Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність.

Розділ VII Експлуататори та експлуатовані

Рейки бігли посеред скель аж до нафтових вишок, що підпирали небо. Стоячи на мосту, Даґні видивлялася щось на верхів’ї пагорба. Вгорі, на одній із вишок, сонце осяяло блискучу плямку, схожу на смолоскип над засніженими шпилями «Нафти Ваятта». Даґні подумала, що навесні ця колія з’єднається з тією, яка рухається від Шаєнна; глянула на зеленаво-блакитні рейки, що, збігаючи вниз від вишок, перетинали міст і зникали за обрієм; обернулася і простежила за плавними вигинами в горах, аж туди, в далечінь, де немов рука без шкіри, а з самих лише кісток і нервів, напружено повз у небі колієукладач.

Повз неї проїхав трактор із повним причепом синьо-зелених болтів. Внизу гуркотіли відбійні молотки: це робітники, висячи на металевих линвах, припасовували кам’яну кручу до підстінка мосту. На колії, граючи м’язами, чоловіки утримували скоби електротрамбовки.

— Міс Таґґарт, цей світ тримається на самих лише м’язах, — зауважив підрядник Бен Нілі.

Натомість Даґні знала, що світ тримається на таких виконавцях, як Макнамара. Вона звернулася до найкращого з усіх, кого змогла розшукати. Інженерам, які працювали на Таґґартів, вона не могла доручити будівництво лінії, бо всі ті фахівці занадто скептично ставилися до ріарден-металу.

— Поклавши руку на серце, міс Таґґарт, — сказав їй головний інженер, — несправедливо спихати цей сумнівний експеримент на мене.

— За все відповідатиму я, — стримано мовила Даґні. Розмінявши четвертий десяток, цей молодик досі поводився, як недавній бадьористий випускник коледжу. Колись головним інженером «Таґґарт Трансконтиненталь» був невелемовний сивочолий чоловік, невтомний самоучка; кращого фахівця не мала жодна інша залізниця. П’ять років тому він звільнився з фірми.

Даґні глянула вниз. Вона стояла на вузькій колоді над гірською ущелиною завглибшки чи не півкілометра. Далеко внизу сіріло висхле річище та громадилося каміння, між яким стирчали спотворені віками дерева. Хіба змогли б самі лише ці покручені стовбури, каміння та людські м’язи збудувати міст через каньйон?.. І чому їй весь час увижаються закутані в шкури печерні люди, які споконвіків мешкали на дні цієї розпадини?

Задерла голову, глянувши на нафтові родовища Ваятта. Поміж вишками галузилася колія. Сніг увиразнював численні залізничні стрілки. Поклавши руку на серце, такого добра було повнісінько по всій країні, але ці, тутешні, виграючи на сонці свіжим металом і розсипаючи блакитно-зелені іскри, були особливі. Щоб влучити в десятку на мішені без позначок, себто переконати містера Моуена, президента «Об’єднаних стрілок та сигналів» у Коннектикуті, Даґні знадобилися години спокійної, розважливої, терплячої розмови.

— Але ж, міс Таґґарт, дорогенька міс Таґґарт! Моя компанія співпрацює з вами вже багато поколінь. Ваш дід був першим клієнтом мого батька, і ми за милу душу зробимо для вас усе можливе, але ж… Ви хочете, щоб ми виготовили стрілки з ріарден-металу?

— Саме так.

— Але ж, міс Таґґарт! Ви й гадки не маєте, як працювати з цим металом. Температура його плавлення — чотири тисячі градусів! Ну?! Як вам таке? Можливо, з погляду виробників моторів, це чудово. Але для мене це означає — нова піч, цілком інакший технологічний процес, підготовка фахівців, зміна всіх планів, інструкцій та настанов, а потім… Хтозна чи буде з цього пуття!.. Поясніть, чому ви така впевнена в успіху, якщо досі ніхто ніколи і близько таке не робив?.. Скажімо, я аж ніяк не можу стверджувати ні того, що цей метал чудовий, ні того, що він поганий… І не треба мене переконувати, що його створив геній! Багато хто вбачає в цьому чергову авантюру і шахрайство, міс Таґґарт, багато хто… Ні, я не стаю ні на чий бік, шановна, та все одно не можу взятися за цю роботу.

Вона вдвічі збільшила вартість замовлення, а Ріарден видав людям Моуена зарплату за весь час, поки двоє його працівників їх навчатимуть, показуватимуть, пояснюватимуть кожен етап процесу.

Даґні дивилася на костури, увігнані в шпали під її ногами. Пригадався вечір, коли вона дізналася про банкрутство іллінойської компанії «Вершини лиття». Лише її завод погодився виготовити костури з ріарден-металу, але не встиг виконати і половини замовлення. Тієї ж ночі Даґні вилетіла в Чикаго, підняла з ліжок трьох своїх адвокатів, суддю і члена законодавчих зборів штату, підкупила ще двох і настрахала решту, але таки отримала документ, що був надзвичайним законним дозволом на власність, який ніхто не зміг би оскаржити. Даґні позривала навісні замки з заводу «Вершини лиття», і нашвидкуруч зібрана напіводягнена команда ще вдосвіта стала до печей. Людьми керував інженер із «Таґґарт Трансконтиненталь» та Ріарденів металург. Графіки відбудови колії «Ріо-Норте» порушено не було.

Даґні прислухалася до шуму свердел. Збій у роботі все-таки був, коли бурили свердловини під опори для мосту.

— Міс Таґґарт, на це немає ради, — ображено сказав Бен Нілі. — Ви й самі чудово знаєте, як швидко зношуються бурові головки. Я їх замовив, але в «Корпорації Інструментів» виникли проблеми, вони теж нічого не можуть вдіяти. «Асоціація сталі» затримала поставки сировини, тому нам залишається лише зачекати. Не варто засмучуватися, міс Таґґарт, я роблю все, що можу.

— Я найняла вас виконувати конкретну роботу, і мене не обходить, що ви там іще можете.

— Цікава думка, міс Таґґарт, але дуже непопулярна.

— Забудьмо «Корпорацію Інструментів». Забудьмо про сталь. Замовте бурові головки з ріарден-металу.

— Даруйте. Я вже мав достатньо клопоту з рейками з цього бісового металу. Я не збираюся псувати собі обладнання.

— Бурова головка з ріарден-металу житиме втричі довше за сталеву.

— Можливо.

— Я сказала, замовте їх.

— А хто за це заплатить?

— Я заплачу.

— А хто виготовлятиме?

Вона зателефонувала до Ріардена. Він знайшов занедбаний верстатобудівний завод, що не працював уже купу років. Протягом години викупив його у родичів останнього власника. Наступного дня завод запрацював, а за тиждень бурові головки з ріарден-металу привезли до мосту в Колорадо.

Даґні глянула на міст. Його навряд чи можна було назвати ідеальним, але їй довелося з цим змиритися. Триста шістдесят метрів сталі через чорну прірву, — цей міст збудував іще син Ната Таґґарта. Конструкція давно вже відпрацювала своє і була не надто безпечна. Міст було зміцнено повздовжніми балками зі сталі, заліза та дерева. Навряд чи був сенс його ремонтувати.

Даґні мріяла про новий міст із ріарден-маталу. Вона попросила головного інженера надіслати їй проект і порахувати вартість.

Проект практично повторював схему стального мосту з урахуванням більшої міцності нового матеріалу; вартість була просто захмарна, тож Даґні його відхилила.

— Даруйте, міс Таґґарт, — образився головний інженер. — Не розумію, про що йдеться, коли ви кажете, що я не скористався цим металом. Я використав найдосконаліші елементи найкращих сучасних мостів. Чого ви очікували?

— Новий метод будівництва.

— Тобто?

— Винайшовши конструкційну сталь, люди не використовували її для виготовлення сталевих копій дерев’яних мостів, — і стомлено додала: — Порахуйте, будь ласка, скільки коштуватиме відремонтувати міст, щоб він простояв іще бодай зо п’ять років.

— Добре, міс Таґґарт, — пожвавішав конструктор. — Якщо ми зміцнимо його сталлю…

— Ми зміцнимо його ріарден-металом.

— Що ж… — спроквола погодився співрозмовник.

Вона дивилася на засніжені гори. В Нью-Йорку робота часом здавалася їй страшенно важкою. Іноді вона заціпеніло зупинялася посеред свого кабінету, усвідомлюючи неймовірно стислі терміни, яких і на день не можна було продовжити; ділові зустрічі йшли одна за одною; доводилося вести мову про спрацьовані дизелі й зогнилі товарняки, зламану сигналізацію та зменшення прибутків, думаючи водночас про останні події на «Ріо-Норте». Під час перемовин вона уявляла лише дві смуги синьо-зеленого металу, що оповивали її мозок; вона раптом розуміла, чому її насторожила та чи та звістка, і, перервавши обговорення, Даґні хапала слухавку, щоб у далекому місті викликати свого підрядника і запитати:

— А в кого ви закуповуєте їжу для своїх людей?.. Так я і знала. Слухайте сюди, з учора фірма «Бартон і Джонс» — банкрот. Негайно шукайте нового поставщика, бо помрете з голоду.

Свою колію вона будувала за робочим столом у Нью-Йорку. Це було неймовірно важко. Але ось колія в неї перед очима. Вона росте. І прокласти її треба вчасно.

Почувши лункі квапливі кроки, вона озирнулася. По колії до неї йшов високий молодий чоловік зі скуйовдженим волоссям; попри робочу шкірянку, він не був схожий на шляховика — занадто вже владною здавалася його хода. Роздивилася обличчя, коли чоловік підійшов зовсім близько. Це був Елліс Ваятт. Даґні востаннє бачила його ще тоді, в своєму кабінеті.

Він зупинився коло неї і усміхнувся.

— Даґні, вітаю.

Від цих двох слів мов гора з пліч упала; вона відразу збагнула все, що Ваятт вклав у це привітання: прощення, розуміння, визнання. Це було привітання рівні.

Вона по-дівчачому засміялася, тішачись, що всі проблеми немов ураз здрібніли.

— Привіт, — і вона простягнула руку.

Ваятт затримав її руку в своїй трохи довше, ніж того вимагали партнерські взаємини. Це рукостискання було знаком примирення, залагодженого і вирішеного конфлікту.

— Скажи, нехай Нілі встановить два кілометри нової захисної огорожі біля перевалу в Гранаді, — мовив він. — Стара вже геть зогнила, не витримає нового снігу. І дай йому ще один роторний снігоочисник, бо в нього там якийсь жахливий брухт, що й подвір’я не розчистить. Буря може звалитися будь-якої миті.

Вона зацікавлено подивилася на нього:

– І часто ти це робиш?

— Що саме?

— Особисто контролюєш роботу?

— Завжди, щойно випаде вільна хвилина. Хіба це погано?

— А тієї ночі, коли стався обвал?

— Був і тоді.

— Переглянувши звіти, я здивувалася, як оперативно і впевнено вони розчистили колію. Подумала навіть, що Нілі значно беручкіший, ніж здається.

— На жаль, ні.

— То це ти щодня забезпечуєш колію всім необхідним?

— Звісно. Його люди по півдня шукали кожну необхідну дрібничку. І накажи йому стежити за баками з водою, бо найближчими ночами вони неодмінно замерзнуть. А ще потрібен новий канавокопач, — цей мені не подобається. Нехай перевірять троси.

Даґні тепло глянула на нього:

— Дякую, Еллісе.

Усміхнувшись у відповідь, він пішов далі. Даґні простежила за ним поглядом аж до кінця мосту, звідки починався тривалий підйом до вишок.

— Схоже, він думає, що все тут належить йому.

Вона рвучко озирнулася. Позаду неї стояв Бен Нілі, тицяючи великим пальцем у бік Ваятта.

— Тобто — все?

— Вся ця залізниця, міс Таґґарт. Ваша залізниця. А може, й весь світ. Так він, здається, вважає.

Бен Нілі був опасистий дядько, з порожніми, але впертими очима на набрезклому лиці.

— Якого милого він тут швендяє? — запитав Нілі. — Наче всі, крім нього, бовдури і невігласи. Чванькуватий вискочень. Кого він із себе корчить?

— Забирайтеся під три чорти, — спокійно порадила Даґні.

Нілі так і не второпав, чому вона вилаялася. Та десь глибоко на споді, здавалося, він розумів причину: схоже, начальницю обурило те, що він занадто м’яко висловився щодо цього самозванця. Тож Нілі волів промовчати.

— Ходімо вже у вашу контору, — безнадійно і втомлено мовила вона, кивнувши на старий залізничний вагончик на пагорбі. — Накажіть комусь принести звіт.

— До речі, міс Таґґарт, про перекладини, — заторочив Нілі, щойно вони рушили з місця. — Ваш містер Коулман вважає, що вони цілком і цілком. Він не думає, що на них забагато кори. Я теж не розумію, чому ви вважаєте…

— Я вам наказала їх замінити.

Дві години потому Даґні вийшла з вагончика, вимордувана тривалими поясненнями, напучуваннями і неабиякими зусиллями, щоб опанувати себе і не зірватися, аж раптом на розбеханій ґрунтовці внизу побачила чорну, блискучу, новісіньку двомісну автівку — видовище рідкісне навіть для міст.

Уважно роззирнувшись, Даґні зойкнула, помітивши неподалік від мосту довготелесу постать. Це був Генк Ріарден; вона аж ніяк не сподівалася побачити його в Колорадо. З олівцем і нотатником у руках, він щось зосереджено рахував. Його одяг впадав у око не менше за автомобіль, і з тієї ж причини; вбраний він був у спортивний плащ і крислатий капелюх. І хоч поводився Ріарден цілком невимушено, перфектна якість і, вочевидь, захмарна ціна його одягу мали виклично недоречний вигляд серед нужденної юрми роботяг.

Втоми наче й не було; Даґні побігла до нього. Та згадавши, що після вечірки в нього вдома вони ще не бачились, зупинилася.

Помітивши її, Ріарден здивовано розвів руками, привітно помахав і пішов назустріч.

— Привіт, — мовив він. — Вирішила нарешті подивитися?

— Уп’яте за три місяці.

— Я й не знав, що ти тут. Мене ніхто не попередив.

— Зате я була переконана, що ти не втримаєшся.

— Тобто?

— Захочеш подивитися на свій метал. І як тобі?

Ріарден роззирнувся:

— Якщо тобі колись набридне залізниця, кажи.

— Візьмеш мене на роботу?

— Хоч зараз.

Даґні глянула на нього.

— Генку, в твоїх жартах завжди є дещиця правди. Думаю, ти б зрадів, якби я попросилася до тебе на роботу. Щоб стала працівником, а не клієнтом. Щоб ти мені наказував, а я виконувала.

— Звісно. Я готовий.

— Бережи свій завод, бо я тебе на своїй залізниці не працевлаштую, — відповіла вона.

Ріарден зареготав:

– І не намагайся.

— Не зрозуміла.

— Умови диктую я. Не намагайся торгуватися.

Даґні промовчала. Від цих слів у неї виникло майже фізичне відчуття задоволення, що його не могла достоту ані пояснити, ані збагнути.

— До речі, — докинув Ріарден, — я тут не вперше. Вчора теж був.

— Справді? З якою метою?

— У мене в Колорадо справи. Заодно вирішив поглянути, що відбувається тут.

– І як, справу зроблено?

— Звідки ти взяла, що я маю і тут справи?

— Бо на те, щоб просто подивитися, ти б не став гайнувати свого часу. Тим більше, два дні поспіль.

Ріарден знову засміявся і кивнув на міст:

— Твоя правда. Мене цікавить оцей об’єкт.

— Чим саме?

— Йому пора на звалище.

— Думаєш, я цього не знаю?

— Я вивчив специфікацію замовлення на деталі з мого металу для цього мосту. Не викидай грошей на вітер. Річ у тім, що витрати на ремонт цього румовища, яке і двох років не протягне, і на спорудження нового мосту із ріарден-металу — майже однакові. Не розумію, нащо тобі цей антикваріат.

— Я й сама думала про новий міст із твого металу і попросила своїх інженерів усе порахувати.

– І що ж вони сказали?

— Що це коштуватиме два мільйони доларів.

— Мати Божа!

— Скільки ж?

— Вісімсот тисяч.

Даґні пильно поглянула на Ріардена. Знала, що словами він не розкидається. Тому сказала якомога спокійнішим голосом.

— Це неможливо.

— Але так воно і є, — він простягнув їй свій нотатник.

Даґні побачила кілька записів, не пов’язаних один із одним, безліч цифр і кілька грубих креслень. Задум зрозуміла ще до того, як Ріарден закінчив пояснювати. Не помітила, як вони примостилися на оберемку приморожених дощок, і що литки її торкаються до крижаної шорсткої деревини, а панчохи геть не захищають від холоду. Ріарден тримав у руках кілька аркушів, що докладно тлумачили, як через чорну прірву можна переправляти тисячі тонн вантажу. Чітко та зрозуміло він розповідав про розпір, навантаження і швидкісний напір вітру. Міст мав бути монолітною трьохсотшістдесятип’ятиметровою конструкцією з прогінними елементами. Він винайшов новий тип ферми, що її досі не робили і не могли зробити, бо для цього потрібні міцні та легкі елементи, які можна виготовити лише з ріарден-металу.

— Генку, — вразилася вона, — ти придумав це за два дні?

— Ні, звісно… Ідея виникла значно раніше, коли ще не було ріарден-металу. Розрахунки я зробив, виготовляючи сталь для мостових конструкцій. Мені тоді захотілося отримати метал, придатний для таких ферм. А сюди я приїхав, щоб на власні очі оцінити вашу проблему.

Він усміхнулася, помітивши, як Даґні повільно торкнулася пальцями до повік, і зауваживши терпку складку біля її вуст. Вона наче намагалася відігнати спогад про те, з чим так довго і марно боролася.

— Це поки що лише приблизна схема, — сказав Ріарден, — але, думаю, ти вже зрозуміла, що вона цілком реальна.

— Генку, ти й не уявляєш, скільки всього я тут бачу.

— Уявляю, не переживай.

— Ти вдруге рятуєш «Таґґарт Трансконтиненталь».

— Раніше з тебе був кращий психолог?

— На що ти натякаєш?

— Навіщо мені рятувати твою компанію? Невже не ясно, що такий міст потрібен мені, щоб уся країна зрозуміла переваги ріарден-металу?

— Атож, Генку. Я це розумію.

