Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або

Розділ ІІІ Доброчесний шантаж

— Котра година?

«Змарнована», — подумав Ріарден, а вголос сказав:

— Не знаю. Дванадцятої ще немає, — і, пригадавши про годинник на зап’ясті, додав:

— За двадцять.

— Я поїду додому потягом, — мовила Ліліан.

Він почув її, але фраза не відразу пробилась до його свідомості крізь огром думок. Стояв із відсутнім поглядом, дивлячись на вітальню номера, куди кілька хвилин тому подружжя піднялось ліфтом із вечірки. За мить він автоматично відреагував:

— О цій годині?

— Ще не так пізно. Чимало потягів їде.

— Ти, звісно, можеш залишитися тут.

— Ні, я волію повернутися додому.

Він не сперечався.

— А ти, Генрі? Ти збираєшся сьогодні повертатися додому?

— Ні, — і додав: — У мене тут завтра ділові зустрічі.

— Як хочеш.

Вона струсила з плечей свою вечірню накидку, підхопила її на руку і рушила до дверей його спальні, але зупинилася.

— Ненавиджу Франциско д’Анконію, — напружено мовила вона. — Нащо йому було приходити на вечірку? І невже він не знав, що краще тримати рот на замку, — принаймні до завтрашнього ранку?

Він не відповів.

— Це страхітливо — до чого він довів свою компанію. Звісно, він усього лише зіпсований плейбой, і все ж статок такого масштабу — відповідальність, існують межі недбальству, яке людина може собі дозволити!

Він поглянув на її обличчя: воно було якось дивно напружене, риси загострились, зробивши її старшою.

— Він зобов’язаний перед своїми акціонерами, хіба ні? Хіба ж не так, Генрі?

— Ти не проти, якщо ми не будемо про це говорити?

Вона різко пересмикнула ротом — ніби стенула плечима — і увійшла до спальні.

Він стояв біля вікна, спостерігаючи, як унизу пропливають дахи автомобілів, дозволяючи очам відпочити, поки дар бачити йому не підкорявся. Його розум досі був зосереджений на юрбі, що заповнювала залу поверхами нижче, і на двох постатях у ній. Але так само, як власна вітальня залишалася на периферії його зору, від нього вислизало й розуміння того, що зараз слід було робити. На якусь мить йому вдалось його упіймати (а саме те, що слід зняти з себе вечірній одяг), однак негайно виникла нехіть роздягатись у присутності дивної жінки у спальні, тому наступної миті він знову про все забув.

Ліліан вийшла, ретельно причепурившись, як і тоді, коли щойно сюди прибула. Тісний бежевий костюм для подорожей ефектно підкреслював її фігуру, капелюшок скошено сидів на зачісці, укладеній хвилями. Вона несла валізу, дещо нею похитуючи, мовби намагалась продемонструвати, що здатна її нести.

Він механічно випростав руку і взяв у неї валізку.

— Що ти робиш? — запитала вона.

— Збираюсь відвезти тебе на станцію.

— Ось так? Ти навіть не переодягнувся.

— Яка різниця.

— Ти не мусиш мене супроводжувати. Я цілком здатна сама знайти дорогу. Якщо у тебе завтра ділові зустрічі, краще лягай спати.

Він не відповів, однак підійшов до дверей, притримав їх перед нею і рушив слідом до ліфта.

Їдучи до станції в таксі, вони не розмовляли. У моменти, коли він згадував про її присутність, зауважував, що вона сидить рівно, наче хизуючись досконалістю своєї пози. Ліліан здавалася настороженою, уважною та задоволеною, як людина, яка рано-вранці цілеспрямовано вирушає у подорож.

Таксі зупинилося перед входом до Термінала «Таґґарт Трансконтиненталь». Яскраві лампи затоплювали світлом скляні двері, і втома пізньої години змінювалася раптом на відчуття активної, позачасової впевненості. Ліліан легко вистрибнула з машини, мовивши:

— Ні, ні, не варто виходити, повертайся. Ти повернешся завтра на обід додому — чи тебе чекати наступного місяця?

— Я тобі зателефоную, — сказав він.

Вона помахала йому рукою в рукавичці й розчинилась у світлі входу. Щойно машина рушила, він назвав водієві адресу Даґні.

Коли він увійшов, у помешканні панувала темрява, однак двері до її спальні були прочинені й він почув її голос:

— Привіт, Генку.

Заходячи до спальні, він запитав:

— Ти спала?

— Ні.

Він увімкнув світло. Даґні лежала на ліжку, її голова була підперта подушкою, волосся гладко спадало на плечі; здавалося, вона не рухалась уже впродовж тривалого часу; але обличчя її було безтурботне. Цей суворий комірець блакитної нічної сорочки, що тісно охоплював шию, робив її схожою на школярку, тим часом передня частина сорочки була умисним контрастом до цієї суворості: блідо-голуба вишивка виглядала водночас розкішно, по-дорослому і дуже жіночно.

Він сів на край ліжка — і вона всміхнулася, зауваживши, що сувора офіційність костюму робить Генкові дії такими простими, природними й інтимними. Він усміхнувся у відповідь. Він прийшов, готовий відкинути те прощення, яке вона подарувала йому на вечірці, так, як хтось відкидає послугу від надто щедрого суперника. Замість цього він раптом витягнувся вперед і провів рукою по її чолу, вздовж лінії волосся, жестом заступницької ніжності, з несподіваним відчуттям того, яка делікатна і дитинна вона була, ця його суперниця, що витримувала постійний виклик його моці, а натомість мусила б отримувати від нього захист.

— На тобі СТІЛЬКИ всього, — сказав він, — а я ще більше все ускладнюю.

— Ні, Генку, не ускладнюєш і ти це знаєш.

— Я знаю, що ти достатньо сильна, щоб не дозволити цьому тебе кривдити, але це та сила, розраховувати на яку я не маю права. І все ж роблю це, і не можу натомість запропонувати жодного іншого рішення, жодної компенсації. Можу тільки визнати, що знаю про це, як і про те, що не можу просити у тебе пробачення.

— Немає чого пробачати.

— Я не мав права бути з нею у твоїй присутності.

— Це мене не скривдило. Тільки…

— Що?

— …тільки бачити, як ти страждаєш… було складно.

— Не думаю, що те страждання здатне бодай щось компенсувати, але хоч що я відчував, я не страждав достатньо. Якщо й існує те, чим я гидую, — то це розмовами про власні страждання; вони повинні стосуватися лише мене. Але якщо ти хочеш знати, оскільки ти й так уже це знаєш, — так, то було для мене пекло. І я хотів би, щоб було ще гірше. Принаймні, я не дозволяю собі легко відбутися.

Він промовив усе це твердо, беземоційно, наче відсторонений вердикт самому собі. Вона усміхнулась, сумна і здивована, взяла його руку і притисла до своїх уст, а потім, заперечуючи вердикт, захитала головою, заховавши обличчя в його долоні.

— Що таке? — м’яко запитав він.

— Нічого… — вона звела голову і рішуче сказала:

— Генку, я ж знала, що ти одружений. Я знала, що роблю. Я зробила свій вибір. Ти нічого мені не винен, не мусиш виконувати жодного обов’язку.

Він повільно хитнув головою на знак протесту.

— Генку, я не хочу від тебе нічого, крім того, що ти сам хочеш мені давати. Пам’ятаєш, одного разу ти назвав мене торговцем? Я хочу, щоб ти приходив до мене лише у пошуках насолоди. Допоки бажаєш залишатись одруженим, хоч які в тебе на це мотиви, я не маю права обурюватися. Мій спосіб торгівлі — знати, що радість, яку ти мені даєш, оплачена радістю, яку від мене отримуєш, а не твоїми чи моїми стражданнями. Я не приймаю самопожертви і сама її не чиню. Якби ти попросив мене про більше, ніж ти для мене важиш, я б відмовилась. Якби ти попросив мене відмовитися від залізниці, я б тебе покинула. Якщо коли-небудь насолода одного з нас коштуватиме болю іншого, краще нехай взагалі не буде жодної торгівлі. Угода, за якою один отримує, а інший втрачає, — це шахрайство. В бізнесі так не робиться, Генку. Тому не роби так і у власному житті.

За її словами, наче невиразна звукова доріжка, йому причувалися слова Ліліан. Він бачив, яка між цими жінками пролягає дистанція, бачив різницю в тому, що кожна з них хотіла від нього і від життя.

— Даґні, що ти думаєш про мій шлюб?

— Я не маю права про нього думати.

— Ти ж мусила про це міркувати.

— Я й міркувала… до того, як прийшла у будинок Елліса Ваятта. Відтоді ніколи.

— Ти жодного разу не запитувала мене про це.

– І не буду.

Якусь мить він мовчав, а потім, не зводячи з неї очей, вперше підкреслюючи свою відмову від приватності, яку вона завжди йому гарантувала, промовив:

— Я хочу, щоб ти знала одну річ: я не торкався до неї з часів… візиту до Елліса Ваятта.

— Я рада.

— Ти думала, що я міг?

— Ніколи не дозволяла собі про це думати.

— Даґні, ти маєш на думці, що якби я міг, то ти… і це прийняла б?

— Так.

– І це не було б для тебе чимось жахливим?

— Це було б для мене так жахливо, що я навіть описати не можу. Але якби ти так вирішив, я прийняла б твій вибір. Я хочу тебе, Генку.

Він узяв її руку і підніс до губ. Вона відчула зусилля його тіла, з яким він раптово наблизився, майже впав, притиснувши рот до її плеча. Тоді він потягнув її вперед, потягнув її випростане тіло в блакитній нічній сорочці і вклав на своїх колінах, тримаючи її з виразом серйозної жорстокості — так, наче ненавидів за промовлені слова, і водночас бажав почути їх найдужче на світі.

Він схилив до неї своє обличчя, і вона почула запитання, яке виникало знову і знову під час спільних ночей, упродовж усього року. Воно мимоволі виривалось із нього, наче раптова поломка, і зраджувало постійну, таємну муку:

— Хто був твоїм першим чоловіком?

Вона відхилилась назад, намагаючись від нього відсторонитись, але він не відпускав.

— Ні, Генку, — промовила вона з суворим виразом.

Він коротко усміхнувся напруженими устами.

— Я знаю, що ти ніколи мені не скажеш, але я все одно запитуватиму, — бо ніколи цього не прийму.

— Запитай у себе, чому не приймеш.

Він відповів, повільно ведучи рукою від її грудей до колін, наче підкреслюючи свою владу над нею і водночас її ненавидячи.

— Тому що… Те, що ти дозволяла мені робити… Я не думав, що ти на це здатна, навіть зі мною… Але виявити, що таки здатна, ба більше, що ти дозволяла це іншому чоловікові, що ти хотіла його…

— Ти розумієш, що кажеш? Що ти не приймаєш того, що я тебе хочу, не приймаєш, що я взагалі можу тебе хотіти так, як колись хотіла його.

Стишивши голос, він підтвердив:

— Це правда.

Вона вирвалась від нього, різко викрутившись, звелась на ноги, однак стояла, дивлячись згори вниз і легко всміхаючись.

— Знаєш, яка твоя справжня провина? — м’яко сказала Даґні. — Маючи для цього величезні можливості, ти так і не навчився дарувати собі радість. Надто легко відкидаєш власну насолоду. Ти хочеш нести на собі надто багато.

— Він сказав те саме.

— Хто?

— Франциско д’Анконія.

Він зауважив, що це ім’я її шокувало, тому відповіла трохи запізніло:

— Він сказав це тобі?

— Ми говорили на зовсім іншу тему.

Ще за мить вона спокійно мовила:

— Я бачила, як ти з ним розмовляв. Хто з вас цього разу ображав іншого?

— Ніхто. Даґні, якої ти про нього думки?

— Я думаю, він зробив це навмисно — той розгром, який чекає на нас завтра.

— Я знаю. І все ж — якої ти думки про цю особу?

— Не знаю. Я мала б думати, що він найрозбещеніший тип, якого мені доводилося знати.

— Мала б? Але ти так не думаєш?

— Ні. Я не можу змусити себе до такого переконання.

Він усміхнувся.

— Ось що у ньому дивне. Я знаю, що він брехун, нероба, дешевий гульвіса, найбільш безвідповідально змарнована людська істота, яку я можу собі уявити. І все ж, дивлячись на нього, відчуваю, що якби на світі була людина, якій би я довірив своє життя, це був би він.

Вона охнула.

— Генку, ти хочеш сказати, що він тобі подобається?

— Я кажу, що не знав раніше, що означає «мені подобається цей чоловік», не знав, як тужу за цим, аж поки не зустрів його.

— Господи милий, Генку, та ти на нього запав!

— Так, мабуть, — він усміхнувся. — Чому це тебе лякає?

— Тому що… тому що я думаю, він скривдить тебе у якийсь жахливий спосіб… і що більше всього ти в ньому бачиш, то складніше це буде витримати… і щоб пережити кривду, знадобиться чимало часу, якщо це взагалі вдасться. Я відчуваю, що мушу тебе попередити щодо нього, але не можу, адже не маю в його випадку жодної певності, не знаю навіть, чи він найбільш ница, чи найвеличніша людина на світі.

— Я щодо нього теж не маю жодної певності — за винятком того, що він мені подобається.

— Але подумай тільки, що він накоїв. Він скривдив не Джима та Бойла, а тебе, мене, Кена Данаґґера та решту, тому Джимова банда просто відіграється за це на нас — і тоді станеться нова катастрофа, як той Ваяттів вогонь.

