Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А

Розділ VII «Говорить Джон Голт»

Дзвінок верещав, неначе сирена. Протяжний, нетерплячий, вимогливий звук.

Вистрибнувши з ліжка, Даґні зауважила холодне і бліде сонячне світло пізнього ранку. Годинник на віддаленому шпилі показував десяту. Вона працювала в офісі до четвертої ранку, тому попередила, що не з’явиться в офісі раніше полудня.

Відчинивши двері, побачила бліде, спотворене панікою обличчя Джеймса Таґґарта.

— Він зник! — заволав брат.

— Хто?

— Генк Ріарден! Він зник, усе покинув, розчинився, утік!

Мить вона стояла нерухомо, затиснувши в пальцях кінчики паска своєї нічної сорочки. Осягнувши значення його слів, вона різко затягнула пасок, наче перерізаючи своє тіло навпіл, і вибухнула реготом. Даґні тріумфувала.

Джеймс дивився на неї вражено.

— Що з тобою? — зойкнув він. — Ти що, не зрозуміла?

— Заходь, Джиме, — сказала вона, презирливо відвернувшись від нього і прямуючи до вітальні. — Звісно, я все зрозуміла.

— Він звільнився! Втік! Втік, як і всі решта! Покинув завод, банківські рахунки, всю власність, геть усе! І просто зник! Узяв якийсь одяг, щось там іще зі свого помешкання — у спальні знайшли відчинений і порожній сейф — і все! Ні слова, ні записки, жодного пояснення! Мені зателефонували з Вашингтона, але про це вже знає все місто! Я про новини, про цю історію! Вони не змогли її приховати! Намагались, але… Ніхто не знає, що тепер буде, але ця новина струснула завод, наче піч вибухнула. Всі дізналися, що його вже немає, і тоді… ще до того, як ми встигли цьому запобігти, вони всі позникали! Начальник цеху, головний металург, головний інженер, Ріарденова секретарка, навіть лікар! І ще повно людей! Повтікали, останні покидьки! Покинули нас усіх, незважаючи на штрафи! Він зник, всі позникали, цей завод тепер стоїть нерухомо. Ти розумієш, що це означає?

— А ти? — запитала вона.

Розповідаючи, він наче жбурляв у неї реченнями, мов камінням, намагаючись стерти усмішку з її лиця. То була дивна і нерухома усмішка, сповнена гіркоти й торжества. Таґґартові не вдалось її засмутити.

— Це державна катастрофа! Що з тобою таке? Невже ти не розумієш, який це фатальний удар? Розпадуться залишки моралі й економіки в країні. Ми не можемо допустити їхнього зникнення. Ти повинна його повернути!

Усмішка зникла з її обличчя.

— Ти можеш! — закричав він. — Ти єдина, хто може! Він же твій коханець? Ох, не дивися на мене так! Зараз не час для гидливості! Взагалі ні на що немає часу, крім того, що ми повинні його повернути. Ти ж мусиш знати, де він. Ти можеш його знайти! Ти повинна його розшукати і повернути!

Тепер вона дивилася на брата з виразом, що був гірший за глумливу посмішку, — так, ніби бачила його голим і більше не могла витримувати цього видовища.

— Я не можу його повернути, — сказала вона, підвищивши тон. — А навіть якби могла, то не зробила б цього. А тепер забирайся геть.

— Але ж загальнодержавна катастрофа…

— Забирайся.

Вона не помітила, як він пішов. Стояла сама посеред вітальні, опустивши голову й плечі, всміхаючись болісно й ніжно, вітаючи цією усмішкою Генка Ріардена. Даґні дивувалася, що відчуває таку велику радість за Генка, який нарешті звільнився. Вона була така впевнена в його правоті, однак собі в такому визволенні відмовляла. В її свідомості билося два речення. Одне — тріумфальне: «Він вільний, недосяжний для них!» Інше — наче молитва про відданість: «Шанс перемогти досі існує, але нехай я буду єдиною жертвою…»

У наступні дні Даґні спостерігала за людьми навколо і думала, наскільки відчутною була катастрофа, пов’язана зі зникненням Генка Ріардена; жодні його досягнення не викликали такої інтенсивної уваги, — наче людська свідомість відкривалась у відповідь на катастрофи, але не на цінності.

Одні жорстоко його проклинали, інші згадували пошепки, з відчуттям провини і жахом, ніби на них тепер мала впасти безіменна відплата, ще хтось істерично намагався поводитися так, ніби нічого не сталося.

Газети, наче маріонетки на заплутаних шворках, одночасно й однаково войовничо горлали: «Приписувати втечі Генка Ріардена занадто великого значення та підривати суспільну мораль старосвітськими переконаннями, начебто індивід здатен мати вагу у суспільстві — державна зрада». «Поширювати чутки про зникнення Генка Ріардена — державна зрада. Містер Ріарден не зник, він у своєму офісі, керує заводом, як завжди, а на самому заводі «Сталь Ріардена» немає жодних проблем, крім незначних виявів неспокою, приватних непорозумінь між робітниками». «Натякати на відсутність патріотизму через трагічну загибель Генка Ріардена — суспільна зрада. Містер Ріарден не втік, він загинув в автомобільній катастрофі дорогою на роботу. Згорьована родина наполягла на непублічному похороні».

Даґні дивувало те, що всі новини подано було у формі суцільних заперечень — так, наче існування припинилося, факти зникли, і тільки несамовиті заперечення, промимрені чиновниками та журналістами, давали якесь уявлення про реальність, яку вони самі ж заперечували.

«Неправда, що «Сталеливарний завод Міллера» у Нью-Джерсі припинив працювати». «Неправда, що «Автомобільна компанія Янсена» у Мічиґані закрилась». «Яка лиха, антидержавна брехня, що виробники сталеливарної продукції жахаються дефіциту сталі. Немає жодної причини для такої загрози». «Що за наклепницькі, необґрунтовані чутки поширюють недоброзичливці про створення плану специфікації сталеливарної промисловості на користь містера Оррена Бойла. Адвокат містера Бойла рішуче заперечив цей факт і запевнив пресу, що містер Бойл не схвалює такого плану. Зараз містер Бойл відновлюється після нервового зриву».

Одначе на вулицях Нью-Йорка, холодними, понурими осінніми вечорами, можна було побачити справжні новини: коли юрба збиралася перед будівельним магазином, власник якого широко розчинив двері, запрошуючи людей забрати собі нікчемні залишки його запасів, а сам реготав і пронизливо схлипував, розбиваючи вікна з дзеркального скла; або коли перед дверима занепалого багатоквартирного будинку товклися роззяви і чекала поліція, поки з наповненої газом кімнати виносили тіла чоловіка, його дружини і трьох дітей, — чоловік був раніше дрібним виробником сталевої продукції.

Якщо вони тепер побачили нарешті справжню цінність Генка Ріардена, думала Даґні, то чому не розуміли її раніше? Чому не запобігли власній загибелі, позбавивши його стількох років невдячних катувань? Відповіді вона не знаходила.

Серед темряви безсонних ночей Даґні міркувала про те, що вони з Ріарденом помінялися місцями: тепер він перебував в Атлантиді, а вона не могла проникнути крізь екран зі світла; можливо, тепер він кликав її — так, як вона колись гукала до його літака, але крізь екран жоден сигнал не міг пробитися.

І все ж на одну коротку мить екран розступився: лише для того, щоб пропустити до Даґні лист — через тиждень після Генкового зникнення. На конверті не було зворотної адреси, тільки поштова марка з якогось села в Колорадо. Лист був із двох речень: «Я з ним познайомився. Я тебе не обвинувачую. Г.Р.»

Вона досить довго сиділа нерухомо, дивлячись на лист, ніби не здатна була ні відчувати нічого, ні зрушити з місця. Здавалося, вона справді заніміла всередині, а потім помітила, як тремтять її плечі, й зрозуміла, що нестерпна напруга всередині походить від екзальтованого бажання віддати шану, від вдячності та відчаю, — ушанувати ту перемогу, яку ознаменувала зустріч цих двох чоловіків, остаточну перемогу їх обох; вдячність за те, що мешканці Атлантиди досі вважали її однією з них і навіть зробили виняток, дозволивши їй отримати цього листа; і відчаю від усвідомлення того, що її збентеження йшло від намагання не чути запитань, які вона зараз чула. Чи Ґолт покинув її? Вирушив у долину, щоб познайомитися зі своїм найбільшим здобутком? Чи він повернеться? Він відмовився від неї? Нестерпно було не те, що ці запитання не мали відповіді, а те, що відповідь була така проста і така близька, — але вона не мала права зробити крок і сягнути до неї.

Вона не намагалася з ним зустрітися. Щоранку, впродовж усього місяця, приходячи до офісу, вона бачила не своє робоче приміщення, а тунелі внизу, під кількома поверхами будівлі. І працюючи, почувалася так, ніби це якась маргінальна частина мозку підсумовує цифри, читає звіти, квапливо щось вирішує, тимчасом як її живий розум був бездіяльний і нерухомий, завмерлий і споглядальний; Даґні забороняла йому просуватися далі за речення: «Він там, унизу». Єдине розслідування, що вона собі дозволила, — це переглянути список з виплати зарплат робітникам Термінала. Вона побачила ім’я «Ґолт, Джон». Він відкрито фігурував у цьому списку протягом дванадцяти років. Даґні побачила поряд з іменем адресу і місяць намагалась її забути.

Прожити цей місяць було складно — і все ж тепер, дивлячись на листа, вона думала про те, що Ґолтові набагато складніше все це витримувати. Навіть боротьба з усвідомленням його близькості становила зв’язок з ним, ціну, яку слід було сплачувати, перемогу, здобуту на його честь. Тепер уже взагалі нічого не залишилося, крім запитання, яке вона не могла поставити. Його присутність у тунелях було її двигуном упродовж цих днів — так само, як його присутність у місті була двигуном протягом усіх місяців того літа; так само, як його присутність у світі була двигуном протягом усіх тих років, коли вона навіть не знала його імені. Тепер Даґні здавалося, що її двигун зупинився.

Вона жила далі, тримаючи у кишені блискучий шматок чистого золота — п’ятидоларову монету, немов останню краплю пального. Жила, захищена від навколишнього світу своєю останньою зброєю: байдужістю.

У газетах нічого не писали про вибухи насильства на території всієї країни, але Даґні дізнавалася про них завдяки повідомленням провідників: про вагони, пробиті кулями, розібрані колії, напади на потяги, облоги станцій у Небрасці, Ореґоні, в Техасі, Монтані. Ті вибухи були марні, приречені на поразку, спричинені відчаєм, позначені руйнацією. Одні з них були локальні, інші поширювалися на більші території. Деякі регіони підіймались у сліпій жазі повстання. Часом люди арештовували місцевих чиновників, виганяли геть агентів з Вашингтона, вбивали податківців, а потім, проголосивши відокремлення від країни, вдавалися до надмірного і лихого кроку, що їх і знищував (з таким же успіхом проти вбивства можна боротися самогубством): захоплювали все майно навколо, декларували залежність всіх від усіх у спільності й гинули протягом тижня, споживши свої мізерні здобутки, смертельно зненавидівши одне одного, охоплені хаосом, незахищені жодним законом, крім пістолетів, гинули під летаргійними ударами втомлених солдатів, висланих з Вашингтона, щоб навести лад серед цих руїн.

Газети про це не писали. Передовиці товкмачили про самозаперечення як шлях до майбутнього прогресу, самопожертву — як моральний імператив, про жадобу — як ворога, любов — як розв’язання. Їхні заяложені фрази були такі солодкі, як запах ефіру в лікарні.

Країною ширилися чутки, промовлені пошепки з інтонацією цинічного переляку, але люди читали газети і поводилися так, ніби вірили написаному, змагалися між собою, хто краще вдаватиме з себе сліпого і німого. Кожен прикидався, ніби не знає того, що насправді знає, кожен намагався повірити, що неназване — отже, несправжнє. Здавалось, відкрилося гирло вулкана, але люди біля підніжжя гори ігнорували раптові розколи, чорний дим, гарячі цівки рідини і продовжували вважати, що єдина небезпека, яка їм загрожує, — повірити у реальність цих ознак.

— 22 листопада слухайте заяву містера Томсона щодо світової кризи!

Це було перше свідчення незасвідченого. Оголошення почали з’являтися тижнем раніше і лунали всією країною.

— Містер Томсон зробить перед народом заяву щодо світової кризи! Слухайте містера Томсона на всіх радіостанціях і телевізійних каналах о восьмій вечора 22 листопада!

Спочатку перші сторінки газет і крики радіоголосів пояснювали цей анонс: «Щоб протидіяти страхам і чуткам, які поширюють вороги народу, 22 листопада містер Томсон звернеться до громадян із заявою щодо становища у світі в цю урочисту мить глобальної кризи. Містер Томсон покладе край зловісним силам, мета яких — підтримувати жах і відчай серед народу. Він принесе світло у темряву, що запанувала у світі, й покаже нам шлях виходу з трагічних обставин — суворий шлях, як і передбачають складні особливості нашого часу, але водночас славетний шлях, покликаний відродити світлу добу.

Звернення містера Томсона транслюватиме кожна радіостанція у всіх країнах світу — всюди, куди сягають радіохвилі».

Щодня голосів до цього хору додавалося і він лунав дедалі гучніше.

«22 листопада слухайте містера Томсона!» — закликали заголовки щоденних газет.

«Не забудьте про виступ містера Томсона 22 листопада!» — наприкінці кожної програми волали радіостанції.

«Містер Томсон розповість вам правду!» — повідомляли плакати у метро та автобусах, постери на стінах будівель, білборди на спорожнілих трасах.

«Не впадай у розпач! Слухай містера Томсона!» — майоріли прапорці на урядових машинах.

«Не здавайся! Слухай містера Томсона!» — кричали банери в офісах і крамницях.

«Не зневірюйся! Слухай містера Томсона!» — заповідали проповідники у церквах.

«Містер Томсон відповість на твої запитання!» — виводили в небі військові літаки. Літери розчинялись у просторі, й тільки два останні слова залишались упродовж кількох секунд.

Напередодні промови на площах Нью-Йорка встановили громадські гучномовці. Щогодини вони деренчливо оживали — водночас з ударами віддалених годинників — і з них на втомлене гудіння дорожнього руху, на голови занедбаної юрби лився дзвінкий, механічний крик, забарвлений тривогою:

— 22 листопада слухайте заяву містера Томсона про світову кризу!

Крик котився крізь морозяне повітря, зникаючи серед прикритих туманом дахів, десь зовсім близько від порожньої сторінки календаря, на якому не значилося жодної дати.

Удень 22 листопада Джеймс Таґґарт повідомив Даґні, що містер Томсон хоче зустрітись із нею перед ефіром.

— У Вашингтоні? — з недовірою запитала Даґні, поглянувши на годинника.

— Відразу видно, що ти не читаєш газет і не стежиш за важливими новинами. Невже ти не знаєш, що містер Томсон робитиме заяву з Нью-Йорка? Він прибув сюди, щоб порадитись із промисловими лідерами, а також з робітниками, представниками професій, з найкращими людьми країни. Він попросив, щоб я привів тебе на цю нараду.

— Де вона відбудеться?

— На студії радіомовлення.

— Вони ж не сподіваються, що я буду захищати їхню політику під час ефіру?

— Не хвилюйся, вони тебе до мікрофона й близько не підпустять! Просто хочуть почути твою думку. І ти не можеш їм відмовити у такий кризовий момент. Ти не можеш відмовитися від особистого запрошення містера Томсона! — він говорив страшенно нетерпляче, уникаючи її погляду.

— Коли відбудеться нарада?

— О сьомій тридцять.

— Не надто багато часу він виділив для наради з приводу державної кризи.

— Містер Томсон страшенно зайнята людина. А тепер я попрошу тебе: не сперечайся, не дошкуляй. Не розумію, навіщо тобі…

— Добре, — байдужо погодилася вона. — Я прийду.

І додала, подумавши, що на зустріч бандитів не бажано з’являтися без свідка:

— Але я візьму з собою Едді Віллерса.

Він насупився, якусь мить поміркував над її словами — радше роздратований, ніж стривожений.

— Ну, добре, як хочеш, — відрізав, знизуючи плечима.

До студії радіомовлення Даґні йшла, маючи з одного боку поліцейського в особі Джеймса Таґґарта, а з іншого — Едді Віллерса, який виконував роль її охоронця.

Таґґартове обличчя було сповнене обурення й напруги, обличчя Едді виражало покірність, але водночас — подив і зацікавлення. У тьмяному просторі вони побачили приміщення, обгороджене картонними стінами — вочевидь, дизайнери прагнули створити поєднання величного залу для прийнять та скромного кабінету. Посеред приміщення півколом стояли порожні крісла, ніби підготовлені для фотографії до родинного альбому. Мов приманки на кінчиках довгих вудок, поміж крісел погойдувалися мікрофони.

Згромаджені нервовими групками, найвидатніші лідери країни були схожі на залишки товару під час розпродажу в збанкрутілій крамниці: Даґні побачила Веслі Моуча, Юджина Лоусона, Чіка Моррісона, Тінкі Голловея, доктора Флойда Ферріса, доктора Саймона Прітчетта, Емму Чалмерс, Фреда Кіннана і жменьку пошарпаних бізнесменів, серед яких частково налякану, частково вдоволену постать містера Моуена з «Об’єднаної компанії з виготовлення перемикачів і сигнальних вогнів» (дивовижно, але він мав тут представляти промислових магнатів).

Побачивши доктора Роберта Стадлера, Даґні пережила шок. Вона й уявити не могла, що обличчя здатне так постаріти лише за рік: зникла його непідвладна часу енергія, хлопчакувате завзяття, від давнього обличчя не залишилося нічого, крім зморщок презирливої гіркоти. Він стояв самотній, окремо від решти. Увійшовши, Даґні встигла перехопити його погляд. Він скидався на чоловіка, який завітав до борделю, поступившись власним слабкостям, — і раптом його упіймала на гарячому дружина: його погляд був сповнений почуття провини, яка негайно перетворювалася на ненависть. І ось Роберт Стадлер, науковець, відвернувся, вдаючи, що не бачить її, — ніби це могло щось змінити в реальності.

Містер Томсон походжав від групи до групи, перехоплюючи окремих осіб, вдаючи невтомну людину дії, яка зневажає обов’язок виголошувати промови. Він стискав у руках жмут аркушів з надрукованим текстом, наче то був оберемок старого одягу, що його слід викинути.

Джеймс Таґґарт зупинив його і промовив голосно та невпевнено:

— Містере Томсон, чи можу я представити вам свою сестру, міс Даґні Таґґарт?

— Так мило, що ви прийшли, міс Таґґарт, — сказав містер Томсон, потискаючи їй руку, ніби вона один з виборців його округу, імені якого він ніколи досі не чув. І відразу рвучко рушив далі.

— І де твоя нарада, Джиме? — запитала Даґні й поглянула на годинник. На величезному білому циферблаті чорна стрілка ножем відрізала хвилини, підходячи впритул до восьмої.

— Що я можу вдіяти! Я ж не керую цим шоу! — огризнувся він.

Едді Віллерс терпляче, з гіркотою і здивуванням поглянув на неї і підступив ближче.

З радіоприймача лунали військові марші, трансльовані іншою студією, перебиваючи нервові голоси присутніх, безцільні квапливі кроки, скреготіння апаратури, яку тягнули для зйомок між декорацій вітальні.

— Не перемикайтесь і слухайте повідомлення містера Томсона щодо світової кризи о восьмій вечора! — войовничо заволав з приймача радіоведучий, коли стрілка на циферблаті сягнула 7:45.

— Швидше, хлопці, швидше! — різко заговорив містер Томсон, поки радіо вибухнуло наступним маршем.

О 7:50 Чік Моррісон, відповідальний за питання моралі, який, вочевидь, тут усе організовував, заволав:

— Добре, дівчатка і хлопчики, добре, сідаймо всі на свої місця! — і замахав стосом паперу для нотаток, немов диригентською паличкою, вказуючи у напрямку освітленого кола з м’яких крісел.

Містер Томсон звалився у крісло в самому центрі, наче запосідав вільне сидіння в метро.

Помічник Чіка Моррісона підганяв юрбу до освітленого кола.

— Щаслива родина, — пояснив Чік Моррісон, — країна мусить побачити, що ми — велика, об’єднана, щаслива… Що з цією штукою таке?

Музика раптово захлинулась, обірвалася, схлипнула просто посеред музичної фрази. Була 7:51. Моррісон стенув плечима і продовжив:

— …щаслива родина. Покваптеся, хлопці. Спершу — крупний план містера Томсона.

Стрілка на годиннику відрізала хвилини, а фотографи з преси клацали на камери невдоволене й нетерпляче обличчя містера Томсона.

— Містер Томсон сидітиме між наукою і промисловістю! — повідомив Чік Моррісон. — Докторе Стадлер, прошу, — сядьте ліворуч від містера Томсона. Міс Таґґарт, сюди, будь ласка, сядьте праворуч від містера Томсона.

Доктор Стадлер скорився. Даґні не рушила з місця.

— Це не тільки для друкованих видань, ми повинні зробити це для телевізійної аудиторії, — пояснив їй Чік Моррісон, намагаючись спонукати до покори.

Даґні зробила крок уперед.

— Я не братиму участі в цій програмі, — спокійно мовила вона, звертаючись до містера Томсона.

— Не братимете? — отупіло перепитав він, дивлячись так, ніби ваза для квітів раптом заговорила з ним.

— Даґні, заради Бога! — панічно заволав Джеймс Таґґарт.

— Що це з нею таке? — запитав містер Томсон.

— Але ж, міс Таґґарт! Чому? — вигукнув Чік Моррісон.

— Ви прекрасно знаєте, чому, — сказала вона до облич навколо. — Вам треба було ретельніше подумати перед тим, як знову це повторювати.

— Міс Таґґарт! — закричав Чік Моррісон, коли вона обернулася, щоб піти геть. — Ідеться про державну кри…

І раптом до містера Томсона кинувся якийсь чоловік. Даґні застигла, як застигли і всі решта, тому що вираз чоловікового обличчі змусив натовп замовкнути. Це був головний інженер радіостанції. З останніх сил намагаючись зберегти ознаки цивілізованості, він був безсилий проти примітивного жаху, що перекосив риси його обличчя.

— Містере Томсон, — сказав він, — нам… доведеться відкласти трансляцію.

— Що? — закричав містер Томсон.

Стрілка показувала 7:58.

— Ми намагаємось усе полагодити, містере Томсон, намагаємось зрозуміти, в чому проблема… але ми можемо вчасно не встигнути і…

— Про що це ви? Що сталося?

— Ми намагаємося встановити…

— Що сталося?

— Я не знаю! Але… Ми… не можемо вийти в ефір, містере Томсон.

Запала тиша, а потім містер Томсон запитав (його голос звучав неприродно тихо):

— Ви що, збожеволіли?

— Можливо. Я хотів би збожеволіти. Не можу нічого зрозуміти. Зв’язок просто заглух.

— Механічні проблеми? — загорлав містер Томсон, зриваючись на рівні ноги. — Механічні проблеми у такий час, матері вашій?! Якщо ви не здатні керувати радіостанцією…

Головний інженер повільно похитав головою — наче дорослий, який мусить заспокоювати налякану дитину.

— Річ не в станції, містере Томсон, — тихо мовив він. — Ми з’ясували, що таке відбувається з усіма радіостанціями в країні. І механічних проблем немає. Ні у нас, ні деінде. Обладнання в порядку, в досконалому порядку, всі решта повідомляють те саме, але… Але на всіх радіостанціях о сьомій п’ятдесят одна стався збій і… ніхто не зміг виявити його причини.

— Але… — закричав містер Томсон, замовк, роззирнувся і закричав знову:

— Тільки не сьогодні! Ви не можете дозволити, щоб це сталось сьогодні! Ви повинні вивести мене в ефір!

— Містере Томсон, — повільно проказав інженер, — ми зателефонували в лабораторію електронного устаткування Державного наукового інституту. Вони ніколи ще з таким не стикалися. Кажуть, що, можливо, це якийсь природний феномен — наприклад, непередбачувані космічні процеси, тільки…

— Ну?

— Насправді самі вони так не думають. І ми так не думаємо. Вони сказали, що це схоже на радіохвилі такої частоти, якої ми ніколи не застосовували, ніколи не зустрічали, ніколи ніде не виявляли.

Йому ніхто не відповів. Інженер продовжив на диво урочистим голосом:

— Це схоже на стіну радіохвиль, що виникла у повітрі. Ми не можемо крізь неї пробитися, не можемо до неї доторкнутися, не можемо проламати… Більше того — ми не можемо визначити її джерело жодним з наших звичних методів… Ці хвилі йдуть з передавача, порівняно з яким усі наші передавачі схожі на дитячі іграшки!

— Але ж це неможливо! — крик пролунав з-за спини містера Томсона. Всі обернулись у тому напрямку, вражені пронизливістю голосу. Кричав доктор Стадлер. — Такого не існує! Немає жодної людини на землі, яка могла б таке зробити!

Головний інженер розвів руками:

— Точно, докторе Стадлер, — втомлено мовив він. — Це неможливо. Такого не може бути. Але так воно є.

— Ну то зробіть із цим що-небудь! — заволав містер Томсон до всього натовпу.

Ніхто не відповів і не поворухнувся.

— Я цього не допущу! — верещав містер Томсон. — Не дозволю! Особливо сьогодні! Я повинен виголосити промову! Зробіть щось! Хай там що, ви мусите залагодити проблему! Наказую її усунути!

Головний інженер дивився на нього отупіло.

— Я всіх вас за це звільню! Звільню всіх у країні інженерів з електронного обладнання! Я засуджу всю вашу професію за саботаж, дезертирство і зраду! Ви мене чуєте? Зробіть що-небудь, хай вам грець! Зробіть щось!

Головний інженер безпристрасно на нього дивився, наче слова більше не мали жодного сенсу.

— Невже тут немає нікого, хто здатен підкоритися наказу? — кричав містер Томсон. — У цій країні не залишилося жодної розумної людини?

Стрілка годинника вказала на 8:00.

— Пані та панове, — почувся з радіоприймача голос — чистий, спокійний, невблаганний чоловічий голос, схожого на який уже багато років не можна було почути по радіо. — Містер Томсон до вас сьогодні не промовлятиме. Його час вичерпався. Його час захопив я. Ви мали почути повідомлення про світову кризу. Саме це ви сьогодні й почуєте.

Троє людей зойкнули, впізнавши голос. Але ніхто з присутніх не звернув на них уваги, оскільки натовп зайшовся ревищем. Перший з трьох зойків був сповнений тріумфу, другий — жаху, третій — подиву. Троє осіб впізнали мовця: Даґні, доктор Стадлер і Едді Віллерс. На Едді Віллерса ніхто не поглянув, натомість погляди Даґні та доктора Стадлера перетнулися. Вона побачила, як докторове обличчя перекособочилося від люті й невимовного жаху. Він зрозумів, що вона про все здогадалась: цей її погляд був рівнозначний ляпасові, отриманому від мовця з радіо.

