічого не заплановано за розкладом до четвертого номера, пасажирського потяга в північному напрямку з Лорела, о восьмій тридцять ранку. Ви можете почекати до того часу. Тоді працюватиме денний диспетчер. Зможете поговорити з ним.

— Кінчений ідіот! Це «Комета»!

— А мені що до того? Це не «Таґґарт Трансконтиненталь». Ви забагато хочете як на свої гроші. А нам від того нічого, крім головного болю та понаднормової роботи без додаткової оплати для простих робітників, — його голос зірвався на нахабне скиглення. — Ви не маєте права так зі мною розмовляти. Минули ті часи, коли ви могли так розмовляти з людьми.

Вона ніколи не вірила, що є люди, на яких подіє певний прийом, яким вона ніколи не користувалася. Таких людей не брали на роботу в «Таґґарт Трансконтиненталь» і їй ніколи досі не випадало мати з ними справу.

— Ви знаєте, хто я? — запитала вона холодним, владним і погрозливим тоном.

Це спрацювало.

— Я… Я здогадуюся, хто, — відповів він.

— Тоді дозвольте мені сказати: коли ви негайно не пришлете бригаду, ви втратите роботу через годину після мого приїзду в Бредшоу, а я рано чи пізно туди дістануся. Зробіть так, щоб це було рано.

— Так, мем, — відповів він.

— Викличне повну бригаду для пасажирського поїзда і накажіть їм довезти нас до Лорела, де ми маємо власну бригаду.

— Так, мем, — повторив він. — А ви скажете начальству, що це ви наказали мені так вчинити?

— Скажу.

– І ви відповідаєте за це рішення?

— Я.

Настала пауза, потім він безпорадно запитав:

— А як же я вишлю людей? У більшості з них немає телефону.

— У вас є кур’єр?

— Так, але він з’явиться тут лише вранці.

— А є бодай хтось поблизу вас?

— Прибиральник у депо.

— Пошліть його.

— Так, мем. Повисіть на лінії.

Даґні притулилася до стінки будки й чекала. Келлоґ усміхався.

– І з такими людьми ви пропонуєте мені керувати залізницею? Трансконтинентальною залізницею? — запитав він.

Вона знизала плечима.

Даґні не могла відвести очей від маяка. Він здавався таким близьким. І начебто так легко було дістатися до нього. Вона відчувала, наче в ній затято пульсує якась невизнана думка, пронизуючи своїми ударами мозок: людина, здатна використовувати невичерпне джерело енергії, людина, що працює над двигуном, який зробить непотрібними решту двигунів… Вона могла би спілкуватися з нею, з її розумом через кілька годин… Лише через кілька годин… А що, як немає потреби так поспішати? Але вона цього хотіла. Це все, чого вона хотіла… Її робота? Яка була її робота? Прагнути найповнішого, найточнішого використання її розуму? Чи провести решту свого життя у роздумах про людину, яка нездатна працювати нічним диспетчером? Чому вона вирішила залишитися на роботі?

Чи зробила вона це для того, щоб залишитися там, звідки вона починала — нічним диспетчером на станції Рокдейл? Ні, нижче цього. Вона була кращою за того диспетчера, навіть у Рокдейлі. Можливо, такий і мав бути підсумок: опинитись у кінці шляху нижче, ніж на його початку?.. Не було причин поспішати? Вона була причиною… Їм потрібні поїзди, але не потрібен двигун? Їй потрібен двигун… Її обов’язок? Перед ким?

Диспетчер пішов надовго; коли повернувся, голос його лунав похмуро:

— Ну, прибиральник сказав, що він може покликати людей, але це не має сенсу, тому що як я пошлю їх до вас? У нас немає локомотива.

— Немає локомотива?

— Ні. На одному до Лорела поїхав начальник, а інший ремонтують у депо вже кілька тижнів, і стрілка сьогодні вранці зламалась, її ремонтуватимуть до завтрашнього вечора.