— Так… так, як Ваяттів вогонь. Але мені, здається, байдуже. Що таке нова катастрофа? Все й так розсипається, різниця тільки в тому, станеться це раніше чи пізніше. Все, що нам залишилося, — підтримувати корабель на плаву так довго, як тільки зможемо, а потім піти разом із ним на дно.

— Невже він так себе виправдовував? Він змусив тебе відчути все це?

— Ні. О, ні! Це відчуття минає саме тоді, коли я з ним розмовляю. Дивно те, що саме він примушує мене відчути.

— Що?

— Надію.

Вона кивнула, мимоволі зачудована, знаючи, що й вона відчуває те саме.

— Не знаю, чому, — мовив він. — Але я дивлюся на людей і бачу, що вони зліплені з самого лише болю. А він — ні. І ти — ні. Вся ця жахлива безнадійність навколо — вона розвіюється тільки в його присутності. І тут. Більше ніде.

Вона знову наблизилася, зісковзнула вниз і сіла біля його ніг, притиснувшись обличчям йому до колін.

— Генку, перед нами ще стільки всього… і так багато всього просто зараз…

Він окинув зором форму, яку прийняв блакитний шовк, що огорнув чорну тканину його одягу; Генк схилився і стишено мовив:

— Даґні… Те, що я сказав тобі того ранку в будинку Елліса Ваятта… Думаю, я брехав сам собі.

— Я це знаю.

Крізь сіру дощову мряку можна було розгледіти, про що повідомляє календар над дахами: 3 вересня, година виднілася на іншій вежі — 10:40; саме тоді Ріарден вирушив до готелю «Вейн-Фолкленд». Радіо в таксі пронизливо випльовувало панічні звуки: повідомляли про аварію на підприємстві «Мідь д’Анконій».

Ріарден втомлено оперся об сидіння: катастрофа, здавалося, була всього лише застарілою історією, прочитаною колись давно. Він нічого не відчував, крім того, як незатишно і недоречно перебувати на ранкових вулицях у вечірньому одязі. Він не мав жодного бажання повертатись зі світу, який щойно покинув, у світ, що проступав крізь мряку за шибами таксі.

Повернув ключ у дверях свого готельного номера, сподіваючись якнайшвидше повернутися за стіл і не бачити нічого навколо себе.

До його свідомості дійшло все й одразу: стіл зі сніданком, прочинені двері спальні, де було видно розстелене ліжко, й голос Ліліан, що промовляв: «Доброго ранку, Генрі».

Вона сиділа в м’якому кріслі, в тому ж костюмі, що й учора, тільки без піджака та капелюшка. Свіжість її білої блузки відгонила самовдоволеністю. На столі лежали залишки сніданку. Вона курила, і вся навколишня атмосфера, як і її поза, свідчили про тривалу, терплячу варту.

Поки він нерухомо стояв, вона поволі схрестила ноги і вмостилася зручніше, а потім запитала:

— Генрі, ти нічого не хочеш сказати?

Він стояв, наче військовик в одностроях під час офіційного розслідування, де ознак емоцій не допускалося.

— Говорити слід тобі.

— А ти не спробуєш себе виправдати?

— Ні.

— Не збираєшся благати пробачення?

— Немає жодної причини, з якої ти могла б мені пробачити. Більше нічого не можу додати. Ти знаєш правду. Решта залежить від тебе.

Вона засміялась, простягаючись і тручись лопатками об спинку крісла.

— Невже ти не припускав, що раніше чи пізніше тебе впіймають? — запитала вона. — Якщо такий чоловік, як ти, протягом року зберігає чернечу чистоту, невже я не запідозрю, в чому причина? І водночас як смішно, що твій видатний мозок не зміг запобігти такому легкому викриттю.

Вона махнула рукою на кімнату, на стіл зі сніданком.

— Вчора я була впевнена, що ти не повернешся ночувати. А сьогодні вранці від готельного працівника я довідалась, що протягом останнього року ти не провів у цій кімнаті жодної ночі, — й це не коштувало мені ані зусиль, ані значних коштів.

Він нічого не відповів.

— Чоловік із нержавіючої сталі! — зареготала вона. — Чоловік досягнень і честі — нічим не кращий, насправді, за нас, простих смертних! Вона танцює в кордебалеті чи працює манікюрницею в ексклюзивній перукарні під опікою мільйонерів?

Він мовчав.

— Хто вона, Генрі?

— Я не відповідатиму на це запитання.

— Я хочу знати.

— Ти не дізнаєшся.

— Тобі не здається, що це смішно: грати роль джентльмена, який захищає честь леді, — та взагалі будь-якого джентльмена? Хто вона?

— Я сказав, що не відповідатиму.

Вона знизала плечима.

— Думаю, це не має значення. Для стандартної мети існує лише один стандартний тип. Я завжди знала, що під твоїм аскетичним виглядом криється звичайний, грубий сластолюбець, який не шукає в жінці нічого, крім тваринного задоволення. Я пишаюсь тим, що не давала його тобі. Я знала, що твоє славетне почуття власної гідності одного дня зазнає краху і тебе притягне до себе жінка найнижчого, найдешевшого типу, як це стається з рештою чоловіків, які зраджують своїх дружин.

Вона захихотіла.

— Твоя палка прихильниця, міс Даґні Таґґарт, так злилася, коли я просто натякнула, що її герой не такий чистий, як його нержавіючі, бездоганні рейки. І вона виявилась достатньо наївною, щоб повірити, начебто я підозрюю, що тип жінок, до якого вона належить, приваблює чоловіків, які шукають у стосунках аж ніяк не розуму. Я знала про твою справжню натуру і нахили. Хіба ні?

Він нічого не відповів.

— Чи знаєш, якої я тепер про тебе думки?

— Маєш право осуджувати мене, як завгодно.

Вона засміялась.

— Визначний чоловік, який так зневажав слабаків у бізнесі, котрі оминали гострі кути чи падали на узбіччі, адже вони не відповідали силі його характеру та відданості меті! Що ти відчуваєш тепер?

— Мої почуття не повинні тебе цікавити. Ти маєш право вирішувати, що я мушу зробити. Я погоджусь із будь-якою вимогою, крім однієї: не проси мене припинити.

— Ох, та я б не просила тебе припинити! Я навіть не сподіваюсь, що ти здатен себе змінити. Це твій справжній рівень — під усією саморобною величчю лицаря промисловості, який піднявся завдяки своєму генієві над руднями і дійшов до фраків та коштовних сервізів! Як пасує тобі повертатися додому об одинадцятій ранку в цьому костюмі! Та ти так і не переріс отих своїх копалень, там твоя домівка, — ніхто з вас, доморощених принців касових апаратів, не переріс їх: суботній вечір у салуні на розі, разом із мандрівними торговцями і танцівницями!

— Ти хочеш розлучитися зі мною?

— О, як би тобі цього хотілося! Провернути таку справу було б так вигідно! Невже ти думаєш, я не знаю, що ти хотів розлучитися зі мною вже за місяць після нашого одруження?

— Якщо ти так думала, то чому залишалась?

Вона суворо відповіла:

— Ти втратив право ставити мені це запитання.

— Це правда, — сказав Генк, думаючи, що єдиною можливою причиною, яка виправдовує її відповідь, може бути кохання до нього.

— Ні, я не збираюсь із тобою розлучатися. Невже ти гадаєш, що я дозволю твоєму романові зі шльондрою позбавити мене мого дому, імені, мого соціального статусу? Я збережу від мого життя все, що зможу, все, що не залежить від аж такого низькосортного підґрунтя, як твоя вірність. Не сподівайся марно: я ніколи не дам тобі розлучення. Подобається тобі це чи ні — ти одружений чоловік і таким залишишся.

— Залишусь, якщо це те, чого ти бажаєш.

— Більше того, я не розглядатиму… між іншим, чому б тобі не сісти?

Він продовжував стояти:

— Говори далі, будь ласка.

— Я не розглядатиму ймовірності неофіційного розлучення, такого як сепарація. Ти можеш продовжувати свою любовну ідилію в тунелях та підвалах, де їй і місце, але пам’ятай, що для навколишнього світу я — місіс Генрі Ріарден. Ти завжди проголошував таку перебільшену відданість чесності, тепер ти приречений на життя лицеміра, яким ти насправді і є. Сподіваюся, ти й далі перебуватимеш у будинку, який офіційно належить тобі, але відтепер буде моїм.

— Якщо бажаєш.

Вона розслаблено відкинулась назад, зняла одну ногу з іншої і вмостилася дещо неохайно. Руки чіткими паралелями лежали на бильцях крісла: як у судді, який дозволив собі певну недбалість.

— Розлучення? — холодно засміялась вона. — Невже ти думав, що все буде так просто? Невже думав, що залагодиш усе кількома мільйонами, кинутими мені на утримання? Ти так звик купувати все, що заманеться, за долари, що не здатен збагнути: є речі некомерційні, які не продаються, не надаються до жодного виду торгівлі. Ти не здатен повірити, що може існувати особа, яка не має прив’язаності до грошей. Навіть уявити не можеш, що це означає.

Що ж, доведеться тобі це зрозуміти. Звісно, відтепер ти погоджуватимешся з будь-якою моєю вимогою. Я хочу, щоб ти сидів у своєму офісі, яким так пишаєшся, на своєму коштовному заводі, і вдавав героя, який працює вісімнадцять годин на добу, гіганта промисловості, який підтримує розвиток усієї країни, генія, який стоїть вище посполитої юрби, що ниє, бреше, викорчовує людяність. А потім я хочу, щоб ти повертався додому і зустрічався з єдиною особою, яка знає, чого ти насправді вартий, яка знає справжню ціну твого слова, твоєї честі, твоєї цілісності, твоєї славнозвісної зарозумілості. Я хочу, щоб у своєму власному домі ти зустрічався з єдиною особою, яка тебе зневажає і має на це право. Я хочу, щоб ти дивився на мене щоразу, коли збудуєш нову піч, поб’єш власний рекорд із виплавленого об’єму сталі, почуєш оплески і слова захоплення; щоразу, коли пишатимешся собою, коли почуватимешся чистим, сп’янілим від власної величі. Я хочу, щоб ти дивився на мене щоразу, коли почуєш про чийсь аморальний вчинок, відчуєш злість через людську розбещеність, зневагу до чийогось крутійства, або співчуватимеш людям, які стали жертвою нових урядових пересмикувань; щоб ти дивився і знав: ти — не кращий, не вищий за інших, не існує нічого, що ти маєш право зневажати. Я хочу, щоб ти дивився на мене і думав про долю чоловіка, який намагався звести вежу до самого неба, або про чоловіка, який прагнув злетіти до сонця на крилах, зліплених з воску, або про себе самого, чоловіка, який хотів бути досконалим!

Відсторонено, наче спостерігаючи за чужими думками, Генк виявив, що схема покарання, яку вона намагалась йому насадити, містить дефект, що вже самі засади були неправильні, не кажучи про правильність чи справедливість, і якщо з’ясувати всі практичні прорахунки, вони б цю схему зруйнували. Та він не намагався нічого з’ясовувати. Думка промайнула, наче примітка, зроблена з холодним зацікавленням, до якої слід повернутися колись у майбутньому. Зараз всередині нього не було нічого, щоб відчувати зацікавлення чи відповідати.

Його власний мозок німував, роблячи зусилля, щоб втримати відчуття справедливості правосуддя, яке от-от могло змити приголомшливою хвилею огиди, яка в його очах вимила Ліліан з людської форми, незважаючи на всі заклики до самого себе, що він не мав права таке до неї відчувати. Якщо вона й була відразливою, думав Генк, то з його провини. Таким був її спосіб переживати біль — ніхто не може призначати людській істоті спосіб, у який вона зносить страждання, ніхто не може її за це обвинувачувати, а понад усе не має на це права він, причина цього страждання. Проте в її манері жодних ознак болю він не помічав. Тоді, можливо, потворність була єдиним способом, у який вона спромоглась свій біль заховати, подумав Генк. А тоді вже не думав ні про що інше, тільки про те, щоб витримати цю огиду впродовж кожної наступної миті.

Коли вона замовкла, він запитав:

— Ти закінчила?

— Так.

— Тоді тобі краще зараз сісти на потяг додому.

Коли він автоматично скинув із себе вечірній костюм, то виявив, що його м’язи болять, наче після цілого дня тяжкої фізичної праці. Накрохмалена сорочка була просякнута потом.

У ньому не залишилося ні думок, ні почуттів, нічого, тільки відчуття, породжене їхніми залишками, відчуття тріумфу, викликаного найбільшою перемогою, якої йому доводилось від себе вимагати: те, що Ліліан покинула його готельний номер живою.

Заходячи до офісу Ріардена, доктор Флойд Ферріс мав вигляд чоловіка, такого певного щодо успіху свого починання, що навіть не поскупився на доброзичливу усмішку. Він говорив гладко, приязно та переконливо. Ріарден мав враження, що це була переконливість шулера, який доклав величезних зусиль, щоб запам’ятати всі можливі варіації, схеми, і тепер почувається безпечно, знаючи, що кожна карта на столі — краплена.

— Що ж, містере Ріарден, — сказав він замість привітання. — Я не знав, що навіть такий загартований суспільними обов’язками бувалець, який потис стільки відомих долонь, як я, досі хвилюватиметься від зустрічі з видатним чоловіком, але саме це я зараз відчуваю, вірте чи ні.

— Вітаю, — мовив Ріарден.

Доктор Ферріс сів і заходився розповідати про колір жовтневого листя на узбіччі під час своєї тривалої подорожі з Вашингтона, мета якої — особиста зустріч із містером Ріарденом. Ріарден мовчав. Доктор Ферріс визирнув крізь вікно і повідомив, як надихає його краєвид із заводом Ріардена — одне з найцінніших виробничих підприємств країни.

