Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність.

Розділ II Ланцюг

Все почалося з кількох вогнів. Коли потяг залізниці Таґґартів доїжджав до Філадельфії, в темряву наче хтось жбурнув жменю яскравих сліпучих вогників. На порожній рівнині вони мали дивний і недоречний вигляд — усупереч їхній інтенсивності. Пасажири дивилися на них мовчки і без інтересу.

Потім виник чорний контур будівлі, ледь помітний на тлі неба. Потім іще одна велика неосвітлена будівля, ближче до колії. Відблиски вогнів поїзда раз по раз проносилися по її темних шибках.

Зустрічний товарняк усе затулив, наповнивши купе шквалом різких звуків. У раптовому розриві між пласкими вагонами пасажири помітили далекі споруди в блідому червонястому сяйві, що пульсувало нерегулярними спазмами, ніби будівлі дихали.

Коли товарняк проскочив, люди побачили кутасті будинки, огорнуті кільцями пари. Промені потужних прожекторів нарізали ту пару плястерками, — порфірними, як і саме небо.

Потім виникло дещо схоже не на будівлю, а на оболонку зі скляних квадратиків шахівниці навколо опорних балок, кранів та жолобів, що оповивала все це щільним, сліпучим, помаранчевим полум’ям.

Пасажири не могли осягнути, яке складне це величезне місто, що, здавалося, жило самостійно, не видаючи жодних ознак присутності людини. Вони бачили вежі у вигляді покручених хмарочосів, завислі в повітрі мости та незбагненні рани в твердих стінах, із яких жахтить вогонь. У темряві поповзла шерега багряних циліндрів, — то палав розжарений метал.

Неподалік від колії випливла адміністративна будівля з великою неоновою вивіскою на даху; коли поїзд проїжджав повз, вона освітила його нутрощі. На вивісці було написано «Сталь Ріардена».

Один із пасажирів, професор економіки, звернувся до свого супутника: «Яку роль має окрема особа в титанічних досягненнях нашої індустріальної доби?»

Інший, журналіст, занотував для своєї майбутньої статті: «Генк Ріарден належить до тієї породи людей, які чіпляють своє ім’я на все, що трапиться під руку. З цього ви самі можете скласти думку про характер Генка Ріардена».

Потяг і далі квапився в темряву, аж раптом позаду довгої будівлі в небо рвонув червоний подих полум’я. Пасажири його не зауважили; ще одне випарування від чергової порції сталі не належало до подій, вартих їхньої уваги.

Це був жар від першої плавки ріарден-металу, перше замовлення на нього.

Перший викид рідкого металу став справжнім світанком для людей, які стояли тоді біля горнила. Вузенький струмінь, що вирвався з нього, був сліпучо-білий, мов розпечене сонце. Чорні кільця пари закипіли вгорі облямівками лютого багрянцю. Фонтани іскор вирували у спазмах, ніби краплі крові з порваних артерій. Повітря рвалося на шматки, віддзеркалюючи бурхливе полум’я, якого там не було, червоні плями кружляли і маяли в повітрі, ніби їх не могла стримати рукотворна будівля; здавалося, вони от-от поглинуть колони, балки, мости кранів угорі. Але рідкий метал не виявляв жодних ознак насильства. Схожа на атлас, довга біла смуга сяяла доброзичливою усмішкою. Вона покірно текла з глиняного гирла між двох невеличких бортів, а потім падала з шестиметрової висоти у ковші, здатні витримати двісті тонн. Зірки рясно всівали потік, вистрибуючи з його спокійного плеса, мов невинні іскри бенгальських вогнів.

І лише підійшовши геть близько, можна було помітити, що білий атлас кипить. Час від часу бризки вилітали, падали на землю, а потім, вистигаючи, рідкий метал спалахував.

Двісті тонн твердішого за сталь металу, що ставав рідким за температури понад чотири тисячі градусів, здатні були зруйнувати будь-яку стіну будівлі та знищити всіх, хто працював біля потоку. Але кожен сантиметр його шляху, кожен кілограм тиску і навіть кількість молекул було прораховано завдяки свідомій волі і двадцятирічній праці.

Розгойдуючись у темряві ангару, червоні відблиски приховували обличчя чоловіка, який стояв у віддаленому закутку і споглядав, прихилившись до колони. Спалах на мить освітив очі кольору блідо-блакитного льоду, пройшовся чорною металевою колоною та попелясто-білявими пасмами його волосся, потім — по паску його плаща і по кишенях, де чоловік тримав руки. Високий і сухорлявий, він завжди височів над людьми, що його оточували. Вилицюватим обличчям проходило ще кілька гострих ліній, які, здавалося, були в нього від народження. Через них він здавався старим у двадцять і молодим зараз, у сорок п’ять.

Відколи себе пам’ятав, його обличчя вважали потворним, бо воно було непохитне й суворе, а ще — невиразне. Точнісінько, як і зараз, коли він дивився на метал. Це був Генк Ріарден.

Метал піднявся до країв ковша і зухвало та щедро лився через край. Потім сліпучо-білі цівки брунатнішали, а ще за мить відвалювалися чорними металевими бурульками. Шлаки вкривалися товстими гнідими брижами, як земна кора. Де кора тоншала, кратери відкривались, і видно було білу рідину, що кипіла всередині.

В повітрі над головою Ріардена пропливла кабіна крана. Кранівник невимушено посунув важіль, і сталевий гак на ланцюзі опустився, зачепив ручки ковша і делікатно, мов цеберко з молоком, підняв. Дві тонни металу попливли у повітрі до шереги форм, щоб наповнити їх.

Генк Ріарден, заплющуючи очі, схилився на колону, що здригалася, повторюючи рухи крана. Справу зроблено, подумав він.

