Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність.

Розділ IV Нерухомі рушії

«Рушійна сила, — думала Даґні, роздивляючись у сутінках будівлю «Таґґарт Трансконтиненталь», — її першочергова потреба. Рушійна сила, що тримає цю статичну будівлю. Рух, що втримує її непорушно. Вона стояла не на забивних палях, а на локомотивах, що перетинали континент».

Даґні відчула тривогу. Вона їздила на фабрику «Об’єднання Локомотивів» у Нью-Джерсі, де зустрілась із президентом компанії. Але так нічого і не довідалась: ані причин затримки поставок, ані коли — бодай приблизно — можна чекати дизельних локомотивів. Президент розмовляв із нею дві години. Але жодна його відповідь не стосувалася поставлених запитань. Коли Даґні намагалася перейти до конкретики, він відповідав їй із поблажливим докором, так наче вона поводилася невиховано, порушуючи загальноприйняті норми поведінки.

Проходячи заводом, вона побачила в кутку подвір’я нагромадження брухту, що був колись прецизійним верстатом, яких зараз не купиш ні за які гроші. Це не був відпрацьований механізм. Верстат вкривали іржаві плями і брудна чорна змазка — його просто занедбали. Даґні відвернулася; видовище її бісило. Вона не розуміла причин власної люті, лише знала, що все в ній волає проти несправедливості, зумовленої чимсь іншим і більшим, ніж зношений механізм.

Коли ввійшла до себе в приймальню, нікого зі співробітників уже не було, тільки Едді Віллерс чекав на неї. З його погляду і того, як він мовчки пішов за нею в кабінет, Даґні відразу зрозуміла, що щось сталося.

— Едді, що таке?

— Макнамара відійшов.

Вона зачудовано глянула на нього.

— Тобто — «відійшов»?

— Пішов у відставку, покинув бізнес, закрив справу.

— Макнамара, наш підрядник?

— Так.

— Але це неможливо!

— Знаю.

— Що сталося? Чому?

— Ніхто не знає.

Вона взялась повільно розстібати пальто, потім сіла за стіл і почала знімати рукавички. Попросила:

— Почни спочатку, Едді. Сідай.

Він не сів. Стиха почав розповідати:

— Я говорив з його головним інженером по міжміському. Він подзвонив із Клівленда, щоб повідомити нас. Він і сам до пуття нічого не знає.

— Що саме він сказав?

— Що Макнамара згорнув свій бізнес і зник.

— Куди?

— Хтозна. Ніхто не знає.

Вона помітила, що досі тримається за два пальці рукавички, забувши її зняти. Зірвала і жбурнула на стіл.

Едді мовив:

— Він пішов, маючи купу контрактів, вартих цілого капіталу. До нього на три роки вперед стояла черга з клієнтів…

Даґні мовчала. Едді стишено продовжив:

— Мені не було б страшно, якби я бодай щось розумів… Але вчинити таке без жодної причини…

Вона і далі мовчала, тому Едді знову заговорив:

— Він був найкращий у країні підрядник.

Вони дивились одне на одного. Їй хотілось простогнати: «О, Боже, Едді! О, Боже!» Натомість вона спокійно сказала:

— Не переймайся, для колії «Ріо-Норте» ми знайдемо іншого підрядника.

З офіса вийшла пізно. Вже надворі зупинилась і безпорадно роззирнулася. Зненацька відчула себе спустошеною: без енергії, без мети, без бажань. Ніби мотор затріщав і зламався.

Блякле сяйво лилося з-за будівель у небо, відбиваючи тисячі незнаних вогнів: електричне дихання міста.

Хотілося відпочити. Відпочити і розвіятися. Робота була для Даґні всім, що вона мала чи хотіла. Та часом, як оце зараз, напливала раптова і дивна порожнеча, що була навіть не порожнечею, а радше мовчанням; не відчаєм, а застиглістю. Так, ніби всередині нічого не зруйнувалось, а просто зупинилося. Тоді виникало бажання знайти радість у чомусь сторонньому. Вона хотіла стати пасивним глядачем чиєїсь роботи або якогось величного видовища. «Не чинити, — думала вона, — а приймати; не починати, а реагувати; не створювати, а захоплюватися… Лише тоді я зможу йти далі, тому що радість — це пальне для душі».

Вона завжди була — Даґні заплющила очі й згіркло всміхнулася — рушійною силою власного щастя. А зараз їй хотілося відчути силу сторонніх досягнень. Як люди у темних преріях любили дивитися на освітлені вікна поїздів — на її досягнення, знак її могутності, що дарував їм упевненість посеред порожніх кілометрів уночі, так і вона прагнула перебіжної зустрічі, короткого привітання, щоб встигнути помахати рукою і сказати: «Хтось кудись їде…»

Вона повільно пішла, сховавши руки в кишенях; на обличчя спадала тінь від крислатого капелюха. Будинки стояли такі високі, що поглядом неможливо було намацати небо. Подумалося: якщо на побудову цього міста пішло стільки зусиль, то й місто мусило б чимало запропонувати.

Чорна діра радіогучномовця, почепленого над дверима крамниці, випльовувала звуки на довколишні вулиці. Лунав концерт симфонічного оркестру, що саме відбувався десь у місті. Тягучий безформний вереск нагадував пошматовану плоть або ганчірку. Рвані звуки не мали нічого, що б тримало їх купи: ні форми, ні мелодії, ні гармонії, ні ритму. Якщо музика є емоція, породжена думкою, то цей вереск свідчив про ірраціональну безпорадність, відступництво людини від себе самої.

Простувала далі. Зупинилася біля книгарні. У вітрині височіла пірамідка цеглин у фіолетово-бурих палітурках із написом «Шуліка линяє». «Роман сторіччя, — сповіщав рекламний плакат. — Вичерпне дослідження зажерливості бізнесмена. Сміливе викриття душевного блуду».

Даґні йшла повз кінотеатр, вогні якого освітлювали півкварталу. В повітрі сяяло величезне фото молодої усміхненої жінки; дивитися на неї було нестерпно марудно, наче бачиш її не вперше, а щодня, багато років поспіль. Під світлиною напис: «…монументальна драма дає відповідь на глобальне питання: «Чи мусить жінка зізнаватися в цьому?»

Біля нічного клубу повз Даґні непевною ходою покривуляла парочка. Дівуля з каламутними очима, спітнілим обличчям, у горностаєвому манто і красивій вечірній сукні, що, немов халат нечупари-домогосподарки, сповзала з плеча, оголюючи груди. Все це свідчило не про сміливу відвертість, а про п’яну байдужість. Кавалер підтримував дівицю за оголену руку, і на його обличчі проступав аж ніяк не засмак романтичної пригоди, а радше збитошна міна шибеника, який намірився написати на паркані щось стидке.

«І що ти сподівалася тут знайти?» — сама в себе запитувала Даґні.

Так жили поряд із нею люди, такої форми набували їхні душі, культура, розваги. Скільки ж років вона ніде не бачила нічого іншого?

На розі вулиці вона купила газету і повернула додому.

Її двокімнатна квартира розташовувалася на останньому поверсі хмарочоса. Вікна у вітальні сходилися кутом, перетворюючи кімнату на ніс корабля, що пливе серед фосфоресцентних блискіток міста на чорних хвилях зі сталі та каменю. Коли вона ввімкнула світильник, довгі трикутники тіней покреслили голі стіни геометричним візерунком, що його порушували лише дві кутасті шафи.

Даґні завмерла посеред кімнати, сама, поміж небом та містом.

Одна-єдина річ здатна була подарувати їй омріяне відчуття. Одна-єдина знана форма насолоди.

Вона підійшла до грамофона і поставила платівку Річарда Гейлі.

Це був «Четвертий концерт», останній його твір. Гуркіт і зіткнення перших акордів стерли з її пам’яті всі вуличні епізоди.

