Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність.

Розділ IX Сакральне і профанне

Вона подивилася на багряні кільця, схожі на браслети, що від плечей до зап’ястків проступили в неї на руці. Світло пробивалося крізь венеційські штори на вікні незнайомої кімнати. Над ліктем красувався синець у темних краплинках запеченої крові. Рука лежала на ковдрі, накинутій на Даґні. Вона відчувала свої ноги і стегна, а решта тіла було незбагненно легке, воно ніби зависло у повітрі на зітканому з сонячного проміння ложі.

Повернувшись до Ріардена, вона подумала: від його колишньої стриманості, від крихкої, мов шкло, офіційності, від погордливої готовності відкинути всі почуття не лишилося й сліду. Цей новий Генк Ріарден лежав поруч із нею в ліжку після бурі, що ні він, ні вона не могли її означити; бракувало слів, не було засобів, але вона жила в їхніх очах, звернених одне на одного, і вони хотіли дати їй ім’я, сформулювати, поділитися нею.

Ріарден бачив немов осяяне внутрішнім світлом обличчя юної дівчини, на вустах якої квітла усмішка; пасемце волосся по щоці спадало на голе плече, очі дивилися так, ніби вона готова була прийняти будь-які його слова, змиритися з усім, що спаде йому на думку.

Він легенько відгорнув пасмо, обережно, мов найкрихкішу коштовність; затримав волосся в пальцях. Ріарден глянув Даґні в очі, аж раптом підніс пасмо до вуст. У тому, як він цілував її волосся, сяяла ніжність, але в рухах пальців тремтів відчай.

Відкинувшись на подушку, він завмер, заплющивши очі. Лице здавалося юним і сумирним. Побачивши його на мить спокійним, Даґні раптом усвідомила всю глибину нещасть, що звалилися на Ріардена; вона подумала, що все нарешті минулося.

Він підвівся, не дивлячись більше на неї. Обличчя знову стало порожнє і замкнене.

Піднявши з підлоги одяг, почав одягатися, стоячи посеред кімнати спиною до неї. Він поводився не так, начебто її не було поряд, а так, начебто йому байдуже, що вона теж тут є. Точними, звичними економити час рухами він застібав сорочку, затягував пасок на штанах.

Схилившись на подушку, вона спостерігала, милуючись його зграбними рухами. Даґні подобалися ці сірі штани і сорочка — він здавався їй досвідченим механіком «Лінії Джона Ґолта», який опинився в полоні за ґратами з сонячного світла і тіней. Тільки от ґрати перетворилися на тріщини в стіні, нагадуючи переламану гілку «Лінії Джона Ґолта», завчасно сповіщаючи, що чекає на них там, за стіною, за венеційськими шторами… Втім, це може і почекати; їй зараз ні про що не хотілося думати. Даґні згадала перший доторк його вуст — вона могла собі дозволити тішитися спогадом, розтягнути мить, адже все решта зараз не мало жодного значення. Вона виклично всміхнулася до смужок неба, що зазирали крізь штори.

— Хочу, щоб ти знала, — Ріарден підійшов до ліжка, дивлячись на неї згори вниз. Він промовив це рівно, чітко і безбарвно. Вона покірно звела на нього погляд.

Ріарден продовжив:

— Я тебе зневажаю. Але ця зневага — дрібниця порівняно з тим, що я почуваю до себе. Я не люблю тебе. І ніколи не любив. Але я жадав тебе з найпершої миті, з найпершої зустрічі. Я жадав тебе, як жадають повію, з тією ж метою і з тієї ж причини. Два роки я проклинав себе, вважаючи, що ти безгрішна. Але це не так. Ти така ж низька тварина, як і я. Я мусив зненавидіти тебе за це знання. Але не можу. Вчора я вбив би кожного, хто б сказав мені, що ти здатна робити те, що я змушував тебе робити. Сьогодні я віддав би життя за те, щоб нічого не змінилося, щоб ти залишилася такою ж хвойдою, як є. Вся велич, яку я в тобі бачив… Я не проміняю її на непристойність твого хисту відчувати тваринну насолоду. Щойно ми були з тобою величні, пишалися власною силою. І ось що з нами сталося, ось що залишилося від нас… І я не хочу себе ні в чому дурити.

Він говорив повільно, ніби шмагав себе словами. В голосі не було жодних емоцій, крім силуваної приреченості; в інтонації лунало не прагнення виговоритися, а болісне — до самокатування — почуття обов’язку.

— Я пишався тим, що ніколи і нікого не потребував. Тепер я потребую тебе. Я пишався тим, що завжди чиню згідно зі своїми переконаннями. І капітулював перед бажанням, яке зневажав. Це бажання принизило мій розум, мою волю, моє єство, мою життєву силу до мерзенної залежності від тебе — не від Даґні Таґґарт, якою я захоплююся, а від твоєї плоті, твоїх долонь, твого рота і тих кількох секунд, коли скорочуються м’язи твого тіла. Я ніколи не порушував власного слова. Я ніколи не порушував власної клятви. Я ніколи не робив такого, що варто було б приховувати. Тепер я змушений буду брехати, робити щось потайки і ховатися. Коли чогось хотів, я привселюдно казав про своє бажання і так само привселюдно досягав мети. І ось моє єдине бажання міститься в словах, які мені навіть вимовити огидно. Але це єдине бажання. Я хочу володіти тобою, і задля цього відмовлюся від усього, що мені належить: від заводу, від свого металу, від досягнень усього мого життя. Я хочу володіти тобою ціною, більшою за власне життя: ціною поваги до себе. І хочу, щоб ти це знала. Не хочу жодних претензій, жодних сумнівів, жодних ілюзій стосовно нашого вчинку. Не хочу дурити себе коханням, оцінками, вірністю чи повагою. Я хочу, щоб на нас не залишилося ні клаптика честі, за який можна сховатися. Я ніколи не просив для себе ласки. Я зробив те, що зробив, — це мій вибір. Беру на себе всі наслідки і всю відповідальність. Це розпуста — я приймаю її, і не існує вищої чесноти, від якої я відмовлюся задля цієї розпусти. Тепер, якщо хочеш дати мені ляпас, — давай. Мені дуже цього хотілось би.

Даґні слухала його, сидячи в ліжку, притиснувши до горла краєчок ковдри. Спершу, і Ріарден це бачив, її очі недовірливо і гнівливо потемнішали. А потім йому раптом здалося, що вона почала слухати уважніше і помічати дещо більше, ніж вираз його обличчя, хоча її очі невідривно стежили за ним. Здавалося, вона вслухається в певне одкровення, про яке досі гадки не мала. І Ріарден раптом відчув, що його немов осяває дедалі яскравіший промінь світла, відображення якого він уже бачив на обличчі Даґні: замість недовіри протупав подив, а потім дивна ясність, тиха й іскриста.

Коли він замовк, Даґні зайшлася сміхом.

Ріардена приголомшило, що в ньому не було люті. Даґні реготала весело, заливчасто, радісно, вільно і розкуто. Так сміються, не шукаючи проблеми, а збагнувши, що її не існує.

Вона рішуче, навіть дещо картинно, скинула з себе ковдру.

Встала, побачила на підлозі свій одяг і відкинула його ногою.

Ставши гола перед Ріарденом, вона сказала:

— Генку, я тебе хочу. В мені значно більше тваринного, ніж ти собі думаєш. Я хотіла тебе з найпершої миті нашого знайомства і соромлюся лише того, що відразу цього не второпала. Хтозна, чому так, але вже два роки поспіль найрадісніші моменти мого життя траплялися саме в твоєму кабінеті, коли я мала нагоду тебе бачити. Не порпатимусь у своїх почуттях. Зараз я просто це розумію і, Генку, мені не потрібно більше нічого. Хочу, щоб ти ділив зі мною ліжко, все решта — твоє і лише твоє. Тобі нічого не доведеться вдавати — не треба думати про мене, не треба дбати, я не збираюся зазіхати на твій розум, на твою волю, на твоє єство чи на твою душу, поки ти приходитимеш задовольняти найнижче своє бажання. Я лише тварина, яка не шукає нічого, крім насолоди, що ти її так зневажаєш; але я хочу зазнавати її від тебе. Ти готовий віддати за неї будь-яку найвищу чесноту, а я… Я їх не маю, тому мені нема чого віддавати. Я не шукаю чеснот, нащо вони мені? Я така ница, що готова віддати найвищу чесноту цього світу, тільки б побачити тебе в кабіні локомотива. Та побачивши тебе, я не буду байдужа. Не варто боятися, що ти раптом став залежний від мене. Це я тепер залежатиму від тебе і твоїх забаганок. Ти зможеш мати мене, коли заманеться, скрізь, де тобі закортить. Кажеш, цей світ розпусний? Але саме він дозволяє тобі прив’язати мене до себе надійніше, ніж будь-яку твою нерухомість. Можеш розраховувати на мене, як завгодно, і я не боюся цього визнати: мені нема чого від тебе захищати і нема чого оберігати. Вважаєш, що наші стосунки можуть становити загрозу твоїм досягненням, але ти помиляєшся. Я сидітиму за своїм столом і працюватиму, а коли життя враз стане нестерпне, мріятиму про ту винагороду, яку отримаю з тобою в ліжку. Ти назвав це розпустою? Я значно розпусніша за тебе: ти бачиш у цьому свою провину, а я пишаюся нашими стосунками. Я ставлю їх понад усе, чого досягла, понад збудовану залізницю. Якщо хтось попросить назвати найбільше досягнення в моєму житті, то відповім: «Я спала з Генком Ріарденом». Бо заробила це.

Коли він кинув її на ліжко, пролунало два звуки: сповнений муки стогін Ріардена та сміх Даґні.

* * *

Невидимий дощ поливав темну вулицю, його струмені блискотливими пацьорками стікали з ковпака ліхтаря на розі. Понишпоривши в кишенях, Джеймс Таґґарт з’ясував, що загубив хустинку.

Він стиха, але вельми роздратовано, лайнувся, ніби дощ, втрата носовичка і мокра голова були наслідком ворожих інтриг.

Бруківку вкривав тонкий шар багнюки; липка гидота чавкала під черевиками, а холод старанно силкувався залізти йому під комір. Джеймс не бажав нікуди рухатися, але й зупинятися йому теж не хотілося. Втім, він і не мав куди іти.

Вийшовши з кабінету після зборів правління, він раптом зрозумів, що вже не має жодних справ; попереду — довгий, марудний вечір, і ніхто не допоможе вдало його згаяти. Газетні передовиці проголошували тріумф «Лінії Джона Ґолта», про це ж учора весь вечір волало радіо. Заголовки розтягнули словосполучення «Таґґарт Трансконтиненталь» на цілісінький розворот, і він усміхнено приймав привітання. Всміхався, сидячи на чолі довгого столу на засіданні правління, поки директори розводилися про запаморочливий злет акцій компанії «Таґґарт» на біржі й обережно вмовляли показати письмову домовленість між ним та його сестрою — просто так, про всяк випадок, — а потім казали, що документ цілком легітимний і переконливо доводить, що тепер Даґні змушена буде негайно покинути «Таґґарт Трансконтиненталь»; обговорювали також перспективи блискучого майбутнього і визнавали, що компанія в неоплатному боргу перед Джеймсом Таґґартом.

Протягом наради Джеймс сидів, мріючи, щоб вона якнайшвидше завершилася, і можна було піти додому. Та опинившись надворі, зрозумів, що саме додому йому геть не кортить. Самотність його лякала, та йти просто не було куди.

Джим нікого не хотів бачити. Він пильно стежив за очима членів правління, які баляндрасили про його велич: за брехливими, маслянистими оченятами, що в них легко прочитувалася зневага до нього, і що найстрашніше — до самих себе.

Похнюпившись, він валандався під дощем, який сотнями голок колов його в шию. Щоразу, проходячи повз кіоск, він відвертався. Газети наполегливо сповіщали про тріумф «Лінії Джона Ґолта» і вперто повторювали ім’я, якого він не бажав чути: Раґнар Даннескольд. Корабель, що прямував до Народної Республіки Норвегії з екстреним вантажем, минулої ночі захопив Даннескольд. Не знати чому, це повідомлення Джеймс сприймав як особисту образу. Почуття нагадувало те, як він ставився до «Лінії Джона Ґолта».

«Це все через застуду», — думав він. Йому не було б так зле, якби не гадські шмарклі; не варто й мріяти про достойний вигляд, якщо ти хворий (особисті якості тут ні до чого). «І що ви сьогодні від мене чекали? Щоб я вам заспівав чи станцював?» — гнівливо апелював він до уявних кривдників, що насміхалися з його непевного стану. Знову намагаючись намацати хустинку, Джеймс вилаявся і вирішив десь купити паперові серветки.

На протилежному боці жвавого колись майдану побачив світло у вікнах дешевої крамнички, що в цю пізню годину досі працювала. «Ось іще один кандидат у банкроти», — подумав Джеймс; ця думка його потішила.

У крамничці горіли всі лампи, кілька втомлених продавчинь чергували за порожніми прилавками, патефон рипів для єдиного апатичного покупця, який притулився в кутку. Музика приглушила роздратування в голосі Таґґарта: він попросив паперові серветки таким тоном, ніби саме продавчиня була винуватицею його застуди. Дівчина вже потягнулась до полиць, аж раптом обернулася і швидко глянула на Джеймса. Взявши упаковку, вона почала зацікавлено роздивлятися покупця.

— А ви, часом, не Джеймс Таґґарт? — поцікавилася вона.

— Саме так! — гаркнув він. — А вам що до того?