Один робітник побачив його і схвально всміхнувся, — як побратим і спільник на великому святі, який знав, чому ця білява, висока постать опинилася зараз тут. Ріарден усміхнувся навзаєм. Це було єдине привітання, яке він отримав. А потім він— сухоребрий і з невиразним обличчям — пішов у кабінет.

Генк Ріарден пізно покинув завод, і пішки пішов додому. Чомусь несподівано захотілося пройтись по безлюддю кілька кілометрів.

Він ішов, встромивши одну руку в кишеню і час від часу перебираючи пальцями браслет-ланцюжок із ріарден-металу. Він рухав пальцями, відчуваючи його текстуру. Десять років його життя пішло на те, щоб зробити цей браслет. «Десять років — тривалий термін…» — подумав він. Обабіч темної дороги вишикувалися дерева. Глянувши вгору, на тлі зоряного неба він побачив кілька сухих, зморщених, от-от готових обпасти, листків.

У вікнах розкиданих по сільській місцевості будиночків горіло світло. Але ці вогники робили дорогу ще пустельнішою.

Він ніколи не почувався самотнім, хіба лише в моменти щастя. Вряди-годи озирався, щоб подивитися на червону заграву в небі над фабрикою. Ріарден не думав про ці десять років. Про них нагадувало лише безіменне, тихе та урочисте почуття. Воно складалося з багатьох чинників, які не надто хотілося перераховувати. Це були ночі над палючими печами у дослідницькій лабораторії заводу, пильнування у майстерні над аркушами паперу, які скреслював формулами, а потім люто шматував; це були дні, коли молоді вчені зібраної ним невеличкої команди, мов солдати, готові до безнадійної битви, вичерпавши всі запаси своєї винахідливості, але не волі, небагатослівні, й саме тому красномовні, казали йому: «Містере Ріарден, це неможливо зробити…»; трапези, перервані раптовими спалахами ідей, що їх конче мусив утілити, перевірити негайно, працювати над ними місяцями і… відкинути через чергову невдачу; фрагменти конференцій, контрактів, обов’язки керівника найкращої сталеливарні країни, — все це було зніяковіло вирване з пам’яті, немов потаємне кохання… і єдина думка, що розтяглася на всі ці десять років (хай би що він робив, хай би що бачив), думка, що виринала, коли він дивився на міські будинки, залізничні колії, світло у вікнах далеких фермерських хатинок, на ніж у руках кралі, яка розрізає фрукти під час бенкету, думка про металевий сплав, що здатен на більше, ніж спроможна сталь, який стане для неї тим, чим сама криця стала для заліза… напади самоїдства, коли він ховав надію, відкидав черговий зразок, не дозволяючи собі усвідомити, як він втомився, не даючи собі часу на почуття, пробиваючись крізь тортури думок, навіюючи, що це таки можна зробити, і йдучи далі, не маючи сили вірити, що все вийде… а потім день, коли все вийшло і стало ріарден-металом… це все кипіло в його душі білим жаром, плавилося і перемішувалося в тихе дивне відчуття, яке змушувало його всміхатися у темряву і дивуватись, чому щастя може так боліти.

Згодом він усвідомив, що уявляв своє минуле як дні, розкладені у вигляді карток, деякі з яких слід було переглянути. Не хотів їх дивитися: зневажав спогади як безглузде потурання власним забаганкам. Але потім зрозумів, що сьогодні спогади прийшли до нього на честь цього шматка металу в кишені. І він дозволив собі їх прийняти.

Ріарден бачив себе на гребені скелі та відчував струмок поту від скроні до шиї. Йому — чотирнадцять, і це перший робочий день на залізній копальні у Міннесоті. Намагався навчитися дихати, ігноруючи пекучий біль у грудях і проклинаючи себе, адже пообіцяв був, що примусить себе не втомлюватися. Незабаром повернувся до роботи, постановивши, що біль — недостатня причина, щоб не працювати. Ще він побачив день, коли стояв біля вікна свого кабінету і дивився на копальні — відсьогодні вони належали йому, тридцятилітньому. І байдуже, що він робив між цими роками, так само як не мав значення біль. Він працював у копальнях, у ливарнях, на сталеливарних заводах півночі, йдучи до означеної мети. Пам’ятав також, що люди навколо, здавалося, ніколи не знали, що робити, натомість він знав завжди. Згадав також, як дивувався, чому так багато залізних копалень закривається, як мали би закритися і ці, що він їх викупив. Дивився на кам’яний шельф вдалечині. В кінці дороги робітники встановлювали нову вивіску над воротами — «Руда Ріардена».

Побачив вечір, коли він сидів у своєму кабінеті, поклавши голову на стіл. Було пізно, і всі працівники вже розійшлися по домівках, тому він із чистим сумлінням міг відпочити на самоті. Він так втомився, ніби біг наввипередки з власним тілом, і вся втома попередніх років, яку він відмовлявся визнавати, враз на нього звалилася і каменем притиснула до столу. Він не хотів нічого, навіть рухатися. Він не мав сил нічого відчувати, навіть страждання; спалив у собі все, що здатне горіти; розсіяв стільки іскор, починаючи купу різних справ, а тепер не знав, чи може хтось зараз дати потрібну іскру йому, не здатному підвести голову. Він запитав у себе: хто змусив його рухатися, не даючи спинитися? А потім підвів голову. Повільно, докладаючи найбільших у своєму житті зусиль, підняв тіло, спираючись тремтячою долонею на стіл.

