Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А

Розділ IX Генератор

«Геть з моєї дороги!» — доктор Роберт Стадлер почув це по радіо у своєму автомобілі. Він не знав, чи наступний звук — щось середнє між зойком, виттям і реготом — виходив з нього самого чи з радіо, але почув клацання, що враз урвало його. Радіо замовкло. Із готелю «Вейн-Фолкленд» не долинало більше жодних звуків.

Він судомно перемикав канали під освітленою шкалою радіоприймача. Але намарно — жодних пояснень, жодних повідомлень про технічні перешкоди, жодної фонової музики. В ефірі не було жодної радіостанції.

Він знизав плечима, вчепився у кермо, всім тілом опершись на нього, як вершник наприкінці перегонів, і натиснув ногою на педаль газу. Невеличка ділянка шосе підстрибувала перед ним разом з миготінням фар. Поза межами цієї освітленої смуги простягалися лише прерії Айови.

Він не знав, чому слухав радіопрограму. А тепер не розумів, що змушує його тремтіти. Раптом він форкнув. Це пролунало, як незадоволене гарчання, адресоване чи то радіо, чи то цьому містові, чи небесам.

Він стежив за номерами автострад на поодиноких стовпах. Йому не потрібно було звірятися з мапою: за чотири дні вона відбилась у його мозку, наче мереживо ліній, витравлених кислотою. Він думав, що цього вони не зможуть у нього забрати; не зупинять його. Він почувався так, наче його хтось переслідує. Але позаду на цілі милі не було нічогісінько, крім двох червоних вогників позаду його автомобіля — двох сигналів небезпеки, що біжать у пітьмі прерій Айови.

Він перебував у дорозі вже чотири дні. Усе через обличчя чоловіка, який сидів на підвіконні, й обличчя людей, з якими він зіткнувся, вибігаючи з кімнати. Він крикнув їм, що не зумів домовитися з Ґолтом і їм це теж не вдасться, що Ґолт їх усіх знищить, якщо вони не знищать його.

— Диви, який ви розумник, професоре, — прохолодно відповів містер Томсон. — Ви так самозабутньо волали, що ненавидите його з усіма його бебехами, а як дійшло до діла, то зовсім не допомогли нам. Я не розумію, на чиєму ви боці. Якщо він не погодиться на поступки мирно, ми будемо змушені натиснути. Скажімо, взяти в заручники дорогих для нього людей. І ви в цьому переліку перший, професоре.

— Я? — скрикнув він, затремтівши від переляканого і відчайдушно-гіркого сміху. — Я? Але він проклинає мене найдужче у світі!

— А мені звідки знати? — відповів містер Томсон. — Я чув, ви колись були його вчителем. А ще не забувайте, що ви єдиний, з ким він погодився зустрітися.

Його мозок розплавився від страху. Він почувався так, немовби його незабаром роздушить між двох стін, що невблаганно наближаються: у нього не було шансів, якщо Ґолт відмовиться здатись, і ще менше шансів, якщо Ґолт приєднається до цих людей.

Саме тоді в його мозку почали виникати віддалені обриси грибоподібної структури посеред рівнин Айови.

Згодом усі образи почали зливатись у його мозку. «Проект Ікс», — подумав він, не розуміючи, чи вигляд цієї споруди, а чи феодального замку, що височіє над рівниною, сприяв його усвідомленню, якому часові й до якого світу він належить… «Я — Роберт Стадлер, і це моя власність, вона виникла завдяки моїм відкриттям; вони сказали, що саме я це винайшов… Я покажу їм!» — думав він, і сам не знав, ідеться про чоловіка з підвіконня чи про когось іншого, чи про всіх представників людства… Його хаотичні думки були схожі на тріски, що плавають у воді: взяти все під свій контроль…

Я покажу їм!.. Взяти все під свій контроль, керувати… Іншого способу жити на землі не існує…

Саме ці слова окреслювали план, що виник у його свідомості. Він відчував, що все решта і так зрозуміло — зрозуміло завдяки дикому почуттю, що завзято заперечувало будь-які пояснення. Він візьме під особистий контроль «Проект Ікс» і керуватиме частиною країни як своїм приватним феодальним володінням. Яким чином? На це питання відповідали його почуття: якось та й буде. Який мотив? Його мозок безперестанку повторював, що його мотивом був страх перед бандою містера Томсона, і що серед них йому більше не було безпечно; його план є вимушеною необхідністю. У глибині Стадлерової розплавленої свідомості крився ще один жах разом з окремими трісками слів.

І ці тріски були для нього єдиним дороговказом упродовж чотирьох днів і ночей, поки він їхав порожньою автострадою через занурену в хаос країну, поки вдавався до маніакальних хитрощів, щоб придбати бензин, поки викроював поодинокі години для тривожного сну в похмурих мотелях під вигаданими іменами…

«Я — Роберт Стадлер», — повторював він, як формулу всемогутності… «Захопити контроль», — думав він, проїжджаючи на швидкості безглузді світлофори, деренчливу сталь мосту Таґґарта через Міссісіпі та рештки спустошених ферм серед неозорих просторів Айови… «Я покажу їм, — думав він. — Нехай переслідують, цього разу їм мене не вдасться спинити…» Він думав так, коли його ніхто не переслідував, як ніхто не переслідував його і зараз, окрім світла задніх фар і мотивів, що потонули у його свідомості.

Він поглянув на мовчазне радіо і хмикнув. Цей звук був емоційним відповідником кулака, загрозливо показаного небу. «Саме я практичний, — думав він, — і я не маю вибору… Я не маю іншого вибору… Я покажу всім цим знахабнілим бандитам, які забули, що я — Роберт Стадлер… Усі вони загинуть, а я — ні!.. Я виживу!.. Я переможу!.. Я їм покажу!»

Ці слова нагадували йому острівці твердого ґрунту посеред моторошно-тихого болота. А зв’язки між ними лежали поховані на дні.

Якщо ці слова поєднати, з них можна сформувати речення: «Я покажу йому, що іншого способу життя на землі не існує!»

Розкидані вдалечині вогники були світлом у казармах, збудованих на території «Проекту Ікс», знаного тепер як Місто Гармонії. Під’їхавши ближче, він помітив, що там відбувається щось незвичне. Огорожу з колючого дроту було порвано, а жоден охоронець не зустрів його біля брами. Але в темряві, освітленій мерехтливим світлом ліхтариків, відбувалося щось надзвичайне: там стояли бронетранспортери, лунали накази, вилискували багнети. Його машину ніхто не зупинив. На розі одного з бараків він побачив нерухоме тіло солдата на землі.

П’яний, подумав він, точніше, захотів так думати, хоч і сам здивувався, що в цьому слід сумніватися.

Грибоподібна споруда височіла просто перед ним. Крізь вузькі щілини вікон пробивалося світло. Безформні труби, що стирчали з-під її бані, було скеровано в темряву країни. Коли він вийшов зі своєї машини, його перепинив солдат. Він був озброєний, але без головного убору, а форма здавалася занадто мішкуватою.

— Куди ти, хлопче? — запитав він.

— Геть з дороги! — презирливо наказав доктор Стадлер.

— Які в тебе тут справи?

— Я — доктор Роберт Стадлер.

— А я Джо Блоу. Я питаю, які в тебе тут справи? Ти з нових чи зі старих?