— Ще півтора року тому ви думали про мою продукцію інакше, — сказав Ріарден.

Доктор Ферріс мимовільно насупився, ніби одна з цяток на схемі з’їхала і мало не зіпсувала йому всю гру, а потім засміявся, мовби відновив її.

— То було півтора року тому, містере Ріарден, — просто сказав він. — Змінюються часи, а з ними змінюються люди — принаймні, розумні. Мудрість полягає в розумінні, що саме пам’ятати, а що — забувати. Постійність не є звичкою розуму, яку варто практикувати або очікувати під час життєвої метушні.

Далі він розвинув цілу промову про те, як немудро дотримуватися постійності у світі, де ніщо не є абсолютним, окрім принципів компромісу. Він говорив серйозно, але в такій повсякденній манері, наче обоє вони розуміли, що це не є головною темою зустрічі. І все ж, дивним чином він говорив не з інтонацією передмови, а радше післямови, наче основну тему залагоджено вже колись давно.

Ріарден дочекався першого ж «ви так не думаєте?» і відповів:

— Попрошу вас назвати ту нагальну справу, задля якої ви попросили про цю зустріч.

Доктор Ферріс якусь мить не міг приховати здивування, він занімів, а потім бадьоро мовив, ніби пригадавши ту неважливу тему, яку можна закрити без жодних зусиль:

— А, ви про це? Це стосувалося дат доставки металу Ріардена до Державного наукового інституту. Нам потрібно п’ять тисяч тонн до першого грудня, а далі ми цілком можемо почекати на решту замовлення до початку наступного року.

Ріарден сидів, мовчки дивлячись на нього протягом тривалого часу. Кожна секунда, що збігала, перетворювала веселі інтонації доктора Ферріса, які досі висіли в повітрі, на цілковито дурнуваті звуки. Коли доктор Ферріс нажахано вирішив, що Ріарден узагалі нічого не скаже, той заговорив:

— Хіба той регулювальник руху в шкіряних штанцях, якого ви сюди прислали, не відзвітувався про розмову зі мною?

— Відзвітувався, містере Ріарден, але…

— Що ви хочете ще почути?

— Але ж це було п’ять місяців тому, містере Ріарден. Після того сталася певна подія, яка переконала мене, що ви змінили думку і не створюватимете нам жодних проблем. Так само, як ми не будемо створювати їх для нас.

— Яка подія?

— Подія, про яку ви знаєте значно краще за мене. Але, розумієте, я теж про неї знаю, хоча вам би цього й не хотілося.

— Що за подія?

— Оскільки це ваша таємниця, містере Ріарден, то чому б їй не залишитися таємницею? Хто сьогодні не має секретів? Скажімо, «Проект Х» — таємниця. Ви ж, звісно, розумієте, що ми могли б отримувати ваш метал, просто купуючи його малими об’ємами через різноманітні урядові установи, які переправляли б його до нас, — і ви не змогли б цьому запобігти. Але через це доведеться залучити занадто багатьох паршивих бюрократів, — усміхнувся доктор Ферріс, знезброюючи своєю щирістю. — О, так, ми настільки ж недолюблюємо одне одного, як і вас, звичайних громадян; довелось би допустити решту бюрократів до таємного «Проекту Х», що цього разу було б украй небажано. Так само, як і будь-яка інформація щодо проекту в газетах, — якщо ми подамо на вас у суд за відмову виконати розпорядження уряду. Та якби вам довелося судитись із іншого приводу, через набагато серйозніше обвинувачення, до якого ні «Проект Х», ні Державний науковий інститут не причетні, й де ви не змогли б оперувати категоріями принципів чи викликати співчуття публіки, — для нас це не становило б жодної незручності, натомість вам коштувало б значно більше, ніж ви можете припустити. Ось чому найпрактичнішим виходом для вас буде зберігати нашу таємницю і дозволити нам зберігати вашу. І я впевнений, ви усвідомлюєте, що ми здатні не дати бюрократам натрапити на ваш слід стільки часу, скільки ви забажаєте.

— Яка подія, яка таємниця і який слід?

— Облиште, містере Ріарден, не будьте дитиною! Чотири тисячі тонн металу Ріардена, який ви передали Кенові Данаґґеру, звісно, — радісно пояснив доктор Ферріс.

Ріарден не відповів.

— Принципи — така перешкода, — усміхаючись, сказав доктор, — і таке марнування часу всіх зацікавлених. Невже вам захочеться бути мучеником в ім’я принципів за обставин, коли ніхто про це не знатиме, тільки ви і я; де ви не матимете шансу бодай слово видихнути на захист принципів, де ви не будете героєм, творцем нового ефектного металу, не зможете протистояти ворогам, чиї дії в очах публіки матимуть незугарний вигляд; обставинах, за яких ви станете не героєм, а звичайним злочинцем, жадібним промисловцем, який обійшов закон заради прибутку, рекетиром із чорного ринку, який переступив державні закони, створені, щоб захищати публічний добробут, героєм без слави та глядачів, який отримає хіба що півколонки у газеті десь на п’ятій шпальті, — невже ви хотіли б стати таким мучеником? Бо зараз лише про це і йдеться: або ви даєте нам метал, або потрапляєте за ґрати на десять років і забираєте з собою свого друга Данаґґера.

Як біолога, доктора Ферріса завжди захоплювала теорія про те, що тварини мають здатність відчувати запах страху. В собі він намагався розвинуте схоже вміння. Спостерігаючи за Ріарденом, дійшов висновку, що він не здасться, оскільки навіть натяку на страх у його поведінці не вловив.

— Хто був вашим інформатором? — запитав Ріарден.

— Один із ваших друзів, містере Ріарден. Власник мідної копальні. Він повідомив нам, що минулого місяця ви замовили додатковий об’єм міді, який перевищує місячну квоту металу Ріардена, який вам дозволено виплавляти згідно з законом. Адже саме мідь — один із інгредієнтів ріарден-металу? Це вся інформація, якої ми потребували. Решту було просто відстежити. Вам не слід обвинувачувати власника копальні. Виробників міді, як вам відомо, зараз так утискають, що їм доводиться пропонувати якусь цінність в обмін на послугу, постанову про «нагальну потребу», що призупиняє кілька директив у його випадку і дає йому хоч трохи перепочити. Особі, якій він продав цю інформацію, було відомо, кому можна продати її найвигідніше: інформацію купив я — в обмін на певні послуги. Отож, всі необхідні докази, так само, як десять наступних років вашого життя, тепер належать мені, — і я пропоную вам угоду. Впевнений, що ви не протестуватимете, адже торгівля — це ваш фах. Можливо, її форма трохи відрізняється від того, якою вона була за вашої молодості, але ж ви розумний продавець, завжди орієнтувались у тому, як отримати перевагу зі зміни обставин, а саме такі сьогоднішні обставини, тому вам нескладно зрозуміти, в чому полягають ваші інтереси, як нескладно буде й поводитися згідно з ними.

Ріарден спокійно сказав:

— За моєї молодості таке називали шантажем.

Доктор Ферріс вищирився:

— Так воно і є, містере Ріарден. Ми увійшли у значно реалістичніші часи.

Однак, подумав Ріарден, існує особлива відмінність між манерою звичайного шантажиста і доктора Ферріса. Шантажист видає ознаки зловтіхи через гріховність своєї жертви, виказує розуміння того, що йдеться про зло, він навіюватиме своїй здобичі погрозу та відчуття небезпеки. Доктор Ферріс нічого такого не виявляв. Він поводився так, ніби це звичайні речі, що дають відчуття безпеки. В його тоні не було зневаги, натомість лунала товариська нота, що для кожного з них передбачала презирство до самого себе. Раптове відчуття, яке змусило Ріардена нахилитися вперед і слухати жадібно та уважно, свідчило, що він от-от намацає наступний крок уздовж стежки, що проступала перед ним.

Побачивши його зацікавлений погляд, доктор Ферріс усміхнувся і привітав себе з тим, що йому вдалось знайти правильний підхід. Тепер він зрозумів: ця гра, схема маркування, відображалась у правильній послідовності. Доктор Ферріс подумав, що деякі люди готові на все, аби тільки не називати власних дій уголос, натомість цьому чоловікові була потрібна чесність, це був суворий реаліст, якого Ферріс і сподівався знайти.

— Ви практичний чоловік, містере Ріарден, — люб’язно промовив доктор Ферріс. — Не розумію, навіщо вам відставати від часу. Чому б не підлаштуватись і не зіграти своєї партії як слід? Ви розумніші, ніж більшість із них. Ви цінна особа, ми вже так довго вас потребуємо, і коли я почув, як ви шили дурня з Джима Таґґарта, то зрозумів, що у нас є шанси. Не переживайте через Джима Таґґарта, він ніхто, він просто дрібна незручність. Потрапив до великої гри. Ми можемо використати вас, а ви можете використати нас. Хочете, щоб ми перекрили шлях Орренові Бойлу? Він добряче нам’яв вам боки. Хочете, ми його трохи обробимо? Це можна влаштувати. Чи, може, хочете, щоб ми тримали на припоні Кена Данаґґера? Погляньте-но, як непрактично ви вчинили. Я знаю, чому ви продали йому метал, — бо потребуєте від нього вугілля. Зрештою ви мало не опинилися у в’язниці, мало не влетіли у велетенський штраф задля того, щоб просто зберегти добрі стосунки з Кеном Данаґґером. І ви називаєте це хорошим бізнесом? Тож домовмося і даймо містерові Данаґґеру зрозуміти: коли він не дотримуватиметься вимог, то опиниться за ґратами, зате ви — не опинитеся, оскільки у вас є друзі, яких не має він, тому відтепер вам не слід хвилюватися щодо постачання вугілля. Отакий сучасний спосіб ведення бізнесу. Запитайте в себе, який спосіб практичніший. І хай що про вас говоритимуть, ніхто ніколи не заперечить, що ви — чудовий бізнесмен і реаліст з холодною головою.

— Так, це про мене, — підтвердив Ріарден.

— Я завжди так думав, — сказав доктор Ферріс. — Ви розбагатіли тоді, коли більшість заможних людей збанкрутували, вам завжди вдавалося перемагати обставини, підтримувати на плаву свій завод і заробляти гроші, тобто власну репутацію, тож і зараз не чиніть непрактично. Навіщо? Поки заробляєш гроші, хіба варто перейматися чимсь іншим? Залиште теорії таким людям, як Бертрам Скаддер, а ідеали — таким, як Бальф Юбанк, і просто будьте собою. Спустіться на землю. Ви не з тих, хто дозволяє сентиментам втручатись у бізнес.

— Ні, — повільно мовив Ріарден. — Не дозволю. Жодних сентиментів.

Доктор Ферріс усміхнувся.

— А вам не здається, що ми про це знали? — сказав він, а тон його свідчив про те, що він намагається вразити свого колегу-злочинця, демонструючи надзвичайну хитрість. — Ми довго вичікували, щоб отримати проти вас якісь козирі. Ви, чесні люди, — справжня проблема, мігрень. Але ми знаємо, що раніше чи пізніше ви послизнетесь, — і це саме те, що нам потрібно.

— Схоже, вам це дає задоволення.

— Хіба я не маю для цього причин?

— Але ж я таки порушив один із ваших законів.

— Ну, а для чого вони існують, на вашу думку?

Доктор Ферріс не помітив того несподіваного виразу на обличчі Ріардена, погляду людини, яка побачила саме те, на що сподівалась.

Доктор Ферріс уже проминув стадію спостерігання. Тепер він зосереджено завдавав останніх ударів тварині, що потрапила в пастку.

— Невже ви справді думали, наче ми прагнемо, щоб тих законів дотримувалися? — запитав Ферріс. — Ми хочемо, щоб їх ламали. Краще вам зрозуміти все правильно: ви виступаєте не проти групи бойскаутів, тому затямте, що зараз не час для красивих жестів. Нам потрібна влада і ми не жартуємо. Ви, хлопці, діяли, як обережні гравці, але ми знаємо досконаліші прийоми, тому краще вам порозумнішати. Керувати невинними людьми неможливо. Єдина влада, доступна будь-якому урядові, — суворе покарання злочинців. А коли злочинців недостатньо, то їх треба створити. Тоді ти просто оголошуєш різні дії злочинами, і люди вже не можуть жити, не порушуючи законів. Кому потрібна держава із законослухняними громадянами? Яка з неї користь? Але просто встанови такі закони, яких не можна ні дотримуватись, ні виконувати, ні інтерпретувати об’єктивно — і ти створиш державу порушників, а потім розбагатієш на їхній провині. Оце система, містере Ріарден, це гра, і щойно ви її зрозумієте, з вами стане значно простіше співпрацювати.

Спостерігаючи за тим, як доктор Ферріс на нього дивиться, Ріарден зауважив раптову судому паніки, наче з колоди на стіл раптом випала некраплена карта, якої доктор Ферріс ніколи досі не бачив.

На Ріарденовому обличчі доктор Ферріс спостеріг вираз осяйного спокою, що виник від раптового усвідомлення давньої темної проблеми; вираз, в якому поєднувалися розслабленість і завзяття. В Ріарденових очах світилась юнацька чистота, а в лінії рота прочитувався легкий натяк на презирство. Хоч що б це означало — а доктор Ферріс не міг розшифрувати, — він був певний одного: на обличчі співрозмовника не видно і сліду провини.

— Докторе Ферріс, у вашій системі є невідповідність, — тихо, майже лагідно, мовив Ріарден. — Практична невідповідність, яка вийде назовні, коли ви судитимете мене за те, що я продав чотири тисячі тонн ріарден-металу Кенові Данаґґеру.

