Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність.

Розділ III Верх і низ

Стеля тут була, як у підвалі: така важка і низька, що люди, перетинаючи кімнату, нахилялися, — ніби вага склепіння трималася на їхніх плечах. Круглі кабінки, обшиті темно-червоною шкірою, було видовбано просто в поточених вологою і часом кам’яних стінах. Тут не було вікон, лише плями синього світла просотувались крізь вибоїни в кам’яній кладці, — таке мертвотне синє світло, що його використовують під час знеструмлення. Сюди входили вузькими сходинками, немов спускаючись глибоко під землю. Це був найдорожчий бар Нью-Йорка, розташований на даху хмарочоса.

За столиком сиділи четверо чоловіків. Хоч вони вознеслися над містом на шістдесят поверхів, говорили не голосно, як це буває з людьми на висоті, а майже пошепки, як і годиться розмовляти в підземеллі.

— Умови та обставини, Джиме, — сказав Оррен Бойл, — умови та обставини цілком поза людським контролем. Ми все прорахували, щоб виготовити ці рейки, але непередбачувані обставини, яких ніхто й уявити не міг, усе зіпсували. Джиме, якби ти тільки дав нам шанс…

— Брак єдності, — прорік Джим Таґґарт, розтягуючи слова, — це основна причина всіх соціальних проблем. Моя сестронька має певний вплив серед наших акціонерів. Я не завжди можу опиратися їхній руйнівній тактиці.

— Ти правильно сказав, Джиме, брак єдності — це справжня біда. На мою думку, в нашому складному індустріальному суспільстві жодна ділова пропозиція не може мати успіху, якщо не розділить тягар проблем з іншими підприємствами.

Таґґарт ковтнув із келиха і відставив його:

– Їм слід звільнити цього бармена.

— Скажімо, «Асоціація Сталі». У нас найсучасніший у країні завод і найкраща організація виробництва. Це — незаперечний факт, адже торік ми виграли премію журналу «Глобус» за промислову активність. Тому вважаємо, що ми робили все можливе, і ніхто не має права нас критикувати. Але що вдієш, коли ситуація з залізною рудою переросла в загальнонаціональну проблему? Джиме, ми не можемо дістати руди.

Таґґарт не відповів. Він сидів, ледь подавшись уперед і широко розклавши лікті на стільниці невеличкого столика, відчутно заважаючи своїм співрозмовникам. Але вони поважали привілей залізничного боса.

— Уже ніхто не може дістати руди, — вів своєї Бойл. — Природне виснаження копалень, зношене обладнання, брак матеріалів, проблеми транспортування та решта фатальних обставин.

— Гірничорудна промисловість занепадає, руйнуючи і мій бізнес: поставку обладнання для копалень, — докинув Пол Ларкін.

— Давно доведено, що один бізнес залежить від решти, — виголосив Оррен Бойл. — Тому всі мають розділяти тягар одне одного.

— Чистісінька правда, — підтакнув Веслі Мауч, але на нього, як завжди, ніхто не зважив.

— Моя мета, — провадив Бойл, — зберегти вільну економіку, яка, на думку багатьох, зазнає зараз випробувань. І якщо вона не доведе своєї соціальної цінності та не виконає зобов’язань перед суспільством, люди її не підтримають. А без підтримки народу вона не виживе, навіть не сумнівайтеся.

Оррен Бойл виник нізвідки п’ять років тому, і відтоді його ім’я не сходило з обкладинок усіх журналів країни. Він почав із власного стотисячного капіталу та двохсот мільйонів доларів державної позики. Тепер він керує величезним концерном, який поглинув багато менших компаній. Це доводить, як він любив казати, що особистий хист досі має шанси на успіх у світі.

– Єдине виправдання приватної власності, — казав Оррен Бойл, — це служіння суспільним інтересам.

— Це безсумнівно, — погодився Веслі Мауч.

Оррен Бойл гучно лигнув із келиха. В цьому дебелому чолов’язі з широкими, мужніми жестами все було сповнено життєвої сили. За винятком чорних щілинок очей.

— Джиме, — сказав він, — ріарден-метал, здається, — колосальне шахрайство.

— Атож, — буркнув Таґґарт.

— Я не чув про цей метал жодної схвальної експертної думки.

— Так, жодної немає.

— Ми удосконалюємо сталеві рейки з покоління в покоління, збільшуємо їхню вагу. А чи правда, що рейки з ріарден-металу будуть легші за найдешевшу сталь?

— Це правда, — відповів Таґґарт, — легші.

— Але ж, Джиме, це сміховинно. Це ж неможливо фізично. Для твоєї надпотужної, швидкісної магістральної колії, так?

— Так.

— Ти накличеш на себе біду.

— Не я, а моя сестра.

Таґґарт повільно крутив двома пальцями соломинку в своєму келиху. На мить запала тиша.

— Національна рада металургійної промисловості, — сказав Оррен Бойл, — вирішила сформувати комісію для розслідування питання про ріарден-метал, оскільки його використання може становити загрозу суспільству.

— Як на мене, це надзвичайно мудро, — підспівав Веслі Мауч.

— Якщо всі згодні, — Таґґартів голос лунав на диво пронизливо, — якщо всі одностайні в поглядах, то як може заперечувати одна-єдина людина? Яке в неї на це право? Я хочу знати: яке в неї право?

Бойлові очі метнулися на Таґґарта, проте в непевному освітленні бару риси його обличчя змазалися, і він побачив лише бляклу блакитну пляму.

— Думаючи про гостру нестачу природних ресурсів, — м’яко мовив Бойл, — думаючи про критично необхідну сировину, змарновану на безвідповідальний приватний експеримент, думаючи про руду…

Не закінчивши, він знову поглянув на Таґґарта. Але той зрозумів, що Бойл готовий передати йому слово, тому насолоджувався мовчанням.

— Коли йдеться про такі природні ресурси, як залізна руда, право вирішального голосу належить суспільству. Громадськість не повинна байдуже спостерігати, як егоїстичний асоціальний тип необачно і бездушно розтринькує сировину. Врешті-решт, приватна власність — це лише опіка над виробництвом задля суспільного блага.

Таґґарт подивився на Бойла і всміхнувся. Цією усмішкою він начебто засвідчував, що певним чином погоджується зі співрозмовником.

— Тутешній лікер — справжні помиї. Схоже, таку ціну ми платимо за відсутність тут бридкого збіговиська та різної наволочі. Але було б непогано показати, що ми — не абихто, ми знавці. До того ж гроші лежать у моїй кишені, тому саме я вирішую, на що їх витрачати.

Бойл не відповів. Його обличчя спохмурніло.

— Джиме… — почав він.

— Що? Слухаю, — всміхнувся Таґґарт.

— Джиме, думаю, ти погодишся, що не існує нічого спустошливішого за монополію.