— Протягом дванадцяти років ви запитуєте: «Хто такий Джон Ґолт?». Говорить Джон Ґолт. Я — чоловік, який любить своє життя. Я — чоловік, який не жертвує своєю любов’ю і своїми цінностями. Я — чоловік, який зруйнував ваш світ, і якщо хочете довідатися, чому ви гинете — хоча ви й боїтеся знань, — то я саме та людина, яка про це зараз розповість.

Лише головний інженер зміг поворухнутися. Він кинувся до апаратури і відчайдушно почав смикати регулятори. Але екран був порожній. Мовець вирішив залишатися невидимим. Тільки голос його заполонив усю країну — навіть увесь світ, подумав головний інженер, — і звучав він так, ніби чоловік той перебував тут, у цій кімнаті, й ніби звертався не до групи людей, а до когось одного. Це була інтонація, якою звертаються не до натовпу, а до конкретного інтелекту.

— Вам не раз випадало чути, що зараз настала доба занепаду моралі. Ви самі це повторюєте — перелякано, але водночас сподіваючись, що слова не мають значення.

Ви кричали, що людські гріхи знищують світ, ви проклинали людське єство за його небажання виявляти чесноти, що ви їх від нього вимагаєте. Оскільки, на вашу думку, чесноти полягають у самопожертві, то після кожної катастрофи вимагали дедалі більшої кількості самопожертв. Заради того, щоб повернутися до моралі, ви віддали у жертву все зло, яке вважали причиною свого становища. Пожертвували справедливістю заради милосердя. Пожертвували незалежністю заради єдності. Пожертвували логікою заради віри. Пожертвували багатством заради потреби. Пожертвували самооцінкою заради самозаперечення. Пожертвували щастям заради обов’язку.

Ви зруйнували все, що вважали злом, і досягли того, що вважали добром. То чому ж ви нажахано стискаєтеся від вигляду того світу, який постав навколо вас? Цей світ не є результатом ваших гріхів, він є результатом і подобою ваших чеснот. Це ж ваш моральний ідеал, реалізований у повній та остаточній досконалості. Ви боролися за нього, ви про нього мріяли, ви його прагнули, а я — людина, яка здійснила ваше бажання.

Ваш ідеал мав непримиренного ворога, знищити якого був покликаний ваш моральний кодекс. Я забрав у вас цього ворога. Забрав його з вашого шляху і з вашого радіусу дії. Я усунув всі джерела зла, які ви одне по одному віддавали в жертву. Я закінчив вашу боротьбу. Зупинив ваш двигун. Позбавив ваш світ людського інтелекту.

Ви кажете: люди, не слухайте голосу розуму? Я забрав тих, хто робить навпаки. Розум безсилий, кажете? Я забрав тих, чий розум не безсилий. Існують цінності вищі за розум, кажете ви? Я забрав тих, для кого розум — найвища цінність.

Поки ви тягнули до жертовних вівтарів справедливих, незалежних людей, мислителів, людей багатства і високої самооцінки, — я вас обігнав, діставшись до них першим. Я відкрив їм суть вашої гри, розповів про ваш моральний кодекс, якого вони не могли збагнути через свою невинну великодушність. Я показав їм спосіб жити згідно з іншою мораллю — моєю. І вони обрали для себе мою мораль.

Усіх тих людей, які зникли, людей, яких ви ненавиділи, і яких так боялися втратити, забрав від вас я. Не намагайтеся нас розшукати. Ми не хочемо, щоб нас знайшли. Не кричіть, що наш обов’язок — служити вам. Ми не визнаємо такого обов’язку. Не кричіть, що ви нас потребуєте. Ми не розглядаємо потребу як підставу. Не кричіть, що ви нами володієте. Це не так. Не благайте нас повернутися. Ми страйкуємо — ми, люди розуму.

Ми страйкуємо проти того, щоб приносити себе в жертву. Ми страйкуємо проти вірування у незаслужену винагороду та обов’язки без відплати. Ми страйкуємо проти тієї догми, що прагнення стати щасливим — це зло. Ми страйкуємо проти доктрини, що життя — це провина.

Існує різниця між нашим страйком та страйками, що ви їх практикували протягом століть: наш страйк полягає не в тому, щоб виголошувати вимоги, а в тому, щоб самим задовольняти власні потреби. Згідно з вашою мораллю, ми — лихі. Тож ми вирішили більше не завдавати вам шкоди. Згідно з вашою економікою, від нас немає користі. Тож ми вирішили більше вас не експлуатувати. Згідно з вашою політикою, ми небезпечні, нас треба закувати в кайдани. Ми вирішили не наражати вас на небезпеку, але не збираємось надівати на себе кайдани. Згідно з вашою філософією, ми — лише ілюзія. Тож ми вирішили більше не робити вас сліпими і дозволити самостійно зіткнутись із реальністю — з тією реальністю, що ви її прагнули, з тим світом, що ви його тепер бачите: зі світом без інтелекту.

Ми дали вам усе, чого ви від нас вимагали. Ми завжди були тими, хто дає, але тільки щойно це зрозуміли. Ми не висуваємо вам жодних вимог, не ставимо жодних умов, не вимагаємо досягти жодних компромісів. Ви не маєте нічого, що могли б нам запропонувати. Ви нам не потрібні.

Невже ви тепер кричите, що не цього хотіли? Бездумний світ руїн не був вашою метою? Ви не хотіли, щоб ми вас покидали? Ви — моральні канібали. Я знаю, що вам завжди було відомо, чого ви прагнете. Але ваша гра закінчилася, і нам тепер це відомо.

Упродовж століть лиха і катастроф, до яких призвів ваш кодекс моралі, ви кричали, що цей кодекс порушено і що катастрофи — це покарання за недотримання його, що люди виявилися надто слабкі й занадто егоїстичні, щоб пролити всю необхідну кров. Ви прокляли людину, прокляли існування, прокляли цю землю, але жодного разу не засумнівалися у своєму кодексі. Ваші жертви брали на себе провину і продовжували боротись, отримуючи натомість прокляття за їхнє мучеництво. Тимчасом ви волали, що ваш кодекс — втілення шляхетності, просто людська природа недостатньо досконала для того, щоб його практикувати. І ніхто не запитав: досконала? Згідно з якими критеріями?

Ви хотіли знати, яким же насправді є Джон Ґолт. Я — людина, яка ставить запитання.

Так, зараз триває доба занепаду моралі. Так, ви відбуваєте покарання за власне зло. Але суд триває не над людиною, і обвинувачувати слід не людську сутність. Цього разу настав кінець вашому кодексу моралі. Ваш кодекс моралі сягнув кульмінації, дістався глухого кута наприкінці свого шляху. І якщо ви бажаєте жити далі, вам слід не повертатися до моральності — ви ніколи її не знали, — а знайти її, виявити.

Ви чули винятково містичні та соціальні концепції моралі. Вас навчали, що мораль — це кодекс поведінки, нав’язаний згідно з чиєюсь забаганкою, примхою надприродної сили чи капризом суспільства для того, щоб служити цілям Бога або добробуту вашого сусіда, щоб вдовольняти владу, яка існує за порогом смерті або за дверима навпроти, — тільки не працювати заради власного життя і задоволення. Вас учили, що ваше задоволення — неморальне, що ваші інтереси найкраще служать злу, і моральний кодекс повинен бути створений не для вас, а проти вас, не для того, щоб поглиблювати ваше життя, а щоб його висушувати.

Битва за мораль тривала століттями — між тими, хто проголошував, що ваше життя належить Богові, і тими, хто заявляв, що воно належить вашим ближнім; тими, хто проповідував, що добро — це самопожертва заради духів на небесах, і тими, хто проповідував, що добро є самопожертвою заради нездатних давати собі раду на землі. І ніхто не сказав, що ваше життя належить вам і що добро — це жити своїм життям.

Обидві сторони зійшлись на тому, що мораль вимагає пожертвувати собою і своїми інтересами, своїм розумом, що моральність і практичність — антиподи, що моральність не належить до царини інтелекту, а є частиною віри та сили. Обидві сторони погодилися, що раціональна мораль неможлива, що логіка не передбачає правильного і неправильного, що розум не має причин бути моральним.

Хоч би про що сперечалися ваші моралісти, хоч би навколо чого об’єднувалися, все це суперечило людському розуму. Всі їхні комбінації та системи покликані були підважити і знищити людський розум. Тепер обирайте: гинути — чи усвідомити, що відсутність розуму — це відсутність життя.

Розум людини — це її основний механізм виживання. Життя було подаровано людині, виживання — ні. Тіло подаровано людині, засоби для існування — ні. Розум було подаровано людині, його вміст — ні. Щоб жити, людина повинна діяти, а перш ніж діяти, вона мусить пізнати походження і причину своїх дій. Людина не може здобути їжі, не маючи знання про їжу. Не може викопати яму чи сконструювати циклотрон, не розуміючи своєї мети та засобів, за допомогою яких цієї мети можна досягнути. Щоб залишатися живою, людина повинна думати.

Але мислення — це акт вибору. Ключ до того, що ви так необачно називаєте «людською природою», відкрита таємниця, з якою ви існуєте і яку боїтеся називати, полягає в тому, що людина — істота вольової свідомості. Логіка не працює автоматично. Мислення — не механічний процес. Логічні зв’язки не створюються завдяки інстинктам. Робота ваших шлунків, легень, серця — автоматична. Функціонування вашого розуму — ні. У будь-який момент, за кожної життєвої ситуації ви маєте можливість думати — або уникати цього зусилля. Але ви не можете втекти від своєї природи, від того факту, що розум — це ваш засіб виживання, тому для тих із вас, хто є людськими істотами, запитання звучить не як «бути чи не бути», а — «думати чи не думати».

Для істоти вольової свідомості нехарактерна автоматична поведінка. Людина потребує кодексу цінностей, який би скеровував її дії. «Цінність» — це те, що людина намагається надбати і що прагне утримати, «чеснота» — дія, завдяки якій людина здобуває та утримує цінності. «Цінність» передбачає відповідь на запитання: для кого вона є цінна і чому? «Цінність» передбачає критерій, причину та необхідність діяти, маючи альтернативу. Там, де немає альтернативи, цінності неможливі.

У всесвіті існує лише один фундаментальний вибір: існування чи неіснування, і цей вибір притаманний єдиному виду живих організмів. Існування неживої матерії — безумовне, існування життя — ні: воно залежить від особливих напрямків учинків. Матерія незнищенна, вона змінює свої форми, але не може припинити існування. Лише живий організм стоїть перед постійною альтернативою: життям і смертю. Життя — це процес самопідтримки, самоствореного чину. Якщо організм зазнає невдачі, діючи, він гине. Його хімічні складові залишаються, але життя закінчується. Лише концепція «Життя» робить можливою концепцію «Цінності». Тільки для живої сутності речі можуть бути хороші чи погані.

Рослина повинна отримувати поживні речовини, щоб жити. Сонячне світло, вода, хімічні елементи — цінності для її природи: її сформовано так, щоб їх споживати. Її життя — це критерій цінності, спрямований на дії. Але рослина не має вибору дії. Існують альтернативи за умов, з якими вона стикається, однак не існує альтернативи в її функціонуванні: вона функціонує автоматично, щоб продовжити собі життя, рослина не може діяти для власного знищення.

Тварина влаштована підтримувати своє життя. Чуття наділяють її автоматичним кодексом дії, автоматичним знанням про те, де добро, а де — зло. Тварина не здатна розширювати свої знання або уникати їх. В умовах, де її знання виявляється неадекватним, тварина помирає. Але поки вона живе, діє згідно з власним знанням, автоматично дотримуючись безпеки і не маючи можливості вибирати, вона нездатна ігнорувати власну користь, нездатна вибирати зло і діяти заради самознищення.

Людина не володіє автоматичним кодексом виживання. Її особлива відмінність від усіх видів живих істот — необхідність діяти, маючи альтернативи і здійснюючи власний вольовий вибір. Людина не має автоматичного знання про те, що для неї добро, а що — зло, від яких цінностей залежить її життя, якого напрямку дій воно вимагає. Ви щось варнякаєте про інстинкт самозбереження? Інстинкт самозбереження — це саме те, чого людина позбавлена. «Інстинкт» — це безпомилкова й автоматична форма знання. Бажання — це не інстинкт. Бажання жити не дає вам знання, необхідного для життя. І все ж навіть бажання жити не є автоматичним: ваше зло — про яке ви навіть самі не знаєте — сьогодні полягає в тому, що у вас немає цього бажання. Ваш страх смерті — це не любов до життя, він не дасть вам знання, необхідного, щоб бути живими. Людина повинна накопичувати свої знання, визначати свої дії через мислення, до якого нездатна змусити її природа. Людина має можливість діяти собі на шкоду, руйнувати себе — і саме це вона й робила впродовж майже всієї історії.

Жива істота, яка вважає свій засіб виживання злом, не зможе вижити. Рослина, яка намагається знищити власне коріння, і пташка, яка ламає собі крила, недовго будуть присутні в реальності, з якою увійшли в суперечність. Але історія людини — це історія заперечення і знищення розуму.

Людину називають раціональною істотою, але раціональність — це вибір. Людська сутність пропонує їй вибір — бути раціональною істотою чи суїцидальною твариною. Людина має бути людиною за власним вибором. Людина має ставитися до свого життя, як до цінності, — за власним вибором. Людина повинна навчитися своє життя підтримувати — за власним вибором. Людина повинна виявити цінності, яких вимагає життя, і практикувати власні чесноти — за власним вибором.

Кодекс цінностей, прийнятий за власним вибором, є кодексом моралі.

Хоч би хто мене зараз слухав — я звертаюся до тих незіпсованих живих частин, які ще у вас залишилися, до залишків людського, до вашого розуму, і кажу: існує мораль розуму, мораль, властива людині, і Людське Життя — критерій цієї цінності.

Все, що властиве для життя раціональної істоти — добро. Все, що його знищує, — зло.

Людське життя згідно з його природою — це не життя бездумної тварини, грабіжника чи містика-нероби, це життя істоти, яка мислить. Життя, підтримуване не силою чи обманом, а досягненнями. Життя — це не виживання за будь-яку ціну, бо існує лише одна ціна, якою людина може розплатитися за власне виживання: її розум.

Людське життя — критерій моралі, але метою вашого життя є саме життя. Якщо ваша мета — існувати на світі, ви повинні вибирати дії та цінності згідно з критеріями, що властиві людині — заради збереження, сповнення та насолоди тієї незамінної цінності, якою є життя.

Оскільки життя вимагає виняткового напрямку дій, будь-який хибний напрямок його зруйнує. Істота, для якої її власне життя не є мотивацією та метою її дій, поводиться згідно з мотивацією і критеріями смерті. Така істота є метафізичним монстром і робить усе, щоб протистояти, заперечити факт власного існування чи суперечити йому; сліпо й несамовито несучись стежкою деструкції, вона ні на що не здатна, крім болю.

Щастя — показник успішного життя. Біль — провісник смерті.

Щастя — це стан свідомості, що виникає внаслідок реалізації власних цінностей. Мораль, яка насмілюється стверджувати, начебто щастя слід шукати у зреченні від нього і цінувати крах власних цінностей — це нахабне заперечення моралі. Смерть — критерій доктрини, яка за ідеал подає роль жертовної тварини, готової загинути на вівтарі заради інших. З благословення дійсності та суті життя сенсом людини — кожної людини — є вона сама. Людина існує заради себе самої, і досягнення власного щастя — найвища моральна мета.

Але неможливо ні жити, ні досягти щастя, потураючи нераціональним примхам. Людина вільна у своєму прагненні вижити за будь-яку ціну, одначе зникне, якщо не житиме згідно з вимогами природи. Людина вільна шукати свого щастя у будь-якій бездумній фальші, але все, що таким чином вона знайде, призведе лише до страждання і краху. Цього не станеться, якщо вона шукатиме щастя, відповідного до неї самої. Мета моралі — вчити вас не страждати і помирати, а насолоджуватися собою і власним життям.

Відкиньте геть тих підкуплених паразитів, які позасідали в класних кімнатах і живуть на прибутки від розумової діяльності інших, проголошуючи, що людині непотрібна жодна мораль, жодні цінності, жоден кодекс поведінки. Ті, хто позиціонують себе як науковці та заявляють, що людина — це просто тварина, відбирають у людини можливість жити за законами існування, хоча така можливість є навіть у найнижчих комах. Вони визнають, що кожен вид істот виживає у власний спосіб, накладений на нього природою. Ці «науковці» не стверджують, що риба може жити на суходолі, а собака — без здатності відчувати запахи. Натомість людина, стверджують вони, найскладніша істота серед усіх живих організмів, може вижити як завгодно і де завгодно, бо не має власної ідентичності, власної природи, а тому не існує практичних підстав, які б пояснювали, чому людина не може існувати, якщо її засоби виживання знищено, мисленнєву діяльність притлумлено, а сам розум спрямовано на виконання чужих наказів

Відкиньте геть тих сповнених ненависті містиків, які позиціонують себе як найвищі гуманісти і проповідують, що найбільша чеснота, яку здатна практикувати людина — це не вважати власне життя цінністю. Чи говорять вони вам, що мета моралі — приборкати людський інстинкт самозбереження? Саме заради самозбереження людина потребує морального кодексу. Єдина людина, яка прагне бути моральною — це людина, яка прагне жити.

Ні, ви не зобов’язані жити. Вирішувати це — ваше особисте право. Але якщо все ж обираєте життя, то мусите й існувати, як людина, — згідно з роботою і судженнями свого розуму.

Але жити, як людина, ви теж не зобов’язані. Вирішувати — це значить здійснити моральний вибір. Але ви не можете жити. Альтернатива такого життя — це смерть за життя, яку ви бачите в собі й навколо себе, стан об’єкта, непристосованого до існування, об’єкта, який більше не є людиною і є чимось меншим, ніж тварина, об’єкта, який потерпає від болю і тягне себе крізь роки агонії, занурений у бездумне саморуйнування.

Ні, ви не змушені думати. Мислення — це акт морального вибору. Але хтось повинен думати, щоб ви могли існувати. Якщо ваш вибір — не виконувати своїх зобов’язань, то ви відмовляєте самому існуванню, і тоді іншим людям, які живуть згідно з моральним кодексом, доводиться жертвувати власним добром заради того, щоб ви могли виживати у своєму злі.

Ні, ви не змушені бути людьми. Але ті, хто людьми залишився, більше не живуть серед вас. Я усунув ваші засоби виживання, забрав від вас ваших жертв.

Якщо бажаєте знати, яким чином я це зробив і як переконав їх усе тут покинути, то знайте, що саме зараз чуєте ці слова. Я переказав їм суть заяви, яку зараз виголошую. Ті люди жили згідно з моїм кодексом, не підозрюючи, наскільки видатні чесноти вони представляють. Я допоміг їм це побачити. Допоміг не так переосмислити, як окреслити їхні цінності.

Ми, люди розуму, страйкуємо проти вас в ім’я єдиної аксіоми, яка є коренем нашого морального кодексу так, як коренем вашого кодексу є бажання цієї аксіоми уникнути: вона полягає в тому, що життя існує насправді.

Життя існує — і розуміння цього твердження веде до двох наступних аксіом: перша — «існує те, що людина сприймає», друга — «людина існує завдяки тому, що має свідомість». Свідомість — це здатність сприймати те, що існує.

Якщо не існує нічого, то не може бути й свідомості: свідомість у ситуації, в якій немає що усвідомлювати — це суперечність. Вища форма відображення дійсності, яка нічого не відображає, крім себе самої — теж суперечність: перед тим, як себе означити, вона має щось осягнути. Якщо того, що ви сприймаєте, не існує, тоді те, що ви вважаєте за свідомість, насправді не є нею.

Незалежно від вашого рівня знань, ця пара — життя і свідомість — є тими аксіомами, яких ви не можете уникнути, мотиваційними засадами, що становлять підґрунтя будь-якої вашої дії, будь-якого знання чи суми ваших знань, від першого променя світла, сприйнятого вами ще на початку життя, — і до найширшої ерудиції, яку тільки можна протягом нього здобути. Байдуже, чи ваші знання стосуються форми камінчика, чи структури сонячної системи, аксіоми залишаються одні й ті ж: те, що ви знаєте, — існує, і ви про це знаєте.

Існувати — це бути чимсь відмінним від порожнечі небуття, бути сутністю особливої природи з особливими атрибутами. Багато століть тому чоловік, який був — попри всі його помилки — найбільшим серед ваших філософів, вивів формулу, що визначила концепцію існування і правило всіх знань: А є А.

А — це річ у собі. Вам ніколи не вдавалось осягнути значення цієї формули. Я з’явився, щоб її доповнити: Існування — це Ідентичність, Свідомість — це Ідентифікація.

Хоч би що ви взялись обмірковувати — об’єкт, атрибут чи дію — закон ідентичності залишається незмінним. Листок не може бути одночасно каменем, він не може бути цілком червоний і цілком зелений одночасно, не може водночас горіти і замерзати. А є А. Можна сказати ще простіше: ви не можете одночасно зберегти свій торт і з’їсти його.

Ви намагаєтеся з’ясувати, що з цим світом не так? Усі катастрофи, що спали на нього, спричинили ваші лідери, які намагались уникнути факту, що А є А. Всі таємниці зла, з яким ви так боїтеся зіткнутись у собі, весь біль, якого вам випадало зазнавати, походили від ваших спроб уникати факту, що А є А. Мета тих, хто вчив вас цього факту уникати — змусити вас забути, що Людина — це Людина.

Людина не здатна вижити, якщо не накопичує знань. Розум — єдиний засіб ці знання здобувати; це — дар, що сприймає, ідентифікує та інтегрує матеріал, отриманий чуттями. Завдання чуттів — надати докази існування, але завдання ідентифікації виконує розум. Чуття лише повідомляють про існування чогось, але розум допомагає довідатись, чого саме.

Мислення — це процес ідентифікації та досягнення цілісності. Людина сприймає кольорову пляму. Інтегруючи свідчення зору та дотику, вона вчиться сприймати об’єкт цілісно. Наприклад: стіл, зроблений з дерева, що складається з клітин, а клітини — з молекул, а молекули — з атомів. Упродовж усього цього процесу робота мозку полягає у відповіді на єдине запитання: що це таке? Засіб, який допомагає встановити правду, — це логіка, а логіка спирається на аксіому, що життя існує. Логіка — це мистецтво несуперечливої ідентифікації.

Суперечність існувати не може. Атом є атомом, Всесвіт — Всесвітом. Жодне з цих явищ не може суперечити власній ідентичності. Так само, як частина явища не суперечить цілості. Жодна концепція, сформована людиною, не може бути дійсною, якщо її не інтегровано без жодної суперечності в загальний об’єм знань. Дійти до суперечності — значить визнати помилку мислення. Зберігати суперечність — значить відмовитися від розуму й усунути себе з царини реальності.

Реальність — це те, що існує. Нереальне не існує. Нереальне — це звичайне заперечення життя, яке є змістом людської свідомості, коли та намагається відмовитись від розуму. Правда — це визнання реальності. Розум, єдиний засіб людини здобути знання, — це єдине підґрунтя правди.

Найгірше запитання, яке ви можете зараз поставити: «Кому належить цей розум?» Відповідь — вам. Незалежно від глибини чи обмеженості ваших знань, ви повинні здобувати їх винятково за допомогою власної голови. Ви можете мати справу тільки з власним знанням. Ваш розум — єдиний визначник правди. І якщо інші не погоджуються з вашим вердиктом, то реальність — це суд вищої інстанції. Винятково людський розум здатен оперувати такими складними, делікатними, вирішальними процесами ідентифікації. Це і є мисленням. Ніщо, крім власного судження, не здатне скеровувати цей процес. Ніщо не може скеровувати судження, крім моральної цілісності.

Ви говорите про «моральні інстинкти», ніби це якесь відокремлене обдарування, протилежне розумові, — насправді ж людський розум є моральним даром. Процес міркування — це процес постійного вибору, пошуки відповідей на запитання: правда чи брехня? Правильно чи неправильно? Насінину посаджено в ґрунт, щоб виросла рослина, — правильно чи неправильно? Чи треба дезінфікувати рану людини, щоб порятувати їй життя, — правильно чи неправильно? Чи природа атмосферної електрики дозволяє їй бути перетвореною на кінетичну енергію — правильно чи неправильно? Саме відповіді на такі запитання дають все, що ви маєте. А відповіді походять із людського розуму, цілком відданого тому, що правильно.

Раціональний процес — це моральний процес. Ви можете помилятися на кожному кроці цього процесу, але ніщо, крім власної суворості, не може вас захистити. Ви можете когось ошукати, сфальшувати докази чи, шукаючи, уникати зусиль, але якщо відданість правді є критерієм моральності, то не існує більшої, шляхетнішої, героїчнішої форми відданості, ніж коли людина бере на себе відповідальність мислити.

Те, що ви називаєте «душею» чи «духом» — це ваша свідомість. Те, що називаєте «вільним бажанням», — це свобода вашого розуму, який може думати чи не думати, і це єдина воля, яку ви маєте, ваша єдина свобода, це той вибір, який контролює всі здійснені вами акти вибору і визначає ваше життя і ваш характер.

Мислення — це єдина засаднича чеснота людини, від якої походять усі решта. І базисний недолік людини, джерело всього присутнього в ній зла, — той безіменний акт, що ви всі його практикуєте, але якого ніколи не визнаєте: акт забуття, умисне уникання свідомості, відмова думати — не сліпота, а небажання бачити, не відсутність знань, а відмова від них. Це акт розфокусування вашого розуму, внутрішній туман, що дозволяє уникнути відповідальності судити на неписаних засадах, згідно з якими предмет чи явище не існує, якщо ви відмовляєтесь його окреслити; якщо А не буде А, поки ви не вимовите вердикт: «Таки є».

Бездумність — це акт знищення, бажання заперечити існування, спроба позбутися реальності. Але життя існує. Реальність неможливо витерти, бо вона витре того, хто намагається витирати її. Відмовляючись казати: «Це є», ви відмовляєтесь казати: «Я є». Відкладаючи свої міркування, ви заперечуєте власну особу. Коли людина заявляє: «Хто я такий, щоб знати?» — це рівнозначно тезі: «Хто я такий, щоб жити?»

Щогодини і у кожній справі таким є ваш основний моральний вибір: думати чи ні, існувати чи ні, А чи не А, сутність чи нуль.

До тієї міри, до якої людина є раціональною, життя є підставою, щоб визначати її дії. До тієї міри, до якої людина — нераціональна, підстава, що визначає її дії, — це смерть.

