Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А

Розділ IV Антижиття

Джеймс Таґґарт занурив руку до кишені смокінга і витягнув перший-ліпший клапоть паперу, що його намацав, — стодоларову купюру, яку тут же тицьнув жебракові.

Він зауважив, що жебрак поклав гроші до кишені з цілковитою байдужістю, немов вони були його власні.

— Дякую, друзяко, — презирливо промимрив жебрак і пішов геть.

Джеймс Таґґарт завмер посеред хідника, не розуміючи, чому його раптом опанував такий шок упереміш із жахом. Точно не нахабство того волоцюги — Джеймс не прагнув вдячності, йому незнайоме було почуття жалю, відрух його був автоматичний і безсенсовий. Дивувала жебракова поведінка: здавалося, йому байдуже — отримав він сто доларів чи десять центів, а чи, геть нічого не роздобувши, приречений померти з голоду цієї ж ночі. Таґґарт струсонувся і різко продовжив ходу. Цим здриганням він відрізав від себе усвідомлення, що настрій голодранця віддзеркалював його власний.

Стіни будинків навколо вражали виразною, неприродною чіткістю серед літніх сутінків. Канали перехресть заповнював помаранчевий серпанок, драпуючи дахи і залишаючи перехожого на дедалі меншому клапті тротуару. Календар у височині вперто залишався недоступним для імли, жовтої, мов сторінка старого пергаменту. «5 серпня», — повідомляло табло.

Ні, думав Джеймс, відповідаючи на невисловлені думки, це неправда, з ним усе добре, ось чому він хоче сьогодні ввечері дещо зробити. Він не міг визнати навіть перед собою, що цей особливий неспокій ішов від бажання відчути насолоду. Він не міг визнати, що особлива насолода, якої він прагнув, — це святкування, адже не здатен був зізнатися собі, що саме бажав відзначити.

Цей день був сповнений напруженої діяльності, слів, що заповнювали простір, немов туман чи бавовна, але водночас досягали своєї мети з точністю калькулятора — підсумки дарували Джеймсові цілковите задоволення. Але мету, причину цього задоволення доводилося старанно ховати як від себе, так і від інших. Раптове прагнення втіхи було схоже на небезпечну пробоїну.

День почався зі скромного сніданку в готельному номері приїжджого аргентинського законодавця. Присутні там були люди різних національностей, які неквапливо перебалакувалися про клімат Аргентини, її ґрунти, ресурси, потреби людей, цінності динамічного, прогресивного ставлення до майбутнього; серед іншого, дуже коротко згадували, що за два тижні Аргентину проголосять Народною Республікою.

Після цього Джеймс випив кілька коктейлів удома в Оррена Бойла. Там був також один ненав’язливий пан з Аргентини. Він мовчки сидів у кутку, поки двоє керівників з Вашингтона і кілька їхніх друзів, що обіймали якісь невизначені посади, розмовляли про національні ресурси, металургію, мінералогію, сусідські обов’язки та добробут населення Землі. Згадали також про позику в чотири мільярди доларів, що її протягом трьох тижнів обіцяли надати Народній Республіці Аргентина та Народній Республіці Чилі.

Потім відбулася камерна вечірка з коктейлями у приватній залі бару, стилізованого під льох, хоча й розташованого на даху хмарочоса. Це неформальне погуляння організував він сам, Джеймс Таґґарт, для директорів недавно створеної компанії — «Корпорації сусідської підтримки та розвитку». Оррен Бойл був президентом цієї компанії, а витончений, граційний і надзвичайно активний чоловік з Чилі обіймав посаду підскарбія. Це був сеньйор Маріо Мартінез, але Таґґартові весь час кортіло назвати його сеньйором Каффі Мейґсом, настільки ці двоє нагадували один одного за духом. Під час вечірки всі розмовляли про гольф, кінні перегони, яхти, автомобілі та жінок. Не було потреби згадувати про те (адже інформація була всім відома), що «Корпорація сусідської підтримки та розвитку» володіла ексклюзивним правом двадцятирічної «управлінської оренди» на всю промисловість Народних Республік Південної Півкулі.

Останньою подією цього дня стала велика вечеря вдома у сеньйора Родріґо Ґонзалеса, дипломатичного представника Чилі.

Ще рік тому про сеньйора Ґонзалеса ніхто навіть не чув, але він став знаменитим завдяки вечіркам, які організовував останніх півроку, з моменту свого прибуття до Нью-Йорка. Гості описували його, як прогресивного бізнесмена. Він втратив усе власне майно — так казали, — коли Чилі, перетворюючись на Народну Республіку, націоналізувало приватну власність — за винятком тієї, що належала громадянам відсталих, не народних країн, як Аргентина, наприклад. Однак Ґонзалес обрав розсудливість і приєднався до нового режиму, подавшись служити своїй країні. Його домівка в Нью-Йорку займала цілий поверх ексклюзивного житлового готелю.

У Ґонзалеса було товсте отупіле обличчя й очі вбивці. Спостерігаючи за ним на сьогоднішньому прийнятті, Таґґарт дійшов висновку, що цьому чоловікові недоступні жодні почуття. Здавалося, крізь гойдливі шари його плоті може непоміченим пройти лезо ножа, хоча в тому, як він торкався ступнями розкішної поверхні своїх персидських килимів, як пестив поліровані бильця крісла, як охоплював губами сигару, було щось хтиве, майже непристойне. Його дружина, сеньйора Ґонзалес, — дрібна, приваблива жінка, не аж така вродлива, як сама себе вважала, та все ж обдарована репутацією красуні завдяки бурхливій нервовій енергії та химерній манері розслабленої, теплої та цинічної самовпевненості, яка, здавалось, обіцяла що завгодно і пробачала кожному. Було відомо, що особлива галузь торгівлі, яку представляла ця жінка, становила головний актив її чоловіка, — адже у наш час люди торгують не товарами, а послугами. Спостерігаючи за нею серед гостей, Таґґарт отримував задоволення, намагаючись угадати, яких угод було досягнуто, які накази підписано, які промислові підприємства знищено в обмін на кілька випадкових ночей, що вони більшості з цих чоловіків не надто були й потрібні — про них, переважно, не дуже довго і пам’ятали. Джеймс нудився під час вечірки: серед присутніх було щонайбільше шестеро осіб, заради яких він тут з’явився, та й із тими розмовляти не було великої необхідності. Вистачало просто засвітитись тут і обмінятися кількома поглядами. Мали саме подавати вечерю, коли Джеймс почув те, на що сподівався. Сеньйор Ґонзалес обмовився (дим його сигари кружляв над кількома чоловіками, які скупчились навколо крісла), що згідно з угодою, яку було підписано з Народною Республікою Аргентиною, Народна Республіка Чилі націоналізує майно «Міді д’Анконій» вже 2 вересня, менш як за місяць.

Усе було саме так, як очікував Таґґарт. Неочікуване почалось тоді, коли, почувши ці слова, йому нестерпно захотілося звідти піти.

Здавалося, він просто нездатен витримати нудьгу цього прийняття, — ніби досягнення вечора слід відсвяткувати інакше. Джеймс вийшов у літні сутінки вулиць, почуваючись водночас переслідувачем і переслідуваним: він переслідував насолоду, яка нічого не могла йому дати, заради того почуття, що він його не насмілювався озвучити. Натомість його самого переслідував жах і небажання виявити, який саме мотив керував ним, коли він планував сьогоднішній вечір, і які його аспекти створювали це гарячкове відчуття задоволення.

Він нагадав собі, що продасть тепер акції «Міді д’Анконій», які так і не окупилися ще з минулорічного обвалу, і придбає долю в «Корпорації сусідської підтримки й розвитку», як було домовлено з його друзями, — а це має дати цілі статки. Але думка не принесла нічого, крім нудьги. Не це йому хотілося відсвяткувати.

Джеймс спробував викликати насолоду: гроші, думав він, гроші були його мотивом, всього лише гроші — й нічого гіршого. Хіба ж це не нормальна мотивація? Хіба не переконлива? Хіба не на це всі вони полювали — ваятти, ріардени, д’анконії?..

Він струснув головою: думки наче котилися додолу небезпечною і непроглядною алеєю, кінця якої він так і не дозволив собі побачити.

«Ні», — понуро подумав він, неохоче зробивши припущення: гроші більше нічого для нього не означали. Він розкидав долари сотнями — скажімо, на вечірці, яку сьогодні організував: витрачав на недопиті напої, не з’їдені делікатеси, зайві чайові, неочікувані забаганки; на міжнародні телефонні дзвінки до Аргентини, бо один з гостей хотів перевірити точну версію непристойної історії, яку почав був розповідати; на якісь миттєві пориви, на липкий ступор, який передбачав, що заплатити простіше, ніж думати.

— З нашим планом стандартизації залізниць тобі немає про що хвилюватися, — п’яно реготав Оррен Бойл. Через план стандартизації залізниця в Північній Дакоті збанкрутувала, прирікши на занепад цілий регіон, тамтешній банкір укоротив собі віку, вбивши спершу власну дружину та дітей; з розкладу було знято вантажний потяг у Теннесі, внаслідок чого місцева фабрика залишилася без транспорту, а син власника фабрики закінчив коледж і тепер сидів у в’язниці, чекаючи на страту, оскільки скоїв убивство разом з бандою зарізяк; у Канзасі закрили проміжну станцію, а її начальник, який хотів стати науковцем, мусив покинути навчання і найнятись мийником посуду; сам він, Джеймс Таґґарт, міг сидіти у приватному барі й платити за алкоголь, що лився в горлянку Оррена Бойла, дати грошей офіціантові, який витирав Бойлові костюм, коли той вилив собі на груди напій, заплатити за килим, що його пропалив цигарками колишній сутенер з Чилі, — йому ліньки було тягнутися до попільнички, що стояла за метр від нього.

Але це тремтіння, цей жах були не від усвідомлення власної байдужості до грошей. Джеймс знав, що був би так само байдужий, якби раптом опинився у становищі жебрака. Колись він навіть відчував за собою якусь провину — щось схоже на легке роздратування; це відчуття виникало від думки про те, що йому притаманний гріх жадоби, який він постійно осуджував уголос. Зараз його накрило крижане усвідомлення, що він таки ніколи не був лицеміром: його справді не хвилювали гроші. Це відкривало перед ним іще один зяючий отвір, непроглядну алею, яку Джеймс не ризикував роздивитися.

Мені просто хочеться щось сьогодні зробити! — безгучно закричав він, протестуючи, опираючись, лютуючи; Джеймс опирався всьому, що викликало в нього ці думки, злився на всесвіт, в якому недоброзичлива сила не дозволяла йому пізнати задоволення, водночас уникнувши потреби з’ясовувати, чого саме і чому він хоче.

«Чого ти хочеш?» — запитував чийсь ворожий голос. Джеймс пришвидшив крок, намагаючись утекти. Йому здавалося, що його мозок — це лабіринт, в якому за кожним поворотом починається непроглядна алея, що веде в туман над безоднею. Джеймсові здавалося, що він біжить, а крихітний острівець безпеки тимчасом зменшується, тому зовсім скоро навколо мали залишитись тільки непроглядні алеї. Це було схоже на вулиці, якими Джеймс ішов — їх дедалі більше затягувало жовтим серпанком.

«Навіщо цьому просторові зникати?» — панічно думав Джеймс. Він жив таким чином усе своє життя: вперто фокусуючи погляд на тротуарі попереду, майстерно уникаючи поглядів на дорогу, кутки, відстані, поверхи. Він ніколи не мав наміру кудись рухатися, йому не хотілося поступу, не хотілося ярма прямих ліній, він ніколи не прагнув підбивати підсумок прожитих років — що там рахувати? Яким чином він дійшов туди, куди не збирався іти, де не було вже можливості ні нерухомо стояти, ні переміститися деінде?

— Дивись, куди йдеш, братіку! — прогарчав якийсь голос, і чийсь лікоть відштовхнув Джеймса. Виявилося, що він зіткнувся з якоюсь великою смердючою постаттю. А ще з’ясувалося, що він біг.

Джеймс уповільнив кроки і подумки відзначив вулиці, які вибрав для своєї довільної втечі. Йому не хотілося знати, що він повертається додому, до дружини. Цю алею теж затягнув туман, але іншої не залишалося.

Щойно побачивши, як мовчазна, стримана постать Шеріл звелась на ноги, коли він увійшов до кімнати, Джеймс зрозумів, що це навіть небезпечніше, ніж він дозволяв собі думати, і що він не знайде тут того, чого хотів. Але небезпеку він сприймав, як сигнал: перекрити свою здатність бачити, усунути розмірковування і рухатись у невизначеному напрямку, спираючись на неписані правила, згідно з якими небезпека залишалася несправжньою завдяки його законному праву її не бачити. Так, ніби сирена всередині не застерігала його, а збирала в себе туман.

— Так, я повинен був відвідати важливий діловий бенкет, але передумав, бо захотів повечеряти разом з тобою, — сказав він, ніби роблячи комплімент.

У відповідь Джеймс отримав лише:

— Розумію.

Його роздратували її байдужість, її бліде закрите обличчя. Роздратувала спокійна впевненість, з якою вона інструктувала слуг, а згодом — освітлена свічками їдальня, і вигляд дружини з протилежного кінця досконало сервірованого столу, і дві кришталеві вази з фруктами у срібних дзбанах з льодом, що стояли між ними.

Найбільше Джеймса дратувала її врівноваженість. Вона перестала бути маленькою недоречною дивачкою, розчавленою розкішшю їхньої резиденції, дизайн якої створив відомий митець. Тепер вона всьому цьому відповідала. Шеріл сиділа за столом так, наче була тією господинею, яку й належить мати цій залі. Вбрана у вишуканий халат з червонаво-брунатної парчі, колір якої так пасував до її волосся. Сувора простота крою слугувала єдиною прикрасою. Джеймс віддав би перевагу брязкоту браслетів і пряжок зі штучного кришталю, що вона їх колись носила. Її погляд непокоїв, це тривало вже багато місяців: він був ні товариський, ні ворожий, натомість — пильний і запитальний.

— Я сьогодні залагодив велику справу, — чи то вихваляючись, чи виправдовуючись, сказав він. — Справу, що охоплює весь континент і півдюжини різних урядів.

Він усвідомив: той трепет, захоплення, жагуче зацікавлення, якого йому так праглося, залишилось у дівчинки з маленької крамнички, якої більше не існувало. В обличчі його дружини нічого цього не було. Навіть злість, навіть ненависть були бажаніші, ніж цей рівний, пильний погляд. Погляд, гірший за обвинувачення: він допитував.

— Що за справа, Джиме?

— Тобто — що за справа? Чому ти запитуєш з такою підозрою? Чому відразу починаєш усе вивідувати?

— Вибач. Я не знала, що це конфіденційно. Ти не мусиш мені відповідати.

— Це не конфіденційно, — він зачекав, але вона мовчала. — Ну? Ти більше нічого не скажеш?

— Ні, — просто відповіла вона, ніби бажаючи справити йому приємність.

— Отже, тобі геть нецікаво?

— Але я думала, ти не хочеш це обговорювати.

— Не будь же така хитра! — гаркнув він. — Це бізнесова угода. Саме те, що ти обожнюєш! Великий бізнес. І ця справа більша, ніж усе, про що можна мріяти. Інші віддали життя, накопичуючи свої статки, пенні до пенні, а я отримав усе отак, — він клацнув пальцями, — просто так. Це найспритніший трюк на світі.

— Джиме, трюк?

— Угода!

— І ти її досягнув? Сам?

— І не сумнівайся! Той жирний дурень, Оррен Бойл, не зміг би провернути її навіть за мільйон років. Для цього потрібні знання, вміння, координування, — він зауважив проблиск зацікавлення в очах Шеріл, — і знання психології.

Зацікавлення зникло, але Джеймс нерозважливо продовжував говорити.

— Доводиться знаходити спосіб, щоб підібратися до Веслі, водночас не дозволяючи іншим поширювати на нього негативний уплив; щоб зацікавити містера Томсона, але не розповісти йому занадто багато; щоб залучити до справи Чіка Моррісона, але не допустити Тінкі Голловея; облаштувати все так, щоб правильні люди організували кілька вечірок для Веслі у відповідний момент і… Скажи, Шеріл, у нас вдома є шампанське?

— Шампанське?

— Чи могли б сьогодні влаштувати щось особливе? Могли б відсвяткувати разом?

— Звісно, Джиме, ми можемо випити з тобою шампанського.

