Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або

Розділ VI Дивовижний метал

— Але чи вийдемо ми сухі з води? — запитав Веслі Моуч високим від злості й тонким від страху голосом.

Йому ніхто не відповів. Джеймс Таґґарт, не рухаючись, сидів на краю м’якого крісла і дивився на нього спідлоба. Оррен Бойл оскаженіло стукав сигарою об попільничку, струшуючи попіл. Доктор Флойд Ферріс усміхався. Містер Везербі підтиснув губи. Фред Кіннан, голова Об’єднання робітників Америки, припинив міряти кроками приміщення, сів на підвіконня і схрестив на грудях руки. Юджин Лоусон, який перед тим, нагнувшись, бездумно переставляв квіти на низькому скляному столі, обурено розпрямив торс і звів очі. Моуч сидів за столом, тримаючи кулак на аркуші.

Відповів Юджин Лоусон:

— На мій погляд, так не слід ставити питання. Ми не повинні дозволяти вульгарним труднощам втручатись у наші почуття, адже це шляхетний план, єдина мотивація якого — суспільне благо. Це для добра людей. Люди мають потребу. Потреби — понад усе, тому нам не слід ні на що зважати.

Ніхто не заперечував, але й не підхоплював його думки. Здавалося, Лоусон іще більше ускладнив дискусію. Натомість жваво і радісно заговорив чоловічок, який сидів у м’якому кріслі на певній відстані від решти. Задоволений, що його ігнорують, переконаний, що ніхто з присутніх не пам’ятає про нього, він зиркнув на Лоусона, потім на Моуча, — і мовив:

— Прекрасні слова, Веслі. Пом’якш їх, трохи причеши, нехай твої хлопчики з преси їх проспівають — і не матимеш, про що хвилюватися.

— Так, містере Томсон, — понуро погодився Моуч.

Містер Томсон, глава держави, вирізнявся своїм умінням залишатися непоміченим. Його неможливо було вирізнити навіть серед трьох людей, а коли бував сам, то, здавалося, розпадався на велику кількість осіб, кожна з яких була схожа на нього.

Люди не мали чіткого уявлення про його зовнішність: фотографії Томсона з’являлися на обкладинках журналів так само часто, як і фотографії його попередників, але ніхто ніколи не був певен, хто із присутніх на світлині, що ілюструє статтю про щоденне життя простої людини, — глава держави, а хто — «працівник пошти» чи «службовець із білим комірцем». Ось тільки у містера Томсона комірець був зазвичай зім’ятий. Він мав широкі плечі, дрібне тіло, скуйовджене волосся і широкий рот. Визначити його вік було складно: він міг бути як підтоптаним сорокарічним дядечком, так і надзвичайно молодцюватим шістдесятирічним дідусем. Маючи величезні офіційні повноваження, Томсон плів нескінченні інтриги, намагаючись накрутити їх іще більше, оскільки саме цього очікували від нього ті, хто посадив його у високе крісло. У ньому була хитрість неосвіченої людини та шалена енергія ледацюги. Єдиною таємницею його життєвого зльоту було те, що зліт цей випадковий, і Томсон це добре знав; ні на що інше він і не розраховував.

— Очевидно, що слід вжити заходів. Рішучих заходів, — мовив Джеймс Таґґарт, звертаючись не до містера Томсона, а до Веслі Моуча. — Ми більше не можемо дозволяти подіям відбуватися так, як вони відбуваються.

Його голос лунав войовниче, але непевно.

— Джиме, збав оберти, — відповів на це Оррен Бойл.

— Щось треба зробити і зробити швидко!

— Не дивіться на мене, — гаркнув Веслі Моуч. — Я нічим не можу зарадити. Я не можу вплинути на людей, які не хочуть співпрацювати. Я зв’язаний. Мені потрібні ширші повноваження.

Моуч зібрав їх усіх, своїх друзів та особистих радників, у Вашингтоні, на приватну, неофіційну нараду з приводу державної кризи. Спостерігаючи за ним, вони не могли зрозуміти: Веслі зухвалий чи жалюгідний, він погрожує чи благає про допомогу.

— Фактом є те, — з сухою педантичністю мовив містер Везербі, — що протягом дванадцяти місяців, які закінчилися першого числа цього року, рівень бізнесових невдач подвоївся — порівняно з попередніми дванадцятьма місяцями. Тобто, з першого числа цього року він зріc уже втричі.

— Нехай вони думають, що це їхня провина, — буденно мовив доктор Ферріс.

— Га? — рикнув Веслі Моуч, впившись поглядом у Ферріса.

— Хоч що б ви робили, не просіть вибачення, — сказав доктор Ферріс. — Нехай почуваються винними.

— Я і не прошу вибачення! — проревів Моуч. — Мене немає в чому обвинувачувати. Мені потрібні ширші повноваження.

— Але ж це справді їхня провина, — втрутився Юджин Лоусон, агресивно розвертаючись до доктора Ферріса. — Їм бракує суспільної єдності. Вони відмовляються визнати, що створення продукції — це не приватний вибір, а громадянський обов’язок. Хай там які будуть умови, вони не мають права на поразку. Вони повинні виробляти продукцію. Це соціальна вимога. Праця людини — не особиста справа, а суспільна. Немає таких понять, як особиста справа чи особисте життя. Ось що ми повинні їм утовкмачити.

— Джин Лоусон знає, про що я, — сказав доктор Ферріс із легкою усмішкою, — навіть якщо про це не підозрює.

— Про що це ви? — підвищив голос Лоусон.

— Припиніть, — наказав Веслі Моуч.

— Веслі, мені байдуже, що ви робитимете, — сказав містер Томсон. — І байдуже, якщо бізнесмени почнуть через це верещати. Просто переконайтеся, що преса на вашому боці. Добре у цьому переконайтеся.

— Вони зі мною, — сказав Моуч.

— Один редактор, який поставить пастку в невідповідний момент, здатен накоїти нам більше лиха, ніж десятеро розлючених мільйонерів.

— Це правда, містере Томсон, — погодився доктор Ферріс. — Але чи можете ви назвати бодай одного редактора, який про це не знає?

— Мабуть, ні, — відповів містер Томсон. У його голосі вгадувалося задоволення.

— Хоч на який людський тип ми будемо розраховувати і сподіватися, — сказав доктор Ферріс, — нам слід забути старосвітську думку про те, начебто надіятися потрібно на мудрих і чесних. Про таких варто забути. Вони протерміновані.

Джеймс Таґґарт поглянув у вікно. Над просторими вулицями Вашингтона нависали клапті небесної блакиті, ясної блакиті середини квітня. Крізь хмари пробивалося кілька сонячних променів. Удалечині можна було розгледіти пам’ятник, освітлений цими променями: високий білий обеліск, зведений на згадку про людину, яку процитував доктор Ферріс, і на честь якого назвали це місто. Джеймс Таґґарт відвів погляд.

— Мені не до душі професорові слова, — голосно і похмуро сказав Лоусон.

— Цить, — мовив Веслі Моуч. — Доктор Ферріс говорить практичні речі, а не теоретизує.

— Що ж, якщо хочете говорити про практику, — почав Фред Кіннан, — то дозвольте сказати, що в такий час, як наш, ми не можемо перейматися бізнесменами. Нам слід думати про робочі місця. Більше робочих місць для народу. Кожен член моїх спілок, який має роботу, утримує п’ятьох безробітних, не враховуючи комплект його власних родичів, які вмирають із голоду. Якщо хочете моєї поради — о, я знаю, що ви нею не скористаєтесь, але спробую, — видайте наказ про примусове зарахування до кожного оплачуваного штату ще третини працівників.

— Господи милосердний! — закричав Таґґарт. — Ви що, сказилися? Ми й так ледве витягуємо наш штат! У нас недостатньо роботи і для тих працівників, які є! Ще третину? Ми аж ніяк не знайдемо для них застосування!

— Кого цікавить, чи знайдете ви для них застосування? — сказав Фред Кіннан. — Їм потрібні робочі місця. Ось що на першому місці: потреба. Хіба ні? А не ваші прибутки.

— Йдеться не про прибутки! — палко закричав Таґґарт. — Про прибутки я нічого не казав. Я не давав вам жодних підстав мене принижувати. Йдеться тільки про те, звідки, чорт забирай, ми візьмемо гроші, щоб платити вашим людям? Половина наших потягів ходять порожні, ми не маємо вантажів, щоб заповнювати вагони.

Темп його голосу раптово вповільнився, він продовжував обережно і вдумливо:

— З іншого боку, ми розуміємо становище робітників, і — це просто ідея — могли б, мабуть, прийняти до себе ще певну кількість, якби нам дозволили подвоїти тарифи на вантажні рейси, які…

— Ви збожеволіли? — закричав Оррен Бойл. — Я вже і через ваші теперішні тарифи банкрутую, аж тремчу щоразу, коли вантажний потяг заїздить на мій завод чи виїздить із нього, стікаю кров’ю від них, я їх не витягую, — а ти ще й подвоїти хочеш?

— Байдуже, можете ви собі це дозволити чи ні, — холодно відреагував Таґґарт. — Ви повинні бути готові до певних жертв. Громадськості потрібні залізниці. Потреба — на першому місці, вона важливіша за ваші прибутки.

— Які ще прибутки? — загорлав Оррен Бойл. — Звідки у мене візьмуться прибутки? Ніхто не може закинути мені те, що мій бізнес прибутковий! Погляньте на мій фінансовий звіт, а потім — на звіти деяких моїх конкурентів, які мають і клієнтів, і матеріали, і технічні переваги, і монополію на таємні формули, а тоді скажіть, хто тут отримує прибутки!.. Але, звісно, громадськості справді потрібна залізниця, і я міг би якимось чином потягнути невелике підвищення тарифів, якби отримав — це просто така ідея — субсидію, що допомогла б мені протривати наступний рік чи два, аж поки я надолужу…

— Що? Знову? — закричав містер Везербі, втрачаючи свою манірність. — Скільки позик ви від нас отримали? Скільки продовжень та призупинень терміну та мораторіїв? Ви й пенні нам не повернули! І взагалі, звідки нам брати гроші, щоб давати вам субсидії, якщо ви всі банкрутуєте, а податкові надходження виснажуються?

– Є такі, що не збанкрутували, — повільно сказав Бойл. — Ви, хлопці, взагалі не маєте права допускати такої бідності та нещасть по всій країні, поки є ще ті, хто не збанкрутував.

— Я не можу з цим нічого зробити! — заверещав Веслі Моуч. — Нічого не можу вдіяти! Мені потрібні ширші повноваження!

Ніхто з присутніх і гадки не мав, що змусило містера Томсона з’явитися саме на цій нараді. Він говорив дуже мало, натомість слухав зацікавлено. Здавалося, він хоче щось довідатись, а зараз його вигляд свідчив про те, що це йому таки вдалось. Він підвівся і радісно всміхнувся.

— Продовжуйте, Веслі, — сказав він. — Продовжуйте з директивою номер десять двісті вісімдесят дев’ять. У вас не виникне жодних проблем.

Вони шанобливо, хоча й понуро та неохоче, встали. Веслі Моуч поглянув на свій аркуш, а потім роздратовано мовив:

— Якщо хочете, щоб я продовжував, вам доведеться оголосити надзвичайний стан.

— Оголошу, щойно ви будете готові.

– Є певні труднощі, які…

— Доручаю це вам. Долайте їх у будь-який спосіб. Це ваша робота. Завтра чи післязавтра покажете мені загальний звіт, але не турбуйте зайвими деталями. Через півгодини у мене промова на радіо.

— Основна проблема в тому, що я не певен, чи закон насправді гарантує нам владу виконувати положення директиви номер десять двісті вісімдесят дев’ять. Боюся, його можна оскаржувати.

— Чорт, ми видали стільки законів про надзвичайний стан, що, коли в них покопирсатися, можна з усією певністю знайти таке, що це перекриє.

Містер Томсон обернувся до решти присутніх із товариською усмішкою.

— Залишаю на вас, хлопці, обов’язок загладити всі недоліки, — сказав він. — Я ціную, що ви з’їхалися до Вашингтона, щоб нам допомогти. Радий був вас бачити.

Вони зачекали, поки за ним зачинилися двері, й повернулися на свої місця. Одне на одного присутні не дивилися.

Ніхто з них не читав тексту директиви номер десять двісті вісімдесят дев’ять, але кожен знав її зміст. Зміст відомий був уже давно, але його воліли тримати у таємниці від себе самих і не формулювати. І зараз їм теж не хотілося звертатися до того тексту. Завдяки складним мисленнєвим викрутасам вони намагались уникати таких моментів. Водночас кожен із них прагнув, щоб директива набула чинності. Вони хотіли, щоб вона почала діяти без слів, тоді це допомогло б їм приховати від себе, в який спосіб означити власні дії. З них ніхто ніколи не зізнавався, що директива номер десять двісті вісімдесят дев’ять — це остаточна мета всіх їхніх зусиль.

