Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність.

Розділ I Мелодія

— Хто такий Джон Ґолт?

Сутеніло, й Едді Віллерс не міг роздивитись обличчя волоцюги. Запитання пролунало просто і беземоційно. Але жовті відблиски передзахідного сонця в кінці вулиці освітили очі, втуплені просто у Віллерса, насмішкуваті та спокійні, ніби запитання було адресоване до раптової внутрішньої гризоти Едді.

— Чому ти це запитав? — нашорошився Віллерс.

Волоцюга сперся об одвірок; уламки скла за ним віддзеркалювали металево-жовте небо.

— А чому це тебе цікавить? — спитав він.

— Не цікавить, — відрубав Едді Віллерс.

Він квапливо поліз у кишеню. Волоцюга перепинив Едді на вулиці та попросив десять центів, а щоб заповнити паузу, завів балачку, немов прагнув забути про цю мить і якнайшвидше перескочити в наступну. Проте жебраків на вулицях стало так багато, що не було сенсу вислуховувати пояснення, і Едді не мав охоти вникати у безнадію саме цього волоцюги.

— На, купи собі кави, — він простягнув гроші безликій тіні.

— Дякую, сер, — незворушно пролунав голос, тінь нахилилася, і на мить вигулькнуло засмагле, обвітрене, покреслене зморшками та цинічною покорою обличчя з розумними очима. Едді Віллерс пішов далі, міркуючи, чому саме о цій порі його завжди охоплював безпричинний страх. «Ні, — подумав він, — не страх, бо немає чого боятися». Це було нав’язливе, розсіяне побоювання, що не мало ні джерела, ні об’єкту. Він уже звик до нього, хоча й не міг пояснити; але жебрак говорив, ніби знав, що Едді це відчуває, наче саме це і слід відчувати, більше того — так, коли б він знав причину того остраху.

Едді Віллерс розправив плечі, намагаючись оговтатися. Подумав, що пора покласти цьому край, бо вже он увижатися почало. Чи відчував він це всі тридцять два роки свого життя? Спробував напружити пам’ять. Ні. Але пригадати, коли це почалося, теж не міг. Відчуття виникало раптово, спорадично, а тепер іще й частіше, ніж досі. «Це сутінки, — подумав він. — Ненавиджу сутінки».

Хмари та стріли хмарочосів супроти них брунатнішали, мов старі олійні полотна, набуваючи кольору зникомого шедевра. Довгі смуги бруду тягнулися від дахівок по струнких закіптюжених стінах. Високо на вежі пішла тріщина у вигляді застиглої блискавки, що протинала десять поверхів. Зубчаста споруда розрізала небо над дахами; півшпиля досі відблискувало заходом сонця, що його сусальне золото вже давно стерлося з іншої половини. Сяйво було червоне і нерухоме, це вже був не палахкий вогонь, а радше пекучі жарини зі згарища, гасити яке вже немає жодного сенсу.

Ні, подумав Едді Віллерс, немає нічого тривожного в цьому місті. Воно таке ж, як і завше. Пішов далі, нагадуючи собі, що запізнюється в контору. Майбутнє завдання йому не подобалося, тому він мусив упоратися з ним якнайшвидше. Едді поквапився.

Повернув за ріг вулиці. У вузькому просторі між темними обрисами будівель, як у щілині дверей, побачив гігантський, підвішений до неба, календар.

Торік мер Нью-Йорка поставив його на даху будинку, щоб мешканці, задерши голови, могли визначити число так само легко, як і час, дивлячись на годинник міської ратуші. Білий прямокутник маячів над містом, показуючи дату метушливому юрмиську. В іржавому вечоровому світлі на прямокутнику значилося: 2 вересня.

Едді Віллерс відвернувся. Чоловікові ніколи не подобався цей календар, дратував незбагненно, непояснимо. Це почуття змішалося з його тривогою. Воно мало ту ж таки природу.

Раптом подумав, що існує якась фраза, цитата, яка б могла означити сенс цього календаря. Але пригадати її не міг. Едді йшов, намацуючи речення, що безформно зависло в голові. Він не міг ані увиразнити його, ані позбутися. Обернувся. Білий прямокутник нависав над дахами, показуючи незворушно-стале: 2 вересня.

На ґанку оздобленого піщаником будинку, нижче по вулиці, Едді зауважив овочевий візок із купою яскраво-золотистої моркви та зеленої цибулі. Помітив, як із відчиненого вікна майорить на вітрі чиста біла фіранка. Піймав поглядом вправно керований автобус, що завертав за ріг. Здивувався, бо ця картинка несподівано його підбадьорила, а за мить виникло раптове незбагненне бажання створити прихисток для всіх цих речей, оборонити їх від зяючої порожнечі, що нависає згори.

Діставшись П’ятої авеню, Едді почав дивитися у вітрини магазинів. Там не було нічого потрібного чи такого, що просто хотілось би купити. Але, хай там як, йому подобалося розглядати речі, виготовлені людьми для людей. Його тішив вигляд успішної вулиці. Тут було зачинено лише чверть крамниць, які темніли порожніми вітринами.

Хтозна-чому в пам’яті раптом постав дуб. Едді несподівано згадав про нього та про свої дитячі літні канікули у будинку Таґґартів. Більшу частину свого дитинства він провів із їхніми дітьми, а тепер працював на них — так само, як його батько та дід працювали на батька та діда Таґґартів.

Дуб ріс у їхньому маєтку на затишній галявині пагорба над Гудзоном. Семирічний Едді Віллерс любив приходити і дивитися на дерево. Воно стояло тут сотні років, і малому здавалося, що стоятиме завжди. Могутнє коріння обхопило горб, як п’ястук, що вп’явся пальцями в ґрунт, і коли б якийсь гігант ухопився за крону, намагаючись викорчувати дерево, то згірок, а з ним і вся земля, лише похитнулися б, мов кулька на ниточці. Малий почувався захищено біля того дуба. Здавалося, що велетень був незмінний і нічим не загрожений. Для хлопчика це був найбільший символ сили.

Однієї ночі в дерево влучила блискавка. Едді побачив це зранку. Дуб лежав, зламаний навпіл, а Едді дивився в його стовбурище, немов у пащеку темного тунелю. Залишилася сама оболонка; дуб давно зогнив, й усередині не було нічого, крім сірого пороху, що розлітався від найлегшого подуву вітру. Жива сила зникла, а потеруха не здатна була втримати велета.

Багато років потому він почув, що дітей слід берегти від шоку, від споглядання смерті, відчуття болю чи страху. Та його таке не лякало. Але тоді, дивлячись у чорну діру стовбура, він був приголомшений. Це сприймалося, як величезна зрада, — ще жахливіша від нерозуміння того, що саме було зраджено. Зраджено було не його самого, не його довіру, — це було щось інше. Постоявши там певний час без жодного звуку, Едді повернувся в будинок. І за все життя ні з ким і словом не обмовився про ту подію.

Почувши скрегіт іржавого механізму, що змінював сигнал світлофора, Едді Віллерс хитнув головою і застиг на краю бровки. Він розлютився на себе. Не було щонайменших підстав згадувати сьогодні той дуб. Це вже не мало для нього жодного значення, лише навіювало смуток: десь усередині вмить зродився біль і, стікаючи швидко, мов крапля дощу на вікні, залишав по собі ледь помітне вологе пасемце.

Не хотів затьмарювати дитячих спогадів. Він їх любив. Кожен день дитинства був сповнений спокійного, блискучого сонячного сяйва. Здавалося, кілька тих променів долинали до нього і досі. Не так променів, як ниточок від точкових прожекторів, що іноді освітлювали його роботу, самотнє житло, тихий послідовний поступ життя.