— Забагато зараз розмов про те, що рейки з мого металу не можуть бути безпечні. Тому я хочу кинути цим типам помітнішу кістку — нехай погавкають гучніше. Нехай подивляться на міст із ріарден-металу.

Даґні глянула на нього і по-дитячому завзято розреготалася.

— Що смішного? — здивувався він.

— Генку, я не знаю більше нікого, хто б у такий спосіб відповідав на закиди суспільної думки.

— А як ти ставишся до цієї ідеї? Чи готова разом зі мною вислухати таке ж праведне дзявкотіння обуреного натовпу?

— Ти й сам це чудово знаєш.

— Так, я знаю.

Ріарден, примружившись, подивився на Даґні; хоч він і не реготав, але погляд мав радісний.

Даґні раптом згадала вечірку у нього вдома, і цей спогад був нестерпний для неї. Сьогодні виникло дивне відчуття, що зрозуміліших одне для одного людей, ніж вони, не існує більше ніде у світі. Їхнє несилуване спілкування унеможливлювало щонайменшу ворожість. І водночас Даґні не могла забути тієї вечірки, а Ріарден поводився так, наче її не було.

Вони підійшли до краю каньйону і разом подивилися на чорне провалля, на прямовисну скелю за ним і на осяяні сонцем маківки вишок «Нафти Ваятта». Опираючись вітру, Даґні спинилася на мерзлому камінні. Не торкаючись до Ріардена, вона все ж відчувала його надійну присутність. Вітер вдаряв приполами її пальта об його ноги.

— Генку, а чи встигнемо ми вчасно його збудувати? Залишилося півроку.

— Авжеж, встигнемо. На цей міст піде значно менше часу і праці, ніж на будь-який інший. Дай тільки моїм інженерам розробити базову схему. Вони передадуть її вам, не ставлячи жодних умов. Подумайте, чи можете дозволити собі це будівництво. Хоча я й так знаю, що ви його подужаєте. А потім нехай твої тямковиті вчені парубійки розрахують деталі.

— А що з металом?

— Скільки знадобиться, стільки й кататиму. Навіть якщо доведеться відкласти решту замовлень.

— Але ж на підготовку дуже мало часу. Коли ви почнете прокат?

— Я хоч раз не виконав твого замовлення?

— Ні, такого не було. Але, зважаючи на теперішній стан справ, різне може статися.

— Ти мене, часом, із Орреном Бойлом не плутаєш?

Даґні знову розсміялася.

— Домовилися. Щойно я отримаю креслення, обіцяю негайно переглянути попередній проект і відповісти протягом двох діб. Стосовно ж моїх тямковитих учених парубійків… — Даґні спохмурніла. — Генку, чому так важко знайти хороших працівників, незалежно від посади?

— Не знаю… — Ріарден подивився на абрис гір на тлі неба; десь далеко з долини підіймався легкий димок.

— Ти бачила нові міста і заводи Колорадо? — запитав він.

— Звісно.

— Хіба не чудесно споглядати результат праці тамтешніх людей, які з’їхалися з різних куточків країни? Завзятців, ладних гори зсунути!

– І до якої ж гори підбираєшся ти?

— З чого ти взяла, що я до чогось підбираюся?

— Що ти робив у Колорадо?

Ріарден усміхнувся:

— Оглядав копальні.

— Цікаво — які?

— Мідні.

— Милий Боже, чи тобі вже робити нема чого?

— Так, усе це складно. Але поставки міді зараз страшенно ненадійні. В цій царині наша країна, схоже, втратила всі вартісні компанії, а з «Міддю д’Анконій» я не хочу мати нічого спільного. Не вірю я тому плейбою.

— Тут складно з тобою не погодитися, — відвернувшись, промовила Даґні.

— А якщо на світі перевелися постачальники, мушу почати видобуток власної міді, як колись починав добувати залізну руду. Я не можу дозволити собі здатися чи довіритися випадку. Виробництво мого металу потребує багато міді.

– І ти вже купив копальню?

— Поки що ні. Маю залагодити кілька моментів, пов’язаних із персоналом, устаткуванням і перевезеннями.

— Оце так! Невже хочеш, щоб я збудувала гілку?

— Чом би й ні? В цьому штаті — сила-силенна можливостей. Ти знаєш, що в Колорадо є всі види відомих природних ресурсів, які, переважно, ще цілком недоторкані? А як там розвиваються заводи! Я наче з десяток років скидаю, приїжджаючи туди.

— А я ні, — Даґні подивилася повз гори кудись на південь. — Відразу згадую, як відрізняється тамтешня колія від решти наших ліній. Щороку дедалі менше перевезень, ніби… Генку, що коїться з нашою країною?

— Не знаю.

— Нам у школі розповідали, начебто Сонце весь час втрачає енергію і поступово вистигає. Я тоді уявляла, як поводитимуться люди в останні дні світу. Мабуть, усе буде точнісінько, як зараз… Суцільна холоднеча, і все зупиняється.

— Я ніколи цьому не вірив. Думав, що поки Сонце згасне, люди неодмінно знайдуть, чим його замінити.

— Ти справді так вважав? Цікаво. Бо мені теж таке спадало на думку.

Ріарден показав на димок:

— Он твій новий світанок. Він має дати все необхідне.

— Якщо його не зупинять.

— Вважаєш, це можливо?

Даґні опустила погляд на рейки:

— Ні.

Ріарден усміхнувся і теж глянув на рейки. А потім перевів погляд уздовж колії на схили, до крана колієукладача. На мить у її полі зору опинився лише його профіль і синьо-зелена стьожка, що перетяла простір.

— Ми зробили це, правда ж? — промовив він.

Ця мить виправдовувала всі зусилля, всі безсонні ночі та німі битви з відчаєм; це все, що їй було потрібно.

— Так. Ми зробили.

Даґні відвернулася, зауважила на лінії старий кран і подумала, що його зношені троси давно пора замінити: думки були неймовірно ясні, як тоді, коли, вийшовши поза межі будь-якого почуття, дістаєш винагороду — відчути все, що лише можливо пережити. «Наше досягнення, — подумала вона, — наше визнання. Немає на світі сильнішої близькості». Тепер вона могла повернутися до найпростіших і найзвичніших потреб, адже все, на що вона лише гляне, тепер набувало сенсу. Намагалася зрозуміти, звідки в неї така впевненість, що Ріарден цілком поділяє її почуття.

Рвучко розвернувшись, він попрямував до своєї автівки. Даґні пішла за ним. Вони не дивилися одне на одного.

— За годину маю летіти на схід, — мовив він.

Даґні вказала на машину:

— Де ти її взяв?

— Тут. Це «Гаммонд». Єдиний, хто зараз робить путні машини, — це Гаммонд. Я щойно її купив.

— Вона розкішна.

— Атож.

— Поїдеш нею до Нью-Йорка?

— Ні. Її мені доправлять. Я прилетів сюди своїм літаком.

— О, справді? А я їхала з Шаєнна — мала оглянути колію. Але тепер мушу якнайшвидше бути вдома. Візьмеш мене? Можна, я з тобою полечу?

Ріарден не відразу відповів, і Даґні це завважила.

— На жаль, не вийде, — відповів він, і Даґні його інтонація здалася трохи грубуватою. — Я лечу не до Нью-Йорка, а в Міннесоту.

— Шкода. Доведеться летіти рейсовим, якщо він сьогодні ще буде.

Даґні провела поглядом його машину, що зникала за крутим поворотом, а через годину вже й сама під’їхала до аеропорту. Невеличке летовище розташувалося всередині розірваного ланцюжка тоскних пагорбів. Тверду нерівну землю вкривали пластівці снігу. В одному кінці поля височів стовп маяка, з якого додолу звисали дроти; решту стовпів повалив буревій.

До неї вийшов черговий.

— Шкода, міс Таґґарт, — співчутливо промовив він, — літак буде аж післязавтра. Тут літаки бувають через день, а той, що мав прилетіти сьогодні, застряг в Арізоні. Знову щось із двигуном.

І додав:

— Як прикро, що ви запізнилися. Буквально кілька хвилин тому містер Ріарден вилетів до Нью-Йорка на власному літаку.

— Але ж він не мав летіти в Нью-Йорк.

— Мені сказав, що саме в Нью-Йорк.

— Ви впевнені?

— Він сказав, що в нього там сьогодні призначено ділову зустріч.

Порожніми очима Даґні подивилася на схід, не розуміючи мотивів Ріарденового вчинку, не осуджуючи його і не приймаючи.

— До чорта лисого ці вулиці, — пробурчав Джеймс Таґґарт, — однак запізнимося.

Даґні поглянула через водієве плече. В клаптику, що після кожного поруху «двірника» залишався в брудному місиві на вітровому склі, вона побачила застиглий ланцюг чорних блискучих дахів старих автівок. Далеко попереду побачила низько над землею нерухоме червоне око ліхтаря, що сповіщало про земляні роботи.

— На кожній вулиці щось не те, — роздратовано бурчав Таґґарт. — Копати їм закортіло! Чому ніхто нічого не робить вчасно?

Схилившись на сидіння, Даґні щільніше закуталась у плед.

Була виснажена робочим днем, що почався о сьомій в її кабінеті, а закінчився геть недоладно. Не доробивши запланованого, їй довелося мчатися додому, бо вже пообіцяла Джимові виступити на вечері нью-йоркської бізнес-ради.

— Вони хочуть, щоб ми розповіли про ріарден-метал, — пояснив брат, — і ти зробиш це краще за мене. Мусимо бути переконливі, адже навколо цього замінника звичної сталі точиться скільки суперечок.

Зараз, сидячи з Джеймсом у його машині, вона вже шкодувала, що погодилася. Повз них бігли нью-йоркські вулиці, і Даґні думала про перегони між часом і металом, про змагання рейок «Ріо-Норте» з невпинним летом днів. Спокій, що панував у салоні машини, безмежно її напружував і дратував, нагадуючи про втрачений вечір, а вона ж не могла собі дозволити дурно витратити бодай годину.

— З огляду на всі ці нападки на Ріардена, — вів своєї Таґґарт, — союзники йому не завадять.

Даґні з недовірою глянула на брата.

— Тобто, ти його підтримуєш?

Натомість Джим мляво запитав:

— А яка твоя думка про звіт особливого комітету Нацради металопромисловців?

— Ти чудово знаєш мою думку.

— Вони стверджують, що ріарден-метал загрожує безпеці. Кажуть, що його хімічний склад сумнівний, що цей метал крихкий на молекулярному рівні, що він здатен раптово тріскатися, — він запитально дивився на Даґні. Вона мовчала, тому Таґґарт занепокоєно перепитав:

— А ти, часом, не передумала?

— Щодо чого?

— Щодо металу.

— Ні, Джиме, не передумала.

— Але ж там… у цьому комітеті… знавці, фахівці… першокласні експерти… Головні металурги найбільших корпорацій, випускники найкращих університетів країни… — нещасно промимрив він, ніби благаючи сестру надати йому докази, щоб не погоджуватися з вердиктом цих людей.

Даґні здивовано подивилася на брата; він поводився не характерно для себе.

Тим часом машина смикнулася і посунула вперед. Повільно в’їхавши у дірку в роздовбаному дерев’яному паркані, вона минула баюру з луснутою водогінною трубою. Біля неї рядочками лежали нові труби; Даґні роздивилася торговельну марку: «Ливарний цех Стоктона», Колорадо. Вона відвела погляд; не хотілося згадувати про Колорадо.

— Нічого не розумію… — бідкався Таґґарт. — Найкращі фахівці Національної ради металопромисловців…

— Джиме, а хто їхній президент? Чи не Оррен Бойл?

Таґґарт глянув на неї з відвислою щелепою.

— Якщо це тлусте хамло вважає, що йому все… — почав він, але урвав фразу.

Даґні поглянула на ліхтар, що висів на розі вулиці. Долаючи негоду, він самотнім вартовим освітлював забиті дошками вікна та вибоїстий тротуар. В кінці вулиці, за річкою, на тлі фабричних вогників виднівся обрис електростанції. Повз них проїхала масивна вантажівка, затуливши весь краєвид. Такі машини розвозили пальне; на свіжопофарбованому яскраво-зеленому боці цистерни, незважаючи на хляпавку, блищали білі літери: «Нафта Ваятта», Колорадо.

— Даґні, а ти чула про дискусію на зборах Спілки працівників сталеливарень у Детройті?

— Ні. І про що ж вони дискутували?

— Про це всі газети писали. Йшлося про те, чи варто дозволяти членам профспілки працювати з ріарден-металом. Згоди так і не дійшли, але для підрядника, який наважиться ризикнути, самого вже обговорення достатньо… О, він негайно скасує замовлення!.. А що як… Що, як усі будуть проти ріарден-металу?

— То й нехай собі.

Світла цятка підіймалася до верхівки невидимої вежі. Це був ліфт величезного готелю. Повз будівлю на бічну вуличку проїхав легковик. Бригада робітників переносила громіздкий ящик із вантажівки у відчинені двері підвалу. Даґні прочитала на ящику: «Мотори Нільсена», Колорадо.

— А ще мені не подобається резолюція, ухвалена на зборах шкільних учителів Нью-Мексико, — не вгавав Таґґарт.

— Яка ще резолюція?

— Вони вважають, що не варто дозволяти дітям їздити нашою новою лінією «Ріо-Норте», оскільки це небезпечно… Так і написали — новою лінією компанії «Таґґарт Трансконтиненталь». Всі газети надрукували. Жахлива антиреклама… Даґні, як нам на це реагувати?

— Запустити перший потяг.

Таґґарт надовго і якось журливо замовк.

Даґні не вірилося: він не намагався взяти її на кпини, не посилався на своїх улюблених авторитетів; здавалося, брат чекає, щоб вона його підбадьорила.

Повз них промайнула відполірованим корпусом осяйна автівка. Даґні знала виробника: «Гаммонд», Колорадо.

— Даґні, а ми справді побудуємо цю лінію… вчасно?

Вона зачудовано слухала звуки Джеймсового голосу, сповненого банального тваринного страху.

— Якщо вже ми не зможемо допомогти цьому місту, то нехай йому Бог допомога! — відрізала вона.

Машина звернула за ріг. Над чорними дахами у світлі прожектора маячіла сторінка календаря, повідомляючи дату: двадцять дев’яте січня.

— А Ден Конвей, виявляється, той іще сучий син!

Здавалося, ці слова вирвалися в Таґґарта мимоволі, ніби він просто не міг стриматися.

Вона обурено глянула на брата:

— З чого такий висновок?

— Він не захотів продати нам гілку «Фенікс-Дюранґо» в Колорадо.

— Сподіваюся… — Вона затнулася і зробила паузу, щоб не зірватися й не перейти на крик. — Сподіваюся, не ти йому таке пропонував?

— Звісно, я!

— Невже ти справді мав надію, що він… продасть її… тобі?

— А чом би й ні? — замість нехарактерної меланхолійності до Таґґарта повернулась його півняча істерична задерикуватість. — Я запропонував йому більше, ніж будь-хто. Нам би не потрібно було розбирати і перевозити рейки, можна було б відразу скористатися нею. А яка б це була реклама: враховуючи громадську думку, ми відмовляємося від лінії з ріарден-металу! Його гілка окупилась би нам до останнього цента! Але ця босота відмовилася. Він навіть заявив, що не продасть нам і метра своїх рейок. А зараз шматками розпродує їх першому-ліпшому, включно з конками в Арканзасі і Північній Дакоті; продає собі ж на шкоду; і це, враховуючи, що цьому покидькові пропонував я! Навіть заробити не хоче! І бачила б ти, як злітаються до нього ті круки! Вони знають, що рейок більше ніде не знайдеш!

Даґні схилила голову. Їй навіть дивитися в братів бік не хотілося.

— Як на мене, це суперечить «Засадничим нормам проти розбрату», — дратівливо проголосив Таґґарт. — Якщо мені не зраджує пам’ять, Національний залізничний альянс мав на меті захистити своїх головних членів, а не верховодок із Північної Дакоти. Але я ніяк не можу примусити Альянс проголосувати щодо цього питання, бо всі його члени перейняті зараз лише тим, щоб вирвати один в одного рейки!

Шкодуючи, що не існує гігієнічних пальчаток, які можна було б надіти, перш ніж промовити певні слова, Даґні вичавила.

— Тепер ясно… чому ти захотів… щоб я виступила… з промовою на захист… ріарден-металу.

— От уже не думав, що ти така…

— Джиме, стули пельку, — спокійно порадила вона.

Таґґарт якусь мить помовчав. А потім, схилившись на спинку сидіння, невдоволено пробурчав:

– І постарайся виступити якнайпереконливіше. Бо Бертрам Скаддер налаштований украй скептично.

— Бертрам Скаддер?

— Він сьогодні теж виступатиме.

— Теж виступатиме… Ти не попередив мене, що будуть й інші промовці.

— Ну… Послухай, а хіба тобі не все одно? Чи ти його боїшся?

— Нью-йоркська бізнес-рада!.. І ви запрошуєте Бертрама Скаддера?

— А що не так? Непогана ідея, як на мене. До бізнесменів він жодним чином не ставиться вороже. До того ж він пристав на нашу пропозицію. Слід продемонструвати широту поглядів, вислухати різні думки і, цілком імовірно, перетягнути його на свій бік… Чого ти вирячилася? Невже ти не зможеш його перемогти?

— Перемогти?

— У прямому ефірі. Це буде на радіо. Дискутуватимеш із ним на тему: «Чи є метал Ріардена вбивчим продуктом жадібності?»

Подавшись уперед, Даґні опустила скляну перегородку, що відділяла салон від водія, і наказала:

— Зупиніться!

Вона не розрізняла Таґґартових слів, лише звідкілясь, наче здалеку, долинав його вереск.

— На нас чекають!.. На вечерю запрошено півтисячі осіб і вся національна еліта!.. Ти не можеш зі мною так учинити!

Нарешті він ухопив її за руку і вигукнув:

— Поясни, чому?!

— Дурнувате одоробло, невже ти й справді вважаєш, що це питання можна розв’язати проголосувавши?

Машина спинилася; Даґні вискочила з неї і кинулася бігти.

Трохи заспокоївшись, вона насамперед подивилася на своє взуття. Йшла спокійно і неквапно, відчуваючи холод тротуару через тонку підошву чорних атласних босоніжок. Відгорнула з чола волосся, — на долоні танули лапаті сніжинки.