Ті з вас, хто верзе, начебто мораль є соціальною, що людина не потребує моралі на безлюдному острові, нехай знають: саме на безлюдному острові людина найбільше потребує моралі. Нехай тепер спробують стверджувати (коли немає більше жертв, готових за це розплатитися), що камінь — це будинок, пісок — це одяг, їжа падає в рот сама без причини та зусилля, що завтра можна зібрати урожай, з’ївши сьогодні всі запаси. Реальність знищить таких, бо саме на це вони і заслуговують. Реальність покаже їм, що життя — це цінність, яку доводиться купувати, а мислення — єдина монета, достатньо для цього шляхетна.

Якби я розмовляв вашою мовою, то сказав би, що єдина моральна заповідь людини — «ти повинен думати». Але «моральна заповідь» — це суперечність. Мораль — явище вибору, а не примусу. Її розуміють, їй не підкоряються. Мораль — раціональна, розум не приймає наказів.

Моя мораль, мораль розуму, складається з єдиної аксіоми: життя існує. І з єдиного вибору: жити. Все решта — похідне від цих істин. Щоб жити, людина повинна керуватися трьома пунктами, найвищими наріжними життєвими цінностями: Розумом — Метою — Самоповагою. Розум — єдиний інструмент знання. Мета — вибір бути щасливим, якого слід досягнути за допомогою попереднього інструменту. Самоповага — непорушна певність, що мозок людини здатен думати, а сама людина варта щастя, тобто варта життя. Ці три цінності передбачають і вимагають від людини всіх її чеснот, а чесноти залежать від співвідношення життя й свідомості: раціональність, незалежність, цілісність, чесність, справедливість, продуктивність, гордість.

Раціональність — це визнання того факту, що життя існує, що ніщо не може змінити правди і ніщо не може бути важливішим за акт сприйняття, тобто мислення; що розум — єдиний суддя цінностей і єдине, що може керувати діями; що мислення — це абсолют, який не дозволяє компромісів; що поступатися нераціональному — це анулювати свідомість і перемикати її від завдання сприймати до завдання фальшувати реальність; що так званий «коротший шлях» до знання, себто віра — це всього лише коротке замикання, яке руйнує розум; що прийняття містичного втручання — це бажання знищити життя, а отже — знищити свідомість.

Незалежність — це визнання того факту, що ви відповідаєте за судження і ніщо не допоможе цієї відповідальності уникнути; що ніхто інший не може думати за вас, жоден запасний гравець не проживе за вас ваше життя; що найлихіша форма самоприниження та саморуйнування — це підкорення вашого розуму іншому, прийняття чужої влади над вашим мозком, прийняття його тверджень, як фактів, його припущень — як істини, його наказів — як посередника між вашою свідомістю і життям.

Цілісність — це визнання того, що ви не можете сфальшувати власної свідомості, так само, як чесність — це визнання факту, що неможливо сфальшувати життя. Людина — неподільна сутність, цілісна єдність двох атрибутів: матерії та свідомості, тому не може бути розколу між тілом і розумом, між дією і думкою, між життям і переконаннями. Як суддя, нечутливий до суспільної думки, людина не може приносити в жертву своїх переконань бажанням інших, нехай навіть усе людство благає чи погрожує їй. Хоробрість і впевненість — явища, необхідні з практичної точки зору. Хоробрість — практична форма чесного ставлення до життя, до правди. Впевненість — практична форма чесного ставлення до власної свідомості.

Чесність — це визнання того факту, що нереальне є нереальним, тому не може мати цінності; що ні любов, ні слава, ні гроші не є цінністю, якщо їх здобуто шахрайством; що спроба отримати цінності, вводячи в оману інших, — це акт піднесення ваших жертв до позиції вищої за реальність, де ви стаєте заручником їхньої сліпоти, рабом їхньої бездумності, їхніх вивертів, натомість їхній розум, раціональність, проникливість стають тими ворогами, яких ви боїтесь, від яких утікаєте; що ви не бажаєте жити залежними, не бажаєте підпорядковуватися глупоті інших, не бажаєте бути дурнем, джерелом цінностей якого є телепні, яких йому вдається дурити; що чесність — це не соціальний обов’язок, не самопожертва заради інших, а найегоїстичніша чеснота, притаманна людині, бо вона відмовляється приносити реальність власного існування в жертву затуманеної свідомості інших.

Справедливість — це визнання того факту, що характер людини неможливо сфальшувати, так само, як неможливо сфальшувати характер природи; що всіх слід судити так сумлінно, наче неживі предмети, з однаковою повагою до правди, непідкупним баченням, шляхом чистої та раціональної ідентифікації; що кожну людину слід судити за тим, якою вона є, і відповідно до неї ставитися; що так само, як ви не платите однаково за купу іржавого брухту і шматок лискучого металу, не слід цінувати негідника вище за героя; що ваша моральна оцінка — це монета, якою слід платити людям за їхні чесноти й недоліки, і ця платня вимагає від вас такої достеменної чесності, як при здійсненні фінансових операцій; що стримувати презирство до людських недоліків — це моральна фальсифікація, а стримувати захоплення чеснотами — моральна крадіжка; що ставити всі інші інтереси вище від справедливості — значить знецінювати свою моральну валюту і обдурювати добро на користь зла, оскільки тільки добро може програти, коли мовчить правосуддя, а зло може тільки виграти; щонайглибшим дном ями в кінці дороги, моральним банкрутством є покарання людей за їхні чесноти та винагородження за недоліки, бо саме це і є падінням до повної аморальності, Чорною Месою поклоніння смерті, присвятою власної свідомості руйнуванню життя.

Продуктивність — це ваше прийняття моралі, ваше визнання того факту, що ви обрали життя; що продуктивна праця — це процес, у якому людська свідомість контролює існування особи, постійний процес накопичування знання і прилаштовування матерії до потреб людини, втілення ідей у фізичній формі, приведення Землі у відповідність до людських цінностей; що вся робота — творча, що її виконує живий розум, і що жодна робота не буде творчою, якщо її виконуватиме пустопорожня людина, яка в бездумному отупінні повторює дії, яких навчилась від інших; що ви самі повинні обирати свою роботу, і вибір настільки ж широкий, як і ваш розум; що складніша робота для вас неможлива, а простіша — принизлива; що шахраювати, взявшись за складнішу роботу, ніж дозволяють ваші розумові здібності — значить перетворитися на перелякану мавпу, яка повторює чужі рухи і краде чужий час, а принизившись до роботи, яка вимагає менших зусиль — значить заглушити власний двигун і приректи себе на розпад; що ваша робота — це процес досягнення цінностей, тому втрачати прагнення здобувати цінності — значить втрачати прагнення жити; що ваше тіло — машина, але розум — водій, тому ви повинні їхати аж так далеко, як повезе вас водій — до пункту призначення у вигляді досягнень; що людина без мети — наче машина, що мчиться додолу схилом, віддана на поталу першому-ліпшому каменеві, об який розіб’ється за першого ж зіткнення; що людина, яка пригнічує свій розум, — наче поламана машина, що от-от розпадеться; що людина, яка дозволяє керівникові окреслювати напрямок її руху, — це руїна, яку везуть на буксирі до купи брухту, а людина, яка робить іншу людину своєю метою, — ніби той, хто намагається мандрувати автостопом, але якого не слід підбирати жодному водієві; що ваша робота є метою вашого життя, і вам слід оминати тих убивць, які наважаться вас зупинити; що будь-яка цінність, яку ви знайдете за межами своєї роботи, будь-яке інше захоплення чи любов — наче мандрівники, з якими ви вирішуєте розділити свою мандрівку, і вони повинні рухатися власними силами у тому ж напрямку, що ви.

Гордість — це визнання того факту, що ви — власна найбільша цінність, і що, як і решту цінностей, це слід заслужити; що доступ до всіх досягнень дає можливість творити власний характер; що ваш характер, ваші дії, ваші бажання, ваші емоції є наслідками передумов, породжених вашим розумом; що так само, як людина створює фізичні цінності, необхідні їй для підтримання власного життя, вона мусить здобувати цінності свого характеру, щоб життя було вартісним; що так само, як людина накопичує свої статки, вона створює власну душу; що життя вимагає високої самооцінки, але в людині не закладено автоматичних цінностей, автоматичної самоповаги, тому вона мусить заробити це все, формуючи свою душу за образом власного морального ідеалу, за подобою Людини, раціональної істоти, яка народилася здатною творити, одначе повинна творити згідно зі своїм вибором; що перша передумова самоповаги — це той осяйний егоїзм душі, через який людина так багато вимагає від усього навколо, і від матеріальних речей, і від духовних виявів; ця душа прагне досягнути власної моральної досконалості й цінує себе найдужче; доказом досягнення такої самоповаги є відчуття, коли душа тремтить від презирства й незгоди з роллю жертовної тварини, протестує проти ницої безглуздості будь-якого вірування, що пропонує принести в жертву незамінну цінність у вигляді людської свідомості та ні з чим незрівнянну славу існування, не бажаючи віддати її на поталу засліпленості та розпаду інших.

Чи тепер ви починаєте розуміти, хто такий Джон Ґолт? Я — чоловік, який заслужив те, за що ви навіть не боролися, те, від чого ви відмовилися, що ви зрадили, зіпсували, і все ж не змогли знищити цілком, а зараз винувато ховаєте це, як свою таємницю, гайнуючи життя на те, щоб просити пробачення у кожного фахового людожера, лишень би воно не випливло назовні; всередині ви досі прагнете повідомити те, що я зараз повідомляю всьому людству: я пишаюся власною цінністю і тим фактом, що я прагну жити.

Це прагнення, що ви його поділяєте, але окреслюєте, як лихе, — єдиний залишок доброго всередині вас, але таке прагнення ще треба навчитися заслужити. Єдина моральна мета людини — її власне щастя, але досягнути його можна тільки за допомогою чеснот. Доброчесність не є самоціллю. Доброчесність не є винагородою чи жертовним кормом, щоб вмилостивити зло. Винагорода за доброчесність — це життя. А щастя — мета й винагорода за життя.

Так само, як ваше тіло наділене двома фундаментальними відчуттями, насолодою та болем, ознаками його благополуччя або занепаду, немов барометр, вказує на основні альтернативи, життя і смерть, — так і ваша свідомість має дві фундаментальні емоції, радість і страждання, які свідчать про ті ж альтернативи. Ваші емоції вказують на те, що підтримує ваше життя або йому загрожує, немов швидкісні калькулятори, які підбивають суму прибутків і втрат. У вас немає вибору — відчувати чи ні, що добре для вас, а що погано, але те, що ви вважаєте добрим або поганим, що спричинятиме у вас радість чи біль, що ви любитимете або ненавидітимете, бажатимете чи боятиметеся, залежить від ваших цінностей. Емоції невід’ємні від вашої природи, але їхній вміст продиктований вашим розумом. Ваша здатність до емоційності — це порожній бак двигуна, а цінності — пальне, яким ваш розум його наповнить. Якщо ви виберете поєднання суперечностей, це обтяжить двигун, заржавіє коробка передач, і ви зазнаєте втрат, щойно зрушите з місця на машині, пошкодженій вами, її водієм.

Якщо нераціональне буде критерієм ваших цінностей, а неможливе — концепцією добра, якщо ви прагнете винагород, на які не заслуговуєте, статків і любові, яких не гідні, прагнете знайти шпаринку в причинно-наслідкових зв’язках, прагнете, щоб А заради вашої примхи стало не-А, бажаєте того, що суперечить життю, — то цього й досягнете. Не плачте, коли це станеться, не кричіть, що життя — суцільне розчарування, і що щастя недосяжне. Перевірте пальне: воно привезло вас туди, де ви хотіли опинитися.

Щастя неможливо досягнути за командою примхи емоцій. Щастя — це не втілення будь-якого нераціонального бажання, якому ви можете сліпо потурати. Щастя — це стан несуперечливої радості, радості без покарання чи провини, радості, яка не конфліктує з вашими цінностями, яка не знищує вас. Це не радість втечі від власного розуму, а радість від використання розуму на повну потужність. Це не радість від фальшування реальності, а радість від досягнення реальних цінностей. Це не радість пияка, а радість виробника. Щастя можливе тільки для людини раціональної, людини, яка прагне досягнути раціональної мети і знаходить насолоду винятково в раціональних діях.

Так само, як я підтримую своє життя не грабунком чи милостинею, а власними зусиллями, я не прагну здобувати щастя, завдаючи кривди чи здійснюючи послуги іншим. Я волію заслужити щастя власними досягненнями. Так само, як я не вважаю насолоду інших метою свого життя, власну насолоду я не вважаю метою життя інших людей. Як нема суперечностей у моїх цінностях, а конфліктів — у моїх бажаннях, так немає жертв і конфлікту інтересів серед раціональних людей, які не бажають незаслуженого, і не дивляться одне на одного хижо, немов людожери. Ці люди ніколи не приносять пожертв і їх не приймають.

Символом усіх стосунків між такими людьми, моральним символом поваги до людських істот є торговець. Той, хто живе, керуючись власними цінностями, а не розбоєм: торговець і за чином, і за духом. Торговець — це людина, яка заробляє те, що отримує, натомість не бере й не віддає незаслуженого. Торговець не просить, щоб йому платили за його невдачі, не просить любити його за промахи. Торговець не використовує своє тіло, як корм, а душу — як милостиню. Так само, як результати своєї праці він обмінює винятково на матеріальні цінності, торговець не дарує цінності свого духу — любові, дружби, поваги, — а обмінює на чесноти інших людей, отримуючи платню за власну егоїстичну насолоду від тих, кого поважає. Паразити-містики, які так довго паплюжили торговців і плекали до них презирливе ставлення, прославляючи тимчасом жебраків і мародерів, добре знали таємний мотив своїх знущань: вони бояться торговця, бо це справедлива людина.

Ви запитуєте, які моральні зобов’язання я маю перед іншими людьми?

Жодних — крім зобов’язань перед собою, перед матеріальними предметами та самим життям: зобов’язання раціональності. Я взаємодію з людьми так, як того вимагає моя та їхня суть: за допомогою розуму. Я не шукаю і не бажаю нічого від них, крім стосунків, що вони їх добровільно оберуть.

Коли вони розуміють, що наші інтереси збігаються, я можу мати справу тільки з їхнім розумом і тільки заради власного зиску. Коли ж не розуміють цього, — я не починаю жодних стосунків. Я дозволяю цим невдоволеним особам йти своєю дорогою, а сам зі своєї не звертаю. Я перемагаю винятково завдяки логіці й піддаюсь винятково логіці. Я не поступаюся власним розумом і не маю справи з людьми, які поступаються своїм. Мені нічого непотрібно від дурнів і боягузів. У людських недоліках — дурості, лицемірстві, страхові — я не шукаю для себе зиску. Єдина цінність, яку мені може запропонувати людина — це робота її розуму. Коли я не погоджуюсь із раціональною людиною, я дозволяю реальності бути нашим остаточним арбітром. Якщо я маю рацію, вона це зрозуміє. Якщо я помиляюся, то це зрозумію я. Один із нас переможе, але обоє матимуть користь.

Що б не відбувалося під час суперечки, існує один неприпустимий вияв зла — дія, яку жодна людина не може дозволити стосовно іншої; дія, що її не можна схвалювати чи пробачати. Поки люди зацікавлені жити разом, ніхто не має права застосовувати — ви чуєте, що я кажу вам? — ніхто не має права застосовувати фізичної сили проти іншого.

Допускати загрозу фізичного впливу на людину та її сприйняття реальності — значить заперечити й знерухомити її засоби виживання. Змусити людину діяти проти власних суджень — наче змусити її діяти проти власного зору. Хоч би хто і хоч би з якою метою і до якої міри розпочинав тиснути силою — він убивця, який діє на засадах смерті, він робить навіть страшніші речі, ніж убивство: він знищує людську здатність жити.

Навіть не відкривайте рота, щоб сказати мені, начебто ваш розум переконав вас, що ви маєте право змушувати до чогось мій розум. Сила і розум — протилежності. Мораль закінчується там, де починають стріляти пістолети. Коли ви заявляєте, що люди — це нераціональні тварини, і пропонуєте саме так із ними й поводитися, ви окреслюєте також власний характер і більше не можете зазіхати на санкцію розуму (так, як не може посилатися на санкцію розуму той, хто захищає суперечності). Не існує такого «права», яке б дозволяло знищувати джерело прав, єдиний засіб, який допомагає розуміти, що таке добре і погано, — розум.

Змушувати людину відмовитися від власного розуму і прийняти натомість чужу волю — з пістолетом замість силогізму, жахом замість доказів, смертю як остаточним аргументом — це спроба існувати всупереч реальності. Реальність вимагає від людини діяти згідно з власним раціональним інтересом. Ваш пістолет вимагає від іншої людини симетричних дій.

Реальність загрожує смертю, якщо людина не діятиме згідно зі своїми раціональними судженнями. Ви засилаєте цю людину у світ, де коштом її життя є відмова від усіх цінностей, яких вимагає існування, тож усе, чого досягнете ви і ваша система в ситуації, коли смерть стає керівною силою, остаточним аргументом у суспільстві, — це смерть у процесі поступової руйнації.

Чи це розбійник виступає проти мандрівника з ультиматумом: «Гроші або життя», чи політик виголошує свій ультиматум країні: «Освіта ваших дітей — або життя», справжнє значення цих слів: «Ваш розум або життя», а для людини одне без другого неможливе.

Якщо існують стадії зла, то складно визначити, хто мерзенніший — жорстока людина, яка вирішує, що має право змушувати інших думати, як хочеться їй, чи моральний дегенерат, який віддає комусь право думати за нього.

Цей моральний абсолют людина ніколи не повинна навіть обговорювати. Я не погоджусь спілкуватися на підставах розуму з людьми, які позбавляють мене глузду. Я не сперечатимусь із сусідами, які вважають, що можуть заборонити мені мислити. Я не надам моральної санкції убивці, який бажає мене убити. Коли людина намагається впливати на мене силою, я відповім їй силою.

Мою силу може бути використано лише як помсту і тільки проти тих, хто сам починає застосовувати силу. Ні, я не поділяю його лихих поглядів, не переймаю його концепції моралі, а лише втілюю його вибір — деструкцію, єдину деструкцію, яку він має право обирати: свою власну. Він використовує силу, щоб заволодіти цінностями. Я використовую її тільки для того, щоб зруйнувати деструкцію. Грабіжник хоче здобути багатство, вбивши мене. Я не стану багатший, убивши грабіжника. Я не намагаюсь здобувати цінності методами зла, але й не віддам злу власних цінностей.

В ім’я всіх виробників, які підтримували ваше існування, дістаючи натомість смертні вироки, відповідаю вам нашим єдиним ультиматумом: наша робота — або ваші пістолети. Можете не обрати жодного варіанта. Але отримати і те, й те — неможливо. Ми не підтримуємо використання зброї проти інших і не піддамось їхній силі. Якщо ви бажаєте ще коли-небудь жити в індустріальному суспільстві, це станеться тільки на умовах нашої моралі. Наші умови та наша рушійна сила суперечать вашим. Ви послуговувалися страхом, як зброєю, і принесли людині смерть як покарання за те, що вона відкидає вашу мораль. Ми пропонуємо їй життя у винагороду за прийняття нашої моралі.

Ви, що поклоняєтеся порожнечі, — вам ніколи не доводилося виявляти, що досягнути життя не означає уникнути смерті. Радість — це не «відсутність болю», розум — не «відсутність дурості», світло — не «відсутність темряви», існування — не «відсутність небуття». Коли не руйнують — не означає, що створюють. Століття бездіяльності та очікування не змусять ні єдину балку підтримати конструкцію, навіть якщо ви нічого не руйнуєте; тепер ви не можете більше казати мені, будівельникові: «Створюй і годуй нас в обмін за те, що ми не руйнуємо створеного тобою». Відповідаю від імені всіх ваших жертв: зникніть у вашій власній порожнечі. Існування не є запереченням заперечення. Зло, а не цінність, є відсутністю і запереченням, зло ні на що не здатне, воно не має власної сили — хіба лише ту, що ми дозволяємо йому витягнути з нас. Зникніть, бо ми зрозуміли, що «нуль» не може бути заставою за життя.

Ви прагнете втекти від болю. Ми прагнемо щастя.

Ви існуєте заради того, щоб уникати покарання. Ми існуємо, щоб заслужити винагороду. Погрози не змусять нас функціонувати. Страх не є нашим стимулом. Не смерті ми хочемо уникати — ми прагнемо жити своїм життям.

Ви втратили розуміння концепції про відмінності й стверджуєте, наче страх і радість — стимули однакової ваги (ще й таємно додаєте, що страх є «практичніший»). Ви не хочете жити, і тільки страх смерті досі підтримує ваше існування, яке ви самі прокляли. Охоплені панікою, ви мчитеся крізь пастку днів, шукаючи виходу, який самі ж закрили; біжите від переслідувача, якого не наважуєтесь назвати, до жаху, який не насмілюєтеся визнати, і що дужчий ваш жах, то сильніше ви боїтесь тієї єдиної дії, яка могла б вас порятувати: мислення. Мета вашої боротьби — не знати, не розуміти, не називати і не чути того, про що я зараз вам кажу: ваша мораль — це Мораль Смерті.

Смерть є критерієм ваших цінностей, смерть є обраною вами метою, тому ви повинні продовжувати свій біг, оскільки неможливо втекти від переслідувача, який прагне вас знищити, або від усвідомлення, що той переслідувач — це ви самі. Зупиніться нарешті — немає куди втікати — зупиніться, голі (хоч би як це вас жахало, та я вас такими і бачу), і погляньте на те, що ви наважилися назвати моральним кодексом.

Ваша мораль почалась із прокляття, руйнація — її мета, її засоби, її закінчення. Ваш кодекс починається з того, що проклинає людину, називаючи її втіленням зла, а потім вимагає від людини практикувати добро, яке визначає у спосіб, що цю практику унеможливлює. Ваш кодекс вимагає — вважаючи це першим доказом благочестя, — щоб людина прийняла власну аморальність як даність. Він вимагає, щоб людина відштовхувалась не від благочестивих критеріїв, а від критеріїв зла, втіленням якого вона є, і таким чином означила добро: добро — це те, чим не є людина.

Не важить, хто в такому разі отримає зиск завдяки зраненій душі та відмові від слави — містичний Бог з його незбагненним замислом чи перший-ліпший перехожий, що його загноєні рани незрозумілим чином подаються, наче претензія на отримання винагороди. Це неважливо, він не здатен зрозуміти, що таке добро, його обов’язок — роками покаянно плазувати, спокутуючи провину існування перед усіма мандрівними збирачами незбагненних боргів, його єдина концепція цінності — це нуль: добро — це те, що не властиво людині.

Ім’я цього жахливого абсурду — Первородний Гріх. Гріх несвідомий — ляпас моралі та зухвала суперечність: він лежить за межами можливості вибору, тобто за межами самої моралі. Якщо людина — лиха від народження, вона не має ні волі, ні сили це змінити. Якщо вона не має волі, то не може бути ні доброю, ні поганою. Робот аморальний. Називати людську природу гріхом — це насмішка над природою. Карати людину за злочин, який та вчинила ще до свого народження, — це насмішка над справедливістю. Вважати людину винною тоді, коли невинності не існує в принципі, — це насмішка над логікою. Знищувати мораль, природу, справедливість і логіку єдиною концепцією — ознака такого зла, яке складно навіть уявити. І все ж у цьому — підґрунтя вашого кодексу.

Не слід ховатися за боягузливою відмовкою, що людина народжена вільною, але схильною до зла. Воля, нав’ючена схильність, — це наче гра наповненими свинцем кубиками. Такий погляд змушує людину докладати всіх зусиль, щоб грати далі, нести відповідальність і платити за гру, але рішення виноситься на користь того переконання, що виходу немає. Якщо це переконання — вибір людини, то вона нездатна володіти ним уже в момент народження. Якщо воно не є вибором — отже, людина не вільна.

Яке ж походження того гріха, який ваші вчителі називають Первородним? Яке саме зло набуває людина, відхиляючись від стану так званої досконалості? Згідно з їхнім міфом, людина з’їла плід з дерева знання — вона здобула розум і стала раціональною істотою.

Людина навчилася розрізняти добро і зло — вона стала моральною істотою; її прирекли заробляти свій хліб працею — і вона стала істотою, яка виробляє; її прирекли відчувати бажання — і вона здобула здатність мати сексуальне задоволення. Зло, через яке людину було проклято, — це розум, мораль, творчість, насолода, тобто засадничі цінності людського існування. Міф про людське падіння створений не для того, щоб пояснювати і проклинати людські слабкості, і не людські помилки вважаються її гріхом, а сама природа людини. Хоч ким би він був — той робот в Едемських Садах, який існував без розуму, цінностей, праці та любові, — він не був людиною.

Згідно з вченнями ваших наставників, падіння людини полягало в тому, що вона отримала чесноти, необхідні для життя. Ці чесноти, за їхніми критеріями, є людським Гріхом.

Зло людини, кажуть вони, у тому, що вона — людина. Її провина, стверджують ці вчителі, у тому, що вона живе.

Вони називають це мораллю милосердя і вченням про любов до людини.

Учителі кажуть, що не проповідують, начебто людина лиха, лихий тільки той нетутешній об’єкт — її тіло. Вони кажуть, що не прагнуть убивати людину, просто хочуть, щоб людина втратила своє тіло. Хочуть допомогти їй подолати біль — і вказують на знаряддя тортур, до якого прив’язують жертв, знаряддя з двома колесами, що рухаються у протилежних напрямках, знаряддя того вчення, яке роздирає душу й тіло.

Вони ділять людину навпіл, налаштовуючи одну її половину проти іншої. Вони навчили людину думати, що її тіло і свідомість — це вороги, задіяні у смертельному конфлікті, антагоністи, чия природа має протилежне походження, суперечливі претензії, непоєднувані потреби; що коли одна з цих частин отримує користь — інша зазнає кривди, що душа належить до царини надприродного, а тіло — лиха в’язниця, яка тримає душу ув’язненою на землі, тому добро полягає в перемозі над тілом, у підточуванні його сили роками терплячої боротьби, прокладання шляху до звитяжного визволення з в’язниці — до свободи могили.

Вони навчили людину того, що та є безнадійним непорозумінням, складеним з двох елементів, і обидва ті елементи — символи смерті. Тіло без душі — це труп, душа без тіла — це привид. Саме таке їхнє бачення людської природи: поле битви між трупом і привидом. Труп наділений власною лихою волею, привид наділений знанням, буцімто нічого того, про що знає людина, не існує, — існує тільки незнане.

Чи розумієте ви, який саме людський дар покликано ігнорувати це вчення? Людина мусила заперечувати власний розум — і це спричиняло її роздвоєння. Відмовившись від розуму, людина була кинута на поталу двох чудовиськ, яких не могла ні осягнути, ні контролювати: тіла, яким керують незбагненні інстинкти, та душі, охопленої містичними одкровеннями. Людина стала пасивною і спустошеною жертвою сутички між роботом і диктофоном.

