Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність.

Розділ Х Смолоскип Ваятта

— Хай Бог милує, мем! — промовив клерк із архівного бюро. — Ніхто не знає, кому належить цей завод зараз. І запитати немає в кого.

Він сидів за столом у кабінеті на першому поверсі. До нього рідко заходили відвідувачі; течки довкола були запилюжені. Він дивився то на блискучу автівку, що стояла перед його вікном, на брудному майдані, в центрі колись квітучого містечка, столиці округу, то переводив тьмяний неуважний погляд на двох незнайомців.

— Чому? — запитала Даґні.

Клерк безпорадно кивнув на купу паперів, що їх витягнув із течки:

— Тільки суд здатен визначити власника того всього, але достатньо компетентний суд навряд чи можна знайти. Якщо ці папери взагалі колись дійдуть до суду. Боюсь, що цього не станеться.

— Чому? Що ж там скоїлося?

— Ну, бо ту компанію продано… «Двадцяте сторіччя». Тобто, моторобудівну компанію. Її продали одночасно двом різним людям. Свого часу, два роки тому, це спричинило серйозний скандал. Але зараз, — він знову кивнув на гору документів, — усе перетворилося на папір, що чекає на судовий розгляд. І я, правду кажучи, не бачу, як можна буде визначити права на її власність чи й узагалі будь-які права.

— Розкажіть, будь ласка, що ж таки сталося?

— Останнім законним власником заводу була «Народна іпотечна компанія» з міста Рим у Вісконсині. Містечко розташоване по той бік від заводу, це звідси кілометрів п’ять на північ. «Народна іпотечна компанія» була доволі жвава контора, що на кожному кроці розводилася про вигідні кредити. Очолював її такий собі Марк Йонтц. Ніхто не знав, звідки той виник, і ніхто не знає, куди подівся зараз. Уже наступного ранку, коли та контора луснула, з’ясувалося, що Марк Йонтц продав «Двадцяте сторіччя» купці парубійків із Південної Дакоти, в яких іще молоко на губах не висохло. А крім них, передав ще й як заставу під позику одному банку з Іллінойсу. Коли вони приїхали подивитися на завод, то побачили, що Йонтц вивіз усі верстати і збув їх уроздріб бозна-кому. Тому завод зараз належить багатьом і водночас нікому. Зараз пацанва із Південної Дакоти, банк і адвокати кредиторів «Народної іпотечної компанії» позиваються одне на одного, претендуючи на права власності заводом, і жодна зі сторін не може вивезти звідти жодного колеса, попри те, що ніяких коліс там уже не залишилося.

— А за Марка Йонтца завод працював?

— Господи, мем, ні! Йонтц не здатен був керувати заводом. Він не хотів працювати, йому потрібно було просто отримати гроші. І йому це вдалося — взяв за цей завод більше, ніж будь-хто міг за нього дати.

Клерк не міг збагнути, чому світловолосий, суворий на вигляд чоловік, який сидів перед ним разом із жінкою, весь час глипає у вікно на свою машину, точніше, на великий, загорнутий у брезент, предмет, що стирчав із багажника.

— А що сталося із заводською документацією?

— Якою саме, мем?

— Виробничі звіти. Робочі документи. Емм… Особові справи?

— Нічого цього не збереглося. Завод просто розграбували. Непевні власники хапали все, що могли… Меблі, все, що могли вивезти, навіть якщо шериф чіпляв замок на двері. Папери і все решту, мабуть, забрали шакали зі Старнсвілля, — це там, у долині, їм непросто живеться. Найімовірніше, документи забрали для пічок і давно вже спалили.

— А чи нема тут колишніх робітників заводу? — запитав Ріарден.

— Ні, сер. Тут їх не варто і шукати. Всі вони жили в Старнсвіллі.

— Абсолютно всі? — прошепотіла Даґні, в якої перед очима знову постали руїни. — Інженери теж?

— Так, мем. То було заводське містечко.

— А ви, часом, не запам’ятали імені бодай когось, хто там працював?

— Ні, мем.

— А за якого власника завод іще працював?

— Не знаю, мем. Там було купа різної метушні. До того ж, коли помер старий Джед Старнс, який і збудував той завод, підприємство весь час переходило з рук у руки. Старнс, власне, і навів був лад у всьому цьому краї. Помер він дванадцять років тому.

— А чи можете ви назвати імена всіх наступних власників?

— Ні, сер. Стара будівля суду згоріла років зо три тому разом із усіма архівами. Хтозна, де тепер можна знайти ці дані.

— А чи знаєте ви, в який спосіб вдалося Марку Йонтцу купити завод?

— Це я знаю. У Баскома, мера Рима. Але як завод перейшов у власність мера, не знаю.

— А де зараз мер Баском?

— Досі керує Римом.

— Дуже вам дякую, — мовив Ріарден, підводячись. — Ми поїдемо до нього.

Коли вони вже були біля дверей, клерк запитав:

— Сер, а кого ви шукаєте?

— Нашого друга, — відповів Ріарден. — Давнього друга, з яким втратили зв’язок. Він колись працював на тому заводі.

Мер міста Рим у штаті Вісконсин схилився на спинку свого крісла; під засмальцьованою сорочкою його груди і живіт скидалися на велику грушу.

На терасі його будинку було густе повітря з пилюки і сонця. Мер поворухнув рукою, зблиснувши чималим, хоча далеко не ідеальним, топазом на каблучці.

— Немає сенсу, леді, немає жодного сенсу, — мовив він. — Опитувати місцевих мешканців — це гаяти час. Заводських уже не залишилося, нема й таких, хто міг би про них розповісти. Звідси всі нормальні сім’ї виїхали, зостався лише різний непотріб! Я собі весь час кажу, що перетворився на мера непотребу.

Він запропонував обом своїм гостям сісти, але не звертав уваги, що леді й далі стояла біля парапету тераси. Відкинувшись назад, Баском узявся вивчати струнку постать візитерки: «Вищий світ, — подумав він. — Та й її супутник вочевидь із багатих».

Даґні роздивлялася вулицю міста. Тут були будинки, ліхтарі, навіть щит із рекламою прохолодних напоїв; проте складалося враження, що цьому місту залишилися лічені години, щоб перетворитися на подобу Старнсвілля.

— Ні, жодного архіву тут немає, — мовив мер Баском. — І якщо, леді, ви намагаєтеся розшукати саме документи, ви марно гаєте час. Це однаково, що ловити листя на вітрі. Саме так, листя на вітрі. Нікого зараз не обходять папери. Зараз люди цікавляться добротними, міцними матеріальними об’єктами. Треба бути практичними.

За брудними шибками вікон вони бачили обстановку вітальні: персидські килими на деформованому паркеті, барний столик із хромованими смужками біля стіни, дорогий радіоприймач, на якому стояла гасова лампа.

— Так, це я подарував завод Марку Йонтцу. Він був хорошим хлопцем… Такий жвавий, енергійний. Ясна річ, він хитрував, але хто зараз не хитрує? І занадто далеко зайшов… Цього я від нього не очікував. Думав, йому не забракне розуму залишитися в рамках закону… Точніше, того, що від закону нині лишилося.

Мер Баском усміхнувся, сором’язливо-відверто дивлячись на своїх гостей. У нього в очах сяяла примітивна, позбавлена інтелекту проникливість, усмішка здавалася добродушною — без доброти.

— Навряд чи ви детективи, друзі мої, — мовив він, — та якщо й так — мені байдуже. Я не тягнув із Марка жодних комісійних, він не утаємничував мене в свої оборудки, і я не знаю, куди він зник.

Мер зітхнув.

— Цей хлопець мені подобався. Добре було, якби він залишився тут. Звісно ж, не задля недільних служб. Мав же він якось заробляти собі на життя, правда? Він був не гірший за решту людей, просто тямковитіший. Хтось би залетів на такій афері, а він — ні, ото й усе… Ні, я й гадки не маю, що він збирався робити з цим заводом. Звісно, він заплатив мені трохи більше, ніж коштувала ця стара мишоловка; купивши її, він зробив мені послугу. Ні, я жодним чином не змушував цього робити — не було потреби. Просто я теж йому кілька разів прислужився. Деякі закони, сер, вони немов гумові, й мер завжди має змогу їх трошечки розтягнути, щоб догодити другові. Навіщо непокоїтись? Як іще в цьому світі можна розбагатіти? — він глипнув на розкішну чорну автівку. — Ви й самі це чудово знаєте.

— Ви розповідали нам про завод, — мовив Ріарден, намагаючись себе опанувати.

— Чого я не перетравлюю, — він своєї Баском, — то це людей, які полюбляють поговорити про принципи. Та жодним принципом молока в пляшку не наллєш. У житті важить лише його пристойний матеріальний бік. А коли все навколо руйнується, не час розводитися на теоретичні теми. Принаймні, особисто я не збираюся опинитися внизу. Нехай ідеї залишаться іншим, а я матиму завод. Ідеї мені не потрібні, я волію тричі на день повноцінно харчуватися.

— Нащо ж вам був цей завод?

— А нащо взагалі купують підприємства? Щоб витиснути з них усе, що можна. Коли в мене виникає шанс, я не можу його втратити. Після банкротства влаштували розпродаж, але придбати той мотлох охочих було щось не надто багацько. Тому я прикупив заводик за жменю смажених каштанів. Я недовго був його власником — Марк позбавив мене цієї мігрені вже за два чи за три місяці. Оборудка була вдала, я й не намагаюся цього приховати. Жоден крутій не зміг би краще обставити цієї справи.

— Завод іще працював, коли ви його купили?

— Ні, він уже стояв.

– І ви не намагалися знову його запустити?

— Що ви? Я практична людина.

— А чи могли б пригадати імена людей, які там працювали?

— Ні. Я там нікого не знав.

— А ви щось забирали з заводу?

— Добре, скажу вам. Я там добряче все оглянув — мені сподобався стіл старого Джеда. Джеда Старнса, тобто. Колись він справді був неабияке цабе. Чудовий стіл із суцільного червоного дерева. Я відвіз його до себе додому. Крім того, в одного з тамтешніх начальників — не знаю, в кого саме, — у ванній кімнаті стояла розкішна душова кабінка, ніколи досі такої не бачив. Зі скляними дверцятами і намальованою на них русалкою, справжній витвір мистецтва, до того ж — страшенно спокусливою, такої навіть на картинах не бачив. Тому цей душ я теж забрав додому. А що таке, в біса? Адже все це належало мені. Отже я мав цілковите право вивезти з заводу вартісні речі.

— Після чийого банкротства ви придбали завод?

— О, це був визначний крах, луснув «Національний громадський банк» у Медісоні. Господи, ото була катастрофа! Це замалим не доконало весь Вісконсин — наш край це фактично добило. Подейкують, саме цей завод розорив банк. Іще дехто стверджував, що він став останньою краплею в дірявому цеберку, бо «Національний громадський банк» здійснював вклади в трьох чи чотирьох штатах. Очолював його Юджин Лоусон — банкір і дуже щира людина. Так про нього казали. Два чи три роки тому в нас його всі знали.

— То це Лоусон керував заводом?

— Ні. Він просто вклав у нього купу грошей, значно більше, ніж можна було сподіватися витягти з тої старої руїни. Коли завод розорився, це стало останньою соломинкою, що зламала Лоусону хребет. Банк загуркотів через чотири місяці, — мер зітхнув. — Це була справжня катастрофа для тутешніх людей. Усі вони тримали свої заощадження в «Національному…»

Мер Баском скорботно глянув за парапет на своє містечко.

Тицьнув великим пальцем у бік сивої прибиральниці, яка, рачкуючи, відтирала сходи будинку.

— От хоча б ця жінка. Була солідна, забезпечена родина. Її чоловік був власником крамниці, тканиною торгував. Кайлував усе життя, щоб забезпечити її старість, і перед смертю нарешті досягнув мети, але гроші поклав у «Національний громадський банк»…

— А хто керував заводом, коли він розорився?

— Якась скоростигла корпорація «Об’єднані послуги». Мильна бульбашка. Виникла з нічого і пішла в нікуди.

– І де зараз її члени?

— А де рештки луснутої мильної бульки? Шукай їх по всіх Сполучених Штатах. Спробуй, знайди.

— А Юджин Лоусон де?

— А, цей? Із ним повний порядок. Знайшов собі роботу у Вашингтоні — в «Бюро економічного планування і національних ресурсів».

Ріардена все-таки охопили емоції, він рвучко зірвався на ноги, але опанував себе і ввічливо подякував:

— Вельми корисна інформація. Дякую.

— Приємно було познайомитися, друже, приємно познайомитися, — мовив мер Баском. — Гадки не маю, що ви шукаєте, але, повірте, воно не вартує ваших зусиль. Із цього заводу нічогісінько не витягнеш.

— Я ж вам уже казав, що ми шукаємо давнього друга.

— Як знаєте. Мабуть, дуже хороший був друг, якщо ви так старанно шукаєте його з цією чарівною леді, яка, здається, не ваша дружина…

Даґні помітила, як сполотнів Ріарден, у нього навіть вуста побіліли.

— Прикусіть свій брудний язик… — почав був він, але Даґні ступила до мера.

— А з чого це ви взяли, що я йому не дружина? — незворушно запитала вона.

Ріарденова реакція добряче здивувала мера Баскома; репліку свою він кинув не зі зла, а просто, щоб продемонструвати власну кмітливість, а також — як дружню шпильку від такого ж грішного колеги.

— Леді, я чимало бачив у житті, — цілком добродушно мовив він. — Коли одружені люди дивляться одне на одного, в їхніх очах не видно думок про ліжко. Людям властиво одне з двох — вони або дотримуються моральних принципів, або насолоджуються життям. Одночасно одного й іншого просто бути не може.

— Я поставила йому запитання, — звернулася вона до Ріардена, щоб випередити черговий спалах емоцій, — і він мені цілком вичерпно пояснив свої міркування.

— Я порадив би вам, леді, — пробурчав мер Баском, — придбати собі обручку в дешевій крамничці. Носіть її. Нічого не гарантує, але часом зараджує.

— Дякую, — відповіла вона, — прощавайте.

Вона була підкреслено спокійна, тому Ріарден покірно вирушив за нею до машини.

Від’їхавши від містечка вже кілька кілометрів, не дивлячись на неї, Ріарден тихо і розпачливо мовив:

— Даґні, Даґні, Даґні… Мені так шкода!

— А мені — ні.

За кілька хвилин, почекавши, поки він себе опанує, вона сказала:

— Ніколи не слід сердитися на людину за правду.

— Саме ця правда не мала до нього жодного стосунку.

— Нам із тобою цілком байдужа його думка.

Він процідив крізь зуби, не відповідаючи на її репліку, а так, ніби болюче почуття мимоволі втілилося в слова:

— Я не зміг уборонити тебе від цього нікчемного, підлого…

— Мене не потрібно захищати.

Ріарден промовчав, не подивившись на неї.

— Генку, перегнівавшись — завтра чи наступного тижня — пригадай слова цієї людини й поміркуй: можливо, вони слушні?

Він обернувся до неї, але знову промовчав.

Заговорив уже значно пізніше: втомлено, але спокійно.

— Ми не можемо зателефонувати до Нью-Йорка і викликати сюди своїх інженерів, щоб обшукати завод. Ми не можемо зустрітися з ними тут. Ми не можемо зізнатися, що знайшли двигун разом… Я не врахував цього там, у лабораторії.

— Щойно ми знайдемо телефон, я зателефоную Едді. Попрошу відрядити двох інженерів із нашої фірми. Я відпочиваю тут сама, в мене відпустка — більше вони нічого не знають, бо їм не потрібно це знати.