Зараз, коли відступила несамовита лють, Даґні відчувала лише тоскну втому. Трохи гуло в голові; захотілося їсти, і вона згадала, що збиралася повечеряти на бізнес-раді. Не зупиняючись, вирішила, що краще обмежитися кавою, а потім повернутися на таксі додому.

Роззирнулася. Ніде не було видно жодної машини. Вона й гадки не мала, де опинилася. Загалом район справляв не надто хороше враження. З протилежного боку вулиці між будинками зяяла широчезна щілина; де-не-де світилися вогники у вікнах обшарпаних помешкань, кілька маленьких брудних забігайлівок було вже зачинено, а за два квартали від неї насувався туман від Іст-Рівер.

Даґні вирушила до центру міста. Попереду маячів темний кістяк будівлі. Колись тут були контори, а зараз крізь оголені конструкції та кути роздовбаної кладки просвічувалося небо. При каркасі, немов бадилина, що тягнеться до неба з-під мертвої скелі, тулився невеличкий генделик. В чистих вікнах яскраво горіло світло. Вона ввійшла.

Всередині був блискучий шинквас, облямований хромовою смужкою. Пахло кавою. За рундуком сиділи кілька волоцюг, а при ньому порався літній здоровило у бездоганно білій сорочці з засуканими по лікоть рукавами. Даґні огорнула хвиля теплого повітря, і вона нарешті зрозуміла, що страшенно змерзла. Якомога щільніше закуталася в чорну оксамитову накидку і сіла на високий стілець.

— Кави, будь ласка.

Присутні байдуже на неї дивилися. Їх геть не дивувала вбрана у вечірню сукню жінка, що прийшла випити кави в дешеву забігайлівку. Втім, зараз нікого нічого не дивувало. Господар незворушно взявся виконувати її замовлення; проте крізь його байдужість проступало мовчазне співчуття.

Даґні не могла вгадати — працюють чи жебрають присутні тут люди; ні в поведінці, ні в їхньому одязі не було жодної різниці. Господар поставив перед нею філіжанку кави. Даґні обхопила її обома долонями, тішачись, що може нарешті погріти руки.

Роззирнувшись, вона звично прикинула, скільки і чого можна купити в цій харчевні за десять центів, і потішилася.

Перевела погляд від блискучої, з нержавійки, кавоварки до чавунної сковорідки, потім — до скляних полиць, до емальованої мийки, до хромованих лопатнів міксера. Господар почав готувати тости. Даґні задоволено простежила за низкою скибочок, що повільно повзли по вузькому конвеєру повз розжарені нагрівачі. Аж раптом помітила тиснений на тостері напис: «Марш», Колорадо.

Її голова знесилено впала на руку, що лежала на шинквасі.

— Даремно, мадам, — пробубнів дідуган, який сидів найближче.

Вона підняла голову і всміхнулася — і до старого, і до самої себе.

— Справді?

— Так. Забудьте про це. Не варто себе дурити.

— Чим?

— Тим, що гріш усьому ціна. Скрізь, шановна, лише кров і бруд. Не вірте мріям, якими вас годують по самісінькі вуха, і буде вам щастя.

— Про які мрії йдеться?

— Про ті байки, що ними нас загодовують за юності — про людину, про дух. У людей немає ніякого духу. Людина — лише ница тварина, позбавлена інтелекту, душі, чеснот і моральних цінностей. Тварина, здатна лише на дві речі: жерти і плодитися.

Вичахле обличчя, пильний напружений погляд, тонкі риси, за якими ще можна було розгледіти колишню гідність. Він скидався на проповідника чи викладача естетики, який багато років поспіль провів у маленькому запилюженому музеї. Цікаво, що могло так занапастити цю людину, яка фатальна помилка могла привести його до такого стану?

— Людина приходить у цей світ, шукаючи краси, величі, досягнень, — вів далі старий. — А що знаходить натомість? Безліч метикуватих машин, що виробляють оббивку для машин і матраци на пружинах.

— Чим тобі не догодили пружинні матраци? — втрутився чоловік, схожий на водія вантажівки. — Мем, не зважайте на нього. Він полюбляє потеревенити для власної втіхи, та лиха не заподіє.

— Людина має один-єдиний хист — капостити задля задоволення власних потреб, — мовив дідуган. — На це інтелекту не треба. Не варто вірити фантасмагоріям про людський розум, душу, ідеали, безмежний гуманізм.

— А я й не вірю, — докинув молодик із великим ротом, який сидів у кутку шинквасу. Його пальто було роздерте на плечі, а болю в куточках вуст було стільки, що вистачило б на довжелезне життя.

– І що ж таке душа? — продовжував старий. — Хіба у виробництві чи в сексі задіяний дух? Але людину більше нічого не цікавить. Людина переймається лише матеріальним. Наша велика промисловість — свідчення цього; і це єдине, на що спромоглась наша така звана цивілізація, створена вульгарними матеріалістами з моральним рівнем свиней і з такими, як у свиней, цілями та уподобаннями. Чи потрібна моральність чи інші етичні засади, щоб зібрати на конвеєрі вантажівку?

— А що таке моральність? — запитала Даґні.

— Здатність відрізняти добро від зла, спроможність бачити істину, мужність, щоб дотримуватися її, цілісність натури, щоб нізащо і ніколи не зрадити добро. Але де це все знайти?

Юнак глумливо чмихнув.

– І хто такий Джон Ґолт?

Даґні допила каву, зосередившись лише на задоволенні від тепла, що життєдайно розливалося її тілом.

— Можу сказати, — мовив невисокий зморшкуватий волоцюга в картузі, насунутому на очі. — Я знаю.

Його наче ніхто й не почув. Або просто не звернули уваги. Юнак не зводив із Даґні зухвалих розсіяних очей.

— А ви не боїтеся? — сказав раптом без жодного приводу, лише констатуючи факт. Слова пролунали уривчасто, відсторонено і трохи здивовано.

Даґні звела на нього очі.

— Ні, — мовила, — не боюся.

— Я знаю, хто такий Джон Ґолт, — не вгавав волоцюга. — Це таємниця, але я знаю.

– І хто ж він? — байдуже озвалася.

— Першопроходець, — відповів блудяга. — Найвеличніший з усіх на світі. Він відкрив джерело вічної молодості.

— Мені ще одну. Чорної, — замовив старий, підсовуючи філіжанку до господаря.

— Джон Ґолт шукав його багато років. Він перепливав океани, перетинав пустелі, опускався в закинуті копальні, що простиралися на багато кілометрів під землею. Але знайшов його на вершині гори. Піднімався туди десять років. В нього не залишилося жодної неушкодженої кістки, жодного не пораненого міліметра шкіри; він забув свій дім, своє ім’я, своє кохання. Але він так і не повернувся.

— Чому, цікаво? — запитала Даґні.

— З’ясувалося, що джерело неможливо спустити вниз.

Перед Ріарденом сидів невиразний чоловік, який поводився так безбарвно, що годі було запам’ятати його лице чи бодай щось особливе. Єдине, що його вирізняло, — це ніс картоплиною, трохи більший за решту рис обличчя; на вигляд він здавався лагідним, хоча в його поведінці був немов якийсь нечіткий парадоксальний натяк — загроза, яку приховують, але так, щоб її все-одно було помітно. Ріарден не міг збагнути мети візиту. Відвідувач, такий собі доктор Поттер, обіймав якусь незбагненну посаду в Державному науковому інституті.

— Чого вам від мене треба? — втретє перепитав Ріарден.

— Містере Ріарден, я прошу вас, зважайте на соціальні чинники, — стиха мовив Поттер. — Благаю, не забувайте, в який час ми живемо. Наша економіка не готова до цього.

— До чого саме?

— Наша економіка зараз у стані дуже хисткої рівноваги. Ми всі мусимо об’єднати зусилля, щоб урятувати її від краху.

— Добре. То що конкретно я можу для вас зробити?

— Мене попросили донести до вас ці міркування. Містере Ріарден, я представляю Державний науковий інститут.

— Я вже це чув. Але задля чого ви зустрілися зі мною?

— У Державному науковому інституті не надто схвалюють ріарден-метал.

— Знаю.

— Але хіба це не означає, що ви маєте з цим рахуватися?

— Ні.

За вікнами кабінету вже сутеніло. Дні стали короткими. Ріарден зауважив нерівну тінь від носа на щоці відвідувача і каламутні очка, що пильно за ним спостерігали; погляд нечіткий і водночас цілеспрямований.

— Містере Ріарден, в Державному науковому інституті — найрозумніші люди країни.

— Мені про це казали.

— Ви ж не збираєтеся оскаржувати їхню думку?

— Збираюся.

Гість благально поглянув на Ріардена, ніби той порушив неписаний закон, що вимагав уже давно усвідомити його непевне становище. Ріарден не усвідомив.

— Це все, що ви мали з’ясувати? — запитав він.

— Містере Ріарден, усе це питання часу, — вмиротворено мовив посланець. — Це тимчасова затримка. Треба лише дати нашій економіці час стабілізуватися. Ви маєте лише зо два роки почекати.

Ріарден весело і зневажливо посміхнувся.

— Так ось яка ваша мета. Хочете, щоб я забрав із ринку свій метал? Чому?

— Містере Ріарден, лише на кілька років. Поки…

— Послухайте, — перебив Ріарден, — дозвольте поставити вам запитання: невже ваші фахівці вважають, що ріарден-метал — не те, за що я його видаю?

— Ми таких висновків не робили.

— Ви вважаєте, що він поганий?

— Йдеться про соціальну значущість вашого винаходу. Ми глобально мислимо, переймаючись суспільним благом. На даний момент нас засмучує тотальна криза, яка…

— То мій метал хороший чи поганий?

— Якщо поглянути на це питання, зважаючи на тривожне зростання безробіття…

— Отже, метал хороший?

— В час кричущого дефіциту сталі ми не можемо дозволити збільшувати виробництво сталеливарній компанії, що випускає занадто багато продукції, інакше вона витіснить фірми, що виробляють занадто мало. Це дестабілізує економіку, а тому…

— Ви все-таки відповісте на моє запитання?

Відвідувач стенув плечима:

— Будь-які оцінки відносні. Якщо ріарден-метал поганий, він становить фізичну загрозу для суспільства. Якщо ж хороший — то небезпечний у соціальному сенсі.

— Якщо ви можете оперувати висновками, що засвідчують фізичну загрозу від мого металу, кажіть. Решту можна пропустити. Відразу. Я не розумію цієї мови.

— Але питання суспільного добробуту неабияк…

— Облишмо цю тему.

Візитер, здавалося, перебував у цілковитому сум’ятті, так, немов землі під ногами не відчував. За мить він безпорадно запитав:

— Які ж тоді ваші засадничі інтереси?

— Ринок.

— Себто?

— Ріарден-метал має попит, і я планую цілком його задовольнити.

— Але хіба ринок — це не щось гіпотетичне? Суспільна реакція на ваш метал не дуже оптимістична. Крім контракту з «Таґґарт Трансконтиненталь», у вас немає великих замовлень…

— Якщо, на вашу думку, ніхто не зацікавлений у моєму металі, то що вас тоді так бентежить?

— Містере Ріарден, якщо публіка ним не цікавиться, то ви зазнаєте чималих збитків.

— Але це вже мій клопіт, а не ваш.

— Та якщо ви погодитеся на компроміс і зачекаєте кілька років…

— Навіщо мені чекати?

— Здається, я вам чітко пояснив, що Державний науковий інститут на цьому етапі не схвалює появи ріарден-металу на металургійній сцені країни.

— А чому мене має обходити ваша думка?

Відвідувач зітхнув:

— Містере Ріарден, ви складна людина.

Надвечірнє небо за вікнами дедалі темнішало і гусло. Постать гостя на тлі чітких обрисів меблів розпливалася плямою.

— Ви сказали, що мусите обговорити зі мною дуже важливе питання, — мовив Ріарден. — Саме тому я погодився вас прийняти. Якщо це все, з чим ви прийшли, то даруйте. В мене дуже багато роботи.

Гість відхилився на спинку крісла.

— Чув, що ви розробляли свій метал десять років. Скільки вам це коштувало?

Ріарден поглянув на візитера: він не збагнув, до чого той веде, але Поттер запитав це не просто так; голос його став твердий.

— Півтора мільйони доларів, — відповів Ріарден.

– І скільки ви за нього хочете?

Ріарденові мимоволі аж мову перехопило.

— Ви про що?

— Про всі права на ріарден-метал.

— Думаю, вам пора забиратися геть, — процідив Ріарден.

— Ви обрали хибну позицію. Ви ж бізнесмен. Я пропоную, а ви кажіть свою суму.

— Права на ріарден-метал не продаються.

— Мене уповноважено запропонувати вам кругленьку суму. В урядових масштабах.

Ріарден немов заціпенів, лише на вилицях у нього гуляли жовна; проте погляд залишався безсторонній, хіба що ледь-ледь зацікавлений.

— Містере Ріарден, ви бізнесмен, і не маєте права відмовлятися від такої пропозиції. Ви дуже ризикуєте, адже доведеться виступити проти негативу громадської думки. І ви можете до останнього пенні втратити всі вкладені у свій метал кошти. А ми могли б убезпечити вас від ризику і відповідальності; ви добряче нагріли б на цьому руки, до того ж негайно і в значно соліднішому розмірі, ніж вам вдалося б заробити від продажу протягом найближчих двадцяти років.

— Якщо не помиляюся, Державний науковий інститут — заклад не комерційний, — мовив Ріарден. — Чого ж ви тоді так злякалися?

— Ви вдаєтеся до зайвих і нехороших слів, містере Ріарден. Натомість я намагаюся розмовляти по-дружньому. Це вкрай серйозне питання.

— Починаю це розуміти.

— Пропонуємо вам незаповнений чек… На необмежену суму. Чого вам іще бажати? Кажіть свою ціну.

— Про продаж прав на ріарден-метал не може бути й мови. Як маєте ще щось, кажіть, і — на все добре.

Візитер недовірливо глянув на Ріардена і запитав:

— Чого ви хочете?

— Я? Ви про що?

— Ви працюєте, щоб робити гроші. Так?

— Так.

– І ви хочете мати якнайбільший прибуток. Так?

— Авжеж.

— Чому ж ви тоді волієте невизначений час долати перешкоди, витискаючи жалюгідні пенні з кожної тонни проданого металу, замість того, щоб одразу отримати цілий капітал за свій товар? Чому?

— Бо він мій. Розумієте значення останнього слова?

Посланець зітхнув, підвівся і сказав (вочевидь, маючи на думці геть інше):

— Сподіваюсь, ви не пошкодуєте про своє рішення, містере Ріарден.

— Бувайте, — процідив Ріарден.

— Маю вас попередити, що Державний науковий інститут може офіційно зробити вкрай несприятливий висновок щодо ріарден-металу.

— Це ваше право.

— Такий висновок суттєво ускладнить ваше становище.

— Не сумніваюся.

— Щодо подальшої перспективи… — візитер вкотре стенув плечима. — В наш час не люблять людей, які не йдуть на співпрацю. Наш час потребує дружніх стосунків. А ви, містере Ріарден, не належите до популярних… осіб.

— Поясніть, будь ласка.

— Ви чудово мене зрозуміли.

— Ні.

— Суспільство — це складний організм. Численні запитання, що висять на тонесеньких нитках, чекають на вирішення своєї долі. І ми не можемо завчасно сказати, коли буде розв’язано те чи інше питання, і які чинники будуть вирішальні в цій непевній рівновазі. Я висловився зрозуміло?

— Ні.

Сутінки осяяло полум’я над сталлю. Жовтогаряча заграва з відливом щирого золота лягла на стіну за Ріарденом.

Світляна смуга повільно рухалася його чолом. Обличчя здавалося безтурботним.

— Містере Ріарден, Державний науковий інститут — це урядова організація. Влада розглядає зараз кілька законопроектів, що їх може бути ухвалено будь-якої миті. В наш час бізнесмени належать до найвразливішої категорії. Не маю сумнівів, що нарешті ви мене зрозуміли.

Ріарден підвівся. Він усміхався. Усміхався так, немов позбувся одразу всіх проблем.

— Ні, докторе Поттер, — мовив він, — не розумію. Та якби зрозумів, то мав би вас убити.

Поттер підійшов до дверей, зупинився і глянув на Ріардена очима, в яких зараз не було нічого, крім звичайного людського зачудування. Ріарден нерухомо стояв на тлі плями світла, що повзла шибкою; стояв невимушено — руки в кишенях.

— Скажіть, будь ласка, — озвався Поттер, — це між нами, мені просто по-людському цікаво… Нащо вам це все?

Ріарден спокійно відповів:

— Скажу, але ви не зрозумієте. Річ у тім, що ріарден-метал — добрий матеріал.

Даґні було невтямки, що спонукало містера Моуена, керівника «Об’єднаної стрілочно-семафорної компанії», відмовитися виконувати її замовлення. Нічого нового не сталося, причин для відмови не було, їй нічого навіть не спробували пояснити.

Вона прожогом кинулася в Коннектикут, щоб особисто зустрітися з Моуеном, але після розмови з ним їй стало ще гірше. Моуен сказав, що не виготовлятиме стрілок із ріарден-металу. Замість пояснень лише додав, уникаючи її погляду:

— Дуже багатьом це не подобається.

— Що саме? Ріарден-метал чи те, що ви з нього виготовляєте стрілки?

— Здається, і те, і те… Людям це не до вподоби… Не хочу мати проблем на свою голову.

– І що за проблеми?

— Різні.

— Ви чули бодай про один-єдиний справжній недолік ріарден-металу?

— Хто може знати, що правда, а що ні?.. У резолюції Національної ради металопромисловців ідеться…

— Слухайте сюди. Ви все життя працюєте з металом. З ріарден-металом — останні чотири місяці. Невже ви не розумієте, що досі вам до рук не потрапляло нічого якіснішого?

Моуен мовчав.

— Не розумієте?

Він відвернувся.

— Невже ви не здатні визначити, що справжнє, а що ні?

— Міс Таґґарт, чорт забирай, я роблю своє, я маленька людина. Я просто хочу заробляти гроші.

– І як, ви вважаєте, їх заробляють?

Але вона розуміла, що вмовляти його немає жодного сенсу. Дивлячись на Моуена, на його швидкі очі, які неспокійно бігали в різні боки, вона почувалася, як під обірваними телефонними дротами на порожній трасі, коли зв’язок урвався, і слова перетворилися на порожні звуки.

«Сперечатися немає сенсу, — думала вона, — нема чого думати про людей, які не здатні ані заперечити щось, ані прийняти».