Вона задзвонила у дзвоник і віддала розпорядження у своїй дивній, неживій, некритичній манері — Шеріл ретельно виконувала найдрібніші Джимові бажання, натомість про власні ніколи не казала.

— Здається, тобі не дуже цікаво, — сказав він. — Та байдуже, бо що ти знаєш про бізнес? Ти ж не здатна зрозуміти справ такого великого масштабу. Зачекай до другого вересня. Зачекай, коли вони про все почують.

— Вони? Хто?

Він зиркнув так, наче вибовкнув щось небезпечне.

— Ми організували таку структуру, в якій ми — я, Оррен і ще кілька друзів — будемо контролювати всю промисловість на південь від кордону.

— Чию промисловість?

— Чию ж… народну. Це не якась старосвітська погоня за особистим прибутком. Ця справа має особливу місію — ґрунтовну, патріотичну; вона полягає в управлінні націоналізованою власністю різних Народних Республік Південної Америки. Ми будемо вчити їхніх робітників, як користуватися сучасною технікою на виробництві, допомагатимемо тим, хто ніколи не мав привілеїв і шансів, будемо…

Він несподівано замовк, хоча Шеріл не відводила від нього погляду.

— Знаєш, — мовив він, прохолодно засміявшись, — якщо тобі аж так важливо приховувати, що ти походиш з бідного району, то могла б і менш байдуже ставитися до філософії соціального благополуччя. Саме бідним бракує гуманістичних інстинктів. Щоб розумітися на таких тонких почуттях, як альтруїзм, людина мусить народитись багатою.

— Я ніколи не приховувала, що походжу з бідного району, — всміхнувшись, нейтрально відповіла вона, ніби виправила фактичну помилку. — І я не співчуваю цій філософії благополуччя. Я достатньо бачила і знаю, звідки беруться ті бідні, які хочуть отримувати блага за просто так.

Джим нічого не сказав, а Шеріл раптом додала — здивованим, проте рівним голосом, наче остаточно впевнившись у тому, що довго викликало сумнів:

— Джиме, і тебе це все теж не цікавить. Тебе не цікавить вся та маячня про благополуччя.

— Що ж, якщо все, чим ти цікавишся, — це гроші, — гаркнув він, — то дозволь сказати тобі, що ця справа принесе мені цілий статок. Ось чим ти завжди захоплювалася, правда? Багатством!

— Це важливо.

— Думаю, врешті-решт я стану одним з найбагатших людей на світі, — сказав він. І не запитав, чим же вона таки захоплюється. — Не існуватиме нічого такого, що я не зможу купити. Нічого. Ти тільки скажи. Куплю тобі, що забажаєш. Кажи.

— Мені нічого не треба, Джиме.

— Але я хотів би зробити тобі подарунок! Відсвяткувати цю подію, розумієш? Назви перше, що спадає на думку. Будь-що. Я все можу! Хочу тобі показати, що можу. Будь-яка забаганка, тільки назви.

— У мене немає забаганок.

— Та облиш! Хочеш яхту?

— Ні.

— Хочеш, куплю тобі всю ту околицю, де ти жила в Баффало?

— Ні.

— Хочеш королівські коштовності з Народної Республіки Англії? Ти ж знаєш, їх можна роздобути. Я вже давно бачу натяки про це на чорному ринку. Одначе не залишилось уже тих магнатів, які могли б собі їх дозволити. А я можу — або зможу, вже після другого вересня. Хочеш?

— Ні.

— То чого ти хочеш?

— Я нічого не хочу, Джиме.

— Але ж ти повинна хотіти! Ти повинна чогось хотіти, хай тобі грець!

Звернений на нього погляд Шеріл був дещо спантеличений, але все одно байдужий.

— Ну добре, вибач, — сказав він. Здавалося, він сам вражений цим спалахом. — Я просто хотів справити тобі приємність, — пробурмотів отупіло, — але ти, мабуть, взагалі не здатна цього зрозуміти. Ти не знаєш, як це все важливо. Не знаєш, за якого видатного чоловіка вийшла заміж.

— Я намагаюся це побачити, — повільно сказала вона.

— Ти досі вважаєш, що Генк Ріарден — видатна людина?

— Так, Джиме, вважаю.

— Ну, то я його переміг. Я видатніший, ніж будь-хто з них, видатніший від Ріардена, видатніший за того іншого сестриного коханця, який…

Він замовк, ніби зайшов занадто далеко.

— Джиме, — рівним тоном запитала вона, — що буде другого вересня?

Він поглянув на неї з-під лоба, в його очах чаївся холод, натомість м’язи розпливлись у напівусмішці; він ніби цинічно порушував якусь священну заборону.

— Відбудеться націоналізація «Міді д’Анконій», — пояснив Джим.

Перш, ніж Шеріл відповіла, він почув довгий і різкий звук гуркотіння двигуна, — десь у темній височині над дахом пролетів літак, потім пролунало тихе брязкання — це, танучи, у срібній мисці з фруктами перемістився шматочок льоду. Аж тоді Шеріл мовила:

— Хіба він не був твоїм другом?

— Ох, стули пельку!

Він мовчав, навіть не дивлячись у її бік. Коли нарешті на це наважився, з’ясувалося, що вона й далі за ним спостерігала. І заговорила сама, химерним суворим голосом:

— Те, що твоя сестра зробила під час радіотрансляції — дивовижно.

— Так, знаю, знаю, ти вже місяць про це торочиш.

— Ти жодного разу про це не говорив.

— А що мені про це гово…?

— Так само і твої друзі з Вашингтона не змогли їй відповісти.

Він мовчав.

— Джиме, я не зіскакую з теми.

Він не відповідав.

— Твої друзі з Вашингтона і слова про все це не мовили. Вони не заперечили того, що вона сказала, не пояснили, не спробували себе виправдати. Вони поводилися так, ніби нічого цього взагалі не було. Думаю, вони сподіваються, що люди про все забудуть. Дехто забуде. Але більшість пам’ятатиме її слова, як і те, що твої друзі боялися з нею сперечатися.

— Це неправда! Було вжито певних заходів, інцидент вичерпано. Не розумію, чому ти весь час до цього повертаєшся.

— Яких заходів?

— Бертрама Скаддера зняли з ефіру, оскільки ця програма не належить зараз до кола публічних зацікавлень.

— Хіба це відповідь на те, що вона сказала?

— Це вирішує проблему, немає більше чого про це говорити.

— Проблему уряду, який працює шляхом шантажу та маніпуляцій?

— Ти не можеш казати, що нічого не було зроблено. Публічно оголосили, що програми Скаддера були підривні, деструктивні та неправдиві.

— Джиме, мені хочеться це зрозуміти. Скаддер не був на її боці, він підтримував вас. Він навіть не запрошував її на ефір. Він діяв за наказом з Вашингтона, хіба ні?

— Мені здавалося, тобі не подобається Бертрам Скаддер.

— Він мені не подобався і не подобається, але…

— То чому ти про нього говориш?

— Але ж він не винен — твої друзі повинні були б це бачити. Хіба ні?

— Я хотів би, щоб ти не думала про політику. Ти мелеш дурниці.

— Він не винен, адже так?

— То й що?

Вона дивилася на нього недовірливо, широко розплющивши очі.

— То його просто зробили офірним цапом, так?

— Ох, ну що ти поводишся, наче Едді Віллерс!

— Справді? Мені подобається Едді Віллерс. Він чесний.

— Він клятий недоумок, який не має найменшої гадки, як давати собі раду з практичною реальністю!

— А ти маєш, так, Джиме?

— Звісно, маю!

— Хіба ти не міг допомогти Скаддерові?

— Я? — він вибухнув безпорадним, злим сміхом. — Коли ж ти нарешті виростеш? Я зробив усе, щоб кинути Скаддера левам! Когось же треба було. Невже ти не знаєш, що якби не знайшли іншого, то полетіла б моя голова?

— Твоя голова? Чому ж не голова Даґні, якщо це вона зробила щось погане? Бо вона нічого поганого не зробила?

— Даґні належить до зовсім іншої категорії! Це міг бути або Скаддер, або я.

— Чому?

— І для державної політики набагато краще, що це був Скаддер. Тому нема потреби сперечатися, що саме вона сказала. Якщо хтось почне про це говорити, ми зможемо відповісти, що сказано ті слова на програмі Скаддера, а програму Скаддера дискредитовано, Скаддер — шахрай і брехун, тощо, тощо… Невже ти думаєш, що публіка здатна таке розплутати? Хай там як, Бертрамові Скаддеру й так ніхто ніколи не довіряв. Ох, не дивися на мене так! Ти воліла б, щоб недовіру висловили мені?

— А чому не Даґні? Тому що її промові неможливо не довіряти?

— Якщо тобі так шкода Бертрама Скаддера, то ти мала би знати, як він зі шкури ліз, намагаючись нацькувати їх на мене! Він робив це багато років; у який спосіб, на твою думку, він опинився на своїй посаді? Він ліз по трупах! Думав, що має багато впливу, — ти б знала, як великі бізнесові магнати його боялись! Але цього разу я його перехитрував. Цього разу він опинився не в тій команді.

Крізь приємне отупіння розслабленості усміхнений Джим, випроставши спину в кріслі, почав розуміти, що в цьому і полягало бажане задоволення: він просто хотів бути собою. Бути собою, думав він, западаючи в затуманений, непевний стан мандрівки найбільш моторошними з непроглядних алей — алей, що вели до відповіді на запитання: а яким же він був?

— Розумієш, він належав до групи Тінкі Голловея. Певний час між групами Тінкі Голловея і Чіка Моррісона відбувалися змагання, такі собі гойдалки. Але ми перемогли. Тінкі підписав угоду і погодився потопити свого друзяку Бертрама в обмін на кілька речей, які йому були від нас потрібні. Чула б ти, як волав Бертрам! Але він уже був мерцем, і сам про це знав.

Він заливчасто розреготався, але радість його урвалася, коли серпанок розвіявся і він побачив обличчя своєї дружини.

— Джиме, — прошепотіла вона, — то це такі перемоги ти здобуваєш?

— Ох, заради Бога! — вигукнув він, грюкнувши кулаком по столу. — Де ти була всі ці роки? В якому вимріяному світі ти живеш?

Він перекинув склянку з водою. На мереживі скатертини почали розходитися темні мокрі плями.

— Я намагаюся це зрозуміти, — прошепотіла вона. Її плечі обвисли, обличчя раптом стало втомлене — дивне, постаріле, змарніле і розгублене.

— Я нічого не міг з цим зробити! — знову вибухнув він посеред тиші. — Мене немає в чому обвинувачувати! Я повинен сприймати речі такими, які вони є. Не я створив цей світ.

Його шокувала усмішка Шеріл, сповнена такої несамовитої гіркоти і презирства, що здавалася чимсь нереальним на її м’якому і терплячому обличчі. Вона не дивилася на чоловіка, вона бачила щось своє.

— Саме так казав мій батько, коли напивався в барі замість того, щоб шукати роботу.

— Як ти смієш порівнювати мене… — почав він, але не закінчив, бо вона не слухала.

Джима вразили її наступні слова, коли Шеріл знову звела на нього погляд, — цілком невідповідні.

— Це ти вибрав друге вересня датою націоналізації? — замислено запитала вона.

— Ні. Я не мав з цим нічого спільного. Це дата скликання спеціального засідання в їхньому законодавчому органі. А що?

— Це ж буде перша річниця нашого весілля.

— Га? Ох, точно! — він полегшено всміхнувся, радий, що вдалось перейти на безпечну тему. — Ми одружені вже рік. Леле, за відчуттями — не так уже й довго!

— За відчуттями — значно довше, — безбарвно мовила Шеріл.

Вона знову відвела погляд, і Джим з раптовим неспокоєм відчув, що ця тема анітрохи не безпечна. Він хотів би не бачити цього її виразу: здавалося, наче перед її очима розгортався весь минулий рік, а водночас і напрям, у якому котився їхній шлюб.

«…не боятись, а довідатися, — думала вона. — Все, що я повинна зробити — це не боятись, а довідатись…» Ці слова були частиною речення, — вона так часто повторювала їх собі, що вони перетворилися на стовп, відполірований до блиску безпорадною вагою її тіла, стовп, який підтримував її протягом минулого року. Шеріл спробувала ще раз повторити слова, але раптом відчула себе так, ніби руки зслизають, ніби це речення більше не може відігнати жаху, — адже вона починала по-справжньому все розуміти.

Якщо точно невідомо, то все, що ти повинна зробити — це не боятись, а довідатися.

…Вона звернулася до себе цими словами одного з перших бентежних і самотніх тижнів після їхнього весілля. Шеріл не могла зрозуміти Джимової поведінки, його тупої злості, що більше скидалася на слабкість, його ухильних незбагненних відповідей на її запитання, що свідчили про малодушність. Таких рис не могло бути у того Джеймса Таґґарта, за якого вона виходила заміж. Шеріл повторювала собі, що не повинна осуджувати, не зрозумівши; що вона нічого не знає про його світ; що рівень її незнання дорівнює рівню неправильного розуміння його дій. Вона почувалася винною, докоряла собі, хоч і відчувала постійно понуру певність, що свідчила: щось негаразд. Вона боялася.

— Я повинна навчитись усього, що слід знати місіс Джеймс Таґґарт, я повинна відповідати очікуванням, — такими словами Шеріл пояснювала свою мету вчителеві етикету. Вона вчилася віддано й дисципліновано, із завзяттям військового кадета чи релігійного неофіта. Їй здавалося, що це єдиний спосіб досягнути тієї висоти, на яку підняв її чоловік, довірившись їй, єдиний спосіб втілити в життя побачений у ній образ — тепер це стало її обов’язком. Не бажаючи зізнаватись у цьому навіть собі, вона сподівалася, що наприкінці свого тривалого навчання зможе вловили його образ, що отримане знання подарує їй того чоловіка, якого вона зустріла у вечір тріумфу його залізниці.

Шеріл не могла зрозуміти Джимового ставлення, коли розповіла йому про свої уроки. Він розреготався, а вона не могла повірити, що чує злостиве презирство в його сміхові.

— Що таке, Джиме? Що таке? З чого ти смієшся?

Він не пояснював — так, наче самого факту його презирства вже достатньо, і жодних пояснень не потрібно.

Вона не могла підозрювати його в лихих намірах: він був занадто терплячий і великодушний до її помилок. Він, здавалось, охоче показує її в найкращих салонах міста, і ніколи жодного разу не дорікнув через її неосвіченість, незграбність, через усі ті жахливі моменти, коли мовчазний обмін поглядами серед гостей і пашіння її щік свідчили, що вона знову бовкнула щось не те. Він не нітився, просто спостерігав за нею з легкою усмішкою.

Коли вони повернулися додому після одного з таких вечорів, Джим був особливо ласкавий і радісний. «Він намагається полегшити мені життя», — думала Шеріл, і вдячність надихнула її вчитись іще старанніше.

Того вечора, коли, переживши якесь непомітне перетворення, Шеріл виявила, що вперше насолоджується вечіркою, вона сподівалася на нагороду. Діючи і відчуваючи задоволення від своїх дій, вона почувалася вільною, не скованою правилами. Її охопила впевненість, правила увійшли в звичку. Шеріл відчувала, що привертає увагу, але вперше нею захоплювались, а не висміювали. Нею цікавились — і то була цілковито її заслуга. Вона була місіс Таґґарт, вона перестала бути об’єктом милосердя, який тягнув Джима вниз; тепер уже ніхто не мусив болісно толерувати її тільки заради нього. Вона весело сміялась, помічаючи усмішки взаємності, привітність облич навколо — і весь час позирала на нього через всю залу, радісно, наче дитина, яка простягає щоденник з найкращою оцінкою, благаючи пишатися нею. А Джим самотньо сидів у кутку, спостерігаючи за нею з якимсь незрозумілим виразом.

Дорогою додому він мовчав.

— Не розумію, навіщо тягаю себе на ті вечірки, — заверещав раптом, здираючи з себе краватку посеред їхньої вітальні. — Ніколи не можу витримувати до кінця цих вульгарних, нудних збіговиськ!

— Джиме, що сталося? — вражено запитала вона. — Мені здалось, усе було чудово.

— Аякже! Ти почувалась, як удома, — наче на Коні-Айленді. Краще б ти знала своє місце і не ганьбила мене привселюдно.

— Я ганьбила тебе? Сьогодні?

— Атож.

— Як?

— Якщо ти сама цього не розумієш, то я не зможу пояснити, — сказав він містичним тоном, даючи зрозуміти, що її нерозуміння — зізнання у ганебній неповноцінності.