Лише за кількасот кілометрів їм вдалося натрапити на міжміський телефон. Коли вона привіталася з Едді Віллерсом, він зойкнув, почувши її голос.

— Даґні, Боже милий, де ти зараз?

— У Вісконсині. А що сталося?

— Я не знав, де тебе шукати. Негайно повертайся. Мерщій, якнайшвидше.

— Та що там скоїлося?

— Поки нічого. Але заварюється таке, що… Краще негайно втрутитися, якщо тобі лише вдасться це зробити. Якщо це взагалі можливо.

— Та що таке?

— Хіба ти не читала газет?

— Ні.

— Я не можу пояснити тобі все по телефону. Не можу гаяти часу на деталі, їх забагато. Даґні, ти скажеш, що я з глузду з’їхав, але здається, вони збираються знищити Колорадо.

— Повертаюся негайно, — мовила вона.

Під вокзалом «Таґґарт», у граніті Мангеттену, було пробито тунелі, що їх використовували як бічні лінії в час, коли потяги, перестукуючи колесами, розбігалися всіма артеріями термінала протягом усієї доби. З часом, через скорочення руху, потреба в них зменшилася; закинуті бічні тунелі почали нагадувати пересохлі річища, і лише кілька ліхтарів досі горіло на гранітних склепіннях над покинутими іржавіти рейками.

Даґні залишила уламки двигуна в одному з підвалів, улаштованому в тунелі, в якому колись було встановлено резервний електричний генератор. Його вже давно звідти забрали. Вона не йняла віри жалюгідним молодикам із дослідницького відділу своєї фірми; серед них було хіба що двоє притомних інженерів, здатних оцінити її знахідку. Поділившись із ними таємницею, вона відрядила їх у Вісконсин — обшукати завод. А потім надійно сховала двигун, щоб ніхто і здогадатися про нього не зміг.

Коли робітники спустили двигун униз, до підвалу, і забралися звідти, вона вже хотіла було йти за ними, замкнувши сталеві двері, аж раптом застигла з ключем у руках, ніби тиша і самотина нагадали про проблему, що давно вже перед нею постала; немов прийшов час щось вирішувати.

Службова машина чекала на одній із вокзальних колій, на платформі, приєднаній до потяга, що за кілька хвилин вирушав до Вашингтона. Даґні домовилася про зустріч із Юджином Лоусоном, але вирішила відкласти її, щоб розв’язати проблеми, на які наразилася в Нью-Йорку, повернувшись сюди на заклик Едді.

Вона гарячково міркувала, але не могла уявити ні самої битви, ні її правил, ні знайти зброї. Почувалася нехарактерно безпорадною; вона ніколи не боялася проблем, не боялася приймати рішень, але зараз зіштовхнулася не з подіями та людьми, а з якимсь туманом, що не мав ані назви, ані визначення, в якому лише клубочилося, набуваючи форми, дещо невидиме, схоже на згустки у в’язкій рідині. Здавалося, вона може дивитися лиш упівока і лише вгадувати обриси біди, що насувалася, не маючи змоги повернутися до неї обличчям, сфокусувати погляд.

Профспілка машиністів локомотивів вимагала, щоб максимальну швидкість усіх потягів на гілці «Лінії Джона Ґолта» було обмежено до ста кілометрів на годину. Профспілка залізничних кондукторів і працівників-мастильників вважала за необхідне зменшити довжину всіх товарних поїздів до шістдесяти вагонів.

Штати Вайомінґ, Нью-Мехіко, Юта й Арізона вимагали, щоб число потягів до Колорадо не перевищувало кількості поїздів, що проходитимуть через їхню територію.

Очолена Орреном Бойлом група наполягала ухвалити закон про гарантування засобів на існування, що мав обмежити виробництво ріарден-металу до обсягу будь-якого сталеливарного заводу. Група містера Моуена вимагала ухвалити закон справедливої частки, що дозволяв би кожному охочому споживачеві отримати однакову частку ріарден-металу.

Громада Бертрама Скаддера вимагала ухвалити закон про суспільну стабільність, що забороняв би переносити виробництво з південних штатів на нові місця.

Веслі Моуч, верховний координатор «Бюро економічного планування і національних ресурсів», раз-по-раз робив різноманітні заяви, зміст яких неможливо було логічно витлумачити і зрозуміти, за винятком того, що словосполучення «екстрені заходи» і «незбалансована економіка» виникали в цих текстах через кілька рядків.

— Даґні, яке вони мають право? — запитував у неї Едді голосом спокійним, але таким, що ось-ось ладен був зірватися на крик. — Яке право в них усе це робити? Хто їм дав це право?

Зайшовши в кабінет до Джеймса Таґґарта, вона сказала:

— Джиме, це твоя битва. Свою я виграла. Ти майстер спілкуватися з грабіжниками. Зупини їх.

Таґґарт мовив, відводячи очі:

— Невже ти маєш надію керувати національною економікою у власних інтересах?

— Я не прагну керувати національною економікою! Хочу лише, щоб ті, хто нею керує, дали мені спокій! Щоб керувати, мені достатньо власної залізниці… До того ж, я чудово усвідомлюю, що чекає на вашу економіку, якщо моя залізниця збанкрутує!

— Не бачу жодних підстав панікувати.

— Джиме, невже я маю пояснювати тобі, що лише прибуток від лінії «Ріо-Норте» рятує нас від катастрофи? Нам необхідний кожен цент, отриманий від неї, сплата за кожне перевезення, за кожен відправлений вагон.

Таґґарт мовчав.

— Ми змушені максимально використовувати кожен наш ледь живий дизель, враховуючи гострий брак локомотивів, щоб дати Колорадо належну кількість потягів. Що станеться, якщо ми зменшимо швидкість і довжину поїздів?

— Але ж вимоги профспілок теж виправдані. Коли одна за одною прогорають залізниці, а люди втрачають роботу, вони, звісно, починають думати, що підвищення швидкості на лінії «Ріо-Норте» утискає їхні інтереси; що потрібно більше потягів, щоб роботи вистачало для більшої кількості їхніх членів; вони вважають, що, послуговуючись новими рейками, ми несправедливо скористалися їхніми привілеями. І вони хочуть своєї частки.

— Своєї частки? Частки чого і за що?

Таґґарт мовчав.

— Хто відшкодовуватиме збитки, якщо замість одного потяга їздитиме два?

Таґґарт мовчав.

— Де ти візьмеш вагони і локомотиви?

Таґґарт мовчав.

– І що збираються робити ті люди, погубивши «Таґґарт Трансконтиненталь»?

— Я збираюся захистити інтереси «Таґґарт Трансконтиненталь».

— Як?

Таґґарт мовчав.

— Як ти їх захистиш? Хіба занапастивши Колорадо?

— Як на мене, перш ніж надавати людям можливість розширяти власне виробництво, слід подбати про тих, хто взагалі не має засобів вижити.

— Якщо ви знищите Колорадо, навіть твоїм дорогим грабіжникам не буде з чого жити.

— Ти ніколи не сприймала жодних прогресивних і соціально значущих заходів. Пам’ятаю, як ти пророкувала біду, коли ми ухвалили «Засадничі норми проти розбрату», але жодної катастрофи не сталося.

— Бо це я вас тоді врятувала, бовдур ти нещасний! Цього разу я не зможу цього зробити!

Не дивлячись на сестру, Джеймс стенув плечима.

— А хто вас іще, крім мене, здатен порятувати?

Він знову промовчав.

Ця сценка, що вона її зараз згадувала тут, під землею, здавалася нереальною. Думаючи про це, Даґні розуміла, що не здатна брати участь у Джимовій битві. Не існувало засобів, що до них вона могла би вдатися проти людей, позбавлених логіки у вчинках, у проголошених на загал мотивах, у конкретних спонуках, які, зрештою, не мали й натяку на чітку та сувору мораль. Вона не мала чого сказати їм, щоб вони це почули і здатні були відповісти. Яка зброя здатна зарадити там, де вже немає розуму? На цю територію вона не могла зайти. Доводилося залишати цю царину Джимові й розраховувати на його особисте зацікавлення. Втім, від того, що особиста Джимова зацікавленість зовсім не є мотивом, що визначає його поведінку, у Даґні мурашки йшли тілом.

Поглянула на річ, що лежала перед нею: скляний ковпак, під яким лежали рештки двигуна. «Людина, яка створила цей двигун…» — раптом пригадалися їй слова; думка ця виникла в Даґні, мов крик розпачу. На мить з’явилося безпорадне бажання знайти ту людину, притулитися до неї та дозволити робити з собою все, що заманеться. Розум такого рівня має знати, як перемогти в цій битві.

Роззирнулася. В цьому чистому і раціональному світі підземних тунелів не було нічого другорядного, а також нічого важливішого і нагальнішого за пошуки людини, яка створила мотор. Даґні думала: а чи варто зволікати з цими пошуками задля суперечок із Орреном Бойлом?.. Задля спроб умовити містера Моуена?.. Задля власного герцю з Бертрамом Скаддером? Вона бачила перед собою цей двигун — довершений і встановлений на локомотив, що тягнутиме колією з ріарден-металу потяг на дві сотні вагонів зі швидкістю понад триста кілометрів на годину. І якщо це реальна перспектива, якщо досяжна для неї, то невже вона мусить відмовлятися від цього і гайнувати час, обмислюючи питання ста кілометрів на годину і меншого числа вагонів? Даґні не здатна була прийняти дійсність, де змушують не обганяти посередностей, і від цього мозок закипав. Коли його примушуватимуть жодним чином не переганяти посередностей. Вона просто нездатна була існувати згідно з такими життєвими правилами, як «жити і не рипатися», «сидіти тихо і не намагатися вилізти зі шкіри», «не старатися зробити щось краще тільки тому, що від тебе на це ніхто не чекає»!

Даґні рішуче попрямувала з підвалу до поїзда на Вашингтон.

Замикаючи сталеві двері, їй здалося, що звіддаля лунають чиїсь кроки. Спробувала вдивитися в темний вигин тунелю, але нікого не помітила; лише низка блакитних вогників мерехтіла на сірих гранітних стінах.

Ріарден не міг боротися з бандами, що вимагали правосуддя. Мусив обирати: або воювати з ними, або тримати на плаву завод. Він використав увесь запас залізної руди. І йому доводилося вибирати щось одне. Поєднувати ці задоволення не було ні часу, ні бажання, ні сили. Повернувшись, він довідався, що планової партії руди не отримано. Ларкін про це й словом не обмовився. Ріарден запросив його до себе, але той приїхав аж через три дні після призначеної зустрічі, навіть не вибачившись. Відводячи погляд, ображено буркнув:

— Ти, врешті-решт, не маєш права наказувати людям з’являтися до тебе на першу ж вимогу.

Ріарден відповів повільно, карбуючи кожне слово:

— Чому досі немає руди?

— А я тут до чого? Не хочу нічого й слухати, бо це не моя провина. Я здатен керувати копальнею не гірше за тебе, аж ніяк не гірше, і я зробив усе так, як робив і ти, але не знаю, чому весь час щось іде не так. Я не можу відповідати за непередбачені обставини.

— Кому ти відправив руду минулого місяця?

— Я збирався доправити тобі твою частину, справді збирався, але що я мав робити, якщо ми втратили десять робочих днів через нещадну зливу на всій півночі Міннесоти — я хотів доправити тобі руду, і тому ти не маєш права обвинувачувати мене, бо я мав цілком щирі наміри.

— Щоб не зупиняти доменних печей, їх можна буде завантажити твоїми щирими намірами?

— Саме тому ніхто не хоче мати з тобою справ, навіть розмовляти! Ти не маєш нічого людського!

— Я довідався, що останні три місяці ти відправляєш руду не водою, озерними баржами, а залізницею. Чому?

— Бо я, врешті-решт, маю право робити свою справу так, як вважаю за потрібне.

– І яка ж тобі користь від додаткових витрат?

— А тобі що до того? Я не перекладаю на тебе своїх проблем.

— Що ти робитимеш, коли з’ясуєш, що ціни залізниці тобі вже не по кишені, а озерне судноплавство ти власноруч погубив?

— Не маю жодних сумнівів, що ти не здатен думати ні про що, крім своїх доларів і центів, проте деякі люди змушені керуватися ще й патріотичним і суспільним обов’язком.

— Яким обов’язком?

— Я вважаю, що така залізниця, як «Таґґарт Трансконтиненталь», відіграє величезну роль у добробуті країни, і бачу свій обов’язок перед суспільством у тому, щоб допомогти Джимові втримати його збиткову гілку в Міннесоті.

Ріарден схилився над столом; він почав бачити ланки у послідовності, що її досі не розумів.

— То кому ж ти продав руду минулого місяця? — спокійно перепитав він.

— Зрештою, це моя особиста справа, що…

— Оррену Бойлу, адже так?

— Яке ти маєш право вважати, що всю сталеливарну промисловість країни має бути кинуто на догоду твоїм інтересам і…

— Геть звідси, — мовив Ріарден. Увесь ланцюг він тепер бачив, мов на долоні.

— Ти неправильно мене зрозумів, я не хотів…

— Геть звідси.

Ларкін пішов.

А потім пішли дні та ночі метання всім континентом за допомогою телефону, телеграфу, літака. Ріарден обстежував занедбані рудні та копальні, що перебували на межі банкротства; провадив нашвидкуруч перемовини за столиками в темних закутках ресторанів із поганою репутацією. Дивлячись через столик на співрозмовника, він мав вирішити, якими грошима здатен ризикнути за цього конкретного випадку, роблячи висновки винятково з обличчя співрозмовника, з його манери поводитися та спілкуватися, ненавидячи обставини, через які мусив покладатися на порядність, як на подарунок, і все одно ризикуючи, віддаючи гроші невідь-кому в обмін на ілюзорні обіцянки, передаючи ніде не зареєстровані суми підставним власникам зруйнованих копалень — суми, що їх передавалося і приймалося крадькома, як серед злочинців; анонімні суми, що їх вкладалося у ненадійні контракти, коли обидві сторони усвідомлювали, що в разі ошуканства постраждає одурений, а не шахрай і злодій; суми, передані на те, щоб потік руди струмував і струмував у печі, а натомість витікали потоки розжареного до білого кольору металу.

— Містере Ріарден, — запитав комерційний директор його власної сталеливарні, — якщо так триватиме далі, куди піде ваш прибуток?

— Візьмемо тоннажем, — втомлено відповів Ріарден. — У нас необмежений ринок для ріарден-металу.

Комерційний директор був літній, сивий і сухий чоловік із серцем, яке, подейкували, було цілком налаштоване витискати максимальний прибуток із кожного пенні. Він мовчки стояв перед Ріарденом і дивився на боса холодно і понуро. Глибшої симпатії, ніж у його очах, Ріарденові бачити не випадало.

«Я не маю на це іншої ради», — думав Ріарден безсонними ночами. Він не вмів жити інакше, ніж платити за те, чого потребував, нічого не просити у природи, не розрахувавшись із нею власними зусиллями, не випрошувати нічого в людей, не розрахувавшись власною працею. «Де взяти іншу зброю, якщо вартість перестала вже нею бути?» — думав він.

— Кажете, необмежений ринок? — стримано перепитав комерційний директор.

Ріарден звів на нього погляд.

— Схоже, мені вже бракує розуму, щоб домовлятися у тому стилі, що популярний сьогодні, — мовив він, відповідаючи на невисловлене запитання, яке наче повисло над столом.