Повертаючись потягом до Нью-Йорка, Даґні переконувала себе, що Моуен нічого не вартий і все, з ним пов’язане, вже не має значення. Вона гарячково намагалася придумати, де ж узяти нового виробника стрілок; подумки перебирала імена, намагаючись зрозуміти, кого з них можна якнайшвидше переконати, вмовити чи підкупити.

Зайшовши до зали перед своїм кабінетом, Даґні відразу збагнула: щось сталося. Довкола було незвично тихо, а люди враз обернулися до неї, немов із надією та жахом чекали на її повернення.

Едді Віллерс встав і попрямував до її кабінету, чудово знаючи, що вона все зрозуміє і піде за ним. Даґні лише зауважила вираз його обличчя і подумала: хай там що сталося, але як прикро, що він такий засмучений.

— Державний науковий інститут, — стиха мовив Едді, коли двері її кабінету зачинилися, — оприлюднив заяву, якою застеріг людей користуватися ріарден-металом.

І додав:

— Це було оголошено по радіо та надруковано у вечірніх газетах.

– І що ж вони таке сказали?

— У тому-то й річ, що нічого посутнього!.. Все начебто нормально, та водночас — усе кепсько. Оце і найжахливіше.

Едді намагався говорити спокійно, але це йому погано вдавалося, тому він уже не стежив за словами. Вони зірвалися в нього з язика, немов у враженої дитини, яка вперше в житті віч-на-віч зустрілася зі злом.

— Але, Едді, що вони все-таки сказали?

— Вони… Ти мусиш це сама прочитати, — він кивнув на газету на столі. — Вони не сказали, що ріарден-метал поганий. Вони не сказали, що ним небезпечно користуватися. Вони просто…

Едді розвів руками і різко їх опустив.

Вона відразу зрозуміла, що вони зробили. Відразу ж виловила з тексту речення: «Цілком імовірно, що внаслідок навантажень рейки можуть почати раптово тріскатися, хоча неможливо передбачити, коли саме це станеться… Неможливо також цілком спростувати ймовірні молекулярні реакції невідомого походження… Хоча очевидно, що метал міцний, виникають певні сумніви в його реакції на різкі ударні навантаження… Всі ці дані не дозволяють заборонити використовувати ріарден-метал, тому необхідно ретельно вивчити його характеристики».

— Ми не можемо ні заперечити це, ні оскаржити, — повільно промовив Едді. — Не можемо навіть вимагати спростування. Не можемо ні надати їм результатів своїх експериментів, ані щось змінити. Вони нічого не сказали. Нічого, що можна спростувати, обвинувативши їх у фаховій непридатності. Це вчинок боягуза. Такого можна було б чекати від якось шахрая або шантажиста. Але ж, Даґні! Це висновок Державного наукового інституту!

Вона мовчки кивнула, втупившись поглядом у щось невидиме за вікном. В кінці темної вулиці їй зловтішно підморгували вогники на якомусь рекламному щиті.

Зібравши останні сили, Едді почав говорити у стилі воєнного повідомлення:

— Акції компанії «Таґґарт…» обвалилися. Бен Нілі розірвав угоду. Національна спілка дорожників і залізничників заборонила своїм членам працювати на колії «Ріо-Норте». Джим виїхав із міста.

Скинувши пальто і капелюха, Даґні перетнула кімнату, неквапно і якось обережно сіла за свій стіл.

Перед нею лежав коричневий конверт зі штемпелем фірми «Сталь Ріардена».

— Це приніс спеціальний кур’єр відразу, як ти поїхала, — пояснив Едді.

Даґні поклала на конверт руку, але не відкрила його. Вона й так знала, що всередині креслення мосту.

Трохи помовчавши, вона запитала:

— А хто підписав цю заяву?

Едді подивився на неї і скрушно хитнув головою.

— Справді, — мовив він. — І я про це подумав. Зателефонував по міжміському в інститут і запитав. Документ вийшов із канцелярії доктора Флойда Ферріса, він їхній координатор.

Даґні мовчала.

— Але очолює інститут таки доктор Стадлер. Заклад представляє саме він, тому має знати про походження цього папера. Він не міг з’явитися без його згоди… Доктор Роберт Стадлер… Пам’ятаєш… як ми вчилися в коледжі… як ми говорили про видатних людей нашої доби… про людей із чистим інтелектом… ми завжди називали і його ім’я, і… — Едді замовк. — Даґні, пробач мені. Я знаю, що слова зараз не мають жадного сенсу. Але…

Вона сиділа, притиснувши руку до бурого конверта.

— Даґні, — стиха запитав Едді, — що коїться з людьми? Як заява такого штибу могла спричинити стільки галасу? Це ж чистісінький наклеп — брудна, цілком очевидна маячня. Достойна людина пожбурила б у канаву таку заяву. Як… — голос Едді обурено і відчайдушно здригнувся, — як могли вони серйозно поставитися до такого? Цікаво, чи це читали в інституті? Невже вони там посліпли? Невже подуріли? Даґні! Що сталося з людьми, якщо вони не гребують таким, і як ми можемо жити поруч із ними?

— Едді, заспокойся, прошу. І нічого не бійся.

Будівля Державного наукового інституту в Нью-Гемпширі розташувалася на схилі затишного пагорба, на півдорозі між річкою та небом. Здаля вона скидалася на самотній монумент посеред пралісу. Ошатно посаджені дерева, паркові доріжки, а за кілька кілометрів із долини проглядалися дахи невеличкого містечка. Та щоб не применшувати суворого аскетизму будівлі, ніщо не мало наближатися до неї занадто близько.

Біломармурові стіни споруди надавали їй античного маєстату, а прямокутні елементи наділяли красою сучасного промислового підприємства. Будову хотілося назвати благородною. Люди з протилежного боку річки дивилися не неї шанобливо, мов на пам’ятник людині — такій само шляхетній, як і сам цей витвір архітектури.

Над входом у мармурі було вибито посвяту: «Відважному розуму. Несхибній істині». В тихому закутку непримітного коридору на дверях одного з багатьох тутешніх кабінетів висіла табличка: «Доктор Роберт Стадлер».

Двадцятисемирічним доктор Роберт Стадлер написав працю про космічні промені, вщент зруйнувавши більшість теорій своїх попередників. Його послідовники використовували постулати свого вчителя, як засадничі ідеї для кожного власного дослідження.

Тридцятирічним Стадлера було визнано найвидатнішим сучасним фізиком. У тридцять два йому доручили очолити Фізичний факультет університету Патріка Генрі — в той час цей навчальний заклад іще вартував своєї слави. Один журналіст написав був про доктора таке: «Серед усіх явищ усесвіту, що він їх вивчає, можливо, найдужче вражає мозок самого Роберта Стадлера». Свого часу саме доктор Стадлер виправив одного студента: «Свобода наукового дослідження? Перший іменник зайвий у цьому словосполученні».

В сорок років доктор закликав народ створити Державний науковий інститут.

«Надаймо науці можливість позбутися влади долара», — благав він співгромадян. Пропозицію почали обговорювати; непримітний гурт учених терпляче і довго вів законопроект до розгляду: суспільство непояснимо сумнівалося і вагалося. Та Стадлерове ім’я вже вподібнилося до досліджуваних ним космічних променів: воно долало всі перепони. І країна вшанувала одного зі своїх найвеличніших співгромадян подарунком, збудувавши біломармуровий палац.

Скромний інститутський кабінет доктора Стадлера не відрізнявся від кабінету бухгалтера середньостатистичної фірми. Дешевий стіл із огидного жовтого дуба, шафа з теками для справ, два фотелі та чорна дошка, всуціль списана математичними формулами. Сівши в одне з крісел, Даґні подумала, що кабінет поєднує позірну розкіш і елегантність. Розкіш, — бо скромної обстановки зазвичай може вимагати постать доволі видатна і значна, якій не залежить на додаткових оздобах; елегантність, — бо він таки справді нічого більше не потребував.

Даґні вже знайомилася з доктором Стадлером; кілька разів вони бачилися на врочистих банкетах, влаштованих із різного приводу помітними бізнесменами чи відомими технічними товариствами. Як вона, так і Стадлер відвідували такі заходи неохоче, і зрештою Даґні зрозуміла, що докторові приємно з нею спілкуватися.

— Міс Таґґарт, — сказав тоді він, — на таких збіговиськах я ніколи не чекаю надибати інтелект. Тому неабияк тішусь із нашого з вами знайомства.

Згадуючи ці слова, Даґні прийшла до нього в кабінет. Вона вирішила спостерігати за Стадлером, заручившись суто науковим підходом: не робити сквапних припущень, відкинути емоції, намагатися лише сприймати і розуміти.

— Міс Таґґарт, — почав він бадьоро, — ви зароджуєте в мені цікавість, а це стається завжди, коли подія покидає рамки прецеденту. Зазвичай приймати відвідувачів для мене — пекельна принука. Щиро вражений, але ваш візит дарує мені неабияку втіху. Чи знайомі вам почуття, що приємно охоплюють людину, якій урешті-решт випадає спілкуватися з тим цінним співрозмовцем, із якого не конче видобувати розсуд обценьками?

Стадлер невимушено і жваво вмостився на краєчок свого столу. Він був невисокий на зріст, худорлявий та енергійний. Усе це надавало йому бадьорої хлопчакуватості. Тонке обличчя не виказувало віку; Стадлер був не красень, але високе чоло і величезні сірі очі свідчили про винятковий інтелект, тому ніщо інше в його рисах уже не мало значення. Від красивезних очей у різні боки розбігалися веселі зморшки, зате в кутиках вуст засіла туга. Ніщо, крім сивини, не нагадувало, що він уже розміняв шостий десяток.

— Якщо ваша ласка, розкажіть про себе, — попрохав він. — Завжди мріяв довідатися, як вам вдається успішно розбудовувати кар’єру в такій несподіваній для жінки царині, як важка промисловість? Звідки берете силу витримувати всіх тих нестерпних людей?

— Докторе Стадлер, я не маю права забирати занадто багато вашого часу, — стримано-коректно мовила Даґні. — Прийти до вас мене спонукала надзвичайно серйозна справа.

Доктор засміявся:

— Воістину ділова жінка… Відразу до головного. Що ж… Тільки не переймайтеся моїм часом — він цілком ваш. То про що ви бажаєте зі мною поговорити? Ах, так. Про ріарден-метал. Я не надто добре щодо нього поінформований, та якщо годен щось для вас зробити… — знаком він запропонував почати розмову.

— Чи ознайомилися ви з висновком вашого інституту щодо ріарден-металу?

Стадлер ледь спохмурнів.

— Я чув про нього.

— Ви його читали?

— Ні.

– Єдина його мета — не дати використовувати ріарден-метал.

— Так, я дещо чув.

— Чи можете ви обґрунтувати таку мету?

Стедлер розвів руками; в нього були характерні долоні — довгі й окостуваті, вони заворожували нервовою енергією та силою.

— Не брехатиму: ні, не можу. Це парафія доктора Ферріса, але не маю жодних сумнівів, що він мав вагомі підстави для такого рішення. Може б вам поспілкуватися з ним особисто?

— Ні. Докторе Стадлер, а чи знаєте ви щось про металургійні характеристики ріарден-металу?

— Трохи. Досить загально. Але скажіть, будь ласка, чому ви так перейнялися цим металом?

Тінь здивування промайнула у Даґні в очах, але, не змінюючи інтонації, вона відповіла.

— Я будую гілку з рейками із ріарден-металу, що має…

— А, звісно! Я дещо про це чув. Даруйте, я не так часто, як годиться, читаю газети. Отже, саме ваша фірма будує цю гілку?

— Від побудови цієї гілки залежить не лише існування моєї залізниці, а, як на мене, життя всієї країни.

Від здивовано примружився.

— Міс Таґґарт, дивно, що ви цілком упевнено таке кажете. Скажімо, я на це не здатен.

— Саме за цієї ситуації?

— За будь-якої ситуації. Ніхто не здатен передбачити, який саме шлях обере країна. Йдеться не про прогнозовані тенденції, а про хаос, до якого ми дотикаємося; про вимоги моменту, що здатен втілити будь-що.

— Докторе Стадлер, чи визнаєте ви, що виробництво необхідне для існування країни?

— Отож… Звісно, визнаю.

— Завдяки заяві вашого інституту будівництво цієї лінії зупинено.

Стадлер усміхнувся, але промовчав.

— Чи відповідає ця заява вашій думці про ріарден-метал?

— Я вже казав, що не читав її, — з ледь вловною невдоволеною ноткою відповів доктор.

Даґні дістала з сумочки газетну вирізку і простягнула співрозмовнику.

— Будь ласка, прочитайте і скажіть, чи написане тут відповідає мові науки.

Переочивши публікацію, Стадлер зневажливо всміхнувся.

— Це огидно, — кинув він. — Але чого іще слід чекати від людей?

Даґні здивовано на нього подивилася.

— То ви не схвалюєте цієї заяви?

— Не має жодного значення — схвалюю я це чи не схвалюю, — стенув він плечима.

— А ви сформували власну думку стосовно ріарден-металу?

— Добре, відповім інакше. Металургія не належить до моєї наукової спеціалізації.

— Ви знаєте характеристики ріарден-металу?

— Міс Таґґарт, я не розумію, в чому сенс ваших запитань, — дещо роздратовано прокоментував доктор.

— Я б хотіла почути ваш особистий висновок стосовно ріарден-металу.

— Нащо?

— Щоб звернутися з ним у пресу.

Стадлер підвівся.

— Це неможливо.

Намагаючись вкласти в голос усю силу свого переконання, Даґні сказала:

— Я передам усю інформацію, щоб ви сформували обґрунтовану думку.

— Я не можу публічно коментувати цю тему.

— Чому?

— Як на поверхову розмову — це заскладна ситуація.

— А як з’ясується, що ріарден-метал насправді — надзвичайно цінний матеріал, що…

— Це не має значення.

— Цінність металу не має значення?

— За цієї ситуації слід ураховувати й інші моменти.

Не впевнена, чи добре вона розчула докторові слова, Даґні запитала:

— На яких іще моментах може залежати науці, крім констатації факту?

Зі скорботних складок у кутиках Стадлерових вуст вималювалася подоба усміху:

— Міс Таґґарт, ви й гадки не маєте про актуальні для науки проблеми.

Повільно, так, ніби щойно це збагнула, Даґні мовила:

— Мені здається, ви чудово розумієте цінність ріарден-металу.

Стадлер знову стенув плечима:

— Так. Розумію. Я оперую інформацією, що це дивовижний матеріал, неперевершене технологічне досягнення.

Він нервово пройшовся кабінетом:

— Насправді я сам би дуже хотів замовити спеціальний лабораторний двигун, здатний витримувати таку ж високу температуру, як ріарден-метал. Такий прилад страшенно мені потрібен, щоб вивчити низку конкретних явищ. Я виявив, що коли частинки прискорюються до швидкості світла, вони…

— Докторе Стадлер, — сухо перебила його Даґні, — якщо ви знаєте правду, чому не можете сказати про це публічно?

— Міс Таґґарт, ви послуговуєтеся абстрактними категоріями, а ми живемо в реальності.

— Але ж зараз ідеться про науку.

— Про науку? А чи не плутаєте ви понять? Істина є чистим критерієм винятково в чистій науці. Якщо ж ідеться про ужиткові дисципліни, про техніку, нам доводиться контактувати з людьми, а відтак, хочемо чи не хочемо, мусимо зважати й на інші міркування.

— Які саме?

— Міс Таґґарт, я погано уявляю світ техніки, бо не маю ані хисту, ані бажання спілкуватися з людьми. Я не можу відволікатися на практичні речі.

— Але ж цей висновок зроблено від вашого імені.

— Я не маю до цього жодного стосунку.

— Ви відповідаєте за весь інститут.

— Це безпідставна думка.

— Люди вважають, що ваше чесне ім’я є запорукою об’єктивності всього, що виходить зі стін інституту.

— Я не впливаю на людські думки. Якщо вони, звісно, взагалі здатні думати!

— Вони сприйняли вашу заяву за чисту монету, хоча вона брехлива.

— Хіба можна мислити категоріями честі, коли йдеться про суспільство?

— Я вас не розумію, — якнайстриманіше відповіла Даґні.

— Питання істини жодним чином не зачіпає суспільство, бо принципи ніколи на нього не впливали.

— Що ж тоді визначає людські вчинки?

Доктор вкотре вже стенув плечима.

— Нагальні потреби.

— Докторе Стадлер, — мовила Даґні, — думаю, я мушу пояснити вам наслідки припинення будівництва моєї гілки. Мене зупиняють, мотивуючи це громадською безпекою, бо я скористалася найкращими на цей час рейками. Якщо я не закінчу лінію за півроку, величезний промисловий район країни залишиться без транспорту. Регіон загине, бо він — найкращий, бо знайшлися люди, які не погребували накласти лапу на його ресурси.

— Можливо, це погано, несправедливо, обурливо, але таке воно вже є — суспільство. Кимсь завжди жертвують, до того ж, зазвичай, несправедливо; між людьми так заведено. Що здатна змінити одна людина?

— Ви можете сказати правду про ріарден-метал.

Стадлер промовчав.

— Я можу благати вас про це, щоб урятувати свій бізнес. Я можу закликати вас це зробити, щоб запобігти національній катастрофі. Але я не буду, бо вам ці причини можуть здатися не надто вагомими. Залишається одне-єдинє, чим не можна знехтувати. Ви мусите сказати правду. Лише тому, що це — правда.

— Зі мною не консультувалися щодо цієї заяви! — він мимовільно зірвався на крик. — Я не дозволив би її зробити! І мені це подобається не більше, ніж вам! Але я не можу публічно її спростувати!

— З вами не консультувалися? То чи не варто з’ясувати, що насправді стоїть за цією заявою?

— Я не маю права занапастити інститут, тим більше зараз!

— Але хіба вам не цікаво довідатися причини?

— Я їх знаю! Вони мені не казали, але я знаю. І не сказав би, що осуджую їх.

— А мені скажете?