Концерт можна було означити як крик великого заколоту. В ньому вчувалося «ні», кинуте якійсь страхітливій нарузі; заперечення страждання, що виривається крізь муки немилосердної боротьби; нездоланна жага свободи. Мелодія немов промовляла людським голосом: біль не є доконечною умовою буття. Чому ж тоді найпекельніші мордування випадають на долю тих, хто не визнає їхньої невідворотності?.. Хто і на яку гризоту прирік нас, котрі осягнули таємницю любові та радості?.. Звуки тортур починали самі себе заперечувати, корчі агонії перетворювалися на гімн невиразному усвідомленню, заради якого можна перестраждати все. Музика була одночасно піснею бунту і пошуком високого духу.

Заплющивши очі, Даґні завмерла в кріслі.

Ніхто не знав, що спіткало Річарда Гейлі. Історія його життя була схожа на дидактичну настанову, покликану таврувати велич і показувати, яку ціну за неї доводиться платити. Історія ця розповідала про вервечку років, прожитих на горищах та в підвалах, і що безнадійнішою була сірість стін тих помешкань, то яскравішою і кольоровішою ставала музика ув’язненої в них людини.

Ця сірість засвідчувала боротьбу з темними сходовими прогонами багатоквартирних будинків, із замерзлими водогінними трубами, з куснем бутерброда в смердючому продуктовому кіоску, з обличчями людей, які слухали музику з порожніми очима. Це був герць без вивільнення люті, без втіленого ворога; двобій із глухою стіною з найкращою звукоізоляцією: байдужістю, що поглинала удари, акорди і волання, — мовчазна битва людини, якій даровано зробити звуки красномовнішими, ніж це вдавалося будь-кому іншому; борня, що тривала в тиші забуття і самоті ночей, коли вряди-годи симфонічний оркестр виконував котрийсь його твір і Гейлі вдивлявся в морок, усвідомлюючи, що це його душа тремтливими і нерівними колами радіохвиль розлітається навсебіч над містом, але немає програвачів, налаштованих на її хвилю.

— Музика Річарда Гейлі сповнена звитяги. Наша епоха давно переросла такі витребеньки, — писав один критик.

— Музика Річарда Гейлі випадає з нашого часу. В ній є дещиця тріумфу. А хто сьогодні здатен радіти? — вторував інший.

Життя Гейлі один в один нагадує життя решти деміургів, винагороджених пам’ятником у міському парку через сто років після того, як цей пошанівок перестав мати значення для удостоєних відзнаки. Але Річард Гейлі не помер достатньо скоро, тому побачив день, що його, за законами історії, бачити не мав.

Йому було сорок три роки. Тривала прем’єра опери «Фаетон», яку Гейлі написав двадцятичотирирічним. Він на власний розсуд переінакшив давньогрецький міф: Фаетон, юний син Геліоса, вкравши у батька сонячну колісницю, щоб самовпевнено і зухвало провезти по небу світило, не загинув, як у легенді, а таки досягнув мети. Оперу було поставлено дев’ятнадцять років тому, але прем’єра зі свистом провалилася. Тієї ночі Річард Гейлі до світанку блукав вулицями міста, безуспішно шукаючи відповіді на свої питання.

І ось, через дев’ятнадцять років, після завершальних звуків другого показу зал вибухнув такими шаленими оваціями, яких іще не чув оперний театр. Древні стіни не могли утримати цього шквалу, його звуки поринули в коридори, на сходи, заполонили вулиці, діставшись нарешті до хлопчиська, який блукав тими вулицями дев’ятнадцять років тому.

Того вечора Даґні теж була в опері. Одна з небагатьох присутніх, вона вже знала музику Гейлі, хоча ніколи досі не бачила самого автора. Дивилась, як його виштовхнули на сцену, як він стоїть перед людським морем, — завмерлий, високий, худорлявий і сивочолий чоловік. Він не вклонявся, не всміхався, а просто стояв і дивився в юрбу. На його обличчі застигло тихе і нелукаве питання зніяковілої людини.

— Музика Річарда Гейлі, — писав наступного ранку критик, — це грандіозне надбання людства. Вона належить народній величі й створена нею.

— Життя Річарда Гейлі, — казав священик, — приклад благородного піднесення. Він витримав страшну битву, але що це значить? Пройти через страждання, несправедливість, витримати ганьбу від рук своїх братів, щоб збагатити їхні життя і навчити цінувати красу великої музики. Це так доречно і шляхетно.

Через день після тріумфу Річард Гейлі зник.

Він нікому нічого не пояснив. Лише повідомив своїх видавців, що припиняє кар’єру, і за скромну суму продав права на всі твори, хоч і знав, що відсотки від перевидання забезпечили б йому немалі статки. А потім кудись поїхав, не залишивши адреси. Це було вісім років тому. Відтоді його ніхто не бачив.

Відкинувши голову і заплющивши очі, Даґні слухала «Четвертий концерт». Вона схилилася на диван, тіло її розслабилося і розкошувало; на застиглому обличчі вирізнявся лише чуттєвий рот, окреслений лініями жаги.

Невдовзі розплющила очі, помітила кинуту на диван газету і машинально простягнулась по неї. Хотіла прибрати до дідька вульгарні передовиці. Газета випала з руки, і Даґні побачила знайоме обличчя і заголовок новини. Склавши газету, пожбурила її додолу.

Це було обличчя Франциско д’Анконії. Заголовок повідомляв, що він прибув у Нью-Йорк. «То й що?» — подумала вона. Зустрічатися з ним зовсім не обов’язково. Вони не бачилася вже багато років.

Даґні поглянула на газету на підлозі. Подумала, що не варто її читати. Навіть дивитися не варто. А тим часом таки встигла зауважити, що його обличчя геть не змінилося.

Але як лице може залишитися таким, як і колись, якщо все решта змінилося? Їй стало прикро, що на світлині він усміхався. Така усмішка не для газетних сторінок. Це був усміх людини, яка здатна бачити, відчувати і прославляти життя. Глузлива, зухвала маніфестація викличного блискучого інтелекту.

Не читай її, порадила вона собі, не зараз, не під цю музику, тільки не під цю музику.

Даґні підняла газету і розгорнула її.

У статті йшлося, що сеньйор Франциско д’Анконія люб’язно дав інтерв’ю пресі у своєму номері в готелі «Вейн-Фалкленд». Він сказав, що приїхав у Нью-Йорк із двох важливих причин: щоб побачитися з гардеробницею клубу «Куб» та посмакувати ліверною ковбасою в «Делікатесах Мо» на Третій Авеню. Відмовився коментувати розлучення містера та місіс Вейл. Місіс Вейл, дама шляхетна і надзвичайно вродлива, кілька місяців тому завдала своєму достойному молодому чоловікові удару, публічно заявивши, що збирається його здихатися заради коханця, Франциско д’Анконії. Вона докладно поділилася з пресою пікантними подробицями свого роману, включно з новорічною ніччю на віллі д’Анконії в Андах. Її чоловік стійко пережив цей вибрик і подав на розлучення.

Місіс Вейл відреагувала зустрічним позовом на половину чоловікових мільйонів, а також розповіла дещо з його особистого життя, порівняно з яким її захоплення мало цілком невинний вигляд.

Ця тема довго не покидала газетних шпальт, але сеньйор д’Анконія ніяк її не коментував. На запитання, чи заперечуватиме він історію пані Вейл, відповів, що ніколи нічого не заперечує. Репортери були ошелешені його раптовим приїздом; вони вважали, що він не захоче з’являтися в Нью-Йорку в самісінький розпал скандалу, але — помилилися. Франциско д’Анконія додав іще одну причину свого приїзду.

— Я хочу бути свідком фарсу, — сказав він.

Даґні впустила газету на підлогу. Вона сиділа, зігнувшись і поклавши голову на руки; не рухалась, але пасма волосся, що звисали на коліна, час від часу здригалися.

Велична музика Гейлі заповнювала кімнату, пронизувала віконні шибки і виривалася в місто. Даґні вбирала звуки, що втілювали її шлях, її сльози.

Джеймс Таґґарт окинув поглядом вітальню своїх апартаментів, гадаючи, котра зараз година; йому не хотілося вставати і шукати годинника.

