Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність.

Розділ VI Некомерційне

Ріарден притиснувся чолом до дзеркала, намагаючись позбутися всіх думок. Тільки так можна буде пережити цей вечір, казав він собі.

Він зосередився на полегшенні, яке відчував від холодного доторку скла, міркуючи, в який спосіб можна змусити розум вимкнутися, коли все життя тренував його безвідмовно і цілодобово пильнувати. Ріарден не міг збагнути, чому так важко зараз примусити себе застібнути кілька чорних перламутрових ґудзиків на білій накрохмаленій сорочці, адже досі це робилося автоматично.

Настала річниця їхнього з Ліліан весілля, і його завчасно було попереджено, що саме сьогодні дружина влаштовує з цієї нагоди прийняття.

Він пообіцяв не проґавити цього свята, наївно заспокоюючи себе, що до події аж три місяці, і що він відвідає вечірку так само, як будь-який інший захід у своєму вщерть переповненому розкладі. Потім, упродовж кварталу з вісімнадцятигодинних робочих днів, він успішно забув про свято, аж поки півгодини тому, пообіді, секретарка зайшла до нього в кабінет і штивно нагадала:

— Містере Ріарден, у вас сьогодні прийняття.

Вигукнувши: «Милий Боже!», — він скочив на ноги і мерщій подався додому; кинувся сходами вгору, на ходу здираючи з себе робочий одяг, щоб устигнути перевдягнутися. Він розумів лише, що мусить квапитися, але жодним чином не усвідомлював мети цього поспіху.

Та коли нарешті второпав, що на нього чекає, то застиг, наче громом ударений.

— Ти не думаєш ні про що, крім своєї роботи, — цей вердикт Ріарден чув протягом усього свого життя.

Йому завжди натякали, що бізнес — це такий собі гріховодницький культ, до якого не варто втягувати порядних громадян; ганебна необхідність, до якої вдавалися, але воліли про неї мовчати; розводитися на такі теми означало ображати шляхетні людські почуття; так само, як слід змивати з рук машинне мастило, повертаючись додому, так і залишені бізнесом плями треба змивати зі свого розуму, перш ніж переступити поріг — святая святих — вітальні. Хоч Ріарден і не дотримувався такої віри, та коли йшлося про членів його сім’ї, сприймав її як належне. Він вважав цілком природним — по-дитячому відкинувши сумніви і не намагаючись озвучити своєї думки, — що віддав себе на поталу якійсь темній релігії, вірі, якій був беззастережно відданий, але яка зробила його банітою, вигнанцем серед людей, що на їхнє співчуття годі було сподіватися.

Теоретично він розумів, що зобов’язаний гарантувати дружині певну частку себе і свого життя окремо від бізнесу. Але він ніколи не знаходив такої можливості і навіть не міг витиснути з себе й крихти докорів сумління. Він не міг ані примусити змінитися себе, ані ображатися на її обвинувачення.

Він місяцями не звертав на Ліліан уваги. Аби ж то місяцями — роками! — впродовж усього їхнього восьмирічного шлюбу. Її зацікавлення геть не обходили Ріардена; він не мав щонайменшого бажання навіть довідатися, в чому вони полягають.

У Ліліан було безліч друзів; він знав, що імена багатьох із них належать до скарбниці вітчизняної культури, але ніколи не мав часу зустрітися з ними чи принаймні ознайомитися з досягненнями, завдяки яким ті люди здобули собі славу. Він знав лише, що часто мигцем бачив їхні обличчя на обкладинках журналів. І Ліліан ображається цілком справедливо; якщо дружина спілкується з ним не надто лагідно, то він вартий осуду і цілком заслуговує на таке ставлення; а якщо сім’я називає його безсердечним, то так воно і є.

Він був нещадний до себе — завжди і в усьому. Коли виникала проблема на сталеливарні, перше, що робив Ріарден, — починав шукати, де він припустився помилки; ніколи не намагався знайти винних, окрім себе; лише від себе самого вимагав досконалості. Не визнавав за собою жодних переваг: хоч яка була провина, вона завжди лягала на нього. Але на заводі бажання виправити помилку спонукало його до дії, а вдома це не мало жоднісінького ефекту… «Ще кілька хвилин…» — думав він, заплющивши очі й притулившись лобом до дзеркала.

Він не міг примусити замовкнути свій балакучий мозок. Це було однаково, що намагатися зупинити голою рукою струмінь води з зірваного пожежного гідранта.

Колючі цівки зі слів і картинок батожили його мозок…

Години, думав він, години поспіль треба витратити на споглядання цих облич; години, сповнені нудьги, якщо гості будуть п’яні, й огиди від їхніх порожніх мармиз, поки вони тверезі; скільки ж часу доведеться вдавати, що ти не помічаєш ані того, ані іншого; скільки доведеться витиснути з себе фраз, коли геть немає чого казати, — і все тоді, коли цей час був йому ґвалт як потрібен, щоб знайти наступника для керівника прокатних станів, який раптово і без пояснень звільнився… І це слід було почати робити негайно, бо працівників такого ґатунку знайти неймовірно складно. А як щось піде не так, і роботу прокатного стана буде порушено, то виникне загроза зриву лиття рейок для «Таґґарт Трансконтиненталь».

Він згадав німе обвинувачення, погляди родичів, сповнені докору, довготерпіння та презирства, коли вони помічали щонайменшу ознаку, чергове свідчення Ріарденової відданості роботі та марність його мовчазної надії на те, що вони, можливо, подумають, начебто «Сталь Ріардена» не на першому місці в його житті. Так п’яниця вдає цілковиту байдужість до алкоголю перед людьми, які презирливо спостерігають за ним, чудово знаючи про його ганебну слабкість…

— Я чула, вчора ти повернувся додому о другій ночі… Й де ж це ти був? — запитувала мати за вечерею.

А Ліліан відповідала:

— На сталеливарні, звісно ж.

Мовилося це таким тоном, яким би інша дружина казала: «У генделику за рогом».

Або ж Ліліан запитувала в нього з міною, що в її розумінні мала б означати мудрий півусміх:

— Що ти робив учора в Нью-Йорку?

— Був із хлопцями на банкеті.

— Діловому?

— Так.

— Ну звісно ж! — Ліліан ішла, не пустивши більше й пари з вуст.

А в ньому пробуджувалося ідіотське ганебне бажання, щоб дружина бодай на мить подумала, ніби він відвідав якусь непристойну парубочу вечірку…

…Під час шторму на озері Мічиган потонув рудовоз із тоннами сировини для Ріардена. Кораблі розвалювалися на ходу, і якщо він не допоможе перевізникам відшкодувати збитки, то на озері не залишиться жодного судна…

— Оцей куточок? — запитала Ліліан, вказуючи на фотелі та кавові столики у вітальні. — Ні, Генрі, це не новина, але мені дуже лестить, що ти помітив його лише за якихось три тижні. Це моє власне бачення обстановки ранкової кімнати відомого французького палацу. Втім, такі речі не мають тебе обходити, коханий, адже хоч як шукай, на фондовій біржі ти їх усе одно не знайдеш…

…Мідь, яку він замовив півроку тому, досі не доставили, а обіцяну дату відкладали тричі. «Ми нічого не можемо вдіяти, містере Ріарден». Він був змушений шукати нового контрагента, а поставки ставали дедалі непевніші…

Філіп не всміхнувся, урвавши палку промову перед котроюсь материною подругою щодо свого приєднання до лав чергової організації. Але обвислі м’язи його обличчя завжди натякали на поблажливо-зверхній усміх:

— Ні, Генрі, тобі це геть не буде цікаво, тут немає нічого бізнесового…

…Підрядник із Детройта, який узявся перебудовувати чималий завод, розглядав можливість використання конструкційних профілів із ріарден-металу. Варто було б іще тиждень тому полетіти до нього та поспілкуватися особисто. І він міг би зробити це просто сьогодні…

— Ти не слухаєш, — дорікнула йому за сніданком мати, переповідаючи сон, який наснився їй минулої ночі, саме тоді, коли він міркував про поточний індекс цін на вугілля. — Тебе нічого не цікавить, крім самого себе. Тобі байдуже до всіх людей на божому світі…

…Машинописні сторінки доповіді про випробування авіаційного двигуна з ріарден-металу вже третій день лежали на столі в його кабінеті. Досі він ніяк не знаходив часу, щоб ознайомитися з тим звітом, тому понад усе на світі йому зараз хотілося його прочитати…

Рвучко струснувши головою, Ріарден розплющив очі й відступив від дзеркала.

Спробував був застебнути ґудзики, але рука мимоволі потягнулася до стосика листів на комоді. Це була невідкладна кореспонденція, яку слід було переглянути сьогодні, але він не мав часу зробити це в офісі.

Коли він похапцем збирався додому, секретарка запхнула листи йому в кишеню. Вже вдома, перевдягаючись, Ріарден кинув їх на комод. На підлогу випала газетна вирізка з сердито обведеною червоним олівцем назвою: «Вирівнювання можливостей». Він якнайшвидше мав її прочитати, бо навколо цієї теми останні три місяці точилося забагато розмов, — зловісно забагато. І він її прочитав — під звуки голосів та удаваного сміху, які нагадували йому про те, що гості вже сходяться і що вечірка почалась. Отже незабаром, зійшовши вниз, він відчує сповнені гіркоти і докорів погляди членів своєї сім’ї.

В передовиці йшлося про те, що в часи скорочення виробництва та ринку, коли неможливо заробити собі на нормальне життя, несправедливо одній людині володіти кількома комерційними підприємствами, адже інші не мають жодного; що згубно дозволяти кільком суб’єктам нагромаджувати всі ресурси, позбавивши шансів решту підприємців; що конкуренція дуже важлива для суспільства, обов’язком якого є стежити, щоб ніхто не піднімався вище за середній рівень, опиняючись поза конкуренцією. Автор статті передбачав успіх запропонованому біллю, що забороняв суб’єктові чи корпорації володіти більш як одним промисловим концерном.

Веслі Мауч, представник Ріардена у Вашингтоні, порадив йому не перейматися. «Боротьба буде запекла, — сказав він, — але законопроект відхилять».

Ріарден аніскілечки не розумівся на таких битвах, тому доручив їх Маучу та його штабові. Він ледве встигав переглядати звіти з Вашингтона та підписувати чеки, потрібні Маучу для його роботи.

Ріарден не вірив, що білль може пройти; не міг цього навіть припустити. Живучи в чистій реальності металів, технологій, виробництва, він був щиро переконаний, що людині варто мати справу лише з раціональними речами, а не з божевільними; слід шукати правильний розв’язок, бо cаме правильна відповідь завжди перемагає; що безсенсове, хибне, моторошно-несправедливе — не здатне на успіх, воно може лише самознищитися. Тому битва проти такого законопроекту здавалася Ріарденові безглуздою і ганебною, наче конкуренція з людиною, яка розраховує склад сталевих сплавів за допомогою нумерології.

Ріарден спробував собі нагадати про небезпечність цієї теми. Але відчайдушний вереск найістеричнішої газетульки не викликав у нього жодних почуттів. Натомість щонайменша зміна в характеристиці ріарден-металу під час лабораторного дослідження спонукала тривожно зриватися на ноги.

У нього більше ні на що не було сил.

Він зіжмакав вирізку і жбурнув її в кошик для сміття. Відчував, що його накриває важелезна втома, якої ніколи не мав на роботі; виснаження підстерігало і заскакувало його саме тоді, коли відволікався на щось інше. Ріарденові здалося, що він не спроможний зараз ні на що, крім як упасти і заснути. Сказав собі, що мусить з’явитися на вечірці, що його родина має право вимагати від нього цієї поступки і що він повинен навчитися поділяти їхнє задоволення — не заради себе, заради них.