Більше ніколи в себе про це не запитував. Він побачив день, коли стояв на пагорбі, роздивляючись похмурий пейзаж, — брудний пустир із обшарпаними будівлями, що були колись сталеливарним заводом. Підприємство розорилось і зупинилося. Він купив його минулої ночі. Віяв сильний вітер і сіре світло пробивалося крізь хмари. В цьому сірому мареві коричнево-червона іржа на величезних сталевих кранах нагадувала засохлу кров, а яскраві, соковиті, зелені бур’яни ненаситними канібалами проростали з-під куп розбитого скла, тягнучись по стінах будівель і вилазячи з вікон, мов із порожніх очниць. Біля дальніх воріт він помітив темні чоловічі постаті. Це були безробітні, що животіли в гнилих халупах квітучого колись містечка.

Стояли і мовчки дивилися на його блискучу машину, покинуту біля заводських воріт. Їм було цікаво знати, чи то й справді Генк Ріарден, про якого всі говорять, і чи фабрику таки знову відкриють. «Історичний цикл виробництва сталі в Пенсільванії очевидно добігає кінця» — наполягала газета, — «і експерти погоджуються, що «сталева» авантюра Генрі Ріардена — безнадійна. Скоро ви побачите приголомшливий кінець сенсаційного Генрі Ріардена». Це було десять років тому. Сьогодні він так само, як і тоді, відчував холодний вітер на своєму обличчі. Озирнувся. Над заводом палахкотіла пурпурова заграва, життєдайна, мов світанок. У житті виникали зупинки, станції, повз які пронісся його експрес. Він не міг сказати нічого певного про всі ті роки, вони розмилися і злилися від швидкого руху, мов пейзажі за вікном.

Хай там як, але всі пережиті муки і зусилля були того варті, якщо він дожив до цього дня — дня першої плавки ріарден-металу, першого замовлення на цей сплав, з якого буде вилито рейки для залізниці «Таґґарт Трансконтиненталь».

Торкнувся пальцями до браслета в кишені. Він зробив його з першої партії металу. Для своєї дружини. Гладячи його, він раптом зрозумів, що думає радше про якусь абстракцію, яку називає «своєю дружиною», ніж про жінку, з якою одружений.

Він відчув жаль — краще б він не робив того браслета, — а потім його накрило хвилею докорів сумління за цей сумнів. Труснув головою. Зараз не час для давніх сумнівів. Відчував, що зараз здатен пробачити будь-що і будь-кому, бо щастя — найкращий очищувач. Був переконаний, що сьогодні все живе бажає йому добра. Захотілося раптом зустріти когось, побачити першого-ліпшого незнайомця, стати відкрито й безборонно, і мовити: «Поглянь на мене». Люди, подумав Ріарден, так само, як і я, спраглі радості, — спраглі миті, вільної від сірого вантажу страждань, такого незбагненного і недоладного. Він ніколи не міг зрозуміти, чому люди мають бути нещасні.

Темна дорога непомітно привела до верхів’я пагорба. Він зупинився і озирнувся. Червона заграва тепер вузькою смужкою даленіла на заході. Над нею, у чорній прірві неба, маячів неоновий напис маленькими з такої відстані літерами, що складалися в словосполучення: «Сталь Ріардена». Він випростався, немов перед судом. Згадав решту написів, що у темряві цієї ночі світилися по всій країні: «Руда Ріардена», «Вугілля Ріардена», «Вапняк Ріардена». Подумав про минулі дні й про те, що непогано було б почепити над ними неонову вивіску: «Життя Ріардена».

Рвучко повернувшись, попростував уперед. Що ближче підходив до дому, то дужче уповільнювалися його кроки, а піднесення потроху маліло. Відчув понуру нехіть заходити у власний будинок, а він цього не хотів би відчувати. Ні, думав він, тільки не сьогодні; сьогодні вони зрозуміють. Але він не знав, він ніколи навіть не замислювався, що саме вони мали би зрозуміти.

У вікнах вітальні горіло світло. Будинок стояв на узгір’ї, що нависало над Ріарденом масивною білою тушею; дім здавався голим, його прикрашали кілька колон у напівколоніальному стилі; було очевидно, що цю голизну не варто було виставляти.

Зайшовши у вітальню, Ріарден не був певен, чи помітила його дружина. Вона сиділа біля каміна і розмовляла, плавно супроводжуючи порухом руки витончений плин слів. В її інтонації виникла маленька пауза, і Ріарден подумав, що вона помітила його. Але дружина не поглянула в його бік, а м’яко продовжила, тому він не знав напевно.

— Річ у тім, що культурну людину втомили непевні дива суто матеріального винахідництва, — казала жінка. — Вона просто відмовляється захоплюватися водогінними трубами.

Вона повернула голову, подивилася на Ріардена, що стояв у тіняві з іншого кінця довгої кімнати, і, мов дві лебедині шиї, граційно скинула руки до стелі.

— Коханий, — бадьоро почала вона, — хіба не занадто рано ти повернувся додому? Невже не треба було позамітати шлак або відполірувати фурми?

Всі обернулись до нього: його мати, брат Філіп та Пол Ларкін, їхній давній друг.

— Вибачте, — відповів він. — Я знаю, що запізнився.

— Нема чого вибачатися, — сказала мати. — Міг би й передзвонити.

Він поглянув на неї, намагаючись щось пригадати.

— Ти обіцяв прийти на вечерю.

— О, справді, обіцяв. Даруйте. Але сьогодні ми виплавили… — він затнувся. Не розумів, чому не в змозі промовити ту єдину річ, яку прийшов сказати. Додав тільки: — Просто я… забув.

— Мамі саме про це і йдеться, — зауважив Філіп.

— Вгамуйтеся, дайте йому зорієнтуватися, він іще не зовсім тут, він досі на заводі, — грайливо прощебетала дружина. — Генрі, знімай пальто.