— Ой! — скрикнула вона, мов дитина на феєрверк, і подивилася на Таґґарта так, як, на його думку, можуть дивитися лише на кінозірок.

— Містере Таґґарт, сьогодні вранці я бачила в газеті ваш портрет, — швидко залопотіла вона; слабенький рум’янець вигулькнув на її щічках і відразу ж зник. — Там писали, яке це велике досягнення, і про те, що саме ви все зробили, тільки зі скромності не хотіли, щоб усі про вас знали.

— Ну… так і є, — мовив Таґґарт. Він уже всміхався.

— А ви точнісінько, як на фото, — прожебоніла вона, недорікувато дивуючись, і додала: — Це ж треба… Ви сам, особисто зайшли сюди!..

– І що ж тут дивного? — запитав він, почуваючись дещо не в своїй тарілці.

— Ну, я хочу сказати, що скрізь тільки й мови про те, що ви зробили для країни — і ось ви тут! Мені ще ніколи не випадало бачити такої людини. Я ніколи не опинялася поруч із кимось важливим, е-е-е, тобто, це все так, ніби я сама потрапила в газетні новини.

Для Джеймса це було нове відчуття, коли його присутність буквально осяває місце, де він з’явився; втому продавчині мов рукою зняло, ніби крамничка враз перетворилася на сцену високої драми і неймовірного дива.

— Містере Таґґарт, а це правда — те, що про вас написали в газетах?

– І що ж вони там написали?

— Про вашу таємницю.

— Про яку ще таємницю?

— Ну… Там казали, що коли всі були проти вашого мосту, бо не знали, витримає він чи ні, ви не виправдовувалися і нікого не переконували, а просто будували далі, бо не мали жодного сумніву, що міст витримає, хоча всі вважали інакше. Тому лінія — це проект Таґґартів, а ви були її таємним натхненником, але зберігали таємницю, бо вам байдужісінько, кого за це хвалитимуть.

Джеймс уже уявляв копію прес-реліза свого відділу зв’язків із громадськістю.

— Авжеж, — мовив він, — так воно і є.

Дівчина дивилася на нього так, що Джеймс мало сам не повірив.

— Містере Таґґарт, який неймовірний вчинок.

— А ви завжди так добре і так докладно… пам’ятаєте, що читаєте в газетах?

— А що ж… Мабуть, так… Усе цікаво. Все важливо. Подобається про таке читати, бо в моєму житті немає нічого визначного.

Вона сказала це без жалю до себе — бадьоро і навіть весело. Її голос і жести були по-юнацькому безцеремонні. Голівка розцяцькована каштановими кучериками, на кирпатому носику, між широко посадженими очима, пістрявіло кілька веснянок. Таґґарт подумав, що в неї цілком привабливе личко. Якщо лише звернеш на нього увагу. Але підстав його зауважувати Джеймс не бачив. Здавалось би, цілком пересічне дівоче лице, за винятком жвавого, допитливого погляду, здатного на кожному кроці помітити щось бентежне, виняткове і несподіване.

— Містере Таґґарт, а як воно — почуватися видатною людиною?

— А як воно — почуватися юною дівицею?

Вона засміялася.

— Як на мене, просто чудово.

— Тоді вам живеться значно краще за мене.

— Як ви можете таке казати?

— Думаю, вам навіть пощастило, що ви не причетна до важливих подій, про які пишуть у газетах. До речі, а що саме ви вважаєте важливим?

— Ну… важливе…

— Що буває важливим?

— Це вже, містере Таґґарт, маєте пояснити мені ви.

— У світі не існує нічого важливого.

Дівчина недовірливо звела на нього очі:

— Невже це ви промовляєте такі слова в такий вечір!

— У мене на душі геть не святково, якщо вам цікаво це знати. Ще ніколи в житті я не мав такого паскудного настрою.

На превеликий Таґґартів подив, у дівочому погляді відчувалася така щира стурбованість, якої він іще зроду не бачив.

— Ви втомилися, містере Таґґарт, — тепло мовила вона. — Пошліть усіх під три чорти.

— Кого саме?

— Усіх, хто примушує вас сумувати. Це несправедливо.

— Що несправедливо?

— Те, що ви змушені зараз так почуватися. Ви пережили важкі часи, але виграли. Тому маєте повне право насолоджуватися перемогою. Ви це заробили.

– І що, думаєте, мені робити?

— Цього я не знаю. Але впевнена, що сьогодні у вас має бути свято, шикарна бучна вечірка, щоб до вас завітали різні знаменитості з шампанським, дарували вам різне… Ну, скажімо, ключі від міста чи щось таке… Не можна, щоб ви отак самотою блукали містом, купуючи дурнуваті паперові серветки!

— До речі, дайте їх мені, поки не забули, — похопився Таґґарт, даючи їй десятицентівку. — А щодо шикарної вечірки… То чи не спадає вам на думку, що нині мені нікого не хочеться бачити?

Щиро замислившись, дівчина відповіла:

— А й справді. Я про це не подумала. Але тепер розумію, чому так сталося.

– І чому ж? — на це запитання він сам не мав відповіді.

— Бо всі навколо гірші за вас, містере Таґґарт, — зовсім просто, не намагаючись підлеститися, а констатуючи факт, відповіла продавчиня.

— Ви справді так вважаєте?

— Містере Таґґарт, я не надто люблю людей. Принаймні, переважну більшість.

— Я теж. Я їх зовсім не люблю.

— Думаю, така людина, як ви, не може не знати, на яку часом підлість вони здатні, як намагаються за першої-ліпшої нагоди розтоптати тебе чи проїхатися на твоєму карку. Думала, що видатні люди здатні спекатися таких захребетників, щоб не терпіти їхніх блошиних укусів, але, схоже, це не так.

— А що ви маєте на думці, кажучи про «блошині укуси»?

— Коли мені несолодко ведеться, я завжди кажу собі: ти маєш пробитися туди, де не змушена будеш терпіти різних шпильок та іншої гидоти; але, схоже, скрізь таке, хіба що для видатних людей блохи товстіші.

— Значно товстіші.

Дівчина замовкла і замислилася.

— Цікаво, — мовила вона, коментуючи якусь свою думку.

— Що цікаво?

— Колись я читала книжку, в якій писалося, що видатні люди завжди нещасні, й що вони видатніші, то нещасніші. Я тоді цього не зрозуміла. Та, мабуть, так воно і є.

— Слова ці значно правдивіші, ніж ви думаєте.

Дівчина схвильовано відвернула голівку.

— Але чому ви так переймаєтеся видатними людьми? — запитав Джеймс. — Чи ви просто звикли шанувати героїв?

Дівчина подивилася на Таґґарта, і він помітив на її досі серйозному личку відлиск усмішки — такого красномовного погляду, зверненого особисто до нього, він ніколи досі не бачив; але відповіла вона тихо і майже приречено:

— Містере Таґґарт, а кого ж іще шанувати?

У крамничці раптом залунав огидний скреготливий звук — не дзвінок, не зумер, а щось інше; воно хрипіло противно і наполегливо.

Дівчина здригнулася, немов прокинувшись, а потім зітхнула.

— Усе, містере Таґґарт, зміну закінчено, ми зачиняємося, — мовила сповненим жалю голосом.

— Вдягніть свого капелюшка, — запропонував він, — а я почекаю надворі.

Вона глянула на нього так, немов із усіх імовірних несподіванок, що їй могла підготувати доля, такої вона ніколи не могла навіть уявити.

— Ви не жартуєте? — прошепотіла вона.

— Не жартую.

Крутнувшись дзиґою, вона прожогом кинулася до службових дверей, забувши про свій прилавок, про обов’язки і про неписаний жіночий закон — ніколи не показувати чоловікові, що його запрошення їй імпонує.

На мить затримавшись, він провів її поглядом. Таґґарт не заглиблювався у свої почуття, він їх узагалі ніколи не аналізував — це було єдине непорушне правило, якого він суворо дотримувався протягом усього життя; він просто відчував бажання, і воно було йому приємне. Іншого визначення він і знати не хотів. Одначе цього разу почуття виникло з думки, занадто несподіваної, щоб він здатен був її висловити. Він частенько сходився з дівками — представницями нижчих шарів суспільства, — які влаштовували нахабні вистави, пускали бісики і намагалися брутально до нього підлеститися з цілком очевидних причин; вони не були йому ані симпатичні, ані огидні; їхнє товариство розважало, і він ставився до них, як до партнерів у грі, правила якої розуміють обидва боки. Але ця дівчина була інакша. І в нього в голові засіла невисловлена думка: яка несосвітенна дурепа, вона й справді так вважає.

Джеймса не бентежило і не сприймалося за контроверзу те, що він нетерпляче чекає на тротуарі під дощем і потребує нині саме її. Він не намагався зрозуміти своєї забаганки. А неназване і невимовлене не може собі суперечити.

Коли дівчина вийшла, він зауважив у її образі дивну суміш: сором’язливий погляд і високо підняту голову. На ній був жахливий плащ-дощовик, що його безповоротно спотворювала дешева брошка на лацкані, й невеличкий капелюшок із плюшевими квітами, зухвало зсунутий на кучерявій голівці трохи набік. Хоч як це дивно, завдяки гордовито піднятій голові її вдяганка навіть здавалася привабливою; дівчина немов показувала, як добре вона вміє носити те, що має.

— Може, зайдете до мене в гості? Щось вип’ємо. — запропонував Джеймс.

Вона мовчки і врочисто кивнула, немов не могла так швидко знайти відповідних слів. А потім, не дивлячись на нього, немов зверталася сама до себе, промовила:

— Ви сьогодні нікого не хотіли бачити, але запросили мене…

Досі він ніколи й ні в кого не чув такої гордості в голосі.

Не мовивши більше й слова, дівчина сіла з ним у таксі. Певний час вона дивилася у вікно на хмарочоси, повз які вони проїжджали, а потім сказала.

— Я чула, що в Нью-Йорку часом стаються такі історії, але ніколи не думала, що таке може бути зі мною.

— Звідки ви родом?

– Із Буффало.

— А родичі є?

Вона трохи помовчала.

— Думаю, мають бути. Там, у Буффало.

— Як це — «мають бути»?

— Я їх покинула.

— Чому?

— Подумала, що коли мені й судилося чогось досягти, то тільки назавжди пішовши від них.

— Чому? Щось сталося?

— Ні. Там нічого і ніколи не стається. Саме з цим я і не могла змиритися.

— Про що ти? Поясни.

— Ну, вони… Мабуть, краще сказати вам правду, містере Таґґарт. Мій батько так нічого і не досягнув у житті, а матері було на це начхати, і мені врешті-решт допекло, що з сімох членів сім’ї працювала лише я, а решта, так чи так, вічно били байдики. Тому я подумала: якщо не втечу звідти, то здамся… Зогнию вщент, як і вони. Тож купила квиток на поїзд і поїхала. Нікого не попередивши. І навіть не попрощавшись.

Вона раптом усміхнулася:

— Містере Таґґарт, я втекла на вашому потязі.

– І коли ви сюди приїхали?

— Півроку тому.

– І весь цей час сама?

— Так, — весело відповіла дівчина.

– І що ж ви збиралися тут робити?

— Бодай щось, знаєте… Кудись улаштуватися…

— Куди саме?

— Не знаю… Людям різне вдається. Я побачила фотографії Нью-Йорка і подумала… — вона вказала на хмарочоси, що прозирали крізь патьоки дощу за вікном таксівки, — подумала, що той, хто збудував ці будинки, не б’є байдиків і не скиглить, що на кухні брудно, що дах тече, труби забиті, а світ проклятий, і…

Вона різко смикнула головою і глянула йому в очі:

— Містере Таґґарт, ми були бідні, мов церковні миші, й нас це геть не бентежило. Саме цього я і не могла витримати — того, що насправді їм до всього байдуже. Вони й пальцем не хотіли поворухнути. Навіть сміття винести. А сусідка все патякала, що я мушу їх обслуговувати, бо все одно байдуже, що буде зі мною, з нею, з кожним із нас, адже ніхто нічого не може змінити!

В її світлих очах читалася рішучість.

— Я не хочу про них говорити, — вела вона далі. — Принаймні не зараз. Оцього-ось — я про зустріч із вами — з ними не могло статися. І я не хочу цим із ними ділитися. Це моя подія, а не їхня.

– І скільки ж вам років?

— Дев’ятнадцять.

Уже в своїй вітальні, уважніше роздивившись гостю, Таґґарт подумав: «Якщо її трохи відгодувати — в дівчини буде непогана фігурка»; вона здавалася занадто худа як на свій зріст і будову. Вбрана була в коротеньку поношену чорну сукенку в обтяжку, на зап’ястку вибрязкували недоладні пластмасові браслети. Стояла посеред кімнати, роззираючись, немов у музеї, де ні до чого не можна торкатися руками, і шанобливо намагалася запам’ятати всі деталі.

— Як тебе звати? — запитав він.

— Шерріл Брукс.

— То сідай, Шерріл.

Поки він мовчки збовтував коктейль, вона покірно чекала, сівши на краєчок крісла. Коли Джеймс подав їй келих, дівчина слухняно пригубила, а потім просто тримала напій у руці. Він бачив, що вона не відчуває смаку напою, просто не помічає його.

Ковтнувши, він роздратовано відставив свій келих: перехотілося пити. Таґґарт заходився похмуро крокувати з кутка в куток, розуміючи, що її очі невідривно стежать за ним, насолоджуючись цією миттю і величезним сенсом, що становили для неї його рухи, його шпоньки, шнурки на його черевиках, його абажури і попільнички.

— Містере Таґґарт, чому ви сьогодні такий нещасний?