— Пропусти мене, ідіоте! Я — доктор Роберт Стадлер!

Не ім’я, а його тон і манери, здавалося, переконали солдата.

— Один із нових, — промовив він і, відчиняючи двері, крикнув комусь усередині. — Агов, Макк, візьмися за цього дідугана, з’ясуй, що йому треба!

У порожній тьмяній бетонній залі його зустрів чоловік, схожий на офіцера, але його кітель був розстібнутий, а з кутика рота нахабно звисала сигарета.

— Хто ви? — гаркнув він, і його рука потяглася до кобури.

— Я — доктор Стадлер.

Промовлене ім’я не справило жодного ефекту.

— Хто дозволив вам сюди приїхати?

— Я не потребую дозволу.

А це, здається, подіяло. Чоловік вийняв з рота цигарку.

— Хто прислав вас? — запитав він дещо невпевнено.

— Дозвольте мені поговорити з комендантом, — вимогливо проказав доктор Стадлер.

— З комендантом? Ти запізнився, братику.

— Тоді з головним інженером!

— Головним — ким? Ах, із Віллі? З Віллі все гаразд, він один із нас, але щойно поїхав з дорученням.

У залі ще були люди, які зацікавлено прислухалися до розмови. Офіцер жестом покликав одного з них — неголеного цивільного у заношеному пальті, накинутому на плечі.

— Що вам потрібно? — гаркнув він на Стадлера.

— Чи хтось із вас міг би мені сказати, де джентльмени з наукового персоналу? — запитав доктор Стадлер люб’язно, але наполегливо.

Двоє чоловіків перезирнулися, немовби в цьому місці таке запитання недоречне.

— Ви приїхали з Вашингтона? — підозріло запитав цивільний.

— Ні. І я хочу, щоб ви збагнули, що я порвав з тією вашингтонською бандою.

— Овва! — Чоловік, здавалося, був задоволений. — Тоді ви Друг Народу, так?

— Я би сказав, що я найкращий друг, якого собі цей народ тільки може уявити. Я — людина, яка дала народові все оце, — він обвів рукою навколо себе.

— Справді? — вражено запитав чоловік. — То ви один із тих, хто домовився з босом?

— Відтепер і назавжди босом тут буду я.

Чоловіки перезирнулися, відступивши на кілька кроків. Офіцер запитав:

— Ви сказали, ваше прізвище Стадлер?

— Роберт Стадлер. І якщо ви не знаєте, що це означає, то незабаром дізнаєтеся.

— Будь ласка, ходімо зі мною, сер, — люб’язно, але несміливо мовив офіцер.

Те, що сталося потім, було для доктора Стадлера незбагненним, оскільки його свідомість відмовилася прийняти реальність. У напівосвітлених, захаращених кабінетах сновигали люди, на чиїх тілах висіло аж занадто багато зброї. Різкими голосами, що модулювали між страхом і нахабством, йому ставили купу безглуздих запитань.

Він не розумів, чи хтось із них намагався щось пояснити йому. Він не слухав. Він не міг уявити, що все це відбувається насправді. Він усе повторював їм тоном феодального монарха:

— Я тут відтепер бос… Я роздаю накази. Я прийшов взяти на себе контроль… Я власник цього всього.

…Я — Роберт Стадлер, і якщо ви не знаєте мого імені, вам, несосвітенні кретини, нема чого тут робити! Вас зараз розірве на шматки, якщо ви такі телепні! Ви бодай фізику в середній школі вивчали? Та вас, здається, навіть до середньої школи не допустили, жодного з вас! Що ви тут робите? Хто ви такі?

Йому знадобилося досить багато часу, щоб його розум перестав блокувати побачене: хтось уже випередив його плани, в когось уже виникла така ж, як і в нього, картина світу, такий самий образ майбутнього. Він усвідомив, що люди, які називають себе Друзями Народу, захопили «Проект Ікс» кілька годин тому, ввечері, з наміром встановити власне правління. Він розреготався їм в обличчя з гірким, недовірливим презирством:

— Ви самі не знаєте, що робите, нещасні малолітні злочинці! Чи ви думаєте, що це ви — ви! — можете керувати складною науковою апаратурою? Хто у вас за головного? Вимагаю зустрічі з вашим шефом!

Саме його владний тон, його презирство та їхня паніка — сліпа паніка людей нестримного насильства, в яких відсутні критерії безпеки та небезпеки — змусили їх засумніватись і подумати, що він, можливо, якийсь секретний високопоставлений член їхнього керівництва. Вони водночас були готові й підкоритись, і знехтувати будь-якою владою. Його футболили від одного смиканого начальника до іншого, та врешті-решт повели вниз залізними сходами вздовж довгого залізобетонного лункого підземного коридору на побачення із самим «босом». Бос знайшов собі притулок у підземній апаратній.

Серед складних приладів найточніших наукових машин, що видавали звукові хвилі, навпроти розподільчого щитка з лискучими важелями, дисками і датчиками, знаного як «ксилофон», Роберт Стадлер зустрівся з новим керівником «Проекту Ікс» — Каффі Мейґсом.

Він був убраний в тісну напіввійськову куртку і взутий у шкіряні чоботи. Складки шиї вивалювалися за межі його комірця, а чорні кучері злипалися від поту. Він тривожно і твердо походжав перед «ксилофоном», віддаючи накази людям, які забігали й вибігали з кімнати:

— Пошліть кур’єрів у всі окружні центри в межах досяжності! Повідомте, що Друзі Народу перемогли! Перекажіть, щоб не підкорялися наказам з Вашингтона! Новою столицею Народної Співдружності є Місто Гармонії, що відтепер називатиметься Мейґсвілл! Повідомте їм, що я очікую по п’ятсот тисяч доларів з кожних п’яти тисяч населення до завтрашнього ранку або ж!..

Мав минути певний час, щоб увага Каффі Мейґса і затуманений погляд його карих очей могли зосередитися на особі доктора Стадлера.

— А вам чого? Чого вам? — різко запитував він.

— Я — доктор Роберт Стадлер.

— Еге? Ах, так! Авжеж! Ви той великий прибулець із космосу, так? Ви той чувак, який виловлює атоми або щось типу цього. То якого біса ви тут робите?

— Це я повинен поставити вам це запитання.

— Ого. Послухайте, професоре, я не маю настрою жартувати.

— Я прийшов сюди взяти все під свій контроль.

— Контроль? Контроль над чим?

— Над цим обладнанням. Над цим місцем. Над територією, яка перебуває в радіусі його дії.

Мейґс хвильку тупо дивився на нього, а потім лагідно спитав:

— Як ви сюди дісталися?

— Автомобілем.

— Я маю на увазі, кого ви з собою привезли?

— Нікого.

— Яку зброю ви привезли?

— Жодної зброї. Достатнього мого імені.

— Ви приїхали сюди сам: зі своїм іменем і автомобілем?

— Так.

Каффі Мейґс розреготався йому в лице.

— Ви вважаєте, що можете впоратися з цим обладнанням? — запитав доктор Стадлер.

— Забирайтеся звідси, професоре, забирайтеся! Вшивайтеся, поки я вас не застрелив. Тут не місце для інтелектуалів!

— Що ви знаєте про це? — доктор Стадлер показав на «ксилофон».