— Не розумію, — твердо сказала вона. Він вийшов з кімнати, грюкнувши дверима.

Шеріл відчула, що незбагненність його поведінки цього разу таїла в собі щось лихе. З того вечора в ній оселилася ця тверда кулька страху, — схожа на пляму віддалених фар, що насувалися на неї вздовж невидимої дороги.

Здобуте знання не прояснило для Шеріл Джимового світу, навпаки — таємниця стала ще більша. Вона не могла повірити, що повинна захоплюватися тією печальною безсенсовістю, якою сповнені були мистецькі виставки, що їх відвідували його друзі, поважати романи, які вони читали, політичні журнали, які вони обговорювали. На виставках Шеріл бачила картини, схожі на малюнки крейдою на асфальті з районів її дитинства. Автори романів намагалися доводити марність науки, промисловості, цивілізації та любові; мову, якими вони були написані, не наважився б уживати навіть її батько у свої найзатуманеніші алкоголем дні. Журнали були сповнені малодушних узагальнень, розмитих і несвіжих дужче, ніж проповіді священика з церкви в бідному районі, якого вона вважала солодкомовним старим шахраєм.

Шеріл не здатна була повірити, що саме ці речі складають культуру, до якої вона так благоговійно тягнулася, так нетерпляче прагнула збагнути. Здавалося, наче вона видряпалась на гору, наблизилась до зубчастого силуету, схожого здалеку на замок, і з’ясувала, що то лише руїна спустошеного товарного складу.

— Джиме, — звернулась вона одного разу до чоловіка, коли вони повернулись з вечірки, влаштованої для людей, яких називали інтелектуальними лідерами країни, — доктор Саймон Прітчетт такий фальшивий. Він зляканий старий шахрай.

— Та невже? — відповів він. — Ти справді думаєш, що готова судити про філософів?

— Я здатна судити про шахраїв. Мені достатньо випало їх побачити, щоб одразу впізнати.

— Ось чому я кажу, що ти ніколи не переростеш свого походження. Якби це було так, ти навчилась би поважати філософію доктора Прітчетта.

— Яку ще філософію?

— Якщо ти її не розумієш, то я не зможу пояснити.

Шеріл не могла дозволити чоловікові завершити цю бесіду його улюбленою фразою.

— Джиме, — мовила вона, — він — фальшивий, як і Бальф Юбанк, і вся ця їхня банда. І я думаю, що вони тебе втягнули до себе.

Замість вибуху злості, якого вона очікувала, в Джимових очах промайнуло здивування:

— То ось як ти думаєш.

Варто було хоч на мить припустити реальність думки, яка весь час здавалась неможливою, її сковував жах. А що, як вони не втягували Джима? Вона могла зрозуміти облудність доктора Прітчетта — під цей шумок він загрібав свої незаслужені прибутки. Могла навіть допустити імовірність того, що Джим міг шахраювати у власному бізнесі. Чого Шерлі нездатна була осягнути — це того, що Джим міг шахраювати у справі, з якої не мав жодної користі, — здійснювати безкоштовні махінації, безкорисливі афери. Порівняно з цим обман шулера чи звичайного шахрая здавався цілковито безневинним. Вона нездатна була збагнути його мотивів. Відчувала тільки, що світло фар дедалі ближчає.

Шеріл не могла пригадати тих подій, тієї міри болю: спершу — крихітних подряпин неспокою, потім — ударів збентеження, далі — хронічного, набридливого посіпування страху, що після них вона почала сумніватись у статусі Джима в його компанії. Коли він раптово розлютився і загарчав: «То ти мені не довіряєш?» у відповідь на її перші невинні запитання, які змусили її усвідомити, що таки не довіряє, — сумнів тоді ще не цілком сформувався в її свідомості, й вона сподівалась, що його відповіді її заспокоять. У нетрях свого дитинства вона навчилася, що чесні люди ніколи не переймаються проблемою недовіри.

— Я не збираюся розмовляти з тобою на виробничі теми, — відповідав він щоразу, коли вона згадувала про залізницю.

Одного разу вона спробувала його вблагати.

— Джиме, ти ж знаєш, що я думаю про твою роботу і як сильно я захоплююсь тобою.

— Та невже? З ким ти одружена — з чоловіком чи з президентом залізниці?

— Я… ніколи не розділяла ці дві ролі.

— Що ж, це мене не дуже тішить.

Вона спантеличено поглянула на Джима: думала, йому, навпаки, мало бути приємно.

— Я хотів би вірити, — сказав він, — що ти любиш мене заради мене самого, а не через залізницю.

— О Боже, Джиме, — вигукнула вона, — ти ж не думаєш, що я!..

— Ні, — відповів він з сумною і шляхетною усмішкою. — Я не думав, що ти вийшла за мене заради грошей чи моєї посади. Я ніколи в тобі не сумнівався.

Приголомшена і збентежена, охоплена болісним відчуттям справедливості, Шеріл усвідомила, що могла дати йому підстави для того, щоб неправильно сприйняти її почуття. Адже вона забула, скільки гіркоти й розчарувань випало на його долю через ласих до грошей жінок. Тому вона не змогла зробити нічого іншого, як похитати головою і простогнати:

— О, Джиме, я зовсім не те мала на думці!

Він м’яко засміявся, ніби бачив перед собою дитину, і обійняв її:

— Ти мене любиш?

— Так, — прошепотіла вона.

— Тоді ти повинна в мене вірити. Ти ж знаєш, що любов — це віра. Невже ти не бачиш, як я її потребую? Я нікому не довіряю, навколо самі вороги, я дуже самотній. Невже ти не знаєш, як ти мені потрібна?

Через кілька годин, вимордувана тривогою, Шеріл міряла кроками свою кімнату. Вона відчайдушно хотіла йому повірити, але не вірила жодному слову. І водночас знала, що він казав правду.

Це була правда, але не в тому сенсі, який Джим вкладав у свої слова, і не в тих сенсах, які вона намагалася відшукати. Він справді потребував її, але сутність цієї потреби щоразу вислизала, незважаючи на спроби її окреслити. Шеріл не знала, чого Джим від неї хоче. Він не потребував лестощів, вона бачила, як обурено та інертно він слухає компліменти улесливих брехунів, — наче людина, залежна від наркотиків, що отримала замалу дозу. Проте бачила вона і те, як він дивиться на неї: ніби чекає якогось життєдайного поштовху, а іноді навіть — ніби благає про нього. Бачила, як у його очах спалахує вогник життя щоразу, коли вона виявляла свій захват, але варто було їй озвучити причину цього захоплення, як він вибухав гнівом.

Здавалося, Джим мріяв, щоб Шеріл вважала його видатним, але ніколи не наважувався змалювати, що мало належати до цієї величі.

Вона не зрозуміла, що сталося того квітневого вечора, коли він повернувся з поїздки до Вашингтона.

— Привіт, мала! — голосно вигукнув він, тицяючи їй до рук оберемок бузку. — Знову повернулися щасливі дні! Я побачив квіти — і відразу ж подумав про тебе. Весна прийшла, крихітко!

Він налив собі випити і пройшовся кімнатою, спілкуючись у надто легковажній, надто зухвалій і радісній манері. Його очі палали, голос ніби розпадався від гарячкового збудження. Шеріл не могла зрозуміти: він піднесений чи, навпаки, чимось розчавлений.

— Я знаю, що саме вони планують! — раптом сказав він без будь-якого переходу, і Шеріл кинула на нього різкий погляд — їй були знайомі такі його внутрішні вибухи. — У всій країні не знайдеться і десятка людей, які би про це знали, але я знаю! Хлопці з самої верхівки тримають усе в таємниці, але невдовзі вивалять новину народові на голови. Багатьох це ого як здивує! Вони аж попадають! Багатьох? Чорт забирай, та це здивує кожного мешканця цієї країни! Це вплине на кожнісіньку людину. Ось як це важливо.

— Вплине? Яким чином, Джиме?

— Вплине на них! Вони навіть не здогадуються, що на них чекає, зате я про все знаю. Вони собі сидять отам зараз, — він помахав у вікно, на вогні міста, — планують щось, рахують гроші, обіймають дітей, сплять, і нічого не знають. А я знаю, що все зависне, зупиниться, зміниться!

— Зміниться — на гірше чи на краще?

— На краще, звісно, — нетерпляче відповів він, ніби таке запитання було недоречне. Вогонь у його голосі згасав, радість лунала фальшиво, вимушено. — Це план, що стосується порятунку країни, припинення економічного занепаду, утримання ситуації незмінною, досягнення стабільності та безпеки.

— Що це за план?

— Я не можу тобі розповісти. Це таємниця. Найбільша таємниця. Ти й гадки не маєш, як багато людей хотіли би про неї довідатися. Не існує жодного промисловця, який не віддав би десяток своїх найкращих печей за єдиний натяк, попередження, якого ніколи не матиме! Наприклад, Генк Ріарден, яким ти так захоплюєшся.

Він засміявся, розмріявшись про майбутнє.

— Джиме, — звернулась вона, тимчасом як страх у її голосі дав йому зрозуміти, на що схожий його сміх. — За що ти так ненавидиш Генка Ріардена?

— Я його не ненавиджу! — Джим метнувся до неї, його обличчя було тривожне, майже перелякане. — Я ніколи не казав, що ненавиджу його. Не хвилюйся, він схвалить план. Усі його схвалять. Це для загального блага.

Його голос звучав, як благання. Шеріл відчула запаморочливу впевненість, що він бреше, і все ж його благання було щире, — ніби він відчайдушно прагнув її переконати, але не в тому, про що говорив.

Вона змусила себе всміхнутися.

— Так, Джиме, звісно, — відповіла вона, не розуміючи, який інстинктивний відрух змусив її це сказати серед цього неможливого хаосу, щоб тільки його заспокоїти.

На Джимовому обличчі з’явилась майже усмішка, майже вдячність.

— Я мусив тобі про це сьогодні розповісти. Мусив. Я хотів, щоб ти розуміла, з якими надважливими справами я стикаюсь. Ти вічно говориш про мою роботу, а сама нічогісінько в ній не розумієш. Все це набагато більше, ніж ти здатна уявити. Ти думаєш, що керувати залізницею — це лише прокладати колії, працювати з різними вигадливими металами, дотримуватися графіків руху. Але це не так. На це здатен кожен нікчема. Справжнє серце залізниці — у Вашингтоні. Моя робота — це політика. Політика. Рішення ухвалюють на загальнодержавному рівні, вони стосуються геть усього, контролюють кожного. Кілька слів на папері, закон — і життя кожної людини в усіх закутках, халупах і пентхаусах країни змінюється!

— Так, Джиме, — сказала вона, намагаючись повірити, що він, можливо, високоавторитетна людина, дотична до якоїсь таємничої царини у Вашингтоні.

— Сама побачиш, — казав він, ходячи кімнатою. — Думаєш, вони дуже могутні — ті промислові велетні, які так добре розуміються на двигунах і печах? Їх буде зупинено! Їх обдеруть! Їх скинуть! Вони будуть… — Він зауважив, яким поглядом вона на нього дивиться. — Це не заради нас, — квапливо вигукнув він, — це заради народу. Ось тобі й різниця між бізнесом і політикою: нас не цікавлять егоїстичні речі, ми не керуємося приватними міркуваннями, не женемося за прибутком, не витрачаємо життя на те, щоб боротися за гроші, ми не маємо такої потреби! Ось чому нас оббріхують і не розуміють жадібні шукачі наживи, нездатні осягнути духовних мотивів, моральних ідеалів чи… Ми нічого не можемо вдіяти! — Закричав він, знову кидаючись до неї. — Цей план повинен реалізуватися! Щось треба робити — все розлітається на друзки, все завмирає! Треба завадити їм зупиняти все навколо! Ми нічого не можемо вдіяти!

Його очі були сповнені відчаю. Шеріл не знала — вихваляється він чи благає пробачення. Не знала, охоплений він тріумфом чи жахом.

— Джиме, тобі зле? Може, ти перепрацював, виснажився і…

— Та я ніколи в житті не почувався краще! — заволав він і знову почав метатися кімнатою. — Хоча, звісно ж, я тяжко працював. Моя робота — більша за будь-яку іншу працю, що ти її здатна уявити. Вона вища за все, що роблять оті дрібні механіки — Ріарден і моя сестра. І хай би що вони робили, я зможу це зруйнувати. Нехай будують колію — я прийду і розберу її, отак! — І він клацнув пальцями. — Ніби хребет зламаю.

— Ти хочеш ламати хребти? — запитала вона, затремтівши.

— Я такого не казав! — заверещав він. — Що з тобою таке? Я не казав такого!

— Вибач, Джиме! — зойкнула Шеріл, шокована власними словами і жахом у його очах. — Я просто не розумію, але… але знаю, що не повинна надокучати запитаннями, коли ти такий втомлений.

Вона відчайдушно намагалася переконати саму себе:

— …коли ти думаєш про таку кількість речей… про такі важливі речі… речі, про які я навіть не починатиму думати…

Його плечі обвисли, він розслабився. Наблизився до неї, втомлено опустився на коліна, обійняв і лагідно промовив:

— Бідна маленька дурепо.

Вона притиснулася до нього, охоплена чимось схожим на ніжність і жаль. Але він звів голову і поглянув їй у вічі. Шеріл побачила, наскільки він задоволений і водночас сповнений презирства — так, наче вона цим жестом виправдала його і прокляла себе.

У наступні дні Шеріл виявила: марно запевняти себе в тому, що його слова недоступні для її розуміння, що її обов’язок — просто йому повірити, що любов — це довіра. Її сумнів зростав — сумнів щодо його незбагненної роботи, щодо ставлення до залізниці. Шеріл міркувала, чому ці вагання збільшуються у прямій пропорції до її самонавіювань, начебто довіра — це її обов’язок перед ним. Однієї безсонної ночі Шеріл зрозуміла, що, намагаючись виконувати цей обов’язок, вона уникає дослухатися до того, що кажуть про Джимову роботу інші люди, відмовляється читати газети зі згадками про «Таґґарт Трансконтиненталь», не дозволяє собі помічати доказів і суперечностей. Приголомшена, вона запитала в себе: що таке довіра проти правди? І усвідомила, що її завзяте намагання повірити йому пояснюється страхом перед правдою. Тому Шеріл постановила з’ясувати правду і відчула ясне та спокійне напруження, геть не схоже на покірність самообману.

Щоб дізнатися, Шеріл не потребувала багато часу. Вертляві керівники відділів у корпорації Таґґартів уникали її буденних запитань або ж відповідали узагальнено, напружувалися, варто їй було завести мову про їхнього боса, і відверто не бажали про нього говорити, — вона не змогла довідатися нічого конкретного, але отримала відчуття, що дорівнювалося до знання найгірших фактів. Робітники залізниці, які її не знали, були конкретніші: стрілочники, сторожі, продавці квитків, з якими вона заводила випадкові розмови в Терміналі Таґґарта.

— Джим Таґґарт? Та він нюнявий, шмаркатий, нікчемний пустомеля!

— Президент Джиммі? Та що там казати: це ж шукач легкої наживи.

— Бос? Містер Таґґарт? Ви, мабуть, мали на увазі міс Таґґарт?

Всю правду розповів їй Едді Віллерс. Вона чула, що Віллерс знав Джима з дитинства, тому запросила його на ланч.

Побачивши Едді за столом, зауваживши серйозність і прямоту в його очах, почувши сувору і буквальну простоту його слів, Шеріл відкинула всі спроби невимушеного вивідування, і розповіла, що саме їй потрібно знати і навіщо. Вона зробила це стисло, беземоційно, не просячи ні співчуття, ні допомоги — лише щирості. Віллерс відповів у тому ж стилі. Розповів усю історію: тихо, безсторонньо, не виголошуючи вироку, не висловлюючи своєї думки, не провокуючи її на емоції. Він говорив дуже просто, вражаючи Шеріл потужністю фактів. Розповів, хто насправді керує компанією «Таґґарт Трансконтиненталь».

Віллерс розповів Шеріл історію «Лінії Джона Ґолта». Вона слухала, відчуваючи не шок, а щось значно гірше: відсутність шоку. Так, ніби вона вже давно про все це знала.

— Дякую, містере Віллерс, — все, що вона сказала, коли він закінчив.

Того вечора вона дочекалася Джима додому і збагнула, що будь-який біль чи обурення знищено її власною відстороненістю, наче цей чоловік більше нічого для неї не означав. Вона відчувала, що мала би робити щось, але їй було байдуже до власних дій і до їхніх наслідків.