Едді згадався літній день, коли йому було десять років. Тоді, на лісовій галявині, дорога подруга його дитинства запропонувала поділитися планами на доросле життя. Її слова були штивні та ясні, мов сонце. Слухав здивовано і піднесено. Коли настала його черга, Едді, не замислюючись, відповів: «Будь-що правильне». І додав: «Я маю зробити щось велике… Тобто, ми з тобою». «Що саме?» — запитала вона. «Не знаю. Це ми і мусимо з’ясувати. Не тільки те, про що ти казала. Це має бути не лише бізнес і заробіток. Ми маємо перемагати у битвах чи рятувати людей із пожеж, чи долати гірські вершини». «Навіщо?» — здивувалася вона. Едді пояснив: «Минулої неділі священик сказав, що ми завжди маємо плекати в собі найкраще. Як думаєш, що в нас найкраще?» — «Не знаю…» — «То з’ясуймо». Вона промовчала, дивлячись кудись удалечінь вздовж залізничної колії.

Едді Віллерс усміхнувся. Двадцять два роки тому сказав: «Будь-що правильне». Відтоді жодного разу в цьому не засумнівався. Решта запитань пригасли. Він був надто зайнятий, щоб ставити їх. Але те, що слід усе робити правильно, досі вважав очевидним. Гадки не мав, як люди можуть хотіти чинити інакше. Та розумів, що вони все одно так чинять. Для Едді це було просто і водночас незбагненно. Просто, бо все в житті таки має робитися правильно, а незбагненно, бо насправді так не було. Він думав про це, завертаючи за ріг та підходячи до великої будівлі «Таґґарт Трансконтиненталь».

Це була найвища і найвеличніша споруда на вулиці. Дивлячись на неї, Віллерс завжди всміхався. На відміну від більшості сусідніх будинків, довгі ряди вікон були цілі. Висхідні лінії розтинали небо без жодних обсипаних кутів чи пошарпаних країв. Її ніби оминали роки. «Вона завжди тут стоятиме», — думав Едді Віллерс.

Щоразу, заходячи в «Таґґарт Трансконтиненталь», він почувався легко і безпечно. Це було місце компетенції та сили. Підлога коридорів скидалася на мармурове дзеркало. Матові прямокутники електричних світильників випромінювали суцільне м’яке світло. За скляними перегородками сиділи рядами дівчата за друкарськими машинками. Удари клавіш нагадували перестук коліс потяга, що набирає швидкості. І, мов відлуння, час од часу слабке тремтіння піднімалося по стінах з-під будівлі. Там пролягали тунелі до великого термінала, де потяги починали свій шлях через континент і де той шлях закінчували, летячи туди і назад, із покоління в покоління. «Таґґарт Трансконтиненталь», — думав Едді Віллерс. «Від Океану до Океану» — гордий девіз його дитинства, священніший та осяйніший за біблійні заповіді. «Від Океану до Океану, назавжди…» — ніби благословляючи, подумки промовив Едді Віллерс, простуючи бездоганно чистими коридорами у серце будівлі, офіс Джеймса Таґґарта, президента «Таґґарт Трансконтиненталь».

Джеймс Таґґарт сидів за столом. Хоч із вигляду йому було під п’ятдесят, здавалося, що він стрибнув у цей вік ще підлітком, оминувши стадію молодості. У нього був невиразний рот і тонке волосся, що налипало на лисину. Постава свідчила про слабкодухе безвольне недбальство, дисонуючи з елегантністю ліній високого стрункого тіла, яке хоч і натякало на впевнену врівноваженість аристократа, проте належало незграбному одоробалу. Обличчя було бліде і м’яке. Очі — теж збляклі та приховані, з повільним поглядом, що, не затримуючись, ковзав по речах, безповоротно ображений на сам факт їхнього існування. Чоловік здавався впертим і виснаженим. Йому було тридцять дев’ять років.

Почувши, що відчиняються двері, роздратовано підняв голову.

— Не турбуй мене, не турбуй мене, не турбуй мене… — сказав Джеймс Таґґарт.

Едді Віллерс наблизився до столу.

— Джиме, це важливо, — спокійно мовив він.

— Добре, добре, що таке?

Віллерс поглянув на мапу на стіні кабінету. Кольори під склом вилиняли. Майнула думка: скільки президентів-Таґґартів протягом усіх цих років сиділи під нею? Трансконтинентальна залізниця Таґґартів, система червоних ліній, що обперезали вицвілу територію країни від Нью-Йорка до Сан-Франциско, нагадувала кровоносну систему. Наче кров колись влилась у головну артерію і під власним тиском розгалузилась у різних напрямках усією країною. Одна червона смуга проклала собі шлях із Шаєнна, Вайомінґ, униз до Ель Пасо, Техас, — колія «Ріо-Норте». Нещодавно додали нову гілку, червона смуга пішла південніше Ель Пасо; зауваживши її, Едді Віллерс квапливо опустив очі.

Звів погляд на Джеймса Таґґарта:

— Це щодо колії «Ріо-Норте», — він помітив, як Таґґартів погляд суне до краю стола. — У нас іще одна аварія.

— На залізниці щодня аварії. Через це обов’язково мене турбувати?

— Джиме, ти знаєш, про що я. «Ріо-Норте» — кінець. Ця колія зносилася. Геть.

— Ми покладемо нові рейки.

Едді Віллерс ніби й не почув:

— Колії — кінець. Немає сенсу пускати по ній потяги. Люди вже ними не користуються.

— У країні не існує жодної залізниці, що не мала б кількох збиткових гілок. Ми не виняток. Це загальнонаціональний стан… Тимчасовий загальнонаціональний стан.

Едді стояв і мовчки на нього дивився. Таґґарт не любив цієї Віллерсової звички: дивитися просто в очі. Великі блакитні очі Едді на квадратному обличчі пильно і здивовано визирали з-під білявої чуприни.

— Чого ти хочеш? — рубонув Таґґарт.

— Прийшов сказати про те, що ти мусиш знати.

— Про те, що в нас сталася ще одна аварія?

— Про те, що ми не можемо залишитися без колії «Ріо-Норте».

Джеймс Таґґарт рідко підводив голову; зазвичай він лише піднімав важкі повіки і дивився на людей з-під брили свого лисого черепа.

— А хто збирається втрачати цю колію? — спитав він. — Нікому й на думку не спадало її позбуватися. Мене обурили твої слова. Дуже.

— Але останні півроку ми не ходимо там за графіком. Ще не було жодного проїзду без дрібної чи великої аварії. Ми втрачаємо всіх вантажовідправників, одного за одним. Як довго це триватиме?

— Едді, ти песиміст. Тобі бракує віри. А це підриває мораль усередині організації.

— Хочеш сказати, що з «Ріо-Норте» нічого не зміниться?

— Я такого не казав. Щойно ми отримаємо нові рейки…

— Джиме, не буде ніяких нових рейок, — він стежив, як Таґґартові повіки повільно поповзли вгору. — Я щойно з офіса «Асоціації Сталі». Розмовляв із Орреном Бойлом.

– І що він сказав?

— Говорив півтори години, та не дав жодної чіткої відповіді.

— Нащо ти його турбував? Перше замовлення на рейки має надійти не раніше, ніж наступного місяця.

— А ще раніше була домовленість доставити їх три місяці тому.

— Непередбачувані обставини. Це поза межами контролю Оррена Бойла.

— А ще раніше вони мали бути півроку тому. Джиме, ми чекали рейки від «Асоціації Сталі» рік і місяць.

— Чого ти хочеш від мене? Я не можу керувати бізнесом Оррена Бойла.

— Хочу, щоб ти зрозумів, що ми не можемо чекати.

Таґґарт повільно, напівглузливо-напівобережно запитав:

— Що сказала моя сестра?

– Її не буде до завтра.

— То що ти все-таки хочеш від мене?

— Ти сам маєш вирішувати.

— Хоч що б ти казав далі, не варто згадувати одного — «Сталі Ріардена».

