Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність.

Розділ V Кульмінація д’Анконій

Коли Едді зайшов у кабінет, Даґні насамперед зауважила газету, міцно затиснуту в його руках. Перевела погляд на обличчя — напружене і спантеличене.

— Даґні, маєш трохи часу?

— Що сталось?

— Я знаю, ти не любиш говорити про нього. Але тут є дещо варте уваги.

Вона мовчки взяла газету.

У передовиці йшлося про націоналізовані Мексиканською Народною Республікою копальні. Урядова комісія з’ясувала, що «Рудням Сан-Себастьяну» — гріш ціна в базарний день, все однозначно і безнадійно. Нічогісінько не виправдовувало п’яти років праці та витрачених мільйонів. Попри ретельні гірничі роботи, нічого, крім порожніх порід, виявлено не було. Жалюгідні поклади міді не вартували зусиль на їхній видобуток. Не існувало не лише величезного родовища, а й щонайменших його ознак, здатних ввести в оману. Обурений мексиканський уряд зібрався на екстрене засідання; державні діячі вважають, що їх ошукано.

Едді не відводив від Даґні очей; прочитавши текст, вона й далі дивилася на газету. Він бачив, що їй лячно, хоча достоту не розумів природи цього страху.

Едді чекав. Даґні підвела голову і втупилася сконцентрованим поглядом кудись повз нього, немов намагалася розгледіти щось далеке і невидиме.

— Франциско — не йолоп, — стиха промовив Едді. — Хай би ким він був за своєю сутністю, хай би як тяжко знеславився — хоч причини цього я досі не розумію, — але він не дурень. Він нізащо не міг би так помилитися. Я геть нічого не розумію.

— А до мене починає доходити.

Даґні випросталася — рвучко, немов пружина, — аж дрож пробігся тілом:

— Зателефонуй у «Вейн-Фолкленд» і скажи цьому виродку, що я хочу з ним зустрітися.

— Даґні, — мовив він докірливо, — це ж Фріско д’Анконія.

— Був колись.

Пробиваючись крізь ранні сутінки міських вулиць, вона простувала до готелю «Вейн-Фалкленд». «Він сказав, що у будь-який зручний для тебе час…» — мовив Едді.

У вікнах, високо, аж під хмарами, спалахувало світло.

Хмаросяги скидалися на занедбані маяки, що подавали слабкі непевні сигнали в порожнє море, де вже не плавав жоден корабель.

Поодинокі сніжинки пухнастими пластівцями пролітали повз темні вітрини порожніх магазинів і танули у брудному місиві на тротуарі. Разок червоних ліхтарів намистом розтинав вулицю, зникаючи в тумані.

Даґні не розуміла, чому їй хотілося бігти; вона мала бігти, але не цією холодною вулицею, а вниз по зеленому схилу під палючим сонцем: на дорогу, що на околиці Гудзону, біля маєтку Таґґартів. Вона так бігла завжди, коли Едді кричав: «Це Фріско д’Анконія!» — і вони разом стрімголов мчали з пагорба до машини, що наближалася вздовж берега.

Він був єдиним гостем, чий приїзд ставав справжньою подією в їхньому дитинстві, найбільшою подією. Цей біг назустріч Фріско перетворювався на змагання між ними трьома. На узгір’ї, на півшляху від будинку до дороги, росла береза. Даґні та Едді намагалися добігти до дерева раніше, ніж до нього від дороги добіжить Франциско. І жодного разу вони не діставалися тієї берези першими. Франциско завжди перемагав їх. Він перемагав у всьому.

Його батьки приятелювали з Таґґартами. Фріско був їхнім єдиним сином, і батьки виховували його в різних куточках світу. Старший д’Анконія казав, що хоче привчити сина сприймати весь світ як свої майбутні володіння.

Даґні та Едді ніколи не знали, де він житиме взимку. Але щоліта суворий південно-американський вихователь привозив його на місяць у маєток Таґґартів.

Франциско вважав цілком природнім, що дітей Таґґартів обрано йому в компаньйони: вони були спадкові власники компанії «Таґґарт Трансконтиненталь», як і він — компанії «Мідь д’Анконії». «Ми — єдина аристократія, що лишилась у світі: фінансова аристократія…» — сказав він якось Даґні, коли йому було чотирнадцять років. «Це єдина істинна аристократія. Для тих, звісно, хто здатен зрозуміти, що це значить».

У нього була власна кастова система. З погляду Фріско, дітьми Таґґартів були не Джим і Даґні, а Даґні та Едді. Він рідко помічав Джимове існування. Якось Едді запитав:

— Франциско, ти належиш до найвищої знаті?

— Поки що ні, — відповів хлопчик. — Моя родина протрималася так довго лише тому, що нікому не було дозволено думати, що він народився д’Анконією; кожен мав заслужити це ім’я.

Ім’я своє він промовляв так, наче саме його звучання здатне було перетворити співрозмовника на шляхтича.

Себастьян д’Анконія, його пращур, покинув батьківщину багато століть тому, коли Іспанія була найпотужнішою країною світу, а сам Себастьян належав до найгордовитіших її родів. Він утік, бо Великий інквізитор не схвалював його способу мислення і, під час однієї з придворних учт, запропонував змінити хід думок. Себастьян д’Анконія виплеснув вино зі свого келиха просто в обличчя переслідувачу єресі, але встиг забратися із замку. Покинувши статки, маєтки, мармуровий палац і кохану дівчину, відплив у Новий Світ.

Першим його маєтком в Аргентині стала дерев’яна халабуда в узгір’ї Анд. Себастьян д’Анконія шукав мідне родовище своєї першої копальні, а на дверях халупи, відбиваючи сонячне проміння, маяком сяяв срібний родинний герб д’Анконій. Багато років він промахав кайлом, трощачи від світання до смеркання каміння. Йому допомагали кілька вишкребків — дезертири, утікачі-каторжани та голодні індіанці.

Через п’ятнадцять років після втечі з Іспанії Себастьян д’Анконія послав по свою кохану. Вона чекала його. Прибувши до підніжжя Анд, вона побачила срібний герб над входом у мармуровий палац, сади величного маєтку та гори, порізані ямами з червоною рудою. Від переніс її на руках через поріг до свого дому, і здавався молодшим, ніж був за останньої зустрічі.

— Наші з тобою предки, — сказав був Франциско Даґні, — точно заприятелювали б.

Усе своє дитинство Даґні жила майбутнім — у світі, який вона сподівалась знайти, і в якому їй би не випадало відчувати презирство чи нудьгу. Але один місяць кожного року вона була вільною. Один місяць на рік вона жила сьогоднішнім днем. Коли дівчинка бігла схилом униз, назустріч Франциско д’Анконії, здавалося, що вона тікає з в’язниці.

— Привіт, Чушко!

— Привіт, Фріско!

Прізвиська обом не сподобалися. Вона обурено запитала:

— Що це ти вигадав?

— Якщо не знаєш, чушка — це злиток міді, — пояснив хлопчик.

– І де це ти почув? — спитала вона.

— Від одного добродія на Таґґартівській чавунці.

Франциско знав п’ять мов і англійською розмовляв без акценту, навмисно розбавляючи чисту літературну мову простолюдними слівцями. Даґні помстилася йому прізвиськом Фріско. Він сприкрено засміявся:

— Якщо вам, варварам, так кортить спаплюжити ім’я свого великого міста, давши його мені, то нічого не вийде.

Втім, невдовзі вони обоє звикли до прізвиськ.

Все почалося другого їхнього спільного літа, коли йому було дванадцять, а їй десять. Того року Франциско заходився щоранку бозна-куди зникати. Вдосвіта він сідав на свій велосипед, а повертався таким собі чемнятком-невиннятком, аж перед ланчем, до накритого на терасі білого, в кришталі, столу. Коли Даґні та Едді намагалися щось випитати, він лише сміявся. Одного разу вони подалися за ним у холодну передранкову мряку, але швидко полишили цю справу. Неможливо було його знайти, якщо він сам цього не хотів.

Невдовзі місіс Таґґарт почала хвилюватись і нарешті таки з’ясувала, в чому річ. Жінка ніколи так і не зрозуміла, як хлопцеві вдалося обійти закони, що забороняли експлуатацію дитячої праці, але вона виявила, що він працює. Неофіційно домовившись із диспетчером, Франциско влаштувався розсильним на пункті розподілу в «Таґґарт Трансконтиненталь», за п’ятнадцять кілометрів від їхнього літнього будиночка. Побачивши місіс Таґґарт власною персоною, диспетчер заціпенів. Він не знав, що його посильний був гостем у маєтку Таґґартів. Місцеві залізничники знали хлопця як Френкі, а місіс не вважала за потрібне назвати його повне ім’я.

Вона лише пояснила, що малий працював без дозволу батьків і наказала негайно його звільнити. Диспетчеру було шкода втрачати тямовитого працівника. За його словами, такого хорошого посильного він ніколи досі не мав.

— Я не хотів би втрачати його. Може, вдасться домовитися з його батьками? — запропонував він.

— Навряд, — знесилено відповіла місіс Таґґарт.

— Франциско, — спитала вона вдома, — що скаже твій батько, коли дізнається?

— Він запитає, чи добре я виконував свою роботу. Інше його не цікавить.

— Облиш, я серйозно.

Франциско дивився на неї з шанобливістю, успадкованою від багатьох поколінь предків, із ввічливістю, викристалізуваною століттями салонного виховання. Але в його очах було щось геть далеке від правил хорошого тону.

— Минулої зими, — відповів він, — я влаштувався юнгою на пароплав, що перевозить нашу мідь. Батько шукав мене три місяці, та коли я повернувся, це було єдине, про що він запитав.

— Так от як ти зимуєш? — єхидно мовив Джим Таґґарт, посміхнувшись із відчуттям власної переваги, як тріумфатор.

— Це було минулої зими, — люб’язно і невимушено відповів Франциско, — а позаторік я зимував у Мадриді, в домі Герцога Альби.

— Чому ти хотів працювати на залізниці? — поцікавилася Даґні.

Вони стояли і дивились одне на одного. Вона — захоплено, він — насмішкувато, хоча й незлостиво. Але це не було збиткування — радше привітний сміх.

— Хотів знати, як це воно… І щоб потім сказати, що я встиг попрацювати на «Таґґарт Трансконтиненталь» іще раніше за тебе.

Даґні та Едді гайнували свої зими, намагаючись здобути нові навички, щоб приголомшити Франциско і бодай раз у чомусь його перевершити. Але це їм так і не вдалось. Якось вони показали, як вдаряти биткою по м’ячу — він ніколи досі не грав у бейсбол. Франциско поспостерігав за ними кілька хвилин, а потім сказав:

— Здається, я зрозумів ідею. Дайте-но спробувати.

Він узяв битку і запустив м’яч аж за дубки в кінці поля.

Якось Джиму на день народження подарували моторний човен. Усі вони стояли на причалі. Ніхто з них ніколи досі не керував моторником. Білосніжний кулеподібний катерець незграбно вихилявся по воді, утворюючи мляву хвилю; мотор задихався, немов від гикавки, а інструктор, сидячи біля Джима, тільки те й робив, що виривав у нього з рук кермо. З якогось дива Джим раптом крикнув до Франциско:

— Думаєш, ти зможеш краще?

— Зможу.

— Спробуй!

Коли човен причалив, і два його пасажири зійшли на берег, Франциско прослизнув за кермо.

— Хвилинку, — звернувся до інструктора, який залишився на березі. — Дозвольте мені глянути, що до чого.

Чоловік не встиг і поворухнутися, а човен уже стрілою мчав до середини річки; перш ніж вони щось зрозуміли, він уже зник у іскристій далечіні. Даґні встигла зафіксувати для себе три речі: кільватер, протяжне гудіння мотору та обраний напрямок.

Вона зауважила дивний вираз батькового обличчя, коли він дивився вслід катерку. Він нічого не сказав, просто стояв і дивився. Даґні вже бачила батька таким. Це було, коли він перевіряв складну система шківів, яку побудував дванадцятирічний Франциско, щоб зробити ліфт на верхівку скелі, з якої вчив Даґні та Едді пірнати в Гудзон. Аркуші з обрахунками були розкидані по землі. Батько почав їх роздивлятися, а потім запитав:

— Франциско, скільки років ти вивчав алгебру?

— Два роки.

— Хто тебе навчив цього?

— А, це я сам докумекав.

Вона не знала, що на зіжмаканих папірцях, які тримав у руках її батько, було самостійно складене диференційне рівняння.

Нащадки Себастьяна д’Анконії були безперервною лінією старших синів, котрі знали, як жити з таким ім’ям. За родинною традицією, ганьбою для д’Анконії було, коли чоловік помирав, залишаючи синові менший спадок, ніж дістався йому самому від батька. Досі жодне покоління д’Анконій не зазнавало такої ганьби. Згідно з аргентинською легендою, рука д’Анконії мала чудотворну силу святих, коли йшлося не про дар зцілювати, а про хист заробляти.