Побачивши, як Джим заходить до її кімнати, не відчула злості, а радше темне здивування, ніби не могла пригадати: хто це і чому вона мусить із ним розмовляти. Вона розповіла все, про що довідалась: стисло, втомленим і виснаженим голосом. Думала, що Джим зрозумів усе ще з перших речень, ніби сподівався, що раніше чи пізніше ця мить настане.

— Чому ти не розповів мені правди? — запитала вона.

— Оце така твоя вдячність? — закричав він. — Ось що ти кажеш після всього, що я для тебе зробив? Мене попереджали: грубість та егоїзм — це все, на що я можу сподіватися від бездомної кицьки, яку підібрав на вулиці!

Вона дивилася на нього так, ніби він видавав якесь невиразне булькотіння, що жодним чином не відгукувалося в її свідомості.

— Чому ти не розповів мені правди?

— То ось уся твоя любов, підступна лицемірко? Це все, що я отримую за мою вірність тобі?

— Чому ти брехав? Чому змушував мене думати те, що я думала?

— Тобі повинно бути соромно, тобі має бути соромно навіть дивитися на мене, навіть розмовляти зі мною!

— Мені? — белькотіння перетворилося на слова, та Шеріл не могла повірити у значення цих слів. — Чого ти домагаєшся, Джиме? — Запитала вона недовірливо та відсторонено.

— Чи думала ти про мої почуття? Чи думала, що станеться після такого з моїми почуттями? Ти повинна була спершу подумати про мої почуття! Це перший обов’язок кожної дружини, а надто — дружини в твоєму становищі! Немає нічого мерзеннішого та паскуднішого, ніж невдячність!

В одну мить Шеріл цілком охопила той немислимий факт, що чоловік, який усвідомлює власну провину, намагається уникнути відповідальності, викликаючи почуття провини у своєї жертви. Проте вона нездатна була вмістити це у своїй голові. Її охопив жах, розумовий спазм відкидав усвідомлення, що могло зруйнувати роботу мозку. Приступ жаху накрив її, мов напад божевілля. Опустивши голову і заплющивши очі, Шеріл знала тільки те, що відчуває огиду — нудотну, бридку, з незрозумілого приводу.

Знову звівши голову, вона побачила, що Джим спостерігає за нею непевним поглядом чоловіка, який прорахувався і тепер змушений відступити, оскільки його прийом не спрацював. Але перш ніж вона встигла в це повірити, той вираз знову сховався за образою та люттю.

Немов озвучуючи думки заради когось притомного, кого тут не було, але чию присутність вона уявляла тільки для того, щоб було кому адресувати свої слова, Шеріл мовила:

— Того вечора… заголовки… вся та слава… вона призначалась зовсім не тобі… вона належала Даґні.

— Стули пельку, огидна сучко!

Вона поглянула на нього без емоцій, без жодної реакції, так, ніби вже ніщо не могло її зачепити, оскільки передсмертні слова вже вимовлено.

Він схлипнув:

— Шеріл, пробач, я так не думаю, я забираю свої слова назад, я не хотів…

Вона стояла нерухомо, прихилившись до стіни, протягом усієї розмови.

Він опустився на край дивану, охоплений безпорадністю та зневірою.

— Як я міг це тобі пояснити? — запитав він, наче втративши будь-яку надію. — Все таке велике і складне. Як я міг розповісти тобі будь-що про трансконтинентальну залізницю, якщо ти не знала всіх деталей і подробиць? Як я міг розповісти тобі про роки моєї праці, про моє… Ех, та яка користь із цього? Мене завжди розуміли неправильно, я мав би до цього вже звикнути, тільки я думав, що ти — не така, що я маю шанс.

— Джиме, навіщо ти зі мною одружився?

Він печально засміявся:

— Усі мене про це запитують. Ти, здається, не запитувала ще ніколи. Чому? Бо я тебе люблю.

Шеріл думала, наскільки химерно, що це слово, яке має бути найпростішим словом у людській мові, слово, зрозуміле геть усім, слово, яке поєднує, не мало зараз для неї жодного значення. І вона не знала, яке значення це слово мало для Джима.

— Мене ніхто ніколи не любив, — сказав він. — На світі не існує любові. Люди не відчувають. А я відчуваю. Кого це хвилює? Їх хвилюють тільки розклади руху, вантажні потяги і гроші. Я не можу жити серед цих людей. Я дуже самотній. Я завжди мрів знайти розуміння. Можливо, я — просто безнадійний ідеаліст, який прагне неможливого. Мене ніхто ніколи не зрозуміє.

— Джиме, — сказала вона з химерною ноткою суворості в голосі, — весь час, що ми разом, я намагаюся тебе зрозуміти.

Він скинув рукою, наче відмітав її слова — не з образою, а зі смутком:

— Я думав, ти зможеш. Ти — все, що у мене є. Але, можливо, порозуміння між людьми просто неможливе.

— Чому неможливе? Чому ти не розповіси мені, чого хочеш? Чому не допоможеш зрозуміти тебе?

Він зітхнув.

— У цьому й річ. У цьому проблема — ти весь час запитуєш: «Чому?» Розпитуєш про все на світі. Те, про що я говорю, не можна пояснити словами. Цього не означиш. Це треба відчути. Байдуже, відчуваєш ти це чи ні. Йдеться не про розум, а про серце. Невже ти ніколи не відчуваєш? Невже не відчуваєш — без будь-яких запитань? Невже не можеш зрозуміти мене, як людина людину, а не так, наче я — науковий об’єкт у лабораторії? Велике взаєморозуміння, що перевершує наші кволі слова, наш безпорадний розум… Ні, мабуть, я не повинен його шукати. Але завжди шукатиму і сподіватимусь. Ти — моя остання надія. Ти — все, що у мене є.

Вона й далі нерухомо стояла, опершись на стіну.

— Ти потрібна мені, — стиха заквилив він. — Я сам-самісінький. Ти не така, як інші. Я вірю в тебе. Я тобі довіряю. Що мені дали всі ті гроші, слава, бізнес і боротьба? Ти — все, що у мене є…

Шеріл стояла, не рухаючись, і єдине визнання, яке Джим від неї отримував — це напрям її погляду, спрямований додолу, на нього.

Усе, що він говорив про свої страждання, було брехнею, думала вона. Проте страждання його — справжні. Цього чоловіка роздирала якась безупинна туга, якої він не вмів пояснити, але яку, можливо, вона, Шеріл, могла навчитися розуміти. Вона досі багато чим йому завдячує, думала Шеріл, відчуваючи сіру задуху обов’язку; завдячує становищем, яке чоловік їй подарував — можливо, єдине, що він міг дати, — а тепер мусила докладати зусиль, щоб його зрозуміти.

Дивно було відчувати в наступні дні, що вона сама для себе стала незнайомкою; незнайомкою, яка нічого більше не хотіла, нічого не шукала. На місці любові, де раніше палахкотіло полум’я поклоніння герою, зараз коливалась ядуча твань жалощів. Замість чоловіка, якого вона так наполегливо шукала, чоловіка, що боровся за власні цілі, відмовлявся страждати, опинився хтось, хто вважав свої страждання єдиною цінністю, єдиним, що міг запропонувати в обмін на її життя. Але їй уже було все одно. Колись вона з захватом чекала кожного повороту, що чекав попереду. Пасивна незнайомка, яка вселилась у неї тепер, була схожа на більшість випещених людей навколо, тих, що вважали себе дорослими, оскільки не намагалися думати чи бажати.

Однак незнайомку не покидав привид її самої, цей привид хотів здійснити свою місію. Їй довелось зрозуміти, що саме її зруйнувало. Вона хотіла довідатися про все докладно, тому й жила в стані постійного очікування. Хотіла довідатися, хоч і бачила, що фари дедалі ближче, що в момент усвідомлення істини її розчавлять колеса.

«Чого тобі від мене треба?» — це запитання пульсувало в її мозку, немов провідна нитка. «Чого тобі від мене треба?» — безгучно кричала вона за обіднім столом, на прийомах, під час безсонних ночей. Викрикувала Джимові і всім, хто, здавалося, ділив з ним його таємницю: Бальфові Юбанку, докторові Саймону Прітчетту. «Чого вам від мене треба?» Вона не запитувала про це вголос. Знала, що вони не дадуть відповіді. «Чого тобі від мене треба?» — запитувала Шеріл, почуваючись так, ніби біжить, але навколо бачила самі лише глухі кути. «Чого ти від мене хочеш?» — запитувала вона, терплячи нескінченну тортуру їхнього шлюбу, що не тривав іще й року.

— Чого ти від мене хочеш? — запитувала вона вголос і помічала, що сидить за столом у їдальні, дивиться на Джима, на його нездорове обличчя, на пляму від води на скатертині, що поступово висихає.

Шеріл не знала, скільки тривала ця мовчанка. Вона була вражена власним голосом, запитанням, яке не збиралася промовляти. Вона не сподівалася, що Джим його зрозуміє, він ніколи не розумів навіть значно простіших запитань, тому похитала головою, намагаючись повернутися до реальності цього моменту.

Шеріл вражено зауважила, що Джим дивиться на неї глузливо, — ніби висміює її спроби оцінити його проникливість.

— Любові, — відповів він.

Почувши цю відповідь — таку просту і безсенсову, — вона відчула, як від безнадії її тіло кволо провисає.

— Ти мене не любиш, — обвинувально кинув він. Шеріл не відповіла. — Ти не любиш мене, бо інакше не ставила б таких запитань.

— Колись я тебе любила, — глухо мовила вона, — але тобі це не було потрібно. Я любила тебе за хоробрість, амбіції, за твої вміння. Але все це було фальшиве, геть усе.

Його нижня губа презирливо випнулась.

— Яке нікчемне уявлення про любов! — сказав він.

— Джиме, за що ти хочеш, щоб тебе любили?

— Який дешевий крамарський підхід!

Вона мовчала. Дивилася на нього, не вимовляючи свого запитання.

— Бути любленим за щось! — сказав він роздратовано і глузливо, з наголошеною правотою в голосі. — Любов для тебе — це щось на кшталт математики, обміну, зважування і вимірювання, ніби кілограм масла в молочарні? Я не хочу, щоб мене любили за щось. Я хочу, щоб мене любили просто так — не за мої вчинки, не за майно, слова чи думки. Просто за мене самого — не за тіло, розум, слова, роботу, діяльність.

— Але… хто ж ти тоді?

— Якби ти мене любила, то не запитувала б.

Він говорив нервово, тонко, мовби перебував на небезпечній межі між обережністю і якимось нерозважливим імпульсом.

— Ти б не запитувала. Ти б і так знала. Ти б відчувала. Чому ти завжди намагаєшся на все навісити ярлики та налички? Не можеш піднятись трохи над цими матеріалістичними окресленнями? Невже ти ніколи не відчуваєш — просто не відчуваєш?

— Джиме, я відчуваю, — тихо відповіла Шеріл. — Але зараз намагаюся цього не робити, тому що… тому що зараз я відчуваю страх.

— Ти боїшся мене? — з надією запитав він.

— Ні, не зовсім. Я боюсь не того, що ти можеш мені заподіяти, я боюсь того, ким ти є насправді.

Його повіки опустилися, ніби різко зачинені двері, але Шеріл встигла впіймати спалах у його очах. Неймовірно, але то був жах.

— Ти не здатна любити, дешева золотошукачко! — раптово заверещав він, прагнучи завдати їй болю. — Так, я сказав «золотошукачка». Їх існує багато різновидів, бувають не лише шукачі грошей, є значно гірші. Ти — шукачка духу. Ти вийшла за мене не через гроші, а за мої вміння, сміливість чи що там іще цінного бачила в мені, і все це становило вартість твоєї любові!

— Ти хочеш… щоб любов… була безпричинна?

— Любов — це і є причина! Любов вища від причин і підстав. Любов сліпа. Але ти на неї не здатна. У тебе лиха, корислива, підступна душа крамаря, який торгує — і ніколи нічого не віддає. Любов — це дар. Великий, вільний, безумовний дар, який перетворює і пробачає все. Що великодушного в тому, щоб любити людину за її чесноти? Що ти йому даєш? Нічого. Це всього лише холодне правосуддя. Рівно стільки, скільки він заслуговує.

Її очі потемніли від небезпечного усвідомлення того, що мета вже близько.

— Ти хочеш, щоб любов була незаслуженою, — сказала вона: не запитуючи, а виносячи вердикт.

— Ти не розумієш!

— Джиме, я розумію. Ось чого ти хочеш, ось чого ви всі насправді хочете — не грошей, не матеріальних благ, не економічної безпеки, не всіх тих подаянь, яких ви постійно вимагаєте, — Шеріл говорила монотонно й рівно, ніби сама собі цитувала власні думки, намагаючись надати словам ґрунтовного звучання, яке б переважило ті болісні хаотичні клапті, що заполонили її розум.

— Ви — проповідники добробуту, вас не цікавлять незаслужені гроші. Ви хочете подаянь, але інших. Я — шукачка духу, як ти сказав, тому що шукаю цінності. Тоді ви, проповідники добробуту… ви прагнете цей дух обкрадати. Я ніколи не думала про це, ніхто не пояснив мені, що таке незаслужений дух. Але саме цього ви прагнете. Незаслуженої любові. Незаслуженого захоплення. Незаслуженої величі. Хочете бути такими, як Генк Ріарден, не бачачи необхідності бути тим, ким він є. Без необхідності взагалі кимось бути. Без необхідності бути.

— Замовкни! — закричав він.

Нажахані, вони дивились одне на одного, обоє відчували, що наблизилися до межі, назву якої вона не може, а він не захоче вимовити. Обоє знали, що ще один крок став би фатальним.

— Що це ти таке кажеш? — запитав він з удаваним гнівом, і це майже скидалося на доброзичливість, що повернуло обох у царину нормальності, мало не в сприятливу атмосферу родинної сварки. — На які метафізичні теми міркуєш?

— Не знаю… — втомлено відповіла Шеріл, опустивши голову, наче те, про що вона збиралася говорити, вислизнуло їй крізь пальці. — Не знаю… Здається, це неможливо…

— Не стрибала б ти вище своєї голови, адже… — але він замовк, бо увійшов мажордом і приніс лискуче відро з льодом і шампанським, замовленим для святкування.

Вони мовчали, дозволивши кімнаті наповнитися звуками, що за століття боротьби стали символом радісних досягнень: постріл корка, веселе подзеленькування блідо-золотистої рідини, що ллється до двох широких келихів, наповнених гойдливими відображеннями свічок, шепотіння бульбашок, що піднімаються вгору у двох кришталевих стеблах, майже вимагаючи, щоб усі навколо звелися на ноги у такому ж піднесенні.

Вони мовчали, аж поки мажордом пішов геть. Таґґарт спостерігав за бульбашками, безвольно тримаючи ніжку келиха між двома пальцями. Раптом його долоня зімкнулась навколо келиха в судомний кулак і він підняв його — так піднімають різницький ніж, а не келих із шампанським.

— За Франциско д’Анконію! — мовив він.

Шеріл відставила свій келих.

— Ні, — сказала вона.

— Пий! — закричав він.

— Ні, — відповіла вона свинцевим голосом.

Якусь мить вони не зводили одне з одного очей, у золотистій рідині танцювало світло, не відображаючись ні на їхніх обличчях, ні на очах.

— Та пішла ти до біса! — закричав він, зірвався на ноги, гепнув келихом об підлогу і вибіг з кімнати.

Вона довго сиділа за столом без жодного руху, потім повільно звелась і натиснула на дзвоник.

Шеріл увійшла до своєї кімнати неприродно спокійними кроками, відчинила дверцята шафи, витягнула костюм і пару туфель, скинула халат. Усе це вона робила з обережною точністю, ніби її життя залежало від того, щоб уникнути будь-яких невідповідностей. Шеріл трималася за єдину думку: вона мусить покинути цей будинок, просто піти звідси на певний час, лише на найближчу годину, а потім, згодом, зможе з усім упоратися.

Лінії на аркуші перед нею розмивалися. Звівши голову, Даґні зрозуміла, що стемніло вже дуже давно.

Вона відклала аркуш, не бажаючи вмикати лампу, дозволила собі розкіш зануритись у неробство і темряву. Це відрізало її від міста за вікнами вітальні. Календар у височині повідомляв: сьогодні 5 серпня.