Едді зачекав, а потім стиха мовив:

— Добре, Джиме, я не згадуватиму.

— Оррен мій друг.

Віллерс мовчав.

— Мене обурює твоє ставлення. Оррен доправить рейки, щойно матиме змогу. А поки він такої можливості не має, ніхто не обвинувачуватиме нас.

— Джиме! Про що ти? Невже ти не розумієш, що колія «Ріо-Норте» руйнується незалежно від того, обвинуватить нас хтось чи ні?

— Люди з цим змирились би, вони не мали б вибору, якби не «Фенікс-Дюранґо», — Таґґарт помітив, як напружився Едді. — Ніхто ніколи не скаржився на колію «Ріо-Норте», поки не з’явилася залізниця «Фенікс-Дюранґо».

— «Фенікс-Дюранґо» чудово функціонує.

— Тільки уяви собі, якесь «Фенікс-Дюранґо» змагається з «Таґґарт Трансконтиненталь»! Ще десять років тому це була якась локальна молочна колія.

— Тепер у неї більшість вантажоперевезень Арізони, Нью-Мехіко та Колорадо… — Таґґарт промовчав. — Джиме, ми не можемо втратити Колорадо. Це наша остання надія. Остання надія для всіх. Якщо ми не напружимося, то всі значні вантажовідправники штату перейдуть до «Фенікс-Дюранґо». Ми втратили нафтові поля Ваятта.

– І чому тільки й мови про ці нафтові поля?

— Бо Елліс Ваятт дуже обдарована людина, яка…

— До дідька лисого Елліса Ваятта!

«А хіба Ваяттові нафтові поля, — подумав раптом Едді, — не схожі на кровоносні судини на мапі? Хіба ці розкидані країною червоні смуги «Таґґарт Трансконтиненталь» — не подвиг, що здається сьогодні неймовірним?» Він уявив нафтові свердловини, з яких б’є чорний потік, а потім біжить країною чи не швидше, ніж його могли б доставити потяги «Фенікс-Дюранґо». Це родовище — давно покинуте, бо вважалося виснаженим, — було всього лише кам’яним клаптиком у горах Колорадо. Батько Елліса Ваятта до кінця свого життя вичавлював життєву силу із зачахлих нафтовищ. Аж раптом наче хтось уколов адреналін у серце гори, і воно почало качати чорну кров через каміння. «Звісно ж, це кров…» — міркував Едді Віллерс. Адже кров має годувати, підтримувати життя, що, зрештою, і робила «Нафта Ваятта». В регіоні, якого досі не помічали на мапі, вона повернула до життя порожні землі, дала нові міста, електростанції, заводи. «Нові заводи…» — подумав Едді. Нове багате родовище. В часи, коли доходи від вантажоперевезень зі старих нафтових компаній рік у рік знижувалися. Коли на всіх відомих нафтовищах зупинялися насоси свердловин. Новий промисловий штат на теренах, де ніхто не очікував нічого, крім великої рогатої худоби і буряку. І цього досягла одна людина, досягла за вісім років. Це було схоже на історію зі шкільних підручників, яким він ніколи достоту не вірив. Історію про людей, які жили за часів молодості країни. Едді мріяв зустрітися з Еллісом Ваяттом. Про нього багато говорили, але мало хто його бачив. Він рідко приїздив у Нью-Йорк. Казали, що йому тридцять три роки. Що має буйну вдачу. І що він винайшов спосіб відроджувати вичерпані нафтові родовища — і робив це.

— Елліс Ваятт — жадібний покидьок, йому потрібні тільки гроші, — сказав Джеймс Таґґарт. — Як на мене, в житті є значно важливіші речі.

— Про що ти, Джиме? Який це має стосунок до…

— До того ж, він нас обдурив. Ми роками сумлінно служили тим нафтовим полям. За старого Ваятта мали один потяг із цистернами на тиждень.

— Джиме, але часи старого Ваятта минули. «Фенікс-Дюранґо» обслуговує зараз два потяги з цистернами на день, до того ж — за графіком.

— Якби він дав нам час зростати разом із ним…

— Він не може гаяти часу.

— А чого він очікує? Що ми покинемо решту вантажовідправників, пожертвуємо інтересами цілої країни і віддамо всі наші потяги йому?

— Навряд чи він щось очікує. Просто працює з «Фенікс-Дюранґо».

— Я вважаю, що він деструктивний недобросовісний пройдисвіт. А ще — безвідповідальний вискочень, якого сильно переоцінили.

Дивно було чути раптові емоції у безживному голосі Джеймса Таґґарта.

— Не певен, що його нафтові родовища — таке вже вигідне досягнення. Як на мене, він порушив економіку всієї країни. Ніхто не очікував, що Колорадо стане промисловим штатом. Хіба можна почуватися у безпеці чи щось планувати, коли все весь час змінюється?

— Боже мій, Джиме! Він…

— Так, я знаю, знаю, він заробляє гроші. Але не думаю, що це той стандарт, за яким можна вимірювати значення людини для суспільства. А щодо його нафти, то Ваятт приповз би до нас. Чекав би своєї черги разом із рештою клієнтів і не наважився б вимагати більшого, ніж свою справедливу частку перевезень, якби не «Фенікс-Дюранґо». Ми безсилі проти такої руйнівної конкуренції. Ніхто не може нам дорікнути.

Груди стиснуло, в скронях застугоніло; Едді Віллерс подумав, що це наслідок перевтоми. Він вирішив сказати про все відверто, та й проблема була така очевидна; здавалося, ніщо не може завадити Таґґарту її усвідомити. Хіба що крім невдалого пояснення. Але у подібних дискусіях, хоч як Едді старався, йому ніколи нічого не вдавалося. Байдуже, що він казав, — вони завжди говорили про різне.

— Джиме, про що мова? Хіба має значення, чи хтось нам дорікатиме, якщо залізниця — розвалюється?

Джеймс Таґґарт скривився тонкою, холодною та задоволеною посмішкою.

— Едді, це так мило, — мовив він. — Оця твоя відданість «Таґґарт Трансконтиненталь»… Вважай, бо перетворишся на одного з отих феодальних кріпаків.

— Я, Джиме, такий і є.

— Але дозволь запитати, чи входить у коло твоїх обов’язків обговорювати зі мною ці проблеми?

— Ні, не входить.

— То чому ж ти нарешті не усвідомиш, що у нас цими питаннями опікуються певні департаменти? Чому не доповіси людям, які за це відповідають? Чому, врешті-решт, не поплачешся в камізельку моєї любої сестри?

— Послухай, Джиме… Можливо, це не має мене обходити. Але я не можу збагнути, що коїться. Не знаю, куди дивляться твої радники і чому не можуть тобі нічого пояснити. Тому вирішив спробувати зробити це сам.

— Я ціную нашу дитячу дружбу, Едді, але хіба це дає право заявлятись сюди без попередження і коли заманеться? Відповідай власній посаді… Хіба ти забув, що президент «Таґґарт Трансконтиненталь» — я?!

Спроба провалилася. Едді Віллерс дивився, як завжди: не ображено, а трохи здивовано:

— То ти збираєшся щось робити з колією «Ріо-Норте»?

— Я цього не казав. Я нічого такого не казав, — Таґґарт роздивлявся червону смугу на мапі південніше Ель Пасо. — Щойно запрацюють копальні «Сан-Себастьян», наша Мексиканська гілка швидко окупиться…

— Джиме, тільки не треба цих балачок.

Вражений безпрецедентним явищем — різким і гнівливим голосом Едді, — Таґґарт обернувся.

— У чім річ?

— Ти знаєш, у чому річ. Твоя сестра казала…

— До бісової матері мою сестру! — перебив Джеймс Таґґарт.