— А кого це обходить? Десяток механіків нині можна найняти за десять центів! Ушивайтеся! Це вам не Вашингтон! Я порвав з тими непрактичними мрійниками! Вони нічого не досягнуть, крутячи оборудки з цим радіопривидом і промовляючи нескінченні спічі! Дія — ось, що нам потрібно! Пряма дія! Вшивайтеся звідси, докторе. Ваш час минув.

Він коливався назад і вперед, час від часу хапаючись за важіль «ксилофона». Доктор Стадлер зрозумів, що Мейґс п’яний.

— Не хапайся за ці важелі, дурню!

Мейґс неохоче відвів руку, а потім демонстративно помахав нею перед панеллю.

— А я торкатимусь усього, чого захочу! І не вам мені вказувати!

— Відійдіть від цієї панелі! Забирайтеся звідси! Це моє! Розумієте? Це моя власність!

— Власність? Еге ж! — гаркнув Мейґс.

— Я це винайшов! Я це створив! Я втілив це в життя!

— Ви це створили? Ну, що ж, дуже вам дякую, докторе. Дуже дякую, але ви нам більше не потрібні. У нас є власні механіки.

— Ви маєте бодай якусь гадку про те, чого я мусив навчитися, перш ніж втілити це в життя? Ви не змогли б зробити жодної труби і жодного болта!

Мейґс знизав плечима.

— Може й не зміг би.

— То як ви смієте навіть подумати, щоб привласнити це? Як ви наважилися сюди прийти? На яких підставах?

Мейґс постукав по своїй кобурі.

— А на таких.

— Послухай, ти, п’яне одоробло! — скрикнув доктор Стадлер. — Ти знаєш, із чим граєшся?

— Не смій зі мною так розмовляти, старий дурню! Хто ти такий, щоб так зі мною говорити? Я можу зламати тобі карк голими руками! Хіба ти не знаєш, хто я такий?

— Ти боягузливий горлоріз і хамло.

— Справді? Та невже? Я — бос! Я — бос, і мене не зупинить якийсь старий бовдур! Ушивайся звідси!

Вони стояли, дивлячись певний час один на одного біля панелі «ксилофона», загнані в кут страхом. Несвідоме коріння переляку доктора Стадлера полягало у відчайдушній боротьбі з собою, в небажанні визнати, що він дивиться на остаточний результат своєї праці, що це його духовний син. Страх Каффі Мейґса був ширший і охоплював усе його буття. Все своє життя він провів у хронічному жаху, а тепер силкувався забути те, що його колись лякало: у момент тріумфу, коли він вважав, що нарешті перебуває в безпеці, цей представник таємничої та незбагненної породи — інтелектуал — не боявся його і протистояв його владі.

— Забирайся звідси геть! — гаркнув Каффі Мейґс. — Я покличу своїх людей! Я вб’ю тебе!

— Забирайся звідси ти, брудний, гидкий, безголовий мудило! — гаркнув у відповідь доктор Стадлер. — Думаєш, я дозволю тобі збагачуватися на моєму житті? Невже ти думаєш, що це для тебе я… що я для тебе продав… — він не договорив. — Не торкайся до цих важелів, чорт тебе забирай!

— Не наказуй мені! Ще бракувало, щоб ти вказував мені, що робити! І ти не залякаєш мене своїм бундючним словесним пафосом. Я робитиму, що захочу. За що ж я боровся, якщо не можу чинити так, як мені заманеться? — він форкнув і простягнув руку до важеля.

— Агов, Каффі, обережніше! — скрикнув хтось з іншого кінця кімнати і рвонув уперед.

— Геть! — гаркнув Каффі Мейґс. — Усі геть! Хочете, щоб я злякався? Я покажу вам, хто тут бос!

Доктор Стадлер кинувся, щоб зупинити, але Мейґс однією рукою відштовхнув його і, побачивши, як Стадлер падає на підлогу, розреготався, а другою — смикнув за важіль «ксилофона».

Гуркіт, несамовитий гуркіт розриву металу і зіткнення предметів між собою, голос монстра, що повстав проти самого себе, — ось що було чути всередині споруди. Ззовні не чути було нічого. Просто раптово вся споруда тихо здійнялась у повітря, розпалась на кілька величезних уламків, викинула зі свистом у небо кілька смуг синього світла і обвалилася купою каміння. У радіусі сотень кілометрів, включаючи частини чотирьох штатів, телеграфні стовпи попадали, мов сірники, будинки фермерів перетворилися на купи щебеню, будинки в містах розвалилися протягом секунди, жертви, що миттєво перетворилися на понівечені трупи, теж не почули жодного звуку, а на периферії цього кола, на півдорозі через Міссісіпі, локомотив і перші його шість вагонів пролилися металевим душем у води річки разом із західними прогонами мосту Таґґарта, що розколовся навпіл.

На місці, де був «Проект Ікс», серед руїн не зосталося нічого живого — хіба що кілька нескінченно довгих хвилин там існував шматок спотвореної плоті та несамовитого болю людини, яку ще недавно вважали великим розумом.

Я перебуваю у стані якоїсь невагомої свободи, подумала Даґні, усвідомивши, що її єдиною, абсолютною метою була телефонна будка; що її жодним чином не турбували наміри перехожих, які оточували її на вулиці. Це не сприяло її відчуженню від міста. Навпаки, спочатку виникло враження, що вона цим містом володіє і що любить його, що ніколи досі не любила його так, як зараз, — із таким глибоким, сильним і впевненим відчуттям власника. Ніч була спокійна і ясна. Вона поглянула на небо. Воно відповідало радше похмурому, ніж радісному стану, хоч і передбачало якусь майбутню радість. Повітря було радше спокійне, ніж тепле, з ознаками далекої, але вже неминучої весни.

«Геть з моєї дороги», — незлостиво, але майже задоволено подумала вона, з почуттям звільнення та відмежування звертаючись до перехожих, до машин, які перешкоджали її ході, до страху, який вона відчувала колись. Минуло менше години, відколи вона почула цю вимовлену ним фразу, і його голос досі, здавалося, лунав на вулицях, поступово переростаючи в дещо, що нагадувало сміх.

У залі готелю «Вейн-Фолкленд» вона захоплено розсміялась, почувши, як він промовив ці слова. Вона сміялася, затуливши рот рукою, і сміх видно було лише в її очах — і в його, коли він поглянув просто на неї, а вона не сумнівалася, що він це почув. Вони дивилися одне на одного якусь мить над головами гомінкої, крикливої юрби, над мікрофонами, що їх панічно ламали, хоч усі станції миттєво були вимкнені, над розкиданими столами та битим склом; кілька людей кинулися до дверей.

Потім вона почула крик містера Томсона, який махав рукою в бік Ґолта:

— Відведіть його назад до номера, ви відповідаєте за нього життям!

І юрба розступилася, коли троє чоловіків вели Ґолта. Здавалося, містер Томсон на якусь мить занепав духом, опустив голову на руки, але невдовзі опанував себе, підхопився, мляво махнув своїм прибічникам, щоб вони йшли за ним, і вискочив через запасний вихід. Ніхто не озирнувся і не проінструктував гостей: дехто з них панічно біг до виходу, решта сиділи на місці, не наважуючись поворухнутися. Зала нагадувала корабель без капітана. Даґні рушила крізь натовп услід за зграєю. Ніхто не намагався її зупинити.