Місяць минув, залишивши по собі тільки марний і мертвий час. Даґні провела його, виконуючи не сплановану, невдячну роботу, кидаючись від одного надзвичайного випадку до іншого, відкладаючи остаточний крах залізниці. Цей місяць нагадував купу сміття із заплутаних днів, кожен з яких було покладено на те, щоб запобігти катастрофі. Цей час не становив суми досягнень, він був сумою нулів, тим, що так і не сталося, сумою катастроф, яких вдалось не допустити. Не службою заради життя, а втечею від смерті.

Траплялися моменти, коли перед нею поставало непрохане видіння — спогад про долину. Він не виникав несподівано, він був присутній у постійній, хоч і прихованій, формі, що раптово і наполегливо починала заповнювати реальність. У ці непроглядні та застиглі хвилини Даґні зустрічала спогад про долину, перебуваючи між непорушним рішенням та непоступливим болем, болем, з яким можна було боротися, тільки визнаючи його, кажучи: «Нехай, нехай навіть так».

Траплялися світанки, коли Даґні прокидалась від сонячних променів на обличчі й думала, що їй слід поквапитися на ринок Гаммонда, щоб купити на сніданок свіжих яєць. Опам’ятавшись, вона помічала нью-йоркську імлу за вікном спальні, переживала болісний удар — ніби дотик смерті, дотик заперечення реальності. «Ти знала, що так буде, — суворо казала вона собі. — Знала, що так почуватимешся, коли робила вибір». Неохоче витягуючи з ліжка своє тіло, ведучи його назустріч непривітному дню, вона шепотіла: «Ну, добре, нехай навіть так».

Найгіршими з усіх цих тортур були ті моменти, коли, йдучи вулицею, вона перехоплювала раптовий погляд світло-карих очей, спалах пасма волосся на голові незнайомця, і їй здавалось, що місто розчинилось, і тільки зловісна тиша всередині відтягувала ту мить, коли вона мала кинутись і обійняти його. Наступної ж хвилини вона вже бачила перед собою незнайоме обличчя — і стояла, не бажаючи робити наступний крок, не бажаючи генерувати енергію життя. Вона намагалась уникати таких моментів. Намагалась забороняти собі дивитися. Даґні ходила, опустивши погляд на тротуар. Але й так нічого не вийшло: очі самі по собі знаходили кожен золотий спалах, який траплявся на шляху.

Штори на вікнах у її офісі завжди були підняті. Даґні пам’ятала про свою обіцянку, думаючи тільки: «Якщо ти за мною спостерігаєш, хоч би де ти був…» Ніде поблизу не було будівель заввишки, як її офіс, але вона дивилася на віддалені хмарочоси, думаючи, яке з тих вікон може бути його спостережною точкою, міркуючи, який саме винахід з променів та лінз дозволяє йому спостерігати за кожним її рухом з висотних будівель за квартал або навіть кілометр звідси. Даґні сиділа за столом біля прозорих вікон, думаючи: «Якби тільки знати, що ти мене бачиш… Навіть якщо сама я не побачу тебе більше ніколи».

І пригадуючи це тепер, у темряві приміщення, Даґні різко звелась на ноги і ввімкнула світло.

Потім опустила голову, безрадісно всміхаючись і дивуючись сама з себе. Вона думала, чи можуть її освітлені вікна у чорній нескінченності міста бути свідченням нещастя, воланням про допомогу, — чи цей маяк захищає насправді решту світу.

Хтось подзвонив у двері.

Відчинивши, Даґні побачила перед собою дівчину, обличчя якої видалось їй знайомим. Вона не відразу усвідомила, що це була Шеріл Таґґарт. Якщо не враховувати кількох разів, коли вони просто обмінялись привітаннями, перетнувшись у залах Будівлі Таґґарта, жінки не зустрічалися ще з весілля.

Обличчя Шеріл було стримане і печальне.

— Чи ви погодитеся зі мною поговорити? — вона завагалась і додала: — Міс Таґґарт?

— Звісно, — понуро відповіла Даґні. — Заходьте.

У неприродно спокійній манері Шеріл Даґні відчула щось відчайдушне, якусь надзвичайну ситуацію. Роздивившись обличчя дівчини у світлі вітальні, вона зрозуміла, що так воно і є.

— Сідайте, — запросила вона, та Шеріл залишилася стояти.

— Я прийшла віддати борг, — сказала Шеріл урочистим голосом, намагаючись не допускати в голос емоцій. — Я хочу попросити вибачення за те, що сказала вам на своєму весіллі. Немає жодної причини, з якої ви повинні були б мене пробачити, але моя справа — сказати, що я знаю: говорячи ті речі, я ображала все, що обожнюю, і захищала все, що зневажаю. Знаю, те, що я визнаю це зараз, не скасовує мовленого тоді, й навіть мій прихід до вас — це лише вияв моєї самовпевненості, ви не повинні цього вислуховувати, тож я навіть не можу віддати борг, можу тільки попросити про послугу, — що ви дозволите мені сказати те, що я хотіла б вам сказати.

Даґні була шокована. Її затопило емоціями: неймовірними, теплими і болісними водночас; яку ж довжелезну подорож здійснила за рік ця дівчина! Знаючи, що усмішка здатна порушити непевну рівновагу, Даґні поважно відповіла, зберігаючи серйозний вираз обличчя, — наче простягнула руку підтримки:

— Ваші слова здатні багато змінити, тому я хочу почути їх.

— Я знаю, що це саме ви керували «Таґґарт Трансконтиненталь». Це ви збудували «Лінію Джона Ґолта». Ваші розум і сміливість підтримували діяльність усієї системи. Думаю, ви гадали, що я вийшла за Джима заміж через гроші, бо яка продавчиня цього б не зробила? Але, розумієте, я вийшла заміж за Джима, тому що… думала, що він — це ви. Думала, що це він — «Таґґарт Трансконтиненталь». Тепер я знаю, що він… — Шеріл завагалась, а потім твердо, ніби не збиралася полегшувати собі життя, продовжила. — Що він — лихий трутень, хоч мені й не вдається зрозуміти, чому і навіщо. Коли я звернулась до вас на своєму весіллі, я думала, що захищаю велич і нападаю на її ворога… Але все було навпаки… Жахливо, неймовірно! Тож я хотіла сказати вам, що тепер знаю правду… Хотіла зробити це не заради вас, я не маю права думати, наче вас це бодай трохи обходить, але… Але заради своєї любові.

Даґні повільно мовила:

— Звісно, я вам пробачаю.

— Дякую, — прошепотіла дівчина і обернулась, щоб вийти геть.

— Сядьте.

Шеріл похитала головою.

— Це… це все, міс Таґґарт.

Даґні дозволила собі першу усмішку — лише очима, не більше, і мовила:

— Шеріл, мене звати Даґні.

Рот Шеріл склався у ледь помітну трепетну складочку, — жінки наче розділили одну усмішку на двох.

— Я… Я не знаю, чи повинна…

— Ми ж сестри, чи не так?

— Ні! Не через Джима! — мимоволі вигукнула Шеріл.

— Ні, через наш власний вибір. Сідайте, Шеріл.

Дівчина підкорилася, намагаючись не показати, з яким запалом прийняла пропозицію, намагаючись не попросити про підтримку, не зірватись.

— Ви пережили непростий період, правда?

— Так. Але це не має значення. Це моя власна проблема. Моя провина.

— Не думаю, що це ваша провина.

Шеріл не відповіла, а потім раптом відчайдушно проказала:

— Слухайте… Мені не потрібна благодійність.

— Джим, мабуть, казав вам — і це правда, — що я не займаюся благодійністю.

— Так, казав. Але я про те…

— Я знаю, про що ви.

— Немає причин непокоїтися через мене. Я не прийшла скаржитись і… навантажувати вас іще одним тягарем. Те, що мені випали страждання, не накладає на вас жодних зобов’язань.

— Звісно, ні. Але те, що у нас спільні цінності, — накладає.

— Тобто… Те, що ви зі мною говорите, — це не милостиня? Це не тільки тому, що вам мене шкода?

— Мені страшенно шкода вас, Шеріл, і я хотіла б вам допомогти — не тому, що ви страждаєте, а тому, що ви не заслужили страждань.

— Тобто ви не виявляли б співчуття до слабких, жалісливих, зіпсованих виявів у мені? Тільки до хороших?

— Звісно.

Шеріл не поворухнулась, але щось у ній виразно змінилося: наче якийсь живодайний подмух розслабив її риси, наповнив їх рідкісним поєднанням болю та гідності.

— Це не милостиня, Шеріл. Не бійтеся розмовляти зі мною.

— Як дивно… Ви перша особа, з якою я можу поговорити. І це так просто. І все ж. Я боялась з вами розмовляти. Я давно вже хотіла попросити у вас пробачення. Відколи довідалася правду. Я підходила до дверей вашого офісу, але зупинялась і стояла там, у коридорі, так і не наважившись увійти. Я не збиралась приходити до вас сьогодні. Я просто пішла з дому, щоб подумати, а потім раптом зрозуміла, що хочу вас побачити, що в цілому місті ваше помешкання — єдине місце, куди я можу піти. І це єдина річ, яку я можу зробити.

— Я рада, що ви так і зробили.

— Знаєте, міс Таґ… Даґні, — тихо, здивовано мовила дівчина. — Ви зовсім не така, як я вас уявляла… Вони — Джим і його друзі, — вони казали, що ви жорстока і холодна, що ви нечутлива.

— Це правда, Шеріл. У тому сенсі, який вони мають на увазі. Тільки чи пояснювали вони, про що саме говорять?

— Ні. Ніколи не пояснювали. Вони глузують з мене, коли я запитую, про що їм ідеться… Завжди. То що саме вони мали на думці щодо вас?

— Коли хтось обвинувачує особу в «нечутливості», він має на думці, що ця особа справедлива. Має на думці, що особа не виявляє безпідставних емоцій і не подарує незаслужених почуттів. Такі люди вважають, що «відчувати» — це іти проти розуму, проти моральних цінностей, проти реальності. Вважають… У чому річ? — запитала вона, побачивши на обличчі дівчини нелюдську напругу.

— Це саме те, що я намагаюсь зрозуміти… уже дуже довго…

— Зауваж, що тобі ніколи не доводилося чути таких обвинувачень на захист невинних, натомість вони завжди звучать на захист винних. Хороша людина ніколи не каже такого про тих, хто вчинив з нею несправедливо. Натомість ці слова завжди повторюють негідники, коли до них ставляться, як до негідників, про тих, хто не співчуває їм через вчинене зло, не співчуває їхньому болеві, наслідкові цього зла. Тому, справді, таких почуттів у мені немає. Натомість ті, у кого вони є, не відчувають нічого щодо будь-якої людської величі, щодо діяльної людини, яка заслуговує на захоплення, схвалення, повагу. Ось що слід відчувати. Ви зрозумієте, що буває або так, або інак. Хто співчуває винним, байдужий до невинних. Запитайте в себе: хто з цих двох типів нечутливий? І тоді зрозумієте, яка з мотивацій протилежна до благодійництва.

— Яка? — прошепотіла дівчина.

— Справедливість, Шеріл.

Шеріл раптом здригнулась і опустила голову.

— О Боже! — застогнала вона. — Якби ж ви знали, яке пекло влаштовував мені Джим саме тому, що я вірю в те, що ви сказали!

Вона звела обличчя, здригнувшись удруге; здавалося, давно тамоване всередині неї вирвалось назовні. Очі сповнились жахом.

— Даґні, — прошепотіла вона. — Даґні, я їх боюсь… Боюсь і Джима, й інших. Я не боюсь того, що вони можуть зробити. Якби йшлося тільки про це, я могла б утекти. Я боюсь того, на що немає ради. Боюсь того, ким вони є, боюсь, що вони взагалі існують.

Даґні швидко підійшла, сіла на бильце її крісла і заспокійливо охопила дівчину за плечі.

— Тихо, дитино, — сказала вона. — Ти помиляєшся. Ніколи не бійся людей. Не думай, що їхнє існування — це відображення твого. Адже самі вони думають саме так.

— Так… Так, мені здається, що я не маю жодного шансу на існування, якщо існуватимуть вони. Ні шансу, ні простору — я не можу ділити з ними цей світ. Я не хочу таке відчувати, постійно відкидаю ці думки, але вони дедалі ближче, а я знаю, що не маю, куди бігти. Не можу пояснити, на що це схоже, не можу вловити точно — і в цьому також полягає мій жах: у неможливості точно сформулювати. Таке враження, що цілий світ раптом виявився знищеним, але не у результаті вибуху (вибух — це щось надійне, щось переконливе), а через якесь жахливе пом’якшення. Так, наче не існує більше нічого твердого, нічого такого, що б утримувало свою форму; можна простромити пальцем кам’яні стіни, і вони піддадуться, немов желе, гори розлізуться, будівлі змінять форму, немов хмари, — і тоді настане кінець світу. Він зникне не у вогні та сірці, а в слизі.

— Шеріл… Шеріл, бідне дитя, упродовж багатьох століть деякі філософи працювали над тим, щоб перетворити світ на слиз, знищити людський розум, змусити людей повірити, що вони — те, що вони бачать.

Але ти не мусиш цього приймати. Ти не мусиш дивитися на світ очима інших, тримайся свого погляду, залишайся при своїх переконаннях, коли знаєш, що те, що існує — існує, то скажи про це вголос, промов, як найсвятішу молитву, не дозволяй нікому казати інакше.

— Але… Але ж нічого більше немає. Джима і його друзів немає. Я не знаю, на що саме дивлюсь, коли перебуваю з ними, не знаю, що чую, коли вони говорять. Усе це несправжнє, якийсь мертвотний спектакль, у якому вони грають ролі. І я не розумію, що в них на меті. Даґні! Завжди вважалося, що людські істоти володіють набагато кращою здатністю накопичувати знання, ніж тварини, але зараз я почуваюсь тупішою за будь-яку тварину, тупішою і безпораднішою. Тварина знає, хто її друзі, а хто вороги, знає, коли треба себе захищати. Тварина знає, що друг не нападе на неї, не перегризе їй горлянку. Тварина не сподівається, що хтось почне переконувати її, начебто любов сліпа, що грабунок — це досягнення, що бандити повинні бути державними діячами, і що зламати хребет Генкові Ріардену — чудово. О Боже, що я таке кажу?

— Я знаю, що ти кажеш.

— Як можна мати справу з людьми? Якщо ніщо не залишається непорушним упродовж бодай однієї години, як можна рухатись уперед? Я знаю, що речі тверді, — але що з людьми? Даґні! Вони — ніякі й такі собі, це не істоти, це перемикачі, перемикачі без жодних обрисів. Але мені ж треба серед них жити. Як це робити?

— Шеріл, те, з чим ти борешся, — одна з найбільших проблем в історії, проблема, що породила всі людські страждання. Тобі вдалося зрозуміти набагато більше, ніж решті людей, які страждають і помирають, так і не зрозумівши, що саме їх убило. Я допоможу тобі зрозуміти. Це велика тема, це складна битва, але спершу і понад усе: не бійся.

На обличчі Шеріл застигла химерна, замислена туга; вона нібито помітила Даґні на віддалі й намагалась, та все не могла до неї наблизитися.

— Хотіла б я мати бажання боротися, — тихо мовила вона, — але я не маю такого бажання. Я навіть не хочу перемагати. Є одна зміна, на яку мені, мабуть, не вистачить сили. Розумієте, я ніколи не могла подумати, що зі мною станеться щось таке, як шлюб з Джимом. А потім, коли це сталося, я подумала, що життя насправді — набагато прекрасніше, ніж я очікувала. Тому знову звикнути до думки, що життя та люди — набагато гірші, ніж я могла собі уявити, і що мій шлюб — це не диво, а якесь невимовне зло, в яке я досі боюся повністю вникати, — ось до чого я не можу себе змусити. Не можу прийняти це.

Раптом Шеріл поглянула на Даґні.

— Даґні, а вам як вдалося? Як вам вдалось залишитися не пошматованою?

— Я дотримувалась одного правила.

— Якого?

— Не ставити нічого — нічого! — вище за вердикт власного розуму.

— Ви пережили неймовірні удари. Мабуть, гірші за мої. Гірші, ніж пережите будь-ким з нас. Що допомогло вам витримати?

— Розуміння того, що моє життя — це найвища цінність, занадто висока, щоб здаватися без боротьби.

Вона побачила на обличчі Шеріл подив, недовіру і визнання. Дівчина немов намагалась сформувати якесь відчуття, знайоме їй протягом багатьох років.

— Даґні, — прошепотіла вона, — це саме те, що я відчувала, коли була дитиною. Це те, що я найкраще про себе пам’ятаю, — саме таке відчуття. І я ніколи його не втрачала, воно в мені, завжди було в мені, але коли я виросла, я подумала, що, мабуть, повинна його ховати. Я ніколи не формулювала його словами, але тепер, коли ви щойно все це сказали, я зрозуміла: йдеться про моє знання. Даґні, думати так про своє життя — це добре?