Едді Віллерс не поворухнувся. І не продовжив. Він стояв, дивлячись поперед себе. Але не бачив ані Джеймса Таґґарта, ані його кабінету. За мить він вклонився і вийшов.

У передпокої працівники Джеймса Таґґарта вимикали світло, збираючись розходитися по домівках. Але Поп Гарпер, старший конторник, досі сидів за столом, смикаючи за важелі напіврозібраної друкарської машинки. В усіх працівників компанії склалося стійке враження, що він народився саме у цьому кутку, саме за цим столом і ніколи не збирався його покидати. Гарпер був головним клерком іще в батька Джеймса Таґґарта.

Поп Гарпер звів очі на Едді Віллерса, який саме виходив від президента компанії. Це був повільний і мудрий погляд. Конторник ніби знав, що візит Едді у цю частину будівлі означав проблеми на залізниці, розумів, що відвідини були безрезультатні, і йому було до цього цілком байдуже. Це була цинічна байдужість, саме така, яку Едді Віллерс побачив у очах волоцюги на перехресті.

— Скажи, Едді, чи знаєш, де можна купити спідню вовняну сорочку? — запитав конторник. — Шукав по всьому місту, але так і не знайшов.

— Не знаю, — зупинившись, відповів Едді. — А чому ти в мене запитуєш?

— Я у всіх запитую. Може, хтось знає та й скаже.

Едді важко було дивитися на незворушне виснажене обличчя цього сивого чоловіка.

— Тут холодно, — пояснив Поп Гарпер, — а взимку буде ще холодніше.

— Що ти робиш? — поцікавився Едді, киваючи на деталі друкарської машинки.

— Клята машинка знову зламалася. Немає сенсу віддавати в ремонт, — минулого разу вони лагодили її три місяці. Сподіваюся, зможу сам її підправити. Ненадовго, мабуть.

Він гепнув кулаком по клавішах.

— Пора тобі на смітник, старенька. Дні твої пораховано.

Едді здригнувся. Це було речення, яке він намагався згадати. «Дні твої пораховано». Але він забув, у зв’язку з чим намагався його згадати.

— Це все намарно, Едді, — мовив Гарпер.

— Що намарно?

— Все намарно.

— Поп, у чому річ?

— Я не збираюся подавати заявку на нову друкарську машинку. Вони тепер бляшані. Коли відійдуть старі, — кінець друкарству… Сьогодні вранці в метро сталася пригода, — не спрацювали гальма… Йди додому, Едді, ввімкни радіо і послухай хорошу танцювальну музику. Забудь про все, хлопче. Твоя проблема в тому, що ти ніколи не мав хобі… Хтось знову вкрав електричну лампочку з коридору біля моєї квартири… А в мене болить у грудях. І я не зміг вранці випити пігулку від кашлю, бо аптека на нашій вулиці минулого тижня збанкрутувала… А минулого місяця збанкрутувала Західно-Техаська залізниця… Міст Квінсборо вчора закрили на тимчасовий ремонт. А який сенс? Хто такий Джон Ґолт?

* * *

Вона сиділа біля вікна у потязі, відкинувши голову і поклавши ногу на порожнє сидіння навпроти. Віконна рама тремтіла в такт рухові, а за шибкою висіла порожня темрява, яку час від часу яскравими смугами прошивали цятки світла.

Її нога, обтягнута блискучою панчохою і взута в модельну туфельку на високому підборі, була занадто елегантна і жіночна як на цей запилюжений вагон і здавалася у ньому недоречною. Дороге, але вже досить пошарпане, пальто з верблюжої вовни неоковирно теліпалося на стрункому нервовому тілі. Комір піднято аж до похилих крисів капелюшка. Каштанове волосся доходило майже до лінії плечей. Її обличчя складалося з кутів і граней: чітко окреслений чуттєвий рот, щільно стиснуті вуста. Руки тримала в кишенях пальта, поза була напружена, ніби її обурювала власна нерухомість і нежіночність, ніби вона не усвідомлювала власного тіла і того, що воно належало їй. Вона слухала музику. Симфонію тріумфу. Ноти підносилися, промовляли про злет, і самі були злетом, становили суть та форму підйому, втілювали кожну людську дію та думку, мотивом якої був поступ. Сонячний спалах звуку, що виривається з хованки на волю. Мелодія мала свободу виходу та напругу мети, очищувала простір і не залишала нічого, крім радості від безперешкодного зусилля. Тільки слабке відлуння в звуках натякало на те, від чого втекла музика, але натякало легко і здивовано, бо не існувало потворності чи болю, їх ніколи не мало бути. Це була пісня про Неосяжне Визволення.

Вона думала, що бодай на декілька миттєвостей, поки триває музика, можна цілковито їй віддатися, знетямитись і зануритися у відчуття — це нормально. Забудь про гальма, це — воно.

Десь на закамарках свідомості, далеко за музикою, до неї долинув перестук коліс, що відбивали у рівному ритмі з акцентованим четвертим ударом, ніби наголошуючи на свідомому прагненні. Саме чуючи цей перестук, вона могла розслабитися. Слухала симфонію і думала: «Ось завдяки чому рухаються колеса, і це саме те, куди вони рухаються».

Вона ніколи досі не чула цієї симфонії, але знала, що написав її Річард Гейлі, — вловила несамовиту силу і величну напругу, впізнала стиль звучання. Це була чиста, складна мелодія — у часи, коли ніхто більше мелодій не писав. Вона сиділа, втупившись у стелю вагона, але не бачила її, бо забула, де перебуває. Вона не знала: чує повний симфонічний оркестр чи це лише тема; можливо, оркестровка лунала лише в її голові. Вона невиразно впізнавала попереднє відлуння цієї мелодії у всіх творах Річарда Гейлі, впродовж років тривалої боротьби, аж поки в середині життя він вилетів із сідла, ґвалтовно заскочений славою. «В цьому, — подумала вона, слухаючи симфонію, — і полягала мета його боротьби». Згадала натяки у його музиці, смак фраз, уривки мелодій, що начебто намацували тему, але не переростали в неї. Коли Річард Гейлі це написав, він… Вона випросталася. Коли Річард Гейлі це написав?

Цієї ж миті вона усвідомила, де перебуває, і вперше збагнула походження музики. За кілька кроків, у кінці вагона, молодий білявий кондуктор регулював кондиціонер. Він висвистував мелодію симфонії. Зметикувала, що юнак свистить уже тривалий час, і жодної іншої музики не було.

Не ймучи цьому віри, вона ще трохи послухала, перш ніж запитати:

— Перепрошую, а що це ти насвистуєш?

Хлопець обернувся. Зустрівшись із ним поглядом, побачила щиру і жваву усмішку, наче юнак відгукнувся на поклик друга. Їй сподобалось його обличчя, тверде і непохитне, в ньому не було й натяку на ту невиразну, розслаблену безформність, яку вона звикла бачити в людських лицях.

— Це концерт Гейлі, — відповів усміхнено.

— Який саме?

— П’ятий.

Відчувши, що пауза затягується, вона промовила повагом і дуже обережно:

— Річард Гейлі написав лише чотири концерти.

Усмішка здиміла з юначої фізії, ніби його нагло всмоктало в реальність — так само, як кілька секунд тому втягнуло туди її саму. Ніби клацнула клямка, і від лиця залишилася застигла маска: без виразу, знеособлена, байдужа та вичахла.

— Атож, — промимрив. — Ваша правда. Я помилився.

— То що ж це було?

— Просто мелодія, яку я десь підхопив.

— Яка саме?

— Не знаю.

— А де ти її почув?

— Не пам’ятаю.

Вона безсило замовкла; юнак відвернувся, не виявляючи жодного інтересу.

— Тема і мені нагадала Гейлі, — озвалась вона. — Але я знаю кожну його ноту, — такого в нього нема.