— Так, — відповів Таґґарт, — з одного боку. Але необмежена конкуренція ще отруйніша.

— Правда, чиста правда. Правильний шлях, як завжди, посередині. Тому, вважаю, суспільство зобов’язане обрубати крайнощі. Правильно?

— Так, — погодився Таґґарт, — правильно.

— Погляньмо хоча б на залізорудну промисловість. Національний видобуток падає непристойно швидко. Це загрожує всій сталеливарній промисловості. Заводи масово закриваються. Існує лише одна компанія, якій пощастило уникнути загальних проблем. Вона видобуває достатньо і вчасно. Але хто отримує зиск? Ніхто, крім власника. Хіба це чесно?

— Ні, — схвалив Таґґарт, — нечесно.

— Більшість виробників сталі не мають власних залізорудних копалень. Як же ми зможемо конкурувати з людиною, яка зуміла хапонути переконливу частку дарованих Богом природних ресурсів? Воно й не дивно, що поки ми борсаємося без руди, втрачаємо клієнтів і банкрутуємо, він виробляє сталь. Хіба це в інтересах суспільства — дозволити одній людині знищити цілу галузь?

— Ні, — відповів Таґґарт, — не в інтересах.

— Національна політика має бути скерована на те, щоб кожен міг справедливо отримати власну частку залізної руди. Тільки так вдасться зберегти галузь у цілому. Ти згоден?

— Згоден.

Бойл зітхнув. Потім обережно додав:

— Але боюсь, у Вашингтоні не достатньо людей, здатних зрозуміти прогресивні тенденції соціальної політики.

Таґґарт відповів, розтягуючи слова:

— Вони є. Небагато, і до них важко пробитися, але вони є. Я можу з ними поговорити.

Бойл узяв келих і вихилив його одним ковтком, ніби почув усе, що хотів.

— Щодо прогресивної політики, — зауважив Таґґарт, — то чи ніколи в тебе, Оррене, не виникало такого запитання: а чи варто взагалі марнотратно дублювати лінії і починати руйнівну — на виживання — конкуренцію в районах, де компанії, що вже стали історією, мають пріоритет? І це в часи кризи вантажних перевезень, коли залізниці банкрутують, значні території взагалі втрачають сполучення! Чи можна таку конкуренцію вважати суспільно корисною?

— Що ж, — бадьоро озвався Бойл, — цікаве питання для роздумів. Добре було б обговорити його з моїми новими друзями в Національному залізничному альянсі.

— Друзі, — абстрактним тоном виголосив Таґґарт, — цінніші за золото.

І несподівано звернувся до Ларкіна.

— Ти згоден, Поле?

— Емм… Ну, так, — здивований увагою до своєї персони, промимрив Ларкін, — звісно.

— Я розраховую на твою дружбу.

— Га?

— Я розраховую на твоїх численних друзів.

Усі розуміли, чому Ларкін не відповів одразу. Його плечі, здавалося, схилились до самого столу.

— Якщо кожен докладе зусиль для досягнення спільної мети, тоді ніхто не постраждає! — з геть недоречним для ситуації відчаєм раптом вигукнув Ларкін, та, впіймавши Таґґартів погляд, благально додав: — Я не хочу нікому зашкодити.

— Це асоціальна позиція, — промимрив Таґґарт. — Людям, які бояться кимсь пожертвувати, не випадає говорити про спільну мету.

— Але я вивчаю історію, — поквапився Ларкін, — я визнаю історичну доцільність.

— Добре, — схвалив Таґґарт.

— Я ж не можу опиратися світовим тенденціям? — Ларкін, здавалося, благав, але це благання не мало адресата. — Чи можу?

— Не можете, пане Ларкін, — сказав Веслі Мауч. — Нас із вами ніхто не обвинуватить, якщо ми…

Ларкін здригнувся, немов його струмом ударило, — він дивитися на Мауча не міг.

— Оррене, ти добре відпочив у Мексиці? — несподівано голосно і невимушено запитав Таґґарт. Всі вже розуміли, що мети їхньої зустрічі досягнуто і питання вичерпано.

— Мексика — чудове місце, — весело відповів Бойл, — бадьорить і спонукає до роздумів. Щоправда, кухня там жахлива, мені через неї було погано. Але вони тяжко працюють, щоб поставити свою країну на ноги.

– І як?

— Чудово, як на мене. Просто чудово. Зараз у них, правда… Але не має значення, вони націлені в майбутнє. У Народної Мексиканської Республіки — велике майбутнє. Вони обскачуть нас за кілька років.

— А ти був на копальнях «Сан-Себастьян»?

Чотири постаті за столом випросталися і напружились. Усі вони чимало вклали в акції шахт «Сан-Себастьян».

Бойл відповів не одразу, тому його голос пролунав несподівано і неприродно гучно:

— Звісно, на них я хотів подивитися понад усе!

– І?

– І що?

— Як там справи?

— Чудово. Розкішно. В тій горі мають бути найбільші поклади міді на Землі!

– І вправно вони працюють?

— Ніде не бачив злагодженішої роботи.

— Що саме вони там роблять?

— Ой, тамтешній латинос-розпорядник розмовляв такою моторошною англійською, що я й половини не второпав. Але народ товчеться без відпочинку.

— Якісь проблеми виникають?

— Проблеми? Тільки не в «Сан-Себастьян». Це остання приватна компанія в Мексиці, й у цьому вся суть.

— Оррене, — обережно почав Таґґарт, — а що це за чутки про націоналізацію копалень?

— Наклеп, — гнівно відрубав Бойл, — підла брехня. Я це точно знаю, бо вечеряв із міністром культури та обідав із рештою хлопців.

— Мав би бути якийсь закон проти безвідповідальних чуток, — понуро зауважив Таґґарт. — Випиймо ще по келишку.

Він жестом кликнув офіціанта. У темному кутку кімнати притулився маленький бар, де за шинквасом уже тривалий час непорушно стовбичив підстаркуватий бармен. Відреагувавши на виклик, він обурливо неквапно рушив до столика. Його обов’язком було допомогти людям відпочити, натомість він поводився, мов гидливий пройдисвіт на прислужництві в срамотних хворих.

Напоїв чекали мовчки. Келихи, що їх офіціант поставив на стіл, у напівмороці здавалися чотирма блакитними цівками, схожими на полум’я газової горілки. Таґґарт потягнувся по свій фужер і несподівано всміхнувся.

— Випиймо за жертв історичної доцільності, — виголосив він, дивлячись на Ларкіна.

На мить запала тиша. В освітленій кімнаті це була б чоловіча дуель поглядів; зараз вони лише вп’ялися одне одному в порожні очниці. Нарешті Ларкін підняв свій келих.

— Я пригощаю, хлопці, — сказав Таґґарт, і вони випили.