Директиву було створено зусиллями кількох попередніх поколінь. А протягом кількох минулих місяців до її положень готували численні промови, статті, церемонії, редакційні передовиці — цілеспрямовані голоси, які вибухали люттю, коли хтось озвучував їхню мету.

— Зараз ситуація така, — мовив Веслі Моуч. — Економічний стан країни два роки тому був кращий, ніж торік, а минулого року — кращий, ніж цього. Очевидно, що ми не зможемо протягнути і року. Ось чому єдиною метою зараз мусить бути дотримання нашої лінії. Будьмо незламні, щоб надолужити втрачене і досягнути абсолютної стабільності. Свободі було надано шанс і вона себе не виправдала. Ось чому необхідно встановити суворіший контроль. Оскільки люди не можуть і не бажають розв’язувати своїх проблем добровільно, доведеться їх до цього змусити.

Він замовк, узяв до рук аркуш, а потім, уже менш офіційно, додав:

— Чорт, усе зводиться до того, що ми можемо існувати, натомість зовсім нездатні рухатися вперед! Тому доведеться стояти, як стоїмо. Ми повинні стояти там, де стоїмо. І всіх тих покидьків примусимо стояти!

Він втягнув голову в плечі й люто на всіх витріщився, мов людина, для якої проблеми країни — особиста образа. Його боялося стільки мисливців на блат, що тепер він поводився так, ніби його лють — це відповідь на всі труднощі, ніби це всемогутня лють, ніби все, що він повинен робити, — це лютувати.

І все ж, мовчки сидячи півколом навпроти його столу, присутні не були певні, чи страх, який сповнював кімнату, був їхньою власною емоцією, чи це згорблена постать із протилежного боку стільниці породжує паніку, мов загнаний у глухий кут щур.

Веслі Моуч мав видовжене квадратне обличчя і плаский череп, що увиразнювалося короткою стрижкою. Його нижня губа звисала роздратованою цибулинкою, а вибляклі карі очі скидались на жовтки, розмащені по не цілком прозорих білках. Лицеві м’язи різко смикались, їхній рух завмирав, так і не передавши жодної емоції.

Ніхто ніколи не бачив, щоб він усміхався.

Веслі Моуч походив із родини, яка впродовж багатьох поколінь не вирізнялася ні вбогістю, ні статками, ні якоюсь винятковістю, однак дотримувалася власних традицій: всі вони обов’язково мусили здобути вищу освіту, разом із якою виникала погорда до людей бізнесу. Родинні дипломи завжди висіли на стінах, наче докір цьому світові, адже вони не означали автоматичного перетворення засвідченої ними духовної цінності в матеріальний еквівалент. Серед численних родичів Веслі мав лише одного багатого дядька. Гроші той отримав завдяки шлюбу, а коли овдовів, обрав Веслі своїм улюбленцем серед решти небожів, оскільки той найменше з усіх вирізнявся, а тому, на думку дядька Джуліуса, був найбільш безпечний. Дядько Джуліус не цікавився видатними людьми. Так само він не бажав обтяжуватися впорядковуванням своїх грошей, тому передав цей обов’язок Веслі. Але на момент, коли Веслі закінчив коледж, жодних грошей уже не залишилося. Дядько Джуліус обвинуватив Веслі в підступності та назвав його безчесним інтриганом.

Але жодної інтриги не було. Веслі просто не міг пояснити, куди поділися гроші. У старших класах Моуч був найгіршим учнем і пристрасно заздрив тим, кого вважали найкращими. Коледж навчив його їм не заздрити. Після випуску Веслі працював у рекламному відділі компанії, що виробляла фальшиві ліки з кукурудзи. Ліки продавалися добре, тому Моуч невдовзі очолив відділ. Згодом він покинув цю посаду і взявся рекламувати відновлювач волосся, потім — запатентовані бюстгальтери, далі — нове мило, слабоалкогольний напій, а зрештою став віце-президентом з реклами одного автомобільного концерну. Він намагався продавати автомобілі так, ніби то були фальшиві ліки з кукурудзи. Та автомобілі не продавалися.

Веслі пояснив це надто малим рекламним бюджетом. Президент автомобільного концерну порекомендував його Ріарденові. Ріарден познайомив Моуча з людьми у Вашингтоні — він не знав стандартів, за якими слід було оцінювати дії своєї людині у столиці. Тим часом Джеймс Таґґарт допоміг Моучеві влаштуватися у Бюро економічного планування та державних ресурсів — в обмін на зраду Ріардена з метою допомогти Орренові Бойлу, що робилося натомість в обмін на знищення Дена Конвея. Відтепер люди допомагали Веслі Моучу просуватися з тієї ж причини, що спонукала робити це дядька Джуліуса: ті люди вірили, що посередність означає безпеку. Чоловіки, які сиділи тепер навпроти його столу, знали, що закон причинності — це лише забобон, і що з ситуацією цього моменту треба взаємодіяти, не зважаючи на можливі наслідки. Керуючись ситуацією цього моменту, вони вирішили, що Веслі Моуч — надзвичайно спритна людина, чоловік виняткових здібностей, адже скільки мільйонів осіб прагнуть здобути владу, а тільки йому це вдалося. Спосіб їхнього мислення не дозволяв їм осягнути, що Веслі Моуч — всього лише нуль на точці перетину сил, що прагнуть взаємного знищення.

— Ось приблизний зміст директиви номер десять двісті вісімдесят дев’ять, — сказав Веслі Моуч, — ми з Джином Клемом виклали його, щоб ви отримали загальне враження. Ми хочемо почути ваші думки, поради і таке інше, бо ви представляєте тут робітничий клас, промисловість, транспорт і різні професії.

Фред Кіннан встав із підвіконня і сів на бильце м’якого крісла. Оррен Бойл виплюнув недопалок сигари. Джеймс Таґґарт розглядав долоні. Доктор Ферріс був єдиний, хто здавався розслабленим.

— В ім’я загального добробуту, — прочитав Веслі Моуч, — безпеки людей, для досягнення повної рівності та цілковитої стабільності під час надзвичайного стану у державі постановлено, що…

Пункт перший. Всі робітники, наймані працівники та службовці відтепер повинні бути прикріплені до своїх місць праці й не можуть їх покинути, бути звільненими чи змінити місце праці під загрозою ув’язнення. Покарання визначатиме Рада стандартизації, членів Ради призначить Бюро економічного планування та державних ресурсів. Всі особи, які досягли двадцяти одного року, повинні зголоситися до Ради стандартизації, члени якої вирішать, куди найкраще застосувати послуги того чи того громадянина задля найбільш виправданого служіння державі.

Пункт другий. Усі промислові, комерційні, виробничі та бізнесові установи будь-якого типу відтепер не повинні припиняти діяльності, й власники таких установ не мають права звільнятись, іти у відставку, покидати своєї посади, закривати, продавати чи змінювати місце розташування свого бізнесу під загрозою націоналізації їхніх установ та всієї власності.

Пункт третій. Усі патенти та авторські права на будь-які прилади, винаходи, формули, процеси та роботи будь-якого типу повинні бути передані державі як допоміжний патріотичний подарунок шляхом добровільного підписання Подарункового сертифікату власниками таких патентів та авторських прав. Після цього Рада стандартизації повинна ліцензувати використання таких патентів і авторських прав для всіх заявників, рівноцінно та без дискримінації, з метою усунення монополістичних практик, відкидаючи застарілі продукти та роблячи найкраще доступним для всіх громадян. Не можна використовувати жодних товарних знаків, назв брендів чи назв, захищених авторським правом. Кожен продукт, що був запатентований раніше, повинен здобути нову назву, під якою всі виробники цього продукту зобов’язані його продавати. Назву надаватиме Рада стандартизації. Всі приватні торгові марки та назви брендів відтепер буде скасовано.

Пункт четвертий. Після впровадження цієї директиви заборонено виробляти, винаходити, створювати чи продавати будь-які нові прилади, вироби чи блага будь-якого походження, що їх раніше не існувало на ринку. Відтепер діяльність Служби патентів та авторських прав тимчасово припинено.

Пункт п’ятий. Кожна установа, концерн, корпорація чи особа, причетна до виробітку будь-чого і будь-якого походження, відтепер зобов’язана продукувати таку ж кількість благ на рік, як вона, вони чи він виробляли протягом Еталонного Року, не більше і не менше. Еталонний Рік — це рік, який закінчується на момент виходу цієї директиви. За надмірну чи недостатню кількість виробів накладатиметься штраф. Штраф визначатиме Рада стандартизації.

Пункт шостий. Кожна особа будь-якого віку, статі, класу чи рівня прибутків відтепер витрачатиме таку ж кількість грошей на рік на придбання благ, яку витратила впродовж Еталонного Року, не більше й не менше.

За недостатню або надмірну витрату коштів накладатиметься штраф. Штраф визначатиме Рада стандартизації.

Пункт сьомий. Усі заробітні плати, ціни, оклади, дивіденди, прибутки, тарифи та будь-які інші форми надходжень буде заморожено і збережено такими, якими були в день виходу цієї директиви.

Пункт восьмий. Усі випадки, що виникають із правил, але не прописані окремо цією директивою, повинні врегульовуватися та визначатись Радою стандартизації, рішення якої вважатиметься остаточним.

Навіть у цих чотирьох чоловіків, які слухали текст, залишалася дещиця людської гідності, що змусила їх протягом однієї хвилини нерухомо сидіти, відчуваючи нудоту.

Першим заговорив Джеймс Таґґарт. Він говорив низьким голосом, в якому, проте, вчувалася тремтлива напруга мимовільного крику:

— Чому б і ні? Чому вони повинні мати те, чого не маємо ми? Чому вони повинні бути вищі за нас? Якщо вже ми маємо загинути, то переконаймося, що гинути будемо всі разом. Слід зробити все, щоб вони не мали жодного шансу вижити!

— Що за дурнуваті слова про такий практичний план, який дасть нам усім саму лише користь? — верескнув Оррен Бойл, дивлячись на Таґґарта вражено і перелякано.

Доктор Ферріс реготнув.

Таґґартові очі сфокусувались, і він мовив, цього разу голосніше:

— Так, звісно. Цей план дуже практичний. Він необхідний, доречний і справедливий. Він розв’яже усі проблеми. Дасть кожному можливість відчути себе у безпеці. Можливість відпочити.

— Він дасть людям відчуття захищеності, — додав Юджин Лоусон, рот якого плавно викривлювався в посмішку.

— Захищеність — ось що потрібно людям. Якщо це справді так, то чому її немає? Бо жменька багатіїв проти?

— Проти не багатії, — ліниво мовив доктор Ферріс. — Багаті збуджуються від захищеності більше, ніж будь-яка інша тварина, — ви хіба цього ще не зрозуміли?

— Ну, а хто ж проти? — гиркнув Лоусон.

Доктор Ферріс багатозначно посміхнувся і промовчав.

Лоусон відвернувся:

— До бісової матері їх! Навіщо нам через них хвилюватися? Ми повинні керувати світом заради простих громадян. Усі проблеми людства — через розум. Корінь зла — в інтелекті людини. Сьогодні день сердечності. Єдиним об’єктом нашої турботи повинні бути слабкі, покірні, хворі та нерішучі.

Його нижня губа розпусно звивалась:

— Великі існують, щоб служити малим. Якщо вони відмовляються виконувати свій моральний обов’язок, ми повинні їх змусити. Раніше тривав Вік Розуму, та ми його переросли. Тепер настав Вік Любові.

— Стуліть пельку! — закричав Джеймс Таґґарт.

Присутні схрестили на ньому погляди.

— Заради Бога, Джиме, що сталося? — здригнувшись, запитав Оррен Бойл.

— Нічого, — сказав Таґґарт, — нічого… Веслі, ти можеш його заткнути?

Моуч невдоволено почав:

— Але я не розумію…

— Просто нехай мовчить. Ми не повинні його слухати, правда?

— Ні, але…

— Тоді продовжуймо.

— У чому річ? — домагався Лоусон. — Я заперечую. Я так підкреслено…

Але на обличчях присутніх він не побачив підтримки, тому замовк, а рот його понуро провиснув, видаючи ненависть.

— Продовжуймо, — гарячково повторив Таґґарт.

— Що з тобою? — запитав Оррен Бойл, воліючи не знати, що діється з ним самим і чому йому так страшно.