Без жодної емоції на обличчі, лише з ледь відчутним натяком на цікавість, хлопець обернувся і запитав:

— Ви любите музику Річарда Гейлі?

— Так, — зізналася вона, — дуже люблю.

Ніби вагаючись, юнак на мить затримав погляд, але зрештою знову відвернувся. Працював він хвацько і фахово, але вже не висвистував.

Вона досі не могла дозволити собі заснути, хоча вже дві ночі поспіль не склепила очей: за дуже короткий термін мусила багато чого обміркувати. Мала прибути до Нью-Йорка вже вдосвіта. Їй потрібен був час, але хотіла, щоб поїзд їхав швидше. Та він і так був найшвидший у країні — «Комета Таґґарт».

Намагалася зосередитися, але музика — в повному обсязі акордів — не відпускала її свідомості, ніби незворотні кроки чогось невдержимого. Сердито похитавши головою, вона скинула капелюх і закурила.

«Я не спатиму, — подумала вона. — Цілком реально протриматися до завтрашнього вечора».

Колеса вистукували акцентований ритм. Вона так до нього звикла, що вже й не усвідомлювала, натомість він перейшов у відчуття спокою всередині неї. Щойно погасила недопалок, зрозуміла, що їй потрібна ще одна цигарка, але вирішила перепочити хвилинку, може, кілька хвилин, перш ніж закурити нову.

Вона заснула, та згодом, рвучко прокинувшись, відчула: щось не так. Уже потім зрозуміла причину: колеса спинилися. Вагон закляк у блакитному сяйві нічних ліхтарів. Вона поглянула на годинник — цієї зупинки не мало бути. Визирнула у вікно. Потяг нерухомо стояв посеред безлюдного поля.

Почувши, як хтось вовтузиться на сидіннях з іншого боку проходу, запитала:

— Довго стоїмо?

Чоловічий голос байдуже відповів:

— Близько години.

Коли зірвалася на ноги і поквапилася до дверей, чоловік провів її зачудовано-сонним поглядом. Надворі віяв холодний вітер, а під порожнім небом простягалося пустельне поле. Вона почула, як шелестить у темряві бур’ян. Далеко попереду, біля локомотива, маячіли чоловічі постаті, а над ними в небі червоніла пляма семафора. Минаючи шереги нерухомих коліс, поспішила до них. Ніхто не звернув на неї уваги. Поїзна бригада і кількоро пасажирів скупчилися під червоним ліхтарем. Стояли мовчки і, здавалося, просто собі спокійно та байдужо чекали.

— Що сталося? — спитала вона.

Машиніст здивовано обернувся. Її запитання пролунало, як наказ, а не як звичайна собі цікавість пасажира. Вона стояла: руки в кишенях, комір пальта піднято, вітер тріпає по обличчю волосся.

— Червоне світло, міс, — сказав він, указуючи пальцем.

– І довго його ввімкнено?

— Годину.

— Це не головна колія?

— Не головна.

— Чому?

— Не знаю.

Озвався кондуктор:

— Навряд чи нас навмисне відправили на бічну колію, просто стрілка збилася, а цей ось, схоже, взагалі не працює, — він підняв голову до семафора. — Навряд чи сигнал зміниться. Думаю, він таки зламаний.

— То що ж ви тут робите?

— Чекаємо, поки сигнал зміниться.

Поки її роздратування переходило в гнів, кондуктор усміхнувся:

— Минулого тижня через чиюсь помилку поїзд на «Атлантік Саузерн» дві години простояв на запасній колії.

— Це — «Комета Таґґарт», — заперечила вона. — «Комета» ніколи не спізнювалась.

– Єдина на всю країну, — погодився машиніст.

— Завжди щось буває вперше, — зауважив кондуктор.

— Міс, ви просто нічогісінько не знаєте про залізницю, — долучився до розмови один із пасажирів. — В цих краях немає ні вартісної сигнальної системи, ні жодного путнього диспетчера.

Проігнорувавши його, знову звернулася до машиніста.

— Якщо семафор не працює, що ви збираєтеся робити?

Йому не подобався командний тон цієї пасажирки, і він не міг второпати, чому він у неї такий природній. На вигляд це була молода дівчина, лише рот і очі видавали, що їй уже за тридцять. Прямий погляд темно-сірих очей бентежив; вони ніби протинали наскрізь, відкидаючи вбік усе несуттєве. Обличчя здавалося йому знайомим, але ніяк не міг пригадати, де його бачив.

— Міс, я не збираюся підставляти голову під обух, — сказав він.

— Він про те, — пояснив кондуктор, — що наша робота — чекати наказу.

— Ваша робота — забезпечити рух поїзда.

— Але ж не на червоне світло. Якщо семафор каже стояти — ми спиняємося.

— Червоне світло, міс, вказує на небезпеку, — докинув пасажир.

— Ми не можемо ризикувати, — погодився машиніст. — Хай би хто був винен за цю зупинку, але якщо поїзд зараз рушить, винними зроблять нас. Тому ми не поїдемо, поки не діждемося наказу.

— А як наказу не буде?

— Рано чи пізно хтось таки з’явиться.

– І скільки ви збираєтеся чекати?

Машиніст стинув плечима:

— Хто такий Джон Ґолт?

— Він про те, — знову втрутився кондуктор, — що не варто ставити недоцільних запитань.

Вона глянула на семафор, перевела погляд на рейки, що губилися у темній, глухій далечіні:

— Рушайте обережно до наступного семафора. Якщо він справний, прямуйте до головної колії та зупиніться на першій же станції.

— Невже? І хто це мені наказує?

— Я.

– І хто ж ви така?

Виникла коротенька пауза, мить подиву від неочікуваного запитання, під час якої машиніст, придивившись до неї, встиг лише видихнути: «Матінко Божа!»

Вона відповіла; не ображено, а як людина, яка рідко чує такі запитання:

— Даґні Таґґарт.

— Матері його ковінька… — пробурчав кондуктор, і враз усі замовкли.

А вона непохитно і владно продовжила:

— Прямуйте до головної колії та спиніться на першій же відчиненій станції.

— Слухаюсь, міс Таґґарт.

— Мусите надолужити згаяний час. На це у вас є решта ночі. Треба, щоб «Комета» прийшла за розкладом.

— Так, міс Таґґарт.

Вона вже намірилась іти, аж машиніст обережно запитав:

— Міс Таґґарт, чи в разі проблем візьмете на себе відповідальність?

— Візьму.

Проводячи її до вагона, кондуктор збентежено белькотів:

— Але ж… Міс Таґґарт, сидяче місце в загальному вагоні, як же так? Чому ви нас не попередили?

Вона невимушено всміхнулася:

— Не мала часу на формальності. Мій власний вагон приєднано до двадцять другого чиказького, але я вийшла у Клівленді, а чиказький повертався занадто пізно, тому не захотіла його чекати. Наступна була «Комета», і я сіла на неї. А в спальних вагонах вільних місць не було.

Кондуктор похитав головою:

— Ваш брат навряд чи їхав би в загальному вагоні.

Вона засміялася:

— Ваша правда.

Люди біля паротяга проводили її поглядами. Там був і юний мастильник.

— Хто це? — запитав, указуючи на неї.

— Господиня «Таґґарт Трансконтиненталь», — шанобливо відповів машиніст. — Віце-президент компанії.

Коли потяг із поштовхом рушив, а паровозний гудок стих, розсіявшись над полями, вона сиділа біля вікна, курячи чергову цигарку, і думала: «Все розвалюється на шматки: тут і по всій країні. Можна очікувати будь-чого, будь-де і будь-коли». Але не відчувала роздратування чи тривоги. В неї не було на це часу.