— Шеріл, послухай мене уважно: це відчуття — з усім, чого воно вимагає, з усіма підтекстами — це найвище, найшляхетніше і єдине благо на землі.

— Я запитую, бо… не насмілилась би так думати. Люди зазвичай вважають такі думки гріховними — тому я теж так вважала. Мені здавалося, людей обурюють такі речі… вони хочуть знищити ці думки в мені.

— Це правда. Дехто хоче їх знищити. І коли ти навчишся розуміти їхні мотиви, то зрозумієш найтемніше, найпотворніше і єдине зло на світі, але сама будеш недоступна для нього.

Усмішка Шеріл була схожа на слабке мерехтіння, що не згасало завдяки кільком краплям пального, намагалось розгорітися, спалахнути.

— Це вперше за весь місяць, — прошепотіла вона, — коли я почуваюсь так, наче… досі маю шанс.

Вона побачила, що Даґні спостерігає за нею уважно і стурбовано, і додала:

— Зі мною все буде добре. Дозвольте мені звикнути — до вас, до всього, що ви сказали. Думаю, мені вдасться повірити… повірити, що все це насправді. І що Джим не має значення.

Вона звелась на ноги, немов намагаючись залишити при собі цю впевненість.

Під’юджена раптовою безпричинною впевненістю, Даґні рішуче промовила:

— Шеріл, я не хочу, щоб ти поверталася сьогодні додому.

— О, ні! Зі мною все в порядку. Я не цього боюсь. Не повернення додому.

— Хіба сьогодні там щось не сталося?

— Ні… не зовсім. Не набагато гірше, ніж зазвичай. Я просто почала розуміти все трохи чіткіше, ось і все… Зі мною все гаразд. Мені треба подумати, подумати ретельніше, ніж будь-коли досі. А тоді я вирішу, що мені слід робити. Чи можу я… — вона завагалась.

— Що?

— Чи можу я знову прийти, щоб поговорити з вами?

— Звісно.

— Дякую, я… я дуже вам вдячна.

— Ти обіцяєш, що повернешся?

— Обіцяю.

Даґні дивилась, як дівчина йде коридором до ліфта, бачила її опущені плечі, зусилля, з яким вона ними ворушила. Бачила тонку постать, що похитувалась, а потім збирала всю свою силу, щоб утриматися на ногах. Вона була схожа на рослину зі зламаним стеблом, яка трималась цілісно завдяки єдиному волокну, намагаючись загоїти свою рану, перш ніж сильний порив вітру переламає її навпіл.

Крізь відчинені двері свого кабінету Джеймс Таґґарт побачив, як Шеріл перетинає передпокій і виходить із помешкання. Він грюкнув дверима і впав на тахту. Його штани досі були вологі від розлитого шампанського, але ця незручність була своєрідною помстою дружині та всесвіту за зіпсоване святкування.

За мить він зіп’явся на ноги, здер з себе піджак і кинув його у протилежний куток кімнати. Вийняв цигарку, але розламав її навпіл і жбурнув у картину над каміном.

Він помітив вазу з венеційського скла — музейний експонат. Вона мала кілька сотень років, прикрашена вигадливими блакитними й золотими артеріями, що звивалися по всій поверхні її прозорого тіла. Джим схопив вазу і жбурнув нею об стіну. Ваза посипалася дощем зі скелець — тонких, наче розбита лампочка.

Він купив цю вазу заради приємності думати про всіх поціновувачів, які не могли собі цього дозволити. Тепер він відчував задоволення від помсти всім тим століттям, які зумовили її високу вартість, а також утіху від думок, скільки існує вбогих родин, одна з яких могла б прожити рік за гроші, які коштує ця ваза.

Він відкинув убік свої черевики і знову впав на тахту, звісивши ноги в шкарпетках і погойдуючи ними.

Звук дзвінка в двері його здивував: він надто яскраво відповідав його настроєві. Саме так безцеремонно, наполегливо, нетерпляче міг подзвонити зараз до когось у двері він сам.

Джеймс дослухався до кроків мажордома, пообіцявши собі задоволення відмовитися від зустрічі, хоч би хто його розшукував. За мить у двері постукали і мажордом оголосив:

— Вас хоче бачити місіс Ріарден, сер.

— Що? Ох. Ну добре. Нехай заходить.

Він опустив ноги на підлогу, проте нічого більше робити не став, і чекав з напівусмішкою, настороженою та зацікавленою, вирішивши не вставати аж доти, доки Ліліан не увійде до кімнати.

Вона була у вечірній сукні кольору червоного вина, в імітації костюму для подорожей у стилі ампір з крихітним двобортним жакетом, що тісно охоплював її високу талію над довгим вигином спідниці. До одного вуха прилягав невеличкий капелюх, з якого аж до підборіддя звисав завиток пір’їни. Вона увійшла безцеремонно, рвучко, караван сукні та пір’їна звивалися, поплескуючи її по ногах та шиї, мов прапорці, що сигналять про знервованість.

— Ліліан, моя дорога, я маю бути задоволений, улещений — чи просто приголомшений?

— Облиш! Мені треба було тебе негайно побачити, оце і все.

Її нетерпляча інтонація, безапеляційність, з якою вона сіла, свідчили про слабкість: згідно з їхніми неписаними правилами, людина не може вдаватися до викличної манери, якщо не збирається просити про послугу, не маючи натомість жодної цінності або погрози, на які цю послугу можна було б обміняти.

— Чому ти не залишився на прийнятті Ґонзалеса? — запитала вона, невимушено всміхаючись. Але марно: їй не вдалось приховати роздратування в голосі. — Я заскочила туди після вечері, щоб перехопити тебе, — але мені сказали, що ти не дуже добре почувався і пішов додому.

Він перетнув кімнату і взяв цигарку — тільки задля задоволення пройтися повз її офіційний елегантний костюм у самих лише шкарпетках.

— Мені було нудно, — відповів він.

— Терпіти їх не можу, — видихнула вона, здригнувшись. Джим вражено зиркнув на неї. Її слова лунали так, наче були вимовлені мимовільно і щиро. — Терпіти не можу сеньйора Ґонзалеса і цю шльондру, його дружину.

Як огидно, що вони стали такі модні — і вони самі, і їхні вечірки. Мені більше нікуди не хочеться ходити. Все тепер настільки позбавлене стилю, душі. Я вже місяцями не зустрічала ніде ні Бальфа Юбанка, ні доктора Прітчетта, ні будь-кого з хлопців. А всі ці нові обличчя схожі на помічників різника! Зрештою, у нашій команді всі були джентльменами.

— Точно, — задумливо мовив Джеймс. — Точно, є якась особлива різниця. Так само і на залізниці: ще з Клемом Везербі я міг порозумітися, він був цивілізований, але Каффі Мейґс — це вже геть інше, він… — Джим раптово замовк.

— Усе це так безглуздо, — сказала вона з претензією до всього навколо. — І так просто з рук не зійде.

Вона не пояснила, ні кому не зійде, ні що таке «усе». Але Джеймс розумів, про що їй ідеться. Незважаючи на тишу, здавалося, що вони обоє припали одне до одного в пошуках підтримки.

Уже за мить Джеймс задоволено і здивовано думав про те, що на Ліліан стають помітні ознаки старіння. Їй не личив колір сукні, глибокий колір червоного вина — він увиразнював багряний відтінок її шкіри, що, немов сутінки, зібрався в западинах на її обличчі, розм’якшуючи плоть, роблячи її втомленою та обрюзглою, перетворюючи звичний вираз яскравого глузування на вираз черствої злості.

Ліліан зауважила, як пильно Джеймс її вивчає, всміхнулась і чітко промовила, використовуючи усмішку, як пом’якшення образи:

— Ти погано почуваєшся, Джиме, так? Ти схожий на розгубленого конюха.

Він засміявся.

— Я можу собі це дозволити.

— Знаю, дорогенький. Ти — один з найвпливовіших людей у Нью-Йорку.

І додала:

— Це непоганий жарт над Нью-Йорком.

— Так і є.

— Припускаю, ти можеш зробити що завгодно. Ось чому мені потрібно було з тобою зустрітися.

Вона промовила це з дещицею радості, схожої на рохкання, щоб розбавити прямоту свого повідомлення.

— Чудово, — сказав він задоволено й ухильно.

— Я вирішила прийти, бо подумала, що за цих обставин нам краще не з’являтися разом на публіці.

— Це дуже розсудливо.

— Як я пам’ятаю, колись я стала тобі в нагоді.

— Колись — так.

— Упевнена, що можу на тебе розраховувати.

— Звісно, але чи не є цей твій вислів якимось застарілим, нефілософським? Хіба ми можемо бути бодай у чомусь упевнені?

— Джиме, — несподівано вигукнула вона, — ти повинен мені допомогти!

— Дорога моя, я до твоїх послуг, зроблю все, щоб допомогти тобі, — відповів він. Правила їхньої мови передбачали, що у відповідь на кожне чесне твердження мусить прозвучати кричуща брехня. «Ліліан котиться вниз», — подумав він і відчув насолоду від того, що має справу зі слабшим суперником.

Джеймс зауважив, що Ліліан занедбала навіть досконалість своєї особливої чесноти: догляд за собою. З ретельно вкладеного хвилями волосся вибивалося кілька пасом. Колір нігтів, що мав відповідати кольорові сукні, нагадував темну загуслу кров; Джеймсові вдалося також зауважити, що лак на кінчиках потріскався. До того ж, на широкій, гладкій, вершкового відтінку шкірі у низькому квадратному вирізі сукні він помітив поблискування маленької булавки, що підтримувала лямку комбінації.

— Ти мусиш це попередити! — сказала вона нав’язливим тоном благання, замаскованим під наказ. — Ти повинен покласти цьому край!

— Справді? Чому саме?

— Моєму розлученню.

— О! — його обличчя несподівано посерйознішало.

— Ти ж знаєш, що він збирається зі мною розлучитись?

— До мене долітали якісь чутки.

— Розлучення призначено на наступний місяць. І коли я кажу «призначено», то саме це й маю на думці. Ох, це багато йому коштувало, але він купив суддю, клерків, судових виконавців, їхніх помічників, помічників їхніх помічників, кількох законодавців, півдесятка адміністраторів, купив увесь судовий процес, неначе приватну дорогу, і мені не залишилося жодного перехрестя, яким би я могла прослизнути і зупинити це все!

— Розумію.

— Ти, звісно ж, знаєш, що змусило його подати на розлучення.

— Можу здогадатися.

— А я ж це вчинила, щоб зробити тобі послугу!

Її голос ставав дедалі принизливіший і тривожніший.

— Я розповіла про твою сестру, щоб роздобути для твоїх друзів дарчий сертифікат, який…

— Присягаюсь, я не знаю, хто це розпатякав! — квапливо вигукнув він. — Лише кілька людей з верхівки знали, що ти інформатор, і я певен, що ніхто з них не наважився б сказати…

— Не сумніваюся, що ніхто й не сказав. У нього достатньо розуму, щоб здогадатися.

— Так, мабуть. Що ж, тоді ти знаєш, що ти ризикувала.

— Я не думала, що він так далеко зайде. Не думала, що він коли-небудь зі мною розлучиться. Я не…

Він раптом засміявся, дивлячись вражено і проникливо.

— Ти й не підозрювала, що на почутті провини далеко не заїдеш, правда, Ліліан?

Вона приголомшено поглянула на нього і холодно відповіла:

— Я і зараз думаю, що почуття провини варто використовувати.

— Варто, моя дорога, — але не для таких людей, як твій чоловік.

— Я не хочу, щоб він зі мною розлучався! — закричала вона. — Не хочу його відпускати! Я йому не дозволю! Не хочу, щоб усе моє життя було суцільним провалом!

Вона різко замовкла, немов усвідомила, що занадто сильно себе відкрила.

Він тихо сміявся, повільно киваючи головою з таким розумним, майже сповненим гідності виразом, мов виявляв цілковите розуміння.

— Тобто… зрештою, він же мій чоловік, — немов захищаючись, мовила Ліліан.

— Так, Ліліан, так, я знаю.

— Тобі відомо, що він планує? Збирається отримати вирок на власну користь і прогнати мене без жодного пенні — без помешкання, утримання, без нічого! Останнє слово — за ним. Ти не розумієш? Якщо йому це вдасться, то… дарчий сертифікат не був для мене жодною перемогою!

— Так, дорогенька, я розумію.

— До того ж… Безглуздо, що я взагалі повинна про все це думати, але на що я житиму? Мої власні скромні заощадження сьогодні нічого не варті. Це здебільшого акції на фабриках іще часів мого батька, їх давно вже позакривали. Що я робитиму?

— Але ж, Ліліан, — тихо сказав Джеймс, — я думав, що тебе не цікавлять гроші.

— Ти не розумієш! Ідеться не про гроші — йдеться про бідність! Про справжню, смердючу бідність у дешевій найманій кімнаті! Це вже за будь-якими межами для цивілізованої людини. Невже мені доведеться думати про їжу, платню за житло?

Він дивився на неї з легкою посмішкою. Вперше його м’яке старіюче обличчя набуло виразу мудрості. Він відкривав для себе задоволення від повноти сприйняття — у тій реальності, сприйняття якої міг собі дозволити.

— Джиме, ти мусиш мені допомогти! Мій адвокат безсилий. Я витратила на нього і на слідчих, на друзів і посередників усе, що в мене було, але все, чим вони змогли допомогти — це з’ясувати, що нічого не можуть зробити. Сьогодні адвокат подав мені свій фінальний звіт. Він сказав прямо, що я не маю жодних шансів. Я не знаю нікого, хто міг би мені зарадити в цій ситуації. Розраховувала на Бертрама Скаддера, але… Ну, ти знаєш, що сталось із Бертрамом. І це теж тому — бо я намагалася тобі допомогти. Тобі вдалось уникнути неприємностей. Джиме, ти єдиний можеш зараз витягнути мене з халепи. Від тебе ж нагору веде тунель ховрашка. Ти можеш достукатися до бонз. Можеш замовити слівце своїм друзям, щоб ті замовили слівце своїм. Слово Веслі все б вирішило. Вони могли б наказати, щоб вирок винесли не на його користь. Нехай йому просто відмовлять.

Джеймс повільно похитав головою. У цьому жесті проглядалося мало не співчуття — співчуття втомленого професіонала до надмірно старанного аматора.

— Це неможливо, Ліліан, — твердо відповів він. — Я хотів би зробити це — з тих же міркувань, що й ти. Думаю, ти це знаєш. Але хоч які були б у мене можливості, в цьому випадку їх замало.

У погляді Ліліан завмерла мертвотна порожнеча. Коли вона заговорила, її губи засмикалися від такого лютого презирства, що Джеймс не наважився навіть окреслити його, — знав тільки, що ця емоція стосується їх обох.

Ліліан сказала:

— Я знаю, що ти хотів би мені допомогти.

Він не мав жодного бажання вдавати. Дивним чином уперше в його житті правда здавалася значно приємнішою.

— Думаю, ти чудово знаєш, що тут неможливо зарадити, — сказав він. — У наші дні люди більше не роблять одне одному послуг, якщо нічого неможливо отримати натомість. Ставки дедалі підвищуються. Тунелі ховрашка, як ти їх назвала, такі складні, покручені й переплутані, що кожен володіє проти кожного інформацією, і ніхто не наважується і пальцем ворухнути, бо невідомо, хто, коли і де перетне тобі шлях. Тому кожен робить крок — тільки якщо змушений, якщо йдеться про життя чи смерть; фактично, це єдині ставки, на які ми зараз граємо. Яку вагу має твоє особисте життя для будь-кого з тих хлопців? Що їм до того, що ти хотіла б утримати при собі чоловіка? А серед моїх товарів зараз немає нічого такого, що я міг би запропонувати їм в обмін на спробу вибити всю ту судову компанію з такої прибуткової справи. До того ж, у цей момент бонзи не взялись би за справу ні за які гроші. Їм доводиться неабияк остерігатись твого чоловіка, йому зараз абсолютно нічого не загрожує завдяки радіопромові моєї сестри.

— Це ж ти попросив мене змусити її виступити на тому ефірі!

— Я знаю, Ліліан. Того разу ми обоє програли. І зараз обоє програємо.

— Так, — зронила вона з тією ж темною зневагою в очах, — ми обоє.