Тому зараз вона волочиться крізь руїни, наосліп намагаючись намацати свій спосіб існування, а ваші вчителі пропонують їй допомогти мораллю, згідно з якою порятунку немає, тому не варто навіть шукати радості на цьому світі. Людині кажуть, що справжнього існування відчути неможливо. Справжня свідомість — це дар відчувати те, чого не існує. А якщо людина нездатна цього осягнути, це доводить, що спосіб життя її — лихий, а свідомість — ні на що не здатна.

Внаслідок розколу між душею і тілом людини виникло два різновиди вчителів Моралі Смерті: містики духу та містики м’язів, яких ви називаєте спіритуалістами та матеріалістами. Одні вірять у свідомість без існування, інші — в існування без свідомості. Обидва різновиди вимагають відмовитися від розуму, одні — в ім’я одкровень, інші — заради рефлексів. Хоч як би вони наголошували, начебто є непримиренними антагоністами, їхні моральні кодекси схожі, так само, як і цілі: у прихильників тілесної теорії — поневолення тіла, духовної — руйнування розуму.

Добро — це Бог, кажуть містики духу. Бог — це істота, єдине окреслення якої лежить за межами людських уявлень. Таке визначення анулює людську свідомість та визнає недійсними всі концепції існування. Добро, кажуть, містики м’язів — це Суспільство. Це явище вони окреслюють, як організм, наділений фізичною формою, надістоту, втілену не в комусь конкретному, а в усіх разом узятих, крім вас. Людський розум, кажуть містики духу, повинен підпорядковуватися волі Бога. Людський розум, кажуть містики м’язів, повинен підпорядковуватися волі Суспільства. Людський еталон цінностей, кажуть містики духу, — це задоволення Бога, чиї критерії лежать за межами людського розуміння і мусять бути прийняті на віру. Містики ж м’язів наполягають, що людський еталон цінностей — це задоволення Суспільства, чиї критерії лежать за межами людського права судити, вони повинні підкорятись первинному абсолюту. Мета людського життя — стверджують і перші, й другі, — стати жалюгідними зомбі, що служать цілям, яких самі не розуміють, через причини, про які не сміють питати. Винагорода людини, за словами містиків духу, знайде її після смерті. Винагорода людини, обіцяють містики м’язів, знайде її ще на землі, але дістанеться онукам.

Егоїзм — кажуть і ті, й ті, — вияв злого в людині. Вияв доброго — кажуть і ті, й ті, — відмовлятися від особистих бажань, заперечувати себе, зрікатися, капітулювати. Людське благочестя — заперечувати життя, яким людина живе. Самопожертва — волають одні й другі, — це суть моралі, найвища цінність, доступна людині.

Кожен, хто чує мене зараз, кожен, хто є жертвою, а не вбивцею — я звертаюсь до вас, бо ваш розум на смертному одрі, а самі ви — на межі темряви, в яку от-от зануритесь. І якщо у вас існує бодай якась сила, щоб боротись і триматися за ті напівзгаслі іскри, що колись були вами, — скористайтесь нею негайно. Слово, яке вас знищило, — «самопожертва». Використайте залишки своєї сили, щоб зрозуміти значення цього слова. Ви досі живі. У вас досі є шанс.

«Самопожертва» не означає відторгнення непотрібного — це відмова від найціннішого. «Самопожертва» не означає відторгнення зла заради добра — навпаки. «Самопожертва» — це відмова від того, що ви цінуєте заради непотрібного.

Якщо ви обміняєте пенні на долар, це не буде самопожертвою. Якщо обміняєте долар на пенні — буде. Якщо втілите кар’єру, якої прагнули протягом багатьох років боротьби, — це не буде самопожертвою. Якщо відмовитесь від неї заради суперника — буде. Якщо ви маєте пляшку молока і віддаєте її своїм голодним дітям — це не буде самопожертвою. Якщо віддаєте дітям сусідів, дозволяючи власним дітям померти, — буде.

Якщо віддаєте гроші, щоб допомогти другові, — це не самопожертва. Якщо віддаєте якомусь незнайомцеві — буде. Якщо даєте другові суму, яку можете дозволити собі віддати, — це не буде самопожертвою. Якщо віддаєте гроші за рахунок власного комфорту, то згідно з таким моральним критерієм це матиме тільки часткову цінність. Якщо віддаєте другові гроші коштом власної катастрофи — це уособлюватиме чесноту самопожертви у всій повноті.

Якщо ви відмовитеся від усіх особистих бажань і присвятите своє життя тим, кого любите, то не досягнете найвищого рівня цієї чесноти: ви досі вдовольнятимете власну потребу, тобто свою любов. Якщо присвятите життя випадковим незнайомцям — це буде акт вищого благочестя. Якщо присвятите життя служінню тим, кого ненавидите, — ось найвищий рівень благочестя, який тільки можна практикувати.

Самопожертва — це відмова від цінностей. Цілковита самопожертва є цілковитою відмовою від усіх цінностей. Якщо ви бажаєте досягнути всієї повноти благочестя, то не повинні прагнути вдячності в обмін на свою самопожертву, не повинні вимагати похвали, любові, захоплення, самоповаги, навіть гордості за себе самих. Найменший натяк на ваш здобуток послаблює ваші чесноти. Якщо ви живете, оминаючи будь-яку життєву радість, — це не принесе вам ні матеріальних, ні духовних цінностей, ні втрат, ні здобутків, ні винагороди. Якщо досягнете стану нуля — знайте: ви досягли ідеалу моральної досконалості.

Вам казали, що моральна досконалість недосяжна для людини. Згідно з цими критеріями так воно і є. Ви не зможете досягнути її, поки живі, але цінність вашого життя і вашої особи визначається з огляду на те, наскільки близько ви підійшли до ідеального нуля — тобто до смерті.

Якщо ж ви починаєте свій шлях безпристрасним і порожнім, немов овоч, який прагне, щоб його з’їли, якщо не маєте жодних цінностей, які можна відкинути, жодних бажань, від яких можна відмовитися, вам не вдасться отримати вінця самопожертви. Відмовлятися від небажаного — це не самопожертва. Віддавати життя за інших, якщо прагнете смерті, — не самопожертва. Щоб досягнути чесноти саможертовності, ви повинні хотіти жити, ви повинні любити життя, повинні горіти від пристрасті до цього світу, до всіх розкошів, що він їх може вам дати, — ви повинні відчувати кожен поворот леза, яке відрізає від вас бажання, коли зціджує любов з вашого тіла. Мораль саможертовності вимагає від вас не просто смерті, а смерті внаслідок повільних тортур.

Не нагадуйте мені, що це стосується тільки життя на цьому світі. Про будь-який інший світ не знаю нічого. Так само, як і ви.

Якщо хочете врятувати залишки достоїнства, не називайте своїх найкращих учинків «самопожертвою»: цей термін позначає вас як аморальну особу. Якщо мати купує їжу для своїх голодних дітей, а не капелюха для себе, — це не самопожертва: вона цінує власних дітей дужче, ніж капелюшок. Але для матері, яка дужче цінує капелюшок, самопожертвою буде годування дітей через почуття обов’язку. Якщо людина гине у боротьбі за власну свободу — це не самопожертва: ця людина не бажала бути рабом. Але для того, хто рабом хотів бути — і загинув, загибель стане самопожертвою.

Якщо людина відмовляється продати власні переконання — це не самопожертва (якщо, звісно, не йдеться про людину без переконань).

Самопожертва властива тільки тим, хто не має чим жертвувати, не має цінностей, критеріїв, суджень. Тим, чиї бажання — нераціональні примхи, зароджені в несвідомому стані, і від яких легко відмовитися. Для людини морального складу, чиї бажання виникли внаслідок існування раціональних цінностей, самопожертва — це поступитися правильним перед неправильним, добрим перед лихим.

Вірування у самопожертву — це мораль для неморальних. Мораль, яка проголошує власний крах, зізнаючись, що не здатна наділити людей особистими долями чеснот та цінностей, що їхні душі — це колектори розбещеності, і їм слід навчитися жертвувати цими душами. Згідно з цією мораллю, навчати людей бути добрими — марно, їх можна лише весь час карати.

Невже, існуючи в туманному отупінні, ви вважаєте, що ваша мораль вимагає від вас жертвувати винятково моральними цінностями? А що таке матеріальні цінності, на вашу думку? Матерія не має жодної ціни, крім того, що є засобом задовольняти людські бажання. Матерія — це тільки інструмент людських цінностей.

На яку службу просять вас віддати матеріальні інструменти, створені вашими чеснотами? На службу того, що ви вважаєте злом: принципам, яких не поділяєте, особам, яких не поважаєте, досягненням цілей, що суперечать вашим власним. Інакше ваш дар не буде виявом саможертовності.

Ваша мораль наказує вам відмовитися від матеріального світу, від’єднати цінності від матеріального. Людина, чиї цінності не мають втілення у матеріальній формі, чиє існування не пов’язане з її ідеалами, чиї дії суперечать її переконанням, — це дрібний лицемір. І все ж, саме ця людина скоряється вашій моралі, від’єднуючи цінності від матерії. Чоловік, який кохає одну жінку, але спить з іншою; чоловік, який захоплюється талантом одного працівника, але наймає іншого; чоловік, який вважає одну справу справедливою, а сам жертвує гроші, підтримуючи зовсім інше; чоловік, який дотримується високих стандартів майстерності, але всі зусилля витрачає на створення сміття, — саме ці люди відмовилися від суті, вони вірять, що цінності їхнього духу не можуть бути втілені в матеріальній реальності.

Кажете, ці люди відреклися від духу? Так, звісно. Одне неможливе без іншого. Ви — неподільна цілісність матерії та свідомості. Відмовтеся від свідомості — й ви перетворитеся на тварину. Відмовтеся від тіла — і станете підробкою.

Відмовтеся від матеріального світу — і віддасте його злу.

Саме це є метою вашої моралі, обов’язком, якого вимагає від вас ваш кодекс. Вкладатись у те, від чого не отримуєте задоволення, служити тому, що не викликає захоплення, піддатись тому, що вважаєте злом, — отже, віддати світ людям з відмінними від ваших цінностями, заперечити, відкинути, відмовитися від себе самих. Ви — це ваш розум. Відмовтеся від нього — і станете шматком м’яса, що його проковтне перший-ліпший людожер.

Саме відмови від розуму вони прагнуть — ті, що проповідують вірування самопожертви, хоч би які були їхні ярлики та мотиви, байдуже — вимагають вони цього заради вашої душі чи тіла, чи обіцяють нове життя на небесах, чи повний шлунок ще на цій землі. Ті, хто починають зі слів: «Задовольняти власні бажання — егоїстично, ви повинні пожертвувати ними заради бажань інших», — закінчують словами: «Егоїстично дотримуватися своїх переконань, ви повинні пожертвувати ними заради переконань інших».

Це правда: незалежний розум, який не визнає влади, вищої за себе самого, і цінності вищої, ніж власні міркування про правду, — вияв найбільшого егоїзму. Вас просять пожертвувати інтелектуальною цілісністю, логікою, розумом, критеріями правди заради того, щоб стати повією, чиї критерії полягають у тому, щоб принести найбільше благо найбільшій кількості людей.

Якщо шукаєте у своєму кодексу відповіді на запитання: «Що таке добро?» — єдина відповідь, що її знайдете: «Благо для інших». Добро — це все, чого бажають інші, те, чого, на вашу думку, вони прагнуть, або чого, згідно з вашими відчуттями, вони мали б хотіти. «Благо для інших» — магічна формула, яка перетворює будь-що на золото, формула, яку можна цитувати, як гарантію моральної величі, виправдання для будь-якої дії, — навіть знищення населення на всьому континенті. Ваш критерій чеснот — це не об’єкт, не дія, не принцип, але намір. Вам не потрібен доказ, причина, результат, непотрібно насправді досягати жодного блага для інших. Усе, що вам слід знати: ваш мотив був благом для інших, а не для вас самих. Ваше єдине визначення блага є заперечення: добро — це коли для мене добра немає.

Ваш кодекс хизується тим, що підтримує вічні, абсолютні, об’єктивні моральні цінності й зневажає цінності умовні, відносні та суб’єктивні. За власну версію абсолюту ваш кодекс подає правило моральної поведінки: те, чого ви бажаєте, — зло; те, чого бажають інші, — добро; якщо мотивом ваших дій є ваше власне благополуччя — не робіть цього; якщо мотивом є благополуччя інших — дозволено все.

Так само, як ця надзвичайно гнучка мораль з подвійними стандартами роздирає вас навпіл, вона роздирає на два ворожих табори все людство: в одному таборі — ви, в іншому — решта людей. Ви — єдиний вигнанець, який не має права бажати і жити. Ви — єдиний слуга, всі решта — господарі. Ви — єдиний, хто повинен давати, решта — отримують. Ви — вічний боржник, решта — кредитори, яким неможливо повернути борги. Ви не повинні сумніватися щодо їхнього права приймати від вас самопожертву, сумніватись у природі їхніх бажань та потреб: їхнє право присвоєне ними завдяки запереченню, завдяки тому факту, що вони — це не ви.

Для тих із вас, хто може ставити запитання, ваш кодекс пропонує втішний приз і пастку: все це — заради вашого ж щастя, стверджує він, саме для цього ви повинні дбати про щастя інших. Єдиний спосіб досягнути власного задоволення — відмовитися від нього заради інших. Єдиний спосіб досягнути власного процвітання — віддати багатство іншим. Єдиний спосіб захистити своє життя — захистити всіх, крім себе. І якщо у результаті таких дій жодної насолоди ви не отримаєте, то це ваша провина і доказ вашої зіпсованості. Якби ви були доброю людиною, вас охоплювало б щастя від того, що ви влаштували бенкет для інших, а гідність свою ви знаходили б в існуванні завдяки тим крихтам, які вам милостиво кидають зі столу.

Не маючи критеріїв для самоповаги, ви приймаєте провину, не наважуючись ставити запитань. Але ви знаєте відповідь, хоч і не визнаєте її, ви відмовляєтеся повірити власним очам, побачити приховану передумову, яка обертає світ.

Вам це відомо — не у формі чесного знання, а у вигляді темного неспокою всередині. Відчуваєте це, борсаючись в обмані, сповненому почуття провини, неохоче практикуючи принцип занадто страшний, щоб його озвучити.

Я — той, хто не приймає незаслуженого, ні як цінність, ні як провину, — ставлю вам запитання, якого ви уникали. Чому вважається високоморальним служити щастю інших замість власного? Якщо радість є цінністю, то тоді високоморально, коли її переживають інші, натомість аморально радіти самому? Чому з’їсти тістечко самому — це аморальне потурання, натомість нагодувати інших — високоморальна цінність? Чому, коли ви чогось прагнете, — це аморально, а коли прагнуть інші — це високоморально? Чому аморально — створити цінність і мати її в себе, натомість високоморально — віддати її іншим? І коли залишити цінність у себе — це аморально, чому ж тоді високоморально, коли її приймають інші? Якщо ви безкорисливі та доброчесні, віддаючи цінність, то чи не егоїстичні та лихі вони, коли її беруть?

Чи полягає благочестя у служінні слабкостям інших? Чи жертовність благочестивих людей на користь людей лихих — це високоморальна мета?

Відповідь, якої ви уникаєте, жахлива відповідь звучить так: ті, хто приймає — не лихі, якщо тільки вони не отримали від вас цінність незаслужено. Прийняти цінність — не аморально, якщо тільки вони самі здатні її створити, здатні її заслужити, здатні обміняти її на іншу цінність. Не аморально, коли вони насолоджуються отриманою цінністю, якщо тільки вони отримали її в законний спосіб.

Такою є таємна суть вашого вірування, інша частина подвійних стандартів: аморально жити завдяки власним зусиллям, натомість високоморально жити завдяки зусиллям інших; аморально споживати власний продукт, натомість високоморально споживати продукт, створений іншими; аморально заробляти, натомість високоморально паразитувати; паразити — моральне виправдання для існування виробників, натомість існування паразитів — самоціль; підло отримувати прибуток завдяки досягненням, зате похвально користатися з самопожертви; погано творити власне щастя, зате добре насолоджуватися ним ціною крові інших.

Ваш кодекс ділить людство на дві касти і наказує їм жити згідно з протилежними правилами: одні мають право бажати чого завгодно, інші — не повинні бажати нічого. Одні — обрані, інші — прокляті, їздці й тягачі, пожирачі та ті, кого пожирають. Згідно з якими критеріями визначається належність до касти? Який ключ дозволяє зарахувати вас до моральної еліти? Цей ключ — брак цінностей.

Хоч би про яку цінність ішлося, саме її відсутність у вас дає вам перевагу над тими, кому її не бракує. Саме ваша потреба дає вам право вимагати винагороди. Якщо ви здатні задовольнити свою потребу, ваше вміння анулює ваше право її задовольняти. Але потреба, якої ви не здатні задовольнити, дає вам перевагу.

Якщо ви успішні, кожна неуспішна людина стає вашим господарем. Якщо зазнаєте краху — кожен, кому вдається краще, перетворюється на вашого слугу. Виправданий ваш крах чи ні, ваші бажання — раціональні чи навпаки, ваша посередність — несправедлива чи виправдана вашими слабкостями, але саме вона дає вам право на винагороду. Заставу на все існування ви отримуєте завдяки болю, незалежно від його природи чи причини, болю як первинного абсолюту.

Якщо ви здатні зцілити свій біль власними зусиллями, то не здобуваєте жодної моральної довіри: ваш кодекс презирливо назве це актом корисливості. Хоч би яку цінність ви б намагалися відшукати — чи багатство, чи їжу, чи любов, чи права, — якщо ви здобуваєте її завдяки власним чеснотам, ваш кодекс не потрактує це як високоморальний здобуток: ви не завдали нікому збитків, це торгівля, а не милостиня; платня, а не самопожертва. Заслужене належить до егоїстичної, комерційної царини взаємної вигоди. Тільки незаслужене передбачає таку моральну угоду, згідно з якою один дістає зиск ціною катастрофи іншого. Вимагати винагороди за власні чесноти — егоїстично та аморально. Це брак чеснот перетворює ваші вимоги на моральне право.

Мораль, згідно з якою потреба є підставою для претензій, водночас будується на порожнечі — тобто небутті — як на одному з мірил своїх цінностей. Вона винагороджує відсутність, дефект: слабкість, нездатність, некомпетентність, страждання, хворобу, катастрофу, провину, промах — нуль.

Хто обраховує, як слід оплачувати ці претензії? Прокляті за те, що не є «нулями», — кожен у залежності від близькості до ідеалу. Оскільки всі цінності є результатом чеснот, рівень ваших чеснот використовують як міру вашого покарання. Рівень вашої провини використовують, як міру здобутків. Згідно з вашим кодексом, раціональна людина повинна віддавати себе в жертву нераціональним людям, незалежна людина — паразитам, чесна — брехунам, справедлива — нечестивцям, продуктивна — злодіям і неробам, цілісна — схильним до компромісу шахраям, людина з високою самооцінкою — тюхтіям-невротикам. Чи дивує вас нікчемність душ тих, кого ви бачите навколо? Людина чеснот не прийме вашого морального кодексу. Людина, яка приймає ваш моральний кодекс, таких чеснот не виявить.

Згідно з мораллю самопожертви, першою цінністю, якою ви жертвуєте, стає мораль. Наступна — самоповага. Коли потреба є критерієм, кожна людина водночас перетворюється на жертву і на паразита. Як жертва, вона змушена працювати, щоб вдовольняти чужі потреби, перебуваючи тимчасом на позиції паразита, потреби якого повинен удовольняти хтось сторонній. Ця людина може наблизитися до інших, тільки взявши на себе одну з двох ганебних ролей: водночас бути жебраком і паразитом.

Ви боїтеся того, у кого на долар менше, ніж у вас, бо ваш долар за правом належить йому, — це змушує вас почуватися моральним шахраєм. Ви ненавидите людину, яка має на долар більше, ніж ви, бо його долар за правом належить вам, — він примушує вас почуватися жертвою шахрайства. Людина, нижча за вас, є джерелом вашого почуття провини, вища — джерелом розчарування. Ви не знаєте, що віддавати, а що вимагати, коли віддавати, а коли забирати, яка насолода за правом належить вам, а які борги досі не виплачено іншим. Називаючи це «теорією», ви намагаєтесь уникнути розуміння того, що, згідно з прийнятими вами моральними критеріями, ви несете провину кожної миті свого життя. Кожна спожита вами жменя їжі потрібна комусь на світі — й ви зі сліпою образою махаєте на це рукою, доходячи висновку, що моральна досконалість недосяжна, її неможливо прагнути, що ви будете бабратись у своїх спробах, уриваючи те, що вдасться урвати, уникати очей молодших людей, які дивляться на вас із надією, начебто ще можлива якась самоповага, і від вас її чекають. Усе, що залишається у вашій душі, — це провини. Тому кожен другий ховає очі, проходячи повз вас. Невже вас дивує, чому ваша мораль не допомогла досягти братерства на Землі та доброї волі серед людей?

Виправдання самопожертви, яке пропонує ваша мораль, ще перекрученіше за продажність, яку ним намагаються виправдати. Згідно з ним, мотивом вашої самопожертви повинна стати любов — любов, яку ви мусите почувати до кожної людини. Мораль, яка прикидається переконанням, буцімто цінності духу важливіші за матеріальні, мораль, що вчить зневажати хвойду, яка віддає своє тіло всім чоловікам без винятку, — ця сама мораль вимагає, щоб ви присвятили свою душу нерозбірливій любові до всіх підряд.

Як не може існувати безпричинного багатства, так само не може бути безпричинної любові чи будь-яких безпричинних емоцій. Емоція — це відповідь на факт реальності, оцінка, продиктована вашими критеріями. Любити — значить цінувати.

Людина, яка стверджує, що цінувати когось, хто не має жодної цінності, можливо, як і любити тих, кого ви вважаєте не вартими любові, — це людина, яка запевняє, начебто можна розбагатіти, споживаючи, а не виробляючи, і що паперові гроші такі ж цінні, як і золоті.

Зауважте, що ця людина не намагається викликати у вас безпричинного страху. Здобуваючи владу, вона стає експертом з наведення жаху, створює безліч підстав для того, щоб ви відчували страх, за допомогою якого вони прагнуть вами керувати. Але коли доходить до любові, найвищої емоції, ви дозволяєте їм обвинувачувати вас, називати аморальним злочинцем, якщо ви нездатні почувати безпричинної любові. Коли людина відчуває страх без причини, ви радите їй звернутися до психіатра. Але ви далеко не такі розважливі, коли йдеться про захист сенсу, природи та гідності любові.

Любов виражає закладені в людині цінності; це найбільша нагорода, що її можна заслужити за моральні якості, яких ви досягли, виховуючи свій характер, свою особистість; це емоційна ціна, що її одна людина платить іншій, отримуючи від її чеснот насолоду. Ваша мораль вимагає відокремлювати любов від цінностей і віддавати її кожному волоцюзі — не на знак того, що він чогось вартий, а у відповідь на його потребу, не як винагороду, а як милостиню, не як платню за його чесноти, а як карт-бланш за його слабкості. Згідно з вашою мораллю, мета любові — звільнити вас від пут моралі. Любов начебто вища за моральні судження, справжня любов долає обмеження, пробачає і приймає всі вияви лихого у своєму об’єкті, й що сильніша любов, то більшу розбещеність допускає вона у тому, кого люблять. Любити людину за її чесноти — нікчемно і приземлено, кажуть вам. Любити за промахи — вияв божественного. Любити тих, хто вартий любові, — корисливо. Любити тих, хто її не вартий, — самопожертва. Ви винні любов тим, хто на неї не заслуговує, і що менше вони заслуговують, то більше ви любові винні. Що огидніший об’єкт, то шляхетніша ваша любов. Що невибагливіша ваша любов, то більші ваші чесноти. І якщо ви зможете довести свою душу до стану купи сміття, що приймає будь-які почуття на рівних засадах, якщо зможете нехтувати моральними цінностями, отже — ви досягли стану моральної досконалості.

Така мораль самопожертви і такі подвійні ідеали, які вона пропонує: перекроїти життя вашого тіла за подобою хліва для худоби, а життя вашого духу перетворити на звалище.

Такою була ваша мета — і ви її досягнули. То чому ж ви тепер стогнете і скаржитеся, нарікаєте на людську неспроможність, на марність людських зусиль? Бо ви нездатні були процвітати, прагнучи деструкції? Бо не могли знайти радість, поклоняючись болеві? Бо не могли жити, вважаючи смерть критерієм своїх цінностей?

Рівень вашої здатності жити — це рівень того, наскільки ви порушили свій моральний кодекс, і все ж самі вірите, що ті, хто його проповідує, — це друзі людства. Ви проклинаєте самих себе, не наважуєтесь сумніватися в їхніх мотивах та їхніх цілях. Погляньте на них тепер, коли зіткнулися зі своєю останньою можливістю здійснити вибір. І якщо ви вирішите загинути, зробіть це, повністю усвідомивши, який дешевий і дрібний ворог зазіхнув на ваше життя.

Містики обох шкіл, які проповідують релігію самопожертви, — наче мікроби, що атакують вас через єдину рану: страх покладатися на власний розум. Вони переконують вас, що володіють засобами, вищими за розум, таким режимом свідомості, що перевершує логіку, — наче мають доступ до спеціального фонду бюрократів Всесвіту, які дають їм недоступні для інших таємні накази. Містики духу заявляють, начебто володіють надзвичайним умінням, якого бракує вам: це особливе «шосте чуття» полягає в тому, що воно суперечить знанню, отриманому від ваших решти п’яти чуттів. Містики м’язів не зазіхають на екстрасенсорне сприйняття: вони просто стверджують, що ваші чуття недостовірні, а їхня мудрість полягає у тому, що вони в незрозумілий спосіб бачать, які ви безнадійно сліпі. Обидва типи вимагають, щоб ви анулювали власну свідомість і віддалися їхній владі. Як доказ вищості свого знання, вони відстоюють протилежне до всього, що ви знаєте, а як доказ своєї дивовижної здатності давати собі раду з існуванням — пропонують той факт, що ведуть вас до бідності, самопожертви, голоду та деструкції.

Вони заявляють, начебто досягнули вищого рівня існування на цьому світі, ніж ви. Містики духу називають це «іншим виміром» — і він полягає в запереченні вимірів. Містики м’язів називають його «майбутнім», і полягає він у запереченні теперішнього. Існувати — отже, володіти ідентичністю. Якою ідентичністю здатні вони наділити цю вищу реальність?

Вони продовжують описувати, чого немає в цій реальності, але ніколи не кажуть, що в ній є. Всі їхні означення складаються з заперечень: Бог — це те, чого не може осягнути людський розум, кажуть вони, і вимагають, щоб ви вважали це знанням. Бог — не людина, Небеса — не Земля, душа — не тіло, чеснота — не зиск, А — це не А, сприйняття — не чуттєве, знання — не пов’язане з розумом. Намагаючись щось окреслити, вони витирають усі визначення.