Він сидів у кріслі в пожмаканій піжамі, босоніж; шукати капці теж було забарно. Сіре світло з вікон неприємно било по сонних очах. В голові здіймалася паскудна важкість, що ось-ось готова була перерости в мігрень. «З якого це дива я опинився у вітальні? — здивувався він. — О, так, щоб довідатися, котра година».

Зігнувшись через бильце крісла, він намагався роздивитися годинник на віддаленій будівлі. Було вже двадцять на першу.

Двері у ванній були відчинені, й він чув, як Бетті Поп чистить зуби. Її пояс валявся на підлозі, неподалік від крісла, разом із рештою одягу; пояс був блідо-рожевий, з нього стирчали шматочки полопаних гумок.

— Поквапся! — крикнув він роздратовано. — Мені потрібно вдягатися.

Вона не відповіла. З відчинених дверей ванної долинало булькання.

«Нащо це мені?» — подумав він, згадуючи минулу ніч. Але відповідь на це запитання потребувала багато зусиль.

Бетті Поп зайшла у вітальню, тягнучи за собою атласні фалди картатого оранжево-фіолетового, достоту арлекінського, негліже. Подумки Таґґарт зауважив, що таке вбрання їй жахливо не пасує; якщо згадати фотографії в розділах світської хроніки, то «амазонка» личила б значно більше. Вона була довготелеса і її вуглуваті рухи не можна було назвати витонченими.

Але Бетті належала до однієї з найкращих родин, тому, попри риб’яче сірувате обличчя, поводилася зверхньо і поблажливо.

— От чорт! — лайнулася вона, потягнувшись. — Джиме, де твої манікюрні ножиці? Мені треба обрізати нігті на ногах.

— Не знаю. В мене болить голова, зробиш це вдома.

— Зранку ти якийсь неапетитний, — кинула байдужо, — наче слимак.

— Може, закриєш рота?

Дівчина безцільно валандалася кімнатою.

— Я не хочу додому, — мовила сухо. — Ненавиджу ранок. А потім черговий день, і немає чого робити. А пообіді в мене чайна сесія у Ліз Блейн. Там може бути весело, бо Ліз та іще сука.

Бетті взяла келих і випила вчорашній видиханий напій.

— Чому ти не накажеш полагодити кондиціонер? Тут смердить.

— Тобі вже непотрібна ванна? — запитав він. — Хочу вдягнутися. Сьогодні у мене важлива зустріч.

— Заходь. Я поділюся з тобою ванною. Ненавиджу, коли мене кваплять.

Голячись, він поглядав, як вона вдягається навпроти відчинених дверей. Бетті довго, звиваючись, влазила в пояс, пристібала підв’язки до панчіх, вдягала неоковирний, але дорогий, твідовий костюм.

Арлекінське негліже, придбане за оголошенням у найшикарнішому журналі мод, було наче уніформа для певних обставин, яку вона за тих-таки обставин слухняно вбирала, а потім скидала і забувала.

Природа їхніх стосунків була така сама. В них не було пристрасті, бажання, насолоди і навіть сорому.

Статевий акт жоден із них не сприймав ані як насолоду, ані як гріх. Він узагалі нічого не значив. Вони знали, що чоловік і жінка мають спати разом, от вони й дотримувалися традиції.

— Джиме, а чому б тобі не запросити мене сьогодні у вірменський ресторан? — спитала вона. — Я люблю шиш-кебаб.

— Не можу, — сердито відповів він, розбризкуючи піну з обличчя. — У мене сьогодні дуже щільний графік.

— Але ж можна відкласти справи?

— Що?

— Усі, які є.

— Сьогодні дуже важливий день, дорога. Засідання Ради директорів.

— Ой, знову ти зі своєю залізницею. Нудьга. Ненавиджу бізнесменів, вони тупі.

Він промовчав.

Бетті лукаво на нього глянула і вже жвавіше промовила, розтягуючи слова:

— Джок Бенсон сказав, що в тебе хистке становище на залізниці, бо всім керує твоя сестра.

— Невже так і сказав?

— Я вважаю, що твоя сестра — жахлива. Огидно, коли жінка вдає одночасно механіка і керівника фірми. Це так нежіночно. За кого вона себе має?

Таґґарт став на порозі, притулившись скронею до одвірка. Пильно подивився на Бетті Поп. На її обличчі вигравала усмішка, саркастична і впевнена. Здається, дещо спільне у них таки є.

— Можливо, тобі цікаво, люба, моя, — сказав він. — Саме сьогодні я збираюся притлумити свою сестричку.

— Справді? — зацікавилася вона.

– І саме тому це засідання таке важливе для мене.

— Ти збираєшся її вигнати?

— Ні, в цьому немає потреби. Я просто зіб’ю їй пиху. З’явився шанс, на який я чекав дуже давно.

— У тебе є на неї компромат? Буде скандал?

— Ні, ні. Ти не розумієш. Просто вона зайшла занадто далеко, і має спіймати ляпаса. Ні з ким не порадившись, викинула непростимого коника. Серйозно образила наших мексиканських сусідів. Коли директорат про це дізнається, то змушений буде впровадити кілька нових правил для виробничого відділу. Їх моя сестронька обійти не зможе.

— Ти ж мій найрозумніший, Джиме, — похвалила вона.

— А зараз я нарешті вдягнусь, — задоволено мовив Таґґарт. Він відвернувся від раковини і весело додав:

— Тому цілком можливо, я ще встигну зводити тебе сьогодні в ресторан на шиш-кебаб.

Задзвонив телефон.

Таґґарт узяв слухавку. Його викликали із Мехіко.

Істеричний голос на протилежному кінці дроту належав захиснику його політичних інтересів у Мексиці.

— Джиме, я нічого не міг удіяти! — заскиглив він. — Взагалі нічого! Не було жодного попередження, клянусь богом, ніхто не очікував, ніхто не міг передбачити. Я старався, як міг, мені нема чого закинути, Джиме, це був грім серед ясного неба! Щойно вийшла постанова, п’ять хвилин тому, вони просто поставили нас перед фактом! Уряд Мексиканської Народної Республіки націоналізував копальні та залізницю «Сан-Себастьян».

* * *

— …тому я можу запевнити джентльменів, членів правління, що причин для паніки немає. Цього ранку стався прикрий інцидент, але я обізнаний із внутрішньополітичними процесами у Вашингтоні, які впливають і на зовнішню політику, тому переконаний, що наш уряд домовиться про справедливе розв’язання проблеми з урядом Мексиканської Народної Республіки, і ми отримаємо повну компенсацію за наше майно.

Джеймс Таґґарт стояв за довгим столом, звертаючись до Ради директорів. Його голос був чіткий, монотонний і випромінював безпеку та впевненість.

— З приємністю повідомляю, що я передбачив можливість такого розвитку подій і вжив усіх застережних заходів для захисту інтересів «Таґґарт Трансконтиненталь». Кілька місяців тому я доручив виробничому відділу скоротити кількість поїздів на гілці «Сан-Себастьян» до одного потяга на день і забрати звідти наші найкращі локомотиви та рухомий склад, а також будь-яке вартісне обладнання. Мексиканському урядові перепало лише кілька дерев’яних вагонів і один дуже старий паровоз. Моє рішення врятувало для компанії мільйони доларів; після точного підрахунку цифри буде надано вам.

Однак я вважаю, що наші акціонери цілком виправдано очікують, що люди, причетні до цієї катастрофи, візьмуть на себе відповідальність за наслідки власного недбальства. Тому я пропоную, щоб ми вимагали відставки містера Клеренса Еддінґтона, нашого економічного консультанта, який порадив компанії побудувати гілку «Сан-Себастьян», а також містера Джулза Мотта, нашого представника у Мехіко.

Представники правління, які сиділи за довгим столом, уважно його слухали. Вони думали не про те, що робитимуть, а про те, що скажуть людям, яких представляють. З огляду на це, промова Таґґарта цілком їх задовольняла.

В кабінеті на Таґґарта вже чекав Оррен Бойл. Коли вони залишилися віч-на-віч, Таґґартова поведінка змінилася. Він привалився до столу, плечі опустилися, лице зблідло і обм’якло.

— Ну? — спитав він.

Бойл безпорадно розвів руками.