Говорити вже не було про що, тому Бойл неуважно запитав:

— Джиме, а що з біса в тебе коїться з потягами на лінії «Сан-Себастьян»?

— Тобто? Що з ними не так?

— Ну, я не знаю, але пускати один пасажирський потяг на день…

— Один?

— …просто безглуздо, як на мене, та ще й який потяг! Ти, мабуть, успадкував ті вагони ще від прапрадіда, а він їх добряче свого часу поколошматив. А паротяг на дровах! В якій глушині ти його відкопав?

— Як це: на дровах?

— Отак: на дровах. Я такі лише на фотографіях бачив. З якого музею ти його поцупив? І не вдавай, ніби не знаєш, про що я. Просто поясни, в чому гумор?

— Звісно, я знав про це, — поквапився відповісти Таґґарт. — Просто… саме того тижня, в нас виникли проблеми з локомотивами — ми замовили нові, але їх затримали. Ти ж знаєш, які зараз проблеми з поставками… Але це тимчасово.

— Отож, — погодився Бойл, — на це немає ради. Але то був найхимерніший потяг, на якому я їздив, — мене всього ледь не вивернуло.

За кілька хвилин усі помітили, що Таґґарт притих. Здавалося, він занурився в себе. Коли ж рвучко та без пояснень підвівся, вони теж повставали, сприймаючи це за команду.

Змучено всміхаючись, Ларкін промимрив:

— Джиме, було дуже приємно. Саме так народжуються видатні проекти — за келихом із друзями.

— Соціальні реформи впроваджуються дуже повільно, — холодно мовив Таґґарт, — тому раджу бути обережним і терплячим.

Він уперше повернувся до Веслі Мауча:

— Мені подобається, Мауч, що ви небалакучий.

Веслі Мауч був людиною Ріардена у Вашингтоні.

Сонце ще не зовсім зайшло, коли Таґґарт і Бойл вийшли на вулицю. Це дещо здивувало обох — після напівтемряви бару вони чекали побачити надворі цілковитий морок. На тлі неба гостро окреслився хмарочос: прямий, наче піднятий меч. Далеко за ним у повітрі висів календар.

Таґґарт роздратовано вовтузився з коміром, защіпаючи його, щоб захиститись од вітру. Він не планував повертатися сьогодні в контору, але тепер доведеться. Мусив побачитися з сестрою.

— …складна справа чекає на нас, Джиме, — казав Бойл. — Складна справа з купою загроз і труднощів, адже на кін поставлено так багато.

— Все залежить, — Джеймс Таґґарт говорив повільно, — чи ми знайдемо, хто здатен це зробити… Ось що треба знати: людей, хто може це втілити.

Даґні Таґґарт було дев’ять років, коли вона пообіцяла собі, що колись керуватиме залізницею «Таґґарт Трансконтиненталь». Вона вирішила це, стоячи самотою між рейок і споглядаючи дві прямі лінії зі сталі, що линули далеко за обрій і зустрічалися там в одній точці. Залізниця протинала ліс, і дівчинка відчувала зверхню втіху: колія була чужа серед цих древніх дерев, серед зелених гілок, що нахилялися до верхівок чагарів і самотніх списів польових квітів. І все-таки вона тут була. Дві сталеві лінії вилискували діамантами, а чорні шпали перетворювалися на сходинки, по яких вона мала зійти.

Рішення не було раптове, воно радше нагадувало печатку, яка засвідчувала те, що дівчинка вже давно знала. Мовчки, не домовляючись, немов пов’язані цілком необов’язковою обітницею, вони з Едді Віллерсом змалечку віддали себе цій залізниці.

Даґні відчувала байдужу нехіть до свого середовища; дорослі й діти, які безпосередньо її оточували, аніскілечки не цікавили дівчинку. Життя серед цих нудних істот вона сприймала за прикру випадковість, із якою доведеться на певний час змиритися. Їй пощастило зазирнути в інший світ і переконатися, що він таки існує: світ поїздів, мостів, телеграфних стовпів та сигнальних вогнів. Вона вирішила почекати і таки дорости до цього світу.

Даґні ніколи не намагалася пояснити, чому їй подобається залізниця. Їй було байдуже, що почувають інші, бо знала: хай там як, але її відчуттів вони не здатні осягнути. Так було і в школі, на уроках математики (єдиних, які любила). Їй подобалося збудження під час розв’язування задач, гордовитий захват, з яким вона приймала виклик і завиграшки знаходила рішення, прагнучи нового, ще складнішого випробування. Водночас у неї зростала повага до свого супротивника, до науки — такої чистої, штивної і велично раціональної.

На уроках математики в неї завжди виникало дві думки: «Як чудово, що люди створили цю науку, і як прекрасно, що я добре на ній розуміюсь». І одночасно зростали два почуття: захват наукою і власними здібностями.

Аналогічним було і ставлення до залізниці. З одного боку, вона схилялась перед людською майстерністю, завдяки якій усе було створено. А з іншого, до вигадливості чийогось витонченого інтелекту додавала свою легеньку усмішку, немов натякала, що колись вона зрозуміє, як зробити краще. Дівчинка крутилась біля колій та паровозних депо, як скромна учениця, але в тій скромності прозирали нотки майбутньої гордості.

«Ти страшенно самовпевнена», — це був один із двох докорів, які вона чула все дитинство, хоча ніколи не хизувалася своїми здібностями. Другий закид: «Ти егоїстка».

Вона намагалася зрозуміти значення цих двох слів, але ніхто їй так і не пояснив. Дивилась на дорослих, не тямлячи, як їм могло спасти на думку, що вона почуватиметься винною від таких непевних обвинувачень.

Дванадцятирічною Даґні сказала Едді Віллерсу, що, як виросте, вона керуватиме залізницею. У п’ятнадцять до неї вперше дійшло, що жінки не керують залізницями і люди можуть не зрозуміти її пориву. «Під три чорти!» — вирішила Даґні, і цей сумнів більше їй не допікав.

У шістнадцять вона пішла працювати на «Таґґарт Трансконтиненталь».

Батько дозволив: його це тішило і трохи інтригувало. Вона почала кар’єру з посади диспетчера невеличкої сільської станції. Вночі працювала, а вдень навчалася в інженерному коледжі.

Джеймс Таґґарт почав свою кар’єру на залізниці одночасно з сестрою. Мав двадцять один рік і працював у відділі зв’язків з громадськістю.

Поступ Даґні серед чоловіків, які працювали в «Таґґарт Трансконтиненталь», був стрімкий і незаперечний. Вона обіймала відповідальні посади, бо кращих кандидатур просто не було. Її оточувало чимало талановитих людей, але з року в рік їх ставало дедалі менше. Начальники остерігалися використовувати свою владу і ухилялися від рішень, тому Даґні сама казала людям, що слід робити, і її вказівки виконувалися.