Вони згромадилися у невеличкому приватному кабінеті: містер Томсон сидів, згорбившись, у кріслі й охопивши голову руками, Веслі Моуч стогнав, Юджин Лоусон ридав у якійсь дитячій злобі, Джим спостерігав за ними з дивним напруженням у погляді.

— А я ж вас попереджав! — кричав доктор Ферріс, — Попереджав, хіба ні? Бачите, чого ви досягли своїм «мирним переконанням»!

Вона й далі стояла на порозі. Якщо вони і бачили Даґні, то її присутність їх не обходила.

— Я йду у відставку! — волав Чік Моррісон. — У відставку! Годі з мене! Я не знаю, що сказати країні! Я не можу мислити! І навіть не намагатимусь! Це марно! Я нічого не міг зробити! Ви не повинні мене осуджувати! Я йду у відставку! — Він розмахував руками чи то з безпорадності, чи то на знак прощання, а потім вискочив із кімнати.

— Він має власне обладнане сховище в Теннессі, — промовив Тінкі Голловей ніби машинально, начебто й він теж ужив усіх можливих заходів і тепер міркував, чи ще, бува, не пора діяти.

— Він там довго не протримається, якщо взагалі дістанеться туди, — сказав Моуч. — З усіма цими бандами грабіжників і станом транспорту… — Він розвів руками, не завершивши фрази.

Даґні розуміла, про що вони зараз усі думають. Попри запасні аеродроми та різні сценарії, що їх ці чоловіки вже багато разів обмірковували, всі вони знали, що опинилися в пастці.

На їхніх обличчях не було страху, лише натяк на нього, такий собі легкий переляк. Їхні емоції коливалися від повної апатії до полегшення, мов у шахраїв, які розуміють, що гра по-іншому і не могла завершитись, а тепер навіть не намагаються щось змінити чи бодай пошкодувати про те; від ображеного засліплення Лоусона, який просто не бажав нічого розуміти, до своєрідної напруженості Джима, на обличчі в якого блукала таємнича посмішка.

— То що? Що тепер? — нетерпляче запитував доктор Ферріс з кипучою енергією людини, яка в істеричному світі почувається, наче вдома. — Що ви з ним збираєтеся робити? Сперечатися? Дискутувати? Виголошувати спічі?

Усі мовчали.

— Він… повинен… урятувати… нас… — проказав Моуч повільно, скеровуючи рештки свого розуму на те, щоб виставити ультиматум реальності. — Він повинен… обійняти посаду… і врятувати систему.

— Може, напишеш йому про це в любовному листі? — запитав Ферріс.

— Ми повинні… примусити його… обійняти посаду… Ми повинні присилувати його взяти на себе управління, — сомнамбулічно промовив Моуч.

— Тепер ви, сподіваюся, розумієте, якою вартісною установою є Державний науковий інститут? — запитав раптом Ферріс.

Моуч не відповів йому, але Даґні помітила, що всі, схоже, знали, про що йому йдеться.

— Ви були проти мого дослідницького проекту, вважаючи його «непрактичним», — лагідно продовжив Ферріс. — Але що я вам казав?

Моуч мовчав, клацаючи пальцями.

— Зараз не час для дріб’язковості, — водночас і рішучим, і слабким голосом промовив Джеймс Таґґарт. — Нам не варто панькатися.

— Мені здається… — похмуро проказав Моуч, — що… що… мета виправдовує засоби…

— Нині вже запізно для якихось докорів сумління чи принципів, — сказав Ферріс. — Зараз може спрацювати лише пряма дія.

Усі мовчали. Здавалося, всім хотілося, щоб саме мовчання, а не слова виражали їхні думки.

— Це не спрацює, — сказав Тінкі Голловей. — Він не поступиться.

— Це ви так вважаєте! — хмикнув Ферріс. — Ви не бачили нашої експериментальної моделі в дії. Минулого місяця ми розкрили три заплутаних справи про вбивство.

— Якщо… — почав містер Томсон, і його голос раптово перейшов на стогін. — Якщо він помре, всі ми теж загинемо!

— Не переживайте, — промовив Ферріс. — Він не помре. «Переконувач Ферріса» надійно прорахував таку можливість.

Містер Томсон не відповів.

— Мені здається… в нас немає іншого вибору… — сказав Моуч мало не пошепки.

Усі й далі мовчали. Містер Томсон намагався не помічати, що всі присутні дивляться на нього. А потім він раптово вигукнув:

— Що ж, робіть, як хочете! Я не заважатиму. Робіть, як хочете!

Доктор Ферріс обернувся до Лоусона.

— Джине, — напружено і досі пошепки промовив він, — мерщій у радіорубку. Накажи всім станціям приготуватися. Скажи, що я підготую містера Ґолта до виступу протягом найближчих годин.

Лоусон підхопився і з несподівано радісно вибіг з кімнати.

Даґні зрозуміла. Зрозуміла, що вони збираються робити і який внутрішній стан дозволив їм прийняти таке рішення. Вони не сподівалися, що їхній задум матиме успіх. Вони розуміли, що Ґолт не здасться. Та вони й не хотіли, щоб він здався, бо знали, що їх ніщо вже не порятує. Та й, зрештою, не бажали порятунку. Ними керувала паніка і бездумні емоції, все своє життя вони боролися з реальністю і тепер досягли того стану, коли принаймні почувалися, як удома. Їх навіть не турбувало, звідки в них це відчуття. Їхня сутність зводилася до того, що ніколи не варто замислюватися, що і як вони відчувають, до них просто прийшло усвідомлення, що саме цього вони прагнули, що це і є та реальність, яка становить сенс їхніх почуттів, дій, бажань, прагнень і вибору. В цьому й полягала суть і характер їхнього бунту проти життя і незбагненного пошуку неназваної нірвани. Їм не хотілося жити. Тому вони хотіли, щоб він помер.

Жах, який охопив Даґні, був схожий на удар батога. Збагнула, що предмети, які вона сприймала за людей, людьми ніколи не були. Їй раптом стало все зрозуміло — і остання відповідь, і їхня потреба діяти. Він у небезпеці. І не було ні місця, ні часу для емоцій щодо подальших кроків недолюдей.

— Нам слід зробити все так, щоб ніхто про це ніколи не дізнався, — прошепотів Веслі Моуч.

— Ніхто не дізнається, — запевнив Ферріс. У їхній голосах відчувалася скрадливість змовників. — Це таємне місце, окрема споруда на території інституту… Звуконепроникна, розташована на безпечній відстані від решти споруд… Лише одиниці з нашого персоналу мали туди доступ…

— Якби ми полетіли… — промовив Моуч і раптом замовк, немовби зауваживши пересторогу на обличчі Ферріса.

Вона помітила, як Ферріс зупинив на ній свій погляд, немовби раптово пригадав про її присутність. Обличчя Даґні не здригнулося, демонструючи цілковиту байдужість, — наче вона нічого не розуміла і нічим не переймалася. Потім, немовби усвідомивши, що тут тривають секретні перемовини, вона повільно обернулась і, ледь стенувши плечима, вийшла з кімнати. Знала, що вони вже перетнули ту межу, коли стали б через неї непокоїтися.

Так само неквапливо і байдужо вона йшла залами готелю до виходу. Та вже надворі, пройшовши квартал і звернувши за ріг, її голова несподівано смикнулась угору, складки вечірньої сукні, немов вітрило, з шумом затріпотіли об ноги від несподіваної стрімкості рухів.