Він і гадки не мав, чому цей мотив його не спонукає. Впродовж усього життя, коли він був упевнений у правильності обраного вектора, бажання дотримуватися його з’являлося автоматично. Що з ним коїться? — дивувався Ріарден. Немилосердний конфлікт почуттів, нехіть дотримуватися правильних рішень — хіба це не формула морального занепаду? Визнавати власну провину, не відчуваючи нічого, крім холодної глибокої байдужості — хіба це не зрада рушіїв його життєвого курсу та його гордості?

Не гайнуючи часу на пошуки відповіді, він закінчив вбиратися — швидко і безжально.

Ріарден, не згинаючи спини, владно і неквапливо спускався сходами у вітальню. Висока постать із бездоганно-білосніжною хустинкою в нагрудній кишені антрацитового фраку, рухалася природно і чинно, як і належить великому підприємцю. Запрошені літні дами нестямилися з утіхи.

Ліліан чекала на нього внизу біля сходів. Аристократичні лінії лимонно-жовтої вечірньої сукні в імперському стилі підкреслювали граційність її тіла; вона мала вигляд режисера, цілком задоволеного дійством.

Ріарден усміхнувся — йому подобалося бачити дружину щасливою. Це хоч якось виправдовувало цю вечірку.

Але наблизившись до неї, він вражено завмер. Ліліан завжди зі смаком добирала прикраси, ніколи не зловживаючи кількістю. Проте сьогодні вона влаштувала справжню виставку: діамантове кольє, сережки з брильянтами, різноманітні каблучки та брошки. На тлі немислимої кількості цих коштовностей її руки і плечі здавалися неприродно оголеними. Лише на правому зап’ястку красувався браслет із ріарден-металу. Поруч з іскристими брильянтами він скидався на потворну цяцьку з копійчаного рундука.

Перевівши погляд від браслета на обличчя Ліліан, Ріарден побачив її очі: прищурені та зосереджені, вони немов дивилися в себе, намагаючись щось приховати.

Йому раптом захотілося здерти браслет з її руки. Натомість, підкоряючись бадьорому голосу, що вітав чергову гостю, він ґречно вклонився новоприбулій вдові з пісним обличчям.

— Людина? Що таке людина? Жалюгідна жменька хімікалій, наділених манією величі, — звернувся доктор Прітчетт до гурту гостей у протилежному кутку кімнати.

Потім узяв двома пальцями канапку з кришталевої тарелі; не кусаючи, цілою, закинув собі до рота.

— Метафізичні претензії людини сміховинні, — продовжив він. — Нікчемна дещиця протоплазми, нашпигована мізерними і вбогими концепціями та потворними емоціями, яка уявляє себе важливою! Як на мене, в цьому зосереджено все світове зло.

— Але, професоре, чиї, на вашу думку, концепції не вбогі, а емоції не огидні? — серйозно і щиро поцікавилася дружина власника автомобільного заводу.

— Немає таких, — мовив доктор Прітчетт. — У межах людських здібностей таких концепцій не існує.

Нерішуче втрутився молодик:

— Але якщо немає вартісних концепцій, то як нам знати, що ті, які маємо, — погані? За якими критеріями?

— Немає ніяких критеріїв.

Аудиторія мимоволі притихла.

— Філософи минулого були поверхові, — вів далі доктор Прітчетт. — На долю нашої доби випало по-новому визначити мету філософії. І ця мета полягає не в пошуках сенсу життя, а в тому, щоб довести відсутність будь-якого сенсу.

Симпатична дочка власника вугільної копальні обурилася:

— Хто може це стверджувати?

— Я намагаюсь, — мовив доктор Прітчетт. Останні три роки він очолював факультет філософії в університеті імені Патріка Генрі.

Виблискуючи своїми діамантами, до нього підійшла Ліліан.

Здавалося, що вираз її обличчя з м’яким натяком на усмішку, сконструював той таки перукар, який зробив їй зачіску.

— Саме пошук сенсу так ускладнює людське життя, — пояснив доктор Прітчетт. — Усвідомивши, що ми не маємо жодного значення для безмежного всесвіту, що жодна наша діяльність не є важливою і що байдуже, живемо ми чи помираємо, ми станемо значно… слухняніші.

Він стинув плечима і взяв іще одну канапку.

Присутній на вечірці бізнесмен здивовано мовив:

— Але ж, професоре, я лише поцікавився вашою думкою щодо законопроекту «Про урівнювання можливостей».

— А, ви про це? — недбало кинув Прітчетт. — Здається, я цілком чітко висловився, що підтримую його, адже я прихильник вільної економіки. А вільна економіка не може існувати без конкуренції. Саме тому ми повинні примусити людей конкурувати, щоб зробити їх вільними.

— Але ж, даруйте, хіба ви не суперечите сам собі?

— У вищому філософському сенсі — ні. Слід навчитись уникати статичних визначень старомодного мислення. У всесвіті немає нічого статичного. Все плинне.

— Але з погляду здорового глузду…

— Логіка та розум, любий мій друже, найпростакуватіші з усіх забобонів. Принаймні, це зараз загальновизнана думка.

— Але я не зовсім розумію, як ми можемо…

— Ви страждаєте від популярного оманливого переконання, що речі можна зрозуміти. Ви не усвідомлюєте того факту, що всесвіт — це немислиме протиріччя.

— Протиріччя в чому? — округлила очі дружина автозаводчика.

— У самому собі.

— Як… Як так?

— Шановна леді, обов’язок мислителя не пояснювати світ, а показати, що пояснити нічого не можна.

— Так, звісно… Але ж…

— Покликання філософії — не дошукатися знань, а довести, що знання неможливе для людини.

— Але якщо ми це доведемо, — втрутилася дочка власника вугільної копальні, — що тоді залишиться?

– Інстинкти, — побожно видихнув доктор Прітчетт.

В іншому кінці кімнати гурт людей слухав Бальфа Юбанка, який, примостившись на краєчку крісла, намагався триматися купи, бо в розслабленій позі його обличчя та постать мали властивість розпливатися по горизонталі.

— Література минулого, — розповідав Бальф Юбанк, — це лише дрібне шахрайство. Вона лакувала життя на догоду грошовим магнатам, яким, власне, і прислужувала. Моральні засади, свобода думки, досягнень, щасливий кінець, зображення людей як героїв — усе це зараз просо смішно. Наша епоха вперше наділила літературу глибиною, оголивши справжню суть життя.

Дуже юна дівчина у білій вечірній сукні сором’язливо запитала:

— Містере Юбанк, а в чому справжня суть життя?

— У стражданні, — відповів Бальф Юбанк. — У поразці та стражданні.

— Але… чому? Люди ж можуть бути щасливі… Бодай інколи… Хіба ні?

— Це хибна думка неглибоких натур.

Дівчина зашарілася. Багата жінка, яка успадкувала нафтопереробний завод, винувато спитала:

— Містере Юбанк, а як же нам підвищити літературний смак широкого загалу?

— Це велика соціальна проблема, — мовив Бальф Юбанк, якого вважали літературним лідером сторіччя, хоча жодна книжка цього автора не розійшлася накладом понад три тисячі примірників. — На мою думку, законопроект «Про зрівнювання можливостей» у контексті літератури розв’язав би цю проблему.

— А чи схвалюєте ви цей законопроект стосовно промисловості? Бо я навіть не знаю, як до цього ставитися.

— Звісно ж, схвалюю. Наша культура занурилася в болото матеріалізму. В гонитві за матеріальними благами і технологічними витребеньками люди втратили духовні орієнтири, занадто узалежнилися від комфорту. Але якщо ми знову навчимо їх долати скруту, вони повернуться до шляхетнішого життя. Тому ми повинні покласти край індивідуальній жадобі.

— Я ніколи не сприймала цієї проблеми під таким кутом, — знічено промовила жінка.

— Ральфе, а як ви збираєтеся притягти законопроект «Про урівнювання можливостей» до літератури? — всміхнувся Морт Лідді. — Це щось новеньке.

— Мене звати Бальф, — обурено буркнув Юбанк. — До того ж, ідея справді нова, бо належить мені.

— Добре, добре, я не хочу сваритися. Просто запитав, — Морт Лідді знову всміхнувся. Нервовий усміх майже не сходив із обличчя цього композитора, який створював старомодну музику для кіно і авангардові симфонії для поодиноких шанувальників.

— Усе максимально просто, — пояснював Бальф Юбанк. — Потрібен закон, що обмежуватиме продажі будь-якої книжки до десяти тисяч примірників. Це відкриє літературний ринок для нових талантів, свіжих ідей та некомерційної літератури. Якщо заборонити людям розкуповувати мільйонні наклади всілякого мотлоху, вони хоч-не-хоч купуватимуть якісніші книжки.

— Щось у цьому є, — промовив Морт Лідді. — Але чи не позначиться це на письменницьких банківських рахунках?

— Тим краще. Дозволяти писати слід лише тим, хто не має корисливих мотивів.

— Але ж, містере Юбанк, — знову не втрималася дівчина в білій сукні, — а що як книжку захочуть придбати більш як десять тисяч людей?

— Десяти тисяч читачів достатньо для будь-якої книжки.

— Я зовсім не про це. Я про те… А що, як вони захочуть?

— Це інша тема.

— Але якщо твір має цікавий сюжет…

— Сюжет — це примітивна вульгарність у літературі, — презирливо кинув Бальф Юбанк.

Доктор Прітчетт, йдучи через кімнату до бару, зупинився, щоб докинути:

— Саме так. Так само як логіка — примітивна вульгарність у філософії.

— Так само, як мелодія — це примітивна вульгарність у музиці, — вставив Морт Лідді.

— Про що сперечаєтеся? — зблиснула діамантами Ліліан Ріарден.

— Ліліан, янголе мій, — промуркотів Бальф Юбанк, — чи я казав, що присвячую тобі новий роман?

— Справді? Дякую, любий.

— А як називатиметься ваш новий роман? — поцікавилася багата жінка.

— «Серце молочаря».

— Про що він?

— Про зневіру.

— Але, містере Юбанк, — не вгавала дівчина у білій сукні, страшенно шаріючи, — якщо скрізь сама лише зневіра, то задля чого жити?

— Заради братньої любові, — похмуро відповів Бальф Юбанк.

Бертрам Скаддер обперся на шинквас. Здавалося, що його довге, тонке обличчя зменшується, вгинаючись усередину, за винятком очних яблук і рота, що виступають трьома м’якими м’ячиками. Скаддер обіймав посаду головного редактора в журналі «Майбутнє» і нещодавно надрукував там статтю про Генка Ріардена, що називалася «Восьминіг».

Скаддер мовчки простягнув барменові спорожнілий бокал. Коли йому повернули повний, він ковтнув, але помітив, що поруч стоїть Філіп Ріарден, у якого теж закінчилася випивка. Поворухнувши великим пальцем, дав знак бармену поновити. Скаддер вирішив не помічати порожнього келиха Бетті Поп, яка стояла з іншого боку від Філіпа.

— Послухай, приятелю, — Бертрам Скаддер намагався сфокусувати очні яблука у напрямку Філіпа, — подобається тобі чи ні, але законопроект про зрівняння можливостей — це неабиякий поступ.

— Містере Скаддер, а з чого ви взяли, що мені він має не подобатися? — ввічливо запитав Філіп.

— Це буде болісне впровадження. Довга рука суспільства дещо уріже перелік цих шедеврів, — він показав рукою на бар.

— Чому ви думаєте, що я заперечуватиму?

— А хіба ні? — без ентузіазму запитав Бертрам Скаддер.

— Не буду! — гаряче запевнив Філіп. — Я завжди ставив суспільне благо вище особистого, жертвував свій час та гроші «Друзям глобального прогресу», які йдуть хрестовим походом за законопроект про зрівняння можливостей. Я вважаю кричущо несправедливим, що одна людина отримує всі шанси, не залишаючи нічого іншим.

Бертрам Скаддер замислено, хоча й дещо знуджено, поглянув на Філіпа і мовив:

— Що ж, це дуже мило з твого боку.

— Містере Скаддер, деякі люди вельми серйозно ставляться до принципів моралі, — гордовито сказав Філіп.

— Філіпе, про що це він говорить? — протягнула Бетті Поп. — Хіба ми знаємо бодай когось, хто володає більше ніж одним бізнесом?