Усі д’Анконії були надзвичайно здібні. Але жоден із них не міг дорівнятися до того, ким обіцяв стати Франциско. Здавалося, що століття просіяли сімейні якості через дрібне сито, пропустивши зайве, несуттєве, слабке, і залишивши лише чисту обдарованість; немов через випадкову забаганку єство цього хлопчика позбулося всього дрібного, всіх непотрібних домішок.

Франциско міг зробити все, за що брався, до того ж, краще за інших і без зусиль. Водночас не вмів ні хвалитися, ні з кимось себе порівнювати. Він не думав: «Я можу це зробити краще за тебе», а просто: «Я можу це зробити». І коли вже за щось брався, то виконував це бездоганно.

Байдуже, яку дисципліну належало йому опанувати згідно з вимогливими батьковими планами, — Франциско робив це завиграшки. Батько обожнював сина, хоча ніколи цього не показував, як приховував і гордість за те, що йому випало виховувати найяскравішого представника і без того блискучої сімейної лінії.

Казали, що Франциско — кульмінація роду д’Анконій.

— Не знаю, який девіз на родинному гербі д’Анконій, — зауважила якось місіс Таґґарт, — але я впевнена, що Франциско скоротить його до єдиного слова: «Навіщо?»

Це було найперше запитання, яке він ставив перед будь-якою запропонованою йому справою, і палець об палець не вдарив би, не знайшовши вагомого обґрунтування для дій. Того літнього місяця він літав скрізь, мов ракета, та коли його вдавалося перехопити в польоті й запитати: «Навіщо?», — він міг означити мету кожного пережитого моменту. Неможливими для нього були дві речі: стояти на місці та рухатися без цілі.

«Дізнаймося…» — так він мотивував Даґні та Едді на свою чергову ініціативу. Або: «Зробімо це». Якось інакше він не вмів розважатися.

— Я можу це зробити, — казав він, учепившись за схил кручі й забиваючи в скелю металеві клинці в процесі створення підйомника.

У його рухах відчувалася вправність майстра, кров непомітно скрапала з-під пов’язки на зап’ясті. «Ні, ми не можемо по черзі, Едді, ти ще замалий, щоб тримати молот. Краще розчисть мені дорогу від цього бадилля, а я зроблю решту… Яка кров? А, це? То я вчора трохи порізався. Даґні, принеси мені з будинку чистий бинт».

Джим спостерігав за ними. Вони не займали його, але часто бачили, як хлопець стояв неподалік, спостерігаючи за Франциско з якоюсь дивною увагою.

У присутності Франциско він переважно мовчав. Але потім підловлював Даґні й брався її доймати, глузливо шкірячись:

— Облиш свій гонор, не прикидайся залізною леді з самостійним розумом! Ти ганчірка, безхребетна істота. Огидно бачити тебе на побігеньках у цього марнославного пройдисвіта. Він крутить тобою, мов циган сонцем. Ти геть себе не поважаєш. Варто йому пальцем повести, як ти вже біжиш йому догоджати. І як це ти йому досі черевиків не чистиш?

— Бо він не наказував, — відрубала Даґні.

Франциско міг виграти в будь-яку гру, перемогти в будь-якому змаганні. Та він ніколи не брав участі в конкурсах. Він міг би очолити заміський юнацький клуб, але й на гарматний постріл не підходив до їхнього приміщення, ігноруючи нетерплячі спроби залучити славетного спадкоємця до своїх лав. Даґні та Едді були єдині його друзі, яким, до речі, було невтямки, хто кому належить — вони йому чи він їм. Але діти цим не переймалися, бо, хай там як, були безмежно щасливі разом.

Щоранку вони втрьох вирушали на пошуки пригод. Одного разу літній професор літератури, приятель пана Таґґарта, побачив дітей на подвір’ї лахмітника: сидячи на горі брухту, вони розбирали каркас автомобіля. Він зупинився, похитав головою і звернувся до Франциско:

— Юначе, людині вашого суспільного становища годилось би не длубатися на смітниках, а сидіти в бібліотеках, вивчаючи світову культуру.

— А що я, по-вашому, роблю? — здивувався Франциско.

Поблизу не було заводів, тому Франциско підбурив Даґні та Едді їздити зайцями на Таґґартівських потягах до віддалених міст, де вони, повиснувши на огорожах фабричних подвір’їв чи видершись на підвіконня, спостерігали за роботою верстатів так само захоплено, як решта дітей дивилися фільми.

— Коли я керуватиму «Таґґарт Трансконтиненталь…» — починала розмову Даґні.

— Коли я очолю «Мідь д’Анконій…» — казав Франциско.

Їм нічого не треба було пояснювати одне одному. Вони мали мету і знали, як її досягнути.

Час од часу їх ловили залізничні кондуктори і начальник станції за кількасот кілометрів телефонував місіс Таґґарт:

— У нас тут трійко юних волоцюг, які стверджують, що вони…

— Справді, — втомлено відповідала місіс Таґґарт, — так і є. Відправте їх, будь ласка, додому.

— Франциско, — спитав якось Едді, коли вони стояли біля колій однієї зі станцій «Таґґарт Трансконтиненталь», — ти побував майже скрізь. Що найважливіше у світі?

— Оце, — Франциско вказав на емблему ТТ на локомотиві і додав: — Хотів би я зустріти Ната Таґґарта.

Упіймавши погляд Даґні, він не став продовжувати. Але за кілька хвилин, коли вони йшли вузькою і вологою лісовою стежиною між пелехатої папороті, він сказав:

— Даґні, я завжди схиляюсь перед чужим гербом, я поважаю шляхетне походження. То хіба ж я не аристократ? Але мені начхати на замки, стіни яких замацані десятками поколінь, та на поїдених міллю єдинорогів. Герби сьогодення слід шукати на рекламних щитах і серед оголошень на сторінках популярних журналів.

— Ти про що? — не зрозумів Едді.

— Про торговельні марки, — пояснив він.

Того літа Франциско було п’ятнадцять. «Коли я керуватиму «Міддю д’Анконій»… Я вивчаю видобуток і мінералогію, бо маю бути готовий керувати компанією… Я вивчаю електротехніку, бо енергетичні компанії — найкращі клієнти «Міді д’Анконій»… Я збираюся вивчати філософію. Вона мені знадобиться, щоб захистити «Мідь д’Анконій»…

— Ти коли-небудь думаєш про щось, окрім «Міді д’Анконій»? — запитав його якось Джим.

— Ні.

— Як на мене, в світі є ще багато цікавого.

— Нехай тим переймаються інші.

— Хіба не егоїстично так думати?

— Егоїстично.

— Чого ти насправді прагнеш?

— Грошей.

— Хіба тобі їх бракує?

— Кожен із моїх предків протягом свого життя збільшував видобуток міді нашою компанією приблизно на десять відсотків. Я збираюся збільшити його вдвічі.

— Навіщо? — спитав Джим, передражнюючи Францисків голос.

— Померши, я збираюся вирушити на небо, хай хоч яке недосяжне воно буде, тому хочу мати змогу оплатити вартість вхідного квитка.

— Праведність — ціна вхідного квитка, — бундючно виголосив Джим.

— Саме про це мені і йдеться, Джеймсе. Хочу претендувати на найбільшу чесноту — бути чоловіком, який спромігся заробити гроші.

— Кожен пройдисвіт може заробити грошей.

— Джеймсе, колись ти усвідомиш, що кожне слово має свій зміст.

Франциско всміхнувся весело і насмішкувато. Дивлячись на них, Даґні раптом подумала, які ж вони різні. Обидва іронічно всміхалися. Але Франциско сміявся, бо за повсякденням бачив дещо величніше, а Джим сміявся, бо не хотів, щоб це величне існувало.

Цю властивість усмішки Франциско вона знову зауважила однієї ночі, коли вони втрьох сиділи в лісі при багатті. Полум’я оточувало їх світляним рухомим парканом, над яким здіймалися в небо жаринки догорілих гілок.

Їй здавалося, що за цим палахким парканом — лише чорна порожнеча, від якої перехоплює подих, бо вона натякає на щось трепетно-жадане, щось схоже на майбутнє. «Але майбутнє буде, — думала вона, — як усмішка Франциско, що в ній — ключ до розгадки прийдешнього». Водночас в його обличчі, осяяному язиками багаття під лапатими соснами, прочитувалася якась пересторога. І Даґні раптом відчувала несамовиту радість, таку нестерпно всеосяжну, що не вміщалася в слова. Вона глянула на Едді. Він теж дивився на Франциско, по-своєму поділяючи її почуття.

— Чому тобі подобається Франциско? — запитала вона його кілька тижнів по тому, як Франциско поїхав.

Едді розгубився; він ніколи не думав, що про таке можна запитувати.

— Бо він надійний, — відповів, подумавши.

Натомість Даґні сказала:

— А я в його присутності хвилююся і чекаю небезпеки.

Наступного літа Франциско виповнилося шістнадцять. Того дня вони вдвох видерлися на скелю над Гудзоном, пошматувавши шорти та сорочки. Вони стояли, вдивляючись у далечінь; подейкували, що в ясні дні звідти можна було побачити Нью-Йорк. Але вони бачили тільки марево, народжене світлом річки, неба та сонця.

Опершись коліньми на камінь, Даґні нахилилася вперед, намагаючись розгледіти бодай натяк на місто; вітер куйовдив їй волосся і колов очі. Озирнулась через плече, побачила, що Франциско дивиться не в далечінь, а на неї. Це був дивний погляд, зосереджений і серйозний. На мить вона завмерла, вчепившись руками за скелю. Його погляд нагадав Даґні про незручну позу, про плече, що визирало з-під подертої сорочки, про довгі подряпані й засмаглі ноги, що вперлися в камінь. Вона рвучко випросталася і відсунулася від хлопця. Відкинувши голову, глянула йому просто в очі, сповнені, як їй тоді здалося, осуду. Аж раптом, цілком несподівано для себе, грайливо запитала:

— Що тобі подобається в мені?

Він засміявся, а вона не знала, куди подітися від сорому і зніяковіння.

— Он що, — і він показав пальцем удалечінь, де виблискували рейки біля залізничної станції Таґґартів.

— То не моє, — розчаровано зітхнула дівчинка.

— Мені подобається те, що воно буде твоїм.

Даґні всміхнулась, визнаючи його чергову перемогу. Вона не розуміла, чого він так дивно на неї дивиться, але щось глибоко на споді підказало, що Франциско помітив якийсь незбагненний поки що зв’язок між її тілом і тим, що мало колись дати силу керувати цієї залізницею.

— Цікаво, чи вдасться нам побачити Нью-Йорк? — рвучко промовив хлопець, смикнув її за руку і, піднявши з каменя, підвів до краю кручі. Рука Даґні мимовільно притиснулася до нього; стоячи зовсім поруч, вона ногою відчувала сонячне тепло його шкіри. Вдивляючись у неозору далечінь, вони не бачили нічого, крім світлої мли.

Коли того літа Франциско поїхав, Даґні зрозуміла, що це схоже на перетин кордону їхнього дитинства; восени він мав вступити в коледж, а вона була наступна в черзі. Дівчину охоплювала нетерплячка, замішана на хвилюванні й остраху, ніби її приятель мав от-от зануритися у щось незнане; схоже вона відчувала багато років тому, спостерігаючи, як Франциско вперше стрибнув зі скелі в Гудзон і зник у чорній воді, а Даґні чекала, знаючи, що він ось-ось випірне, і настане її черга.

Вона відкинула страх. Будь-який ризик Франциско сприймав лише як чергову нагоду відзначитися; не існувало битв, які він міг би програти; не існувало ворогів, які могли б його здолати. А потім вона згадала почуту кілька років тому репліку; фраза була така дивна, що закарбувалася в пам’яті, хоч і здалася тоді нісенітницею. Слова пролунали від старого професора-математика, батькового приятеля, який лише один-єдиний раз відвідав їхній заміський будинок. Даґні сподобалось професорове обличчя, і вона дуже добре запам’ятала особливий смуток у його очах, коли того вечора, сидячи на ґанку в останніх променях надвечірнього сонця, він мовив, показуючи на постать Франциско у саду:

— Який вразливий хлопчик. Він занадто спраглий щастя. Що він робитиме в світі, де так мало підстав радіти?

Франциско вступив в один із найкращих навчальних закладів у світі, що його завчасно обрав для нього батько: Клівлендський університет імені Патріка Генрі.

Тієї зими він не гостював у них в Нью-Йорку, хоча їхати було лише добу, і — такого досі не траплялося — вони не писали одне одному. Але вона точно знала, що він приїде до них улітку.

Їй було тоді незбагненно лячно, і професорові слова знову і знову лунали в голові, ніби попередження, яке Даґні не могла витлумачити. Відкидала той страх; думки про Франциско дарували впевненість, що вона матиме в запасі принаймні один літній місяць, перш ніж настане оте таємниче майбутнє. Бо воно не належить людям, які її оточують зараз.

— Привіт, Чушко!

— Привіт, Фріско!