Комерційний директор похитав головою.

— Ні, містере Ріарден. Або так, або так. Один і той же мозок не здатен одночасно осягнути і те, і те. Або ви вмієте керувати своїм підприємством, або здатні хвацько оббивати пороги у Вашингтоні.

— Може, варто вивчити їхній метод?

— Ви не здатні таке опанувати, з цього не вийде нічого доброго. У вас немає шансів перемогти в таких іграх. Хіба ви цього не розумієте? Ви маєте дещо таке, що можна відібрати.

Залишившись сам, Ріарден уже вкотре відчув несамовитий напад люті — болісний, гострий і раптовий, мов удар струмом… Лють, що виникла одночасно з усвідомленням того, що не можна домовлятися і співпрацювати зі справжнім відвертим злом, яке не криється і яке не має жодного права жити, і яке навіть не намагається виправдати свого існування. І тієї миті, коли Ріарден відчув гостре бажання воювати і вбивати задля самозахисту, перед ним виникла тлуста, єхидно всміхнена пика мера Баскома і пролунав його протяжний голос: «… з цією чарівною леді, яка, здається, не ваша дружина».

Підстави для справедливої люті раптом вивітрилися, натомість виник біль стидкої покори. «Я не маю права осуджувати, — думав Ріарден, — не маю права обвинувачувати, не маю права гордо і чесно загинути в бою. Порушені обітниці, неозвучені бажання, зрада, брехня — все це на моєму сумлінні. То який же різновид гріхопадіння я маю право осудити? Який сенс міркувати про рівень морального занепаду? Хіба доречно торгуватися щодо кількості власного зла?»

Понуро сидячи за своїм столом, міркуючи про честь, що претендувати на неї він уже не мав права, про втрачене назавжди почуття справедливості, Ріарден і гадки не мав, що саме незламна чесність і непорушна гідність вибивали зараз із його рук останню зброю. Він опиратиметься грабіжникам, але лють і гнів уже погасли в нього в душі. Він битиметься, але як винний, як негідник із рештою негідників. Не промовляв цих слів, — їх повторював у ньому його моторошний, потворний біль: «Хто я такий, щоб першим кинути камінь?»

Почуваючись дедалі гірше, він схилився на стіл… «Даґні, Даґні, якщо я мушу заплатити за тебе таку ціну, — я її заплачу». Комерсант до кісткового мозку, він не знав іншого закону, крім як уповні оплачувати всі свої бажання.

Він пізно повернувся додому і безшумно піднявся до спальні. Ненавидів себе за те, що змушений жити крадькома, проте день у день чинив так уже кілька місяців поспіль. Обличчя родичів стали йому нестерпні, й він не розумів причини. «Не варто ненавидіти їх за власний гріх», — докоряв він собі, чудово розуміючи, що ненависть ця базується зовсім на іншому.

Тихо зачиняв за собою двері, мов утікач, який силкується бодай на мить перепочити. Так само тихо роздягався, збираючись лягати спати: йому не хотілося, щоб родичі знали, що він уже вдома, не хотілося жодного з ними спілкування, навіть опосередкованого, навіть щоб вони просто чули його присутність.

Одягнувши піжаму, завмер посеред кімнати, розкурюючи цигарку. Аж раптом двері до його спальні відчинилися. Єдина, хто мав право входити сюди, не постукавши, хоч ніколи цим правом не користалася, була Ліліан, тож Ріарден кілька секунд сторопіло роздивлявся її постать, не ймучи віри.

Вбрана вона була у стилі ампір у кольори блідого шартрезу, плісирована спідниця делікатно спадала від високої талії; відразу складно було сказати, що це: вечірня сукня чи нічна сорочка… Ні, таки сорочка.

Вона спинилася біля дверей, світло окреслило спокусливі лінії тіла.

— Не варто, звісно, першою називатися незнайомцям, — почала вона стиха, — проте я змушена це робити: мене звуть місіс Ріарден.

Він не міг збагнути, що лунає в її голосі — сарказм чи прохання.

По-хазяйському владно і невимушено Ліліан причинила за собою двері.

— Ліліан, що сталося? — спокійно запитав він.

— Любий, не варто визнавати так багато і аж так відверто, — вона спроквола пройшлася кімнатою повз його ліжко і ліниво вмостилася у фотель. — До того ж у найбезглуздіший спосіб. Вважаєш, мені потрібні додаткові підстави, щоб претендувати на твій час? Невже мені слід записуватися на прийом у секретарки?

Ріарден стояв посеред кімнати з цигаркою в зубах і дивився на дружину. Йому геть нічого не хотілося казати.

Вона засміялася.

— Причина мого візиту така незвична, що тобі ніколи й на думку не спало б. Любий, чи будеш такий ласкавий жбурнути жебрачці кілька крихт свого коштовного часу? Чи дозволиш залишитися тут неофіційно?

— Добре, — мовив він, — залишайся, якщо хочеш.

— На жаль, не можу запропонувати тобі нічого важливого: ні замовлення на мільйон доларів, ні угоди з «Таґґарт Трансконтиненталь», ні рейок, ні мостів. Навіть пліток стосовно політичної ситуації. Хочу просто по-жіночому поговорити про геть несуттєві речі.

— Добре, вперед.

— Генрі, хіба є на світі дієвіший спосіб закрити мені рота? — мовила вона зворушливо-безпорадно і щиро. — І що я можу тобі тепер сказати? А що, як я хотіла розповісти тобі про новий роман Бальфа Юбанка, що він його обіцяє присвятити мені? Але хіба тобі це цікаво?

— Правду кажучи, геть нецікаво.

Ліліан знову засміялася.

— А якщо я не хочу знати правди?

— У такому разі не знаю, що тобі й сказати, — процідив Ріарден, відчувши, як через промовлену щиро подвійну брехню кров ударила в голову різким ударом; ця щирість породжена таємницею, бажанням захистити себе від стороннього втручання у власне життя, а на це він уже не мав права.

— Нащо ж тобі неправда? — запитав він. — Задля чого?

— Знаєш, річ у немилосердності чесних людей. Ти не зрозумієш мене — чи все-таки зрозумієш? — коли скажу, що справжня відданість полягає у щоденній готовності брехати, дурити, ошукувати задля того, щоб зробити іншого щасливим, створити для нього реальність, якої він шукає, бо не сприймає тієї, що існує.

— Ні, — неквапно мовив Ріарден, — я цього не розумію.

— Насправді все дуже просто. Кажучи красуні, що вона гарна, ти не даруєш їй жодної втіхи, бо це лише факт, констатувати який тобі геть не важко. Зате, звеличуючи гидке каченя, ти офіруєш їй, принижуючи поняття краси. Який сенс кохати жінку за її чесноти? Вона заслуговує благоговіння, яке є платою, а не дарунком. Але справжній дар — це коли жінку люблять за гріховність, коли вона не заслуговує цієї любові. Кохати жінку за її гріхи — це зневажати заради неї чесноту. Саме в цьому істинний вияв любові, адже тоді чоловік офірує своє сумління, розум, чесність, а також свою безцінну самоповагу.

Ріарден приголомшено дивився на неї, не вірячи власним вухам. Почувши цю страхітливу наругу, він не міг і припустити, що людина справді здатна так думати; він намагався збагнути, нащо вона все це казала.

– І що таке кохання, любий мій, як не самопожертва? — невимушено поцікавилася Ліліан у стилі салонної розмови. — І чого варта самопожертва, якщо офірується не найкоштовніше і не найважливіше? Але сумніваюся, що ти здатен мене збагнути. Адже ти пуританин, твердий, як і твоя криця. І тому, як і належить пуританину, ти несамовитий егоїст, готовий занапастити весь світ, аби тільки ніщо не заплямувало твоєї бездоганної особи і не стало причиною твого сорому.

Неквапно, напружено і серйозно Ріарден зауважив:

— Я ніколи не був бездоганний.

Ліліан знову розсміялася:

— А який же ти зараз? Адже ти мені зараз не брешеш? — вона поворухнула оголеними плечима. — Годі, любий, не сприймай моїх слів серйозно! Це лише теревені.

Ріарден мовчки тицьнув цигарку в попільничку.

— Любий, — промуркотіла Ліліан, — насправді я прийшла сюди лише тому, що подумала: «Колись же у мене був чоловік!» І захотіла його побачити.

Вона глянула на Ріардена: він стояв у протилежному кінці кімнати; високий, стрункий, мускулясте тіло підкреслювала темно-синя піжама.

— Ти став дуже привабливий, — мовила вона. — Останні місяці в тебе значно покращився вигляд. Ти помолодшав. А може, навіть пощасливішав? Принаймні, ти зараз не такий напружений. Хоча знаю, що клопотів у тебе зараз більше, ніж будь-коли; тепер ти нагадуєш радше командира бомбардувальника під час повітряного нальоту, але це лише зовні. Ти став вільніший всередині.

Ріарден здивовано подивився на Ліліан. Вона чи не вперше сказала правду; сам він не помічав, що змінився, не зізнавався собі. Її спостережливість вражала.

Останні кілька місяців вона рідко бачила чоловіка. Повернувшись із Колорадо, Ріарден уже не заходив до неї в спальню. Вважав, що Ліліан тільки потішить ця взаємна ізоляція. Зараз він міг лише здогадуватися про мотиви, що зробили її такою чутливою до змін у ньому, якщо це тільки не було почуттям значно глибшим, ніж він міг уявити.

— Я не помічав, — озвався він.

— Тобі личать ці зміни… Просто, з огляду на такі скрутні часи, вони дивують.

«Чи не запитання це?» — подумав Ріарден. Ліліан зробила паузу, ніби чекаючи на відповідь, проте не наполягала, а бадьоро продовжила:

— Знаю, що в тебе різні негаразди на заводі, та й політична ситуація стала геть загрозлива. Якщо вони ухвалять закони, які зараз усі обговорюють, тобі буде геть несолодко.

— Атож. Несолодко. Але ж, Ліліан, ти ніколи цим не цікавилася.

— Ні, неправда! — Ліліан подивилася Ріарденові прямісінько в очі; її погляд обволік знайомий йому серпанок, сповнений штучної загадковості та впевненості, що він не здатен крізь нього пробитися.

— Ця тема дуже мене цікавить… І річ не у ймовірних фінансових втратах, — додала стиха.

І Ріарден уперше замислився про те, що її недоброзичливість, сарказм, боягузлива звичка ображати, прикриваючись посмішкою, можливо, геть не те, чим він завжди їх вважав… Можливо, це не спосіб завдати йому болю, а спотворена форма відчаю, породжена не бажанням примусити його страждати, а визнанням власного болю; ображена гідністю нелюбої дружини, таємне благання… І що всі ці натяки й еківоки, ухиляння і прохання зрозуміти — це зовсім не злість, а прихована любов. Він заціпенів від цієї думки, що стократ множила його провину.

— До речі, про політику. Генрі, у мене виникла цікава думка. Яке гасло у тих людей, до яких ти належиш? Отой ваш девіз? «Бізнес понад усе». Так, здається?

Ліліан зауважила його швидкий погляд, очі, що стали враз хворобливо-уважні й насторожені. Вона голосно засміялася.

— Кажи, — мовив стиха, і в голосі пролунала погроза.

— Навіщо, любий? Ти чудово мене зрозумів.

— Ні. Про що тобі йдеться? — запитання пролунало різко і без щонайменшого співчуття.

— Ти справді хочеш, щоб я принизилася до нарікань на долю? Банальних і обридливих нарікань?.. А я думала, мій чоловік пишається тим, що вважає себе вищим за решту людей. Хочеш, щоб я нагадала про те, що колись ти заприсягнувся зробити моє щастя метою свого життя? А чи можеш ти чесно і відверто сказати, щаслива я чи ні, якщо тебе не цікавить сам факт мого існування?!

Злива емоцій зійшла на Ріардена, завдаючи достоту фізичного болю. Слова дружини були воланням про прощення, накривши його хвилею темною пекучої провини. Так, він відчував жаль, але — холодний і потворний; жаль без співчуття. Ріардена охопила несподівана каламутна лють; голос, що він силкувався його стримати, гидливо кричав: «Чому я мушу слухати цю гнилу, підступну брехню? За що мені ці страждання — заради жалю? Пощо мені тягнути цю безнадійну ношу, беручи на себе вагу почуття, якого вона не хоче визнати, яке я сам не здатен зрозуміти, усвідомити чи бодай спробувати хоч якось оцінити? Якщо вона мене кохає, то чому, клята боягузка, не скаже про це відверто, поставивши нас обох перед фактом?» Але інший, іще гучніший голос, незворушно нагадував: «Не варто перекладати на нею провину, це давній вибрик усіх боягузів; ти винен, тому байдуже, що робить вона, це ніщо порівняно з твоєю власною провиною… І тоскно тобі (адже тоскно?), бо вона каже правду, і ти це знаєш. Тому можеш коцюрбитися, клятий зрадник, правда на її боці!»

— Ліліан, а що може зробити тебе щасливою? — щонайспокійніше запитав він.

Дружина всміхнулася, розкуто схилившись на спинку крісла; вона уважно вдивлялася в його обличчя.

— Ох, любий! — мовила вона здивовано і ледь сприкрено. — Це запитання ділка. Трюк. Пункт угоди, що звільняє від відповідальності.

Підвівшись, вона безпорадно, але вишукано, опустила руки.

— Що може зробити мене щасливою? Це маєш сказати мені ти. Ти мав мене цього навчити. Я не знаю. Це ти повинен був створити моє щастя і подарувати його мені. Це був твій обов’язок і твоя відповідальність. Але ти не єдиний чоловік на цім світі, який не виконав своєї обіцянки. З усіх боргів од цього відректися найпростіше. Ти завжди вчасно оплатиш доставлену тобі партію руди. Та коли йдеться про життя…

Ліліан узялася походжати кімнатою, жовто-зелені складки сукні вільними хвилями колихалися навколо її ніг.

— Розумію, що такі претензії непрактичні, — вела вона далі. — У наших стосунках я не маю ні застави, ні доручення, не маю ні гармат, ані ланцюгів. Я не маю над тобою, Генрі, жодної влади. Запорукою є лише твоя честь.

Ріарден дивився на неї, докладаючи неймовірних зусиль, щоб не відвести погляду від її обличчя, щоб бачити її… Щоб пережити це видовище.

– І чого ж ти хочеш? — спромігся запитати.

— Любий, на світі безліч речей, що ти їх мусиш розуміти сам, якщо справді прагнеш знати, чого я хочу. Скажімо, якщо ти вже кілька місяців поспіль відверто мене уникаєш, то невже мені не цікаво знати причину?

— Я мав неймовірно багато клопотів.

Ліліан стенула плечима.

— Дружина розраховує бути головним клопотом свого чоловіка. Я не знала, що, коли ти присягався відмовитися від усіх решти, твоя обіцянка не поширювалася на доменні печі.

Вона підійшла до Ріардена і, розгублено всміхаючись, що здивувало не лише чоловіка, але і її саму, обійняла його.

Інстинктивним і швидким рухом юного нареченого, який ухиляється від непроханого дотику шльондри, Ріарден випручався з обіймів і відштовхнув дружину.

Відштовхнув і заціпенів, паралізований немилосердністю свого вчинку.

Ліліан приголомшено дивилася на нього; в її очах не залишилося ні таємниць, ні претензій, ні захисту; хай там як, але такої реакції вона не очікувала.

— Ліліан, пробач мені… — тихо попросив він; голос був сповнений співчуття і жалю.

Вона не відповіла.