— Джиме, геній — це забобон, — повільно мовив доктор Ферріс, так дивно і чітко інтонуючи, ніби знав, що формулює у свідомості присутніх неназване. — Не існує нічого такого, як інтелект. Мозок людини — це соціальний продукт. Сума впливів, що він здобуває у тих, хто його оточує. Ніхто нічого не винаходить, кожен просто відображає те, що існує в соціальній атмосфері. Геній — це інтелектуальний сміттяр, захланний накопичувач ідей, украдених у суспільства, якому вони за правом належать. Усі думки — крадені. Якщо ми покладемо край приватним статкам, матимемо чесний розподіл багатства. Якщо покінчимо з генієм, отримаємо чесний розподіл ідей.

— Ми тут говоримо про справи чи жартуємо одне з одним? — запитав Фред Кіннан.

Всі обернулися до нього. Це був м’язистий чоловік із масивними рисами обличчя, яке — завдяки тонким зморшкам, що піднімали кутики рота, — мало постійний натяк на мудрий, сардонічний усміх. Він сидів на бильці крісла, тримаючи руки в кишенях і дивлячись на Моуча іронічним поглядом, наче бувалий у бувальцях полісмен — на магазинного злодія.

— Усе, що я хочу сказати… Що тобі варто призначити у ту Раду стандартизації моїх людей, — сказав він. — Зроби це, брате, інакше пункт перший директиви полетить до собачої матері.

— Звісно, я маю намір ввести до Ради представників робітничого класу, — сухо відповів Моуч. — Так само, як і представників промисловості, різних професій та зрізів…

— Жодних зрізів, — твердо мовив Фред Кіннан. — Тільки представники робітничого класу. Крапка.

— Що за чортівня! — загорлав Оррен Бойл. — Це ж підтасовка!

— Ну, ясно, — погодився Фред Кіннан.

— Але ж це дасть вам важелі впливу на будь-який бізнес у країні!

— А що мені ще потрібно, на вашу думку?

— Це нечесно! — закричав Бойл. — Я за таке не підпишусь! Ви не маєте права! Ви…

— Права? — невинно запитав Кіннан. — Хіба ми говоримо про якісь права?

— Але ж існують, зрештою, якісь фундаментальні права на власність, які…

— Слухай, друже, тобі потрібен третій пункт, правда?

— Ну, я…

— Тоді відтепер тобі краще тримати пащу на замку і не згадувати про права на власність. Міцно стули пельку.

— Містере Кіннан, — сказав доктор Ферріс, — не варто вам припускатися цієї старомодної помилки і робити широкі узагальнення. У нас має бути гнучка політика. Не існує абсолютних принципів, які…

— Це можете говорити Джимові Таґґарту, док, — перебив Фред Кіннан. — Я знаю, про що кажу. Це тому, що ніколи не ходив до коледжу.

— Я протестую, — обурився Бойл, — протестую проти вашого диктаторського методу…

Кіннан повернувся до нього спиною і сказав:

— Послухай, Веслі, моїм хлопцям не сподобається перший пункт. Якщо керуватиму я, то примушу їх проковтнути його. Якщо ні, то ні. Тому вирішуй.

— Ну… — мукнув Моуч і замовк.

— Христе-Боже, Веслі, а як же ми? — закричав Таґґарт.

— Приходитимете до мене, коли вам треба буде щось залагодити з Радою, — відповів Кіннан. — Але Радою керуватиму я. Ми з Веслі.

— Ви думаєте, країна з цим погодиться? — закричав Таґґарт.

— Перестаньте себе дурити, — мовив Кіннан. — Країна? Якщо не залишилося жодних принципів — а я думаю, що док правий, їх таки не залишилось, — якщо в цій грі немає жодних правил, і питання лише в тому, хто кого грабує, тоді очевидно, що у мене набагато більше голосів, ніж у вас; робітників більше, ніж решти представників, тому не забувайте про це, хлопці!

— Яке дивне ставлення до заходів, що мають на меті не особисту користь для робітників та різних працівників, а загальне благо усієї громадськості, — зверхньо мовив Таґґарт.

— Добре, — по-дружньому сказав Кіннан, — поговоримо на твоєму жаргоні. Що це за громадськість? Якщо дивитись із огляду на якість — це і не ти, Джиме, і не Оррі Бойл. Якщо з огляду на кількість — тоді це точно я, бо за моїми плечима — сила-силенна робітників, — його посмішка зникла, і в погляді проступили гіркота й утома. — Тільки я не казатиму, що працюю заради блага громадськості, бо знаю, що це не так. Знаю, що я віддаю цих нещасних покидьків у рабство, от і все. Вони теж це знають. Але знають і те, що коли я хочу шахраювати і далі, то повинен час од часу кидати їм якісь крихти, тоді як від вас вони дідька лисого отримали б. Тому, коли вже їм усе одно доведеться скуштувати батога, вони воліють, щоб його тримав я, а не ви — слиняві, сльозливі, солодкомовні покидьки суспільного блага!

Думаєте, що серед вашого кодла, вихованого в коледжах, є один недоумкуватий селюк, якого легко обдурити? Я рекетир, але я це знаю, і мої хлопці — теж; а ще вони знають, що я з ними поділюся. Не від душевної доброти, і ні на цент не більше, ніж захочу, але вони можуть розраховувати принаймні на це. Звісно, іноді мене від цього вивертає, та мене вивертає вже просто зараз, але ж не я збудував цей світ, а ви, тому я просто граю у вашу гру, і гратиму, поки вона триває, хоча для жодного з нас це не триватиме надто довго!

Він звівся. Усі мовчали. Він повільно переводив погляд із обличчя на обличчя і зупинив його на Веслі Моучеві.

— То я отримаю Раду, Веслі? — буденно запитав він.

— Відбір персоналу — це лише технічна деталь, — задоволено відповів Моуч. — Думаю, ми з тобою згодом її обговоримо.

Усі присутні зрозуміли, що це означало: «Так».

— Добре, друже, — сказав Кіннан. Він повернувся до вікна, сів на підвіконня і закурив.

З якоїсь незрозумілої причини всі решта дивилися на доктора Ферріса, немов сподіваючись, що він підкаже їм напрямок.

— Не хвилюйтеся через цю промову, — м’яко мовив доктор Ферріс. — Містер Кіннан чудовий мовець, але у нього немає чуття практичної реальності. Він не здатен мислити діалектично.

Знову запала мовчанка, тоді несподівано заговорив Джеймс Таґґарт.

— Та мені байдуже. Все це не має значення. Він повинен враховувати стан речей. Усе повинно залишатися таким, як є. Саме таким. Нікому не дозволено нічого змінювати. Крім… — він різко обернувся до Веслі Моуча.

— Веслі, згідно з четвертим пунктом, ми повинні закрити всі дослідницькі відділи, експериментальні лабораторії, наукові фундації та решту установ такого типу. Їх треба заборонити.

— Так, це правильно, — погодився Моуч. — Я про це не подумав. Треба буде дописати кілька рядків на цю тему.

Він видобув звідкілясь олівця і поставив на полях аркуша кілька закарлючок.

— Це покладе край тим виснажливим змаганням, — сказав Джеймс Таґґарт. — Ми перестанемо пнутися, щоб перемогти одне одного в невідомому та невипробуваному. Не хвилюватимемося більше через нові винаходи, що розхитують ринок. Не треба буде викидати грошей на марні експерименти, намагаючись не відставати від амбітних конкурентів.

— Так, — погодився Оррен Бойл. — Нікому не дозволено марнувати грошей на нове, поки у нас стільки всього старого. Ліквідуйте ті кляті дослідницькі лабораторії — що швидше, то краще.

— Так, — сказав Веслі Моуч. — Ми їх позакриваємо. Всі.

– І Державний науковий інститут? — запитав Фред Кіннан.

— О, ні! — відповів Моуч. — Це ж інше. Він урядовий. До того ж, це неприбуткова установа. Її буде достатньо, щоб дбати за науковий прогрес.

— Цілком достатньо, — погодився доктор Ферріс.

— А що станеться з усіма інженерами, професорами та рештою, коли ви ліквідуєте всі лабораторії? — поцікавився Фред Кіннан. — Як вони зароблятимуть собі на життя, адже всі робочі місця та бізнес буде заморожено?

— О, — мовив Веслі Моуч і почухав голову. Тоді повернувся до містера Везербі. — Клеме, додамо їх у список на отримання допомоги з безробіття?

— Ні, — відповів містер Везербі. — Навіщо? Їх замало, щоб здійняти галас. А коли когось замало, то й зважати на них не варто.

— Думаю, — сказав Моуч, повертаючись до доктора Ферріса, — декого з них ти зможеш взяти до себе, Флойде?

— Декого, — повільно, мовби смакуючи кожним складом, відповів доктор Ферріс. — Тих, хто буде здатний до співпраці.

— А що з рештою? — запитав Фред Кіннан.

— Почекають, поки Рада стандартизації придумає, яка з них може бути користь, — сказав Веслі Моуч.

— Що ж вони будуть їсти, поки чекатимуть?

Моуч знизав плечима.

— В часи загальнодержавного надзвичайного стану мусять бути жертви. Нічого не вдієш.

— Ми маємо право це зробити! — раптово закричав Таґґарт, порушуючи застиглу атмосферу. — Нам це потрібно. Нам це потрібно, чи ні?

Відповіді не було.

— Ми маємо право захищати власні засоби існування! — ніхто з ним не сперечався, але він продовжував із надокучливою, благальною наполегливістю.

— Вперше за багато століть ми будемо в безпеці. Кожен знатиме своє місце і свою роботу, а також місце і роботу всіх решти, і ми не залежатимемо від милості кожного випадкового дивака з новою ідеєю. Ніхто не витіснятиме нас із бізнесу, не крастиме наших ринків, не продаватиме нас дешевше від інших, ми не ставатимемо непотрібними.

Ніхто не буде приходити до нас, пропонуючи кляту технологічну новинку, змушуючи вирішувати, чи варто втратити останню сорочку і купити її, чи втратити останню сорочку, не купивши, та дозволивши купити комусь іншому! Нам не доведеться нічого вирішувати. Нікому більше не буде дозволено вирішувати. За всіх буде вирішено все раз і назавжди.

Його погляд благально переходив із обличчя на обличчя.

— Уже достатньо всього винайдено, достатньо для загального комфорту, навіщо їм дозволяти дослідження? Чому ми повинні давати їм щокілька кроків вибивати ґрунт у нас з-під ніг? Чому ми постійно змушені перебувати в непевності? Тільки через кількох невтомних та амбітних авантюристів? Невже ми повинні пожертвувати задоволенням усього людства заради жадоби кількох нонконформістів? Вони нам не потрібні. Ми не потребуємо їх узагалі.

Хотів би я, щоб ми позбулися того поклоніння героям! Герої? Упродовж усієї історії вони не заподіяли нічого, крім шкоди. Вони примушують людство брати участь у диких перегонах без жодної паузи, щоб відновити дихання, без перепочинку, без поблажок, без захисту. Вічно бігти, щоб не відставати від них… Вічно, без кінця-краю… І що? Ми наздоганяємо, а вони знову на кілька років попереду… Не залишають нам жодного шансу… Ніколи не залишали нам шансу…

Його погляд шалено стрибав. Він зиркнув у вікно, потім деінде: не хотів дивитися на білий обеліск удалині.

— З ними покінчено. Ми перемогли. Тепер наш час. Наш світ. Ми захистимо себе, — вперше за багато століть, уперше від початку промислової революції!

— Ну, це, на мою думку, антипромислова революція, — зауважив Фред Кіннан.

— Оце ти в біса хвацько пожартував! — гаркнув Веслі Моуч. — Привселюдно такого казати не можна.

— Не хвилюйся, брате. Привселюдно не казатиму.

— Це все цілковита омана, — мовив доктор Ферріс. — Це твердження породжене неосвіченістю. Всі експерти давно вже визнали, що спланована економіка досягає максимуму виробничої ефективності, а централізація призводить до надіндустріалізації.

— Централізація не дозволяє монополії пускати отруту, — докинув Бойл.

— Що-що? — протяжно перепитав Кіннан.

Бойл не вловив глузливої інтонації й чесно відповів:

— Не дозволяє монополії пускати отруту. Демократизує промисловість. Робить усе доступним для всіх. Наприклад, зараз, коли так бракує залізної руди, хіба є сенс розтринькувати гроші, робочу силу та національні ресурси на те, щоб виплавляти сталь старого зразка, якщо я міг би виготовляти набагато кращий метал? Метал, якого хочуть усі, але ніхто не може здобути. То хіба ж у цьому полягають хороша економіка, соціальна ефективність чи демократичне правосуддя? Чому я не повинен мати можливості виплавляти той метал і чому люди не можуть отримувати його, коли він їм потрібен? Тільки через приватну монополію одного егоїстичного індивідуаліста? Невже ми повинні жертвувати власними правами через його особисті інтереси?

— Припини, брате, — перебив його Фред Кіннан. — Я читав усе це в тих же газетах, що й ти.

