Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А

Розділ Х В ім’я всього найкращого в нас

Даґні попрямувала просто до охоронця, що стояв біля дверей «Проекту Ф». Вона йшла впевнено, спокійно і не криючись, поцокуючи підборами у тиші під деревами. Звела обличчя до місячного сяйва, щоб охоронець розгледів її.

— Пустіть мене, — промовила вона.

— Вхід заборонено, — відповів він голосом робота. — За наказом доктора Ферріса.

— Я прийшла сюди за наказом містера Томсона.

— Так?.. Я… Я нічого про це не знаю.

— Зате я знаю.

— Я про те, що доктор Ферріс мені нічого про це не казав… мем.

— Зате я вам кажу.

— Але ніхто, крім доктора Ферріса, не може мені наказувати.

— Ви хочете порушити наказ містера Томсона?

— О, ні, мем! Але… але якщо доктор Ферріс сказав нікого не пускати досередини — це означає нікого…. — і він невпевнено і благально додав: — Адже так?

— Ви знаєте, що мене звати Даґні Таґґарт, і ви бачили моє фото в газетах разом з містером Томсоном і рештою очільників країни?

— Так, мем.

— Тоді вирішуйте, чи хочеться вам знехтувати їхніми наказами.

— О, ні, мем! Я не хочу!

— То пустіть мене.

— Але я також не можу порушити наказ доктора Ферріса!

— Обирайте сам.

— Але я не можу обирати, мем! Хто я такий, щоб обирати?

— Доведеться.

— Послухайте, — поспіхом проказав він, виймаючи з кишені ключ і повертаючись до дверей. — Я запитаю у шефа. Він…

— Ні, — відрубала вона.

Щось у її голосі змусило його озирнутися: вона тримала пістолет, цілячись просто в серце охоронцеві.

— Слухай уважно, — сказала Даґні. — Або ти мене пустиш, або я тебе застрелю. Можеш спробувати застрелити мене перший, якщо зможеш. У тебе нема іншого вибору. Вирішуй.

Охоронець роззявив рота і ключ випав у нього з рук.

— Забирайся геть з дороги, — сказала вона.

Він зніяковіло затряс головою, притулившись спиною до дверей.

— О Господи, мем! — почав благати він. — Я не можу стріляти у вас, адже ви від містера Томсона! Але й пустити вас не можу, щоб не порушувати заборону містера Ферріса! Що мені робити? Я маленька людина! Я лише виконую накази! Я не можу нічого вирішувати!

— Це твоє життя, — сказала вона.

— Якщо ви дозволите мені запитати у головного, він мені скаже, він…

— Я не дозволяю тобі ні в кого запитувати.

— Але звідки мені знати, чи правда, що у вас наказ від містера Томсона?

— Нізвідки. Можливо, жодного наказу й нема. Можливо, це моя ініціатива, а тебе покарають, що скорився моєму наказу і кинуть до буцегарні за непослух. А може, доктор Ферріс і містер Томсон це узгодили. А може, й ні — тоді тобі доведеться не послухатись або того, або того. Мусиш вирішувати сам. Запитати нема в кого, нема кого покликати, ніхто тобі не допоможе. Тобі доведеться вирішувати самостійно.

— Але я не можу вирішувати! Чому я?

— Бо саме ти трапився на моєму шляху. Рахую до трьох, — сказала вона. — А потім стріляю.

— Стривайте! Стривайте! Я ж іще не сказав ні «так», ні «ні»! — закричав він, іще щільніше притискаючись до дверей, немовби найкращим захистом для нього було не рухатись і нічого не вирішувати.

— Один, — Даґні почала відлік. Вона бачила його вирячені від страху очі. — Два… — Вона розуміла, що пістолет вселяв у нього менший жах, ніж вибір, який він мусив зробити. — Три.

Вона, людина, що не наважилась би вистрілити у тварину, спокійно і байдуже вистрілила просто в серце чоловікові, який хотів існувати, не беручи на себе жодної відповідальності.

Пістолет був з глушником. Не чути було жодного звуку, що привернув би чиюсь увагу — лише глухий удар тіла, що впало до її ніг.

Даґні підняла ключ і почекала кілька секунд, як вони і домовилися з Франциско.

Він наблизився першим, вийшовши з-за рогу будівлі, потім Генк Ріарден і Раґнар Даннескольд. Навколо споруди було виставлено четверо охоронців. Їх позбулись: одного вбили, троє лежали в кущах — зв’язані й з кляпами в ротах.

Вона мовчки віддала ключ Франциско. Він відімкнув двері й зайшов досередини, залишивши двері прочиненими на кілька сантиметрів.

Троє інших чекали назовні.

Залу освітлювала єдина лампочка, що звисала зі стелі. Нагору вели сходи, біля яких стояв охоронець.

— Хто ви? — вигукнув він, побачивши, що Франциско входить, наче до себе додому. — Сьогодні сюди нікому не можна!

— Мені можна, — сказав Франциско.

— Чому Расті пустив вас?

— Мабуть, у нього були на це причини.

— Але він не мав права!

— А дехто вважає інакше, — Франциско швидко оглянув залу. Другий охоронець стояв нагорі, прислухаючись до розмови.

— Хто ви, що ви робите?

— Видобуваю мідь.

— Що? Хто ви такий?

— Моє ім’я занадто довге для вас. Я назву його вашому шефові. Де він?

— Тут я ставлю запитання! — але він на крок відступив. — Ви… Не вдавайте велике цабе, бо я…

— Агов, Піте, а він і є велике цабе! — крикнув другий охоронець, паралізований поведінкою Франциско.

Але перший охоронець намагався не зважати на нього. Що дужче він боявся, то сильніше підвищував голос. Буркнув до Франциско:

— Що вам потрібно?

— Я ж сказав, повідомлю про це вашого шефа. Де він?

— Тут я запитую!

— Зате я вам не відповідаю.

— То он ви як? — розлютився Піт, який міг вигадати лише один спосіб вийти зі скрутного становища: його рука потяглася до револьвера, що висів при боці.

У Франциско була значно швидша реакція, ніж в охоронців, а пістолет — теж із глушником. Револьвер вилетів із Пітової руки, його розбитими пальцями заструменіла кров і він застогнав від болю, заскиглив й гепнувся на долівку. Другий охоронець, ледь устигнувши зрозуміти, що сталося, побачив націлений на нього пістолет.

— Не стріляйте, містере! — вигукнув він.

— Спускайся з піднятими руками, — наказав Франциско, однією рукою тримаючи наставлений пістолет, а другою подаючи в прочинені двері сигнал тим, хто чекав надворі.

Поки охоронець спускався, ввійшов Ріарден і роззброїв його, а Даннескольд зв’язав йому руки та ноги. Поява Даґні, здавалося, налякала охоронця найбільше. Він не міг зрозуміти цього: троє чоловіків були в картузах і вітрівках і, якби не манери, їх можна було б сприйняти за банду розбійників. Присутність жінки була незбагненна.

— То де ж ваш старший? — запитав Франциско.

Охоронець показав головою в бік сходів:

— Нагорі.

— Скільки всього охоронців у будинку?

— Дев’ятеро.

— Де вони?

— Один на сходах, що ведуть до підвалу. Решта — нагорі.

— Де?

— У великій лабораторії. Тієї, що з вікном.

— Усі?

— Так.