Проминуло двадцять секунд — Ріарден відчував, як вони повільно стікають, — аж доки доктор Ферріс переконався, що почув остаточне рішення.

— Думаєте, ми блефуємо? — гаркнув доктор Ферріс. Його голос раптово набув якості, характерної для голосів тварин, яких він так довго вивчав: здавалося, він вишкірює зуби.

— Не знаю, — сказав Ріарден. — Мені байдуже.

— Невже ви збираєтеся поводитись аж так непрактично?

— Оцінка «практичності» дії, докторе Ферріс, залежить від того, що саме бажає практикувати людина.

— Хіба ви завжди не ставили власних інтересів понад інтересами інших?

— Саме це я зараз і роблю.

— Якщо ви думаєте, ми дозволимо вам уникнути…

— Забирайтеся звідси, будь ласка.

– І кого, на вашу думку, ви обдурюєте? — голос доктора Ферріса майже перетворився на крик. — Час промислових баронів минув! У вас є те, що нам потрібно, а ми маємо дещо проти вас, тому або ви гратимете в нашу гру, або…

Ріарден натиснув кнопку. До кабінету увійшла міс Айвз.

— Міс Айвз, доктор Ферріс збентежився і забув, де у нас вихід, — сказав Ріарден. — Проведіть його, будь ласка.

Він обернувся до Ферріса:

— Міс Айвз — жінка, вона важить сорок п’ять кілограмів, вона не має жодної кваліфікації, натомість надзвичайно ефективна в інтелектуальному плані. Їй ніколи не вдалось би працювати викидайлом у салуні, тільки в якомусь непрактичному місці, — наприклад, на фабриці.

Міс Айвз мала такий вигляд, ніби виконує емоційно нейтральне завдання: скажімо, складає список рахунків про доставку. Вона дисципліновано виструнчилась і з крижаним формалізмом притримувала відчинені двері, поки доктор Ферріс перетинав кімнату, а тоді першою в них вийшла. Доктор Ферріс пішов слідом.

Вона повернулась за кілька хвилин, екзальтовано захлинаючись сміхом.

— Містере Ріарден, — сказала вона, сміючись зі страху за нього, через небезпеку, що над ними нависла, з усього, крім цієї миті тріумфу, — що це ви робите?

Він сидів у позі, якої досі ніколи собі не дозволяв, що обурювала його і здавалася найвульгарнішим символом бізнесмена; він сидів, відкинувшись у кріслі й поклавши ноги на стіл, натомість вона побачила в цьому особливу шляхетність: не зануду-директора, а юного хрестоносця.

— Мені здається, Оуен, я відкриваю новий континент, — радісно відповів він. — Континент, який повинні були відкрити одночасно з Америкою, але не зробили цього.

— Мені треба з вами поговорити, — сказав Едді Віллерс, дивлячись на робітника, який сидів за столом навпроти нього. — Не знаю, чому це мені допомагає, але так воно є — просто знати, що ви мене чуєте.

Було пізно, підземне кафе було освітлене тьмяно, але Едді Віллерс бачив звернені на себе пильні очі робітника.

— Я почуваюсь так, ніби… ніби людської мови більше не існує, — сказав Едді Віллерс. — Таке враження, що якби я закричав посеред вулиці, ніхто б не почув мого крику… Ні, це не зовсім те, що я відчуваю. Радше я відчуваю, наче хтось кричить посеред вулиці, але люди проходять повз нього і до них не долітає жодного звуку. Кричить не Генк Ріарден, не Кен Данаґґер, кричу не я, і все ж, здається, що кричимо ми втрьох… Ви не думаєте, що хтось мав би повстати і захистити їх, але ніхто не зробив цього і не зробить?

Сьогодні вранці було озвучено обвинувачення Ріарденові й Данаґґеру — за нелегальний продаж ріарден-металу. Наступного місяця на них чекає суд. Я був там, в залі суду, у Філадельфії, коли зачитали обвинувальний акт. Ріарден був спокійний; мені весь час здавалося, що він усміхається, але я помилявся.

Данаґґер був не просто спокійний — ще гірше. Він і слова не промовив, просто стояв там, ніби приміщення порожнє… В газетах пишуть, що їх обох слід кинути за ґрати… Ні… Ні, я не тремчу, все гаразд, зараз зі мною все буде добре… Ось чому я й слова їй не сказав, я боявся вибухнути і не хотів, щоб їй було ще складніше, я знав, що вона відчуває… О, так, вона говорила про це зі мною — і не тремтіла, але то було ще гірше; ну знаєте, така жорсткість, коли особа поводиться, ніби нічого не відчуває, і… Слухайте, я коли-небудь казав вам, що ви мені подобаєтесь?

Ви дуже мені подобаєтеся — через оцей ваш погляд. Ви чуєте. Ви розумієте. Що вона сказала? Це було дивно: вона боїться не за Генка Ріардена, а за Кена Данаґґера. Вона сказала, що Ріарден достатньо сильний, щоб усе це витримати, натомість Данаґґер — ні. Не те, щоб йому бракувало сили, просто він не захоче її застосувати. Вона… вона певна, що Кен Данаґґер буде наступний, хто зникне. Піде геть, як Елліс Ваятт і всі решта. Здасться і зникне… Чому?

Ну, вона думає, що річ у зміщенні напруги: економічної та особистої напруги. Щойно вся вага моменту зміщується на плечі однієї людини, ця людина зникає, мов повалена колона. Ще рік тому з країною не могло статися нічого гіршого, ніж втрата Елліса Ваятта. І ми його втратили.

Відтоді, каже вона, почалося щось схоже на дике розгойдування центру тяжіння; ніби вантажне судно почало тонути і вийшло з-під контролю, переходячи від промисловості до промисловості, від людини до людини. Коли ми втрачаємо одного, наступний стає нам відчайдушно потрібним — і його ми невдовзі теж втрачаємо. Що може бути більшою катастрофою, ніж те, що постачання вугілля в нашій державі — в руках таких людей, як Бойл або Ларкін?

У вугільній промисловості не залишилося нікого важливого, крім Кена Данаґґера. Отож, за її словами, він — наче мічений, ніби підсвічений прожектором, ніби його от-от мають зітнути… Чому ви смієтеся? Це може звучати безглуздо, але я думаю, що це правда… Що?.. О, так, вона дуже розумна жінка!.. До того ж, як вона каже, тут ідеться ще про одну річ. Людина мусить дійти до певної психічної стадії — не злості чи відчаю, а дечого набагато, набагато більшого, — перш ніж її обітнуть.

Вона не може пояснити, що це за стан, але ще до пожежі вона знала, що Елліс Ваятт досягнув тієї стадії, знала, що з ним щось станеться.

Коли вона побачила сьогодні в суді Кена Данаґґера, то сказала, що він готовий зустрітися з руйнівником… Так, саме такими словами: він готовий зустрітися з руйнівником. Розумієте, вона думає, що це невипадково. Думає, що за цим є певна система, намір, людина. У нашій країні на волі розгулює руйнівник, який одну по одній обтинає опори, щоб весь уклад завалився нам на голови. Якась безжалісна істота, керована незбагненною причиною… Вона каже, що не дозволить йому дістати Кена Данаґґера. Повторює постійно, що повинна Данаґґера зупинити; вона хоче з ним розмовляти, благати, просити, відновити все, що він втрачає, озброїти його проти руйнівника, як той нагряне. Вона відчайдушно прагне першою дістатися Данаґґера. Він відмовився із будь-ким зустрічатися. Він повертається до Пітсбурґа, до своїх копалень. Але сьогодні — було вже досить пізно — їй вдалося поговорити з ним по телефону, і вона домовилася про зустріч завтра увечері… Так, завтра вона поїде до Пітсбурґа… Так, вона боїться за Данаґґера, страшенно боїться… Ні. Про руйнівника вона нічого не знає. Вона не має жодної гадки про нього, жодних доказів його існування — тільки слід руйнувань. Одначе вона певна: він існує… Ні, вона не може зрозуміти його мети. Каже, ніщо на світі не може його виправдати. Бувають моменти, коли вона відчуває, що прагне відшукати його дужче, ніж будь-кого іншого в усьому світі, дужче навіть, ніж винахідника двигуна. Каже, якщо знайде руйнівника, то, щойно побачить, застрелить його; вона погодилась би заплатити життям, якби могла спершу знищити його власними руками… Бо він — найбільше втілення зла, яке будь-коли існувало: цей чоловік висушує розум світу.

…Здається, часом для неї все це вже занадто — навіть для неї. Не думаю, що вона дозволяє собі зрозуміти, наскільки втомилась. Одного ранку я дуже рано прийшов на роботу і побачив, що вона спить у своєму офісі, на дивані, а над її столом світиться лампа. Вона пробула там усю ніч. Я просто стояв і дивився. Я не розбудив би її, навіть якби вся клята залізниця розлетілася на друзки… Коли вона спала? Ну, вона скидалась на молоду дівчину. Так, ніби була певна, що прокинеться у світі, де ніхто її не скривдить, ніби не має що ховати або чого боятись. Ось що було найжахливіше: невинна чистота її обличчя — і тіло, викручене від виснаження; вона лежала в тій же позі, в якій упала. Її вигляд… Скажіть, чому ви розпитуєте, якою вона була уві сні?..

Так, ваша правда, навіщо я взагалі про це говорю? Я не повинен. Не знаю, що змусило мене про це думати… Не звертайте на мене уваги. Завтра зі мною все буде гаразд. Мабуть, я просто контужений тією судовою залою. Постійно думаю: якщо чоловіків на кшталт Ріардена й Данаґґера ув’язнюють, то в якому світі й навіщо ми працюємо? Невже в нас не залишилось жодного правосуддя? Я був такий дурний, що сказав це репортерові, коли ми виходили з судової зали, а він просто засміявся і мовив: «Хто такий Джон Ґолт?»… Скажіть, що з нами коїться? Невже не залишилося жодної справедливої людини? Невже ніхто їх не захистить? Ви чуєте мене? Невже ніхто їх не захистить?

— Міс Таґґарт, містер Данаґґер за мить звільниться. У нього відвідувач. Ви ж його вибачите? — запитала секретарка.

Протягом тих двох годин, що вона летіла до Пітсбурґа, Даґні почувалась напружено і не здатна була ні виправдати своєї тривожності, ні позбутись її. Не було причини лічити хвилини, однак нею володіло сліпе бажання квапитися. Тривожність вивітрилася, коли вона увійшла до передпокою офісу Кена Данаґґера; вона до нього дісталась, не відбулося нічого, що цьому б завадило, вона почувала безпеку, впевненість та неймовірне полегшення.

Слова секретарки його зруйнували. «А ти стаєш боягузкою», — подумала Даґні, відчуваючи, що ці слова викликають у ній безпричинний страх, пропорції якого зовсім не відповідають сенсу почутого.

— Перепрошую, міс Таґґарт, — вона почула сповнений поваги, клопітливий секретарчин голос і усвідомила, що застигла, так і не відповівши. — Містер Данаґґер за мить до вас підійде. Ви не хочете сісти?

У голосі чулось тривожне занепокоєння через те, що доводиться змушувати її чекати.

Даґні усміхнулась:

— Усе добре.

Вона сіла в дерев’яне крісло, обличчям до секретарки.

Вийняла сигарету і зупинилась, думаючи, чи встигне її докурити, і сподіваючись, що таки ні, раптом різко її підкурила.

То була старосвітська каркасна будівля, штаб-квартира знаменитої Вугільної компанії Данаґґера. Десь у пагорбах, що виднілись із вікон, — копальні, в яких Кен Данаґґер колись працював шахтарем. Він так і не переніс свого офісу подалі від вугільних родовищ.

Їй вдавалось розгледіти викопані у схилах входи до шахт, невеликі рамки з металевих брусів, що вели до велетенського підземного королівства. Вони мали підозріло скромний вигляд, здавалися загубленими в пристрасних оранжевих і червоних барвах пагорбів. Під насичено-синім небом, у сонячному світлі пізнього жовтня море листя скидалося на море вогню… Наче хвилі, що прагнули поглинути крихкі підпірки входів до копалень. Вона здригнулась і відвела погляд: подумала про палахкотіння листя, що вкривало пагорби Вісконсину, дорогою до Старнсвілля.

Даґні зауважила, що тримає в пальцях недопалок — і закурила наступну.

Зиркнувши на годинник на стіні приймальні, вона перехопила погляд секретарки, яка теж перевіряла час. Зустріч було призначено на третю, білий циферблат повідомляв: третя година дванадцять хвилин.

— Пробачте, міс Таґґарт, — сказала секретарка. — Містер Данаґґер от-от звільниться, з хвилини на хвилину. Він неймовірно пунктуальний. Повірте, будь ласка, це безпрецедентний випадок.

— Я знаю.

Вона знала, що Кен Данаґґер прискіпливо й точно ставиться до свого розкладу, — ніби то був розклад потягів. Подейкували, він міг скасувати розмову, якщо відвідувач дозволяв собі спізнитися бодай на п’ять хвилин.

Секретарка — стара діва — мала незмінну манеру: вона завжди, хай там що, була довершено ввічлива; так само, як її бездоганна біла блузка не змінювалася, незважаючи на вугільний пил у повітрі. Даґні здалося дивним, що така обметана, витренувана жінка раптом виявила нервозність: вона не починала розмови, сиділа нерухомо, схилившись над аркушами на столі. Половина цигарки Даґні вже здиміла, а жінка й далі дивилася на одну й ту ж сторінку.