— Мені не подобається ваш підхід, — сказав Бойл із раптовою інтонацією праведника; якби це відбувалося у приміщенні якогось бару, його погляд став би безсумнівним провісником бійки. Він сидів зовсім прямо й відчував упевненість завдяки стовпчикам тексту на жовтуватих сторінках, що виринули у свідомості.

— Чи повинні ми марнувати соціальні зусилля на виробництво застарілої продукції за ситуації критичної необхідності? Чи можемо ми дозволити більшості існувати в нужді, тимчасом як дехто не дає нам доступу до кращої продукції та методів? Невже ми дозволимо, щоб нас зупиняли забобони щодо патентованих авторських прав? Хіба ж не очевидно, що приватна промисловість нездатна впоратись із теперішньою економічною кризою? Скільки ще ми збираємося миритись із ганебним дефіцитом ріарден-металу? На нього існує кричущий суспільний попит, який Ріарден не зміг задовольнити.

Коли ми збираємося покласти край економічній несправедливості та особливим привілеям? Чому Ріарден має бути єдиним, кому дозволено виробляти ріарден-метал?

— Мені не подобається ваше ставлення, — сказав Оррен Бойл. — Допоки ми поважаємо права робітників, ми вимагаємо від вас поваги до прав промисловців.

— Яких прав і яких промисловців? — протягнув Кіннан.

— Я схильний думати, — поспішно сказав доктор Ферріс, — що пункт другий, можливо, найважливіший. Нам слід покласти край відставкам та зникненням промисловців. Ми повинні їх зупинити. Це руйнує всю економіку.

— Навіщо вони це роблять? — нервово запитав Таґґарт. — Куди вони всі зникають?

— Ніхто не знає, — відповів доктор Ферріс. — Ми не змогли знайти жодної інформації, жодних пояснень. Але це треба зупинити. Економічне служіння державі в час кризи є таким же обов’язком, що й військова служба. Кожного, хто цього уникає, слід уважати дезертиром. Я рекомендував би запровадити щодо таких людей смертну кару, але Веслі з цим не погодиться.

— Спокійніше, хлопче, — дивним, повільним тоном мовив Фред Кіннан. Він раптово виструнчився, схрестивши руки на грудях і дивлячись на Ферріса так, що всім присутнім стало очевидно: Ферріс запропонував убивати. — Не хочу чути про смертні кари в промисловості.

Доктор Ферріс знизав плечима.

— Немає потреби доходити до крайнощів, — квапливо сказав Моуч. — Ми ж не хочемо нікого лякати. Нам треба, щоб вони були на нашому боці. Наша головна проблема, — чи вони… чи вони взагалі це приймуть?

— Приймуть, — сказав доктор Ферріс.

— Мене трохи непокоять третій і четвертий пункти, — мовив Юджин Лоусон. — Відбирати патенти — нормально. Ніхто не захищатиме промисловців. Але мене тривожить те, що доведеться відбирати авторське право. Це налаштує проти нас інтелектуалів. Це небезпечно. Це питання духовності. Чи означає четвертий пункт, що відтепер не буде ні написано, ні опубліковано жодних нових книжок?

— Так, — сказав Моуч, — означає. Ми не можемо робити виняток для видавничого бізнесу. Це такий само бізнес, як будь-який інший. «Жодної нової продукції» — означає жодної нової продукції.

— Але ж це питання духовності, — повторив Лоусон. У його голосі лунала не раціональна повага, а забобонний трепет.

— Ми не втручаємось ні в чию духовність. Але коли книжку публікують на папері, вона стає матеріальним товаром, а якщо ми зробимо виняток для одного товару, то не зможемо контролювати решту.

— Так, це правда. Але…

— Не будь бовдуром, Джине, — сказав доктор Ферріс. — Ти ж не хочеш, щоб з твоїми трактатами повилазили раптом якісь непокірні наймані писаки і поламали нам усю програму, правда ж? Якщо зараз бодай видихнеш слово «цензура», вони здіймуть страшенний крик. Вони поки що до цього не готові. Та якщо не чіпатимеш духу, а перетвориш усе це на звичайну матеріальну справу, не проблему ідей, а паперу, чорнила, видавничих процесів, ти все гладше провернеш і матимеш певність, що нічого небезпечного не з’явиться друком, не поширюватиметься. А за матеріальні речі ніхто боротись не збирається.

— Так, але… Не думаю, що це сподобається письменникам.

— Та невже? — запитав Веслі Моуч, у погляді якого читалась посмішка. — А ти не забувай про п’ятий пункт: видавці публікуватимуть стільки ж книжок, скільки опублікували протягом Еталонного Року. Нових більше не буде, тож їм доведеться перевидавати — а громадськості купувати — старі. Існує купа вартісних книжок, які несправедливо оминули увагою.

— Ох, — зітхнув Лоусон. Він пригадав, що два тижні тому бачив, як Моуч обідав із Бальфом Юбанком. Лоусон похитав головою й насупився:

– І все ж я хвилююсь. Інтелектуали — наші друзі. Нам їх не можна втрачати. Вони можуть створити нам страшні неприємності.

— Нічого вони не створять, — сказав Фред Кіннан. — Ці ваші інтелектуали перші починають верещати, коли робити це безпечно, але щойно з’являється справжня небезпека — вмить стуляють свої пельки. Вони роками плюють на тих, хто їх годує, — і лижуть руки тим, хто товче їхні слиняві пики. Хіба це не вони віддали всі європейські країни комітетам бовдурів, таким самісіньким, як і в нас? Хіба не вони горланили, мов недорізані, перекрикуючи кожну сигналізацію і відкриваючи замки для горлорізів? А відтоді ви від них чули бодай один писк? Хіба не вони називали себе друзями робітників? Ви хоч колись чули, щоб вони висловлювалися на захист каторжан і концтабірних рабів, проти чотирнадцятигодинного робочого дня та щодо рівня смертності від цинги у народних республіках Європи? Ні. Зате всі ви чули, як вони розпинаються перед нещасними і побитими батогом, що голод — це успіх, рабство — це свобода, катування поглиблюють братню любов, а якщо нещасні цього не розуміють, то страждання — це їхня власна провина, і що у всіх своїх проблемах винні пошматовані тіла у підвалах в’язниць, а не доброзичливі лідери! Інтелектуали? Хвилюватися можна щодо будь-якого іншого типу людей, тільки не стосовно сучасних інтелектуалів: ці проковтнуть будь-що. Я не почуваюся таким спокійним навіть щодо найпаршивішого портового щура зі Спілки вантажників: цей здатен раптово згадати, що він — людина, і тоді я не зможу його контролювати. Але інтелектуали? Ці забули про свою подобу вже надто давно. Думаю, вся ця їхня освіта створена для того, щоб забувати. З інтелектуалами можна робити все, що завгодно. Вони стерплять.

— Цього разу я погоджуюсь із містером Кіннаном, — сказав доктор Ферріс. — Можливо, почуттів його не поділяю, проте з фактами згоден. Веслі, не слід переживати за інтелектуалів. Треба просто кількох із них узяти на зарплату в уряд і змусити проповідувати точнісінько те, про що казав містер Кіннан: що провина лежить на жертвах. Надайте їм помірковано зручні ставки та неймовірно гучні звання, — і вони вмить забудуть про всі свої авторські права і зроблять для вас кращу роботу, ніж цілі загони озброєних офіцерів.

— Так, — погодився Моуч. — Я знаю.

— Мене тим часом непокоїть дещо інше, — задумливо мовив доктор Ферріс. — Ви можете страшенно вляпатись у неприємності з тим «добровільним подарунковим сертифікатом», Веслі.

— Знаю, — понуро погодився Моуч. — Я хотів, щоб із цим нам допоміг Томсон. Але він, мабуть, не може. Насправді ми не маємо юридичної сили відібрати патенти. О, є чимало положень у десятках законів, якими можна це прикрити, але не цілком. Кожен олігарх, який захоче спробувати, матиме чудовий шанс нас перемогти. А ми зобов’язані зберігати видимість законності — інакше населення нас не прийме.

— Саме так, — погодився доктор Ферріс. — Надзвичайно важливо, щоб ці патенти нам було передано добровільно. Навіть якби у нас був закон, що допускає повну націоналізацію, все одно бажано отримати власність у дар. Ми ж хочемо створити в людей ілюзію, начебто вони досі володіють своїми правами на приватну власність. Більшість із них гратиме за нашими правилами. Вони підпишуть дарчі. Треба лише здійняти галас про те, що це патріотичний обов’язок, а той, хто відмовляється — король жадоби. Вони підпишуть. Але… — і він замовк.

— Знаю, — сказав Моуч. Він дедалі відчутніше нервувався. — Думаю, знайдеться кілька старомодних негідників, які відмовляться; але, оскільки вони не будуть достатньо видатні, ніхто їх не почує, їхні власні друзі та знайомі відвернуться від них, вважаючи егоїстами, тому вони не становитимуть загрози. Ми й так відберемо у них патенти, а ті хлопці не матимуть мужності та грошей, щоб розпочати таку пробну справу. Тільки… — Моуч замовк.

Відкинувшись на спинку крісла, Джеймс Таґґарт мовчки спостерігав. Він починав насолоджуватися бесідою.

— Так, — сказав доктор Ферріс, — я теж про це думаю. Думаю про певного олігарха, здатного розірвати нас на шматки. Чи постанемо ми знову з цих шматків — складно сказати. Тільки Господові відомо, що може статися у такий істеричний час і за такої делікатної ситуації. Кожна дрібниця може порушити рівновагу. Знищити всю виконану роботу. І якщо існує хтось, хто у цьому зацікавлений, — він це зробить. Зможе зробити і зробить. Він знає справжні проблеми, він знає про речі, яких не можна озвучувати, — і сам не боїться робити це. Він має небезпечну, фатальну зброю. Це наш найзапекліший суперник.

— Хто він? — запитав Лоусон.

Доктор Ферріс завагався, знизав плечима і відповів:

— Невинний чоловік.

Лоусон нічого не розумів.

— Про що і про кого йдеться?

Джеймс Таґґарт усміхнувся.

— Про те, що жодну людину неможливо знезброїти, якщо вона без гріха, — сказав доктор Ферріс. — Якщо немає того, що вона сама вважає власним гріхом. Якщо людина бодай раз украла десять центів, їй можна закинути пограбування банку і вона це прийме. Прийме будь-яку недолю, вважатиме, що на краще не заслуговує. Якщо у світі недостатньо провини, нам слід її створити. Якщо ми навчимо людину, що дивитися на весняні квіти — погано, вона повірить нам і тоді зможемо робити з нею, що заманеться. Людина себе не захищатиме. Вважатиме себе не достойною захисту. Не буде боротись. Але для нас небезпечний той, хто живе згідно з власними стандартами. Небезпечна людина з чистою совістю. Така людина нас переможе.

— Ви про Генрі Ріардена? — надзвичайно чистим голосом запитав Таґґарт.

Через ім’я, якого ніхто не бажав називати, кімната занурилась у раптову тишу.

— А що, коли про нього? — обережно запитав доктор Ферріс.

— Ох, та нічого, — мовив Таґґарт. — Але якщо ви маєте на думці саме його, то я просто хочу сказати, що можу віддати вам Генрі Ріардена. Він усе підпише.

За неписаними правилами їхньої особливої мови, всі присутні розуміли — з огляду на його тон, — що Таґґарт не блефує.

— Боже, Джиме! Ні! — видихнув Веслі Моуч.

— Так, — сказав Таґґарт. — Я теж був уражений, довідавшись те, про що довідався. Такого я не очікував. Усе, що завгодно, тільки не це.

— Радий чути, — обережно сказав Моуч. — Це конструктивна інформація. Вона справді може дуже багато коштувати.

— Дуже багато, це правда, — задоволено погодився Таґґарт. — Коли ви плануєте запровадити свою директиву?

— Нам слід діяти швидко. Жодної інформації щодо директиви не повинно вислизнути. Я очікую, що ви всі усвідомлюєте конфіденційність почутого. Думаю, вже за кілька тижнів ми зможемо це на них скинути.

— Чи не здається вам, що бажано було б — перед тим, як усі елементи буде остаточно заморожено, — узгодити залізничні тарифи? Я міркую про їхнє зростання. Невелике зростання життєво необхідне.

— Ми з вами це обговоримо, — по-дружньому проказав Моуч. — Усе можна влаштувати.

Він обернувся до решти. Обличчя Бойла мляво провисло.

— Треба опрацювати чимало деталей, одначе я впевнений, що наша програма не наразиться на значні проблеми.

Голос та манера Моуча знову стали такі, ніби він звертається до громадськості. Він видавався жвавим і майже радісним.