— Ой, та не меліть дурниць! — сприкрено відрізав Бертрам Скаддер.

— Не розумію, звідки стільки галасу через якийсь нещасний законопроект «Про урівнювання можливостей»? — агресивно мовила Бетті Поп тоном економічного експерта. — Чому він так не подобається бізнесменам? Це ж на їхню користь. Якщо всі навколо — бідні, підприємцям нікому збувати свої товари. Але якщо вони не будуть егоїстами і поділяться своєю накопиченою власністю, то всі матимуть шанс завдяки наполегливій праці виробити ще більше товарів.

— Я взагалі не розумію, навіщо враховувати інтереси промисловців, — промовив Скаддер. — Коли є маса знедолених людей і водночас купа доступних товарів, лише цілковитий бовдур розраховуватиме на те, що людей зупинить така непевна річ, як майнові права. Право на власність — це чистісінький забобон. Людина має якусь власність лише завдяки милості тих, хто ще не встиг її захопити. І народ може зрозуміти це будь-якої миті. А якщо так, то чому б не взятися до справи?

– І таки візьметься, — долучився до розмови Клод Слеґенгоп. — Народові це ох як знадобиться. Він має потреби і це — єдине виправдання. Якщо народові чогось бракує, то спершу бере своє, а вже потім обговорює це надбання.

Клод Слеґенгоп непомітно наблизився до них, протиснувся між Філіпом та Скаддером, ненав’язливо посунувши редактора.

Слеґенгоп не був ані високий, ані занадто важкий. Цей квадратний опецьок зі зламаним носом був провідником «Друзів глобального прогресу», а точніше, — їхнім президентом.

— Голод не тітка, — вів далі Клод Слеґенгоп. — Ідеї — це лише повітря, а порожній шлунок — матеріальний факт. У всіх своїх промовах я кажу, що жодні розмови не мають сенсу. Суспільство страждає від браку можливостей для бізнесу, тому ми маємо право скористатися можливостями, які вже існують. Закони мають працювати на благо суспільства.

— Він же не копав цю руду власноруч! — раптом пронизливо верескнув Філіп. — На нього кайлували сотні робітників. Вони це зробили. То чому ж він так собою пишається?

Обидва чоловіки подивилися на нього — Скаддер, здивовано піднявши брову, Слеґенгоп — безсторонньо.

— Мати Божа! — наче щось згадавши, протягнула Бетті Поп.

Генк Ріарден стояв у затінку ніші в протилежному кінці вітальні. Він сподівався вихопити для себе кілька хвилин перепочинку.

Він щойно втік від дами середнього віку, яка люб’язно вирішила поділитися з ним досвідом парапсихологічних експериментів. Генк дивився у вікно. Вдалечині звично палахкотіла червона заграва «Сталі Ріардена». Він полегшено дозволив собі довгий погляд убік заводу.

Ріарден повернувся обличчям до вітальні. Йому ніколи не подобався власний будинок — все в ньому Ліліан облаштувала на свій смак. Але сьогодні яскраві вечірні сукні звеселили кімнату, створивши атмосферу блиску і радості. Йому подобалося споглядати веселих людей, хоч сам він і не розумів їхньої манери розважатися.

Генк дивився на квіти, на відблиски світла в кришталевих келихах, на оголені жіночі руки та плечі. За вікном підвивав холодний осінній вітер, ширяючи по спорожнілих рівнинах. Тонкі гілки дерева неподалік будинку гойдалися, немов благаючи про допомогу.

Дерево стояло точнісінько проти заграви від сталеливарні.

Він не міг озвучити своїх раптових емоцій, не міг означити почуттів — їхніх причин, якості, значення. Частково вони складалися з радості, до якої домішувалося урочисте бажання зняти капелюха — він тільки не знав, перед ким.

Усміхаючись, він ступив у бік веселого натовпу, але враз посерйознішав, бо в дверях з’явилася нова гостя — Даґні Таґґарт.

Ліліан поквапилася її зустрічати, не відриваючи від гості пильного і зацікавленого погляду. Їм уже кілька разів випадало бачитися за цілком буденних обставин, тому Ліліан зачудовано роздивлялася Даґні у чорній вечірній сукні з корсажем; мов тога, вона звисала з одного плеча, залишаючи друге оголеним. Саме це плече і було головною прикрасою вбрання. Повсякденні костюми Даґні Таґґарт не спонукали думати про її тіло. Бальна сукня здавалася надмірно відвертою, тому що оголене плече було тендітне і прекрасне, а діамантовий браслет на зап’ястку надавав її жіночності відтінку несвободи, немов Даґні закуто в кайдани.

— Міс Таґґарт, який приємний сюрприз, дуже рада вас бачити, — м’язи на обличчі Ліліан Ріарден скоротилися у подобу посмішки. — Я й не сподівалася, що моє запрошення здатне буде відірвати вас від значно важливіших справ. Я неймовірно втішена.

Джеймс Таґґарт увійшов разом із сестрою. Вдавано спохопившись, Ліліан осміхнулася до нього, ніби досі не помічала.

— Привіт, Джеймсе. Це покарання за популярність — побачивши твою сестру, тебе можна і не помітити.

— Ліліан, ніхто не здатен бути популярнішим за тебе, — скупо всміхнувся він, — і тебе неможливо не помітити.

— Мене? Я цілком змирилася з роллю покірної тіні свого великого чоловіка і готова визнати, що дружина має бути задоволена відображеною славою. Згодні, міс Таґґарт?

— Ні. Я не згодна.

— Міс Таґґарт, це комплімент чи докір? Даруйте, що я визнаю свою безпорадність. Кого мені вам представити? Боюсь, тут немає нікого, крім письменників та художників. А вони вас навряд чи зацікавлять.

— Я би хотіла привітатися з Генком.

— Звісно. Джеймсе, пам’ятаєш, ти казав, що хочеш поспілкуватися з Бальфом Юбанком?.. О, так, він тут… Я розповім, як ти хвалив його новий роман на вечері у місіс Вітком!

Ідучи просторою кімнатою, Даґні дивувалася, чому вона сказала, що хоче знайти Генка, адже помітила його відразу, як увійшла.

Ріарден дивився на неї з протилежного кінця довгої зали.

— Привіт, Генку.

— Доброго вечора.

Уклонився ґречно і стримано. Його рухи відповідали вишуканій бездоганності фраку. Ріарден не всміхнувся.

— Дякую за запрошення, — весело сказала вона.

— Не можу стверджувати, що напевно знав про твій візит.

— У такому разі, рада, що місіс Ріарден про мене згадала. Мені захотілося зробити сьогодні виняток.

— Виняток?

— Я рідко ходжу на вечірки.

— Я радий, що ця нагода послугувала тобі винятком, — він не додав «міс Таґґарт», але здавалося, ніби додав.

Його офіційна манера була така несподівана, що Даґні не могла швидко до неї призвичаїтися.

— Я хотіла відсвяткувати, — сказала вона.

— Річницю мого весілля?

— То це річниця вашого весілля? Не знала. Вітаю, Генку.

— А що ж ти збиралася святкувати?

— Я вирішила дозволити собі трохи перепочити. Влаштувати власне свято — на твою та свою честь.

— З якої нагоди?

Вона думала про нову колію в Колорадо, що повільно тягнеться скелястими схилами до далекої мети — нафтових родовищ Ваятта. Даґні бачила зеленаво-блакитне сяйво рейок на замерзлій землі, серед висохлих водоростей, голих валунів і гнилих халабуд напівголодних селищ.

— На честь перших шістдесяти миль колії з ріарден-металу, — відповіла вона.

— Я ціную це, — мовив він тоном, яким би доречніше було мовити: «Ніколи не чув про таке».

Даґні й гадки не мала, що казати. Здавалося, ніби розмовляє з незнайомцем.

— Міс Таґґарт, невже? — привітний голос перервав їхню мовчанку. — Ось про що мені йдеться, коли кажу, що Генк Ріарден здатен на будь-яке диво!

До них наближався знайомий бізнесмен, не відводячи від Даґні захоплених і здивованих очей. Вони втрьох часто мали термінові наради щодо фрахтових ставок та поставок сталі. Тепер він дивився на неї, відверто демонструючи враження від зміни її зовнішнього вигляду, чого, здавалося, геть не помітив Ріарден.

Вона привітно засміялася, не даючи собі часу усвідомити неочікуване розчарування від думки, що цей захоплений погляд хотіла би побачити на обличчі Ріардена. Обмінявшись зі знайомим кількома реченнями, вона обернулась, але Ріардена вже не було.

— То це і є твоя славетна сестра? — дивлячись через усю кімнату на Даґні, запитав Бальф Юбанк.

— Не знав, що моя сестронька славетна, — ображено буркнув Таґґарт.

— Але, друже, вона — справжнісінький феномен у царині економіки, люди просто не можуть про неї не говорити. Твоя сестра — втілення симптому загальної хвороби нашого сторіччя, зіпсований продукт механічної епохи. Машини знищили в людині все гуманне і людське, відірвали її від ґрунту, вийняли душу, відібрали природне мистецтво та перетворили на безсердечного робота. Ось вам промовистий приклад — жінка, яка керує залізницею замість того, щоб опанувати чудове ремесло ткалі та мистецтво виховувати дітей.

Ріарден рухався поміж гостей, намагаючись уникнути розмов. Він дивився на кімнату, і не бачив жодної людини, з якою хотів би поспілкуватися.

— Агов, Генку Ріарден, а ти не такий уже й поганий хлопець, коли бачиш тебе зблизька у рідному лев’ячому лігві. Тобі варто час од часу давати прес-конференції, ти б нас завоював і схилив на свій бік!

Ріарден приголомшено озирнувся на промовця. Це був молодий, але пошарпаний репортер однієї з радикальних бульварних газет. Прикра і виклична фамільярність його поведінки натякала на те, що, обравши брутальний стиль, він знав: Ріарден ніколи не дозволить собі зв’язатися з такою людиною; він радше волів би витурити його зі свого заводу. Але газетяра запросила Ліліан, тому Генк змушений був опанувати себе. Лише сухо запитав:

— Чого тобі?

— Ти не така вже й погана людина. Обдарований. У тебе технологічний талант. Але, звісно, я не згоден з тобою щодо ріарден-металу.

— Я не потребую твоєї згоди.

— Що ж, Бертрам Скаддер сказав, що твоя політика… — войовничо почав чоловік, тицяючи пальцем у бік бару, але замовк, зрозумівши, що переборщив.

Ріарден подивився на зігнуту неохайну постать, що оперлася ліктями на шинквас. Ліліан знайомила їх, але він, як завжди, не запам’ятав ім’я. Він рвучко розвернувся і пішов геть так рішуче, що нечупарний мартопляс не наважився більше до нього чіплятися.

Ліліан помітила чоловіків вираз обличчя, коли той наблизився до гурту людей, з якими вона спілкувалася. Ріарден мовчки взяв її за лікоть і відвів убік, щоб ніхто не зміг їх почути.

— Це Скаддер із журналу «Майбутнє»? — запитав він, кивнувши в бік бару.

— Так, а що?

Він приголомшено глянув на дружину, нездатний вловити логіку її вчинку. Ліліан пильно за ним спостерігала.

— Як ти могла запросити його сюди?

— О, Генрі, не будь смішний. Ти ж не хочеш видатися вузькочолим снобом? Варто вчитися поважати право людей на власну думку і заохочувати свободу слова.

— У себе вдома?

— Ой, не будь такий старомодний!

Ріарден мовчав. Жодної притомної думки. Натомість в його свідомості застрягли лише дві картинки.

Він бачив статтю «Восьминіг», нашкрябану Бертрамом Скаддером, в якій не було й натяку на ідею — лише публічно вилите відро нечистот. Матеріал не оперував жодним фактом, навіть вигаданим, зате ряснів кпинами, образами та жовчю на тлі злісного скавуління пасквілянта, що нахабно нехтував доказами. А ще він бачив лінії прекрасного профілю Ліліан, в якому, одружуючись із нею, шукав гордовитої чистоти.