І тепер, коли вона мчала крізь темряву, думаючи лише про те, де б якнайшвидше знайти телефону будку, відчула, як у ній росте нове відчуття, що виштовхує напруження страху й небезпеки. Відчуття свободи світу, якому ніхто й ніщо не зашкодить.

На хіднику вона помітила смужку світла, що пробивалася з вітрини бару. Ніхто не звернув уваги, коли вона пройшла через напівпорожню залу: кілька відвідувачів досі напружено перешіптувалися перед потріскуванням порожнечі телевізійного екрану.

Стоячи в тісному просторі телефонної будки, як у кабіні космічного корабля, готового летіти на іншу планету, вона набрала номер OR 6-5693.

Їй одразу ж відповіли:

— Алло?

— Франциско?

— Привіт, Даґні. Я чекав на твій дзвінок.

— Ти слухав радіо?

— Так, слухав.

— Вони хочуть примусити його здатися, — вона намагалася говорити так, неначе просто викладала факти. — Вони збираються влаштувати йому допит. На території Державного наукового інституту вони мають якусь машину, яку називають «Переконувач Ферріса». Це у Нью-Гемпширі. Вони згадали про літак. Сказали, що змусять його виступити по радіо протягом найближчих трьох годин.

— Ясно. Ти дзвониш із телефонної будки?

— Так.

— І досі вбрана у вечірню сукню?

— Так.

— А тепер слухай уважно. Йди додому, перевдягнись, збери все найнеобхідніше, візьми коштовності й решту цінних речей, які можеш з собою забрати, одягни щось тепле. Пізніше ми на це не матимемо часу. Зустрінемося за сорок хвилин на північно-західному розі, за два квартали на схід від головного входу до Термінала Таґґарта.

— Гаразд.

— Бувай, Чушко.

— Бувай, Фріско.

Менш як через п’ять хвилин Даґні зривала з себе вечірню сукню у спальні своєї квартири. Вона покинула її на підлозі посеред кімнати, як непотрібні однострої армії, в якій вона більше не служила. Вбралася у темно-синій костюм і, згадавши Ґолта, у білий светр з високим коміром. Спакувала валізу та сумку на паскові, яку могла почепити собі на плече. Коштовності, включаючи браслет з ріарден-металу, що вона заробила його в зовнішньому світі, та золоту п’ятидоларову монету, яку заробила в долині, сховала в самісінький куточок сумки.

Без жодного жалю вийшла з квартири і замкнула двері, хоч і знала, що, можливо, ніколи вже сюди не повернеться. На мить їй стало важче, коли вона прийшла до свого кабінету. Ніхто не бачив, як вона туди зайшла. У приймальні було порожньо. Величезна споруда Таґґарта здавалася надзвичайно мовчазною. Даґні дивилася на свій кабінет, згадуючи про всі роки, проведені тут. Потім вона всміхнулася. Ні, це не так уже й важко. Відчинила свій сейф і дістала документи, по які сюди прийшла. Ще вона хотіла забрати звідси портрет Натаніеля Таґґарта і мапу «Таґґарт Трансконтиненталь». Вона зламала рами, згорнула у трубочку портрет і мапу й поклала їх до валізи.

Вона вже закривала валізу, коли почула чиїсь рвучкі кроки. Розчахнулися двері, й у кабінет влетів головний інженер. Він увесь тремтів, обличчя було перекошене.

— Міс Таґґарт! — вигукнув він. — Ох, слава Богові, міс Таґґарт, що ви тут! Ми шукали вас повсюди!

Вона не відповіла, а лише запитально дивилася на нього.

— Міс Таґґарт, ви вже чули?

— Що?

— Отже, ви не чули! О Господи, міс Таґґарт, це… Я не можу повірити, але… О Господи, що ж нам робити? Мос… мосту Таґґарта більше немає!

Даґні дивилася на нього, неспроможна поворухнутися.

— Його немає! Його висадили в повітря! За одну секунду. Ніхто точно не знає, що сталося, але, схоже… припускають, щось відбулося на «Проекті Ікс» і… схоже на… звукові хвилі, міс Таґґарт! Нікуди неможливо дістатись у радіусі півтори сотні кілометрів! Це неможливо, цього не може бути, але в цьому радіусі все стерто з лиця землі!.. Ми не можемо знайти жодних пояснень! І ніхто не може дати відповіді — ні газети, ні радіостанції, ні поліція! Ми досі намагаємося щось зрозуміти, але чутки, що долинаються з країв цього кільця… — він затремтів. — Одне можна сказати напевно: мосту немає! Міс Таґґарт! Ми не знаємо, що робити!

Вона кинулася до свого столу і схопила телефонну слухавку. Її рука застигла в повітрі. Повільно, поштовхами, з неймовірним зусиллям вона змусила її рухатися, щоби повернути слухавку назад на важіль. Їй здавалося, що для цього знадобилося чимало часу, немовби її рука повинна подолати атмосферний тиск, що його несила здолати людині. І впродовж цих секунд постійного і сліпучого болю вона зрозуміла, що відчував Франциско тієї ночі, двадцять років тому, і що відчував двадцятишестирічний юнак, який востаннє дивився на свій двигун.

— Міс Таґґарт! — скрикнув головний інженер. — Ми не знаємо, що робити!

Слухавка м’яко опустилася на важіль.

— Я теж не знаю, — відповіла вона.

За мить вона усвідомила, що настав кінець. Вона почула свій голос, який радив усе якнайдокладніше з’ясувати і повідомити їй, а потім чекала, поки відлуння кроків головного інженера стихне в коридорі.

Перетинаючи востаннє вестибюль вокзалу, вона зиркнула на пам’ятник Натаніелеві Таґґарту — і згадала про свою обіцянку. Тепер це вже лише символ, подумала вона, але це буде прощання, на яке Натаніель Таґґарт заслужив. У неї не було з собою крейди, тому вона дістала помаду з сумочки і, всміхаючись до мармурового обличчя чоловіка, який зрозумів би її, намалювала великий знак долара на п’єдесталі біля його ніг.

Вона перша прийшла на місце зустрічі, на ріг за два квартали на схід від входу до Термінала. Чекаючи, вона помітила перші ознаки паніки, яка незабаром охопила все місто: пришвидшений рух автомобілів, деякі з них навантажені домашніми речами; повз неї промчалося занадто багато поліцейських машин, а вдалині лунало занадто багато сирен.

Новина про те, що міст зруйновано, вже розповзлася містом, незабаром усі зрозуміють, що Нью-Йорк приречений, і почнеться панічна втеча. Тікати нема куди, але її це більше не обходило.

Даґні здалеку побачила Франциско. Вона впізнала його швидку ходу ще до того, як роздивилася обличчя під низько насунутим на очі капелюхом. Вона зауважила момент, коли він, підійшовши ближче, побачив її; махнув рукою і всміхнувся. Якесь ледь відчутне напруження у русі його руки нагадало жест д’Анконії, що вітав довгожданого блукальця біля брами своїх володінь.