Тут, на пагорбі, побачивши його знову, вона раптом вловила суть світу, що об’єднував їх всупереч усім. Час немов зупинився; вона відчула, як вітер метляє навколо її колін бавовняну спідницю; як сонячне світло лягає на повіки, а потім — неймовірну полегкість, що тягла її кудись угору так сильно, аж, боячись злетіти, змушена була міцніше упертися сандалями в землю.

Це було ґвалтовне відчуття свободи та безпеки, бо вона збагнула, що нічого не знає про його життя, ніколи не знала і не хоче знати. Родини, звані вечері, школи, люди, які не мали мети, люди, які покірно тягнули свою лямку, — весь цей світ випадковостей не мав жоднісінького значення, бо не був їхнім світом. Вони з Франциско ніколи не обговорювали подій, які з ними відбувалися, а говорили лише про те, що думають і що мають зробити.

…Вона мовчки дивилася на нього, немов дослухаючись до внутрішнього голосу, який казав: «Не те, що є, а те, що ми зробимо… Нас із тобою неможливо зупинити… Пробач мені страх, хоч я і думала, що зможу тебе віддати; пробач вагання — ти їх ніколи не бачитимеш, — я більше не боятимусь за тебе».

Франциско теж якусь мить мовчки вдивлявся в її лице, і Даґні здалось, що то був не просто вітальний погляд після розлуки, а погляд людини, яка думала про неї кожного дня всього минулого року. Вона не знала напевне, адже це було миттєве невловиме враження, таке швидкоплинне, що вже за мить він озирнувся на березу і мовив у стилі їхньої дитячої гри:

– І коли вже ти навчишся бігати? Я завжди мушу на тебе чекати.

— То ти чекатимеш на мене? — весело запитала вона.

— Завжди, — серйозно відповів Франциско.

Піднімаючись схилом до будинку, він розмовляв з Едді, а вона тихо йшла поруч. Відчула, що між ними виникла певна стриманість, яка, хоч це й дивно, перетворювалася на близькість.

Нічого не розпитувала про університет, лише через кілька днів поцікавилася, чи йому там подобається:

— Зараз там викладають купу дурниць, — відповів він, — але кілька курсів лекцій мені подобаються.

— Багато нових друзів?

— Двоє.

Більше він їй нічого не казав.

Джим мав переходити на останній курс нью-йоркського коледжу. За час навчання він набув якоїсь тремтливої войовничості, ніби запопав нову зброю. Якось, ні сіло ні впало, він звернувся до Франциско тоном зобидженого праведника:

— Думаю, тепер, коли ти став студентом, варто навчитися сприймати бодай якісь ідеали. Пора забути егоїстичну жадобу і замислитися про соціальну відповідальність, адже всі успадковані мільйони не повинні задовольняти лише твоїх забаганок; їх тобі доручено заради нещасних і нужденних. Як на мене, людина, яка цього не усвідомлює, належить до найпаскудніших і найгниліших людських істот.

Франциско якнайґречніше відповів:

— Не розсудливо, Джеймсе, спекулювати сумнівними поглядами. Варто приберегти свої дошкульні викриття для співрозмовників, які цього справді потребують.

Коли вони відійшли, Дагні запитала:

— Невже на світі є багато людей, схожих на Джима?

Франциско розсміявся:

— Дуже багато.

– І тобі до них усе одно?

— Ні. Я з ними не спілкуюсь. А чому ти запитуєш?

— Думаю, вони небезпечні… в чомусь. Не знаю напевне.

— Боже милий, Даґні! Думаєш, я боятимусь таких типів, як Джеймс?

За кілька днів, гуляючи з ним лісом понад берегом річки, вона запитала:

— Франциско, який тип людей наймерзенніший?

— Люди без мети.

За прямими стовбурами дерев, як за парканом, ховався неосяжний сліпучий простір. У лісі було прохолодно й тіняво, але крони дерев ловили гарячі сріблясті відблиски від води. Даґні не розуміла, чому їй так подобається краєвид, якого вона досі ніколи не помічала; чому вона так насолоджується своїми рухами, тілом.

Вона не дивилася на Франциско. Ховаючи очі, інтенсивніше відчувала його присутність; наче світло, що відбивається від води, від нього віддзеркалювалося чіткіше усвідомлення самої себе.

— То ти вважаєш себе розумною? — спитав він.

— Я завжди так вважала, — відповіла вона зухвало, не обертаючись.

— Що ж, доведи це. Покажи, як високо ти піднімешся у «Таґґарт Трансконтиненталь». Байдуже, яка ти розумна. Сподіваюся, ти витиснеш із себе все, намагаючись досягнути ще більшого. І коли ти виснажишся, домігшись свого, я чекатиму, яку нову мету ти для себе обереш.

— Чому ти вважаєш, що я мушу тобі щось доводити?

— Ти справді хочеш почути відповідь?

— Ні, — прошепотіла вона, дивлячись на протилежний берег річки.

Франциско засміявся. А трохи згодом сказав:

— Даґні, в житті важить лише те, як добре ти виконуєш свою роботу. Решта залежатиме від цього. Це єдине мірило людського єства. Всі етичні принципи, що їх намагаються запхнути тобі в горлянку, — розмінна монета, підсунута шахраями, щоб обібрати людей, вкрасти їхні чесноти. Єдина система моралі, золотий стандарт — це принцип компетентності. Коли ти виростеш, то зрозумієш, про що мені йдеться.

— Я це вже розумію. Але… Франциско, чому крім нас із тобою, ніхто цього не знає?

— А яке тобі діло до інших?

— Бо я хочу все розуміти, але в людях є дещо таке, чого не можу збагнути.

— Що?

— Хоч мені було байдуже до того, але в школі я завжди була непопулярна. А зараз я, здається, зрозуміла причину. І ця причина просто неймовірна. Люди не люблять мене не тому, що я роблю щось погано, а тому, що все роблю добре. Їм не подобається, що в мене найкращі в класі оцінки; що, не докладаючи жодних зусиль, я отримую найвищі бали. Думаєш, щоб набути популярності, мені варто стати трієчницею?

Франциско зупинився, подивився на неї і дав ляпаса.

Усі почуття стислися в коротку мить, коли в єдиному вибуху емоцій земля похитнулась у неї під ногами. Даґні знала, що вбила би кожного, хто наважиться її вдарити; несамовита лють, яка накрила її, давала на це силу… Та водночас відчула скажене задоволення від того, що це зробив Франциско. Вона насолоджувалася тупим пекучим болем у щоці та смаком крові, що цівочкою стікала з куточка рота. Була щаслива, бо зрозуміла, що спонукало Франциско на цей вчинок. Зрозуміла в ньому і в собі.

Вона вперлася ногами в землю, щоб погамувати запаморочення, а потім насмішкувато подивилася в очі Франциско, усвідомлюючи в собі якусь нову силу, почуваючись йому рівнею; переможно всміхнулася і запитала:

— Невже я завдала тобі аж такого болю?

Франциско приголомшило її запитання і геть недитяча усмішка:

— Так. Якщо це тебе тішить.

— Тішить.

— Ніколи більше не кажи такого. Не жартуй так.

— Не будь дурнем. Чому ти раптом подумав, що мені захочеться популярності?

— Коли ти виростеш, то зрозумієш, яку жахливу дурницю змолола.

— Я це вже розумію.

Він дістав хустинку і намочив її в річці:

– Іди сюди.

Засміявшись, вона на крок відступила:

— Е, ні. Сподіваюся, щоку страшенно рознесе. Мені подобається.

Він пильно на неї подивився, а потім повагом і дуже щиро промовив:

— Даґні, ти прекрасна.

— Я думала, ти завжди так вважав, — недбало і трохи зверхньо кинула вона.

Прийшовши додому, вона сказала матері, що розбила губу об камінь. Це була перша в її житті брехня. Вона збрехала не для того, щоб захистити Франциско; їй чомусь здавалося, що ця пригода — занадто важлива таємниця, щоб ділитися нею.

Коли Франциско приїхав наступного разу, їй уже виповнилося шістнадцять. Вона почала бігти по схилу йому назустріч, але раптом спинилася. Він це побачив, і теж зупинився. Вони трохи постояли, роздивляючись одне одного звіддалік, а потім він повільно рушив до неї.

Коли він підійшов, вона цнотливо всміхалася, наче й забула про колишнє змагання:

— Можливо, тобі буде цікаво знати, — мовила вона, — що я отримала роботу на залізниці. Нічним диспетчером у Рокдейлі.

Він зареготав:

— Що ж, міс «Таґґарт Трансконтиненталь», почнемо перегони. Побачимо, хто кому зробить більше честі, ти — Нату Таґґарту, чи я — Себастьяну д’Анконії.

Тієї зими вона спростила своє життя до геометричного креслення: кілька прямих ліній між помешканням, інженерним коледжем у місті та — щоночі — роботою на станції у Рокдейлі, та замкнене коло її кімнати, вщерть набитої схемами двигунів, кресленнями сталевих конструкцій та залізничними розкладами.

Місіс Таґґарт здивовано і невесело спостерігала за дочкою. Вона могла пробачити їй усе, крім одного: Даґні не виявляла жодного інтересу до чоловіків, у неї були відсутні щонайменші романтичні пориви. Місіс Таґґарт не схвалювала крайнощів і, якби виникла потреба, готова була боротися з надмірністю протилежного характеру. Але стурбована мати впіймала себе на думці, що надужиття, до якого вдається її дочка, — значно гірше. Їй було соромно визнавати, що сімнадцятирічна донька не мала жодного залицяльника.

— Даґні та Франциско д’Анконія? — вона скорботно всміхалася на запитання своїх цікавих подруг. — О ні, це не роман. Це якийсь міжнародний промисловий картель. Здається, їх обох лише це і турбує.

Одного вечора місіс Таґґарт почула, як Джеймс у присутності гостей, із якимсь незбагненним задоволенням, смакуючи кожне слово, звернувся до сестри:

— Хоч тебе і назвали на честь першої Даґні Таґґарт, ти більше схожа на Ната Таґґарта, ніж на його красуню-дружину.

Місіс Таґґарт не знала, що її дужче зачепило: Джеймсова грубість чи те, що Даґні сприйняла його слова за комплімент.

Місіс Таґґарт втратила надію зрозуміти власну дочку. Даґні перетворилася на тінь, що залітає в будинок і вилітає з нього; на тонку постать у шкірянці з піднятим коміром, у короткій спідниці та з довгими ногами манекенниці. Вона перетинала кімнату по-чоловічому рішуче, та водночас її швидкі напружені рухи були сповнені грації і викличної жіночності.

Іноді, глянувши мигцем на Даґні, місіс Таґґарт помічала геть незбагненний для себе вираз доччиного обличчя: на ньому відбивалася навіть не радість, а така незаймано-чиста благодать, що вона сприйняла це за аномалію, бо кожна дівчина в цьому віці має переживати якусь журбу. Мати вирішила, що Даґні не здатна відчувати емоцій.

— Даґні, — запитала нарешті вона, — тобі ніколи не хочеться розважитися?

Даґні насторожено подивилась на матір і відповіла:

— А ти думаєш, що я роблю?

Багато тривожних роздумів коштувало місіс Таґґарт рішення влаштувати своїй дочці перший офіційний вихід у світ. Вона й гадки не мала, кого представлятиме нью-йоркській публіці — міс Даґні Таґґарт із переліку елітних американських родин чи нічного диспетчера на станції в Рокдейлі. З прикрістю схилялася до думки, що радше друге. До того ж, була впевнена, що Даґні скоріш за все відхилить цю ідею, і неабияк здивувалася, коли дочка сприйняла її з дивним дитячим ентузіазмом.

Вдруге вона була заскочена, побачивши Даґні, вбрану до вечірки. Вперше на ній був справжній жіночний одяг: біла шифонова сукня з величезною хмароподібною спідницею. Місіс Таґґарт очікувала побачити щось цілком протилежне, але дочка була справжньою красунею. Вона здавалась одночасно і доросліша, і невинніша, ніж зазвичай. Стоячи перед дзеркалом, тримала голову так, як тримала б її дружина Ната Таґґарта.

— Даґні, — з легким докором, але ніжно, мовила місіс Таґґарт, — бачиш, яка ти можеш бути гарна, коли захочеш?

— Так, — погодилася Даґні без жодного здивування.

Бальну залу готелю «Вейн-Фолкленд» було прикрашено згідно з настановами місіс Таґґарт; маючи бездоганний смак, вона створила задля своєї дочки справжній шедевр:

— Даґні, я хочу, щоб ти звернула увагу на оформлення, — сказала вона. — Світло, кольори, квіти, музику. Цим не варто нехтувати, як ти собі думаєш.

— Я ніколи так не думала, — радісно відповіла Даґні.

Вперше місіс Таґґарт відчула між ними зв’язок. Даґні дивилася на неї з дитячою вдячністю і довірою.