Це презирство справило йому приємність. Дивну, безтурботну, невідому досі приємність від усвідомлення того, що ця жінка бачила його справжнім, і все ж залишалася поруч, відкинувшись у кріслі, наче засвідчувала їхній зв’язок.

— Ти прекрасна людина, Джиме, — мовила вона тоном, що нагадував прокляття. І все ж це була похвала, і Ліліан мала на думці саме те, що сказала. А Джеймсова насолода походила від усвідомлення того, що вони ділили ту реальність, в якій прокляття було цінністю.

— Знаєш, — раптом сказав він, — ти помиляєшся щодо всіх тих помічників різника на кшталт Ґонзалеса. Від них теж є користь. Тобі взагалі коли-небудь подобався Франциско д’Анконія?

— Терпіти його не можу.

— А ти знаєш справжню причину сьогоднішнього хлебтання коктейлів, які розливав сеньйор Ґонзалес? Це було святкування угоди про націоналізацію «Міді д’Анконій», що станеться за місяць.

Ліліан якусь мить дивилась на нього, кутики її губ повільно піднімались, окреслюючи посмішку.

— Хіба він не був твоїм другом?

В її голосі чулась інтонація, якої Джимові доти ніколи не вдавалося викликати в інших. Раніше цю емоцію він витягав з людей лише шахрайським чином. І раптом, цілком усвідомлюючи сенс свого вчинку, він домігся її по-справжньому. Інтонацію захоплення.

Несподівано Джеймс зрозумів, що це й було метою всіх його неспокійних годин, це й була та насолода, якої він прагнув відшукати, це було святкування, якого він так бажав.

— Випиймо, Ліл, — запропонував він.

Наливаючи алкоголь, він окинув Ліліан поглядом. Вона лежала, безвольно витягнувшись у своєму кріслі.

— Нехай отримує своєї розлучення, — мовив Джеймс. — Його слово все одно не буде останнім. Слово за ними. За помічниками різника. Сеньйором Ґонзалесом і Каффі Мейґсом.

Вона не відповіла. Коли він наблизився, Ліліан недбало взяла у нього келих. Пила вона без естетства, а так, як п’ють у барах самотні пияки — заради фізичної дії алкоголю.

Джеймс сів на бильце канапи, непристойно близько від неї, і посьорбував напій, вдивляючись в обличчя Ліліан. Невдовзі він запитав:

— Що він думає про мене?

Запитання її не здивувало.

— Думає, що ти дурень, — відповіла вона. — Думає, що життя занадто коротке, щоб навіть зауважувати твоє існування.

— А він зауважив би, якби… — Джим замовк.

— …якби ти вдарив його ціпком по голові? Не впевнена. Швидше за все, він обвинуватив би себе в тому, що не встиг вчасно усунутись із зони досяжності ціпка. І все ж — це був би твій єдиний шанс.

Вона з’їхала в кріслі ще нижче, виставивши вперед живіт. Так, наче розслаблення означало потворність, ніби вона дарувала йому таку близькість, яка не вимагала ні гідної постави, ні поваги.

— Це було перше, що я в ньому помітила, коли ми зустрілися: він не боявся, — сказала Ліліан. — Здавалося, ніби він має цілковиту певність, що його неможливо скривдити. Він був настільки у цьому переконаний, що навіть не розумів сенсу того, що відчував.

— Коли ти бачила його востаннє?

— Три місяці тому. Не бачила, відколи… відколи він підписав дарчий сертифікат.

— Я бачив його на зборах промисловців два тижні тому. Він і досі має такий вигляд — навіть іще виразніший. Тепер здається, ніби це точно знає.

І Джим додав:

— Ти програла, Ліліан.

Вона не відповіла. Натомість скинула свій капелюшок зовнішнім боком долоні. Той скотився на килим, пір’їна закрутилась, мов знак запитання.

— Пам’ятаю, як я уперше побачила заводи, — мовила вона. — Його заводи! Ти й гадки не маєш, що він до них відчував. Неможливо усвідомити такої інтелектуальною погорди, як у нього: так, ніби все, що йому належить, все, до чого він торкався, було освячене цим доторком. Його заводи, його метал, його гроші, його ліжко, його дружина! — Крихітний вогник на мить розбавив мертвотну порожнечу в її очах. — Він ніколи не зауважував інших. Ніколи не помічав моєї присутності. Я досі місіс Ріарден — щонайменше, ще один місяць.

— Так… — сказав він, дивлячись на неї з несподіваною, новою цікавістю.

— Місіс Ріарден! — засміялась вона. — Ти уявити не зможеш, що це для нього означало. Жоден феодальний вельможа ніколи не почував і не вимагав такої поваги до титулу його дружини — чи не сприймав це за аж таку високу ознаку честі. Його непохитної, недоторканної, незайманої, незаплямованої честі! — Вона змахнула рукою в якомусь непевному жесті, вказуючи на своє витягнуте тіло. — Дружина Цезаря! — засміялася Ліліан. — Пам’ятаєш, якою вона мала бути? Ні, не пам’ятаєш. Вона мусила бути вища за будь-які докори.

Він дивився на неї важким, засліпленим безсилою ненавистю поглядом. Ця жінка була раптовим символом, але не предметом цієї ненависті.

— Йому не сподобалося, коли його метал віддали в загальне користування, щоб кожен перехожий міг його… не сподобалось?

— Ні, не сподобалось.

Він говорив не зовсім чітко — може, випитий алкоголь зробив важчим його язик.

— Не кажи, що ти допомогла нам здобути дарчий сертифікат, щоб безкорисно зробити мені послугу… Я знаю, навіщо ти це зробила.

— Ти весь час це знав.

— Звісно. Тому ти мені й подобаєшся, Ліліан.

Його погляд весь час опускався в декольте її сукні. Але його приваблювала не її гладенька шкіра, не виставлені на огляд опуклості грудей, а шпилька, що ховалася під тканиною.

— Я хотів би побачити, як його б’ють, — сказав Джим. — Хотів би почути, як він кричить він болю, хоча б раз.

— Цього не буде, Джиме.

— Чому вони з моєю сестрою вважають себе кращими за інших?

Ліліан засміялась. Він звівся на ноги, наче отримав від неї ляпаса. Потім підійшов до бару і налив собі ще, не пропонуючи їй освіжити напій.

Вона говорила кудись у простір, дивлячись повз нього.

— Йому таки довелось зауважити моє існування, хоч я і не вмію прокладати колій і зводити мостів на славу його металу. Я не можу будувати заводів, — але можу їх нищити. Не можу створювати метал, — але можу його в нього відібрати. Люди не вклякають переді мною від захвату, — але я можу силоміць змусити їх стати на коліна.

— Замовкни! — нажахано закричав він, наче надто близько підійшов до затягнутої туманом алеї, якої волів не помічати.

Вона поглянула на нього.

— Ти такий боягуз, Джиме.

— Чому б тобі не напитися? — гаркнув він, різко піднісши недопитий напій до її рота, ніби хотів її вдарити.

Пальці Ліліан безвольно охопили склянку. П’ючи, вона розлила напій на підборіддя, груди і сукню.

— Чорт, Ліліан, яка ж ти незграба! — сказав він і, не завдавши собі клопоту знайти хустинку, простягнув долоню і почав нею струшувати рідину. Його пальці прослизнули під тканину, охопивши одну з грудей. Подих різко перехопило спазмом, схожим на гикавку. Повіки опустились, але Джим зауважив, що Ліліан не опирається. Її обличчя віддалилось, а рот перекривила відраза.

Коли він потягнувся до її губ, Ліліан покірно обвила його руками, її уста відповіли йому, та це не був поцілунок, а просто притискання.

Він звів голову, щоб поглянути на її обличчя. Зуби Ліліан були оголені в посмішці, але дивилася вона повз нього, наче глузуючи з чиєїсь невидимої присутності. Посмішка здавалась неживою, і все ж зловісною, схожою на вишкір черепа.

Він притягнув її ближче, щоб притлумити цю фантазію і власне тремтіння. Його руки автоматично пестили її тіло, і Ліліан поступалася, але так, що Джимові здавалось, ніби пульсування артерій під пучками його пальців — це притлумлений сміх. Обоє виконували належні дії, винайдені кимось і їм нав’язані, виконували їх із глузуванням, ненавистю, творячи плюгаву пародію на винахідників цього спектаклю.

Джеймс відчував сліпу, бездумну лють, — водночас і жах, і насолоду: жах — від здійснення акту, в якому він ніколи нікому не наважиться зізнатися, насолоду — від того, що здійснював його на знак блюзнірської непокори тим, кому не наважиться розповісти. Він був сам собою! — здавалось, кричала всередині єдина свідома частина його особи. Нарешті він був сам собою!

Вони не говорили. Їм відомі були мотиви одне одного. Пролунало всього два слова.

— Місіс Ріарден, — сказав Джеймс.

Вони не дивились одне на одного, коли він заштовхнув її до своєї спальні й кинув на ліжко, а потім сам упав на її тіло, схоже на м’який, набитий ватою предмет. Їхні обличчя були таємничі. Це були лиця спільників злочину, злодійкуваті, непристойні вирази дітей, які осквернили чийсь паркан, підступно видряпавши на ньому знаки, що мали б символізувати якесь паскудство.

Згодом Джеймса не засмутила думка про те, що він володів бездушним тілом, яке не опиралось і не відповідало йому взаємністю. Адже він хотів володіти не жінкою. Він не здійснив акту святкування життя, акту, якого так прагнув. То був акт святкування торжества неспроможності.

Шеріл відчинила двері й прослизнула до помешкання тихо, майже потайки, наче сподіваючись, що її не помітять — або що й сама не помітить цього місця, своєї домівки. На зворотному шляху її підтримувало відчуття присутності Даґні, її світу, але коли вона увійшла до власного дому, стіни заковтнули її, і вона опинилась у задушливій атмосфері пастки.

У помешканні було тихо. Передпокій перетинав трикутник світла з ледь відчинених дверей. Шеріл механічно потягнула себе в напрямку власної кімнати. І раптом зупинилася.

Прочинені двері вели до Джимового кабінету. Там, на освітленій смужці килима Шеріл побачила жіночий капелюшок. Пір’їна слабко погойдувалася від протягу.

Шеріл зробила крок уперед. Кімната була порожня. Вона побачила дві склянки: одну на столі, іншу — на підлозі, й жіночу сумочку на сидінні м’якого крісла. Шеріл остовпіло стояла, аж поки не почула здушене бурмотіння двох голосів за дверима Джимової спальні. Вона не могла розрізнити слів, лише інтонації: Джимів голос лунав роздратовано, голос жінки — сповнений презирства.

Наступної миті Шеріл опинилась у себе в кімнаті, нестямно намагаючись зачинити двері. Її загнало туди сліпе прагнення втекти, наче це вона повинна була ховатися, втікати від огидної ймовірності, що її помітять після того, як вона помітила їх. Паніка клекотала в ній відразою, жалем, збентеженням, духовною невинністю, яка сахається, отримавши неспростовні докази чийогось зла.

Вона стояла посеред кімнати, нездатна зрозуміти, що їй робити далі. Потім її коліна м’яко підігнулись, і Шеріл опустилася на підлогу. Так вона і сиділа, втупившись у килим і тремтячи.

Вона не відчувала ні ревнощів, ні обурення, а тільки порожній жах зустрічі з гротескним безглуздям. Бачила, що ні їхній шлюб, ні Джимова любов до неї, ні його наполягання тримати її при собі, ні його хіть до іншої жінки, ні ця безпричинна зрада не мали жодного значення, що у всіх цих обставинах не було навіть натяку на сенс, і не було можливості отримати пояснення. Шеріл завжди думала, що зло має причину, що воно є засобом для певної мети. Зараз же вона бачила зло, яке коїлось заради самого зла.

Вона не знала, скільки так сиділа. Аж нарешті почула їхні кроки і голоси, потім звук вхідних дверей, що зачинялися. Шеріл підвелась, не маючи на думці жодної мети, просто під’юджена якимось інстинктом з минулого, наче діючи у порожнечі, де чесність була недоречна, — та дівчина не вміла поводитись інакше.

Вона зустріла Джима в передпокої. Кілька секунд вони дивились одне на одного, ніби не вірячи своїм очам.

— Коли ти повернулася? — вигукнув він. — Ти вже давно вдома?

— Не знаю…

Він дивився на неї.

— Що з тобою таке?

— Джиме, я… — вона завагалась, а потім здалась і махнула рукою в напрямку його спальні. — Джиме, я знаю.

— Що ти знаєш?

— Що ти був там… з жінкою.

Його першим поривом було заштовхнути її до кабінету і зачинити двері, наче для того, щоб сховати їх обох, хоч він і не знав, від кого. Невизнана лють кипіла в його свідомості, він був готовий водночас втекти і вибухнути, і все разом перетворилося на гнівне усвідомлення, що ця його дрібна дружина наважилася вкрасти в нього тріумф. І він не збирався віддати їй свою нову насолоду.

— Так і є! — закричав він. — То й що? Що ти робитимеш?

Вона дивилася на нього ошелешено.

— Так і є! Я був там з жінкою! Я зробив це, бо мені захотілося! Думаєш, ти налякаєш мене своїми зойками, поглядами, своїми слинявими чеснотами?

Джеймс клацнув пальцями.

— Ось чим для мене є твоя думка! Чхати я хотів на твою думку! Затям це!

Її біле безборонне обличчя ввігнало його в гострий стан насолоди. Насолоди від відчуття, що його слова — це вибухи, що спотворюють людські лиця.

— Думаєш, ти змусиш мене ховатися? Я не хочу більше прикидатися заради твого доброчесного задоволення! Та хто ти в біса така, дешева невидимко? Я робитиму те, що мені заманеться, а ти триматимеш свого рота на замку і виконуватимеш на публіці відповідні трюки, як це роблять усі, й не вказуй мені, як я повинен поводитись у своєму власному домі. Ніхто не залишається доброчесним у власному домі, всі ці вистави тільки для товариства! Але ти хочеш, щоб я був таким насправді. Насправді, клята дурепо! Краще тобі чимшвидше підрости!

Викрикуючи це все, він бачив навпроти не її обличчя, а обличчя чоловіка, якого він хотів би, але ніяк не міг відокремити від того, що зробив цього вечора. Але Шеріл завжди залишалась у його очах захисницею, шанувальницею, агентом цього чоловіка. Через це він з нею одружився, тому тепер вона нарешті може виконувати свою роль. І Джеймс закричав:

— А знаєш, хто ця жінка, з якою я переспав? Це…

— Ні! — закричала вона. — Джиме! Я не хочу цього знати!

— Це була місіс Ріарден! Місіс Генк Ріарден!

Вона відступила назад. Джим відчув короткий спалах жаху, адже Шеріл дивилася на нього так, наче бачила щось таке, чого він сам не хотів помічати. Мертвим голосом, невідповідність якого полягала в його буденному звучанні, вона запитала:

— Гадаю, ти тепер захочеш зі мною розлучитися?

Він вибухнув реготом.

— Яка ж ти дурна! Ти досі цього чекаєш! Досі хочеш великої та чистої любові. Я і думати не збираюся про розлучення — і не уявляй, що я дозволю тобі зі мною розлучитися. Думаєш, що це так важливо? Слухай, ідіотко, немає такого чоловіка, який би не спав з іншою жінкою, і немає дружини, яка би про це не знала, але вони про це мовчать. Я спатиму, з ким забажаю, а ти йди собі й роби те саме, як решта сучок, і просто тримай рот на припоні!

Її очі засвітилися раптом неймовірним світлом суворого, незатьмареного, нечутливого, майже нелюдського розуму.

— Джиме, якби я могла так чинити, ти б зі мною не одружився.

— Ні. Не одружився б.

— То чому ти зі мною одружився?

Джеймсові здалось, що його затягує в нурт. Він відчув часткове полегшення від того, що небезпека минула, але водночас бачив непоступливий натиск цієї небезпеки.

— Бо ти була дешева, безпорадна, безголова жебрачка, яка не мала жодного шансу дорівнятися до мене бодай у чомусь! Бо я думав, що ти мене любиш! Думав, ти знатимеш, що ти повинна мене любити!

— Такого, як ти є?

— Не насмілюючись знати, який я є! Без жодних причин! Не змушуючи мене вічно тестуватися, чи живу я відповідно до законів інтелекту, наче я вічно перебуваю на якомусь клятому параді!

— Ти любив мене, бо я була нічого не варта?

— А чого ти була варта, як думаєш?

— Ти любив мене, бо знайшов серед сміття?

