Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або

Розділ ІІ Аристократія протекції

Електронний календар у небі за вікном її офісу сповіщав, що сьогодні 2 вересня. Даґні втомлено оперлась на стіл. Коли перед сутінками вмикали світло, насамперед воно заливало календар; від білого сяйва сторінки, що з’являлася над дахами, обриси міста розпливались і темрява западала швидше.

Даґні дивилася на цю віддалену сторінку щовечора впродовж усіх минулих місяців. Здавалося, вона промовляла: твої дні полічено — наче позначала рух до чогось, про що знав календар, а Даґні не знала. Він відраховував її перегони, коли будувалася «Лінія Джона Ґолта»; тепер вів лік у перегонах із невідомим руйнівником.

Один по одному чоловіки, які збудували нові міста в Колорадо, вирушили в якусь мовчазну невідомість, з якої ще не долинув жоден голос і не повернулась жодна людина. Міста, покинуті ними, гинули. Деякі з їхніх фабрик, залишившись без власників, стояли зачинені; решту захопила місцева влада; машини і в тих, і в тих не працювали.

Даґні відчула, наче темна мапа Колорадо розстелилася перед нею, мов панель управління дорожнім рухом, і лише кілька вогників було де-не-де розсипано в горах. Вогники згасали один по одному. Один за одним зникали чоловіки. У цьому була якась схема, відчувала вона, проте не могла її визначити; здатна була майже точно передбачити, хто зникне наступний і коли, та не могла збагнути: чому?

З чоловіків, які колись вітали її сходження з кабіни паротяга на платформу станції Ваятт, залишився тільки Тед Нільсен, який досі керував заводом «Нільсен Моторс».

— Теде, ти не будеш тим, хто зникне наступним? — запитала вона під час його недавнього візиту до Нью-Йорка; запитувала, намагаючись усміхатися.

Він понуро відповів:

— Сподіваюся, ні.

— Тобто — сподіваєшся? Певності ти не маєш?

Він відповів повільно і важко:

— Даґні, я завжди думав, що радше помру, ніж покину роботу. Але так само вважали всі зниклі. Мені здається, що неможливо захотіти її колись покинути. Але рік тому видавалось неможливим, що вони це зроблять. Ці люди були моїми друзями. Вони знали, що зробить із нами — тими, хто залишиться, — їхній відхід. Вони б не пішли отак, не мовивши й слова, додавши нам жаху перед непоясненним, — хіба що віднайшли причину надзвичайної ваги. Місяць тому Роджер Марш із «Марш Електрик» сказав, що прикував себе ланцюгом до столу, щоб не мати змоги його покинути, незалежно від того, яка жахлива спокуса його охопить. Він аж не тямився від люті через тих зниклих. Клявся, що ніколи цього не зробить. «І якщо це буде щось, проти чого я не зможу встояти, — сказав він, — присягаюся, мені вистачить розуму залишити тобі листа з підказкою, що саме це було, щоб ти не мордувався тим жахіттям, яке ми зараз обидва переживаємо». Ось, що він обіцяв. Два тижні тому він зник. Не залишив мені жодної записки… Даґні, я не можу передбачити, що зроблю, побачивши те… що всі ці люди бачили, перш ніж зникнути.

Їй здавалося, що якийсь руйнівник безшелесно пересувається країною і від його доторку гасне світло. «Це був хтось, — із гіркотою думала вона, — хто перевернув принципи двигуна двадцятого століття, перетворюючи тепер кінетичну енергію на статичну».

Це був той її ворог, подумала вона, сідаючи за стіл у сутінках, що густішали, з яким вона змагалась у перегонах. На столі лежав щомісячний звіт від Квентіна Деніелса. Вона не могла зараз бути певна, що Деніелс розкриє таємницю двигуна; однак руйнівник, думалось їй, рухався швидко, впевнено, у наростальному темпі; тож вона міркувала, чи на той момент, коли їй вдасться відтворити двигун, навколо ще існуватиме світ, у якому ним можна буде скористатися?

Квентін Деніелс сподобався їй відразу, щойно увійшов до кабінету на першу співбесіду. Це був довготелесий чоловік тридцяти з гаком років, з худим і звичайним обличчям та привабливою усмішкою — натяк на неї весь час зберігався в його рисах, особливо, коли він слухав; це був вираз доброзичливої радості, ніби він квапливо, але терпляче відкидав невідповідності у почутих словах і доходив до фінішу за мить перед мовцем.

— Чому ви відмовилися працювати на доктора Стадлера? — запитала вона.

Натяк на усмішку дедалі чіткішав і ставав промовистіший. Так, ніби він от-от збирався виявити емоцію, і цією емоцією була злість. Натомість чоловік відповів рівно і неспішно:

— Знаєте, доктор Стадлер якось був сказав, що перше слово у виразі «незалежне наукове дослідження» — зайве. Здається, згодом він про це забув. А я скажу лише, що вислів «державне наукове дослідження» містить суперечність термінів.

Вона запитала його, яку посаду він обіймав у Технологічному інституті Юти.

— Нічного наглядача, — відповів він.

— Що? — видихнула вона.

— Нічного наглядача, — ввічливо повторив він, наче вона не розчула його слів, наче причини для здивування в них не було.

Відповідаючи на її розпитування, чоловік пояснив, що йому не подобається жодна з наукових фундацій, які ще залишилися, що йому припала б до душі робота у дослідницькій лабораторії якогось великого промислового концерну.

— Але який із них здатен дозволити собі затіяти якусь довготривалу роботу? Нащо це їм?

Отож, коли Технологічний інститут Юти закрили через брак коштів, він залишився там як нічний наглядач і єдиний мешканець того місця. Зарплатні на власні потреби вистачало, а під рукою була ще й неушкоджена інститутська лабораторія — для його особистого, ніким не потривоженого користування.

— То ви самотужки провадите дослідницьку роботу?

— Так.

— З якою метою?

— Для власного задоволення.

— А що робитимете, виявивши щось науково вагоме або комерційно цінне? Оприлюдните своє відкриття?

— Не знаю. Навряд.

— Чи маєте ви бодай найменше бажання послужити людству?

— Міс Таґґарт, я не мислю такими категоріями. Не думаю, що і вам це притаманно.

Вона засміялась:

— Думаю, ми з вами порозуміємося.

— Так і буде.

Даґні розповіла йому історію двигуна, і коли він вивчив рукопис, то, не зробивши жодного зауваження, просто сказав, що візьметься за роботу на будь-яких запропонованих умовах.

Вона запропонувала йому окреслити власні побажання. Вражена, запротестувала проти низької щомісячної зарплатні, яку він назвав.

— Міс Таґґарт, — сказав чоловік, — я не погоджуся брати гроші за «нічого». Не знаю, як довго ви захочете мені платити і чи отримаєте бодай щось натомість. Я сам ставлю на власний розум. І нікому іншому робити цього не дозволю. Я не беру грошей за намір. Однак, безперечно, збираюся заробити, коли з’являться результати. Якщо я досягну успіху, то здеру з вас шкіру живцем, бо вимагатиму відсотків, і вони будуть високі, але все це виправдає витрачений вами час на очікування результату.

Коли він назвав відсотки, яких хотів, вона засміялась.

— Це обдирання з мене шкіри живцем і виправдає витрачений час. Добре.

Вони домовились, що це буде її перший проект, а він — її приватний працівник. Ніхто із них не хотів мати справу з відділом досліджень «Таґґарт Трансконтиненталь». Він попросив дозволу залишитися в Юті на своїй посаді наглядача, де мав усе необхідне лабораторне устаткування та цілковиту приватність. Проект мав зберігатися в таємниці аж до моменту — і в разі — успішного завершення.

— Міс Таґґарт, — насамкінець сказав чоловік, — не знаю, скільки років мені на це знадобиться, якщо взагалі коли-небудь вдасться. Але впевнений, що, витративши решту свого життя на цей проект і досягнувши успіху, я буду задоволений.

І додав:

– Є лише одне, чого я хочу більше, ніж розв’язати цю задачу: зустрітись із людиною, якій це вдалося зробити.

Раз на місяць, відколи він повернувся до Юти, вона надсилала йому чек і отримувала від нього звіт про роботу. Було надто рано на щось сподіватись, але ці його звіти були єдиними світлими вкрапленнями у застояному тумані її офісних днів.

Вивчивши папери, вона звела голову. Календар вдалині повідомляв: 2 вересня. Під ним розростались вогні міста, що дедалі дужче мерехтіли і ширилися. Вона подумала про Ріардена. Захотілося, щоб він був тут. Захотілося побачити його сьогодні.

А потім, зауваживши дату, Даґні раптом пригадала, що потрібно поспішити додому перевдягнутися, бо мусить сьогодні йти на весілля до Джима.

Вона вже понад рік не бачилась із Джимом поза офісом. Його нареченої особисто не знала, але чимало читала про їхні заручини в газетах. Втомлено, з неприємним відчуттям покірності, Даґні підвелась: простіше було прийти на весілля, ніж згодом витрачати зусилля, пояснюючи свою відсутність.

Поспіхом перетинаючи вестибюль Термінала, почула, як хтось її гукає:

— Міс Таґґарт! — у цьому голосі дивним чином сплелись нотки нетерплячості й нехоті. Вона різко спинилася. Минуло кілька секунд, перш ніж усвідомила, що її кликав старий із цигаркового кіоску.

— Міс Таґґарт, я чекаю на вас уже кілька днів. Мені вкрай необхідно з вами поговорити, — на його обличчі проступав химерний вираз, ніби він щосили намагався приховати переляк.

— Вибачте, — мовила вона, усміхнувшись. — Я цілими днями бігала туди й назад і не мала часу зупинитися.

Він не усміхнувся.

— Міс Таґґарт, та цигарка зі знаком долара, що ви дали мені кілька місяців тому, — де ви її взяли?

На мить вона завмерла.

— Це довга і заплутана історія, — відповіла врешті.

— Чи можете ви зв’язатися з людиною, яка вам її дала?

— Думаю, так, хоча цілком не впевнена. А що?

— Чи розповість він вам, де він її взяв?

— Не знаю. Чому ви думаєте, що не розповість?

Старий завагався, але таки відповів:

— Міс Таґґарт, що ви робите, коли мусите казати комусь речі, про які знаєте, що вони неможливі?

Вона тихо засміялась:

— Чоловік, який дав мені цигарку, сказав, що у такому разі слід вивчити передумови.

— Він так сказав? Про цигарку?

— Не зовсім про неї. Але чому ви запитуєте? Про що ви хочете мені розповісти?

— Міс Таґґарт, я навів довідки по всьому світу. Перевірив усі ймовірні джерела інформації щодо тютюнової промисловості. Зробив хімічний аналіз цього недопалка. Не існує заводу, який виготовляє такий папір. Ароматичні елементи, що містить тютюн, ніколи не використовувались у сумішах для куріння, які я зміг знайти. Це автоматично скручена цигарка, але на жодній із фабрик, що я їх знаю, а я знаю всі, — таких не роблять. Міс Таґґарт, наскільки вистачає моїх знань, мушу стверджувати, що цю цигарку було виготовлено не на землі.

Ріарден стояв поруч, із відсутнім поглядом, поки офіціант викочував обідній столик із його готельного номера. Кен Данаґґер пішов. У кімнаті панувала напівтемрява: за невисловленою згодою чоловіків обід тривав у приглушеному світлі ламп, щоб офіціанти не зауважили і, можливо, не впізнали обличчя Данаґґера.

Їм довелось зустрітися крадькома, немов злочинцям, яких не слід бачити разом. Вони не могли зустрічатись у своїх офісах чи домівках, лише у велелюдній анонімності міста, в номері «Вейн Фолкленду». Якби стало відомо, що Генк погодився доставити Данаґґеру чотири тисячі тонн конструкційних профілів ріарден-металу, кожному з них загрожував би штраф у десять тисяч доларів і десять років ув’язнення.

Під час обіду вони не обговорювали цього закону, власних мотивів чи ризиків. Вони просто спілкувалися про бізнес.

Чітко і сухо, як на конференції, Данаґґер пояснив, що половини замовлення вистачить для зміцнення тунелів, які от-от зруйнуються, якщо він бодай трохи забариться, а також — на оновлення копальні збанкрутілої Об’єднаної вугільної компанії, що він купив її три тижні тому…

— Це чудове майно, хоч і в жахливому стані; минулого місяця у них стався страшний випадок: вибух газу, обвалення, сорок людей загинуло.

Монотонно, ніби цитуючи щось безособове, якийсь статистичний звіт, він додав:

— Газети верещать, що вугілля сьогодні — найважливіший товар у країні. Верещать також, що вугільні промисловці наживаються на нестачі нафти. Одна банда у Вашингтоні кричить, начебто я занадто швидко розширююсь, тому це слід зупинити, бо я перетворююсь на монополію. Інша банда у Вашингтоні кричить, що я розширююсь повільно, тому уряд має відібрати в мене копальні, бо я жадібний до прибутків і не хочу задовольняти потреб громадськості у пальному. За теперішнього рівня моїх прибутків Об’єднана вугільна компанія поверне кошти, що я в неї вклав, через сорок сім років. Дітей у мене немає. Я купив її, бо є клієнт, що я не наважуюсь залишити його без вугілля, — це «Таґґарт Трансконтиненталь». Я весь час думаю про те, що станеться, якщо залізниця зазнає краху.

Він замовк, а потім додав:

— Хтозна, чому я досі про це думаю, але так воно є. Здається, люди у Вашингтоні не мають чіткої гадки про те, що станеться далі. А я маю.

— Я доставлю метал, — сказав Ріарден. — Повідомте мене, коли буде потрібна друга половина замовлення. Доставлю і її.

Наприкінці обіду Данаґґер мовив так само чітко і безбарвно — тоном людини, яка впевнена в значенні власних слів:

— Якщо будь-хто із ваших або моїх працівників виявить нашу угоду і спробує мене шантажувати — я заплачу, у межах розумного. Але не платитиму, якщо він має друзів у Вашингтоні. Якщо хтось із цих з’явиться поруч, я іду до в’язниці.

— Підемо разом, — сказав Ріарден.

Самотній, посеред напівтемної кімнати, Ріарден подумав, що перспектива ув’язнення геть його не бентежить. Колись, чотирнадцятирічний, ослаблий від голоду, він не дозволяв собі вкрасти з вуличних лотків жодного фрукта. Сьогодні перспектива опинитися за ґратами — а цей обід був кримінальним злочином — означала для нього не більше, ніж імовірність бути розчавленим вантажівкою: потворний випадок, позбавлений будь-якої моральної ваги.

Ріарден подумав, що його змусили ховати, як брудну таємницю, єдину бізнесову угоду цього року, від якої він отримав насолоду; так само, як він мусив, наче брудну таємницю, ховати ночі з Даґні — єдині, що тримали його в цьому житті. Він відчував, що між цими двома таємницями існує важливий зв’язок, який він іще має дослідити. Він не міг його вловити, не міг дошукати слів, щоб його означити, але відчував, що того дня, коли це зробить, знайде відповідь на всі запитання свого життя.

Він стояв, схилившись на стіну, відкинувши назад голову, заплющивши очі, й думав про Даґні. Аж раптом відчув, що всі запитання вже нічогісінько для нього не значать. Подумав, що побачить її сьогодні, майже відчуваючи до цього ненависть, бо завтрашній ранок, коли йому доведеться її покинути, здавався такий близький; Генк міркував: залишитись у місті ще й на завтра чи краще поїхати звідси негайно, не побачивши її, щоб мати змогу чекати, щоб ця подія завжди була попереду: мить, коли він обхопить її за плечі та зазирне в очі. «Ти божеволієш…» — подумав він, знаючи, що, якби вона була поруч щогодини кожного з його днів, усе залишалось би так само, він ніколи не мав би її достатньо, йому б довелося винайти якусь безглузду форму катування, щоб витримувати таке життя. Генк знав, що побачить її сьогодні, й думки про можливість поїхати з міста негайно посилювали його задоволення; одна мить катування, що увиразнила певність його майбутніх годин. Він не вимикатиме світла в її вітальні, подумав Генк, він розпластає її на ліжку і не бачитиме нічого, тільки вигин смуги світла, що збігатиме від її талії до кісточки на нозі; єдина лінія, яка випише в темряві цілісну форму її довгого, тонкого тіла; тоді він поверне її голову до світла, щоб роздивитись обличчя, побачити його, закинуте назад, позбавлене опори, дивитиметься, як її волосся спадає йому по руці, очі заплющені, лице промальоване ніби виразом болю, губи відкриті йому назустріч.