Коли він наблизився, Даґні стояла, урочисто випроставшись, і дивилась йому в обличчя; потім звернула погляд на будівлі найбільшого у світі міста, немовби саме ці свідки найкраще відповідали її сподіванням. А потім спокійно і впевнено промовила:

— Присягаюся своїм життям і моєю любов’ю до нього, що ніколи не житиму заради іншої людини і ніколи не попрошу і не примушу іншу людину жити заради мене.

Він нахилив голову, немовби підтверджуючи сказане. Його усмішка означала привітання.

Потім підняв валізу і взяв Даґні під руку:

— Ходімо.

Підрозділ, знаний як «Проект Ф» — на честь його винахідника, доктора Ферріса, — містився у невеличкій залізобетонній споруді, розташованій біля підніжжя пагорба, на якому височів Державний науковий інститут. Із вікон інституту було видно лише невеличку сіру пляму даху цього підрозділу, захованого в заростях старих дерев. Він нагадував звідти вхід до підземелля.

Підрозділ складався з двох рівнів у формі кубів різного розміру, асиметрично покладених один на одного. На першому поверсі не було вікон, лише двері, всіяні залізними шипами, на другому, немовби поступка денному світлу, виднілося єдине вікно, як людське обличчя з одним оком. Персонал інституту не виявляв інтересу до цієї споруди й уникав стежок, що вели до неї. Ніхто ніколи про це не розводився, але у всіх складалося враження, що проект, над яким там працювали, пов’язаний з вірусами небезпечних хвороб.

На обох поверхах були лабораторії, заповнені клітками з морськими свинками, собаками та щурами. Але осердям і сенсом споруди була кімната в підвалі, глибоко під землею. Її було невміло обтиньковано якимсь пористим звуконепроникним матеріалом, що взявся тріщинами, оголивши кам’яну стіну.

Цей підрозділ завжди охороняли четверо спеціальних вартових.

Цього вечора охоронців було шістнадцятеро. Їх викликали міжміським телефонним дзвінком з Нью-Йорка для виконання особливого завдання. Чатових, як і решту працівників, залучених до «Проекту Ф», добирали дуже ретельно, керуючись однією-єдиною вимогою: їхньою беззастережною здатністю підкорятися.

Цих шістнадцятеро осіб було розставлено навколо будівлі, а також у порожніх лабораторіях на другому поверсі, де вони й чатували, не виявляючи жодного інтересу до того, що відбувалося внизу, під землею.

У підвальній кімнаті у кріслах під стіною сиділи доктор Ферріс, Веслі Моуч і Джеймс Таґґарт. У протилежному кутку стояла машина, що скидалася на невеличкий кабінет незвичної форми. На передній її панелі містилося кілька рядів скляних шкал, на яких червоним кольором було відзначено критичний пункт, а також квадратний екран, схожий на підсилювач, низки цифр, дерев’яних важелів і пластмасових кнопок, ручка керування з одного боку і червона скляна кнопка — з іншого. Ця панель, здавалося, випромінювала більше почуттів, аніж обличчя механіка, що її обслуговував, — високого молодика в сорочці з закачаними вище ліктів рукавами, на якій проступили плями поту. Його світло-блакитні очі були затуманені через цілковиту зосередженість на своєму завданні. Час від часу він ворушив губами, наче повторюючи вивчений урок.

Короткий дріт з’єднував машину з електричною батареєю, що стояла позаду неї. Довгі сувої, схожі на звивисті щупальця восьминога, простяглися від машини до шкіряного мату, розстеленого на підлозі під конусоподібним променем сліпучого світла. На маті, прив’язаний до нього пасками, лежав Джон Ґолт. Він був голий. Маленькі металеві диски електродів на кінчиках дротів було приєднано до його зап’ясть, плечей, стегон і гомілок. На грудях прилаштовано якийсь, з’єднаний з підсилювачем, прилад, що нагадував стетоскоп.

— Зрозумій, нарешті, — промовив доктор Ферріс, уперше звертаючись до нього, — ми хочемо, щоб ти взяв на себе економіку країни. Ми хочемо, щоб ти став диктатором. Ми хочемо віддати тобі владу. Розумієш? Ми хочемо, щоб ти наказував і вирішував, які саме накази слід віддавати. Ми хочемо досягти своєї мети. Жодні заклики, логіка, заперечення чи пасивний послух тебе не порятують. Нам потрібна твоя згода — інакше тобі гаплик. Ми не випустимо тебе звідси, поки не почуємо, на які кроки ти зважишся задля порятунку нашої системи. А потім примусимо тебе розповісти про це по радіо всій країні.

Він підняв руку, показуючи секундомір:

— Даю тобі тридцять секунд. Вирішуй, почнеш говорити чи ні. Якщо ні, тоді почнемо ми. Второпав?

Ґолт дивився на них поглядом, що нічого не виражав, немовби він усе занадто добре розумів. Він не відповів.

Вони прислухалися в тиші до секундоміра, що відраховував час, і до важкого, уривчастого дихання Моуча, який вчепився у бильця крісла.

Ферріс подав сигнал механікові, що стояв біля машини. Молодик смикнув важіль, спалахнула червона скляна кнопка і залунало два нових звуки: низьке дзижчання електромотора і дивний звук, схожий на приглушене цокання годинника. Присутні не відразу збагнули, що цей стукіт іде з підсилювача і що вони чують биття Ґолтового серця.

— Номер три, — сказав Ферріс, зробивши знак пальцем.

Механік натиснув кнопку під однією зі шкал. Ґолтовим тілом пройшла хвиля дрожі. Його ліва рука судомно смикалася від електричного струму, що йшов дротом, пропущеним між лівим зап’ястям і плечем. Він відкинув голову назад, заплющив очі, стиснув зуби і не видав ані звуку.

Коли механік прибрав руку з кнопки, Ґолтова рука перестала здригатися. Він не рухався.

Троє чоловіків обмінялися запитальними поглядами.

Очі Ферріса були порожні, в погляді Моуча відбився жах, у Таґґарта — розчарування. Тишу порушував звук приглушеного серцебиття.

— Номер два, — промовив Ферріс. Цього разу заряд спрямували між правим стегном і литкою Ґолта: конвульсії стрясали його праву ногу. Він схопився обома руками за краї мату. Голова смикнулась, а потім він знову стих. Серце почало битися трохи швидше.

Моуч відвернувся, уп’явшись у спинку крісла. Таґґарт і далі сидів на краєчку, подавшись уперед.

— Номер один, поступово, — сказав Ферріс.

Торс Ґолта підкинуло вгору, потім почалася тривала судома, особливо помітна біля зв’язаних п’ястуків. Електричний заряд змушував битись у конвульсіях всю верхню частину його тулуба, від одного зап’ястя до другого. Механік повільно прокручував важіль, збільшуючи силу розряду. Стрілка на шкалі наближалася до критичної позначки. Дихання Ґолта, що вилітало з його уражених легенів, стало уривчасте.

— Маєш? — гаркнув Ферріс.

Струм вимкнули.

Ґолт мовчав. Губи судомно хапали повітря. Серцебиття було прискорене. Але поступово дихання внормувалось — він змусив себе розслабитися.

— Чому ви з ним цяцькаєтеся! — заволав Таґґарт, вирячившись на голе тіло на маті.

Ґолт на мить розплющив очі й поглянув на трьох чоловіків. Його погляд був спокійний і цілком свідомий. Потім він заплющив очі й тихо лежав, наче забув про них.