— Пробач… Мабуть, я занадто втомився, — через силу додав Ріарден; його знищувала вже потрійна брехня: додалася нестерпна для нього невірність, але це начебто не стосувалося Ліліан.

Вона коротко всміхнулася:

— Що ж, якщо робота так на тебе впливає, можливо, це й на краще. Даруй, я просто спробувала виконати свій обов’язок. Я вважала тебе сенсуалістом, не здатним вивищитися над дикою твариною з канави. Але я не належу до звиклих бабратися в болоті хвойд.

Вона знову вимовляла слова сухо і неуважно, геть про них не замислюючись. Гарячково намагаючись знайти потрібну відповідь, її розум перетворився на суцільний знак запитання.

Зате Ріардена ці слова примусили обернутися до неї, відкрито поглянути їй в очі й запитати, не замислюючись про оборону.

— Ліліан, заради чого ти живеш?

— Яке брутальне запитання! Освічена людина нізащо б собі таке не дозволила.

— Добре, то заради чого живуть освічені люди?

— Можливо, вони нічого і не намагаються робити. Саме в цьому полягає їхня освіченість.

— На що ж вони тоді витрачають свій час?

— Принаймні, не на водогінні труби.

— Скажи, чому ти так потребуєш оцих шпильок? Я знаю, що ти презирливо ставишся до виготовлення водогінних труб — втовкмачила мені це вже дуже давно. Твоя зневага мені байдужа. Але навіщо ти весь час повторюєш одне і те ж?

Ріарден щиро здивувався, що його відповідь влучила в ціль; він не розумів, як це сталося, але результат був на обличчі Ліліан. А ще подумав, що всі його слова — чистісінька правда.

Ліліан сухо відповіла:

— До чого цей несподіваний допит?

Ріарден простодушно відповів:

— Я хочу знати, чи є в світі щось таке, чого ти справді хочеш. Якщо є, я готовий надати тобі все, що мені під силу.

— Ти готовий купити моє бажання? Лише це ти і вмієш — платити за речі. Хочеш легко відбутися? Ні, все не так просто, як тобі здається. Моє бажання не матеріального походження.

– І що ж це?

— Ти.

— Поясни, Ліліан, як ти сама розумієш свої слова? Сподіваюсь, не в тваринному сенсі?

— Ні, не в тваринному.

– І як же?

Ліліан уже стояла біля дверей. Обернулася до нього, підвела голову і холодно всміхнулася.

— Ти цього не зрозумієш, — сказала вона і вийшла.

Йому залишалося лише мордуватися від чіткого усвідомлення, що Ліліан ніколи не погодиться його покинути, що він ніколи не матиме права з нею розлучитися, що він їй винен за цю збочену симпатію, мусить поважати її почуття, що їх ніколи не зможе зрозуміти і на які не здатен буде відповісти… Він не відчував до неї нічого, крім цілковитої зневаги, що не потребувала роздумів, не сприймала жалю, докорів, власних закликів до справедливості… Але найтяжче, що він усвідомлював, — це огидну, масну відразу до власного вироку; він намагався вважати себе нижчим за жінку, якої не міг поважати.

А потім усі ці думки втратили для нього сенс, відійшовши в далеку далечінь. Залишилася тільки рішучість витримати і пережити будь-що…

Ріарден був водночас напружений і спокійний. Лежачи в ліжку, притиснувшись обличчям до подушки, думав про Даґні, про її струнке, чутливе тіло, яке тремтить від його дотиків. Шкодував, що вона зараз не в Нью-Йорку, — інакше він негайно вирушив би до неї, просто посеред ночі.

Юджин Лоусон сидів за своїм столом, як перед приладовою панеллю бомбардувальника, що мчить над континентом. Правда, іноді він про це забував, м’язи кволішали, немов увесь світ недостойний бути його супротивником. Лише великий млявий рот зраджував його самовпевнену зовнішність: відкриваючи його, Лоусон спершу відстовбурчував нижню губу, яка ще певний час по тому гойдалася, немов жила окремим життям.

— Я цього не соромлюся, — повідомив Юджин Лоусон. — Міс Таґґарт, хочу, щоб ви зрозуміли: я зовсім не соромлюся своєї колишньої кар’єри, не соромлюсь і того, щоб був президентом «Національного громадського банку» в Медісоні.

— Я нічого не казала про сором, — стримано мовила Даґні.

— Я ні в чому не винен, адже, коли банк луснув, і сам втратив усі заощадження. Як на мене, така жертва багато чого виправдовує.

— Хотіла у вас дещо запитати про моторобудівну компанію «Двадцяте сторіччя», яка…

— Залюбки відповім на всі запитання. Я не маю чого приховувати, в мене чисте сумління. Якщо вважаєте, що ця тема здатна мене знітити, — ви помиляєтеся.

— Хочу довідатися про людей, яким завод належав тоді, коли ви здійснювали вкладення.

— То були хороші люди… Просто ідеальні. Вони убезпечували від будь-якого ризику. Я кажу про них, як про людей, хоча й послуговуюся фінансовою термінологією, як і належить банкіру. Надав їм на той завод гроші, бо вони їх потребували. Мені вистачало того, що людям потрібні гроші. На першому місці для мене, міс Таґґарт, була їхня потреба, а не власна жадібність. Потреба, а не жадібність. Мої дід та батько створили «Національний громадський банк», щоб сколотити власний капітал. Натомість я примусив служити їхні гроші високим ідеалам. Я не сидів на торбах зі своїм золотом, не вимагав зобов’язань від бідних людей, які потребували позики. Моїм гарантом було серце. Звісно, я надіявся, що в цій брутальній матеріалістичній країні мене хтось зрозуміє. Нагородою для мене, міс Таґґарт, стало те, чого не дано зрозуміти людям вашого класу. Відвідувачі, які сідали перед моїм робочим столом у банку, поводилися не так, як ви, міс Таґґарт. Це були тихі люди, не впевнені у собі, а боязкі, вимордувані клопотами. Винагородою для мене були їхні сповнені сліз вдячності очі, тремтячі голоси, благословення… Пригадую, одна жіночка поцілувала була мені руку, коли я надав позику, що в ній їй відмовили в решті банків.

— Якщо ваша ласка, назвіть мені імена власників моторобудівного заводу.

— О, цей завод був доленосний для регіону. І я цілком справедливо надав їм кредит. Працевлаштувалися тисячі людей, які були позбавлені засобів існування.

— Чи знали ви когось, хто працював на тому заводі?

— Безперечно. Я їх усіх знав. Мене цікавили люди, а не машини… Людський, а не фінансовий бік промисловості.

Даґні схилилася над столом.

— Чи знали ви когось із тамтешніх інженерів?

– Інженерів? О, ні. Я був занадто демократичний. Мене цікавили винятково робітники. Прості люди. І всі вони знали мене особисто. Заходжу, було, до лавки, а вони впізнають мене і вітаються: «Здоровенький був, Джине!» Так вони до мене і зверталися — Джин. Але переконаний, що все це вас аніскілечки не цікавить. Усе вже давно поросло чортополохом. А зараз ви приїхали до Вашингтона поговорити зі мною про свою залізницю, — він рвучко випростався, знову набувши пози пілота бомбардувальника. — Та не впевнений, чи можу гарантувати вам особливу увагу, адже звик ставити добробут нації вище за будь-які приватні привілеї та зиски, що…

— Я приїхала говорити з вами не про свою залізницю, — вже дещо роздратовано відповіла Даґні. — Не маю жодного бажання спілкуватися з вами на цю тему.

— Справді? — розчаровано запитав Лоусон.

— Справді. Мене цікавить моторобудівний завод. Чи можете ви назвати мені когось із тамтешніх інженерів?

— Навряд чи вони мене колись цікавили. Чиновники та вчені паразити ніколи мене не приваблювали. Я працював лише зі справжніми робітниками — людьми з мозолястими руками, завдяки яким той завод існував. Вони були моїми друзями.

— То назвіть мені кілька імен простих людей, які там працювали.

— Шановна міс Таґґарт, стільки води спливло… Їх там працювали тисячі, хіба я можу всіх пам’ятати?

— Може, ви бодай одного пам’ятаєте?

— Сумніваюся. В моєму житті було стільки людей, що я просто не здатен пригадати окремих краплин цього людського океану.

— Чи знали ви, що за продукцію виробляє завод? Які двигуни вони виготовляли чи збиралися виготовляти?

— Аякже. Я завжди особисто цікавився всіма своїми вкладеннями і часто інспектував завод. Усе там було напрочуд добре. Вони творили дива. Побутові умови працівників були найкращі в країні. На кожному вікні висіли мереживні фіранки, на кожному підвіконні — квіти. У кожного біля будинку буяв сад. Вони збудували для своїх дітей нову школу.

— Ви щось знаєте про роботу науково-дослідної лабораторії при заводі?

— Атож, у них була просто чудова дослідна лабораторія, дуже прогресивна, динамічна, перспективна. В них були неймовірні плани.

— А ви, часом, не пригадуєте щось… про плани виробництва двигуна нового типу?

— Двигуна? Якого ще двигуна, міс Таґґарт? Я не мав часу занурюватися в деталі. Я переймався соціальним прогресом, загальним розквітом, братерством і любов’ю між людьми. Любов між людьми, міс Таґґарт. Саме вона є ключем до всього. Якщо люди навчаться одне одного любити, зникнуть усі проблеми.

Даґні відвернулася, бо вже не мала сили дивитися на ці драглисті вологі губи.

На постаменті в кутку кабінету лежав уламок каменя, на якому було викарбовано єгипетські ієрогліфи… В ніші неподалік розчепірила шість павучих рук індуська богиня… На стіні висіла несамовито складна математична діаграма — щось на кшталт прейскуранта «Замовлень поштою».

— Тож, якщо вас непокоїть доля власної залізниці, міс Таґґарт — а в цьому я не маю жодних сумнівів, — через певні ймовірні події, відверто скажу, що, хоча насамперед переймаюся добробутом країни, задля якого, не вагаючись, покладу на вівтар будь-чиї прибутки, я все-таки ніколи не був глухий до волань про допомогу і…

Поглянувши на Лоусона, Даґні зрозуміла, що саме цього він і чекає від неї, незалежно від актуальної для нього на цей момент мети.

— Я не збираюся обговорювати справ своєї залізниці, — повторила вона щонайстриманіше, хоча вже ледь не волала з огиди. — Якщо ви маєте стосовно цього особливу думку, звертайтеся до мого брата, містера Джеймса Таґґарта.

— Вважаю, що в такий складний час не варто втрачати унікальної нагоди викласти свою позицію перед…

— Може, у вас збереглись якісь матеріали щодо цього заводу?

Даґні сиділа прямо, міцно стискаючи кулаки.

— Які там матеріали? Я вже, здається, вам казав, що, коли банк збанкротував, втратив усі свої заощадження, — Лоусон розслабився, його остаточно перестала цікавити ця розмова. — Але не шкодую. Я позбувся лише матеріальних благ, зате вперше в історії постраждав за ідею. Мене занапастили людські егоїзм і зажерливість. Я не зміг запровадити любов і братерство лише в одному невеличкому штаті, оточеному величезним натовпом, який прагне лише наживи і мріє хапонути зайвий долар. Це не моя провина. Але вони мене не здолали. Мене неможливо зупинити. Я борюся — глобально — за право служити своїм братам, людям. Кажете, матеріали, міс Таґґарт? Свої матеріали, пам’ять про себе, я залишив у серцях бідняків із Медісона, які до знайомства зі мною не мали жодного шансу.

Даґні не хотілося бовкнути зайвого, але не стрималася: пригадала стару прибиральницю, яка рачкувала, відмиваючи сходи.

— А чи бачили ви, на що перетворився той край зараз? — запитала вона.

— Я в цьому не винен! — вигукнув він. — Це все багатії, які вчепилися в свої гроші й не побажали пожертвувати ними, щоб урятувати мій банк та народ Вісконсину! Ви не маєте мені докоряти! Я втратив чистісінько все!

— Містере Лоусон, — тамуючи огиду, Даґні таки примусила себе поставити ще одне запитання, — можливо, вам вдасться пригадати бодай ім’я людини, яка очолювала корпорацію, що володіла цим заводом? Корпорацію, якій ви позичали гроші. Вона називалася «Об’єднані послуги». Хто був її президентом?

— А, отой? Пригадую. Лі Гансекер. Вельми достойний молодик, який вскочив у жахливу халепу.

— Де він зараз? Маєте його адресу?

— Здається, він мешкає десь в Орегоні. Ґренджвілль, Орегон. Мій секретар дасть вам його точну адресу. Але… Навіщо він вам? Міс Таґґарт, якщо ви намагатиметеся зустрітися з містером Веслі Моучем, то маєте знати, що він дуже уважно ставиться до моєї думки стосовно залізниць і всього такого…

— Не маю жодного бажання бачитися з містером Моучем, — підводячись, мовила Даґні.

— Тоді не розумію… мети вашого візиту до мене…

— Намагаюся розшукати одну людину, яка працювала в моторобудівній компанії «Двадцяте сторіччя».

— Нащо вам та людина?

— Хочу запропонувати йому роботу на своїй залізниці.

Лоусон недовірливо і дещо обурено розвів руками.

— Коли на кін поставлено такі важливі питання, ви гайнуєте час, шукаючи якогось найманого працівника? Запевняю, доля вашої залізниці значно більше залежить від містера Моуча, ніж від будь-якого працівника, навіть найкращого.

— До побачення, — попрощалася Даґні.

Вона вже зібралась виходити, аж раптом Лоусон істерично верескнув надщербленим голосом:

— Ви не маєте жодного права мене зневажати!

Даґні зупинилася і глянула на нього.

— Я не висловлювала про вас своєї думки.

— Я ні в чому не винен, бо втратив свої гроші, втратив свої гроші задля спільного блага і хорошої справи. Я робив усе з чистим серцем. Я нічого не прагнув для себе особисто. І зараз можу пишатися тим, що за все своє життя ні з чого не мав жодного прибутку!

Вона відповіла спокійним і рівним голосом, в якому лунало неприховане знущальне співчуття:

— Містере Лоусон, мушу визнати, з усіх зізнань, на які здатна людина, ця ваша заява, як на мене, найганебніша.

— Я ніколи не мав шансу! — убурювався Лі Гансекер.

Він сидів посеред кухні за столом, заваленим паперами.

Його обличчя потребувало бритви, а сорочка — прання. Визначити його вік було проблематично: опухле обличчя було порожнє, здавалося, життєві негаразди оминули його, хоча каламутні очі і сивувате волосся свідчили про втому. Насправді йому було лише сорок два роки.

— Ніхто не надав мені шансу. Мабуть, вони зараз тішаться з того, який я став. Не думайте, я все чудово розумію. Мене ошукали, позбавивши того, що мені належить від народження. І нехай не вдають благодійників. Це банда смердючих лицемірів.

— Ви про кого? — запитала Даґні.

— Про всіх, — заявив Лі Гансекер. — Усі люди за натурою — гади, і не має сенсу вдавати, що це не так. Справедливість? Ха-ха! Погляньте на це!

Він широким жестом обвів помешкання.

— Таку людину, як я, запхнули сюди!

Був лише полудень, але здавалося, що сутінки вже сходять над повислими вибляклими дахами і оголеними деревами цього дивного передмістя: наче й не містечко, але й селом його не можна було назвати. Стіни цієї кухні, здавалося, ввібрали в себе темряву та вологу. В мийці височів стосик брудного посуду, не помитого після сніданку; на плиті в баняку булькало якесь вариво: від пари, що здіймалася над ним, несло жирним дешевим м’ясом; запилюжена друкарська машинка стояла на столі посеред купи паперів.