Пол Ларкін дивився на нього відданими очима побитого пса.

— Привіт, Поле, — сказав Ріарден. — Коли ти приїхав?

— О пів на шосту, нью-йоркським потягом. — Ларкін вдячно всміхався.

— Проблеми?

— А в кого їх зараз нема? — його усмішка розтанула, немов Ларкін натякав, що його репліка — суто філософська. — Ні, особливих проблем нема. Просто захотілося вас побачити.

Ріарденова дружина засміялася.

— Ти розчарував його, Поле, — вона обернулася до Ріардена. — В тебе комплекс меншовартості чи манія величі? Генрі, ти вважаєш, що нікому не може захотітися побачити тебе просто так, чи що ніхто не може обійтися без твоєї допомоги?

Він хотів був обурено заперечити, але дружина всміхалася так, ніби це був звичайний жарт, а він не мав хисту до балачок, де предметом розмови не була справжня суть питання. Тому він промовчав. Просто стояв і дивився на дружину, намагаючись зрозуміти щось, чого досі так і не осягнув.

Ліліан Ріарден усі вважали красунею. Висока граційна постать, якій ідеально пасували сукні з високою талією в стилі ампір; вишуканий профіль відповідав яскравим епізодичним типажам того ж часу — чисті, гордовиті лінії; хвилі її блискучого світло-каштанового волосся було укладено в класично-просту зачіску за канонами строгої імперської краси. Але коли вона поверталась анфас, люди відчували легкий шок розчарування.

Обличчя Ліліан не було гарне. Ґандж чаївся в очах — каламутно-блідих, ні сірих, ні карих, безживно порожніх та невиразних. Ріарден завжди дивувався, що, попри сміхотливу і начебто веселу вдачу, її обличчя ніколи не виражало радості.

— Ми вже давно знайомі, любий, — прокоментувала вона його пильний погляд, — хоча ти, здається, не дуже в цьому впевнений.

— Генрі, ти хоч їв щось? — запитала мати. В її голосі лунав нетерплячий докір, ніби його голод був для неї персональною образою.

— Так… ні… я не голодний.

— Я скажу на кухні, щоб…

— Ні мамо, не зараз, це не має значення.

— З тобою вічні проблеми, — вона промовляла слова в повітря, дивлячись повз сина. — Хоч що роби для тебе, ти все одно не оціниш. Мені так і не вдалося навчити тебе нормально харчуватися.

— Генрі, ти забагато працюєш, — докинув Філіп, — це тебе до добра не доведе.

Ріарден засміявся:

— Мені подобається.

— Ти себе цим просто заспокоюєш. Це, знаєш, форма неврозу. Людина вганяє себе в роботу, щоб утекти від чогось. Тобі не завадить завести якесь хобі.

— Філ, на Бога! Вгамуйся! — не стримався Ріарден, відразу про це пошкодувавши.

Філіп завжди був хворобливий, хоча лікарі не знаходили жодного конкретного дефекту в його хирлявій, довготелесій постаті. Через його хронічну виснаженість люди вважали тридцятивосьмирічного Філа старшим за свого брата.

— Навчись розважатися, — повчав Філіп, — бо станеш нудним і нецікавим. Примітивним. Мусиш вилізти з особистої шкаралущі і подивитися на світ. Інакше справжнє життя пройде повз тебе.

Тамуючи лють, Ріарден переконував себе, що у Філіпа просто така манера піклуватися про нього. Казав собі, що несправедливо гніватися на ближніх. Всі вони намагалися виявити свою турботу, жаль тільки, що в такий неприємний спосіб.

— Філ, я сьогодні чудово провів час, — усміхнувся Гаррі, дивуючись, чому Філіп не цікавиться, як саме.

Він так хотів, щоб хтось із них про це спитав. Йому було важко зосередитися. В пам’яті палахкотів потік розжареного металу, переповнюючи свідомість і ні на що більше не залишаючи місця.

— Може, ти й вибачився, але я занадто добре тебе знаю, щоб повірити у щирість каяття, — це був материн голос; він обернувся: мати дивилася на нього пораненим поглядом, демонструючи витривалу терплячість безоборонності.

— У нас вечеряла місіс Бічем, — з докором додала мати.

— Що?

— Місіс Бічем. Моя подруга, місіс Бічем.

– І що?

— Я розповідала тобі про неї багато разів, але ти ніколи не запам’ятовуєш, що я кажу. Місіс Бічем страшенно хотіла зустрітися з тобою, але мусила їхати відразу після вечері, бо вона неймовірно заклопотана людина. Місіс Бічем дуже хотіла тобі розказати, скільки корисного ми робимо в нашій парафіяльній школі, про те, як слюсарюють і які красиві дверні ручки самостійно виковують хлопчиська з бідних кварталів.

Йому довелося зібрати всю свою витримку, що відповісти спокійним тоном:

— Мамо, мені шкода, що я розчарував тебе.

— Ні, тобі не шкода. Якби постарався, міг би бути тут. Але ж хіба ти здатен постаратися задля когось, окрім себе? Ми і те, що ми робимо, тебе не цікавить. Чи ти вважаєш, що все компенсуєш оплаченими рахунками? Гроші! Це єдине, що ти знаєш. І даєш ти нам лише гроші. А чи давав ти нам колись трохи часу?

Чи означали ці слова, що вона скучила за ним, а отже, любить? І тоді криводушним було те важке каламутне почуття, що змусило його промовчати. Інакше голос видав би, що це почуття — відраза.

— Тобі байдуже, — її голос пролунав напівплювком-напівблаганням. — Сьогодні Ліліан хотіла обговорити з тобою дещо дуже важливе, та я їй казала, що немає сенсу чекати на тебе.