Лише метафізика п’явок могла би збігтись з ідеєю про Всесвіт, де нуль є критерієм ототожнення. П’явка прагнула б уникнути необхідності окреслити власну природу, втекти від потреби зрозуміти, що тією субстанцією, на якій вона будує свій особистий Всесвіт, є кров.

У чому суть того вищого світу, якому вони офірують цей світ? Містики духу проклинають матерію, містики м’язів проклинають прибутки. Перші прагнуть, щоб люди отримували користь, зрікаючись Землі, другі — щоб люди успадковували Землю, зрікаючись будь-яких прибутків. Їхні нематеріальні та неприбуткові світи — це сфери, в яких ріки повняться молоком і кавою, скелі за командою сочаться вином, варто тільки відкрити рот — і з хмар починають падати тістечка. На цій матеріальній Землі, де всі переслідують власні інтереси, для того, щоб збудувати залізницю завдовжки кілометр, потрібна неймовірна інвестиція чеснот — розуму, цілісності, енергії, умінь. У їхньому нематеріальному, некомерційному світі люди подорожують від планети до планети, лише загадавши бажання. Якщо чесна особа запитує: «Як?» — вони, охоплені праведним гнівом, відповідають: що «як» — це концепція вульгарних реалістів. Концепція високих за духом — це «якось». У цьому світі, обмеженому матерією і прибутками, винагороди досягають за допомогою думки. У світі, вільному від таких обмежень, винагороди досягають, просто її запрагнувши.

Ось і вся їхня недолуга таємниця. Таємниця всіх езотеричних філософів, всіх діалектик та вищих сенсів, їхніх облудних очок та злостивих слів; таємниця, за яку вони готові зруйнувати цивілізацію, мову, промисловість, знищити життя; таємниця, за яку вони здатні виколоти власні очі й проколоти барабанні перетинки, розмолоти на порох свої чуття, спорожнити розум; причина, через яку вони спотворюють абсолют розуму, логіки, матерії, існування, реальності, — прагнення звести посеред пластикового туману свою єдину священну безумовність: власне Бажання.

Обмеження, якого вони прагнуть уникнути, — це закон тотожності. Свобода, якої бажають, — свобода від того факту, що А завжди залишиться А, незалежно від їхніх сліз та істерик: незалежно від того, що ріка не тектиме молоком, хоч би які голодні вони були, а вода не потече нагору, хоч би як зручно вони від цього почувалися, і якщо їм таки захочеться підняти ріку на дах хмарочоса, то це доведеться робити, напруживши мозок і доклавши зусиль, за яких вирішальним буде кожен сантиметр водогону, натомість їхні почуття не матимуть жодного значення. Їхні почуття неспроможні змінити напрямок навіть цівки пилу в просторі чи сенс будь-якого здійсненого ними вчинку.

Ті, хто кажуть, що людина нездатна сприймати реальність відокремлено від чуттів, мають на гадці, що людина не бажає сприймати реальність відокремлено. «Речі, які вони є» — це речі, сприйняті розумом. Від’єднайте їх від реальності, і вони стануть «речами, сприйнятими через ваші бажання».

Не існує справедливого повстання проти розуму — і коли ви приймаєте будь-яку частинку їхньої релігії, ваш мотив — залишитися при думці, якої ваш власний розум не допустив би. Свобода, якої ви прагнете, — це свобода від факту: якщо ви здобули своє багатство, крадучи, — ви негідник, хоч би скільки віддавали на благодійність, хоч би скільки молитов промовили; якщо спите зі шльондрами — ви недостойний чоловік, хоч би яке палке кохання почували б наступного ранку до своєї дружини; якщо ваша суть — цілісна, ви не складаєтесь із відокремлених клаптів, позбавлених будь-яких зобов’язань, розкиданих по всьому Всесвіту, схожому на дитячий жах, у якому сутності змішуються і змінюються, де негідника і героя легко можна поміняти місцями згідно з чиїмось бажанням. Свобода, якої ви прагнете, — це свобода від факту, що ви — людина, цілість, що ви є.

Хоч би як палко ви заявляли, що мета ваших містичних поривів — вищі рівні життя, повстання проти індивідуальності — це бажання не існувати. Жага стати нічим — це жага не бути взагалі.

Ваші вчителі, містики обох шкіл, перевернули причинно-наслідкові зв’язки у власній свідомості, а потім спробували перевернути існування. Власні емоції вони вважають достатньою підставою, а розум — пасивним наслідком цієї підстави. Вони перетворюють емоції на інструмент сприйняття реальності. Вважають свої жадання беззаперечною основою, фактом, який підміняє решту свідчень. Чесна людина ніколи не прагнутиме, не ідентифікувавши об’єкта своїх прагнень. Вона каже: «Це існує, і тому я цього хочу». Вони кажуть: «Я цього хочу, і тому воно існує».

Вони намагаються перебрехати аксіому існування та свідомості, хочуть, щоб їхня свідомість стала інструментом не сприйняття, а створення життя, а життя було не об’єктом, а суб’єктом їхньої свідомості. Вони хочуть бути тим Богом, якого створили за власним образом і подобою, Богом, який просто з примхи придумує Всесвіт з порожнечі. Але реальність неможливо перебрехати. Вони отримують протилежне до того, що прагнули. Хочуть здобути всемогутню владу над життям. А натомість втрачають контроль над власною свідомістю. Відмовляючись знати, вони прирікають себе на жах вічної невідомості.

Ірраціональні бажання, що притягують вас до їхнього вірування, емоції, яким ви поклоняєтеся, наче ідолові, на чий вівтар ви принесли Землю, ці темні, непослідовні пристрасті, які ви приймаєте за голос Бога чи власних залоз, — не більше, ніж труп вашого розуму.

Емоція, що суперечить вашому розуму, емоція, якої ви не можете ні пояснити, ні контролювати — це тільки каркас того заяложеного мислення, яке ви забороняєте переглянути, задіявши власну логіку.

Щоразу, коли чините зло, відмовляючись думати й бачити, вилучаючи з цілісної реальності своє бажання, щоразу, коли вирішуєте сказати: «Приховаю-но я від власного справедливого розуму тістечка, які вкрав, або факт існування Бога, — нехай я матиму одну нераціональну примху, а у всьому решті буду людиною поміркованою», — тим самим ви здійснюєте акт викривлення власної свідомості, акт спотворення розуму. Ваш розум стає сталим суддею, який приймає накази, віддані з таємничого підземного світу, а винесені ним вердикти перекручують свідчення, щоб ті відповідали абсолюту, на який він не наважується зазіхати, — і піддана цензурі реальність стає результатом цих дій, реальність розколюється, ті її частини, які ви вирішуєте бачити, парують над проваллями інших частин, на існування яких ви заплющуєте очі, й усе це омите бальзамувальною рідиною розуму, в якому емоція відділена від думки.

Зв’язки, які ви намагаєтеся знищити — причинно-наслідкові. Ворог, якого ви хочете подолати, — закон причинності: він не допускає жодних див.

Закон причинності — це закон тотожності, втілений у життя. У підґрунті всіх дій лежить суть. Суть дії породжено і визначено природою учасників дії. Об’єкт не може діяти всупереч своїй природі. Дія, не спричинена суттю, буде спричинена нулем, а це означає, що її контролюватиме нуль: ніщо контролюватиме щось, те, чого не існує, керуватиме тим, що існує. Саме таким є той Всесвіт, якого прагнуть ваші вчителі, причина їхніх учень про безпричинну дію, причина їхнього повстання проти розуму, мета їхньої моралі, політики, економіки, ідеал, до якого вони так прагнуть: царювання нуля.

Закон тотожності не дозволяє вам володіти тортом і водночас його їсти. Закон тотожності не дозволяє з’їсти торт ще до того, як ви його отримаєте. Але якщо втопите ці закони десь у глибинах свого розуму, якщо зможете вдавати перед собою та іншими, що не бачите їх, — то зможете проголосити своє право на те, щоб з’їсти власний торт сьогодні, а мій — завтра, можете проповідувати, що аби отримати торт, його треба спочатку з’їсти, а вже потім — спекти, що це такий спосіб створення — починати зі споживання, що всі, хто бажає, мають рівні права на бажане, оскільки ніщо спричинене чимось. Те, що не мало причини, на практиці отримує в результаті речі, не заслужені духовно.

Коли ви повстаєте проти причинно-наслідкових зв’язків, вашим мотивом є облудне бажання, ще гірше за бажання втечі: перевернути їх. Ви прагнете незаслуженої любові, — ніби любов може надати вам відчуття власної цінності, сенсу; прагнете незаслуженого захоплення, наче захоплення може наділити вас чеснотами; хочете незаслуженого багатства, ніби багатство може зробити вас здібним; ви благаєте милосердя — милосердя, а не справедливості, наче незаслужене прощення може витерти вашу провину. І, потураючи своїм маленьким потворним обманам, ви підтримуєте вчення своїх вчителів, поки ті несуться напролом, наче дикі кабани, і горлають про те, що марнування грошей призводить до багатства, що механізми призводять до підвищення людського інтелекту, а сексуальні бажання — до філософських цінностей.

Хто оплачує цю оргію? Хто спричиняє безпричинне? Ким є жертви, приречені залишатися невідомими і зникати серед тиші? — от якби ще їхня агонія не заважала вам удавати, наче їх не існувало… Ці жертви — ми, люди розуму.

Ми створюємо всі ті цінності, яких ви так прагнете, ми мислимо — тобто творимо процес означення ідентичності та виявляємо причинно-наслідкові зв’язки. Ми вчимо вас знати, говорити, створювати, прагнути, любити. Ви занедбали розум; якби ми не зберегли його, ви не мали б можливості ні здійснювати, ні навіть відчувати своїх бажань. Ви не могли б бажати ні одягу, який іще не був пошитий, ні автомобілів, досі не винайдених, ні грошей, ще не запроваджених для того, щоб обмінювати їх на неіснуючі речі, ви не відчували б захоплення тими людьми, які нічого не досягнули, і любові до тих, хто утримується від здатності думати, обирати, цінувати.

Ви повистрибували на П’яту Авеню Нью-Йорка, немов дикуни з джунглів, і заявляєте, що хочете мати електричне освітлення, знищивши всі генератори. Саме нашим багатством ви користуєтеся, нас знищуючи, нашими цінностями послуговуєтеся, поки нас проклинаєте, і розмовляєте нашою мовою, поки заперечуєте розум.

Так, як ваші містики духу створили свої Небеса за подобою Землі, оминаючи наше існування, і пообіцяли вам винагороду, створену за допомогою чуда з відсутності матерії, так і сучасні містики м’язів начхали на наше існування і пообіцяли вам Небеса там, де матерія формує сама себе зі своєї власної безпричинної волі, перетворюючись на винагороду, якої прагнуть ваші бездумні голови.

Містики духу існували століттями, покриваючи розбій. Вони робили життя на Землі нестерпним, а потім вимагали від вас платні за розраду й полегшення, забороняючи всі чесноти, що уможливлюють існування, а потім сідали верхи на ваше почуття провини, називаючи створення і насолоду гріхами, і шантажуючи ними грішників. Ми, люди розуму, були безіменними жертвами їхньої віри, ми — ті, що прагнули зламати їхній моральний кодекс і нести на собі прокляття за гріх логіки, ті, хто думали і діяли, поки вони мріяли і молилися, ті, хто були вигнанцями, контрабандистами життя (адже життя вважалося злочином), поки вони ніжились у променях моральної слави, долаючи матеріальну жадобу і з безкорисливим милосердям роздаючи цінності, створені начебто ніким.

Тепер ми закуті в кайдани. Нам наказують створювати дикуни, які вважають, що навіть грішниками нас називати — забагато честі. Ці дикуни стверджують, начебто нас не існує, погрожують позбавити нас життя, яке й без того нам не належить, якщо ми не забезпечимо їх тими товарами, яких ми не створюємо. Тепер вони хочуть, щоб ми керували залізницями, хочуть знати точну хвилину, о якій потяг прибуде до пункту призначення, перетнувши цілий континент. Вони хочуть, щоб ми керували сталеливарнями, хочуть знати молекулярну структуру кожної краплі металу в кабелях, на яких тримаються ваші мости, і в корпусах літаків, у яких ви безпечно долаєте простір, — тимчасом, як племена карикатурних містиків м’язів метушаться навколо кістяка нашого світу, белькочучи своєю недомовою, що принципів, абсолюту, знання і розуму не існує.

Упавши ще нижче від рівня дикунів, які вірять, що магія промовлених слів здатна змінювати реальність, ці переконані, що реальність можна змінити словами непромовленими. Їхній магічний інструмент — замовчування. Вони вдають, що коли застосовують свій вуду-прийом, відмовляючись що-небудь ідентифікувати, — це щось просто не існуватиме.

Так само, як вони годують свої тіла вкраденими багатствами, свої голови ці негідники заповнюють краденими концепціями, заявляючи, що чесність — це відмова знати, що хтось краде. Користуючись наслідками і заперечуючи причини, вони використовують наші концепції, заперечуючи їхнє підґрунтя та саме існування концепцій, якими послуговуються. Так само, як їм більше до вподоби не будувати нових індустріальних заводів, а захоплювати вже існуючі, ці покидьки воліють не думати, а користуватись плодами мислення інших.

Заявляючи, що єдина вимога до керівника фабрики — це здатність перемикати важелі машин та замовчувати питання про те, хто створив цю фабрику, вони заявляють, що жодних індивідуальностей немає, що не існує нічого, крім руху, і замовчують той факт, що рухові передував об’єкт, який рухався, що без концепції індивідуальності, не може бути концепції «руху». Так само, як вони проголошують своє право споживати незароблене, і замовчують запитання виробника, ці потвори стверджують, начебто не існує жодного закону тотожностей, що не існує нічого, крім змін, і замовчують той факт, що зміна передбачає концепцію того, що змінюється — з чогось і у щось, і що без закону тотожностей концепція «зміни» взагалі неможлива. Оббираючи промисловця і водночас заперечуючи його цінність, вони прагнуть захопити владу над усім існуванням, водночас заперечуючи сам факт існування.

«Ми знаємо, що нічого не знаємо», — кажуть вони, замовчуючи те, що зазіхають таки на знання. «Абсолюту не існує», — повторюють, замовчуючи, що тим самим виголосили абсолют. «Ви не можете довести, що ви існуєте, як і того, що ви свідомі», — кажуть вони, мовчачи про те, що доказ передбачає існування, свідомість і складний ланцюжок знань: існування того, що можна знати, свідомості, здатної це знати, та знання, якого вдалося досягнути, відрізняючи між собою концепції доведеного та недоведеного.

Коли дикун, який не навчився говорити, стверджує, що існування ще слід довести, він просить зробити це, посилаючись на несправжність існування, просить вийти в порожнечу за межами існування та свідомості, й дати докази для обох, просить вас стати нулем, який отримує знання про нуль.

Коли він заявляє, що аксіома — це справа випадковості, й не збирається приймати за аксіому власного існування, він замовчує той факт, що приймає її, просто промовляючи це речення, що єдиний спосіб її заперечити — не виголошувати жодних теорій, а стулити рот і померти.

Аксіома — це твердження, що визначає основу знань і кожне подальше твердження, пов’язане з ним; це твердження, що обов’язково міститься у всіх решті, незалежно від того посилається на нього конкретний мовець чи ні. Аксіома — це пропозиція, яка перемагає опонентів тим фактом, що вони повинні прийняти її та використовувати у процесі кожної спроби її заперечити. Нехай би печерна людина, яка вирішила не приймати аксіому про індивідуальність, спробувала представити свою теорію, не використовуючи концепції індивідуальності чи будь-якої іншої концепції, що з неї випливає; нехай би якась людиноподібна істота, яка не визнає існування іменників, спробувала винайти мову без іменників, прикметників чи дієслів; нехай би знахар, який вирішив заперечити правдивість чуттєвого сприйняття, спробував би довести своє переконання, не використовуючи даних, отриманих шляхом внутрішнього сприймання; нехай би мисливець на голови, який не бажає приймати справедливості логіки, спробував би довести своє неприйняття, не використовуючи логіки; нехай би пігмей, який стверджує, що п’ятдесятиповерховому хмарочосу не потрібен фундамент, спробував висмикнути основу з-під своєї (але не вашої) будівлі; нехай би людожер, який гарчить, що свобода людського розуму була потрібна для створення індустріальної цивілізації, але непотрібна для того, щоб цю цивілізацію підтримувати, дістане наконечники стріл і ведмежу шкуру, а не університетську кафедру економіки.

Думаєте, вони ведуть вас назад, у дрімучі часи? Та вони ведуть вас у такі темні віки, яких ваша історія навіть не зазнала. Їхня мета — це не донаукова ера, а ера домовленнєва. Їхня мета — позбавити вас концепції, від якої залежать людський розум, життя і культура: концепції об’єктивної реальності. Означте розвиток людської свідомості — й зрозумійте мету їхнього вірування.

Дикун — це істота, яка не усвідомила, що А є А і що реальність — реальна. Він зупинив розвиток своєї думки на рівні немовляти, на тій стадії, коли свідомість вимагає початкових чуттєвих вражень і повинна навчитися розрізняти тверді предмети. Дитина сприймає світ, як рухливу пляму, не вирізняючи речей, які рухаються, а народження розуму відбувається того дня, коли дитина усвідомлює, що та смужка, яка постійно миготить навколо — це його мати, а вихор позаду неї — штора, що перше і друге — це фізичні об’єкти, але жодна з них не може стати іншою, що вони є тим, чим є, що вони існують. Того дня, коли дитина розуміє, що матерія не має волі — це день, коли дитина усвідомлює, що сама її має. Так народжується людська істота. Того дня, коли дитина усвідомлює, що відображення в дзеркалі — не омана, що воно справжнє, але нею, дитиною, не є; що міраж, побачений у пустелі — це не омана, що повітря і промені сонця створюють його і роблять реальним, але при цьому міраж не є містом — це тільки відображення міста; того дня, коли дитина розуміє, що вона — не пасивний сприймач відчуттів, що чуття не обдаровують її автоматичним знанням, здобутим окремими уривками, незалежними від контексту, а що вони дають матеріал для знань, які мозок повинен навчитись інтегрувати; того дня, коли дитина зрозуміє, що чуття не можуть її обманювати, що фізичний об’єкт не може діяти без причини, що органи сприйняття — фізичні, що вони не мають власної волі, не мають здатності винаходити чи перекручувати, що докази, отримані завдяки цим органам, є абсолютними, але розум повинен навчитись їх розуміти, розум повинен відкрити сенс, причини, повний контекст чуттєвого матеріалу, розум повинен ідентифікувати сприйняте — тоді це стане днем народження мислителя та науковця.

Ми — ті люди, які досягли цього дня. Ви — люди, які вирішили тільки частково у ньому розкритися. Дикун — це той, хто не скористався з можливості.

Для дикуна світ — це місце незбагненних чудес, де все можливо стосовно неживої матерії та немає нічого можливого для нього самого.

Його світ — це не так невідомий, як нераціональний жах; жах, який неможливо зрозуміти. Він вірить, що фізичні об’єкти наділені таємничою волею, що ними керують безпричинні, непередбачувані примхи, тимчасом, як сам він — безпорадний пішак, відданий на милість сил, на які він не має впливу. Він вірить, що природою керують демони, наділені всемогутньою силою, і що реальність — це їхня плинна іграшка, в якій миска з їжею перетворюється на змію, а дружина кожної миті може стати жуком, де А, якого так ніколи й не вдалося виявити, може стати першим-ліпшим не-А, де єдине знання, що він має, є знання про те, що він не повинен навіть намагатися про щось довідатися. Він не може ні на що розраховувати, може тільки бажати, тому витрачає своє життя на бажання, благає своїх демонів здійснити ці бажання за допомогою химерної сили їхньої примхи, довіряючи їм, коли вони це роблять, а коли не роблять, беручи провину на себе, пропонуючи їм пожертви на знак своєї вдячності й пожертви на знак провини, плазуючи зо страху, поклоняючись сонцю, місяцю, вітру, дощу та кожному злодієві, який оголосить себе їхнім посланцем, тільки б його слова були нерозбірливі, а маска — достатньо страхітлива. Він бажає, благає і плазує, він помирає, залишаючи вам, як згадку про його погляди на існування, жахливі постаті своїх ідолів, напівлюдей, напівтварин, напівпавуків — втілення світу не-А.

Таким є розумовий стан ваших сучасних учителів, таким є той світ, до якого вони прагнуть вас привести.

Якщо запитуєте, яким чином вони збираються це зробити, увійдіть до будь-якого шкільного класу і почуєте, як учителі навчають ваших дітей, що людина не може бути ні в чому впевнена, що її свідомість не має жодного значення, що людина не може вивчити жодних фактів і законів існування, що вона нездатна пізнати об’єктивну реальність. Якими ж тоді є критерії щодо знання і правди? Відповідь на це питання звучить так: критерій — це те, у що вірять інші. Немає жодного знання, повчають вони, є тільки віра: ваша віра в те, що ви існуєте, — її акт, не вагоміший за містичну віру в одкровення; віра в те, що електричне світло можна створити за допомогою генераторів, — це акт віри, не вагомішої за вірування в те, що світло можна увімкнути за допомогою кролячої лапки, якщо її поцілувати під драбиною першого числа за молодого місяця. Правда — це те, якою її хочуть бачити люди, а люди — це всі, крім вас. Реальність — те, що люди вважатимуть нею. Не існує об’єктивних фактів, існують лише довільні бажання людей. Людина, яка шукає знань у лабораторії за допомогою пробірок та логіки — це старомодний, забобонний дурень. Справжній науковець — це людина, яка приймає погляд публіки, — і якби не егоїстична жадоба виробників сталевих балок, які щонайширше зацікавлені в тому, щоб заважати науковому прогресу, ви б довідалися, що міста Нью-Йорк не існує, тому що про це свідчили б результати опитування решти світу: їхні переконання заборонили б існування Нью-Йорка.

Упродовж століть містики духу проголошували, що віра — важливіша за розум, але не наважилися заперечити існування розуму.

Їхні спадкоємці, їхнє продовження — містики м’язів — завершили розпочату попередниками роботу і досягнули їхньої мрії: вони проголосили, що все навколо є вірою, і назвали це повстанням проти релігії. Начебто бунтуючи проти недоведених припущень, вони заявили, що в цьому світі взагалі ніщо не може бути доведено. Бунтуючи проти надприродного знання, вони проголосили, що жодне знання неможливе. Протестуючи проти ворогів науки, вони ствердили, що наука — це забобон. Протестуючи проти поневолення розуму, вони заявили, що розуму просто не існує.

Якщо ви відмовляєтеся від здатності сприймати, якщо погоджуєтеся змінити власні критерії з об’єктивних на колективні, й чекаєте, щоб усе людство навчило вас, як слід правильно думати, то виявите, що просто перед вашими очима відбулась іще одна підміна, якої ви не визнавали: ваші вчителі раптом стануть керівниками колективу, і якщо ви відмовитесь їм підкорятись, стверджуючи, що вони не є всім людством, то почуєте відповідь: «Звідки вам знати, що ми не є всім людством? «Є», брате? Звідки взагалі такі застарілі уявлення?»

Якщо ви сумніваєтеся, що саме в цьому полягає їхня мета, придивіться, з якою пристрасною наполегливістю містики м’язів змушують вас забути, що концепція «розуму» взагалі коли-небудь існувала. Прислухайтеся до їхнього незбагненного словоблуддя, до слів із затертими сенсами, термінів, які заповнюють простір, — так вони намагаються створити подобу концепції «мислення». Ваша свідомість, кажуть вони вам, складається з «рефлексів», «реакцій», «досвідів», «спонук», «імпульсів» — і відмовляться назвати ті засоби, за допомогою яких вони здобули ці знання, ідентифікувати акт, який виконували, розповідаючи вам про це, як і акт, який виконували ви, їх слухаючи. Слова нездатні вас «формувати», кажуть вони — і відмовляються назвати причину, через яку слова не можуть змінити ваше… невідомо що. Читаючи книжку, студент розуміє її завдяки процесові… нічого. Науковець, який працює над винаходом, задіяний у… нічому. Психолог, який допомагає невротикові розв’язати проблему й розплутати конфлікт, робить це шляхом… нічого. Промисловець — ніщо (такої професії не існує). Фабрика — це «природний ресурс», як і дерева, скелі чи болото.

Проблему виробництва, скажуть вам вони, давно залагоджено, вона не заслуговує на вивчення та увагу. Єдина проблема, з якою залишилось упоратися вашим «рефлексам» — це проблема поширення. Хто розв’язав проблему виробництва? Людство, скажуть вони. А яким було розв’язання? Товари тут. Як вони тут опинилися? Певним чином. Що до цього спричинилося? Ніщо.

Вони заявляють, що кожна людина має вроджене право не працювати і — на противагу законам реальності — їй належить «мінімальне утримання»: їжа, одяг, прихисток. Вона не повинна докладати жодних зусиль, все це мусить дістатись їй просто тому, що вона народилась. Отримати — від кого? Ні від кого. Кожна людина, стверджують вони, володіє однаковою часткою технологічних здобутків, які було створено.

Створено — ким? Ніким. Несамовиті боягузи, які позиціонують себе захисниками промисловців, окреслюють метою економіки «збалансування необмежених прагнень людей та товарів, що постачаються в обмеженій кількості». Постачаються — ким? Ніким. Інтелектуальні хулігани, які вдають із себе професорів, відмахуються від мислителів минулого, заявляючи, що їхні соціальні теорії ґрунтувалися на непрактичних припущеннях, що людина — це раціональна істота, але оскільки людина не раціональна, кажуть вони, мусить бути запроваджено таку систему, що уможливить існування нераціональних істот. Тобто, істот, які заперечують реальність. Хто зробить таке можливим? Невість-хто. Перша-ліпша випадкова посередність негайно видає працю про те, як спланувати контроль над виробництвом, — з його статистикою погоджуються і не погоджуються, але ніхто не сумнівається у його праві на втілення власних планів за допомогою пістолета. Втілювати — на кому? На комусь, кого не існує. Випадкові жінки з прибутками невідомого походження подорожують навколо світу і повертаються з повідомленням, що відсталі народи вимагають вищих стандартів життя. Вимагають — від кого? Та не знати, від кого.

І щоб запобігти будь-яким запитанням щодо причини відмінностей між селом у джунглях і містом Нью-Йорк, вони вдаються до останньої вульгарності, розповідаючи про перебіг промислового прогресу — появу хмарочосів, підвісних мостів, електричних двигунів і залізничних потягів, — і стверджують, що людина — це тварина з «інстинктом створення інструментів».