— Я перевіряв, Джиме, — сказав він, — все так і є; д’Анконія втратив на тих копальнях власних п’ятнадцять мільйонів доларів. Жодної афери не було, все чесно. Він вклав власні гроші і втратив їх.

– І що ж він тепер збирається робити?

— Не знаю. Ніхто цього не знає.

— Але ж він не миритиметься з тим, що його пограбувати? Д’Анконія розумний, у нього має бути якийсь козир у рукаві.

— Дуже на це сподіваюсь.

— Він розгадував комбінації найспритніших шахраїв світу. Невже заплющить очі на жалюгідну директиву жменьки політиканів-латиносів? Д’Анконія має щось придумати, а ми повинні встигнути до нього приєднатися.

— Це залежить від тебе, Джиме. Він же ж твій друг.

— Який з біса друг? Ненавиджу цього сучого сина.

Він викликав секретаря. Той нерішуче ввійшов. Мав нещасний вигляд. Це був уже дещо підтоптаний парубок із безкровним обличчям, вираз якого свідчив про хороше виховання благочестивої бідності.

— Ти домовився про мою зустріч із Франциско д’Анконією? — гаркнув Таґґарт.

— Ні, сер.

— Але, чорт забирай, я ж наказав зв’язатися…

— Я не зміг, сер, хоч як намагався.

— Спробуй іще.

— Сер, річ у тім, що я не зміг домовитися з ним про зустріч.

– І чому ж?

— Він відмовився.

— Хочеш сказати, що він відмовився зі мною бачитися?

— Так, сер, саме про це і йдеться.

— Він не зустрінеться зі мною?

— Ні, сер, не зустрінеться.

— Ти розмовляв із ним особисто?

— Ні, я спілкувався з його секретарем.

— Що він тобі сказав? Що саме він сказав?

Молодик завагався і став іще нещасніший.

— Що він сказав? — наполягав Таґґарт.

— Містере Таґґарт, він сказав, що сеньйор д’Анконія назвав вас занудою.

* * *

Ухвалену пропозицію охрестили «Засадничими нормами проти розбрату». Проголосувавши за неї, члени Національного залізничного альянсу сиділи в осінніх вечорових сутінках просторої зали, уникаючи дивитися один на одного.

Національний залізничний альянс виник як організація, покликана захищати інтереси залізничної промисловості. Досягти цієї мети можна було, заручившись обіцянкою кожного члена підпорядкувати свої власні інтереси інтересам усієї галузі; інтереси ж галузі належало визначати голосуванням, і кожен член зобов’язаний був дотримуватися будь-якого рішення, ухваленого більшістю.

— Колеги за фахом чи за галуззю мають єднатися, — казали організатори Альянсу. — У нас спільні проблеми, спільні інтереси, спільні супротивники. Чублячись між собою, ми розпорошуємо власну енергію. Натомість слід виступити єдиним фронтом проти всіх, хто cтворює нам перепони. Лише об’єднавши зусилля, нам вдасться досягти успіху.

— То проти кого ж виступатиме цей Альянс? — запитав би скептик.

І почув би таку відповідь:

— Не проти когось конкретного. Але якщо ставити питання таким чином, то Альянс спрямований проти вантажовідправників чи виробників залізничного устаткування, які можуть на нас нажитися. А проти кого створюються будь-які спілки?.

— Саме це мене й цікавить, — зауважив би скептик.

«Засадничі норми проти розбрату» вперше було згадано публічно і поставлено на голосування на щорічних загальних зборах Національного залізничного альянсу. Але всі вже про них давно чули. «Засадничі норми…» тривалий час, а надто останніх три місяці, обговорювали приватно. У великій залі сиділи президенти залізниць. Їм не подобалося нове правило; вони сподівалися, що питання про його ухвалу не постане. Але воно таки виникло, і всі проголосували «за».

У промовах перед голосуванням не було названо жодної залізниці. Йшлося винятково про соціальне благо. Мовляв, суспільному добробуту загрожує нестача транспорту, натомість залізниці знищують одна одну через агресивну конкуренцію, через брутальну політику вовчої зграї. Є регіони, де залізничне сполучення взагалі відсутнє, натомість цілі великі області, що мають дві чи й більше залізниць, конкурують за об’єм перевезень, якого заледве вистачає для однієї. Було наголошено, що для молодих залізниць є великі можливості у позбавлених залізничного транспорту регіонах. І попри недостатній поки що економічний стимул, кожна патріотично налаштована залізниця мусила би взятися забезпечувати транспортом нужденних мешканців, адже основна мета залізниці — це суспільні інтереси, а не прибуток.

Далі йшлося про значення для суспільного добробуту великих і міцних залізничних систем, і що колапс будь-якої з них стане національною катастрофою. І що якщо одна з таких залізниць зазнала нищівних втрат, намагаючись зробити патріотичний внесок у міжнародне добросусідство, то вона має право розраховувати на суспільну підтримку, що допоможе витримати удар.

Жодної залізниці так і не було названо. Але коли головуючий підняв руку, закликаючи голосувати, всі подивилися на Дена Конвея, президента «Фенікс-Дюранґо».

Було лише п’ятеро інакодумців, які проголосували проти. Втім, коли голова оголосив, що рішення було прийнято, — не було чути ні привітань, ні схвального гамору. Запала гнітюча тиша.

Присутні до останнього моменту сподівалися, що якесь диво урятує їх від ухвалення «Засадничих норм…»

«Засадничі норми проти розбрату» називали заходом добровільного самообмеження, покликаним зміцнювати закони, давно ухвалені урядом країни. Правило регламентувало, що членам Національного залізничного альянсу заборонено вдаватися до так званої «руйнівної конкуренції»; в певних регіонах не могло існувати більше однієї залізничної компанії, а право перевезень належало старішим учасникам цього ринку. Стосовно ж новостворених компаній-приблудьків, які нахабно зазіхнули на чужі території, то вони мали припинити перевезення протягом дев’яти місяців після відповідного розпорядження. Право ж визначати регіони обмеженої конкуренції належало винятково виконавчому комітету Національного залізничного альянсу.

По закінченню засідання учасники квапливо розійшлися, уникнувши дружніх розмов і колективних обговорень. Велика зала спорожніла нехарактерно швидко. Ніхто не наважився не лише озватися до Дена Конвея, а й подивитися в його бік.

У вестибюлі будинку Джеймс Таґґарт зустрівся з Орреном Бойлом. Вони не домовлялися про зустріч, але, побачивши масивну постать на тлі мармурової стіни, Таґґарт упізнав Бойла ще до того, як розгледів його обличчя. Вони наблизились один до одного, і, заспокійливо всміхнувшись, Оррен мовив:

— Я своє зробив, Джиммі. Тепер твій хід.

— Міг би сюди і не приходити. Чого прийшов? — похмуро буркнув Таґґарт.

— Винятково задля розваги.

Ден Конвей самотньо сидів у спорожнілій залі, аж поки туди прийшла прибиральниця. Коли вона до нього озвалася, Конвей встав, привітався і слухняно почовгав до дверей. Проходячи повз жінку, він встромив руку в кишеню, витягнув звідти п’ять доларів і, ховаючи погляд, ґречно простягнув їх прибиральниці. Здавалося, він не тямить, що робить; поводився, наче був у місці, піти з якого можна лише за чайові.

Даґні нерухомо сиділа за своїм столом, коли двері розчахнулися і в кабінет влетів Джеймс Таґґарт. Досі він ніколи так до неї не вривався. Обличчя його пашіло.

Вона не бачила брата з моменту націоналізації лінії «Сан-Себастьян». Він не шукав нагоди обговорити з нею це питання, і вона теж не надто прагнула зустрічі. Життя так красномовно довело її правду, вважала вона, що будь-які коментарі були зайві. Частково з ввічливості, частково з милосердя Даґні не виклала братові висновок, який напрошувався з подій. Зрештою, він міг зробити для себе лише один висновок. Почувши про його промову на Раді директорів, вона лише презирливо і здивовано стенула плечима; якщо з якихось міркувань він вважав, що має право привласнювати її досягнення, то, принаймні, надалі не заважатиме працювати.