— Що це за кімнати? — Франциско показав на двері, що провадили із зали.

— Теж лабораторії. Вони зачинені на ніч.

— А ключі в кого?

— У нього, — охоронець кивнув на Піта.

Ріарден і Даннескольд дістали ключі з Пітової кишені й заходилися тихо та швидко відмикати кімнати, натомість Франциско продовжував:

— Є ще якісь люди в будинку?

— Ні.

— А ув’язнений тут?

— Ох… так. Здається, він тут. Мабуть, тут, інакше б ми не чергували.

— То він досі тут?

— Не знаю. Вони нам не повідомляють.

— А доктор Ферріс тут?

— Ні, він поїхав десять-п’ятнадцять хвилин тому.

— Двері з лабораторії нагорі ведуть на сходи?

— Так.

— Скільки там дверей?

— Троє. До сходів ведуть середні.

— А решта куди?

— Одні — в невеличку лабораторію, другі — до кабінету доктора Ферріса.

— Вони з’єднані між собою?

— Так.

Франциско повернувся до своїх супутників, аж раптом охоронець благально мовив:

— Містере, можна я вас про щось запитаю?

— Запитуй.

— Хто ви?

І Франциско представився, немов на урочистому прийнятті:

— Франциско Домінґо Карлос Андрес Себастьян д’Анконія.

Він відвернувся від витріщеного охоронця і підійшов до своїх супутників для тихої наради.

За якусь мить сходами швидко й безшелесно піднявся Ріарден.

Під стінами лабораторії стояло безліч кліток зі щурами та морськими свинками. Їх перенесли туди охоронці, шестеро з яких у цей момент грали в покер за довгим столом у центрі приміщення, а ще двоє стояли у різних кутках, тримаючи під прицілом вхідні двері. Ріардена не застрелили одразу ж, щойно він увійшов, лише тому, що його обличчя всім було знайоме. Восьмеро людей дивилися на нього, впізнавши і не вірячи власним очам, бо побачити його тут ніхто не сподівався.

Він стояв на порозі, встромивши руки в кишені штанів з недбалим і впевненим виглядом ділка.

— Хто тут за старшого? — коротко запитав він тоном людини, що хотіла бути ввічливою, але не бажала дурно гаяти часу.

— Ви… ви ж не… — затинаючись, почав довготелесий похмурий чоловік за картковим столом.

— Я — Генк Ріарден. Ви тут за старшого?

— Так! Але звідки ви тут в біса взялися?

— Із Нью-Йорка.

— Що ви тут робите?

— Бачу, вас не попередили.

— Мене?.. Тобто, про що не попередили? — у голосі начальника охорони вчувалась образа, обурення й підозра, що його керівники не вважали за потрібне повідомити його, отже підривали його авторитет. Начальник був високий, худорлявий чоловіком з рвучкими рухами, видовженим хворобливим обличчям і рухливими оченятами наркомана.

— Про мої справи тут.

— У вас… у вас тут не може бути жодних справ, — відрубав начальник охорони, боячись водночас і того, що його вводять в оману, і того, що його, вочевидь, не сповістили про якесь важливе рішення. — Адже ви зрадник, дезертир і…

— Бачу, ви, чоловіче добрий, ще ні про що не знаєте.

Решта семеро охоронців витріщалися на Ріардена з забобонним трепетом і сумнівом. Двоє з них, як бездумні роботи, тримали напоготові спрямовані на нього револьвери. А він, здавалося, їх не помічав.

— Ну, і навіщо ви сюди приїхали? — буркнув начальник охорони.

— Ви повинні передати мені ув’язненого.

— Якщо ви з головного управління, то мусите знати, що ми не повинні мати жодної інформації про жодного ув’язненого і що ніхто не повинен його бачити!

— Окрім мене.

Начальник охорони скочив, кинувся до телефону і схопив слухавку. На півдорозі до вуха чоловік відкинув її різким жестом, що поселив у кімнаті паніку: він устиг почути, що телефон не працює, і здогадався, що дроти перерізані.

Знічений начальник охорони повернувся до Ріардена з докором в очах. Ріарден звернувся до нього презирливо і з докором у голосі:

— Хто ж так охороняє будинок? Хіба можна було до такого довести? Віддайте мені ув’язненого, поки з ним нічого не сталось. Якщо ви, звісно, не хочете, щоб я подав рапорт про вашу службову недбалість і порушення субординації.

Начальник важко повалився у своє крісло, згорбився над столом і звів погляд на Ріардена. Його змучене лице нагадувало тепер мордочку одного зі звіряток, що ворушились у клітках.

— Хто цей ув’язнений? — запитав він.

— Чоловіче добрий, — відповів Ріарден, — якщо ваші безпосередні керівники не вважали за потрібне повідомити це вам, то я й поготів не казатиму.

— Вони і про вас не вважали за потрібне мене попередити! — скрикнув начальник охорони. Голос його лунав злостиво і безпорадно, знічуючи підлеглих. — Як мені знати, що ви від них? Телефон не працює, хто може підтвердити ваші слова? Як мені знати, що робити?

— Це ваші проблеми, а не мої.

— Я вам не вірю! — він зірвався на вереск — занадто різкий, а тому непереконливий. — Я не вірю, що уряд міг послати вас сюди із завданням. Адже ви один з дружків Ґолта — зрадників, які сховалися…

— А хіба ви нічого не чули?

— Про що?

— Джон Ґолт домовився з урядом, і ми всі повернулися.

— Ох, слава Богу! — скрикнув наймолодший охоронець.

— Стули пельку! Ти тут ніхто, щоб про політику просторікувати! — гаркнув на нього начальник охорони і знову повернувся до Ріардена. — А чому ж про це не оголосили по радіо?

— А ви вважаєте, що можете вказувати уряду, де і як оголошувати про свою політику?

Запала така тривала мовчанка, що чути було шарудіння звіряток об ґрати кліток.

— Думаю, варто вам нагадати, — сказав Ріарден, — що ви тут не для того, щоб обговорювати накази, а для того, щоб їх виконувати, не для того, щоби знати чи розуміти політичні міркування очільників країни, висловлювати свої думки, робити вибір чи сумніватися.

— Але я не знаю, чи повинен вам підкорятись!

— Якщо відмовитеся, то відповісте за наслідки.

Зігнувшись над столом, начальник повільно перевів погляд з Ріардена на охоронців з револьверами. Майже невловним рухом охоронці прицілились. У кімнаті почулося нервове шарудіння. В одній з кліток протяжно пискнуло звірятко.

— Гадаю, варто вас також попередити, — сказав Ріарден уже суворіше, — що я не сам. Мої друзі чекають назовні.

— Де?

— Навколо цієї кімнати.

— Скільки їх?

— Самі побачите.

— Послухайте, шеф, — почувся несміливий голос одного з охоронців, — не варто сваритися з цими людьми. Вони…

— Стули пельку! — рикнув начальник і навів на нього пістолет. — Гей, покидьки, наказую вам не сцяти!

Він кричав, намагаючись обдурити щодо того, що вже чудово знав. Вони боялися. Він був на межі паніки, не бажаючи зізнаватися самому собі, що його людей якимось чином роззброїли.

— Тут нема чого боятися! — Він вигукував це сам собі, намагаючись повернути впевненість у тій єдиній царині, де він почувався впевнено — у царині насильства. — Нема чого і нема кого! Я вам покажу! — Він рвучко повернувся і тремтячою рукою вистрелив у Ріардена.