Чи замислювалися ви над тим, що не так із цим світом? Тепер ви помічаєте, якої кульмінації досягло вірування про не спричинене та незароблене. Банди містиків — духу та м’язів — воюють одні з одними за владу над вами, ревучи, що розв’язання всіх проблем вашого духу — це любов, а проблеми тіла — це батіг. І ви, погодившись не мати розуму, їх слухаєте. Допускаючи в людині ще менше гідності, ніж у тварині, ігноруючи навіть те, що міг би сказати їм дресирувальник (що жодної тварини не можна витренувати за допомогою страху, що катований слон затопче свого ката, але не працюватиме на нього і не тягатиме вантажів), вони сподіваються, що людина й далі створюватиме електронні лампи, надзвукові літаки, двигуни, що розщеплюють атоми, міжзоряні телескопи, отримуючи натомість порцію м’яса і удар батогом по спині — як заохочення.

Не дуріть себе щодо характеру містиків. Упродовж століть їхньою єдиною метою було обмежувати вашу свідомість — і влада, можливість керувати вами за допомогою сили. Ось у чому завжди полягала їхня єдина жага.

Починаючи від обрядів знахарів у глухих джунглях, які перетворювали реальність на гротеск і абсурд, виробляючи різні трюки зі свідомістю своїх жертв, тим самим утримуючи їх протягом століть у стані жаху перед надприродним, — до вчень про надприродне, що виникли у Середні Віки, і допомагали тримати людей скорченими на брудних долівках їхніх халуп, нажаханими перед дияволом, який може украсти суп, на який вони працювали вісімнадцять годин на день. І ось пошарпані професори, всміхаючись, запевняють, що ваш мозок не здатен мислити, що ви не здатні сприймати світ, і мусите сліпо коритися всемогутній волі надприродної сили, Суспільству. У всього цього одна мета: перетворити вас на пульпу, що відмовилася від власної свідомості.

Але це неможливо було б зробити з вами без вашої згоди. Якщо ви дозволяєте це з собою робити — отже, ви на це і заслуговуєте.

Слухаючи просторікування містиків про нездатність людського розуму і починаючи сумніватись у власній свідомості, а не у свідомості містиків, коли ви дозволяєте своєму небезпечному і напівраціональному стану похитнутися від першого ж припущення, якщо вирішуєте, що довіритися вищій певності й знанню містика — безпечніше, провина лежить на вас обох: ваша санкція — єдине джерело певності, доступне йому. Надприродна сила, якої боїться містик, незнаний дух, якому він поклоняється, свідомість, яку він вважає всемогутньою, належить вам.

Містик — це людина, яка відмовляється від власного розуму за першого ж зіткнення з інтелектом іншого. У далекому дитинстві, коли його власне розуміння реальності зіткнулось із припущеннями інших, з їхніми наказами, їхніми суперечливими вимогами, він зазнав нападу страху і залежності, й відмовився від дару раціональності. Опинившись перед необхідністю вибирати між «Я знаю» і «Вони стверджують», він вибрав владу інших, вибрав підпорядкування, а не розуміння, віру, а не мислення. Віра у надприродне починається з віри у вищість інших. Його капітуляція перетворилася на відчуття, що він мусить приховувати від усіх своє нерозуміння, бо інші володіють таємним знанням, якого лише він сам позбавлений, що реальність — це те, якою вони її хочуть бачити, натомість для нього існує чимало заборон.

Відтепер він боїться думати, покинутий на поталу неокресленим почуттям, що стали єдиним провідником, залишком ідентичності; він пристрасно за них тримається — і будь-які процеси мислення, що відбуваються в його голові, присвячені зусиллям, мета яких — приховати від себе самого, що його почуття породжені жахом.

Коли містик заявляє, що він точно знає про існування влади, вищої за владу розуму, він каже правду. Але ця влада — не всемогутній дух, володар Всесвіту, а свідомість того перехожого, якому він підпорядкував власну волю. Містик діє під впливом прагнення вражати, шахраювати, лестити, вводити в оману, тиснути на всемогутню свідомість інших. «Вони» — його єдиний ключ до реальності, він відчуває, що не може існувати інакше, крім як намагаючись заволодіти їхньою містичною силою, видираючи від них неосягненну згоду. «Вони» — його єдиний спосіб сприйняття і, наче сліпий, що залежить від свого собаки, він знає, що має тримати їх на повідку, щоб вижити. Його єдиною пристрастю стає контроль над свідомістю інших. Прагнення влади — бур’ян, який росте на пустирях занедбаного інтелекту.

Кожен диктатор — це містик, кожен містик — потенційний диктатор.

Містик прагне від людей покори, а не їхньої згоди. Він прагне, щоб люди підпорядкували свою свідомість його твердженням, наказам, бажанням, примхам — точнісінько так само, як його свідомість підпорядкувалась їхнім забаганкам. Він хоче взаємодіяти з людьми за допомогою віри та насильства, і не знаходить задоволення з їхньої згоди, якщо досягає цієї згоди через факти і логіку. Логіка — ворог, який його жахає, але водночас здається йому необґрунтованим. Логіка, на його думку, — це засіб омани. Йому здається, що люди володіють чимось потужнішим за логіку — і тільки їхня безпричинна віра, їхня вимушена покірність його заспокоюють, стають доказом того, що він здобув контроль над тим містичним обдаруванням, якого йому бракувало.

Він жадає наказувати, а не переконувати: переконання вимагає незалежності й опирається на абсолют об’єктивної реальності. Те, чого прагне він, — це влади над реальністю та над людськими засобами її сприймати, володіти їхнім інтелектом, можливістю постати між існуванням і людською свідомістю, наче, погодившись сфальшувати реальність за його наказом, людина здатна була б її насправді створити.

Оскільки містик за своєю суттю паразит, який експропріює багатство, створене іншими, він є водночас і паразитом духу, бо розкрадає створені іншими ідеї, падаючи таким чином нижче рівня божевільного, який творить власну викривлену реальність, до рівня того, хто паразитує на божевіллі, шукаючи викривлень реальності, створених іншими.

Є лише один стан, який задовольняє тугу містика за нескінченністю, відсутністю причинно-наслідкових зв’язків та ідентичності: смерть. Хоч би які нерозбірливі причини він приписував своїм непередаваним почуттям, кожен, хто відкидає реальність, відкидає також існування, тому відтепер почуття, які ним керують, — це ненависть до всіх цінностей людського життя і жага до всілякого зла, здатного їх зруйнувати. Містик насолоджується видовищем страждання, бідності, підлабузництва і жаху; це видовище дозволяє йому восторжествувати, доводить, що раціональна реальність зазнала поразки. Але іншої реальності не існує.

Хоч би чиєму благополуччю він служив — чи то благополуччю Бога, чи тій безликій ґорґульї, яку називає «народом», хоч би які ідеали з погляду якогось надприродного виміру проголошував, насправді в реальності, на Землі, його ідеалом є смерть, його прагненням — прагнення убивати, його єдиною насолодою — катування.

Руйнація — єдиний фінал, якого вдалось досягнути містикові шляхом свого вірування, якщо тільки те, чого вони сьогодні досягли, можна вважати фіналом, і якщо нищення, спричинене їхніми діями, не змусило їх засумніватися у своїх вченнях, якщо вони прикидаються, начебто ними керує любов, і усе ж не можуть спинити нагромадження людських трупів навколо, то все це тому, що правда про їхні душі — гірша за ту вульгарну відмовку, якою ви дозволили їм послуговуватися, відмовку про те, що результат виправдовує засоби і що страшні їхні дії є методом для досягнення шляхетного фіналу. Правда полягає в тому, що ці страхітливі дії, власне, і є метою.

Ті з вас, що достатньо розбещені, аби повірити, що ви могли б пристосуватися до тиранії містиків і задовольнили б їх тим, що корилися б їхнім наказам, — повинні зрозуміти: угамувати їх неможливо. Коли ви підкоряєтеся, містик змінює накази. Він прагне покори заради самої покори і руйнації заради руйнації. Ті з вас, хто достатньо легкодухий, аби повірити, що з містиками можна домовитися, повівшись на їхні перекручення, — повинні збагнути, що не має способу їх підкупити; хабар, який їм потрібен — це ваше життя, незалежно від того, наскільки рано чи пізно ви його віддасте. Той монстр, якого містик прагне підкупити — це сховане ніщо у його мозку, яке змушує убивати задля того, щоб містик так і не довідався: смерть, якої він так прагне, — його власна.

Ті з вас, хто достатньо невинний, щоб повірити, начебто сили, що нині запанували над світом, виплекані жадобою до грабунку, нехай знають: боротьба містика за здобич — це лише заслона, за якою він приховує свої мотиви. Багатство — засіб для людського життя, тому вони вимагають багатства, імітуючи людських істот, намагаючись вдавати перед самими собою, що прагнуть жити. Вони по-свинському потурають розграбовуванню розкоші — але не заради насолоди, а заради втечі. Вони не хочуть заволодіти вашими статками, просто хочуть, щоб ви їх втратили. Їм не потрібен власний успіх, вони хочуть, щоб ви зазнали краху. Вони не хочуть жити, вони воліють померти. Вони нічого не прагнуть, ненавидять існування і продовжують бігти, намагаючись не довідатися, що об’єктом їхньої ненависті є вони самі.

Ті з вас, кому ніколи не вдавалось збагнути суті зла, називають їх «ошуканими ідеалістами». Нехай пробачить вам Господь, якого ви вигадали! Саме вони є суттю зла, ці протилежні до живого об’єкти, які, руйнуючи світ, прагнуть заповнити безлику порожнечу своїх душ. Вони женуться не за вашим багатством. Вони плетуть змову проти розуму, отже — проти життя і людини.

Ця змова не має ні лідера, ні напрямку, а випадкові злодюжки, які наживаються на агонії тієї чи іншої землі — тільки тимчасовий непотріб, який несе течія, що зірвала греблю перед каналізацією століть, де накопичувалася ненависть до розуму, логіки, вмінь, досягнень, радості — ненависть, якою повнився кожен скиглій, любитель проповідувати вищість «серця» над розумом.

Це змова всіх, котрі прагнуть не жити, а уникати життя; тих, хто хочуть зрізати шлях й інтуїтивно притягуються до подібних собі. Це змова, що об’єднує за ознакою уникнення, її цінністю є нуль. Це професори, які, самі нездатні думати, натомість дістають задоволення, завдаючи каліцтва інтелектові студентів; бізнесмени, котрі задля захисту власного статусу насолоджуються, обмежуючи можливості своїх конкурентів; невротики, які, щоб захиститись від огиди до себе самих, руйнують людську самоповагу; некомпетентні працівники, які радіють, бачачи чиюсь поразку; посередності, яким так приємно руйнувати велич; євнухи, які тільки й шукають шансу каструвати чужу насолоду, — і всіх виробників їхніх інтелектуальних боєприпасів, які проповідують, що чесноти, принесені в жертву, перетворять слабкості на достоїнство.

Смерть є передумовою, яка лежить у підмурівку їхніх теорій, смерть є метою їхній дій на практиці, а ви — останні їхні жертви.

Ми були живими буферами між вами і суттю вашого вірування, але тепер ми не з вами і не рятуємо більше від наслідків обраних вами переконань. Ми більше не бажаємо платити власними життями за борги, які ви накопичили, за дефіцит моралі, що назбирався протягом попередніх поколінь. Ви жили на позичений час, а я — людина, яка вимагає відплати.

Я — людина, існування якої ви ігнорували. Я — людина, яку ви не хотіли бачити ні живою, ні мертвою. Ви не хотіли, щоб я жив, тому що боялися довідатись, що я несу ту відповідальність, із якою ви не впорались, і що ваші життя залежать від мого. Ви не хотіли, щоб я помер, бо добре знали про цю залежність.

Дванадцять років тому, коли я працював у вашому світі, я був винахідником.

Я був представником однієї з тих професій, що в людській історії виникають останніми, а зникають першими, коли історія починає повертати до втрати людськості. Винахідник — це людина, яка запитує у Всесвіту: «Чому?», людина, яка не дозволяє нічому встати між відповіддю і розумом.

Як той чоловік, який відкрив, яким чином можна використовувати пару, або чоловік, який перший відкрив властивості олії, я винайшов джерело енергії, доступне з часів існування Землі, — от тільки люди не розуміли, яким чином можна ним скористатись, і поклонялися йому з жахом і трепетом, немов громоподібному богові з легенд. Я склав експериментальну модель двигуна, що принесла б цілі статки мені самому і тим, хто б мене найняв. Цей двигун підвищив би ефективність кожного приладу, якому потрібна енергія для роботи, він додав би продуктивності кожній годині, яку ви витрачаєте, заробляючи собі на прожиття.

Але одного вечора, під час зборів на фабриці, мені винесли смертний вирок через цей винахід. Я почув, як троє паразитів стверджували, що мій мозок і моє життя — це їхня власність, що моє право на існування — умовне й залежить від задоволення їхніх бажань. Мета моїх здібностей, сказали вони, — служити потребам тих, хто таких здібностей не має. Я не мав права жити, сказали вони, адже був занадто пристосований до життя. Їхнє ж право на життя було безумовним з огляду на їхню непристосованість.

І тоді я зрозумів, що саме не так із цим світом, зрозумів, що саме нищить людей і народи, і як саме слід боротися за життя. Я зрозумів, що мораль мого ворога — вивернута навспак і що єдиною його силою було моє санкціонування. Я зрозумів, що зло — безсиле, що воно ірраціональне, сліпе, протилежне реальності, й що єдина зброя, завдяки якій воно торжествує, — це згода добра йому служити. Так само, як паразити навколо мене проголошували свою безпорадну залежність від мого розуму і сподівалися, що я добровільно прийму рабство, до якого вони не могли мене змусити, так само, як вони розраховували на мою саможертовність, з якою я повинен був забезпечити їх засобами для втілення їхнього плану, — так протягом усієї світової та людської історії, у кожній версії, в кожній формі, починаючи від пересмикувань з боку лінивих родичів — і закінчуючи звірствами у колективізованих країнах, саме добрі, талановиті люди розуму стають руйнівниками самих себе, перекачуючи у зло кров власних чеснот, дозволяючи злу впорскувати їм отруту деструкції. Таким чином вони забезпечували зло силою для виживання, а власні цінності прирікали на смерть.

Я зрозумів, що саме в цьому і полягала відгадка: у поразці людей чеснот. Але поки вони не дають злу своєї згоди, їм не страшна жодна заподіяна шкода. Я зрозумів, що можу покласти край вашим зазіханням, промовивши подумки одне-єдине слово. Це слово: «Ні».

Я покинув фабрику. Покинув світ. Моїм завданням стало застерігати ваших жертв, передавати їм свій метод і зброю, щоб із вами боротися. Метод полягав у відмові заважати відплаті. А зброєю стала справедливість.

Якщо хочете знати, що ви втратили, коли я звільнився і коли мої послідовники покинули ваш світ, — станьте посеред необробленого поля, десь на безлюдді, де ніколи не ступала нога людини, і запитайте в себе, яким чином ви виживете і як довго протримаєтесь, якщо відмовитеся думати і не матимете нікого поруч, хто міг би навчити, що слід робити; а якщо вирішите скористатися мисленням, то як швидко ваш розум зможе знайти шляхи розв’язання. Запитайте в себе, до скількох незалежних висновків ви прийшли протягом свого життя, скільки часу витратили на роботу, що її навчились від інших; запитайте, чи змогли б ви зрозуміти, як обробляти ґрунт і вирощувати їжу, чи змогли б винайти колесо, важіль, індукційну котушку, генератор, електричну лампу, — а потім вирішуйте, чи справді талановиті люди — це експлуататори, які живуть плодами вашої праці й відбирають у вас те, що ви створюєте, і чи справді вірите ви, що маєте право їх поневолювати. Нехай ваші жінки поглянуть на жінок із джунглів, на їхні зморщені обличчя, маятникоподібні груди, на те, як вони сидять, перемелюючи їжу у мисці, годину за годиною, століття за століттям, а потім нехай запитають у себе, чи «інстинкт створення інструментів» допоможе їм отримати електричні холодильники, пральні машини та пилососи, а якщо ні, то чи хочуть вони знищити тих, хто усе це створив, хоч і не завдяки міфічному інстинктові.

Роззирніться, ви, дикуни, що белькочете, начебто ідеї, створені завдяки людським засобам виробництва, не є продуктом думки людини, а містичною силою, яка породжує мислення. Ви так і не пізнали індустріальної ери, вчепившись за мораль варварських часів, коли жалюгідне людське існування завдячувало рабській праці. Кожен містик завжди прагнув мати рабів, які могли б захищати його від матеріальної реальності, що він її так боявся. Але ви, сміховинні анахронізми, витріщаєтеся незрячими очима на хмарочоси та димові труби навколо і мрієте зробити своїми рабами науковців, винахідників, промисловців.

Коли ви бурхливо вимагаєте володіти засобами виробництва, ви наполягаєте на тому, щоби публічно володіти розумом. Я навчив моїх страйкарів, що єдина відповідь, на яку ви заслуговуєте: «Прийдіть і візьміть».

Ви проголошуєте себе неспроможними приборкати силу неживої матерії, і все ж пропонуєте приборкати розум людей, здатних досягнути рівня, до якого вам ніколи не дорівнятися. Знаєте, що вам ніколи без нас не вижити, і все ж диктуєте нам умови нашого виживання. Кажете, що ми вам потрібні, і все ж зухвало наголошуєте на своєму праві керувати нами насильно — ще й очікуєте, що ми, люди, які не бояться фізичної природи, що викликає у вас такий жах, зіщулимося від вигляду якогось хама, котрий підмовив вас проголосувати за те, щоб він нами керував.

Ви пропонуєте встановити суспільний лад, що ґрунтується на таких принципах: ви нездатні керувати власним життям, але здатні керувати життям інших; ви нездатні існувати на свободі, але здатні стати всемогутніми володарями; ви нездатні заробляти на прожиття за допомогою власного розуму, а натомість судите політиків і голосуєте за них, віддаючи їм усю владу у справах, про які ви не маєте жодної гадки, у науках, яких ніколи не вивчали, у досягненнях, що про них навіть не здогадуєтесь, у гігантській промисловості, де ви, добровільно визнавши цілковиту свою неспроможність, не змогли б виконувати обов’язків навіть помічника кочегара.

Цей ідол вашого культу поклоніння нулю, символ неспроможності — народжений для залежності — це ваш образ людини і ваш стандарт цінності, за чиєю подобою ви намагаєтеся перекроїти свої душі. «Ми просто люди», — кричите ви, виправдовуючи кожен аморальний вчинок, досягаючи стану самоприниження, у якому прагнете дорівняти концепцію «людського» до слабака, дурня, негідника, брехуна, невдахи, боягуза, шахрая, натомість випровадити у вигнання героя, мислителя, виробника, винахідника, сильного, цілеспрямованого, чистого. Так, наче людині притаманно «почувати», натомість мислити — ні, зазнавати краху — людині властиво, але досягати успіху — ні, наче продажність — ознака людськості, а чеснота — ні. Так, наче передумова смерті властива людині, а передумова життя — ні.

Позбавити нас честі, щоб потім мати змогу позбавити багатства. Ви завжди ставилися до нас, як до рабів, які не заслуговують на жодне моральне визнання. Ви прославляєте кожну справу, яка не дає прибутку, і проклинаєте людей, які мають прибутки, що дають можливість існувати неприбутковим справам. Про кожен проект, корисний для тих, хто не платить, ви кажете, що його запущено «в інтересах громадськості». Натомість створювати сервіси для тих, хто платить, — це вже не інтереси громадськості. «Публічна користь» — все, отримане як милостиня. Торгівля вважається кривдою для громадськості. «Суспільне благополуччя» — це благополуччя тих, хто його не заслужив. Тим, хто заслужив, жодне благополуччя не належить. «Суспільний», на вашу думку, — це кожен, кому не вдалось досягнути чеснот і цінностей. А хто їх досягнув, хто створює товари, необхідні вам для виживання, не вважається частиною суспільства чи навіть частиною людської раси.

Яке засліплення дозволило сподіватися, що вам зійде з рук ця суперечлива погань, що ви її перетворили на план ідеального суспільства, коли «Ні» ваших жертв достатньо для того, щоб зруйнувати всю конструкцію? Що дозволяє нахабному жебракові світити ранами в обличчя кращих за нього і благати про допомогу з погрозою в голосі? Ви кричите — як і він, — що розраховуєте на нашу жалість, але таємно сподіваєтеся на моральний кодекс, який навчив вас розраховувати на наше почуття провини. Ви сподіваєтеся, що ми будемо почуватися винними через власні чесноти на противагу вашим слабкостям, ранам і помилкам, що ми будемо винні через власний успіх, через те, що насолоджуємося життям, яке ви прокляли, — і все ж благаєте нас допомогти вам жити.

Ви хотіли знати, хто такий Джон Ґолт? Я — перша талановита людина, яка відмовилася вважати своє обдарування провиною. Я — перша людина, яка не кається через власні чесноти і не дозволяє використовувати їх, як інструменти для власного знищення. Я — перша людина, яка не збирається ставати мучеником від рук тих, хто прагне моєї смерті заради привілею підтримати їхнє життя. Я — перша людина, яка сказала їм, що вони мені не потрібні, і поки вони не навчаться торгувати зі мною, обмінюючи цінність на цінність, муситимуть існувати без мене, так само, як я існуватиму без них. Тоді вони зрозуміють, хто кого насправді потребує, — якщо людське виживання є критерієм, то чиї умови визначатимуть шлях виживання.

Склавши план і маючи намір, я зробив те, що впродовж усієї історії робилося за замовчуванням. Завжди існували люди розуму, які починали страйк з відчуття протесту та відчаю, але вони самі не розуміли значення своїх дій. Люди, які покидають суспільне життя, щоб думати, але не ділитися своїми думками; люди, які вирішують виконувати роботу безіменних прислужників, зберігаючи для себе самих полум’я власного розуму, не маючи змоги надати йому реальної форми, відмовляючись принести його у світ, бо нехтують ним; люди, охоплені відразою; люди, які відрікаються, ще не почавши; люди, які відмовляються, але не здаються; люди, які діють не на повну силу, обеззброєні тугою за ідеалом, якого так і не знайшли, — всі ці люди страйкують проти дурощів, проти вашого світу і ваших цінностей. Але, не розуміючи власних цінностей, вони не намагаються їх відшукати, перебуваючи серед темряви безнадійного, але справедливого обурення. Ці люди й не знали, що правильно, не знали, що конкретно становить їхнє бажання, вони віддали вам владу над реальністю, поступилися спонуками власного розуму — і, сповнені гіркоти, загинули серед марноти, оскільки повстали, так і не зрозумівши, що є об’єктом їхнього повстання: як коханці, які ніколи не віднайшли своєї любові.

Сумнозвісні часи, які ви називаєте Темними Віками, були ерою, коли розум страйкував, коли талановиті люди ховались у підпіллі, де їх ніхто не міг знайти, таємно навчалися — і помирали, знищивши плоди своєї праці. Лише кілька хоробрих мучеників вижили, щоб продовжити існування людського роду. Кожен період, коли правили містики, був ерою застою і потреби, коли більшість людей страйкували проти існування, працюючи за жалюгідні копійки, яких не вистачало навіть на найнеобхідніше. Вони віддавали своїм володарям якісь мізерні крихти, відмовлялися думати, ризикувати, виробляти, адже їхні прибутки і остаточне право на правду та помилки були примхою якогось позолоченого дегенерата, який дістав санкцію верховенства над розумом якимось божественним чином та завдяки милості ціпка.

Перебіг людської історії — це низка таких затьмарень на стерильних проміжках з ерозією від релігії та насильства, з кількома короткими спалахами, коли вивільнена енергія людей розуму творила чудеса, на які ви витріщались, якими захоплювались, — але ці спалахи миттю згасали.

Але цього разу вони не згаснуть. Гра містиків добігла кінця. Ви зникнете у власній нереальності. А ми, люди розуму, виживемо.

Я покликав на страйк тих мучеників, які ніколи ще вас не покидали. Я дав їм зброю, що її так їм бракувало: знання про їхню власну моральну цінність. Я навчив їх, що світ належить нам, хоч би коли ми забажали заявити про своє право на нього; належить завдяки чеснотам і славі того факту, що й належить Мораль Життя. Ці видатні жертви, що створили короткочасне літо людства своїми дивами, промисловці, завойовники матерії, не збагнули природи свого права. Вони знали тільки, що їм повинна належати влада. Я навчив їх, що також і слава.

Ті, хто вважає нас підлеглими містиків, які запевняють у своїх надприродних здібностях, ті, хто, наче стерв’ятники, кишать, розграбовуючи останні пенні, і все одно цінують ворожок вище за тих, хто заробляє статки; ті, хто зневажливо називає бізнесменів ницими, а натомість розхвалює кожного позера-артиста, — нехай знають, що підґрунтя їхніх критеріїв затягнуте містичними міазмами, що піднялись із прадавніх боліт, що той їхній культ, який проголошує бізнесменів аморальними через факт, що вони підтримують існування всіх людей, — це культ смерті. Ви кажете, що хочете піднятися над вульгарними потребами тіла, хочете припинити обслуговувати власні фізичні пожадання. Хто поневолений своїми фізичними потребами: індус, який працює від світання до смеркання, орючи плугом землю, щоб заробити свою чашу з рисом, чи американець на тракторі? Хто завойовник фізичної реальності: людина, яка спить на ліжку з цвяхами, чи людина, яка спить на матраці з пружинами? Що є пам’ятником торжеству людського духу над матерією: побиті міллю халупи на берегах Ґанґу чи нью-йоркський обрій Атлантики?

Поки ви не відповісте на ці запитання, поки не навчитесь із побожною шанобливістю підводитися, бачачи досягнення людського розуму, ваше існування на цій землі — яку ми любимо і яку не дозволимо проклясти — буде нетривале. Вам не вдасться непомітно прилаштуватися збоку, щоб жити далі. Я пришвидшив перебіг подій і дав вам можливість зрозуміти сенс відплати, яку ви збиралися перекласти на чужі плечі. Тепер залишки вашої життєвої сили відберуть ті, хто поклоняється Смерті. Не вдавайте, наче вас перемогла сувора реальність. Ви зазнали поразки, бо завжди намагались усього уникнути. Не вдавайте, що загинете заради шляхетної ідеї, — ви загинете нікчемною смертю, як ненависники справжньої людини.

Але тим із вас, у кого залишилася дещиця гідності, хто здатен любити своє життя, я пропоную шанс зробити вибір.

Обирайте — чи хочете ви загинути за мораль, у яку ніколи не вірили і якої не практикували. Зупиніться на межі самознищення і обстежте власні цінності, власне життя. Раніше ви вміли складати опис свого майна. Тепер складіть опис власного розуму.

Ще з дитинства ви винувато приховували, що не відчуваєте бажання бути моральними, не хочете віддати себе у жертву, що ви боїтесь і ненавидите свій кодекс, але не наважуєтеся зізнатись у цьому навіть собі, що ви позбавлені тих моральних «інстинктів», які начебто відчувають інші.