Коли вона підвела голову і глипнула на годинник, на циферблаті була третя тридцять.

— Я знаю, що це непростимо, міс Таґґарт, — тепер у її голосі відчутно проступало передчуття недоброго. — Я не здатна цього зрозуміти.

— Ви б не могли повідомити містера Данаґґера, що я тут?

— Я не можу! — то був майже крик. Вона побачила вражений погляд Даґні й відчула необхідність пояснити:

— Містер Данаґґер викликав мене через внутрішній комутатор і наказав не втручатися за жодних обставин, незважаючи ні на що.

— Коли це було?

Пауза, яка запала перед відповіддю, скидалась на повітряну подушку безпеки:

— Дві години тому.

Даґні кинула погляд на зачинені двері Данаґґерового кабінету. Вона чула голос за дверима, але він був такий тихий, що неможливо було зрозуміти: говорить одна людина чи двоє. Вона не могла вловити емоційного забарвлення тону: долинала тільки низька, рівна послідовність звуків, що здавалися цілком звичайними, — жодних різких перепадів.

– І довго вже триває ця нарада? — запитала вона.

— З першої години, — понуро відповіла секретарка, і вибачливо додала:

— Відвідувач був незапланований. Інакше містер Данаґґер ніколи б такого не допустив.

Двері незамкнені, подумала Даґні; вона відчула непоясненне бажання розчахнути їх і увійти; це ж усього лише кілька дерев’яних дощок і латунна ручка, — варто тільки ледь-ледь напружити м’язи руки; але вона відвела погляд, знаючи, що сила цивілізованого порядку та звичаїв Кена Данаґґера — значно більша перепона, ніж будь-який замок.

Вона впіймала себе на тому, що дивиться на забиту недопалками попільничку поруч, і замислилась, чому це видовище робить недобрі передчуття ще гострішими. Далі вона усвідомила, що думає про Г’ю Акстона: вона написала йому до ресторану в Вайомінґу, просячи повідомити, де він узяв цигарку зі знаком долара; її лист повернувся з приміткою, що він переїхав, не залишивши нової адреси.

Вона розлючено сказала собі, що цей випадок не має жодного стосунку до цієї миті, що їй слід контролювати свої нерви. Проте рука її різко натиснула кнопку на попільничці, змусивши недопалки зникнути всередині.

Підвівши погляд, Даґні зустрілась очима з секретаркою, яка за нею спостерігала.

— Перепрошую, міс Таґґарт. Не знаю, що з цим робити.

В її словах звучав відвертий розпач.

— Я не наважуся втрутитись.

Даґні повільно вимовила — з інтонацією вимоги, нехтуючи офісним етикетом:

— Хто там із містером Данаґґером?

— Я не знаю, міс Таґґарт. Ніколи досі мені не випадало бачити цього джентльмена, — вона зауважила, як погляд Даґні раптово закам’янів, і додала:

— Думаю, це друг дитинства містера Данаґґера.

— Ага! — з полегшенням вимовила Даґні.

— Він прийшов без жодного попередження, сказав, що хоче побачити містера Данаґґера, і що зустріч із ним містер Данаґґер призначив сорок років тому.

— А скільки містерові Данаґґеру років?

— П’ятдесят два, — сказала секретарка. Тоном буденного зауваження, вона задумливо додала:

— Містер Данаґґер почав працювати, коли йому було дванадцять років.

Після мовчанки вона знову промовила:

— Дивно те, що на вигляд відвідувачу нема й сорока. Може, близько тридцяти.

— Він назвався?

— Ні.

— Який він із себе?

Раптово пожвавившись, секретарка усміхнулася, ніби збиралася вимовити якийсь захоплений комплімент, однак усміх розтанув так само різко.

— Не знаю, — зніяковіло відповіла вона. — Його складно описати. У нього дивне обличчя.

Вони мовчали ще досить довго, і аж коли стрілки годинника сягнули третьої п’ятдесят, раптом задзижчав дзвоник у секретарки на столі — дзвоник із кабінету Данаґґера: дозвіл увійти.

Обидві жінки зірвалися на рівні ноги, секретарка кинулась до дверей, полегшено всміхаючись, кваплячись відчинити двері.

Коли вона увійшла до кабінету, Даґні побачила, як за попереднім відвідувачем зачинилися двері приватного виходу. Вона почула звук клацання об одвірок та легке бриніння скляної панелі.

Чоловіка, який щойно пішов, Даґні побачила відображеним на обличчі Кена Данаґґера. Це було не те обличчя, яке вона спостерігала в залі суду, не той лик незмінності, який вона знала стільки років, лик нечутливої строгості; тепер це було обличчя, якого прагне двадцятирічний молодик, але не може запопасти; обличчя, з якого стерто будь-які сліди напруження, тому зморщені щоки, зім’яте чоло, сивувате волосся — мовби складові, перелаштовані згідно з іншою логікою, — складали тепер композицію з надії, завзяття та безневинного спокою: цією логікою було цілковите звільнення.

Він не підвівся, коли Даґні увійшла. Здавалося, ніби ще не цілком повернувся до реальності й забув про правила поведінки, зате так доброзичливо і щиро всміхнувся, що вона несподівано для себе всміхнулась у відповідь. Впіймала себе на думці, що саме так люди повинні одне одного вітати; вся її тривожність випарувалася; раптом вона відчула впевненість у тому, що все добре, що немає того, чого варто боятися.

— Вітаю, міс Таґґарт, — сказав він. — Пробачте. Здається, я змусив вас чекати. Сідайте, будь ласка.

Він вказав на крісло навпроти свого столу.

— Це нічого, що я чекала, — відповіла вона. — Вдячна, що ви погодилися на цю зустріч. Я відчувала неймовірну потребу поговорити з вами на невідкладну тему.

Уважний та сконцентрований, він схилився над столом, як робив завжди, коли йшлося про важливі бізнесові справи, але Даґні здавалося, що вона розмовляє з незнайомцем, тому замовкла, не впевнена щодо аргументів, які збиралася надати.

Він глянув на неї мовчки, а потім сказав:

— Міс Таґґарт, сьогодні такий чудовий день. Можливо, останній у цьому році. Є одна річ, яку я завжди хотів зробити, але мені бракувало часу. Повернімося до Нью-Йорка разом і вирушмо в екскурсію на човні навколо Мангеттену. Погляньмо востаннє на найвеличніше місто на світі.

Вона сиділа нерухомо, намагаючись сфокусувати погляд: офіс почав розгойдуватись. Адже це був Кен Данаґґер, який ніколи не мав приятеля, ніколи не одружувався, не відвідував театрів чи кіно, не дозволяв нікому відбирати його час на безглузді речі, що не стосувалися бізнесу.

— Містере Данаґґер, я прийшла сюди, щоб поговорити з вами про надзвичайно важливі справи, що стосуються вашого і мого бізнесу. Я хочу поговорити про обвинувачення проти вас.

— А, про це? Не хвилюйтеся. Це не важливо. Я збираюся піти у відставку.

Вона нерухомо сиділа, нічого не відчуваючи, німо запитуючи у себе, чи так почувається людина, почувши смертний вирок, якого боялась найдужче, але не вірила, що це можливо.

Вона раптово струснула головою у напрямку дверей. Її рот перекосило від ненависті. Низьким голосом вона запитала:

— Хто він?

Данаґґер засміявся.

— Якщо ви аж так добре все розумієте, то маєте розуміти і те, що я не відповім на це запитання.

— О, Боже, Кене Данаґґер! — простогнала вона. Його слова змусили її зрозуміти, що між ними вже зведено бар’єр безнадії, тиші, запитань без відповідей. Ненависть була всього лише тонкою линвою, яка тільки мить допомагала їй триматися купи, але щойно ця линва розірвалась, як розсипалась і Даґні.

— О, Боже!

— Ви помиляєтесь, дитино, — м’яко сказав він. — Я знаю, що ви почуваєте, але ви помиляєтесь.

А потім, наче пригадавши про відповідну манеру і намагаючись урівноважити себе між двома реальностями, більш офіційно, додав:

— Мені прикро, міс Таґґарт, що вам довелося опинитися тут відразу після нього.

— Я прийшла надто пізно, — сказала вона. — Я намагалася випередити його. Я знала, що це станеться.

— Чому?

— Байдуже, що він за один, але я була певна, що наступним він забере вас.

— Були певні? Дивно. Я не був.

— Я хотіла вас застерегти… Озброїти вас проти нього.

Він усміхнувся.

— Повірте мені, міс Таґґарт, вам не слід мучити себе і шкодувати, що ви не встигли. Час неможливо було вирахувати.

Вона відчувала, як він із кожною хвилиною віддаляється дедалі більше, туди, де вона не може його досягнути, проте між ними ще залишився тонкий місток, тож їй слід було поквапитися.

Даґні нахилилася вперед і дуже тихо (інтенсивність її емоцій набрала форми наголошеної твердості голосу) промовила:

— Чи пам’ятаєте ви, що думали і почували, ким ви були три години тому? Чи пам’ятаєте, що означали для вас ваші копальні? Чи пам’ятаєте «Таґґарт Трансконтиненталь» або «Сталь Ріардена»? В ім’я цих речей… чи можете ви мені відповісти? Чи можете допомогти мені зрозуміти?

— Я постараюся.

— Ви вирішили подати у відставку? Відмовитися від свого бізнесу?

— Так.

— Невже тепер він для вас нічого не означає?

— Зараз він означає для мене більше, ніж будь-коли.

— Але ви збираєтеся його покинути?

— Так.

— Чому?

— На це я не відповідатиму.

— Ви так любили свою роботу, не поважали нічого, крім роботи, зневажали будь-яку безцільність, пасивність, — і ви відмовляєтеся від життя, яке любили?

— Ні. Я щойно зрозумів, як сильно його люблю.

— Однак ви маєте намір існувати без праці або цілі?

— Чому ви так думаєте?

— Ви збираєтеся розпочати вугледобувний бізнес деінде?

— Ні, не вугледобувний.

— Тоді що ви робитимете?

— Я ще не вирішив.

— Куди ви їдете?

— Не скажу.

Вона дозволила собі зробити коротку паузу, щоб зібратися з силами, щоб сказати собі: нічого не відчувай, не показуй, що ти щось відчуваєш, не дозволяй цьому всьому загуснути і зламати міст між вами. А потім промовила вголос так само тихо і рівно:

— Чи усвідомлюєте, як позначиться на Генкові Ріардені, на мені, на решті тих, хто залишиться, ваш відхід?

— Так. Я усвідомлюю це значно чіткіше, ніж ви.

– І це для вас нічого не означає?

— Більше, ніж ви можете повірити.

— То чому ж ви покидаєте нас?

— Ви не повірите, а я не поясню, але я вас не покидаю.

— Нам доведеться тягнути на собі ще більший тягар, а вам байдуже те, що невдовзі ви побачите, як нас винищать мародери.

— Не будьте надто сильно в цьому впевнені.

— У чому? У вашій байдужості чи у нашому винищенні?

— Ні в тому, ні в тому.

— Але ж ви знаєте, ви знали це ще сьогодні вранці, що це битва на смерть, і що ми — а ви один із нас — стоїмо проти мародерів.

— Якщо я відповім: «Я це знаю, але не знаєте ви», — подумаєте, що я вимовляю слова без жодного сенсу. Тому сприймайте, як хочете, але така моя відповідь.

— Чи відкриєте ви мене її сенс?

— Ні. Ви самі його зрозумієте.

— Ви погодилися віддати цей світ мародерам. А ми — ні.

— Не будьте надто певними і цих двох речей.

Вона безпорадно замовкла. Незвичність його манери полягала в її простоті. Він говорив так, ніби його поведінка цілком природна. Незважаючи на всі запитання без відповідей і на трагічну таємничість, він поводився так, ніби секретів більше немає і не існувало ніколи жодної таємниці.

Проте, дивлячись на нього, вона зауважила першу тріщинку в його радісному спокої: він боровся з якоюсь думкою. Він вичекав, а тоді з зусиллям сказав:

— Щодо Генка Ріардена… Чи зробите ви мені послугу?

— Звісно.

— Скажіть йому, що я… Розумієте, люди завжди були мені байдужі. І все ж він — чоловік, якого я поважав, але до сьогодні не знав, що мої почуття були… що він був єдиною людиною, яку я любив… Просто скажіть це йому, як і те, що я хотів би… ні, мабуть, цього вистачить… Мабуть, він назавжди мене прокляне… а все ж, може й ні.

— Я перекажу.

Почувши в його голосі притуплене, приховане звучання болю, вона відчула себе такою близькою до нього, що знову засумнівалася: він не завдасть удару. І зробила останню спробу.

— Містере Данаґґер, якби я благала на колінах, якби я знайшла ті слова, яких поки що не змогла знайти… Чи це… чи існує шанс вас зупинити?

— Не існує.

За мить вона запитала безбарвним голосом:

— Коли ви покидаєте роботу?

— Сьогодні ввечері.

— А що ви зробите, — вона вказала на пагорби за вікном, — з «Вугіллям Данаґґера»? На кого ви залишите компанію?

— Не знаю. Та мені байдуже. Нікому або всім. Будь-кому, хто захоче.

— Ви не збираєтеся залишити щодо неї розпорядження чи призначити наступника?

— Ні. Навіщо?

— Щоб вона перейшла в хороші руки. Невже ви не можете принаймні спадкоємця обрати?

— Немає з кого обирати. Мені байдуже. Хочете, щоб я залишив компанію вам? — він узяв аркуш паперу. — Зараз же напишу листа, в якому назву вас єдиною спадкоємицею, якщо хочете.