— Траплятимуться ще недопрацьовані моменти. Якщо не спрацює одне, спробуємо інше. Шлях проб і помилок — єдине прагматичне правило дії. Будемо пробувати. Якщо виникатимуть труднощі, пам’ятайте: вони тимчасові. Триватимуть, лише поки триває надзвичайний стан.

— Скажіть, — поцікавився Кіннан, — а як може закінчитися надзвичайний стан, коли ніщо не рухатиметься?

— Не треба цих теорій, — нетерпляче кинув Моуч. — Ми змушені мати справу з ситуацією моменту. Не варто хвилюватися через несуттєві деталі, поки ми чітко бачимо загальні контури нашої політики. Влада належить нам. Ми зможемо залагодити будь-яку проблему та відповісти на будь-яке запитання.

Фред Кіннан реготнув:

— Хто такий Джон Ґолт?

— Не кажіть цього! — закричав Таґґарт.

— У мене запитання щодо сьомого пункту, — мовив Кіннан. — У ньому сказано, що всі зарплати, ціни, прибутки, дивіденди, надходження і таке інше залишаться такими, як у день оприлюднення директиви. Це стосується також і податків?

— О, ні! — закричав Моуч. — Як ми можемо наперед передбачити, скільки коштів потребуватимемо в майбутньому?

Кіннан, здавалося, посміхався.

— Що? — заревів Моуч. — Що смішного?

— Та нічого, — сказав Кіннан. — Я просто запитав.

Моуч відхилився на спинку свого крісла.

— Хочу сказати, що я дуже ціную вашу сьогоднішню присутність та висловлені думки. Це було дуже корисно.

Він нагнувся вперед, щоб зазирнути в календар на столі, завмер так на якусь мить, граючись олівцем. Потім олівець опустився і обвів якусь дату.

— Директива десять двісті вісімдесят дев’ять набуде чинності вранці першого травня.

Всі схвально закивали. Ніхто не дивився на свого сусіда.

Джеймс Таґґарт звівся на ноги, підійшов до вікна і відхилив штору, що закривала білий обеліск.

Прокинувшись, Даґні вразилася, що над нею стримлять шпилі незнайомих будівель на тлі блідо-блакитного осяйного неба. Далі побачила перекручений шов тонкої панчохи на власній нозі, відчула дискомфорт у скручених м’язах талії й усвідомила, що лежить на дивані у власному офісі, годинник на столі показує шосту п’ятнадцять, а перші сонячні промені посріблюють краї хмарочосів за вікном. Останнє, що вона пам’ятала, — як упала на диван, щоб перепочити якихось десять хвилин. За вікном тоді було геть чорно, а на годиннику — третя тридцять.

Вона звелась, почуваючи неймовірне виснаження. У сяйві ранку увімкнена лампа на столі мала жалюгідний вигляд. Промені падали на гори документів з безрадісними незавершеними завданнями. Намагалася не думати про роботу бодай іще кілька хвилин, поки пленталась до ванної і хлюпала пригорщами холодної води собі в обличчя.

Виснаження минуло, щойно вона знову повернулася до кабінету. Хоч би яка ніч передувала ранкові, Даґні завжди відчувала, як усередині негайно піднімається тихе захоплення: в тілі наростає пружна енергія, у голові — спрага діяльності, адже це був початок дня, дня з її життя.

Вона подивилась униз, на місто. На вулицях іще було порожньо, завдяки чому вони здавалися ширші, ніж зазвичай, і в сяйливій чистоті весняного повітря ці вулиці начебто чекали на обіцянку величі, яка вже за годину повинна була запульсувати, втілившись у рух. Календар навпроти повідомляв: 1 травня.

Даґні сіла на стіл, усміхаючись усупереч неприємним побічним ефектам своєї роботи. Вона ненавиділа недочитані звіти, але ж це була частина її обов’язків, це були її залізниця і її ранок. Вона закурила, думаючи про те, що закінчить завдання ще до сніданку, вимкнула лампу і присунула до себе папери.

Тут були звіти головних менеджерів, керівників кожного з чотирьох регіонів залізничної системи Таґґартів, набраний на папері відчай через зламане устаткування. Був звіт про аварію на головній лінії біля Вінстона, Колорадо. Новий бюджет із відділу експлуатації, оновлений бюджет, відповідно до зростання тарифів, якого Джимові вдалося домогтися минулого тижня. Вона намагалася проковтнути роздратування, викликане повною безнадією бюджетних даних: усі ці підрахунки було здійснено на підставі припущення, що об’єми вантажів не зміняться, тому зростання тарифів забезпечить їм додаткові надходження наприкінці року. Даґні знала, що тоннаж вантажів лише зменшуватиметься, що зростання тарифів суттєво нічого не змінить, а під кінець року їхні збитки будуть більші, ніж будь-коли.

Відірвавши погляд від документів, вона трохи здивувалася, побачивши, що на годиннику вже дев’ята сорок п’ять. Даґні вловлювала звичний рух і голоси у вестибюлі — це сходилися працівники. Було дивно, що ніхто досі не зайшов до неї у кабінет, чому мовчить телефон. Зазвичай о цій порі навколо вже вирувала бізнесова гарячка. Зиркнула на календар. На ньому зазначалося, що о дев’ятій ранку до неї мали телефонувати з чиказького автомобільного заводу МакНіла щодо нових вантажних вагонів, яких у «Таґґарт Трансконтиненталь» очікували вже впродовж півроку.

Даґні клацнула вимикачем внутрішнього комутатора, щоб викликати секретарку. Дівчина відповіла, спантеличено зойкнувши:

— Міс Таґґарт! Ви там, у своєму кабінеті?

— Я знову тут ночувала. Не планувала, але так вийшло. До мене телефонували з автомобільного заводу МакНіла?

— Ні, міс Таґґарт.

— Коли зателефонують, негайно з’єднайте їх зі мною.

— Так, міс Таґґарт.

Вимикаючи комутатор, Даґні впіймала себе на враженні, що в голосі дівчини вчувається щось дивне: він був неприродно напружений.

Вона відчула легке запаморочення від голоду і подумала, що їй варто спуститися вниз по чашку кави, але треба було ще переглянути звіт від головного інженера, тому Даґні закурила ще одну цигарку.

Головний інженер був на виїзді. Він наглядав за реконструкцією основної лінії — її зміцнювали ріарден-металом із «Лінії Джона Ґолта». Даґні визначила ділянки, що найдужче потребували відновлення. Розгортаючи звіт, вона відчула шок і неймовірну злість, прочитавши, що інженер зупинив роботу на гірській ділянці у Вінстоні, Колорадо. Він рекомендував змінити плани: рейки, що їх збиралися використати для Вінстона, інженер радив перекинути на гілку з Вашингтона до Маямі. Свою позицію він обґрунтовував так: минулого тижня на цій гілці потяг зійшов із рейок, тож містер Тінкі Голловей, який разом із друзями їхав із Вашингтона, на три години запізнився. Головному інженерові повідомили, що містер Голловей був надзвичайно засмучений. Хоча суто з технологічних міркувань — ішлося далі у звіті — колія маямської гілки була в кращому стані, ніж зазначена ділянка у Вінстоні, але не можна забувати про соціальний аспект: маямською гілкою подорожував значно важливіший клас пасажирів. Тому головний інженер пропонував не квапитися відновлювати колію у Вінстоні й рекомендував пожертвувати менш важливою гірською секцією заради гілки, на якій «Таґґарт Трансконтиненталь» не міг дозволити собі створювати невигідного враження.

Даґні читала, люто викреслюючи знаки олівцем на полях аркуша, і думала, що її перший обов’язок цього дня — зупинити це конкретне божевілля.

Задзвонив телефон.

— Що? — запитала, хапаючи слухавку. — Автомобільний завод МакНіла?

— Ні, — відповіла секретарка. — Сеньйор Франциско д’Анконія.

Якусь мить Даґні приголомшено дивилася на слухавку.

— Добре. З’єднуйте.

І відразу почула голос Франциско.

— Бачу, що ти все одно в офісі, — сказав він. Його голос звучав глузливо, рішуче, напружено.

— Де б іще я мала бути?

— Як тобі нові обмеження?

— Які обмеження?

— Мораторій на розум.

— Про що ти?

— Ти що, не бачила сьогоднішніх газет?

— Ні.

Запала мовчанка. Потім знову повільно пролунав його голос, трохи змінений, серйозний:

— Даґні, тобі краще поглянути.

— Добре.

— Я тобі згодом зателефоную.

Вона поклала слухавку і перемкнулася на комутатор.

— Принесіть мені газету, — звернулася до секретарки.

— Так, міс Таґґарт, — похмуро відповіла та.

Увійшов Едді Віллерс і поклав газету на її стіл. Вираз його обличчя був такий, як і тон Франциско: завчасне повідомлення про якусь незбагненну катастрофу.

— Ніхто з нас не хотів першим тобі про це повідомляти, — тихо мовив він і вийшов.

Коли за кілька хвилин Даґні підвелася з-за столу, вона почувалась так, ніби цілком контролює своє тіло, хоча зовсім не була певна, що воно існує. Здавалось, її щось підняло на ноги, і тепер вона стояла, не торкаючись до підлоги. Кожен предмет у приміщенні вона бачила аномально чітко і водночас не бачила нічого навколо, але знала, що змогла б розгледіти павутинку, якби в цьому була необхідність, так само, зрештою, як змогла б із упевненістю сомнамбули пройтися краєчком даху. Вона не знала, що дивиться на кімнату очима людини, яка втратила вміння сумніватися та розуміти сумнів. Усе, що залишилося, — це простота цілісного сприйняття єдиної мети. Вона не знала, що це відчуття насильства всередині, яке водночас сприймалося за нерухомий та незнайомий внутрішній спокій, було насправді силою цілковитої впевненості; а ця лють, від якої тремтіло все тіло, лють, яка — з однаково пристрасною байдужістю — робила її готовою когось убити чи померти самій, насправді була виявом любові до прямоти, єдиної любові, якій Даґні віддала все своє життя.

Тримаючи в руці газету, вона вийшли з кабінету і рушила коридором. Перетинаючи вестибюль, знала, що до неї звернені обличчя всіх працівників, але Даґні наче відділяла від них товща років.

Вона йшла коридором, рухаючись швидко і без щонайменшого зусилля, знаючи, що її ноги, мабуть, торкаються до підлоги, але вона цього не відчуває. Даґні не знала, скільки приміщень вона перетнула, перш ніж опинилася в Джимовому кабінеті, не знала, чи траплялись на її шляху якісь люди. Вона знала напрям і знала, які відчиняти двері, щоб, неоголошеною, увійти до кімнати і наблизитися до столу.

Коли Даґні зупинилася перед ним, газета була згорнута в рулон. Вона шпурнула її братові в обличчя. Газета вдарилась об його щоку і впала на килим.

— Джиме, я звільняюсь, — сказала Даґні. — Я не буду ні рабом, ні наглядачем рабів.

Його зойку вона вже не чула — звук змішався з гепанням дверей, які зачинялися за нею.

Повернулась до свого кабінету і, перетнувши вестибюль, жестом покликала Едді.

Спокійно та чітко промовила:

— Я звільнилася.

Він мовчки кивнув.

— Не знаю поки, що робитиму у майбутньому. Піду собі геть — все осмислювати і вирішувати. Якщо хочеш зі мною, я буду в будиночку у Вудстоці.

То була стара мисливська хатинка, схована в лісі Беркширських гір. Даґні успадкувала її від батька і давно вже там не бувала.

— Я хочу з тобою, — прошепотів він. — Я хочу звільнитись, але… але не можу. Не можу себе змусити.

— Тоді зробиш мені послугу?

— Звісно.

— Не повідомляй мені нічого про залізницю. Не хочу про неї чути. Нікому не кажи, де я, крім Генка Ріардена. Якщо він запитає, розкажи про хатинку і як туди дістатись. Але більше нікому. Не хочу нікого бачити.

— Добре.

— Обіцяєш?

— Так.

— Коли я вирішу, що робити далі, я дам тобі знати.

— Я чекатиму.

— Це все, Едді.

Він знав, що кожне слово чітко відміряне і що нічого іншого зараз не може бути сказано. Хитнув головою, наче передаючи таким чином решту невимовленого, а потім вийшов із кабінету.

Вона побачила на столі звіт головного інженера і подумала, що повинна нарешті розпорядитися, щоб він продовжив відновлювати ділянку у Вінстоні, але пригадала, що це більше не її проблема. Болю Даґні не відчула. Вона знала, що біль з’явиться пізніше, що це буде больова агонія, яка рватиме її на шматки, і що теперішнє заніміння — це спочинок, даний їй не після, а перед, щоб вона встигла підготуватись і витримати. Але це не має значення. Якщо від мене цього вимагають, то я витримаю, — подумала Даґні.

Вона сіла за стіл і зателефонувала Ріарденові на його завод у Пенсільванії.