— Мамо, це неважливо! — сказала Ліліан. — Принаймні для Генрі.

Ріарден подивився на неї. Він стояв посеред кімнати, досі в пальті, ніби заблукавши в ірреальному світі, який ніяк не ставав його реальністю.

— Це геть неважливо, — бадьоро мовила Ліліан, і Генк не міг зрозуміти — примирливо чи зарозуміло лунав її голос, — це не бізнес. Це ж зовсім некомерційне.

— Що?

— Просто вечірка, яку я планую влаштувати.

— Вечірка?

— Ох, не дивись так перелякано, це станеться не завтра ввечері. Я знаю, ти дуже зайнятий, але це буде аж через три місяці; я хочу зібрати гостей із дуже значної, особливої нагоди. Пообіцяй мені, що будеш тут, а не в Міннесоті, Колорадо чи Каліфорнії.

Вона якось дивно на нього дивилася, промовляючи надто легковажно і водночас цілеспрямовано. Її посмішка посилювала атмосферу невинності і ніби натякала на якийсь прихований козир.

— Рівно за три місяці? — перепитав він. — Але ж ти розумієш, я не годен передбачити. Якась термінова справа завжди може змусити мене поїхати з міста.

— Аякже, знаю! Та хіба я не можу завчасно записатися на офіційну зустріч із тобою? Як залізничний високопосадовець, виробник автомобілів або лахмітник… себто, збирач брухту? Всі кажуть, ти ніколи не пропускаєш ділових зустрічей. Ти сам можеш вибрати зручну дату, — Ліліан дивилася на нього знизу вгору, трохи з-під лоба, її погляд набув жіночної грайливості; вона додала невимушено, але якось занадто обережно:

— Нехай це буде десяте грудня. Але, можливо, тобі зручніше дев’ятого чи одинадцятого?

— Мені все одно.

Вона мовила ніжно:

— Генрі, десятого грудня річниця нашого весілля.

Всі пильно вдивлялися в його обличчя; та замість провини, побачили на ньому лише легку, замислену усмішку. «Ліліан не планувала загнати мене в пастку, — думав Ріарден, — бо я легко міг уникнути її, відмовляючись визнавати провину за свою забудькуватість і відмовившись від вечірки». Але ж вона знала, що його почуття до неї — єдина зброя. Генк подумав, що, мабуть, вона хотіла опосередковано і без шкоди для власної гідності перевірити його почуття і зізнатися в своїх. Вечірки він ніколи не сприймав за свято, вони взагалі нічого для нього не важили. Ліліан же ставилася до них побожно. Для неї влаштувати вечірку — це була найбільша данина йому та їхньому шлюбу. Він мав поважати бажання дружини, навіть якщо їхні уявлення про світ зовсім не збігаються, навіть якщо йому аніскільки не потрібні оці її знаки уваги. Але ж вона кинула себе на його милість і мусить отримати бажане. Ріарден відкрито і щиро всміхнувся, визнаючи її перемогу:

— Добре, Ліліан, — сказав він тихо, — я обіцяю бути десятого грудня.

— Дякую, любий, — її посмішка була потайна і загадкова. Генрі навіть здалося, що його відповідь усіх розчарувала.

«Якщо вона довіряє мені, — подумав Ріарден, — якщо її почуття ще не померли, я просто зобов’язаний виправдати її довіру». Він мав це промовити; це сфокусувало б думки, а інших слів у нього сьогодні просто не було.

— Вибач, Ліліан, що я запізнився, але сьогодні на заводі ми виплавили першу партію ріарден-металу.

Запала тиша, яку порушив Філіп:

— Це просто чудово!

Решта промовчали.

Він засунув руку в кишеню, а коли знову відчув пальцями браслет, все решта відійшло на задній план. Ріарден почувався так само, як тоді, коли рідкий метал вирував перед ним.

— Ліліан, у мене для тебе подарунок.

Кладучи ланцюжок дружині на коліна, він не усвідомлював, що стоїть струнко, а жест його руки нагадує жест хрестоносця, що повернувся з трофеєм до коханої.

Ліліан напнула браслет на два пальці і піднесла до світла. Його ланки були важкі, грубої роботи, метал дивно вилискував зеленаво-синім відтінком.

— Шо це? — запитала вона.

— Перша річ із ріарден-металу першої плавки.

— Тобто, воно таке ж цінне, як і шматок залізничної рейки?

Ріарден приголомшено глянув на неї.

Вона побряжчала браслетом, що вигравав на світлі.

— Генрі, розкішна ідея! Неймовірно оригінально! Я стану сенсацією Нью-Йорка, носячи прикраси з того ж матеріалу, що і мостові балки, двигуни вантажівок, кухонні плити, друкарські машинки, та — про що ти розповідав учора, любий? — каструльки для супу?

— Боже, Генрі, але ж ти і марнославний! — вигукнув Філіп.

Ліліан розсміялась:

— Він сентиментальний. Як і всі чоловіки. Але, любий, я справді ціную твій жест. Не так подарунок, як намір.

— Якщо тебе цікавить моя думка, — почала мати, — то егоїстичнішого наміру й бути не може. Якби чоловік думав не лише про своє задоволення, то подарував би діамантовий браслет. Але Генрі вважає, що новий різновид бляхи для всіх має бути ціннішим за діаманти тільки тому, що це він його винайшов. І так було з п’яти років — наймарнославніший на світі хлопчисько. Я вже тоді знала, що з нього виросте нестерпний егоїст.

— Ні, це мило, — заперечила Ліліан, — це дуже чарівно.

Вона опустила браслет на стіл, підвелася, поклала руки Ріарденові на плечі, стала навшпиньки і поцілувала його у щоку:

— Дякую, любий.