Що менше ви відчували, то голосніше кричали про безкорисливу любов, про служіння іншим. Ви боялися, що вони виявлять вашу сутність — сутність, яку ви зрадили, сутність, яку ви ховали, наче скелет у шафі вашого тіла. І ті, хто раніше вас вводив в оману, слухали вас і аплодували, перелякані, що ви можете виявити, що й вони охороняють ту саму невимовлену таємницю. Існування серед вас — це постійне вдавання, вистава, яку ви безперервно граєте одне для одного. Кожен думає, наче він єдиний винний виродок, кожен думає, що ця незбагненна мораль зрозуміла всім, крім нього, кожен фальшує реальність, бо думає, що цього від нього чекають, і ніхто не має сміливості прорвати це замкнене коло.

Хоч би якого безчесного компромісу ви досягли зі своєю незастосовною вірою, хоч би якого жалюгідного балансу, частково цинічного, частково — забобонного, ви не могли б його тепер дотримуватися, ви досі зберігаєте в собі корінь зла, смертельний принцип: переконання, що мораль і практика — не перетинаються. Ще змалечку ви боялися робити вибір, який так і не наважилися повністю окреслити. Якщо те, що практичне — це все, що потрібно вам для виживання, все, пов’язане з роботою, успіхами, досягненням мети, все, що дає вам їжу і радість, все, що збагачує — це зло, а натомість добро та мораль — непрактичні, означають крах, знищення, неспокій, завдають кривди, втрат і болю, то ваш вибір — між тим, щоб бути високоморальним або живим.

Єдиним наслідком цього вбивчого вчення стало цілковите усунення моралі. Ви повірили, що моральні закони не мають стосунку до існування — хіба що як перешкода і загроза, що людське життя — це аморальні джунглі, де все допустимо, де всі методи виправдані.

І серед цього туману постійної зміни означень, що сходять на паралізований мозок, ви забули про те, що зло, яке ви прокляли у своєму віруванні — це насправді чесноти, необхідні, щоб жити; що вияви справжнього зла є практичними засобами існування. Забуваючи, наскільки непрактичним «добром» є самопожертва, ви повірили, що самоповага — це непрактично. Забуваючи, що практичне «зло» — виробництво, ви повірили, що насправді практичним є грабунок.

Розгойдуючись на вітрі, як тонка гілка, серед непрохідної моральної дичавини, ви ще смієте не бути абсолютно лихими, жити упівсили. Коли ви чесні, то почуваєтесь ображеними тюхтіями; коли брешете — відчуваєте жах і сором. Коли ви щасливі, ваша радість зіпсована відчуттям провини; коли страждаєте, ваш біль посилений відчуттям, що він є природним вашим станом. Ви жалієте тих людей, якими захоплюєтеся, вірите, що вони приречені на поразку. Ви заздрите тим, кого ненавидите, вірите, що вони — володарі життя. Ви почуваєтеся обеззброєними, коли зустрічаєте негідника: вам здається, що зло — складова перемоги, оскільки мораль — безсила і непрактична.

Мораль для вас — це фантомне опудало, що складається з обов’язку, нудьги, покарання, болю; щось середнє між учителем з вашого минулого і збирачем податків із сьогодення. Це опудало маячить посеред спустошеного поля, розмахує палицею і відганяє приводи для радощів. А радощі для вас — це залитий алкоголем мозок, бездумна повія, тупість недоумка, який витрачає гроші на забіги тварин. Адже насолода не може бути моральною.

Якби ви замислилися над своїми теперішніми переконаннями, то знайшли б у них потрійне прокляття — відречення від себе самих, від життя, від чеснот. Якого гротескного висновку ви дійшли: повірили, що мораль обов’язково повинна бути лиха.

Вас дивує, чому ви живете без гідності, чому у вашій любові немає вогню, чому ви помираєте, не опираючись? Вас дивує, чому всюди, хоч би куди ви поглянули, ви бачите тільки запитання без відповідей, чому ваше життя роздерте нестерпними конфліктами, чому ви витрачаєте його, зводячи загорожі нераціональності, щоб уникнути необхідності робити штучний вибір: вибирати між душею і тілом, розумом і серцем, безпекою і свободою, приватним прибутком і суспільною користю?

Ви плачете, що не знаходите відповідей? А як ви сподівались їх знайти? Ви відкидаєте свій інструмент сприйняття — розум, а потім скаржитеся, що Всесвіт — це таємниця. Ви викинули ключ, а тепер виєте, що всі двері перед вами замкнені. Ви самі чинили ірраціонально, а потім прокляли існування, бо воно не має сенсу.

Загорожа, яку ви зводите вже впродовж двох годин (поки слухаєте мої слова і шукаєте способу їх обійти) — це боягузливе формулювання, відображене в твердженні: «Але ми не мусимо вдаватися до крайнощів!» Ви завжди боролись із крайнощами, щоб уникнути визнання остаточної реальності, що А є А, що правда — це правда. Той моральний кодекс, який неможливо практикувати, який вимагає від вас або недосконалості, або смерті, навчив вас розчиняти всі ідеї в тумані, не допускати однозначних визначень, кожну концепцію вважати приблизною, кожне правило поведінки — еластичним, навчив зарощувати живоплотом будь-які принципи, знаходити компроміси щодо всіх цінностей, триматися посередині будь-якого шляху.

Змушуючи себе вірити в надприродний абсолют, ви відкинули абсолют природи. Роблячи неможливими моральні судження, ви стали неспроможні до раціональних висновків. Кодекс, що забороняє вам першими кинути камінь, заборонив також визнати суть каменя і не допускає знання про те, коли вас самих буде каменовано.

Людина, яка відмовляється судити, яка і не погоджується, і не сперечається, яка заявляє, що абсолюту не існує, і вірить, що уникне відповідальності, — це людина, винна за всю кров, яка зараз проливається у світі. Реальність — це абсолют, існування — це абсолют, цівка пороху — це абсолют. Абсолютом є і людське життя. Житимете ви чи помрете — це абсолют. Матимете ви шматок хліба чи ні — це абсолют.

З’їсте ви свій хліб чи він зникне у шлунку мародера — це абсолют.

Кожна справа має два боки: один — правильний, інший — неправильний, але середина — це завжди зло. Людина, яка помиляється, все одно зберігає повагу до правди, бодай тому, що бере на себе відповідальність за свій вибір.

Але людина, яка обирає середину, — це шахрай, що замовчує правду, щоб удавати, начебто не існує жодного вибору, не існує цінностей. Така людина просто воліє пересидіти битву, збагатитися на крові невинних, плазувати перед її призвідниками. Така людина чинить правосуддя, вкинувши і грабіжника, і пограбованого до в’язниці, конфлікти залагоджує, наказуючи дурневі та мудрецеві піти одне одному назустріч. У розв’язанні конфлікту між їжею та отрутою перемогти може тільки смерть. У компромісі між добром і злом завжди перемагає зло. Коли кров добра витікає, щоб підтримувати сили зла, той, хто знаходить компроміс, стає шлангом, по якому ця кров тече.

Ви (частково — раціональні, частково — боягузливі) граєтеся з реальністю в шахрайські забавки, але жертва, яку ви обдурили — це ви самі. Коли люди послаблюють свої чесноти, коли дотримуються їх приблизно — зло здобуває владу над абсолютом. Коли шляхетні люди відмовляються непохитно йти до своєї мети, її підхоплюють негідники — і починається ниций спектакль з поклонами, торгом, зрадницьким добром та безкомпромісним злом, переконаним у власній правоті. Так само, як ви піддалися містикам м’язів, які повідомили, що ваше незнання полягає у претензії на знання, тепер ви ведетеся, коли вони верещать, начебто аморальність полягає у висловленні моральних думок. Коли вони лементують, що бути впевненим у власній правоті — егоїстично, ви квапливо запевняєте їх, що ні в чому не впевнені.

Коли вони кричать, що мати власні переконання — аморально, ви запевняєте їх, що не маєте жодних переконань. Коли злочинці з Народних Республік Європи обвинувачують вас у нетерпимості, бо ви не погоджуєтесь із тим, що ваше прагнення жити та їхнє прагнення вас убивати — це просто відмінні погляди, ви кланяєтесь і поспішаєте їх запевнити, що цілком терпимі до найгірших жахіть. Коли якийсь босий волоцюга серед розсадника зарази в Азії верещить: «Та як ти смієш бути багатим?!» — ви вибачаєтеся і благаєте його бути терплячим, обіцяючи, що все пороздаєте.

Ви опинилися в глухому куті власної зради, яку вчинили, погодившись, що не маєте права на існування. Колись ви повірили, що це «лише компроміс»: визнали, що жити заради себе — зло, натомість жити заради дітей — високоморально. Потім визнали, що жити заради власних дітей теж егоїстично, натомість високоморально — жити заради спільноти. Після цього ви погодилися, що навіть жити заради спільноти — егоїстично, зате високоморально — жити заради країни. І зрештою ви вже допускаєте, щоб найславетнішу з країн пожирали приблуди з різних куточків світу, ви погоджуєтеся, що жити заради країни — егоїстично, і ваш моральний обов’язок — жити заради всієї Землі. Людина, яка не має права на життя, не має права також і на цінності, тому вона і не буде їх берегти.

Наприкінці шляху постійних зрад, позбавлені зброї, впевненості, честі, ви здійснюєте фінальний акт переступу і підписуєте клопотання про інтелектуальне банкрутство: поки містики м’язів із Народних Республік проголошують себе чемпіонами науки та логіки, ви погоджуєтесь і квапитеся заявити, що вашим кардинальним принципом є віра, розум — на боці ваших убивць, тимчасом як ваш власний інтелект підтримує віру. Коли у збентежених головах ваших дітей ще залишаються якісь покручені залишки раціональної чесності, ви кажете їм, що не маєте жодного аргументу, з допомогою якого можна було б підтримати ідеї, створені цією країною, що свобода, власність, правосуддя, права людини не мають раціонального виправдання, що вони спираються на містичні осяяння і можуть бути прийняті винятково на віру, що згідно з логікою та міркуваннями, ворог має рацію, але віра важливіша за розум. Ви кажете дітям, що красти, катувати, поневолювати, відбирати, убивати — раціонально, що вони повинні опиратися спокусам логіки і дисципліновано дотримуватися нераціональності. Що хмарочоси, фабрики, радіо, літаки — все це породження віри та містичної інтуїції, а голод, концентраційні табори і розстріли — наслідки поміркованого існування. Що промислова революція була бунтом людини віри проти ери розуму та логіки, знаної як Середні Віки. Водночас, не перевівши подиху і звертаючись до тієї ж дитини, ви заявляєте, що мародери, які керують Народними Республіками, перевершать цю країну у виробництві матеріальних благ, оскільки вони представляють науку, але цікавитись фізичним багатством — зло, тому людина мусить відмовитися від матеріального процвітання. Кажете, мародери мають шляхетні ідеали, тільки їх не дотримуються, натомість ви вважаєте, що ваша мета у боротьбі з мародерами — лише переслідувати їхні цілі, яких вони самі не можуть досягнути, зате можете ви, і що спосіб їх перемогти — це випередити їх і роздати власне майно.

А потім дивуєтесь із того, чому ваші діти приєднуються до убивць із Республік або стають напівбожевільними злочинцями, дивуєтеся, чому мародери підбираються дедалі ближче до дверей вашого дому; ви обвинувачуєте в цьому людську дурість, стверджуєте, що маси не здатні сприймати голос розуму.

Ви не помічаєте тієї відвертої публічної вистави, в якій мародери показово воюють із розумом, як і того факту, що найкривавіші жахи, які вони чинять, мають на меті покарати за злочин мислення. Ви замовчуєте той факт, що більшість містиків м’язів починали, як містики духу, що вони весь час перебігають з одного табору в інший, що люди, яких ви називаєте матеріалістами та спіритуалістами — це дві половини однієї людини, розкраяної навпіл, людини, яка прагне цілісності, але шукає її, кидаючись від руйнування плоті до руйнування душі й навпаки, бігаючи від школи до рабовласницьких таборів у Європі, в’язнучи в містичних гнойовиках Індії, шукаючи притулку, щоб сховатися від реальності, шукаючи будь-якої можливості втекти від власного розуму.

Ви замовчуєте все це і тримаєтеся своєї лицемірної «віри», не розголошуєте власного знання, що мародери тримають вас у лещатах вашого ж морального кодексу, що вони — останні й постійні практики тієї моралі, якій ви частково коритесь, але частково й оминаєте, що вони практикують її в єдиний спосіб, у який її можна практикувати: перетворивши землю на жертовне багаття; що ваша мораль забороняє вам протистояти їм у єдино можливий спосіб — відмовляючись стати офірними тваринами, гордо ствердивши власне право на існування; що для того, аби їх остаточно подолати, ви повинні заперечити свою мораль.

Ви замовчуєте все це, бо ваша самоповага пов’язана з містичною «безкорисливістю», яка ніколи не була вам притаманна, хоч ви так довго вдавали, наче її практикуєте, що сама думка про те, щоб від неї відмовитися, вас жахає. Жодна цінність не є важливішою за самоповагу, однак ви вклали її в суперечливі гарантії, — і тепер ваша ж мораль загнала вас у пастку, де ви змушені боротися за віру самознищення. Який понурий жарт спіткав вас: прагнення самоповаги, що ви її нездатні ні пояснити, ні окреслити, належить моїй моралі, а не вашій. Це об’єктивна ознака мого кодексу, доказ моєї правди, що існує у ваших душах.

Завдяки почуттям, яких не навчилась ідентифікувати, але які здобула ще від перших свідомих моментів свого існування, виявивши, що повинна здійснювати вибір, людина розуміє, що її відчайдушна потреба самоповаги — справа життя і смерті. Як вольова істота людина знає, що їй слід чітко знати власну ціну, бо від цього залежить збереження власного життя. Знає вона також, що мусить мати рацію. Помилятися, діючи, отже, — ризикувати життям. Кожен акт людського буття мусить бути вольовим. Звичайна дія споживання їжі передбачає, що особа, яка це робить, — гідна того, щоб її життєдіяльність підтримували. Кожна насолода, якої особа прагне, передбачає, що вона достойна цієї насолоди. Людина не має вибору щодо потреби у самооцінці, єдиний вибір, який слід здійснити, — обрати критерій, згідно з яким варто себе оцінювати. Особа робить фатальну помилку, змінюючи масштаб цього критерію і перетворюючи його на засіб для власного знищення, — обираючи критерій, що суперечить існуванню і налаштовує людську самооцінку проти реальності.

Кожна форма безпричинних сумнівів, кожне відчуття неповноцінності й таємної нікчемності — це насправді прихований страх людини, що вона неспроможна впоратись з існуванням. Але що сильніший її жах, то лютіше людина чіпляється за вбивчі доктрини, які її душать. Жодна особа не здатна назвати себе непоправно лихою. Якби вона це зробила — наступної ж миті збожеволіла б або вчинила самогубство. Щоб цього уникнути — якщо людина живе згідно з нераціональними критеріями, — вона фальшуватиме, уникатиме, замовчуватиме. Вона буде сама себе дурити щодо реальності, існування, щастя, розуму. А потім остаточно навіє собі самоповагу, зберігаючи радше ілюзію цього почуття і не ризикуючи визнати її відсутності. Боятися зіткнення з цією проблемою — значить повірити, що найгірше становить правду.

Не скоєний колись злочин заражає душу почуттям постійної провини, не провали, помилки чи промахи, а замовчування, завдяки якому ви намагаєтесь усього цього уникати. Тут не йдеться про Первородний Гріх чи невідому вроджену ваду, а про усвідомлення самого факту замовчування, усунення діяльності розуму, відмову мислити.

Страх і провина — ваші постійні емоції, вони справжні й ви на них заслуговуєте, але вони не пояснюються якимись зовнішніми причинами, вигаданими вами, щоб приховати їхнє справжнє походження, не пояснюються «егоїзмом», слабкістю чи незнанням. Їхнє джерело — справжня і підставова загроза для вашого існування: страх — тому що ви відмовилися від зброї виживання, провина — тому що знаєте: ви зробили це свідомо.

Зрадивши розум, ви зрадили себе. Самоповага опирається на здатність людини думати. Его, яке ви шукаєте, оте осердя «я», що його неможливо ні виразити, ні окреслити, не є емоціями чи нечіткими мріями. Це ваш інтелект, суддя найвищого трибуналу, якого ви засудили, щоб віддатися на милість першого-ліпшого трюкача-волоцюги — ви його називаєте «почуттям». І ось ви волочитеся крізь накликану добровільно темряву, відчайдушно шукаючи безіменного вогню, назустріч згаслому світанку, який колись бачили, але втратили.

Погляньте лише, як наполегливо різні міфології використовують легенду про рай, що ним колись володіли люди, про Атлантиду чи Едем, про втрачене царство досконалості.

Суть цієї легенди залишилась у минулому не тільки всього людського роду, а й кожної окремої людини. Ви досі зберігаєте відчуття — не просто як спогад, а наче біль безнадійної туги, — що десь у перші роки дитинства, ще до того, як навчилися підкорятися, вбирати в себе жах бездумності, сумніватись у цінності власного розуму, ви пізнали осяйне існування, незалежність раціональної свідомості перед лицем Усесвіту. Це той рай, який ви втратили і який шукаєте. Рай, що належить вам, — тільки візьміть.

Дехто з вас так і не зрозуміє, хто такий Джон Ґолт. Але ті, хто пізнали бодай єдиний момент любові до життя, гордості за те, що вони гідні любові, ті, хто бодай одну мить милувалися цим світом і поглядами своїми давали йому дозвіл — пізнали, як воно: бути людиною. І я — єдиний, хто завжди знав, що цей стан зраджувати не можна. Я — людина, яка знала, що саме уможливлює цей стан, людина, яка практикує його весь час. Я — той, хто завжди був тим, ким ви були лише одну мить.

Ваша справа — зробити вибір. Цей вибір — відданість найвищому потенціалові — складається з прийняття того факту, що найшляхетніший акт, який ви будь-коли вершили, — це акт вашого розуму у процесі усвідомлення, що два плюс два дорівнює чотири.

Хоч хто ви є — люди, що перебуваєте зараз наодинці з моїми словами, зрозуміти які можна лише за допомогою чесності, — шанс бути людською істотою досі існує, але ціна цього шансу така: розпочати з нуля, постати оголеними віч-на-віч з реальністю і, давши зворотний хід коштовній історичній помилці, заявити: я є, а отже — я мислю.

Прийміть той невідворотний факт, що ваше життя залежить від розуму.

Визнайте, що вся ваша боротьба, ваші сумніви, удавання, оминання, — були відчайдушною спробою уникнути відповідальності вольової свідомості. Це були пошуки автоматичного знання, інстинктивної дії, інтуїтивної певності, й хоч ви називали їх тугою за станом ангелів, насправді прагнули досягнути тваринного стану.

Прийміть як свій моральний ідеал завдання стати людиною.

Не кажіть, що ви боїтеся довіритись розумові, адже ви так мало знаєте. Невже ви почуваєтеся безпечніше в оточенні містиків, які відкидають навіть той мізер доступних вам знань? Живіть і дійте у межах свого знання і продовжуйте його розширювати до меж власного життя. Поверніть собі свій розум, звільніть його з владних ломбардів. Прийміть той факт, що ви не знаєте всього на світі, але те, що ви удаватимете з себе зомбі, не додасть вам розуму; розум оманливий, але ваша бездумність не зробить вас непомильними; помилка, пережита на власному досвіді, безпечніша за десять правд, прийнятих на віру, бо перша помилка дає засоби для того, щоб її виправити, натомість друга знищує вашу спроможність відрізняти правильний вчинок від помилки. Замість мрії про те, щоб стати всезнаючим автоматом, прийміть факт, що будь-яке знання, отримане людиною, здобуте завдяки її власній волі та зусиллям. Це і вирізняє її у Всесвіті, це є її суттю, мораллю, її славою.

Припиніть давати злу стільки необмеженої волі, не дозволяйте йому стверджувати, що людина недосконала. За що ви так проклинаєте людину? Прийміть той факт, що у царині моралі ніщо, бодай трохи відмінне від досконалості, не спрацює. Але досконалість не слід визначати згідно з вказівками містиків (їх і так виконати неможливо), а моральне зростання — згідно зі справами, які не дають вільного вибору. Людина має єдиний підставовий вибір: думати чи ні, і в цьому полягає масштаб її чеснот. Моральна досконалість — це непорушна раціональність: не рівень вашої мудрості, а повне і неослабне використання вашого розуму; не межі вашого знання, а прийняття розуму як абсолюту.

Навчіться визначати різницю між недосконалими знаннями і порушенням моралі. Недосконале знання не є моральним недоліком, отже — його можна виправити. Тільки містик судить людських істот за критеріями неможливого, автоматичного всезнання. Але порушення моралі — це свідомий вибір дії, про яку відомо, що вона лиха, або свідоме уникання знання, тимчасове позбавлення можливості бачити і мислити. Те, чого ви не знаєте, — не підстава виносити проти вас моральне обвинувачення. Але те, що ви відмовляєтеся знати, — це ганьба, яка розростається у вашій душі. На недосконале знання можна робити поправку, але ніколи не можна пробачити або прийняти порушення моралі. Можна виправдати за браком доказів того, хто намагається пізнати. Натомість до тих вершителів нахабної розпусти, які висувають до вас вимоги, проголошуючи, що вони навіть не збираються шукати виправдання, оскільки просто відчувають, що правильно, як і до тих, хто відкидає неспростовний аргумент, кажучи: «Це ж логічно» (що означає: «Це всього лише реальність»), — ставтесь, як до потенційних убивць. Єдина сфера, протилежна до реальності, — царина і передумова смерті.

Прийміть той факт, що досягнення щастя — це лише моральна мета вашого життя, і що саме щастя, а не біль або бездумне самоприниження є доказом вашої моральної цілісності, оскільки воно доводить вірність ваших цінностей.

Щастя було тією відповідальністю, якої ви так боялися, воно вимагало раціональної дисципліни, якої ви, з огляду на власну низьку самооцінку, не сподівалися дотриматись. Тривожна черствість ваших днів — це пам’ятник тому, як ви уникали знання, що щастя не має моральних замінників, що не існує мерзеннішого боягуза, ніж чоловік, який покинув битву заради насолоди, бо злякався відстояти право на власне існування; йому бракувало такої хоробрості та відданості життю, яка притаманна пташці чи оберненій до сонця квітці. Відкиньте покору, це захисне лахміття, яким прикриваєте порок, називаючи його чеснотою. Навчіться цінувати себе, тобто — боротися за власне щастя. І коли ви зрозумієте, що гордість — це сума всіх чеснот, то навчитеся жити, як годиться людині.

Як перший крок до самоповаги, навчіться ставитися до кожного, хто домагається вашої допомоги, як до людожера. Вимагати — отже, стверджувати, що ваше життя належить йому, і хай якою огидною здається така заява, є дещо ще огидніше: ваша згода. Ви запитуєте, чи бувають випадки, коли допустимо допомагати іншому? Ні — якщо цей інший стверджує, що це його право або ваш моральний обов’язок. Так — якщо таке ваше власне бажання, що спирається на егоїстичну насолоду, що вимірюється цінністю цієї особи. Страждання не є цінністю. Цінністю є тільки той, хто бореться зі стражданням. Якщо ви вирішите допомогти людині, яка страждає, зважайте на його чесноти, на його прагнення відновити сили, на його раціональність або на той факт, що він страждає несправедливо. У такому разі ваші дії все ще можна розцінювати, як торгівлю, а його чесноти — як оплату вашої допомоги. Але допомагати людині, позбавленій чеснот, допомагати на підставі самого лише страждання, приймати її провини як достатній привід — значить закласти власні цінності без жодної застави. Людина без чеснот ненавидить існування, вона діє за законами смерті. Допомагати їй — це потурати злу та підтримувати її руйнівну діяльність. Нехай це буде одне пенні, зникнення якого ви навіть не зауважите, чи добра усмішка, якої ця особа не заслуговує, допомога нулю — це зрада життя і всіх, хто підтримує життя своєю працею. Саме такі пенні й усмішки спустошили ваш світ.

Не кажіть, що практикувати мораль надто складно, що ви боїтесь її, як і всього невідомого. Всі живі моменти, які вам випадало переживати, ви проживали згідно з цінностями мого кодексу. Але ви задушили, заперечили і зрадили їх. Ви продовжували приносити ваші цінності в жертву недолікам, а найкращими людьми цього світу жертвували заради найгірших. Роззирніться: те, що ви зробили з суспільством, ви спочатку скоїли з власною душею. Одне — відображає інше. Гнітючий кістяк, що тепер є вашим світом, — це фізичне втілення зради, яку ви вчинили стосовно цінностей, друзів, захисників, свого майбутнього, країни, стосовно самих себе.

Ми — ті, кого ви зараз кличете, але ніхто з нас більше до вас не озветься. Ми жили серед вас, але ви не хотіли нас пізнати, відмовились думати і бачити, хто ми такі. Ви не визнали двигуна, що я його винайшов, — і для вашого світу він став купою брухту. Ви не впізнали героя у власних душах — і тому не впізнавали мене, коли я проходив повз вас на вулицях. Зараз, охоплені відчаєм, ви тужите за тим недосяжним духом, що покинув ваш світ, ви даєте йому моє ім’я, але насправді кличете свою зраджену самоповагу. Без неї ви не зможете одужати.

Коли ви не віддали належне людському розумові й спробували керувати людьми за допомогою насильства — ті, хто вам підкорились, виявилися безмозкими і не мали що вам віддати; а розумні люди відмовились коритися. Саме тому генії виробництва, як гульвіси, почали нищити свої статки, вирішивши звести нанівець багатство, лише б не віддавати його людям зі зброєю. А мислитель, людина розуму, взяв на себе роль пірата і почав захищати свої цінності, протиставляючи насильство вашому насильству — замість того, щоб підкоритися брутальному закону. Чуєте, Франциско д’Анконія та Раґнаре Даннескольд, мої найкращі друзі, мої побратими, мої колеги-вигнанці, від імені яких я маю честь говорити?

Ми втрьох розпочали те, що я зараз завершую. Ми втрьох вирішили помститися цій країні та визволити ув’язнені душі. Ця найвизначніша серед країн була побудована на підставах моєї моралі — недоторканості та верховенстві людського права на існування, — але ви боялися це визнати і жити згідно з нею. Ви опинилися перед досягненням, що видатнішого за нього не було в історії, ви обікрали його результати і приховали його причину. У присутності пам’ятників людській моралі (фабриці, швидкісній трасі, мосту), ви продовжували паплюжити цю країну, називаючи аморальною, її прогрес окреслюючи, як «матеріальну жадобу». Ви просили пробачення за велич цієї країни в ідола споконвічного голоду, гнилого європейського ідола прокази, містичного волоцюги.