Удруге глянувши на дружину, він зрозумів, що той профіль був лише спогадом. Вона повернула до нього уважне і насторожене обличчя. Нарешті повернувшись у реальність, він подумав, що бачить задоволення в її очах. Але наступної ж миті нагадав собі, що він не божевільний, а тому це неможливо.

— Ти вперше запросила цього… — він безтрепетно і дуже влучно лайнувся, — у мій дім. І востаннє.

— Як ти можеш таке…

— Годі, Ліліан. Не варто заперечувати. Інакше я викину його просто зараз.

Він дав їй мить на відповідь, на заперечення, на крик, якщо вона захоче. Вона мовчала, не дивлячись на нього, тільки її гладенькі щоки ледь запали, ніби випустивши повітря.

Нічого не помічаючи, навпомацки рухаючись крізь вогні, голоси та парфуми, він відчув крижаний доторк жаху. Ріарден знав, що слід добряче та якнайшвидше поміркувати про Ліліан і знайти відповідь на загадку її характеру, бо цей безцеремонний учинок не можна було проігнорувати. Але Генк не хотів про неї думати. Він зрозумів природу свого жаху: відповідь перестала мати значення для нього дуже давно.

Його знову накривала втома. Він відчував, як збільшуються і частішають її хвилі. Це було не в ньому, це було ззовні, ширилося кімнатою. На мить він відчув себе самотнім блукальником у сірій пустелі, який потребував допомоги, але знав, що чекати її немає звідки. Аж раптом зупинився. В освітленому отворі дверей із протилежного боку зали він побачив високу зверхню чоловічу постать; перш ніж увійти, гість на мить зупинився. Ріардену ніколи не випадало з ним зустрічатися, але з усіх скандальних фізій, якими кишіли сторінки газет і журналів, цю він відверто зневажав. Це був Франциско д’Анконія.

Ріарден ніколи особливо не зважав на людей типу Бертрама Скаддера.

Але кожної години свого життя, кожної його важкої та прекрасної миті, коли мозок стогнав від перенапруги, а м’язи боліли від утоми, кожного кроку, який піднімав його з копалень Міннесоти, перетворюючи нестерпні зусилля на золото, з усією глибокою повагою до грошей та до їхнього значення він ненавидів марнотратців, не гідних великого дару успадкованого багатства. «А ось, — подумав Ріарден, — наймерзотніший представник цього виду».

Він бачив, як Франциско д’Анконія зайшов, уклонився Ліліан, і занурився в натовп, ніби кімната, в якій він ніколи досі не був, належала йому.

Услід йому почали повертатися голови, ніби в маріонеток, яких він тягнув за мотузочки.

Повернувшись до Ліліан, Ріарден незлостиво (бо його презирство почало перетворюватися на подив) мовив:

— Не знав, що ти з ним знайома.

— Ми перетиналися на кількох вечірках.

— Він теж твій друг?

— Аж ніяк! — цілком щиро обурилася жінка.

— То нащо ж ти його запросила?

— Якщо вже він зараз у цій країні, то не можна влаштувати вечірку — вартісну вечірку, — не запросивши його. Якщо він приходить — це прикро, якщо не приходить — це суспільне тавро.

Ріарден зареготав. Ліліан нарешті розкрилась. Раніше вона стримувалася від такого штибу зізнань.

— Слухай сюди, — втомлено мовив Ріарден, — я не хочу псувати твою вечірку, тому доклади зусиль, щоб ми з ним не перетиналися. Не треба нас знайомити. Не хочу. Не знаю, як ти це зробиш, але ти досвідчена господиня, тому — вперед.

Побачивши Франциско, Даґні заціпеніла. Проходячи повз неї, він, не зупиняючись, стримано вклонився, і Даґні відчула, що цей момент відбився в його свідомості; обличчям прослизнула слабка тінь усмішки; Франциско ніби натякав, що все розуміє і не видаватиме їхнього знайомства. Вона відвернулася, сподіваючись, що протягом вечора таки вдасться уникнути спілкування.

До гурту навколо доктора Прітчетта приєднався Бальф Юбанк і похмуро проповідував:

— …ні, не можна сподіватися, що народ осягне вищі рівні філософії. Культуру слід забрати з рук ласих на гроші мисливців. Нам потрібна національна стипендія для літераторів. Це ганебно, що до митців ставляться, як до вуличних торговців, і що культуру продають, як мило.

— Себто, ви зараз намагаєтеся поскаржитися, що мило продається краще? — долучився Франциско д’Анконія.

Ніхто не помітив, як він підійшов; усім враз немов заціпило, і розмова урвалася. Більшість із присутніх не знали д’Анконію особисто, але чули про нього всі без винятку.

— Я про те… — гнівно почав Бальф Юбанк, але замовк. Він побачив на обличчях присутніх щиру цікавість, але навряд чи йшлося про філософію.

— Що ж, вітаю, професоре! — Франциско вклонився.

Без надмірного ентузіазму відповівши на привітання, доктор Прітчетт представив Франциско кількох людей.

— Ми саме обговорювали цікавезну тему, — щиросердо сказала поважна добродійка. — Доктор Прітчетт розповідав нам, що нічого — це все.

— Безсумнівно, він орієнтується в цій темі краще за будь-кого, — серйозно відповів Франциско.

— Я й гадки не мала, що ви так добре знайомі з доктором Прітчеттом, сеньйоре д’Анконія, — мовила жінка, не розуміючи, чому професор так незадоволено сприйняв її попередню репліку.

— Я випускник великої школи, на яку нині працює доктор Прітчетт, — університету Патріка Генрі; вчився в одного з його попередників — Г’ю Акстона.

— Г’ю Акстон! — зойкнула приваблива молода жінка. — Але ви не могли, сеньйоре, ви замолодий. Я вважала, що це одне з великих імен… минулого сторіччя.

— Хіба за духом, мадам. Але не за фактом.

— Я думала, він уже давно помер.

— Ні, він і досі живий.

— То чому ж про нього більше нічого не чути?

— Дев’ять років тому він пішов у відставку.

— Хіба це не дивно? Коли політик або зірка йдуть у відставку, ми читаємо про це у газетах. А коли філософ — ніхто навіть не помічає.

— Дехто помічає.

Якийсь юнак здивовано мовив:

— Я вважав Г’ю Акстона одним із тих класиків, яких більше ніхто не вивчає, хіба що в рамках історії філософії. Нещодавно читав статтю, в якій про нього йшлося як про останнього захисника розуму.

— А чого вчив Г’ю Акстон? — поцікавилася поважна добродійка.

— Він учив, що все — це щось, — відповів Франциско.

— Сеньйоре д’Анконія, — стримано зауважив доктор Прітчетт, — це похвальна відданість вчителеві. Та чи можемо ми сприймати вас за зразок практичних наслідків його вчення? Ви його послідовник?

— Саме так.

Джеймс Таґґарт наблизився до гурту і чекав, щоб його помітили.

— Привіт, Франциско.

— Доброго вечора, Джеймсе.

— Який чудовий збіг, що ти тут! Я дуже хотів із тобою перебалакати.

— Щось новеньке. В тебе рідко виникає таке бажання.

— Тепер ти жартуєш, як у давні часи, — Таґґарт повільно відступав від гурту, немов намагаючись виманити звідти Франциско. — Втім, у цій залі немає жодної людини, яка б не хотіла з тобою поговорити.

— Справді? Це новина для мене, — Франциско слухняно пішов за ним, але зупинився на такій відстані, щоб їхню розмову могли чути решта.

— Я перепробував усі можливі способи зустрітися з тобою, — мовив Таґґарт, — але обставини мені не сприяли.

— Ти намагаєшся приховати, що я відмовлявся з тобою бачитися?

— Що ж… Напевно… Мені цікаво, чому ти відмовлявся?

— Бо й гадки не мав, про що ти збираєшся зі мною говорити.

— Про копальні «Сан-Себастьян», звісно ж, — Таґґарт підвищив голос.

— А що з ними не так?

— Але… Послухай, Франциско, це серйозно. Це катастрофа, безпрецедентна катастрофа, і ніхто не може нічого зрозуміти. Я не знаю, що й думати, геть нічого не розумію. Я маю право знати.

— Право? Джеймсе, хіба це не старомодно? І що саме ти хочеш знати?

— По-перше, націоналізація. Що ти збираєшся з цим робити?

— Нічого.

— Нічого?

— Але ж ти, певно, і не захочеш, щоб я щось із цим робив. Мої копальні й твою залізницю було відібрано волею народу. Ти ж не хочеш, щоб я опирався волі народу?

— Франциско, це не смішно!

— Я ніколи й не вважав, що смішно.

— Я вимагаю пояснень! Ти мусиш звітуватися перед своїми акціонерами за цю ганебну історію! Чому ти обрав копальні, що нічого не варті? Чому пустив на вітер усі ті мільйони? Що за гниле шахрайство?

Франциско поглянув на нього з увічливим подивом.

— Чому ж, Джеймсе, — сказав він. — Я сподівався, ти це схвалиш.

— Схвалю?

— Я думав, ти вважатимеш розбудову копалень «Сан-Себастьян» утіленням найвищих моральних ідеалів. Ми колись часто сперечалися, тому я гадав, тобі буде приємно, що я чиню згідно з твоїми принципами.

— Про що ти?

Франциско скрушно похитав головою:

— Не збагну, чому ти називаєш мої зусилля гнилим шахрайством. Був переконаний, що ти вважатимеш їх чесною спробою втілити ідеї, які сповідує зараз увесь світ. Хіба егоїзм — це не зло? Я був цілком альтруїстичний у проекті «Сан-Себастьян». Бо чинити згідно з власними інтересами — погано. Я не мав із цієї справи жоднісінького зиску. Бо хіба ж це не паскудно — працювати заради прибутку? Я працював не задля наживи, тому й зазнав збитків. Невже хтось заперечить, що мета промислового підприємства — забезпечити прожиття найманих працівників? Копальні «Сан-Себастьян» були щонайуспішнішим підприємством у промисловій історії. Ці рудні не давали міді, зате гарантували гідне існування тисячам працівників, які протягом усього життя не могли б створити того, за що отримували в мене добрі гроші за день необов’язкової роботи. Хіба не загальновизнано, що власник — це паразит й експлуататор, і що саме на найманих працівників лягає все навантаження, саме вони уможливлюють виробництво? Я нікого не експлуатував. Я не обтяжував копалень «Сан-Себастьян» своєю непотрібною присутністю. Я довірив це справді достойним людям. Я особисто не оцінював вартості цього підприємства, а доручив це гірничому майстрові. Він був не надто хороший фахівець, зате гостро потребував роботи. Адже панує думка, що, беручи людину на роботу, маєш враховувати не її кваліфікацію, а запити? Хіба не всі переконані: щоб отримати товари, достатньо їх просто потребувати? Я виконав кожну моральну заповідь нашого часу. Я сподівався на вдячність і не розумію, чому мене клянуть?

Єдиним коментарем у раптовій тиші, що запанувала серед слухачів цього монологу, був пронизливий смішок Бетті Поп: вона нічого не второпала, зате зауважила вираз безпорадної люті на обличчі Джеймса Таґґарта.

Всі чекали на його відповідь. Їм був байдужий зміст запитання, людей зачарував акт чийогось приниження. Таґґарт вичавив поблажливу посмішку.

— Ти ж не очікуєш, що я серйозно поставлюся до цієї маячні? — спитав він.

— Свого часу, — відповів Франциско, — я не вірив, що бодай хтось здатен серйозно поставитися до цього пустослів’я. Я помилявся.

— Це нечувано! — голос Таґґарта почав підвищуватися. — Обурливо, коли людина ставиться до своєї суспільної відповідальності так бездумно і легковажно!

Він розвернувся і швидко пішов геть.

Франциско розправив плечі й розвів руками.

— Бачиш? Я ж казав, що ти не захочеш зі мною розмовляти.