На кожному щаблі свого сходження вона виконувала службові обов’язки задовго до офіційного призначення на посаду. Вона немов проходила через порожні кімнати. Ніхто не ставав їй поперек шляху, але ніхто і не схвалював прогресу.

Батько дивувався і пишався нею: він нічого не казав, але, опинившись у неї в кабінеті, дивився на дочку зі смутком в очах. Помер, коли Даґні було двадцять дев’ять. «Залізницю завжди очолював Таґґарт…» — були його останні слова, що супроводжувалися дивним поглядом: він дивився на дочку, як на рівню, і водночас співчутливо.

Контрольний пакет акцій «Таґґарт Трансконтиненталь» дістався Джеймсу Таґґарту. Президентом залізниці він став у тридцять чотири роки. Даґні очікувала, що Рада директорів обере його, але вона ніяк не могла зрозуміти, чому вони так поквапливо це вирішили; говорили про традиції, про те, що президентом завжди був найстарший син родини Таґґартів і швиденько обрали Джеймса, щоб уникнути невизначеності й умилостивити страх. Вони розводилися також про його хист «популяризувати залізницю», про його «хорошу пресу» і «вашингтонські контакти». Джеймс надзвичайно майстерно здобував прихильність влади.

Даґні нічого не знала про «вашингтонські контакти» і про хист, завдяки якому їх можна було підтримувати. Зусилля в цій царині здавалися їй необхідними, тому, відкинувши вагання, вирішила, що на світі існує багато неприємної, але потрібної роботи; скажімо, чищення каналізації; хтось мав і це робити. Тож, якщо Джимові не огидно, нехай береться.

Вона ніколи не прагнула президентства, переймалася винятково виробничим відділом. Коли виходила працювати на лінію, старі працівники, які ненавиділи Джима, дружно казали: «Залізницею завжди керуватиме Таґґарт», вбачаючи саме в ній батькову послідовницю. Проти Джима її налашто-вувала лише певність того, що йому бракує розуму. Але Даґні була переконана, що його обмеженість не здатна завдати залізниці серйозної шкоди, бо вона завжди зможе виправити наслідки братових помилок.

Шістнадцятирічною, сидячи на своєму посту і спостерігаючи, як за вікном пролітають потяги «Таґґарт Трансконтиненталь», думала, що вже опинилася в омріяному світі. Минули роки, і вона збагнула, що це не так. Супротивник, з яким змушена була змагатися, не вартував ні герцю, ні перемоги; він не мав здібностей, які цікаво було б перевершити; в тому і була суперечність — її супротивником була посередність — сіра бавовняна вата, м’яка, безформна та не здатна на спротив, але яка все одно лежала перепоною на її шляху. Її спантеличувала ця загадка, вона запитувала, як таке можливо? І не знаходила відповіді.

У ті перші кілька років вона подумки вимолювала собі зустріч зі справжнім інтелектом: сильним і неперевершено компетентним. Її мордувала потреба мати друга чи ворога. Але поступово це минало. В неї була робота. І не було часу відчувати біль, принаймні часто.

Як перший крок своєї залізничної політики Джеймс Таґґарт проклав лінію «Сан-Себастьян». Багато хто був до цього причетний і відповідальний, але для Даґні над цією авантюрою поставало тільки одне ім’я; ім’я, що, потрапивши їй на очі, затьмарювало всі решту. Воно стояло над п’ятьма роками боротьби, над кілометрами збиткової колії, над аркушами паперу з цифрами збитків «Таґґарт Трансконтиненталь», що були наче струмочки крові з невигойної рани; це ім’я стояло на стрічках біржових апаратів у тих країнах, де ще залишалися біржі, на димових трубах, осяяних полум’ям мідеплавильних печей; у заголовках скандальних статей; значилося на листах пергаменту, що закарбували імена шляхетних пращурів; воно стояло на картках, вкладених у букети квітів, що потрапляли в алькови жінок усіх континентів.

Це ім’я було — Франциско д’Анконія.

Двадцятитрирічним, отримавши свій спадок, Франциско д’Анконія став знаний як мідний король світу. Зараз, у тридцять шість, він був найбагатшою людиною планети і водночас найжалюгіднішим і найнікчемнішим плейбоєм на світі. Він був останнім нащадком однієї з найшляхетніших родин Аргентини. Йому належали ранчо з великою рогатою худобою, кавові плантації та більшість мідних копалень Чилі. Він володів половиною Південної Америки, а як незначний доважок — численними копальнями, розкиданими по всіх Сполучених Штатах.

Коли Франциско д’Анконія несподівано прикупив кілометри голих гір у Мексиці, прокотилися чутки, що він відкрив величезні поклади міді. Він палець об палець не вдарив, продаючи акції свого нового підприємства — їх дослівно випрошували, а магнат лише обирав, кому з прохачів надати таку ласку. Його фінансовий талант вважали достоту феноменальним; ніхто ні в чому не здатен був цю людину переграти — він лише множив свої шалені статки з кожною черговою оборудкою, за яку тільки мав охоту взятися. І ті, хто найбільше його ганили, перші намагалися скористатися його талантами і нажитися на частці нових прибутків. Серед найбільших акціонерів у проекті, який Франциско д’Анконія назвав «Рудні Сан-Себастьяну», були Джеймс Таґґарт, Оррен Бойл та їхні друзі.

Даґні так і не дізналася, хто спонукав Джеймса Таґ-ґарта побудувати залізничну гілку з Техасу в пустелі Сан-Себастьяну. Схоже, він і сам цього не знав: як поле без лісосмуги, він був відкритий для всіх вітрів, а результат визначав випадок. Лише кілька директорів «Таґґарт Трансконтиненталь» виступили проти цього проекту. Компанії потрібні були всі ресурси для відбудови колії «Ріо-Норте», і подужати відразу два цих плани було неможливо. Але Джеймс Таґґарт був новим президентом залізниці. Тривав перший рік його правління. Він виграв.

Народна Мексиканська Республіка готова була співпрацювати і підписала контракт, яким на двісті років гарантувала «Таґґарт Трансконтиненталь» права власності на залізницю в країні, де приватної власності не існувало. Франциско д’Анконія отримав таке саме право на свої копальні.

Даґні вперто боролася проти побудови гілки «Сан-Себастьян», заручаючись підтримкою людей, які поважали її думку. Та вона була тоді лише асистенткою у виробничому відділі, молодою і не надто авторитетною, — тому ніхто до неї не дослухався.

Ані тоді, ані зараз вона не могла збагнути мотивів людей, які вирішили побудувати цю гілку. На одному з засідань правління, присутня там як безпорадний спостерігач, представник меншості, вона відчувала дивну ухильність в атмосфері зборів, у кожній промові, в кожному аргументі, ніби справжню причину, що визначала рішення, знали всі, крім неї, але так і не озвучили.