— Всі ці речі роблять життя прекрасним, — мовила місіс Таґґарт. — Я хочу, щоб цей вечір запам’ятався тобі своєю красою. Перший бал — найромантичніша подія в житті жінки.

Найбільшим сюрпризом для місіс Таґґарт був момент, коли вона побачила, як осяяна вогнями Даґні оглядає бальну залу. Це була не дитина, не дівчина, а жінка, сповнена такої впевненої та небезпечної сили, що від захвату місіс Таґґарт аж подих перехопило. В час обридлої, цинічної, байдужої рутини, серед людей, які поводилися так, наче були не з плоті, а з м’яса, постава Даґні здавалася майже непристойною, адже дивитися так на бальну залу здатні були жінки, які жили століття тому, коли з’явитися на люди напівоголеною, відкривши себе для чоловічих поглядів, було хоробрим осмисленим жестом, який загал визнавав як почесну пригоду. «І це дівчина, — всміхаючись думала місіс Таґґарт, — яку я вважала позбавленою сексуальності». Вона дивувалася, що таке відкриття здатне дати їй неймовірне полегшення.

Утім, це втішне відчуття тривало недовго. Наприкінці вечора вона побачила Даґні в кутку бальної зали, де вона сиділа на балюстраді, немов на металевому паркані, метеляючи ногами, наче на ній була не шифонова спідниця, а широкі брюки. Дочка розмовляла з кількома безпорадними парубками, а обличчя її було незворушне і сповнене презирства.

Дорогою додому жінки не пустили ні пари з вуст. Але через кілька годин, керована раптовим імпульсом, місіс Таґґарт пішла до доньки в кімнату. Даґні стояла біля вікна, досі вбрана у вечірню сукню, що, мов хмарка, тримала тіло, яке тепер видавалося затонке для неї; маленьке тіло з похиленими плечима. Небо за вікном сіріло передранням.

Коли Даґні обернулася, місіс Таґґарт побачила в її очах лише спантеличену безпорадність. Обличчя було спокійне, але щось у ньому примусило матір пошкодувати про те, що недавно вона бажала своїй дочці пізнати житейський смуток.

— Мамо, чому вони все сприймають навиворіт? — запитала вона.

— Ти про що? — збентежилася місіс Таґґарт.

— Про світло і квіти. Невже вони вважають, що це оздоби зроблять їх романтичними, а не навпаки?

— Люба моя, про що йдеться?

— Там не було жодної людини, яка б щиро раділа, — безживно мовила Даґні. — Жодної, яка б щось відчувала чи про щось думала. Вони крутилися навколо мене, промовляли ті само вульгарні речі, які кажуть усюди. Невже вони сподівалися, що світло зробить ту маячню геніальною?

— Доню, ти занадто серйозно до цього ставишся. На балу ніхто не має бути інтелектуалом, достатньо просто веселитися.

— Як саме? Мелючи дурниці?

— Невже тобі не сподобалося в товаристві молодих чоловіків?

— Яких чоловіків? З десяток пришелепкуватих молодиків, яких би я залюбки розчавила.

Кілька днів потому, цілком задоволена і почуваючись на своєму місці, Даґні сиділа за диспетчерським столом на станції Рокдейл. Спогади про вечірку її вже не ворохобили. Звела очі: йшла весна, на деревах зеленіло дрібненьке листя; повітря було нерухоме і тепле. Чого вона очікувала від балу? Дівчина не знала. Не розуміла і того відчуття, яке опанувало її зараз: безпричинне чекання підіймалося зсередини тіла, повільно, мов тепла рідина. Вона важко, ліниво опустилася на стіл, не маючи ані втоми, ані бажання працювати.

Зустрівшись того літа з Франциско, вона розповіла йому про вечірку і про своє розчарування. Він мовчки слухав, уперше міряючи її тим насмішкуватим поглядом, який приберігав для інших; поглядом, який, здавалося, бачив занадто багато. Подумала, що з її слів він почув більше, ніж вона намагалася сказати.

Такий само погляд Даґні побачила одного вечора, коли пішла від нього занадто рано. Вони сиділи на березі річки.

До роботи була година. У небі ще не згасли довгі тонкі смуги полум’я, і червоні відблиски мляво совгали по воді. Франциско вже довго мовчав, коли вона раптом рвучко підвелась і сказала, що мусить іти. Він не намагався її зупинити. Поклавши руки під голову, мовчки дивився на Даґні; його погляд ніби казав, що він чудово знає справжні мотиви. Вона сердито побігла схилом до будинку, не розуміючи, що змусило її піти. Цей раптовий неспокій породило незнане досі почуття очікування.

Від заміського будинку до Рокдейла було понад п’ять кілометрів. Поверталася вона вдосвіта, кілька годин спала і вставала разом з усіма. І їй не хотілося спати. Роздягаючись перед сном із першим сонячним промінням, їй напружено, радісно і безпричинно хотілося зустріти прийдешній день.

Ще раз побачила глузливий погляд Франциско через сітку тенісного корту. Не пам’ятала початку гри, бо вони часто грали в теніс, і він завжди перемагав. Даґні не знала, в який момент вона раптом вирішила перемогти.

Це бажання враз перетворилося в ній на лютий шквал емоцій. Вона не знала, чому саме має виграти; не знала, чому це здається таким життєво важливим; знала тільки, що має перемогти і переможе.

Гралося так легко, що, здавалось, її воля зникла, і за неї грає якась стороння сила. Дивилася на Франциско: високого, швидкого, засмаглого. Віддаючи належне його спритності, відчувала бурхливе задоволення від того, що має перемогти цю досконалу машину; кожен його майстерний рух ставав її перемогою, а те, як він вправно володів тілом, перетворювалося на її тріумф.

Не знаючи, що це біль від виснаження, вона почала відчувати раптові гострі поколювання, які змушували її на мить згадувати про певні частини тіла і відразу ж про них забувати: її зап’ясток — її лопатки — її стегна, до яких прилипли білі шорти, — м’язи ніг, коли стрибала до м’яча, але не знала, чи опуститься на землю; згадувала про повіки, коли небо ставало темно-червоне, а м’яч повертався з темряви, наче білий палахкий вогонь; тонкий, гарячий потік прострілював від щиколотки аж до спини і линув у повітря, посилаючи м’яч до Франциско… Вона була в захваті, бо кожен укол болю в її тілі закінчувався у його тілі, бо він був виснажений так само, як і вона, і те, що робила з собою, робила також і з ним. Саме це вона відчувала і саме цього прагнула; біль був уже не її слабкістю, а його стражданням.

Коли мигцем помічала його обличчя, він сміявся; зиркав на неї, наче все розумів. Він старався не задля того, щоб виграти, а щоб ускладнити її перемогу; посилав дикі подачі, примушуючи її бігати, втрачаючи очки, щоб укотре побачити, як вигинається її тіло у болісному бекхенді; застигав, дурячи її, але в останній момент викидав руку, відбиваючи м’яч з такою силою, щоб Даґні подумала: все, не встигну. Здавалося, що не зможе поворухнутися, але тієї ж миті вона опинялася на протилежному боці своєї половини корту і лупила по м’ячу так потужно, ніби хотіла розтрощити його, ніби уявляла, що це обличчя Франциско.

Іще, ще один раз, думала вона, навіть якщо цей удар розтрощить руку… Один лише раз, навіть якщо повітря перестане надходити в набрякле горло… Потім усе немов зникло: біль, м’язи, все, крім думки, що вона мусить перемогти Франциско, побачити його виснаженим, побачити як він упаде, — і вже наступної миті Даґні зможе спокійно померти.

Вона перемогла. Можливо, через те, що він, як завше, сміявся.

Франциско підійшов до заціпенілої Даґні й кинув їй під ноги свою ракетку, ніби знав, що вона хоче саме цього. Вийшов із корту і звалився на газон, впустивши голову на руки.

Вона повільно підійшла до нього. Зупинилась, дивлячись на розпластане тіло біля своїх ніг, мокру від поту теніску, пасма волосся.

Франциско підняв голову. Його погляд повільно рухався від її ніг до шортів, до блузки, до очей. Глузливий погляд, що, здавалося, бачив її наскрізь — під одягом, під опоною розуму, і немов промовляв, що насправді виграв він.

Тієї ночі Даґні сиділа за столом в станційному приміщенні, роздивляючись своє відображення у віконній шибці. Їй найбільше подобався цей час: вікна вгорі світлішали, а в нижній частині віконної оболонки вже починали вилискувати сріблом рейки колій. Вимкнувши лампу, вона дивилася на велетенський беззвучний потік світла над нерухомою землею. Стояла така тиша, що жоден листочок не затремтів на гілці, поки небо поступово втрачало колір, перетворюючись на світле неозоре плесо.

У такий час її телефон мовчав, ніби рух зупинився по всій залізниці. Раптом за дверима залунали кроки і в кімнату ввійшов Франциско. Він ніколи досі не приходив сюди, але Даґні не здивувалася.

— Що, не спиться? — запитала вона.

— Мені не хочеться спати.

— Як сюди дістався? Не чула звуку машини.

— Пішки.

За якусь мить вона зрозуміла, що не запитала, чому він прийшов. І не хотіла про це запитувати.

Він походив по кімнаті, роздивляючись розвішані на стінах транспортні накладні, зупинився біля календаря з амбітно повернутою у бік глядача «Кометою Таґґарт». Франциско поводився, як удома, ніби це місце належало їм обом, як було завжди, хоч де б вони разом опинялися. Але йому, схоже, не надто хотілося розмовляти: запитавши щось несуттєве про її роботу, замовк.

Надворі світлішало, рух на колії пожвавішав, тишу почали порушувати телефонні дзвінки. Даґні взялась до роботи. Він сидів у кутку, перекинувши ногу через бильце крісла, і чекав.

Даґні працювала швидко, насолоджуючись точністю власних рухів; голова була напрочуд ясна. Сконцентрувалася на різких дзвінках, на цифрах телефонних номерів, номерах вагонів та замовлень. Більше нічого навколо себе не помічала.

А коли випадково скинула додолу аркуш паперу і нахилилася по нього, то раптом побачила себе, ніби збоку: свої рухи, сіру полотняну спідницю, підкочений рукав сірої блузи, оголену руку, яка потягнулася по папірець. Серце завмерло, немов зойкнуло від якогось передчуття. Вона підняла папірець і повернулася до роботи.

Надворі було світло, майже як вдень. Повз станцію, не зупиняючись, проїхав поїзд. У прозорому вранішньому повітрі довга вервечка вагонних дахів переплавилася на срібну струну, а потяг неначе летів у повітрі, ледь дотикаючись до рейок. Будівля затремтіла, задзвеніло скло; вона усміхнено провела поїзд поглядом. Франциско теж усміхався, не відриваючи від неї погляду.

Прийшов денний оператор, Даґні передала йому зміну, і вони з Франциско вдихнули нарешті ранкового повітря, яке аж сяяло, хоча сонце ще не зійшло. Вона не відчувала втоми: здавалося, наче щойно прокинулася.

Попрямувала до своєї машини, але Франциско сказав:

— Пройдімося пішки. Потім повернемося по твою автівку.

— Добре.

Пропозиція її не здивувала, як не злякала нагода пройтися вісім кілометрів. Це здавалося цілком природно і відповідало тому особливому моменту, — чіткому, але від усього відрізаному; близькому, але відокремленому, наче яскравий острівець серед туману, що нагадує про вищу, незаперечну реальність сп’яніння.

Вони зійшли з траси і звернули на стару в’юнку стежину, що бігла між дерев через кілометри незайманого лісу. Тут не було помітно жодних ознак цивілізації. Старі, порослі травою колії ще дужче віддаляли людську присутність, доточуючи кілометри роками. Серпанкова сутінь іще нависала над землею, але в прогалинах між стовбурами дерев зелено і непорушно ясніло листя, немов освітлюючи ліс. Вони йшли і йшли, дві рухомі постаті в завмерлому світі. Даґні раптом зауважила, що за весь цей час вони не промовили й слова.

Вийшли на галявину. Це була невеличка ущелина між двох прямовисних скель. Її перетинав струмок, над яким щільним напиналом схилилися гілки дерев.

Плескіт води лише увиразнював тишу. Далекий просвіток ясного неба робив цю місцину ще затишнішою. Високо вгорі, на маківці пагорба, перше сонячне проміння запалахкотіло в кроні самотнього дерева.

Вони спинилися і подивились одне на одного. Відчувши дотик його руки, вона зрозуміла, що чекала на це. Франциско рвучко повернув її до себе, припав до вуст… і відчув, як її руки палко обвили його шию. Даґні остаточно усвідомила, як же вона цього хотіла.

На мить вона відчула непокору і щось схоже на страх. Франциско напружено й наполегливо притискався до неї; руки пливли по її грудях, мов лабети власника, який вивчав її тіло — без згоди, без дозволу. Даґні спробувала випручатися, та лише відхилися і побачила його обличчя й усмішку, в якій прочитала, що вона вже давнісінько дала свою згоду. Подумала, що треба тікати. Натомість притягла його голову і сама прикипіла йому до вуст.