— А як щодо локомотива аварійної бригади, яку ви обіцяли вислати до нас?

— Ох, він на півночі. У них учора сталася аварія. Він іще не повернувся.

— А паротяг у вас є?

— У нас його ніколи не було. І в околиці ніде немає.

— А дрезина?

— Так. Дрезина є.

— То пришліть їх із дрезиною.

— Ох… Так, мем.

— Перекажіть своїм людям зупинитися тут, біля телефону номер вісімдесят три, щоб забрати мене і містера Келлоґа, — вона дивилася на маяк.

— Так, мем.

— Зателефонуйте до начальника поїзної бригади в Лорелі, повідомте про запізнення «Комети» і поясніть йому, що сталося, — вона поклала руку до кишені й раптово стиснула пальці, намацавши пачку сигарет.

— Скажіть, — запитала вона, — а що то за маяк десь за кілометр звідси?

— Від того місця, де ви зараз? Ох, це, очевидно, запасний аеродром компанії «Флеґшіп Ейрлайнз».

— Ясно… Ну, здається, все. Забезпечте вчасний виїзд вашої бригади. Скажіть, щоб вони забрали містера Келлоґа біля телефону номер вісімдесят три.

— Так, мем.

Вона поклала слухавку. Келлоґ усміхався.

— Аеродром, так? — запитав він.

— Так, — вона й далі дивилася на маяк, стискаючи пачку сигарет у кишені.

— То вони підберуть містера Келлоґа?

Даґні повернулася до нього, усвідомивши, яке рішення — всупереч її волі — прийняв її розум.

— Ні, — сказала вона, — ні, я не покину вас тут. Просто в мене дуже важлива справа на Заході, куди мушу поспішати. Тому подумала, що непогано було б знайти літак, але зробити я це не можу, та й потреби такої немає.

— Ходімо, — сказала вона, рушаючи у напрямку аеродрому.

— Але я…

— Якщо ви хочете зробити щось набагато важливіше, ніж бавитися з цими кретинами, то ходімо.

— Найважливіше на світі, — прошепотіла вона.

— Я візьму на себе відповідальність і доправлю «Комету» до вашої людини в Лорелі.

— Дякую… Але якщо ви сподіваєтеся… Я не тікаю, розумієте?

— Я розумію.

— Тоді чому ви так хочете допомогти мені?

— Щоб ви бодай раз у житті зрозуміли, що означає робити те, що вам хочеться.

— Шанси, що на аеродромі є літак, — невеликі.

— Шанси завжди є.

На краю летовища стояло два літаки. Один — напівобвуглений каркас, що й на брухт не годиться, а другий — новесенький моноплан «Двайт Сандерс», об’єкт пристрасної мрії всіх американців.

На аеродромі був лише один заспаний черговий — молодий, присадкуватий та огрядний; судячи з його лексикону, якщо не рахувати слабкого натяку на освіту в коледжі, — брат по розуму нічного диспетчера із Бредшоу. Він нічого не знав про ці два літаки: вони стояли тут, відколи він заступив на службу ще рік тому. Він ніколи не цікавився ними, як і всі решта. У тихому скнінні далеко від центрального офісу, під акомпанемент повільного вмирання великої авіакомпанії, про моноплан «Сандерс» забули. Про такі цінності забували повсюдно…

Молодому черговому не дали жодних інструкцій щодо того, зобов’язаний він тримати «Сандерс» на летовищі чи ні. Рішення замість нього було прийнято за допомогою безцеремонної, самовпевненої манери двох незнайомців — візитною карткою міс Даґні Таґґарт, віце-президента залізниці, короткими натяками на секретну термінову місію (яка йому одразу ж нагадала про Вашингтон), згадкою про угоду з якимись шишками з авіакомпанії у Нью-Йорку, чиїх імен він ніколи досі не чув, чеком на п’ятнадцять тисяч доларів, підписаним міс Таґґарт (у якості застави до повернення літака «Сандерс») і ще одним чеком на двісті доларів за його особисту згоду.

