Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А

Розділ ІІІ Антижадоба

— Що я тут роблю? — запитав доктор Роберт Стадлер. — Навіщо мене попросили прибути? Вимагаю пояснень. Я не звик, щоб мене тягнули через половину континенту, нічого не пояснивши, не повідомивши.

Доктор Флойд Ферріс усміхнувся:

— І тому я вдячний вам іще більше, докторе Стадлер.

Неможливо було зрозуміти, чого більше в його словах: вдячності чи зловтіхи.

Пекло сонце, і доктор Стадлер відчув, як по його скроні стікає цівка поту. Він не міг підтримувати цієї роздратованої, зворохобленої особистої розмови тут, посеред натовпу, що лився потоком і обліплював усі лавки навколо їхньої трибуни; розмови, якої він марно намагався добитися протягом останніх трьох днів. Йому стало очевидно, що саме в цьому й полягала причина відтермінування його зустрічі з доктором Феррісом аж до цього моменту, але Стадлер відкинув цю думку, наче відігнав комаху, що прагнула дістатися до його вологої скроні.

— Чому я не міг із вами зв’язатися? — запитав він. Його шахрайська зброя — сарказм — зараз видавалася менш ефективною, ніж будь-коли, однак це була єдина Стадлерова зброя:

— Чому ви вирішили за необхідне надсилати мені повідомлення на офіційних бланках, ще й сформульовані так, наче це військові… — він хотів сказати «накази», але не сказав, — депеші? Це анітрохи не схоже на наукове листування!

— Це справа державної ваги, — м’яко мовив доктор Ферріс.

— А ви хоч розумієте, наскільки я був зайнятий? Усе це перервало мою роботу!

— Атож, — ухильно відповів доктор Ферріс.

— А ви усвідомлюєте, що я міг відмовитися сюди їхати?

— Але ж ви не відмовилися, — так само м’яко відказав Ферріс.

— Чому мені нічого не пояснили? Чому ви не приїхали до мене особисто, а прислали тих немислимих молодих харцизяк, що мололи якусь загадкову маячню, ніби вичитану з дурнуватих статей про науку в популярних журналах?

— Я був занадто заклопотаний, — ввічливо пояснив доктор Ферріс.

— То, якщо ваша ласка, поясність, що ви робите посеред айовської рівнини — і що тут роблю я?

Він презирливо помахав у напрямку запилюженого обрію, вказуючи на три дерев’яних трибуни, що стояли посеред порожньої прерії. Ті конструкції щойно склепали і, здавалося, їхні дошки теж пітніють. Стадлер міг розгледіти краплі смоли, що виблискували на сонці.

— Ми от-от станемо свідками знаменної історичної події, докторе Стадлер. Події, яка стане віхою на шляху науки, цивілізації, соціального добробуту й політичної здатності пристосовуватися.

У голосі доктора Ферріса лунала інтонація публічного звернення людини, яка виголошує напам’ять текст із рекламного буклета.

— Поворотний пункт нової ери.

— Що за подія? Яка ще нова ера?

— Як ви матимете нагоду переконатися, спеціальний привілей стати свідками цієї події випав обраним — тільки найвидатніші громадяни, вершки нашої інтелектуальної еліти зможуть це побачити на власні очі. Вашого імені ми теж не могли оминути. І ми, звісно, впевнені, що можемо розраховувати на вашу лояльність і співпрацю.

Стадлер не міг упіймати погляду доктора Ферріса. Люди швидко заповнювали трибуни, тому доктор Ферріс весь час переривав балачку, щоб помахати якимось непоказним новоприбулим, яких докторові Стадлеру ніколи досі не випадало бачити, але які — судячи з Феррісових привітань, радісних і неформально-шанобливих водночас — належали до касти людей поважних. Усі вони, здавалося, знали доктора Ферріса, всі вони його розшукували, наче він був майстром ведення церемоній чи якоюсь зіркою.

— Чи могли б ви висловлюватися чіткіше, — запитав доктор Стадлер, — і пояснити мені, що саме…

— Привіт, Спад! — гукнув доктор Ферріс, махаючи огрядному сивочолому чоловікові в генеральському кітелі.

Доктор Стадлер заговорив голосніше:

— Я сказав: чи могли б ви бути такий люб’язний і пояснити мені, яке казна-що тут відбувається…

— Але ж це так просто. Це фінальний тріумф… Перепрошую, я на хвилинку, докторе Стадлер, — квапливо кинув доктор Ферріс, метнувшись уперед, наче натренований лакей на звук дзвоника, до групи людей, схожих на підстаркуватих шибеників. Він обернувся лише для того, щоб благоговійно додати одне слово, яке, на його думку, все мало пояснити:

— Преса!