Ріарден самотиною стояв у протилежному кутку зали. Філіп помітив його, наблизився і жестом покликав Ліліан.

— Ліліан, здається, Генрі зараз не надто весело, — єхидно посміхнувся він; хтозна, кому адресувалася ця іронія — Ліліан чи Ріардену. — Може, нам варто якось його розважити?

— О, дурниці! — заперечив Ріарден.

— Філіпе, мені завжди хотілося, щоб Генрі навчився розслаблятися, — мовила Ліліан. — Він завжди до всього ставиться занадто похмуро і серйозно. Невиправний пуританин. Я мрію бодай раз у житті побачити його п’яним, але вже давно втратила надію. Що ти пропонуєш?

— Гадки не маю! Але хай не стовбичить тут сам.

— Облиш, — відмахнувся Ріарден. Весь час пам’ятаючи про те, щоб мимоволі не образити їхніх почуттів, він усе ж не втримався і додав: — Знали б ви, скількох зусиль мені вартувало, щоб опинитися зараз на самоті.

— От бачиш? — Ліліан усміхнулась. — Радіти життю і людському спілкуванню для нього значно складніше, ніж вилити тонну сталі. Інтелектуальні потреби зайві на торговищі.

Філіп засміявся.

— Я переймаюся не інтелектуальними потребами. Чи ти справді впевнена щодо його пуританства? На твоєму місці, Ліліан, я б не дозволяв Генрі роззиратися тут без нагляду — сьогодні занадто багато гарних жінок.

— Генрі й думки про подружню зраду? Філіпе, ти лестиш братові та переоцінюєш його зухвалість, — холодно і штучно усміхнувшись чоловікові, Ліліан пішла.

Ріарден поглянув на брата:

— На біса ти це робиш?

— Ой, не корч із себе святого! Вже й пожартувати не можна?

Безцільно тиняючись у натовпі, Даґні міркувала, навіщо вона погодилася на цю вечірку? І здивувалася з власної відповіді: їй хотілося побачити Генка Ріардена. Видивляючись його в юрбі, вона зауважила разючий контраст. Обличчя решти присутніх, здавалося, зліплені з взаємозамінних деталей — кожне начебто прагнуло розчинитися в загальній одноманітності, натомість усі вони просто розтікалися, танули. Ріарден же — кутастий, блакитноокий, із попелясто-русявим волоссям — був немов витесаний із льоду; здавалося, його лице проступає у яскравих променях світла з густого навколишнього туману.

Вона мимоволі позирала на нього, хоча жодного разу так і не впіймала перестрічного погляду. Даґні не вірила, що він навмисно її уникає — на це не було жодних раціональних підстав. А втім, вона відчувала, що так воно і є. Хотілося підійти до нього і переконатися, що вона помиляється. Та щось її зупиняло, і Даґні не могла зрозуміти, що саме.

Ріарден мужньо витримав спілкування з матір’ю та двома її приятельками, яких, на материне прохання, мусив розважити спогадами про свою нелегку буремну юність. Генрі підкорився, намагаючись переконати себе, що вона по-своєму пишається сином. Йому здавалося, начебто матінка відчайдушно намагається продемонструвати, що саме вона в усьому його підтримувала і була невичерпним джерелом його успіху. Неймовірно зрадів, коли жіночки його відпустили, і негайно сховався у затінку ніші біля вікна.

Він трохи там постояв, ніби намагаючись знайти фізичну підтримку в цьому усамітненні.

— Містере Ріарден, — пролунав раптом напрочуд безтурботний голос, — дозвольте мені представитися. Франциско д’Анконія.

Ріарден приголомшено обернувся. В манері та голосі д’Анконії вчувалося дещо геть не притаманне більшості людей — щира повага.

— Вітаю, — уривчасто і стримано, але він усе-таки відповів.

— Я помітив, що місіс Ріарден уникає необхідності нас познайомити, і я здогадуюся, чому. Волієте, щоб я покинув ваш дім?

Для більшості Ріарденових знайомих було цілком нетипово — означувати проблему замість того, щоб старанно її уникати. Це було так приємно і приголомшливо-несподівано, що Ріарден не відразу спромігся відповісти; певний час просто мовчки вивчав обличчя д’Анконії. Франциско промовив це дуже просто: ані ущипливо, ані благально; навпаки, визнаючи як Ріарденову гідність, так і власну.

— Ні, — відповів нарешті Генрі, — хоч що спало вам на гадку, я цього не казав.

— Дякую. У такому разі, дозвольте з вами поговорити.

— Що спонукає вас спілкуватися зі мною?

— Зараз мої мотиви не зможуть вас зацікавити.

— Спілкування зі мною теж навряд чи здатне вас зацікавити.

— Щодо одного з нас, містере Ріарден, ви помиляєтесь. Або й щодо нас обох. Я прийшов на цю вечірку винятково заради розмови з вами.

Досі в Ріарденовому голосі вчувалося здивування. Але зараз з’явилася погорда:

— Ви почали відверту гру. Продовжуйте.

— Я продовжую.

— То навіщо ж вам зі мною зустрічатися? Щоб схилити до фінансових втрат?

Франциско дивився просто йому в очі.

— Урешті-решт — так.

— Що цього разу? Золота копальня?

Франциско повільно хитав головою. Свідома несквапність рухів надавала йому ледь не скорботного вигляду:

— Ні, — мовив він, — я не збираюся ні до чого вас залучати. Джеймса Таґґарта, до речі, я теж не збирався запрошувати до експлуатації мідних копалень, — він сам зголосився. Ви б цього не зробили.

Ріарден усміхнувся:

— Ви це розумієте, отже, в нас виникає ґрунт для розмови. Так і продовжуйте. Якщо у вас на думці не якесь божевільне капіталовкладення, то про що збираєтеся розмовляти зі мною?

— Я просто хотів познайомитися.

— Це не відповідь, а лише черговий спосіб нічого не сказати.

— Не зовсім так, містере Ріарден.

— Ви прагнете завоювати мою довіру?

— Ні. Мені не подобається, коли мислять такими категоріями. Якщо людина діє чесно, вона не має потреби заручатися чиєюсь довірою — вистачить раціонального сприйняття її вчинків. Прагнути порожнього морального чеку можуть лише істоти з нечесними намірами і нечистим сумлінням; байдуже, визнають вони це чи ні.

Те, як Ріарден здивовано скинув погляд на Франциско, нагадало радше відчайдушний ривок спраглої підтримки руки. Цей погляд видав, як сильно Генрі потребував однодумця, за якого себе видавав його співрозмовник. Потім Ріарден опустив очі, майже заплющив їх, намагаючись позбутися і свого раптового відчуття, і потреби в однодумцеві. Його обличчя було тверде і незворушне; ці почуття, здавалося, скеровані на нього самого. Він видавався суворим і самотнім.

— Добре, — мовив він невиразно, — про що ж ви хочете зі мною розмовляти, якщо моя довіра вас не обходить?

— Я хочу навчитися вас розуміти.

— Навіщо?

— У мене є підстави, але поки що це не має до вас стосунку.

– І що саме ви хочете в мені зрозуміти?

Франциско мовчки вдивлявся в темряву за вікном. Вогонь сталеливарень згасав. На обрії ледь маячів слабкий відблиск заграви, підсвічуючи рвані хмари, що неслися над землею тьмавими віхтями і зникали вдалечині. Чорні тіні гілок час від часу шмагали простір і зникали, наче уособлення вітру.

— Достоту жахлива ніч для будь-якої тварини, що заскочена зараз стихією на цій рівнині, — сказав Франциско д’Анконія. — В такі моменти починаєш цінувати сенс людського буття.

Ріарден трохи помовчав. А потім сказав, ніби відповідаючи на якесь власне чудне і неозвучене запитання:

— Цікаво…

— Що саме?

— Ви сказали мені те, про що я сам допіру подумав…

— Подумали?

— …тільки не встиг промовити.

— Хочете, я закінчу цю вашу думку?

— Закінчте.

— Ви стояли тут і споглядали бурю з найбільшою гордістю, яку тільки здатна відчути людина; бо в таку незатишну ніч у вашій оселі цвітуть літні квіти і походжають напівоголені жінки. Все це засвідчує вашу особисту перемогу над негодою. І якби не ви, чимало із присутніх тут були б зараз голі й безпорадні, покинуті на поталу вітрові посеред такої ж, як і ця, тривожної рівнини.

— Звідки ви це знаєте?

Ще не закінчивши фрази, Ріарден зрозумів, що цей чоловік насправді озвучив не його думки, а вбрав у слова власну найпотаємнішу, найособистішу емоцію. А сам Генрі, який за жодних обставин не розкрив би переживань, щойно своїм необачним запитанням їх видав. В очах Франциско промайнуло щось схоже на усмішку чи розуміння.

— Що ви можете знати про таку гордість? — різко кинув Ріарден, ніби намагаючись зневажливою інтонацією цього запитання стерти враження від попереднього.

— Це те, що я сам відчував у молодості.

Ріарден поглянув на нього. В обличчі Франциско не було й натяку на кпини чи жалощі до себе самого. Іконописні грані його обличчя та чисті блакитні очі випромінювали тихий спокій; незворушне лице було відкрите для будь-якого удару.

– І чому ж вам хочеться про це говорити? — під’юджений раптовим співчуттям, запитав Ріарден.

— Та хоч би й з вдячності, містере Ріарден.

– Із вдячності до мене?

— Якщо ваша ласка.

У голосі Ріардена з’явилися сталеві нотки.

— Я не просив про вдячність. Я її не потребую.

— Я й не казав, що потребуєте. Але з усіх, кого ви сьогодні рятуєте від бурі, лише я вам її висловив.

Після короткої мовчанки Ріарден глухо, майже погрозливо, запитав:

— Яка твоя мета?

— Я намагаюся звернути вашу увагу на тих, задля кого ви працюєте.

— Таке здатна сказати лише людина, яка за все своє життя жодного дня чесно не працювала, — до зневаги в голосі Ріардена додалося полегшення; його вже майже роззброїв сумнів щодо того, чи правильно він оцінив співрозмовника; зараз упевненість знову повернулася. — Ти не зрозумієш, якщо я скажу, що людина, яка працює, робить це винятково для себе, навіть коли тягне на карку всю вашу дурнувату отару. Тепер я вгадаю, що ти думаєш: прав далі свої теревені, мовляв, усе це — зло, а я — немилосердний егоїст. Так воно і є. І я не бажаю чути цієї несосвітенної маячні про абстрактну жертовність. Не хочу.

Вперше в очах Франциско він побачив людську реакцію, його палкий і юначий погляд.

— Ви помиляєтеся лише в одному, — відповів Франциско. — В тому, що свою справедливу огиду до абстрактної жертовності дозволяєте комусь вважати ґанджем і називати злом.

Поки Ріарден недовірливо витріщався на д’Анконію, той жестом вказав на юрбу у вітальні:

— Чому ви погоджуєтеся утримувати цих людей?

— Бо це — купка нещасних дітей, які відчайдушно, але вкрай незграбно борсаються, намагаючись вижити, а я тим часом навіть не помічаю цього тягаря.

— Чому ж ви про це їм не скажете?

— Про що?

— Що ви працюєте задля себе, а не заради них?

— Вони це й так знають.

— О так, вони знають. Кожен із них знає. Але вважають, що ви про це не знаєте. І щосили намагаються приховати від вас це усвідомлення.

— Але чому я маю зважати на їхню думку?

— Бо це — битва, в якій кожен має обрати чітку позицію.

— Битва? Яка битва? У мене батіг. Я не б’юся з беззбройними.

— Справді вважаєте їх беззбройними? Вони мають проти вас зброю — єдину, але нищівну. Раджу вам замислитися над її походженням.

— В чому ти вбачаєш докази її існування?

— У тому вбивчому факті, що вас не можна назвати щасливою людиною.