Знала: боятися немає сенсу, він робитиме, що захоче, це його рішення, а для неї не залишилося нічого, крім найжаданішого: скоритися. Вона не розуміла, чого насправді хоче, невідь-куди пощезли всі її уявлення про хороше і зле, бракувало сил повірити в те, що з нею коїлося, залишився лише острах, — втім, вона ніби кричала Франциско: не питай у мене дозволу, о, не питай, роби, роби!

Даґні спробувала було вирватися, щоб устояти на ногах, але він, не перериваючи цілунку, легко поклав її на землю. Вона лежала нерухомо, мов тремтливий об’єкт акту, який Франциско відбув просто і не вагаючись, за правом дарувальника нестерпної спільної насолоди.

Своє ставлення до того, що між ними сталося, він означив найпершими мовленими потому словами:

— Ми повинні разом цього навчитися.

Витягнувся на траві поруч із нею: довготелесий, у чорних широких штанях і чорній сорочці. Погляд зупинився на паску навколо стрункої талії, й Даґні охопила гордість, що тепер це тіло належало їй. Лежачи на спині, вона дивилася в небо, не маючи жодного бажання рухатися, думати чи бодай уявляти, що поза цією миттю існує ще щось.

Повернувшись додому, вона лягла в ліжко гола, бо геть не впізнавала свого тіла; воно зробилося занадто коштовне для дотиків нічної сорочки; вона насолоджувалася власною голизною, відчуваючи лоскіт простирадл, так, ніби до неї притискається Франциско; думала, що вже не засне, бо їй страшенно не хотілося розлучатися з найпрекраснішою в світі втомою. Останнім виник спогад, як вона колись хотіла висловити, але не мала потрібних засобів, почуття, вище за щастя, бажання благословити всю землю за те, що їй даровано любити й існувати саме в цьому світі; подумала, що дійство, яке вона сьогодні опанувала, було єдиновладне передати всю гаму відчуттів. Не могла оцінити вагомості своїх міркувань, бо чи існує щось серйозне у світі, позбавленому концепції болю; не встигнувши до пуття зважити свій висновок, усміхнена, заснула в тихій, сповненій вранішнього світла кімнаті.

Того літа вони зустрічалися в лісі, в потаємних закутках біля річки, в закинутій хижці, на горищі.

Саме тоді вона й навчилася сприймати справжню красу, дивлячись на старі дерев’яні крокви чи на сталеве кружальце лопаті вентилятора, що ритмічно зумкотів у них над головами. Вона носила широкі штани і бавовняні костюми, але ніколи досі не була така жіночна, надто, коли притискалася до Франциско, провисаючи в його обіймах, дозволяючи робити з собою все, що заманеться, визнаючи його право доводити її до цілковитої безпорадності силою дарованої насолоди. Він навчив її всіх прийомів чуттєвості, які тільки зміг винайти.

— Хіба це не чудово, що тіло здатне дати нам стільки втіхи? — дивувався він.

Вони були щасливі та пломенисто невинні. Їм і на думку не спадало, що радість може бути гріхом.

Вони ні з ким не ділилися своєю таємницею. Не тому, що вважали її ганебною, радше — винятково особистою, що належить лише їм і не надається до стороннього схвалення чи осуду. Вона знала, що згідно з загальноприйнятими поглядами на сексуальні стосунки, це заняття є потворним виявом низької людської сутності та заслуговує на презирство. Особиста цнотливість спонукала її відмежуватися не від прагнень власного тіла, а від людей, які поділяють згадану доктрину.

Узимку Франциско приїздив до неї в Нью-Йорк — завжди непередбачувано. Він то двічі на тиждень, без попереджень, прилітав із Клівленда, то на кілька місяців зникав. Даґні могла сидіти на підлозі кімнати, завалена кресленнями і синьками, коли в двері хтось стукався.

— Я зайнята! — сердито викрикувала вона, а глузливий голос єхидно запитував:

— Та невже?

Вона підхоплювалася, відчиняла навстіжень двері і бачила… його. Вони йшли в маленьку орендовану квартиру в тихому районі.

— Франциско, — якось запитала вона, немов зробивши відкриття, — я ж твоя коханка, так?

Він засміявся:

— Абсолютно точно.

І вона відчула гордість, яку жінці належить відчувати, здобувшись на статус дружини.

За його тривалої відсутності вона ніколи не мордувала себе думками про те, чи він її зраджує: знала, що ні. Даґні була ще занадто молода, щоб розуміти причину, але таки відчувала, що на безладні й нерозбірливі стосунки здатні лише люди, які в сексі і в собі самих бачать лише зло.

Вона небагато знала про життя Франциско. Він закінчував коледж і рідко говорив про навчання, а Даґні й не розпитувала. Вона припускала, що він надто запопадливий у навчанні, бо час від часу в нього з’являвся дивний і якийсь нетутешній вираз обличчя. Якось Даґні покпила, мовляв, вона вже давно працює на «Таґґарт Трансконтиненталь», а він досі не почав заробляти собі на життя.

— Батько заборонив мені працювати на «Мідь д’Анконій», поки не закінчу університету, — відповів Франциско.

– І відколи ти став таким чемним сином?

— Я маю поважати його думку. Він власник компанії… Втім, не всі міделиварні заводи світу належать йому, — загадково підсумував хлопець.

Таємницю вона дізналась аж наступної осені, коли Франциско закінчив навчання і, провідавши в Буенос-Айресі батька, повернувся до Нью-Йорка.

За останні чотири роки Франциско д’Анконія пройшов два курси навчання: один — в університеті Патріка Генрі, а інший — на міделиварні в околицях Клівленда.

— Мені подобається все опановувати самостійно — пояснив він.

З шістнадцяти років він працював підручним біля ливарної печі, а зараз, у двадцять, — купив увесь завод. Отримавши диплом, він того ж дня придбав свою першу приватну власність; щоправда, довелося трохи підправити справжній вік. Обидва документи передав батькові.

Він показав фотографію свого заводу: маленького, брудного, ганебно старого і пошарпаного в процесі боротьби за існування. Над вхідними воротами, наче новий прапор над занедбаним вітрильником, красувалася вивіска: «Мідь д’Анконій».

Нью-йоркський представник батькової компанії обурено стогнав:

— Доне Франциско, не робіть цього! Що люди скажуть? Як можна ставити таке ім’я на смітнику?

— Це моє ім’я, — відповів Франциско.

Приїхавши в Буенос-Айрес і зайшовши у батьків кабінет — простору, стриману, але сучасну кімнату-лабораторію, що єдиною її прикрасою були розвішані по стінах фотографії підприємств «Міді д’Анконій» (найкращих у світі копалень, збагачувальних фабрик та ливарень), — він побачив на почесному місці, простісінько перед батьковим столом, світлину свого клівлендського заводика з новою вивіскою над ворітьми.

Старший д’Анконія перевів погляд із фотографії на сина:

— Чи не зарано?

— Не міг же я чотири роки самі лише лекції слухати.

– І де ж ти взяв гроші на перший внесок?

— Виграв на нью-йоркській фондовій біржі.

— Що? І хто ж тебе цього навчив?

— Не так уже й складно визначити, яке промислове підприємство матиме успіх, а яке ні.

— Де ти взяв гроші, якими грав?

– Із грошей, які ви мені надсилали, сер, а також із власного заробітку.

— А коли ж ти встигав спостерігати за фондовим ринком?

— Пишучи дисертацію про вплив Арістотелевої теорії Нерухомого Рушія на подальші метафізичні системи.

Тієї осені Франциско недовго пробув у Нью-Йорку. Батько призначив його помічником начальника шахти д’Анконії в Монтані.

— Що ж, — усміхаючись, сказав він Даґні, — батько не вважає за потрібне форсувати моє кар’єрне зростання. А я не проситиму повірити мені на слово. Якщо він хоче доказів моєї фахової спроможності, він їх матиме.

Навесні Франциско повернувся в статусі голови нью-йоркської контори «Міді д’Анконій».

Наступні два роки вони бачилися рідко. Даґні ніколи не могла сказати напевно, де він опиниться наступного дня — в якому місті чи на якому континенті. Він завжди з’являвся несподівано, і їй це подобалось, адже так він був присутній у її житті постійно, як промінь прихованого світла, що може осяяти будь-якої миті.

Дивлячись у робочому кабінеті на руки Франциско, вона згадувала той день, коли він керував моторником: ішов за курсом із тією ж рівною, небезпечно високою, але контрольованою швидкістю. Лише один випадок залишив неприємний осад в її пам’яті — надто вже ситуація не пасувала Франциско.

Одного вечора вона спостерігала, як він нерухомо стояв біля вікна в своєму кабінеті, вдивляючись у темно-бурі зимові сутінки. Його обличчя, суворе й напружене, виражало, здавалося, немислиму для нього емоцію: гіркоту і безпорадний гнів. Він сказав:

— Щось у цьому світі не так. Це завжди було. Існувало дещо, чого ніхто не міг ані пояснити, ані назвати.

Він не став розвивати думку.

Коли вона побачила його наступного разу, ніщо в його поведінці не нагадувало про той випадок.

Навесні вони походжали терасою на даху одного з ресторанів, легкий шовк її вечірньої сукні тріпотів на вітрі, час од часу припадаючи до його строгого чорного костюма. Вони дивилися на місто.

Із зали лунав концертний етюд Річарда Гейлі; цього композитора мало хто знав, але вони вже відкрили його для себе і встигли полюбити. Франциско сказав:

— Тут не треба задирати голови, видивляючись дахи хмарочосів — ми вже серед них.

Даґні всміхнулась і відповіла:

— Думаю, ми підіймаємося вище… Я майже боюся… Ми наче на якомусь швидкісному ліфті.

— Атож. І чого боятися? Лети собі. Хіба швидкість має межі?

Франциско було двадцять три, коли помер його батько, і він поїхав у Буенос-Айрес приймати справи концерну д’Анконій, який тепер належав йому. Вони не бачилися три роки.

Спершу він писав до неї — рідко і нерегулярно. Писав про «Мідь д’Анконій», про світовий ринок, про питання, що стосуються «Таґґарт Трансконтиненталь». Його листи були короткі, написані від руки, зазвичай уночі.

За його відсутності Даґні не почувалася нещасною. Вона теж робила перші кроки до влади над своїм майбутнім королівством. Очільники промислових фірм, які приятелювали з її батьком, казали, що варто уважніше придивлятися до молодого д’Анконії, мовляв, якщо ця мідна компанія досі була просто велика, то за його керівництва вона здатна буде підкорити світ. Даґні всміхалась, але це її не дивувало. Іноді її заскакувала пекуча туга за Франциско. Але це було радше нетерпіння, а не біль. Вона відганяла журбу, ні на йоту не сумніваючись, що обоє вони працюють задля майбутнього, яке дасть їм усе і, зокрема, одне одного. А потім від нього перестали надходити листи.

Їй було двадцять чотири роки того весняного дня, коли в її кабінеті у будівлі «Таґґарт Трансконтиненталь» задзвонив телефон.

— Даґні, — мовив знайомий голос, — я у «Вейн-Фолкленді». Приходь сьогодні, повечеряємо. О сьомій.

Він із нею навіть не привітався, наче вони лише вчора бачилися.

На мить їй перехопило подих, і Даґні знову намагалася опанувати вміння дихати, зрозумівши, який дорогий для неї цей голос.

— Добре… Франциско, — відповіла вона.

Їм більше не потрібно було нічого казати.

Поклавши слухавку, думала, що його повернення цілком природне, і що вона завжди чекала на цю подію, хоча, звісно, не могла передбачити раптової потреби вимовити його ім’я і відчути, як щемко кольнуло серце.

Того вечора, зайшовши в готельний номер, вона мов заціпеніла.

Франциско стояв посеред кімнати, дивився на неї, і на його обличчі почала з’являтися якась несмілива усмішка, ніби він утратив здатність усміхатися і тепер дивувався, що знову набув її. Дивився на неї недовірливо, немов не знаючи, хто вона така, і що відчуває він сам. Його погляд був, як благання, волання про допомогу людини, яка не вміє плакати. Спробував було вимовити їхнє давнє привітання, навіть почав, але затнувся на другому слові. Натомість, після миттєвої паузи, сказав:

— Даґні, ти чарівна.

Фраза пролунала так, наче ця думка його ображала.

— Франциско, я…

Він похитав головою, не даючи ні їй, ні собі промовити слів, яких вони ніколи не казали одне одному, й чудово розуміючи, що саме цієї миті вимовили їх і почули.

Підійшовши, взяв її руку в свою, поцілував у вуста і надовго притиснув до себе. І коли Даґні знову глянула на його обличчя, він усміхався: упевнено і задерикувато. Це був усміх, який свідчив, що Франциско контролює себе, її, все на світі, й наказував їй забути те, що вона побачила першої миті.

— Привіт, Чушко, — привітався нарешті він.

Даґні ні в чому не була впевнена, крім того, що не варто ставити жодних запитань. Вона всміхнулась і відповіла:

— Привіт, Фріско!