— Привіт, найдорожча, — сказав він. Генк промовив це так просто і чітко, мовби саме тому, що це було справжнє і правильне, а він мусив дотримуватися всього реального, всього чіткого.

— Генку, я звільнилась.

— Розумію, — здавалося, він цього очікував.

— Ніхто до мене не приходив, не було жодного руйнівника, можливо, його взагалі ніколи й не було. Не знаю, що робитиму далі, але я мушу звідси забратися, щоб упродовж певного часу нікого з них не бачити. Потім вирішу. Я знаю, що ти не можеш зараз зі мною поїхати.

— Ні. У мене є два тижні, протягом яких, як вони сподіваються, я підпишу дарчу. Я хочу бути тут, коли ці два тижні минуть.

— Хочеш, щоб протягом цих двох тижнів я була з тобою?

— Ні. Для тебе все це гірше, ніж для мене. Ти не маєш як із ними боротись. А я маю. Мабуть, я навіть радий, що вони це зробили. Все ясно і все остаточно. Не хвилюйся за мене. Відпочинь. Для початку відпочинь від цього всього.

— Так.

— Куди ти збираєшся?

— У село. До моєї хатинки в Беркширах. Якщо захочеш мене побачити, Едді Віллерс пояснить, як туди дістатись. За два тижні я повернусь.

— Можна тебе попросити про послугу?

— Так.

— Не повертайся, поки я по тебе не приїду.

— Але я хочу бути тут, коли все станеться.

— Залиш це на мене.

— Хоч що б вони з тобою зробили, я хочу, щоб зі мною зробили те саме.

— Залиш це на мене. Найдорожча, невже ти не розумієш? Думаю, зараз я найбільше хочу того, чого й ти: не бачити нікого з них. Але я мушу на певний час тут залишитися. Тому мені буде легше, якщо я знатиму, що, принаймні, ти для них недосяжна. Хочу, щоб у моїй свідомості була бодай одна точка, на яку я зможу опертися. Це потриває зовсім недовго, — потім я по тебе приїду. Ти розумієш?

— Так, любий. Бувай.

Легко аж невагомо вона покидала свій кабінет, ідучи вздовж довгих коридорів «Таґґарт Трансконтиненталь». Ішла, дивлячись уперед, її кроки вистукували чіткий та неквапливий ритм остаточності.

Даґні високо тримала голову, а на її обличчі відображались і подив, і прийняття, і невимушеність.

Вона перетнула величезний вестибюль Термінала. Побачила статую Натаніеля Таґґарта. Але не відчула ні болю, ні докору, а тільки повноту любові, тільки почуття, що вона приєднається до нього, — не в смерті, а в тому, що було його життям.

Першим зі «Сталі Ріардена» звільнився Том Колбі, майстер прокатного стану, керівник профспілки. Протягом десяти років він слухав, як уся країна ганить його, начебто він створив «кишенькову спілку» й ніколи не конфліктував із керівництвом. Це правда: у конфліктах не було потреби. Ріарден виплачував вищу заробітну платню, ніж вимагали решта профспілок країни. За це він вимагав — і отримував — найкращу робочу силу, яку тільки можна було знайти.

Коли Том Колбі сказав йому, що звільняється, Ріарден просто кивнув, нічого не запитуючи і не коментуючи.

— Я і сам не працюватиму за таких умов, — тихо додав Колбі, — і не допомагатиму втримувати на роботі людей. Вони мені довіряють. Не збираюся бути козлом, який веде отару на забій.

— Як ви зароблятимете на життя? — запитав Ріарден.

— Я заощадив достатньо, мені вистачить десь на рік.

— А далі?

Колбі знизав плечима.

Ріарден подумав про хлопця зі злими очима, який уночі, немов злочинець, видобував вугілля. Він подумав про всі ті темні дороги, алеї, всі задвірки країни, де відтепер найкращі чоловіки за законами джунглів пропонуватимуть свої послуги в обмін на випадкову роботу під чесне слово. Він думав про кінець тієї дороги.

Том Колбі, здавалося, знав, про що він думає.

— Ви недалекі від того, щоб опинитися там же, де я, містере Ріарден, — сказав він. — Збираєтеся відписати їм свій розум?

— Ні.

— А далі?

Ріарден знизав плечима.

Колбі дивився на нього своїми проникливими очима, що, здавалося, виблякли через оторочку з сажі та темне від вогню печей обличчя.

— Вони вже стільки років стверджують, що ми з вами вороги, містере Ріарден. Але це не так. Ми з вами на одному боці. На протилежному — Оррен Бойл і Фред Кіннан.

— Я знаю.

Годувальниця ніколи не заходив до кабінету Ріардена, ніби відчуваючи, що не має на це права. Він завжди чекав назовні, щоб побачитись із ним. Директива прикріпила його до цієї роботи, він став офіційним псом-наглядачем на заводі, який не допускає недостатнього чи надмірного виробництва. За кілька днів він із рішучим виразом обличчя перепинив Ріардена у проході між двох рядів мартенівських печей.

— Містере Ріарден, — сказав він. — Я хотів сказати вам: коли захочете вдесятеро перевищити квоту на виробництво ріарден-металу, сталі або чавуну, будь-чого, і таємно продавати будь-кому та за будь-яку ціну… Я хотів вам сказати, щоб ви так і робили. Я про все подбаю. Я підтасую записи в бухгалтерських книгах, підроблю звіти й офіційні підтвердження, отримаю фальшиві свідчення, брехатиму під присягою, тож ви не хвилюйтеся, не виникне жодних проблем!

– І навіщо вам таке робити? — усміхаючись, запитав Ріарден. Але його усмішка розтанула, коли він почув, як хлопець пристрасно відповів:

— Тому що я хочу бодай раз зробити щось порядне.

— Це не порядний спосіб… — почав, було, Ріарден, але різко замовк, усвідомивши, що таки спосіб, єдиний спосіб, який ще залишився; він усвідомлював, через які складні інтелектуальні переплетіння довелося пройти хлопцеві, щоб зіпсувати зіпсоване і дійти осяяння.

— Мабуть, це неправильне слово, — сором’язливо сказав хлопець. — Знаю, що воно якесь дерев’яне і старомодне. Я не те мав на думці. Я хотів сказати… — і він раптом у розпачі вибухнув неймовірною люттю:

— Містере Ріарден, та ж вони не мають права таке робити!

— Що робити?

— Забирати у вас ріарден-метал.

Ріарден усміхнувся і з відчайдушним жалем до хлопця сказав:

— Забудьте про це, Не-Абсолюте. Немає жодних прав.

— Я знаю, що немає. Але я… Я про те, що вони не можуть таке зробити.

— Чому ні? — він не переставав усміхатися.

— Містере Ріарден, не підписуйте дарчої! Не підписуйте її з принципу.

— Я не підписуватиму. Хоча немає жодних принципів.

— Я знаю, що немає.

Він говорив це страшенно серйозно, зі щирістю сумлінного учня:

— Я знаю, що все відносно, що ніхто не може нічого знати напевно, і що причини — ілюзія, бо не існує жодної реальності. Але я кажу лише про ріарден-метал. Не підписуйте дарчої, містере Ріарден. Мораль чи не мораль, принципи чи ні, просто не підписуйте, бо це неправильно!

Більше ніхто не згадував про директиву в присутності Ріардена. Новою сторінкою у житті заводу стала тиша. Коли Генк з’являвся у майстернях, із ним ніхто не розмовляв; до того ж, він помітив, що між собою робітники теж не говорять. Відділ кадрів не отримав жодної офіційної заяви про звільнення. Але щоранку на роботу не з’являвся один, інколи — двоє робітників, і більше вони не приходили. Їхні домівки були порожні, мешканці — зникали. Відділ кадрів, як того вимагала директива, не повідомляв про ці зникнення. Натомість Ріарден почав помічати серед робітників незнайомі обличчя — скривлені, побиті обличчя людей, які довго не мали роботи, і чув, як їх називали іменами тих, хто покинув завод. Запитань Генк не ставив.

Тиша панувала у всій країні. Ріарден не знав, скільки промисловців пішли у відставку і зникли 1 та 2 травня, покинувши свої заводи напризволяще. Серед власних клієнтів він нарахував із десяток, включно з МакНілом із чиказького автомобільного заводу. Про решту нічого не можна було довідатися. Газети не подавали жодних звітів.

Перші шпальти раптом зарясніли повідомленнями про весняні повені, аварії на дорогах, шкільні пікніки та золоті весілля.

У власному домі Генка теж було тихо. Ще в середині квітня Ліліан вирушила подорожувати Флоридою. Ця неочікувана забаганка вразила його. Вперше за весь час їхнього шлюбу вона поїхала кудись сама. Філіп панічно його уникав. Мати дивилася на Ріардена з докорою та подивом. Вона нічого не казала, але щоразу в його присутності вибухала плачем, поводячись так, ніби її сльози — це найважливіша з усіх тих катастрофічних подій, наближення яких вона передбачала.

Вранці 15 травня Ріарден сидів за столом в офісі, під ним і навколо розлігся його завод. Генк милувався барвами диму, що піднімався до чистого блакитного неба. Серед розмаїття кольорів був дим прозорий, наче хвилі розжареного повітря, і ставав видимим тільки завдяки тремтінню споруд позаду нього; були смуги червоного диму і мляві колони жовтого, а також легкі, мінливі спіралі блакитного, вже не кажучи про густі та пружні кільця, які швидко рухалися, скидаючись на згорнуті сувої атласу, що переливаються на літньому сонці перламутрово-рожевим відтінком.

На столі задеренчав дзвінок, і міс Айвз сказала:

— Прийшов доктор Флойд Ферріс, містере Ріарден, без попереднього узгодження.

Незважаючи на офіційність формулювання, її тон приховував запитання: «Мені його викинути геть?»

Обличчям Ріардена пробіг легкий натяк на здивування, що не надто відрізнявся від байдужості: він не очікував саме цього посланця. Спокійним тоном Генк мовив:

— Запросіть його увійти.

Прямуючи до столу, доктор Ферріс не посміхався. Його вираз демонстрував усвідомлення, що він має причини посміхатися, тому вирішив утриматися від очевидного.

Сів навпроти столу, не чекаючи на запрошення. Поклав на коліна свій портфель. Ферріс поводився так, наче слова були зайві, тому що його повторна поява в цьому офісі досить промовиста і без слів.

Ріарден мовчав, терпляче очікуючи.

— Оскільки остаточний термін для підписання дарчого сертифіката збігає сьогодні опівночі, містере Ріарден, — почав доктор Ферріс тоном продавця, який звертається до клієнта з особливою люб’язністю, — я прийшов, щоб отримати ваш підпис.

Він замовк, показуючи всім виглядом, що тепер ситуація вимагає відповіді.

— Продовжуйте, — сказав Ріарден. — Я слухаю.

— Так, мабуть, мені слід пояснити, — погодився доктор Ферріс. — Ми хочемо отримати ваш підпис уже зараз, щоб повідомити про цей факт у новинах. Дарчу програму впроваджено доволі гладко, проте досі є кілька впертих індивідуалістів, які відмовилися ставити свої підписи; це дрібні рибки, їхні патенти не мають вирішальної цінності, але ми не можемо дозволити їм бути вільними; це принципово, ви ж розумієте. Ми думаємо, що вони чекають на ваш приклад. У вас багато послідовників, містере Ріарден, значно більше, ніж ви здогадувалися. Ви не знали б навіть, як такою кількістю скористатись. Ось чому повідомлення про ваш підпис позбавить їх останніх сподівань на опір, і вже о дванадцятій ночі з’являться останні підписи, й ми за графіком завершимо нашу програму.

Ріарден знав, що якби доктор Ферріс мав хоча б найменший сумнів щодо його згоди поставити підпис, він ніколи не виголосив би цієї промови.

— Продовжуйте, — незворушно мовив Ріарден. — Ви не закінчили.

— Ви знаєте — і продемонстрували це під час судового засідання, — чому так важливо, щоб ми отримували власність за добровільною згодою жертв. — Доктор Ферріс розкрив свій портфель. — Ось дарчий сертифікат, містере Ріарден. Ми його заповнили, вам залишається тільки поставити знизу свій підпис.

Аркуш, що він його поклав перед Ріарденом, був схожий на невеликий диплом про закінчення коледжу. Текст було набрано старосвітським шрифтом, а конкретні дані внесено на друкарській машинці. У документі йшлося про те, що він, Генрі Ріарден, цим засвідчує передачу державі всіх прав на металевий сплав, відомий за назвою «ріарден-метал», і відтепер його зможе виробляти кожен, хто цього запрагне, а називатиметься він, згідно з рішенням представників народу, «дивовижним металом».