Він стояв біля стіни, очікуючи, коли всі події сьогоднішнього дня зісковзнуть із нього, коли він відчує себе вільним і знатиме, що наступний часовий інтервал належить йому.

Коли двері його номера несподівано розчахнулись, він навіть виразно не почув цього і спершу не повірив. Побачив силует жінки, потім коридорного, який поставив додолу валізу і зник. Голос, що пролунав, належав Ліліан:

— Ну що ти, Генрі! Зовсім сам і в темряві?

Вона клацнула вимикачем біля дверей. Стояла там, вишукано підстрижена, у блідо-бежевому костюмі для подорожей, на вигляд такому, ніби вона подорожувала під склом. Усміхнулась і стягнула рукавички так, ніби нарешті дісталась дому.

— Ти тут, любий, щоб провести вечір? — запитала вона. — Чи навпаки кудись ідеш?

Він не знав, скільки часу минуло, перш ніж він відповів:

— Що ти тут робиш?

— Хіба ти забув, що Джим Таґґарт запросив нас до себе на весілля? Воно сьогодні.

— Я не збирався до нього на весілля.

— Зате я збиралась!

— Чому ти не сказала про це сьогодні вранці, коли я їхав?

— Щоб здивувати тебе, дорогенький, — весело засміялась вона. — Тебе ж майже неможливо витягнути на жоден публічний захід, але я подумала, що ти міг би зробити це отак, спонтанно, просто піти разом і розважитись, як і годиться подружжям. Я подумала, ти не заперечуватимеш — ти ж так часто залишаєшся на ніч у Нью-Йорку!

Він зауважив швидкий погляд, який вона кинула на нього з-під крисів по-модному скошеного капелюха. Генк нічого не відповів.

— Звісно, я ризикувала, — мовила вона. — Ти ж міг вести когось на вечерю.

Він знову промовчав.

— Чи, може, ти збирався сьогодні додому?

— Ні.

— Ти маєш на цей вечір якусь домовленість?

— Ні.

— Це добре, — вона вказала на валізу. — Я привезла свій вечірній одяг. Поб’єшся зі мною об заклад на бутоньєрку з орхідей, що я одягнусь швидше від тебе?

Він подумав, що Даґні буде сьогодні на весіллі у брата. Вечір більше нічого для нього не важив.

— Можемо піти кудись, якщо хочеш, — сказав він, — тільки не на те весілля.

— Ох, але ж я хочу піти саме туди! Це найбезглуздіша подія сезону, всі чекали на неї тижнями, всі мої друзі. Та я б у житті її не пропустила. Це нині найкраще у місті шоу! Чи принаймні найрозкрученіше. Це досконало дурнуватий шлюб — саме те, чого можна очікувати від Джима Таґґарта.

Вона буденно походжала кімнатою, роззираючись, ніби знайомлячись із незнайомим місцем.

— Я вже стільки років не була в Нью-Йорку, — сказала вона. — Тобто — не була з тобою. На жодній офіційній події.

Він зауважив, як її погляд, що до того безцільно блукав навколо, на мить спинився на переповненій попільничці — і поволікся далі. І відчув напад огиди.

Вона прочитала це на його обличчі й весело засміялась.

— Але, дорогенький, я не почуваю полегшення! Я розчарована. Сподівалася знайти кілька недопалків, вимащених помадою.

Генк віддав їй належне, що визнала шпигування, хоч і прикрила це жартом. Щось у показній щирості її манери змусило його засумніватися, що вона жартувала. Тієї ж миті він відчув: вона казала правду. Відкинув це враження, бо не міг вважати його вірогідним.

— Боюсь, ти ніколи не станеш людиною, — сказала вона. — Я певна, що не маю суперниці. І навіть якби мала — в чому я сумніваюся, дорогенький, — не думаю, що мені слід цим перейматися, бо якщо ця особа доступна після виклику, без попередньої домовленості, то всім ясно, до якого типу вона належить.

Генк подумав, що йому слід бути обачним: він був готовий от-от дати їй ляпаса.

— Ліліан, ти ж знаєш, — сказав він, — що гумор такого штибу — це більше, ніж я можу витримати.

— Ох, ти такий серйозний! — засміялась вона. — Я весь час про це забуваю. Ти такий серйозний у всьому — надто, що стосується тебе.

Раптово вона метнулась до нього, усмішка зникла. Мала дивний, благальний вигляд, який часом проступав на її обличчі: вигляд, що поєднував щирість і відвагу.

— Хочеш серйозно, Генрі? Добре. Скільки ти збираєшся, щоб я існувала десь у підвалах твого життя? Якою самотньою ти хочеш мене бачити? Я не просила тебе бути поруч. Дозволяла жити, як тобі заманеться. Невже ти не можеш подарувати мені один вечір? Я знаю, що ти ненавидиш вечірки і тобі буде нудно. Але для мене це так багато означає. Називай це порожньою світською метушнею — я хочу бодай раз з’явитися там зі своїм чоловіком. Думаю, ти ніколи не дивився на це з цієї точки зору, але ти важлива людина, тобі заздрять, тебе ненавидять, поважають і бояться, будь-яка жінка вважала б за честь мати такого чоловіка.

Ти можеш назвати це примітивним жіночим хизуванням, але насправді це прагнення будь-якої жінки бути щасливою. Ти не живеш за такими стандартами, але я живу. Невже ти не можеш це мені подарувати коштом кількох годин власної нудьги? Чи здатен ти бути достатньо сильним, щоб виконати свої зобов’язання та продемонструвати подружній обов’язок? Невже ти не можеш піти туди не для власного блага, а заради мого, не тому, що ти хочеш туди піти, а лише тому, що я цього хочу?

Даґні — з відчаєм подумав він, — Даґні, яка й словом ніколи не обмовилася про його життя вдома, ніколи не висловлювала претензій, не докоряла, не запитувала — він не міг з’явитися перед нею разом зі своєю дружиною, не міг дозволити, щоб вона побачила, як його пихато виставляють у ролі чоловіка, він волів би померти цієї ж миті, перш ніж встигне таке вчинити, бо вже знав, що таки вчинить це.

Прийнявши свою таємницю, як провину, і пообіцявши взяти на себе її наслідки, вважаючи очевидним, що правда на боці Ліліан, а він здатен витримати будь-яку форму осуду, але не спроможний опиратися заявленому на нього закону, знаючи, що причина для його відмови не давала йому права відмовлятись, і чуючи у голові благання і плач («О, Боже, Ліліан! Усе, що завгодно, тільки не ця вечірка!») — він не дозволив собі просити про помилування, тому спокійним, непохитним і безживним голосом сказав:

— Добре, Ліліан, я піду.

Весільна вуаль із розцяцькованого трояндами мережива зачепилася за скалку на підлозі орендованої спальні. Шеріл Брукс обережно відчепила її, підходячи, щоб розгледіти себе у вигнутому дзеркалі на стіні. Її фотографували тут увесь день, — і взагалі багато фотографували протягом останніх двох місяців. Вона й далі скептично посміхалася, коли люди з газет хотіли її сфотографувати, але воліла, щоб вони робили це не так часто.

Підстаркувата журналістка, авторка сенсаційних матеріалів, яка вела сентиментальну любовну колонку в газеті, а в особистому спілкуванні виявляла гірку мудрість працівниці поліції, кілька тижнів тому взяла Шеріл під своє крило, коли дівчину вперше кинули у вир інтерв’ю, наче в м’ясорубку. Сьогодні журналістка вигнала решту репортерів, гавкнула на сусідів: «Добре, добре, відваліть!», захряснула перед їхніми обличчями двері й допомогла Шеріл одягнутися. Мала відвезти її на весілля; з’ясувалося, що крім неї, більш нікому було це зробити.

Весільна вуаль, біла атласна сукня, делікатні черевички та разок перлин на шиї — все це коштувало у п’ятсот разів більше за увесь вміст кімнати Шеріл. Ліжко займало майже весь простір кімнати, решту — комоди, одне крісло і кілька її суконь, що звисали за вицвілою завісою. Коли дівчина рухалась, велетенська спідниця з обручами, частина весільної сукні, зачіпала стіни, її тонка постать гойдалася над спідницею, що творила драматичний контраст з тісним, строгим корсажем із довгими рукавами. Сукню пошив найкращий дизайнер міста.

— Розумієте, отримавши роботу в крамниці дешевих товарів, я мала змогу переїхати до кращої кімнати, — ніби вибачаючись, пояснила вона журналістці. — Але не думаю, що аж так багато важить, де ти ночуєш, тому я заощаджувала гроші, бо вони знадобляться мені у майбутньому для чогось важливішого…

Вона замовкла і всміхнулась, вражено хитаючи головою:

— Я думала, вони будуть мені потрібні.

— Ти маєш гарний вигляд, — сказала журналістка. — Тобі не видно в цьому так званому дзеркалі, але вигляд у тебе нормальний.

— Те, як усе це сталось, я… У мене не було часу, щоб це усвідомити. Але, розумієте, Джим чудесний. Йому не залежить на тому, що я всього лише продавчиня в крамниці дешевих товарів, яка живе у такому місці. Він цим не переймається.

— Угу, — мовила журналістка. Її обличчя було похмуре.

Шеріл пам’ятала те диво, коли Джим Таґґарт уперше сюди прийшов. Він завітав без попередження одного вечора, коли вона вже не сподівалася побачити його коли-небудь знову. Вона почувалась жалюгідно зніченою, наче намагалася втримати схід сонця у багнюці, але Джим усміхнувся, сідаючи в її єдине крісло, роздивляючись кімнату і спостерігаючи, як вона зашарілась. Тоді він сказав їй одягнути пальто і повів на вечерю до найдорожчого ресторану міста.

Він усміхався, стежачи за її зніяковінням, незграбністю, страхом взяти не ту виделку, за виразом зачарованості в її очах.

Не знала, що він собі думає. Він, натомість, добре знав, що вона вражена, — не самим місцем, а тим, що він її сюди привів, що вона майже не торкнулася до вишуканої їжі, що вечерю сприйняла не як трофей від багатого нероби (як поставились би до цього всі його знайомі дівчата), а як осяйну нагороду, що вона її ніколи не сподівалась.

Через два тижні він повернувся знову, і відтоді їхні побачення почастішали. Під’їздив до крамнички перед закінченням робочого дня, і вона помічала, як подружки-продавчині витріщаються на неї, на його лімузин, на водія в уніформі, якій відчиняв перед нею дверцята. Він водив її до найкращих нічних клубів, а, представляючи своїм друзям, казав:

— Міс Брукс працює в крамниці дешевих речей на Медісон-сквер.

Вона помічала дивний вираз на їхніх обличчях, а Джим стежив за ними зі знущальним блиском в очах. Він хотів позбавити її ніяковості й штучності, — вдячно думала вона. Він мав достатньо сили для того, щоб бути чесним і не перейматися тим, схвалюють його інші чи ні, — захоплено думала вона. Проте дівчина відчула не знаний досі чудний пекучий біль, коли одного вечора якась жінка за сусіднім столом, яка працювала на високочолий політичний журнал, сказала своєму компаньйонові:

— Як великодушно з боку Джима!

Якби він забажав, вона віддала б йому єдине, що могла запропонувати. Вона була вдячна, що Джим цього не просив. Проте дівчина відчувала, що їхні стосунки — величезний борг, що їй нічим його оплатити, крім мовчазного поклоніння. Йому не потрібне моє поклоніння, думала вона.

Бували вечори, коли він приходив, щоб кудись її повести, але натомість залишався у неї і говорив, а вона мовчки слухала. Це завжди ставалося несподівано, зі своєрідною різкістю, наче він насправді не мав наміру цього робити, але щось усередині в нього вибухало і він мусив вибалакатися. Після цього важко опускався на її ліжко, несвідомий, де перебуває, і що вона із ним поруч, і все ж час від часу звертав погляд на її обличчя, наче хотів переконатися, що його чує якась жива істота.

— …це не для себе було, це було взагалі не для себе — чому вони мені не вірять, усі ті люди? Я мусив гарантувати вимоги спілок, мусив скоротити кількість потягів — і мораторій на облігації був єдиним способом, у який я міг це зробити, ось чому Веслі дав їх мені — для працівників, не для мене. Газети написали, що я — чудовий приклад для наслідування усім бізнесменам, бізнесмен із відчуттям соціальної відповідальності. Ось що вони написали. Це ж правда?.. Хіба ж не так?..

А що поганого в мораторії? Що з того, коли ми оминули кілька формальностей? Це було заради хорошої справи. Всі погоджуються: поки те, що ти робиш, — не для себе, це добре… Але вона не хоче давати мені кредит для хорошої справи. Вона ні про кого добре не думає, крім себе. Моя сестра — безжалісна, марнославна сука, яка не приймає ідей інших, тільки свої… Чому вони й далі так до мене ставляться — вона, Ріарден, усі ті люди? Чому вони такі впевнені у своїй правді?.. Якщо я визнаю їхню вищість у царині матеріального, чому вони не визнають моєї в царині духовного?

У них є мозок, але у мене є серце. Вони спроможні виробляти багатство, натомість я здатен любити. Хіба це не вище? Хіба цю здатність не визнано найвеличнішою за всі століття людської історії? Чому вони її не визнають?.. Чому такі впевнені у своїй перевазі?.. І якщо вони величні, а я — ні, то чи не повинні мені вклонитися, тому що я не величний?

Хіба не це було б актом істинної людяності? Жодного благочестя не треба, щоб поважати людину, яка варта поваги, — це всього лише платня за те, що вона заслужила. Найвищий жест милосердя — виявити незаслужену повагу.

…Але вони не здатні на милосердя. Вони не люди. Їх не хвилюють потреби інших… чи слабкості. Жодного зацікавлення… і жодного жалю…

Вона мало що з цього могла второпати, але добре розуміла те, що він нещасливий і скривджений. Він бачив на її обличчі потрясіння, біль обурення щодо його ворогів, бачив погляд, який адресують героям: погляд, дарований йому людиною, здатною пережити емоцію, якій такий погляд відповідає.

Дівчина не знала, звідки ця певність, що вона була єдина, кому він міг звірити свої страждання. Вона приймала це, як особливу честь, як іще один дар.

«Єдиний спосіб бути гідною його, — думала вона, — це ніколи ні про що не запитувати». Якось він запропонував їй гроші, й вона відмовилась із таким ясним і болісним палахкотінням люті в очах, що більше він не намагався цього зробити. Її лють була адресована собі самій: вона міркувала, чи зробила щось таке, що змусило його думати, начебто вона належить до людей відповідного типу.

Однак дівчина не хотіла бути невдячною за його турботу чи викликати у нього зніяковіння своєю потворною бідністю. Вона прагнула показати своє бажання піднятись і виправдати його прихильність; тому якось сказала, що він може їй допомогти, якщо хоче, знайшовши для неї кращу роботу. Він не відповів. Вона чекала багато тижнів, але він так і не повернувся до тієї теми.

Вона обвинувачувала себе: думала, що образила його, що він сприйняв це за спробу його використати.

Коли він подарував смарагдовий браслет, вона була надто шокована, щоб це зрозуміти. Відчайдушно намагаючись його не скривдити, вона палко пояснювала, що не може прийняти подарунок.

— Чому ні? — запитував він. — Ти ж не погана жінка, яка платить за подарунок звичну ціну. Невже ти боїшся, що я почну висловлювати вимоги? Невже ти мені не довіряєш?

Він голосно розсміявся, коли вона почала знічено затинатися. А потім весь вечір усміхався з якимось химерним задоволенням, коли вони пішли до нічного клубу, і вона до своєї зношеної чорної сукні наділа той браслет.