Ріарден міг змиритися з докором, проковтнути образу, зігнорувати будь-чиє прокляття; єдине, чого він не здатен був витримати від людей — це жалості. Поштовх агресивної холодної люті повернув йому цілковите усвідомлення моменту. Він вичавлював із себе слова, намагаючись приховати емоції:

— Що за нахабство? Чого ти хочеш цим досягти?

— Скажімо, я хочу дати вам потрібні слова, коли вони нарешті знадобляться.

— Чому тобі взагалі спало на думку спілкуватися зі мною на цю тему?

— Маю надію, що ви запам’ятаєте нашу розмову.

«Лють мою, — думав Ріарден, — спричинив той незбагненний факт, що я дозволив собі насолоджуватися цією розмовою». Він відчув подих зради, присмак невідомої небезпеки.

— Сподіваєшся, я забуду, хто ти насправді? — спитав він, розуміючи, що думає геть не про це.

— Вважаю, вам узагалі не варто про мене думати.

За люттю, якої Ріарден не хотів визнавати, ховалася ще якась невимовлена і неосмислена емоція, схожа на… біль.

Якби він визнав ці почуття, то прийняв би і те, що в його голові досі лунають слова Франциско: «Якщо ваша ласка… лише я вам її висловив…» Він чув також дивну урочисту інтонацію тихого голосу та незбагненну власну відповідь десь усередині свого єства; щось у ньому кричало: так, визнати, сказати цьому чоловікові, що він приймає — ні, не вдячність, — щось, чому й сам не знає назви; та й розумів, що не подяку пропонує йому Франциско.

А вголос сказав:

— Я не шукав цієї розмови. Це твоя ініціатива, тому слухай. Для мене існує лише одна форма людського занепаду — втрата мети.

— Так і є.

— Я можу пробачити всім, окрім тебе, бо решта — не грішні, вони лише безпорадні. А таким, як ти, не можна пробачати.

— Саме від гріха прощення я і хотів вас застерегти.

— Доля дарувала тобі величезний шанс, який тільки може випасти людині. І як ти ним скористався? Якщо тобі вистачає тями розуміти все, що мені щойно наговорив, то як ти можеш і далі зі мною розмовляти? Як можеш дивитися в очі людям після тієї катастрофічної афери, яку провернув у Мексиці?

— Якщо вам так зручно, маєте повне право осуджувати мене за це.

Даґні втиснулася в куток віконної ніші й прислухалася; її не помічали. Побачивши їх разом, вона наблизилася, скорившись незбагненному імпульсу, що не здатна була його ані пояснити, ані здолати; їй здавалося життєво важливим знати, що ці двоє чоловіків скажуть одне одному.

Вона добре розчула останні кілька речень. Ніколи досі не могла й припустити, що колись стане свідком того, як Франциско відчитують. Він міг дати відкоша будь-якому супротивнику в будь-якому змаганні, а зараз навіть не намагався оборонятися.

Даґні розуміла, що це не була байдужість. Чудово знаючи його обличчя, помітила, яких зусиль коштує Франциско цей спокій — під тугою шкірою заходили пружні жовна.

— З усіх, хто живе за рахунок чужих здібностей, — сказав Ріарден, — ти найогидніший паразит.

— Я дав вам підстави так вважати.

— То як ти можеш міркувати про сенс життя? Адже ти зрадив право бути людиною.

— Даруйте, якщо я вас образив тим, що ви цілком могли б сприйняти за зверхність.

Франциско вклонився і розвернувся до Ріардена спиною. Не розуміючи, що це запитання заперечуватиме все попереднє обурення, що в ньому вчуватиметься прохання до д’Анконії залишитися, Ріарден усе ж мовив:

— Що ти хотів зрозуміти про мене?

Франциско обернувся. Серйозний вираз увічливої поваги на його обличчі не змінився.

— Я вже все зрозумів, — відповів він.

Ріарден стояв і дивився, як Франциско занурюється в натовп. Постаті дворецького з кришталевою тацею та доктора Прітчетта, що схилився по чергову канапку, заховали від нього д’Анконію. Генрі знову глянув у вікно. Там не було нічого, крім темряви і вітру.

Коли він вийшов з напівморку ніші, Даґні всміхнулася і, не криючись, пішла йому назустріч. Він зупинився. Але їй здавалось, що зупинився неохоче. Тому вона квапливо почала розмову.

— Генку, чому тут так багато інтелектуалів зі схильністю до грабіжництва? Я б не запрошувала їх до себе додому.

Це було не те, що вона збиралася сказати. Вона й сама не знала, що саме хотіла сказати. Ніколи досі в його присутності їй не відбирало мови.

Бачила, як звужуються його очі, ніби зачиняються двері.

— Не бачу причин, які б завадили мені їх запрошувати, — відказав він стримано.

— Я не збиралася критикувати перелік гостей. Але… воліла б не знати, хто з них Бертрам Скаддер, щоб не дати йому ляпаса, — Даґні щосили намагалася говорити спокійно. — Не хочу скандалу, але сумніваюсь, що зможу опанувати себе, побачивши того типа. Я не могла повірити, довідавшись, що місіс Ріарден його запросила.

— Це я запросив його.

— Але… Навіщо? — стишено запитала Даґні.

— Я не надаю жодного значення таким дрібницям.

— Даруй, Генку, не думала, що ти аж такий терпимий. Я — ні.

Він нічого не відповів.

— Я знаю, що ти не любиш прийомів. Я — теж. Хоча іноді й сама дивуюсь… Можливо, тільки ми і мали б ними насолоджуватися.

— Боюсь, у мене немає хисту до таких розваг.

— До таких, може, й немає. Але невже ти щиро вважаєш, що хтось із присутніх тут людей здатен тішитися? Вони аж зі шкіри пнуться, щоб мати ще безглуздіший і бездумніший вигляд, ніж завжди. Вони прагнуть почуватися легко і невимушено. Натомість справжню легкість може відчути лише людина, яка справді є сильною і визначною особистістю.

— Я не знаю.

— А в мене час до часу виникає ця думка… З’явилася вона після мого першого балу… І я й далі гадаю, що чудовий зимовий вечір призначений для свята, а святкувати здатні лише люди, яким є що святкувати.

— Я ніколи про це не замислювався.

Вона ніяк не могла призвичаїтися до його формальної поведінки; в його кабінеті їм завжди говорилося легко і невимушено, а зараз Ріарден поводився, немов людина в гамівній сорочці.

— Генку, поглянь на це. Якби ти не знав усіх цих людей, невже не насолоджувався б дійством? Світло, одяг, усе, що зробило можливим цей прийом … — вона дивилась на кімнату. Даґні не помітила, що він не стежить за її словами. Він дивився на тіні на її оголеному плечі, на м’які блакитні промені, що лягали на її шкіру крізь пасма волосся. — Ну, чому ми все залишили цим бовдурам? Свято мало бути нашим.

— Яким чином?

— Хтозна… Від прийомів я завжди очікувала радості та іскор, немов від рідкісного вина, — вона засміялась, але з нотками смутку, — але я не п’ю. Це ще один символ, який означає не те, що мав би означати.

Ріарден мовчав, а Даґні додала:

— Можливо, ми тут щось проґавили?

— Я нічого такого не помітив.

Її раптом накрила хвиля безпросвітної порожнечі. Даґні зраділа, що він не зрозумів або ж не відреагував, відчуваючи, що й так сказала занадто багато, хоча достоту й не усвідомлювала, чого саме. Вона розправила плечі, і цей рух віддався судомним тремтінням у вигині її плеча.

— Це лише моя давня ілюзія, — байдужо мовила вона, — настрій, який виникає раз на рік. Покажи мені останній індекс цін на сталь, і це минеться.

Віддаляючись від Ріардена, Даґні не знала, що він не зводить із неї очей.

Ні на кого не дивлячись, вона повільно рухалася кімнатою, аж раптом зауважила невеличкий гурт гостей, що тулилися біля незапаленого каміна. В залі не було холодно, але вони сиділи так, наче видобували затишок із думки про неіснуючий вогонь.

— Не знаю, чому, але дедалі дужче боюся темряви. Ні, не зараз, лише на самоті. Мене лякає ніч. Ніч як явище.

Говорила стара діва, аристократка з гарними манерами та безнадією в погляді. Три жінки та двоє чоловіків біля каміну були добре вбрані, обличчя мали гладенькі та чудово доглянуті, але поводилися всі якось обережно і тривожно, тому їхні голоси лунали стишено, що стирало різницю в їхньому віці, роблячи всіх однаково сивими і рівноцінно виснаженими. Таких людей можна побачити в кожній респектабельній компанії. Даґні зупинилась і прислухалася.

— Але, дорогенька моя, — поцікавилася одна з дам, — чому це тебе лякає?

— Не знаю, — мовила стара діва, — я не боюся ні злодіїв, ні грабіжників, та все одно всю ніч не сплю. Засинаю лише вдосвіта, коли надворі вже сіріє. Це дуже дивно. Щовечора, як починає сутеніти, мене охоплює відчуття, що життя скінчилося і світанок більше ніколи не настане.

— Моя кузина, яка живе на узбережжі штату Мен, написала мені точнісінько те ж, — мовила третя жінка.

— Минулої ночі, — продовжувала дама, — я не могла заснути через стрілянину. Десь далеко в морі всю ніч стріляли. Спалахів не було. Тільки вибух, тривала пауза, а потів знову вибух — десь у туманах над Атлантикою.

— Сьогодні зранку я читала про це у газетах. Навчальна стрільба берегової охорони.

— Та ні, — байдужо заперечила стара діва, — всі на узбережжі знають, що саме це було. Берегова охорона намагалася схопити Раґнара Даннескольда.

— Раґнар Даннескольд в затоці Делавер? — зойкнула жінка.

— Так, і кажуть, це вже не вперше.

— Його впіймали?

— Ні.

— Ніхто не може його впіймати, — сказав один із чоловіків.

— Норвезька Народна Республіка пропонує мільйон доларів за його голову.

— Така величезна сума за голову пірата!

— Але як забезпечити порядок і безпеку в світі, коли на всіх сімох морях сваволять пірати?

— А ви часом не знаєте, що він захопив минулої ночі? — поцікавилася діва.

— Великий корабель із нашою гуманітарною допомогою для Французької Народної Республіки.

— А що він робить із захопленим добром?

— Цього… ніхто не знає.

— Якось я зустрів був моряка з корабля, атакованого цим піратом; він бачив його на власні очі. Каже, що під бездоганним золотим волоссям Раґнара Даннескольда — найстрашніше на світі обличчя, незворушне, без жодного натяку щось відчувати. Якщо колись народжувалася людина без серця, то це він. Так сказав моряк.

— Мій небіж написав мені листа, що колись уночі бачив корабель Раґнара біля берегів Шотландії. Він очам не міг повірити. Весь англійський флот не має кращого судна за Даннескольдів корабель.

— Кажуть, він ховається в одному з Норвезьких фйордів, де його не знайдуть ані люди, ані Бог. Там у середньовіччі ще вікінги ховалися.

— Португалія і Туреччина теж пропонують за нього винагороду.

— Кажуть, у Норвегії через нього вибухнув загальнонаціональний скандал. Він належить до однієї з найкращих сімей країни. Рід цей збіднів уже дуже давно, але зберіг своє шляхетне ім’я. Досі ще існують руїни їхнього замку. Батько пірата став єпископом, відрікся від сина і відлучив його від церкви. Але це не зарадило.

— А ви знаєте, що освіту Раґнар здобув у нас? В університеті Патріка Генрі.

— Невже?

— Так, це ж легко перевірити.

— Ось що мене непокоїть… Не подобається мені це. Погано, що він тепер з’являється просто тут, у наших територіальних водах. Я думала, таке можливо лише в якійсь глушині. Десь у Європі. Але щоб злочинець такого рівня у наші дні вільно плавав у затоці Делавер!

— Його також бачили неподалік Нантакета та Бар-Гарбора. Газетярів просили про це не писати.

— Чому?

— Не хочуть визнавати перед людьми безпорадність нашого флоту.

— Мені це не подобається. Наче середньовіччя якесь.