Дивлячись на документ, Ріарден міркував: цікаво, надрукувавши цей текст на напівпрозорому зображенні Статуї Свободи, його творці свідомо знущалися з почуття гідності чи просто недооцінювали інтелект своїх жертв?

Він повільно перевів погляд на доктора Ферріса.

— Ви б тут не з’явилися, — сказав він, — якби не підготували проти мене якоїсь особливої мерзоти. Якої?

— Безперечно, — погодився доктор Ферріс. — Я сподівався, що ви це зрозумієте. Ось чому багатослівні пояснення зайві.

Він знову розчахнув свій портфель.

— Хочете побачити цю особливу мерзоту? Я приніс кілька зразків.

Жестом шулера, який одним порухом кисті розкриває ціле віяло карт, він виклав перед Ріарденом стосик лискучих фотографій. Це були копії з готельних та мотельних реєстрів, де Ріарденовим почерком вписано імена містера та місіс Смітів.

— Ви, звісно ж, знаєте, — м’яко мовив доктор Ферріс, — але, може, хочете переконатись остаточно, що нам відомо: місіс Дж. Сміт — це міс Даґні Таґґарт.

Ферріс анічогісінько не побачив на Ріарденовому обличчі. Ріарден не схилився над світлинами, він дивився на них із понурою допитливістю, наче з перспективи певної віддаленості відкривав щось незнане про Даґні та про себе.

— Ми маємо значну кількість додаткових доказів, — сказав доктор Ферріс і кинув на стіл фотокопію чека на рубіновий кулон від ювеліра. — Вам не цікаво було б побачити заяви під присягою, зроблені швейцарами житлового будинку та нічними клерками? Там немає нічого для вас нового, крім кількості свідчень людей, які знають, де саме ви ночували в Нью-Йорку протягом останніх двох років. Вам не слід судити їх суворо. Цікава особливість таких епох, як наша, — що люди починають боятися повідомляти речі, про які хотіли б повідомити, а коли їх запитують, вони бояться мовчати про речі, що їх воліли б ніколи не розголошувати. Цього і слід було очікувати. Але ви вразились би, дізнавшись, хто найперший дав нам підказку.

— Я це знаю, — відповів Ріарден. Жодної особливої реакції в його голосі не чулось. Подорож до Флориди все розставила на свої місця.

— Особисто вам ця інформація жодним чином не зашкодить, — зауважив доктор Ферріс. — Ми знали, що, завдавши кривди особисто вам, не примусимо здатись. Ось чому я чесно кажу: вам це не зашкодить. Це зашкодить тільки міс Таґґарт.

Зараз Ріарден дивився просто на нього, але докторові Феррісу чомусь здавалося, що це спокійне, замкнене обличчя віддаляється від нього дедалі дужче.

— Коли звістка про ваш роман пошириться з одного кінця країни в інший, — продовжував доктор Ферріс, — за що візьмуться такі майстри пліток, як Бертрам Скаддер, вашій репутації вона не завдасть жодної шкоди. Якщо не враховувати кількох зацікавлених поглядів та кількох піднятих брів у добре обставлених вітальнях, ви легко відбудетеся. Від чоловіків завжди чекають таких вибриків. Навпаки, це навіть зміцнить вашу репутацію. Для жінок навколо вас з’явиться аура романтичної чарівливості, а серед чоловіків додасть вам певного престижу: вам заздритимуть через таку незвичайну перемогу. Але уявляти те, що станеться з міс Таґґарт, з її незаплямованим іменем, її репутацією, недосяжною для скандалів, її особливою позицією жінки у суворому чоловічому бізнесі, що з нею станеться, що саме вона побачить в очах кожного, з ким перетнеться, що почує від тих, із ким співпрацює, — уявляти все це ви будете самі. І вирішувати.

Ріарден не відчував нічого, крім застиглості та дивовижної ясності. Здавалось, якийсь голос суворо каже йому: «Настав той час. Сцену освітлено — тепер дивись». І він, оголений серед цього яскравого світла, тихо й урочисто чекав, позбувшись усякого страху, болю, сподівань, не маючи за собою нічого, крім бажання знати.

Доктор Ферріс не сподівався, що Ріарден заговорить так повільно та беземоційно, ніби промовляючи якесь абстрактне судження, та ще й не звертаючись до слухача:

— Але ж усі ваші підрахунки зведені на тому факті, що міс Таґґарт — цнотлива жінка, а не шльондра, якою ви збираєтесь її назвати.

— Так, звісно, — погодився доктор Ферріс.

– І що наші стосунки означають для мене значно більше, ніж звичайний роман.

— Авжеж.

— Якби ми з нею були тією мерзотою, якою ви намагаєтеся нас виставити, ваш розрахунок не подіяв би.

— Ні, не подіяв би.

— Якби наші стосунки були такі порочні, якими ви хочете їх показати, ви б не могли нам зашкодити.

— Ні.

— Ми були б тоді для вас недосяжні.

— Так.

Ріарден звертався тепер не до доктора Ферріса. Він бачив довгий ланцюжок людей, що пронизував цілі століття, починаючи від Платона, і бачив нащадка та остаточний плід розвитку цього ланцюжка — некомпетентного дрібного професора із зовнішністю альфонса та душею бандита.

— Колись я давав вам шанс приєднатися до нас, — сказав доктор Ферріс. — Ви відмовились. А тепер можете побачити наслідки. Як чоловік вашого рівня інтелекту думав, що граючи чесно, він зможе перемогти, — я навіть уявити не можу.

— Але якби я до вас приєднався, — сказав Ріарден тим же нейтральним тоном, ніби говорив не про себе, — то що корисного мав би з Оррена Бойла?

— Чорт забирай, та у світі не бракує різних слабаків, яких можна обібрати!

— Таких, як міс Таґґарт? Як Кен Данаґґер? Як Елліс Ваятт? Як я?

— Як кожен, хто вирішив поводитися непрактично.

— Ви про те, що жити на світі — це непрактично?

Він не знав, чи доктор Ферріс йому відповів. Він більше не слухав. Він бачив нерішучу пику Оррена Бойла зі щілинами поросячих очиць, розпухле обличчя містера Моуена, який уникав дивитись як на співрозмовника, так і на факти. Уявляв, як вони виконують послідовність дій: різкими рухами, наче мавпа, яку навчили копіювати ланцюжок м’язових скорочень, щоб виготовити ріарден-метал, не маючи ні знань, ні здатності зрозуміти, що відбувалося в експериментальній лабораторії «Сталі Ріардена» протягом десяти років пристрасті, відданості й болісної наполегливості. Правильно, що тепер вони називають його «дивовижним металом», бо ті десять років і той хист, із яких був народжений ріарден-метал, справді дивовижні; дивовижним — ось яким вони його бачили: невідомий результат незнаної причини, вияв природи, що його неможливо пояснити, але можливо помацати, як будь-який інший вияв природи — камінь або рослину: «Невже ми дозволимо більшості відчувати потребу, поки меншість ховатиме від нас найкращі продукти і методи?»

«Якби я не знав, що моє життя залежить від мого розуму та моїх зусиль, — подумки звертався він до ланцюжка чоловіків, що простягався крізь століття, — якби я не зробив своєю найвищою моральною метою розвивати найкращі зі своїх зусиль, найповніше проявляти можливості мого розуму, щоб підтримувати й розвивати своє життя, ви нічого не змогли б у мене відібрати, нічого такого, що сприяло б вашому існуванню. Щоб скривдити, ви використовуєте не гріхи мої, а мої чесноти, і самі визнаєте це, оскільки від них залежить ваше життя, оскільки ви їх потребуєте, оскільки ви не намагаєтеся знищити моїх досягнень, а прагнете ними заволодіти».

Він пригадав, як цей альфонс від науки казав: «Нам потрібна влада — і це не жарти. Ваші колеги були скнарами, але ж ми знаємо їхні дієві прийоми».

«А нам не потрібна була влада, — подумки звернувся Ріарден до духовних предків альфонса, — і ми не жили коштом тих, кого прокляли. Вміння створювати ми вважали чеснотою, а величину чеснот — мірою винагороди людини. Ми не наживалися на явищах, які вважали злом: не потребували банківських грабіжників для того, щоб функціонували банки, злодіїв — щоб процвітали наші домівки, а вбивць — щоб вони захищали наші життя. Вам потрібні були продукти людських умінь — і водночас ви проголошували, що вміння творити — це егоїстичне зло, тому робили так, щоб міра людської продуктивності була мірою втрат цієї людини. Ми жили згідно з тим, що вважали добром, і карали те, що вважали злом. Ви живете завдяки тому, що засуджуєте, називаючи злом, і самі знаєте, що покаране вами насправді є добром».

Він пригадав собі формулу покарання, що її збиралася застосувати стосовно нього Ліліан, у потворність якої він не міг повірити, — і побачив її тепер неймовірно чітко, як систему мислення, спосіб життя, світогляд. Ось у чому вона полягала: у покараннях, які могли відбуватися тільки завдяки чеснотам жертви; у винайденні ріарден-металу — як підстави, щоб цей метал відібрати; у тому, що честь Даґні та глибину їхніх почуттів одне до одного було використано, як інструмент шантажу; шантажу, проти якого розбещені люди мають імунітет; у мільйонах людей із Народних Європейських Республік, яких утримували в рабстві, прикувавши їхньою ж волею до життя, їхньою енергією, виснаженою у примусовій праці, їхнім вмінням годувати своїх господарів, системою утримання заручників, їхньою любов’ю до власних дітей, дружин та друзів: ці любов, вміння і задоволення були поживою для погроз та приманкою для перекручень, ця любов була зрощена зі страхом, вміння — з покаранням, амбіції — з конфіскацією, шантаж тут був законом, тому за таких умов можлива була тільки втеча від болю, але аж ніяк не подорож до задоволення; а як єдиний стимул для зусиль та єдина винагорода за досягнення — цих людей утримували в рабстві, прикувавши притаманною їм волею до життя і тієї радості, що вони знаходили. Ось яким був кодекс, прийнятий світом, а ключ до цього кодексу крився у розумінні, що завдяки йому людська любов до існування перетворювалася на коло тортур, тому тільки людина, яка нічого не могла запропонувати, нічого й не боялася, бо чесноти, що зазвичай уможливлюють повноту існування, та цінності, що надають цьому існуванню сенсу, ставали засобами знищення людини: найкращі її риси ставали інструментами агонії, тому життя людини виявлялося цілком непрактичним.

«Твій кодекс — це кодекс життя, — почув Ріарден незабутній голос. — Який же кодекс у них?»

«Чому світ прийняв це?» — думав він. Як можуть жертви схвалювати кодекс, згідно з яким навіть сам факт існування цих жертв робить їх винними?.. І раптом потужний внутрішній вибух примусив його знерухоміти. Він сидів, переживаючи несподіване просвітлення: хіба ж і він цього не робив? Хіба він не схвалив цей кодекс самоосудження? Даґні та глибина їхніх почуттів одне до одного… Шантаж, від якого захищені лише розпусники… Хіба ж і він колись не називав це розпустою? Хіба він не був перший, хто кидав їй в обличчя принизливі слова, що ними тепер її погрожують закидати публічно? Хіба він не визнав провиною найвище щастя, яке йому випало зазнати?

«Ви не допускаєте у своєму сплаві навіть одного відсотка домішок, — казав йому незабутній голос, — чому ж допускаєте їх у власному моральному кодексі?»

— Ну, то як, містере Ріарден? — пролунав голос доктора Ферріса. — Тепер ви мене розумієте? Ми отримаємо метал чи зробимо зі спальні міс Таґґарт публічне місце?

Доктора Ферріса Ріарден не бачив. З надзвичайною чіткістю, що променем висвітлювала перед ним кожну загадку, він пригадав той день, коли вперше побачив Даґні.

Це було кілька місяців по тому, як вона стала виконавчим віце-президентом «Таґґарт Трансконтиненталь». Протягом певного часу він скептично сприймав чутки, що залізницею керує сестра Джима Таґґарта. Того літа, коли його дедалі більше дратували затримки з їхнього боку та протиріччя щодо чергового замовлення рейок для нового відрізку їхньої колії (Таґґарт спершу зробив замовлення, а потім почав його змінювати та відкладати), хтось порадив поговорити з Джимовою сестрою, щоб отримати бодай якесь уявлення про лінію поведінки «Таґґарт Трансконтиненталь». Він зателефонував до її офісу, призначив зустріч і наполіг, щоб вона відбулася того ж дня. Її секретарка сказала, що міс Таґґарт саме збирається на місце прокладення нового відрізку між Нью-Йорком та Філадельфією, на станції Мілфорд, але якщо він захоче, то може під’їхати просто туди. На зустріч він вирушив із відчуттям обурення: йому не подобалися бізнес-леді, з якими випадало зустрічатися; до того ж, Генк вважав, що залізниці — це не той бізнес, із яким варто гратися жінкам. Він очікував побачити зіпсовану спадкоємицю, яка використовувала своє ім’я і стать замість умінь і навичок, надмірно випещену жінку з вискубаними бровами, схожу на керівницю універмагом.