Дехто з охоронців помітив, що Ріарден захитався і схопився правою рукою за ліве плече. Решта в цю секунду дивилися, як револьвер вислизає з руки їхнього начальника і з гуркотом падає на підлогу. Начальник скрикнув, з його зап’ястя струменіла цівка крові. Вже потім усі побачили, що ліворуч в одвірку стоїть Франциско д’Анконія, який досі тримає револьвер із глушителем, націлений на начальника охорони.

Усі схопилися за зброю, але згаяли момент, так і не наважившись вистрілити.

— На вашому місці я б цього не робив, — мовив Франциско.

— Господи! — зойкнув один із охоронців, силкуючись згадати ім’я. — Це… це той чувак, який підірвав усі мідні шахти на світі!

— Так, це він, — сказав Ріарден.

Охоронці мимоволі позадкували від Франциско і, озирнувшись, побачили, що Ріарден досі стоїть на порозі з револьвером у правій руці, а на його лівому — розходиться темна пляма.

— Стріляйте, покидьки! — заволав начальник охорони своїм розгубленим підлеглим. — Чого ви чекаєте? Стріляйте, вбийте їх! — Він оперся однією рукою об стіл, з другої струменіла кров. — Я напишу рапорт на кожного, хто не стрілятиме. Вас самих розстріляють.

— Киньте зброю, — наказав Ріарден.

Семеро охоронців якусь мить стояли нерухомо, не корячись жодному з них.

— Випустіть мене звідси! — закричав наймолодший з них, кинувшись до дверей праворуч. Він відчинив двері й відсахнувся — на порозі з пістолетом у руці стояла Даґні Таґґарт.

Охоронці повільно позадкували до центру кімнати, намагаючись усвідомити, що ж це відбувається, і зовсім втративши відчуття реальності. У присутності цих легендарних персонажів, що вони їх і не мріяли ніколи побачили, охоронці почувалися так, немовби їм наказували стріляти по привидах.

— Киньте зброю, — сказав Ріарден. — Ви не знаєте, навіщо ви тут. А ми знаємо. Ви не знаєте, кого охороняєте. А ми знаємо. Ви не знаєте, чому вам наказали його охороняти. А ми знаємо, чому ми хочемо його визволити. Ви не знаєте, за що боретесь. А ми знаємо, за що боремося ми. Якщо ви помрете, ви навіть не знатимете, за що вмираєте. Якщо ж помремо ми, то знатимемо за що.

— Не… не слухайте його! — заволав начальник охорони. — Стріляйте! Наказую вам стріляти!

Один з охоронці поглянув на шефа, поклав револьвер і, піднявши руки, ступив у бік Ріардена.

— Чорт тебе забирай! — закричав начальник, схопив лівою рукою пістолет і вистрелив у дезертира.

Коли той падав, вікно в кімнаті раптом розлетілося на тисячі уламків: з гілки дерева, як із катапульти, до приміщення влетів високий і стрункий чоловік, який, ледь торкнувшись ногами підлоги, вистрелив у найближчого охоронця.

— Хто ви? — почувся чийсь переляканий голос.

— Раґнар Даннескольд.

У відповідь пролунало три звуки: протяжний панічний вереск, гуркіт чотирьох револьверів, кинутих на підлогу і страхітливе виття: начальник охорони раптово вистрелив собі в чоло.

Коли четверо вцілілих охоронців почали давати лад своїм думкам, вони вже лежали зв’язані й з кляпами в ротах. П’ятий залишався стояти зі зв’язаними за спиною руками.

— Де ув’язнений? — запитав його Франциско.

— Мабуть… у підвалі.

— У кого ключі?

— В доктора Ферріса.

— А де сходи до підвалу?

— За дверима Феррісового кабінету.

— Веди.

Коли вони рушили, Франциско повернувся до Ріардена:

— Генку, з тобою все добре?

— Так.

— Може, відпочинеш?

— Ні, чорт забирай!

З порогу дверей, що вели до кабінету Ферріса, вони поглянули вниз, на марш кам’яних сходів, які спускались униз, і побачили там охоронця.

— Іди сюди з піднятими руками! — наказав Франциско. Охоронець побачив силует рішучого незнайомця і блиск револьвера. Цього було досить. Він скорився. Здавалося, він полегшено виходить з цього вологого кам’яного склепу. Його зв’язали і покинули на підлозі разом з охоронцем, який показав їм дорогу.

Четверо рятівників кинулись униз сходами до сталевих дверей. Діяли і рухалися вони точно та злагоджено. Внутрішні перепони, здавалося, було знищено.

Даннескольд мав інструменти, щоб зламати замок. Франциско перший зайшов до підвалу і за якусь хвильку загородив рукою шлях Даґні, — щоб переконатися, що видовище її не злякає; потім прибрав руку і вона побігла вперед. Увесь обмотаний дротами, Ґолт підняв голову і кинув на них вітальний погляд.

Даґні впала навколішки біля мату. Ґолт поглянув на неї точнісінько так само, як тоді, коли вони зустрілися вперше в долині. Його посмішка була весела, в ній не було болю, а голос лунав м’яко і стишено:

— Нам не варто сприймати все це всерйоз, правда?

По її щоках текли сльози, але посміхалася вона радісно та впевнено:

— Так, не варто.

Ріарден і Даннескольд перерізали паски, що зв’язували Ґолта. Франциско підніс до його вуст пляшечку з бренді. Ґолт ковтнув і, ледь піднявшись, оперся на звільнені вже руки.

— Дайте мені цигарку, — попросив він.

Франциско простягнув йому пачку сигарет зі знаком долара. Джонова рука трохи тремтіла, коли він прикурював від запальнички, але у Франциско вона тремтіла значно сильніше.

Глянувши йому в очі понад вогником, Ґолт усміхнувся і сказав, немовби відповідаючи на мовчазне запитання Франциско:

— Так, це було досить важко, але стерпно, до того ж, струм такої напруги не завдає шкоди.

— Колись я їх знайду, хоч би де вони були… — сказав Франциско. Його приглушений голос було ледве чути, але присутні зрозуміли: цей — знайде.

— Якщо ти їх знайдеш, то побачиш: те, що від них зосталось, уже немає сенсу вбивати.

Ґолт поглянув на обличчя навколо. Він бачив велике полегшення в їхніх очах і гнів, що застиг на лицях. Він знав, що зараз вони переживають те ж, що пережив і він.

— Усе минулося, — сказав він. — Не мучте себе дужче, ніж вони мучили мене.

Франциско відвернувся.

— Вони тебе мучили… — прошепотів він. — Тебе… Хай би був хто завгодно — тільки не ти.

— Але це мусив бути саме я, якщо їм хотілося випробувати свій останній засіб. Вони його випробували і… — він махнув рукою, немовби змітаючи цю кімнату, а з нею — тих, хто її створив, на смітник минулого. — І ось, що в них вийшло.

Франциско кивнув, так досі й не повернувши обличчя, лише міцно стиснув руку Ґолта.