— Моторобудівна компанія «Двадцяте сторіччя», — сказав Лі Гансекер, — була одна із найкращих в історії американської промисловості. А я — її президент. Цей завод був мій. Але мене позбавили шансу.

— Але ж президентом були не ви. Як я знаю, ваша корпорація називалася «Об’єднані послуги»?

— Так, але це одне і те ж. Ми купили той завод і планували працювати не гірше, ніж вони колись. Навіть краще. Ми мали для цього всі ресурси. До того ж хто такий той Джед Старнс? Та він ніхто, звичайний собі механік із глушини. Знаєте, з чого він починав? Він виник нізвідки. А моя родина колись належала до нью-йоркських чотирьох сотень. Дід був членом Національних законодавчих зборів. І не я винен, що батько не спромігся купити для мене машину, коли відправив учитися. А в решти хлопців авто були. Моя сім’я не гірша за їхні. Навчаючись у коледжі… То з якої ви газети?

Даґні йому представилась і здивувалася, але водночас зраділа, що Гансекер її не впізнав. Вирішила, що так навіть краще.

— Я не казала вам, що працюю в газеті, — відповіла вона, — мені потрібна інформація про моторобудівний завод не для публікації, а для мене особисто.

— О… — Гансекера це вочевидь розчарувало. І похмуро, ніби вона його щойно образила, продовжив: — А я вважав, що ви прийшли до мене по інтерв’ю, адже я пишу автобіографію.

Він кивнув на папери, розкидані по столу.

— Хочу багато чого розповісти. Збираюся… От же ж чорт! — раптом, згадавши про щось, гаркнув він.

Генсекер кинувся до плити, зняв покришку і з огидою взявся помішувати вариво. Потім, ляпнувши лоєм на конфорку, жбурнув мокру ложку на плиту і повернувся до столу.

— Так-от, я збираюся написати автобіографію, якщо, звісно, мені нададуть можливість. — сказав він. — Хіба можна сконцентруватися на серйозній праці, паралельно роблячи якісь дурниці?

Він кивнув у бік плити.

— Теж мені друзі! Вони вважають, що, подбавши про мене, можуть експлуатувати, наче китайського кулі! А все лише тому, що я не маю куди подітися. У них же все добре, в моїх давніх душевних приятелів. Він палець об палець у себе вдома не вдарить, сидить лише в своїй дурнуватій крамничці канцтоварів. Невже його робота важливіша за книжку, яку я пишу? А ця валандається по магазинах і просить мене наглядати за її смердючим варивом. Хоча чудово знає, що письменнику потрібно зосередитися у спокійній атмосфері. Але її це не турбує. Знаєте, що вона сьогодні утнула? — нахилившись до Даґні над столом, він показав на покинуті в мийці тарілки. — Вона пішла на базар, навіть не доторкнувшись до посуду. Сказала, що потім помиє. Я знаю, чого вона прагне! Хоче, щоб посуд помив. Але я на це не поведуся. Залишу, як є.

— Чи можна поставити вам кілька запитань щодо моторобудівного заводу?

— Не думайте тільки, що цей завод був єдиною вартісною подією в моєму житті. Перед тим я обіймав чимало значних посад. Я мав важливі зв’язки з підприємствами, що виробляли хірургічне обладнання, картонні коробки, чоловічі капелюхи і пилососи. Звісно, така продукція не дозволяла мені розкрити всі свої таланти. Але моторобудівний завод… Це був для мене чималий шанс. Саме на це я і розраховував.

— А як вам вдалося його купити?

— Він просто на мене чекав. Цей завод був моєю здійсненою мрією. Його було зачинено через банкротство. Спадкоємці Джеда Старнса швиденьку його спекалися. Точно не знаю, що там сталося, але на заводі, схоже, орудували якісь шахраї, тому компанія і прогоріла. Залізничники зняли свою гілку. Завод нікому не був потрібен, ніхто не бажав його придбати. Але він таки існував, цей чудовий завод, разом із обладнанням, верстатами, всім, на чому Джед Старнс заробив свої мільйони. Це було саме те, про що я мріяв. Тому я зібрав друзів, і ми створили корпорацію «Об’єднані послуги», нашкребли трохи грошенят. Але їх все одно бракувало, щоб викупити завод і почати виробництво, нам потрібен був кредит. Усе здавалося дуже переконливо і обнадійливо. Ми були молоді, сповнені енергії та надій на майбутнє, і на нас чекали великі досягнення. Та, думаєте, нас хтось підтримав? Дзуськи. Жоден із цих жадібних привілейованих круків! Як ми могли досягти чогось у житті, якщо нам не віддавали завод? Адже ми не здатні були конкурувати зі шмаркачами, які успадковують цілі фабричні мережі. А хіба доля не у всіх однакова? І чути не хочу про справедливість! Я гарував, як віл, намагаючись знайти людину, яка б позичила нам грошей. Але цей сучий син, Мідас Малліган, витиснув мене, мов цитрину.

Даґні насторожилася.

— Мідас Малліган?

— Аякже… Банкір, який зовні схожий на водія вантажівки і поводиться аналогічно!

— Ви знали Мідаса Маллігана?

— Знав? Та я єдина людина, якій вдалося його перемогти, хоча це не дало мені жодної користі!

Часом, із важким серцем, вона дивувалася зникненню Мідаса Маллігана, як дивуються з розповідей про покинуті кораблі, що плавають океаном, або про спалахи, які осявають небо, виникнувши нізвідки. Вона не вважала за необхідне розгадувати такі таємниці, хоча була переконана, що вони не мають права бути нерозгаданими. Вони мусили мати причини, хоча жодна з відомих причин їх не пояснювала.

Мідас Малліган колись був одним із найбагатших людей країни. Отже, його найдужче й осуджували. Він ніколи не втрачав жодного зі своїх вкладень; усе, до чого торкався, перетворювалося на золото. «Це тому, — казав він, — що я знаю, до чого варто торкатися». Ніхто не здатен був зрозуміти схему його інвестицій: він відмовлявся від угод, що їх усі вважали цілком безпечними, вкладаючи колосальні суми у підприємства, з якими відмовлялися мати справу всі банкіри. Тривалий час він виконував роль спускового гачка, випускаючи несподівані і неймовірно ефектні кулі промислового успіху в різні куточки країни. Це він вклав гроші у «Сталь Ріардена» відразу, щойно створилася ця компанія, надавши Ріарденові можливість придбати закинуту сталеливарню в Пенсільванії. Один економіст назвав був його зухвалим і самовпевненим гравцем, на що Малліган відповів: «Ви ніколи не розбагатієте з однієї простої причини: бо вважаєте грою те, що я роблю».

Подейкували, що, спілкуючись із ним, треба дотримуватися одного неписаного правила: якщо претендент на позику бодай натякав на особисту необхідність чи бодай на щось приватне, цим розмова і закінчувалася, — прохач більше ніколи не діставав можливості зустрітися з містером Малліганом.

Якось його запитали, чи може він уявити собі людину, розпуснішу за ту, серце якої не знає жалю.

— Цілком, — відповів Мідас Малліган. — Це особа, яка використовує чийсь жаль до себе як зброю.

Усю свою тривалу кар’єру він ігнорував будь-які закиди, крім одного. Насправді його звали Майкл, але колись якийсь розумний журналіст-дотепник назвав його Мідасом, і це прізвисько прилипло до нього; Малліган вирушив до суду і наполіг, щоб його ім’я в законний спосіб змінили на Мідас. Суд задовольнив це прохання.

Сучасники дорікали йому єдиним непростимим для них гріхом: Малліган пишався своїм багатством.

Але все це Даґні знала лише з чуток… Їй жодного разу не випало з ним поспілкуватися.

Мідас Малліган зник сім років тому. Якось вранці він покинув свій будинок, і відтоді про нього ніхто не чув. Наступного дня після його зникнення всі вкладники «Банку Маллігана» в Чикаго отримали листи з проханням забрати свої гроші, бо банк, мовляв, припиняє роботу. Розслідування виявило, що Малліган заздалегідь усе ретельно спланував; його працівники лише виконали залишені ним вказівки. Країна ще не бачила такого філігранного «банкротства». Всі вкладники отримали свої гроші аж до щонайменшої частки належних відсотків. Усі фонди банку було вроздріб продано різним організаціям. Згодом з’ясувалося, що баланс збігся до останнього пенні; залишку не було, тож «Банк Маллігана» припинив існування.

Його вчинку так і не зрозуміли, жодних даних щодо особистої долі Маллігана та долі його багатомільйонних статків не знайшли. Людина зникла разом із грошима, наче їх ніколи і не було. Він нікого не попередив про своє рішення; ланцюжка подій, що здатні були пояснити причину, теж не вдалося вибудувати. Люди дивувались. Якби він хотів відійти від справ, то міг би неймовірно вигідно продати свій бізнес, а не нищити його. Відповіді не знав ніхто. Малліган не мав ані сім’ї, ані друзів. Його прислуга нічого не знала: того ранку він, як завше, вийшов із дому і просто не повернувся; більше ніхто нічого не знав.

Багато років поспіль Даґні сприймала його зникнення, як щось страшне і немислиме: так, ніби за одну ніч безслідно зник якийсь із нью-йоркських хмарочосів, залишивши по собі лише пустку на розі двох вулиць. Така людина як Малліган, із таким капіталом, що він забрав із собою, просто не могла безслідно зникнути; хмаросяг не здатен загубитися, він завжди височітиме над тим лісом чи рівниною, де вирішив прихиститися; навіть якщо його зруйнувати, залишиться переконлива купа уламків. Але Малліган таки зник, і за сім років, що минули відтоді, серед безлічі чуток, здогадів, теорій та казочок для журнальних додатків, серед свідчень начебто очевидців, які бачили його в різних куточках планети, не було жодного переконливого пояснення.

З-поміж усіх оповідок одна була така безглузда, що Даґні мало не повірила, хоча все, що люди знали про вдачу Маллігана, жодним чином її не підтверджувало. Казали, начебто весняного ранку, коли він зник, останньою його бачила старенька квітникарка, яка торгувала на перехресті біля «Банку Маллігана». Вона запевняла, що він зупинився і купив букетик перших того року пролісків, і щасливішого обличчя вона ще зроду не бачила; Малліган здавався юнаком на шляху неймовірного і безмежного життєвого простору; на його обличчі не було жодних ознак болю і негараздів прожитих років, сама лише радість, молодече завзяття і спокій. Букет він узяв у якомусь раптовому пориві та ще й по-змовницькому підморгнув старій, а потім сказав:

— А знаєте, я завжди все це страшенно любив… Люблю жити, — вона сторопіло подивилася на нього, а він пішов собі, перекидаючи букет із руки в руку, немов м’ячик, — плечистий, стрункий у своєму дорогому пальті солідного бізнесмена, — зникнувши зрештою серед прямокутних, гладких прямовисів адмінбудівель, у вікнах яких вигравало сонце…

— Мідас Маллігон був гріховодний сучий син. На його серці назавжди було викарбовано знак долара, — із хмарки ядучих бульйонних випарів провадив Лі Гансекер. — Усе моє майбутнє залежало від якихось жалюгідних п’ятисот тисяч доларів. Для нього це була дрібниця, але коли я попросив у нього позику, він мені відмовив. Начебто через відсутність гарантій. Але де мені було взяти ті гарантії, якщо ніхто не давав мені шансів? Чому він позичав гроші абикому, лише не мені? Це ж дискримінація. Ще й познущався, сказавши, що через колишні невдачі мені не можна доручити навіть овочевий лоток, не кажучи вже про моторобудівний завод. А які-такі невдачі? У чому я винен, коли неосвічені продавці овочів відмовилися купувати в мене картонні коробки? Яке він має право судити про мої здібності? Чому моє майбутнє мало залежати від забаганки самодура-монополіста? Я не збирався спокійно таке терпіти, не міг забути такої наруги. Я подав на нього до суду.

— Що-що?

— Саме так, — гордо мовив Гансекер. — Я подав позов. Не сумніваюся, що це може видатися дивним у ваших відсталих східних штатах, але в Іллінойсі був один дуже гуманний і прогресивний закон, який міг мені зарадити. Це був перший такий позов, та мені трапився кмітливий і ліберальний адвокат, який погодився допомогти. У законі йшлося про «виняткову економічну потребу». Він забороняв дискримінувати людей, якщо йшлося про засоби на існування. Закон захищав переважно поденників, але ж його можна було використати для захисту власних інтересів і мені з партнерами. Тому ми звернулися до суду, розповіли про колишні невдачі, а я процитував слова Маллігана про те, що він не доручив би мені й овочевого лотка. І ми зрештою довели, що ніхто з членів «Об’єднаних послуг» не має ані престижу, ані кредиту — жодних засобів для існування. Тому купівля моторобудівного заводу — це єдиний шанс заробити на життя, й Мідас Малліган не мав жодного права нас дискримінувати. Отже, згідно з законом, ми мали повне право вимагати в нього позики. Закон був цілком на нашому боці, але на розгляді позову головував суддя Наррангасетт. Це один із тих допотопних святенників у мантії, які чинять винятково з математичних міркувань, ігноруючи людські стосунки. Він скидався на мармурову статую, як ота, що з зав’язаними очима. Зрештою наказав присяжним винести вирок на користь Мідаса Маллігана, та ще й огидно прокоментував наші з партнерами дії. Але ми подали апеляцію, і він змушений був змінити вирок, наказавши Маллігану видати нам позику на наших умовах. На виконання йому дали три місяці, але сталося непередбачене. Він безслідно зник разом зі своїми грошима. В його банку не лишилося й пенні, яким можна було відшкодувати наші законні вимоги. Ми витратили купу грошей на детективів, намагаючись його розшукати — всі так би вчинили, — проте довелося здатися.

«Ні, — думала Даґні, — ця історія, за винятком блювотного присмаку, не краща й не гірша за ту численну гидоту, що її з року в рік доводилося витримувати Мідасу Маллігану. Через аналогічні вироки він зазнав чималих втрат. Правила та постанови, позбавлені здорового глузду, вилилися йому в кругленькі суми; він стійко долав усі негаразди, боровся і працював іще завзятіше; навряд чи цей випадок здатен був його зламати».

— А що сталося з суддею Наррангасеттом? — якийсь підсвідомий здогад примусив її поставити це запитання. Цього суддю вона теж не знала, але запам’ятала його ім’я, що було пов’язане з найрізноманітнішими судовими справами. Зрозуміла раптом, що давно вже про нього не чула.

— Пішов у відставку, — відповів Лі Гансекер.

— Справді? — зойкнула Даґні.

— Ага.

– І коли?

— Приблизно через півроку після нашого процесу.

– І що ж він робить зараз?

— Хтозна. Відтоді про нього нічого більше не чути.

Помітивши легкий переляк на обличчі гості, Гансекер здивувався, хоча пояснити емоцію не могла й сама Даґні: це почуття теж виникло інтуїтивно.

— Будь ласка, розкажіть мені про цей моторобудівний завод, — вичавила з себе Даґні.

— Юджин Лоусон із «Національго громадського банку» в Медісоні надав нам нарешті кредит на купівлю заводу. Але він виявився жахливим жмикрутом, тому не захотів нам надалі допомагати. Не допоміг і тоді, коли ми розорилися. Але ми в цьому не винні. Від початку все йшло не так. Хіба здатен працювати завод без власної залізниці? Невже нам не належало мати залізницю? Я спробував їх умовити знову запустити ту гілку, але гадські людці із «Таґґарт Транс…» — Гансекер затнувся. — До речі, а ви часом не з тих Таґґартів?