Це буде лише одне з багатьох питань, яке слід уладнати. Вона знала, що начальник відділення фірми в Огайо — ні риба, ні м’ясо; що він просто друг Джеймса Таґґарта. Вона тільки тому досі не наполягла, щоб його виставили, бо не мала кого призначити на ту посаду. Хоч як це дивно, знайти хороших працівників стало дуже важко. «Але хай там як, — подумала вона, — його слід здихатися». І віддати посаду Оуену Келлоґу, молодому інженерові, який блискуче показав себе як помічник менеджера вокзалу «Таґґарт» у Нью-Йорку. Власне, сам тим вокзалом і керував (певний час вона спостерігала за його роботою). Мов затятий шукач діамантів, вона вистерігала зблиски обдарованості на безперспективних пустирищах. Келлоґ поки що замолодий для начальника відділення, і вона хотіла ще рік почекати, але часу вже не було. Повернувшись, мусить негайно з ним поговорити.

Ледь помітна з вікна смужка землі тепер бігла швидше, зливаючись у сірий потік. Крізь юрмища сухих розрахунків у голові вона зауважила, що її час на почуття вже вичерпано; настала непримиренна і бентежна пора вчинків.

* * *

Повітря розрізав свист, і Даґні Таґґарт випросталась у кріслі, — це «Комета» влетіла в тунель вокзалу «Таґґарт» під Нью-Йорком. Коли поїзд заїжджав під землю, її завжди проймали рішучість, надія і приховане хвилювання. Так, ніби звичне існування було лише невиразною, недоладно розцяцькованою фотографією, яка кількома різкими рухами пензля перетворювалася на ескіз, що робив зображення ясним, важливим і вартісним.

За шибкою мчали стіни тунелю: голий бетон, оповитий павутинням кабелю та дротів, мережа колій, що губилася в чорних норах, звідки зеленими та червоними краплями блимали далекі семафори. Тут ніщо не розбавляло натури, тому залишалося тільки милуватися чистотою мети і раціональністю її творців. Даґні уявила будівлю компанії «Таґґарт», що, рвучись до неба, нависала зараз у неї над головою, і подумала: «Це коріння будинку, порожнисте коріння, що в’ється під землею, годуючи місто».

Коли потяг зупинився, і вона відчула під ногами бетон залізничної платформи, її охопило піднесення, легкість і бажання діяти.

Пришвидшила крок, ніби це могло надати форму її емоціям. А за кілька секунд усвідомила, що насвистує музику, тему «П’ятого концерту» Гейлі. Раптом відчула чийсь погляд і обернулася. Неподалік стояв молодий мастильник і пильно на неї дивився.

Вона сиділа на бильці просторого крісла обличчям до столу Джеймса Таґґарта, з-під розстібнутого пальта визирав пожмаканий дорожній костюм. Едді Віллерс, вряди-годи щось занотовуючи, примостився в протилежному кутку кімнати. Головним обов’язком спеціального помічника віце-президента було убезпечити Даґні від марно згаяного часу. Вона завжди просила його бути присутнім за подібних розмов, щоб згодом не виникало потреби щось додатково пояснювати. Джеймс Таґґарт сидів за столом, втягнувши голову в плечі.

— Лінія «Ріо-Норте» перевершила всі мої найгірші підозри, — сказала вона. — Від початку і до кінця — це звалище брухту. Але ми мусимо її врятувати.

— Безперечно, — мовив Джеймс Таґґарт.

— Частину рейок можна врятувати, але небагато і ненадовго. Ми прокладемо нову колію в горах, починаючи з Колорадо. За два місяці в нас будуть нові рейки.

— Але ж Оррен Бойл сказав, що…

— Я замовила рейки в «Сталі Ріардена».

З боку Едді Віллерса долинуло уривчасте зітхання, яке свідчило, що він мало не вдавився на радощах.

Джеймс Таґґарт відповів не одразу.

— Даґні, може, ти нарешті сядеш по-людському в крісло? — пробурчав вимогливо. — Ніхто не проводить так нарад.

— Я проводжу.

Вона чекала. Уникаючи її погляду, Джеймс уточнив:

— Ти сказала, що замовила рейки в Ріардена?

— Учора ввечері. Телефоном із Клівленда.

— Але рада тебе не уповноважувала. Ти навіть зі мною не порадилась.

Вона нахилилась над його столом, підняла з телефону слухавку і простягнула братові.

— Подзвони Ріардену і скасуй замовлення.

Джеймс Таґґарт відкинувся в кріслі.

— Я цього не казав, — відповів він злісно. — Йшлося не про це.

— Отже, ти згоден?

— Цього я теж не казав.

Вона обернулася.

— Едді, накажи підготувати контракт зі «Сталлю Ріардена». Джим його підпише, — вона витягла з кишені м’ятий клаптик паперу і передала Едді. — Тут усі цифри та умови.

Таґґарт пробурмотів:

— Але ж рада ще не …

— Рада тут ні до чого. Вони уповноважили тебе купити рейки більш як рік тому. А в кого їх купувати, вирішуєш ти.

— Сумніваюсь, що варто приймати таке рішення, не надавши раді можливості висловити власну думку. Не розумію, чого я маю брати цю відповідальність на себе.

— Відповідаю за це я.

— А як щодо витрат, які…

— Ріарден вимагає менше за «Асоціацію Сталі» Оррена Бойла.

— Що ж тоді робити з Бойлом?

— Я розірвала угоду. Ми мали право скасувати контракт іще півроку тому.

— Коли ти це зробила?

— Вчора.

— Але ж він не подзвонив, щоб я підтвердив…

– І не подзвонить.

Таґґарт сидів, втупившись у свій стіл. Даґні було цікаво, чому йому так не хочеться співпрацювати з Ріарденом, і чому ця нехіть набуває таких дивних і нерішучих рис. Компанія «Сталь Ріардена» роками була основним постачальником для «Таґґарт Трансконтиненталь», — відтоді, як у Ріардена запалала перша піч, а їхній батько очолював залізницю. За десть років більшість їхніх рейок поставляла саме ця компанія. У країні було не надто багато фірм, які чітко дотримувалися домовленостей і зобов’язань. «Сталь Ріардена» була однією з них.

«Якби я збожеволіла, — подумала Даґні, — то вирішила б, що брат терпіти не міг працювати з Ріарденом саме через те, що він занадто ретельно дотримувався домовленостей».

Але вона відкинула цю думку, яка, вочевидь, виходила за межі здорового глузду.

— Це нечесно, — мовив Джеймс Таґґарт.

— Що нечесно?

— Що ми всі свої замовлення віддаємо Ріардену. Як на мене, варто дати шанс іще комусь. Ми не потрібні Ріардену — у нього і так великий бізнес. Ми маємо допомогти дрібнішим підприємствам. Інакше ми просто потураємо монополії.

— Джиме, не мели дурниць.

— Чому ми все і завжди маємо замовляти лише в Ріардена?

— Бо він завжди все виконує.

— Мені не подобається Генрі Ріарден.

— А мені подобається. Хоча яке це має значення? Нам потрібні рейки, і лише він може нам їх дати.

— Слід і людей брати до уваги, ти геть цього не враховуєш.

— Джиме, йдеться про порятунок залізниці.

— Авжеж-авжеж, звісно, але ти все одно аніскільки не зважаєш на людей.

— Так, не зважаю.

— Якщо ми дамо Ріардену таке величезне замовлення на сталеві рейки…

— Вони будуть не сталеві. Вони будуть із ріарден-металу.

Даґні завжди намагалася контролювати емоції, але цього разу не втрималася. Побачивши Таґґартів вираз обличчя, вона розреготалася.

Ріарден-металом був новий сплав, винайдений Ріарденом після десяти років експериментів. На ринку він з’явився нещодавно, але покупців та замовлень на нього не було.

Таґґарта спантеличив раптовий перехід від сміху до звичного, холодного і різкого тону Даґні:

— Облиш, Джиме. Я знаю все, що ти можеш сказати. Мовляв, досі ніхто й ніколи його не використовував, ніхто не схвалює нового металу, ніхто в ньому не зацікавлений, ніхто його не хоче. І попри це, наші рейки таки буде виготовлено з ріарден-металу.