Даґні звела очі. За кілька кроків побачила Франциско д’Анконію, який, глузливо примружившись, роздивлявся її з підкресленою цікавістю.

— В дивному світі ми живемо, — стиха промовила стара діва.

— Я читала одну статтю, — мляво мовила одна з жінок, — в якій ішлося про те, що важкі часи корисні для нас. Добре, що люди біднішають. Зараз прийняти злидні — це моральна чеснота.

— Можливо, — невпевнено мовила інша дама.

— Нам не варто перейматися. Я чула десь, що все це марно — хвилюватися чи когось обвинувачувати. Ніхто з нас не може змінити ситуації і ніхто не здатен одне одному допомогти. Нам слід навчитися просто терпіти.

— А який у цьому сенс? І в чому полягає людська доля? Хіба не в тому, щоб усе життя сподіватися і нічого не отримувати? Мудра людина не має ілюзій.

— Думаю, це правильне ставлення.

— Хтозна… Я давно вже не знаю, що є правильним… Та і як ми можемо про це знати?

— Атож. Бо хто такий Джон Ґолт?

Даґні рвучко розвернулась і пішла від них геть. Одна з жінок пішла слідом.

— Але я знаю, — мовила м’яко і таємничо, готова розкрити таємницю.

— Знаєте що?

— Я знаю, хто такий Джон Ґолт.

— Хто? — напружившись, запитала Даґні й зупинилася.

— Я була знайома з чоловіком, який особисто знав Джона Ґолта. Чоловік той приятелював із моєю двоюрідною бабусею. Він був свідком усіх тих подій. Місіс Таґґарт, чи знаєте ви легенду про Атлантиду?

— Про що?

— Про Атлантиду.

— Туманно, а що?

— Острови Благословенних. Так їх називали греки тисячі років тому. Вони стверджували, що Атлантида — це місце, де загиблі герої знаходили щастя, про яке ніхто не знав у цьому світі. Місце, куди могли увійти лише справжні звитяжці, й вони робили це, не вмираючи, бо носили в собі таємницю життя. А потім усі забули про Атлантиду. Але греки знали, що вона існує, і намагалися її знайти. Дехто казав, що вона була під землею, схована в самісінькому серці Землі. Але більшість стверджували, що це — острів. Осяйний острів у Західному Океані. Можливо, йшлося про Америку. Та греки так її і не відшукали. Минули століття, і люди почали казати, що це лише легенда. Вони не вірили, але все одно шукали; знали, що Атлантиду необхідно знайти.

— А який стосунок до неї має Джон Ґолт?

— Він знайшов її.

Даґні втратила інтерес.

– І хто ж це такий?

— Мільйонер. Він був несамовито, просто казково багатий. Якось уночі Джон опинився на своїй бригантині посеред Атлантичного океану. Йому довелося долати найжахливіший в історії людства шторм, і він таки знайшов цю країну. Джон Ґолт побачив її в морській глибочині. Вона опустилася на дно океану, щоб люди не знайшли її. Мільйонер побачив осяйні вежі Атлантиди. Це було таке неймовірне видовище, після якого людина вже ні на що на землі не захоче дивитися. Джон Ґолт потопив свою бригантину разом з усім екіпажем. Вони добровільно обрали свою долю. Мій друг був єдиний, хто вижив.

— Як цікаво.

— Мій друг бачив усе це на власні очі, — образилася жінка. — Це сталося багато років тому. Але родина Джона Ґолта зам’яла історію.

— А що сталося з його мільйонами? Не пригадую жодних розмов про статки Джона Ґолта.

— Все пішло на дно разом із ним, — войовничо сказала вона. — Але вам не конче мені вірити.

— Міс Таґґарт не вірить вам, — мовив Франциско д’Анконія, — а я вірю.

Вони обернулися. Франциско, виявляється, ішов назирці, а тепер стояв і дивився з образливо перебільшеною щирістю.

— Сеньйоре д’Анконія, а ви бодай у щось в житті вірили? — обурено запитала жінка.

— Ні, мадам.

Жінка демонстративно відвернулася, і Франциско всміхнувся до її спини.

— Що за жарти? — холодно поцікавилася Даґні.

— Жарт — ця нещасна жінка. Вона й гадки не має, що розповіла тобі правду.

— Ти сподіваєшся, що я повірю?

— Ні.

— То що ж тебе так тішить?

— О, дуже багато чого. А тебе — ні?

— Ні.

— Це мене теж розважає.

— Франциско, ти даси мені спокій?

— А я це давно зробив. Хіба не помітила, що сьогодні ти перша до мене заговорила?

— Чому ти весь час за мною стежиш?

— Бо цікаво.

— Що саме?

— Твоя реакція на все, що ти не вважаєш смішним.

— А що тобі до моєї реакції?

— Це мій власний спосіб розважитися, чого ти, до речі, зовсім не вмієш. Та й, крім тебе, тут немає жодної жінки, вартої, щоб за нею стежити.

Даґні обурено завмерла. Франциско дивився так промовисто, що не випадало сумніватися в його бажанні її розгнівати. Вона поводилася, як завжди: стояла, напружено виструнчившись і високо піднявши голову, в нежіночній позі начальника. Лише оголене плече видавало тендітне, приховане чорною сукнею тіло, що робило Даґні неймовірно жіночною. Ця зухвала гордовитість здатна була кинути виклик будь-якій грубій силі, а витончена досконалість застерігала щодо ймовірної поразки. Даґні цього не помічала сама і навколо неї не було нікого, хто здатен був це помітити.

Пройшовшись поглядом по її тілу, Франциско промовив:

— Даґні, ти розкішна марнотратка!

Вона вперше за багато років почервоніла, зрозумівши раптом: цей вирок озвучив те, що вона відчувала весь вечір. Їй слід було чимдуж забиратися від цього чоловіка.

Вона побігла, намагаючись ні про що не думати. Раптом радіоприймач вибухнув громовим звуком. Даґні різко спинилася. Побачила Морта Лідді, який махав рукою, зазиваючи своїх друзів: «Це воно! Це воно! Я хочу щоб ви це почули!»

Величний вибух гримких акордів розпочинав «Четвертий концерт» Гейлі. Заперечуючи біль, він піднімався пекучим тріумфом, урочистим гімном далекому мареву. Потім мелодія розкришилася, ніби в неї жбурнули жменю бруду з галькою; замість величної музики щось заклекотіло, забулькало і закрапало. Таким став концерт Гейлі, перекладений на популярний ритм. Мелодія розлізлася на діряве ошмаття, зі швів якого спазмувала давка гикавка. Величне свідчення радості перетворилося на дурнувате підхихикування недолугого бармена. І все одно залишки музики Гейлі досі трималися купи, немов міцний кістяк.

— Непогано, правда? — Морт Лідді хвалькувато і нервово всміхався до своїх друзів. — Правда ж, незлецько? Найкращий цьогорічний музичний супровід до фільму. Отримав премію і довгостроковий контракт. Це був мій саундтрек до «Неба на твоєму задньому дворі».

Даґні розгублено роззиралася довкола, немов силкуючись замінити одне відчуття на інше, знайти щось, чим можна було замінити цей звук, намагаючись зачепитися за щось бодай поглядом. Вона помітила Франциско: він стояв, опершись на колону і склавши на грудях руки; дивився на неї і сміявся.

«Не тремти так, — думала вона. — Забирайся звідси». Відчувала, як наповзає неконтрольована лють. Наказувала собі: «Мовчи. Просто повільно йди. Забирайся геть».

І вона рушила до дверей, обережно і дуже повільно. Та почула голос Ліліан і зупинилася. Ліліан повторювала це багато разів за вечір, відповідаючи на одне й те ж запитання, але Даґні вперше почула її пояснення.

— Це? — перепитувала Ліліан, простягаючи руку з металевим браслетом перед очі двох пещених дамочок. — Ні, це не з крамниці залізних товарів, це дуже особливий подарунок від мого чоловіка. Атож, звісно, він потворний. Та невже ви не розумієте? Він безцінний. Я залюбки обміняла б його на банальний діамантовий браслет, але чомусь ніхто мені таке не пропонує, навіть попри неймовірну, приголомшливу цінність цієї прикраси. Чому? Бо це перша річ, виготовлена з ріарден-металу.

Даґні не бачила кімнати, не чула музики — лише смертельна тиша тиснула на її барабанні перетинки. Вона не здатна була відрізнити миті попередньої від наступної; не розуміла, хто навколо неї; не бачила ні себе, ні Ліліан, ні Ріардена; не усвідомлювала, що робить. Була лише єдина мить, після якої все решта просто вибухнуло. Даґні почула слова. Глянула на браслет із зеленаво-блакитного металу. Потім відчула, як зриває щось зі свого зап’ястка, і в цілковитій тиші пролунав її власний голос — дуже спокійний, холодний і безбарвний:

— Якщо тобі не забракне хоробрості, хоч я дуже в цьому сумніваюся, — міняймося.

І вона простягнула Ліліан свій діамантовий браслет на долоні.

— Міс Таґґарт, ви серйозно? — спитав жіночий голос.

Це була не Ліліан, бо вона дивилася Даґні просто в очі. Ліліан бачила їх і розуміла, що це серйозно.

— Давай браслет, — сказала Даґні, піднімаючи вище долоню, на якій вигравала діамантова стьожка.

— Це жахливо! — верескнула якась жінка. Голос прозвучав напрочуд різко. Потім Даґні усвідомила, що їх обступили люди, і всі вони мовчать. Вона вже розрізняла звуки, навіть музику. Десь іздалеку долинав понівечений концерт Гейлі.

Вона бачила обличчя Ріардена — таке ж покалічене зсередини, як і ця музика; тільки Даґні не розуміла, чим саме. Він спостерігав за ними.

Рот Ліліан перетворився на перевернутий догори ріжками серп місяця, що мало символізувати усмішку. Розстібнувши металевий ланцюжок, вона недбало впустила його Даґні на долоню, забравши натомість сяйливу діамантову стьожку.

— Дякую, міс Таґґарт, — мовила вона.

Даґні стиснула в пальцях ланцюжок. Вона відчувала тільки цей метал — і більше нічого.

Ліліан обернулася до свого чоловіка, який саме підійшов до них. Ріарден узяв діамантовий браслет з її долоні, застібнув на зап’ястку, а потім підніс її руку до своїх губ і поцілував.

На Даґні він не подивився.

Ліліан засміялась весело, грайливо і невимушено, повернувши в залу звичний настрій.

— Міс Таґґарт, якщо передумаєте, можете забрати його назад, — кинула вона.

Даґні відвернулася. Вона відчула спокій і свободу. Тиск минув. Утікати перехотілося.

Застібнула металевий браслет на своєму зап’ястку. Подобалося відчувати його вагу на своїй руці. Даґні охопило раптом жіноче марнославство, почуття, якого вона ніколи досі не відчувала. Захотілося, щоб цю незвичайну прикрасу на ній зауважили якнайбільше людей.

Краєм вуха чула обурені голоси: «Найобурливіший жест, що мені доводилося бачити…», «…це було так брутально…», «…Ліліан повелася достойно…», «…так їй і треба, якщо вона може кидати на вітер тисячі доларів…»

Решту Вечора Ріарден і на крок не відходив від своєї дружини.

Він жваво спілкувався, сміявся з її друзями; він раптом перетворився на відданого, уважного чоловіка, який безмежно захоплюється своєю дружиною.

Він проходив повз Даґні, несучи для приятелів Ліліан тацю з напоями — його ніхто не бачив досі у такому химерному амплуа.

Вона підійшла і подивилася на нього так, ніби вони були самі в офісі.

Стояла, піднявши голову, як шефиня. Ріарден окинув її поглядом; здавалося, уся Даґні — від кінчиків пальців і до обличчя, — була гола, не беручи до уваги металевого браслета.

— Вибач, Генку, — мовила вона, — але я мусила це зробити.

Його погляд не виказував жодних почуттів, хоча їй раптом здалося, що дуже добре відчуває його емоції — Ріарден хотів дати їй ляпаса.