— Я віце-президент і очільник виробничого відділу компанії «Таґґарт Трансконтиненталь».

Певний час він заціпеніло на неї дивився. В каламутних очах змагалися страх, ненависть і улесливість. Зрештою він невдоволено пробурчав.

— Я не потребую допомоги поважних персон. Не думайте, що я вас злякався і почну благати дати роботу. Я не жебрак. Що, не звикли, коли з вами так спілкуються?

— Містере Гансекер, буду вельми вдячна, якщо ви надасте мені потрібну інформацію про завод.

— Щось пізненько ви зацікавилися. Що сталося? Сумління допекло? Це завдяки вам Джед Старнс так непристойно розбагатів. Але з нами не поділилися й крихтою, хоча завод був такий само. Ми робили те, що й Старнс. Почали виробляти той самісінький двигун, на якому він купу років заробляв шалені гроші. А потім якийсь невідомий вискочень створив у Колорадо копійчану фабричку, «Мотори Нільсена» зветься, і взявся виробляти такий само двигун, але за півціни. Що нам було робити? Джедові Старнсу добре велося, у нього під ногами не плутався смертельно-небезпечний конкурент. Але що ми мусили робити? Як нам було змагатися з тим Нільсеном, якщо ніхто не забезпечив нас двигуном, кращим за його мотор?

— А ви мали доступ до Старнсової дослідної лабораторії?

— Аякже. Усе було, як за його керівництва.

– І персонал?

— Декотрі його люди. Багато хто звільнився, щойно завод зачинили.

— А його інженери?

— Вони всі позвільнялися.

— Ви найняли нових?

— Так, кількох… Але мушу зауважити, я не мав достатньо грошей, щоб тринькати їх на різні лабораторії. Я світу білого не бачив через фінансові проблеми, не міг дозволи навіть мінімальної модернізації та ремонту приміщень — завод просто ганебно зносився… За загальнолюдськими стандартами… Кабінети керівників — просто і грубо обтиньковані, біля них була крихітна ванна з умивальником. Запитайте в будь-якого психолога, кожен вам скаже, що в таких гнітючих умовах нічого хорошого не досягнеш. Я мав пофарбувати стіни свого кабінету в якісь веселіші кольори, встановити сучасну душову кабінку. Потім я дуже витратився на новий буфет, ігрову залу для робітників і кімнату відпочинку. Адже треба підтримувати дух? Будь-яка освічена людина скаже вам, що духовний стан людини підтримує її оточення, а розум формують засоби виробництва. Але люди почали чекати, коли закони економічного детермінізму почнуть працювати на нас. Це можна зрозуміти, ми ніколи досі не мали власного моторобудівного заводу. От і змушені були дозволити засобам виробництва формувати наш розум. Але це тривало недовго. Нам просто не дали часу.

— Розкажіть мені про ваш дослідницький персонал. Над чим вони працювали?

— Я мав кількох перспективних і надійних хлопців, випускників найкращих університетів. Але нічого путнього з цього не вийшло. Хтозна, що вони там робили. Мабуть, просто протирали штани і проїдали зарплату.

— А хто очолював лабораторію?

— Та йдіть… Хіба я можу зараз таке пригадати?

— А імена інженерів-дослідників пам’ятаєте?

— Невже ви думаєте, я мав час спілкуватися з кожним найманим працівником?

— Може, хтось із них казав вам про експерименти з абсолютно новим… типом двигуна?

— Якого ще двигуна? Мушу вам нагадати, що керівник мого рівня не може весь час стирчати в лабораторії. Переважно я був у Нью-Йорку, в Чикаго, намагаючись знайти гроші, щоб урятувати завод.

— А хто у вас був генеральним директором?

— Дуже здібна людина, Рой Канніґем. Торік він розбився на машині. Кажуть, сів п’яний за кермо.

— Чи могли б ви назвати імена і дати адреси бодай когось зі своїх працівників? Усіх, кого пам’ятаєте.

— Хтозна, що з ними сталося. Не мав охоти стежити за їхньою долею.

— А чи збереглися у вас якісь заводські звіти?

— Авжеж, є.

Даґні вчепилася пальцями в край столу.

— А можна мені їх переглянути?

— Прошу!

Гансекер охоче скорився і мерщій вибіг із кімнати. Повернувшись, поклав перед нею товстий альбом із газетними вирізками з його інтерв’ю та прес-релізами свого секретаря.

— Я теж був поважним підприємцем, — гордо мовив він. — Як бачите, мене можна назвати постаттю державного масштабу. Про моє життя можна написати книжку достоту загальнолюдського значення. Я вже давно її написав би, якби мав відповідні умови… і засоби виробництва, — Гансекер кивнув на друкарську машинку. — В неї весь час западають клавіші. А хіба можна відчути справжнє натхнення, коли твоя машинка нормально не друкує?

— Містере Гансекер, дякую вам, — Даґні встала. — Думаю, ви нічим більше не можете мені допомогти. А ви, часом, нічого не знаєте про спадкоємців Старнса?

— Занапастивши завод, вони всі кудись порозбігалися. Їх було троє: двоє синів і дочка. Востаннє я чув, що вони сховалися від ганьби в штаті Луїзіана, в Дюрансі.

Коли вона в останню мить обернулася, то побачила, як Лі Гансекер підстрибнув до плити, вхопив покришку від каструлі й негайно впустив її на підлогу, обпікши пальці та клянучи все на світі: бульйон таки википів.

Від Старнсових статків майже нічого не залишилося, а від спадкоємців — іще менше.

— Міс Таґґарт, вони мені не подобаються, — застеріг шеф поліції: літній, повільний і суворий чолов’яга з очима, сповненими гіркоти не через жаль за скоєним, а через чесність і законослухняність. — Є різні люди, вбивці та маніяки, але я чомусь вважаю, що з цими Старнсами нема чого спілкуватися порядній людині. Паскудна це братія, міс Таґґарт, — слизька і недобра… Так, двоє з них зараз мешкають у місті. Третій помер. Чотири роки тому вкоротив собі віку. Некрасива була історія. Він був наймолодший із них, Ерік Старнс. Належав до людей, які, розмінявши п’ятий десяток, вважають себе молодими і скиглять про свою тонку натуру. Цей весь час нюняв, що потребує кохання. Його утримували весь час різні жінки, всі старші за нього. З кожною жив доти, поки не знаходив чергову жертву. А потім захопився шістнадцятирічною дівчиною. Хороше дівчисько. Не хотіла мати з ним нічого спільного. Вона вийшла за хлопця, з яким була заручена. У день весілля Ерік Старнс заліз до їхнього будинку, і, повернувшись із церкви, вони знайшли його в своїй спальні: мертвого, брудного, з перерізаними венами… Знаєте, ще можна простити людині, яка наклала на себе руки тихо. Ніхто не осуджуватиме ближнього за його страждання, бо чи знаємо ми, де межа людському терпінню? Але людина, яка перетворила свою смерть на виставу, завдаючи цим болю іншим людям, людина, яка покидає цей світ через злість… Цьому немає ні прощення, ні виправдання; така людина прогнила наскрізь і заслуговує лише на забуття — всім начхати на них, жодного співчуття… Такий ось був Ерік Старнс. Якщо маєте бажання, скажу вам, де знайти ще двох.

Скоцюрбленого на ліжку Джеральда Старнса Даґні знайшла в нічліжці. Волосся досі було чорне, але біла щетина на обличчі нагадувала мертвотний іній, що вкрив одутле лице. Він був смертельно п’яний і час до часу хихотів дурнуватим сміхом, сповненим несамовитої люті.

— Він прогорів, цей великий завод. Розорився, та й усе. Луснув. А вам, мадам, що до того? Зогнив завод. Усі зогнили. Кажуть, що я мушу перед кимсь вибачатись, але не дождуться. Чхав я на них. Усі пнуться наводити красу, коли скрізь гниль, суцільна чорна гниль — гниють машини, будинки, душі й байдуже, хто і як зогнив. Бачили б ви, що ці мудрагелі виробляли на кожну мою забаганку — це коли я був при грошах. Доктори, поети, інтелектуали, рятівники людства і ці, як їх там… ті, що возлюбили братів своїх. Варто було мені лише свиснути. Я чудово розважився. Тоді хотів чинити лише добро, але більше не хочу. Немає ніякого добра. Немає гадського добра в усьому проклятущому всесвіті. Хто буде митися, якщо зовсім не хоче лізти у воду, скажіть? Якщо хочете винюхати щось про завод, запитуйте у моєї сестроньки. Люба сестронька подбала про чорний день, тому їй зараз добре. Не аж так, щоб жерла філе-міньйон під соусом, але на гамбургер вистачає. Та хіба вона поділиться з братом бодай крихтою? Ця ідея була так само моя, як і її, та хіба ж вона дасть братові бодай пенні? Аякже! Підіть подивіться на ту герцогиню. Що мені до того заводу? До того звалища іржавих решток. Я за ковток алкоголю охоче продам вам усі свої права, привілеї і титули. Я — останній Старнс. Видатне було прізвище — Старнс. Хочете, продам? Ви вважаєте мене смердючим покидьком, але зараз усі такі. Багатенькі леді не кращі за нас. Я бажав добра всьому людству. Ага! Нехай вони тепер на пательні смажаться. Цікаво було б подивитися. Щоб ви всі повиздихали. Що з того? Що мені з того?

На сусідньому ліжку застогнав сивий зморшкуватий волоцюга; з його дрантя викотилася п’ятицентова монета, що дзенькнула об підлогу. Джеральд Старнс підняв її, запхнув собі до кишені, поглянув на Даґні, злостиво всміхнувшись.

— Розбудите його, зчините галас? — просичав він. — А я скажу, що ви брешете.

Смердюча халабуда, в якій мешкала Айві Старнс, стояла майже за містом, на березі Місісіпі. Ошмаття моху, що звисали з даху, і вологе листя кущів навколо дверей робили їх схожими на слинявий рот; численні фіранки, що ними було обчеплено всю кімнату, не покращували враження. Смерділо з давно не митих закутків, зі срібних посудин із ароматичними паличками, що диміли біля кривих ніг якихось східних божків. Айві Старнс, мов лантух, сиділа на подушці у позі будди. Її вуста на опухлому блідому обличчі жінки, яка розміняла шостий десяток, склалися в маленький півмісяць, схожий на ротик розбещеної шестирічної дитини, яка потребує батьківської уваги. Очі нагадували дві калюжки. Вона монотонно, мов осінній дощ, сипала словами.

— Я не можу відповісти на твої запитання, дитя моє. Дослідна лабораторія? Інженери? Чому це я раптом маю про них пам’ятати? Цим цікавився мій батько, а не я. Батько був поганою людиною, його нічого, крім бізнесу, не обходило. Він не мав часу, щоб любити, не цікавився нічим, крім грошей. Ми з братами перебували в геть іншій площині, прагнули не клепати залізяччя, а творити добро. Ми прийшли на завод, маючи новий чудовий план. Одинадцять років тому. І зазнали поразки не через жадібність, егоїзм чи тваринну людську натуру, а через споконвічний конфлікт духу та матерії, душі та тіла. Ті люди не захотіли відректися від власної плоті, а ми лише цього від них і прагнули. Не пам’ятаю нікого з них. І не хочу згадувати… Інженери? Саме так, гемофілія почалася саме з них. Ага, я саме так і сказала: гемофілія… Вони повільно і невпинно стікали кров’ю. І почали втікати першими. Всі як один — дезертири. Наш план? Ми намагалися втілити в життя шляхетний історичний принцип: від кожного — за здібностями, кожному — за потребою. У нас на заводі всі, від прибиральниці й до президента, отримували однакову платню — необхідний мінімум. Двічі на рік відбувалися збори, і кожен розповідав про свої потреби, які виносилися на голосування, і більшість вирішувала долю кожного. Прибуток заводу розподіляли справедливо. Премії встановлювали за потребами, штрафували — за здібностями. Хто потребував найдужче, загальним голосуванням отримував найбільше. А тих, хто менше виробляв, згідно з голосуванням, штрафували. Штрафи вони сплачували, працюючи понаднормово. Такий у нас був план, створений на засадах альтруїзму. Він передбачав, що люди керуватимуться не особистим зиском, а любов’ю до ближнього.

Холодний і непохитний голос у душі Даґні повторював: «Запам’ятовуй… запам’ятовуй кожну дрібничку… людині не часто випадає бачити втілене зло… дивися… запам’ятовуй… і колись ти знайдеш слова, щоб визначити його сутність…» Цей голос перекривав решту голосів, що марно силкувалися: «Дурниці, я все це вже чула… зараз усі таке кажуть… це все лише застаріла, неактуальна думка… але чому вона така нестерпна?.. чому я не здатна її витримати… не можу… не можу!»

— Дівчинко моя, що з тобою таке? Чому тебе трясе? Ти тремтиш?.. Що? Голосніше, я тебе не чую… Що вийшло з нашого плану? Залюбки розповім. Вийшло доволі поганенько, і щороку ставало дедалі гірше. Я втратила віру в людство. За якихось чотири роки план, створений не розумом, а щирою любов’ю і чистим серцем, завершився у товаристві полісменів, адвокатів і судового розгляду щодо банкротства. Та я усвідомила свою помилку; я забула про світ машин, підприємців і грошей, закріпачений світ матерії. Я вчуся звільняти дух завдяки таємницям, що їх нам дарує Індія; вчуся звільнятися від рабства плоті, долати матеріальну природу, коли дух возвеличується над тілом.

Крізь сліпучу, розжарену до білого кольору лють Даґні бачила довгу бетонну смугу, що була колись дорогою, бур’яни, що попроростали з тріщин, і постать людини над плугом.

— Але ж, дівчинко, кажу ж тобі, що нічого вже не пам’ятаю… Я не знаю, як їх звуть, і навіть гадки не маю, яких шахраїв й авантюристів наймав мій батько в свою лабораторію!.. Ви що, не чуєте мене?.. Я не люблю, коли мене так допитують… Припиніть молоти одне і те ж… Невже ви знаєте лише слово «інженер»?.. Ви мене чуєте?.. Що з вами таке?.. Мені… Мені не подобається ваше обличчя, ви… Дайте мені спокій. Я вас не знаю, я не зробила вам нічого поганого! Я літня жінка, не треба на мене так дивитися… Не наближайтеся! Не підходьте, бо я кликатиму на допомогу! Я… О, так, так, авжеж, я його знаю! Головний інженер, так. Він керував лабораторією. Так. Вільям Гастінґс. Так, Вільяма Гастінґса я пам’ятаю. Він переїхав до Брендона у Вайомінґ. Звільнився наступного дня після того, як ми почали втілювати наш план. Він був другий, хто від нас пішов… Ні, першого не пригадую. Не пам’ятаю, хто пішов перший. Якась геть незначна людина.

Їй відчинила сивувата жінка, яка мала такий шляхетний вигляд, аж Даґні не відразу зауважила, що на господині звичайнісінький домашній халат.

— Чи можу я поспілкуватися з містером Вільямом Гастінґсом? — запитала Даґні.

Жінка кинула на неї короткий, але уважний, допитливий і серйозний погляд.

— А як вас звуть?

— Мене звуть Даґні, я із «Таґґарт Трансконтиненталь».

— О! Проходьте, будь ласка. Я — місіс Вільям Гастінґс.