Вона була здатна зрозуміти будь-яку зміну, крім тієї, що сталася з ним.

У його обличчі не було жодної іскри життя, щонайменшого натяку на радість. Воно зробилося непроникне. Його недавня благальна усмішка свідчила не про слабкість; в ньому з’явилася рішучість, що межувала з жорстокістю. Він гордо випростав спину під вагою нестерпної ноші. Даґні не вірила своїм очам: на його обличчі проступили скорботні зморщечки; він був вимордуваний.

— Даґні, не дивуйся нічому, що я роблю, — мовив він, — і нічому, що я колись робитиму.

Надавши їй це скупе пояснення, далі він поводився так, ніби з’ясовувати більше нічого.

Вона хіба що трошечки непокоїлася; за його присутності взагалі неможливо було боятися. А коли Франциско засміявся, їй здалося, що вони повернулися в їхній ліс на березі Гудзону. Він не змінився і ніколи не зміниться.

Вечерю подали в його номер. Їй було кумедно сидіти навпроти Франциско за столом, сервірованим із холодною формальністю відповідно до своєї непомірної вартості, у номері готелю, який радше скидався на залу європейського палацу.

«Вейн-Фолкленд» вважали найвидатнішим готелем усіх континентів. У ньому панувала недбала пишнота. Оксамитові портьєри, помпезна ліпнина стель і розкіш канделябрів разюче контрастували з істинним призначенням цієї будівлі. Його гостинністю могли скористатися лише сильні цього світу, люди, які приїжджали до Нью-Йорка полагодити справи, покликані порятувати весь світ. Вона зауважила, що поведінка офіціантів, які обслуговували їхню вечерю, була підкреслено шаноблива стосовно саме цього конкретного гостя, але Франциско цього не помічав. Він почувався, як вдома, бо давно вже звик до того факту, що він — сеньйор д’Анконія з «Міді д’Анконій».

Даґні дивувало, що він зовсім не говорив про свою роботу. Сподівалася, що робота й досі належить до головних його зацікавлень, і що насамперед він поділиться з нею своїми здобутками. Але він про це мовчав. Натомість почав активно розпитувати про її роботу, її прогрес, про перспективи і те, як вона загалом ставиться до «Таґґарт Трансконтиненталь». Вона розповідала про все так, як звикла з ним говорити, розуміючи, що він єдиний здатен зрозуміти її пристрасну відданість справі. Він уважно слухав, не коментуючи і без жодних зауважень.

Офіціант увімкнув радіо. Залунала тиха безпристрасна музика, покликана створити тло для вечері. Аж раптом лавина звуків, немов підземний поштовх, накрила кімнату; стіни затремтіли. Приголомшив не гучний звук, а потужна мелодія. Це був новий концерт Гейлі. Четвертий.

Вони обоє вбирали це повстання, музичний заколот, гімн тріумфу великих мучеників, які відмовилися коритися болю. Франциско слухав, дивлячись у вікно на місто.

Раптом, без жодного переходу, він запитав якимось дивним безбарвним голосом:

— Даґні, як би ти відреагувала, якби я попросив тебе покинути «Таґґарт Трансконтиненталь», начхавши на її подальшу долю? Нехай собі котиться під три чорти, очолювана твоїм звитяжним братиком.

— Тобі цікаво знати мою реакцію на пропозицію накласти на себе руки? — обурено запитала вона.

Франциско промовчав.

— Чому ти взагалі таке запитуєш? — слова різко злітали з її вуст. — Я не сподівалася, що ти про таке жартуватимеш. Це не схоже на тебе.

На його обличчі не було й натяку на жартівливий настрій. Відповів тихо і серйозно:

— Ні, звісно ж, я про таке не жартуватиму. Не варто було запитувати.

Даґні довелося докласти певних зусиль, щоб перевести розмову на його роботу. Франциско відповідав на всі її запитання, але стримано і без жодного ентузіазму. Вона переповідала відгуки промисловців про «Мідь д’Анконій», про блискучі перспективи компанії під його керівництвом.

– Їхня правда, — мляво погодився він.

Раптом їй стало тривожно. Не розуміючи, що спричинило це відчуття, Даґні запитала:

— Франциско, чому ти приїхав у Нью-Йорк?

Він неквапно відповів:

— Один приятель попросив мене зустрітися.

— У справах?

Дивлячись кудись повз неї, ніби спостерігаючи за власними думками, з якоюсь гіркою усмішкою, але несподівано м’яко і сумно, відповів:

— Так.

Коли вона прокинулась поруч із ним у ліжку, було вже далеко за північ.

Знадвору не долинало жодних звуків. Життя немов завмерло в спокійній тиші кімнати. Розслаблена, виснажена і щаслива, вона лінькувато повернулася до нього. Франциско напівлежав на спині, спершись на високо підбиту подушку, з чітко окресленим профілем на тлі тьмавого світла нічного неба у вікні. Він не спав. Очі були розплющені, вуста міцно стиснуті, як у людини, яка долає нестерпний біль, не намагаючись навіть приховати страждань.

Даґні не наважувалась і поворухнутися. Відчувши її погляд, Франциско повернувся. Раптом, зригнувшись усім тілом, відкинув ковдру, подивився на її голе тіло і впав уперед, занурившись головою поміж її грудей і судомно обхопивши за плечі. Вткнувшись носом у її шкіру, він приглушено і гундосо прошепотів:

— Я не можу відмовитися. Не можу.

— Що? — не зрозуміла вона.

— Від тебе.

— Чому ти мусиш…

— Даґні, допоможи мені залишитися, відмовитися від усього, нехай навіть він правду каже.

— Чому ти повинен все покинути? Відмовитися від чого, Франциско? — спокійним тоном запитала вона.

Він не відповів, тільки ще дужче притиснувся до неї обличчям.

Даґні принишкла, усвідомлюючи лише те, що зараз слід бути дуже обачною.

Голова Франциско далі лежала на її грудях; вона ніжно і невпинно пестила його волосся, дивлячись угору, на стелю цієї розкішної кімнати, на гіпсові гірлянди ліпнини, що ледь проступали з темряви, і чекала, заціпенівши від жаху.

Він застогнав:

— Це правда, але це так важко зробити! О, Боже, як важко!

Невдовзі підняв голову. Сів. Він уже не тремтів.

— Франциско, поясни мені.

— Я не можу розповісти тобі все, як є, — просто і відверто промовив він голосом, сповненим страждання. Але, здавалося, він уже трохи опанував себе. — Ти не готова це почути.

— Я хочу допомогти тобі.

— Ти нічим не можеш мені допомогти.

— Ти ж сам сказав: допомогти тобі відмовитися.

— Я не можу відмовитися.

— То дозволь мені розділити це з тобою.

Він заперечно похитав головою, подивився на неї згори вниз, ніби зважуючи ймовірні наслідки, а потім знову хитнув головою і промовив із незнаною досі ніжністю:

— Якщо я сам не можу цього витримати, то як ти зможеш?

Мовила повільно, важко, немов стримуючи крик:

— Франциско, я маю це знати.

— Ти пробачиш мені? Я знаю, що ти налякана і що це дуже жорстоко з мого боку. Але забудьмо про цю розмову. Це єдине, що ти здатна зробити для мене. Забудьмо і ніколи більше не повертаймося до цього.

— Я…

– І ні про що більше не запитуй. Зможеш?

— Так, Франциско.

– І не переймайся. Не бійся за мене. Це сталося лише раз. Більше такого не буде. Все стане значно легше… згодом.

— Якби я тільки могла…

— Ні. Спи, кохана.

Він уперше в житті промовив це слово.

Вранці він не уникав її тривожного погляду, дивився на неї відверто, але нічого не пояснюючи. На його спокійному обличчі проступала і безтурботність, і страждання; щось схоже на зболену усмішку, хоча він не всміхався. Дивно, але біль зробив його наче молодшим. Зараз він не нагадував людину, яка зазнає пекельних тортур, швидше чоловіка, який розуміє, що ці тортури варті того, щоб їх подолати.

Вона більше ні про що його не розпитувала. Перш ніж піти, лише спитала:

— Коли ми знову побачимося?

— Не знаю, — відповів він. — Не чекай на мене, Даґні. Коли ми зустрінемося наступного разу, ти й бачити мене не захочеш. Я матиму вагомі причини на все, що робитиму. Але не можу назвати цих причин, і ти матимеш право проклинати мене. Я не опущусь до такого ганебного вчинку і не проситиму вірити мені на слово. Ти маєш жити згідно з власними знаннями та переконаннями. Ти проклинатимеш мене. Тобі болітиме. Постарайся лише не скоритися цьому болю. Пам’ятай, що я кажу тобі, і це все, що я можу зараз тобі сказати.

Близько року від нього не було жодної звістки. А потім до неї почали доходити плітки і газетні публікації, читаючи які, не можна було повірити, що йдеться про Франциско д’Анконію. Та, зрештою, вона мусила цьому повірити.

Вона читала репортаж із вечірки, влаштованої на яхті Франциско в гавані Вальпараїсо. Гостям поставили умову з’явитися в купальних костюмах, а палубу всю ніч поливав дощ із шампанського та квіткових пелюсток.

Вона читала про вечірку, яку Франциско влаштував на курорті в алжирській пустелі. Наказав побудувати павільйон із тонких шарів льоду і подарував кожній запрошеній жінці горностаєву накидку — за умови, що в міру того, як танутиме лід, вони скидатимуть із себе і подароване хутро, і вечірні сукні, і все, що під ними.

Вона переглядала звіти про його нерегулярні комерційні оборудки, — всі без винятку успішні та безжально нищівні для конкурентів. Але тепер його справи нагадували спортивні розваги: Франциско влаштовував несподіваний наскок, а потім на рік чи два зникав із промислового обрію, кидаючи «Мідь д’Анконій» на найманих директорів.

Вона читала інтерв’ю, в якому він казав:

— Якого милого я маю заробляти гроші, якщо маю їх достатньо на безтурботне і безбідне життя трьох поколінь нащадків?

Якось вона зустрілася з ним на прийомі, влаштованому послом у Нью-Йорку. Він ґречно всміхнувся, обдарувавши безпристрасним поглядом, у якому не було й натяку на минуле. Даґні відвела його вбік, спромігшись лише на два слова:

— Франциско, чому?

— Що? — здивувався він. Вона відвернулася. — Я тебе попереджав.

Більше вона не шукала з ним зустрічі.

Вона пережила це. Вона змогла пережити остаточний розрив лише тому, що не вірила у страждання. Біль вона сприймала, як потворний факт, і просто відмовлялася його помічати. Страждання було для неї безглуздою патологією і не сприймалося як частина життя; біль не міг набути для неї жодного значення. Вона не могла означити словами ні спротив, який чинила, ні ту емоцію, яка уможливила і породила той спротив; як еквівалент могла промовити:

— Це не має значення, це не слід сприймати серйозно.

Вона промовляла ці слова навіть тоді, коли всередині не залишалося нічого, крім суцільного крику і бажання збожеволіти, щоб не бачити, як перетворюється на правду те, що правдою бути не могло. До цього не варто ставитися серйозно, — це переконання постало константою в її серці, — біль та потворність ніколи не слід сприймати серйозно.

Даґні подолала це і одужала. Роки вилікували, і нарешті настав день, коли спогади вона почала сприймати цілком байдуже, а потім — зникло бажання спілкуватися з Франциско. Історія ця завершилася і більше її не обходила.

У неї не було іншого чоловіка. Вона не знала, чи робило це її нещасною. Не мала часу замислюватися про це. Осяйно-чистий сенс існування вона знайшла саме там, де хотіла, — у своїй роботі. Колись таке відчуття дарував їй Франциско — відчуття належності до власного світу, до власної справи. Чоловіки, з якими вона знайомилася згодом, належали до тієї ж категорії, що й на її першому балу.

Даґні виграла битву зі своїми спогадами, проте ці роки минули для неї під знаком нестерпного: «Чому?»

Хай там яка трагедія спіткала Франциско, чому він обрав найогидніший спосіб утекти, — такий же паскудний, як у якогось дешевого алкоголіка? Юнак, що вона його знала, не міг перетворитися на ницого боягуза. Неперевершений розум не міг опуститися до винаходів поталих бальних залів.

Але це таки сталося і не було жодного вичерпного пояснення, щоб усе зрозуміти і спромогтися остаточно про нього забути. Даґні не мала сумнівів у тому, який Франциско був. Але очевидно було і те, яким він став. Ці, начебто безперечні, факти унеможливлювали один одного. Їй іноді здавалося, що вона втрачає глузд, і що раціональності взагалі не існує в житті; хоча таких сумнівів вона б нікому не дозволила. Втім, пояснення таки не було; всі ці десять років не з’являлося й натяку на якусь притомну причину.

«Ні, — думала вона, йдучи крізь сірі сутінки повз вікна покинутих магазинів до готелю «Вейн-Фолкленд», — ні, не могло бути відповіді. І я не шукатиму її. Відповідь уже не має значення».