Вони говорили про майбутню важливість торгівлі з Мексикою, про потужний потік вантажоперевезень, про величезні доходи, гарантовані монопольному власнику права на транспортування невичерпних запасів міді. Як аргумент, посилалися на попередні досягнення Франциско д’Анконії, хоча геологічних доказів багатства копалень не надавали. Але скидалося на те, що їм і не потрібні були жодні факти.

Просторікували про бідність мексиканців та їхню відчайдушну потребу в залізницях. «Вони не матимуть іншого шансу», «наш обов’язок — допомогти розвиватися знедоленій нації», «країна мусить підтримувати своїх сусідів».

Вона це слухала і думала про інші гілки, від яких «Таґґарт Трансконтиненталь» доведеться відмовитися. Прибутки великої залізниці рік у рік зменшувалися. Вона думала про необхідність ремонтів, яких потребувала вся залізнична система.

Політика компанії щодо проблем забезпечення була не політикою, а грою на кшталт гри зі шматком гуми, який можна розтягнути ще, а потім іще.

«Мексиканці, як на мене, дуже старанний народ, затиснутий у лещата своєї примітивної економіки. Як вони стануть промисловою країною, якщо ніхто не простягне їм руку допомоги?» «Обмірковуючи свої інвестиції, ми маємо давати шанс людям, а не покладатися на винятково матеріальні чинники».

А вона думала про паротяг, що звалився в канаві неподалік від гілки «Ріо-Норте», бо зламалася рейкова накладка. Пригадала ті п’ять днів, коли через обвал підпірної стінки тонни каміння висипалися на колію, — було зупинено весь рух на лінії.

«Оскільки людина насамперед має дбати про своїх братів, а вже потім про себе, то американський народ так само мусить спершу подбати про добробут своїх найближчих сусідів, а вже потім — про власний зиск».

Вона ж думала про нікому невідомого Елліса Ваятта, на якого почали звертати увагу, бо завдяки його зусиллям із безживних досі пустель Колорадо почав активно надходити товар. І лінію «Ріо-Норте» мали намір списати саме тоді, коли вона була найдужче потрібна.

«Матеріальна жадоба — це ще не все. Існують нематеріальні ідеали, які варто розглянути». «Я зізнаюсь, мені соромно, що ми маємо величезну мережу залізниць у той час, коли мексиканський народ перебивається лише однією чи двома неповноцінними гілками». «Теорія економічної самодостатності давно померла. Неможливо, щоб серед голодуючого світу квітла якась одна країна».

Даґні подумала, що «Таґґарт Трансконтиненталь» стала на ноги ще задовго до її народження; тоді рахували кожну рейку, кожен шип, долар, — і всього цього катастрофічно бракувало.

На тому ж засіданні йшлося про ефективність мексиканського уряду, який чудово контролює ситуацію, і про те, що Мексика має велике майбутнє і вже за кілька років перетвориться на серйозного конкурента. «У Мексиці є дисципліна», — заздрісно казали представники Ради директорів.

За допомогою недомовок і невизначених натяків Джеймс Таґґарт дав зрозуміти, що його друзі у Вашингтоні, яких він так ніколи і не назвав, хочуть бачити в Мексиці залізницю; мовляв, це посприяє у справах міжнародної дипломатії, а добра воля і світова опінія цілком виправдають інвестиційні зусилля «Таґґарт Трансконтиненталь».

Директорат проголосував за лінію «Сан-Себастьян», постановивши виділити на неї тридцять мільйонів доларів.

Покинувши кабінет, в якому відбувалося засідання, і вдихаючи надворі чисте прохолодне повітря, у своєму спусто-шеному мозку Даґні чула тільки два слова: «Забиратися звідси!.. Забиратися звідси».

Вона приголомшено вслухалася в себе, бо досі ідея покинути «Таґґарт Трансконтиненталь» була немислимою. Даґні вжахнулась, але не від самої цієї думки, а від її продовження; гнівно хитнула головою і сказала собі, що тепер вона буде потрібна залізниці більше, ніж будь-коли.

Двоє директорів подали у відставку. Звільнився також віце-президент виробничого відділу. Його місце посів приятель Джеймса Таґґарта. Сталеві рейки поповзли мексиканською пустелею, натомість через зношеність колії було обмежено швидкість руху поїздів по «Ріо-Норте». На курній ґрунтовій центральній площі мексиканського селища постає оздоблений мармуром і дзеркалами залізобетонний вокзал, натомість на «Ріо-Норте» зміщується рейка і летить під укіс вантажений нафтою ешелон, перетворюючись на гору обгорілого брухту. Елліс Ваятт, не чекаючи рішення суду про те, що на аварію, як стверджував Джеймс Таґґарт, була воля Божа, переводить усі свої вантажоперевезення на «Фенікс-Дюранґо», непримітну маленьку залізницю, яка боролася за існування, а тому мала майбутнє.

Це був поштовх, який вивів «Фенікс-Дюранґо» на високу орбіту. Відтоді ця залізниця зростала разом із «Нафтою Ваятта», чиї заводи поставали у довколишніх долинах. Щомісяця додавалося по кілька кілометрів рейок, що линули крізь ріденькі поля мексиканської кукурудзи.

Даґні було тридцять два роки, коли вона повідомила Джеймсу Таґґарту, що збирається у відставку. Останні три роки вона самотужки керувала виробничим відділом без посади і повноважень. Її виснажили години, дні й ночі гніву, згаяні на те, щоб виправити наслідки «господарювання» Джимового друга, чинного віце-президента. Він не мав власної політики, всі рішення підказувала йому Даґні, але, навіть приймаючи їх, чоловік докладав усіх зусиль, щоб унеможливити виконання. Вона поставила братові ультиматум. Він зойкнув:

— Але ж, Даґні, ти — жінка! Жінка — віце-президент виробничого відділу? Це нечувано. Рада цього навіть не розглядатиме!

— Тоді я йду, — відповіла вона.

Даґні не планувала свого подальшого життя. Опинитися поза «Таґґарт Трансконтиненталь» — це все одно, що ампутувати обидві ноги. Вона вирішила: пан або пропав.

Ніколи так достоту і не зрозуміла, чому правління одностайно проголосувала за її призначення.

Вона власноруч завершила лінію «Сан-Себастьян». Коли взялась до роботи, будівництво тривало вже три роки, а прокладено було лише третину дороги, хоч витрати перевищили суму, заплановану на всю лінію. Даґні звільнила Джимових друзів і знайшла підрядника, який за рік усе зробив.