— Але… — промимрив Таґґарт. — Але його таки справді ніхто ніколи не використовував!

Задоволено спостерігав, як сестрі аж заціпило від люті. Йому подобалося спостерігати сплеск чужих почуттів. Вони скидалися на червоні ліхтарі вздовж темних закапелків чиєїсь особистості, оголюючи вразливі місця. Але як людину могли охопити аж такі емоції через, даруйте, металевий сплав? — для нього це було незбагненно; так, він справді зробив певне відкриття. Але скористатися ним поки що не міг.

— Найкращі фахівці в царині металургії, — продовжив він, — одностайно скептично ставляться до ріарден-металу. Вони стверджують…

— Облиш, Джиме.

— А на чию думку ти покладалася?

— Мене не цікавлять сторонні думки.

— То чим же ти керувалася?

— Міркуваннями.

– І чиї ж то міркування?

— Власні.

— З ким ти радилась щодо цього?

— Ні з ким.

— Так що ж ти, в біса, знаєш про ріарден-метал?

— Те, що це — найвидатніший здобуток нашого ринку.

— Чому?

— Бо він міцніший за сталь, дешевший за сталь, і рейки з нього довговічніші за будь-який знаний досі метал.

— Але як це довести?

— Джиме, в коледжі я вчилася на інженера. І коли я щось бачу, то розумію причину.

– І що ти бачила?

— Формулу Ріардена і тести, які він мені показав.

— Але якщо вони такі хороші, хтось би вже скористався металом, а цього не сталося, — він помітив, що сестра ось-ось знову вибухне, і квапливо продовжив. — Як ти можеш гарантувати його якість? Як можеш бути така впевнена? Як можеш вирішувати це одноосібно?

— Хтось же мусить це вирішувати, Джиме. Як думаєш, хто?

— Я не розумію, чому ми маємо бути перші. Я геть цього не розумію.

— Ти хочеш урятувати гілку «Ріо-Норте» чи ні? — він промовчав. — Якби залізниця могла собі це дозволити, я би здерла на ній кожну рейку і замінила б на ріарден-метал. Міняти потрібно всі колії. Вони довго не протримаються. Але ми не можемо собі цього дозволити. Спершу маємо виборсатися з ями. Ти хочеш цього чи ні?

— Ми й досі найкраща залізниця країни. В решти значно гірше становище.

— Хочеш, щоб ми лишилися в цій ямі?

— Я цього не казав! Чому ти завжди все спрощуєш? І якщо ти так переймаєшся грошима, я не розумію, нащо викидати їх на «Ріо-Норте», коли «Фенікс-Дюранґо» нахабно пограбував нас, переманивши всіх клієнтів. Навіщо витрачати гроші, коли ми геть беззахисні перед конкурентом, який знищить наші інвестиції?

— Бо «Фенікс-Дюранґо» — чудова компанія, але «Ріо-Норте» я збираюся зробити ще кращою. Якщо треба буде, я знищу «Фенікс», хоча навряд чи виникне така потреба, адже в Колорадо достатньо місця, щоб добряче могли заробити дві чи й три залізниці. І я б заклала всі колії, щоб прокласти гілки у кожен район навколо родовища Елліса Ваятта.

— Мене нудить від цього імені.

Таґґарту не сподобалось, як очі Даґні, завмерши на мить, ворухнулися і знову втупилися в нього.

— Я не бачу потреби діяти негайно, — ображено мовив він. — Та й, зрештою, що такого тривожного в теперішньому становищі «Таґґарт Трансконтиненталь»?

— Твоя політика, Джиме.

— Яка політика?

— По-перше, тринадцятимісячний експеримент із «Асоціацією Сталі», а по-друге, твоя мексиканська катастрофа.

— Рада схвалила контракт із «Асоціацією Сталі», — квапливо виправдовувався він, — а також проголосувала за будівництво лінії «Сан-Себастьян». Крім того, гадки не маю, чому ти називаєш її катастрофою.

— Тому що мексиканський уряд у будь-який момент готовий націоналізувати твою лінію.

— Брехня! — він готовий був от-от зірватися на крик. — Це ганебні плітки! Маючи надійні зв’язки в уряді, я…

— Джиме, не показуй свого страху, — презирливо мовила Даґні.

Він промовчав.

— Панікувати немає сенсу. Все, що ми можемо зробити, — це пом’якшити удар. Сорок мільйонів доларів — втрата, від якої ми не швидко оговтаємося. Але «Таґґарт Трансконтиненталь» подолав чимало чорних смуг. Я подбаю, щоб подужав і цю.

— Я відмовляюся, я категорично відмовляюся навіть обговорювати ймовірність націоналізації лінії «Сан-Себастьян»!

— Добре. Не обговорюй.

Даґні замовкла. І він сказав, ретельно добираючи слова:

— Не розумію, чому ти так прагнеш дати шанс Еллісу Ваятту, і водночас хочеш позбавити перспективи розвитку всю країну?

— Елліс Ваятт нікого не просить давати йому шанс. Я в бізнесі не на те, щоб обдаровувати когось можливостями. Я керую залізницею.

— Як на мене, це надзвичайно вузький погляд. Чому ми маємо допомагати одній людині замість цілої нації?

— Я не зацікавлена комусь допомагати. Я хочу заробляти гроші.

— Це негідно. Егоїстична жага збагачення — вчорашній день. Усі знають, що інтереси суспільства мають бути вищі за інтереси бізнесу, який…

— Джиме, скільки ще ти ухилятимешся від рішення?

— Якого рішення?

— Щодо замовлення на ріарден-метал.

Таґґарт не відповів. Він мовчки вивчав сестру. Струнке тіло, що готове було впасти від утоми, підтримувала рівна і чітка лінія плечей, а самі плечі опиралася винятково на силу волі, виплекану усвідомленням власної правди. Небагатьом подобалося її обличчя — воно було занадто холодне, очі — занадто пильні та суворі; ніщо не могло пом’якшити їхнього погляду. Стрункі, мов точені, ноги, що звисали з бильця крісла, дратували Таґґарта, бо аж ніяк не поєднувалися з її нежіночним образом.

Даґні Таґґарт вичікувала, тому він змушений був запитати:

— То ти замовила їх — ні сіло ні впало, — по телефону?

— Я вирішила ще півроку тому. Чекала, поки Генк Ріарден запустить виробництво.

— Не називай його Генком. Це вульгарно.

— Його всі так називають. Не з’їжджай із теми.

— Чому ти подзвонила йому саме вчора?

— Бо не могла подзвонити раніше.

— Чому не почекала, поки повернешся в Нью-Йорк, і тут…

— Бо я побачила колію «Ріо-Норте».

— Що ж, я мушу все обміркувати, поставити питання на розгляд перед правлінням, проконсультуватися з найкращими…

— Немає часу.

— Ти позбавляєш мені можливості зосередитися, сформувати думку…

— Твоя думка мене не цікавить. Я не збираюся сперечатися з тобою, твоїм правлінням чи з твоїми професорами. У тебе є вибір, і ти зробиш його просто зараз. Скажи «так» або «ні».

— Це безглуздо, свавільно і деспотично…

— Так чи ні?

— Що з тобою? Ти все зводиш до «так» або «ні». В житті немає нічого однозначного.

— Крім рейок. Або ми їх купуємо, або ні.

Вона чекала. Таґґарт мовчав.

— То як? — спитала вона.

— Ти береш на себе відповідальність за це?

— Беру.

— Вперед, — кинув він і хапливо додав: — Але на власний ризик. Я не скасовуватиму твоєї угоди з Ріарденом, але й не захищатиму її на засіданні правління.

— Як знаєш.