Вона похитала головою, мимовільно охоплена жахом.

— Я не мародер!

Він засміявся, відштовхуючи аркуш набік.

— Бачите? Ви дали правильну відповідь, знаючи її чи ні. Не хвилюйтесь за «Вугілля Данаґґера». Немає жодної різниці, чи я призначу найкращого спадкоємця на світі, чи найгіршого, чи жодного не призначу. Хоч хто перейме компанію — людина чи рослина, — це вже не має жодного значення.

— Але відійти геть і покинути… просто покинути… промислове підприємство, наче ми живемо у вік безземельних номадів або дикунів, що блукають джунглями!

— А хіба ні? — він усміхався до неї напівзнущально-напівспівчутливо. — Чому я повинен залишати свою справу чи свою волю? Я не хочу допомагати мародерам і підтримувати ілюзію, що приватна власність досі існує. Я погоджуюсь із системою, яку вони створили. Вони не потребують мене, як вони кажуть, вони потребують тільки мого вугілля. То нехай беруть.

— То ви приймаєте їхню систему?

— Приймаю?

Вона застогнала, дивлячись у бік дверей.

— Що він із вами зробив?

— Сказав мені, що я маю право існувати.

— Не вірю, що таке можливо: протягом трьох годин хтось примусив людину відмовитися від п’ятдесяти двох років свого життя!

— Якщо ви думаєте, що він зробив саме це, або якщо вважаєте, що він розповів мені якесь немислиме одкровення, то я розумію рівень вашого збентеження. Але він зробив не це. Він лише озвучив, заради чого я жив, задля чого живе кожна людина — тією мірою і до того моменту, поки себе не зруйнує.

Вона знала, що запитання марні й що вона більше не має чого йому сказати.

Він подивився на її схилену голову і ніжно мовив:

— Міс Таґґарт, ви хоробра. Я знаю, що ви зараз робите і чого це вам коштує. Не картайтеся. Відпустіть себе.

Вона звелась. Хотіла щось промовити, але раптом він помітив її спрямований вниз погляд. Вона стрибнула вперед і схопила попільничку, яка стояла на краю столу.

В попільничці лежав недопалок з надрукованим на ньому знаком долара.

— Міс Таґґарт, у чому річ?

— Це… це він курив?

— Хто?

— Ваш відвідувач — він курив цю сигарету?

— Ну, я не знаю… Мабуть… Так, думаю, я таки бачив, що він викурив одну сигарету… Дайте поглянути… Ні, це не моя марка, тому, певно, його.

— Чи мали ви сьогодні інших відвідувачів?

— Ні. Чому ви запитуєте, міс Таґґарт? Що сталося?

— Чи можу я це взяти?

— Що? Недопалок? — він дивився на неї вражено.

— Так.

— Беріть. Але навіщо?

Вона дивилася на недопалок у долоні, наче то була коштовність.

— Не знаю… Не знаю, яку користь це мені принесе, знаю тільки, що це підказка, — вона гірко усміхнулась, — до розгадки моєї таємниці.

Вона стояла, не бажаючи іти, дивлячись на Кена Данаґґера так, як дивляться на людину, яка вирушає в краї, звідки не повертаються.

Він зрозумів її вагання, всміхнувся і простягнув долоню.

— Я не прощатимусь, — сказав він, — тому що невдовзі ми з вами зустрінемось.

— О, — палко вигукнула вона, притиснувши долоню до поверхні столу, — ви збираєтесь повернутися?

— Ні. Ви приєднаєтеся до нас.

Над конструкціями у темряві мріло легке червоне марево, ніби завод уже спав, але був живий, рівно дихаючи горнилами, стукаючи віддаленим серцебиттям конвеєрних стрічок.

Ріарден стояв біля вікна свого кабінету, притиснувши руку до вікна. Завдяки перспективі його долоня накривала півмилі, забудованих конструкціями; здавалося, він намагається їх утримати.

Він дивився на довгу стіну з вертикальних смуг — батарею коксових печей. Вузькі двері відчинилися, різко видихнувши вогонь, і з них гладко вислизнув розжарено-червоний лист коксу, наче скибка хліба з гігантського тостера. Якусь мить він був нерухомий, а потім шматок прострелило кривою тріщиною, і він висипався до гондоли, що чекала на колії внизу.

Вугілля Данаґґера, подумав Ріарден. Єдине, про що він був здатен думати.

Все решта, що він відчував, — це самотність: таку глибоку, що навіть біль, здавалося, поглинула ця безодня.

Вчора Даґні розповіла йому про свою марну спробу і переказала повідомлення Данаґґера. Сьогодні вранці Ріарден почув новини про його зникнення. Протягом безсонної ночі, а потім ‒ напруженому зосередженні на денних обов’язках, у свідомості билася відповідь на повідомлення, відповідь, якої він ніколи не зможе промовити вголос.

«Єдиний чоловік, якого я любив». Це сказав Кен Данаґґер, який ніколи не висловлював нічого більш особистого, ніж: «Слухай сюди, Ріардене».

Він думав: «Чому ми не дали цьому збутися? Чому ми обидва виявилися приречені — у години, проведені не при своїх робочих столах, — до вигнання серед жахливих чужинців, які змусили нас відмовитися від усіх прагнень про відпочинок, дружбу, про звучання людських голосів? Чи можу я тепер відібрати бодай годину, яку віддав на вислуховування свого брата Філіпа, і віддати її Кенові Данаґґеру? Хто зробив нашим обов’язком — як єдину винагороду за роботу — цю сіру тортуру, коли вдаєш, начебто любиш людей, які будять всередині тільки презирство? Здатні для власних цілей розтоплювати камінь і метал, чому ми ніколи не шукали в інших те, чого прагнули?»

Він спробував придушити ці слова у своїй свідомості, знаючи, що думати таке зараз немає жодного сенсу. Але вони не зникали і скидалися на звернення до мерця: «Ні, я не проклинаю тебе за те, що ти пішов, — якщо таке запитання і такий біль ти забрав із собою. Чому ти не дав мені шансу сказати… що? Що я схвалюю?.. Ні. Але я не можу ні обвинувачувати тебе, ні вирушити слідом».

Заплющивши очі, він дозволив собі уявити величезне полегшення, яке пережив би, якби відійшов, покинувши тут усе. Попри шок від своєї втрати він відчув павутиння заздрості. Чому вони не прийшли і до мене? Байдуже, хто вони, чому не повідомили тієї невідворотної причини, яка змусила б мене зникнути. Але наступної ж миті люте дрижання в тілі засвідчило, що він убив би кожного, хто б до нього наблизився, убив би, перш ніж почути слова, здатні забрати його з заводу.

Було пізно, робітники вже розійшлися, та його жахала перспектива повернення додому і порожнеча вечора попереду. Він відчував, що ворог, який відібрав Кена Данаґґера, чигає на нього у темряві — там, де немає вже сяйва заводу. Він більше не був невразливий; але хай би який він був, подумалось йому, хоч звідки б ішла ця загроза, тут він у безпеці, неначе у вогненному колі, накресленому навколо нього, щоб охороняти від зла.

Поглянув на мерехтливі білі спалахи у темних вікнах конструкцій, що маячіли вдалині; вони скидалися на нерухомі брижі сонячного світла на воді. То було відображення неонового знака, який світився на даху будинку, над його головою, повідомляючи: «Сталь Ріардена». Генк пригадав ту ніч, коли йому захотілося засвітити такий знак над своїм минулим: «Життя Ріардена». Нащо йому цього запраглося? Чиї очі мали це побачити?

Із гірким подивом він уперше в житті пригадав ту радісну гордість, яку колись відчував через повагу до людей, через цінність їхнього захоплення та їхніх суджень. Тепер ці відчуття зникли. Генк подумав, що не існувало людей, яким він бажав би продемонструвати цей знак.

Він різко відвернувся від вікна. Узяв пальто розмашистим рухом, яким хотів повернути себе до дії, тісно затягнув пояс і покинув офіс, квапливо клацаючи вимикачами дорогою до виходу.

Розчахнув двері й зупинився. В кутку тьмяного передпокою світилась єдина лампа. На краю столу в позі невимушеного, терплячого очікування сидів Франциско д’Анконія.

Завмерши на порозі, Ріарден упіймав коротку мить, коли Франциско, не рухаючись, зиркнув на нього з ледь вдоволеною усмішкою, схожою на підморгування між змовниками, які не подають виду, що обидва — втаємничені. Це тривало лише мить, таку коротку, що її практично не можна було вловити. Генкові здалося, що Франциско негайно підвівся з шанобливим та люб’язним виглядом. Цей рух свідчив про сувору офіційність, про заперечення підозр, про безцеремонність; водночас він увиразнив інтимність факту, що гість не промовив жодного слова: ні привітання, ні пояснення.

Ріарден суворо поцікавився:

— Що ви тут робите?

— Містере Ріарден, я подумав, що ви захочете мене сьогодні побачити.

— Чому?

— З тієї ж причини, з якої так довго затрималися в офісі. Ви ж не працювали.

– І довго ви вже тут сидите?

— Годину чи дві.

— Чому ви не постукали?

— Ви дозволите увійти?

— Ви запізнилися з цим запитанням.

— Містере Ріарден, мені слід піти геть?

Ріарден вказав на двері свого кабінету:

— Заходьте.

Вмикаючи світло, Ріарден рухався уважно, без поспіху, і думав про те, що не повинен дозволяти собі жодних почуттів; водночас відчув, як до нього повертається барва життя, тиха, але напружена, настирність емоції, яку він не міг означити. Свідомо ж він сказав собі: будь пильний.

Сів на край столу, схрестив на грудях руки, поглянув на Франциско, який шанобливо стояв навпроти, і з прохолодним усміхом запитав:

— Навіщо ви сюди прийшли?

— Ви не зрадієте з моєї відповіді, містере Ріарден. Ви не визнаєте ні перед собою, ні переді мною, який ви сьогодні розпачливо самотній. Якщо не запитуватимете, то й не змушені будете заперечувати. Просто прийміть як належне те, що я про це знаю.

Голос Ріардена прозвучав напружено, наче струна, яку натягнули лють, спричинена зухвальством, та захоплення, викликане щирістю. Він відповів:

— Я це визнаю, якщо вам так хочеться. Чи мені не все одно, знаєте ви про це чи ні?

— Знаю, містере Ріарден, і мені не байдуже. Я єдиний із ваших ближніх, кому не все одно.

— З якої це радості? І навіщо мені ваша допомога сьогодні?

— Вона вам потрібна, бо непросто проклинати людину, яка для вас така важлива.

— Я вас не проклинав би, якби ви дали мені спокій.

Очі Франциско трохи розширились, тоді він засміявся і сказав:

— Я мав на думці містера Данаґґера.

Якусь мить Ріарден мав такий вигляд, ніби от-от дасть собі ляпаса. Але тут же він м’яко засміявся і мовив:

— Добре. Сідайте.

Генкові було цікаво, як Франциско використає цю ситуацію, але він просто мовчки підкорився, хлопчакувато всміхаючись, виявляючи водночас вдячність і тріумф.

— Я не проклинаю Кена Данаґґера, — сказав Ріарден.

— Не проклинаєте? — ці два слова, здавалося, він вимовив з єдиним наголосом, дуже тихо, майже обережно, без натяку на усмішку.

— Ні. Я не намагаюся визначати, скільки людина повинна витримувати. Якщо він зламався, то не мені його судити.

— Якщо він зламався?

— А хіба не так?

Франциско відхилився назад. На обличчі знову грала усмішка, але вона не була щасливою.

— А як вплине на вас його зникнення?

— Доведеться трохи більше працювати.

Франциско поглянув на сталевий міст, що чорними штрихами проступав на тлі червоної пари за вікном і, вказуючи туди, мовив:

— Кожен із цих брусів розрахований витримати певну вагу. Який ваш ліміт ваги?

Ріарден засміявся:

— То ось чого ви боялися? Тому прийшли сюди? Боялися, що я не витримаю? Хотіли врятувати мене, як Даґні Таґґарт хотіла врятувати Кена Данаґґера? Вона намагалася побачитись із ним раніше, але не змогла.

— Справді? Я не знав. Ми з міс Таґґарт багато в чому не сходимося.

— Не хвилюйтесь. Я не зникну. Нехай навіть усі решта здадуться і перестануть працювати. Я не перестану. Я не знаю свого ліміту, мені байдуже. Все, що мені треба знати: я не зупинюсь.

— Зупинити можна будь-кого, містере Ріарден.

— Як?

— Треба лише знати рушійну силу людини.

— Що це?

— Ви мали б знати, містере Ріарден. Ви один із останніх людей із поняттям моралі, які ще залишилися на світі.

Ріарден гірко і здивовано засміявся:

— Так мене ще не називали. Але ви помиляєтеся. Навіть самі не знаєте, як сильно.

— Ви впевнені?

— Мені видніше. Мораль? Чому ви взагалі про це говорите?

Франциско вказав на завод за вікном:

— Ось чому.

Упродовж тривалого часу Ріарден дивився на нього, не рухаючись, а тоді просто запитав:

— Що ви маєте на гадці?