Рештки почуття, що трепетало в душі, спрямовано було не на живого чоловіка, з яким вона мала побачитися; це було несамовите волання проти блюзнірства, проти руйнування того, що мало перетворитися на істинну велич.

У просвітках між будинками маячіли вежі «Вейн-Фолкленду». Вона відчула млосний поштовх у легенях, і ноги на мить спинилися; швидко оговтавшись, Даґні рушила далі.

Перетинаючи мармуровий вестибюль, прямуючи до ліфта, а потім — по широких безшумних коридорах в оксамитових килимах, вона відчувала, як білим шумовинням закипає в душі лють, і з кожним кроком посилюється і множиться гнів.

Не сумніваючись у своїх почуттях, вона рішуче постукала в двері номера і почула голос Франциско:

— Прошу.

Рвучко відчинила двері й ввійшла.

Франциско Домінґо Карлос Андрес Себастьян д’Анконія сидів на підлозі, граючись скляними кульками.

Ніхто ніколи не замислювався про вроду Франциско д’Анконії — така думка здавалася безглуздою. Коли він заходив до кімнати, дивитися на когось іншого було просто неможливо. Його висока, струнка постать здавалася занадто справжньою для сучасної доби. Він ходив так, ніби в нього за спиною розвівалася мантія. Казали, що він мав життєву силу здорової тварини. Хоча дехто таки розумів, що це хибне твердження. Франциско мав життєву силу здорової людини, дар винятково рідкісний, тому мало хто міг його розпізнати. Він мав силу впевненості.

Ніхто не називав його зовнішність латиноамериканською. Стосовно Франциско доречніше було б вжити першу частину цього слова — латинський (у первісному значенні, себто — не іспанський, а такий, що належить до Давнього Риму). Його тіло здавалося спроектованим як вправа з вишуканості стилю, складена з потужного торса, тугої плоті, довгих ніг і швидких рухів. Його риси мали досконалу точність скульптури, волосся — чорне та пряме, зачесане назад. Смаглявість шкіри посилював неймовірний колір очей — вони були чисті, прозоро-блакитні. Обличчя було відкрите і мінливе, негайно відбивало всі почуття, так, наче йому геть не було чого приховувати від людей. Лише блакитні очі — завжди спокійні й незмінні — ніколи не видавали справжніх його думок.

Франциско сидів у чорній нічній піжамі з тонкого шовку на підлозі вітальні. Розкидані по килиму кульки було виготовлено з напівкоштовного каміння його батьківщини — сердоліку та гірського кришталю. Побачивши Даґні, він не підвівся, а мовчки дивився на неї вгору, і кришталева кулька випала в нього з руки, наче сльоза. Всміхнувся незмінною, нахабною, блискучою посмішкою свого дитинства.

— Привіт, Чушко!

І вона, наче збоку, почула свій щасливий голос, що безпорадно-радісно відповів:

— Привіт, Фріско!

Вона роздивлялася його обличчя, що геть не змінилося. На ньому жодним чином не позначилося те, як він жив останні роки; не було й розгубленості, яку вона в ньому побачила їхньої останньої ночі разом. Не було слідів трагедії, гіркоти, напруженості — лише променисте кепкування, доросліше та акцентованіше, ніж досі; вираз небезпечно непередбачуваної радості та великої безвинної безтурботності чистого духу. Але це, думала вона, було неможливо; це шокувало дужче за решту ймовірних змін.

Він пильно її вивчав. Розстібнуте пошарпане пальто, що ледь зсунулося з плечей, і струнке тіло в сірому, схожому на однострій, костюмі.

— Якщо ти прийшла сюди в цих лахах, щоб приховати, яка ти гарна, — мовив він, — то марно. Ти неймовірна красуня. Я хотів би пояснити, яке це полегшення — бачити жіноче обличчя, наділене незаперечним інтелектом. Але ти не захочеш мене слухати, бо не для того сюди прийшла.

Його слова багато в чому були недоречні, але мовлені так легко, що повернули її в реальність, нагадавши про лють і справжню мету візиту. Вона і далі стояла, дивлячись на нього вниз. Обличчя було байдуже; воно відмовляло Франциско не лише в колишньому знайомстві, а й у можливості її образити. Вона сказала:

— Я прийшла сюди почути відповідь на одне-єдине запитання.

— Запитуй.

— Про що насправді йшлося, коли ти сказав репортерам, що приїхав у Нью-Йорк спостерігати фарс?

Він дзвінко засміявся, як людина, котра рідко має нагоду несподівано радіти.

— Даґні, оце мені в тобі й подобається. У Нью-Йорку нині сім мільйонів мешканців. І лише тобі спало на думку, що я казав не про скандальне розлучення місіс Вейл.

— То про що ж?

— А ти як думаєш?

— Про катастрофу на копальнях «Сан-Себастьян».

— Це значно цікавіше за чиєсь банальне розлучення.

Наступні слова пролунали урочисто і безжально, мов вирок:

— Отже, ти спланував це. Свідомо і незворушно.

— Думаю, тобі варто скинути пальто і сісти.

Даґні розуміла, що даремно дозволила виплеснутись почуттям. Вона стримано скинула пальто і відкинула його вбік. Франциско навіть не поворухнувся, щоб допомогти їй. Сіла в крісло, а він залишився поодалік на підлозі, хоча здавалося, наче сидить біля її ніг.

— То що я свідомо і незворушно спланував? — запитав він.

— Аферу з мексиканськими копальнями.

– І яка ж була мета?

— Саме це я і хочу дізнатися.

Він усміхнувся, наче вона вимагала на пальцях пояснити серйозну наукову проблему, вивчити яку замало всього життя.

— Ти знав, що «Рудні Сан-Себастьяну» виїденого яйця не варті? — рубонула вона. — Знав це ще до того, як почав свій огидний бізнес.

– І нащо ж я його починав?

— Тільки не треба розповідати, що ти не нагрів на цьому рук. Знаю, що ти втратив власних п’ятнадцять мільйонів доларів. Отже, в тебе була якась мета.

— А ти можеш уявити собі мету, задля якої я пішов би на таке?

— Ні. Мені це на голову не налазить.

— Справді? Ти вважаєш, що в мене величний розум, безмежні знання і непомірний творчий потенціал, тому, хай там що я почну, кожна справа приречена на успіх. Аж раптом кажеш, що я не мав жоднісінького бажання докладати зусиль до розбудови Мексиканської Народної Республіки. Тобі це не здається нелогічним?

— Купуючи там копальні, ти чудово знав, що Мексикою керує уряд грабіжників. Тобі не обов’язково було заради них старатися.

— Отож. Не обов’язково.

— Так чи інак, тобі начхати було на мексиканський уряд, тому що…

— Тут ти помиляєшся.

— … бо ти знав, що рано чи пізно вони конфіскують власність. А хто тобі справді був потрібен, то це твої американські акціонери.

— Чистісінька правда, — Франциско дивився їй просто в очі, обличчя було серйозне, а слова лунали щиро, — але це лише частина правди.

— А яка ж — уся?

— У мене була зовсім інша мета.

— Яка ж саме?

— А це ти і маєш з’ясувати.

— Я тому й прийшла: сказати, що починаю розуміти твою мету.

Він знову всміхнувся:

— Якби справді так було, ти б сюди не прийшла.

— Правду кажеш. Я не розумію твоєї справжньої мети і, можливо, так ніколи й не зрозумію. Я лише починаю дещо намацувати.

— Що саме?

— Ти вичерпав усі можливі форми падіння і винайшов для себе нову розвагу: обмахлювати таких, як Джим та його друзі, і милуватися на їхні корчі. Не знаю, який різновид розпусти і гріха спонукає тебе насолоджуватися цим видовищем, але ти вибрав найвдаліший час і приїхав у Нью-Йорк саме по це.

— Не заперечуватиму: це справді неповторне видовище — поглянути, як вони корчаться і біснуються, надто — твій братичок.

— Вони — трухляві йолопи. І винні лише в тому, що довірилися тобі, твоєму імені і твоїй честі.

Знову обличчя Франциско стало серйозним. Даґні не сумнівалася, що він говорив щиро:

— Так. Вони довірились. Я знаю.

– І це тебе тішить?

— Ні, мені зовсім від цього не весело.

Він і далі грався своїми кульками, неуважно і спроквола підкидаючи їх час від часу. Даґні раптом зауважила бездоганну точність його прицілу, вправність рухів. Він ледь ворушив зап’ястком, штовхаючи по килиму одну кам’яну краплю точнісінько в центр іншої. Пригадала раптом передбачення з його дитинства, мовляв, усе, що він робитиме, — робитиме щонайбездоганніше.

— Ні, — знову озвався він, — я не вважаю, що це весело. Твій Джеймс і його друзі нічогісінько не петрають у гірничій промисловості. Вони і гадки не мають, як робляться гроші, й не вважають за необхідне вчитися. Вони вважають знання зайвими, а власні міркування — несуттєвими. Вони помітили, що у світі є я, і що мені було за честь опанувати знання. І вирішили, що можуть довірятися моїй честі. Хіба ж можна зрадити таку довіру?

— Отже, ти таки все спланував?

— Вирішуй сама. Це ти почала про їхню довіру і мою честь. Я вже не мислю такими категоріями. — Франциско випростався і додав: — І мені начхати на твого брата і його приятелів, я не дам за них ані ламаного гроша. Їхня теорія не нова, вона працювала сторіччями, але ніколи не давала стовідсоткової гарантії. Вони вирішили паразитувати на моїй ідеї, переглянувши лише один пункт імовірного плану. Думали, що єдина моя мета — нажитися, збільшити статки. А що, як моя мета полягала в іншому?

— Що ж ти хотів, як не заробити грошей?

— А їх це не обходило. Досить суттєва частина їхньої теорії — це байдужість до моєї мети, мотивів і бажань.

— Якщо ти не збирався заробляти там грошей, то який у тебе міг бути мотив?

— Та який завгодно. Наприклад, витратити їх.

— Витратити гроші на цілковитий і однозначний провал?

— Як я міг знати, що ті копальні приречені на цілковитий і однозначний провал?

— А як ти міг не знати?

— Дуже просто. Не замислюючись про це.

— Ти взявся за новий проект, усебічно його не обдумавши?

— Ні, не зовсім так. Але невже не можна припустити, що я просто помилився? Я ж лише людина. Мені не вдалося. Зазнав поразки. Недостатньо попрацював.

Він зробив занадто різкий рух кистю: кришталева куля вистрілила, покотилася, вилискуючи по килиму, і дзвінко вдарилась об коричневу посестру в протилежному кінці кімнати.

— Я тобі не вірю, — мовила Даґні.

— Не віриш? А чому я не маю права на цю загальновизнану зараз людську рису? Чому я мушу платити за чужі помилки, не маючи права на власні?

— Бо це будеш не ти.

— Справді? — він ліниво і розслаблено витягнувся на килимі. — Ти збиралася мені закинути, що я це все зробив навмисне; отже, таки припускаєш, що я мав мету? Невже й досі не здатна розгледіти в мені покидька?

Даґні заплющила очі. Франциско зареготав так весело, як вона ще ніколи не чула. Квапливо глянула на нього, але не побачила в обличчі ані натяку на жорстокість: воно сяяло чистою радістю.

— Даґні, хочеш зрозуміти мій мотив? А ти не думаєш, що це могла бути звичайнісінька забаганка?

Ні, думала вона, це неправда. Інакше, він не міг би так сміятися, так дивитися на неї. Безвідповідальний бевзь не здатен на незатьмарену радість; непорушний душевний спокій недосяжний волоцюгам; вміння так сміятися — наслідок найглибшого, найсерйознішого мислення.

Даґні незворушно споглядала розпластану на килимі біля її ніг людину. Вона раптом відчула, що пам’ять повертає їй дещо: чорна піжама підкреслювала довгі лінії його тіла, комір відкривав гладеньку, молоду, засмаглу шкіру; згадався юнак у широких чорних штанах та сорочці, який лежав біля неї на траві далекого світанку. Тоді вона пишалася, що володіє цим тілом, і гордість ця досі залишалася в її душі.

Даґні раптом згадала найполум’яніші моменти їхньої близькості. Здавалося, ці спогади мали її образити, але чомусь не ображали. Це почуття не поєднувалося ні з надією, ні з жалем; воно вже не керувало нею, але й не було сили його позбутися.

Незбагненно і непояснювано, виринувши з раптового відчуття, що так її вразило, вона згадала те, що колись дарувало їм обом неперевершену радість.

— Франциско, — мовила вона стиха, — колись ми з тобою любили музику Річарда Гейлі…

— Я досі її люблю.

— Ти з ним знайомий?

— Так. А що?

— Ти, часом, не знаєш, — він написав «П’ятий концерт»?

Франциско завмер. Даґні вважала, що його неможливо вразити, але, з’ясувалося, це не так. Дивно: з усього, що вона сьогодні казала, його приголомшили тільки ці слова. Але заціпеніння тривало лише якусь мить. Потім він спокійно запитав:

— А чому ти вважаєш, що він написав?