— Досі вважаєш, що лише ти робиш щось для цієї залізниці?

Даґні спантеличено глянула на брата. Голос його став пронизливий. Він стояв навпроти її столу, напружений від збудження.

— Вважаєш, що це я зруйнував компанію, так? — він аж зіпав. — Думаєш, ти єдина, хто може нас урятувати? Надіялася, що я не знайду, як компенсувати Мексиканську втрату?

Вона повагом промовила:

— Чого тобі від мене треба?

— У мене є новини. Пам’ятаєш пропозицію Альянсу залізниць проти агресивної конкуренції? Я розповідав про неї кілька місяців тому. Ідея тобі не сподобалася. Геть не сподобалася.

— Пам’ятаю. То й що?

– Її ухвалили.

— Що ухвалили?

— «Засадничі норми проти розбрату». Буквально п’ять хвилин тому, на засіданні. Через дев’ять місяців залізниці «Фенікс-Дюранґо» у Колорадо не існуватиме.

Даґні зірвалась на ноги, аж скляна попільниця полетіла додолу, бризнувши скалками.

— Ви гнилі виродки!

Таґґарт не поворухнувся. Його мармизу розтягнула посмішка.

Даґні знала, що нею тіпає, що вона відкрита і беззахисна перед ним, і що це видовище подобається братові. Та їй було байдуже. Аж раптом вона зауважила його посмішку, і сліпучий гнів несподівано розвіявся. Вона нічого більше не відчувала. Вона вивчала цю посмішку: холодно і безсторонньо.

Вони стояти одне проти одного. Таґґарт дивився так, ніби вперше її не боявся. Він тріумфував. Подія значила для нього значно більше, ніж знищення конкурента. Це була перемога не над Деном Конвеєм, а над Даґні. І вона не розуміла, як таке може бути і чому, але була впевнена, що брат це усвідомлює.

На мить її осяяло, що зараз, перед нею, в Джеймсі Таґґарті і в тому, що спонукало його посміхатися, приховано важливу таємницю, про яку вона й гадки не мала, але зараз мусить будь-що її розгадати. Але ця думка спалахнула і випарувалася.

Майнувши до шафи, вона вхопила пальто.

— Куди це ти? — Таґґартів голос приглух; він лунав розчаровано і дещо збентежено.

Не відповівши, Даґні вибігла з кабінету.

* * *

— Дене, ви мусите їм опиратися. Я допоможу вам. Я щосили боротимусь за вас.

Ден Конвей похитав головою.

Він сидів за столом, втупившись в якісь папери; в кутку кімнати тьмаво світила настільна лампа. Даґні просто зі свого кабінету негайно вирушила в міське управління «Фенікс-Дюранґо». Конвей сидів у себе в кабінеті, й коли вона туди вскочила, навіть не змінив пози. Він лише всміхнувся і мовив тихим, здавленим голосом:

— Кумедно… Я знав, що ви прийдете.

Вони були не надто добре знайомі; кілька разів бачилися в Колорадо.

— Ні, — заперечив він, — усе це марно.

— Ви про ухвалений Альянсом документ? Він незаконний. Жоден суд його не підтримає. А якщо Джим спробує сховатися за улюбленим гаслом мародерів про «суспільне благо», я встану і заприсягнусь, що «Таґґарт Трансконтиненталь» не здатна подужати всіх перевезень у Колорадо. А якщо якийсь суд ухвалить рішення не на вашу користь, ви зможете оскаржити його і ще десять наступних років подавати апеляції.

— Так, — погодився він. — Звісно, можу. Хоча… не впевнений, що виграв би, але міг би спробувати і протриматися ще кілька років, проте… мені зараз йдеться не про юридичні нюанси. Не в цьому річ.

— У чому ж?

— Даґні, я не хочу боротися.

Вона не повірила власним вухам. Відчувала, що Конвей зронив такі слова вперше в житті; в його віці людина вже не може змінитися.

Дену було майже п’ятдесят. Квадратне флегматичне і вперте обличчя пасувало би радше людині, яка безпосередньо керує вантажами, ніж президентові компанії. Це було обличчя бійця з молодою, засмаглою шкірою і сивіючою шевелюрою. Викупивши зношену маленьку залізницю в Арізоні, що навряд чи була прибутковіша за хорошу бакалійну крамницю, він зробив із неї найкращу лінію на Південному Заході. Він був небалакучий, рідко читав книжки, не закінчував коледжів. Жодна сфера людської діяльності його не цікавила, крім однієї. Він не мав жодного уявлення про те, що люди називають культурою. Але він чудово розумівся на залізницях.

— Чому ви не хочете боротися?

— Бо вони мають право так чинити.

— Дене, — вжахнулася вона. — Чи вам тяму відібрало?

— Я ніколи не порушував слова, — невиразно мовив він. — Мені байдуже, що вирішать суди. Я обіцяв підтримувати рішення більшості, — мушу дотриматися слова.

— Хіба ви не здогадувалися, що більшість вчинить із вами саме так?

— Ні.

Його спокійне обличчя легенько сіпнулося. Конвей розмовляв м’яко, не дивлячись на співрозмовницю. Пережиті емоції досі не вгамувалися.

— Ні, не здогадувався. Я знав, що ці норми обговорюють уже майже рік, але не вірив, що їх ухвалять. Навіть коли голосували, — не вірив.

— На що ж ви сподівалися?

— Я думав… Вони казали, що всі ми працюємо на користь суспільства. Я вважав свою працю в Колорадо корисною. Корисною для всіх.

— Ах, який же ви бовдур! Невже ви не розумієте, що вас саме за це й карають?! За хорошу роботу!

Він хитнув головою.

— Я не розумію цього. І не знаю на це ради.

— Але хіба ви комусь обіцяли знищити себе власними руками?

— Схоже, вже ні в кого не залишилося вибору.

— Про що ви?

— Про те жахливе становище, в якому опинився зараз увесь світ. Я не знаю, що саме з ним сталося, але це щось украй погане. Люди мають зібратися і разом шукати вихід. Але ж хіба не більшість визначатиме подальший наш шлях? Думаю, це єдиний чесний спосіб розв’язати проблему. Іншого я не бачу. Мабуть, кимсь таки треба пожертвувати. Якщо жертвою випало бути мені, я не нарікатиму. Правда на їхньому боці. Люди повинні бути разом.

Даґні намагалася говорити спокійно. Нею аж тіпало від злості.

— Якщо така ціна співіснування, то хай мене дідько візьме, коли я захочу жити на одній землі з цими людьми! Якщо всі вони здатні вижити, знищивши нас, то навіщо нам бажати, щоб вони вціліли? Ніщо не може виправдати самознищення. Ніщо не може дати їм права перетворювати людей на жертовних тварин, позбуваючись найкращих. Не можна карати людину за її хист. Якщо їхню поведінку вважати правом, то ліпше відразу повбивати одне одного, оскільки в світі не залишилося ніякого права.

Він не мовчав, лише безпорадно дивився на неї.

— Якщо світ — такий, то як ми можемо в ньому жити? — запитала вона.

— Не знаю… — прошепотів Конвей.

— Дене, невже ви вважаєте, що це правильно?

Він на хвильку заплющив очі.

— Ні, — мовив, поглянувши на неї, і Даґні нарешті помітила, що його погляд сповнений болю.

— Це я і намагаюся осягнути. Знаю що повинен вважати, наче це — правильно. Але я не можу. Язик не повертається це сказати. Я бачу кожен стик на колії, кожен вогонь семафора, кожен міст, кожну ніч, яку я провів… — його голова впала на руки. — О, Боже, це так несправедливо!

— Дене, — процідила скрізь зуби, — впирайтеся.

Він підняв голову. Очі були порожні.

— Ні, — мовив він, — це неправильно, я просто егоїст.

— Не меліть казна-чого! Ви ж чудово розумієте, що це не так!

— Я не знаю… — голос був смертельно втомлений. — Намагаюся щось зрозуміти… Але я вже не знаю, що правильно, а що — ні…

І за мить додав:

— Та мені вже до того байдуже.