Він заправив літак, перевірив його так старанно, як тільки міг, знайшов мапу аеродромів країни, і вона побачила, що летовище в околицях Афтона, штат Юта, позначено як таке, що досі існує. Вона була занадто схвильована і дуже поспішала, щоби щось відчувати, але в останній момент, коли черговий увімкнув прожектори, коли вона була готова піднятися на борт, зупинилась і поглянула на порожнє небо, а потім на Оуена Келлоґа. Він стояв, самотній у яскравому білому світлі, на острівці цементу в колі сліпучих вогнів, за якими не було нічого, крім безкрайньої ночі. Даґні раптом замислилася, хто з них двох іде назустріч більшій небезпеці.

— Якщо зі мною щось станеться, — сказала вона, — ви скажете Едді Віллерсу з мого офісу, щоб він дав роботу Джеффу Еліену, як я обіцяла?

— Так, скажу… Чи це все, що ви хочете переказати… якщо з вами раптом щось станеться?

Вона поміркувала над його словами і сумно всміхнулася:

— Так, думаю, все… Крім одного: розкажіть іще Генкові Ріардену, як усе сталося. Скажіть, що це я просила вас йому це переказати.

— Гаразд, перекажу.

Вона підняла голову і твердо мовила:

— Однак я не думаю, що щось станеться. Коли доїдете до Лорела, зателефонуйте у Вінстон, штат Колорадо, перекажіть, що я буду там завтра пополудні.

— Добре, міс Таґґарт.

Даґні хотіла потиснути йому руку на прощання, але цього здалося їй замало. Вона згадала, що Келлоґ казав про хвилі самотності. Вона витягла пачку і мовчки запропонувала одну з його сигарет. Він з розумінням усміхнувся і невеличке полум’я сірника, що підпалило дві їхні сигарети, було найміцнішим рукостисканням.

Потім вона піднялася на борт, і свідомість стала невіддільна від її рухів, вони злилися в єдиний потік, формуючи спільну сутність, як ноти симфонії: дотик руки до стартера, шум заведеного, як гірський каменепад, мотора, будь-який контакт із часом у неї за спиною, обертання лопаті пропелера, що щезала у крихкому блиску збуреного повітря, прорізаючи простір попереду, виїзд на злітну смугу, коротка пауза, потім поштовх, довгий, небезпечний розгін, розгін по прямій лінії, що набирав силу, витрачаючи її на дедалі більше прискорення, пряму лінію до мети; і, нарешті, момент, коли земля залишилася внизу, а лінія, не обірвавшись, продовжилася у просторі простою та природною дією — підйомом.

Вона побачила телеграфні стовпи, що пропливали вздовж залізничних колій. Земля падала вниз, і вона відчувала, немовби вагота спливає з її кісточок, немовби планета зменшилася до розміру ядра, прив’язаного до засудженого, ядра, яке вона тягала за собою і щойно позбулась.

Її тіло погойдувалося, сп’яніле від цього відкриття, а її літак розгойдувався з її тілом, і земля внизу кружляла в ритмі погойдування літака. Даґні виявила, що її життя тепер у її руках, що немає потреби сперечатися, пояснювати, вчити, благати, боротися, — лише дивитись, думати і діяти. Потім земля зробилася пласка і ставала дедалі більш схожою на чорний аркуш, що з поступовим підйомом вгору ширшає. Коли вона востаннє поглянула вниз, вогні летовища зникли, залишилося лише світло маяка, схоже радше на іскру Келлоґової цигарки, що миготить у темряві останнім салютом.

Вона залишилася на самоті з вогниками на панелі інструментів і розсипом зірок за склом кабіни. Її ніщо не могло підтримати, крім стугоніння двигуна і розуму людей, що створили цей літак. Але що ж іще всюди підтримує людину? — подумала вона.