— Скажу, якщо хочете. Вам же потрібна істина. Доктор Ферріс теж безпорадний, коли виродки, які голосують, виділяти чи не виділяти кошти інститутові, починають наполягати на тому, що, як вони вважають, є результатами. Через розумову обмеженість вони не здатні зрозуміти такої простої речі як абстрактна наука. Вони сприймають її винятково через дешеві брязкальця, що їх вдалося отримати за її допомоги. Гадки не маю, в який спосіб доктор Ферріс підтримує життя цього інституту. Я лише дивуюся з його практичного хисту. Не думаю, що з нього міг би вирости видатний вчений, — це насамперед неоціненний слуга науки! Знаю, що недавно його спіткала серйозна проблема. Він намагається не обтяжувати мене, убезпечує від усього цього, та чутки все-одно доходять. Люди критикують інститут, бо вважають, що від нас немає практичної користі. Суспільство волає про економію. Зараз, коли загрожено їхні дріб’язкові вигоди, повірте, вони насамперед пожертвують наукою. У цій царині наш інститут практично єдиний. Майже не залишилося приватних дослідних фондів. Погляньте, які зажерливі невігласи керують нашою промисловістю! Хіба можна мати ілюзію, що вони підтримають науку?

— А хто вас фінансує зараз? — стиха поцікавилася Даґні.

— Суспільство, — мало не зневажливо кинув Стадлер.

Вона напружено нагадала:

— Ви хотіли назвати мені причини, що зумовили цю заяву.

— Про них нескладно здогадатися. З огляду на те, що в нашому інституті тринадцять років існує відділ металургійних досліджень, який, зжерши понад двадцять мільйонів доларів, не дав нічого, крім нового способу посріблення виробів та нового антикорозійного покриття, що, як на мене, поступається старому, вам нескладно уявити реакцію публіки на приватну фірму, котра виходить із матеріалом, здатним спричинити справжню революцію в металургії, і доводить сенсаційну успішність винахідника!

Даґні похнюпилася. Їй нічого було сказати.

— Я не обвинувачую наш металургійний відділ! — роздратовано продовжив Стадлер. — Чудово знаю, що такі результати неможливо передбачити. Але народ цього не зрозуміє. І ким же нам пожертвувати? Неперевершеною металургійною знахідкою чи останнім у цивілізованому світі науково-дослідним центром, що є запорукою всього майбутнього людського знання? Отака ось альтернатива.

Вона сиділа, схиливши голову. А трохи згодом мовила:

— Добре, докторе Стадлер. Я не можу вам заперечити.

Він побачив, як вона судомно хапає сумочку, ніби намагається, але не може пригадати послідовності рухів, щоб звестися.

— Міс Таґґарт, — стиха, майже благально мовив він.

Даґні поглянула на нього. Її зосереджене обличчя не видавало жодних емоцій.

Стадлер наблизився і вперся долонею об стінку у Даґні над головою, немов збирався її обійняти.

— Міс Таґґарт, — м’яким, переконливим і сповненим співчуття голосом повторив Стадлер, — я старший за вас. Повірте, на світі не можна жити інакше. Люди не сприймають ні істини, ні здорового глузду. Вони не потребують аргументів і раціонального мислення. Розум для них — ніщо. І все одно ми змушені з ними співіснувати. Якщо ми хочемо чогось досягти, то мусимо обдурити їх, щоб вони нам не завадили. Або ж — примусити. Інакше вони не розуміють. Прагнучи до якоїсь мети чи здійснюючи будь-що, що потребує розумових зусиль, ми не можемо сподіватися на їхню підтримку. Це лише злі тварини. Жадібні, самовпевнені, хижі мисливці на долари…

— Я теж належу до мисливців на долари, докторе, — тихо вставила Даґні.

— Ви — неймовірно прекрасне дитя, яке не встигло достатньо пізнати життя, щоб уповні осягти людську глупоту і невігластво. Я все своє життя з цим боровся. І я страшенно втомився… — Стадлер промовив це непідробно-щиро. Він неквапно відійшов від Даґні. — Колись, дивлячись на той немилосердний гармидер, що вони вчинили на цій землі, я хотів волати, благати їх дослухатися… адже міг навчити їх жити значно краще і повніше, але ніхто не хотів мене слухати, їм просто нічим були слухати… Інтелект? Ця тремтлива і непевна іскра лише на мить спалахує між людей — і гасне. Ніхто не здатен визначити її походження, майбутнього… Передбачити відведений їй час.

Вона спробувала звестися.

— Міс Таґґарт, заждіть. Я хочу щоб ви зрозуміли.

Даґні покірно, але геть байдужо глянула на нього. Здавалося, що її шкіра втратила всі відтінки кольору — грані обличчя вирізнялися з голою точністю.

— Ви ще молода, — мовив Стадлер. — У вашому віці я теж вірив у безмежну силу розуму, в осяйний образ людини раціональної. Відтоді я багато пережив і мене часто покидали ілюзії… Хочу дещо вам розповісти.

Він стояв навпроти вікна. Надворі вже споночіло; темрява немов підіймалася знизу від чорної смужки далекої річки.

На воді мерехтіло відображення поодиноких вогників, що світилися на пагорбах протилежного берега. Небо ще було по-вечірньому густо-синє. Низько над землею висіла велика самотня зірка, роблячи небо темнішим, ніж воно було насправді.

— Коли я викладав в університеті Патріка Генрі, — почав Стадлер, — у мене було троє учнів. Загалом я мав чимало талановитих студентів, але цих сприймав за справжню винагороду для себе. Якщо викладач мріє дістати у своє розпорядження найвищий дар — людський розум у час його розквіту, юний і спраглий знань, то саме таким даром вони і були. Можна лише мріяти про такий інтелект, адже він здатен змінити світ. Хлопці мали різне походження, але воно не заважало їхній міцній дружбі. Це було дуже дивне поєднання інтересів. Їх цікавили два предмети — мій та Г’ю Акстона. Фізика та філософія. Рідкісна як на сьогодні комбінація поривань… Г’ю Акстон був достойною людиною, людиною високого розуму… Геть не схожий на те дике створіння, яке університет поставив нині замість нього… Ми з Акстоном навіть трошечки ревнували один одного до цих студентів. Навіть змагалися, по-дружньому змагалися, адже мета в нас була спільна. Акстон якось сказав, що вони для нього, як сини. Мене це трохи роздратувало… Бо вважав цих хлопців своїми дітьми, — Стадлер озирнувся і глянув на Даґні. Його щоки було посічено гіркими віковими зморшками. — Коли я почав клопотатися про створення цього інституту, один із них відхрестився від мене. Відтоді я його не бачив. Спершу мене це бентежило. Та згодом почав замислюватися: а чи не мав він рації?.. Проте цей спогад уже досить давно перестав мені допікати.

Він усміхнувся. На його розумному обличчі й у цьому усміху не було нічого, крім смутку.

– І ким же стали троє цих хлопців, які втілювали всі надії, що їх здатен дарувати розум? Ким стали ці троє, яким ми пророкували величне майбутнє? Одним із них був Франциско д’Анконія, — нині блудливий плейбой. Другий, Раґнар Даннескольд, став звичайним бандитом. Така ціна обіцянкам людського розуму.

— А хто ж третій? — запитала Даґні.

Стадлер стенув плечима:

— Третій не досягнув навіть скандальної популярності. Він безслідно зник у безмежному океані посередності. Можливо, працює зараз десь другим помічником рахівника.

* * *

— Брехня! Я не тікав! — вигукнув Джеймс Таґґарт. — Я поїхав сюди, бо захворів. Запитай у доктора Вілсона. В мене був грип. Він підтвердить. І як ти довідалася, що я тут?

Даґні стояла посеред кімнати; на комірі її пальта, на крисах капелюха танув сніг. Роззирнулася майже печально, хоча в неї геть не було часу на такі почуття.

Вона щойно приїхала в старий Таґґартівський дім на Гудзоні.

Будинок успадкував Джим, але він рідко сюди навідувався. За їхнього дитинства ця кімната була батьківським кабінетом. Тепер тут панував похмурий дух приміщення, де не живуть, а яким лише вряди-годи користуються. Меблі, крім двох крісел, зачохлено, холодний камін, тоскне тепло електрообігрівача, кабель, що тягнеться від нього до стіни, порожня поверхня скляного столу.

Джим лежав на канапі, закутавшись рушником замість шарфа. На стільці біля нього, поруч із пляшкою віскі, стояла переповнена попільниця, м’ятий паперовий стаканчик; на підлозі валялися позавчорашні газети. Над каміном висів на повен зріст портрет їхнього діда на тлі вицвілого від часу залізничного мосту.

— Джиме, мені ніколи теревенити.

— Це була твоя ідея! Сподіваюся, ти визнаєш перед усім правлінням, що ідея належала тобі. Ось до чого довів нас твій ріарден-метал! А якби ми дочекалися Оррена Бойла… — Неголений писок спотворювала складна суміш емоцій: паніки, ненависті, мстивого тріумфу, нагоди погаласувати на переможеного; до цього всього приєднувався обережний погляд, що боязко намагався намацати надію на порятунок.

Джим замовк, але Даґні не квапилася відповідати. Руки в кишенях; вона мовчки дивилася на нього.

— Ми нічого більше не можемо зробити. — проквилив він. — Я намагався зателефонувати у Вашингтон, щоб із міркувань національної безпеки вони відібрали «Фенікс-Дюранґо» і передали цю залізницю нам, але зі мною навіть відмовилися розмовляти! Багато хто буде проти, занадто небезпечний прецедент!.. Я прохав Національний залізничний альянс дати нам трохи часу і дозволити Денові Конвею попрацювати на своїй залізниці ще бодай рік, але він сам відмовився від цієї пропозиції! Я спробував був зв’язатися з Еллісом Ваяттом і його друзями в Колорадо, щоб вони вимагали від Вашингтона особливої вказівки, але всі вони — і Ваятт, і решта сучих дітей, — не погодилися! А йдеться ж про їхню шкуру теж, їхнє становище не краще за наше, вони прогорять, але вони все одно відмовилися!

Даґні коротко всміхнулася, але промовчала.

— Ми вже нічого не можемо зробити, це пастка! Ми не можемо ні добудувати цю гілку, ні відмовитися від неї. Ми не можемо ні йти, ні стояти на місці. В нас грошей катма. До нас нікому немає жодного діла! Що ми маємо без лінії «Ріо-Норте»? Але ми не можемо її добудувати! Нас бойкотуватимуть. Ми — в чорному списку. Профспілка залізничників подасть на нас позов. Так, вони неодмінно з нами судитимуться, бо для такого випадку існує закон. Ми не можемо добудувати цю лінію! Господи Ісусе! Що нам тепер робити?

Дочекавшись паузи, Даґні мовила крижаним голосом:

— Джиме, в тебе все? Якщо так, то я розповім тобі, що нам робити.

Він тупо роздивлявся її з-під набряклих повік.

– І це, Джиме, не пропозиція, це — ультиматум. Увімкни мозок і слухай сюди. Я збираюся добудувати лінію «Ріо-Норте». Не «Таґґарт Трансконтиненталь», а саме я. Я тимчасово складаю повноваження віце-президента і створюю власну компанію. Твоє правління передає мені лінію «Ріо-Норте». Я виконуватиму роль підрядника. Підрядника для себе самої. Я забезпечу власне фінансування і візьму на себе обов’язки і всю відповідальність. Я добудую цю лінію вчасно. І коли ви всі переконаєтеся в цілковитій працездатності рейок із ріарден-металу, я поверну гілку «Таґґарт Трансконтиненталь» і знову візьму на себе обов’язки віце-президента. Це все.

Таґґарт мовчки дивився на неї, хитаючи капцем на нозі. Даґні уявити собі не могла, як надія здатна так жахливо спотворити людське обличчя: до хворобливої полегші негайно додалася підступність. Вона відвела погляд, не розуміючи, як у такий момент можна насамперед думати про те, який іще зиск можна витиснути із ситуації.

Але на неї чекало ще більше глупство. Брат тривожно пробелькотів:

— А хто ж тоді керуватиме «Таґґарт Трансконтиненталь»?

Даґні здивувалася з власного сміху, який скидався на старече крехтіння:

— Едді Віллерс.

— Ні, він не впорається!

Вона знову засміялася — так само уривчасто і безрадісно:

— Думала, тобі вистачить кебети, щоб зрозуміти: Едді обійме посаду виконувача обов’язків віце-президента. Він перейде у мій кабінет і сидітиме за моїм столом. Але хто, думаєш, керуватиме справами «Таґґарт Трансконтиненталь»?

— Але… як…

— Я весь час літатиму між кабінетом Едді і Колорадо. Навіщо існують літаки? Крім того, є ще й міжміський телефонний зв’язок. Я робитиму лише те, що роблю і зараз. Ніщо не зміниться, а ти матимеш змогу влаштувати для своїх друзів виставу… Мені, правда, стане трохи важче.

— Про яку виставу ти кажеш?

— Ти чудово мене розумієш, Джиме. Я й гадки не маю, в яких іграх береш участь ти разом зі своїм правлінням. Не знаю, скільки партій розігрується у вас одночасно проти всіх навколо і проти один одного, і скільки взаємовиключних претензій ви змушені враховувати. Я цього не знаю і знати не хочу. Всі ви можете сховатися за мною. Якщо ти боїшся, бо домовився з друзями, для яких ріарден-метал небезпечний, — що ж, ти отримуєш шанс запевнити їх, що сам тут ні до чого, що все це роблю винятково я. Можеш їм допомагати, можеш проклинати і ганити мене. Всі ви можете залишатися при своїй думці й при своїх інтересах, нічим не ризикувати і не наживати ворогів. Просто не переходьте мені дороги.

— Що ж… — неквапно мовив він, — політичні проблеми, що стоять перед великою залізницею, доволі складні… Зате маленька незалежна приватна фірма здатна…

— Так, Джиме, так, я все це розумію. Щойно ти публічно оголосиш, що передаєш мені лінію «Ріо-Норте», акції «Таґґарт…» підскочать. Блощиці перестануть виповзати з різних щілин, адже їм уже не буде потреби кусати велику компанію. А я добудую лінію раніше, ніж вони вирішать, що робити зі мною. А мені самій не потрібно буде мати справи з тобою і твоїм правлінням, переконувати вас, питати дозволу. На це просто немає часу, якщо ми хочемо швидше добудувати залізницю. Саме тому я збираюся все робити самотужки.

— А як у тебе нічого не вийде?

— Якщо не вийде, то не вийде лише у мене.

— Ти розумієш, що в такому разі «Таґґарт Трансконтиненталь» нічим тобі не допоможе?

— Розумію.

– І ти на нас не розраховуватимеш?

— Ні.

— Щоб твої дії не позначилися на репутації компанії, ти розірвеш із нами офіційну угоду?

— Так.

— Думаю, ми мусимо також завчасно обговорити те, що в разі поразки чи гучного скандалу… твоя тимчасова відпустка стане постійною… тобто, ти не зможеш розраховувати повернутися на посаду віце-президента компанії.

Даґні на мить заплющила очі.

— Добре, Джиме. В такому разі я не повернуся.

– І перш ніж ми передамо тобі «Ріо-Норте», ти підпишеш угоду, що повернеш нам лінію разом із контрольним пакетом, якщо вона почне давати прибуток. Інакше ти можеш позбавити нас непрорахованого прибутку, а ця гілка нам потрібна.

На мить в її очах зблиснуло обурення, але вона байдуже, ніби кидаючи жебраку подачку, мовила:

— Безперечно, Джиме. Виклади все у письмовому вигляді. Я підпишу.

— Стосовно ж твого тимчасового наступника…

— Кажи.

— Ти справді хочеш, щоб це був Едді Віллерс?

— Так.

— Та він просто не зможе виконувати обов’язки віце-президента! В нього ж ні належної постави, ні манер…

— Він чудово знає свою роботу… і мою. Він знає, чого мені треба. Я йому довіряю і зможу з ним співпрацювати.

— А чи не вважаєш ти, що варто було б обрати достойну молоду людину з порядної сім’ї, когось шанованішого в суспільстві і…

— Джиме. Це буде Едді Віллерс.

Таґґарт зітхнув:

— Ну, добре… Але… Але нам слід бути обачними. Люди не повинні здогадатися, що ти й далі керуєш «Таґґарт Трансконтиненталь». Цього ніхто не повинен знати.

— Джиме, це знатимуть усі. Але відверто ніхто про це не скаже, і всім буде добре.

— Нам треба зберегти достойне обличчя.

— Аякже! Якщо хочеш, можеш не впізнавати мене на вулиці. Можеш казати, що ніколи досі мене не бачив, а я скажу, що зроду не чула про «Таґґарт Трансконтиненталь».

Джеймс мовчки і замислено роздивлявся підлогу.

Даґні повернулася до вікна. Сіре небо відсвічувало рівним зимовим покровом. Далеко внизу, берегом Гудзона, бігла дорога, якою їхала автівка Франциско… Над річкою височів стрімчак, на який вони колись залазили подивитися на вежі Нью-Йорка… Десь за лісом ховалися рейки, що текли до станції Рокдейл. Притрушена снігом земля скидалася на кістяк того літеплого краю, що закарбувався в її пам’яті. Над снігом до неба тягнулася тонка сітка оголених дерев.

Біло-сірий пейзаж нагадував світлину: мертвий, збережений у пам’яті знімок, нездатний повернути минуле.

— Як ти хочеш її назвати?

Даґні здивовано обернулася.

— Що?

— Як ти хочеш назвати компанію?

— А, справді… Мабуть… «Лінія Даґні Таґґарт».

— Вважаєш, це розважливо? Цей факт можуть спотворити, витлумачити неправильно.

— То як мені її назвати? — різким, хоч і виснаженим голосом, запитала Даґні. — «Лінія Міс Ніхто? Чи «Мадам Ікс»? Чи «Джона Ґолта»?.. — вона замовкла, аж раптом усміхнулася: холодно, ясно і загрозливо. — А я її так і назву: «Лінія Джона Ґолта».

— Боже милостивий, ні!

— Саме так.

— Але ж це просто… дешевий трюк, данина міському плебсу!

— Атож.

— Не варто перетворювати на жарт такий серйозний проект!.. Не поводься так, це вульгарно і… недостойно!

— Та невже?

— Заради Бога, скажи мені: чому?

— Тому що всіх навколо це шокує так само, як оце тебе.

— Ніколи не думав, що ти здатна на показуху.

— От бачиш, таки здатна.

— Але ж… — забобонно прошепотів Джеймс. — Розумієш, Даґні, це… Таке ім’я може наврочити… Воно означає…

Він замовк.

– І що ж воно означає?

— Не знаю… Але люди завжди промовляють його через…

— Через страх? Безвихідь?

— Точно… Саме так.

– І я хочу, щоб усі це розуміли!