Раптом Даґні зрозуміла, що слова тепер марні, й що Ден Конвей більше ніколи не буде людиною чину. Вона не знала, чому раптом виникло це враження. Здивовано промовила:

— Але ж ви досі ніколи не пасували.

— Справді, не пасував… — в голосі лунало тихе байдуже здивування. — Я змагався зі штормами та повенями, кам’яними осипами і тріщинами у рейках… Я знав, як це робити, і мені подобалося… Але цей бій… Тут я не зможу перемогти.

— Чому?

— Не знаю. Хто скаже, чому світ такий, який він є? Та й хто такий Джон Ґолт?

Вона здригнулася.

— То що ви збираєтеся робити?

— Не знаю…

— Я маю на увазі… — вона замовкла.

Він її зрозумів.

— Робота завжди є, — сказав він невпевнено. — Думаю, вони оголосять забороненими Колорадо та Нью-Мехіко. В мене ще є лінія в Арізоні… Як і двадцять років тому. Мені буде, куди докласти рук. Я починаю втомлюватися, Даґні. Не мав часу це помічати, але так воно є. Я втомився.

Вона не мала що відповісти.

— Я не збираюся будувати нову лінію через один із занедбаних регіонів, — так само байдужо мовив він. — Вони намагалися втелющити мені цей заохочувальний приз, але це лише порожні балачки. Навіщо будувати залізницю там, де на сотні кілометрів є хіба що зо два фермери, які й самі себе прогодувати не здатні. Там неможливо побудувати залізницю і зробити її прибутковою. А якщо вона не окупиться, то що? Це дурня. Вони самі не тямлять, що кажуть.

— Та пішли вони до чортової матері з тими Богом забутими регіонами! Мене більше хвилюєте ви, — вона мала це сказати. — Що ви робитимете з собою?

— Хтозна… Є безліч речей, на які я не знаходив часу. Скажімо, риболовля. Я завжди любив рибалити. Можливо, почну читати книжки, — завжди про це мріяв. В Арізоні є кілька чудових місцин, де мирно, тихо, і де протягом кількох кілометрів не зустрінеш жодної людини…

Глянувши на неї, додав:

— Чому ви маєте хвилюватися за мене? Забудьте…

— Це не за вас, це… Дене, — вона раптом змінила тон, — сподіваюсь, ви розумієте, що я хотіла допомогти боротися не заради вас?

Він усміхнувся. Мляво і доброзичливо:

— Я знаю.

— Я роблю це не з жалю, милосердя чи іншої ідіотської причини. Я збиралася дати вам у Колорадо серйозний бій. Збиралася вклинитися у ваш бізнес, притиснути до стінки і викинути з Колорадо, якби було необхідно.

Він слабенько, але схвально засміявся:

— Вам би довелося добряче попотіти.

— Тільки я не думаю, що виникла б така необхідність. Там достатньо місця для нас обох.

— Так, — погодився він, — достатньо.

— Та якби я вважала, що недостатньо, я змагалась би з вами. І, зробивши свою залізницю кращою, виштовхнула б вас. І мені була б байдужа ваша подальша доля… Але щоб отак… Дене, я зараз і дивитися не хочу на лінію «Ріо-Норте». Я… О, Боже… Дене, я не хочу бути мародером!

Якусь мить він відсторонено дивився на неї, а потім м’яко сказав:

— Дівчинко, вам варто було б народитися років на сто раніше. Тоді б у вас був шанс.

— До дідька. Я сама собі зроблю шанс.

— У вашому віці я теж цього хотів.

– І ви впоралися.

— Невже?

Несподівано на неї найшла страшна апатія.

Конвей випростався і заговорив, ніби віддаючи накази:

— Візьміться краще за «Ріо-Норте». І швидше. Підготуйте її до експлуатації, бо якщо ви цього не зробите, Еллісу Ваятту й решті достойних людей у Колорадо прийде кінець. А це — найкращі люди країни. Цього не може статися, і вся відповідальність лягає на ваші плечі. Немає сенсу пояснювати вашому братові, що без конкуренції зі мною вам там буде значно складніше. Але ми з вами це розуміємо. Тому — до справи. Хоч що ви робитимете, ви не будете мародером. Жоден мародер не зможе керувати залізницею у цьому регіоні й утриматися. Тому блощиць на кшталт вашого брата не враховуємо. Все тепер у ваших руках.

Вона дивилась на нього і дивувалася: що могло здолати таку людину? Принаймні не Джеймс Таґґарт.

Вона спіймала на собі запитальний погляд Конвея. Потім він усміхнувся, і Даґні здивувалась, угледівши в тій усмішці печаль і жаль.

– І не варто мене жаліти, — мовив він. — Думаю, у вас попереду тяжчі часи, ніж у мене. І боюсь, на вас чекають значно більші втрати, ніж випали на мою долю.

* * *

Того ж дня вона зателефонувала на завод і призначила зустріч із Генком Ріарденом. Щойно Даґні поклала слухавку і схилилася над розкладеною на столі картою лінії «Ріо-Норте», як двері її кабінету відчинилися. Вона здивовано звела очі: зазвичай до неї не заходили без попередження.

Це був незнайомець; молодий, високий і навіть певним чином небезпечний, хоча вона не могла сказати напевно, в чому загроза чаїлася, бо перше, що впадало в око, — це його самовладання на межі зарозумілості. Темноокий, зі скуйовдженим волоссям і в дорогому костюмі, він поводився так, що, здавалось, не помічає чи не надає жоднісінького значення своїй зовнішності.

— Елліс Ваятт, — представився він.

Вона мимовільно схопилася на ноги, зрозумівши, чому його не затримали — та й не могли затримати — в приймальній.

— Сідайте, містере Ваятт, — всміхнулась вона.

— Не варто, — він не всміхався, — я не проваджу тривалих розмов.

Вона — підкреслено повільно — сіла, відкинувшись на спинку крісла і не зводячи з візитера очей.

— Отже? — почала вона.

— Я прийшов до вас, бо, як розумію, в цій затхлій конторі ви єдина, хто має мізки.

— Чим можу прислужитися?

— Вислухати ультиматум, — він говорив виразно, карбуючи кожен склад. — Я розраховую, що за дев’ять місяців «Таґґарт Трансконтиненталь» матиме достатньо потягів у Колорадо, щоб обслуговувати мій бізнес. Якщо шахраюватий трюк із «Фенікс-Дюранґо» влаштований вашими людьми навмисне, щоб не працювати, то, попереджаю, зі мною вам це не зійде з рук. Я не став вас чіпати, коли ви не змогли надати мені необхідних послуг, натомість знайшов людину, яка з цим упоралася. Тепер ви хочете змусити мене мати з вами справу. Ви збираєтеся диктувати умови, позбавивши мене вибору. Сподіваєтеся, що я знижу свою ділову активність до рівня вашої некомпетентності. У цьому ви прорахувалися.

Вона повільно, майже через силу, мовила:

— А хочете почути від мене, що я планую зробити з нашим сервісом у Колорадо?

— Ні. Наміри й обговорення мене не цікавлять. Мені потрібні перевезення. Що ви робитимете і як їх забезпечуватимете — ваші проблеми. Я просто попереджаю. Хто хоче зі мною працювати, робитиме це на моїх умовах або не робитиме взагалі. Я не домовляюся з невігласами. Якщо ви хочете заробити грошей, возячи мою нафту, маєте бути такі ж компетентні в своєму бізнесі, як я у своєму. Це ясно?

— Ясно, — стиха відповіла Даґні.

— Я не гаятиму часу, пояснюючи, чому вам варто серйозно поставитися до моєї вимоги. Якщо вам вистачає інтелекту тримати цю прогнилу контору на плаву, то ви цілком спроможні мене зрозуміти. Ви не гірше за мене розумієте: якщо «Таґґарт Трансконтиненталь» працюватиме в Колорадо так само, як і п’ять років тому, це мене знищить. Я знаю, що саме цього ви і прагнете. Ви сподіваєтесь якнайдовше прогодуватися на моєму трупі, а коли доїсте, підшукаєте нову жертву. Цим зараз керується переважна частина людства. Отже, мій ультиматум: тепер ви здатні мене знищити; можливо, мені доведеться піти; якщо це станеться, знайте: я всіх вас заберу з собою.