— Якщо хочете побачити абстрактні принципи — такі, як моральні дії, — втілені в матеріальній формі, то ось вони. Погляньте, містере Ріарден. Кожна балка, кожна труба, дріт і вентиль з’явилися тут у результаті відповіді на запитання: правильно чи неправильно? Вам довелося вибирати правильне, вам довелося вибирати найкраще з того, що знаєте; найкраще для вашої мети, що полягає у виготовленні сталі; а далі ви йшли вперед, розширювали знання, працювали краще, дедалі краще, маючи власну мету за стандарт цінності. Вам довелося діяти згідно з власними судженнями, виробити здатність судити, мужність відстоювати вердикт власного розуму, а також найчистіше, безжалісне висвячення у закон правильного чину, чину найкращого, якнайкращого для вас. Ніщо не могло змусити вас діяти супроти власних суджень, тому ви відторгали б і вважали неправильним та лихим кожного, хто намагався б сказати вам, що найкращий спосіб нагріти піч — це наповнити її льодом. Мільйони людей, ціла держава не могли завадити вам виробляти ріарден-метал, адже ви знали його надзвичайну цінність, усвідомлювали силу, яку дає це знання. Однак мені цікаво, містере Ріарден, чому ви живете згідно з одним кодексом принципів, коли йдеться про природу, і за іншим, коли маєте справу з людьми?

Очі Ріардена були пильно зафіксовані на Франциско. Надзвичайно повільно — ніби зусилля, затрачене на те, щоб вимовити ці слова, відволікали від погляду на нього, — запитав:

— Що ви маєте на думці?

— Чому ви не дотримуєтеся принципів у своєму житті так само чітко й нещадно, як робите це стосовно заводу?

— Про що ви?

— Ви розглядаєте кожну цеглину свого заводу за її цінністю для досягнення мети — виготовлення сталі. Чи ви настільки ж суворо визначаєте мету, якій підпорядковані ваша робота і ваша сталь? Чого ви хочете досягти, віддаючи життя виготовленню сталі? Згідно з якими стандартами ви оцінюєте свої дні? Скажімо, заради чого протягом десяти років ви докладали напружених зусиль, щоб виготовити ріарден-метал?

Ріарден відвів погляд і легко повів плечима — цей рух свідчив про спад зацікавлення, схожий на полегшене, але й розчароване, зітхання.

— Якщо вже ви про таке запитуєте, то не зможете зрозуміти.

— Якщо скажу, що саме я це і розумію, на відміну від вас, — ви мене звідси викинете?

— Я й так мав би вас звідсіля викинути, тому не зволікайте, пояснюйте, про що вам ідеться.

— Ви пишаєтеся «Лінією Джона Ґолта»?

— Так.

— Чому?

— Бо це найкраща з будь-коли створених колій.

— Навіщо ви її збудували?

— Щоб заробляти гроші.

– Існує безліч легших способів заробляти гроші. Чому ви вибрали найскладніший?

— Ви назвали причину у своїй промові на весіллі Таґґарта: щоб обміняти своє найбільше зусилля на найбільше зусилля інших.

– І вдалося вам досягнути своєї мети?

Уламок часу розчинився у важкій краплині тиші.

— Ні, — мовив Ріарден.

— Ви заробили грошей?

— Ні.

— Максимально вкладаючи свою енергію у створення найкращого, ви чекаєте винагороди чи покарання?

Ріарден мовчав.

— Згідно з усіма стандартами гідності, честі, справедливості, які ви тільки знаєте, чи переконані ви, що маєте отримувати винагороду за свої дії?

— Так, — відповів Ріарден, понизивши голос.

— Якщо ж натомість вас покарали, — якого типу кодекс ви прийняли, скажіть?

Ріарден не відповідав.

— Зазвичай вважають, — мовив Франциско, — що існування в суспільстві робить життя людини значно простішим та безпечнішим, ніж самотня боротьба з природою на безлюдному острові. Кожній людині, яка в будь-який спосіб і для будь-яких потреб використовує метал, ріарден-метал полегшив існування. Чи полегшив він існування вам?

— Ні, — тихо відповів Ріарден.

— Чи залишилося ваше життя таким, яке було до створення металу?

— Ні, — сказав Ріарден. Слово вихопилось так різко, ніби Генк відрізав від нього думку, яка йшла слідом.

Голос Франциско ляснув його раптово, немов команда:

— Промовте це!

— Метал ускладнив мені моє життя, — безбарвно мовив Ріарден.

— Коли ви пишалися залізничною лінією Джона Ґолта, — вів далі Франциско, й розмірений ритм голосу надавав безжальної чіткості його словам, — про людей якого типу ви думали? Чи прагнули ви, щоб лінією користувалися рівні з вами, — велетні виробничої енергії, такі як Елліс Ваятт, якому вона допомогла б досягати дедалі більших власних висот?

— Так, — палко погодився Ріарден.

— Чи прагнули ви бачити, що колією користуються люди, які не можуть дорівнятися до вас могутністю розуму, але схожі на вас своєю моральною цілісністю, такі як Едді Віллерс, який ніколи не зміг би винайти металу, схожого на ваш, проте повністю викладається, працює так само тяжко, як ви, живе згідно з власними затраченими зусиллями, а користуючись колією, мовчки дякує чоловікові, який дав йому більше, ніж може дати він?

— Так, — м’яко підтвердив Ріарден.

— Чи хотіли б ви, щоб колією користувались слиняві мерзотники, які ніколи ні до чого не докладали зусиль, неспроможні виконувати обов’язки навіть звичайного клерка, натомість вимагають прибутків президента компанії; вони дрейфують від невдачі до невдачі, натомість очікують, що ви оплатите їхні рахунки; подають свої бажання за еквівалент вашої праці, а власні потреби — як важливішу підставу для винагороди, ніж ваші зусилля; вимагають від вас служити їм, вимагають, щоб служіння їм стало метою вашого життя, наполягають, щоб ваша сила була безголосим, безправним, неоплачуваним, невинагородженим рабом їхньої неспроможності; проголошують, що ви приречені бути рабом через власну геніальність, тимчасом як вони — народжені правити завдяки благодаті їхньої неспроможності; ваша доля — давати, а їхня — брати, ваша — створювати, їхня — споживати; вас не слід винагороджувати ні матеріально, ні морально, ні багатством, ні визнанням, ні повагою, ні вдячністю, — щоб вони могли користуватися вашою колією, глузувати з вас, проклинати вас, тому що вони нічого вам не винні, навіть зусилля, необхідного, щоб скинути перед вами капелюха, за який ви заплатили? Чи це те, чого ви хочете? Чи цим ви будете пишатися?

— Та я радше підірву таку колію, — промовив Ріарден побілілими вустами.

— То чому б вам цього не зробити, містере Ріарден? Яких із тих трьох типів змальованих мною людей нині знищено, а які використовують вашу лінію?

Крізь тривалу тишу до них долинало віддалене металеве серцебиття заводу.

— Ті, яких я змалював останніми, — сказав Франциско. — Це люди, які проголошують право на кожне пенні, зароблене зусиллями інших.

Ріарден мовчав. Він дивився на відображення неонового знаку в далеких темних вікнах.

— Ви пишаєтеся тим, що не встановлюєте жодних меж вашій витривалості, містере Ріарден, оскільки думаєте, що чините правильно. А якщо ні? Що, коли ви віддаєте власні чесноти на службу зла і дозволяєте їм стати інструментом знищення всього, що ви любите, поважаєте, чим захоплюєтеся?

Чому б вам не дотримуватися власного кодексу цінностей серед людей, як ви це робите, коли йдеться про плавильні? Ви не допускаєте навіть одного відсотка нечистих домішок у своєму металевому сплаві — чому ж допускаєте їх у своєму моральному кодексі?

Ріарден сидів нерухомо. Слова в його свідомості звучали, мов удари кроків уздовж шляху, якого він шукав. Ось які то були слова: «Санкція жертви».

— Ви не скорилися труднощам, що їх створює природа, натомість узялись її завойовувати, примусивши служити вашій насолоді, вашим зручностям, — до чого ви прирекли себе в руках людей? Зі своєї праці ви знаєте, що людину карають лише тоді, коли вона помиляється. А що зараз добровільно берете на себе ви і з якої причини? Протягом усього життя ви чули, як вас осуджують — не за провини, а за найбільші чесноти. Вас ненавиділи не за помилки, а за досягнення. Вас зневажали за всі ті якості характеру, які є вашою найбільшою гордістю. Вас називали егоїстичним за сміливість діяти на власний розсуд і самому нести відповідальність за власне життя. Вас називали пихатим через незалежний розум; жорстоким — через непохитну цілісність; антисоціальним — через бачення, яке дало вам можливість наважитися на подорожі невідкритими шляхами. Безжальним вас назвали через силу та самодисципліну, цілеспрямований рух до мети. Жадібним — через велич хисту створювати багатство. Вас, хто витратив незбагненні потоки енергії, назвали паразитом. Вас, хто створив достаток там, де раніше не було нічого, крім пустищ, голодних людей та безнадії, — вас назвали грабіжником. Коли ви допомогли їм вижити, вони сказали, що ви експлуататор. З вас, найчистішого, найморальнішого серед них, вони глузували як із «вульгарного матеріаліста». Чи запитували ви у них: за яким правом? За яким кодексом? Відповідно до яких стандартів? Ні, ви все це витримували і продовжували мовчати. Ви зігнулися під їхнім кодексом, а власного так і не запровадили. Ви знали: сувора цнотливість необхідна навіть для того, щоб створити єдиний металевий цвях, — однак ви дозволили їм затаврувати вас як аморального.

Ви знали, що людина потребує найсуворішого кодексу цінностей, щоб мати справу з природою, проте вам здавалося, що такого кодексу не треба, коли йдеться про людей. Ви віддали в руки ворогів найсмертоноснішу зброю, зброю, про яку ніколи не підозрювали, якої не розуміли. Їхній моральний кодекс — це їхня зброя. Запитайте в себе, як глибоко і як часто ви його приймали. Запитайте в себе, що робить із людським життям кодекс моральних цінностей, і чому людина не може без нього існувати, і що стається, якщо вона прийме неправильні стандарти, згідно з якими зло — це добро. Чи мушу я пояснювати, чому ви до мене звертаєтеся, хоча вам здається, що мали б мене проклинати? Бо я — перший, хто окреслює все, чим завдячує вам цей світ, все, що ви повинні вимагати від кожного, перш ніж мати з ним справу: моральну санкцію.

Ріарден наблизився до нього й завмер. Його нерухомість була, наче зойк. Франциско нахилився вперед, ніби приземлявся після небезпечного польоту, його очі здавалися нерухомими, але погляд тремтів від внутрішньої напруги.

— На вас лежить велетенський гріх, містере Ріарден, значно більший і геть відмінний від тих, що вони вам закидають. Найбільша провина — це прийняти провину незаслужену, а саме це ви й робите впродовж усього свого життя.

Ви піддавалися на шантаж — вас шантажували не пороками, а чеснотами. Ви погодилися нести на собі тягар незаслуженого покарання, і що сильніше віддавалися чеснотам, то тягар цей ставав дедалі більший. Але ці чесноти тримають людину при житті. Моральний кодекс, за яким ви живете, але якого ніколи не відстоювали, не визнавали і не захищали — це кодекс, який оберігає існування людини. Якщо вас за нього карали, то що ж то мають бути за люди?

Ваш кодекс — це кодекс життя. Який тоді кодекс у них? Які стандарти цінностей визначають його засади? Яка його остаточна мета? Невже ви думаєте, що те, з чим ви зіткнулися, — звичайна змова з метою захопити ваші статки? Знаючи джерело походження багатства, ви повинні розуміти, що йдеться про більше, йдеться про страшніші речі. Ви попросили, щоб я назвав рушійну силу людини?

Рушійна сила людини — це її моральний кодекс. Запитайте у себе, до чого допровадить вас їхній кодекс, що він пропонує як фінальну мету? Ще ницішим злом, ніж убивство людини, є продаж цій людині самогубства — як вияву чесноти. Мерзеннішим злом, ніж спалення людини на жертовному вогнищі, є вимога стрибнути туди за власним бажанням, а перед тим іще й власноруч розпалити це багаття. Вони постановили, що потребують вас і не мають що запропонувати натомість. Постановили, що ви мусите їх підтримувати, бо вони без вас не виживуть. Зважайте ще на цю безсоромність виправдовувати ваші тортури власною неспроможністю та потребою, потребою у вас. Чи бажаєте ви все це прийняти? Чи погоджуєтесь оплатити задоволення потреб ваших руйнівників власною витривалістю та агонією?

— Ні!

— Містере Ріарден, — урочисто і спокійно мовив Франциско, — якби ви побачили Атланта, велетня, який тримає світ на своїх плечах, якби ви побачили, як він стоїть, а по його грудях стікає кров, ноги підкошуються, руки тремтять, проте він із останніх сил продовжує тримати світ, і що більших зусиль докладає, то дужче тисне світ на його плечі, — що б ви порадили йому зробити?

— Я… не знаю… А що… він може зробити? Що б йому сказали ви?

— Випростатися.

Потоком нерегулярних звуків без відчутного ритму долинуло брязкання металу — не як рутинний шум механізму, а свідомий імпульс, народжений раптовим скреготом і гуркотінням, що розсіювався у стогоні коліщаток. Час до часу подзенькували шиби.

Франциско не зводив із Ріардена очей, наче перевіряючи траєкторію польоту куль, націлених у пошарпану мішень. Відстежити траєкторію було складно: нерухомо височіла худорлява постать, опершись на край столу, холодні сині очі не виявляли нічого, крім напруги, і були сфокусовані на чомусь віддаленому, і тільки скам’янілий рот зраджував лінію, накреслену болем.

— Продовжуйте, — через силу мовив Ріарден, — кажіть далі. Ви ж іще не закінчили, правда?

— Я тільки почав, — голос Франциско звучав твердо.

— До чого… ви ведете?