Курс літака лежав на північний захід, прорізуючи по діагоналі штат Колорадо. Вона знала, що обрала найнебезпечніший маршрут через широку смугу найгіршої гірської гряди, але цей шлях був найкоротший, а небезпека залежала від вибору висоти. Проте жодні гори не здавалися такими небезпечними, як диспетчер із Бредшоу.

Зорі нагадували піну, а небеса, здавалося, плавно погойдувалися, і в цьому погойдуванні формувалися бульбашки, переливалися хвилі. Іноді на землі спалахували вогники, що були яскравіші за нерухому синяву вгорі. Але земля висіла самотньо між попелястою чорнотою та потойбічною синявою і, здавалося, вона бореться за свою крихку основу, вітає її — й тікає геть.

Бліда смуга річки повільно виринула з порожнечі та довго залишалася в полі зору Даґні, непомітно ковзаючи їй назустріч. Вона була схожа на тонку знекровлену вену, що світилася крізь шкіру землі.

Потім Даґні побачила вогні міста, схожі на пригоршню золотих монет, розкиданих по прерії, несамовито яскраві вогники, підживлені електричним струмом. Вони здавалися такими ж далекими, як і зорі, — й такими ж недосяжними. Енергія, яка їх запалила, щезла, сила, яка створила електростанції в порожній прерії, зникла, і Даґні не знала, як її повернути назад. Але це були її зорі, — думала вона, дивлячись униз; це була її мета, її маяк, бажання, що несло її цим курсом. Те, що інші начебто відчували, дивлячись на зорі — зорі, безпечно віддалені на мільйони років, які не вимагали жодних вчинків і своїм служінням підтверджували марноту всього земного, — вона відчувала, дивлячись на електричні лампи, що освітлювали вулиці міста. Саме ця земля внизу і була висотою, якої вона хотіла досягти, і Даґні дивувалася, як її можна було втратити; хто перетворив її на ядро ув’язненого, яке вона приречена тягати по багнюці; хто перетворив обіцяну велич на видіння, якого ніколи не досягти. Але місто щезло і треба було дивитися вперед, на гори Колорадо, що виринали на її шляху.

На панелі інструментів маленька стрілка показувала, що літак піднімається вгору.

Шум двигуна, що пульсував у металевому корпусі навколо неї, тремтіння штурвалу під її долонями, неначе робота серця, напруженого в неймовірному зусиллі, розповідали Даґні про ту силу, яка несла її понад вершинами. Тепер земля нагадувала спотворену скульптуру, що погойдувалася з боку в бік, оболонку, що обстрілювала літак раптовими спалахами. Вона дивилася на них, як на зазубрені чорні борозни, спушені в молочному зоряному безмежжі просто на її шляху; вони ставали дедалі ширші. Її розум злився з її тілом, а тіло стало одним цілим із літаком; вона боролася з невидимою помпою, що тягнула її вниз, боролася з раптовими поривами вітру, що розгойдували землю. Здавалося, ще трохи — і земля зіллється з небом, затягнувши за собою половину гір. Це було схоже на боротьбу з крижаним океаном, де зіткнення з однією хвилею може виявитися фатальним.

Можна було перевести подих, коли гори опускалися вниз і літак пролітав над застеленими туманом долинами. Потім туман піднімався вгору, поглинаючи землю, і Даґні немовби зависала у просторі, залишаючись нерухомою, сам-на-сам зі звуком двигуна.

Але їй і не потрібно було дивитися на землю. Панель інструментів була тепер її органом зору. Це був об’єднаний зір найкращих умів, здатних керувати її польотом. «Їхній сконденсований зір, — думала вона, — запропоновано мені, а від мене вимагається лише вміння читати ці підказки. Яким чином їм заплатили за це — тим, хто дарує зір? Від сконденсованого молока до сконденсованої музики та сконденсованого зору точних інструментів. Яке багатство вони подарували світові і що вони здобули натомість?»