Він змусив її знову надіти браслет, коли взяв із собою на вечірку, велике прийняття у місіс Корнеліас Поп. Якщо він вважає її гідною повести в гості до своїх друзів, подумала вона, визначних друзів, що їхні імена бачила на недосяжних гірських вершинах — у газетних колонках, — вона не мала права осоромити його своєю старою сукнею. Дівчина витратила річні заощадження на вечірню сукню з яскраво-зеленого шифону з низькою горловиною, пасок із жовтих троянд і пряжки з гірського кришталю. Опинившись у строгому маєтку з холодним діамантовим освітленням і терасою, що нависала над дахами хмарочосів, вона зрозуміла, що її сукня не пасує до події, хоч і не могла пояснити, чому саме. Попри це, вона трималась рівно і з гідністю, усміхаючись із хороброю довірою кошеняти, яке бачить простягнуту для гри руку: люди зібралися добре провести час, вони нікого не кривдитимуть, думала вона.

Уже за годину її намагання всміхатися перетворилось на безпорадне, нестямне благання. Потім усмішка і геть зникла, коли вона побачила людей навколо. Чепурні та впевнені в собі дівчата поводилися жахливо нахабно, звертаючись до Джима, наче не поважали його — ні тепер, ні будь-коли. Надто одна з них, Бетті Поп, донька господині. Вона відпускала шпильки, яких Шеріл не зрозуміла, бо не могла повірити, що розуміє їх правильно.

Спершу ніхто не звертав на неї уваги, якщо не враховувати кількох здивованих поглядів на її сукню. За якийсь час вона зауважила, що на неї дивляться. Дівчина почула, як старша жінка звернулася до Джима — так стривожено, ніби згадувала когось із далеких родичів, якого їй не довелось знати:

— Ви сказали — міс Брукс із Медісон-сквер?

Шеріл помітила, як Джим чудернацько всміхнувся і, старанно артикулюючи, відповів:

— Так, косметичний прилавок у магазині «Роліз», дешеві товари.

Тоді вона зауважила, що деякі люди стають із нею надмірно ввічливі, а інші демонстративно віддаляються, тимчасом як більшість гостей через зніяковіння поводяться безглуздо та незграбно, а Джим спостерігає за цим усім зі своєю дивною посмішкою.

Вона спробувала втекти звідти, зникнути з поля зору. Вислизнула з кімнати — і почула, як якийсь чоловік, стенувши плечима, сказав:

— Джим Таґґарт — один із найвпливовіших людей у Вашингтоні на цей момент.

У голосі його не було поваги.

На терасі, де було темніше, дівчина почула розмову двох чоловіків і здивувалася з власної впевненості, що говорять вони про неї.

Один із них сказав:

— Таґґарт може собі це дозволити, якщо йому хочеться.

А інший відповів щось про коня римського імператора на ім’я Каліґула.

Шеріл подивилася на самотній прямий стовп будівлі «Таґґарт Трансконтиненталь», що височів удалині; їй здалось, що вона розуміє: ці люди ненавидять Джима, бо заздрять йому. Хоч ким вони є, думала вона, хоч які мають імена, хоч якими володіють статками, — ніхто з них не міг дорівнятися досягненнями до Джимових досягнень, ніхто не кинув виклик цілій країні й не збудував залізниці; всі вважали, що це неможливо. Вперше зрозуміла: вона таки має що запропонувати Джимові. Ці люди були злі й дрібні, як і ті, від кого вона втекла з Буффало; він був такий же самотній, як і вона завжди, і щирість її почуттів виявилась єдиним визнанням, що він знайшов.

Дівчина повернулась до бальної зали, врізаючись просто в натовп, і єдиним свідченням сліз, які вона намагалась стримувати у темряві тераси, був шалений блиск її очей. Якщо він хотів відкрито стояти поруч із нею, незважаючи на те, що вона — лише продавчиня, якщо він бажав виставляти це на людські очі, якщо привів її сюди, щоб обурити своїх друзів, — то це був жест відважного чоловіка, який нехтує думкою юрби, а вона прагнула відповідати його відвазі, хай навіть у ролі опудала.

Та коли все закінчилося, вона дуже зраділа, що знову сидить поруч із ним у машині, поки вони крізь темряву їхали додому. Шеріл відчувала понуре полегшення. Її войовничий виклик відступив і перетворився на дивне безрадісне почуття, якому дівчина намагалась не давати волі. Джим говорив мало. Він сидів, похмуро вдивляючись у вікно машини; Шеріл переживала, чи не розчарувала його чимсь.

На ґанку мебльованих кімнат вона жалібно мовила:

— Мені прикро, якщо я тебе підвела…

Якусь мить він мовчав, а потім запитав:

— Що б ти сказала, якби я попросив тебе вийти за мене заміж?

Вона поглянула на нього, роззирнулася; з чийогось підвіконня звисав брудний матрац, через дорогу виднівся ломбард, біля них, на ґанку, лежала купа сміття; про це не запитують у такому місці, вона не знала, як сприймати його слова, і тому мовила:

— Мабуть, я… не маю почуття гумору.

— Це пропозиція, моя дорога.

У такому антуражі й відбувся їхній перший поцілунок: по її щоках текли сльози, не пролиті на вечірці, сльози шоку, благодаті, думок про те, що це, мабуть, і є щастя, але й сльози, спричинені низьким і понурим голосом, що промовляв до неї: їй би хотілося, щоб це сталось інакше.

Про газети Шеріл не думала доти, доки Джим попросив її прийти до нього додому, і вона виявила там цілий натовп людей із блокнотами, камерами та спалахами. Вперше побачивши свою фотографію у газеті (світлина, на якій вони були удвох; Джимова рука обхоплювала її стан), вона вдоволено загиготіла, пихато прикидаючи, чи кожен мешканець міста це бачив. Та незабаром задоволення вивітрилось.

Її фотографували за прилавком крамнички дешевих товарів, у метрополітені, на ґанку мебльованих кімнат, в її власній жалюгідній спальні. Тепер вона погодилась би взяти у Джима гроші, щоб усамітнитися на всі ці тижні після їхніх заручин у якомусь захованому від людських очей готелі, але він не пропонував.

Здавалося, він хотів, щоб Шеріл залишилася там, де була. Газети друкували фотографії Джима за столом, у вестибюлі Термінала «Таґґарт Трансконтиненталь», біля сходинок до його приватного вагона, на офіційному бенкеті у Вашингтоні.

Величезні газетні шпальти, статті в журналах, голоси на радіо, кінохроніка — все це злилось у суцільний, протяжний, тривалий крик про «Попелюшку» та «демократичного бізнесмена».

Вона вмовляла себе не впадати в підозри, коли її охоплювала тривога. Переконувала не бути невдячною, коли почувалась скривдженою. Такі почуття навідували її лише кілька разів, коли вона прокидалась посеред ночі й мовчки лежала у своїй кімнаті, не в змозі заснути. Шеріл знала, що їй знадобиться багато років, щоб відновитися, повірити, зрозуміти. Крізь дні свої вона брела, хитаючись, наче людина, яка зазнала сонячного удару. Перед очима була тільки постать Джима Таґґарта, така, якою побачила його вперше у вечір великого тріумфу.

— Послухай-но, дитино, — звернулась до неї авторка колонок про любов, коли Шеріл востаннє стояла посеред своєї кімнати, стрічки весільної вуалі струменіли, немов кришталева піна, від волосся і аж до вкритих плямами дощок підлоги. — Тобі здається, коли в житті хтось зазнає кривди, це стається через його власні гріхи, — за великим рахунком, це таки правда. Та існують люди, які намагатимуться скривдити через те добре, що побачать у тобі, знаючи про те, що це добро, потребуючи його і за це тебе ж караючи. Зіткнувшись із цим, не дозволь собі зламатися.

— Не думаю, що я боюсь, — сказала вона, зосереджено дивлячись поперед себе, тимчасом як сяйво усмішки розтоплювало серйозність її погляду. — У мене немає права чогось боятись. Я надто щаслива. Розумієте, я завжди думала: немає сенсу в людях, які вважають, ніби все, що залишається робити в цьому житті — це страждати. Я не збиралася цьому коритися і здаватись. Я думала, що можуть відбуватися речі прекрасні та величні. І не очікувала, що це станеться зі мною: не так багато і не так швидко. Але я постараюсь бути достойною цього.

— Гроші — це корінь зла, — сказав Джеймс Таґґарт. — За гроші щастя не купиш. Любов подолає будь-які бар’єри та соціальні перешкоди. Можливо, це банально, хлоп’ята, але саме так я почуваюсь.

Він стояв у яскравому світлі бальної зали готелю «Вейн-Фолкленд» серед репортерів, які оточили його, щойно закінчилась весільна церемонія. Чув, як за межами кола, наче прибій, вирував натовп гостей. Шеріл стояла поруч, її рука у білій рукавичці лежала на чорній тканині його рукава. Вона намагалася пригадати слова церемонії, досі не вірячи, що насправді їх чула.

— Міс Таґґарт, як ви почуваєтеся?

Запитання долинуло до неї звідкілясь із кола репортерів. Вона немов опритомніла: два слова несподівано повернули її до реальності. Шеріл усміхнулась і, глитнувши, прошепотіла:

— Я… Я дуже щаслива…

З протилежного краю зали Оррен Бойл, який здавався занадто опецькуватим для свого парадного вечірнього костюма, та Бертрам Скаддер, занадто кістлявий для свого, вивчали натовп гостей із однією думкою, хоча жоден із них цього б не визнав. Оррен Бойл частково пояснив собі, що шукає обличчя друзів, а Бертрам Скаддер вважав, що збирає матеріал для статті. Проте обидва, незалежно один від одного, подумки малювали схему облич, які бачили, класифікуючи їх на дві категорії: «Прихильність» і «Страх». Тут були люди, присутність яких свідчила про особливу протекцію, що сягала Джеймса Таґґарта, і люди, що їхнє тут перебування видавало бажання уникнути його ворожості; одні уособлювали руку, опущену для того, щоб підтягнути його вгору, а інші — спину, зігнуту, щоб він міг видряпатися. За тодішнім неписаним кодексом ніхто не отримав і не прийняв запрошення від людини, яка посідала важливе суспільне становище, якщо не був позначений тим чи тим із вказаних мотивів.

Люди з першої категорії — здебільшого молоді. Вони прибули з Вашингтона. Старші за віком, із другої категорії, були бізнесмени.

І Оррен Бойл, і Бертрам Скаддер використовували слова, як інструмент, що допомагав їм уникати власних думок.

Слова здавались їм зобов’язанням, з наслідками якого вони не хотіли зіштовхуватися. Щоб складати схеми, слова не були їм потрібні. Класифікація здійснювалась за допомогою фізичних засобів: сповненого пошани поруху брів, що дорівнював емоційності слів: «О, так!», адресованій першій групі, та саркастичному здриганню губ, що ілюструвало емоцію: «Ну-ну!» — для другої групи. Одне обличчя на якусь мить збило бездоганну роботу їхніх механізмів вирахунку; коли вони побачили холодні сині очі та біляве волосся Генка Ріардена, їхні м’язи мало не розірвалися від емоції, рівноцінної до вигуку: «Ого-го!» Повна сума всієї схеми приблизно дорівнювала могутності Джеймса Таґґарта. Це додавало переконливості загальній картині.

Вони знали, що Джеймс Таґґарт цілком свідомий того, що відбувалося, коли побачили, як він ходить серед гостей. Рухався жваво, його хода нагадувала азбуку Морзе і складалась із нетривалих просувань та коротких зупинок, з натяком на легке роздратування, ніби знав, скількох людей його невдоволення може непокоїти. Ледь помітна посмішка на його обличчі була позначена зловтіхою; він наче знав, що, прийшовши сюди його уславити, люди принижувалися; і від усвідомлення цього нібито діставав задоволення.

Позаду нього продовжував рухатися слідом цілий почет, учасники якого мовби вважали своєю функцією дарувати йому окреме задоволення, дозволяючи себе ігнорувати. Містер Моуен стрімко прошмигнув серед цього почту, і доктор Прітчетт, і Бальф Юбанк.

Найбільш наполегливий був Пол Ларкін. Він і далі нарізав кола навкруги Таґґарта, наче намагався засмагнути, підставляючись під випадкові сонячні промені; його тужлива посмішка аж волала про увагу.

Очі Таґґарта швидко і крадькома ковзали юрбою, як ковзає промінь злодієвого ліхтарика. Це, згідно з м’язовою абеткою, очевидною для Оррена Бойла, означало, що Таґґарт шукає когось, але не хоче, щоб це помітили. Пошуки закінчилися, коли Юджин Лоусон підійшов потиснути Таґґартові руку і сказав, бгаючи вологі губи, наче подушку для пом’якшення удару:

— Містер Моуч не зміг прийти, Джиме, містерові Моучу прикро, він мав прилетіти спеціальним чартерним рейсом, але останньої миті виникли непередбачувані обставини, нагальні державні проблеми, — ти ж знаєш.

Таґґарт, нічого не відповідаючи і насупившись, стояв нерухомо.

Оррен Бойл вибухнув реготом. Таґґарт так різко обернувся до нього, що всі решта зникли з-перед його очей, не чекаючи команди.

– І що це ти робиш, скажи будь ласка? — гаркнув Таґґарт.

— Розважаюсь, Джиммі, просто розважаюсь, — сказав Бойл. — Веслі — твій хлопчина, правда?

— Я знаю, хто мій хлопчина, і краще б йому про це не забувати.

— Хто? Ларкін? Ні, не думаю, що ти кажеш про Ларкіна. А якщо не про Ларкіна, то чому мені здається, що тобі слід бути обережним, використовуючи присвійні займенники. Я не проти вікової класифікації, знаю, що я виглядаю молодо, як на свій вік, але у мене алергія на займенники.

— Дуже розумно, але ти на межі, коли це вже стане занадто.

— Якщо стане, то не соромся і скористайся цим, Джиммі. Якщо.

— Проблема людей, які себе переоцінюють, у короткій пам’яті. Краще пригадай, хто витіснив для тебе з ринку ріарден-метал.

— Я пам’ятаю, хто це обіцяв зробити. Це був той, хто згодом тягнув за кожну струну, яку міг ухопити, щоб запобігти цій конкретній директиві, бо зрозумів, що в майбутньому йому може знадобитися колія з ріарден-металу.

— Тому що ти розтринькав десять тисяч доларів, поливаючи алкоголем тих, хто обіцяв запобігти директиві про мораторій на боргові зобов’язання, на що ти і сподівався!

— Це правда. Поливав. Я маю друзів із залізничними борговими зобов’язаннями. До того ж, у мене є ще й друзі у Вашингтоні, Джиммі. Що ж, твої друзі перемогли моїх щодо мораторіїв, зате мої обскакали твоїх із ріарден-металом — і цього я не забуваю. Ну, і хай їм чорт! — я не проти, так усе це вирішується, тільки не намагайся мене обдурити, Джиммі. Обдурюй телепнів.

— Якщо не віриш, що я завжди старався для твого блага…

— Аякже. Для найбільшого блага, на яке тільки можна сподіватись, усі деталі обумовлено. І ти робитимеш це, поки я матиму для тебе потрібних людей — і ні хвилиною довше. Тому я просто хотів тобі нагадати, що у мене теж є друзі у Вашингтоні. Друзі, яких не можна купити за гроші — так само, як і твоїх, Джиммі.

— Про що це ти?

— Саме про те, про що ти подумав. Друзі, яких купуєш, насправді ні чорта не варті, бо хтось завжди може запропонувати їм більше, а поле для можливостей дуже широке і доступне будь-кому, тому все це знову перетворюється на старосвітські змагання. Але якщо у тебе є про людину певна інформація, то вона належить тобі, ніхто інший не зможе заплатити вищої ціни, тож ти можеш розраховувати на вашу дружбу. Ти маєш своїх друзів, а я своїх. Ти маєш друзів, яких я можу використати — і vice versa. Мене це влаштовує. Якого біса! Людина мусить щось виторгувати. Якщо не вдається виторгувати грошей — адже пора грошей минула, — тоді можна виторгувати людей.

— До чого ти ведеш?