Він не поворухнувся, навіть не нахилився до неї. За хвильку розвернувся, зняв пальто і сів біля каміна трошки далі від решти. Не відчував нічого, крім неймовірної втоми.

Він не дослухався до розмови, лише звіддаля долинало, як Ліліан сперечається з матір’ю, захищаючи чоловіка.

— Я його знаю краще за тебе, — заперечувала мати. — Генкові Ріардену не потрібні ні люди, ні тварини, ні рослини, якщо вони, звісно, не пов’язані з його роботою. Це все, чим він переймається. Я все життя щосили намагалася прищепити йому смиренність, але мені це не вдалося.

Він пропонував матері необмежені можливості — вона могла жити, де захоче і як їй заманеться; йому було невтямки, чому матері запраглося жити з ними в одному будинку. Ріарден припускав, що певне значення для неї має його успіх, отже, це їх і пов’язувало, іншого зв’язку він не бачив; і якщо мати хотіла жити в домі свого успішного сина, він не міг їй в цьому відмовити.

— Не варто намагатися зробити з Генрі святого, мамо, — зауважив Філіп, — він не годиться на цю роль.

— Філіпе, ти помиляєшся! — не погодилася Ліліан, — ти дуже помиляєшся! Генрі має всі задатки святого. В цьому то й біда.

«Чого їм від мене треба? — думав Ріарден. — Чого вони хочуть?» Він ніколи нічого в них не просив. Це вони хотіли його втримати, вони висували претензії, що подавалися як вияв любові; але така любов обтяжувала його дужче за будь-яку ненависть. Він зневажав невиправдане співчуття, так само як незароблене багатство. Ці люди заповзялися любити його, геть не поцікавившись, за що він сам хотів, щоб його любили. Генк не розумів, якої реакції вони чекають від нього і чи їм узагалі залежить на його реакції.

«Але ж, мабуть, таки залежить, — думав він. — Навіщо тоді всі ці скарги, безкінечні обвинувачення в байдужості; навіщо атмосфера хронічної підозри, ніби вони прагнули відчути біль?» Він ніколи не хотів завдати їм болю, але завжди відчував їхній захисний вичікувальний докір. Їх ображало кожне його слово, і йшлося не про його слова чи вчинки, а… так-так, насправді їх ображав сам факт його існування. «Не вигадуй дурниць…» — наказав він собі, намагаючись розгадати цю загадку, дотримуючись найсуворіших і найбезжальніших критеріїв свого неухильного почуття справедливості. Ріарден не міг обвинувачувати їх, не зрозумівши. Але зрозуміти їх він теж не міг.

Чи подобались вони йому? Ні, подумав він; але їх потрібно полюбити, а це різні речі. Він прагнув цього в ім’я певного незнаного потенціалу, який він колись намагався розгледіти в кожній людині. Зараз Ріарден не відчував до них нічого, крім немилосердної байдужості. Не було навіть жалю втрати. Чи хтось із них потрібен йому в житті? Чи бракувало йому почуття, яке він прагнув відчути? Ні, думав він. А чи сумував коли-небудь за ним? Так. Але хіба що замолоду — не зараз.

Втома посилювалася. Ріарден зрозумів, що це його виснажує нудьга.

Але її слід приховувати; він мусить бути ґречний із цими людьми. Ріарден сидів у незручній позі, силкуючись здолати сон, і це вже почало завдавати фізичного болю. Очі заплющувалися, він уже трохи куняв, аж раптом чиїсь липкі пальці торкнулися до його руки. Пол Ларкін присунув крісло і схилився для особистої розмови.

— Генку, мені байдуже, що кажуть промисловці, але ріарден-метал — чудовий продукт, він принесе великі прибутки, як і все, що ти робиш.

— Так, — мовив Ріарден, — принесе.

— Я лише… Я лише боюсь, щоб ти не вскочив із ним у халепу.

— В яку ще халепу?

— Хтозна… Якось воно сьогодні все непевно… Є люди, які… Як би то сказати… Будь-що може статись…

— Що за халепа?

Ларкін сидів, згорбившись, і благально звівши догори свої ніжні очі. Невисока опецькувата постать завжди була якась незахищена і, здавалося, мов равлик, потребувала будиночка, щоб заховатися туди за першого ж доторку. Його задумливі очі та зворушливо-безпорадний і нерішучий усміх вічного прохача замінили той панцир. Цей усміх обеззброював, так усміхатися міг хіба що хлопчисько, віддаючи себе на ласку незбагненного всесвіту. Йому було п’ятдесят три.

— Генку, у тебе не дуже хороший імідж, — сказав він. — Преса завжди погано пише про тебе.

— То й що?

— Генку, ти непопулярний.

— Замовники не нарікають на мене.

— Я не про це. Тобі треба найняти журналіста, щоб він вигідно подавав тебе публіці.

— Навіщо? Я продаю сталь.

— Але навіщо налаштовувати проти себе людей? Громадська думка, знаєш, — велика річ.

— Не думаю, що громадськість аж так проти мене налаштована. До того ж, немає значення, люблять мене чи ні.

— Газети проти тебе.

— У газетярів є вільний час, а в мене — немає.

— Генку, мені це не подобається. Це погано.

— Що?

— Те, що вони про тебе пишуть.

— А що вони про мене пишуть?

— Ти й сам знаєш. Що ти непоступливий, безжальний. Що нікого не підпускаєш до керівництва своїми заводами. І що твоя єдина мета — плавити сталь і заробляти гроші.

— Але це так і є.

— Ти не маєш так казати.

— Чому? Що ж я маю казати?