— Ви зрозумієте це раніше, ніж я сформулюю. Але спочатку хочу поставити вам одне запитання: якщо ви розумієте суть свого тягаря, як ви можете…

Простір за вікном розчахнуло від крику сирени, що довгою, тонкою лінією, наче ракета, вистрілив у небо. Якусь мить він звучав на одній ноті, потім упав, і знову продовжив здійматись, виписуючи звукові спіралі, ніби борючись за можливість дихати, нажаханий імовірністю закричати ще голосніше. То було верещання агонії, волання про допомогу, голос заводу, чиє поранене тіло плакало, намагаючись втримати свою душу.

Ріарден думав, що він кинувся до дверей тієї ж миті, коли крик сягнув його свідомості, але тут же зрозумів, що запізнюється, оскільки Франциско його випередив. Підірваний тією ж хвилею, Франциско вже мчав коридором, натиснув кнопку ліфта, але, не чекаючи на його прибуття, полетів униз сходами. Ріарден кинувся слідом, водночас стежачи за рухом ліфта догори, і на півдорозі вниз чоловіки його перехопили. Перш ніж сталева клітка припинила дрижати, зупинившись на першому поверсі, Франциско вибіг із неї й помчав назустріч крикові про допомогу. Ріарден вважав себе вправним бігуном, але йому не вдавалося наздогнати спритну постать, яка неслась крізь смуги червоного світла і темряви, постать нероби і гульвіси, яким Ріарден захоплювався і ненавидів себе за це.

Речовина, що фонтанувала з діри, розташованої на боці доменної печі, не була забарвлена червоним відблиском вогню — вона вдаряла білим сонячним сяйвом.

Вона витікала на землю, розгалужуючись на випадкові смужки. Розплавлений метал врізався у вологу пару і освітлював її, роблячи схожою на світанковий туман.

Це витікало рідке залізо, а завивання сирени свідчило про серйозні ушкодження.

Клапан завантажувального пристрою печі застряг і, відламавшись, спричинив вибух і діру в конструкції. Майстер печі лежав непритомний, ринув білий потік, поволі роблячи діру дедалі ширшою, а робітники за допомогою піску, шлангів та шамоту намагалися зупинити сяючі потічки, які поширювалися важкими, пливкими рухами, поїдаючи все на своєму шляху і перетворюючи на ядучий дим.

За кілька секунд, необхідних Ріарденові для того, щоб охопити поглядом масштаби та причини катастрофи, він побачив постать чоловіка, що раптово виникла біля печі, постать, окреслену червоним сяйвом, наче той стояв просто серед потоку; Генк спостеріг помах руки з закоченим рукавом білої сорочки, що закинула у джерело витікання металу чорний предмет. То був Франциско д’Анконія, а його достоту мистецький рух свідчив про забуте вміння, якого, наскільки знав Ріарден, сьогодні вже не навчали.

Багато років тому Ріарден працював на понурій сталеливарні у Міннесоті, де його роботою було закривати руками отвір після того, як знімали клапан, — він кидав туди кулі шамоту, щоб перекрити витік металу. Робота була небезпечна, вона забрала багато життів; якийсь час по тому завдяки винайденню гідравлічного пістолета цю функцію ліквідували; проте існували занепалі заводи, що боролися проти закриття: на них досі використовували зношене обладнання та методи роботи з минулого. Ріарден умів виконувати цю роботу; проте відтоді йому жодного разу не випадало зустрічати когось, хто так само був би цього навчений. Посеред вогняних струменів рухливої пари, навпроти доменної печі, що розпадалася, він бачив високу худу постать гульвіси, який хвацько, зі спритністю експерта, виконував цей трюк.

За мить Ріарден здер із себе пальто, схопив окуляри у першого-ліпшого робітника і приєднався до Франциско біля отвору печі. Не було часу говорити, відчувати чи дивуватися. Франциско зиркнув на нього один раз — і Ріарден побачив вимащене обличчя, чорні окуляри і широкий усміх.

Вони стояли на слизькому підвищенні з запеченого бруду, на краю білого потоку. Під ногами лютував розлам, а вони закидали глину в сліпуче сяйво, де язики вогню, схожі на газ, танцювали і плавили метал. У Ріарденовій свідомості чергувалася послідовність дій: він нахилявся, піднімав тягар, цілився і кидав його вниз, але перш ніж той досягав невидимої цілі, Генк уже знову нахилявся; свідомість скупо обмежилась зосередженістю на меті, що мало допомогти врятувати піч, та на непевній поставі — для власного порятунку. Він не усвідомлював більше нічого — тільки загальну суму радісного відчуття роботи, власної спроможності діяти, точності тіла та його підпорядкованості волі. Не маючи часу це аналізувати, просто знаючи, охоплюючи всіма своїми чуттями, оминаючи цензуру розуму, він бачив поруч чорний силует, із-за якого вистрілювали червоні промені, бачив лікті, вугласті лінії; червоні промені кружляли в клубах пари, схожі на величезні голки, вони слухалися рухів спритної, вправної, впевненої істоти, яку раніше йому завжди випадало бачити тільки у вечірньому одязі й у світлі прожекторів бальних залів.

Не було часу формулювати слова, думати, пояснювати; Ріарден знав тільки, що поруч із ним — справжній Франциско д’Анконія, саме це він відразу побачив у ньому і полюбив; це слово його не шокувало, оскільки у свідомості жодних слів не було, тільки радісне відчуття, потік енергії, що додався до його власної.

З ритму свого тіла, з палючого жару, що обпікав обличчя, з зимової ночі, що торкалася до лопаток, йому раптово склалася сутність усесвіту: миттєва відмова підкоритися катастрофі, невідпорна жага з нею боротися, тріумфальні відчуття від власної спроможності перемогти. Він був певен, що Франциско відчував те саме, що ним володів той же імпульс, що відчувати таке було правильно, для них обох правильним було перебувати тут; він ловив поглядом це спітніле обличчя, захоплене дією, і розумів, що такого задоволеного виразу він іще ніколи не бачив.

Піч височіла над ними, чорна гора, огорнута кільцями труб і пари. Здавалося, вона хекає, вивергає червоні зойки, що зависають у повітрі над заводом, — а вони намагалися не дозволити їй стекти кров’ю.

Іскри зависали над їхніми ногами, пирскали раптовими пучками просто з металу, непомічені, загасали на одязі або торкнувшись до шкіри їхніх рук. Потік котився дедалі повільніше, рваними ривками, крізь загату, що виростала за межами їхнього зору.

Усе сталося так швидко, що Ріарден зміг осягнути подію, коли вже все було закінчено.

Його свідомість закарбувала два моменти: перший — коли Генк побачив несамовитий розмах тіла Франциско, випад уперед, що продовжився траєкторією глиняної кулі, потім — раптовий, неритмічний ривок назад, який не мав успіху, конвульсивне намагання не впасти, простягнуті руки силуету, що втратив рівновагу. Генк подумав, що коли він подолає дистанцію стрибком і приземлиться на слизький та крихкий виступ, це означатиме смерть для них обох. Але тут же настав другий момент, коли він уже опинився поруч із Франциско, тримаючи його, хитаючись разом із ним між проваллям і виступом, над білою ямою, а тоді віднайшов опору і потягнув напарника назад, щільно притискаючи до себе тіло Франциско ще протягом певного часу — так, як притискав би тіло єдиного сина. Його любов, його жах, його полегшення вилились у єдину фразу:

— Будь же обережний, клятий дурню!

Франциско схопив шматок глини і продовжив.

Коли все нарешті закінчилося і отвір вдалося закрити, Ріарден зауважив, що м’язи його рук і ніг викручує від болю, що його тіло не має сили рухатись; і все ж він почувався так, ніби вранці заходить до кабінету, нетерпляче прагнучи залагодити десять нових проблем.

Він поглянув на Франциско і вперше зрозумів, що їхній одяг весь наче порізаний лезом, руки кривавлять, на скроні у Франциско здерто шматок шкіри, а вилицею звивається вузька червона тріщина. Франциско зірвав з очей захисні окуляри і широко всміхнувся: то була усмішка світанку.

Молодик, вигляд якого свідчив водночас про хронічний біль і зухвальство, кинувся до Генка з криком:

— Я нічого не міг вдіяти, містере Ріарден! — і заходився пояснювати. Ріарден мовчки повернувся до нього спиною. Це був асистент, відповідальний за манометр печі, юнак, який щойно закінчив коледж.

Десь на периферії свідомості Ріардена крутилася думка, що випадки такого штибу дедалі частішають, що вони стаються через якість руди, яку доводиться використовувати. Була й інша думка — про те, що старі робітники завжди здатні були передбачити катастрофу; кожен із них зауважив би ознаки заблокування клапана і знав би, як цьому зарадити; але їх залишилося небагато, тож йому доводилося наймати тих, кого вдавалося знайти. Крізь кільця пари, що кружляли навколо, Генк спостеріг: з усього заводу сюди збіглися чоловіки старшого віку, саме вони боролись із аварією, а тепер стояли рядком, приймаючи допомогу медичного персоналу. Він дивувався: що ж коїлося з молодими чоловіками його країни. Проте подив розтанув, щойно Генк побачив обличчя хлопця з коледжу — і не зміг на нього дивитися; його накрило хвилею презирства, безсловесним відчуттям, що, коли його ворог має такий вигляд, то немає чого боятися. Всі ці уривки приходили до нього і розчинялись у навколишній темряві; їх розвіяв погляд на Франциско д’Анконію. Генк побачив, як Франциско віддає накази людям навколо. Робітники не знали, хто він і звідки взявся, але слухалися: вони розуміли, що ця людина знається на своїй справі. Франциско обірвав себе посеред фрази, побачивши Ріардена, який наблизився, уважно слухав — і, сміючись, вигукнув:

— О, перепрошую!

Ріарден мовив:

— Продовжуйте. Ви все правильно кажете.

Повертаючись у темряві до офісу, вони мовчали. Ріарден відчував, як усередині його переповнював екзальтований сміх, відчував, що хоче підморгнути Франциско, як приятель-змовник, який дізнався приховувану таємницю. Генк зиркав на його обличчя, та Франциско на нього не дивився.

За якийсь час д’Анконія промовив:

— Ви мене врятували.

У цих словах була подяка.

Ріарден засміявся:

— Ви порятували мою піч.

Вони знову замовкли. Кожен крок ставав дедалі легший. Відчуваючи холодне повітря на своєму обличчі, Генк бачив спокійну темряву неба та єдину зірку над димовою трубою з вертикальним написом: «Сталь Ріардена». Як радісно бути живим, — упіймав він себе на думці.

Ріарден не очікував побачити на обличчі Франциско ту зміну, що постала перед ним в офісному світлі. Зникло все, побачене у відблиску печі. Він очікував на вираз тріумфу, глузування над образою, почутою від нього, на вимогу почути слова вибачення, які Ріарден палко хотів вимовити. Натомість бачив неживе від химерної зневіри обличчя.

— Вас поранено?

— Ні… ні, зовсім.

— Йдіть-но сюди, — наказав Ріарден, відчинивши двері вбиральні.

— На себе погляньте.

— Нічого. Підійдіть сюди.

Уперше Ріарден відчув себе старим. Йому подобалось опікуватися Франциско. Бажання дати волю впевненому, розчуленому батьківському заступництву взяло над ним гору. Він змив із обличчя Франциско бруд, продезінфікував і наліпив пластирі на скроню, руки, на обпалені лікті. Франциско мовчки підкорився.

З найпромовистішим визнанням, на яке був здатен, Ріарден запитав:

— Де ви навчилися так працювати?

Франциско знизав плечима.

— Мене водили на різні ливарні, — відповів байдужо.

Ріарден не міг розшифрувати виразу його обличчя: то був вираз особливої застиглості, наче очі його зосередилися на таємному видиві, від якого рот звузився і його лінія зраджувала безрадісне, гірке, болісне самознущання.

Вони мовчали, аж поки знову повернулися до кабінету.

— Знаєте, — мовив Ріарден, — все, що ви тут сказали — правда. Проте це тільки частина історії. Інша частина — те, що ми сьогодні зробили. Невже ви не бачите? Ми здатні діяти. А вони — ні. Тому врешті-решт ми переможемо, хай би що вони з нами скоїли.

Франциско не відповів.

— Послухайте, — сказав Ріарден. — Я знаю, в чому ваша проблема. Ви ніколи в житті не виконували справжньої роботи. Покиньте на певний час свої статки і приходьте працювати до мене. Будь-якої миті я призначу вас майстром печі. Ви й гадки не маєте, як це на вас вплине. За кілька років ви це оціните і зможете керувати «Міддю д’Анконій».

Він сподівався на вибух реготу і був готовий сперечатися. Натомість Франциско повільно хитнув головою: так, наче не довіряв власному голосу, ніби боявся, що, заговоривши, прийме пропозицію.

Нарешті він сказав:

— Містере Ріарден… думаю, я віддав би решту життя за один рік у якості вашого майстра печі. Але я не можу.

— Чому?

— Не запитуйте. Це… особиста справа.

В уяві Ріардена той Франциско, який обурював і захоплював його водночас, був нездатний страждати. Зараз же він бачив у його очах вираз тихого, суворо контрольованого болю, терпляче стримуваної тортури.

Франциско мовчки взяв пальто.

— Ви ж не збираєтесь уже йти? — запитав Ріарден.

— Збираюсь.

– І не закінчите говорити те, що почали?

— Не сьогодні.

— Ви хотіли, щоб я відповів на запитання. Яке?

Франциско похитав головою.

— Ви почали запитувати, як я можу… Як я можу — що?

Посмішка Франциско здавалась стогоном болю, єдиним стогоном, який він собі дозволив.

— Містере Ріарден, я не запитуватиму у вас цього. Я знаю відповідь.