— Ні до чого, просто ділюсь кількома фактами, які тобі слід запам’ятати. Візьми хоча б Веслі. Ти обіцяв йому роботу асистента в Бюро державного планування — для того, щоби з двох боків підкопатися під Ріардена. У тебе були необхідні зв’язки, і саме про це я в тебе просив — в обмін на закон пес-пса-не-з’їсть. Веслі виконав свою частину, і ти отримав усе на папері; авжеж, я знаю, ти мав паперові докази повернутих ним угод, покликаних допомогти протягнути закон, щоб зупинити Ріардена і водночас спробувати уникнути його ув’язнення. Все це були по-справжньому бридкі справи. Містер Моуч був би вимащений по вуха, якби вони спливли. Ти дотримався своєї обіцянки і влаштував його на роботу, бо думав, що він твій. Так воно й було. Він же непогано платив, правда? Але все це явище тимчасове. Невдовзі містер Веслі Моуч може стати такий впливовий, а скандал такий давній, що ніхто вже не дбатиме про те, кому він свого часу перейшов дорогу. Ніщо не вічне. Веслі був людиною Ріардена, а потім став твоєю людиною, а завтра може стати людиною когось іншого.

— Ти на щось натякаєш?

— Ні на що, просто застерігаю по-дружньому. Ми ж давні друзі. Джиммі, я думаю, ми повинні залишитися друзями. Сподіваюся, ми можемо бути по-справжньому корисні один одному, ти і я, за умови, що у тебе не почнуть виникати неправильні ідеї щодо дружби. А я вірю у баланс влади.

— Це ти подбав, щоб Моуч сюди сьогодні не дістався?

— Може я, а може, не я. Нехай це залишиться для тебе таємницею. Якщо я — добре, а якщо ні — тим краще для мене.

Очі Шеріл стежили за Джеймсом Таґґартом крізь гущу натовпу. Обличчя, які рухались навколо і завмирали, здавалися такими привітними, а їхні голоси — палкими і теплими, що в неї не було найменшого сумніву: у цьому приміщенні немає жодного зла. Вона не розуміла, чому дехто з них говорив про Вашингтон у довірливій, сповненій сподівань манері недомовок та манівців, наче шукаючи від неї допомоги у чомусь таємному, що вона мала б розуміти. Вона не знала, що їм відповідати, але усміхалась і казала, що спадало на думку. Шеріл не могла зганьбити особу «місіс Таґґарт» жодним натяком на страх.

А потім вона побачила свою супротивницю. Це була висока, тонка постать у сірій вечірній сукні — сестра її чоловіка.

Лють, яку породжували в її свідомості збережені там відголоски Джимових страждань, тиснула на неї. Вона відчувала уїдливий поклик невиконаного обов’язку. Погляд її весь час повертався до ворогині, вона зосереджено вивчала її. Фотографії Даґні Таґґарт у газетах зображали або жінку в широких штанях, або обличчя, прикрите косими крисами капелюха та піднятим коміром пальта. Зараз вона була у вечірній сукні, що справляла враження непристойної, оскільки була занадто скромна і навіть аскетична, така скромна, що вислизала з поля уваги і залишала тільки пам’ять про тонке тіло, яке начебто прикривала. У сірій тканині проступав синій відтінок, який пасував до сірувато-бронзового кольору її очей. Вона не мала на собі жодних прикрас, тільки браслет на зап’ястку: ланцюг із важких металевих ланок із сіро-зеленим відливом.

Шеріл дочекалася, поки Даґні залишиться сама, а потім рвонула вперед, рішуче перетинаючи кімнату. Підійшовши впритул, вона зазирнула у сіро-бронзові очі, які здавалися водночас холодними та зосередженими, очі, що дивилися безпосередньо на наречену з виразом увічливого, неупередженого зацікавлення.

— Я хочу дещо сказати вам, — сухо і напружено мовила Шеріл, — щоб між нами не було жодної удаваності. Я не збираюся чинити солодких родинних жестів. Знаю, що ви зробили з Джимом і як змусили його все життя почуватися нещасним. Я збираюсь захистити його від вас. Я поставлю вас на місце. Я — місіс Таґґарт. Тепер жінка цієї родини — я.

— Все правильно, — мовила Даґні. — Бо я — чоловік.

Шеріл спостерігала, як вона іде геть, і думала, що Джим цілком має рацію: його сестра — творіння холодного зла, яке не дає жодної відповіді, жодного підтвердження, жодної емоції, лише дотик якогось задоволення, ледь забарвленого байдужістю та здивуванням.

Ріарден весь час був поруч із Ліліан і скрізь її супроводжував.

Вона прагнула, щоб її бачили разом із чоловіком; він підкорявся. Генк не знав, дивиться на нього хтось чи ні. Його не цікавила жодна людина навколо, крім тієї, зустрічі з якою він не міг собі дозволити.

Усю його свідомість заполонила та мить, коли він увійшов до цього приміщення разом із Ліліан і побачив, що на нього дивиться Даґні. Він подивився просто на неї, готовий прийняти будь-який удар, який вона вирішить завдати йому поглядом. Хоч які були б наслідки для Ліліан, він публічно визнає зраду, тут і негайно, а не здійснюватиме немислиме, — уникаючи погляду Даґні, ховаючи обличчя у боягузливій беземоційності, вдаючи перед нею, що не розуміє причини своїх дій.

Однак удару не сталося. Він знав кожен відтінок відчуттів, що будь-коли відображались на обличчі Даґні; він зрозумів, що жодного шоку вона не відчула і не побачив нічого, крім безхмарної ясності. Її очі немов підтверджували повне розуміння цієї зустрічі, вона дивилась так, як дивилась на нього завжди: чи у нього в офісі, чи у себе в спальні. Йому здалось, що вона стояла отак перед ними обома, на відстані кількох кроків, проявлена з усією простотою та відкритістю, з якою ця сіра сукня проявляла її тіло.

Вона їм кивнула, люб’язний рух голови стосувався обох. Він відповів, зауважив короткий кивок Ліліан, а потім зрозумів: Ліліан уже йде геть; і усвідомив, що досить довго стоїть отак, схиливши голову.

Генк не чув, що говорять йому друзі Ліліан і що він їм відповідає. Як крок за кроком просувається людина, намагаючись не думати про довжину свого безнадійного шляху, так він проживав мить за миттю, стараючись нічого не підпускати до власної свідомості. Він чув уривки задоволеного сміху Ліліан та сатисфакцію в її голосі.

За якусь мить він звернув увагу на жінок, які його оточували. Всі вони були схожі на Ліліан: мали однаково статичний доглянутий вигляд, брови, вищипані до однаково статичного вигину, очі, застиглі з виразом статичних веселощів. Генк зауважив, що вони намагаються з ним фліртувати, а Ліліан спостерігає за цим, насолоджуючись безнадійністю їхніх спроб. То ось яке щастя жіночого марнославства, подумав він, те, про що вона його благала; ось ті стандарти, згідно з якими він не жив, але яких мусив дотримуватися. Він обернувся, щоб утекти до гурту чоловіків.

У чоловічих розмовах Генк не міг відшукати жодного простого речення. Хай про що б вони розмовляли, щоразу це була не та тема, яку насправді обговорювали. Він дослухався, наче іноземець, який впізнає деякі слова, але не може поєднати їх у речення. Молодик із нахабством, вивільненим алкоголем, хитаючись, пройшов повз них і, вишкірившись, відрізав:

— Отримав свій урок, Ріардене?

Генк не розумів, що на думці у юного щура. Втім, усі решта, здавалося, розуміли добре — шоковані, але водночас і таємно втішені з почутого.

Ліліан відпливла, наче даючи зрозуміти, що не наполягає на його безперервному супроводі. Генк відійшов у куток кімнати, де ніхто не міг його бачити і зауважити напрямку його погляду. І звідти дозволив собі спостерігати за Даґні.

Він спостерігав за сірою сукнею, мінливими рухами м’якої тканини, коли вона йшла, моментами, в які матерія скульптурно завмирала, тінями і світлом. В його очах її постать перетворювалась на синьо-сірий дим, який на мить набував форми видовженого вигину, що косо струменів до її колін, а потім у протилежному напрямку — до кінчиків сандалів. Він знав кожну грань, яку сформує світло, коли розвіється дим.

Відчував понурий біль, що скручував його зсередини, ревнощі до кожного чоловіка, який із нею розмовляв. Раніше Генк таке не переживав. І ось це сталось тут, де кожен мав право до неї наблизитися, крім нього самого.

А тоді — наче унаслідок раптового вибуху в мозку сталося моментальне зміщення перспективи — він відчув глибоке здивування від того, що робить тут і чому. Протягом цього моменту він втратив усі дні та переконання свого минулого; всі його концепції, проблеми, болі було стерто. Все, що він знав, — наче бачив із великої, чіткої відстані: людина існує заради досягнення своїх бажань; тому здивувався раптом, чому стоїть тут, здивувався, хто має право вимагати, щоб він марнував одним-одну незамінну годину життя, коли єдиним його жаданням було обійняти тонку постать у сірому і тримати її упродовж того часу, що йому було відміряно.

Наступної ж миті він відчув внутрішнє тремтіння: це повернувся його звичний спосіб мислення. Відчув суворий, зневажливий порух уст, стиснутих на знак адресованих самому собі слів: «Якось ти був підписав контракт, тепер його дотримуйся». А потім раптово подумав, що під час бізнесових операцій суди не визнавали контрактів, яких одна чи інша сторона не розглянула повноцінно. Він подивувався, що змусило його про це думати. Думка видалась недоречною. Тому він її відкинув.

Усамітнившись у затіненому закапелку між пальмою у горщику та вікном, Джеймс Таґґарт побачив, як до нього мимохідь прямує Ліліан Ріарден. Він дочекався її.

Він не міг відчути її наміру, проте впізнав манеру, яка, згідно з відомим йому кодексом, означала, що краще послухати, що вона хоче сказати.

— Тобі сподобався мій весільний подарунок, Джиме? — запитала вона і засміялась, коли він знітився. — Ні, ні, не варто пригадувати перелік речей у твоєму помешканні, думаючи, про яку з них мені йдеться. Вона не у твоєму помешканні, а тут, і це не матеріальний подарунок, мій любий.

Він зауважив на її обличчі натяк на усмішку, — такий вираз серед його друзів зазвичай означав запрошення розділити таємну перемогу. Такий вираз з’являвся у людей, яким випало показати себе не розумнішими, а хитрішими за інших.

Джим відповів обережно, з безпечною милою усмішкою на вустах:

— Твоя присутність — найкращий подарунок, який я міг від тебе отримати.

— Моя присутність, Джиме?

На його обличчі проступив шок. Він знав, що вона має на гадці, але не сподівався цього.

Вона відкрито всміхнулась:

— Ми обоє знаємо, чия присутність для тебе сьогодні найцінніша — і найнеочікуваніша. Невже ти справді не думав про те, щоб винагородити мене за неї довірою? Ти мене дивуєш. Я вважала, ти геніально визначаєш потенційних друзів.

Він не піддавався. Його голос звучав нейтрально:

— Ліліан, невже я недостатньо виявляв, як ціную твою дружбу?

— Ну, ну, мій любий, ти розумієш, про що я. Ти ж не сподівався, що він сюди прийде. І ти ж не думаєш насправді, що він тебе боїться? Але змусити інших так думати — це неоціненна перевага, правда?

— Я… здивований, Ліліан.

— Хіба не доречніше слово «вражений»? Твої гості неабияк вражені. Я практично чую їхні думки. Більшість із них думає: «Якщо він шукає порозуміння з Джимом Таґґартом, нам краще дотримуватися того ж». А дехто думає: «Якщо він боїться, то що вже мені казати». Звісно, це те, чого ти хотів, і я не збираюся псувати твого тріумфу, але тільки ми з тобою знаємо, що ти не досягнув його самотужки.

Він не всміхнувся. Його обличчя було незворушне, голос — рівний, водночас він пильно відважив міру жорсткості:

— Який у тебе інтерес?

Вона засміялась.

— По суті — той же, що і в тебе, Джиме. Але якщо говорити про практичні речі — жодного. Це тільки послуга, яку я тобі зробила; я не потребую нічого натомість. Не хвилюйся, я не маю жодних особливих інтересів, не збираюся витиснути якоїсь конкретної директиви з містера Моуча, я навіть не чекаю від тебе діамантової тіари. Хіба що це буде тіара нематеріального походження — твоя вдячність.

Він уперше поглянув на неї прямо, його очі звузились, обличчя пом’якшилося в тій же півусмішці, що й у неї, випромінюючи однакову для обох емоцію, вираз погорди — це означало, що одне з одним вони почувались, як у себе вдома.

— Ти ж знаєш, що я завжди тобою захоплювався, Ліліан, як однією з найрозкішніших жінок.

— Я в цьому не сумніваюсь.

Солодкі інтонації її голосу наче вкривав найтонший шар насмішки.

Він нахабно вивчав її поглядом.

— Ти мусиш пробачити мені за переконання, що поміж друзями допустимо виявляти допитливість, — у його тоні не було жодного вибачення. — Мені цікаво, під яким кутом ти розглядаєш можливість певних фінансових тягарів — або втрат, — які вплинуть на твої особисті інтереси.

Вона знизала плечима:

— Під кутом вершниці, дорогенький. Якби у тебе був найсильніший кінь на світі, ти волів би приборкати його так, щоб це було зручно тобі, навіть якби це означало пожертвувати всіма його можливостями, навіть якби він ніколи й не зміг розвинути своєї найвищої швидкості й усі його дивовижні вміння було б змарновано. Ти зробив би це, бо якщо дозволити коневі піти на повну потужність, він тебе негайно скине… Хай там як, а фінансові аспекти — не найбільша моя турбота, як і не твоя, Джиме.

— Я справді тебе недооцінив, — повільно промовив він.

— Що ж, це помилка, яку я бажаю допомогти тобі виправити. Розумію, якого штибу проблемою він є для тебе. Знаю, чому ти його боїшся, і маєш для цього всі підстави. Але… Ти бізнесмен і політик, тому я спробую пояснити це твоєю мовою. Бізнесмен каже, що може запропонувати товари, а політикан стверджує, що здатен забезпечити голосування. Все, про що я хотіла тебе повідомити, — я можу забезпечити його тобі у будь-який зручний для мене час. Ти можеш діяти відповідно до цього.

Згідно з кодексом його друзів, відкривати будь-яку частину своєї суті означало віддати зброю в руки ворогові, але він прийняв її зізнання і відповів взаємністю, мовивши:

— Хотів би я бути такий розумний стосовно своєї сестри.

Вона зиркнула на нього без жодного здивування. Його слова не здалися їй невідповідними.

— Так, це міцна штучка, — сказала Ліліан. — Жодного вразливого місця? Жодних слабкостей?

— Жодних.

— Ніяких любовних інтрижок?

— О, Господи, ні!

Вона стенула плечима, даючи зрозуміти, що змінює тему. Даґні Таґґарт не була тією особою, про яку б вона хотіла поговорити.

— Думаю, я відпущу тебе, щоб ти міг трохи побазікати з Бальфом Юбанком, — сказала вона. — Здається, він дуже стурбований, адже ти за весь вечір жодного разу на нього не глянув, тому він тепер боїться, чи не залишиться література без друга на суді.

— Ліліан, ти просто диво! — несподівано вигукнув він.

Вона засміялась.

— А це, дорогенький, ота нематеріальна тіара, якої я хотіла!

Натяк на усмішку досі яснів на її обличчі, коли вона просувалась крізь натовп, повільний усміх м’яко вливався у напружений і знуджений вигляд, притаманний решті облич навколо. Вона рухалась навмання, насолоджуючись відчуттям того, що на неї дивляться, її атласна сукня кольору яєчної шкаралупи лисніла, наче жирний крем, за кожним рухом її високої постаті.

Увагу Ліліан привернула синьо-зелена іскра: вона раптово зблиснула під світлом ламп, на зап’ястку тонкої оголеної руки. Далі Ліліан розгледіла струнке тіло, сіру сукню, делікатні оголені плечі. Вона зупинилась. Насупившись, поглянула на браслет.

Коли вона вже наблизилася, Даґні обернулась. З усього, що обурювало Ліліан, безособова ввічливість обличчя Даґні дратувала найбільше.

— Міс Таґґарт, що ви думаєте про шлюб вашого брата? — усміхаючись, недбало запитала вона.

— Не маю про це жодної думки.

— Тобто, не вважаєте це вартим уваги?

— Якщо хочете аж такої точності — так, це саме те, про що мені йдеться.

— Ох, але невже ви не бачите в цьому людської значимості?

— Ні.