Ця країна — результат діяльності розуму — не могла вижити, спираючись на мораль самопожертви. Її будували не люди, які прагнули самопринизитися, не люди, спраглі милостині. Вона не могла стояти на містичному розколі, який розлучив людську душу з тілом. Вона не могла жити згідно з містичним вченням, яке проклинало Землю, називаючи її лихою, а тих, хто зазнав успіху — грішниками. Від самого початку ця країна стала загрозою для стародавнього закону містиків. Під час діамантового сплеску її молодості, вона демонструвала сповненому недовіри світові, на яку велич здатна людина, яке щастя можливе на Землі. Існувати могло щось одне: або Америка, або містики. Містики про це знали. Ви — ні. Ви дозволили їм інфікувати вас поклонінням потребі — й ця країна перетворилася на велетня, у якого замість душі — карлик-паразит, тимчасом як його жива душа — неназвана, знеславлена, заперечена — перейшла під землю, щоб мовчки працювати і годувати вас. Ця душа — герой-промисловець. Ти чуєш мене, Генку Ріарден, найвеличніша серед жертв, за яких я помстився?

Ні я, ні будь-хто з нас не повернеться, аж поки дорогу буде розчищено, а країну — відбудовано. Аж доки кістяк моралі самопожертви заберуть із нашого шляху. Політичну систему країни побудовано на моральному кодексі саможертовності. Ми відбудуємо американську систему на тих моральних засадах, які були її підґрунтям раніше, але до яких ви ставились, як до гріховного підпілля, несамовито уникаючи конфлікту між тим підмурівком і своєю містичною мораллю. Суть людини — у ній самій, вона не є засобом для цілей інших, а життя людини, її свобода і щастя — її невід’ємне право.

Ви втратили розуміння того, що правильно, ні на що не здатні, розриваєтеся між твердженням про те, що права — це дар Божий, надприродний хист, який треба прийняти на віру, і судженням, що права — подарунок суспільства і що їх може бути порушено через чиюсь примху. Ви забули, що джерело людських прав — не божественний закон чи регламент конгресу, а закон тотожності. А є А. Людина — це Людина. Права — це умови існування, яких вимагає людська природа для виживання. Якщо людина живе на землі, то має право користуватися розумом, діяти, спираючись на власні незалежні думки, працювати заради своїх цінностей і отримувати результати своєї роботи. Якщо життя на Землі — мета людини, то вона має право жити, як раціональна істота: природа забороняє нераціональне. Будь-яка група, банда, держава, що намагається заперечити права людини, помиляється. Отже — втілює зло. Тобто — протилежна до життя.

Права є моральною концепцією. А мораль — справа вибору.

Люди можуть не обирати людського виживання як критерій їхньої моралі та їхніх законів, але вони не можуть уникнути того факту, що альтернативою стане суспільство людожерів, яке певний час існує, пожираючи своїх найкращих представників, а згодом гине, як тіло онкологічного хворого, коли здорові клітини знищено нездоровими, а раціональне поглинуто нераціональним. Такою була доля ваших суспільств в історії, але ви намагалися нічого про це не знати. Я прийшов, щоб розповісти вам про це: сила відплати — закон тотожності, якого ви не можете уникнути. Так само, як одна людина не може жити нераціонально, не можуть цього робити і двоє людей, чи дві тисячі, чи два мільйони. Так само, як одна людина не здатна заперечити реальності, не може цього зробити жоден народ, країна, чи навіть увесь світ. А є А. Решта — справа часу, відміряного щедрістю жертв.

Так само, як людина не може існувати без тіла, жодні права — мислення, праця, збереження результатів — не існують, якщо їх не захищено у реальності. Це називається «правом на власність». Сучасні містики м’язів, які пропонують вам оманливу альтернативу «людських прав» на противагу «праву на власність» — так, ніби одне може існувати без іншого, — здійснюють останню, гротескну спробу відновити вчення про душу як протилежність до тіла. Але дух може існувати без матеріальної власності. Тільки раб може працювати, не маючи права на результати власних зусиль. Вчення про те, що «людські права» важливіші за «право на власність», означає тільки те, що деякі людські істоти мають право робити своєю власністю інших. Оскільки компетентні люди не мають чого взяти з некомпетентних, це означає, що нездари мають право відбирати у найкращих усе і використовувати їх як робочу силу. Той, хто вважає це людяним і правильним, не може називатися «людиною».

Джерело права на власність — закон причинності. Вся власність і всі форми багатства створено людським розумом і працею. Так само, як ви не можете мати наслідків без причин, ви й не можете отримати багатство, не маючи його джерела: розуму. Ви не здатні примусити розум працювати: ті, хто вміє думати, не працюватиме примусово, а хто працюватиме, не створить більше, ніж ціна тієї примхи, що потрібна для його поневолення. Результати діяльності розуму ви можете отримати винятково на умовах власника, шляхом торгівлі та свідомої згоди. Будь-яка інша політика щодо людської власності — політика злочинна, хоч би якими цифрами вона оперувала. Злочинці — дикуни, які намагаються щонайшвидше зірвати якнайбільше, а коли їхня здобич закінчується, помирають з голоду. Саме так, як ви сьогодні помираєте з голоду, повіривши, що злочин може бути «практичним», якщо ваш уряд визнає, що грабунок — річ легальна, а опір грабункові — незаконний.

Єдина виправдана причина існування уряду — захист прав людини. Себто — захист від фізичного насильства. Правильний уряд — це полісмен, представник людського самозахисту. Тому він повинен вдаватися до сили тільки стосовно тих, хто сам починає використовувати силу. Функції уряду, які можна виправдати, — це: поліція, що захищає вас від злочинців; армія, що захищає від чужоземних загарбників; суди, що захищають вашу власність і зобов’язують до роботи без порушень і шахрайства, врегульовують суперечки за допомогою раціональних законів, згідно з об’єктивним правом. Але уряд, який використовує силу проти людей, що не виявляли насильства, поневолює неозброєних жертв — це інфернальна жахлива машина, покликана нищити мораль: такий уряд перекручує свої цілі й із захисника перетворюється на найзапеклішого ворога людини, з поліцейського — на злочинця, наділеного правом чинити насильство над позбавленими прав жертвам. Такий уряд має за мораль правило соціальної поведінки, коли ви можете робити зі своїм сусідом що завгодно, якщо тільки банда, до якої належите ви, більша за сусідову банду.

Тільки тварина, дурень або безвідповідальна особа може погодитись існувати на таких засадах або надати іншим карт-бланш на власне життя та розум, прийняти усвідомлення того, що інші мають право розпоряджатись його особою, як їм заманеться, що воля більшості — всемогутня, що фізична сила м’язів і чисел замінює правосуддя, реальність і правду. Ми, люди розуму — торговці, а не володарі чи раби. Ми не працюємо за порожні чеки і їх не видаємо. Ми не живемо і не працюємо з будь-якою формою необ’єктивного.

В еру дикунства люди не володіли концепцією про об’єктивну реальність і вірили, що фізичною природою керують незнані демони: ні мислення, ні наука, ні виробництво не були можливі. Лише тоді, коли люди виявили, що природа — це непохитний, передбачуваний абсолют, вони змогли покластися на своє знання, обрати власний курс, спланувати майбутнє і повільно вийти з печер. Тепер ви повернули сучасну промисловість з її складністю і науковою точністю у владу незнаних демонів — віддали її в лапи дрібних бюрократів з їхніми випадковими і непередбачуваними примхами. Фермер не інвестуватиме власних зусиль одного літа, якщо не здатен підрахувати своїх шансів на урожай. Натомість ви сподіваєтеся, що промислові велетні — ті, що складають плани на десятиліття вперед і роблять інвестиції з огляду на цілі покоління, підписують угоди на дев’яносто дев’ять років, — що вони продовжать функціонувати й виробляти, не знаючи, яка випадкова забаганка в мозку якогось чиновника зведе нанівець усі їхні зусилля. Волоцюги і робітники живуть одним днем. Що гостріший розум, то на триваліший час розраховано план. Недалекоглядна людина продовжує будувати на сипучих пісках, щоб якнайшвидше нажитись і втекти. Людина передбачлива такого ніколи не зробить. Так само, як не присвятить десять років непохитної відданості новому винаходу, знаючи, що десь зборища ганебних посередностей жонглюють створеними проти неї законами, щоб обмежити її, зв’язати, спричинити її крах, і якщо вона не буде з ними боротися і не переможе, то ці мерзотники відберуть собі її винагороду і її винахід.

Погляньте на все ширшим поглядом, ви всі, що плачете і волаєте про страх змагатись із людьми такого високого інтелекту, що їхній розум загрожує вашому існуванню, що сильний не дає слабкому жодного шансу на ринку вільної торгівлі. Що визначає матеріальну цінність вашої праці? Тільки продуктивні зусилля вашого розуму — так, наче б ви жили на безлюдному острові. Що менш ефективно працює ваш мозок, то нижчі прибутки принесе вам ваша фізична праця, — доведеться згайнувати все життя, виконуючи єдине завдання, збираючи сумнівний урожай або полюючи з луком і стрілами, бо ви не здатні мислити ширше. Але якби ви жили в раціональному суспільстві, де люди можуть вільно торгувати, то отримали б неабиякий бонус: матеріальний вимір вашої праці, визначений не тільки вашим зусиллям, але й зусиллям найпродуктивніших людей, які тільки існують у вашому світі.

Коли працюєте на сучасній фабриці, ви отримуєте зарплатню не тільки за свою роботу, а й за весь продуктивний інтелект, завдяки якому підприємство існує: за роботу промисловця, який збудував його, інвестора, який ризикнув вкласти гроші у щось нове й невипробуване, інженера, який створив механізми, що ви в них мусите лише натискати на важелі, винахідника, який створив продукт, у виготовленні якого ви тепер берете участь, науковця, який розробив закони, що згідно з ними створюється продукт, філософа, який навчив людей думати — і якого ви не втомлюєтесь осуджувати.

Машина, застигла форма живого інтелекту — це сила, що розширює потенціал вашого життя, підвищуючи продуктивність. Якби ви були ковалем у Середні Віки, коли панували містики, упродовж багатьох днів тяжкої праці вам вдавалось би виготовити один залізний брусок. Скільки тонн рейок ви виробляєте на день, якщо працюєте на Генка Ріардена? Чи наважилися би ви заявити, що ваш заробіток визначає винятково ваша фізична сила і те, скільки рейок ви створили власними м’язами? Все, чого варті ваші м’язи, — це життєві стандарти згаданого коваля. Решта — подарунок від Генка Ріардена.

Кожна людина може зрости над своїм становищем, якщо вона талановита і прагне цього, але тільки широта її думок визначає рівень, до якого ця людина здатна дорости. Фізична праця сама собою не здатна охоплювати більших проміжків часу, ніж конкретний момент. Людина, яка працює винятково фізично, споживає матеріальний еквівалент власного внеску в процес виробництва і не створює додаткової цінності ні для себе, ні для інших. Але людина, яка створює ідею у будь-якій раціональній царині, людина, яка виявляє нове знання, є постійний благодійник людства. Матеріальними продуктами не можна ділитися, вони належать конкретному споживачеві. Лише ідею можна поширити серед великої кількості людей, збагачуючи всіх без будь-якої жертви чи втрати, піднімаючи продуктивність тієї роботи, що вони її виконують. Сила інтелекту цих мудреців передає цінність їхнього часу слабшим, дозволяючи їм безпосередньо виконувати роботу, самим не гаючи час на відкриття. Це взаємовигідна торгівля. У людей, які не цураються роботи і не прагнуть незаробленого, інтереси розуму націлені в одному напрямку, хоч би який був рівень їхнього інтелекту.

Пропорційно до витраченої людиною на новий винахід розумової енергії вона отримує тільки невелику частку тієї цінності, якої вартий її винахід, незалежно від того, скільки прибутків він приносить. Людина, яка працює двірником на фабриці, що виготовляє винайдене, отримує велетенську платню пропорційно до своїх розумових зусиль. Те саме стосується всіх решти людей, які перебувають на різних рівнях амбіцій та вмінь.

Люди, які перебувають на вершині інтелектуальної піраміди, роблять найбільші внески порівняно з людьми на нижчих щаблях, а натомість отримують лише матеріальну винагороду, не здобуваючи від інших жодного інтелектуального бонусу, щоб збалансувати таким чином витрачений час. Люди на самому низу загинули б від голоду через власну неспроможність, якби їх покинули на себе самих. Вони нічого не приносять людям, які стоять вище за них, самі ж отримують плоди їхніх інтелектуальних зусиль. Такою є природа «конкуренції» між інтелектуально сильними і слабкими. Такою є схема «експлуатації», за яку ви проклинаєте сильних.

Саме такі послуги ми вам надавали — радісно і добровільно. Що просили натомість? Нічого, крім свободи. Ми вимагали, щоб ви дали нам свободу діяти вільно: думати, працювати так, як хочемо, вільно ризикувати, переживати власні втрати, заробляти і накопичувати статки, грати на біржі вашої раціональності, пропонувати свою продукцію на ваш розсуд в умовах вільної торгівлі, щоб могли покладатися на об’єктивні цінності своєї роботи і на здатність вашого розуму це побачити; щоб ми могли вільно розраховувати на ваш інтелект та чесність і мати справу з вашим критичним розумом.

Про таку ціну ми просили, але ви відкинули її, назвавши занадто високою.

Ви вважали несправедливим, що ми — ті, хто витягнув вас із халуп і поселив у сучасні помешкання, подарувавши радіо, фільми та автомобілі, — володіємо палацами та яхтами. Ви постановили, що маєте право на власну зарплатню, натомість ми не маємо права на прибутки. Ви не хотіли спілкуватись із нами за посередництвом розуму — вас більше влаштовували пістолети. Ми відповідали на це: «Прокляття на ваші голови!» Так воно і сталося. Вас проклято.

Ви не хотіли конкурувати в царині інтелекту, тому тепер конкуруєте в царині насильства. Ви не хотіли допустити, щоб винагороду можна було отримати за допомогою успішного виробництва, тому тепер берете участь у перегонах, де винагороду отримує успішніший грабіжник. Ви називали егоїстичним та жорстоким те, що людина повинна обмінювати цінність на цінність, тому створили безкорисливе суспільство, де обмінюєте вимогу на вимогу. Ваша система — це легальна громадянська війна, під час якої люди гуртуються в банди і воюють одні з одними, намагаючись захопити у свої руки закон, який використовують, наче кийок проти своїх суперників, аж доки інша банда відбере цей кийок собі та ще й добряче прикладеться ним по головах попередників, — і все це під звуки палких запевнень про службу на користь невизначеного блага для неозначеної громадськості. Ви стверджували, що не бачите різниці між економічною і політичною владою, між владою грошей і пістолетів, не бачите різниці між винагородою і покаранням, між купівлею та грабунком, між задоволенням і страхом, між життям та смертю. Тепер ви розумієте, що ця різниця існує.

Деякі з вас можуть благати пробачити їхнє невігластво, зумовлене обмеженими розумовими здібностями та вузьким світоглядом. Але найстрашніше прокляття й провина лежить на тих, хто усе знав, але вони обрали шлях замовчування реальності; на тих, хто волів продавати власний розум і цинічно віддавати його на службу насильству: жалюгідний підвид містиків науки, які вдають відданість якомусь «чистому знанню» (його чистота полягає в тому, що це знання не має жодного практичного застосування). Вони використовують свою логіку для чогось неодухотвореного і переконані, що стосунки з людьми не вимагають і не заслуговують на раціональність. Вони нехтують грошима і продають свої душі в обмін на лабораторію, облаштовану завдяки грабунку. І оскільки не існує такого поняття, як «непрактичне знання», не існує жодної «безсторонності», адже вони не використовують власних наукових знань заради покращення життя, їхня наука служить смерті — єдиній практичній меті, вигідній для мародерів: вони винаходять зброю, щоб чинити насильство і руйнувати. Їхній інтелект шукає втечі від моральних цінностей, на цих людей зійшло прокляття, бо їхню провину пробачити неможливо. Ви мене чуєте, докторе Роберт Стадлер?

Але я звертаюсь зараз не до нього. Я звертаюся до тих серед вас, хто зберіг іще бодай крихітний вогник цілісності у душі, не продавши його і не віддавши «на службу іншим». Якщо серед усього хаосу поривань, які змусили вас слухати сьогодні це радіо, проступило чесне, раціональне бажання довідатися, що не так із цим світом, то саме до вас я й бажаю звернутися. Згідно з правилами й умовами мого кодексу, людина повинна передати вчення про раціональність тим, кого це стосується і хто докладає зусиль, щоб розширити свої знання. Ті ж, хто докладає зусиль, щоб мене не розуміти, мене не цікавлять.

Я звертаюсь до людей, які прагнуть жити і відновити втрачену честь своїх душ. Тепер, коли ви знаєте правду про цей світ, перестаньте підтримувати власних убивць. Світове зло здобуло владу тільки тому, що ви йому це дозволили. Відкличте цей дозвіл. Відкличте свою підтримку. Не намагайтеся жити згідно з умовами ваших ворогів або перемогти у грі, правила якої вони визначають. Не шукайте схвалення від своїх поневолювачів, не благайте милостині у людей, які вас пограбували, — субсидій, позик чи робочих місць, — не ставайте частиною їхньої команди, щоб відігратися за те, що у вас відібрали, допомагаючи їм грабувати ваших сусідів.

Людина не повинна брати хабарів за свою згоду не помічати деструкції. Не погоджуйтесь отримувати прибутки, успіх та безпеку ціною застави на ваше право існувати. Таку заставу неможливо виплатити. Що більше ви їм платитимете, то більше вони вимагатимуть. Що більше цінностей ви прагнете здобути, то вразливіші та безпорадніші стаєте. Їхня система — це білий шантаж, створений, щоб вас вимордувати, використовуючи для цього не ваші гріхи, а любов до життя.

Не намагайтесь випростатися на умовах мародерів чи видряпатися нагору драбиною, поки вони її підтримують. Не дозволяйте їхнім рукам торкатись єдиного, що підтримує їхню силу: ваших життєвих амбіцій. Страйкуйте — так, як це зробив я. Використовуйте свій розум і приватні вміння, розширюйте знання, розвивайте хист, але ні з ким усім цим не діліться. Не намагайтеся накопичувати статків, поки на вашій спині сидить мародер. Залишайтеся на найнижчому щаблі драбини, заробляйте не більше за мінімум, необхідний для виживання, не заробляйте жодного додаткового пенні, щоб не підтримувати державу мародерів. Оскільки ви ув’язнені, то й поводьтесь, як в’язні, не допомагайте їм, удаючи, що вільні. Будьте тим мовчазним і непідкупним ворогом, якого вони бояться. Коли вони вас змушують, коріться, — але не зголошуйтеся самі. Ніколи не зголошуйтеся зробити бодай крок до них, до їхніх бажань, прохань, цілей.

Не допомагайте тюремникові підтримувати видимість того, що він поводиться, як ваш друг чи благодійник. Не допомагайте тим, хто вас ув’язнює, вдавати, що їхня в’язниця — ваше природне середовище існування. Не допомагайте їм фальшувати реальність. Це удавання — єдина гребля, що допомагає стримувати їхній таємний жах, жах від усвідомлення того, що вони нежиттєздатні. Знесіть цю греблю, нехай вони потонуть. Ваша згода — їхній єдиний рятувальний жилет.

Якщо маєте можливість розчинитися десь у глушині, для них недосяжній, — зробіть це, але не ставайте бандитами, не створюйте банду, яка б змагалась з їхніми домаганнями. Будуйте власне продуктивне життя разом з тими, хто приймає ваш моральний кодекс, хто прагне боротися за людське існування. У вас немає шансу перемогти, спираючись на Мораль Смерті або на кодекс віри та насильства. Піднімайте знамено, що об’єднуватиме чесних: знамено Любові та Розуму.

Поводьтесь, як личить раціональним істотам, і докладайте зусиль, щоб стати об’єднавчим чинником для всіх спраглих цілісності, — дійте згідно з власною раціональною вартістю, незалежно від того, чи ви перебуваєте серед ворогів, чи маєте поруч кількох обраних друзів, чи, може, ви — засновник сучасної спільноти на кордоні, де починається відродження людства.

Коли держава мародерів зазнає краху, залишившись без своїх найкращих рабів, коли вона упаде до рівня безсилого хаосу, як це відбувається на Сході, де всім заправляють містики, коли розпадеться на голодні банди злодіїв, що грабуватимуть одні одних, коли захисники моралі саможертовності зникнуть разом зі своїми ідеалами, — того дня ми повернемося.

Ми відчинимо ворота нашого міста для тих, хто заслуговує туди вступити, міста димарів і труб, садів, крамниць і прекрасних будинків.

Ми будемо об’єднавчим центром для тих прихованих форпостів, які ви вже встигли створити. Нашим символом стане знак долара — знак вільної торгівлі, вільного розуму. Ми знову піднімемо цю країну, відберемо її у не здатних ні на що дикунів, які так і не спромоглися виявити її суті, значення, її розкоші. Ті, хто вирішать до нас приєднатися, — зможуть приєднатися. Хто не захоче — не зможе нас зупинити. Орди дикунів ніколи не були перепоною для людей, які несуть над собою стяг розуму.

І тоді ця країна знову стане святилищем для виду, який вимирає: раціональної істоти. Політична система, яку ми збудуємо, триматиметься на єдиній моральній передумові: жодна людина не може відбирати у інших людей цінності, вдаючись до фізичної сили. Кожна людина повинна стояти чи падати, жити чи померти, спираючись на власні раціональні судження. Якщо їй не вдається зробити це і вона впаде, то стане єдиною власною жертвою. Якщо людина боїться, що не здатна мислити адекватно, вона не отримає пістолета, щоб переконати інших у своїй слушності. Якщо людина вирішить виправити власні помилки — матиме змогу вчитися у тих, хто кращий за неї і хто її підтримає. І буде покладено край ганебній розплаті життям одних за помилки інших.

У цьому світі ви зможете щоранку прокидатись із настроєм, що ви його знаєте ще з дитинства: охоплені завзяттям, передчуттям пригод і певності, породженими взаємодією з раціональним Усесвітом. Жодна дитина не боїться природи. Зникне ваш страх перед людьми, страх, що заполонив вашу душу після перших зустрічей з непередбачуваним, незбагненним, суперечливим, довільним, прихованим, вдаваним, нераціональним у людині. Ви житимете у світі, всі мешканці якого — відповідальні істоти, такі ж постійні та достовірні, як і факти. Гарантією їхніх характерів буде така система існування, коли об’єктивна реальність водночас є і стандартом, і суддею. Ваші чесноти будуть захищені, ваші слабкості та недосконалість — ні. Всі шанси будуть відкриті для добра, зло не матиме жодного. Від людей ви отримуватимете не милостиню, жалість, милосердя, прощення гріхів, а справедливість — найвищу цінність. І коли ви поглянете на інших чи на себе, то не відчуватимете ні огиди, ні підозри, ні провини, а саму лише повагу.

Ви здатні заслужити таке майбутнє. Воно вимагає боротьби, як і кожна людська цінність. Все життя — цілеспрямоване боріння, а ваш єдиний вибір — вибір мети. Ви бажаєте продовжувати теперішню вашу битву — чи прагнете боротися за мій світ? Бажаєте продовжувати боротьбу, чіпляючись за непередбачувані приступки слизького схилу, під яким розверзається безодня, боротьбу, труднощі якої не закінчуються, а досягнення тільки наближають вас до загибелі? Чи ви волієте боротися, спинаючись із приступки до приступки, поступово наближаючись до вершини? Труднощі цієї боротьби — це внесок у ваше майбутнє, а перемоги неухильно наближають до світу морального ідеалу; і якщо ви навіть загинете, так і не встигнувши досягнути місця, залитого яскравим сонячним світлом, все одно це станеться там, куди ті промені вже сягають. Такий вибір є перед вами. Дозвольте своєму розумові і любові до життя вирішувати.

Останні мої слова адресовано тим героям, які досі існують у цьому світі, тим, кого тримають в ув’язненні не тому, що вони уникають правди, а через їхні чесноти та відчайдушну хоробрість. Браття мої за духом — перегляньте свої чесноти, погляньте на сутність ворогів, яким ви служите. Ваші убивці утримують вас у себе через вашу витривалість, великодушність, невинність та любов. Завдяки своїй стійкості ви несете на собі їхній тягар. Ваша великодушність відгукується на їхнє відчайдушне голосіння. Невинність не здатна збагнути всієї повноти їхнього зла, вагаючись до останнього, замість того, щоб проклясти їх, не намагаючись зрозуміти їхніх мотивів. Любов, ваша любов до життя змушує вас повірити, що вони теж люди і теж здатні любити життя. Але сьогоднішній світ — це той світ, якого прагнули вони. Життя — об’єкт їхньої ненависті. Віддайте їх на поталу смерті, якій вони поклоняються. В ім’я вашої відданості цій Землі — облиште їх, не виснажуйте величі своєї душі, допомагаючи їхнім лихим душам торжествувати. Чи чуєш ти мене… кохана?

В ім’я того найкращого, що у вас є, не жертвуйте цим світом заради найгіршого в ньому. В ім’я цінностей, які підтримують ваше життя, не дозволяйте, щоб ваше бачення людини було спотворене всім, що є найогиднішого, найпідступнішого, найбездумнішого в істотах, яким так і не вдалось стати людьми. Не забувайте, що перша ознака людини — її пряма постава, безкомпромісний розум і крок, яким ви карбуєте незліченні шляхи. Не дозволяйте своєму полум’ю, кожна іскра якого незамінна, згаснути серед сповнених безнадії боліт непевності, розмитості, нездійсненності, невчасності.

Не дозволяйте героєві у ваших душах загинути від туги за нездійсненим життям, на яке він заслуговував. Погляньте на свій шлях і на свою боротьбу. Ви здатні досягнути світу, якого прагнете: він існує, він справжній, він можливий. Цей світ належить вам.

Але щоб його досягти, ви повинні докласти максимальних зусиль і повністю розірвати стосунки з минулим, з ученням про те, що людина — жертовна тварина, яка існує заради насолоди інших. Боріться за цінність вашої особи. Боріться за власну гордість. Боріться за сутність людини: за її суверенний раціональний розум. Боріться, озброєні осяйною впевненістю та абсолютним знанням, що ваша мораль — це Мораль Життя і що ви воюєте за кожне досягнення, цінність, велич, добро, радість, які існують та існували на цій Землі.

Ви переможете тоді, коли будете готові присягнути так, як я присягнув на початку власної боротьби. Для тих, хто хоче знати день, коли я повернусь, я зараз повторю свою присягу перед усім світом: «Присягаюся — власним життям і моєю любов’ю до нього, — що ніколи не житиму заради іншої людини і не попрошу іншу людину жити заради мене».