Доктор Стадлер сів на дерев’яну лавку, намагаючись ні до чого не доторкатися. Три трибуни було розташовано на однаковій відстані одна від одної, півколом, наче яруси маленького приватного цирку. Розраховані вони були приблизно на три сотні людей. Здавалося, конструкції збудували для споглядання якогось спектаклю — хоча повернуті вони були до пласкої порожнечі прерії, що простягалася до самісінького обрію і на якій не було видно нічого, крім темної плями фермерського господарства, розташованого за кілька кілометрів звідси.

Навпроти одного зі стендів було встановлено радіо-мікрофони — зарезервовані, здається, для преси. Стояла там і штукенція, схожа на портативний щит керування — саме навпроти стенда, призначеного для чиновників. На його поверхні виблискували на сонці кілька важелів із відполірованого металу. На імпровізованому паркувальному майданчику позаду стендів тішили око своїм сяйвом розкішні нові автомобілі. Однак тривожне занепокоєння у доктора Стадлера викликала будівля, розташована на пагорбі за якихось сто метрів звідти. То була невелика присадкувата конструкція невідомого призначення з масивними кам’яними стінами. У ній не було жодного вікна, не враховуючи кількох щілин, захищених товстими залізними ґратами. Увінчував будівлю великий купол, гротескно заважкий порівняно з усім рештою — він наче втискав споруду в ґрунт. В основі купола виднілося кілька отворів нерівної форми, що нагадували незграбні глиняні димарі й, здавалося, не належали до промислової ери; їхнє призначення було невідоме. Будівля навіювала лихі передчуття, вона нагадувала розпухлий отруйний гриб. Було очевидно, що звели її недавно, але недбалі, заокруглені, невмілі й неточні обриси робили її схожою на якусь примітивну конструкцію, створену для таємних дикунських обрядів і виявлену посеред джунглів.

Доктор Стадлер роздратовано зітхнув. Він втомився від таємниць. «Конфіденційно». «Надзвичайно секретно». Слова, витиснуті на запрошенні, яким вимагали, щоб він прибув до Айови на два дні з якогось непевного — бо невизначеного — приводу. Двоє молодиків, які називали себе фізиками, з’явилися до нього в інститут начебто для того, щоб його супроводжувати. На дзвінок Стадлера до офісу у Вашингтоні Ферріс так і не відповів. Протягом усієї виснажливої подорожі урядовим літаком, потім — поїздки урядовим автомобілем, в якому він стікав потом, молодики розмовляли про науку, надзвичайні ситуації, соціальну рівновагу та потребу дотримання суворої таємності; доктор Стадлер нарешті зрозумів, що знає ще менше, ніж знав на початку. Він зауважив, що в цьому лопотінні двох молодиків весь час повторюються два слова, що виникали також у тексті запрошення, два слова, які — з огляду на незрозумілість усієї ситуації — лунали зловісно: вимога бути «лояльним» і «співпрацювати».

Молодики посадили Стадлера на лавку в першому ряду однієї з трибун і зникли, немов змінні деталі механізму, покинувши його на доктора Ферріса, який несподівано з’явився особисто. Тепер, дивлячись на те, що відбувалося навколо, спостерігаючи за невиразними, збудженими, вільними й буденними жестами Ферріса посеред групи новинарів, у нього складалося враження, що сталась якась неймовірна плутанина, якась безсенсова, хаотична дурниця, — але водночас він відчував і роботу злагодженого механізму, що створював відповідний градус необхідного саме для цієї миті враження.

Несподівано відчув, що його охопила паніка, освітлений якою, наче спалахом запальнички, він дозволив собі визнати, що відчайдушно хоче звідси втекти. Але він з грюкотом зачинив дверцята свого глузду. Стадлер знав, що найтемніша таємниця цієї події — найвирішальніша, недоторканна, убивча порівняно з будь-яким секретом, що ховається в будівлі-грибі, — це таємниця, яка змусила його погодитися приїхати сюди.

Йому ніколи не доведеться довідатися про мотив цього приїзду, — подумав Стадлер. Думки його з’являлися не у формі слів, а короткими, лихими спазмами емоцій, що нагадували роздратування і пекли, мов кислота. Слова, що застрягли в його свідомості, стирчали там з моменту, коли він дав згоду сюди приїхати, і скидалися на заклинання вуду, які людина повторює за потреби, не намагаючись осягнути: що ти можеш зробити, коли випадає мати справу з людьми?

Стадлер звернув увагу, що стенд, зарезервований для тих, кого Ферріс назвав інтелектуальною елітою, був більший навіть за стенд для урядовців. Від думки про те, що його посадили в перший ряд, у грудях промайнула насолода. Він озирнувся, щоб поглянути на яруси позаду. Пережите відчуття накотилося сірим і дрібним шоком: все це випадкове, виблякле, потріпане збіговисько аж ніяк не вкладалося в його уявлення про інтелектуальну еліту. Він бачив войовничо наїжачених чоловіків і виклично вбраних жінок, бачив злі, невдоволені, сповнені підозри обличчя, на яких прочитувалася непоєднувана з інтелектом ознака: непевність. Він не міг розгледіти жодного знайомого лиця, ніхто з присутніх не був відомий ні тепер, ні в минулому.