Де вони тепер? Де тепер Двайт Сандерс? Де винахідник її двигуна?

Туман піднімався все вище, і несподівано Даґні побачила у просвітку над горами вогняну пляму. Це було не електричне світло, а самотнє полум’я в темряві землі. Даґні зрозуміла, куди вона прилетіла, — впізнала це полум’я. Це був Смолоскип Ваятта.

Даґні наближалася до своєї мети. Десь за її плечима, на північному сході, височіли скелі, пронизані тунелем «Таґґарт Трансконтиненталь». Гори плавно переходили в дедалі більш однорідний ґрунт штату Юта. Вона спрямувала літак нижче над землею.

Зорі зникали, небеса ставали темніші, але серед басаманів хмар на сході з’явилися вузькі щілинки: спочатку — як нитки, потім — як слабкі лінії, згодом — як прямі смуги, які ще не були рожеві, але вже й не сині. Це було майбутнє світло, перші ознаки близького світанку. Вони з’являлися та зникали, поволі стаючи чистішими, залишаючи небо темнішим, потім розширюючись, неначе обіцянка, яка відчайдушно прагне бути виконаною. У голові Даґні зазвучала музика, яку вона нечасто згадувала: не «П’ятий концерт» Гейлі, а четвертий, плач важкої битви з могутніми акордами головної теми — далекого видіння, що його реально досягнути.

Вона побачила аеродром Афтона за кілька миль; спочатку — як вмістилище іскор, а потім — як яскравий спалах білих променів. Він був освітлений для літака, який готувався до злету, і вона мусила почекати з приземленням. Кружляючи в темряві над полем, вона побачила срібне тіло літака, що злітав, наче фенікс із білого полум’я; по прямій лінії, що залишала в небі зникомий світляний слід, він повернув на схід.

Потім Даґні спрямувала свій літак по вже второваному шляху і опинилася в освітленій вирві проміння. Вона побачила бетонну смугу, що летить їй в обличчя, відчула поштовх коліс, що вчасно збавляли хід літака; потім смуга руху скоротилася і літальний апарат, немовби перетворившись на автомобіль, плавно покотився посадковою смугою.

Це був невеличкий приватний аеродром, що обслуговував нечисленні рейси індустріальних концернів, які ще залишалися в Афтоні. Вона побачила самотнього чергового, який біжить до неї. Літак зупинився і вона зістрибнула на землю. Години польоту випаровувалися з її свідомості нетерплячим очікуванням того, що станеться за кілька хвилин.

— Чи можна тут знайти машину, яка терміново відвезла б мене у Технологічний інститут? — запитала вона.

Черговий спантеличено подивився на неї.

— Навіщо? Думаю, так. Але… навіщо? Там нікого немає.

— Там містер Квентін Деніелс.

Черговий повільно похитав головою, а потім різко підняв палець, показуючи у східному напрямку на літак у небі, слід якого повільно розчинявся.

— Містер Деніелс зараз там.

— Що?

— Він щойно вилетів.

— Вилетів? Навіщо?

— Він вилетів разом із чоловіком, який прибув по нього дві-три години тому.

— Що то за чоловік?

— Я не знаю, ніколи раніше його не бачив. Але, Господи, який же у нього прекрасний літак!

Даґні знову опинилася за штурвалом, машина розігналася по злітній смузі й піднялась у небо. Її літак був наче куля, націлена на два вогники — червоний і зелений, — що мерехтіли, зникаючи, на сході. А вона весь час повторювала:

— О, ні, вони не втечуть! Не втечуть! Не втечуть!