Десь усередині, під німотою, яка непорушно утримувала її під цим батогом, зачаївся гострий, ядучий, немов опік, біль. Даґні хотіла розповісти цьому чоловікові про роки, які пішли в неї на пошуки таких, як він, людей; хотіла пояснити, що в них спільні вороги, що вона б’ється у тій же битві; хотілося вигукнути: «Я не така, як вони!» Але розуміла, що не може так зробити. Вона відповідала за «Таґґарт Трансконтиненталь» і за все, що робилося під його іменем. Вона не мала права виправдовуватися.

Сидячи прямо і відкрито дивлячись йому в очі, Даґні спокійно відповіла:

— Містере Ваятт, ви матимете необхідний обсяг перевезень.

На його обличчі промайнуло здивування; він не чекав такої прямої відповіді; можливо, його приголомшило те, що вона не виправдовувалася і не захищалася. Якусь мить Ваятт мовчки її вивчав. А потім, примирливіше, промовив:

— Добре. Дякую. Вдалого вам дня.

Вона кивнула. Він відповів на жест і вийшов із кабінету.

— Отак, Генку. Я підготувала майже неймовірний план закінчення реконструкції лінії «Ріо-Норте» за рік. Тепер маю зробити це за дев’ять місяців. Ти мав забезпечити нас рейками протягом року. Чи зможеш зробити це за дев’ять місяців? Якщо є щонайменша можливість це зробити — зроби. Якщо ні, то я шукатиму інший спосіб.

Ріарден сидів за столом. Холодні, блакитні очі двома горизонтальними шпарами прорізали похмурі грані його обличчя; вони залишалися такі ж безсторонні, коли він рівно, не інтонуючи, відповів:

— Я зроблю це.

Даґні відкинулася в кріслі. Це коротке речення її приголомшило. Відчула не просто полегшення, а раптове усвідомлення, що нічого більше не потрібно, щоб гарантувати результат. Не потрібно було доказів, додаткових запитань, пояснень; скупе словосполучення з вуст чоловіка, який знає ціну своєму слову, здатне було розв’язати складну проблему.

— Не видавай свого полегшення, — іронічно мовив Ріарден. — Принаймні не так відверто.

Крізь щілинки очей він спостерігав за нею з непроникною усмішкою:

— Бо я ще подумаю, що маю над «Таґґарт Трансконтиненталь» владу.

— Ти і сам це знаєш.

— Знаю. І змушу тебе за це заплатити.

— Не сумніваюся. Скільки?

— Додатково двадцять доларів за тонну, починаючи від завтра.

— Нічого собі. Може, знизиш ціну?

— Ні. Але ти мені заплатиш. Я можу назвати вдвічі більшу ціну, ти все одно не маєш вибору.

— Так, не маю. І ти можеш загнути ціну. Але не зробиш цього.

— Чому це раптом?

— Бо ти зацікавлений у лінії «Ріо-Норте». Це буде презентацією ріарден-металу.

Він усміхнувся:

— Справді. Приємно мати справу з людиною, яка не випрошує для себе пільг.

— А знаєш, від чого мені полегшало, коли ти вирішив скористатися зі своєї переваги?

— Від чого?

— Від усвідомлення, що я працюю з людиною, яка не надаватиме преференцій.

Його усмішка нарешті набула помітної риси — стала задоволена.

— Ти завжди граєш відкрито? — спитав він.

— Ніколи не помічала, щоб ти робив інакше.

— Думав, лише я можу собі це дозволити.

— Генку, в цьому сенсі я ще не аж так збідніла.

— Думаю, якщо в цьому сенсі, я колись доведу тебе до банкрутства.

— Навіщо?

— Завжди мріяв це зробити.

— Хіба навколо нас бракує боягузів?

— Саме тому я із задоволенням спробую — ти єдиний виняток. Отже, вважаєш, було б справедливо, скориставшись із твого скрутного становища, вичавити тебе по максимуму?

— Звісно. Я ж не дурна вважати, що весь твій бізнес існує винятково заради мене.

— А хочеш, щоб так воно і було?

— Генку, я не жебрачка.

— А хіба тебе не обтяжить… така сума?

— Це моя проблема. Мені потрібні рейки.

— За двадцять додаткових доларів за тонну?

— Так, Генку.

— Добре. Будуть тобі рейки. А я матиму свій надприбуток, якщо лише «Таґґарт Трансконтиненталь» не лусне, перш ніж ти встигнеш переказати мені гроші.

Уже цілком серйозно вона мовила:

— Якщо я не побудую ці гілку за дев’ять місяців, «Таґґарт Трансконтиненталь» прогорить.

— Не прогорить, поки ти при кермі.

«Коли він не всміхається, його обличчя здається неживим, тільки очі горять холодною, блискучою ясністю сприйняття. Але що він відчував через речі, які сприймав, не знає ніхто. Можливо, навіть він сам», — подумала Даґні.

— Вони зробили все можливе, щоб ускладнити тобі життя? — запитав він.

— Отож. Я розраховувала на Колорадо задля порятунку компанії. А тепер від мене залежить ще й порятунок Колорадо. Через дев’ять місяців Ден Конвей закриє свою залізницю. Якщо я не встигну до того часу, добудовувати вже не буде сенсу. Людей у Колорадо не можна залишити без перевезень ані на день, не кажучи вже про тиждень чи місяць. Враховуючи темпи їхнього зростання, неможливо їх зупинити, а потім сподіватися, що вони зможуть продовжити справу. Це так само, як рвонути всі гальма в тепловозі на швидкості двісті кілометрів на годину.

— Ясно.

— Я можу керувати хорошою залізницею. Але не можу прокласти її континентом, де житимуть самі лише здольники, не здатні виростити ріпу. Мені потрібні такі люди, як Елліс Ваятт, здатні виробляти щось, чим можна завантажити мої поїзди. Тому я маю надати йому потяги і рейки за дев’ять місяців, навіть якщо доведеться всім нам лягти під ті рейки!

Ріарден зачудовано всміхнувся:

— Ти дуже серйозно до цього ставишся?

— А ти?

Він промовчав, але усмішка не сходила з його обличчя.

— А тебе це не хвилює? — майже гнівливо спитала вона.

— Ні.

— Невже ти не розумієш?

— Я розумію лише те, що за дев’ять місяців виплавлю рейки, а ти покладеш їх у колію.

Вона всміхнулася втомлено та винувато:

— Так, ми це зробимо. Я знаю, марна річ гніватися на таких людей, як Джим та його друзі. На це просто немає часу. Насамперед я маю виправити те, що вони начворили. А потім… — вона замовкла, хитнула головою і стенула плечима. — Потім вони вже не матимуть жодного значення.

— Точно. Не матимуть. Коли я почув про ці дурнуваті «Засадничі норми проти розбрату», мене ледь не знудило. Але ці чортові душі яйця виїденого не варті.

Його обличчя й далі залишалося спокійним, тому останнє речення пролунало особливо емоційно.

— Ми з тобою завжди будемо рятувати країну від наслідків їхнього недолугого шарварку, — він вийшов з-за столу і почав туди-сюди походжати кабінетом. — Колорадо не можна зупиняти. Ти мусиш витягнути цей штат. А там і Ден Конвей повернеться, і решта вартісних людей. Весь цей ідіотизм тимчасовий. Він довго не триватиме. Ті безмозкі мугирі самі собі затягнуть зашморг на шиї. Нам із тобою доведеться просто трошечки сумлінніше попрацювати.

Даґні спостерігала за високою постаттю, що фланірувала офісом. Кабінет пасував Ріардену. Це була практично порожня кімната за винятком кількох предметів умеблювання: простих, функціональних, зате довершених і виготовлених із дорогих матеріалів. Вона нагадувала мотор усередині скляної коробки з широких вікон. Єдина деталь, що здивувала Даґні, — це різьблена нефритова ваза на шафі з картотекою. Гладка поверхня темно-зеленого каменю пробуджувала непереборне бажання торкнутися до неї, і навіяна цим чуттєвість здавалася геть недоречною в стриманому інтер’єрі Ріарденового кабінету.