Стадлер замислився: цікаво, чим керувалися ті, хто відбирали цих людей.

У другому ряду він зауважив довготелесу постать — літнього чоловіка з видовженим млявим обличчям, що було віддалено знайоме, хоча Стадлер не зміг нічого пригадати, крім розмитого враження про фотографію і якусь неприємну публікацію. Він нахилився до жінки поруч і запитав, вказуючи на незнайомця:

— Чи не могли б ви мені нагадати ім’я цього джентльмена?

Жінка відповіла пошепки, з пошаною і благоговінням у голосі:

— Та це ж доктор Саймон Прітчетт!

Доктор Стадлер відвернувся, бажаючи одного: щоб його ніхто не побачив, щоб ніхто й ніколи не довідався, що він був членом цієї групи.

Він звів очі й побачив, як Ферріс, махаючи в його бік рукою, немов туристичний гід, веде до нього представників преси. Коли вони вже достатньо наблизилися, щоб можна було розібрати слова, Стадлер почув:

— Але навіщо вам марнувати на мене час, якщо тут присутній справжній винуватець сьогоднішнього досягнення, людина, яка уможливила це все, — доктор Роберт Стадлер!

Упродовж нетривалої миті Стадлерові здавалося, що на вимучених цинічних обличчях журналістів проступив якийсь невідповідний вираз — не зовсім повага, очікування чи сподівання, а радше відлуння цих емоцій, слабкий відголосок того, що могло вимальовуватися на цих лицях за часів молодості, коли вони чули ім’я Роберта Стадлера. Цієї миті він відчув імпульс, якого не міг визнати свідомо: поштовх зізнатись їм, що не має зеленої гадки про сьогоднішню подію, що його впливовість зараз іще дрібніша за їхню, що його влада — менша за владу журналістів, що його притягнули сюди, як пішака, вплутавши в шулерство… майже у ролі в’язня.

Замість цього він почув, як відповідає на їхні запитання манірним і поблажливим тоном людини, яка добре орієнтується в таємницях представників найвищої влади:

— Так, Державний науковий інститут пишається своїми заслугами на державній службі… Державний науковий інститут — це не інструмент чиїхось особистих інтересів чи персональної жадоби, він відданий справі добробуту людства, дбає про користь для всіх людей, — немов диктофон, Стадлер випльовував усі ті нудотні узагальнення, почуті від доктора Ферріса.

Він не дозволив дати собі зрозуміти, що його почуття пояснювалися відразою до себе самого. Ідентифікував емоцію, однак не предмет. Стадлерові здавалося, що він гидує людьми навколо. Це ж вони змусили його відбувати цей ганебний спектакль. Що ж іще поробиш, думав він, коли доводиться мати справу з людьми?

Журналісти коротко нотували його відповіді. Тепер їхні обличчя скидалися на автомати, що вдають, наче порожні висловлювання решти автоматів — це справді новини.

— Докторе Стадлер, — запитав один із них, вказуючи на будинок на пагорбі, — чи правда, що «Проект Ікс» — це найвидатніше досягнення Державного наукового інституту?

Запала мертва тиша.

— «Проект Ікс»? — перепитав доктор Стадлер.

Він розумів, що в його інтонації є щось зловісно неправильне, оскільки бачив, як кілька журналістів підняли голови, немов на звук сигналізації. Побачив, як вони чекають, тримаючи напоготові олівці.

Відчуваючи, як м’язи обличчя розколюються, перетворюючись на подобу посмішки, Стадлер занурився у безформний, майже надприродний жах, — ніби знову зауважив роботу злагодженого механізму, став його частиною, нездатною опиратися могутній волі.

— «Проект Ікс»? — м’яко перепитав він таємничим голосом учасника змови. — Що ж, джентльмени, хіба можна сумніватись у цінності й мотивації будь-якого проекту Державного наукового інституту, адже це неприбуткова установа? Хіба є потреба казати щось більше?

Стадлер звів голову і зауважив, що доктор Ферріс стояв неподалік протягом усього інтерв’ю. Його обличчя видавалося тепер менш напруженим та ще зухвалішим.

На паркувальний майданчик на повній швидкості залетіли два лискучих автомобілі й зупинилися, заскреготівши гальмами. Журналісти покинули Стадлера на середині речення і кинулися до людей, які висідали з машин.

— Що таке «Проект Ікс»? — суворо запитав у Ферріса доктор Стадлер.