Раз і назавжди, — думала Даґні, стискаючи штурвал, немовби це був ворог, якому не можна було дати втекти. Її слова вибухали у свідомості, залишаючи за собою вогняний слід. Раз і назавжди… Зустрітися з ворогом сам-на-сам… Довідатися, хто він і куди ховається. Двигун… Він не забере двигун у темряву нелюдської невідомості… Цього разу він не втече…

На сході з’являлася смужка світла. Здавалося, вона народжується з землі, немов довго тамоване дихання, яке виходить на свободу. Високо в небі літак незнайомця був єдиною плямою, що змінювала колір і спалахувала тут і там, як вістря вагадла, що гойдається в темряві, відмірюючи час.

Крива польоту наближала цей проблиск до краю землі, а Даґні нарощувала швидкість, намагаючись не втратити його з поля зору, не дати йому злитися з горизонтом і зникнути. Світло струменіло в небеса, немовби вирване з землі літаком незнайомця. Літальний апарат прямував на південний схід, і вона мчала слідом за ним назустріч світанку.

Небеса кольору прозоро-зеленого льоду перетворювалися на бліде золото, і це золото накрило озеро під тонкою плівкою рожевого скла. Колір того забутого ранку — це перше, що вона побачила на землі. Хмари пропливали довгими смугами димчастої синяви. Вона не зводила своїх очей із літака незнайомця, немовби її погляд слугував тросом, що утримував її власний літак. Переслідуваний літак був тепер невеличким чорним хрестиком, дедалі меншою шаховою клітинкою, позначеною на яскраво освітленому небі.

Потім Даґні помітила, що хмари не розсіюються, а стоять, застиглі, над обрієм, і зрозуміла, що літак тримає курс на гори Колорадо, і що вона знову змушена буде пережити боротьбу зі стихіями. Вона відзначила це для себе без жодних емоцій. Їй було абсолютно байдуже, чи її літаку і її тілу не забракне сил спробувати це ще раз. Поки залишається бодай трохи сили, вона переслідуватиме цю зникому плямку, яка забирає останнє, що залишилося в неї на цьому світі. Даґні не відчувала нічого, крім порожнечі, яку покинув вогонь, сповнений ненависті, злоби та відчайдушного імпульсу боротися не на життя, а на смерть. Усе злилося в єдину крижану смугу, в єдине рішення — переслідувати незнайомця, хоч ким би він був, хоч куди б її привів, переслідувати і… Цієї думки Даґні так і не завершила, але її закінчення виникло немовби саме собою із порожнечі: і віддати своє життя. Але спочатку — забравши його у того чужинця.

Як автомат, її тіло виконувало рухи керування літаком. Внизу, в синюватому тумані, кружляли гори, а гострі вершини піднімалися на шляху, немов туманні скупчення мертвотної синяви. Вона помітила, що відстань між літаками зменшилася: переслідуваний збавив швидкість перед небезпечною перепоною, натомість вона летіла так само, не замислюючись про небезпеку, — лише м’язи її рук і ніг напружилися, щоб утримати літак на висоті. Її губи були настільки щільно стиснуті, що мало не перетворилися на посмішку: саме цей чоловік попереду вів її літак, думала вона; він дав їй силу переслідувати його з безпомильним автоматизмом сомнамбули.

Немовби підкоряючись її волі, стрілка висотоміра на панелі інструментів повільно піднімалася вгору. Даґні здіймалася і здіймалася дедалі вище, не знаючи, наскільки їй вистачить дихання, і як довго ще витримає пропелер.

Незнайомець летів на південний схід, до найвищих гір, що затуляли сонце.

Перший промінь світла торкнувся саме до його літака. На мить він спалахнув білим полум’ям, відкидаючи врізнобіч від своїх крил яскраве проміння.

Потім сонце осяяло вершини гір: Даґні побачила, як світло впало на сніг у розколинах, потім заструменіло гранітними схилами. Воно викарбовувало на схилах химерні тіні й надавало горам живої завершеності форм.