Гілка «Сан-Себастьян» функціонувала. Проте з-за кордону не загуркотіли поїзди, навантажені мідною рудою. Лише поодинокі вагони вряди-годи сповзали з гір Сан-Себастьяну. Франциско д’Анконія казав, що копальні досі перебувають у процесі розробки. «Таґґарт Трансконтиненталь» стікав кров’ю.

Зараз вона сиділа за столом у кабінеті, як сиділа протягом багатьох вечорів, намагаючись розгадати ребус: які гілки і на скільки років здатні зарадити залізниці.

Оновлена лінія «Ріо-Норте» здатна була врятувати всі решту. Вивчаючи аркуші з даними, що прогнозували дедалі суттєвіші втрати, вона не думала про тривалу безглузду агонію мексиканської авантюри, а згадувала телефонну розмову:

— Генку, можеш нас урятувати? Чи міг би ти виготовити нам рейки у найстисліші терміни та в найдовший можливий кредит?

— Звісно, — тихо і спокійно відповів Ріарден.

Цей спогад допоміг їй зосередитися. В неї з’явилася точка опори; те, на що можна було розраховувати.

Джеймс Таґґарт увійшов у приймальню Даґні, зберігаючи дещицю впевненості, яку півгодини тому відчував у барі серед своїх приятелів. Та коли відчинив двері її кабінету, твердість кудись випарувалася, і до столу своєї сестри він уже підступався, мов хлопчисько, який наробив шкоди і чекає тепер на суворе покарання.

Даґні схилилася над паперами, в світлі лампи вилискувало скуйовджене волосся, а біла блузка вільними складками спадала від плечей на худорляве тіло.

— Чого тобі, Джиме?

— Що ти намагаєшся утнути на колії «Сан-Себастьян»?

Вона підняла голову.

— Утнути? Тобто?

— Який там у нас графік і що за потяги?

Вона засміялася: весело і трохи стомлено.

— Джиме, бодай іноді варто читати звіти, що лягають тобі на стіл.

— Про що ти?

— Про те, що ми їздимо за цим графіком і на цих поїздах уже три місяці.

— Один пасажирський потяг на день?

— Зранку. І один товарний увечері.

— Боже милий! На такій важливій гілці?

— Ця важлива гілка не здатна окупити навіть ці два потяги.

— Але мексиканський народ сподівається від нас справжньої допомоги!

— Я в цьому не сумніваюся.

– Їм потрібні потяги!

— Навіщо?

— Щоб… Щоб допомогти їм розвинути вітчизняну промисловість. Як, на твою думку, вони розвинуться, якщо ми не забезпечимо їх транспортом?

— На мою думку, вони не розвинуться.

— Це лише твоя приватна думка. І яке ти маєш право самочинно змінювати графіки? Самі лише поставки міді покриють усі витрати.

— Коли?

Він подивився на сестру. Його обличчя демонструвало втіху людини, яка має нагоду сказати щось ущипливе.

— Сподіваюся, ти не сумніваєшся в успіху мідних компаній, якими керує Франциско д’Анконія? — він урочисто наголосив на імені, спостерігаючи за нею.

— Нехай він твій друг, але… — повільно почала вона.

— Мій? Я думав, він твій друг.

Вона спокійно відповіла:

— Уже десять років, як не мій.

— Ой, як погано… Він же один із найрозумніших підприємців на Землі, не провалив жодної справи… Я, звісно, про бізнес. До того ж, вклав у ті копальні купу власних мільйонів. Ми можемо сміливо на нього покластися.

— Коли ти врешті-решт зрозумієш, що Франциско д’Анконія перетворився на нікчемного пустопляса?

Він засміявся.

— Як до людини я завжди до нього так ставився. Але ти заперечувала. Як же ти заперечувала! Чи вже забула, як ми сперечалися? Може, варто процитувати дещо з того, що ти про нього казала, і висловити припущення стосовно деяких твоїх коників?

— Хочеш поговорити про Франциско д’Анконію? Ти для цього сюди прийшов?

На його обличчі проступив гнів і розчарування, тому що лице Даґні залишилося незворушним.

— Ти прекрасно розумієш, чому я сюди прийшов! — відрубав він. — Я довідався неймовірні речі про наші потяги в Мексиці.

– І що ж ти довідався?

— Який рухомий склад ти там використовуєш?

— Найгірший, який змогла знайти.

— Ти визнаєш це?

— Це все зафіксовано у надісланих тобі звітах.

— Ти справді використовуєш дров’яні паротяги?

— Едді знайшов їх для мене на чиємусь закинутому депо в Луїзіані. Він навіть не зміг дізнатися назву залізниці.

– І цей мотлох курсує як потяги «Таґґарт Трансконтиненталь»?

— Так.

— Якого біса? Що коїться? Я хочу знати, що відбувається!

Вона говорила рівно, дивлячись просто йому в очі:

— Якщо тобі цікаво, на лінії «Сан-Себастьян» я лишила тільки мінімальну кількість непотребу. Я забрала з Мексики все, що можна було забрати: маневрові паротяги, інструменти, навіть друкарські машинки і дзеркала.

— З якого дива?

— Щоб мародерам менше перепало, коли вони націоналізують залізницю.

Він скочив на ноги.

— Тобі це не зійде з рук! Цього разу це тобі вилізе боком! Ти наважилася на такий підлий, ниций вчинок… через якісь злісні побрехеньки, коли у нас є контракт на двісті років, і… — він аж захлинувся.

— Джиме, — повагом промовила Даґні, — у нас немає жодного зайвого вагона, локомотива чи тонни вугілля.

— Я не дозволю! Я не допущу такої обурливої політики щодо дружнього народу, який потребує нашої допомоги. Зажерливість — це не виправдання. Врешті-решт, є ще й шляхетні пориви, хоча ти не здатна їх зрозуміти!

Вона витягла блокнот і взяла олівець.

— Добре, Джиме. Розпоряджайся, скільки потягів я маю пустити по лінії «Сан-Себастьян»?

— Га?

— Скільки потягів і на яких лініях треба скасувати, щоб перевести в Мексику дизельні локомотиви і сталеві вагони?

— Я не хочу, щоб ти скасовувала маршрути!

— А де ж я тоді візьму рухомий склад для Мексики?

— Це ти маєш знати, це твоя робота.

— Я не здатна її виконати. Доведеться вирішувати тобі.

— Знову твої гнилі вибрики — перекладати відповідальність на мене!

— Джиме, я чекаю наказів.

— Я не дам тобі заманити мене в пастку!

Вона відкинула вбік олівець.

— У такому разі розклад на «Сан-Себастьян» не змінюється.

— Добре. Дочекаймося засідання Ради директорів наступного місяця. Я вимагатиму рішення, щоб раз і назавжди заборонити виробничому відділу перевищувати повноваження. І ти за все відповіси.

— Відповім.

Вона повернулась до роботи ще до того, як за Джеймсом Таґґартом зачинилися двері.