Доктор Ферріс усміхнувся водночас невинно й нахабно.

— Це неприбутковий проект, — відповів він і кинувся назустріч новоприбулим.

Зі сповненого пошани шепотіння в натовпі доктор Стадлер зрозумів, що чоловічок у світлому льняному костюмі, схожий на виконавця різних темних справ, який негайно опинився у самому центрі нової групи, — це містер Томсон, глава держави. Містер Томсон усміхався, супився і вигавкував відповіді на запитання журналістів. Доктор Ферріс протискався крізь юрбу зі зграбністю кота, який треться об численні ноги.

Група наблизилась і Стадлер зауважив, що Ферріс веде всіх до нього.

— Містере Томсон, — дзвінко промовив доктор Ферріс, коли вони підійшли впритул, — чи можу я представити вам доктора Роберта Стадлера?

Хитрі оченята Томсона долю секунди пильно вивчали Стадлера — в погляді було помітно якийсь забобонний трепет, наче при засвідченні якогось явища з царини містичного, незбагненного для містера Томсона; а ще в ньому прочитувалася гостра, прорахована практичність дрібного політикана, впевненого, що все в цьому світі відбувається згідно з його уявленнями. Його погляд був відповідником слів: «А тобі з цього яка користь?»

— Яка честь, докторе, яка честь, безсумнівно, — жваво тиснучи йому руку, мовив містер Томсон.

Стадлер довідався, що високий сутулий чоловік з військовою стрижкою — це містер Веслі Моуч. Імена решти, чиї руки він потискав, розчути не вдалося. Коли група рушила далі, в напрямку чиновницького стенда, Стадлер залишився сам, охоплений палючим відкриттям, яке не наважувався осягнути повністю: йому було надзвичайно приємно отримати від дрібного пройдисвіта схвальний кивок.

Звідкись виникли юнаки, схожі на театральних білетерів, які обслуговували цей захід. Вони тягли за собою ручні візки з блискучими предметами, які роздавали публіці. То були польові біноклі. Доктор Ферріс сів біля мікрофона системи звукопідсилення навпроти чиновницького стенда. За сигналом, який подав Веслі Моуч, його голос раптом загуркотів над прерією — єлейний, оманливо врочистий, посилений геніальністю винахідника мікрофона, перетворений на голос велетня:

— Леді та джентльмени!

Юрба замовкла, всі голови злагоджено повернулись у бік елегантної постаті доктора Флойда Ферріса.

— Пані та панове, на знак визнання вашої видатної громадянської служби й соціальної лояльності, вас було обрано стати свідками презентації неймовірно важливого наукового досягнення — до сьогоднішнього дня лише кілька разів людству випадало переживати події такого приголомшливого масштабу та багаті на епохальні можливості, як наш «Проект Ікс».

Доктор Стадлер сфокусував свій бінокль на єдиному видимому тут об’єкті — плямі віддаленої ферми.

Він побачив, що то було занедбане й зруйноване господарство, покинуте багато років тому. Крізь оголені ребра даху просвічувалося небо, темряву порожніх вікон облямовували зубчасті залишки скла. Стадлер розгледів провислий хлів, заіржавілу водонапірну вежу й залишки трактора, що лежав шинами догори.

Доктор Ферріс говорив про хрестоносців науки, про роки самовідданої й наполегливої праці, впертих досліджень, які вилились у «Проект Ікс».

«Як дивно, — думав доктор Стадлер, продовжуючи вивчати руїни ферми, — що серед такого безлюддя живе стадо кіз».

Їх було шестеро чи семеро, деякі — дрімали, інші сомнамбулічно ремиґали траву, яку вдавалося відшукати, і висушені на сонці бур’яни.

— «Проект Ікс», — говорив доктор Ферріс, — було присвячено особливим дослідженням у царині звуку. Наука звуку поєднує вражаючі аспекти, про які непрофесіонали навряд чи й підозрювали…

На відстані п’ятнадцяти метрів від ферми доктор Стадлер побачив конструкцію, що видалась йому зовсім новою. Її призначення було незрозуміле: кілька прогонів сталевих риштувань, що здіймалися вгору й оточували повітря, нічого не підтримуючи й нікуди не ведучи.

Доктор Ферріс тим часом розповідав про природу звукових вібрацій.

Доктор Стадлер націлив бінокль на обрій позаду ферми, але там, на десятки кілометрів навколо, не було на що дивитися. Раптовий ривок однієї з кіз знову привернув погляд доктора до стада.

Він зауважив, що кози прив’язані до кілків, забитих у землю на певній відстані один від одного.

— …і було виявлено, — вів далі доктор Ферріс, — що існує певна частота звукових вібрацій, якої не може витримати жодна структура, органічна чи неорганічна…

Доктор Стадлер зауважив сріблясту цятку, що підстрибувала серед бур’янів неподалік стада. То було неприв’язане козеня. Воно плигало і вихилялося навколо матері.