— Чому ти цим так переймаєшся?

— Бо якщо… Якщо ви сьогодні не маєте права радіти і пишатися, то хто тоді його має?

— Я теж хотів би це знати — хто має таке право? — Таґґарт рвучко обернувся до своєї гості; слова ринули, немов зірвавшись із гальм. — Це ж не він винайшов залізну руду і доменні печі, адже не він, ні?

— Хто?

— Та Ріарден же ж! Він не винаходив плавки, хімії та лиття. Він не міг би винайти свій метал без безлічі інших людей. Його метал! Чому він його привласнив? Чому вважає своїм винаходом? Усі використовують чужі ідеї. Ніхто не здатен придумати нового.

Вона здивовано мовила:

— Але ж залізна руда і все решта… існують уже давно. Чому ж тоді ніхто не зробив такого металу до містера Ріардена?

— Від зробив це не задля благородної мети, а задля власного збагачення. Він завжди чинив лише так.

— А що ж у цьому поганого, містере Таґґарт? — вона стиха засміялася, немов щойно відгадала загадку. — Це безглуздо, містере Таґґарт. Ви зовсім інше мали на думці. Ви ж чудово знаєте, що містер Ріарден сам заробив усі свої гроші, як і ви. Це ви так просто зі скромності кажете, адже всі й так знають, що ви зробили неймовірно важливу справу — і ви, і містер Ріарден, і ваша сестра… Вона, мабуть дивовижна людина!

— Та невже? Це вам так здається. Моя сестра — черства, бездушна жінка, яка все своє життя розтринькує, прокладаючи залізничні колії та будуючи мости, — не заради вищих ідеалів, а лише тому, що їй це подобається. Якщо вона й так робить свою улюблену справу, то чим тут захоплюватися? Я зовсім не впевнений, що будівництво цієї залізниці задля успішних підприємців Колорадо заслуговує на особливе ставлення, тим більше, коли нещасний народ регіонів, уражених безробіттям, нагально потребує транспорту.

— Але ж, містере Таґґарт… Ви ж самі боролися за будівництво лінії.

— Так. Бо це було моїм обов’язком перед компанією, перед вкладниками, персоналом. Але не чекайте, що я тішитимусь із цієї події. Не переконаний, що все це було потрібно… Нащо здався новий складний метал, якщо стільки країн гостро потребують звичайнісінького заліза… Чи знаєш ти, що в Китайській Народній Республіці бракує елементарних цвяхів, щоб прибивати дерев’яні дахи до крокв?

— Але… навряд чи в цьому є ваша провина.

— Хтось усе одно мусить подбати про цвяхи. Людина, котра вміє бачити не лише те, що занотовано в її записнику. В наш час неможливо знайти нікого, здатного співчувати — і це коли навколо стільки страждань! Це ж немислимо: начхати на все і на всіх, віддавши десять років свого життя порпанню з якимсь-там металом. Вважаєш, це велике досягнення? Е, ні. Тут ідеться не про високий хист, а про шкуру, якої не пропечеш, виливши йому на голову хоч і тонну сталі! У світі є безліч значно обдарованіших людей, але їхні імена не опиняються на перших шпальтах газет, і ти не побіжиш із шосе до залізничного переїзду, щоб на них подивитися, — бо ті люди не винаходитимуть мостів, здатних стояти вічно, в час, коли страждання людства мордують їхні душі!

Дівчина дивилася на нього шанобливо, хоч і без колишнього захвату; її очі згасли. Джеймс почувався впевненіше.

Узяв келих, ковтнув, а потім, несподівано щось згадавши, всміхнувся.

— Утім, це було кумедно, — мовив без надмірного пафосу і людяніше, немов розмовляючи з давнім приятелем. — Бачила б ти вчора Оррена Бойла, коли по радіо передавали перше повідомлення з «Вузла Ваятта»! Він просто позеленів… Справді, став такий зелений, як протухлий оселедець! Знаєш, що він робив учора вночі, щоб пережити паршиві новини? Винайняв номер в готелі «Валгалла» — а це тобі не абищиця; я чув, він і досі там, п’янючий, мов чіп: валяється під столом у товаристві своїх обраних приятелів і всіх дівуль, яких тільки вдалося назгрібати на Амстердам-авеню!

— А хто такий містер Бойл? — запитала приголомшена гостя.

— А, він? Тлусте хамло, що переоцінило свої можливості. Здібний парубійко, але часом стає аж занадто розумний. Бачила б ти його вчора! Мене ледь шляк не трафив від нього і доктора Флойда Ферріса. Цьому чистоплюю не сподобалося все, ні на гріш не сподобалося! Елегантному доктору Феррісу з Державного наукового інституту, слузі народу, який рече словами з патентованої шкіри, хоча, як на мене, він чудово з усім упорався, хіба що лисичив у кожній фразі… Я про те вранішнє інтерв’ю… Там він сказав таке: «Країна дала Ріардену його метал, і тепер ми чекаємо від нього віддарунку». Дуже дотепно, враховуючи, хто їхав тим симпатичним поїздом… У нього вийшло краще, ніж у Бертрама Скаддера… Коли приятелі, джентльмени із преси, попросили його висловити свою думку, містер Скаддер не придумав нічого кращого, ніж утриматися від коментарів… «Я цього не коментуватиму…» — і це Бертрам Скаддер, який не може стулити пельку від самісінького народження, — байдуже, йдеться про абіссінську поезію чи про стан дамських кімнат на текстильних фабриках, і чи цікавляться його думкою, чи ні! А доктор Прітчетт, старий віслюк, ходив околясом, стверджуючи, начебто напевно знає, що Ріарден, мовляв, не винайшов свого металу, оскільки якесь безіменне, але надійне джерело повідомило йому, що Ріарден украв склад у зубожілого винахідника, а потім його вбив!

Джеймс вдоволено реготнув. Дівчина слухала його, як лектора з вищої математики, не розуміючи нічого, навіть стилю викладу, який іще дужче поглиблював таємницю, адже в тому, що він — Він! — має на думці щось цілком інше, вона не сумнівалася.

Таґґарт знову наповнив келих, але раптом спохмурнів.

Осівши в кріслі обличчям до гості, він глянув на неї каламутними очима.

— Завтра вона повертається, — похмуро пхикнувши, повідомив він.

— Хто?

— Моя сестра. Моя безцінна сестронька. О, тепер вона думатиме, що стала видатною людиною.

— Містере Таґґарт, ви не любите своєї сестри?

Джеймс знову реготнув — так красномовно, що не конче вже було чути відповідь.

— Чому? — запитала вона.

— Бо вважає себе найрозумнішою. А яке вона має право? І хто взагалі має вважати себе розумним? Ніхто.

— Але ж ви інше хочете сказати?

— Я хочу сказати тільки те, що всі ми лише люди. А що таке людина? Слабке, огидне, блудливе створіння, народжене для розпусти, прогниле до кісток. Тому покора — це єдина доступна для нас чеснота. Нам варто своє життя простояти навколішки, уклякнути, вимолюючи прощення за своє брудне буття. Коли людина вважає себе наймилосерднішою і найрозумнішою, вона починає гнити. Гординя — найгірший гріх, хоч би що вона створила.

— А якщо людина знає, що зробила добру справу?

— Тоді їй варто вибачитися за це.

— У кого вибачитися?

— У того, хто цього не зробив.

— Я… Я вас не розумію.

— Ясна річ, що не розумієш. Для цього потрібні роки і роки досвіду, праці на найвищому інтелектуальному рівні. Ти колись чула про «Метафізичні суперечності Всесвіту», праці доктора Саймона Прітчетта? — дівчина перелякано похитала головою. — Як ти взагалі можеш знати, що таке добре, а що погано? Хто може це знати? Хто взагалі може щось стверджувати? Абсолюту не існує, як неспростовно довів доктор Прітчетт. Ніщо не є абсолютним. Усе залежить лише від приватних думок. Як ти можеш знати, що цей міст насправді не обвалився? Ти лише думаєш, що це так. Як ти можеш знати, що цей міст узагалі існує? Думаєш, що філософська система — система доктора Прітчетта — з царини академічних, абстрактних, непрактичних? Але це не так. О, як ти помиляєшся!

— Але ж, містере Таґґарт, лінія, що ви її збудували…

— Ай, та чого вона варта, та лінія? Це лише матеріальна річ… Чи має вона якесь значення? Чи матеріальне може бути величним? Лише худоба, примітивна тварина здатна здивовано заціпеніти перед мостом, адже в житті стільки величного і піднесеного! Та чи високі матерії дістають коли-небудь визнання? О, ні! Поглянь на людей. Скільки волань, скільки стогонів на перших газетних шпальтах про те, як вдало розташували кілька шматків бездушної матерії. Де зацікавлення благородними темами? Хто і коли віддавав першу шпальту феноменам духу? Хто помічає, хто цінує людину, наділену високою чутливістю? І ти ще дивуєшся, що видатна людина може бути приречена і нещасна в цьому блудливому світі!

Нахилившись уперед, Таґґарт уважно подивився на свою гостю.

— Я дещо тобі… скажу… Ознакою чесноти є відсутність щастя. Якщо людина нещасна, нещасна реально, по-справжньому, — це свідчить про те, що вона належить до найвищих створінь, які живуть серед людей.

В її обличчі проступила тривога і стурбованість.

— Але ж, містере Таґґарт, ви маєте все, чого лише може побажати людина. У вас найкраща в країна залізниця, в газетах вас називають найвеличнішим бізнесменом сторіччя, кажуть, що акції вашої компанії за день дали вам цілий капітал, у вас є все… Невже ви не радий?

— Ні, — буркнув він.

Почувши цю коротку відповідь, дівчина раптом відчула безпричинний страх. Хтозна-чому, але вона перейшла на шепіт:

– І ви би воліли, щоб міст обвалився?

— Я цього не казав! — відрубав Джеймс. Стенувши плечима, він зневажливо махнув рукою. — Ти просто не розумієш.

— Пробачте мені… О, я знаю, мені ще слід багато чого навчитись!

— Я кажу про глобальніші прагнення, ніж оцей міст. Прагнення, які неможливо задовольнити нічим матеріальним.

— Справді? Невже вам це потрібно?

— Ну ось. Ставлячи таке запитання, ти миттєво знову опиняєшся в матеріальному світі, де все слід зважувати і наклеювати цінники. Мені йдеться про речі, що їх неможливо означити матеріальними словами… Про найвищі сфери духу, які недосяжні для людини… До речі, чим є будь-який людський учинок? Навіть сама Земля — це лише атом, що кружляє всесвітом… Яке значення має наш міст у масштабах Сонячної системи?

Раптове осяяння спалахнуло в дівочих очах.

— Містере Таґґарт, ви вважаєте власні досягнення недостойними себе, — це так шляхетно! Не маю жодних сумнівів, що хоч би який великий крок ви зробили, неодмінно захочете зробити і наступний. Ви честолюбний. Я найдужче захоплююсь у людях саме честолюбством. Це коли вони працюють, не спиняються, не здаються, а роблять. Я розумію це, містере Таґґарт… навіть якщо не можу збагнути всіх ваших вагомих думок.

— Ти навчишся.

— Авжеж, я старанно вчитимуся!

Погляд її і далі сяяв захватом. Таґґарт підвівся, щоб знову наповнити свій келих. Йому здавалося, що цей погляд освітлює його, немов прожектор. В ніші за маленьким баром висіло дзеркало, і він помітив своє відображення: високе тіло псувала млява, сутулувата постава, що мов заперечувала будь-яку претензію людини на вишуканість; ріденьке волосся, похмурий рот. Джеймс раптом усвідомив, що дівчина бачить геть не його — перед її зором застигла постать героїчного будівничого, який гордо розправив плечі під вітром, що колошкає йому волосся. Він утішено всміхнувся, думаючи, як від чудово покепкував із дівчиська; це задоволення навіть чимось нагадувало перемогу чи, принаймні, безперечну перевагу.

Пригубивши напій, він глянув на двері своєї спальні, міркуючи, а чи варто завершити цю пригоду в звичний добрий спосіб. Досягти мети йому було нескладно: дівчина була занадто вражена, щоб пручатися. Червонястою бронзою блищало її волосся на схиленій під лампою голівці, на плечі сяяв гладенький клаптик шкіри. Джеймс відвернувся. «Навіщо мені ця морока?» — подумав він.

Натяк на жагу, який він відчув, можна було порівняти хіба що з незначною фізичною незручністю. Почати діяти його спонукала не думка про дівчину, а радше — про всіх тих чоловіків, які б ніколи не проґавили такої нагоди. Хай там як, Джеймс змушений був визнати, що життя випадково звело його з особою, значно цікавішою за Бетті Поп; можливо, кращої людини не було і серед решти його знайомців. Але ця думка його не зачепила. Він не міг віддати цій дівчині перевагу перед Бетті Поп. Він нічогісінько не відчував. Перспектива дістати задоволення не вартувала зусиль; до того ж, він не мав бажання отримувати задоволення.

— Уже пізно. Де ти живеш? — промовив він. — Вип’ємо ще трохи, і я відвезу тебе додому.

Коли він прощався з нею біля дверей якихось обшарпаних умебльованих кімнат у жалюгідному районі, дівчина намагалася подолати відчайдушне бажання поставити йому головне для неї запитання.

— Чи можна мені… — почала вона і замовкла.

— Що?

— Ні-ні, нічого!

Він чудово розумів, що запитання таки пролунає.

— Чи зможемо ми ще колись побачитися? — спромоглась вона нарешті.

Він із насолодою промовчав, прекрасно розуміючи, що охоче надасть їй таку можливість.