– І не вважаєте, що така особа, як наречена вашого брата, заслуговує бодай якогось зацікавлення?

— Що ви — ні.

— Я заздрю вам, міс Таґґарт. Заздрю вашому олімпійському спокою. Тут і криється, як на мене, таємниця того, чому простим смертним ніколи не слід мати ілюзій дорівнятися до ваших успіхів у царині бізнесу. Вони дозволяють своїй увазі розосереджуватися — принаймні, зважати на досягнення в інших царинах.

— Про які досягнення йдеться?

— Невже ви не віддаєте належного жінкам, які досягають надзвичайних висот у змаганнях, — тільки не у промисловій, а у людській сфері?

— Не думаю, що у людській сфері є таке слово, як «змагання».

— Ох, але подумайте тільки, як іншим жінкам доведеться тяжко працювати (якщо робота — єдиний доступний для них засіб), щоб досягнути того, чого ця дівчина досягла через особу вашого брата.

— Не думаю, що вона розуміє справжню суть свого досягнення.

Ріарден побачив їх разом. Наблизився. Йому здалося, що він мусить чути цю розмову, незалежно від наслідків. Мовчки зупинився поруч. Генк не знав, чи Ліліан свідома його присутності, але Даґні точно зауважила.

— Виявіть щодо неї бодай якусь великодушність, міс Таґґарт, — сказала Ліліан. — Принаймні, увагу. Ви не повинні зневажати жінок, які не володіють вашим блискучим талантом, розвиваючи натомість свої особливі обдарування. Природа завжди збалансовує свої дари і там, де треба, пропонує компенсацію. Чи ви так не вважаєте?

— Не певна, що я вас розумію.

— Зате я певна, що ви не хочете моїх уточнень!

— Чому ж, хочу.

Ліліан роздратовано знизала плечима. Жінки, з якими вона спілкувалася, вже давно б усе зрозуміли і зупинили її. Але така супротивниця була нова для неї: вона відмовлялася зазнати кривди. Ліліан не хотілося говорити прямо, але зауважила, що на неї дивиться Ріарден.

Ліліан усміхнулась і сказала:

— Що ж, стосовно вашої братової, міс Таґґарт. Які вона має шанси піднятися нагору? Жодних — згідно з вашими високими стандартами. Вона не здатна зробити успішної кар’єри в бізнесі. Вона не має вашого особливого розуму. До того ж, чоловіки ставитимуть їй перепони. Її визнають надто привабливою. Тому вона скористається з факту, що чоловікові стандарти, на жаль, не такі високі, як ваші. Вона почне використовувати таланти, що ви їх, я впевнена, зневажаєте. Ви завжди вважали, що змагатись із нами, дрібними жінками, на єдиному полі наших амбіцій — досягнення влади над чоловіками — нижче вашої гідності.

— Якщо ви, місіс Ріарден, називаєте це владою — то я таки справді не змагалась.

Вона обернулась, щоб піти геть, але Ліліан її зупинила:

— Я б хотіла повірити, міс Таґґарт, що ви цілком послідовна і цілковито позбавлена людських слабкостей. Я хотіла б повірити, що ви ніколи не мали бажання підлеститися до когось чи когось образити. Але я бачу, що ви сподівалися побачити тут сьогодні і Генрі, і мене.

— Чому ж? Таки не можу сказати, що сподівалась. Я не бачила списку гостей мого брата.

— То чому ж ви наділи цей браслет?

Даґні неквапливо зустрілась із Ліліан поглядом.

— Я завжди його ношу.

— А вам не здається, що жарт заходить занадто далеко?

— Це ніколи не було жартом, місіс Ріарден.

— Тоді ви мене зрозумієте, якщо я скажу повернути браслет мені.

— Я вас розумію. Але не віддам його.

Ліліан вичекала кілька секунд, наче даючи їм обом усвідомити сенс їхньої мовчанки. Цього разу вона без усмішки витримала погляд Даґні.

— Міс Таґґарт, яких думок ви від мене очікуєте?

— Не тих, яких би вам хотілось.

— Які ваші мотиви?

— Ви знали мої мотиви, коли віддарували мені цей браслет.

Ліліан зиркнула на Ріардена. Його обличчя було беземоційне. Вона не побачила на ньому жодної реакції, жодного натяку чи наміру їй допомогти чи зупинити її, нічого, крім уваги, через яку здавалося, ніби вона стоїть у світлі прожекторів.

Її посмішка перетворилася на захисний щит, задоволена покровительська посмішка, що її метою було знову повернути тему в пристойне русло.

— Я певна, міс Таґґарт, що ви усвідомлюєте, як усе це неправильно.

— Ні.

— Але ж ви знаєте, що небезпечно й потворно ризикуєте.

— Ні.

— Ви не розглядаєте можливості того, що вас можуть неправильно… зрозуміти?

— Ні.

Ліліан з ущипливою посмішкою похитала головою.

— Міс Таґґарт, чи не думаєте ви, що це саме той випадок, коли людина не може дозволити собі потурати абстрактній теорії, а мусить зважати на практичну реальність?

Даґні не всміхнулася.

— Ніколи не розуміла змісту таких тверджень.

— Я про те, що ваше ставлення може бути страшенно ідеалістичним — впевнена, що так воно і є, — але, на жаль, більшості людей не доступні широкі межі вашої свідомості, тому вони неправильно потрактують ваші дії, до того ж, у найогиднішій для вас манері.

— У такому разі відповідальність і ризик будуть їхні, а не мої.

— Я захоплююсь вашою… ні, мені не слід казати «невинністю», але чи можу я назвати це «чистотою»? Ви ніколи над цим не замислювались, я певна, але життя не таке однозначне і логічне, як… як залізнична колія. Печально, але цілком можливо, що ваші високі наміри можуть змусити людей підозрювати речі, які… ну, які — я впевнена, ви це знаєте — мають брудне та скандальне забарвлення.

Даґні не відводила від неї погляду.

— Ви не можете ігнорувати ймовірність цього.

— Я її ігнорую.

Даґні повернулась, щоб іти.

— Ох, але навіщо ви прагнете уникнути суперечки, якщо вам нічого ховати? — Даґні зупинилась. — І якщо ваша блискуча і нерозсудлива сміливість дозволяє вам ризикувати власною репутацією, то чи слід вам ігнорувати небезпеку, яка чигає на містера Ріардена?

Даґні повільно запитала:

— Яка небезпека чигає на містера Ріардена?

— Певна, ви мене розумієте.

— Не розумію.

— Ох, я переконана, немає потреби пояснювати це докладніше.

— Потреба є — якщо ви бажаєте продовжити розмову.

Шукаючи підказки, Ліліан звернула погляд на Ріардена: чи допоможе він їй визначити: продовжувати чи зупинитися. Він не допомагав.

— Міс Таґґарт, — мовила вона, — я вам не рівня у філософських питаннях. Я лише пересічна дружина. Будь ласка, віддайте мені цей браслет, якщо ви не хочете, щоб я подумала те, про що можу подумати, і озвучила те, чого ви не хочете, щоб я озвучувала.

— Місіс Ріарден, чи у такий спосіб і саме в цьому місці ви вирішили ствердити, начебто я сплю з вашим чоловіком?

— Звісно, ні! — її вигук пролунав негайно. У ньому була паніка та автоматичний рефлекс, схожий на сіпання руки кишенькового злодія, впійманого на гарячому. Зі злісним, нервовим вишкіром, з інтонацією сарказму та прямоти, що свідчили про неохоче визнання її справжніх міркувань, вона додала:

— Таке спало б мені на думку в останню чергу.

— Тоді вибачся перед міс Таґґарт, — сказав Ріарден.

Даґні затамувала подих — чути було тільки слабку луну зітхання.

Обидві обернулись до нього. Ліліан не побачила на його обличчі нічого. Даґні прочитала там страждання.

— Генку, немає потреби, — мовила вона.

— Потреба є — для мене, — холодно відповів Ріарден. На Ліліан від дивився, ніби віддаючи наказ, якого вона не могла не виконати.

Ліліан з м’яким подивом вивчала його обличчя, без жодного занепокоєння чи злості, наче людина, яка натрапила на головоломку без жодного розв’язання.

— Звісно, — послужливо мовила вона, голос її знову лунав м’яко та впевнено. — Перепрошую, міс Таґґарт, якщо у вас виникло враження, начебто я підозрюю про стосунки, які вважаю неможливими для вас і — наскільки я знаю його нахили — для мого чоловіка.

Вона відвернулась і байдужо пішла геть, залишаючи їх разом, наче навмисне підтвердження її слів.

Даґні стояла нерухомо, заплющивши очі. Вона думала про той вечір, коли Ліліан віддарувала їй браслет. Тоді він став на бік своєї дружини. Сьогодні був на її боці. Серед них трьох вона єдина цілком зрозуміла, що це означало.

— Хоч яким жахливим буде те, що ти хочеш мені сказати, ти матимеш рацію.

Даґні почула його і розплющила очі. Він дивився на неї прохолодним поглядом, обличчя стало суворе, без жодного натяку на страждання чи спробу вибачитися зрадити надії бути прощеним.

— Мій найдорожчий, не катуй себе так, — сказала вона. — Я ж знала, що ти одружений. Я ніколи не намагалась уникнути цього усвідомлення. І сьогодні я ним не скривджена.

Її слова були найжорстокішим із тих кількох ударів, яких він зазнав: вона ніколи не зверталася до нього так. Ніколи не дозволяла собі цієї особливої інтонації ніжності. Вона ніколи не говорила про його шлюб під час інтимності їхніх зустрічей — і раптом заговорила тут, так безтурботно і легко.

Даґні помітила на його обличчі лють, протест проти жалощів, вираз, яким він презирливо стверджував, що геть не мордується і не потребує допомоги. А потім, усвідомивши, що вона знає його обличчя так само досконало, як він знає її, Ріарден заплющив очі, трохи схилив голову і дуже тихо мовив:

— Дякую.

Вона всміхнулась і відвернулася від нього.

Джеймс Таґґарт, який тримав у руці порожній келих від шампанського, раптом зауважив поспіх, з яким Бальф Юбанк махав офіціантові, — наче той вчинив щось непростиме. Після цього Юбанк закінчив речення:

— …але ви, містере Таґґарт, мали б знати, що людина на найвищому щаблі не може досягти розуміння чи поцінування. Це безнадійна боротьба — намагатися здобути підтримку літератури у світі, керованому бізнесменами. Бо вони лише нудні парвеню середнього класу чи ще якісь хижі дикуни штибу Ріардена.

— Джиме, — сказав Бертрам Скаддер, поплескуючи його по плечу, — найкращий комплімент, який я можу тобі зробити — це те, що ти не справжній бізнесмен!

— Ти, Джиме, — людина культури, — мовив доктор Прітчетт. — Ти не колишній рудокоп, як Ріарден. Немає потреби пояснювати тобі критичну потребу у вищій освіті, яку підтримує Вашингтон.

— Вам справді сподобався мій останній роман, містере Таґґарт? — не вгавав Бальф Юбанк. — Він вам справді сподобався?

Перетинаючи кімнату, Оррен Бойл зиркнув на гурт людей, які спілкувались, але не зупинився. Погляду було достатньо, щоб приблизно зрозуміти природу їхніх зацікавлень. Усе справедливо, подумав він, людина мусить торгувати. Він знав, але не мав бажання називати те, чим саме торгували.

— Ми перебуваємо на світанку нової доби, — виголосив Джеймс Таґґарт, дивлячись із-над вінець келиха з шампанським. — Ми ламаємо лиху тиранію економічної влади. Ми визволимо людей від правління долара. І вивільнимо наші духовні цілі з залежності від власників матеріальних благ. Ми звільнимо нашу культуру з мертвої хватки мисливців за прибутком. Збудуємо суспільство, віддане вищим ідеалам, поміняємо аристократію грошей на…

— Аристократію протекції, — пролунав чийсь голос з-поза групи.

Усі обернулись. Позаду них стояв Франциско д’Анконія.

Його обличчя було засмагле під літнім сонцем, а очі мали точнісінько той же колір, що й небо у день, коли з’явилася засмага.

Усміх нагадував літній ранок. Порівняно з тим, як на ньому сидів офіційний одяг, решта натовпу, здавалося, були вбрані у позичені карнавальні костюми.

— У чому річ? — здивувався він із раптової мовчанки. — Невже я сказав щось таке, чого ви не знали?

— Як ви тут опинилися? — перше, що зумів промовити Джеймс Таґґарт.

— Літаком до Ньюарка, звідти — на таксі, а потім — ліфтом із мого номера, розташованого на п’ятдесят три поверхи вище над вашим.

— Я не це мав на думці… я про те, що…

— Джеймсе, ну, що за переляканий вигляд! Якщо я приземляюсь у Нью-Йорку і довідуюсь про якусь вечірку, то хіба можу її пропустити? Ти ж завжди казав, що я просто гуляка.

Решта гостей спостерігали за ними.

— Звісно, мені приємно тебе бачити, — обережно проказав Таґґарт, а потім войовниче додав, щоб урівноважити свою інтонацію:

— Але, якщо ти думаєш, що будеш тут…

Франциско не зреагував на погрозу. Він дозволив Таґґартовим словам розчинитись у повітрі, а потім ввічливо запитав:

— Якщо я думаю — що?

— Ти дуже добре мене розумієш.

— Так, розумію. Хочеш, скажу тобі, що я думаю?

— Навряд чи це відповідний момент для таких…

— Думаю, тобі слід представити мене своїй нареченій, Джеймсе. Твої манери не надто надійно до тебе приклеєні, ти завжди втрачаєш їх за надзвичайних ситуацій, а саме тоді вони потрібні найдужче.

Розвертаючись, щоб провести його до Шеріл, Таґґарт вловив слабкий звук, який долинав від Бертрама Скаддера. То було притлумлене гиготіння. Таґґарт знав, що ті чоловіки, які ще мить тому плазували біля його ніг, і чия ненависть до Франциско д’Анконії була, можливо, ще більша, ніж його власна, таки насолоджувалися видовищем. Наслідки цього усвідомлення належали до тих речей, що він їх не бажав називати.

Франциско вклонився Шеріл та побажав їй усього найкращого так, наче вона була нареченою королівського спадкоємця. Нервово за цим спостерігаючи, Таґґарт відчув полегшення, а також якесь безіменне обурення, що, якби його озвучити, засвідчило би бажання надати цій події тієї ж величі, якої своїми манерами на якусь мить надав їй Франциско.

Він боявся залишатися поруч із Франциско, одначе боявся і того, що він розчиниться серед гостей. Джеймс спробував відступити на кілька кроків, проте Франциско, всміхаючись, пішов слідом.

— Ти ж не думав, Джеймсе, що я пропущу твоє весілля? Адже ти друг мого дитинства і найкращий акціонер!

— Що? — видихнув Таґґарт і відразу ж про це пошкодував: цей звук видавав його паніку.

Франциско, здавалось, цього не зауважив. Його інтонація і далі була весела і невинна:

— Ох, ну звісно ж, я все знаю. Я знаю кожну маріонетку за кожною маріонеткою, що стоїть за кожним іменем у списку акціонерів «Міді д’Анконій». Дивовижно, скільки людей із прізвищами Сміт або Ґомез достатньо багаті для того, щоб володіти здоровенними куснями найбагатшої світової корпорації. Тому ти не можеш дорікати мені тим, що я захотів довідатися, наскільки високопоставлені особи насправді перебувають серед моїх акціонерів. Здається, я популярний саме неймовірною колекцією публічних постатей із усього світу: починаючи від Народних республік, про які навіть подумати дивно, що там іще залишились якісь гроші.

Насупившись, Таґґарт сухо сказав:

– Існує чимало причин, бізнесових причин, чому іноді людині не варто інвестувати безпосереднім чином.

— Одна з цих причин: людина не хоче, щоб хто-небудь знав про його багатство. Інша — вона не хоче, щоб хтось довідався, в який спосіб це багатство вдалося здобути.

— Не знаю, про що йдеться, як і того, що саме ти заперечуєш.

— О, та я нічого не заперечую. Я це дуже ціную. Чимало інвесторів старого типу покинули мене після «Рудень Сан-Себастьяну». Їх це відвернуло. Проте сучасні акціонери більше на мене покладаються, вони повелися так, як завжди: довірилися. Навіть не можу тобі передати, як я це ціную.