— …звуковий промінь контролюється щитом, розташованим усередині гігантської підземної лабораторії, — розповідав доктор Ферріс, вказуючи на будівлю на пагорбі. — Цей щит ми ніжно називаємо «Ксилофон», оскільки людина, яка ним користується, мусить бути вкрай обачна, натискаючи правильні клавіші — чи, радше, важелі. Заради нашої особливої сьогоднішньої події ми створили оцей додаток до основного «Ксилофона». Вони з’єднані, — Ферріс показав на пульт, розташований навпроти чиновницького стенда, — тому ви маєте можливість на власні очі побачити всю операцію й оцінити простоту цієї процедури…

Докторові Стадлеру справляло приємність стежити за козячим дитинчам — це було таке заспокійливе видовище. Маленькому створінню було щонайбільше тиждень від народження, воно скидалося на м’ячик з білого хутра з граційними довгими ніжками, на яких стрибало вільно й радісно, зухвало і незграбно, тримаючи всі чотири ноги випростаними. Здавалося, воно плигало на сонячних променях, занурюючись у літнє повітря, і саме випромінювало радість від власного існування.

— …Звукові промені невидимі, нечутні й повністю контрольовані щодо цілі, напрямку та радіуса. Їхнє перше публічне випробування, свідками якого ви сьогодні станете, покликане охопити невеликий діапазон, всього лише три кілометри. Це абсолютно безпечно, простір завдовжки тридцять кілометрів позаду об’єкта — порожній. Устаткування, розташоване в нашій лабораторії, здатне створювати промені, що можуть покрити — крізь оті отвори, які видно під куполом — усю околицю в радіусі сотень кілометрів, тобто коло, що охоплює узбережжя Міссісіпі, десь від мосту залізничної системи «Таґґарт Трансконтиненталь» до Де-Мойна та Форт-Доджа в Айові, від Остіна в Міннесоті до Вудмена у Вісконсині й Рок-Айленда в Іллінойсі. Це лише скромний початок. Ми володіємо технічною інформацією для того, щоб створювати генератори з радіусом триста, чотириста кілометрів, але, оскільки ми не змогли вчасно отримати достатньої кількості відпорного до високих температур металу — як, наприклад, ріарден-метал, — довелось задовольнятися саме таким устаткуванням і радіусом контролю. На честь нашого видатного керівника, містера Томсона, за далекоглядного управління якого Державний науковий інститут отримав кошти, без яких «Проект Ікс» не відбувся б ніколи, ми бажаємо назвати цей видатний винахід «Гармонізатором Томсона»!

Натовп зааплодував. Містер Томсон сидів нерухомо, на обличчі його застиг жорстокий вираз. Доктор Стадлер був упевнений, що цей нікчемний пройдисвіт не мав нічого спільного з проектом (як і будь-хто з цих помічників-білетерів), що йому не вистачило б ні розуму, ні ініціативності, та навіть достатнього рівня мерзенності, щоб подарувати цьому світові нову пастку на ховрахів, що він теж — усього лише пішак у мовчазній машинерії — машинерії без центру, без лідера, без напрямку, машинерії, яку запустили не доктор Ферріс та Веслі Моуч, не будь-хто з цих заляканих істот на трибунах, не хтось із осіб позаду сцени. То була безлика, бездумна, безтілесна машинерія, що не мала водія, для неї кожен був лише пішаком — залежно від рівня особистого зла. Доктор Стадлер ухопився за край лавки: він відчув непереборне бажання підхопитися на ноги і втекти.

— …Щодо того, як саме функціонують звукові промені та з якою метою, я не скажу нічого. Нехай винахід промовляє сам за себе. Зараз ви побачите його в дії. Коли доктор Блоджет натисне важелі «Ксилофона», я раджу вам стежити за мішенню — отією віддаленою фермою за три кілометри звідси. Тут ви нічого не побачите. Сам по собі промінь невидимий. Усі прогресивні мислителі визнали, що не існує сутностей, є лише дії, не існує цінностей, є тільки наслідки. А зараз, леді та джентльмени, ви побачите дію та наслідки «Гармонізатора Томсона».

Доктор Ферріс кивнув, повільно відійшов від мікрофона і вмостився на своє місце на лавці поруч з доктором Стадлером.

Молодший, трохи грузький, чоловік підійшов до щита управління — і в очікуванні звів погляд на містера Томсона. Містер Томсон якусь мить дивився отупіло й збентежено, ніби щось вислизнуло з його уваги, та нарешті Веслі Моуч нахилився до нього і прошепотів щось на вухо.

— Контакт! — голосно проказав містер Томсон.