Вона ще раз звела на нього очі, ніби прощаючись назавжди, і тихо, проникливо мовила:

— Містере Таґґарт, я дуже вам дякую, бо… тобто… будь-який інший чоловік на вашому місці спробував би… ну, чоловікам більше нічого не потрібно, але ви вищий за це, значно вищий!

Джеймс упритул підійшов до неї і запитав, зацікавлено всміхаючись:

— А ви про це не шкодуєте?

Дівчина відсахнулась від нього, вжахнувшись раптом власних слів.

— Ой, я зовсім не про це! — зойкнула вона. — Господи, я нічого не шукала, не очікувала…

Густо зашарівшись, вона розвернулась і побігла високими крутими сходами будинку.

Таґґарт постояв на тротуарі, охоплений дивним, важким і туманним почуттям задоволення. Складалося враження, ніби він учинив щось доброчесне, і водночас помстився всім тим людям, які вишикувалися вздовж п’ятсоткілометрової гілки «Лінії Джона Ґолта» — вітати перший потяг.

* * *

Коли потяг прибув до Філадельфії, Ріарден покинув її, не мовивши й слова, ніби їхні ночі після пуску першого потяга нової гілки нічого не важили порівняно з денною реальністю велелюдних станційних платформ і тепловозів; реальністю, яку він поважав. Даґні вирушила до Нью-Йорка сама. Зате пізно вечері в двері її квартири подзвонили, і вона зрозуміла, що чекала його.

Ріарден нічого не сказав, переступивши поріг, а просто подивився на неї. Ця мовчанка робила його присутність інтимнішою, ніж цього вдалося б досягти словами. На його обличчі блукала тінь презирливої посмішки, що водночас і визнавала його та її нетерплячку, і засуджувала її. Зупинившись посеред вітальні, він неквапно роззирнувся; це була її квартира, символ його тривалої муки, що розтяглася на два роки; місце, про яке він не наважувався думати і все ж думав; місце, куди він не повинен був приходити, і все ж прийшов, поводячись невимушено, як законний власник. Ріарден сів у фотель, витягнувши ноги, а вона стояла далі, немов сісти її поки що не запросили, і вона чекала на дозвіл.

— Мушу сказати, що ти зробила видатну справу, побудувавши цю залізницю, — промовив він.

Даґні здивовано подивилася на нього; він ніколи не робив їй таких прямолінійних компліментів; захват у Ріарденовому голосі був щирий, проте насмішкувата тінь іще лишалася на його обличчі; їй здалося, що ці слова мовлено з якоюсь конкретною прихованою метою.

— Я цілісінький день відповідав на запитання про тебе, про лінію, про сплав і про майбутнє. А ще — підраховував замовлення на метал. Вони надходять зі швидкістю кількох тисяч тонн на годину. А що було дев’ять місяців тому? Зі мною ніхто й говорити не хотів. Зате сьогодні я мусив відімкнути телефон, щоб не вислуховувати особисто всіх охочих поспілкуватися щодо їхніх супертермінових потреб у ріарден-металі. А ти що поробляла?

— Сама не знаю. Намагалася вислухати звіти Едді… Силкувалася сховатися від газетярів, пробувала знайти рухомий склад, щоб пустити більше поїздів нашою новою лінією, бо заплановані вже не можуть покрити всі потреби, що накопичилися лише за три дні.

– І сьогодні ти не могла відбитися від охочих зустрітися, так?

— Саме так.

– І вони ладні були віддати що завгодно, лише б зустрітися з тобою, так?

— Не знаю… Мабуть.

— Репортери допитувалися в мене про тебе. Хлопчисько з місцевої газети весь час повторював, що ти видатна жінка. Сказав, що йому було б страшно з тобою спілкуватися, навіть якби він мав таку можливість. Його правда. Майбутнє, про яке вони весь час товкмачать і якого так бояться, буде таким, яким зробила його ти. Бо ти маєш сміливість, якої ні в кого з них немає. Завдяки своїй відвазі ти відкрила їм усі шляхи до того, чого вони так прагнуть — до процвітання. Ти маєш звитягу вистояти проти всіх і силу не визнавати нічиєї волі, крім своєї власної.

Даґні перехопило подих: вона зрозуміла його мету. Виструнчившись, витягнувши руки по швах, не здригнувшись жодним м’язом, бездоганно стримана, вона стояла під градом похвал, як під ударами батога.

— Адже тобі теж ставили запитання? — нахилившись уперед, вів своєї Ріарден. — Вони захоплено дивилися на тебе. Вони поводилися так, ніби ти стояла на високій горі, а їм нічого не залишалося, тільки, скинувши капелюхи, споглядати тебе з чималої відстані. Так?

— Так, — видихнула вона.

– І вони дивилися на тебе, не наважуючись наблизитися, боячись мовити слово, навіть доторкнутися до складки твого одягу. Вони це розуміли і поводилися належно. Адже вони шанобливо на тебе дивилися, правда? Знизу вгору?

Смикнувши її за руку, він примусив стати на коліна, притиснув до своїх ніг і припав до її вуст. Даґні беззвучно сміялася, напівзаплющивши затуманені від пристрасті очі.

Кілька годин потому, коли вони лежали поруч у ліжку, а Ріарденова рука блукала її тілом, він раптом запитав:

— А ким були інші твої чоловіки?

Він примусив її відкинутися на спину, а потім схилився до неї. З виразу його обличчя, з короткої затримки дихання, навіть із рівного, негучного, але вочевидь напруженого голосу Даґні зрозуміла, що це запитання він витиснув із себе після тривалих вагань і мук.

Він дивився на неї так, немов чекав щонайдокладніше побачити у відповіді незнайомі обличчя, і це видовище було нестерпне для нього, але відвести очей він не міг; в його голосі лунала зневага, ненависть, страждання і дивна, не пов’язана з муками, нервова лихоманка; він поставив запитання, міцно притискаючи її до себе.

Даґні відповіла спокійно, але в очах її зблиснув небезпечний вогник, і Ріарден зрозумів, що вона все цілком зрозуміла.

— Генку, крім тебе я мала лише одного чоловіка.

— Коли?

— Мені було тоді сімнадцять.

– І скільки це тривало?

— Кілька років.

— Хто він?

Вона відсунулась, притиснувши його руку; Ріарден оперся на лікоть, обличчя в нього напружилося.

— Я тобі це не скажу.

— Ти його любила?

— Я не відповідатиму на це запитання.

— Тобі подобалося з ним спати?

— Так!

Її усміхнені очі перетворили цю коротку відповідь на ляпас, сміх свідчив про те, що вона знає — саме цієї відповіді він боявся, і саме її хоче почути.

Обхопивши Даґні обома руками, він притиснув її до себе так міцно, аж заболіла спина; слова його лунали гнівливо, але голос був задоволений:

— Хто він?

Даґні не відповіла; дивилася на нього потемнілими блискучими очима, і спотворений від болю рот викривився в подобу глумливої посмішки.

Його поцілунок упокорив її вуста.

Узяв її так, немов його бурхлива, сповнена відчаю пристрасть здатна була стерти незнаного суперника з її пам’яті, з її минулого, і понад те — ніби цим він міг перетворити будь-який фрагмент її життя, навіть життя самого суперника, на інструмент своєї власної втіхи. З нестримних рухів Даґні, яка обхопила його руками, Ріарден зрозумів, що саме так вона і хотіла йому віддаватися.

* * *

Обриси конвеєрної стрічки, що здіймала вугілля до верхівки далекої вежі на тлі вогняних смуг, що покреслили небо, скидалися на нескінченну вервечку чорних контейнерів, які виповзали з землі, по діагоналі перетинаючи захід. Вгадувався віддалений приглушений дзвін ланцюгів, якими парубок у синьому комбінезоні кріпив механізми до залізничних платформ компанії «Підшипники Квінна» з Коннектикуту, що вишикувалися на бічних коліях.

Містер Моуен із «Об’єднаної сигнально-семафорної компанії», розташованої на протилежному боці вулиці, спостерігав. Дорогою додому він навмисно зупинився, щоб простежити за роботою. Легке пальто щільно облягало його огрядну постать, а світле сивувате волосся прикривав повстяний котелок.

У повітрі вже пахло першим вересневим студенцем. Усі брами на території були розчахнуті, люди і крани вивозили назовні верстати. «Немов витягують усі життєво важливі органи, залишаючи труп», — подумав містер Моуен.

— Отже, ще одна? — запитав він, тицяючи великим пальцем у бік підприємства, хоча відповідь і так знав.

— Га? — знехотя озвався парубок, який допіру його помітив.

— Питаю, ще одна компанія переїжджає в Колорадо?

— Угу.

– Із Коннектикуту це вже третя за два останніх тижні, — продовжив містер Моуен. — А як поглянути, що відбувається в Нью-Джерсі, Род-Айленді, Массачусетсі і по всьому Антлантичному узбережжі…

Молодик не дивився на нього і не слухав.

— Немов кран забули перекрити, — провадив Моуен, — і вся вода тепер тече в Колорадо. І всі гроші.

Робітник перекинув ланцюг через накритий брезентом великий верстат і слідом за ним переліз на протилежний бік.

— Де любов до рідного штату, де вірність… Люди тікають. І що це з ними сталося?

— Це все через білль, — мовив нарешті молодик.

— Через який білль?

— Через закон про зрівняння можливостей.

— Як так?

— Я чув, що містер Квінн рік тому збирався відкрити в Колорадо філію. Цей закон зруйнував усі його плани. От він і вирішив перебратися туди цілком — з усім штатом і обладнанням… Озброєний, так би мовити.

— Не бачу на це жодних підстав. Білль був необхідний. Це ганьба, щоб старі фірми існували з покоління в покоління… Закон цей був ґвалт як потрібний…

Робітник працював швидко і упевнено, якось аж ніби радісно. За його спиною гуркотів контейнер, заповзаючи на небо.

Чотири далеких димових труби здавалися флагштоками; над ними спроквола курилися димки, схожі на довгі прапори, спущені в червонястих вечорових сутінках до половини щогли.

Містер Моуен звик бачити ці труби на обрії ще за часів своїх батька та діда. Конвеєр було видно з вікна його кабінету вже тридцять років. Те, що компанія «Підшипники Квінна» могла зникнути з протилежного боку вулиці, було для нього незбагненно; про Квіннове рішення Моуен чув уже давно, але не повірив; точніше, повірив, як вірив багатьом словам, які чув чи промовляв, сприймаючи їх не більше, ніж звуки, що жодним чином не перетинаються з реальністю. Тепер він нарешті збагнув, що переїзд сусіда і є такою реальністю. Тому стояв біля платформ, немов сподівався, що зможе цьому перешкодити.

— Неправильно це, — мовив він, звертаючись до всього небокраю, хоча чути його міг лише молодий робітник на платформі. — За мого батька такого не було. Я не велике цабе, тому не хочу ні з ким воювати. Що сталося з цим світом?

Відповіді не було.

— От, скажімо, ти… Беруть тебе в Колорадо?

— Мене? Ні, я тут не в штаті. Так, підробляю. Найнявся, щоб допомогти вантажити.

— А що ж ти робитимеш, коли вони поїдуть?

— Поняття не маю.

— А що робитимеш, як іще хтось вирішить переїхати?

— Буде видно.

Містер Моуен невпевнено поглянув нагору: не зрозуміло було, кому адресовано відповідь — йому, чи хлопець промовив це сам до себе. Та робітник цілком зосередився на роботі; він не дивився вниз.

Парубок перейшов до накритих брезентом силуетів на наступну платформу, і містер Моуен пішов за ним. Він задер голову вгору, сперечаючись із кимось у просторі:

— Але ж хіба в мене немає прав? Я тут народився. І в дитинстві не сумнівався, що старі компанії залишаться на своєму місці. Я розраховував, що керуватиму заводом, як і мій батько. Хіба людина як член суспільства не має права розраховувати на це суспільство?.. З цим треба щось робити.

— З чим?

— Аякже, знаю, тобі все це здається чудовим, правда ж?.. І весь цей таґґартівський бум, і ріарден-метал, і золота лихоманка в Колорадо, і хмільний захват із приводу розширення виробництва Ваятта, яке кипить, мов переповнений чайник! Всім здається, що це прекрасно, ні в кого не виникає жодних сумнівів. Хоч куди поткнись — усі щасливі, щось собі планують, як шестирічні дітлахи — літній відпочинок; можна подумати, що в усієї країни медовий місяць або суцільне Четверте липня!

Робітник мовчав.

— Але ж я так не думаю, — зауважив містер Моуен. І стишено додав: — Газети про це не пишуть; запам’ятай, у газетах ти нічого путнього не прочитаєш.

Але замість відповіді містер Моуен почув лише дзвін ланцюгів.

— Але чому всі вони тікають саме в Колорадо? — запитав він. — Що там є таке, чого немає в нас?

Парубок посміхнувся:

— Може, саме у вас тут є дещо таке, чого немає там.

– І що ж це?

Робітник не відповів.

— Не розумію. Це ж відсталий, примітивний, дикунський край. Там навіть немає менш-більш сучасного керівництва. Гірших очільників не знайдеш у жодному штаті. Та ще й таких ледачих. Вони нічогісінько не роблять — лише утримують суди та поліцію. Вони геть не дбають за людей. Гадки не маю, чому наші найкращі компанії прагнуть туди втекти.

Парубок подивився на нього згори вниз, але знову промовчав.

Містер Моуен зітхнув.