Таґґарт волів, щоб Франциско не розмовляв так голосно. Не хотів, щоб навколо них збиралися люди.

— Ти чудово даєш собі раду, — сказав він упевненим тоном, яким роблять ділові компліменти.

— Так і є. Дивовижно, як протягом останнього року зросли акції «Міді д’Анконій». Проте не думаю, що мені слід цим надмірно пишатись, — у світі залишилось не надто багато суперників, люди не мають, у що вкладати гроші, якщо комусь вдається швидко розбагатіти, а «Мідь д’Анконій» — тут як тут: найдавніша світова компанія, одна з найбільш безпечних упродовж століть. Ти тільки подумай, через що їй довелося пройти за весь цей час. Отож, якщо ви, люди, вирішили, що це найкраще сховище для ваших грошей, що цю компанію неможливо перемогти, що тільки надзвичайна людина здатна заподіяти шкоду «Міді д’Анконій», — ви маєте рацію.

— Що ж, я чув, що ти почав серйозно ставитися до своїх обов’язків, що ти нарешті взявся за бізнес. Кажуть, багато працюєш.

— Невже хтось це зауважив? Інвесторам старого типу було важливо спостерігати за роботою президента компанії. Сучасні акціонери не вважають таке знання обов’язковим. Не думаю, що вони бодай раз зважали на мою діяльність.

Таґґарт усміхнувся:

— Вони зважають на телеграфну стрічку фондової біржі. Вона про все й інформує, хіба ні?

— Так. Так, інформує, врешті-решт.

— Мушу сказати, я радий, що торік ти не вчащав на вечірки. Результати видно по твоїй роботі.

— Видно? Насправді ще не зовсім.

— Мабуть, — ухильно мовив Таґґарт, — мені мало б лестити, що ти прийшов на мою вечірку.

— Я мусив прийти. Думав, ти на мене чекаєш.

— Та ні, не чекав… Тобто, я про те, що…

— Джеймсе, ти повинен був чекати на мене. Це ж величезна офіційна подія, на якій рахують кожен ніс, куди жертви з’являються, щоб продемонструвати, як безпечно буде їх знищити, а мисливці укладають пакти вічної дружби, що триватиме три місяці. Не знаю точно, до якої з груп я належу, але мусив прийти, щоб мене порахували, правда ж?

— Та що ти в біса мелеш? — злісно закричав Таґґарт, зауваживши напругу на обличчях присутніх.

— Обережно, Джеймсе. Якщо ти намагатимешся вдавати, що не розумієш мене, я висловлюватимусь іще чіткіше.

— Якщо ти вважаєш, що правильно проголошувати такі…

— Я вважаю, що це дотепно. Колись люди боялися, що хтось виявить таємниці, про які не знають їхні друзі. Сьогодні вони бояться, що хтось скаже речі, які знає кожен. Чи ви, практичні люди, бодай раз замислювалися, що для того, аби рознести ваш цілісний, великий, складний уклад з цими усіма законами й пістолетами, треба лише, щоб хтось уголос чітко означив те, що ви робите?

— Якщо ти думаєш, що можна приходити на весілля і ображати гостей…

— Ну, що ти, Джеймсе. Я прийшов, щоб тобі подякувати.

— Подякувати мені?

— Авжеж. Ти зробив мені велику послугу — ти, а також твої хлопці з Вашингтона разом із хлопцями з Сантьяґо. Ось тільки я дивуюсь, чому ніхто з вас не потурбувався повідомити про це мене. Директиви, видані кілька місяців тому, душать усю мідну промисловість цієї країни. А в результаті країна раптово змушена імпортувати значно більшу кількість міді. А де у світі залишилися ще бодай якісь запаси міді, як не в д’Анконії? Як бачиш, я маю неабиякі підстави тобі дякувати.

— Запевняю тебе, я не маю з цим нічого спільного, — квапливо мовив Таґґарт. — До того ж, актуальна економічна політика країни не визначається такими міркуваннями, на які ти натякаєш…

— Джеймсе, я знаю, чим вона визначається. Знаю, що всю справу розпочали хлопці з Сантьяґо, вони ж століттями уже на зарплаті у д’Анконії; хоча — ні, «зарплата» — це почесне слово, точніше буде сказати, що «Мідь д’Анконій» століттями виплачує їм гроші за протекцію, — ваші ґанґстери саме так це називають, правда?

Наші хлопці в Сантьяґо називають це податками. Вони отримують свою частку на кожній проданій тонні міді д’Анконії. Тому й мають життєве зацікавлення в тому, щоб я продав якнайбільше тонн. Але коли світ почав перетворюватися на народні республіки, наша країна залишилась єдиною, в якій люди поки що не мусять викопувати в лісі корінці, щоб вижити, — і це єдиний ринок, який залишився на світі. Хлопці в Сантьяґо хочуть монополізувати цей ринок. Не знаю, що саме вони запропонували хлопцям у Вашингтоні, хто там що у кого виторгував, але знаю, що в певний момент у грі з’явився ти, оскільки володієш чималим куснем акцій «Міді д’Анконій». І, безперечно, тебе не засмутило, коли того ранку, чотири місяці тому, наступного дня після виходу директив, ти спостеріг стрибок-планерування «Міді д’Анконій» на фондовій біржі. Це ж просто зістрибнуло з телеграфної стрічки тобі в обличчя.

— Хто дав тобі підстави вигадувати таку обурливу історію?

— Ніхто. Я нічогісінько про це не знаю. Я просто побачив стрибок на стрічці того ранку. Це й розповіло мені всю історію. Крім того, хлопці в Сантьяґо наступного ж тижня підняли податки на мідь і сказали, що я не повинен заперечувати, — не з таким зростанням моїх акцій. Вони працювали заради моїх інтересів, сказали вони. Сказали, що мені не слід непокоїтись: якщо звести обидві події докупи, я став багатший, ніж завжди. І це правда. Таки став.

— Нащо ти все це мені розповідаєш?

— Джеймсе, а чому ти не бажаєш визнати в цьому своєї заслуги? Це на тебе не схоже і не відповідає тій політиці, в якій ти такий експерт. В епоху, коли людина існує не згідно з правами, а згідно з послугами, не можна відмахуватися від вдячної особи, варто зв’язати вдячністю якнайбільше людей. Невже ти не хочеш, щоб я був однією із вдячних тобі осіб?

— Не розумію, про що ти.

— Подумай, яку послугу мені зроблено без жодного зусилля з мого боку. Зі мною не радилися, мене не повідомили, про мене не подумали, все владнали без моєї участі: все, що мені залишається, — це продукувати мідь. Це була величезна послуга, Джеймсе, і ти можеш бути певен, що я за неї віддячу.

Франциско різко відвернувся і, не чекаючи на відповідь, пішов геть. Таґґарт не рушив за ним, відчуваючи: найгірше, що може статися, — це ще одна хвилина їхньої розмови.

Підійшовши до Даґні, Франциско зупинився. Якусь мить він мовчки дивився на неї, не привітавшись; його усмішка свідчила про те, що вона була першою особою з усіх, кого він побачив, і першою, яка побачила його після того, як він з’явився у цій залі.

Незважаючи на всі сумніви та застереження, що зринули у свідомості, вона не відчула нічого, крім радісної впевненості. Дивно, але його постать у натовпі здавалась їй знаком непорушної безпеки. Та тієї ж миті, коли її усмішка засвідчила, як вона рада бачити Франциско, він запитав:

— Чи не хочеш сказати мені, яким визначним досягненням стала «Лінія Джона Ґолта»?

Відповідаючи, Даґні відчула, як її губи одночасно тремтять і стискаються:

— Шкода, якщо я показала тобі, що досі не захищена від образ. Мене не мусить шокувати, що ти дійшов тієї стадії, коли досягнення зневажають.

— Так, справді дійшов. Я так зневажав цю лінію, що не бажав побачити краху, що вона його зазнала.

Він зауважив на її обличчі раптову зосередженість — ознаку думки, що рухалася до пробоїни, розверзлої у новому напрямку. Певний час він спостерігав за нею, наче знав кожен крок, який вона зробить на цьому шляху, потім гиготнув і сказав:

— А тепер ти не хочеш у мене запитати: хто такий Джон Ґолт?

— Чому я маю цього хотіти, до того ж, саме зараз?

— Невже ти не пам’ятаєш, як кинула йому виклик: нехай прийде і зазіхне на твою Лінію? Що ж, це сталося.

Він пішов, не чекаючи, щоб побачити вираз її очей — злість, збентеження і перші слабкі проблиски запитання.

Реакцію на прибуття Франциско Ріарденові допомогли усвідомити м’язи його власного обличчя: він раптом зауважив, що всміхається, що на його лиці проступила розслаблена гримаса, яка ще кілька хвилин тому, коли він спостерігав за Франциско д’Анконією в натовпі, цілком могла бути усмішкою.

Вперше він зізнався собі у всіх тих моментах, коли він не до кінця розумів і не цілком відкидав думок про Франциско д’Анконію, коли відштовхував враження, перш ніж воно перетворювалося на усвідомлення потреби знову побачити його. У миті несподіваного виснаження — за столом, коли в сутінках згасали вогні печей, дорогою додому, в темряві самотньої прогулянки порожньою сільською місцевістю, у тиші безсонних ночей — він думав про єдиного чоловіка, який одного разу став його речником.

Він відкидав спогад, повторюючи собі: «Але він сам гірший за всіх решту!»; відчував упевненість, що це неправда, і все ж неспроможний назвати причину цієї певності. Він ловив себе на тому, що переглядає газети, шукаючи повідомлення, що Франциско д’Анконія повернувся до Нью-Йорка. А потім відкидав газету, злісно себе запитуючи: «То й що, коли повернувся? Невже ти підеш вистежувати його в нічних клубах та на коктейльних вечірках? Чого ти від нього хочеш?»

Ось чого він хотів — подумав Ріарден, впіймавши себе на тому, що усміхається, вгледівши у юрбі Франциско, — цієї дивної суміші зацікавлення, здивування та надії.

Здавалося, Франциско його не зауважив. Ріарден зачекав, змагаючись із бажанням підійти до нього. «Не варто робити цього після нашої бесіди, — подумав він. — Навіщо? Що я йому скажу?» А потім, із тією ж усмішкою, радісним відчуттям, переконанням, що так буде правильно, він помітив, що іде через всю залу до гурту, що оточив Франциско д’Анконію.

Дивлячись на всіх цих людей, Ріарден дивувався, чому їх притягнуло до Франциско, чому вони ув’язнили його в такому тісному колі, адже їхні посмішки відверто свідчили про те, як він їх обурював. Обличчя мали особливий вираз, притаманний не страхові, а боягузтву: вираз винуватої злості. Франциско обперся на край мармурових сходів, напівсхилившись-напівумостившись на них. Неформальність пози, поєднана з суворою офіційністю одягу, надавала його постаті найвищої елегантності. Франциско був єдиний, чиє обличчя мало безтурботний вираз, а блискуча усмішка свідчила про задоволення від вечірки. Проте його очі, здавалось, залишалися навмисно беземоційні, не віддзеркалювали жодного натяку на радість, виявляли — як застережний сигнал — підвищену сприйнятливість.

Ріарден непомітно став скраєчку і чув, як жінка з великими діамантовими сережками та нервовим розпливчастим обличчям напружено запитала:

— Сеньйоре д’Анконія, як ви думаєте, що станеться зі світом?

— Саме те, на що він заслуговує.

— О, як жорстоко!

— Мадам, невже ви не вірите у вплив закону моралі? — поважно запитав Франциско.

— Вірю.

Ріарден почув, як Бертрам Скаддер, залишаючись за межами групи, промовив до дівчини, яка обурено зойкнула:

— Не дозволяйте собі через нього бентежитися. Ви ж знаєте, що гроші — причина зла, а він — типовий продукт грошей.

Ріарден не думав, що Франциско міг це почути, проте він побачив, як той обернувся до них з поважною та люб’язною усмішкою.

— То ви думаєте, що гроші — причина зла? — запитав Франциско д’Анконія. — А чи цікавилися ви, що є причиною грошей? Гроші — це інструмент обміну, який не може існувати, якщо не існує благ та людей, які їх створюють. Гроші — матеріальне втілення принципів, якими люди, що хочуть взаємодіяти одне з одними, послуговуються в торгівлі та обміні цінностями. Гроші не є інструментом паразитів, які випрошують ваш продукт слізьми, чи грабіжників, які відбирають його силою. Гроші введені в обіг людьми, які створюють. Чи це те, що ви вважаєте злом?

Коли ви приймаєте гроші взамін за ваші зусилля, ви робите це з переконання, що обміняєте їх на продукт зусиль інших людей. Не паразити і не грабіжники надають грошам цінності. Жоден океан сліз чи всі пістолети світу не перетворять ці клапті паперу у вашому гаманці на хліб, необхідний вам, щоб вижити завтра. Ці клапті паперу, які мали б бути золотими — символи честі, ваш запит на енергію людей, які створюють. Ваш гаманець — це свідчення сподівань на те, що десь у світі існують люди, які не знехтують моральним принципом, що становить корінь грошей. Невже саме це ви вважаєте злом?

Чи випадало вам бодай колись шукати корінь створення? Погляньте на електрогенератор і насмільтеся ствердити, що він створений м’язовим зусиллям безмозких тварин. Спробуйте проростити зернятко пшениці, не володіючи знанням, що його вам передали люди, які вперше виявили цю можливість. Спробуйте здобувати їжу самими лише фізичними діями, і ви зрозумієте, що людський розум є причиною всіх створених благ та всіх багатств, які будь-коли існували на землі.

Але ви кажете, що сильні роблять гроші коштом слабких? Про яку силу вам ідеться? Це не сила пістолетів чи м’язів. Багатство — продукт людської здатності мислити. Отже, гроші робить людина, яка винайшла двигун, коштом тих, хто його не винайшов? Чи робляться гроші розумною людиною коштом дурнів? Тими, хто здатен діяти, — коштом неспроможних? Амбітними — коштом лінивих? Гроші робляться — ще до того, як їх крадуть чи відбирають — зусиллями всіх чесних людей, залежно від умінь кожного з них. Чесна людина — це та, яка знає, що не має права споживати більше, ніж вона створює.

Торгівля на основі грошей — кодекс людей доброї волі.

Існування грошей спирається на аксіому, що кожна людина — власник свого розуму та зусиль. Гроші не дозволяють жодній владі призначати ціну вашим зусиллям — цього можна досягнути лише шляхом добровільної згоди людини, яка бажає обміняти ваші зусилля на свої. Гроші дозволяють отримувати блага та працю за ті кошти, яких вони варті для людей, що купують їх, — але не дорожче. Гроші не допускають інших угод, крім угод, які несуть взаємну вигоду згідно з невимушеними судженнями продавців. Гроші вимагають від вас визнання того, що люди повинні працювати для власної вигоди, а не для кривди, для надбань, а не для втрат, визнання, що вони — не тяглові тварини, народжені нести вантаж нікчемності, що ви мусите пропонувати їм цінності, а не рани, що зв’язок між людьми — не обмін стражданнями, а обмін благами.

Гроші вимагають від вас продажу, — але не ваших слабкостей людській глупоті, а вашого таланту їхньому інтелекту. Вимагають, щоб ви купували, — але не продукти найнижчої якості, а найкраще, що можна знайти за ваші гроші. І коли люди живуть згідно з такою торгівлею, коли інтелект, а не примус, є їхнім остаточним арбітром, то перемагає найкращий продукт, найкращий виступ, найрозумніша та найталановитіша особа, а рівень людської продуктивності є рівнем винагороди. Таким є кодекс існування, інструмент та символ якого — гроші. Чи це те, що ви називаєте злом?

Однак гроші — це лише інструмент. Вони здатні перенести вас, куди забажаєте, проте не здатні бути замість вас водієм. Здатні дати вам засоби для вдоволення бажань, однак самих бажань не можуть запропонувати.

Гроші — бич для людей, які намагаються обернути закон причинності, для тих, хто прагне підмінити розум, захоплюючи продукти розумової діяльності.