Доктор Стадлер не міг стежити за граційними, хвилеподібними, жіночними рухами руки доктора Блоджета: як той опускає перший важіль на щиті, потім — наступний. Він підняв бінокль і поглянув на ферму.

Щойно сфокусувавши лінзи, він побачив козу, яка натягувала свого ланцюга, спокійно намагаючись дістати високий сухий чортополох. Наступної ж миті коза здійнялась у повітря, її перевернуло, ноги витягнулися вгору, нервово смикаючись, а потім вона просто впала на купу з семи інших кіз, що смикались у конвульсіях. Коли докторові Стадлеру вдалось у все це повірити, гора кіз уже не ворушилась. Одна нога стирчала з нерухомої маси, негнучка, мов жезл, але чомусь тремтіла, наче від сильного вітру. Ферма розлетілася на друзки і впала, а слідом посипався гейзер цегли з димаря. Трактор сплюснуло, як млинець. Водонапірна вежа тріснула, її рештки посипалися на землю, тимчасом як колесо продовжувало описувати в повітрі криву, ніби неквапливо насолоджувалося польотом. Сталеві балки й бруси новозбудованих риштувань розлетілися, мов картковий будинок від подиху. Все це сталося так швидко, так невблаганно, так просто, що доктор Стадлер не відчув навіть жаху — він узагалі нічого не відчув. Ця реальність була йому знайома: царина дитячих нічних жахів, де матеріальні об’єкти розчинялися від єдиного злісного бажання.

Стадлер відняв бінокль від очей. Тепер він дивився на порожню прерію. Ферми не було, попереду не виднілося нічого, крім темної смуги, схожої на тінь від хмари.

З верхнього ярусу пролунав єдиний пронизливий крик — якась жінка зомліла. Стадлер здивувався, чому це вона закричала аж тепер, а не відразу після того, що сталося, — і тільки тоді усвідомив, що з моменту, коли опустився перший важіль, не минуло й хвилини.

Він знову підняв бінокль, сподіваючись чомусь, що побачить лише тінь від хмари. Але матеріальні предмети — гора сміття — досі були на місці. Він обстежив поглядом руїну, і раптом зрозумів, що шукає поглядом козеня. Та не знайшов його. Нічого там не було, крім купи сірої шерсті.

Опустивши бінокль і обернувшись, Стадлер побачив, що за ним спостерігає доктор Ферріс. Тепер він був упевнений, що протягом усього випробування Ферріс не зводив з нього очей; сам він не дивився на мішень, а стежив, чи він, Роберт Стадлер, витримає дію променя.

— Ну, от і все, — оголосив опецькуватий доктор Блоджет у мікрофон вкрадливим тоном адміністратора універмагу. — В цій будівлі не залишилося жодного вцілілого цвяха чи гвинтика, так само, як не вціліла жодна кровоносна судина в тілах тварин.

Юрба шелестіла, засмикалася, збуджено перешіптуючись. Люди перезиралися, невпевнено підіймалися і знову сідали на свої місця, прагнучи будь-чого, тільки не цієї паузи. В їхньому шепотінні проступала тамована істерика. Здавалося, вони хочуть, щоб їм сказали, що про це думати.

Доктор Стадлер побачив, як з верхнього ряду зводять жінку — вона схилила голову, притискаючи до рота хустинку: її нудило.

Стадлер відвернувся від жінки і побачив, що доктор Ферріс і далі за ним стежить. Доктор Стадлер трохи відхилився, на його обличчі проступили гіркота й презирство — саме таким, на його думку, повинно було бути обличчя найвидатнішого науковця країни, — і запитав:

— Хто винайшов цю жахливу річ?

— Ви.

Доктор Стадлер поглянув на нього, не поворухнувшись.

— Це всього лише фізичне втілення, створене на основні ваших теоретичних відкриттів, — люб’язно пояснив доктор Ферріс. — Воно виникло завдяки вашим безцінним дослідженням природи космічних променів та передачі енергії в просторі.

— Хто працював над цим проектом?

— Кілька третьосортних науковців, як ви би про них сказали. Насправді в цьому не було нічого складного. Ніхто з них не додумався б до першого кроку — вашої концепції стосовно формули передачі енергії, але з нею все решта далося легко.

— А яка практична користь від цього винаходу? Якими є епохальні можливості?

— Невже ви не розумієте? Це ж неоціненний інструмент публічної безпеки. Жоден ворог не нападе на власника такої зброї. Вона звільнить країну від страху й агресії, дозволить планувати майбутнє у цілковитій безпеці, — його голос був сповнений химерної безтурботності, це була якась безжурна імпровізація, ніби він не хотів і не намагався звучати правдиво. — Цей винахід знищить соціальні непорозуміння. Натомість сприятиме миру, стабільності та — про це ми вже говорили — гармонії. Він зведе нанівець небезпеку війни.