Закінчивши, відклала папери і поглянула у вікно. Небо було чорне, а місто перетворилося на сяючий розсип освітлених вікон на щезлих стінах. Даґні неохоче підвелась. Вона усвідомлювала, що втомилася сьогодні, й вбачала в цьому свою дрібну поразку.

Кабінети в конторі були темні та порожні. Працівники вже розійшлися. Тільки Едді Віллерс сидів за скляною перегородкою, що скидалася тепер на освітлений куб світла в кутку великої кімнати. Проходячи повз нього, вона помахала рукою.

Вона спустилась ліфтом, але не у вестибюль будівлі, а в головний зал двірця. Дорогою додому їй подобалося пройтися вокзалом.

Цей вестибюль їй був схожий на храм. Дивлячись вгору, на височенну стелю, вона бачила тьмяне склепіння, оперте на масивні гранітні колони, і горішні контури великих, засклених темрявою, вікон. Склепіння, сповнене врочистого спокою католицького собору, захисним напиналом простиралося над заклопотаним юрмиськом.

На видному місці у головній залі стояла статуя Натаніеля Таґґарта, засновника залізниці. Щоправда, пасажири до неї вже звикли, тому не помічали.

Лише Даґні не могла байдужо і без належної поваги пройти повз скульптуру славетного пращура. Довгий погляд на цю постать дорогою через вестибюль був єдиною доступною для неї молитвою.

Натаніель Таґґарт, авантюрист із вітром у кишенях, виринувши звідкілясь із Нової Англії, збудував залізницю через континент, коли виникли перші сталеві рейки. Натаніелева залізниця досі стояла, а битва за її спорудження перетворилася на легенду, адже люди воліли або не розуміти її значення, або не вірити, що таке можливо.

Він був людиною, яку ніхто й ніколи не міг перепинити; ставив собі мету і йшов до неї шляхом прямим, як рейка, що простягається за обрій. Він ніколи не домагався в уряду кредитів, облігацій, субсидій, земельних дотацій чи законодавчих пільг. Брав гроші в того, хто їх мав, ідучи від дверей до дверей, байдуже, чи то портал червоного дерева в маєток банкіра, чи скромний хідник фермерського будиночка. Він ніколи не розводився про суспільне благо, просто казав людям, що з його залізниці вони матимуть великі прибутки, і доступно пояснював, звідки ті прибутки візьмуться, надаючи аргументи. В нього завжди були вагомі аргументи.

З покоління в покоління «Таґґарт Трансконтиненталь» була однією з небагатьох залізниць країни, які ніколи не банкрутували, і єдиною, де контрольний пакет акцій залишався в руках нащадків засновника.

За життя ім’я Натаніеля Таґґарта було радше не популярне, а сумнозвісне. Його повторювали не з повагою, а з гидливою цікавістю і обуренням. Якщо хтось і виявляв до нього симпатію, то це швидше було захоплення, з яким ставляться до успішних бандитів. Однак жодного пенні зі своїх статків він не отримав силою чи шахрайством. Його провина полягала тільки в тому, що він заробив своє добро сам і ніколи не забував, що воно належить йому і лише йому.

Багато чого шепотіли про нього поза очі. Подейкували, що десь у глушині Середнього Заходу він пристрелив члена законодавчих зборів штату, який спробував відкликати патент, наданий Таґґартові, — тоді, коли його залізниця вже перетнула половину штату. Деякі законодавці планували нажитися на акціях Натаніеля, швидко їх розпродавши. Таґ-ґарта обвинуватили у вбивстві, але провини так і не довели. Відтоді в нього не виникало проблем із місцевою владою.

Казали, що заради залізниці Нат Таґґарт багато разів ставив на кін своє життя; та одного разу йому довелося поставити дещо більше. Геть не маючи коштів, із замороженим будівництвом залізниці, він спустив по сходах з третього поверху шанованого джентльмена, який пропонував урядову позику. А потім виставив як заставу власну дружину, взявши позику в мільйонера, який ненавидів Натаніеля, але захоплювався вродою його жінки. Щоправда, Таґґарт вчасно повернув борг, і не мав віддавати застави. Угоду було укладено за цілковитої згоди дружини. Писана красуня належала до шляхетної родини одного з південних штатів, і сім’я відреклася від неї, позбавивши спадку, коли дівчина втекла з дому із Натом Таґґартом, тоді ще голодраним пройдисвітом.

Іноді Даґні шкодувала, що Нат Таґґарт був її предком. Її почуття до нього не належали до категорії звичних родинних взаємин. Вона не хотіла відчувати до нього те, що відчувають до дядька чи до діда, бо неспроможна була любити когось, кого не обрала самостійно, а лише тому, що від неї цього вимагають. Але якби предків можна було вибирати, Даґні обрала б саме Ната Таґґарта, добровільно і з шанобливою вдячністю.

Статую Натаніеля Таґґарта було створено на основі намальованого олівцем ескізу, єдиного збереженого зображення його зовнішності. Нат дожив до глибокої старості, але про нього неможливо було думати інакше, як про молодого чоловіка на тому ескізі. В дитинстві ця статуя була для Даґні першим зразком уявлення про велич духу. Коли її згодом послали до церкви і до школи, де вперше почула це словосполучення, дівчинка відразу зрозуміла, про що йдеться: про скульптуру її пращура.

Постать зображала високого стрункого хлоп’ягу з кутастим обличчям. Гордовито піднявши голову, він немов зустрічав виклик, радіючи, що в змозі прийняти його. Все, чого Даґні прагнула від життя, вкладалося в бажання тримати голову, як він.

Сьогодні, перетинаючи головний зал вокзалу, вона, як завше, дивилася на пам’ятник. Це була мить відпочинку; ніби безіменний тягар упав з її пліч, ніби ніжний вітерець торкнувся до гарячого чола.

У кутку вестибюля, біля головного входу, стояв невеличкий газетний кіоск. Власник — тихий і ґречний літній чоловік — уже двадцять років стояв за своїм прилавком. Колись він мав цигаркову фабрику, але вона збанкрутувала, і дядько замкнув себе в цьому крихітному кіоску посеред нескінченної веремії приїжджих. Він не мав ні родини, ні друзів.

У нього в житті було єдине задоволення — чоловік колекціонував цигарки з усього світу. Він знав кожну марку, що коли-небудь існувала.

Дорогою додому Даґні подобалось зупинятися біля кіоску, що, здавалось, був частиною вокзалу «Таґґарт», мов старий сторожовий пес, який занадто слабкий, щоб захистити, але здатний звеселити своєю доброзичливою присутністю. Старий радів, коли Даґні підходила; його тішило усвідомлення, що він єдиний із цього натовпу знає, яка важлива персона ця молода жінка в спортивному пальті та крислатому капелюсі, що анонімно проходила крізь юрму.