Джон Ґолт підвівся і сів, повільно повертаючи контроль над своїми м’язами. Він поглянув на Даґні, коли вона простягнула руку, щоб допомогти йому. Побачив, як вона силкується всміхнутися, щосили стримуючи сльози. Даґні намагалася уявити, скільки ж витерпіло його тіло, але знала: все дрібниці, якщо він живий. Дивлячись їй в очі, він підняв руку й кінчиками пальців доторкнувся до білого коміру її светра, підтверджуючи й нагадуючи про єдине, що тепер мало значення. Її губи ледь здригнулись, вона всміхнулася, немовби кажучи йому, що все зрозуміла.

Даннескольд підібрав Ґолтову сорочку, штани та решту одягу, що був скинутий на підлозі в кутку кімнати.

— Ти йти зможеш? — запитав він.

— Звісно.

Поки Франциско та Ріарден допомагали Ґолтові вбратися, Даннескольд спокійно, беземоційно і цілеспрямовано трощив машину для допитів.

Ґолт іще не досить упевнено тримався на ногах, але міг стояти, опершись на плече Франциско. Перші кроки давалися йому важко, але, дійшовши до дверей, він уже рухався краще, тримаючись за Франциско і Даґні, — для них обох це був дар.

Вони мовчки спускалися до підніжжя пагорба, і дерева захищали їх від мертвотного місячного сяйва та ще похмурішого його відблиску у вікнах Державного наукового інституту.

Літак Франциско був схований у кущах на краю галявини за наступним пагорбом. На багато кілометрів навколо не було жодних ознак людського житла. Ніхто не міг побачити й розповісти, як раптово загорілися фари, вихопивши з темряви зарості бур’янів. Ніхто не почув гуркоту двигуна, що ожив від одного руху Даннескольда, який сів за штурвал.

Коли двері літака зачинилися за ними й вони відчули під ногами поштовхи коліс, Франциско вперше всміхнувся.

— Це мій один-єдиний шанс дещо тобі наказати, — сказав він, допомагаючи Ґолтові вмоститись у відкидному кріслі. — Лежи спокійно, розслабся і про все забудь… І ти теж, — додав він, повернувшись до Даґні та вказуючи їй на крісло поруч з Ґолтом.

Колеса крутилися дедалі прудкіше, немовби швидкість додавала їм цілеспрямованості та легкості, — попри безсилі перешкоди у вигляді вибоїн і ямок у землі. Коли рух став плавний, коли вони побачили, як унизу пропливли крони дерев, відкидаючи тіні на їхні ілюмінатори, Ґолт мовчки нахилився і поцілував Даґні руку: він покидав зовнішній світ з єдиною цінністю, яку він хотів у нього забрати.

Франциско видобув дорожню аптечку і почав скидати з Ріардена сорочку, щоби перев’язати йому рану. Ґолт бачив, як червона цівка стікає з Ріарденового плеча на груди.

— Дякую, Генку, — промовив він.

Ріарден усміхнувся:

— Я повторю твої слова, коли я подякував тобі під час нашої першої зустрічі: «Якби ти розумів, що я діяв заради самого себе, то знав би, що жодної подяки не потрібно».

— А я повторю твою відповідь: «Саме тому я тобі й вдячний», — відповів Ґолт.

Даґні бачила, що в їхніх поглядах було більше, ніж у будь-яких словах, навіть більше, ніж у рукостисканні. Ріарден помітив, що вона дивиться на них і ледь прищурився, наче всміхався на знак схвалення, немовби повторюючи те, що сказав їй у своїй короткій записці, надісланій з долини.

Раптом вони почули голос Даннескольда, який голосно і жваво говорив у простір, ні до кого з них не звертаючись, і вони зрозуміли, що той розмовляє по бортовій рації:

— Так, усі цілі й неушкоджені. Всі… Так, з ним усе гаразд, лише невеличка слабкість. Відпочиває… Ні, поранень немає… Так, ми всі тут. Генка Ріардена поранили, але… — він зиркнув через плече, — але він мені щойно всміхнувся… Втрати? Думаю, ми втратили там на кілька хвилин настрій, але тепер усе чудово… Не пробуйте обігнати мене: в Долині Ґолта я приземлюся перший, а потім допоможу Кей приготувати вам у ресторані сніданок.

— Чи хтось зі сторонніх може його чути? — запитала Даґні.

— Ні, — відповів Франциско. — На ці частоти вони підключитися не можуть.

— З ким він розмовляє? — запитав Ґолт.

— Приблизно з половиною чоловічого населення долини, — відповів Франциско, — або ж із усіма, кому вистачило місця в усіх доступних на цей момент літаках. Вони летять за нами. Чи ти думав, що вони сидітимуть вдома і не спробують тебе визволити? Ми були готові до відкритого збройного нападу на Інститут чи навіть на «Вейн-Фолкленд», якби виникла потреба. Але знали, що в такому разі ризикуємо втратити тебе. Вони б тебе вбили, якби зрозуміли, що програли. Тому ми вирішили спочатку спробувати вузьким колом. Якби ми зазнали поразки, то почався б відкритий штурм. Вони чекали за кілометр. Наші люди чатували у хащах. Вони бачили, як ми ввійшли, і сповістили всіх решту. Ними командував Елліс Ваятт. До речі, він летить твоїм літаком. Ми не зуміли дістатися до Нью-Гемпширу одночасно з доктором Феррісом, бо, на відміну від нас, він міг користуватися відкритими аеропортами. Чого, до речі, незабаром він робити не зможе.

— Так, — підтвердив Ґолт, — уже не зможе.

— Це була наша єдина перешкода. Решта було нескладно. Згодом розповім тобі докладніше. Але, щоб розгромити їхній гарнізон, нас чотирьох вистачило.

— Колись, років, може, за сто, — сказав Даннескольд, — таємні або відкриті прихильники сили, які вірять, що керувати кращими за них самих можна лише за допомогою насильства, зрозуміють, що станеться, коли грубій силі протистоїть сила та розум.

— Вони вже це засвоїли, — мовив Ґолт. — Чи не цього ти їх навчаєш ось уже дванадцять років?

— Я? Так. Але семестр закінчився. Сьогодні був останній акт насильства в моєму житті — як винагорода за останніх дванадцять років.

Мої люди вже будують у долині будинки. Мій корабель заховано так надійно, що ніхто його не знайде, аж поки я зможу продати судно комусь, хто знайде йому краще застосування. Його переобладнають на трансатлантичний пасажирський лайнер — прекрасний, хоч і не надто великий. А я почну читати інший курс. Думаю, я мушу перечитати праці нашого першого вчителя.

Ріарден усміхнувся:

— Я хотів би відвідати твою першу лекцію з філософії в університеті. Хотів би подивитися, чи вдасться твоїм студентам не відволікатися від цієї лекції, і як ти відповідатимеш на запитання, що не мають жодного стосунку до теми. Я не здивуюся, якщо твоїм студентам захочеться поставити їх тобі, і не зможу їм за це дорікнути.

— А я скажу їм, що відповіді на всі запитання вони знайдуть у самому предметі.

На землі під ними було небагато вогнів. Вона була суцільним чорним покровом і лише де-не-де у вікнах адміністративних будівель миготіло світло й іноді можна було помітити тремтливий вогник свічки у вікні якихось неекономних господарів. Більшість сільських мешканців давно жили, як їхні пращури, коли штучне світло вважалося неабиякою розкішшю, і з заходом сонця життя в селах завмирало. Міста нагадували хаотичні калабані після приливу. В деяких вікнах там ще сяяли коштовні крапельки електроенергії, але й вони поступово щезали, поглинуті дедалі жорстокішою пусткою норм, квот, контролю і правил економії електроенергії.