— Якої війни? Якої агресії? Весь світ помирає з голоду, а всі ті Народні республіки ледве зводять кінці з кінцями завдяки подачкам нашої країни — де ви вгледіли загрозу війни? Невже ви думаєте, що ті обірвані дикуни можуть на вас напасти?

Доктор Ферріс поглянув йому просто у вічі.

— Внутрішні вороги можуть бути такі ж небезпечні, як і зовнішні, — відповів він. — Можливо, навіть небезпечніші.

Цього разу його голос пролунав так, що стало ясно: тепер він зацікавлений у тому, щоб його зрозуміли.

— Соціальні системи страшенно нестабільні. Але подумайте, якої стабільності можна досягти, встановивши кілька наукових розробок у стратегічних місцях. Це гарантує державі постійний мир — вам так не здається?

Доктор Стадлер не поворухнувся і нічого не відповів. Спливали секунди, а його обличчя залишалося застиглим — здавалося, його паралізувало.

У нього були очі людини, яка раптово побачила те, що завжди, від самого початку, знала і чого впродовж багатьох років намагалася не помічати. Тепер же ця людина потерпала від конфлікту між побаченим на власні очі та здатністю заперечувати побачене.

— Не розумію, про що це ви кажете! — нарешті гаркнув він.

Доктор Ферріс усміхнувся.

— Жоден приватний бізнесмен чи жадібний промисловець не профінансував би «Проект Ікс», — м’яко і розманіжено мовив він тоном неформальної бесіди. — Ніхто не міг би собі такого дозволити. Це гігантська інвестиція без жодних перспектив матеріального зиску. Бо який може бути від цього прибуток? Відтепер і ця ферма не даватиме жодних прибутків. — Він тицьнув пальцем у темну віддалену смугу. — Але, як ви самі добре бачили, «Проект Ікс» мусив бути неприбутковим. На противагу бізнесовим фірмам, Державний науковий інститут зміг без проблем отримати кошти на проект. Ви ж ніколи не чули, щоб наш інститут стикався з будь-якими фінансовими труднощами протягом останніх двох років, правда? А раніше це була така проблема — змусити їх проголосувати, щоб для розвитку науки виділили необхідні кошти. Вони вічно вимагають технічних новинок за свою готівку — ви самі так завжди казали. Що ж — ось і технічна новинка, яку цілком здатні оцінити певні люди. Люди, які примушують інших за них голосувати. Це було нескладно. Насправді більшість із тих, що голосували, почувались у безпеці, віддаючи голоси за таємний проект, — вони були впевнені, що задум важливий, оскільки їх самих не визнали достатньо поважними і не втаємничили в справу.

Було, звісно, кілька невпевнених скептиків. Але вони здалися, почувши, що керівником Державного наукового інституту є доктор Роберт Стадлер, чиї думки і чесність не викликають сумнівів.

Доктор Стадлер поглянув на власні нігті.

Раптовий скрегіт мікрофона змусив юрбу зосередити увагу на тому, що відбувалося. Люди готові були от-от втратити самовладання, перебували за крок від паніки. Голос ведучого, немов кулемет, видавав черги невгасимого ентузіазму, радісно вигавкуючи, що присутнім пощастило стати учасниками новин, в яких усьому народу буде повідомлено про видатне відкриття. Далі, зиркнувши на годинник, сценарій і підняту руку Веслі Моуча, він закричав просто в лискучу зміїну голову мікрофона, ввірвавшись до віталень, офісів, класів, інкубаторів усієї країни:

— Леді та джентльмени! Проект Ікс!

Доктор Ферріс схилився до доктора Стадлера і, крізь голос ведучого, що гримів, мов стакато копит, галопуючи континентом і описуючи новий винахід, з інтонацією буденного зауваження промовив:

— Життєво важливо, щоб зараз, у цей непевний для країни час, не пролунало жодної критики на адресу нашого проекту.

А далі — напівнедбало-напівжартома додав:

— І щоб узагалі ніколи не пролунало жодної критики будь-чого.

— …а політичні, культурні, інтелектуальні та моральні лідери нашої держави, — верещав у мікрофон ведучий, — які стали свідками цієї видатної події у якості ваших представників і від вашого імені, особисто поділяться з вами враженнями від побаченого!

Першим на дерев’яні сходи, що вели до платформи з мікрофоном, зіп’явся містер Томсон. Він виголосив коротку промову, вітаючи настання нової ери, і войовничим тоном, ніби погрожуючи неокресленим ворогам, заявив, що наука належить народові й кожна людина на землі має право користуватися перевагами технологічного прогресу.

Наступним виступив Веслі Моуч. Він говорив про соціальне планування, про необхідність монолітно згуртуватися на підтримку планувальників. Говорив про дисципліну, єдність, економію і патріотичний обов’язок витримувати тимчасові труднощі.