Сьогодні, як завжди, вона зупинилася купити пачку цигарок.

— Як ваша колекція? — запитала вона. — Є щось новеньке?

Він сумно всміхнувся і заперечно похитав головою.

— Ні, міс Таґґарт. У світі більше немає нових марок. Навіть старі зникають одна за одною. В продажу залишилося п’ять чи шість. А було ж десятки. Люди вже не виробляють нового.

— Ще вироблятимуть. Це лише тимчасово.

Він глянув на неї, та не відповів. А потім сказав:

— Мені подобаються цигарки, міс Таґґарт. Люблю уявляти вогонь у людських руках. Вогонь, небезпечна сила, втримувана між пальців. Я часто замислююся про ті години, коли людина буває сама, спостерігаючи за димком цигарки, міркуючи. Цікаво, скільки великих ідей виникло в ці години? Коли людина мислить, у неї в голові спалахує полум’я, а вогник цигарки його символізує.

— Чи багато людей здатні мислити? — мимовільно запитала вона і затнулась. Питання було її особистою мукою, і вона не хотіла це обговорювати.

Старий зауважив раптову паузу і зрозумів її. Але, замість відповіді на запитання, сказав:

— Міс Таґґарт, мені не подобається те, що відбувається з людьми.

— А що?

— Я не знаю. Але я спостерігаю за ними вже двадцять років і бачу зміни. Тут люди завжди квапляться, і раніше мені приємно було спостерігати цю метушню; це був поспіх людей, які знали, куди їдуть, і хотіли якнайшвидше туди дістатися. Тепер вони поспішають, бо їм страшно. Зараз вони керовані не метою, а страхом. Вони нікуди не їдуть — вони тікають. І я не певен, чи самі знають, від чого. Вони не дивляться одне на одного. Вони судомно здригаються від чужого дотику. Вони багато всміхаються, але це огидні посмішки, в них немає радості, — саме благання. Не знаю, куди котиться цей світ, — він розправив плечі. — Та й хто такий, скажіть, отой Джон Ґолт?

— Це лише порожня, беззмістовна фраза!

Даґні знітилася від власного різкого тону і вибачливо зауважила:

— Не люблю безглуздих примовок. Що означає цей вислів? Звідки взявся?

— Ніхто не знає, — повагом відповів кіоскер.

— Чому ж тоді люди повсякчас його повторюють? Здається, ніхто не може пояснити зміст, але вживають ці слова так, ніби розуміють їхнє значення.

— А чому вас це дратує? — запитав він.

— Мені не подобається зміст, який всі, схоже, вкладають у ці слова.

— Мені теж, міс Таґґарт.

Едді Віллерс зайшов поїсти у кафетерій для працівників вокзалу «Таґґарт». У будівлі компанії був ресторан, який відвідувало керівництво, але йому там не подобалося. А кафетерій здавався частиною залізниці, й він почувався тут майже як удома.

Кафетерій був під землею. Велика кімната з білими кахляними стінами, що вилискували в світлі електричних ламп й нагадували срібну парчу. Висока стеля, прилавки, що сяють склом і хромом. Кімната створювала почуття простору і світла.

У кафетерії Едді Віллерс час від часу зустрічався з одним залізничником. Едді подобалось його обличчя. Колись вони були розговорилися, і потім це перейшло у звичку: якщо перетиналися тут, то вечеряли разом.

Він не пам’ятав, чи запитував ім’я цього чоловіка і його посаду; схоже, працював той фізично, бо одяг мав грубий і засмальцьований, тому не був для Едді особливою постаттю, радше мовчазним представником численних знеособлених людей, що головним у їхньому житті, як, зрештою, і в житті самого Едді, була «Таґґарт Трансконтиненталь».

Сьогодні, зайшовши в кафетерій пізніше, ніж завжди, побачив робітника за столом у кутку напівпорожньої кімнати. Едді привітно всміхнувся, помахав йому і поніс тацю з їжею до його столу.

Примостившись у затишному куточку, Едді полегшено розслабився після довгого напруженого дня. Тут він міг говорити, як ніде більше, зізнаючись у речах, про які не сказав би нікому іншому; міг вдивлятися в уважні очі чоловіка навпроти і міркувати вголос.

— Лінія «Ріо-Норте» — наша остання надія, — сказав Едді Віллерс. — Вона нас порятує. Матимемо бодай одну гілку в хорошому стані, й саме там, де вона найпотрібніша. Це дасть можливість урятувати решту… Аж смішно говорити про останню надію «Таґґарт Трансконтиненталь». Чи поставишся ти серйозно до людини, яка скаже, що завтра метеорит знищить Землю?.. Отож-бо… «Від Океану до Океану, назавжди», — ось що ми чули все своє дитинство. Я та вона. Ні, «назавжди» не промовлялося, але було на гадці… Знаєш, я не видатна людина. Я не побудував би залізниці. І якщо вона зникне, я не зможу її повернути. Я зникну разом із нею… Не зважай на мене. Не знаю, чому я все це кажу. Мабуть, просто втомився сьогодні… Так, працював допізна. Вона не просила мене затримуватися, але з-під її дверей пробивалося світло, коли всі вже давно пішли… Так, вона теж уже пішла додому…

Проблеми? В конторі завжди є проблеми. Але вона не переймається. Вона знає, що зможе нас витягнути… Звісно, все погано. В нас було значно більше аварій, ніж ти чув. Минулого тижня ми знову втратили два дизелі. Один помер від старості, а інший, ударившись лобом… Так, ми замовили нові дизелі в «Об’єднанні Локомотивів», але чекаємо на них уже два роки. І хтозна чи колись отримаємо… Боже, а як же вони нам потрібні! Ти й гадки не маєш, як нам потрібні паротяги. Це — серце залізниці… Чому ти всміхаєшся?.. Отже, як я вже казав, — кепські справи. Але принаймні визначилися з «Ріо-Норте». Перша партія рейок має надійти за кілька тижнів, а за рік ми вже пустимо перший потяг по новій колії. Цього разу нас нічого не зупинить… Звісно ж, я знаю, хто кластиме рейки. Макнамара з Клівленда. Він закінчив для нас будівництво гілки «Сан-Себастьян», знає свою роботу. На нього можна покластися. Не так вже й багато лишилося хороших підрядчиків… Роботи по горло, але мені подобається. Приходжу в контору на годину раніше, але вона завжди встигає поперед мене. Завжди перша… Що?.. Я не знаю, що вона робить вночі. Думаю, нічого особливого… Ні, вона ні з ким не зустрічається. Сидить вдома і слухає музику. На платівках… А яка тобі різниця, які? Річарда Гейлі.

Слухає музику Гейлі. Крім залізниці, вона любить лише музику.