Аж ось у далині показався Нью-Йорк, який був джерелом цього приливу. Він досі яскраво освітлював небо, як виклик первісній темряві, немовби з останніх сил простягаючи руки до літака, що наближався до нього. Всі мимовільно виструнчилися, наче стоячи біля смертного ложа і віддаючи останню шану колишній величі.

Згори було видно останні конвульсії: вогні автомобілів, що сновигали вулицями, немов загнані в пастку звірі у пошуках виходу. Мости запруджені машинами, під’їзди до них — схожі на грона вогнів, автомобільні затори мертво блокували весь рух, і навіть у літаку чути було далеке відчайдушне виття сирен. Звістка про те, що головну магістраль континенту знищено, охопила місто. Люди вибігали з офісів, у паніці намагаючись виїхати з Нью-Йорка й шукаючи порятунку там, де знайти його було неможливо.

Літак уже пролітав над самісінькими вершинами хмарочосів, аж раптом місто немов затремтіло, здавалося, земля розступилась і проковтнула його. Мегаполіс зник з лиця землі. Лише за якусь мить вони зрозуміли, що паніка досягла електростанцій і вогні Нью-Йорка згасли.

Даґні здригнулася.

— Не дивись униз! — різко наказав Ґолт.

Вона підвела на нього очі. Його обличчя було суворе, як завжди, коли він дивився на факти.

Вона пам’ятала історію, яку їй розповів Франциско: «Він покинув “Двадцяте сторіччя”. Мешкав на горищі в нетрищах. Він підійшов до вікна і показав на хмарочоси. Сказав, що нам доведеться згасити вогні світу і, коли ми побачимо потьмянілі вогні Нью-Йорка, то зрозуміємо, що зробили свою справу».

Вона згадала про це, помітивши, як мовчки перезирнулася ця трійця: Джон Ґолт, Франциско д’Анконія та Раґнар Даннескольд.

Поглянула на Ріардена. Він дивився вперед, а не вниз, як колись, коли дивився на незайману цілину поглядом, у якому була оцінка можливостей дії.

Глянувши на темряву попереду, їй на думку спав інший спогад — той момент, коли, кружляючи над аеропортом Афтона, вона бачила сріблястий літак, що злітав з темної землі, немов Фенікс. Даґні знала: тепер у їхньому літаку летить усе, що залишилося від Нью-Йорка.

Вона глянула вперед. Земля буде безлюдна — так само, як простір, у якому їхній пропелер прокладав свій безперешкодний шлях: порожня і вільна.

Вона знала, що відчував Нат Таґґарт, коли починав свою справу, і чому тепер уперше вона відчула з ним цілковиту близькість: зараз перед нею порожнеча і на цьому пустому місці слід побудувати новий континент.

Перед очима Даґні постало все її минуле, вся боротьба, і вона особливо чітко відчула натхнення, що охопило її в цю хвилину. Вона всміхалась — і подумки повторювала слова, якими оцінювала минуле й назавжди прощалася з ним. Це були мужні, горді та самовіддані слова, що їх більшість людей ніколи не зрозуміють, слова з лексикону бізнесменів: «Ціна не має значення».

Вона не відчула ні збентеження, ні хвилювання, побачивши у темряві внизу тонку ниточку вогнів, що повільно тяглися крізь порожнечу на захід. Особливо яскраво сяяв перший вогник — це були фари, що немов навпомацки знаходили шлях у пітьмі. Вона нічого не відчувала, крім того, що знала: це потяг, і далі на нього чекає лише порожнеча.

Обернулася до Ґолта. Він дивився на обличчя Даґні, ніби стежив за її думками, і всміхався у відповідь на її усмішку.

— Це кінець, — промовила вона.

— Це початок, — відповів він.

Вони відкинулися на спинки крісел, мовчки дивлячись одне на одного. Потім вони вщерть сповнилися близькістю одне одного, і це було наслідком і значенням майбутнього. Але наслідок включав знання про все, що слід було заслужити, — перш ніж інша людина змогла б уособлювати цінність твого власного існування.

Нью-Йорк уже був позаду, коли вони почули, як Даннескольд відповідає комусь по рації:

— Так, він не спить. Не думаю, що він сьогодні засне… Так, можливо.

Він обернувся до них:

— Джоне, доктор Акстон хоче поговорити з тобою.

— Що? Він теж летить в одному з літаків за нами?

— Аякже.

Ґолт скочив і вхопив мікрофон.

— Вітаю, докторе Акстон, — сказав він. У його спокійному, тихому голосі вгадувалась усмішка.

— Вітаю, Джоне, — за надто рівним голосом Г’ю Акстона можна було зрозуміти, чого йому коштувало дочекатися хвилини, коли він знову зміг промовити ці два слова. — Мені просто захотілося почути твій голос… переконатися, що з тобою все гаразд.

Ґолт розсміявся і тоном студента, що з гордістю демонструє виконане домашнє завдання — як доказ добре засвоєного уроку, — відповів:

— Певна річ, зі мною все гаразд, професоре. Інакше й бути не могло. А є А.

Локомотив «Комети», що прямувала на схід, вийшов з ладу в пустелі Арізони. Він зупинився раптово, без жодної очевидної причини, наче людина, яка сама собі не зізнавалася в тому, що взяла на себе занадто багато: у двигуні зламалася якась зужита деталь.

Едді Віллерсу довелося довго чекати на провідника, якого він викликав, а коли той нарешті прийшов, то з його відстороненого виразу обличчя Едді зрозумів відповідь на своє запитання.

— Інженер намагається виявити несправність, містере Віллерс, — відповів він лагідно, тоном, у якому прочитувалося, що сподіватися було його обов’язком, але сам він уже роками ні на що не сподівається.

— Він іще не знає?

— Він працює над цим, — провідник люб’язно почекав півхвилини і вже зібрався йти, але зупинився, щоб надати ще якісь пояснення, наче туманне відчуття, вироблена звичка підказували йому, що будь-яка спроба пояснити те, що відбувається, розвіє страх, у якому ніхто не міг зізнатися навіть самому собі. — Містере Віллерс, оці наші дизелі давно слід було замінити. Вони вже не підлягають ремонту.

— Я знаю, — спокійно мовив Віллерс.

Провідник відчув, що краще було взагалі не вдаватися до пояснень. Вони призводили до зайвих у ці дні запитань. Провідник похитав головою і вийшов.

Едді Віллерс сидів, дивлячись у чорну порожнечу за вікном.

Це була перша за багато днів «Комета» з Сан-Франциско у східному напрямку. Вона була дітищем його відчайдушних спроб поновити трансконтинентальне сполучення. Едді не міг сказати, чого йому коштували кілька останніх днів, і що він зробив для порятунку станції в Сан-Фрациско від сліпого хаосу громадянської війни, у якій борці не мали жодного усвідомлення власної мети. Важко було згадати всі оборудки, що він їх підписав за ситуації постійної нестабільності. Він знав лише, що досягнув статусу недоторканності для станції з боку трьох протиборчих угруповань, знайшов людину на посаду менеджера, якій, здавалося, ще не все було байдуже, запустив на схід ще одну «Комету», забезпечивши її найкращим локомотивом і найкращою залізничною бригадою, і повертався на ній до Нью-Йорка, зовсім не розуміючи, скільки ще протримається його досягнення.