— В цьому не було потреби, — кинув холодно та й пішов собі.

Пізнього вечора Ріарден увійшов у спальню дружини. Вона ще не спала. На нічному столику горіла лампа.

Ліліан лежала у ліжку, схилившись на блідо-зелені лляні подушки, в атласній блідо-зеленій піжамі, яку вона носила з бездоганною довершеністю манекена; здавалося, що глянцеві брижі перекладено цигарковим папером. Світло з-під абажура кольору яблуневого цвіту падало на стіл, де лежала книжка, стояв фужер із фруктовим соком та срібне туалетне начиння, блискуче і рівненько розкладене, мов інструменти на хірургічному столі. Її руки мали порцеляновий відтінок. Губи — ледь підведено блідо-рожевою помадою. Вона геть не здавалася втомленою після вечірки — жодних ознак виснаження. Спальня була зразком дизайнерського мистецтва, що ніби зображав даму, яка зібралася відпочивати. Бракувало хіба що напису: «Прохання не торкатися».

Він досі був у смокінгу; краватку послаблено, пасмо волосся спадало на чоло. Вона глянула на нього без подиву, бо знала, чого варта була йому остання година у залі.

Він мовчки глянув на дружину. Ріарден уже давно не заходив до неї в кімнату, і зараз шкодував, що зробив це.

— Генрі, хіба людям не варто спілкуватися?

— Як хочеш.

— Я хочу, щоб ти прислав котрогось зі своїх блискучих заводських майстрів оглянути нашу піч. Вона зламалася під час вечірки, і Сімонс добряче поморочився, перш ніж знову її ввімкнув… Місіс Вестон вважає кухарку нашим найкращим надбанням, бо їй дуже сподобалися страви… Бальф Юбанк сказав дуже кумедну річ, мовляв, ти нагадуєш йому хрестоносця, в якого замість плюмажу — дим із заводської труби… Добре, що тобі не подобається Франциско д’Анконія. Не перетравлюю його.

Він не пішов негайно геть, не намагався пояснити мети свого пізнього візиту, маскувати поразку чи визнавати її. Йому раптом стало байдуже геть усе — що вона думала, про що здогадувалася, що казала. Він підійшов до вікна і подивився надвір.

«Чому вона вийшла за мене?» — подумав він. Ріарден не ставив собі цього запитання вісім років тому, коли вони одружувалися. Зате потім, у моменти нестерпної самотності, він часто думав про це. І не знаходив відповіді.

Річ була не в становищі чи грошах. За походженням Ліліан була зі старовинного роду, а хоч її родину не можна було зарахувати до найвидатніших, а їхні статки були доволі скромні, та того цілком вистачило, щоб Ліліан могла обертатися серед вершків Нью-Йорка, де вони з нею і зустрілися. Дев’ять років тому він з’явився в місті, наче вибух, у промінні успіху «Сталі Ріардена»; успіху, який усі експерти вважали неможливим. Найдужче всіх вражала його байдужість.

Усі очікували, що він намагатиметься купити собі шлях у вищий світ, і вже передчували, з яким задоволенням дадуть йому відкоша. В нього не було часу помітити розчарування цих людей.

Неохоче відвідав декілька публічних заходів на прохання людей, які шукали його прихильності. На відміну від них, Ріарден не знав, що своєю ґречністю і ввічливістю робить послугу типам, які хотіли його образити і які стверджували, що ера досягнень минула.

У Ліліан його привабила її штивність, точніше — невідповідність між її строгістю та поведінкою. Він сам нікого не любив і не сподівався, що хтось полюбить його.

Він захопився виставою, влаштованою цією жінкою, яка вочевидь його домагалася, але якось вагаючись, ніби знехотя. Саме вона призначала йому побачення, а потім, не переймаючись його почуттями, поводилася сухо і неохоче. Мало розмовляла; огорнула себе серпанком таємничості, мовбито показуючи, що йому ніколи не вдасться подолати її погордливої абстрактності, її стриманої глумливості.

У нього було мало жінок. Він ішов до своєї мети, відкидаючи все зайве — і ззовні, і в самому собі. Життя його було схоже на вогонь, із яким Ріардену випало працювати; вогонь, що випалював усі домішки, весь бруд із розпеченого струменю чистого металу. Він не вмів захоплюватися чимсь наполовину.

Часом його охоплювала така несамовита жага, якої нездатна була заспокоїти випадкова зустріч. Рідко, лише кілька разів за життя, Ріарден гамував цю пристрасть за допомоги симпатичних жінок. І щоразу залишався самотній серед лютої порожнечі, бо шукав якусь незнану перемогу, а здобувався лише на швидкоплинну насолоду, чудово усвідомлюючи, що для тих жінок він анічогісінько не важить.

Залишався сам-один, спустошений, нічого не досягнувши. Тому він зненавидів свою жагу. Він опирався їй. Схилився до думки, що така пристрасть має винятково фізіологічне походження і жодним чином не властива свідомості, а винятково матерії; зрештою повстав проти того, що плоть достойна щось вирішувати, і що її вибір може бути вищий за силу розуму. Життя минало на копальнях та заводах, де матерія корилася розумові; моменти, коли не здатен був погамувати власної плоті, були нестерпні для нього. Він боровся з нею. Долав матерію в усіх битвах із неживою природою, але в цьому полі бою — програв.

Саме складний шлях до перемоги змусив його жадати Ліліан.

Вона справляла враження жінки, яка варта п’єдесталу і свідома цього, що й спонукало Ріардена скоритися бажанню затягнути її до себе в ліжко. «Стягнути її вниз…» — думав він; від цих слів відчував якусь чорну втіху, смак перемоги, що за неї варто було боротися.

Чому — він і сам не розумів, але вбачав у цьому щось безсоромне, приховано непристойне, зачаєне глибоко в його душі; й водночас думка, що він нагородить цю жінку титулом своєї дружини, дарувала величезну втіху. Почуття це було святошне і радісне; здавалося, що його фізичне прагнення володіти буде ледь не честю для неї.

Ліліан відповідала образові, який — Ріарден і сам цього не усвідомлював — ховався глибоко в його душі, окреслюючи вимріяний ідеал; він бачив її вроду, гордість і цноту; все решта було в ньому самому; він і гадки не мав, що споглядає власне відображення.

Пригадав день, коли Ліліан із власної ініціативи приїхала з Нью-Йорка до нього в офіс і попросила показати завод. Обходячи цехи, вона розпитувала про роботу, і її тихий голос лунав дедалі захопленіше. Він дивився на тендітну постать на тлі палахких язиків вогню, що вихоплювався з печі, насолоджувався лунким цоканням високих підборів, що ступали поруч із ним по шлаку.

Йому здалося, що Ліліан спостерігає за розливкою сталі точнісінько так, як він. І коли вона глянула йому в очі, Ріарден побачив власний погляд, але посилений так, що забивав їй подих і робив безпорадною. Того ж вечора, у ресторані, він запропонував їй одружитися.

Після весілля він не зразу зміг визнати, що шлюб став для нього тортурами. Добре пам’ятав ту ніч, коли усвідомив це і, вп’явши нігті в долоні та дивлячись на Ліліан, сказав собі, що заслуговує на цю кару і витримає її.

Не дивлячись на нього, Ліліан поправила волосся.

— Чи можу я тепер спати? — запитала вона.

Дружина ніколи йому не заперечувала, ніколи ні в чому не відмовляла; вона в усьому йому корилася. Атож, корилася, дотримуючись загальновизнаного правила, згідно з яким їй час до часу доводилося перетворюватися на неживий об’єкт, неподільну власність свого чоловіка.

Вона не докоряла йому, просто показала, що вважає цілком природними чоловічі тваринні інстинкти, які є прихованою і потворною складовою шлюбу. Ліліан демонструвала поблажливу покору, а на його палкі бажання та емоції лише гидливо посміхалася.

— З усіх способів гаяти час — цей найганебніший, — сказала вона якось. — Але я ніколи не мала ілюзій стосовно чоловіків, які не надто перевершили в цьому тварин.

Жага до її тіла померла ще в перший тиждень шлюбу. Залишилася потреба, з якою не міг дати собі ради. Ріарден не відвідував будинків розпусти, але часом йому здавалося, що не зазнав би там гіршої наруги, ніж у спальні рідної дружини.

Часто заставав Ліліан із книжкою. Вона неквапно вставляла між аркуші біленьку стрічку, і відкладала книжку на столик. І коли він, виснажений, лежав, заплющивши очі й уривчасто дихаючи, вона вже вмикала світло і читала собі далі.

Переконував себе, що заслуговує на ці муки, адже щоразу зарікався торкатися до її тіла, та вкотре не витримував спокуси. Зневажав себе за це. Ненавидів цю потребу, яка вже не тішила і не мала сенсу, а перетворилася на звичайну хіть до анонімного жіночого тіла, бо, обнімаючи Ліліан, мусив забувати, кого саме обіймає. Поступово Ріарден цілком повірив, що ця його потреба розпусна.

Те, як він ставився до Ліліан не можна було назвати осудом, радше це була суха байдужна повага. Через ненависть до власного потягу він повірив у пересуди, що всі жінки цнотливі, а незіпсована жінка не здатна відчути фізичної насолоди.

Попри мовчазну муку свого шлюбу, в нього жодного разу не виникло лише однієї думки — про зраду. Він заприсягнувся і дотримувався свого слова. Він не пожертвував Ліліан свою вірність, він лише хотів убезпечити її від ганьби: не як особистість, а як власну дружину.

Саме про це він міркував зараз, дивлячись у вікно. Йому не хотілося заходити до неї в кімнату. Він вагався, відчайдушно намагаючись не замислюватися про причину, яка позбавляла його сьогодні сил подолати це бажання. А потім, побачивши Ліліан, зрозумів, що не доторкнеться до цієї жінки. Те, що примусило його зайти в спальню до дружини, не дозволяло відчути бажання заволодіти нею.

Ріарден поволі звільнявся від цієї мани, відчуваючи мляву полегшу від раптового збайдужіння до власного тіла і до цієї кімнати. Відвернувся від Ліліан, щоб не бачити її наглянсованої добропорядності. Хотілося поважати дружину, натомість мав до неї лише огиду.

— …але доктор Прітчетт сказав, що культура гине, бо наші університети змушені вдаватися до послуг м’ясників, сталеливарників і гречкосіїв.

«Нащо вона вийшла за мене?» — дивувався Ріарден. Прохолодний далекий голос відповідав: керуючись певною метою. Вона знала, для чого він прийшов сюди. І чудово уявляла його реакцію, кладучи на столик срібне начиння для манікюру, взявшись полірувати нігті, безтурботно про щось теревенячи. Вона говорила про сьогоднішню вечірку, не згадавши, втім, ані Бертрама Скаддера, ані Даґні Таґґарт.

Чого вона хотіла від їхнього шлюбу? Ріарден намагався віднайти якусь конечну і холоднокровну мету, проте не знаходив жодної зачіпки. Ліліан ніколи не намагалася використати його, нічого від нього не вимагала, авторитет дружини впливового підприємця її не приваблював — завжди віддавала перевагу власному оточенню. Гроші її не обходили — витрачала мало і байдуже ставилася до гіпотетичних розкошів, що їх здатен був забезпечити чоловік.

«Я не бачу жодних підстав осуджувати її, — думав Ріарден, — і не маю права розлучатися. Вона цілком порядна і чесна дружина. Ліліан не хотіла від мене нічого матеріального».

Нарешті Ріарден озирнувся і втомлено поглянув на дружину.

— Влаштовуючи чергову вечірку, — мовив він, — запрошуй лише людей свого кола. Не варто кликати тих, кого вважаєш моїми друзями. Мені це не цікаво.

Вона здивовано і задоволено розсміялася:

— Любий, я тобі не докоряю.

Він мовчки покинув кімнату.

«І що ж їй від мене треба? — думав Ріарден. — Чого вона хоче?»

Йому здавалося, що в усьому світі не існує на це відповіді.