— Ой, ну, я не знаю… Але твої заводи…

— Але ж то мої заводи, правда?

— Так, але тобі не варто на цьому наголошувати… Ти ж знаєш, які зараз часи… Всі вважають, що ти поводишся асоціально.

— Мені начхати.

Пол Ларкін зітхнув.

— Поле, в чому річ? До чого ти ведеш?

— Ні до чого… Ні до чого конкретного. Просто часи зараз… дуже непередбачувані… Треба бути обережним…

Ріарден усміхнувся.

— Ти намагаєшся подбати про мене?

— Просто я твій друг, Генку. Твій друг. Ти ж знаєш, як я тобою захоплююся.

Пол Ларкін був невдаха. Все, що він робив, виходило ні добре, ні погане. Ні поразка, ні успіх. Він був підприємцем, але ніколи не міг надовго втриматися в якомусь бізнесі. Зараз він намагався дати собі раду зі скромним заводиком, що виробляв гірниче обладнання.

Роками він чіплявся до Ріардена у благоговійному захопленні, мов смола до підіска. Радився. Іноді, хоч і нечасто, позичав гроші. Просив небагато, і неодмінно повертав, хоч і не завжди вчасно. Схоже, до цих стосунків його спонукала потреба підживитися агресивною життєвою енергією, — так часто буває зі знесиленими, анемічними істотами.

Спостерігаючи за зусиллями Ларкіна, Ріарден мимоволі уявляв мураху, яка знемагає від ваги пір’їнки. «Те, що для нього важко, мені дається за виграшки», — думав Ріарден, час до часу обдаровуючи приятеля порадою чи тактовною терплячою увагою.

— Генку, я твій друг.

Ріарден запитально подивився на нього.

Ларкін відвів погляд, ніби мав дещо обміркувати, а потім обережно запитав:

— Як справи в твоєї людини у Вашингтоні?

— Сподіваюся, нормально.

— Тобі варто в цьому переконатися. Це важливо, — він глянув на Ріардена і наполегливо (так, ніби виконує важкий моральний обов’язок) повторив: — Це дуже важливо.

— Напевно.

— Власне, саме для цього я до тебе й приїхав.

– Є якась конкретна причина?

Подумавши, Ларкін вирішив, що його моральний обов’язок виконано.

— Ні, — відповів він.

Ріарденові не подобалася тема розмови. Він знав, що необхідно мати людину, яка на рівні законодавчих органів захищатиме його інтереси; такі люди були в усіх підприємців. Але він ніколи не надавав цьому особливого значення, бо ніяк не міг себе достоту переконати, що це справді потрібно.

Щоразу, коли він намагався замислитися, що якась людина має лобіювати його інтереси у владі, його охоплювала напівнудьга-напівогида.

— На превеликий жаль, — він почав розмірковувати вголос, — до цієї роботи доводиться залучати вкрай нікчемних істот.

— Таке життя, — дивлячись кудись убік, прокоментував Ларкін.

– І, чорт забирай, я не розумію, чому. Можеш назвати мені причину? Що зі світом не так?

Ларкін сумно стинув плечима.

— Навіщо риторичні запитання? Який завглибшки океан? Яке заввишки небо? Хто такий Джон Ґолт?

Ріарден випростався в кріслі.

— Ні, — відкарбував він, — ні. Треба гнати від себе такі думки.

Підвівся. Щойно зайшлося про справу, втома минула. Він відчув бунтарське завзяття, потребу вперто і зухвало утвердити свій погляд на сенс буття, що його так гостро відчув сьогодні, повертаючись додому, і якому тепер загрожує якесь казна-що.

Відчувши прилив енергії, він заходив по кімнаті. Поглянув на родичів.

«Розгублені, нещасні діти, — подумав він. — Усі, навіть мати». А він дурний, що обурювався з їхньої недорікуватості; це наслідок безпорадності, а не злих намірів. Саме він має докласти зусиль, щоб навчитися їх розуміти, адже здатен так щедро поділитися своєю безмежною і радісною силою, що вони її неспроможні відчути.

Поглянув на протилежний бік кімнати. Мати з Філіпом жваво про щось розмовляли, хоча Генк зауважив, що вони не так жваві, як знервовані. Філіп сидів у низькому кріслі — живіт уперед, на згорбленій спині виперли лопатки; він ніби намагався покарати всіх навколо своєю жалюгідною і незручною позою.

— Філ, що сталося? — Ріарден підійшов ближче. — В тебе страшенно втомлений вигляд.

— У мене був важкий день, — буркнув Філіп.

— Не тільки ти тяжко працюєш, — зауважила мати. — В інших теж є проблеми, навіть якщо вони не на мільйон доларів і не супертрансконтинентальні, як твої.

— Навпаки, це добре. Я завжди вважав, що Філові варто чимсь цікавитися.

— Добре? Тобто, тобі подобається, що твій брат кайлує і шкодить здоров’ю? Це тебе тішить? Я так і знала.

— Зовсім ні. Я охоче допоможу.

— Не варто. Ти не зобов’язаний нікому з нас співчувати.

Ріарден ніколи не знав, що робить або що хоче робити його брат. Він відправив Філіпа в коледж, але той не спромігся навіть обрати спеціальність. За стандартами Ріардена, з чоловіком, який не прагне знайти собі прибуткової роботи, — щось геть не так. Але він вважав, що не має права нав’язувати Філу своїх принципів; він міг утримувати брата і навіть не помічав цих витрат. Думав, що не варто поспішати, що Філ іще матиме шанс обрати собі кар’єру без необхідності боротися за виживання.

— Філ, а що ти сьогодні робив? — запитав спокійно.

— Тобі це нецікаво.

— Мені цікаво, тому і питаю.