Він ніколи так тяжко не працював. Виконував свою роботу сумлінно, як і все, за що брався. Але він працював, наче у вакуумі, немовби його енергія не знаходила виходу й тікала в пісок… пісок якоїсь пустелі, схожої на ту, що простягалася за вікном «Комети». Едді здригнувся: на якусь мить йому видалося, що він схожий на зіпсований двигун поїзда.

Невдовзі він знову викликав провідника.

— Як там справи? — запитав він.

Кондуктор знизав плечима і похитав головою.

— Вишліть помічника машиніста, нехай зателефонує по лінійному телефону до управління і попросить відрядити найкращого механіка.

— Так, сер.

За вікнами не було нічого цікавого. Вимкнувши в купе світло, Едді Віллерс зміг розрізнити лише безкраю сіру порожнечу, де-не-де позначену чорними плямами кактусів. Він думав про те, як люди наважилися перетнути цю пустелю і чого їм це коштувало, адже поїздів тоді ще не було. Він відвернувся від вікна і ввімкнув світло.

Сам той факт, що «Комета» була зараз ізольована від світу, породив у ньому сильну тривогу. Вона застрягла на чужих коліях «Південно-атлантичної компанії», що проходили через Арізону, і за користування якими вони не заплатили.

Треба звідси якось виборсатися, подумав він. Тривога зникне, коли вони повернуться на свою колію. Але вузлова станція раптом виявилася недосяжною — на березі Міссісіпі, біля мосту Таґґарта.

Ні, подумав він, річ не лише в цьому. Він мусив визнати, що неприємне відчуття, яке йому важко було означити і якого він ніяк не міг позбутися, навіяла дорога, щось дивне, незрозуміле та нав’язливе. По-перше, станція, що вони її проминули дві години тому, і на якій не було ані душі: він помітив порожню платформу і яскраво освітлені вікна невеличкої станційної будівлі. Світло йшло з порожніх приміщень. Він не помітив жодної людської постаті — ні в будівлі, ні на коліях. По-друге, на наступній станції, що вони проминули, платформа була вщерть забита розлюченою юрбою. А тепер вони були далеко і не могли бачити ні вогнів, ні чути шуму будь-якої станції.

Треба вивести звідси «Комету», подумав Едді. Він не міг збагнути, чому це треба зробити так терміново, чому так важливо зрушити потяг з місця. Пасажирів, які тремтіли у напівпорожніх вагонах, було небагато. Їм не було куди йти, вони не мали жодної мети. Він боровся не заради них. Тоді заради кого? Віллерс не знав. У його свідомості, немовби у відповідь на це запитання, виринуло два висловлювання, що мали притягальну енергію молитви та непереборну силу абсолюту.

Перше: «Від океану до океану — назавжди». І друге: «Не дозволяй це залишити!..»

За годину з похмурим обличчям повернувся провідник з механіком.

— Містере Віллерс, — повільно мовив помічник машиніста, — головне управління не відповідає.

Едді Віллерс сидів, його свідомість відмовлялася в це повірити, але водночас він раптом збагнув, що саме цього він чомусь очікував.

— Цього не може бути! — сказав він тихо. Помічник машиніста, не рухаючись, дивився на нього. — Мабуть, лінійний телефон не в порядку.

— Ні, містере Віллерс. З телефоном усе гаразд. Лінія працює. Центр не працює. Тобто, слухавки ніхто не взяв. Або не захотів відповісти.

— Але ж ви розумієте, що цього не може бути!

Помічник машиніста знизав плечима. У ці дні могло статися все, що завгодно.

Едді Віллерс скочив на ноги.

— Пройдіться поїздом, — наказав він провідникові. — Стукайте в усі двері — туди, де є люди, і запитуйте, чи є серед них електрик.

— Так, сер.

Едді розумів, як розуміли і вони, що такої людини їм не знайти. Тільки не серед цих сонних і порожніх облич.

— Ходімо, — наказав він, повертаючись до помічника машиніста.

Вони піднялись у кабіну локомотива. Сивий машиніст сидів, вирячившись у вікно на кактуси. Прожектор був увімкнений і його промінь освітлював темряву — прямо й нерухомо, але, крім невиразних контурів залізничних колій, нічого цікавого не було.

— З’ясуймо, що не так, — сказав Едді, знімаючи своє пальто. В його голосі вчувалося щось середнє між наказом і благанням. — Спробуймо ще раз.

— Так, сер, — погодився машиніст без роздратування і без ентузіазму.

Інженер уже вичерпав свій незначний запас знань. Він перевірив усе, що, на його думку, могло вийти з ладу, проте знову заліз у двигун, розкручуючи його деталі й скручуючи їх назад, навмання роз’єднуючи, як дитина, що розбирає годинник на дрібні частини, — але без дитячої впевненості в тому, що він довідається, як працює цей механізм.

Помічник машиніста весь час визирав з вікна кабіни, дивлячись у темну тишу і здригаючись від дедалі прохолоднішого нічного повітря.

— Не хвилюйтеся, — упевнено сказав Едді Віллерс. — Ми повинні спробувати самі все полагодити, але якщо нам не вдасться, рано чи пізно вони пришлють нам допомогу. Потягів посеред пустелі не кидають.

— Раніше не кидали, — буркнув помічник машиніста.

Час від часу машиніст піднімав своє замащене обличчя і дивився на Едді Віллерса, обличчя і сорочка в якого теж були брудні.

— Яка з цього користь, містере Віллерс? — запитав він.

— Ми не можемо все так покинути! — різко відповів Едді. У глибині душі він знав, що говорить не лише про «Комету»… І навіть не лише про залізницю.

Переходячи до кожного з трьох відділів двигуна, знову оглядаючи їх один за другим і повертаючись до кабіни, Едді Віллерс силкувався згадати все, що чув колись про двигуни, все, що вивчав у коледжі й перед ним: усе, що засвоїв у ті дні, коли наглядачі на станції Рокдейл зганяли його зі східців громіздких тепловозів.

Нічого ні з чим не в’язалось; здавалось, його мозок стиснувся і заблокувався. Він знав, що не розуміється на двигунах, знав, що не розуміє, в чому проблема. Але також він знав, що зараз на кону — життя чи смерть. Він дивився на циліндри, лопаті й дроти, на панелі приладів, що на них досі миготіли лампочки. Він намагався не впускати у свідомість думку, яка непокоїла його: чи можна сподіватися і скільки звичайній людині потрібно часу — згідно з математичною теорією ймовірності — на те, щоб навмання віднайти потрібну комбінацію і повернути до життя двигун?

— Який у цьому сенс, містере Віллерс? — заблагав машиніст.

— Ми не можемо все так покинути! — викрикнув він.

Едді не знав, скільки минуло годин, коли пролунав вигук помічника машиніста:

— Містере Віллерс! Погляньте!

Помічник машиніста визирав у вікно, показуючи в темряву за своєю спиною.

Едді Віллерс подивився. Вдалечині погойдувався дивний тьмяний вогник. Здавалося, він повільно наближався. Едді не міг збагнути, що це.

Трохи згодом йому здалося, начебто він розрізнив щось чорне, що повільно наближалося до них. Воно рухалося паралельно з коліями. Вогник, погойдуючись, висів низько над землею. Едді прислухався, але нічого не почув.