Його тіло здавалося страшенно недоречним у цьому підвалі, хоча ніхто з присутніх не міг у цьому зізнатися навіть перед собою. Видовжені лінії — від литок до вузьких стегон, талії, широких рамен — доречно було би порівняти з древньогрецькою статуєю: і за формою, і за змістом. Тільки вони були ще легші й здавалися рухливішими, сильнішими та невтомнішими. Це тіло могло належати не воїну на колісниці, а радше авіабудівникові. І як древньогрецька статуя — статуя людини в образі Бога — вступала у конфлікт з атмосферою виставкових зал нашої епохи, так його тіло мало дивний вигляд у цьому підвалі — місці з доісторичними порядками. Прірва була ще більша, оскільки Ґолт навдивовижу органічно вписувався у світ дротів і нержавкої сталі, точних приладів і важелів на пульті керування. Можливо — і саме це затято відганяли від себе свідки допиту, саме ця думка поселилася глибоко в їхніх душах, бо на поверхню вона виходила у вигляді неясної ненависті й непевного страху — можливо, саме відсутність у сучасному світі таких статуй перетворила генератор на восьминога і, можливо, саме тому Ґолтове тіло опинилось у його щупальцях.

— Я знаю, ти чудово розумієшся на електриці, — всміхнувшись мовив Ферріс. — Ми теж. Чи ти так не думаєш?

У відповідь пролунали ті самі два звуки: шум мотора і серцебиття Ґолта.

— Змішані розряди! — наказав Ферріс, зробивши знак механікові.

Тепер удари відбувалися з нерегулярними та непередбачуваними інтервалами — безперервно або з перервою на кілька хвилин. Лише з судом Ґолтових ніг, рук, торса або всього тіла було видно, що електричний розряд проходить між якимись двома електродами або через усі електроди водночас. Стрілки на шкалах то наближалися до червоних позначок, то знову опускалися до нуля: ця машина завдавала жертві якомога сильнішого болю, не вражаючи тканин.

Серце билося тепер у якомусь рваному ритмі, й навіть спостерігачам було нестерпно перебувати в постійному очікуванні наступного удару. Паузи було розраховано так, щоб серцебиття вповільнювалось, але жертва, яка будь-якої секунди чекала чергового удару, не могла розслабитись ані на мить.

Здавалося, що Ґолт і не намагався боротися з болем, а підкорився йому, намагався не послабити його, а витерпіти. Коли він відкривав рота, щоб набрати повітря і раптово знову міцно стискав вуста від удару, він не опирався дрожі свого тіла, а гасив її відразу ж, як розряд ущухав. Лише шкіра на обличчі натягнулась, а міцно стиснуті губи кілька разів скривилися. Коли електричний удар пронизав його грудну клітину, мідно-золоті кучері розлетілися, немов від поривів вітру, — просто в обличчя; голова смикнулась. Спостерігачі здивувалися, чому його волосся раптом потьмяніло, поки не зрозуміли, що воно просякло потом.

Страх перед постійним слуханням власного серця, наче воно щомиті може розірватися, здавалося, мав уплинути на жертву. Натомість зо страху тремтіли кати, прислухаючись до нерівного, рвучкого ритму і майже не дихаючи щоразу, коли серцебиття зупинялося. Здавалося, серце завзято б’ється, стукаючи у відчайдушному гніві об стінки ребер. Воно протестувало, а Ґолт — ні. Він спокійно лежав, заплющивши очі, слухаючи, як серце чіпляється за життя.

Перший зірвався Моуч.

— О Господи, Флойде! — скрикнув він. — Не вбивай його! Його не можна вбивати. Якщо він помре, то і нас не стане!

— Він не помре, — відгризнувся Ферріс. — І хотів би, та не помре! Йому машина не дозволить! Усе математично розраховано! Жодної небезпеки немає!

— Може, все-таки досить? Тепер він погодиться! Переконаний, що він погодиться!

— Ні, не досить! Я не хочу, щоб він скорився! Я хочу, щоб він повірив! Прийняв! Захотів прийняти! Слід змусили його добровільно працювати на нас!

— Уперед! — крикнув Таґґарт. — Чого ти чекаєш? Ти не можеш зробити сильніший струм? Він іще навіть не закричав!

— Що з тобою? — зойкнув Моуч, випадково перехопивши погляд Таґґарта, який спостерігав за Ґолтовими судомами. Таґґарт напружено дивився на Ґолта, але його очі здавалися скляними, мертвими. М’язи обличчя утворили мерзенну карикатуру на задоволення, а погляд став безглуздий.

— Маєш? — крикнув Ферріс Ґолтові. — Тепер ти готовий захотіти того, чого хочеться нам?

Відповіді не було. Іноді Ґолт ледь підводив голову і дивився на них. Під його очима з’явилися темні кола, але погляд був ясний і свідомий.

Спостерігачів охоплювала дедалі дужча паніка; вони втратили розуміння контексту і мови — їхні голоси змішалися в один пронизливий крик:

— Ми хочемо, щоб ти взяв це на себе!.. Ми хочемо, щоб ти керував!.. Ми наказуємо тобі віддавати накази!.. Ми вимагаємо, щоб ти став диктатором!..

Ми наказуємо тобі врятувати нас!.. Ми наказуємо тобі думати!..

У відповідь вони чули лише його серцебиття, від якого залежали їхні життя.

Електричний розряд прошив грудну клітину Ґолта і його серце забилося так, наче бігло і спотикалось. Аж раптом тіло ослабло і стихло, серцебиття зупинилося.

Запала гнітюча тиша, та не встигли кати закричати, як їхній жах став нестерпний, бо Ґолт раптом розплющив очі й підняв голову.

Потім вони усвідомили, що й шуму двигуна теж не чути і що червона лампочка на пульті згасла — струм уже не надходив, генератор перегорів.

Технік знову і знову тупо тиснув на кнопку. Він знову і знову смикав важіль. Червона лампочка не засвічувалася, двигун мовчав.

— У чому річ? — клацнув зубами Ферріс.

— Генератор не працює, — безпорадно відповів механік.

— Що з ним таке?

— Я не знаю.

— То з’ясуй і відремонтуй.

Цей чоловік не був кваліфікованим електриком. Його обрали не через його знання, а через бездумну здатність натискати на кнопки. Зусилля, які він витратив, щоб принаймні збагнути, що генератор вийшов з ладу, не залишили місця зрозуміти щось іще. Він відкрив щиток на задній панелі машини і розгублено вирячився на сплутані дроти: зовні все здавалося справним. Він надів гумові рукавиці, взяв плоскогубці, підтягнув кілька перших-ліпших болтів і почухав потилицю.

— Я не знаю, — в його голосі вчувалася безпорадна покірність. — Та як мені це знати?

Трійця схопилася на ноги, оточила машину і вирячилася на її неслухняні деталі. Вони діяли спонтанно, розуміючи, що нічим зарадити не здатні.

— Ти повинен її відремонтувати! — заволав Ферріс. — Вона мусить працювати! Нам потрібна електроенергія!

— Ми повинні продовжити! — заволав Таґґарт. Ним аж тіпало. — Це чортзна-що! Я не згоден! Мене ніщо не зупинить! Я не дозволю йому вислизнути! — він показав у напрямку мату.

— Зроби що-небудь! — кричав Ферріс на механіка. — Чого ти стоїш! Зроби щось! Полагодь її! Я наказую тобі її відремонтувати!