Даґні зібралась іти. Таґґарт нахилився над столом, вочевидь, не бажаючи такого фіналу розмови.

— Ти ж розумієш, що це тривала процедура і самої лише розмови зі мною замало? — запитав він з надією. — Втілити це рішення не так уже й просто.

— Аякже, — мовила вона. — Надішлю тобі докладний звіт, який підготує Едді і який ти не читатимеш. Едді все зробить за тебе. Сьогодні я вирушаю у Філадельфію на зустріч із Ріарденом. Попереду в нас багато роботи.

І додала:

— Все просто, Джиме.

Даґні вже розвернулася до дверей, аж він знову заговорив, і, здавалося, слова його геть недоречні.

— Тобі все сходить із рук, бо в тебе щаслива вдача. Інші так не можуть.

— Не можуть що?

— Всі люди як люди. Вони чуйні. Вони не можуть присвятити все своє життя металам і двигунам. Тобі пощастило — в тебе немає жодних почуттів. І ніколи не було.

Вона глянула на нього, і здивування в її темно-сірих очах поволі змінила незворушність, а потім виник невластивий і дивний для неї вираз утоми. До того ж відбивалося в них дещо значно більше, ніж могла вмістити в себе ця мить.

— Так, Джиме, — мовила стиха. — Я ніколи нічого не відчувала.

Едді Віллерс провів Даґні в її кабінет. Щоразу, коли вона поверталася, він відчував, як світ чіткішає, простішає і стає цілком стерпний; напади безпричинної непевності відступали. Він був єдиною людиною, яка вважала цілком природнім перебування Даґні — жінки — на посаді виконавчого віце-президента величезної залізниці. Десятирічною дівчинкою вона сказала йому, що колись керуватиме залізницею сама. І зараз цей — уже доконаний — факт дивував його аж ніяк не більше, ніж ота давня обіцянка на лісовій галявині.

Коли вони зайшли в кабінет, і Даґні сіла за стіл переглядати підготовлені для неї папери, він уже почувався, наче у власній машині, коли мотор заведено, а колеса готові рвонути вперед.

Коли збирався виходити, раптом згадав про ще одну справу:

— Оуен Келлоґ із відділу Терміналу просив призначити з тобою зустріч.

Даґні здивовано звела очі.

— Цікаво. Я саме збиралася його покликати. Скажи, нехай приходить. Він мені потрібен…

— Едді, — додала вона раптово, — але спершу попроси з’єднати мене з Аєрсом із компанії «Музичне видавництво Аєрса».

— З музичним видавництвом? — перепитав він.

— Так. Хочу дещо довідатися.

Коли ввічливо-нетерплячий голос містера Аєрса поцікавився, чим може прислужитися, вона запитала:

— Скажіть, чи написав Річард Гейлі новий концерт для фортепіано з оркестром, п’ятий?

— Міс Таґґарт, п’ятий концерт? Ні, звісно ж, не написав.

— Ви впевнені?

— Абсолютно, Міс Таґґарт. Він уже вісім років нічого не писав.

— То він іще живий?

— Авжеж. Хоча… Не можу стверджувати напевно, адже він цілком відійшов від публічного життя. Та якби він помер, ми б неодмінно про це дізналися.

— А якби він написав щось нове, ви б теж дізналися про це?

— Безперечно. До того ж, перші. Ми видавали всі його твори. Але він перестав писати.

— Ясно. Дуже вам дякую.

Коли Оуен Келлоґ увійшов у кабінет, Даґні втішилася, подивившись на нього. Було приємно, що вона правильно запам’ятала його зовнішність. Лицем він нагадував молодого мастильника в потязі, — обличчя людини, з якою вона готова була працювати.

— Сідайте, містере Келлоґ, — запросила, але він лишився стояти навпроти її столу.

— Міс Таґґарт, якось ви запитували, чи хочу я змінити своє службове становище, — мовив він. — Тому я прийшов просити про звільнення.

Вона чекала чого завгодно, лише не цього. За мить тихо запитала:

— Чому?

— З особистих причин.

— Вас не влаштовує ця робота?

— Ні.

— Запропонували кращі умови?

— Ні.

— На яку залізницю ви переходите?

— Я не збираюся працювати на залізниці, міс Таґґарт.

— Куди ж ви влаштовуєтеся?

— Поки що не вирішив.

Даґні Таґґарт дещо зніяковіло роздивлялася візитера. У виразі його обличчя не було анітрохи ворожості, він не відводив очей, відповідав просто: так, ніби не мав чого приховувати чи вдавати. Його обличчя було ввічливе та незворушне.

— То чому ж ви хочете звільнитися?

— З особистих причин.

— У вас проблеми зі здоров’ям?

— Ні.

— Переїжджаєте?

— Ні.

— Отримали спадок і можете не працювати?

— Ні.

— Ви збираєтеся взагалі працювати?

— Так.

— Але не хочете працювати в «Таґґарт Трансконтиненталь»?

— Не хочу.

— Отже, має бути якась причина такого рішення? Що сталося?

— Нічого не сталося, міс Таґґарт.

— Розкажіть усе, як є. Я повинна знати правду, бо маю на це право.

— Міс Таґґарт, ви повірите мені на слово?

— Так.

— Жодна людина, справа чи подія, пов’язані з моєю роботою тут, не стали причиною мого рішення.

— У вас немає конкретних скарг на «Таґґарт Трансконтинеталь»?

— Жодних.

— Можливо, почувши мою пропозицію, ви переглянете своє рішення.

— Вибачте, міс Таґґарт, я не можу.

— Чи дозволите мені все-таки озвучити пропозицію?

— Звісно, як забажаєте.

— Чи повірите, що я вирішила запропонувати вам певну посаду ще до того, як ви попросили про цю зустріч? Я хочу щоб ви знали.

— Я завжди вірю вам на слово, міс Таґґарт.

— Це посада керівника відділення в Огайо. Вона ваша, якщо хочете.

На обличчі Келлоґа не відбилося жодної реакції, ніби ці слова означали для нього не більше, ніж для дикуна, який ніколи не чув про залізницю.

— Я не хочу, міс Таґґарт, — відповів він.

За мить вона сказала напруженим голосом:

— Оуене, назвіть свої умови. Скажіть, скільки ви хочете заробляти. Ви потрібні мені. Я запропоную вам більше, ніж будь-яка інша залізниця.

— Я не збираюся працювати на залізницях.

— Я думала, вам подобається ця робота.

За всю розмову в нього вперше виник натяк на почуття: очі ледь розширилися і він тихо, але з якимось упертим притиском, відповів:

— Подобається.

— То скажіть, як мені вас втримати!? — Даґні сказала це так безпосередньо і щиро, що, схоже, таки достукалася до нього.

— Міс Таґґарт, мабуть, це не дуже чесно з мого боку — прийти до вас і сказати, що звільняюсь. Розумію, ви просили пояснити причину мого рішення, щоб мати змогу висунути зустрічну пропозицію. Тому моя присутність тут начебто свідчить про те, що я відкритий до співпраці. Насправді це не так. Я прийшов лише тому… Я просто хотів дотримати слова.

Ця невеличка пауза між словами, ніби раптовий спалах, дала їй зрозуміти, як багато значили для нього її інтерес та пропозиції. І що це рішення було нелегке.

— Невже немає нічого, що я можу вам запропонувати? — спитала Даґні.

— Нічого, міс Таґґарт. На жаль, нічого.

Він намірився іти. Вперше в житті Даґні відчула себе безпорадною і переможеною.

— Чому? — прошепотіла вона в простір.

Юнак зупинився, розправив плечі та всміхнувся, — він ніби ожив. Дивовижнішої усмішки вона ще ніколи не бачила. В ній була тиха радість, велике горе і безмежна гіркота. Він відповів:

— Хто такий Джон Ґолт?