Потім стало чути легкий приглушений звук, що нагадував стукіт копит. Двоє чоловіків поруч з ним спостерігали за чорним бозна-чим з дедалі дужчим страхом, немовби з нічної порожнечі на них насувався привид. Коли ж вони збагнули, що то за пляма, і весело розреготались, настала черга Едді заціпеніти від жаху. Адже він побачив набагато страшніший привид, ніж можна було припустити, — караван фургонів.

Ліхтар, що погойдувався над першим з них, здригнувшись, завмер, — і караван зупинився неподалік від локомотива.

— Агов, хлопче, підвезти? — сміючись, гукнув чоловік, який був, вочевидь, за старшого. — Що, застрягли?

Пасажири «Комети» вирячились із вікон у темряву. Деякі з них уже сходили з поїзда. З фургонів, з-за вузлів із домашніми пожитками визирали жінки. У хвості каравану, в одному з фургонів, плакала дитина.

— Ви збожеволіли? — запитав Едді Віллерс.

— Та ні, я серйозно, брате. У нас купа місця. Якщо ви хочете звідси вибратися, ми вас можемо підвезти за певну плату, — це казав довготелесий нервовий чоловік з розкутими манерами та нахабним голосом, схожий на закликайла на атракціонах.

— Це «Комета Таґґарта», — обурився Едді Віллерс.

— Еге ж, «Комета». А скидається на дохлу гусінь. Що з тобою, брате? Ти нікуди не доїдеш і не можеш нікуди звідси подітися, хоч скач, хоч плач.

— Ти про що?

— Ти думаєш, ви їдете до Нью-Йорка, так?

— Ми їдемо до Нью-Йорка.

— Отже… Отже, ви нічого не чули?

— Про що?

— А коли ви востаннє з’єднувалися з якоюсь із ваших станцій?

— Я не пам’ятаю!.. А про що ми мали чути?

— Що вашого мосту Таґґарта більше немає. Його знищили. Висадили у повітря. Звуковим вибухом чи чимсь таким. Точно не знає ніхто. Через Міссісіпі не існує більше жодного мосту. І Нью-Йорка більше немає — принаймні для таких хлопців, як ви і я, його більше не існує.

Едді Віллерс не пам’ятав, що сталося потім. Він відкинувся на сидінні машиніста, вирячившись у відчинені до машинного відділення двері. Хтозна, скільки він там просидів, але коли нарешті опритомнів, то побачив, що залишився сам. Ні машиніста, ні помічника в кабіні вже не було. Назовні лунали крики, вереск, плач, хтось про щось голосно запитував, а у відповідь лунав сміх закликайла.

Едді притулився до вікна кабіни: пасажири та поїзна бригада «Комети» згромадилися навколо лідера каравану і його обшарпаних супутників. Він кудись недбало вказував, віддаючи накази. Декілька пасажирок «Комети», вбраних краще за решту, вже залазили у фургони, схлипуючи та притискаючи до грудей свої сумочки; мабуть, їхні чоловіки вже домовилися про оплату.

— Сідайте, друзяки, сідайте! — бадьоро гукав закликайло. — Місця всім вистачить! Тут трохи тіснувато, зате ми будемо рухатися — це таки краще, ніж годувати койотів! Епоха залізного коня минула! У нас залишилася лише звичайна старомодна конячка! Повільна, але надійна!

Едді Віллерс став на східці локомотива, щоби бачити юрбу і щоб його було всім чути. Він махнув рукою, другою тримаючись за поруччя.

— Але ж ви не поїдете? — крикнув він до своїх пасажирів. — Ви ж не покинете «Комету»?

Люди відсахнулися, наче не хотіли ні дивитися на нього, ні відповідати йому. Їм не хотілося слухати запитання, які їхній розум був неспроможний осмислити. Едді побачив засліплені панікою обличчя.

— А з механіком що сталося? — запитав закликайло, показуючи на Едді.

— Містере Віллерс, — лагідно промовив провідник, — нема ніякого толку…

— Не покидайте «Комету»! — вигукнув Едді Віллерс. — Не кидайте її! Заради Господа, не кидайте!

— Чи ти сказився? — крикнув закликайло. — Ти й гадки не маєш, що коїться на станціях і в управліннях! Вони там бігають, висолопивши язики, як недорізані кури! Не думаю, що по цей бік Міссісіпі до завтрашнього ранку працюватимуть залізниці!

— Краще поїхати, містере Віллерс, — мовив провідник.

— Ні! — крикнув Едді, стискаючи металеве поруччя з такою силою, ніби хотів з ним зростися.

Закликайло знизав плечима:

— То залишайся тут здихати!

— Куди ви поїдете? — запитав машиніст, не дивлячись на Едді.

— Ми просто собі поїдемо, брате! Пошукаємо якоїсь місцини… десь. Ми з каліфорнійської Імперіал-Воллі. Кагал з «Народної партії» розікрав наш урожай і всю їжу з підвалів. Вони це називають «реквізицією». Тому ми просто зібрались і рушили. Через вашингтонські юрмиська нам доводиться пересуватися ночами… Ми просто хочемо десь поселитися… Можеш поїхати з нами, друже, якщо в тебе немає дому. Або ж, якщо хочеш, ми підвеземо тебе до якогось міста.

Едді байдуже подумав, що ці люди з каравану не видаються аж такими здібними, щоби заснувати таємне вільне поселення. У них забракне хисту навіть стати бандою злодіїв. У них на це не більше шансів, ніж у мертвотного світла від їхнього ліхтаря. І так само, як це світло, вони розчиняться в безкраїх пустельних просторах країни.

Едді стояв на східцях, дивлячись на ліхтар. Він не дивився, як останні пасажири останньої «Комети Таґґарта» переміщалися до фургонів.

Останнім до фургону сів провідник.

— Містере Віллерс! — скрушно погукав він. — Їдьмо!

— Ні, — відповів Едді.

Закликайло махнув рукою в бік Едді, який стояв на східцях над їхніми головами.

— Сподіваюся, ти знаєш, що робиш! — крикнув він з сумішшю погрози і благання в голосі. — Можливо, хтось проїжджатиме тут і підбере тебе — наступного тижня чи наступного місяця! Можливо! Хоча навряд чи.

— Вшивайтеся звідси, — огризнувся Едді Віллерс.

Коли фургони рушили і, погойдуючись та скриплячи, подались у ніч, Едді повернувся до кабіни. Він сидів на місці машиніста, притиснувшись чолом до мертвого двигуна.

Почувався, наче капітан океанського лайнера після кораблетрощі, який волів загинути разом зі своїм кораблем замість того, щоб урятуватися на вутлих човниках тубільців, які хизувалися перевагою своїх посудинок.

Потім його раптово накрила хвиля гіркого, праведного гніву. Він скочив, схопився за дросель. Поїзд повинен рушити, в ім’я перемоги чогось, що він не міг назвати, — двигун мусить запрацювати. Без думок, міркувань і страху, він почав одержимо, навмання смикати за важелі, натискати на мертву педаль. Він силкувався усвідомити мету своєї відчайдушної боротьби — зрозумілу й туманну водночас, знаючи лише, що бореться заради неї.

«Це не можна покинути!» — повторював він подумки, прокручуючи у свідомості картинки вулиць Нью-Йорка. «Це не можна покинути!» — згадував він вогні залізниці. «Це не можна покинути!» — бачив дим, що гордо піднімався з фабричних труб, намагався пробитися крізь туман і побачити те, що лежало в основі його видінь.