— Колорадо — розкішний край, — зауважив Генк. — Він стане колись найуспішнішим штатом. Ти досі не впевнена, чи хвилює мене його добробут? Колорадо стає одним із моїх найбільших клієнтів — ти можеш переконатися в цьому зі звітів ваших вантажоперевезень.

— Знаю, я читаю звіти.

— Я хочу там за кілька років відкрити завод. Щоб зекономити на вашому транспортуванні, — він скоса поглянув на Даґні. — Якщо я це зроблю, ти втратиш величезний шмат вантажопотоку сталі.

— Вперед. Я залюбки постачатиму сировину і продукти для твоїх робітників, вантажі для фабрик, що переїдуть туди вслід за тобою. Можливо, я й не помічу, що вже не вожу твоєї сталі… Чого смієшся?

— Це дивовижно.

— Що?

— Що ти реагуєш на мої слова інакше, ніж це сьогодні заведено.

— Але зараз ти найважливіший і найбільший клієнт «Таґґарт Трансконтиненталь».

— Думаєш, я не знаю?

— Саме тому я не можу зрозуміти, чому Джим… — Даґні замовкла.

— …щосили намагається зашкодити моєму бізнесу? Бо твій брат — йолоп.

— Він йолоп. Але його поведінка свідчить про дещо значно гірше, ніж звичайна тупість.

— Не марнуй свого часу, намагаючись його розгадати. Нехай собі стікає жовчю. Він нікому не загрожує. Це просто сміття світу.

— На жаль, так і є.

— Між іншим, а що б ти робила, якби я не зміг виготовити рейки в потрібний термін?

— Розібрала б запасні колії чи закрила б деякі гілки, щоб використати з них рейки для «Ріо-Норте».

Він засміявся.

— Саме тому за «Таґґарт Трансконтиненталь» я спокійний. Але поки ми в бізнесі, тобі не доведеться розбирати запасних колій.

Даґні раптом подумала, що помилялася, вважаючи Ріардена людиною без емоцій. Безсторонній вираз його обличчя був лише манерою приховувати задоволення. Вона зрозуміла, що поруч із ним завжди почувалася легко та вільно. Це було взаємне відчуття. З усіх своїх знайомих лише з Генком вона здатна була спілкуватися невимушено та природно. Це був розумний і гідний поваги суперник. Водночас між ними завжди існувала певна відстань; Ріарден поводився дещо відсторонено і навіть насторожено.

Він зупинився, кинувши погляд за вікно.

— Ми сьогодні відвантажуємо вам першу партію рейок. Ти це знаєш?

— Авжеж.

— Підійди сюди.

Даґні наблизилася. Ріарден жестом указав на далекий ланцюжок вантажних платформ на залізничній колії.

Небо над вагонами перекреслював рухомий кран-балка. До велетенського магніту прилип вантаж рейок. Із сірого неба не пробивався жоден сонячний промінчик, але зеленаво-сірі рейки вилискували, ніби метал висмоктував світло з простору.

Товстелезний ланцюг зупинився над вагоном і сіпнувся, вивільняючи металеве громаддя. Байдужо-величний кран, схожий на здоровенне геометричне креслення, що витає над людьми та землею, поповз у зворотному напрямку.

Вони уважно спостерігали за цим у вікно. Даґні мовчала, аж поки нова партія синьо-зеленого металу поповзла по небу. А потім заговорила. Але не про рейки, майбутні колії чи вчасні перевезення. Вона оспівувала новий природний феномен:

— Ріарден-метал…

Він це зауважив, але промовчав. Глипнувши на неї, Ріарден перевів погляд за вікно.

— Генку, це величезний здобуток.

— Так, — погодився він відверто і просто, без ноток втішеного самолюбства чи штучної скромності.

Даґні збагнула: ось у чому полягає його борг перед нею. У винятковому і так рідко дарованому людині привілеї — визнати власну велич, знаючи, що тебе зрозуміють правильно.

— Генку, думаючи про можливості цього металу, я усвідомлюю, що є свідком найважливішого в сучасному світі явища. Але ніхто про це не знає.

— Про це знаємо ми.

Вони не дивилися одне на одного. Обоє мовчки спостерігали за краном. На передку далекого тепловоза вона розгледіла дві літери: ТТ. Під ними лежали колії найзавантаженішої промислової гілки компанії «Таґґарт…»

— Щойно знайду завод, що подужає таке завдання, — сказала вона, — негайно замовлю дизелі з ріарден-металу.

— Вони тобі знадобляться. З якою швидкістю рухаються ваші поїзди по «Ріо-Норте»?

— Зараз? Добре, якщо вдається витиснути тридцять кілометрів на годину.

Ріарден вказав на рейки:

— Коли вони ляжуть у колію, ви, якщо заманеться, зможете гнати потяги зі швидкістю чотириста кілометрів на годину.

— Так воно і буде, коли з ріарден-металу почнуть виготовляти вагони, вдвічі легші та міцніші за сучасні.

— Тобі варто буде взятися і за авіацію. Ми вже працюємо над літаком із ріарден-металу. Апарат буде практично невагомий, зате зможе підняти будь-що. Попереду — час дальніх повітряних вантажоперевезень.

Генка немов прорвало:

— А двигуни? Уявляєш, чим стане цей метал для двигунів? І їх можна виготовляти вже просто зараз.

— А яку можна виготовляти огорожу! Паркан із ріарден-металу коштуватиме якихось кілька центів за милю і стоятиме двісті років. А кухонне начиння? Його можна буде придбати в копійчаній крамничці й передавати з покоління в покоління. А океанські лайнери? О, на них жодна торпеда навіть вм’ятини не залишить.

— А про провідні решітки з мого металу розповідав? Я здійснюю стільки випробувань, що ніяк не можу стисло і вичерпно пояснити людям, що і як з нього можна зробити.

Ріарден розповідав Даґні про метал і його невичерпні можливості. Здавалося, що вони обоє стояли на верхів’ї гори, звідки навсібіч безкраєю рівниною розходилися колії. Але йшлося не лише про вагу, тиск, опір, ціни.

Даґні забула і про свого брата, і про його Національний залізничний альянс. Вона забула про всі свої проблеми, про пов’язаних із ними людей і події; втім, це все ніколи і не важило для неї надто багато, не набувало чітких контурів; усю цю метушню можна було відсунути на задній план. «Насправді такою має бути реальність, — думала вона, — відчуття мети, надії, легкості». Так вона збиралася жити: без жодної беззмістовної години чи вчинку.

Вони одночасно повернулися одне до одного. Стояли зовсім поруч. Даґні читала в очах цього чоловіка свої власні почуття. Якщо щастя — це справді мета і сенс існування, і якщо рушії, здатні його дарувати, завжди приховані так ретельно, як найвеличніша таємниця, то зараз вони з Генком були голі одне перед одним.

Ріарден на крок відступив і безпристрасно зауважив:

— Ну от: яке йшло, таке й здибало. Двійко негідників.

— Чому це раптом?

— Бо ми з тобою позбавлені духовних устремлінь. Нас не цікавить ніщо, крім матеріального світу.

Даґні запитально глянула на нього. Але Ріарден споглядав кран удалечині. Їй стало прикро за його слова. Обвинувачення її напружило. Вона ніколи не сприймала щодо себе таких закидів і геть не здатна була відчувати якоїсь абстрактної провини. І все ж Даґні чомусь знітилася, бо відчула в Генкових словах натяк на якісь серйозні наслідки, навіть на загрозу для нього самого. Хоч голос його залишався спокійним, там не було ні вибачення, ні сорому, але слова пролунали, як констатація.

Вона дивилася на Ріардена, і раптове сум’яття поволі минало. Генк дивився у вікно на свій завод; на обличчі не було ані вагання, ані провини — нічого, крім непохитної впевненості в собі.

— Даґні, — озвався він, — хай там як про нас кажуть, ми рухаємо цей світ, і саме ми поведемо його вперед.