— Усе це неправильно, — скрушно повторив він. — Білль про зрівняння можливостей — річ, безумовно, чудова. Свій шанс повинен отримати кожен. Це ганебно, що такі люди, як Квінн, намагаються його досягти через несправедливу перевагу. Чому він не може надати комусь у Колорадо можливість виготовляти такі ж підшипники?.. Як на мене, то краще б оті типи з Колорадо дали нам спокій. І ливарна конторка Стоктона не має жодного права встрявати в семафорну справу. Я на неї витратив купу років і маю беззастережне право старійшини; це нечесно, це справжній розбрат, новачків допускати не варто. Як я тепер продаватиму свої стрілки і семафори? В Колорадо було дві великих залізниці. Тепер «Фенікс-Дюранґо» закрилася, отже, залишилася лише «Таґґарт Трансконтиненталь». Вони підло вчинили, примусивши Дена Конвея піти. Завжди мусить лишатися конкуренція… Я вже півроку чекаю замовлену в Оррена Бойла сталь, а зараз він мені каже, що нічого не може пообіцяти, бо ріарден-метал підірвав йому весь збут, за цей метал б’ються, тож Бойл змушений скоротити виробництво. Це теж нечесно… Чому це раптом Ріарден має право підривати чужі ринки… Мені теж потрібно трохи ріарден-металу, але спробуй-но його знайди! Черга по нього вишикувалася вже на три штати, і нікому нічого, крім його дивних приятелів, таких як Ваятт і Даннаґер. Це нечесно. Це пряма дискримінація. Я нічим не гірший за тих хлопців. Я теж хочу свою частку металу.

Парубок поглянув на нього.

— Минулого тижня я був у Пенсільванії, — сказав він. — І бачив завод Ріардена. Ото де робота кипить! Там будують чотири нових конвертори і збираються зробити ще шість… Шість нових печей… — він поглянув на південь. — За останніх п’ять років на Атлантичному узбережжі ніхто не збудував жодної печі…

Його постать окреслилася проти неба над зачохленим двигуном, молодий робітник спрагло і рішуче вдивлявся в сутінки: так дивляться на щось далеке й омріяне.

— Там працюють… — усміхнено додав він.

А потім усмішка раптово зникла з його обличчя; він сильно смикнув ланцюг — перша помилка у низці впевнених, фахових рухів: він вочевидь розлютився.

Містер Моуен подивився в бік горизонту, на конвеєр, колеса, на дим, що мирно линув у вечірньому повітрі до Нью-Йорка, схованого за заходом сонця, і, коли подумав про це місто, замкнене в кільце священних вогнів, димових труб, газгольдерів і ліній високовольтних електропередач, йому полегшало. Він відчув енергію, що протікала крізь кожну похмуру будівлю знайомої з дитинства вулиці; йому подобалася постать цього молодого робітника, який так хвацько і впевнено порався там, нагорі, в його рухах було щось підбадьорливе, щось споріднене з цим обрієм… І все ж містера Моуена тривожило, що він відчуває, як десь розходиться тріщина, прорізаючи міцні, вічні стіни.

— Треба щось робити, — пробурмотів Моуен. — Минулого тижня один мій друг згорнув бізнес — це був нафтопромисловець, власник двох свердловин в Оклахомі. Він не зміг конкурувати з Еллісом Ваяттом. Це нечесно. Треба, щоб маленькі люди теж мали свій шанс. Варто обмежити обсяг видобутку Ваятта. Не можна дозволити залити ринок нафтою, витіснивши всіх решту… Вчора я застряг у Нью-Йорку, довелося покинути там машину і приїхати міжміським потягом, бо я не зміг роздобути бензину; кажуть, що в місті його бракує… Неправильно це. Треба щось робити…

Глянувши на обрій, містер Моуен спробував зрозуміти, що ж саме йому загрожує, хто його занапащає.

– І що ж ви пропонуєте робити? — запитав парубок.

— Хто, я? — відгукнувся містер Моуен. — Не знаю. Я невелике цабе. Не мені розв’язувати проблеми всієї країни. Я просто хочу заробити собі на життя. Розумію лише одне: хтось мусить дати всьому цьому раду… Все не так… Слухай-но, а як тебе звуть?

— Оуен Келлоґ.

— Келлоґ, як ти думаєш, що коїться в світі?

— Моя думка вас не зацікавить.

На далекій вежі залунав гудок, скликаючи на нічну зміну, і містер Моуен зрозумів, що вже пізно. Він зітхнув, застібнув пальто і зібрався йти.

— Але дещо все-таки робиться, — підсумував він. — Є певні кроки. Конструктивні кроки. Законодавці ухвалили білль, що надав ширші права Бюро економічного планування і національних ресурсів. Верховним координатором призначили дуже путню людину. Не скажу, що я чув про нього раніше, але газети запевняють, що від нього варто багато сподіватися. Звати його Веслі Моуч.

Даґні дивилася на місто з вікна своєї вітальні. Було вже пізно, і вогні мегаполіса скидалися на останні жаринки, що тліють серед чорних вуглин багаття. В її душі панувала тиша; хотілося втримати розум у спокої, щоб іще раз пережити всі емоції, пройти через кожну подію минулого місяця. Їй ніколи було радіти чи засмучуватися поверненню до свого кабінету в будівлі «Таґґарт Трансконтиненталь»; справ назбиралося так багато, що вона вже геть забула про своє недавнє заслання. Не пригадувала, що сказав Джим стосовно її повернення, і чи казав він щось узагалі. Її цікавила думка однієї-єдиної людини, і вона зателефонувала в готель «Вейн-Фолкленд», але їй відповіли, що сеньйор Франциско д’Анконія повернувся додому в Буенос-Айрес.

Даґні пам’ятала ту мить, коли вона підписалася під довгим офіційним документом, поклавши край існуванню компанії «Лінія Джона Ґолта». Тепер вона знову стала лінією «Ріо-Норте» компанії «Таґґарт Трансконтиненталь», хоча поїзні бригади не хотіли відмовлятися від колишньої назви. Їй теж важко давалася ця відмова; Даґні через силу примушувала себе не називати лінію так, як вона вже звикла, і всі дивувалися, чому це дається їй так непросто і чому вона сумує.

Якось увечері її наче щось підштовхнуло звернути в завулок за рогом будівлі «Таґґарт…», щоб востаннє глянути на офіс фірми «Лінія Джона Ґолта»; без жодної конкретної мети… «Просто подивлюся», — подумала Даґні.

Уздовж тротуару поставили дощаний паркан, стару будівлю готувалися руйнувати: вона вже не витримувала натиску часу. Зайшовши за паркан у світлі вуличного ліхтаря, що колись був відкинув тінь незнайомця на бруківку, вона зазирнула до вікна свого кабінету. Від першого поверху нічого не залишилося; перегородки зірвано, зі стелі звисали зламані труби, на підлозі — гори сміття. Дивитися не було на що.

Вона запитала якось у Ріардена, чи він, бува, не приходив весняної ночі до цієї будівлі й чи не стояв біля дверей, долаючи бажання ввійти. Та ще не почувши відповіді, зрозуміла, що його тут не було. Даґні не знала, чому поставила йому це запитання. Не знала також, чому цей спогад досі її бентежить.

За вікном її кімнати в чорному небі висіла освітлена сторінка календаря — немов маленька етикетка на валізі з написом: друге вересня. Даґні виклично всміхнулася, пригадуючи ті перегони, що вона їх улаштувала його світляним сторінкам. «Мене вже не обтяжують терміни, — подумала вона. — Ані термінів, ані перепон, ані меж».

У замку її вхідних дверей прокрутився ключ; вона чекала, хотіла почути цей звук.

Ріарден увійшов, як уже багато разів раніше, повідомивши про свій візит лише обертом взятого в неї ключа. Сталим, уже звичним для неї рухом, він кинув на крісло пальто і капелюх; на ньому був офіційний вечірній костюм.

— Привіт, — мовила вона.

— Весь час чекаю вечора, коли тебе не буде вдома, — відповів на її привітання.

— Тоді довелося б телефонувати в контору «Таґґарт Транс-континенталь».

— Завжди? І більше нікуди?

— Генку, ревнуєш?

— Ні. Цікаво просто, що я тоді відчуватиму.

Він дивився на неї з протилежного кінця кімнати. Почав поволі наближатися, навмисне розтягуючи це задоволення. На Даґні була сіра офісна спідниця і напівпрозора біла блузка чоловічого крою, що розширялася над талією, підкреслюючи лінію стегон; світло від лампи в неї за спиною цілком вимальовувало перед Ріарденом контур її витонченого тіла.

— Як минув банкет? — поцікавилася вона.

— Чудово. Я втік за найпершої нагоди. Чому ти не прийшла? Тебе запрошували.

— Не хотіла, щоб нас бачили разом.

Ріарденів погляд показав, що він розуміє причину. Потім його обличчя здригнулося і він весело всміхнувся.

— Ти багато втратила. Національна рада металургів більше тебе не мордуватиме спілкуванням зі мною, як із почесним гостем. Якщо, звісно, цього можна буде уникнути.

— А що сталося?

— Нічого. Крім огрому промов.

– І ти витримав це тяжке випробування?

— Ні… Точніше, так, але не зовсім… Я планував отримати задоволення.

— Принести щось випити?

— Якщо твоя ласка.

Даґні вже обернулася, та Ріарден зупинив її, взявши ззаду за плечі; повернув до себе її голову і поцілував у вуста. Коли відірвався від неї, Даґні жестом авторитарної власниці знову притягнула його до себе, ніби наголошуючи на своєму праві на нього. І лише потім ступила вбік.

— Ну її, ту випивку, — мовив Ріарден. — Мені не надто й хочеться; приємно просто, що ти про мене дбаєш.

— Чудово, от і дозволь про тебе подбати.

— Не треба.

Він усміхнувся і витягнувся на канапі, поклавши потилицю на схрещені зап’ястя. Почувався, як удома; іншої домівки в нього, схоже, ніколи й не було.

— Розумієш, найгіршою частиною банкету стало те, що присутніх об’єднувало єдине бажання — якнайшвидше від нього спекатися, — сказав Ріарден. — Але я не розумію, якого милого його взагалі було влаштовувати. Зради чого так старатися — задля мене?

Даґні простягнула Ріарденові пачку цигарок, а потім послужливо піднесла запальничку. Відповівши усмішкою на його смішок, присіла на бильце крісла в протилежному кінці кімнати.

— Генку, а чому ти прийняв їхнє запрошення? Ти ж завжди гордував їхнім товариством.

— Не хотілося відхиляти пропозицію перемир’я — тим більше, після моєї перемоги, що вони її цілком усвідомлюють. До їхньої організації я ніколи не вступлю, але на запрошення стати почесним гостем мусив… словом, я гадав, що вони вміють достойно програвати. Вважав, що це шляхетно з їхнього боку.

— З їхнього боку?

— Думаєш, з мого?

— Генку! Після всього, що вони робили, намагаючись тебе спинити…

— Але я переміг, правда ж? Тому й подумав… Знаєш, я зовсім не тримав на них зла за те, що вони не відразу змогли роздивитися переваги мого металу… Адже, врешті-решт, вони це зрозуміли. Кожна людина вчиться, як уміє. На все свій час. Так, знаю, там було і боягузтво, і заздрість, і святенництво, але подумав, що все це лише поверхове — зараз, коли я переміг, до того ж так переконливо!.. Тому й вирішив: мене запросили, щоб засвідчити їхнє визнання металу, подякувати, а…

У цю коротеньку паузу Даґні всміхнулася; зрозуміла, що Ріарден хоче сказати: «…а за це я ладен пробачити будь-що і будь-кому».

— Але все було не так, — вів далі Ріарден. — Я не розумію їхніх мотивів. Навряд чи вони їх узагалі мали, хоча… Вони влаштували цей банкет не для того, щоб мене потішити, не щоб отримати від мене щось або хоч якось урятувати своє реноме перед публікою. Схоже, цей банкет не мав жодної мети, жодного сенсу. Раніше, ганячи метал, вони аж ніяк не були зацікавлені в тому, щоб його заборонити, але й зараз вони цілком байдужі до його долі. Навіть не бояться, що я витісню їх із ринку! Знаєш, на що був схожий цей банкет? Здавалося, їм просто хтось нараяв, що певні речі слід шанувати, до того ж саме в такий спосіб… І вони взялися робити все необхідне, мов привиди, бездумно повторюючи далекі відгомони минувшини. Я… Я просто не мав сили на це дивитися.

Даґні беземоційно зауважила:

— А ти ще вважаєш себе скупим!

Ріарден звів погляд; його очі здивовано просвітліли:

— Чому ти така люта на них?

Даґні похитала головою і, намагаючись приховати ніжність, відповіла:

— А ти хотів порадіти…

— Мабуть, так мені й треба. Я не мав ні на що сподіватися. Сам не знаю, чого мені хотілося.

— Зате я знаю.

— Ніколи не любив таких заходів. Хтозна, чому я вирішив, що цього разу все буде інакше… Знаєш, збираючись туди, я думав, що мій метал усе довкола змінив, навіть людей.

— Так, Генку, знаю!

— Словом, я пішов не за адресою… Пам’ятаєш, ти якось була сказала, що свята мають бути лише в того, хто має що святкувати?

Палахкий кінчик її цигарки застиг у повітрі; Даґні завмерла. Вона ніколи не розповідала йому про ту вечірку; ні про що, пов’язане з її домівкою. І за мить стиха мовила:

— Пам’ятаю.

— Я знаю, що ти хотіла цим сказати… Ще тоді знав.

Дивився їй просто в очі. Даґні похнюпилася.