У кожному мовленому нею слові вчувалася насторога, ввічлива нашорошеність. Вона поводилася люб’язно, але не всміхалася.

Оголені дерева обабіч узвозу, що вів до її скромного будинку, розташованого в промисловому передмісті, врізалися в холодне яскраво-синє небо. Стіни вітальні було обшито сріблясто-сірою тканиною; сонце вигравало на кришталевій підставці під лампою з білим абажуром; з-за відчинених дверей було видно білі, в червоні горохи, шпалери на кухні.

— Міс Таґґарт, ви з моїм чоловіком були колегами?

— Ні, я не була знайома з містером Гастінґсом. Але хотіла перебалакати з ним щодо надзвичайно важливого для мене питання.

— Мій чоловік уже п’ять років, як помер.

Даґні розчаровано заплющила очі; отже, людина, яку вона так довго шукала, саме тут і жила, а Ріарден угадав: винахідник помер, і саме тому його двигун опинився в купі сміття.

— Мені страшенно прикро, — мовила вона одночасно до себе і до місіс Гастінґс.

В усмішці, яка дещо пом’якшувала риси місіс Гастінґс, прочитувалася туга, проте на обличчі не було відбитку трагедії, — лише рішучість і впокорене спокійне світло.

— Місіс Гастінґс, чи можна у вас дещо запитати?

— Звісно, прошу, сідайте.

— Ви щось знали про наукову діяльність свого чоловіка?

— Дуже мало. Точніше, нічого. Вдома він ніколи не розповідав про свою роботу.

— Він колись був головним інженером моторобудівної компанії «Двадцяте сторіччя»?

— Так, він працював там за контрактом вісімнадцять років.

— Саме про це я й хотіла розпитати, а також, чому містер Гастінґс звільнився з компанії. Чи знаєте ви, що сталося на заводі?

Жінка сумно і скептично всміхнулася.

— Я й сама хотіла би про це дізнатися, — мовила вона. — Та боюся, це назавжди залишиться загадкою для мене. Я знаю, чому мій чоловік звільнився з заводу. Це сталося через моторошну організацію праці, започатковану спадкоємцями Джеда Старнса. Він не зміг працювати з тими людьми. Але там сталося ще щось. Мені завжди здавалося, що на заводі відбулося таке, про що він не хотів мені казати.

— Для мене важливий будь-який натяк на те, що там могло скоїтися.

— На жаль, я не маю жодного такого натяку. Я намагалася довідатись, але здалася, так нічого не збагнувши і не з’ясувавши. Коли мій чоловік покинув «Двадцяте сторіччя», ми переїхали жити сюди, і він очолив інженерний відділ «Акма Моторс». Тоді це був дуже успішний концерн. Робота подобалася чоловікові. Він ніколи не потерпав від внутрішніх протиріч, не сумнівався у своїх вчинках, був гармонійною людиною. Та коли ми переїхали з Вісконсина, мені весь рік здавалося, наче щось його мучить, наче він намагається впоратися з особистою нерозв’язаною проблемою. Якось уранці він прийшов до мене і сказав, що звільнився з «Акма Моторс» і збирається покинути свою справу. Але ця робота була його життям, він її любив. Однак, він здавався спокійним, упевненим і щасливим — уперше відтоді, як ми переїхали. Він попросив мене не розпитувати про причини свого рішення. Тому я не протестувала і не ставила запитань. Ми мали дах над головою, сякі-такі заощадження, щоб скромно прожити на них до смерті. Я так нічого й не дізналася. Тут було тихо, спокійно і щасливо. Здавалося, що він глибоко чимсь задоволений; такого дивовижно ясного духу я ніколи досі в нього не помічала. В його поведінці не було нічого дивного. Хіба що іноді, дуже рідко, він ішов, не кажучи мені, куди саме. Останніх два роки свого життя, влітку, він на місяць виїздив із дому, і теж не казав мені, куди їде. Але загалом жив, як завжди. Багато працював, у підвалі нашого будинку обладнав для себе наукову лабораторію. Не знаю, куди він подів папери та експериментальні моделі. Після його смерті мені не вдалося нічого знайти. П’ять років тому він помер від серцевого нападу, — в нього і раніше виникали з цим проблеми.

Даґні безнадійно запитала:

— Ви бодай приблизно знали, над чим працює ваш чоловік?

— Ні. Я зовсім не розуміюся на техніці.

— Може, ви знайомі з колегами чи співробітниками, які знали про його дослідження?

— Ні. Коли він працював у «Двадцятому сторіччі», то затримувався на заводі так довго, що в нас майже не залишалося одне для одного часу. Тому весь вільний час ми завжди були тільки вдвох, не любили світського життя, і він ніколи не запрошував додому колег.

— Працюючи в «Двадцятому сторіччі», він ніколи не згадував про те, що винайшов двигун, мотор цілком нового типу, здатний змінити розвиток техніки?

— Мотор? Так. Кілька разів він про нього розповідав. Казав, що це неймовірно значуща річ. Але винайшов його не він, а його молодий помічник.

Помітивши, як змінився у Даґні вираз обличчя, вона неквапно, без докору, лише трохи сумно, додала:

— Розумію… вас.

— Пробачте! — розгубилася Даґні, збагнувши, що раптове щасливе передчуття проступило усмішкою на її обличчі та вирвалося полегшеним зітханням.

— Усе правильно. Я вас розумію. Ви шукаєте винахідника цього новітнього двигуна. Не знаю, чи він іще живий, але сподіваюся, підстав вважати, що це не так, немає.

— Я готова півжиття віддати, щоб дізнатися, хто це, і знайти його. Місіс Гастінґс, це неймовірно важливо. Як його звуть?

— Я не знаю. Я не знаю ні його імені, ні де його шукати. Чоловік не знайомив мене зі своїми підлеглими. Сказав лише, що в нього працює молодий інженер, який невдовзі переверне світ. Мій чоловік нічого так не цінував у людях, як обдарованість. Мені здається, що він цінував лише цього хлопця. Сам він цього не казав, але я чудово бачила, як він розповідає про свого помічника. Пригадую день, коли вони закінчили працювати над двигуном… З якою гордістю чоловік сказав тоді: «А йому ж лише двадцять шість років!» Це було приблизно за місять до смерті Джеда Старнса. Але більше він ніколи мені не казав про мотор того молодого інженера.

– І ви геть нічого не знаєте про його подальшу долю?

— Ні.

— Може, хоч приблизно уявляєте, де його шукати?

— Ні.

— Бодай якийсь натяк, ключ, що допоміг би мені?

— Ні. Скажіть, а цей мотор справді такий неймовірно цінний?

— Його вартість не можна означити жодними цифрами.

— Дивно… Знаєте, колись, через кілька років, як ми переїхали з Вісконсину, я запитала в чоловіка, що сталося з тим винаходом, який він так вихваляв. Він якось дивно на мене поглянув і відповів: «Нічого».

— Чому?

— Він більше нічого мені не сказав.

— Може, пригадаєте когось із колишніх працівників «Двадцятого сторіччя», які могли знати цього молодого інженера? Його друзів?

— Ні, я… Заждіть! Заждіть, здається, я дещо пригадала. Спробую допомогти вам знайти одного з його друзів. Не знаю, як його звуть, але пам’ятаю його адресу. Дивна історія. Зараз я вам усе поясню. Якось увечері, коли ми вже тут мешкали років зо два, чоловік почав кудись збиратися, а мені теж потрібна була машина, і він попросив забрати його після вечері з ресторану на залізничному вокзалі. Він не сказав, із ким вечерятиме. Під’їхавши до вокзалу, я побачила його в товаристві двох чоловіків. Один із них був молодий і високий, а другий — літній, але дуже приємний зовні. Я навіть зараз могла б їх упізнати, таких неможливо забути. Помітивши мене, чоловік із ними попрощався. Вони пішли на платформу, поїзд уже підходив. Показавши в бік хлопця, чоловік сказав: «Бачиш? Ото і є помічник, про якого я тобі розповідав». «Видатний винахідник?» — запитала я. «Саме він».

– І все? Більше він нічого вам не сказав?

— Нічого. Це було дев’ять років тому. А минулої весни я поїхала в гості до свого брата в Шаєнн. Якось він повіз мене на тривалу прогулянку. Ми заїхали в дику місцину в самісінькому серці Скелястих гір, і вишли біля якоїсь кав’яреньки, щоб попоїсти. За прилавком стояв сивочолий чоловік. Поки він готував для нас сандвічі й каву, я весь час його роздивлялася. Здалося, що я його знаю, але не могла зрозуміти, звідки. Коли ми вже від’їхали звідти на кілька кілометрів, я пригадала. Тому вирушайте туди. Кав’ярня розташована в горах трохи західніше від Шаєнна, на вісімдесят шостому шосе, поблизу невеличкого промислового селища мідеплавильного заводу «Леннокс». Хоч як це дивно, я переконана, що за кельнера там був добродій, якого я бачила на залізничному вокзалі разом із молодим кумиром свого чоловіка.

Кав’ярня притулилася на самісінькому верхів’ї довгого і складного підйому. Скляні стіни яскраво вилискували на тлі скель і сосен, що хвилястими шерегами спускалися назустріч призахідному сонцю. Внизу вже було темно, але в кав’ярню досі пробивалося тьмяне світло — немов тиха сутінкова калюжка.

Сидячи в куточку при шинквасі, Даґні дожовувала сандвіч.

Нічого смачнішого вона досі не куштувала. Сандвіч складався з найпростіших інгредієнтів, але підібрані вони були неймовірно майстерно. Поруч двоє робітників закінчували поратися зі своєю вечерею; вона чекала, коли вони підуть, роздивляючись кельнера.

Чоловік був стрункий і високий; його ніби огортав серпанок шляхетності. Він чудово б уписувався в інтер’єр старовинного замку. Але, хоч як це дивно, така шляхетність була доречна і тут, у цій кав’ярні. Біла куртка на ньому здавалася фраком. Рухи були впевнені, як у майстра, — легкі й чіткі. Сухе обличчя і сиве волосся напрочуд гармонували з холодною блакиттю очей, але ця сувора ввічливість приховувала ледь вловну глумливу нотку, яка зникала, щойно її помічали.

Повечерявши, робітники розплатилися, залишили чайові та й пішли собі. Вона спостерігала, як господар прибирав після них тарілки, як клав у кишеню білої куртки монети, як точними і вивіреними рухами протирав стійку. Потім обернувся і ніби випадково поглянув на Даґні. Але вона не сумнівалася, що він зауважив нью-йоркський костюм, модельні туфлі на високих підборах, сам образ жінки, яка не звикла марно гаяти часу; холодні пильні очі відверто промовляли — він чудово розуміє, що його остання клієнтка нетутешня. Він чекав, що вона сама пояснить причину свого візиту.

— Як бізнес? — озвалася вона.

— Досить погано. Наступного тижня мають прикрити ливарню Леннокса, тому мені теж доведеться звідси їхати, — відповів він чистим і професійно-душевним голосом. — Іще не вирішив.

— Але що робитимете?

— Хтозна. Може, відкрию гараж чи осяду в якомусь містечку.

— Не варто! Не варто змінювати фах такому чудовому майстру. Ви мусите й далі куховарити.

Його рот скривила дивна усмішка.

— Ви справді так вважаєте? — дещо напружено запитав він.

— Ще б пак! Чи не думали створити свій бізнес у Нью-Йорку? — він здивовано подивився на Даґні. — Я цілком серйозно. Можу запропонувати вам місце на великій залізниці, працюватимете у вагоні-ресторані.

— Може, поясните причину такої дивної пропозиції?

Вона взяла з тарілки сандвіч, загорнутий у білу паперову серветку.

— Ось одна з причин.

— Дякую. А решта?

— Навряд чи ви жили колись у великому місті, інакше б знали, як складно там знайти компетентну людину на будь-яку посаду.

— Я знаю про цю проблему.

— Справді? Тоді ви мене розумієте. Як ви поставитеся до роботи в Нью-Йорку з окладом десять тисяч доларів на рік?

— Ніяк.

Даґні остовпіло поглянула на нього, бо вже передчувала була чудову перспективу відкрити і винагородити майстра.

— Ви, мабуть, не зрозуміли мене, — тільки й спромоглася сказати.

— Ні, я вас добре зрозумів.

– І відмовляєтеся?

— Так.

— Чому?

— Це моя особиста справа.

— Але навіщо вам нидіти тут, якщо можна знайти собі кращу роботу?

— Я не шукаю кращої роботи.

– І вам не хочеться заробляти більше?

— Ні. А чому ви так наполягаєте?

— Бо ненавиджу, коли люди розтринькують власний хист!

Він розважливо і щиро відповів:

— Я теж.

Те, як чоловік промова цих два слова, примусило Даґні відчути з ним якийсь глибокий зв’язок; несподівано вона порушила власний неписаний закон: ніколи нікому ні на що не скаржитися.

— Мене вже від них нудить! — і злякалася свого голосу, що зірвався раптом на крик. — Я шукаю людей, які по-справжньому вміють робити те, за що взялися!

Притиснувши руку до очей, вона намагалася погамувати задавнений відчай, якого сама не хотіла визнавати; Даґні й гадки не мала про його справжні масштаби і про те, стільки нервів забрали в неї всі ці пошуки.

— Даруйте, — стиха мовив власник кав’ярні. Він не вибачався, а по-справжньому співчував.

Даґні звела очі, чоловік усміхнувся, і вона зрозуміла, що ця усмішка покликана розірвати зв’язок, що виник між ними: в його реакції відчувалася прихована глумливість. Він мовив:

— Щось мені мало віриться, що ви проїхали від Нью-Йорка до Скелястих гір, шукаючи кухаря для вагону-ресторану.

— Ні. Я приїхала сюди з іншою метою, — опершись обома руками об стійку, Даґні нахилися вперед; вона знову здатна була контролювати себе перед небезпечним супротивником. — Чи років із десять тому ви були знайомі з молодим інженером, який працював тоді в моторобудівній компанії «Двадцяте сторіччя»?

Пауза тривала кілька довгих секунд; Даґні не розуміла зверненого до неї погляду, сповненого напруженої, пильної уваги.

— Так, був, — відповів нарешті чоловік.

— Можете сказати мені його ім’я та адресу?

— Навіщо?

— Конче маю його знайти.

— Цього хлопця? І чим же він так відзначився?

— Він зараз найважливіша людина на світі.

— Невже? І чому це раптом?

— Ви знаєте про його роботу?

— Знаю.

— А про те, що він винайшов дещо колосальне?

Чоловік знову довго думав, перш ніж відповісти.

— Як вас звуть?

— Даґні Таґґарт, віце-пре…

— Так, міс Таґґарт. Я знаю, хто ви.

Співрозмовник сказав це суто з формальної поваги, але їй здалося, що той знайшов відповідь на докучливу загадку і позбувся сумнівів.

— Тож ви можете зрозуміти, чому він мене цікавить, — мовила Даґні. — Я здатна надати йому потрібний шанс і готова заплатити, скільки він забажає.

— Скажіть, будь ласка, що саме вас зацікавило?

— Його двигун.

— А як ви про нього довідалися?

— Знайшла зламану модель серед мотлоху на заводі «Двадцяте сторіччя». Її занадто пошкоджено, щоб поновити чи зрозуміти конструкцію, але цілком вистачає, щоб зрозуміти принцип дії і те, що цей винахід здатен урятувати мою залізницю, мою країну й усю світову економіку. Тільки не варто розпитувати, як мені вдалося вийти на слід винахідника. Все це не має тепер жодного значення — навіть власне життя і робота для мене зараз не надто багато важать… У мене одна мета: я мушу його знайти. І не запитуйте, як я вийшла на вас. Ланцюг обривається тут. Кажіть його ім’я.