Гнівливий сестрин погляд та несподівані веселі іскри в її очах примусили Джеймса замовкнути — розумів, що зараз із нею краще не жартувати.

— В усіх документах, в усіх ваших бюрократичних паперах так і пиши: «Лінія Джона Ґолта».

— Що ж, це твоя лінія, — зітхнув він.

– Їй-богу, моя!

Джеймс здивовано подивився на сестру. Відкинувши всі манери, що личать віце-президенту, Даґні блаженно опустилася до рівня роботяг-шляховиків.

— До речі, щодо паперів та юридичного боку справи, — мовив він, — у нас можуть виникнути певні труднощі. Доведеться звернутися по дозвіл…

Даґні рвучко обернулася до нього. Певна частка колишнього ентузіазму ще ясніла на її обличчі. Проте радості там уже не було, вона не всміхалася. Дивно, але її лице незбагненно втратило вишуканість. Джеймс подумав, що не хоче ще коли-небудь побачити цей вираз.

— Слухай сюди, Джиме, — сказала Даґні; такої інтонації він досі ніколи і ні в кого не чув. — Є одна річ, що ти мусиш виконувати її, як свою частину угоди, тому ретельно за цим стеж: на гарматний постріл не підпускай до мене своїх вашингтонських приятелів. Подбай, щоб вони давали мені всі потрібні дозволи, акти, довідки та решту паперового мотлоху, що його вимагає їхнє законодавство. І не дозволяй їм бодай спробувати мене зупинити. Якщо вони хоча б наважаться… Джиме, подейкують, що наш пращур, Нат Таґґарт, убив політикана, який спробував був не дати йому дозволу, якого він начебто не мав права вимагати. Хтозна, чи так воно було насправді. Але кажу тобі відверто: якщо він це таки зробив, я цілком розумію його почуття. А якщо він і не згрішив, то щоб виправдати родинну легенду, я цілком здатна зробити це за нього. Я не жартую, Джиме.

Франциско д’Анконія сидів навпроти неї. Обличчя його не видавало жодних емоцій. Він мав незворушний вигляд і тоді, коли Даґні чітко і по-діловому безбарвно пояснила йому мету і завдання своєї залізничної компанії. Франциско мовчки усе вислухав.

Вона ще ніколи не бачила його таким спустошеним; на обличчі не було ні глуму, ні здивування, ні заперечення; здавалося, все, що відбувається навколо, не має до нього жоднісінького стосунку. Втім, Франциско дивився на неї зацікавлено; вочевидь, він помічав більше, ніж їй здавалося.

— Франциско, я запросила тебе, бо хотіла поговорити в своєму кабінеті. Ти тут уперше. А колись він міг би бути важливий для тебе.

Франциско неквапно обвів поглядом кімнату. На стінах висіло три речі: мапа гілок «Таґґарт Трансконтиненталь», оригінал олівцевого портрета Ната Таґґарта, що став моделлю для статуї, і великий яскравий залізничний календар-щорічник із зображеннями станцій мережі Таґґартів; точнісінько такий висів колись над її першим робочим столом у Рокдейлі.

Франциско підвівся і стиха мовив:

— Даґні, заради тебе самої і… — на мить він нерішуче завмер, — і в ім’я жалості, яку ти, можливо, ще почуваєш до мене, не проси того, що ти збираєшся попросити. Не варто. Дозволь, я піду просто зараз.

Даґні не чекала таке почути, фраза була геть нехарактерна для нього. Після короткої паузи вона сказала:

— Чому так?

— Я не можу тобі відповісти. Я не можу відповідати на жодні запитання. Ось чому тобі краще взагалі нічого не казати.

— Ти знаєш, що я збиралася в тебе просити?

— Так.

Вона подивилася на нього з таким красномовним відчайдушним здивуванням, що він додав.

— А ще я знаю, що відмовлю тобі.

— Чому?

Безрадісно усміхнувшись, він розвів руками, ніби показуючи, що саме цього він чекав і намагався уникнути.

Вона стиха мовила:

– І все-таки, Франциско, я мушу спробувати. Це мій обов’язок. Маю до тебе прохання. Сам вирішуй, як поставитися до моїх слів. Принаймні, тоді я знатиму, що спробувала все.

Не сідаючи, від легенько кивнув головою, показуючи, що згоден:

— Якщо тобі це допоможе, слухаю.

— Мені потрібно п’ятнадцять мільйонів доларів, щоб закінчити лінію «Ріо-Норте». Сім мільйонів я отримала, заставивши свої акції компанії «Таґґарт…». Більше зібрати не можу. Я видам облігації від імені своєї нової компанії. Я хочу попросити, щоб ти їх купив.

Він промовчав.

— Франциско, я стала прохачкою, я прошу в тебе грошей. Я завжди вважала, що в бізнесі просити не годиться. Завжди вважала, що все залежить від якості того, що ти пропонуєш, і віддавала гроші лише за те, чого вони були варті. Згідно з усіма об’єктивними показниками, лінія «Ріо-Норте» має стати найприбутковішою залізницею країни. Згідно з усіма знаними стандартами, кращого капіталовкладення годі знайти. Саме в цьому моє прокляття. Я не можу зібрати грошей, запропонувавши людям вдале вкладення капіталу: вони відкинуть його лише тому, що це вкладення занадто вдале. Жоден банк не купить облігацій моєї компанії. Але нічого іншого я не можу запропонувати. Залишається лише просити.

Даґні промовила це, карбуючи кожне слово, і чекала на відповідь. Франциско мовчав.

— Я розумію, що й ти не можеш мені нічого запропонувати, — зітхнула вона. — Я не можу пропонувати тобі інвестувати капітал. Ти не потребуєш грошей. Промислові проекти давно перестали тебе цікавити. Тому я не подаватиму це, як чесну угоду. Вважай, що я жебраю… — набравши у груди повітря, Даґні додала: — Дай мені ці гроші як милостиню, просто тому, що ти можеш це зробити.

— Не роби цього, — промовив він тихо. Даґні не могла зрозуміти, що зумовило цей дивний тон — біль чи гнів; Франциско не дивився на неї.

— Франциско, ти даси мені грошей?

— Ні.

За мить вона сказала:

— Я покликала тебе не тому, що розраховувала на згоду, а тому, що лише ти здатен мене зрозуміти. Ось я і спробувала, — її голос лунав тихіше і тихіше, так, наче вона дедалі дужче намагалася приховати власні почуття. — Розумієш, я не можу повірити, що тебе вже немає… бо знаю, що ти досі здатен мене чути. Стиль твого життя суперечливий. Але вчинки — ні. Навіть те, як ти розмовляєш… Я змушена була спробувати. Але я не можу більше силкуватися, намагаючись тебе зрозуміти.

— Я тобі натякну. Суперечностей немає. Якщо ти вбачаєш у чомусь протиріччя, перевір вихідні дані. І ти знайдеш десь помилку.

— Франциско, — прошепотіла вона, — чому ти так і не розповів мені, що з тобою скоїлося?

— Бо зараз правда мордуватиме тебе дужче за сумніви.

— Невже так усе жахливо?

— А на це запитання ти маєш відповісти сама.

Вона похитала головою:

— Я не знаю, що тобі запропонувати. Я більше не розумію, що для тебе є цінним. Хіба ти не розумієш, що навіть канюка повинен дати тобі щось навзаєм, мусить пояснити, чому ти маєш йому допомагати?.. Колись я вважала, що успіх важливий для тебе. Успіх у бізнесі. Пам’ятаєш, як ми про це розмовляли? І ти був страшенно суворий. Ти багато чого від мене очікував. Казав, що я мушу постаратися. Я постаралася. Ти гадав, як високо я підіймусь із «Таґґарт Трансконтиненталь»?

Даґні обвела рукою кабінет:

— Ось як високо я піднялася… І я подумала… якщо пам’ять про колишні цінності досі щось для тебе важить, бодай як розвага, печальний спогад чи просто щось на кшталт… квітки, посадженої на могилі… ти можеш захотіти дати мені ці гроші… в ім’я минулого.

— Ні.

Даґні через силу промовила:

— Ці гроші — дурничка для тебе, адже ти стільки витрачав на дурнуваті прийоми… і значно більше викинув на копальні «Сан-Себастьян».

Франциско відірвав погляд від підлоги. Поглянув просто на Даґні, й вона вперше помітила живу іскринку в його очах: ясну, безжальну і страшенно гордовиту, немов це обвинувачення живило його.

— Ну, авжеж, — немов прочитала його думки. — Розумію. Я прокляла тебе за ці копальні, відхрестилася від тебе, я всіма можливими способами показувала тобі своє презирство, а зараз ось прошу… прошу грошей. Як Джим, як будь-який прошак. Я розумію, що ти тріумфуєш, знаю, що маю жалюгідний вигляд, і ти маєш цілковите право мене зневажати. Що ж, я можу запропонувати тобі цю розвагу. Якщо ти хочеш повеселитися, якщо тобі приємно було дивитися на Джима, який разом із мексиканськими комісарами плазував перед тобою, може, тобі сподобається зламати і мене? Тобі це дасть задоволення? Можливо, хочеш, щоб я визнала свою поразку і тобі буде приємно побачити мене біля своїх ніг? Скажи, яку форму мого приниження ти обираєш, і я погоджуся.

Франциско рухався так швидко, що Даґні навіть не помітила, як він зірвався з місця; їй здалося, що він просто здригнувся. Обійшовши стіл, він узяв Даґні за руку і підніс її до своїх вуст. Спершу в цьому жесті відчувалася глибока повага, ніби він прагнув поділитися з нею своєю силою; але з того, як губи і обличчя притиснулися до її руки, Даґні збагнула, що це він сам потребує її сили.

Впустивши долоню, Франциско подивився їй просто в обличчя, в сполохану тишу очей, і всміхнувся, не приховуючи злитих воєдино страждання, гніву та ніжності.

— Даґні, невже ти хочеш плазувати? Ти не розумієш значення цього слова і ніколи його не знатимеш. Ніхто не почне плазувати з такої відвертості. Невже ти думаєш, що я можу не оцінити всієї відваги, яка щойно тобі знадобилася? Але… не проси мене, Даґні.

— Заради всього, чим я колись була для тебе… — прошепотіла вона, — всього, що в тобі залишилося…

І тієї миті, коли вона подумала, що вже бачила цей вираз його обличчя вночі, коли, вдивляючись у вогні сонного міста, вони востаннє лежали разом у ліжку, Даґні почула стогін, який ніколи досі не зривався з його вуст:

— Кохана моя, я не можу це зробити!

Згодом, коли вони, розгублено зціпенівши, вдивлялися одне в одного, вона побачила, як змінилося його лице. Це сталося раптово, немов хтось невидимий натиснув на вимикач. Розсміявшись, Франциско відсунувся від неї та зневажливо-недбало мовив:

— Перепрошую за плутанину стилів. Певно, звик казати це жінкам, щоправда, геть з інших оказій.

Даґні схилила голову, згорбилася і обійняла себе за плечі, не переймаючись, що він бачить її такою. Нарешті, піднявши голову, кинула на нього байдужий погляд.

— Добре, Франциско. Це була неперевершена гра. Я повірила. Якщо іншої розваги я запропонувати не можу, ти переміг. Я ні про що тебе не проситиму.

— Я тебе попереджав.

— Просто не знала, на чиєму ти боці. Здавалося, що неможливо… бути спільником Оррена Бойла, Бертрама Скаддера… і твого старого вчителя.

— Мого старого вчителя? — різко перепитав Франциско.

— Доктора Роберта Стадлера.

Він полегшено всміхнувся:

— А, він? Це злодій, який вважає, що його мета виправдовує витрачені мною засоби. Знаєш, Даґні, хочу, щоб ти запам’ятала мої слова стосовно того, на чиєму я боці. Колись я нагадаю про них і запитаю, чи ти хочеш їх повторити.

— Тобі не треба буде мені їх нагадувати.

Франциско зібрався іти. Прощаючись, він недбало підняв руку і промовив:

— Бажаю успіху лінії «Ріо-Норте», якщо її, звісно, вдасться побудувати.

— Вдасться. І названо її буде на честь Джона Ґолта.

— Що?!

Почувши цей по-справжньому здивований вигук, Даґні задерикувато всміхнулася:

— «Лінія Джона Ґолта».

— Даґні, заради всього святого, чому?

— А тобі не подобається?

— Як ти обрала таку назву?

— Але ж це краще, ніж «Лінія містера Немо» чи «містера Зеро»?

— Даґні, але чому?

— Тому що це тебе лякає.

– І що, як на тебе, означає ця назва?

— Неможливе. Нездійсненне. І всі ви боїтеся моєї лінії не менше, ніж цього імені.

Франциско розсміявся. Він реготав, не дивлячись на неї, і Даґні відчула дивну впевненість у тому, що про неї забуто, що він зараз десь далеко, і що цей сміх — попри всю лють і гіркоту — належить до чогось такого, де для неї немає місця.

Знову повернувшись до неї, Франциско щиро сказав:

— Даґні, на твоєму місці я б цього не робив.

Вона стенула плечима:

— Джимові це теж не до шмиги.

— А чим тобі самій подобається ця назва?

— Я ненавиджу її! Я ненавиджу ту долю, що її всі ви так чекаєте, ненавиджу капітуляцію і безглузде запитання, в якому завжди чути волання про допомогу. Я втомилася чути звертання до Джона Ґолта. Я збираюся з ним битися.

Франциско незворушно зауважив:

— Ти вже й так це робиш.

— Я хочу побудувати для нього залізницю. Нехай прийде і відбере!

Сумно всміхнувшись, Франциско кивнув:

– І він це зробить.

Відблиски сталі, що текла у виливниці, танцювали стелею і стіною. Ріарден сидів за столом, освітленим єдиною лампою. За межами цього кола панував морок, що зливався з темрявою за вікном. Йому здавалося, що там, за стінами — порожній простір, в якому за власним бажанням гуляє проміння, що вирвалося з печей; здавалося, стіл його схожий на повислий у повітрі пліт, який дарує усамітнення лише двом людям: навпроти сиділа Даґні.

Вона скинула з плечей пальто, на тлі якого тепер вимальовувалося її тендітне напружене тіло в сірому костюмі.

Освітлена була лише її рука на краєчку столу; в напівтемряві за ним угадувалося її обличчя, біла блузка, трикутник розстібнутого комірця.

— Отже, Генку, — сказала вона, — починаємо будувати новий міст із ріарден-металу. Ось офіційне замовлення від повноправного власника «Лінії Джона Ґолта».

Ріарден усміхнувся, глипнувши на освітлене креслення моста.

— Ти мала змогу проаналізувати запропоновану нами схему?

— Так. Ти не потребуєш моїх коментарів і компліментів. Замість них я роблю замовлення.

— Чудово. Дякую. Ми почнемо прокат металу.

— Тобі цікаво знати, чи «Лінія Джона Ґолта» має змогу приймати замовлення? Ба навіть просто функціонувати?

— У цьому немає потреби. Достатньо твоєї присутності тут.

Даґні всміхнулася:

— Твоя правда. Все залагоджено, Генку. Я приїхала повідомити тобі про це і почати обговорювати деталі конструкцій мосту.

— Добре. Але мені все-таки цікаво, хто тримає облігації «Лінії Джона Ґолта»?

— Навряд чи хтось один зміг собі це дозволити. Всі наші пайщики — це підприємства, що розвиваються. Всім потрібні гроші на власні потреби. Але їм потрібна і лінія, тому вони ні до кого не зверталися по допомогу.

Даґні вийняла з сумочки аркуш паперу.

— Ось перелік членів компанії «Джон Ґолт Інкорпорейтед», — вона простягнула документ через стіл.

Ріарден знав переважну більшість осіб зі списку: Елліс Ваятт — «Нафта Ваятта», Колорадо, Тед Нільсен — «Мотори Нільсена», Колорадо, Лоренс Гаммонд — «Автомобілі Гаммонда», Колорадо, Ендрю Стоктон — «Ливарня Стоктона», Колорадо. Кілька пайщиків були з інших штатів; від подумки відзначив одне ім’я: Кен Данаґґер, Пенсільванія. Суми коливалися від п’ятизначних до шестизначних цифр.

Потягнувшись по ручку, від написав під нижнім рядком: «Генрі Ріарден — «Сталь Ріардена», Пенсільванія, $1 000 000» і перекинув аркуш Даґні.

— Генку, — стиха мовила вона, — я не хотіла тебе залучати до цього. Ти й так вклав купу грошей у ріарден-метал. Навряд чи ти можеш дозволити собі нові витрати.

— Я не потребую нічиєї ласки, — прохолодно відказав він.

— Про що це ти?

— Я не прошу в людей вкладати в мої підприємства більше, ніж я сам. Якщо це гра, моя ставка буде на одному рівні з найбільшими. Хіба ти сама не казала, що ця колія — перша демонстрація можливостей ріарден-металу?

Схиливши голову, вона щонайсерйозніше мовила:

— Добре. Дякую тобі.

— Я, до речі, не збираюся втрачати ці гроші. Знаю про умови, згідно з якими, за бажання, я можу ці облігації перетворити на акції. Тому чекаю на солідний прибуток, який даси мені ти.

Даґні засміялася:

— Мати Божа, Генку, я встигла перебалакати зі стількома телепнями, що вони ледь не заразили мене зневірою щодо успіху залізниці! Дякую, що ти нагадав мені про інше. Я теж вважаю, що зможу заробити купу грошей.

— Якби не ці безнадійні телепні, твоє підприємство не ризикувало б. Але ми мусимо їх перемогти. І ми переможемо, — Ріарден видобув із купи паперів на столі дві телеграми.

– Є ще на цім світі люди, — і простягнув телеграми Даґні. — Думаю, ти маєш це глянути.

В одній із них ішлося: «Я збирався почати будівництво за два роки, проте заява Державного наукового інституту змушує мене поквапитися. Прошу розглядати цю телеграму як попереднє замовлення на побудову тридцятисантиметрового трубопроводу із ріарден-металу завдовжки близько тисячі кілометрів від Колорадо до Канзас-Сіті. Подробиці — окремо. Елліс Ваятт».

Друга була геть стисла: «Стосовно мого замовлення. Починайте. Кен Данаґґер».

Ріарден пояснив:

— Він не був готовий починати роботи негайно. Йдеться про вісім тисяч тонн мого металу. Він будує вугільні копальні.

Вони усміхнулися одне одному. Коментарі були зайві.