Ріарден замовк; а коли знову заговорив, голос його лунав уже весело:

— Найгірше в людях, це коли вони розсипають не образи, а компліменти. Не перетравлюю цього, а саме ними мене сьогодні частували. Якщо їх послухати, то як же всі мене потребують: місто, країна, весь світ… На їхній погляд, справжньої слави здобувається той, хто спілкується з людьми, які його потребують. А я терпіти не можу людей, які мене потребують.

Він глянув на Даґні:

— Скажи, ти мене потребуєш?

— Несамовито потребую, — цілком щиро відповіла вона.

Ріарден зареготав.

— Ні. Я не про це. До того ж, ти кажеш це не так, як вони. — І як же я це кажу?

— Як торговець, як людина, яка платить за те, чого хоче. А вони лепечуть, наче канюки, які тицяють до тебе бляшані миски.

— Генку, я за це… плачу?

— Не вдавай незайманку. Ти чудово розумієш, про що я.

— Аякже, — відповіла Даґні; вона всміхалася.

— Хай ідуть усі до бісової матері! — він безтурботно махнув рукою і солодко потягнувся, змінивши позу і насолоджуючись можливістю розслабитися. — З мене погана публічна персона. Але хай там як, тепер це не має значення. Нам не треба перейматися, що вони бачать, а чого не бачать. Нехай просто дадуть спокій. Шлях перед нами відкрито. Який наш наступний проект, міс віце-президенте?

— Трансконтинентальна магістраль із ріарден-металу.

– І коли вона тобі потрібна?

— Завтра вранці… Через три роки, починаючи відсьогодні.

– І ти подужаєш її за три роки?

— Якщо «Лінія Джона Ґолта»… тобто, «Ріо-Норте» працюватиме так, як зараз.

— Вона працюватиме краще. Це лише початок.

— Я вже склала план монтажу. В міру надходження грошей будемо сегментно замінювати колію рейками із ріарден-металу.

— Добре. Почнемо, коли захочеш.

— Перекину старі рейки на попереднє місце, інакше вони довго не протримаються. А за три роки ти зможеш їхати по власному металу до Сан-Франциско, якщо комусь раптом заманеться влаштувати там на твою честь банкет.

— За три роки я матиму заводи з виробництва ріарден-металу в Колорадо, Мічигані та Айдахо. Це — мій план.

— Твої власні? Філії?

— Так.

— А як же закон про зрівняння можливостей?

— Невже думаєш, що він протягне ще три роки? Ми влаштували їм таку демонстрацію, що всю гниль змиє. На нашому боці вся країна. Кому зараз спаде на думку зупинити цей процес? Хто захоче слухати маячню? Зараз у Вашингтоні працює лобі людей найвищого рівня. На наступній сесії вони збираються скасувати цей білль.

— Я… сподіваюся.

— За останні тижні я страшенно втомився: треба було закладати нові печі. Та зараз, коли все вже залагоджено, коли будівництво повноцінно триває, я можу сісти і відпочити. Можу посидіти за своїм столом, порахувати гроші, побайдикувати, як останній пройдисвіт, можу постежити за надходженням замовлень на метал і сформувати їх у чергу… До речі, коли в тебе завтра перший потяг на Філадельфію?

— Мм… Не знаю.

— Не знаєш? Що ж ти за віце-президент? О сьомій ранку я маю бути на заводі. Близько шостої в тебе нічого немає?

— Перший, здається, вирушає о п’ятій тридцять.

— То ти розбудиш мене вчасно, щоб я не запізнився, чи накажеш затримати потяг?

— Я тебе розбуджу.

— Добре.

Ріарден замовк, а Даґні дивилася на нього. Коли він прийшов, то мав виснажений вигляд; зараз його обличчя розгладилося — й натяку на втому.

— Даґні, — звернувся раптом; його інтонація змінилася, стала ніби інтимніша, — чому ти не захотіла, щоб нас бачили разом?

— Не хочу перетворюватися на частину твого… офіційного життя.

Ріарден відреагував невимушено, але витримавши перед тим паузу:

— Коли ти востаннє їздила відпочивати?

— Здається, два… ні, три роки тому.

– І де ти була?

— Гайнула на Адірондак на місяць. Правда, за тиждень повернулася.

— А я п’ять років тому. Тільки їздив у Орегон, — лежачи на спині, він роздивлявся стелю. — А гайнімо разом у відпустку. Візьмемо мою автівку і поїдемо кудись на кілька тижнів, куди заманеться, просто їздитимемо путівцями, де нас ніхто не знає. Не залишимо адреси, не читатимемо газет, не братимемо телефонної слухавки — жодних офіційних контактів.

Вона підвелася. Підійшовши до Ріардена, зупинилася біля канапи і глянула на нього; за спиною в неї горіла лампа, тому обличчя видно не було — Даґні не хотіла, щоб він помітив її старанно стримувану усмішку.

— Ти ж зможеш узяти відпустку на кілька тижнів? — запитав Ріарден. — Усе працює, проблем не повинно виникнути. Бо найближчі три роки такої нагоди вже не буде.

— Добре, Генку, — вона щосили намагалася говорити спокійно.

— Ти згодна?

– І коли ти збираєшся їхати?

— У понеділок вранці.

— Добре.

Вона зробила рух, щоб відійти, та Ріарден схопив її за руку, притягнув і повалив на себе; утримуючи її в незручній позі, зануривши пальці у волосся, впився в її губи; другою рукою ковзнув від прикритих тонкою тканиною лопаток до талії, потім до ніг… Вона прошепотіла:

— От бачиш, а кажеш, що не потребуєш мене…

Вона відірвалася від нього і встала, відкинувши з чола волосся. Ріарден дивився на неї, лежачи; в його звужених очах мерехтіла іскорка особливої, глумливої зацікавленості господаря. Даґні помітила, що бретелька зсунулася з плеча, і комбінація повисла навскіс, оголивши груди, прикриті лише прозорою блузкою. Зібралася поправити, але Ріарден плеснув її по руці. Даґні всміхнулася, повагом відійшла і, обернувшись до нього, нахилилася над столом; пальцями зіперлася об край стільниці, плечі відвела назад. Саме такий контраст йому подобався — контраст штивного вбрання і напівоголеного тіла, контраст співвласниці залізниці й жінки, яка належала йому.

Зручно вмостившись на канапі і витягнувши схрещені ноги, Ріарден знову роздивлявся її поглядом власника.

— То кажеш, хочеш прокласти трансконтинентальну колію із ріарден-металу, міс віце-президент? — запитав він. — А що як я не дам тобі рейок? Тепер я можу перебирати замовниками і призначати їм будь-яку ціну. Якби це сталося рік тому, я вимагав би, щоб ти переспала зі мною.

— Шкода, що не вимагав.

— А ти погодилась би?

— Аякже.

— В інтересах бізнесу? В рамках угоди?

— Якби йшлося про тебе — так. Тобі це сподобалось би, правда ж?

— А тобі?

— Так… — прошепотіла Даґні.

Ріарден підійшов, обхопив її за плечі й пригорнувся до грудей, прикритих тонкою блузкою.

А потім мовчки уважно на неї подивився.

— Що ти зробила з тим браслетом?

Він ніколи досі не заводив про це мови, тому Даґні не відразу змогла відповісти.

— Я зберігаю його.

— Хочу, щоб ти його носила.

— Якщо люди здогадаються, тобі вестиметься гірше, ніж мені.

— Одягни його.

Даґні дістала браслет. Мовчки, не зводячи погляду з його обличчя, вона простягнула до Ріардена руку: на долоні вилискувала синьо-зеленава стьожка. Дивлячись їй в очі, він клацнув застібкою на зап’ястку. І коли ланцюжок з’єднався під його пальцями, Даґні нахилилася і поцілувала їх.

Земля сувоєм розгорталася під капотом автомобіля. Шосе, що звивалося серед пагорбів Вісконсину, було єдиним свідченням людської праці, хистким містком, перекинутим через океан чагарників, дерев та буйного зілля. Цей океан гойдався рівними хвилями жовтогарячої піни; вздовж схилів здіймалися ріденькі червоні струмені, в долинах під блідо-блакитним небом розкошували поодинокі зелені острівці. Машина, наче намальована на яскравій поштівці, скидалася на ювелірний виріб, сонце вигравало на хромованій сталі, а в чорній емалі відбивалося небо.

Випроставши ноги, Даґні затишно примостилася в куточку біля вікна; їй подобалося широке зручне сидіння і лагідний дотик сонця до плечей; подобалася розкішна місцевість.

— А мені хотілось би зараз побачити рекламний щит, — заявив Ріарден.

Даґні зареготала: він прочитав її думки.

— Що і кому тут продавати? Ми вже годину не бачили жодного будинку, жодної машини.

— Саме це мені й не подобається, — він ледь нахилився над кермом із невдоволеним виразом. — Поглянь на дорогу.

Довгу смугу, здавалося, було всипано борошном — це були кістки, розкидані пустелею, немов сонце і сніг зжерли всі сліди шин, бензину, сажі, все, що нагадувало б про цивілізацію. З кутастих тріщин у бетоні проросла трава. Дорогою не користувалися і не ремонтували багато років, але шпарин було не так уже й багато.

— Хороша дорога, — зауважив Ріарден. — Побудована надовго і вочевидь розрахована на інтенсивний рух.

— Так…

— Мені це не подобається.

— Мені теж, — Даґні хмикнула. — Але пригадай, як часто люди скаржаться, що рекламні щити псують пейзаж. Тут ці скиглії мали б змогу насолодитися незайманим пейзажем.

І додала:

— Ненавиджу їх.

Даґні не хотілося тривоги, що в’юнкою гадиною вповзала в радість дня. За останні три тижні вона часто відчувала невиразну тривогу, споглядаючи пейзажі, що пропливали перед кутастим капотом автомобіля. Вона всміхнулася: саме капот був нерухомою точкою відліку, поки земля проносилася повз них; він залишався центром, фокусом, мірилом безпеки в світі, що розчинявся, розпливався за вікном… Капот попереду і Ріарденові руки на кермі… Вона знову всміхнулася: їм випало бачити навколишній світ у звуженому форматі, і їй це подобалося.

Після першого тижня мандрів, поки вони їхали навмання невідомими перехрестями, він сказав їй:

— Даґні, а відпочинок конче мусить бути безцільний?

Вона сміхотливо відповіла:

— Ні. І на яку ж фабрику ти хочеш навідатися?

Ріарден усміхнувся — до своєї провини, якої не хотів визнавати, до пояснень, що до них не зобов’язаний був удаватися, — і відповів:

— Хочу поглянути на закинуту рудню біля затоки Сагіно. Кажуть, вона виснажена.

І вони вирушили через весь Мічиган до копальні. А потім ходили ярусами, що оточували вирву. Рештки крана рукою кістяка нависали в них над головами, і чиєсь іржаве пуделко від сніданку трапилось їй під ногу. Щось її тривожно вкололо, щось гостріше за печаль, але Ріарден бадьоро хмикнув:

— Виснажена. Та де там! Я покажу їм, скільки ще тонн руди і доларів можна буде витягти з цього місця!

Коли вони поверталися до машини, він сказав:

— Якби зараз знайти путню людину, то я б уже завтра купив цю рудню і приставив би її до праці.

Наступного дня, прямуючи на захід, а потім на схід, до рівнин Іллінойсу, він раптом сказав після тривалої мовчанки:

— Ні, доведеться таки почекати, поки скасують білль. Людина, здатна примусити запрацювати цю копальню, не потребуватиме моїх настанов. А той, кому потрібен буду я, не вартує ні цента.

Як і завжди, вони могли теревенити про свою роботу, не боячись нерозуміння. Але ніколи не говорили одне про одного. Ріарден поводився так, ніби їхня пристрасна близькість була доконаним, безіменним фізичним фактом, що аж ніяк не ґрунтувався на спілкуванні двох інтелектів. Щоночі Даґні здавалося, ніби її обіймає незнайомець, який дозволяє бачити їй кожне жагливе здригання свого тіла, але ніколи не дає помітити трепету душі. Вона лежала перед ним гола, але на руці завжди залишався браслет із ріарден-металу.

Даґні бачила, як нестерпно йому ставити підпис під іменами «містер і місіс Сміт» у неохайних придорожніх готельчиках. Іноді ввечері, коли Ріарден шкрябав фальшивий підпис під вигаданими іменами, вона помічала невдоволеність у кутиках його губ. Їй начхати було на багатозначне лицемірство готельних клерків, що ніби передбачало співучасть у ганебному гріху — пошуку стидкої втіхи. Проте вона бачила, що і йому все це байдуже, коли вони залишалися на самоті, коли він на мить притискав її до себе і вона дивилася у життєрадісні чисті очі.

Вони їхали повз маленькі міста, по забутих сільських дорогах; вони давно вже не бачили таких місцин. Міста вносили в душу Даґні сум’яття. Не один день минув, аж поки вона нарешті зрозуміла, чого їй бракує насамперед: вигляду свіжої фарби. Будинки були схожі на чоловіків у пожмаканих костюмах, які втратили бажання рівно тримати спину, карнизи скидалися на похилі плечі, перекособочені сходи ґанків нагадували пошарпані зарукавки; розтрощені, забиті дошками вікна були, мов латки. Перехожі сприймали нову автівку не як рідкісне видовище, а так, ніби цей блискучий апарат виник із якогось фантастичного світу. На вулицях машин траплялося небагато, переважно — вози. Даґні вже встигла забути, які вони — підводи з кіньми, і геть про це не шкодувала.

А на залізничному переїзді вона навіть не усміхнулася, коли Ріарден глузливо кивнув у бік місцевого потяга, що виповз із-за пагорба. Попереду, чахкаючи чорним димом із високої труби, теліжився древній паротяг.