— Я зустрівся з двадцятьма різними людьми по всіх усюдах — від Реддінґa до Вілмінґтонa.

– І навіщо це тобі було?

— Намагаюся зібрати грошей для «Друзів Глобального Прогресу».

Ріарден ніколи не міг втримати в голові, до скількох організацій належав Філіп, а тим більше зорієнтуватися в напрямках їхньої діяльності. Останні півроку Філіп щось розповідав про цих «Друзів…». Здається, ця організація влаштовувала безкоштовні лекції з психології, народної музики та кооперативного сільського господарства. Ріарден цурався таких об’єднань і не вважав за потрібне заглиблюватися в природу їхньої діяльності.

Він мовчав. Тому Філіп, не втримавшись, продовжив:

— Нам потрібно десять тисяч доларів на життєво важливу програму, але збирати гроші — це мученицька місія. У людях не залишилось ані краплі соціальної свідомості. Пихаті товстосуми, яких я сьогодні бачив, тратять купу грошей на будь-яку свою примху, але я не міг із них вичавити й сотні доларів. У них немає почуття морального обов’язку… Чому ти смієшся?

Ріарден стояв перед ним, посміхаючись.

«Як же це по-дитячому, — подумав Ріарден, — як безпорадно і грубо водночас: натяк і образа в одному флаконі. Було би легко розчавити Філа, відповівши на хамство. Це було б смертельно для нього, бо то був би не просто закид, а правда; нещасний дурень знає, що віддався на мою ласку, знає, що відкрився для удару, тому я цього не робитиму, — ось найкраща відповідь, якої він не зможе не оцінити. У якій же моторошній злидоті живе Філ, що дозволив їй так себе понівечити?»

Аж раптом Ріарден подумав, що здатен одним махом зруйнувати хронічну Філіпову убогість, подарувати йому несподівану радість, тріумф від здійснення безнадійного бажання. Він думав: «Чи мені не все одно, чого саме він хоче? Його бажання належить йому, як мені — ріарден-метал… Тож воно мусить означати для нього те саме, що для мене мій метал… Нехай хоч раз відчує себе щасливим, це бодай чогось його мусить навчити… Хіба не я казав, що щастя очищає?.. Сьогодні у мене свято, — нехай дістане з нього свою частку. Це буде так багато для нього, і так мало для мене».

— Філіпе, — промовив він усміхнено, — завтра вранці зайди до мене в кабінет, міс Айвз випише тобі чек на десять тисяч доларів.

Філіп дивився на нього барануватими очима, в яких не було ні потрясіння, ні втіхи — сама лише оскліла порожнеча.

— Ох, — зітхнув Філіп, і перегодя додав:

— Ми дуже цінуємо твій жест.

У його голосі не відчувалося жодної емоції, навіть елементарної жадібності.

Ріарден не міг розібратися у власних почуттях: в ньому ніби утворилась свинцева пустка, він відчував одночасно немислиму вагу і нестерпну порожнечу. Розумів, що це — розчарування, але чому воно було таке сіре й потворне?

— Генрі, це дуже мило з твого боку, — сухо подякував Філіп. — Я здивований, не чекав від тебе.

— Філ, невже ти не зрозумів? — запитала Ліліан напрочуд чистим і мелодійним голосом. — Генрі виплавив сьогодні свій метал.

Вона обернулась до Ріардена:

— Оголосимо національне свято, любий?

— Ти хороша людина, Генрі… — озвалася мати, і додала: — Але буваєш таким не надто часто.

Ріарден стояв і дивився на Філіпа, немов вичікуючи.

Філіп втупився в інший бік, а потім звів очі й зустрівся поглядом із Ріарденом, немов приймаючи виклик.

— Тобі справді подобається допомагати бідним? — запитав Філіп, і Ріарден, не вірячи власним вухам, почув у братовому голосі докір.

— Ні, Філ, мені до них байдуже. Я просто хотів тебе потішити.

— Але ж гроші не для мене. Я не збираю їх для якихось особистих потреб, не маю шкурного інтересу, — в його холодному голосі лунала нотка усвідомленої чесноти.

Ріарден відвернувся, заскочений ґвалтовною відразою: не тому, що Філові слова були дворушні, а тому, що брат казав правду. Він справді так вважав.

— До речі, Генрі, — не вгавав Філіп, — ти не заперечуватимеш, якщо я попрошу міс Айвз видати мені цю суму готівкою?

Ріарден спантеличено обернувся до нього.

— Розумієш, «Друзі Глобального Прогресу» — дуже прогресивна організація, і вони завжди стверджували, що ти уособлюєш найчорніший елемент соціальної деградації в країні, тому твоє ім’я в переліку благодійників їх збентежить. До того ж, можуть закинути, що нас утримує Генк Ріарден.

Він хотів дати Філіпу ляпаса. Натомість — аж замружився від нестерпного презирства.

— Добре, — мовив тихо, — візьмеш готівкою.

Відійшов до найвіддаленішого вікна у кімнаті й почав вдивлятися в далеку заграву над заводом. Почув стогін Ларкіна:

— Чорт забирай, Генку, якого біса ти даєш йому гроші?

А потім холодний і веселий голос Ліліан:

— Як же ти помиляєшся, Поле, як помиляєшся! Що сталося б із марнославством Генрі, якби він не мав кому жбурнути милостиню? Що було б із його силою без слабших, якими можна помикати? Що б він сам робив, якби не мав при собі нас, його утриманців? Але я його не осуджую, бо так влаштовані всі люди.

Вона взяла зі столу браслет, що зблиснув у світлі люстри.

— Ланцюг, — сказала вона. — Яка точна метафора. Ланцюг, яким він усіх нас прикував.