Ріарден поглянув на руку Даґні, яка повертала йому телеграми. В світлі лампи шкіра на руці, що лежала на краєчку столу, здавалася прозорою… Руки молодої дівчини… Довгі тонкі пальці, що на мить розслабилися, здавалися такими беззахисними.

— «Ливарний цех Стоктона» в Колорадо, — сказала вона, — пообіцяв мені завершити замовлення, від якого відмовилася «Об’єднана стрілково-семафорна компанія». Вони хочуть зустрітися з тобою стосовно поставок металу.

— Вони вже були тут. А як у тебе з персоналом?

— Залишилися інженери Нілі — найкращі, яких я потребую. І більшість виконробів та майстрів. З ними не має виникнути проблем. Урешті-решт від самого Нілі толку було небагато.

— А як стосовно робітників?

— Пропозицій більш, ніж досить. Не думаю, що профспілка втручатиметься. Більшість претендентів вписують в анкети несправжні імена. Вони — члени профспілки, тому гостро потребують роботи. Я виставлю на лінії невелику охорону, проте особливих неприємностей не очікую.

— А як поводиться правління твого братика Джима?

— Всією компанією пишуть заяви в газети, що не мають жодного стосунку до «Лінії Джона Ґолта» і щонайрішучіше мене осуджують. Вони пристали на всі мої умови.

Даґні трохи відвела назад напружені плечі, ніби готуючись до бійки. Така підтягнутість мала цілком природний вигляд, вона сприймалася не як тривога, а як захват; мобілізоване було все тіло під сірим костюмом, що розчинявся у напівтемряві.

— Едді Віллерс уже взявся за виконання обов’язків віце-президента, — додала вона. — Як виникне потреба, зв’язуйся з ним. Сьогодні вночі я вилітаю в Колорадо.

— Сьогодні?

— Так. Треба поквапитися. Ми втратили цілий тиждень.

— Своїм літаком?

— Повернуся днів за десять. Планую повертатися до Нью-Йорка раз чи двічі на місяць.

— А де ж ти житимеш?

— На будмайданчику. В своєму залізничному вагоні. Себто, у вагоні, який мені позичив Едді.

— А це безпечно?

— Тобто? — Даґні здивовано всміхнулася. — О, Генку, ти вперше згадав, що я не чоловік. Зі мною все буде добре.

Ріарден не дивився на неї; його погляд був прикутий до аркуша з цифрами.

— Мої інженери розрахували вартість мосту і приблизний графік його побудови. Треба це обговорити.

Він простягнув Даґні папери, і вона почала читати.

Трикутничок світла ліг на її лице, окреслюючи обриси суворого чуттєвого рота. Потім вона ледь відсунулася в тінь, залишивши в світлі перенісся і опущені темні вії.

«Чи ж не про тебе… — думав він. — Чи ж не про тебе мріяв я з нашої найпершої зустрічі? Всі ці два роки. А про кого ж іще?..»

Не рухаючись, Ріарден дивився на Даґні. У вухах лунали слова, що він ніколи не дозволяв собі промовити навіть подумки; слова, які він відчував, не дозволяючи їм набути форми; які сподівався знищити, не дозволяючи пролунати в своїй голові. Та ось вони потекли раптовим, страхітливо-відвертим потоком — він немов казав їх Даґні…

«З найпершої нашої зустрічі… ні про що, крім твого тіла, твоїх губ, твоїх очей, які дивитимуться на мене, якщо… В кожній мовленій мною фразі, на кожній, такій невинній, як на тебе, нараді, хай які важливі ми обговорювали питання… Адже ти мені довіряла? Визнати твій хист, бачити в тобі рівню… думати про тебе як про чоловіка?.. Невже ти вважаєш, що я не знаю, що зрадив у своєму житті? Ти — єдина яскрава подія в ньому, єдина людина, яку я поважаю, найкращий із бізнесменів, яких я знаю, мій однодумець, мій спільник у запеклій битві… Найганебніше з усіх бажань — ось моя відповідь на те високе, що я зустрів у житті… Чи знаєш ти, хто я насправді? Я думав про це, бо жадання моє нестерпне. Ця принизлива потреба, що не повинна тебе зачепити… Але я нікого, крім тебе, не хочу… Поки не побачив тебе, я не знав, що це. Думав: тільки не я, мене таким не зламаєш… Відтоді… вже два роки… жодної миті перепочинку… Чи знаєш ти, що таке жадати? Чи не хочеш почути, що я думав, дивлячись на тебе… лежачи вночі без сну… впізнаючи по телефону твій голос, а потім, на роботі, не маючи снаги відігнати його геть?.. Опустити тебе до того, чого ти не можеш прийняти, і знати, що я сам у цьому винен. Опустити тебе до рівня плоті, дати тобі тваринну насолоду, бачити, як ти її потребуєш, як ти просиш її у мене; бачити дивовижний дух, скований потребами тіла. Бачити тебе такою, яка ти є: чистою, гордовитою, сильною, що опирається світові; а потім мати тебе в своєму ліжку, — впокореною, згодною на будь-яку мою забаганку, на будь-яку дію, що я готовий вчинити винятково для того, щоб помилуватися на твоє безчестя, і якій ти скоришся задля нестерпної насолоди… Я хочу тебе — і проклинаю себе за це!..»

Відкинувшись у напівтемряві на спинку крісла, Даґні вивчала папери; полиски розпеченого металу лягали на її волосся, перебігали на плече, вниз по руці до оголеного зап’ястка.

«…Чи знаєш ти, про що я зараз думаю?..

Твій сірий костюм, розщепнутий комірець… ти така молода, штивна, така самовпевнена… А якби я зараз тебе обійняв, кинув додолу в цьому діловому костюмі, задер би тобі спідницю…»

Даґні глянула на нього. Ріарден сидів, уткнувшись носом у документи, розкидані по столу.

Після невеличкої паузи він промовив:

— Реальна вартість мосту нижча за наші попередні розрахунки. Врахуй, що міцність споруди через кілька років дозволяє додати другу колію. Як на мене, вона досить скоро знадобиться цьому регіону країни. Якщо розподілити вартість на період…

Ріарден говорив, а Даґні роздивлялася його обличчя, яке вималювалося на тлі чорного неба. Лампи вона не бачила, тому здавалося, що його обличчя осяяли папери, розкладені на столі. «Обличчя, — думала вона, — і ця холодна, сповнена світла ясність голосу, розуму, прагнення єдиної мети. Його лице схоже на слова — єдина тема, немов твердий погляд його очей, пронизує, проходить запалими щоками до ледь презирливих, піднятих догори куточків вуст, лінією нещадного аскетизму».

День почався трагедією: у штаті Нью-Мехіко на різкому повороті в горах товарняк «Південно-Атлантичної залізниці» зіткнувся лоб у лоб із пасажирським потягом. Вагони, навантажені п’ятьма тисячами тонн міді, що її було відправлено із копальні в Арізоні на підприємство Ріардена, розкидало схилом. Він особисто телефонував генеральному менеджерові «Південно-Атлантичної залізниці», але спромігся витиснути лише таку відповідь: «Боже мій, містере Ріарден, як ми можемо про це розповісти? Хтозна, скільки ми будемо усувати наслідки цієї катастрофи… Гіршого в нас, здається, ще не було… Не знаю, містере Ріарден. У цьому районі немає інших ліній. Рейки зірвані на відстані більш як триста шістдесят метрів. Стався обвал. Наш ремонтний потяг не може крізь нього пройти. Я не знаю, чи поставимо ми ці вантажні вагони на рейки, а якщо й поставимо, то не знаю, коли. Точно, що не раніше, ніж за два тижні… За три дні? Це неможливо, містере Ріарден!.. Ми не можемо це зробити!.. То скажіть своїм клієнтам, що на все воля Божа! Зрештою, можна й затримати виконання! За такої ситуації вас ніхто не обвинуватить!»

Подальші дві години за допомоги секретаря та двох молодих інженерів із транспортного відділу, мапи шляхів і телефону, Ріарден відрядив на місце пригоди армаду вантажівок і цілий потяг порожніх вагонів, що мав чекати їх на найближчій станції «Південно-Атлантичної залізниці». Поїзд позичили у «Таґґарт Трансконтиненталь». Вантажівки збирали в трьох штатах: Нью-Мехіко, Арізоні та Колорадо. Інженери Ріардена зв’язалися з власниками приватних вантажних машин, а всі заперечення зняли запропонованими грошима.

Це була третя партія міді, на яку чекав Ріарден; дві попередні так і не було доставлено: одна з компаній припинила свою діяльність, друга посилалася на непередбачені обставини.

Ріарден залагодив справу, не скасовуючи зустрічей, не підвищуючи голосу, не виказуючи напруження, вагань чи хвилювання; він працював непомильно і точно, мов офіцер, який разом зі своїм підрозділом опинився на лінії вогню. Ґвен Айвз, його секретарка, працювала як незворушний його помічник. Їй було вже близько тридцяти. Приємне, гармонійне дівоче обличчя чимсь нагадувало сам кабінет; вона була одним із найкомпетентніших працівників, і її стиль виконання роботи був такий раціонально бездоганний, що будь-які виявлені під час служби емоції сприймалися, як непростиме порушення моралі.

Коли все вдалося залагодити, вона обмежилася одним-єдиним коментарем:

— Містере Ріарден, здається, ми маємо попросити всіх наших клієнтів здійснювати перевезення через «Таґґарт Трансконтиненталь».

— Я теж про це думаю, — відповів Ріарден, і додав: — Телефонуй до Флемінга в Колорадо. Скажи йому, що я беру участь в опціоні на цю мідну копальню.

Він повернувся за свій стіл; розмовляв із помічником одним телефоном, а з комерційним директором — іншим, звіряючи дати і наявні тонни руди; не можна було дозволити випадку чи чиємусь недбальству бодай на годину затримати роботу печей: тривала плавка останніх рейок для «Лінії Джона Ґолта», коли пролунав дзвінок, і міс Айвз повідомила Ріардену, що в приймальні чекає його мати.

Ріарден вимагав, щоб родичі, не домовившись завчасно, ніколи не приходили до нього на завод. Він тішився, що вони ненавиділи його підприємство, і вони таки рідко з’являлися в нього. І зараз він намагався притлумити бажання негайно виставити матір з території, яку звик вважати лише своєю. Тому, після короткої внутрішньої боротьби, яка вартувала йому більше зусиль, ніж подолання кризи, зумовленої катастрофою, він стиха відповів:

— Добре, нехай заходить.

Матінка ввійшла до кабінету в повній бойовій готовності. Вона роззирнулася, ніби розуміла, що саме означає для нього це приміщення, і вельми шкодувала, що в синовому житті є дещо важливіше за неї. Вона довго совалася в кріслі, старанно примощуючи і перекладаючи сумочку та пальчатки, а паралельно жебоніла:

— Нічого собі, порядочки. Рідна мати вимушена чекати в передпокої та питати дозволу в якоїсь стенографістки, щоб побачити власного сина, який…

— Мамо, в тебе щось важливе? Я сьогодні не маю жодної вільної хвилинки.

— Не тільки в тебе можуть бути проблеми. Звісно, в мене важлива справа. Інакше їхала б я в такий світ!

— Що за справа?

— Йдеться про Філіпа.

— Справді?

— Він нещасний.

— Невже?

— Він вважає, що неправильно жити з твоєї милостині та подачок, не маючи за душею жодного заробленого долара.

— Чудово! — здивовано всміхнувшись, мовив Ріарден. — Я довго чекав, поки він нарешті це зрозуміє.

— Людину тонкої душевної організації обтяжує таке становище.

— Безумовно.

— Добре, що ти зі мною згоден. Тому зроби ось що: дай йому роботу.

— Що… Що?

— Ти маєш працевлаштувати його в себе на заводі. Звісно, робота має бути чиста, хороша, за письмовим столом і з власним кабінетом, з хорошою платнею, якнайдалі від твоїх робітників і смердючих печей.

Ріарден розумів, що чує ці слова на власні вуха, але не йняв їм віри.

— Мамо, ти серйозно?

— Безперечно. Я знаю, що саме цього він і прагне, просто занадто гордий, щоб просити. Але якщо ти йому сам запропонуєш, до того ж так, ніби просиш про послугу… Тоді, я переконана, він радо погодиться. Ось чому я мусила приїхати сюди, до тебе. Хочу, щоб він не здогадався, що це була моя ініціатива.

Таке просто не вписувалося в його сприйняття світу. Всі думки зводилися до однієї-єдиної, такої очевидної, що він і гадки не мав, як хтось може її не розуміти. Думка ця вирвалася в єдиному вигуку.

— Але ж він анічогісінько не тямить у сталеливарстві.

— А нащо це йому? Йому просто потрібна робота.

— Але ж він не впорається зі своїми обов’язками.

— Він має набути впевненості у собі й відчути власну значущість.

— Але ж із нього не вийде нічого путнього.

— Він має почуватися потрібним.

— Потрібним? Тут? У який спосіб він може тут придатися?

— Ти ж наймаєш безліч різних людей.

— Я наймаю працівників. А що може робити він?

— Але ж він твій брат!

— Який це має стосунок до справи?

Тепер уже заціпило їй. Якусь мить мати і син дивилися одне на одного, немов різнопланетяни.

— Він твій брат, — голосом грамофонного запису мати повторила магічну формулу, щодо справедливості якої не мала жодних сумнівів. — Він потребує відповідного соціального статусу. Йому потрібна платня, щоб мати свої власні гроші, а не подачки.

— Як це — свої власні? Він же не здатен заробити у мене жодного пенні.

– І це перше, про що ти думаєш? Про власний зиск? Я прошу тебе допомогти братові, а ти прораховуєш, як на ньому нажитися, і не збираєшся допомагати, якщо це не дасть тобі прибутку… Так?

Помітивши вираз синових очей, вона швидко відвернулася і квапливо заговорила, підвищивши голос.

— Звісно, ти йому допомагаєш — як будь-якому вуличному канюці. Матеріальна допомога — це ти знаєш і розумієш. А чи замислювався ти колись про його духовні потреби і про те, як Філіпове становище позначається на його самоповазі? Він не хоче жити жебраком. Він хоче бути незалежним від тебе.

— Він не стане незалежним, отримуючи від мене гроші у вигляді платні, якої не заробив.

— Ти цього й не помітиш. Довкола багато людей, які заробляють для тебе гроші.

— Отже, ти просиш мене допомогти інсценувати це шахрайство?

— Не варто вживати таких слів.

— А що ж це, як не шахрайство?

— Саме тому я й не можу з тобою спілкуватися. Ти не маєш нічого людського. Ти немилосердний до рідного брата, ти не співчуваєш його почуттям і переживанням.

— То шахрайство це чи ні?

— Ти до всіх безжальний.

— Невже ти виправдовуєш таку брехню?

— Ти аморальніший за всіх на світі — тебе цікавить лише справедливість! У тебе — ні крапельки любові!

Він устав і рвучким рішучим жестом показав, що розмову завершено, і відвідувачці давно вже слід забратися геть:

— Мамо, я керую сталеливарним заводом, а не борделем.

— Генрі! — матір обурило винятково грубе слово, а не щось інше.

— Більше ніколи не кажи мені про роботу для Філіпа. Я не підпущу його навіть окалину збивати. Ноги його не буде в мене на ливарні. Затям це раз і назавжди. Можеш допомагати йому, як тобі заманеться, але не намагайся використати для цього мій завод.

Зморшки на м’якому старечому підборідді зійшлися в подобі посміху:

— А твій завод — це храм чи що?

— Знаєш… А таки храм, — стиха мовив Ріарден, дивуючись, що це порівняння досі не спадало йому на думку.

— Ти хоч колись думаєш про людей і про власні моральні зобов’язання перед ними?

— Гадки не маю, що ти називаєш мораллю. Так, я не думаю про людей. Та якщо я надам тут Філіпу місце, то не зможу глянути в очі жодному пристойному фахівцю, який потребує роботи і заслуговує на неї.

Мати встала і, втягнувши в плечі голову, кинула в бік стрункої красивої синової постаті останні аргументи:

— Причиною всього цього є жорстокість і ганебний егоїзм. Якби ти любив свого брата, то надав би йому роботу, на яку він не заслуговує. Так-так, саме не заслуговує. В цьому полягав би вияв справжньої любові й братерства. Нащо тоді взагалі любов? Якщо людина справді гідна своєї роботи, то немає жодної чесноти в тому, щоб надати її. Достоїнство — це коли тобі дають те, чого ти не заробив.

Ріарден зараз сприймав матір, як дитина — страшний сон, коли тільки те, що ти не віриш власним очам, не дає померти від жаху.

— Мамо, — промовив повільно, — ти сама не розумієш, що кажеш. Я ніколи не зможу зневажати тебе аж так, щоб повірити, начебто ти справді так вважаєш.

Вираз материного обличчя спантеличив його дужче за все решту: до намальованої на ньому поразки долучилися дивні, лукаві й цинічні хитрощі, ніби житейська мудрість, що раптом зійшла на неї, кпила над його цнотою.

Цей погляд зав’язався в Ріардені, як вузлик на пам’ять, вказуючи на те, що він наразився на незбагненний факт, який іще належало осмислити.

Але Ріарден не міг дозволити собі відволіктися, не міг примусити свій розум сприйняти цей факт як такий, що вартує роздумів, не міг віднайти до нього жодних ключів, окрім дивної тривоги і огиди, та й часу він не мав. Уже дивився на наступного відвідувача навпроти себе, вислуховуючи його волання про допомогу в смертельно небезпечній ситуації.

Ця людина не викладала суті своєї проблеми саме в такий спосіб, але Ріарден розумів, що йдеться про життя і смерть. Відвідувач просив лише п’ятсот тонн сталі.

Це був очільник компанії «Комбайни Варда» з Міннесоти.

Ця непримітна компанія мала бездоганну репутацію і ніколи не підводила, хоча робила те, з чого рідко може вирости велике підприємство. Містер Вард належав до четвертого покоління сім’ї, яка володіла компанією і керувала нею згідно з рівнем можливостей своїх членів.

Вард був квадратним і солідним чолов’ягою. Самого лише погляду на нього було достатньо, щоб зрозуміти: ця людина вважає, що оприлюднити будь-яке особисте страждання так само непристойно, як голим з’явитися на людях. Сухо і по-діловому він пояснив, що завжди — як і його батько — співпрацював із однією невеликою ливарнею, поглинутою зараз компанією «Асоціація Сталі» Оррена Бойла. Останню замовлену партію металу він чекав цілий рік, а попередній місяць витратив, щоб потрапити на прийом до Ріардена.