Гроші не дадуть щастя людині, яка й гадки не має про те, чого прагне: гроші не дадуть їй кодексу цінностей, якщо вона уникла знання про те, що таке цінність, водночас вони не запропонують їй мети, якщо ця людина не захотіла обирати, чого саме шукатиме. Гроші не куплять розуму дурневі, тріумфу — боягузові, поваги — некомпетентній особі. Людина, яка намагається купити інтелект розумніших за себе і примусити їх собі служити, підмінюючи грошима самокритику, врешті-решт стає жертвою підлеглих. Розумні люди його покидатимуть, а шахраї та облудники стікатимуться до нього, притягнуті законом, що йому його не вдалося виявити: жодна людина не повинна бути менша за її гроші. Невже через це ви називаєте їх злом?

Успадкувати багатство здатна тільки людина, якій воно не потрібне, — ця людина здатна надбати маєток, незалежно від своїх вихідних позицій. Якщо значущість спадкоємця дорівнює його грошам — вони йому служать; якщо ні — гроші нищать його.

Але ви спостерігаєте за ним і кричите, що гроші його зіпсували. Чи так це? Чи це він сам зіпсував свої гроші? Не заздріть нікчемному спадкоємцю. Його багатство — не ваше, та й ви самі впоралися б із ним не краще. Не думайте, що гроші слід розподілити між вами. Те, що у світі замість одного паразита стане п’ятдесят, не поверне мертвої чесноти, що крилась у тому багатстві. Гроші — це жива сила, що гине без свого коріння. Гроші не можуть служити тому розуму, який їм не відповідає. Це та причина, через яку ви називаєте їх злом?

Гроші — це засіб виживання. Вердикт, який ви виносите джерелу свого прожитку, — це вердикт власному життю. Якщо джерело зіпсоване, ви прокляли своє існування. Ви здобули гроші шахрайством? Потураючи людським порокам або людській глупоті? Прислуговуючи дурням, сподіваючись отримати більше, ніж заслуговуєте? Знижуючи власні стандарти? Виконуючи роботу, якою гидуєте, для клієнтів, яких зневажаєте? Якщо так, то ваші гроші не подарують вам жодної миті радості. Речі, які ви купите, стануть для вас не нагородою, а докором; не досягненням, а нагадуванням про ганьбу. Тоді ви й закричите, що гроші — це зло. Зло — бо вони не замінять вам самоповаги? Зло — бо не дозволять насолоджуватися власною розбещеністю? Може, це корінь вашої ненависті до них?

Гроші завжди залишатимуться наслідком і ніколи не замінять вас як причину. Гроші — наслідок чеснот, але вони не придбають для вас чеснот і не підмінять ваших вад. Гроші не можуть придбати незаслуженого — ні в матеріальному сенсі, ні духовному. Може, в цьому корінь вашої ненависті до грошей?

Чи ви сказали, що корінь усього злого — любов до грошей?

Любити річ — отже, знати й любити її походження. Любити гроші — отже, знати й любити той факт, що гроші — творіння вашої найкращої внутрішньої сили, відмичка, що допомагає обмінювати ваші зусилля на зусилля найкращих людей. Найголосніше свою ненависть до грошей проголошує особа, яка продасть душу за п’ять центів, — і вона має причину ненавидіти. Хто любить гроші, прагне за них працювати.

Вони знають, що здатні їх заслужити.

Дозвольте підказати вам дещо стосовно людської природи: людина, яка проклинає гроші, заволоділа ними нечесно; людина, яка гроші поважає, — їх заслужила.

Біжіть світ за очі від кожного, хто каже, що гроші — це зло.

Це речення — дзвоник прокаженого, який свідчить про наближення грабіжника. Поки люди співіснують у світі та потребують засобів взаємодії, єдиним замінником грошей може бути дуло пістолета.

Але якщо ви бажаєте заробляти чи накопичувати гроші, ви мусите володіти найвищими чеснотами. Люди, які не мають відваги, гордості чи самоповаги, які не відчувають за собою морального права на власні гроші й не бажають захищати їх так, як захищають своє життя, люди, які вибачаються за те, що вони багаті, недовго будуть багатими. Такі особи є природною приманкою для юрмищ паразитів, які століттями існували під камінням, але повилазили звідти на запах людини, що благає прощення за гріх бути багатою. Вони поквапляться звільнити її від провини, як і від життя, на що вона й заслуговує.

Тоді ви й побачите, як постає людина подвійних стандартів; людина, яка існує завдяки примусу і водночас розраховує на тих, хто живе завдяки торгівлі; щоб зробити цінними награбовані гроші, ця людина влаштовує автостоп чеснот. У моральному суспільстві таких вважають злочинцями, щоб захистити від них людей — створюють спеціальні закони. Та коли суспільство затверджує злочинців-у-законі та паразитів-у-законі, себто тих, хто використовує силу, щоб заволодіти багатством обеззброєних жертв, — тоді гроші стають месниками своїх творців.

Такі грабіжники вважають, що грабувати беззахисних — безпечно, адже вони переступили закон, щоб їх обеззброїти. Проте їхній злочин стає магнітом для решти злочинців. Далі тривають перегони: не найздібніших творців, а найжорстокіших руйнівників. Коли насильство стає нормою, убивці перемагають шахраїв. А далі таке суспільство зникає серед руїн та різанини.

Ви хочете знати, коли настане цей день? Стежте за грошима.

Гроші — це барометр чеснот суспільства. Коли ви бачите, що торгівля відбувається не за згодою, а з примусу, коли розумієте, що для можливості створювати слід отримати дозвіл від людей, які самі нічого не творять, коли спостерігаєте, що гроші пливуть до тих, хто обмінюється послугами, а не благами, коли люди багатіють через підкуп і протекцію, а не завдяки роботі, коли закони вас від них не захищають, натомість захищають їх від вас, коли корупцію винагороджують, а чесність перетворюється на самопожертву, можете не сумніватися, що ваше суспільство приречене. Гроші — настільки шляхетний посередник, що вони не змагаються зі зброєю і не домовляються з жорстокістю.

Гроші не дозволять країні зберегтись у вигляді напіввласності, напівздобичі.

Коли серед людей з’являються руйнівники, вони починають винищувати гроші, оскільки гроші — це людський захист, основа морального існування. Руйнівники захоплюють золото і залишають його власникам скирту фальшивих папірців. Це знищує всі об’єктивні стандарти і віддає людей на поталу свавільним творцям цінностей. Золото було об’єктивною цінністю, еквівалентом витвореного багатства. Папір — це застава на багатство, якого не існує, підтримувана пістолетами, націленими на тих, від кого сподіваються створення багатства. Папір — це чек, виписаний легальними грабіжниками, який стосується рахунку, що їм не належить: чеснот їхніх жертв. Чекайте дня, коли він повернеться з повідомленням: «Ваш кредит перевищено».

Коли ви робите зло способом виживання, не чекайте, що люди залишаться хорошими. Не сподівайтеся, що вони будуть високоморальні, що втрачатимуть життя для того, щоб стати кормом для аморальних. Не сподівайтеся, що вони творитимуть, коли творення карається, а грабіж винагороджується. Не запитуйте, хто руйнує цей світ. Бо його руйнуєте ви.

Ви стоїте посеред найвищих досягнень найпродуктивнішої цивілізації і дивуєтеся, чому вона розсипається на ваших очах, самі ж проклинаєте її кров — гроші. Ви дивитеся на гроші так, як робили це дикуни задовго до вас, і дивуєтеся, чому це до мурів ваших міст так близько підступили джунглі. Упродовж всієї людської історії гроші захоплювали грабіжники різного ґатунку. Їхні імена змінювались, але методи залишалися однакові: силою захопити багатство, а його творців зв’язати, принизити, зацькувати, позбавити честі. Ця фраза про зло грошей, яку ви промовляєте з такою праведною нерозсудливістю, походить із часів, коли багатство творилося працею рабів: рабів, які повторювали дії, винайдені колись чиїмось інтелектом, дії, що століттями залишались однакові, нерозвинуті. Доки виробництвом керувало насильство, а багатство накопичувалося завдяки завоюванням, мало чого можна було досягти. І все ж упродовж усіх цих століть застою та голоду люди возвеличували грабіжників, називаючи їх аристократами меча, аристократами по крові, аристократами канцелярій, і зневажали виробників як рабів, продавців, крамарів, — як промисловців.

До честі людства один-єдиний раз за всю історію з’явилась країна грошей — і я не можу щонайвище не поважати Америку, адже це країна розуму, правосуддя, свободи, виробництва, досягнень. Уперше людський розум та гроші було відпущено на волю, не існувало жодного багатства внаслідок завоювання, а тільки багатство внаслідок праці, і замість солдатів та рабів з’явилися справжні творці достатку, найкращі робітники, найвищий тип людської істоти — людина, яка сама зробила себе: американський промисловець.

Якщо ви запитаєте в мене про найвеличнішу відмінність американців, я оберу — оскільки ця відмінність містить у собі й усі решту — той факт, що саме вони винайшли фразу «робити гроші». Жодна інша мова чи нація ніколи досі не використовувала цих слів; люди завжди думали про багатство як про статичну величину, яку можна захопити, випросити, успадкувати, розподілити, вкрасти чи заволодіти нею завдяки чиїйсь прихильності. Американці перші зрозуміли, що багатство потрібно створити. Слова «робити гроші» містять суть людської моралі.

І все ж саме за ці слова зіпсовані культури з грабіжницьких континентів засудили американців. Відтепер це твердження мародерів змусило вас вважати, що ваші найвищі досягнення мають на собі тавро ганьби, відчувати провину за своє процвітання, мати найвидатніших своїх представників — промисловців — за мерзотників, найдивовижніші фабрики — за продукт і власність фізичної праці, праці під’юджених батогом рабів, схожих на тих, що будували піраміди в Єгипті. Той поганець, який манірно гигоче, стверджуючи, що не бачить різниці між владою долара та владою батога, повинен зрозуміти цю різницю на власній шкурі — думаю, так воно й станеться.

Аж поки ви не збагнете, що гроші — це корінь усього доброго (або якщо цього не станеться взагалі), ви накликаєте на себе катастрофу. Коли гроші перестають бути інструментом, завдяки якому люди взаємодіють між собою, людина стає інструментом іншої людини. Кров, ридання та зброя — або долари. Робіть свій вибір, іншого немає, бо ваш час збігає.

Промовляючи, Франциско жодного разу не глянув на Ріардена. Однак щойно закінчив говорити, відразу звернув на нього погляд. Генк завмер; він не бачив серед рухливих постатей і не чув крізь злісні голоси, що їх розділяли, нічого, крім Франциско д’Анконії.

Тут були люди, які його вислухали, а тепер поспішали геть, і люди, які казали:

— Це жахливо!

— Неправда!

— Як злостиво та егоїстично!

Вони казали це водночас голосно та обачно, наче бажаючи, щоб їх почули присутні, проте сподіваючись, що Франциско їх не почує.

— Сеньйоре д’Анконія, — проголосила жінка з сережками. — Я з вами не погоджуюсь!

— Якщо ви здатні спростувати бодай одне моє речення, мадам, я вдячно вас вислухаю.

— О, я не можу вам відповісти. Я не маю жодних відповідей, мій розум не працює в такий спосіб, як ваш, але я відчуваю, що ви неправий, тому знаю: ви помиляєтесь.

– І як же ви це знаєте?

— Просто відчуваю. Я дослухаюся не голови, а серця. Можливо, у вас усе чудово з логікою, та ви безсердечний.

— Мадам, якби ми побачили десь поруч людей, які помирають з голоду, ваше серце не дало б їм жодної користі. Я достатньо безсердечний, щоб ствердити, що вашого крику: «Але ж я цього не знала!» — недостатньо, щоби бути прощеною.

Жінка відвернулась. Її мляві щоки задрижали, голос люто затремтів:

— Який химерний спосіб спілкуватися на вечірці!

Огрядний чоловік із облудними очима, удавана веселість якого свідчила, що єдине, чим він переймається — не перейти в неприємні сфери, гучно виголосив:

— Якщо ви так думаєте про гроші, сеньйоре, я з біса радий, що мені дістався добрячий шмат акцій «Міді д’Анконій».

Франциско понуро відповів:

— Вам слід подумати двічі, сер.

Ріарден рушив до нього, і Франциско, який, здавалося, навіть не дивився в його напрямку, негайно ступив назустріч, ніби решти гостей просто не існувало.

— Вітаю, — просто і легко, ніби до друга дитинства, промовив Ріарден. Він усміхався.

Його усмішка відбилася на обличчі Франциско:

— Привіт.

— Я хочу з вами поговорити.

— А з ким це я, на вашу думку, розмовляв останніх чверть години?

Ріарден засміявся, визнаючи вдалий хід співрозмовника.

— Я й не думав, що ви мене зауважили.

— Увійшовши, я звернув увагу, що ви — одна з двох присутніх тут осіб, які раді мене бачити.

— Чи не надто ви самовпевнений?

— Та ні — радше вдячний.

— А хто та друга особа?

Франциско стенув плечима і неголосно сказав:

— Певна жінка.

Ріарден зауважив, що Франциско відвів його вбік, геть від решти, так вправно і природно, що ні він, ні будь-хто інший не запідозрив би, що це зроблено навмисно.

— Не сподівався я вас тут зустріти, — сказав Франциско. — Вам не слід було приходити на цю вечірку.

— Чому?

— Чи можу я запитати, що змусило вас прийти?

— Моя дружина страшенно прагнула прийняти запрошення.

— Перепрошую, що я висловлюю це в такій формі, однак було б краще і безпечніше, якби вона попросила вас провести їй екскурсію борделями.

— Про яку небезпеку йдеться?

— Містере Ріарден, ви не знаєте, як ці люди ведуть свій бізнес або як вони інтерпретують вашу присутність тут. Згідно з вашим кодексом (але не їхнім) прийняти гостинність іншого — це вияв доброї волі, свідчення того, що ви та ваш господар поділяєте умови цивілізованих стосунків. Не давайте їм таких санкцій.

— Чому ж тоді прийшли ви?

Франциско весело знизав плечима:

— Не має значення, що роблю я. Бо я просто бонвіван.

— Що ви робите на цій вечірці?

— Шукаю, що б завоювати.

– І знайшли?

Його обличчя раптово засвітилося щирістю. Франциско відповів поважно, майже урочисто:

— Так. І думаю, що це буде моє найкраще і найбільше завоювання.

Злість Ріардена була мимовільна: то був крик, але не докору, а відчаю:

— Чому ви себе так марнуєте?

В очах Франциско зблиснув натяк на усміх — наче схід віддаленого сяйва. Він запитав:

— Чи ви готові визнати, що вам це небайдуже?

— Ви почуєте навіть більше зізнань, якщо вам це так потрібно. Перш, ніж з вами познайомитися, я дивувався, як ви можете марнувати той статок, яким володієте. Тепер стало ще гірше, бо я не можу зневажати вас так, як колись, якби мені хотілось, і все ж запитання тепер звучить ще жахливіше. Як ви можете марнувати свій розум?

— Не думаю, що зараз я його марную.

— Не знаю, чи є для вас на світі бодай щось важливе, але скажу вам те, чого ніколи й нікому досі не казав. Коли ми познайомилися, пам’ятаєте, ви сказали, що хочете запропонувати мені свою вдячність?

В очах Франциско не промайнуло й натяку на здивування. Ріарденові ніколи не доводилося стикатись із таким урочистим виявом поваги.

— Так, містере Ріарден, — тихо відповів він.

— Я сказав, що мені це непотрібно і принизив вас. Добре, ви перемогли. Ваша сьогоднішня промова — це те, що ви мені пропонували, так?

— Так, містере Ріарден.

— Це було більше, ніж вдячність, а я потребував вдячності; це було більше, ніж захоплення, а я і його потребував. Більше, ніж будь-яке слово, яке я можу знайти; мені потрібно було б чимало днів, щоб назвати все, що отримав. Точно знаю лише одне: мені справді були потрібні ці слова. Ніколи не робив таких зізнань, бо ніколи не благав про допомогу. Якщо вас здивувало, що я був радий вас бачити, то ось вам причина по-справжньому нареготатись, якщо бажаєте.

— Це може забрати у мене кілька років, однак я доведу вам, що не сміюсь із таких речей.

— Доведіть зараз, відповівши на одне запитання. Чому ви не практикуєте те, що проповідуєте?