Даґні пролітала зараз над найширшою смугою гірського хребта Колорадо — незаселеного, непридатного для життя, недоступного для людей: ані пішки, ані на літаку. В радіусі сотень кілометрів приземлитися було неможливо. Вона поглянула на паливний датчик: залишалося щонайбільше на півгодини польоту. Незнайомець наближався до іншого, ще вищого хребта. Даґні здивувалася, що він обрав цей курс, де не було і не могло бути жодного повітряного маршруту. Їй захотілося, щоб цей хребет залишився позаду; вона сподівалася, що це остання перепона, яку вона могла подолати.

Літак незнайомця несподівано зменшив швидкість. Він почав втрачати висоту саме у ту мить, коли Даґні очікувала підйому. На його шляху виріс гранітний бар’єр, що рухався назустріч, наближаючись до його крил, — але довга, плавна лінія руху переслідуваного літака сходила вниз. Даґні не зауважувала ні поломки, ні зіткнення, ні механічного ушкодження; це виглядало, наче контрольований рух. Раптом на його крилах спалахнуло сонячне світло, літак пішов широкими плавними колами, проміння розбивалося об його корпус, наче водяні бризки. Це було схоже на приземлення там, де приземлення було немислиме.

Даґні дивилася, навіть не намагаючись зрозуміти, і не вірячи в те, що вона бачить, очікуючи рвучкого злету вгору, що дасть змогу літаку відновити свій курс. Але легкі, плавні кола спускалися дедалі нижче, до землі, якої вона не бачила і не насмілювалася щось припускати… Ряди гранітних зубців, неначе рештки велетенської щелепи, виросли між їхніми літаками. Вона не могла знати, що лежить на дні цього руху по спіралі.

Вона лише знала, що це не справляло враження самогубства, хоча, за логікою, саме ним і мало бути.

Даґні побачила, як на крилах блищить сонячне світло. Потім, наче тіло дайвера, що пірнає головою у воду, з розпростертими руками, літак поринув униз і зник за грядою гір. Вона летіла, очікуючи, що він з’явиться знову, не мала сили повірити, що стала свідком жахливої катастрофи. Вона наблизилася до місця, де впав літак. Здавалося, там мала бути долина, зусібіч оточена гранітними стінами.

Вона долетіла до долини і поглянула вниз. Там не було жодного місця для приземлення. І не було жодного сліду літака.

Дно ущелини на вигляд було, як поверхня земної кори, утворена в епоху, коли земля застигала, і відтоді залишилася незмінною. Перед очима Даґні постала гряда каміння, наваленого одне на одного. Брили нависали химерними утвореннями — з довгими, темними ущелинами і кількома покрученими соснами, які напівгоризонтально росли в повітрі.

Внизу не було рівної ділянки навіть завбільшки з носову хустинку. Тут не було місця, де можна було б сховатися літаку. Як, утім, не було видно і його уламків.

Даґні різко нахилила літак, кружляючи над долиною і поступово знижуючись. Завдяки грі світла, що її походження неможливо було пояснити, дно долини, здавалося, осяяне набагато яскравіше, ніж решта землі.

Вона могла досить чітко розгледіти, що літака там немає. Хоча це здавалося неможливим.

Даґні кружляла, опускаючись дедалі нижче. Озирнулася навколо; раптом, злякавшись, подумала, що цього спокійного літнього ранку вона, сама-самісінька, загублена в районі Скелястих гір, куди не долетить жоден літак, із пальним майже на нулі, шукала апарат, якого ніколи не існувало, переслідувала руйнівника, який зник так само, як він зникав завжди. Можливо, це була лише примара, видиво, що привело її сюди на загибель. Та наступної миті вона мотнула головою, щільніше стиснула вуста й опустилася ще нижче.