— Але я не знаю, що сталося, — промимрив механік, кліпаючи очима.

— То з’ясуй!

— Але як я з’ясую?

— Я наказую тобі її відремонтувати! Чуєш? Або вона знову запрацює, або я звільню тебе і кину до буцегарні!

— Але я не знаю, що з нею, — знічений механік глибоко зітхнув. — Я не знаю, що з нею робити.

— Вібратор вийшов з ладу, — промовив голос у них за спиною. Вони стурбовано озирнулися. Ґолт ледь дихав, але говорив різким, упевненим голосом інженера. — Його треба дістати і відкрити алюмінієвий циліндр. Там ви побачите два спаяних контакти. Їх слід роз’єднати, взяти невеличкий напилок і зачистити обгорілі кінці. Потім знову закрити циліндр, встановити вібратор на місце — і ваш генератор знову запрацює.

У кімнаті знову запала мертва тиша.

Механік вирячився на Ґолта. Він витримав його погляд — навіть цей молодик спроможний був зрозуміти презирливо-насмішкуватий вираз його темно-зелених очей.

Механік відступив назад. Навіть у його затуманеній свідомості сяйнуло ще непевне, неоформлене, невисловлене розуміння того, що відбувається в цьому підвалі.

Спочатку він поглянув на Ґолта, потім на трійцю, потім на машину. Здригнувся, випустив плоскогубці й вибіг із кімнати.

Ґолт розреготався.

Трійця повільно відступила від машини. Вони намагалися не дати собі зрозуміти те, що зрозумів механік.

— Ні! — раптово вигукнув Таґґарт, поглянувши на Ґолта і кидаючись уперед. — Ні! Я не дозволю йому вислизнути! — Він упав на коліна, відчайдушно намагаючись знайти алюмінієвий циліндр вібратора. — Я полагоджу! Я сам її відремонтую! Ми повинні продовжити! Ми повинні його зламати!

— Спокійніше, Джиме, — стривожено сказав Ферріс, намагаючись підняти його на ноги.

— А може… може, краще відкласти на ніч? — благально мовив Моуч. Він трохи перелякано, а трохи заздрісно дивився на двері, через які втік механік.

— Ні! — закричав Таґґарт.

— Джиме, але хіба він не отримав свого? Не забувай, що нам слід бути обережними.

— Ні! Він іще свого не отримав! Він іще навіть не кричав!

— Джиме! — раптово вигукнув Моуч. Щось у Таґґартовому обличчі злякало його. — Ми не можемо вбити його! І ти це знаєш!

— Байдуже! Я хочу його зламати! Я хочу почути його крик! Я хочу…

І раптом сам Таґґарт закричав — довго і протяжно. Немовби несподівано щось побачив. Хоча його очі дивились у порожнечу і здавалися порожніми. Те, що він побачив, було в ньому самому. Захисні мури емоцій, бажання ухилитися, лукавство, напівдумки і псевдослова, що він їх вибудовував із себе протягом усього життя, завалилися в одну мить — мить, коли він збагнув, що бажав смерті Ґолта, знаючи, що це буде і його власна смерть.

Він раптом збагнув, яка сила спрямовувала всі дії його життя. Це була не його самотня душа, не його любов до інших, не його суспільний обов’язок або вся та брехня, за допомогою якої він підтримував власну самооцінку, а жага знищити все живе заради того, що живим не було. Його роздирало несамовите прагнення кинути виклик реальності, зруйнувати всі живі цінності, щоб довести самому собі власну здатність існувати, нехтуючи реальністю, заперечуючи всі незмінні, неспростовні факти. Ще секунду тому він відчував до Ґолта пекучу ненависть, яка слугувала доказом того, що Ґолт є носієм зла. Він хотів знищити Ґолта заради власного порятунку. А тепер він знав, що бажав Ґолтового знищення ціною власної смерті, знав, що ніколи по-справжньому не хотів жити, знав, що хотів пережити, а потім знищити велич Ґолта. Він сам визнавав цю велич, велич як єдине мірило людини, яка керувала реальністю, як ніхто інший.

І тієї ж миті, коли він, Джеймс Таґґарт, зіткнувся з ультимативним вибором — прийняти реальність або померти — він обрав смерть. Волів радше померти, ніж прийняти світ, для якого Ґолт був яскравим сонцем. В особі Джона Ґолта він намагався — і тепер він це знав — знищити все живе.

Це знання суперечило свідомості: оскільки все воно складалося з емоцій, зараз ним керували почування і бачення, яких він неспроможний був позбутися. Він уже не міг послатися на туманну нечіткість звичних слів, щоби приховати закинуті в глухі закамарки думки, що він їх завжди примушував себе не помічати. Але тепер чітко бачив у кожному глухому куті свою ненависть до справжнього життя. Він бачив обличчя Шеріл Таґґарт, сповнене радісного бажання жити, — і саме це бажання він хотів знищити. Він бачив власне обличчя — обличчя вбивці, якого всі мусили справедливо ненавидіти. Вбивці, який знищував цінності лише задля того, щоб приховати своє власне неспокутуване зло.

— Ні… — застогнав він, дивлячись усередину себе і хитаючи головою, щоб відігнати це видиво. — Ні… Ні…

— Так, — промовив Ґолт.

Він побачив, що Джон Ґолт дивиться йому просто в очі, наче бачить там те ж, що бачив він сам.

— Я ж саме це сказав тобі по радіо? — запитав Ґолт.

Саме цього Джеймс Таґґарт боявся понад усе, того, від чого неможливо було втекти — об’єктивної правди.

— Ні… — повторив він слабким голосом, у якому вже не було життя.

Він трохи постояв, дивлячись невидющим поглядом у порожнечу, потім не втримався на ногах і осів на підлогу, не усвідомлюючи вже, ні де він, ні що навколо відбувається.

— Джиме!.. — покликав Моуч. Жодної відповіді.

Моуч і Ферріс не запитали один в одного, що сталося з Таґґартом: вони знали, що ніколи й не наважаться нічого зрозуміти, щоб не повторити його долі. Вони знали, хто зламався цієї ночі. Це був кінець Джеймса Таґґарта — дарма, виживе його тілесна оболонка чи ні.

— Давайте… Виведімо звідси Джима, — невпевнено проказав Ферріс. — Відведімо його до лікаря… чи ще кудись…

Вони підняли Таґґарта на ноги. Він не опирався і скорився, як сновида. Коли його підштовхували, він переставляв ноги. Він сам опинився у тому стані, до якого прагнув довести Ґолта. Двоє друзів вивели його з кімнати, підтримуючи попід руки.

Він порятував їх від необхідності зізнатися самим собі, що їм теж хотілось ухилитися від Ґолтового погляду. Ґолт спостерігав за ними. Він усе чудово розумів.

— Ми ще повернемося, — буркнув Ферріс начальникові охорони. — Залишайтеся тут і нікого сюди не пускайте. Ясно? Нікого.

Вони заштовхали Таґґарта в автомобіль, припаркований біля входу.

— Ми повернемося, — повторив Ферріс у порожнечу, до дерев і темного неба.

Тепер вони були переконані лише в одному: слід забиратися з цього підвалу, де поруч із зіпсованим завмерлим генератором лежало живе джерело енергії зі зв’язаними руками та ногами.