— Ви впевнені, що не практикую?

— Якщо сказане вами — правда, якщо ви такий величний, що все це знаєте, то мали б стати на цей момент найвизначнішим промисловцем світу.

Франциско відповів понуро — так, як говорив із огрядним чоловіком, тільки з дивною ноткою ніжності в голосі:

— Вам слід обдумати це двічі, містере Ріарден.

— Я думав про вас більше, ніж можу це визнати. У мене немає відповіді.

— Дозвольте, я вам підкажу. Якщо те, про що я говорив, — правда, то на кому з присутніх тут лежить найбільша провина?

— Мабуть, на Джеймсові Таґґарті?

— Ні, містере Ріарден, не на Джеймсові Таґґарті. Але ви повинні визначити провину і вибрати винного самотужки.

— Кілька років тому я сказав би, що це ви. Я досі думаю, що мав би так сказати. Однак я практично в тій же ситуації, що й жінка, яка з вами розмовляла: я маю всі підстави стверджувати, що провина за вами, — і все ж не можу цього відчути.

— Ви робите ту ж помилку, що й та жінка, містере Ріарден, хоч і в шляхетнішій формі.

— Тобто?

— Мені йдеться про значно більше, ніж як ви про мене думаєте. Та жінка і всі, на неї схожі, уникають тих думок, хоч і знають, що ті міркування добрі. Ви постійно викидаєте з голови думки, які здаються вам поганими. А вони роблять це, намагаючись уникнути зусиль. Ви робите це, бо не дозволяєте собі нічого, що стало б для вас полегшенням. Вони — за будь-яку ціну потурають своїм емоціям. Ви жертвуєте вашими емоціями як ціною будь-якої проблеми. Вони не бажають нічого витримувати. Ви хочете тягнути на собі геть усе. Вони уникають відповідальності. Ви продовжуєте її накопичувати. Та невже ви не бачите, що основна помилка — одна й та ж? Будь-яка відмова визнати реальність, хай там які будуть причини, має катастрофічні наслідки. Не існує лихих думок, крім однієї: відмови мислити. Не ігноруйте власних бажань, містере Ріарден. Не жертвуйте ними. Вивчіть їхні причини. Існує межа того, що ви здатні витримати.

— Звідки ви це про мене знаєте?

— Якось я припустився тієї ж помилки. Але це тривало недовго.

— Хотів би я… — почав Ріарден, але різко замовк.

Франциско всміхнувся:

— Містере Ріарден, вам страшно чогось хотіти?

— Хотів би я дозволити собі відчувати до вас ту симпатію, яку відчуваю.

— Я дав би… — Франциско враз затнувся. Ріарден побачив на його обличчі емоцію, якої не міг означити, і все ж майже напевно відчув, що то був біль. Зауважив, що Франциско вагається.

— Містере Ріарден, чи володієте ви акціями «Міді д’Анконій»?

Ріарден подивився на нього здивовано:

— Ні.

— Одного дня ви зрозумієте, який злочин я зараз кою, але… Ніколи не купуйте акцій «Міді д’Анконій». Ніколи не майте жодних справ із «Міддю д’Анконій».

— Чому?

— Коли ви дізнаєтеся причину, то зрозумієте, чи було щось… або хтось… важливий для мене… і наскільки він був важливий.

Ріарден насупився: він дещо собі пригадав.

— Не хотів би я мати справ із вашою компанією. Хіба не ви назвали їх людьми подвійних стандартів? Хіба ви не один із мародерів, які просто зараз багатіють завдяки директивам?

Дивним чином ці слова не образили Франциско, натомість його обличчя прояснилось і стало впевненим.

— Ви думаєте, що це я випросив ці директиви у тих розбійників, які їх спланували?

— Якщо не ви, то хто?

— Мої супутники.

— Без вашої згоди?

— Без мого відома.

— Мені складно визнати те, хоч як сильно я хочу вам вірити, але зараз ви жодним чином це не доведете.

— Ні? Я доведу вам це протягом наступних п’ятнадцяти хвилин.

— Як? Факт залишається фактом: ви отримали від директив найбільший прибуток.

— Це правда. Я отримав більший прибуток, ніж містер Моуч та його банда могли уявити. Після стількох років моєї праці вони дали мені необхідний шанс.

— Вихваляєтеся?

— Так, вихваляюся! — Ріарден з недовірою спостеріг, що в очах Франциско світився твердий, впевнений вираз — не бонвівана, а чоловіка чину. — Містере Ріарден, чи знаєте ви, де більшість нових аристократів тримають свої сховані гроші? Чи знаєте, у що ці стерв’ятники вклали левову частку прибутків від ріарден-металу?

— Ні, але…

— В акції «Міді д’Анконій». Безпечно прибрали гроші з дороги, вивезли за межі країни. «Мідь д’Анконій» — стара, невразлива компанія, така багата, що здатна витримати ще три покоління мародерів. Компанія, якою керує зіпсований плейбой, — йому на все начхати, він дозволить їм скористатись їхнім майном, як заманеться, і просто робитиме далі для них гроші — автоматично, як усі його предки. Містере Ріарден, хіба для мародерів це не найсприятливіша ситуація? Тільки от який один-єдиний пункт вони пропустили?

Ріарден мовчки на нього дивився.

— До чого ви ведете?

Франциско раптом розсміявся:

— Шкода цих спекулянтів, які нажились на ріарден-металі. Ви ж не хочете, щоб вони втратили свої гроші, що ви для них заробили, правда, містере Ріарден? Але у світі трапляються різні несподіванки — ви ж знаєте, як вони кажуть: людина — лише безпорадна іграшка, віддана на поталу природним катастрофам. Наприклад, завтра вранці станеться пожежа на рудних доках д’Анконії у Вальпараїсо, вогонь буде такий, що зруйнує все, включно з половиною структури порту. Котра година, містере Ріарден? О, невже я переплутав час? Завтра вдень на шахтах д’Анконій в Орано станеться зсув. Ніхто не загине, жодних втрат, не враховуючи самих шахт. Виявиться, що з копалень уже нічого не буде, оскільки вони місяцями функціонували неправильно — чого можна чекати від керівника-плейбоя? Величезні родовища міді буде поховано під багатотонними гірськими уламками, звідки компанія Себастьяна д’Анконії не зможе видобути їх іще протягом принаймні трьох років, а Народна республіка не зможе добратися до них узагалі ніколи. Коли акціонери почнуть пильно придивлятися до ситуації, то виявлять, що копальні в Кампосі, Сан-Феліксі, Лас-Герасі працюють точнісінько так само, і вже понад рік — збиткові, тільки плейбой здійснив фокус із обліковими книгами і не допустив цієї новини в газети.

Чи варто мені розповідати, що саме виявлять вони щодо керівництва ливарнями д’Анконії? Або про кораблі, які перевозять руду? Проте всі ці відкриття аж ніяк не на користь акціонерам, тому що акції «Міді д’Анконій» все одно зазнають краху вже завтра вранці. Вони розіб’ються, як розбивається об бетон електрична лампочка, як розбивається швидкісний ліфт, розкидаючи довкола частини тіл своїх пасажирів!

Тріумфальний тон голосу Франциско об’єднався з відповідним звуком: Ріарден вибухнув реготом.

Ріарден не знав, як довго тривав цей момент і що він тоді відчував. Це скидалося на ривок, що закинув його в інший стан свідомості; тоді другий удар повернув до звичного стану, а все, що залишилося, — це відчуття, схоже на протверезіння після наркотиків: йому вдалося пережити неймовірну свободу, яку неможливо поєднати з реальністю. Це знову скидається на вогонь Ваятта, подумав він, його таємну небезпеку.

Ріарден виявив, що задкує від д’Анконії. Франциско зосереджено за ним стежив, до того ж, хтозна, чи довго це тривало.

— Немає поганих думок, містере Ріарден, — м’яко мовив Франциско, — крім однієї: відмови мислити.

— Ні, — мовив Ріарден. Він говорив майже пошепки, мусив так говорити, тому що боявся почути власний крик, — ні… якщо для вас це ключове, то не сподівайтеся, що я вас підбадьорюватиму… у вас немає достатньо сили, щоб із ними боротися… ви вибрали найпростіший і найлихіший спосіб… зумисне руйнування… руйнування речей, яких не ви досягали, яким ви не здатні відповідати…

— Завтра в газетах ви прочитаєте не це. Не буде жодних доказів умисного руйнування. Все відбудеться через звичайну, зрозумілу, допустиму некомпетентність. За некомпетентність сьогодні ще не карають, правда? Хлопці з Буенос-Айреса та з Сантьяґо, можливо, захочуть запропонувати мені дотацію — як розраду та винагороду. Залишиться все ще чималий шмат компанії «Мідь д’Анконій», хоча велика частина назавжди зникне. Ніхто не скаже, що я зробив це зумисне. А ви можете думати, що завгодно.

— Я думаю, що саме ви — найбільший злочинець у цьому приміщенні, — тихо і втомлено мовив Ріарден. Навіть полум’я його гніву згасло. Він не відчував нічого, крім порожнечі, яка прийшла після загибелі великої надії. — Думаю, ви ще гірший, ніж я міг підозрювати…

Франциско поглянув на нього з дивною напівусмішкою ясності, ясності перемоги над болем — і нічого не відповів.

Коли між ними запала мовчанка, до них долинули голоси двох чоловіків, які стояли від них на віддалі кількох кроків, — вони обернулися, щоб цих чоловіків розгледіти.

Старший, кремезний, вочевидь був добросовісним бізнесменом не надто цікавого типу. Його офіційний костюм хорошої якості мав застарілий ще двадцять років тому крій, зі слабким відливом зеленого уздовж швів; йому випадало небагато нагод цей костюм одягати. В надто великих запонках на сорочці проглядалась певна демонстративність, проте це була жалюгідна демонстративність спадку, вигадливе свідчення старомодної майстерності, яку, цілком можливо, було передано від родичів, старших на чотири покоління, як і його бізнес.

Вираз чоловікового обличчя свідчив про чесність: то був вираз збентеження. Він дивився на свого компаньйона, щосили намагаючись — сумлінно, безпорадно, без жодної надії — зрозуміти.

Його співрозмовник — молодший і нижчий, дрібний чоловічком з опецькуватим тілом, з випнутими грудьми і спрямованими догори кінчиками вусів — говорив з інтонацією поблажливості та нудьги:

— Ну, не знаю. Ви всі горлаєте про зростання витрат. Здається, сьогодні це основна скарга, звичне скиглення людей, яким дещо урізали доходи. Навіть не знаю, ми ще побачимо, нам слід вирішити, чи дозволяти вам узагалі отримувати будь-які доходи.

Ріарден зиркнув на Франциско — і побачив обличчя, яке не вписувалося у його концепцію про те, що здатен зробити з людською мімікою один-єдиний намір: перед ним постало найбезжалісніше лице, яке будь-кому було дозволено побачити. Це про себе він думав, як про жорстокого, але знав, що йому ніколи не дорівнятися до такого оголеного, невблаганного виразу, такого заніміння до решти почуттів і такої жаги справедливості. Хай там яка решта його особистості, думав Ріарден, але людина, здатна таке переживати — велетень.

Це тривало тільки мить. Франциско обернувся до нього вже зі звичайним виразом обличчя і дуже тихо промовив:

— Я змінив свою думку, містере Ріарден. Я радий, що ви прийшли на цю вечірку. Я хочу, щоб ви це побачили.

А тоді, трохи підвищивши голос, Франциско раптово промовив — веселим, вільним, пронизливим тоном геть безвідповідальної людини:

— Містере Ріарден, ви не дасте мені цієї позики? Це ставить мене в жахливу ситуацію. Я повинен отримати гроші. Мені треба зібрати їх уже сьогодні, я повинен зібрати їх до того, як вранці відкриється фондова біржа, інакше…

Закінчувати речення йому не довелось, бо чоловічок із вусами вже стискав його руку.

Ріарден ніколи не повірив би, що людське тіло може змінювати розміри, перш ніж ти встигнеш кліпнути, але зараз він на власні очі побачив, як той чоловік зменшився: стиснулась його постава, обриси тіла, наче з легень викачали повітря, і той, хто щойно був зарозумілим зверхником, раптово став ошматтям якогось непотребу, що вже ні для кого не становив загрози.

— Сеньйоре д’Анконія, щось не так? Я про… фондову біржу.

З переляканим виглядом Франциско рвучко підніс пальці до губ.

— Тихо, — прошепотів він. — Заради Бога, тихо!

Чоловік тремтів.

— Щось… не так?

— Ви ж не володієте акціями «Міді д’Анконій»?..

Чоловік закивав, нездатний вимовити й слова.

— От біда, це погано! Що ж, слухайте. Я вам усе скажу, якщо ви дасте мені слово честі, що — нікому більше. Ви ж не хочете здійняти паніку?

— Слово честі… — видихнув чоловік.

— Негайно мчіть до вашого біржового маклера — так швидко, як тільки можете, — продавайте акції, бо в «Міді д’Анконій» справи — не надто, я намагаюсь знайти якісь гроші, але мені не вдається; вам пощастить, якщо завтра вранці на кожному доларі ви матимете бодай десять центів — чорт, я забув, що до завтрашнього ранку ви не зможете зв’язатися із маклером, дуже шкода, але…

Чоловік уже бігцем перетинав кімнату, відштовхуючи зі свого шляху людей, наче торпеда, випущена в самісіньку гущу натовпу.

— Дивіться, — суворо сказав Франциско, обертаючись до Ріардена.

Чоловік загубився в натовпі, вони більше його не бачили і не могли знати ні того, кому він продає свою таємницю, ні того, чи достатньо він спритний, щоб зробити її предметом торгівлі з людьми, які здійснюють послуги, проте вони спостерігали, як хвилювання від його руху розходиться кімнатою, як раптові уламки юрби розколюють її цілісність, — спершу у формі нечисленних тріщин, які згодом ширяться і розгалужуються, мовби розколини в стіні, що вже от-от завалиться, у вигляді смуг порожнечі, накреслених не людським дотиком, а подихом безликого жаху.

Голоси різко вщухли, розлилися заводі тиші, а потім ожили звуки, що мали якесь інше походження. Висхідні істеричні модуляції безсенсовно повторюваних запитань, неприродне шепотіння, жіночий зойк, кілька окремих, силуваних смішків від людей, які ще намагалися вдавати, начебто нічого не відбувається.

Окремі острівки натовпу нерухоміли, ніби спаралізовані; несподівано все так завмирало, наче хтось вимикав двигун; а потім починався несамовитий, різкий, хаотичний, некерований рух об’єктів, що котяться додолу пагорбом, покладаючись на сліпе милосердя гравітації та кожного каменя, об який вдаряються по дорозі. Люди бігли геть, бігли до телефонів, одне до одного, навмання хапаючи або відштовхуючи зустрічні тіла. Ці люди, найбільш владні люди в країні, що не підкорялися жодній іншій владі, які здатні були контролювати всю їжу та всі задоволення кожної людини протягом її земного життя, — ці владні люди перетворилися на купу ганчір’я, що тріпоче на вітрі паніки, позбавлене структури шмаття з обрубаною опорою.

Обличчя Джеймса Таґґарта мало відбиток непристойності — він виявляв емоції, що їх чоловіки століттями вчились приховувати. Він підбіг до Франциско і закричав:

— Це правда?

— Джеймсе, що сталося? — запитав, усміхаючись, Франциско. — Що з тобою? Чому ти такий засмучений? Гроші — це корінь зла, я просто втомився бути лихим.

Таґґарт побіг до головного виходу, дорогою щось горлаючи до Оррена Бойла. Бойл кивнув і продовжував гарячково та смиренно кивати, мов слуга-нездара, а потім прожогом кинувся у протилежному напрямку. Шеріл, весільна вуаль якої зметнулась у повітря кришталевою хмарою, коли вона кинулась услід, упіймала Таґґарта вже біля дверей.

— Джиме, у чому річ?

Він відсунув її вбік і, рвонувши уперед, штовхнув просто на живіт Полу Ларкіну.

І лише троє людей стояли непорушно, мов три колони, що розділяють простір приміщення; крізь навколишній занепад пролягали лінії, накреслені їхніми поглядами. Даґні дивилась на Франциско, Франциско з Ріарденом — одне на одного.