Кухар уважно її слухав, не рухаючись, дивлячись просто в очі; його пильний погляд, здавалося, вбирає кожне слово, а потім, невідь із якою метою, відкладає в архів пам’яті. Він довго мовчав, а потім мовив:

— Ваші пошуки закінчено, міс Таґґарт. Ви його не знайдете.

— Як його звуть?

— Я не маю права розповідати про нього.

— Він живий?

— Я нічого не можу вам сказати.

— А як звуть вас?

— Г’ю Акстон.

Даґні здавалося, що вона божеволіє; розгублена, долаючи німий, незбагненний жах, повторювала собі: «В тебе істерика… ні, дурниці… це лише збіг…» — та водночас розуміла й ні на мить не сумнівалася, що перед нею стоїть Г’ю Акстон власною персоною.

— Г’ю Акстон? — насилу спромоглась вичавити вона. — Філософ?.. Останній із адвокатів розуму?

— Або ж перший провісник його повернення.

Потрясіння Даґні не здивувало її співрозмовника, хоча він і вважав це почуття перебільшеним. Поводився він дружньо і невимушено, не приховав свого імені й не шкодував, що гостя його тепер знає.

— Не сподівався, що нині така молода леді впізнає моє прізвище ще й надасть йому значення, — мовив він.

— Але… що ви робите тут? — вона обвела поглядом кав’ярню. — Це ж безглуздо!

— Невже?

— Що це? Жарт? Експеримент? Таємна місія? Чи ви досліджуєте щось особливе?

— Ні, міс Таґґарт. Я заробляю собі на життя, — пролунала цілком щира відповідь.

— Докторе Акстон, я… це неймовірно, це… але ж ви… ви — філософ… найвидатніший із сучасних філософів… нащо це вам?

— Бо я — філософ, міс Таґґарт.

І Даґні це цілком усвідомила, як і те, що її впертість і самовпевненість серйозно постраждали: ця людина їй не допоможе, всі її запитання марні; він і слова не скаже ні про винахідника, ні про свої подальші плани.

— Міс Таґґарт, ваші пошуки закінчено, — стиха повторив він, немов підтверджуючи — як вона і припускала, — що здатен читати її думки. — Ці пошуки безнадійні. Тим більше, що ви й гадки не маєте про те, яка це заплутана справа. Раджу марно не винаходити аргументів і викрутасів, щоб витягнути з мене потрібну для вас інформацію; вмовляти мене теж немає сенсу. Повірте: це-не-має-сенсу. Ви ж самі сказали, що ланцюг закінчується мною. Це глухий кут. І не варто гаяти час і гроші на решту способів розслідування: не наймайте, будь ласка, детективів. Вони нічого не зможуть довідатися. Можете знехтувати моїм попередженням, але я вважаю вас розумною людиною, і, сподіваюся, ви здатні збагнути: я знаю, про що кажу. Пора здаватися. Секрет, який ви намагаєтеся розгадати, пов’язаний зі значно більшою таємницею, ніж винахід двигуна, що працює на атмосферній електроенергії. Можу вам лише натякнути, що завдяки природі та суті буття суперечностей не існує. Якщо ви не здатні збагнути, що геніальний винахід може валятися на звалищі, а філософ залюбки працює кухарем у генделику, — перевірте свої засновки. Один із них може виявитися хибним.

Даґні здригнулася, згадавши, що вже чула ці слова від Франциско. А ця людина була одним із його вчителів.

— Як скажете, докторе Акстон, — погодилася вона. — Я не розпитуватиму більше. Але дозвольте поставити вам запитання на зовсім іншу тему.

— Запитуйте.

— Доктор Роберт Стадлер якось мені сказав, що коли ви з ним викладали в університеті Патріка Генрі, у вас було троє улюблених студентів, троє талановитих юнаків, яким ви пророкували величне майбутнє. Одного з них звали Франциско д’Анконія.

— Так. Другий — Раґнар Даннескольд.

— А третій?

— Його ім’я вам нічого не дасть; він не став відомим.

— Доктор Стадлер казав, що ви з ним конфліктували через тих хлопців, бо кожен із вас ставився до них, як до власних дітей.

— Конфліктували? Та де йому… Він програв це змагання.

— Скажіть, а чи пишаєтеся ви цими хлопцями зараз?

Акстон дивився на останні сонячні промені, що згасали десь далеко в горах; його обличчя нагадувало обличчя батька, сини якого стікають кров’ю на бойовищі. Він мовив:

— Пишаюся. До того ж значно більше, ніж колись сподівався.

Уже майже геть стемніло. Акстон рвучко обернувся, дістав із кишені пачку цигарок, витягнув одну. Згадавши про Даґні, наче на мить устиг про неї забути, запропонував закурити. Вона взяла цигарку, а він швидко запалив обидві одним сірником; залишилося лише два світлячки у заскленій кав’ярні й у всьому просторі довкола.

Даґні підвелась, оплатила рахунок і мовила:

— Дякую, докторе Акстон. Я не надокучатиму вам проханнями, не дошкулятиму хитрощами. Не найматиму детективів. Але мушу вас попередити, що не здамся і шукатиму винахідника далі. І я його знайду.

— Лише тоді, коли він сам цього захоче.

Поки вона йшла до своєї автівки, Акстон погасив у залі світло; помітивши біля дороги поштову скриньку, вона завважила абсолютно неймовірну деталь. На ній було написано: «Г’ю Акстон».

Даґні вже далеко від’їхали зміїстою дорогою, вивіски кав’ярні давно не було видно, і лише тоді вона усвідомила, що цигарка дуже їй засмакувала: не схожа була на жодні інші. Піднісши недопалок до приладної дошки, вона намагалася роздивитися виробника. Виробника не було, лише торгова марка. На тонкому білому папері золотом було витиснено знак долара. Досі вона не бачила нічого схожого.

А потім пригадала старого з газетного кіоску на Терміналі (чи вокзалі «Таґґарт», як його колись називали). Вона всміхнулась і вирішила приберегти цей трофей для колекції старого. Загасивши цигарку, поклала недопалок у сумочку.

П’ятдесят сьомий потяг уже простягнувся на пероні; він от-от мав вирушити до «Вузла Ваятта», коли Даґні, діставшись до Шаєнна і повернувши машину в гараж, у якому її винаймала, вийшла на платформу. До прибуття нью-йоркського експреса, що вирушав на південь, було півгодини. Відійшовши в кінець платформи, втомлено обперлася об ліхтарний стовп; Даґні не хотілося, щоб станційні працівники її помітили і впізнали. На платформі стояло кілька груп людей, які жваво щось обговорювали, частіше, ніж завжди, виринали назви газет.

Згадуючи своє велике досягнення, вона подивилася на освітлені вікна п’ятдесят сьомого, уявляючи, як затишно в ньому мандрувати. Цей потяг от-от мав вирушити гілкою «Лінії Джона Ґолта»: повз міста, повз гірські крутосхили, повз зелені вогні семафорів, біля яких стовбичать радісні люди, повз долини, звідки в небо злітають ракети.

Нині до дахів вагонів тягнулося голе гілля, на якому де-не-де висіло сухе листя; пасажири, заходячи до вагонів, куталися в хутро і теплі шарфи. Вони вже звикли до нової лінії і сприймали її, як належне…

«Ми це зробили, — подумала Даґні. — Принаймні це ми зробили».

Вона занурилася в спогади, аж раптом її привернула розмова двох чоловіків, які стояли в неї за спиною.

— Але ж не можна так ухвалювати законів, це занадто швидко… Занадто швидко!

— Це не закони, а директиви.

— Отже, вони незаконні.

— Ні, бо минулого місяця вони ухвалили закон, що дозволяє їм видавати директиви.

— Не думаю, що варто закидати людей директивами так раптово… Це як грім на голову.

— Але хіба є час на пустопорожні балачки, коли йдеться про національні інтереси?

— Не думаю, що це справедливо. До того ж, тут кінці з кінцями не сходяться! Як викрутиться Ріарден, якщо тут ідеться…

— Що тобі той Ріарден? У нього й так достатньо грошей. Виплутається.

Кинувшись до найближчого кіоску, Даґні купила вечірню газету.

Усе було на першій же шпальті. Веслі Моуч, верховний координатор Бюро економічного планування та національних ресурсів, в ім’я національних інтересів, випереджаючи події, видав низку директив.

Залізницям країни наказано обмежити максимальну швидкість до ста кілометрів на годину, а максимальну довжину потягів — шістдесятьма вагонами. І пускати однакову кількість потягів у всі п’ять сусідніх штатів. Задля успішного виконання цієї директиви країну поділено на відповідні зони.

Сталеливарним заводам країни наказано обмежити максимальне виробництво будь-якого сплаву до обсягів решти підприємств цієї галузі й надавати частку від своєї продукції кожному охочому покупцеві.

Усім виробничим підприємствам країни, незалежно від їхнього розміру і напрямку діяльності, без спеціального дозволу Бюро економічного планування та національних ресурсів заборонено покидати місцеперебування.

Щоб компенсувати залізницям додаткові витрати і пом’якшити процес реформування, оголошено п’ятирічний мораторій на повернення вкладів і виплату відсотків з усіх цінних паперів залізничних компаній — гарантованих і негарантованих, конвертованих і неконвертованих.

Щоб отримати кошти на утримання чиновників, які стежитимуть за виконанням зазначених директив, штат Колорадо обкладено особливим податком, що становить п’ять відсотків від загальної суми продажів його промислових концернів, оскільки він найміцніший і здатен витримати тяжкість екстреної ситуації.

І ось Даґні викрикнула заборонені слова, що примовляти їх не дозволяла ні гордість, ані вимоги самостійно знаходити раду за будь-якої ситуації… За кілька кроків від неї стояв чоловік. Вона навіть не помітила, що це звичайнісінький голодранець, і вигукнула, бо сталося непоправне, а він випадково опинився поруч:

— Що ж нам тепер робити??

Сумно всміхнувшись, занедбаний дядечко мовив:

— А хто такий Джон Ґолт?

Її жахало не так становище «Таґґарт Трансконтиненталь», не думка про Генка Ріардена, якого роздирали на шматки, а страх за Елліса Ваятта. У неї перед очима стояло тільки дві картинки: незворушний Елліс Ваятт, який докоряв їй у кабінеті: «Тепер ви здатні мене знищити; можливо, я змушений буду піти, але якщо це станеться, я прихоплю з собою усіх вас», і та несамовита лють, коли він розтрощив келих об стінку.

Ці два спогади викликали в її душі передчуття близької жахливої біди, а також те, що вона її мусить відвернути. Треба було знайти Елліса Ваятта і зупинити його. Даґні не знала, що саме може статися, розуміла лише одне: його треба стримати.

Нагадала собі, що єдиний обов’язок людини — діяти. Нехай вона лежатиме під руїнами будівлі чи її буде розірвано на кавалки під час повітряної атаки, і хоч як би вона почувалася, — діяти. І Даґні помчала платформою. Побачивши начальника станції, гукнула:

— Затримайте п’ятдесят сьомий, я наказую! — а потім, угледівши телефон-автомат, що зачаївся в закутку, продиктувала операторові міжміського зв’язку номер Елліса Ваятта.

Заплющивши очі й прихилившись до стінки телефонної будки, вона вслухалась у мертве дзижчання металу, що перетворювалося на далекий дзвінок. Відповіді не було. Гудок вкручувався у вухо, дедалі дужче примушуючи спазмувати її тіло.

Даґні вчепилась у слухавку, ніби це саме вона винна, що Ваятт не чує телефону.

Їй хотілося, щоб дзвінок лунав голосніше, геть забувши про те, що сигнал у її вусі відрізняється від того, який лунає зараз у Елліса вдома. Вона не помічала, що кричить: «Еллісе, не треба! Не треба! Ні!..» Аж нарешті почула сповнений докору голос телефоністки:

— Ваш абонент не відповідає.

Сидячи біля вікна п’ятдесят сьомого потяга, вона слухала, як колеса стукають об рейки з ріарден-металу. Сиділа, покірно гойдаючись у такт руху. За чорним блискучим склом пропливав край, що його вона не хотіла бачити. Це була її друга поїздка новою гілкою, і Даґні намагалася не згадувати про першу.

Пайщики «Лінії Джона Ґолта» доручили їй під чесне слово свої гроші, зібрані й заощаджені роками наполегливої праці; вони повірили в її хист, у її працьовитість, як у свої власні. Тепер вона, Даґні Таґґарт, змушена передати їх у руки грабіжників: не буде більше жодних поїздів, не буде вантажів, лінія перетвориться на трубу, за допомоги якої Джим Таґґарт висмоктуватиме з пайщиків гроші й кластиме їх до своєї кишені, не заробивши, а як винагороду за те, що дозволив іншим обібрати власну залізницю… Облігації «Лінії Джона Ґолта», які ще сьогодні вранці слугували запорукою економічної стабільності й майбутнього її власників, протягом якоїсь години перетворилися на пошматовані клапті паперу, яких уже не придбає ніхто… На клапті, що не мають ані ціни, ні майбутнього, ні сили — крім тієї, яка потрібна буде, щоб захряснути двері й зупинити колеса останньої надії країни… І «Таґґарт Трансконтиненталь» перетворилася з паростка, що живиться власним соком, на канібала, який пожирає ще не народжених дітей, які могли б стати видатними.

«Податок у Колорадо, — подумала вона, — це гроші, що їх збираються витягувати з Елліса Ваятта на утримання тих, хто його зв’яже, позбавить можливості існувати; істот, які дбатимуть лише про те, щоб забрати в нього поїзди, цистерни, трубопроводи з ріарден-металу… З Елліса Ваятта, який не має тепер ані захисту, ні права голосу, ні зброї… А найгірше — його перетворено на саморуйнівний інструмент, що допомагатиме вбивцям, стане виробляти для них їжу та знаряддя праці… З Елліса Ваятта, світлу енергію якого обернено проти нього ж і перетворено на удавку… З Елліса Ваятта, який прагнув перетворити нафтові сланці на невичерпні джерела пального… З Елліса Ваятта, який мріяв про другий Ренесанс…»

Даґні сиділа, згорбившись, поклавши голову на руку, опущену на вузький віконний карниз, а повз неї в темряві пролітали лагідні вигини синьо-зеленавих рейок, гори, долини і нові міста Колорадо.

Вагон смикнувся, і Даґні мимоволі випросталася. Це була вимушена зупинка; платформу невеличкої станції запрудили люди, — всі вони дивилися в один бік. Пасажири прилипли до вікон. Скочивши з місця, Даґні побігла поміж кріслами й вибігла cхідцями вниз на платформу, в пронизливий холод вітру.

Вона не відразу помітила, що сталося, і її відчайдушний крик врізався у приглушений клекіт натовпу; саме це вона й очікувала побачити, саме цього й боялася. Між двох гір, осяваючи новітньою зорею небо, гори, будинки та стіни станційних будівель, над родовищами «Нафти Ваятта» здійнялась суцільна вогняна стіна.

Згодом їй сказали, що Елліс Ваятт зник, залишивши по собі лише дошку, прибиту цвяхами до стовпа біля підніжжя гори… Побачивши на дошці його почерк, вона зрозуміла, що чекала побачити саме ці слова: «Покидаю все таким, як було до мене. Беріть. Це все ваше».