— То написав чи ні?

— Ти ж знаєш, що існує лише чотири концерти Гейлі.

— Так. Але мені цікаво, чи написав він іще один.

— Він покинув писати.

— Знаю.

— Чому ж запитуєш?

— Так, знічев’я. А де він зараз і що поробляє?

— Хтозна. Давно його не бачив. Але з чого ти взяла, що існує «П’ятий концерт»?

— Я не казала, що він існує. Я просто поцікавилась.

— Що тебе спонукало подумати про Річарда Гейлі саме зараз?

— Тому що… — Даґні відчула, що от-от зірветься, — тому що мій розум не здатен перестрибувати від музики Річарда Гейлі до… місіс Ґілберт Вейл.

Франциско полегшено засміявся.

— Он воно що… До речі, якщо ти стежиш за моїм публічним життям, то не могла не зауважити кумедної невідповідності в зворушливій історії місіс Ґілберт Вейл.

— Я не читаю маячні.

— А варто було б. Вона розкішно змалювала наш спільний торішній Святвечір на моїй віллі в Андах. Місячне сяйво на гірських вершинах, криваво-червоні квіти на ліанах, що обплітають вікна… Тебе нічого в цьому не дивує?

Вона стиха відповіла:

— Про це я мала би в тебе запитувати, але не збираюся.

— А там і немає нічого особливого, крім того, що напередодні минулого Різдва я був у Техасі, в Ель-Пасо. Головував на відкритті колії «Сан-Себастьян» компанії «Таґґарт Трансконтиненталь». І ти мала би про це пам’ятати, навіть якщо саму подію вирішила зігнорувати. В мене є навіть картка, де я стою, обіймаючись із твоїм братом Джеймсом та сеньйором Орреном Бойлом.

Вона зойкнула, зрозумівши, що Франциско таки правду каже, і що історію місіс Вейл вона прочитала в газетах.

— Франциско, то що ж… що це означає?

Він засміявся.

— Роби власні висновки… Даґні, — його обличчя знову стало серйозне. — Чому ти подумала, що Гейлі пише «П’ятий концерт»? Чому не симфонію чи оперу, а саме концерт?

— А що тебе так непокоїть?

— Нічого. Просто… Даґні, я досі люблю його музику.

А далі він знову заговорив невимушено:

— Просто його твори належать до іншої епохи. Наша доба пропонує інакші розваги.

Він перевернувся на спину і ліг на схрещені під головою руки, роздивляючись стелю так, ніби там відбувалася сцена якогось кінофарсу.

— Даґні, невже тебе не розважила мексиканська вистава з тими копальнями… як їх там… «Сан-Себастьян»? Ти читала промови членів їхнього уряду та газетні передовиці? Мене називали пройдисвітом і безпринципним брехуном, який ошукав цілу державу, бо вони очікували заграбастати успішний гірничодобувний концерн, і я не мав жоднісінького права зруйнувати їхні шляхетні плани. Ти читала про маленького миршавого чиновничка, який радив їм на мене позиватися?

Франциско знову засміявся і змінив позу, розкинувши руки на килимі у вигляді хреста. Він здавався беззбройним, розслабленим і молодим.

— Ця вистава вартувала грубих грошей, а я цілком здатен забезпечити собі таке шоу. І якби я навмисно його інсценував, то переплюнув би імператора Нерона. Бо що таке спопеліле місто порівняно з пеклом у тому котлі, з якого я скинув покришку?

Обпершись на лікоть, Франциско взяв кількоро кульок і неуважно підкинув їх на долоні; камінці клацнули м’яко і чисто, як і належить хорошій породі. Даґні раптом збагнула, що Франциско грається цими кульками не через порожню забаганку чи звичку; він просто не мав спокою і не міг тривалий час бути без діла.

— Уряд Мексиканської Народної Республіки оприлюднив декларацію, — розповідав він, — в якій закликав народ бути терплячим і на певний час змиритися з труднощами. Скидається на те, що на мідну жилу копалень «Сан-Себастьян» вони вже давно накинули оком. Завдяки їй керівники країни планували підвищити рівень життя, забезпечивши порцією смаженої свинини по вихідних кожного чоловіка та жінку, дитину та недоноска. Тепер герої-планувальники просять людей обвинувачувати не уряд, а розбещених багатіїв, бо я виявився безвідповідальним плейбоєм, а не зажерливим капіталістом, як вони сподівалися. Вони виправдовувалися, мовляв, і гадки не мали, що я їх підведу. А й справді — як вони могли це знати?

Даґні знову зауважила, як Франциско крутить у руці кульки, — автоматично, вдивляючись у якусь похмуру далечінь. Але, схоже, ці рухи були для нього певним полегшенням. Пальці рухалися повільно, неквапно торкаючись до поверхні камінців із якоюсь майже тілесною насолодою. Даґні здавалося це не грубим, а напрочуд привабливим, ніби — її немов осяяло — чуттєвість мала не фізичну природу, а була наслідком витонченого гноблення природи духовної.

— Утім, це не все, про що вони не знали, — він далі Франциско, — скоро їм відкриється дещо значно більше. Скажімо, для шахтарів «Сан-Себастьяну» збудували селище, яке коштувало вісім мільйонів доларів. Будинки на сталевих каркасах із каналізацією, водопроводом, електрикою та холодильниками. А також школу, церкву, лікарню та кінотеатр. Ціле селище для людей, які досі мешкали в халабудах, зліплених із бляшанок та іншого мотлоху. Замість нагороди за це я зміг ушитися звідти цілий і неушкоджений, — привілей, отриманий завдяки тому, що я не був громадянином Мексиканської Народної Республіки. Це робітниче селище теж було враховане урядом. Ще б пак! Чудовий приклад прогресивного державного будівництва. Що ж, ті будиночки на сталевих каркасах — переважно картонні з підробним шелаковим покриттям. Вони не протримаються і року. Водопровідні труби, як і решта нашого обладнання, було придбано у ділків, головне джерело постачання яких — міські звалища Буенос-Айреса та Ріо-де-Жанейро. Буде чудово, якщо ті труби витримають зо п’ять місяців; електропроводка, можливо, проживе на місяць довше. Прекрасні дороги, які ми проклали для Мексиканської Народної Республіки у скелях на тисяча двохсотметровій висоті, не перенесуть кількох наступних зим, бо склепано їх із дешевого цементу і без насипної подушки, а з укріплення на стрімких поворотах — лише пофарбована дошка. Варто дочекатися наступного гірського зсуву. Церква, думаю, вистоїть. Вона їм знадобиться.

— Франциско, — прошепотіла Даґні, — ти це все навмисно зробив?

Він підвів голову, продемонструвавши нестерпну втому на своєму обличчі.

— Хіба не все одно, — озвався він, — зробив я це навмисно чи через недбалість і тупість? Невже ти не розумієш, що це не має жодного значення? Всюди бракує одного-єдиного елемента.

Нею пересмикнуло. Всупереч всім своїм рішенням і обіцянкам себе контролювати, вона закричала:

— Франциско! Якщо ти усвідомлюєш, що коїться зі світом, якщо розумієш усі ті речі, про які говориш, ти не можеш над цим сміятися! Ти! Насамперед ти мусиш із ними боротися!

– Із ким?

– Із шахраями, з тими, хто уможливлює світовий пограбунок, із мексиканськими комітетниками та рештою злодюг.

Його посмішка набула небезпечного відтінку.

— Ні, моя люба. Боротись я маю з тобою.

Глянула на нього приголомшено:

— Про що це ти?

— Про те, що робітниче селище «Сан-Себастьян» коштувало вісім мільйонів доларів, — відповів він чітко та інтоновано. — За ці гроші я міг би купити справжні металеві конструкції, а не картонні коробки. Як і за решту грошей, що розійшлися на казна-що. Ці гроші пішли до людей, які збагачуються в такий спосіб. Щоправда, їхнє багатство швидко закінчується. І гроші підуть не до тих, хто вміє працювати, а до найрозбещеніших і найкорумпованіших. Згідно з сучасними стандартами, перемагає той, від кого найменше користі. Всі гроші підуть на проекти типу «Рудень Сан-Себастьяну».

Даґні насилу витиснула:

— То ось яка в тебе мета?

— Так.

– І тебе це тішить?

— Так.

— Я думаю про твоє ім’я, — мовила вона, хоч певним чином і розуміла, що сперечатися зараз немає сенсу, — про родинну традицію д’Анконій, згідно з якою кожен наступний спадкоємець мав залишити по собі більший статок, ніж отримав.

— О, так, мої предки мали чудовий хист робити правильні вчинки у слушний час, зокрема вдало вкладати гроші. Звісно, «вкладати гроші» — річ відносна. Все залежить від мети. Поглянь хоча б на «Рудні Сан-Себатьяну». Проект коштував мені п’ятнадцять мільйонів доларів, але ці гроші знищили сорок мільйонів, що належали «Таґґарт Трансконтиненталь», тридцять п’ять — акціонерам на кшталт Джеймса Таґґарта та Оррена Бойла та сотні мільйонів, що підуть на усунення різних побічних наслідків. Непогані інвестиції, Даґні, погодься.

Вона випросталася.

— Ти розумієш, що мелеш?

— Цілком! Хочеш, задля економії часу назву по пунктах усе, за що ти збиралася мене сварити? По-перше, я впевнений, що «Таґґарт Трансконтиненталь» не оговтається від втрат на злощасній лінії «Сан-Себастьян». Ти вважаєш інакше, але цього не станеться. По-друге, завдяки цій гілці твій братичок Джеймс знищив «Фенікс-Дюранґо», що була єдиною путящою залізницею в країні.

— Ти справді все це розумієш?

— Я розумію значно більше.

— А ти… — вона не знала, чому захотілося запитати саме це; просто в пам’яті несподівано виринуло обличчя з темними гнівливими очима, — ти знаєш Елліса Ваятта?

— Звісно.

– І розумієш, якої шкоди це йому завдасть?

— Так. Він буде наступний, кого зітруть з лиця землі.

— Вважаєш, це… весело?

— Набагато веселіше за знищення мексиканських комітетників.

Даґні встала. Багато років вона вважала його розбещеним; боялась цього, думала про це, намагалася забути і ніколи більше цим не перейматися. Але вона й гадки не мала, як низько він упав.

Не дивилася на нього. Не усвідомлювала, що вголос цитує його давні слова:

— Хто ким дужче пишався би: Нат Таґґарт — тобою чи Себастьян д’Анконія — мною…

— Хіба ти не розумієш, чому я назвав ті копальні на честь мого великого пращура? Думаю, така данина припала б йому до душі.

На мить вона аж на очі перестала бачити; Даґні ще ніколи не випадало бути свідком блюзнірства; тепер вона відчула, що воно таке.

Франциско підвівся і дивився на неї згори, холодно та безлико посміхаючись.

Даґні лихоманило, але вона на це не зважала, як не переймалася і тим, що він помітить, про що здогадається чи на що наважиться.

— Я прийшла сюди, бо хотіла взнати причину, з якої ти занапастив своє життя, — мовила вона якось мляво.

— Я назвав причину, — серйозно відповів він, — але ти не хочеш мені повірити.

— Я й далі бачу тебе таким, як колись. Не можу забути. А те, на що ти перетворився, не належить до раціонального світу.

— Справді? А світ, який ти бачиш навколо, — раціональний?

— Ти належиш до людей, яких не здатен розчавити жоден світ.

— Так.

— Тоді — чому?

Він розправив плечі.

— Хто такий Джон Ґолт?

— О, не потрібно цієї вульгарщини!

Франциско подивився на неї. Вуста його всміхалися, але очі залишалися спокійні, щирі і навіть тривожно проникливі.

— Чому? — повторила вона.

Він відповів так само, як колись уночі в цьому ж готелі десять років тому:

— Ти ще не готова це почути.

Він не пішов за нею до дверей. Даґні вже взялася ручку, аж раптом обернулась і застигла. Франциско стояв посеред кімнати, цілком охоплюючи її поглядом. Вона добре знала цей погляд і не могла рушити з місця.

— Я досі хочу тебе, — стиха мовив він. — Але я не достатньо щасливий, щоб покликати тебе в ліжко.

— Недостатньо щасливий… — очамріло повторила вона.

Він засміявся.

— А може, спершу відповіси на мою пропозицію? — він почекав, але вона мовчала. — Адже ти теж хочеш цього.

Із її вуст от-от мало зірватися заперечення, але Даґні зрозуміла, що правда пролунає більш убивчо.

— Так, — холодно відповіла вона, — але це не має для мене жодного значення.

Франциско всміхнувся. Йому, вочевидь, імпонувала сила духу, яка дозволила відповісти їй саме так.

Але, коли вона відчинила двері номера, він уже без жодної усмішки докинув:

— Ти відчайдушна, Даґні. І колись її тобі теж не забракне.

— Чого? Відчайдушності?

Але він промовчав.