— Розумію, що ваш завод максимально завантажений роботою, містере Ріарден, — мовив Вард. — Знаю, що вам не випадає думати про нові замовлення, коли ваші давні й великі замовники змушені чекати на свою чергу в єдиного на всю країну пристойного — бо надійного — постачальника сталі. Не знаю, що може змусити вас зробити для мене виняток. Але не маю на це ради, хіба що назавжди зачинити браму свого заводу, а я… — голос його здригнувся, — не можу собі й уявити, як це зробити… Поки що… Тому вирішив поговорити з вами, попри те, що практично не маю жодних шансів… Втім, мушу використати кожну можливість.

Таку мову Ріарден розумів.

— Мені дуже хочеться вам допомогти, — сказав він, — але зараз найгірший час для таких прохань, оскільки я виконую величезне, особливе і безумовно пріоритетне замовлення.

— Знаю. Але містере Ріарден, може, ви все-таки вислухаєте мене?

— Звісно, вислухаю.

— Якщо йдеться про гроші, я заплачу стільки, скільки ви скажете. Якщо здатен вас зацікавити у такий спосіб, то кажу — беріть із мене стільки, скільки вважаєте за потрібне, беріть подвійну вартість, лише дайте мені сталі. Цього року я змушений працювати винятково на збиток, але ж такий стан речей не може тривати довго, все має покращитися, інакше… — не доказавши, Вард рішуче заявив: — Усе має бути добре.

— Неодмінно, — погодився Ріарден.

Він не переставав думати про «Лінію Джона Ґолта» як про словосполучення, що навіює лише впевненість. Будівництво залізниці тривало. Закиди щодо його металу вщухли. Йому здавалося, що вони з Даґні, розділені багатьма сотнями кілометрів, бачать нині новий обрій, до якого не існує перешкод. І немає жодних підстав не завершити роботи. «Вони дадуть нам спокій», — думав Ріарден. Ці слова лунали, мов бойовий гімн: «Нам дадуть спокій».

— Мій завод виробляє тисячу комбайнів на рік, — вів далі містер Вард. — Минулого року ми виготовили триста. Я збирав сталь на розпродажах збанкрутілих підприємств, випрошуючи по кілька тонн у великих компаній, нишпорив по найнесподіваніших місцях, як смітникар… Але не надокучатиму вам розповідями, лише зізнаюся, що ніколи не сподівався дожити до такого часу, коли змушений буду так працювати. І весь цей час містер Оррен Бойл присягався і божився, що надасть мені сталь наступного тижня. Одначе все, що йому вдавалося прокатати, з невідомих причин відпроваджувалося його новим клієнтам… Щоправда, подейкували, начебто всі вони мають солідний політичний вплив. А зараз я просто не в змозі пробитися до містера Бойла. Він цілісінький місяць сидить у Вашингтоні. А вся його контора в один голос каже, що нічим не можуть мені зарадити, бо в них немає руди…

— Не варто гаяти на них час, — гмикнув Ріарден. — Від цієї компанії нічого доброго не діждешся.

— Розумієте, містере Ріарден, — невпевнено мовив Вайт, немов не йняв віри власному висновку, — здається, містер Бойл якось не надто чисто працює. Я не розумію, чого він прагне. Половину його печей не задіяно, зате минулого місяця всі газети писали про «Асоціацію Сталі». І геть не про те, скільки вони видали сталі. Ні. Там ішлося про житло, збудоване містером Бойлом для своїх працівників. Минулого тижня в кіно показували кольоровий кіножурнал про роль сталі у житті людини і про те, що Бойл у всі інститути відрядив своїх представників — демонструвати, як слід відливати цей метал. Крім того, містер Бойл започаткував власну радіопрограму про важливість сталеливарної промисловості для країни… Там усі розводяться про те, що її варто зберегти цілком. Не розумію, що в цьому разі означає слово… цілком?

— А я розумію. Не беріть дурного в голову. Йому це не вдасться.

— Знаєте, містере Ріарден, мені не подобаються люди, які повсякчас запевняють, що роблять усе задля щастя ближніх і решти всіх. Це зовсім не так, і, як на мене, навряд чи така ідея слушна, навіть якби вони казали правду. Тому я кажу, що сталь потрібна мені, щоб урятувати власний бізнес. Бо він — мій. Бо якщо я змушений буду його згорнути… Втім, сьогодні цим нікого не розчулиш.

— Я розумію вас.

— Так… Так, ви мусите це розуміти… І цим я переймаюся насамперед. Але, крім того, в мене теж є клієнти. Вони багато років зі мною працювали. Ці люди на мене розраховують. Адже в наш час практично неможливо дістати жодної машини. Самі розумієте, що станеться у Міннесоті, якщо фермери не матимуть інструментів, якщо машини почнуть виходити з ладу посеред жнив, якщо закінчаться запчастини, не буде нових комбайнів… Не буде нічого, крім кольорової хроніки містера Оррена Бойла… Таке от… Крім того, на мене працюють люди. Деякі з них працювали ще на мого батька. Вони не знайдуть іншої роботи. Принаймні зараз.

«Неможливо, — подумав Ріарден, — витиснути додаткову сталь, якщо кожна піч, кожна година її роботи і кожна тонна металу розписані на півроку вперед для термінових замовлень. Проте… «Лінія Джона Ґолта», — нагадав він собі. Якщо він її завершить, то зможе зробити будь-що… Він відчував спрагу негайно братися за розв’язання ще десятка проблем. Здавалося, що в світі немає нічого неможливого.

— Ось що, — він потягнувся до телефонної слухавки, — я зараз зв’яжуся зі своїм помічником і довідаюся про замовлення на кілька найближчих тижнів. Можливо, вдасться позичити по кілька тонн металу від різних замовлень, і…

Містер Вард поквапно відвернувся, та Ріарден устиг зауважити вираз його обличчя. «Як багато значить для цієї людини така дещиця від мене», — подумав він.

Він узявся за слухавку і відразу випустив її з руки, бо двері розчахнулися, і в кабінет влетіла Ґвен Айвз.

Таке ґвалтовне порушення порядку було немислиме для секретарки, як і нехарактерний вулкан почуттів на її зазвичай спокійному обличчі, невидющий погляд і непевна хода. Вона пролепетала:

— Містере Ріарден, даруйте, що ввірвалася, — і він збагнув, що Айвз не бачить кабінету, не бачить містера Варда, не бачить нічого, крім нього. — Я подумала, ви маєте це знати. Законодавча влада ухвалила щойно законопроект про зрівняння можливостей.

Дивлячись на Ріардена, поважний містер Вард вигукнув:

— Святий Боже! Ні, тільки не це!

Ріарден зірвався на ноги і завмер, неприродно вигнувшись та виставивши вперед плече. Пауза тривала лише мить. Потім він роззирнувся і, немов прозрівши, сказав:

— Даруйте, — глянувши відразу на обох, міс Айвз і містера Варда, він знову сів у крісло.

— Але ж нас не було поінформовано про те, що білль поставлено на голосування. Адже так? — запитав він стримано і цілком контролюючи емоції.

— Ні, містере Ріарден. Це зробили несподівано, на голосування пішло лише сорок п’ять хвилин.

— Це тобі Моуч повідомив?

— Ні, містере Ріарден, — вона наголосила на запереченні. — Про це мені сказав кур’єр із п’ятого поверху. Він прибіг повідомити, що п’ять хвилин тому чув це по радіо. Я зателефонувала в газети, щоб мені підтвердили чи спростували цю інформацію. Намагалася додзвонитися до містера Моуча. Його телефон мовчить.

— Коли він востаннє давав про себе знати?

— Днів зо десять тому, містере Ріарден.

— Добре, дякую, Ґвен. Спробуйте його знайти.

— Добре, містере Ріарден.

Вона вийшла. Містер Вард уже стояв із капелюхом у руках. Він пробуркотів:

— Мабуть, мені краще…

— Сядьте! — гаркнув Ріарден.

Містер Вард скорився.

— Ми ще, здається, не закінчили, — мовив Ріарден. Вард навряд чи зміг означити емоцію, в якій зараз викривилися Ріарденові вуста. — Містере Вард, і за що ж ці найгидотніші на світі люди нас ненавидять? Ах, так, за гасло: «Бізнес — понад усе». Що ж, бізнес — понад усе, містере Вард!

Узявши слухавку, він попросив з’єднати його з помічником.

— Вітаю, Піте… Що?.. Так, чув. Забудь. Пізніше про це поговоримо. А зараз скажи, чи зміг би ти понадпланово виділити для мене найближчим часом п’ятсот тонн сталі?.. Атож, я знаю… розумію, що складно… Назви мені дати, — він слухав, поспіхом пишучи на аркуші цифри. Нарешті сказав:

— Добре. Дякую тобі, — і поклав трубку.

Кілька секунд вивчав цифри, а потім узявся рахувати на краєчку аркушика. Підняв голову:

— Містере Вард, ось що. Ви отримаєте свою сталь через десять днів.

Коли Вард пішов, Ріарден вийшов у приймальню.

Спокійно звернувся до міс Айвз:

— Надішліть телеграму Флемінгу в Колорадо. Він зрозуміє, чому я змушений відмовитися від цього надбання.

Не наважуючись підняти на нього очі, секретарка кивнула.

Ріарден подивився на чергового відвідувача і, вказавши жестом на кабінет, запросив:

— Вітаю. Проходьте, будь ласка.

«Обміркую все згодом, — подумав він. — Людина йде крок за кроком, вона не повинна зупинятися».

На коротку мить у його свідомості неймовірно чітко і по-суворому просто, майже даруючи якесь полегшення, промайнула думка: це не повинно мене зупинити.

Фраза ця повисла в мозку, не маючи ні минулого, ні майбутнього. Він не думав, що саме не повинно його зупинити, або чому ці слова перетворилися на такий критичний абсолют, який цілком заволодів Ріарденом; він мусив просто скоритися. І він рухався далі — крок за кроком. Відвідувачі, заплановані на сьогодні, приходили один за одним.

Коли останній покинув його кабінет, було вже досить пізно, тому Ріарден знову вийшов у приймальню. Працівники вже порозходилися по домівках. Лише міс Айвз сиділа за своїм столом у спорожнілому приміщенні. Спину тримала прямо, стиснуті долоні поклала на коліна. Голову підняла і ніби наказала їй не опускатися, а обличчя немов скам’яніло. По щоках котилися сльози — мимовільні й тихі, попри намагання їх стримати.

Помітивши його, вона стримано і винувато кинула: «Даруйте, містере Ріарден», але навіть не намагаючись сховати обличчя.

Підійшовши до неї, він стиха мовив:

— Дякую тобі.

Ґвен здивовано обернулася.

Ріарден усміхнувся:

– Ґвен, невже ти мене недооцінюєш? Мене зарано оплакувати.

— Я могла б змиритися з чим завгодно, — прошепотіла вона, вказуючи на газети перед собою, — але вони називають це «перемогою над антижадібністю».

Ріарден зареготав:

— Розумію, що від такого збиткування з англійської мови будь-хто може озвіріти. А крім цього щось є?

Вона знову, вже спокійніше, глянула на нього. Той, кого вона не мала як захистити, був для неї єдиною точкою опори в світі, що розвалювався на кавалки.

Ріарден лагідно погладив її по волоссю; таке кричуще порушення ділової етики було геть не в його стилі, просто він мовчки визнавав речі, над якими гріх сміятися:

– Ґвен, іди додому. Сьогодні ти мені вже не потрібна. Я сам от-от збираюся іти. Ні, не треба на мене чекати.

Було вже по опівночі, коли, схилившись над кресленнями мосту для «Ліній Джона Ґолта», він раптом облишив працювати, віддавшись раптовим почуттям, яких уже не здатен був стримувати. Здавалося, наче минула анестезія. Плечі опустилися; долаючи несподівану слабкість, Ріарден привалився грудьми до столу, силкуючись не опустити голови, — так, ніби лише це не дозволяло йому капітулювати. Завмерши на кілька секунд, він не відчував нічого, крім пекучого болю: безжального, безмежного; муки, що шматувала душу, тіло, розум.

Утім, невдовзі це минулося. Він випростався, ледь відкинувшись на спинку крісла. Тепер Ріарден розумів, що протягом усього дня інтуїтивно намагався відтермінувати цю мить, але аж ніяк не через непевність; він навіть не думав про неї, адже не було про що й думати.

«Думка, — нагадав він собі, — це зброя, що її використовують для дій». Але діяти було неможливо. Думка — спосіб вибору. Але його цього вибору позбавили. Думка встановлює мету, а також шляхи її досягнення. І зараз, коли клапоть за клаптем із нього виривали життя, він не здатен був протестувати, не міг намацати мети, засобу, захисту…

Ріарден був пригнічений і розгублений. Він уперше зрозумів, що ніколи нічого не боявся, адже за будь-якого нещастя вдавався до могутнього прийому — діяти. «Ні, — думав він, — йдеться не про впевненість у перемозі (чи може хтось до решти бути в ній упевнений?), а у можливості діяти, що крім неї більше нічого не потрібно». І зараз уперше в житті відчував справдешній жах, саму його осередину: його грабували, зв’язавши за спиною руки.

«Що ж, — подумав він, — ітиму навіть зі зв’язаними руками. Навіть у кайданах».

«Іди вперед. Це не мусить тебе зупинити». Та інший голос нагадував, що є речі, про які він і чути не хотів, які гнав, протестуючи, від себе: «Навіщо тобі все це здалося… який у цьому сенс… задля чого?.. начхай!»

Але він не міг начхати. Сидячи над кресленнями мосту для «Ліній Джона Ґолта», він дослухався до внутрішнього голосу, що підсовував йому то слухові, то візуальні образи: це рішення було прийнято без нього… його не покликали, не поцікавилися думкою, не дали слова… навіть не визнали за потрібне його сповістити — сказати, що відтяли величезний шмат життя, і що тепер він мусить пересуватися, мов каліка, на милицях… З-поміж усіх зацікавлених осіб — хай хоч ким вони були і хоч яку мали мету, — не врахували думки лише його одного.

Щит на початку тривалого шляху повідомляв: «Руда Ріардена». Він висів над довгими штабелями чорного металу… над роками і ночами… над годинами, які відраховували краплини його крові, що нею він охоче ділився, тріумфально розплачуючись за той далекий день і вивіску над дорогою… розплачуючись старанністю, силою, розумом, надіями.

І все це зруйновано через забаганку незрозумілих людей, які просто взяли й проголосували… хтозна, чиїм корячись інтересам?.. І хтозна, з чиєї волі вони мають владу?.. Що їх на це сподвигло… Що вони знали?.. Хто з них міг би голими руками, без сторонньої допомоги, витягти з землі брилу руди?.. Його пограбували ті, кого він зроду і в очі не бачив; ті, хто ніколи в своєму житті не бачили цих штабелів металевих злитків… Його пограбовано, бо вони так вирішили? Яке мали право?

Ріарден трусонув головою. Є речі, про які краще не замислюватися. Зло непристойне на вигляд, воно оскверняє. Є межа того, що може бачити людина. Він теж не має про це думати, не мусить вдивлятися в осереддя, не повинен докопуватися до коріння.

На нього зійшов спокій і порожнеча; нагадав собі, що завтра все минеться і він буде в нормі. Подарує собі цю нічну слабкість (плакати припустимо лише на похоронах), і навчиться жити з роз’ятреною раною, тобто — зі скаліченою фабрикою.

Ріарден встав і підійшов до вікна. Завод здавався тихим і порожнім; над чорними трубами ледь вгадувалися червонясті полиски, довгі струмені пари перепліталися з діагональними сітками мостових кранів.

Його мордували відчай і самотність, якої він іще ніколи досі не відчував.

Подумав, що Ґвен Айвз і містер Вард шукають в ньому надії, втіхи, нової звитяги. А в кого міг знайти все це він сам? Сьогодні він потребував цього, як повітря. Пошкодував, що не має друга, якому можна було звірити свої страждання, шукаючи не захисту, а лише опори, щоб будь-якої миті просто сказати: «Як же я втомився», — і віднайти мить перепочинку. То кого ж зараз із усіх на світі він хотів би побачити поруч? Безсоромно-відверта відповідь негайно пролунала в голові: Франциско д’Анконію.

Нервовий сміх повернув його до роботи. Абсурдність ситуації примусила заспокоїтися: так буває завжди, коли людина дозволяє собі занадто розслабитися.

Дивлячись у вікно, він намагався відігнати від себе всі думки. Але слова поверталися до нього: «Руда Ріардена»… «Вугілля Ріардена»… «Сталь Ріардена»… Ріарден-метал… Нащо? Нащо він усе це робив? Навіщо хоче робити щось іще?..

Перший день на сходинках рудничного розрізу… Було вітряно, він стояв, роздивляючись руїни сталеливарні… А потім — інший день, коли він дивився в це вікно, намагаючись уявити міст, здатний витримати величезне навантаження на кілька металевих балок, якщо їх з’єднати аркою, поставивши діагональну в’язку з вигнутими…

Ріарден занімів. Його раптом осяяло — з’єднати в’язку балок із аркою.

Наступної миті він уже був за столом і, спершись на коліно, зігнувся над ним; не мав часу сісти; креслив прямі та криві лінії, трикутники, квапливо робив розрахунки — на синьках креслень, просто на прес-пап’є, на чиїхось листах.

За певний час він уже телефонував на міжміський, чекав, поки задзвонить телефон біля ліжка в залізничному вагоні, говорив, майже кричав:

— Даґні! Я стосовно нашого мосту… Викинь усі креслення, що я тобі надіслав… Що?.. А, ти про це? Хай ідуть під три чорти! Не варто зважати на злодіїв із їхніми законами! Забудь про них! Даґні, чого нам про них думати? Послухай, пам’ятаєш балку, яка тобі так сподобалася і ти назвала її «балкою Ріардена»? Вона виїденого яйця не варта. Я придумав щойно балку, кращу за всі, що існували досі! Твій міст витримає відразу чотири поїзди, простоїть триста років і коштуватиме дешевше за водогінну трубу. За два дні я надішлю нові креслення, але, бачиш, не витримав, вирішив сказати просто вже. Все дуже просто, слід з’єднати троси у жмут. А зв’язавши їх по діагоналі… Що?.. Не чую… Ти не застудилася часом?.. За що ти мені дякуєш? Зажди, я зараз усе поясню…