— Господи, Генку, це зовсім не смішно!

— Я знаю, — відповів він.

Приблизно за годину, від’їхавши кілометрів на сто з гаком, вона сказала:

— Генку, чи ти колись бачив, щоб «Комету Таґґарта» тягнуло через континент таке вугільне одоробло?

— Чого це ти? Не засмучуйся так.

— Вибач… Просто я подумала, що ні з моєї колії, ні з усіх твоїх нових печей не буде жодної користі, якщо ми не знайдемо людини, здатної виробляти нові дизельні тепловози. До того ж, якщо ми не знайдемо її якнайшвидше…

— На тебе працює Тед Нільсен із Колорадо.

— Так. Якщо йому вдасться відкрити новий завод. У «Лінію Джона Ґолта» він вклав більше, ніж досить.

— Хіба це для нього не вигідно?

— Вигідно. Але це його пригальмувало. Тепер він готовий іти далі, але не може знайти верстатів та інструментів. Зараз їх просто ніде дістати, не купиш ні за які гроші. Всі годують його обіцянками. Він усю країну промацує, викопує різний зужитий мотлох із зачинених заводів. І якщо він не запустить виробництво найближчим часом…

— Запустить. Хто його тепер зможе зупинити?

— Генку, — тепер уже в її голосі вчувалася певна провина, — а чи могли б ми з’їздити в одне місце? Дуже хочу його побачити.

— Звісно. Як забажаєш. То куди їдемо?

— У Вісконсин. За життя мого батька там був великий моторобудівний завод. У нас була гілка до нього, але ми закрили її років сім тому, коли завод збанкрутував. Думаю, зараз це один із найдепресивніших районів. Може, знайдемо там якісь верстати для Теда Нільсена. Той завод могли і не помітити — Богом забута місцина, немає жодного транспортного зв’язку.

— Я знайду. А як він називається?

— Моторобудівна компанія «Двадцяте сторіччя».

— Ну, звісно! Коли я був молодий, цю фірму вважали однією з найкращих, якщо не найкращою. Пригадую, закрилась вона якось дивно… Правда, не пам’ятаю вже, що саме тоді насторожувало.

Вони три дні розпитували-довідувалися в людей, але нарешті таки знайшли цю вибілену, закинуту дорогу і їхали тепер у зливі жовтого листя, що здавалося морем золотих монет, до колишньої компанії «Двадцяте сторіччя».

— Генку, а що, як із Тедом Нільсеном щось станеться? — перервала мовчанку Даґні.

— Чому раптом із ним має щось статися?

— Не знаю, але ж… Але був же Дуайт Сандерс. Був і нема. А разом із ним зникло й «Об’єднання Локомотивів». Інші заводи неспроможні виробляти дизелі. Я вже перестала вірити обіцянкам. До того ж… Який сенс у залізниці, яка не має рушійної сили?

– І це стосується не лише залізниці.

Вітер колихав дерева, тріпотіло листя. Кілометри намотувалися на кілометри, а довкола були самі лише чагарі, дерева, живе, як вогонь, зілля всіх відтінків червоно-рудого: здавалося, вони щось святкують, палахкотячи своїм буйним незайманим багатством.

Ріарден усміхнувся:

— Знаєш, а в глушині щось таки є. Вона починає мені подобатися. Це якась нова, невідкрита країна.

Даґні радісно кивнула:

— Тут хороший ґрунт. Поглянь, яка розкішна рослинність. Я б вирубала всі ці чагарі й збудувала…

Усмішки враз вивітрилися з їхніх облич. Знахідка, що вони її одночасно помітили в траві, виявилася іржавим циліндром без насоса: на ньому ще навіть залишилися рештки циферблата.

Крім нього залишилося небагато доказів присутності тут колись цивілізації. Кілька обвуглених стовпів, бетонний блок й іскорки скляного пороху на місці бензозаправки — все потопало в кущах і було помітне лише пильному поглядові, а за два-три роки рослинність мала цілком поглинути й ці рештки цивілізації.

Вони одночасно відвернулися і поїхали далі, не доскіпуючись, що можуть іще приховувати монолітні хащі. В машині запанувала тяжка мовчанка: залишалося лише гадати, — скільки всього вже поглинули бур’яни та кущі.

Дорога обірвалася на повороті при пагорбі. Перед ними виникло перекопане пустище, над яким із клаптів землі та асфальту стирчало кілька каркасів бетонних блоків. Хтось тут добряче попотів, — розтрощив стіни і вивіз великі уламки; жоден бур’ян не міг вирости на цій, тепер безплідній, землі. На гребені далекого згірка, на тлі неба, як хрест на велетенській могилі, стояв перекосохняблений телеграфний стовп.

Добрячі три години вони проколювали тишу, перш ніж проповзти на мінімальній швидкості по тванькому бездоріжжю — через рови, по коліях, по колесах покинутих возів — до сельбища за пагорбом, на вершечку якого стримів телеграфний стовп.

Усередині кістяка колишнього промислового містечка стояло кількоро покинутих будинків. Усе, що можна було, давно вже вивезли; Даґні помітила там купку людей.

Будівлі перетворилися на прямовисні руїни, створені не часом, а людиною, що покинула по собі безладно віддерті дошки, кавалки покрівлі, продуховини в змародерених льохах. Здавалося, чиїсь сліпі, жадібні, ненаситні руки нишпорили навмання, цуплячи все, про всяк випадок, не знаючи, чи знадобиться це завтра.

Посеред руїн були й будинки, в яких іще жили; єдиний рух у цих містечках — це був дим із труб поодиноких людських помешкань.

На околиці стирчала залізобетонна коробка, що колись була школою; вона достоту скидалася на череп із порожніми очницями вибитих вікон… З неї звисали ріденькі пасемця волосся — обірвані дроти.

За містечком, на далекому пагорбі, стояв моторобудівний завод компанії «Двадцяте сторіччя». Стіни, покрівля і димові труби на позір здавалися неприступні й міцні. Зовні він був у повному порядку, за винятком водонапірної вежі — її бак помітно перекособочився.

Не помітивши на зарослих пагорбах і натяку на дорогу до заводу, вони під’їхали до найближчого будинку, з комина якого цідився ріденький струмінь диму. Двері були відчинені. Почувши звук автомобільного двигуна, на порозі виникла стара жінка. Згорблена, опухла, у сукні з мішковини, вона ледь волочила ноги. Стара байдужісінько глянула на машину; в неї були порожні очі істоти, яка вже давно не здатна була відчувати нічого, крім утоми.

— Покажіть нам, будь ласка, дорогу до заводу, — попросив Ріарден.

Жінка відповіла не відразу; здавалося, що вона забула, як розмовляти:

— До якого такого заводу?

— До того, — показав Ріарден.

— Так він же закритий.

— Я знаю. Але чи є до нього якась дорога?

— Не знаю.

— Будь-яка, бодай стежка.

— У лісі їх багацько.

— А машина проїде?

— Хтозна.

— То як же нам туди дістатися?

— Не знаю.

За її спиною вони роздивилися вбогу обстановку хати.

Закидана ганчір’ям газова плита, що її не було як використовувати. Духовка слугувала шафкою. У кутку — складена з каміння пічка, в якій горіло кілька дровиняк, нагріваючи брудний чайник… Стіною тягнулася довга смуга сажі. На ніжках від столу було припасовано білий предмет: знята зі стіни чиєїсь ванної порцелянова раковина, вщерть наповнена підгнилою капустою. У пляшці стирчала лойова свічка. На підлозі не залишилося жодної фарби; сірі шкарубкі дошки здавалися втіленням болю в кістках цієї жінки, яка рачкувала над ними і мила, аж поки не програла битву з брудом, що нарешті в’ївся остаточно.

За старою мовчки, одне по одному, зійшовся цілий виводок дітей. Вони дивилися на автівку не з притаманною для їхнього віку допитливістю, а напружено й уважно, мов дикуни, готові втекти за щонайменшого натяку на небезпеку.

— А скільки до заводу кілометрів? — запитав Ріарден.

— П’ятнадцять, — відповіла жінка і додала: — А може, й п’ять.

— А чи далеко до найближчого міста? — поцікавився Ріарден.

— Нема тут ніякого міста.

— Міста десь точно є. Я запитую, чи далеко вони?

— Не знаю.

На пустищі при будинку, на обривку телеграфного дроту, висіло якесь вилиняле шмаття. На вбогих грядках порпалися три кістлявих курки, четверта вмостилася на сідало з колишньої водопровідної труби. В калюжі, закиданої покиддю і сміттям, вмостилися дві свині; в тванюці було прокладено доріжку з уламків бетону, позиченого з дороги.

Щось заскреготіло віддалік, і Даґні з Ріарденом помітили чоловіка, який за допомогою корби і мотузки тягнув із криниці воду. Набравши, він неквапно попрямував до автомобіля. Два повних відра здавалися занадто важкі для тонких рук. Вік чоловіка складно було визначити.

Він став біля машини і почав її роздивлятися. Хитренькі й помисливі очиська раз по раз глипали на незнайомців.

Ріарден вийняв десять доларів і простягнув чоловікові:

— Покажете, як доїхати до заводу?

Той похмуро і байдужо подивився на гроші. Навіть не поворухнувшись, не простягнувши по них руки, не поставивши відер на землю. «Якщо на світі існує людина, цілком позбавлена жадібності, — подумала Даґні, — то ось вона».

— У нас тут гроші не ходять, — мовив він.

— Але ж ти якось заробляєш на життя?

— Ага.

— То що ж у вас замість грошей?

Чоловік поставив відра, немов допетрав, що не обов’язково гнутися під їхньою вагою.

— Ми грошима не користуємося, — мовив він, — просто міняємо одне на інше.

— А як ви торгуєте з людьми з інших міст?

— У нас не буває людей із інших міст.

— Важко вам жити.

— А вам що до того?

— Нічого. Просто цікаво. А чому ви нікуди не переїдете?

— У мого старого тут бакалійна лавка. Просто завод, ось, закрився.

— То чому ж ви не виїхали?

— Куди?

— Та будь-куди.

— Нащо?

Даґні подивилася на відра: дві прямокутні бляшані місткості з мотузками замість ручок; раніше це були каністри для мастила.

— Послухай, — попросив Ріарден, — покажи нам дорогу до заводу, якщо вона є.

— Доріг тут багато.

— А машина пройде?

— Мабуть.

– І яка?

Чоловік напружено замислився, намагаючись розв’язати проблему:

— Ну, якщо ви звернете ліворуч від школи і поїдете просто до кривого дуба, там і буде дорога, що цілком годиться для вашої машини, якщо тільки дощу не було кілька тижнів.

— А коли востаннє був дощ?

— Учора.

— А іншої дороги нема?

— Ну, якщо ви зможете проїхати Гансоновим пасовищем, а потім крізь ліс, там буде хороша міцна дорога, до самісінького потічка.

— А через потічок міст є?

— Нема.

— А інші дороги?

— Ну, якщо вам так треба дорога для машини, то по той бік Міллерового наділу є брукована дорога, кращої ви не знайдете, треба тільки звернути праворуч від школи і…

— Але ж вона веде не до заводу, так же?

— Так. До заводу не веде.

— Добре, — мовив Ріарден. — Доведеться самим шукати дорогу.

Він саме натискав на стартер, як у вітрове шкло влучив камінь; розійшлися тріщини. Малолітній шибеник, гидотненько реготнувши, сховався за рогом; звідусіль — з-за вікон, із різних сховків — вибухнув дитячий регіт.

Ріарден замалим не вилаявся. Чоловік мляво роззирнувся і нахнюпився. Стара дивилася на все без жодних емоцій. Вона стояла і мовчки спостерігала, як фотореактив, що фіксує зображення просто, щоб закарбувати його, геть не розуміючи того, що бачить.

Даґні вже кілька хвилин її роздивлялася. З безформної фігури не можна було ні визначити віку, ні стверджувати, що жінка свідомо махнула на себе рукою. До того ж, вона, схоже, була вагітна. Це було неймовірно, але придивившись уважніше, Даґні помітила, що волосся кольору пилюки досі ще не сиве, зморщок майже немає; старою її робили очі, згорблена спина, човглива хода.

Даґні запитала:

— Скільки тобі років?

Жінка глянула на неї без образи, ніби просто почула дурнувате і безглузде запитання.

— Тридцять сім, — відповіла вона.

Вони вже від’їхали на кілька кварталів, аж Даґні вголос вжахнулася:

— Генку, ця жінка лише на два роки старша за мене!

— Так.

— Мати Божа! Як їм вдалося до такого докотитися?

Він стенув плечима:

— А хто такий Джон Ґолт?

Останнє, що вони побачили, виїжджаючи з містечка, був рекламний щит. Зображення досі вгадувалося на ошматтях паперу; яскраві колись фарби на ньому перетворилися на смертельну сірість. Рекламовано було пральну машину.

За містечком, далеко у полі, повільно рухався дядько, постать якого спотворювала несамовита потуга: він тягнув плуг.

До моторобудівного заводу компанії «Двадцяте сторіччя» вони дісталися за дві години, хоча до нього було три з невеликим гачком кілометри. Піднявшись на пагорб, зрозуміли, що мандрівка була марна. На дверях головного входу висів іржавий замок. Зате у величезних вікнах зяяли розколини, тож завод був відкритий для всіх і всього — бабаків, кроликів і сухого листя, що всередині його було пребагацько.

Завод випатрали вже давно. Великі верстати евакуювали цивілізовано — в бетонній долівці досі були охайні отвори від кріплень. Решту розграбували злодії, не залишивши нічого, крім сміття, яким би знехтував найпослідущіший волоцюга — купа проіржавілих уламків металу, розтрощених дощок, тиньку, битого шкла; а втім, були ще сталеві сходи, надійні й міцні, що рівними обертами здіймалися до даху.