Він вийшов із останнього вагона далеко від самої станції Мілфорд. Навколо звивалися запасні колії, а вантажні вагони, крани, парові екскаватори спускались від головного шляху схилом яру, де чоловіки готували дорожнє полотно для нового відрізка. Він рушив стежкою між запасних колій до будівлі станції. Аж раптом зупинився.

Серед нагромадження техніки, на даху вагончика, стояла дівчина.

Вона дивилась угору, здійнявши голову, пасма скуйовдженого волосся тріпотіли на вітрі. Її простий сірий костюм, мов тонке металеве покриття, окреслював тендітне тіло на тлі залитого сонячним світлом неба. В її постаті була легкість і розкута точність, характерна для зарозумілої та самовпевненої людини. Пильним та цілеспрямованим поглядом компетентної особи, яка насолоджується власними обов’язками, вона спостерігала за роботою. Здавалося, наче це — її місце, її момент і її світ, ніби насолода — її природний стан; її обличчя було осяяне живим, активним розумом. Це була юна дівчина з устами жінки, яка, здавалося, не усвідомлювала власного тіла і сприймала його, як справний інструмент, готовий слугувати її меті у будь-який бажаний спосіб.

Якби Ріарден ще мить тому запитав себе, якою повинна бути жінка, він відповів би, що й гадки не має. Але, дивлячись на неї, зрозумів, що саме такий образ і носив у собі впродовж багатьох років. Але він не дивився на неї, як на жінку. Він забув, де і з якою метою перебуває, натомість відчув дитячу радість цього моменту, насолоду неочікуваного та невиявленого; з захопленням усвідомив, як рідко йому випадало бачити щось таке, що подобалося по-справжньому, цілком і повністю. Ріарден дивився на неї з легкою усмішкою, як дивився б на скульптуру чи ландшафт, відчуваючи чисту насолоду споглядання, кришталеве естетичне задоволення, якого ніколи ще не зазнавав.

Неподалік проходив стрілочник, і Ріарден, вказуючи на неї, запитав:

— Хто це?

— Це Даґні Таґґарт, — відповів той.

Ріарден відчув, що слова застрягли йому поперек горла. Відчув, як подих перекрило внутрішнім струменем, що повільно розпливався вниз усім тілом, несучи з собою обважнілість, виснажливу важкість, яка залишала йому тільки одну можливість. Надзвичайно чітко він усвідомлював, де перебуває, як звати цю жінку, усвідомлював усе, що означало її ім’я, але всі ці обставини було відсунуто кудись на периферію; вони тиснули на нього, поки він стояв у центрі, становлячи суть і сенс цього кола, а його єдиною реальністю було бажання володіти цією жінкою, негайно, тут, на даху вагончика, у сонячному промінні, заволодіти нею ще до того, як між ними пролунає бодай слово на знак привітання й початку знайомства, тому що ця дія була б найпромовистіша і вони обоє на неї давно заслуговували.

Жінка обернулася. Її погляд повільно накреслив у повітрі дугу, зустрівся з його поглядом і зупинився. Він був переконаний, що Даґні зрозуміла значення його погляду, що він прикував її увагу, хоча жінка і не сформулювала це для себе самої.

Вона перевела погляд — і Ріарден побачив, що Даґні розмовляє з чоловіком, який стоїть біля вагона і щось занотовує.

Ріардена вразили одночасно два моменти: його повернення до реальності та руйнівне відчуття провини. За якусь мить він пережив те, чого не може уповні пережити жоден чоловік — і вижити після цього: відчуття ненависті до себе — ще жорстокіше через те, що якась частина його відмовлялась це прийняти, тому інша відчувала ще гострішу провину. То не була послідовність слів, а радше приголомшливий вердикт емоцій, що повідомляв: оце і є його суть, у цьому полягає його зіпсованість; сороміцька хіть, якої він ніколи не міг подолати, накрила його у відповідь на саме лише споглядання краси, ще й виявилася незбагненно потужною; і єдиний спосіб звільнитись, який він мав, — це приховати жагу, а себе зневажати, але поки він і ця жінка живі, позбутися бажання він не зможе.

Не знав, скільки часу стояв там, не знав, яких руйнувань завдав йому той проміжок часу. Єдине, чого він міг дотриматися, — це рішення, що вона про це ніколи не повинна довідатись.

Ріарден зачекав, поки Даґні спустилася на землю, а чоловік із нотатками пішов геть. Потім наблизився до неї і холодно мовив:

— Міс Таґґарт? Я Генрі Ріарден.

— О! — вона ледь затнулась, і вже цілком природним тоном продовжила. — Вітаю вас, містере Ріарден.

Він знав, хоч і не хотів собі зізнаватися, що та її пауза зумовлена відчуттям, схожим на те, що він пережив: вона була рада, що обличчя, яке їй сподобалося, належить чоловікові, яким Даґні могла захоплюватися. Коли він почав говорити про справи, то робив це так різко, як ніколи не дозволяв собі ні з ким із клієнтів-чоловіків.

І ось тепер, у спогадах споглядаючи дівчину на даху вагона і бачачи на своєму столі дарчий сертифікат, Ріарден відчув, що те минуле і ця реальність зіткнулися між собою, сплавляючи докупи всі дні та сумніви, яких він зазнав у цьому проміжку часу; в сяйві вибуху, в момент, коли проявився остаточний підсумок, він побачив відповідь на всі свої запитання.

Ріарден подумав: «Чи винен я? Винен дужче, ніж здогадувався, значно більше, ніж мені здавалося того дня; винен у страшному злі: я визнавав за провину найкраще в собі. Я проклинав той факт, що мої розум і тіло — одне ціле, і що тіло моє відгукувалося на те, що розум вважав цінним. Я проклинав той факт, що насолода — осердя існування, рушійна сила кожної живої істоти, що вона є потребою тіла так само, як і метою духу, що тіло моє — це не лантух бездушних м’язів, а інструмент, здатний подарувати досвід найвищого задоволення, єднаючи плоть із тілом. Це вміння, яке я проклинав і вважав ганебним, робило мене байдужим до хвойд, а натомість давало єдину жагу у відповідь на велич жінки. Ця жага, яку я проклинав і вважав безсоромною, виникала не від погляду на її тіло, а через знання, що ця чарівна форма відповідає побаченому духові. Я жадав не тіла її, а її особистості. Не дівчиною в сірому я прагнув володіти, а жінкою, яка керує залізницею. Але я прокляв уміння тіла виражати мої почуття, я скривдив її, бо проклинав найвищий дар, який міг їй дати; так само, як прокляв свій талант вкладати власний розум у ріарден-метал; так само вони прокляли мене за хист робити матерію слугою власних потреб. Я прийняв їхній кодекс і повірив, як вони навчили мене, що цінності духу повинні залишатися безсилою тугою, не висловленою в діяльності, не перекладеною на реальність, тим часом, як життя тіла мусить бути жалюгідним, безсенсовим, принизливим дійством, а тих, хто намагається ним насолоджуватися, слід затаврувати, як ницих тварин.

Я порушив їхній кодекс, але потрапив у пастку, поставлену на мене, пастку кодексу, створеного для того, щоб бути зламаним. Я не пишався своїм бунтарством, приймав його, як провину, не проклинав їх, бо проклинав себе, не проклинав їхнього кодексу, бо проклинав існування, а власне щастя ховав, мов ганебну таємницю. Я повинен був жити у щасті відкрито, повноправно: зробити її своєю дружиною, якою вона й була насправді. Але я затаврував своє щастя як зло, і її змусив нести його, як безчестя. Те, що вони хочуть із нею зараз зробити, я вже зробив. Я це уможливив.

Я зробив це через жаль до наймерзеннішої з жінок. Це теж було їхнім кодексом — і я прийняв його. Я вірив, що одна особа може мати безоплатні обов’язки перед іншою. Я вірив, що мій обов’язок — любити жінку, яка нічого мені не давала, яка зрадила все, заради чого я жив, яка вимагала власного щастя ціною мого. Я вірив, що любов — це якийсь статичний дар; коли його отримуєш, то не можеш заслужити повторно; так само, як вони вірили, що багатство — це статична власність, що її можна відібрати й утримувати при собі без будь-яких зусиль. Я вірив, що любов — як грошовий подарунок, а не винагорода, що її слід заслужити; так само, як вони вірили, що мають право вимагати незаслуженого багатства.

Вони вірили, що їхні потреби дозволяють претендувати на мою енергію, а я вірив, що її нещасливе життя дозволяє претендувати на моє життя. Із жалю, а не зі справедливості я пережив десять років самокатувань. Я поставив жалість вище за власне сумління — і це осердя моєї провини. Я скоїв цей злочин, сказавши їй: «За всіма моїми стандартами збереження нашого шлюбу — це злісне шахрайство. Але мої стандарти — не твої. Твоїх я не розумію і ніколи не розумів, але приймаю їх».

І ось вони, лежать на моєму столі — стандарти, що я їх прийняв, не розуміючи; ось її спосіб мене любити, хоч я ніколи не вірив у її любов, хоч і намагався її поділяти. Ось остаточний результат незаслуженого. Я думав, що чинити несправедливість цілком виправдано, якщо страждатиму тільки я. Але ніщо не може виправдати несправедливості.

Це мені кара за те, що я приймав огидне зло самознищення як належне. Я думав, що буду єдиною жертвою.

Натомість приніс у жертву наймерзеннішим серед людей найшляхетнішу жінку. Коли людина діє на засадах жалю, а не справедливості, вона карає добро і чинить на користь злу. Коли людина рятує винного від страждань, вона примушує страждати невинного. Від правосуддя не втечеш, у всесвіті ніщо не може бути незаслуженим і неоплаченим, ні стосовно матерії, ні коли йдеться про дух, і якщо винні не платять, доводиться платити невинним.

Ні, не дрібні мисливці за багатством перемогли мене — я сам це зробив. Не вони позбавили мене зброї — я сам її покинув. Брати участь у цій битві можна тільки з чистими руками, адже єдина перевага ворога криється у виразках людського сумління, а я прийняв кодекс, згідно з яким вважав силу своїх рук гріхом та ганьбою».

— То ми отримаємо метал, містере Ріарден?

Генк подумки поглянув на дівчину на вагоні зі свого місця за столом, на якому лежав дарчий сертифікат. Він запитав у себе, чи зможе передати той осяйний стан, якого щойно зазнав, інтелектуальним грабіжникам і злодіям із преси. Чи зможе й надалі допускати, щоб карали невинних? Чи зможе дозволити їй прийняти позицію, яку він обрав?

Чи зможе він ігнорувати ворожий кодекс, якщо ганьба стосуватиметься її, а не його, весь бруд кидатимуть на неї, а не на нього; якщо боротись доведеться їй, тоді як його помилують? Чи зможе він допустити, щоб її існування перетворилося на пекло, яке він не зможе з нею розділити?

Він сидів нерухомо, не зводячи з неї внутрішнього погляду. «Я люблю тебе…» — подумки промовив до дівчини на вагоні. Ці слова втілювали сенс пережитої ним чотири роки тому миті; він відчував те урочисте щастя, яким вони сповнювалися, хоча й знав, що повинен був сказати їх уперше ще тоді.

Він опустив погляд на дарчий сертифікат. «Даґні, — подумав він, — ти б не дозволила мені цього зробити, якби знала; ти зненавидиш мене, коли довідаєшся, але я не можу допустити, щоб ти виплачувала мої борги. Вся провина — на мені, я не перекладу свого покарання на твої плечі. Навіть якщо тепер у мене нічого не залишиться, я вже й так багато маю: я бачу істину, я вільний від їхньої провини, я можу залишатися невинним перед самим собою; я знаю, що правий, правий цілком і вперше, до того ж, я не зраджу заповіді свого кодексу, якої ніколи не порушував: бути людиною, яка платить за себе сама».

«Я люблю тебе…» — знову промовив він до дівчини на даху вагона, відчуваючи, як до його чола торкається літнє сонце. Здавалося, він теж стоїть просто неба на вільній землі, не маючи нічого, крім себе самого.

— Ну, містере Ріарден? Підписувати будете? — повторив доктор Ферріс.

Ріарден перевів на нього погляд. Він забув про Ферріса, не знав навіть, чи весь цей час Ферріс щось говорив, переконував чи просто мовчки чекав.

— А, це? — запитав Ріарден.

Він взяв ручку і, навіть не глянувши, легковажним жестом мільйонера, який підписує чек, написав своє ім’я біля підніжжя Статуї Свободи і штовхнув дарчий сертифікат на протилежний край столу.