Подумала, що не може покинути таке велике багатство, як інтелект Квентіна Деніелса, на одному з цих каменів унизу, і якщо він живий і в межах досяжності, вона мусить допомогти йому. Вона опустилася всередину кола, оточеного стінами долини. Політ став небезпечний, простір дедалі тіснішав, але вона спускалася все нижче; її життя тепер залежало від її зору, який виконував два завдання: стежив за поверхнею долини і за гранітними стінами, в які, здавалося, незабаром вріжуться крила її літака.

Даґні відчувала небезпеку, як складову своєї роботи. Вона більше не мала жодного особистого стосунку до неї. Дике відчуття, що охопило її, було майже радістю. Це був останній шал програної битви. Ні! — подумки кричала вона, кидаючи виклик руйнівникові, світові, який вона покинула, минулим рокам, довгій низці поразок. Ні!.. Ні!..

Ні!..

Вона ковзнула очима по панелі інструментів і раптом застигла, затамувавши подих. Коли вона востаннє дивилася на нього, її висотомір показував три тисячі триста п’ятдесят метрів. А тепер на ньому була цифра три тисячі п’ятдесят. Але дно долини не наблизилося. Воно залишалося на тій самій відстані, на якій було, коли вона вперше поглянула вниз.

Вона знала, що цифра дві тисячі чотириста метрів означає рівень землі у цій частині Колорадо. Але Даґні не відчувала свого зниження.

Вона не помічала, що земля, така чітка та близька з висоти, здавалася тепер надто туманною і далекою. Вона дивилася на ті ж скелі, з тієї ж точки, але вони не збільшувалися, їхня тінь не рухалась, а дно долини світилося тим таки дивним неприродним світлом.

Даґні подумала, що висотомір зламався і продовжувала кружляти. Вона побачила, що стрілка приладу падає; бачила, що гранітні стіни піднімаються, бачила, що кільце гір стає дедалі вище; їхні вершини, тісно змикаючись, поринають у небо. Але дно долини залишається незмінне, немовби вона падає у безмірну криницю, дна якої ніколи не досягнути. Стрілка продовжувала падати: дві тисячі дев’ятсот, дві тисячі вісімсот, дві тисячі сімсот, дві тисячі п’ятсот.

У спалаху світла, що вразив її, не було джерела. Воно вибухнуло, як повітря, сліпучим холодним вогнем, несподівано і беззвучно. Ударом її відкинуло назад, руки випустили штурвал і вона затулила ними очі. За якусь мить знову вчепилася у штурвал, спалах світла згас, але літак трусило, на вуха тиснула тиша, а гвинт застиг: її двигун заглух.

Даґні намагалася підняти машину вгору, але літак опускався вниз. Вона побачила, що назустріч летить земля. Не безформні кам’яні брили, а зелена трава там, де досі не було жодного поля.

Часу розгледіти решту не було. Не було часу на пошуки пояснень. Не було часу на вихід зі штопора. Земля насувалася на неї зеленою стелею, була вже за кількасот метрів, і ця відстань стрімко скорочувалася.

Розгойдуючись з боку в бік, як розбите вагадло, вчепившись у штурвал, то на сидінні, то на колінах, вона намагалася змусити літак до плавної посадки, щоб приземлитися на живіт, натомість зелене поле кружляло навколо неї, прокочувалося над нею, а потім унизу. Його спіральні кільця дедалі ближчали. Вчепившись у штурвал, не знаючи, чи вдасться їй посадити літак і приборкати зникомий простір і час, вона відчувала в усій повній, шаленій чистоті особливу сутність існування, яке завжди належало їй. В освяченій миті любові, в її бунтівному запереченні катастрофи, в її любові до життя і до тієї найбільшої коштовності, якою була вона сама, вона відчула могутню, горду впевненість у тому, що виживе.

І Даґні відповіла землі, що летіла їй назустріч; вона чула у своїй свідомості, як насмішку над долею, як крик непокори, слова, які вона ненавиділа, які досі були для неї символом поразки, відчаю та благання про допомогу:

— Чорт забирай! Хто такий Джон Ґолт?