Він тримав жмутки дроту, з’єднуючи і роз’єднуючи їх, — аж раптом відчув тепло сонячного проміння і запах сосон. «Даґні! — покликав він подумки. — Даґні, в ім’я всього найкращого в нас!» Він смикав за мертві важелі викручував дросель, який ні на що не реагував. «Даґні! — промовляв він до дванадцятирічної дівчинки на залитій сонцем лісовій галявині, — в ім’я всього найкращого в нас я повинен зрушити з місця цей потяг!.. Даґні, ось що це було… і ти вже тоді це знала, а я не знав… ти знала це, коли озирнулася і глянула на колії… Я сказав тоді: «Я маю вчинити щось велике, а не просто заробляти на життя…» Але, Даґні, бізнес та заробіток, а також те в людині, що дозволяє цим займатися, — і є найкращим у нас, саме це і варто було захистити… В ім’я порятунку всього цього, Даґні, я повинен зрушити з місця цей потяг…»

Збагнувши, що сидить на підлозі кабіни і що тут уже більше нічого не вдієш, Едді звівся і зійшов сходами вниз. Він розсіяно подумав про колеса, хоча знав, що машиніст їх уже оглядав. Зістрибнув на землю, і під його ногами заскрипів пісок пустелі. Постояв трохи і в лункій тиші почув шелест перекотиполя в темряві, наче сміх невидимого воїнства. На відміну від «Комети», вони могли рухатися куди завгодно. Поблизу почувся виразніший шум. Едді побачив маленького сірого кролика. Тваринка звелась на задні лапки і понюхала сходинку одного з вагонів «Комети Таґґарта». Охоплений кровожерним гнівом, Едді кинувся на кролика, наче в цій крихітній сірій істоті втілились усі ворожі сили, що він їх зобов’язаний зупинити. Кролик чкурнув назад у темряву, й Едді зрозумів, що йому не зупинити ворога.

Він підійшов до локомотива і поглянув на літери «ТТ». Потім упав на колію біля коліс і розплакався. Світло прожектора над його головою линуло у нескінченну ніч.

З-під пальців Річарда Гейлі над освітленою вогнями долиною крізь відчинене вікно линули звуки його П’ятого концерту. Це була симфонія тріумфу. Звуки пливли вгору, співали про злет і були схожі на злет; це була суть і форма сходження, його вираження. Вони, здавалося, слугували музичним утіленням всіх людських вчинків і думок, що їхньою спонукою є сходження. Ця музика нагадувала сонячне проміння, що вирвалося на свободу з-за хмар. У ній втілювалися легкість звільнення та енергія цілеспрямованості. Вона огортала все навколо, вселяючи в серце радість сили, вільної від будь-яких пут. Тільки ледь вловні похмурі нотки свідчили про те, чого їй вдалось уникнути, але свідчили, немовби захоплюючись, навіть сміючись, бо, як з’ясувалося, ні болю, ні відрази не існувало і не мусило існувати. Це була пісня цілковитого звільнення.

Світло з долини падало яскравими плямами на сніг, що досі вкривав землю. Він лежав великими шапками на гранітних виступах і грубих соснових гілках. Але голе гілля беріз уже линуло вгору, наче не сумніваючись, що незабаром вкриється молоденьким листям.

Освітлений прямокутник на схилі гори був вікном кабінету Малліґана. Мідас Малліґан сидів на столом з мапою і вкритими колонками цифр аркушами паперу. Він складав список активів свого банку і розробляв план капіталовкладень. Він відзначав обрані населені пункти: Нью-Йорк, Клівленд, Чикаго… Нью-Йорк, Філадельфія… Нью-Йорк… Нью-Йорк… Нью-Йорк…

Освітлений прямокутник у низині долини був вікном будинку Даннескольда. Кей Ладлоу сиділа перед дзеркалом, задумливо роздивляючись відтінки акторського гриму, розкладені в потертій валізці.

Раґнар Даннескольд лежав на дивані, читаючи Арістотеля: «…оскільки ці істини правдиві для всього сущого, а не для якого окремого виду. І всі люди використовують їх, адже вони існують у реальності як сущі… Тому що принцип, якого повинен дотримуватися кожен, хто має поняття про суще, не є гіпотезою… Тому очевидно, що такий принцип є найбільш безсумнівний. Продовжмо: в чому полягає цей принцип? У тому, що одна і та ж властивість не може водночас і однаковою мірою належати і не належати одному і тому ж суб’єктові рівним чином…»

Освітлений прямокутник серед обробленого поля був вікном бібліотеки судді Наррангасетта. Він сидів за столом, світло лампи падало на сторінки старовинного документа. Він позначив і викреслив суперечливі твердження, що призвели колись до того, що цей документ втратив свою силу. Тепер він писав на його аркушах нове речення: «Конгрес не може ухвалювати законів, що обмежують свободу виробництва та торгівлі…»

Освітлений прямокутник у глибині лісу був вікном хатинки Франциско д’Анконії. Франциско лежав на підлозі, поруч із рухливими язиками полум’я в каміні, схилившись над аркушами паперу. Він завершував ескіз ливарні. Генк Ріарден і Елліс Ваятт сиділи біля каміна.

— Джон сконструює нові локомотиви, — казав Ріарден, — а Даґні почне прокладати першу залізницю між Нью-Йорком і Філадельфією. Вона…

І раптом, почувши наступне речення, Франциско підняв голову і розреготався — сміхом схвалення, легкості й перемоги. Його сміх заглушив далекі звуки П’ятого концерту Гейлі, що долинали звідкілясь згори, але, як і та музика, цей сміх теж лунав тріумфально. У словах, над якими, вітаючи їх, сміявся Франциско, було проміння весняного сонця, що освітлювало галявини біля порогів сільських будинків, блиск моторів, сяйво сталевих конструкцій нових хмарочосів, очі молоді, яка впевнено і безстрашно дивиться в майбутнє.

Речення, що його промовив Ріарден, було таке:

— Можливо, вона спробує здерти з мене останню сорочку, вимагаючи захмарну ціну за перевезення, але я з цим упораюсь.

На найвищому виступі гори мерехтіло слабеньке світло. Це було світло зірок, що відблискувало в Ґолтових кучерях. Він дивився не на долину внизу, а далеко за її межі, в темряву. Рука Даґні спочивала в нього на плечі, вітер сплутував їхнє волосся. Вона знала, чому їм запраглося опинитись на вершині і про що він зараз думає. Вона знала, що саме він хоче сказати, і знала, що він перший почне мову.

Вони не могли побачити світу за горами. Там були лише порожнеча, темрява і скелі, але в тому мороці ховалися руїни континенту: будинки без дахів, іржаві трактори, темні вулиці й покинуті колії. Але дуже далеко, на краю землі, на вітрі мерехтіло тонке полум’я — вперте полум’я Ваяттового смолоскипа. Воно тьмяніло і, тремтячи, розгорялося знову; його неможливо було ні згасити, ні знищити. Здавалося, воно закликає почути слова, які зараз промовить Джон Ґолт.

— Шлях — вільний, — мовив Ґолт. — Ми повертаємося у світ.

Він підняв руку і накреслив над безлюдною землею знак долара.