Вони зупинилися в просторій залі; з дірки в даху навскоси падав промінь світла, дзвінкі виляски їхніх кроків танули десь вдалечині між шерег порожніх приміщень. Сполохана пташка затріпотіла між сталевими балками і вилетіла через дірку в даху.

— Огляньмося про всяк випадок, — запропонувала Даґні. — Пройдись майстернями, а я перевірю флігелі. Тільки швидше.

— Краще не блукай тут сама. Хтозна, чи безпечна тут підлога і сходи.

— Дурниці! Я добре орієнтуюся на заводах і знаю, що цікавить лахмітників і мародерів. Просто хочеться швидше звідси вшитися.

Йдучи мовчазними цехами, де під стелею висіли іржаві захвати сталевих кранів, помічаючи над головою досконалі геометричні лінії, вона намагалась примусити себе дивитися на них, хоча насправді не хотіла нічого бачити.

Це було схоже на аутопсію тіла коханого. Стиснувши зуби, Даґні роззиралася, ніби водячи променем прожектора. Йшла швидко — затримуватися тут не було жодної потреби.

Зупинилася лише в одній кімнаті. Мабуть, колишній лабораторії. Зацікавила дротяна котушка, що стирчала з купи сміття. Даґні ніколи досі не бачила такого візерунка обмотки, але він видався їй знайомим, ніби виник із якогось випадково вцілілого спогаду. Вона смикнула котушку, але та навіть не зрушилася: схоже, була частиною похованого в купі мотлоху механізму.

Приміщення цілком могло бути колись експериментальною лабораторією, якщо лише вона правильно зрозуміла призначення залишків обладнання на стіні: величезного куписька електродів, шматків важкого кабелю, свинцевих труб, скляних рурок, вбудованих шаф без поличок і дверей. У купі мотлоху було багато битого скла, гуми, пластмаси, а також уламки сланцю, що його зазвичай використовують для графітових ізоляторів. По підлозі було розкидано аркуші паперу, що вочевидь належали колишнім власникам цього приміщення: пакети з-під поп-корну, пляшка з-під віскі, єговістський часопис.

Даґні ще раз спробувала витягти котушку із завалів сміття, але пристрій знову не зрушив із місця. Присівши, вона взялася розгрібати мотлох. Вона примудрилася порізатися і дико забруднитися, перш ніж випросталася та роздивилася свою знахідку. Це були залишки розламаного електромотора. Більшості частин не було, але ті, що залишалися, давали повне уявлення про колишню форму і призначення.

Даґні ніколи досі не бачила нічого схожого на цей мотор.

Вона не могла остаточно зрозуміти особливостей і функцій, які двигун мав би виконувати.

Уважно обдивилася чорненькі трубки і дивної форми контакти, намагаючись визначити їхнє призначення, перебираючи подумки всі відомі типи двигунів і всі можливі режими роботи їхніх частин.

Ніщо з того, що вона знала, не відповідало цій моделі, яка хоч і скидалася на мотор, генератор, але Даґні не могла зрозуміти, на якому пальному він може працювати. Двигун не був розрахований на пару, мастило чи якесь інше відоме їй джерело енергії.

Вигук, що зірвався з її вуст був не просто звуком, а поштовхом, що кинув її на купу сміття. Спираючись на лікті та коліна, вона поповзла по підлозі, збираючи тремтячими руками розкидані аркуші паперу, відкидаючи одні, хапалася за інші.

Зрештою таки побачила те, на що вже не сподівалася: тонкий стосик скріплених разом машинописних аркушів — залишок звіту без початку і кінця. Обривки паперу під скріпкою свідчили про те, що звіт цей був колись значно більшого обсягу. Папір устиг пожовкнути і висохнути. Звіт містив опис двигуна.

Оглядаючи спустошену електростанцію заводу, Ріарден почув волання:

— Генк!!!

Даґні немов трясло від жаху.

Він кинувся на голос. Даґні стояла посеред кімнати — руки закривавлені, панчохи подерті, костюм брудний, але пальці міцно стискали стосик аркушів.

— Генку, як думаєш, на що це схоже? — запитала вона, вказуючи на незрозумілої форми уламок у себе під ногами; голос лунав напружено, мало не істерично, з ноткою здивування, характерною для відірваної від реальності людини, яка щойно пережила потрясіння. — На що це схоже?

— Ти покалічилася? Що сталося?

— Ні!.. Не зважай, перестань на мене дивитися! Зі мною все гаразд. Поглянь краще на це. Знаєш, що це?

— Що ти собі зробила?

— Мусила викопати його з гори сміття. Але я в нормі.

— Ти тремтиш.

— Генку, зараз ти теж тремтітимеш! Поглянь на це ось. Просто поглянь і скажи мені, що це таке.

Ріарден слухняно поглянув униз, аж раптом його погляд став зосереджено-гострий; присів і почав уважно роздивлятися предмет.

— Який дивний спосіб з’єднувати вузли двигуна, — нахмурившись, замислено зауважив він.

— На ось, прочитай, — мовила Даґні, простягнувши йому аркуші.

Прочитавши, він остовпіло поглянув на неї і вигукнув:

— Боже милостивий!..

Даґні вже сиділа біля нього на підлозі. Певний час вони не здатні були мовити й слова.

— Це все завдяки котушці, — мовила Даґні. Здавалося, її розум почав якісь перегони; вона не здатна була вловити й передати все, що раптом усвідомила; слова одне за одним квапливо злітали з вуст.

— Спершу я помітила котушку, тому що вже бачила щось схоже, не точнісінько таке, але подібне… багато років тому, навчаючись у коледжі… стара книжка, в якій ішлося, що від цієї ідеї відмовилися… відмовилися вже дуже давно — але мені подобалося читати все, що стосується залізничних двигунів. У тій книжці писалося, що колись люди роками цю ідею розробляли, здійснювали експерименти, але так і не змогли розв’язати це завдання, здалися. Потім цю ідею закинули на кілька поколінь. Я й гадки не мала, що хтось із учених може скористатися нею в наш час. Але це таки хтось зробив. Генку, хтось це зробив!.. Розумієш, що це означає? Люди колись намагалися винайти двигун, здатний поглинати електроенергію з атмосфери і використовувати її, перетворюючи на власну силу. Цього не зуміли зробити, про це забули. Але ось вона, втілена в залізі.

Даґні тицьнула на уламки двигуна.

Ріарден кивнув. Обличчя було серйозне. Він сидів, роздивляючись залишки моделі, зосередившись на чомусь своєму, сокровенному — до того ж, не надто веселому.

— Генку! Невже ти не розумієш, що це означає? Це революція в енергетиці після винаходу двигуна внутрішнього згорання — ні, це дещо більше! Цей двигун знищить усі решту — він здатен зробити геть усе! Можна буде послати під три чорти Дуайта Сандерса і решту таких осіб. Хто захоче возитися з дизелями? Хто захоче возитися з нафтою, вугіллям, заправками? Невже ти не бачиш того, що бачу я? Красивий, немов цукерочка, локомотив завбільшки, як половина теперішнього, зате вдесятеро потужніший. Автогенератор, що працює буквально на лічених краплинах пального і безмежно потужний. Найчистіший, найшвидший і найдешевший з усіх знаних людиною засобів пересування. Невже ти не бачиш, що за якийсь рік здатен зробити цей двигун із нашими транспортними системами, з усією країною?

На Ріарденовому обличчі не було й натяку на хвилювання. Він неквапно мовив:

— Але хто його спроектував? І чому цю модель покинули тут?

— Ми це з’ясуємо.

— Даґні, якщо ти не знайдеш проектувальника, то чи зможеш поновити двигун за цими уламками?

Вона трохи подумала, а потім уже засмучено сказала:

— Ні.

– І ніхто не зможе. Хтось створив цей двигун. Судячи з записів, він працював. Видатнішого винаходу я не бачив. Але ми не здатні його оживити. Щоб поповнити відсутні деталі, потрібно мати не менш видатний розум, ніж у цього невідомого винахідника.

— Я знайду його, навіть якщо доведеться закинути всі справи.

— …і якщо він досі живий.

Трохи помовчавши, Даґні замислено запитала:

— А чому ти раптом про це подумав?

— Навряд чи він живий. Інакше хіба покинув би свій шедевр гнити в купі сміття? Хіба покинув би винахід такого масштабу? Якби його автор був живий, ти давно б уже мала свої локомотиви з автогенераторами. І тобі не довелося б його розшукувати, бо його ім’я знав би вже весь світ.

— Не думаю, що цю модель було виготовлено дуже давно.

Ріарден поглянув на папір, на шар іржі на поверхні двигуна.

— Думаю, років десять тому. Якщо не раніше.

— Ми мусимо знайти когось, хто його знав. Це важливіше за…

— …за все, що зараз виробляють і за все з того, що комусь належить. Не думаю, що нам удасться знайти винахідника. А якщо ми не зможемо цього зробити, ніхто не зможе повторити його досягнення. Ніхто не відтворить двигуна. Від нього мало що залишилося. Це лише натяк, безцінний натяк, але, щоб зрозуміти його, потрібен розум, який народжується раз на сторіччя. Як думаєш, сучасні інженери здатні на це?

— Ні.

— Зараз не залишилося жодного класного проектувальника. А нових ідей у моторобудуванні не чути вже багато років. Цей фах вимирає чи й уже вмер.

— Генку, але ти розумієш, що означає… Якщо двигун таки вдасться скласти?

Ріарден коротко всміхнувся:

— Думаю, це додаткових років десять життя кожному мешканцю країни, враховуючи, скільки всього стане простіше і дешевше виробляти, скільки годин людської праці можна буде скерувати в інше річище, і наскільки більше всього можна буде за той час зробити. Кажеш, локомотиви? А як щодо автівок, кораблів і літаків з такими двигунами? А ще є трактори. І електростанції з необмеженим запасом електроенергії, без палива, за яке потрібно платити. Треба буде щонайбільше кілька пенні для роботи конвертора електроенергії. Цей двигун здатен був би примусити рухатися всю країну, вдихнути в неї вогонь. Він забезпечив би електролампочками щонайвіддаленіший куточок, навіть оті будинки, що ми їх бачили сьогодні в долині.

— Може забезпечити? Та неодмінно забезпечить! Я знайду винахідника!

— Ми спробуємо, — Ріарден рвучко випростався, ще раз глянув на зламану модель і, сумно всміхнувшись, мовив: — Ось він, двигун для «Лінії Джона Ґолта». А далі почав говорити з владністю керівника:

— По-перше, слід розшукати тут їхній відділ кадрів. Переглянути особові справи, якщо вони залишилися, і встановити імена їхніх дослідників та інженерів. Не знаю, кому зараз належать ці руїни; думаю, знайти власника буде непросто, інакше ми так легко сюди не потрапили б. Потім потрібно буде обстежити всі кімнати лабораторії. Можна буде відрядити сюди літаком кількох інженерів, щоб вони обстежили весь завод.

Вони попрямували до виходу, та на порозі Даґні на мить зупинилася.

— Генку, тут не було нічого ціннішого за цей двигун, — стиха мовила вона. — Він коштував більше за весь цей завод разом із усією його продукцією. Але його покинули іржавіти в купі мотлоху. Це єдина річ, що її ніхто навіть не спробував украсти.

— Мене це найдужче і лякає, — зізнався Ріарден.

Відділ кадрів знайшли швидко. На його дверях висіла відповідна табличка, проте цим усе й обмежилося. Всередині не було ні меблів, ні паперів — нічогісінько, крім розтрощеного скла.

Вони повернулися в кімнату, де лежав двигун; рачкуючи, оглянули кожну річ на підлозі.

Знахідок було негусто. Вони відклали вбік папери, де бракувало сторінок звіту і решти записів, що стосувалися двигуна. Пакети з-під поп-корну і пляшка з-під віскі свідчили про вторгнення варварської орди, що, мов цунамі, пронеслася приміщенням і хтозна куди віднесла всі потрібні залишки.

Знайшли кілька уламків металу, що могли відколотися від двигуна, проте вони були такі дрібні, що, вочевидь, не мали жодної цінності. Мотор мав такий вигляд, начебто деякі його частини виламали мародери, вирішивши застосувати їх у побуті. Те, що залишилося, здавалося занадто незвичним, щоб когось зацікавити.

Ставши навколішки, впираючись долонями в устелену піщинками долівку, Даґні відчувала лише лють, гостру безсилу лють від цього сплюндрування. Думала, чи не став раптом моторний кабель шворкою для чиїхось пелюшок чи мотузкою для криничної корби; чи не перетворився його циліндр на горщик для калачиків, що стояв зараз на підвіконні симпатяги, який покинув тут пляшку з-під віскі.

На пагорбі ще було світло, але з долини вже наповзало блакитне марево.

Вони закінчили свої пошуки, коли вже зсутеніло. Даґні звелась і схилилася головою на порожню віконницю, щоб трохи охолодити чоло вечірньою прохолодою. Небо стало темно-синім.

— Цей двигун зміг би примусити рухатися всю країну, він би вдихнув у неї вогонь, — Даґні поглянула на мотор. А потім визирнула у вікно і раптом застогнала, здригнувшись усім тілом і схиливши голову на руку, що впиралася об куток рами.

— Що таке? — запитав Ріарден.

Даґні промовчала.

Ріарден визирнув за вікно. Далеко внизу, в долині, в дедалі густішому мороці, ледь миготіли мляві вогники лойових свічок.