— Що іще ти могла мені запропонувати? Але ти навіть не володіла достатньою смиренністю, щоб це оцінити. Я хотів бути великодушним, хотів подарувати тобі безпеку. А яка безпека у любові заради чеснот? Конкуренція — річ, завжди відчинена навстіж, все за законами джунглів: той, хто кращий від тебе, прийде і переможе. Але я хотів любити тебе за твої недоліки, за помилки і слабкості, за твою неосвіченість, грубість, вульгарність — і це було безпечно, ти не мала чого боятися, не мала чого ховати, ти могла бути собою, справжньою собою, смердючою, гріховною, потворною собою (адже кожен всередині є такою клоакою), ти могла отримувати мою любов і від тебе нічого не вимагалось би натомість!

— Ти хотів, щоб я приймала твою любов, як милостиню?

— А ти думала, що можеш її заслужити? Невже ти думала, що здатна заслужити можливість одружитися зі мною, мала жебрачко? Та я купував таких, як ти, за ціною однієї страви! Я хотів, щоб ти знала: кожним кроком, кожною ложкою з’їденого кав’яру ти завдячуєш мені; ти нічого не мала і сама була нічим, і ніколи не могла сподіватися дорівнятись до мене, заслужити мене, щоб мені відплатити!

— Я намагалась усе це заслужити.

— І яка мені була б з тебе користь?

— Ти не хотів, щоб я старалася?

— Ох, яка ж ти дурна!

— Ти не хотів, щоб я стала кращою? Не хотів, щоб я піднялась? Ти думав, що я прийшла зі сміття, і хотів, щоб я залишалась зіпсованою?

— Яка мені була б з тебе користь, якби ти все це заслужила, і я мусив би докладати зусиль, щоб утримувати тебе, а ти могла б торгуватися за краще місце, якби захотіла такого?

— Ти хотів, щоб це була милостиня… для нас обох і від нас обох? Ти хотів, щоб ми були жебраками, прикованими одне до одного ланцюгом?

— Так, клята євангелістко! Так, дурнувата шанувальнице героїв! Так!

— Ти вибрав мене тому, що я була нічого не варта?

— Так!

— Ти брешеш, Джиме.

У відповідь він тільки ошелешено на неї поглянув.

— Ті дівчата, яких ти купував за ціною однієї страви, були б дуже раді залишатися собою і ставати клоакою, вони приймали б від тебе милостиню і не намагались би звестись на ноги, але ти не одружився з жодною з них. Ти одружився зі мною, бо знав, що я не прийму життя в клоаці ні зовні, ні всередині себе, що я боротимусь за можливість звестись на ноги і продовжуватиму боротьбу. Хіба це не так?

— Так! — закричав він.

І тоді фари, світло яких засліплювало її дедалі дужче, наблизились упритул, досягли мети, і Шеріл закричала, опинившись в епіцентрі сліпучого вибуху, закричала від фізичного жаху, задкуючи від Джеймса.

— Що з тобою?! — вигукнув він, затремтівши, не наважуючись побачити в її очах те, що бачила вона сама.

Вона рухала руками, наче шукала чогось навпомацки або, навпаки, відганяла. Коли спромоглась відповісти, її слова не відображали суті, але то були єдині слова, які їй вдалось відшукати:

— Ти… ти убивця, який нищить заради вбивства.

Це було занадто близько до неназваного. Тремтячи з жаху, нездатний утамувати тремтіння, Джим невидюще гойднувся і дав їй ляпаса.

Вона перекотилася через крісло, вдарилась головою об підлогу, але за мить звела голову і невидющо на нього подивилася — без подиву, так, наче фізична реальність просто набувала очікуваної форми. З кутика її рота повільно стікала єдина грушоподібна краплина крові.

Він стояв нерухомо. Кілька секунд вони дивились одне на одного, не наважуючись поворухнутися.

Шеріл зробила це перша. Вона звелась на ноги — і побігла. Дівчина втікала з кімнати, втікала з помешкання, чула, як біжить коридором, відчиняє залізні двері, що ведуть до пожежної драбини, не дочекавшись сигналу ліфта.

Збігала сходами вниз, відчиняла двері на випадкових поверхах, пробігала плутаними переходами будівлі, потім знову неслася вниз, аж доки опинилась у вестибюлі й вискочила на вулицю.

За деякий час вона зрозуміла, що йде засміченим тротуаром темної околиці. Побачила перед собою електричну лампу, що світилась у печері входу в метро та освітлений білборд з рекламою крекерів на чорному даху пральні. Шеріл не пам’ятала, як тут опинилася. Її мозок діяв рваними сплесками, зовсім незв’язно.

Шеріл знала тільки те, що вона мусить утекти, але втеча неможлива.

Їй слід утекти від Джима, думала вона. «Куди?» — тут же запитувала себе, роззираючись таким поглядом, ніби заходилася благальним криком. Вона вхопилась би за роботу в крамниці найдешевших товарів або в пральні, чи в будь-якому з цих гнітючих магазинів, що вона їх проминала. Але ось вона працюватиме, думала Шеріл, і що тяжча буде її робота, то більше зла отримуватиме від людей навколо, не знатиме, коли від неї сподіваються правди, а коли — брехні, і що чистіша буде її чесність, то більшого обману зазнає вона від них. Шеріл доводилося бачити це раніше, їй доводилось цього зазнавати — в родині, у крамницях бідних районів, але вона думала, що це — прикрі винятки, випадкові вияви зла, яких треба уникнути і забути. Тепер вона знала, що винятками вони все ж не були, навпаки — то був кодекс, прийнятий усім світом, життєве вірування, неписане правило, знане кожним. Шеріл помічала його в очах людей, бачила у підступному, винуватому погляді, якого сама нездатна була зрозуміти. А в основі цього вірування, оточене тишею у підвалах міста, в підвалах людських душ, лежало й очікувало свого часу те, з чим неможливо жити.

«Чому ви так зі мною чините?» — безгучно волала вона до темряви навколо. «Тому що ти — хороша», — відповідав з темряви дахів і колекторів гучний регіт. — «Тоді я не хочу більше бути хорошою». — «Але будеш». — «Я не повинна». — «Будеш». — «Я цього не витримаю». — «Витримаєш».

Шеріл затремтіла і пішла швидше, але раптом попереду, в туманній далині побачила над дахами міста календар. Було вже далеко за північ, календар повідомляв, що сьогодні 6 серпня, та Шеріл здалося, ніби вона побачила напис «2 вересня», виписаний над містом кривавими літерами. Вона подумала, що якби працювала, якби боролась, якби зростала, то з кожним кроком уперед зазнавала б дедалі тяжчих ударів, аж поки, врешті-решт, незважаючи на те, чого досягнула — володіла б компанією з виробництва міді чи котеджем без застави, — 2 вересня її майно опинилось би в Джимових руках, а вона тільки спостерігала б, як воно тане, перетворюючись на платню за вечірки, під час яких Джим укладає угоди зі своїми друзями.

«Я не буду!» — закричала вона, розвернулась і побігла назад уздовж вулиці. Але протягом усього часу їй здавалося, що в чорному небі, просто з пари над пральнею, до неї шкіриться якась велетенська постать, проява без чітких обрисів. На її обличчях, що повсякчас змінювалися, незмінним залишався лише вишкір. Це було то Джимове лице, то лице священика з її дитинства, то соціальної працівниці з відділу персоналу в крамниці дешевих товарів. Вишкір промовляв до Шеріл: «Такі люди, як ти, назавжди залишаються чесними, такі люди, як ти, до кінця намагаються звестись, такі люди, як ти, вічно працюють, тож ми спокійні — вибору ти не маєш».

Шеріл бігла. Коли ж озирнулася знову, з’ясувала, що йде тихою вулицею, проминає скляні двері, за якими видніються застелені килимами та освітлені вестибюлі розкішних будинків. Шеріл усвідомила, що накульгує, і аж тоді побачила, що загубила каблук однієї з туфель — він відламався під час її нестямного бігу.

Раптово опинившись на широкому роздоріжжі, вона окинула зором височенні хмарочоси вдалині. Будівлі тихо розчинялись в імлі, з-за них легким подихом проступало неяскраве мерехтіння, схоже на прощальний усміх. Колись ці хмарочоси Шеріл сприйняла за обіцянку, тепер вона намагалась знайти серед млявого застою доказ існування іншого типу людини. Тепер вона знала, що ці будівлі — немов могильні плити, витончені обеліски, що возвеличуються над містом на згадку про людей, яких знищили за те, що вони їх звели; то було втілення застиглого безгучного крику, бо винагородою за їхнє створення стало мучеництво.

Десь в одній з цих примарних веж, думала Шеріл, живе Даґні. Однак Даґні — самотня жертва, яка бореться і програє боротьбу, її знищать, зрештою вона потоне в цьому тумані, як всі решта.

«Я не маю, куди податися», — подумала Шеріл і затнулась. «Але й не можу стояти, не рухаючись. Не можу ні працювати, ні байдикувати. Не можу ні здатись, ні боротись. Але ж це саме те, чого вони від мене хочуть, це саме той пункт, у якому вони прагнуть мене бачити — ні живою, ні мертвою, ні здатною мислити, ні божевільною. Просто куснем жому, який кричить від страху, якому можна надати будь-якої форми, оскільки власної він не має».

Вона пірнула в темряву за рогом, нажахано сіпаючись від вигляду кожної людської постаті. Ні, думала Шеріл, вони не погані, не всі люди погані… Вони лише жертви самих себе, але всі вони вірять у Джимову релігію, тому я не можу мати з ними справи, оскільки мені це відомо. Якщо я до них заговорю, вони спробують поводитися зі мною доброзичливо, однак я достеменно знаю, ЩО САМЕ вони вважають хорошим, і можу розгледіти в їхніх очах погляд смерті.

Тротуар звузився і перетворився на уривчасту смужку. На сходах напівзруйнованих будинків лежало сміття, висипане з контейнерів. Позаду запиленого мерехтіння бару Шеріл зауважила освітлену вивіску: «Клуб відпочинку для молодих жінок», що висіла над зачиненими дверима.

Вона знала про установи такого типу, як і про жінок, які ними керували; жінок, які стверджували, що їхня робота — допомагати стражденним.

Якби вона увійшла, міркувала Шеріл, проходячи повз це місце, якби встала перед ними і почала благати про допомогу, вони б запитали: «У чому ваш гріх? Алкоголь? Трава? Ви вагітна? Крадете у магазинах?»

А вона відповіла б: «У мене немає гріхів. Я невинна, але…»

«Вибачте. Нас не обходить біль невинних».

Шеріл знову побігла. Потім зупинилася і зрозуміла, що стоїть на розі довгої та широкої вулиці. Будівлі й хідники зливались із небом — дві лінії зелених вогнів висіли у просторі, простягались у нескінченну далечінь, наче сягаючи інших міст, океанів та чужих земель, охоплюючи кільцем усю Землю. Зелене світло навіювало спокій, лінії були схожі на гостинний, необмежений шлях, що запрошував у безпечну подорож. Далі вогні стали червоними, важко опустилися трохи нижче, перетворившись з чітких кіл на розмиті мазки, що застерігали про необмежену небезпеку. Шеріл стояла і спостерігала, як її проминали гігантські вантажівки, як їхні великі колеса витискали ще один шар лискучого покриття на витертому брукові вулиці.

Знову ввімкнулись зелені вогні, але Шеріл стояла і тремтіла, нездатна поворухнутись. Ось у який спосіб відбувається переміщення тіла, думала вона, але що вони зробили з переміщенням душі? Вони встановили сигнальні вогні у зворотному порядку, тому дорога безпечна тоді, коли горять червоні вогні зла, натомість коли спалахують зелені вогні доброчесності, що обіцяють вам право проходу, ви рушаєте вперед і опиняєтеся під колесами. Це перевернуте світло, думала Шеріл, охоплює весь світ, сягає кожного краю. Тому на світі так багато нещасних калік, які не знають, чим їх скалічило і чому, які щосили повзуть на роздовбаних обрубках крізь безпросвітні дні, отримуючи на свої запитання єдину відповідь: біль — суть існування, а дорожня поліція, підсміюючись, стверджує, що людина нездатна ходити за своєю природою.

Всі ці думки не були сформовані у слова, Шеріл просто не могла їх дібрати. Натомість знаходила тільки раптову лють, що змушувала її, охоплену нікчемним жахом, лупити кулаками по залізній тумбі з дорожніми вогнями, гатити по порожній трубі, з якої долинало хрипке, іржаве пирхання непохитного механізму, що продовжував торохтіти.

Вона не могла розбити цих тумб кулаками, не могла розгромити їх одну по одній уздовж усієї вулиці, що зникала з поля зору вдалині; так само, як не могла вибити вірування з душ тих людей, яких зустрічала. Вона більше не могла мати справи з людьми, не могла ходити їхніми стежками, бо що вона могла їм сказати — жінка, яка не знала слів, щоб назвати добре відомі їй речі, і не мала голосу, щоб її почули? Що вона могла їм сказати? Як могла до них достукатися?

А де були ті люди, що могли б говорити?

Вона не думала, в її мозку лише гуркотіли удари кулаків по металу. А потім раптом вона побачила саму себе — як розбиває до крові кісточки пальців об непорушну тумбу, — і це видовище змусило її здригнутися. Шеріл відсахнулася. Вона рушила далі, не помічаючи нічого навколо, почуваючись, ніби у лабіринті без виходу.

Виходу немає, розуміла вона у миті просвітлення. Це розуміння разом з луною її кроків, вбивалось у тротуар — немає виходу… порятунок неможливий… жодних сигналів… жодного способу, що допомагав би відрізнити руйнацію від безпеки, друга — від ворога… Як той собака, про якого їй доводилося чути, думала Шеріл. Чийсь собака в лабораторії. Собака, який отримував електричні сигнали, і не міг відрізнити задоволення від катування, його то били замість того, щоб погодувати, то годували замість того, щоб бити; йому більше не допомагали ні очі, ні вуха, він не мав більше на що опиратись, його свідомість стала безсилою в цьому рухомому, розмитому, безформному світі. Тому собака здався, відмовився від їжі, щоб більше не жити. Ні! — ось яким було єдине свідоме слово в її голові. Ні! Ні! Ні! Тільки не вашим шляхом, тільки не у вашому світі. Навіть якщо це «ні» — єдине, що від мене залишається!

В найтемнішу годину ночі на алеї серед причалів і складів її побачила соціальна працівниця. Це була жінка з сірим обличчям, у сірому пальті, що зливалось зі стінами. Вона побачила молоду дівчину в костюмі, надто вишуканому й дорогому як на цю околицю; дівчину без капелюшка, без сумочки, зі зламаним каблуком, скуйовдженим волоссям та синцем у кутику рота. Дівчину, яка плелась кудись наосліп, не відрізняючи тротуару від проїжджої частини. Вулиця, якою вона брела, була вузькою щілиною між кривуватими, порожніми стінами складів; крізь сирий туман, наповнений запахом гнилої води, пробивався промінь світла. Вулиця закінчувалася кам’яним парапетом, розташованим на самому краю чорної діри — неба і ріки, злитих воєдино.

Соціальна працівниця наблизилась і суворо запитала:

— У вас проблеми? — і замість відповіді побачила одне втомлене око (інше було сховане під пасмом волосся), і обличчя дикої істоти, яка забула вже звучання людського голосу, і тепер прислухалася до нього, як до віддаленої луни — з підозрою, та все ж з певною надією.

Соціальна працівниця взяла її за руку.

— Яка ганьба доводити себе до такого стану… Якби ви, дівчата з вищого світу, мали інші справи, крім того, щоб задовольняти свої бажання, шукаючи насолод, ви не швендяли б о цій порі п’яні, мов волоцюги. Якби ви припинили жити заради власного задоволення, припинили думати тільки про себе і знайшли якусь вищу…

І раптом дівчина закричала — і крик її відбивався від стін, мовби в камері тортур. Це був тваринний крик жаху. Вона вивільнила руку і відстрибнула назад, артикулюючи свій крик, перетворюючи його на слова:

— Ні! Ні! Тільки не ваш світ!

Потім вона побігла. Вона бігла, підштовхнута раптовим вибухом сили, бігла, немов тварина, яка рятує своє життя, неслась вулицею, що закінчувалась рікою. Не сповільнюючись, не зупиняючись, не вагаючись жодної миті, цілком усвідомлюючи, що робить це заради самозахисту, вона продовжувала мчати, аж поки шлях їй перегородив парапет. Не гаючись, дівчина перестрибнула його і полетіла в чорноту.