— Ми мобілізували найкращих мислителів країни працювати заради вашого блага. Цей видатний винахід є продуктом геніальності людини, чия відданість гуманізму не викликає жодних сумнівів, чоловіка, якого всі вважають найбільшим інтелектом століття, — доктора Роберта Стадлера!

— Що? — аж зойкнув доктор Стадлер, крутнувшись до Ферріса.

Доктор Ферріс дивився на нього терпляче і м’яко.

— Він не запитував у мене дозволу, щоб це казати! — доктор Стадлер чи то шипів, чи то гарчав.

Доктор Ферріс розвів руками, демонструючи докір і безпорадність:

— Тепер ви розумієте, докторе Стадлер, як неприємно буде, якщо ви дозволите собі непокоїтися через політичні справи, що завжди видавалися вам не вартими уваги, не вартими того, щоб про них навіть знати. Розумієте, адже містер Моуч і не повинен запитувати дозволу.

Тим часом на підвищенні перед мікрофоном, на тлі неба, сутулячись і йорзаючи, знуджено та зарозуміло виступав доктор Саймон Прітчетт — так зазвичай переповідають непристойні історії. Він казав, що новий винахід — це інструмент соціального добробуту, який гарантує вселюдське процвітання, і що кожен, хто сумнівається в цьому очевидному факті, є ворогом суспільства, до нього й ставитися слід відповідним чином.

— Цей винахід, творіння доктора Роберта Стадлера, визначного поціновувача свободи…

Доктор Ферріс відкрив дипломат, вийняв кілька аркушів з акуратно надрукованим текстом і повернувся до Стадлера.

— Ви будете кульмінацією трансляції, — мовив він. — Говоритимете останнім, наприкінці години.

Простягнув аркуші.

— Ось промова, яку ви будете виголошувати, — решту проказали його очі. Вони повідомили, що саме таке формулювання не було випадковим.

Доктор Стадлер узяв сторінки, але затиснув їх між кінчиками двох випростаних пальців — так, як тримають клапоть непотребу перед тим, як його викинути.

— Я не просив вас призначати себе моїм літературним рабом, — сказав він. Сарказм у його голосі дав Феррісові зрозуміти, що насправді це аж ніяк не момент сарказму.

— Я не міг допустити, щоб ви марнували свій неоціненний час, пишучи виступи для радіо, — зауважив доктор Ферріс. — Я був певен, що ви схвалите мій вчинок.

Він промовив це з інтонацією вдаваної ввічливості, вочевидь, бажаючи, щоб цю вдаваність було зауважено. Так жебракові кидають милостиню, даючи можливість зберегти залишки гідності.

Відповідь доктора Стадлера його занепокоїла: він просто промовчав і навіть не поглянув у рукопис.

— Брак віри, — гарчав на платформі дужий мовець тоном, яким скандалять на вулиці, — брак віри — єдине, чого нам слід боятись! Якщо ми будемо вірити в плани наших лідерів, то їхні задуми спрацюють і ми всі заживемо в добробуті, спокої і достатку. Оті типи, які валандаються навколо, сумніваються і руйнують нашу мораль — це вони примушують нас жити у злигоднях і вбогості. Та ми більше не дозволимо їм робити це, ми тут, щоб захистити наш народ, і якщо бодай один із тих охоплених сумнівами розумників тут з’явиться, повірте мені, — ми про них подбаємо!

— Як прикро було б, — м’яко проказав доктор Ферріс, — викликати публічне обурення проти Державного наукового інституту в такий вибуховий час. У країні багато роздратування та неспокою, і якщо люди не зрозуміють значення нового винаходу, вони можуть обернути свою лють на всіх науковців. Науковці ніколи не були популярні серед мас.

— Мир… — зітхала в мікрофон висока сухоребра жінка. — Цей винахід — новий інструмент для утвердження миру. Він захистить нас від агресивних замислів егоїстичних ворогів, він дозволить нам вільно дихати, навчить любити наших співгромадян.

У неї було кутасте обличчя і рот, роздратовано перекошений після сотень вечірок, а одягнена була в блідо-блакитну сукню, схожу на концертний костюм арфістки.

— Це можна вважати чудом, що в історії людства здавалося недосяжною мрією століть, остаточним поєднанням науки й любові!

Доктор Стадлер роздивлявся обличчя на трибунах. Люди сиділи тихо, вони слухали, проте їхні сутінкові погляди згасали, сповнені страху, що поволі перетворювався на хронічне явище; їхні відкриті рани затягнулись вуаллю інфекції. Ці люди — так само, як і Стадлер, — знали, що є мішенями безформних отворів, що зяють з-під грибоподібного купола будівлі. Стадлер міркував, у який спосіб вони гасять пожежу в своїх головах, як уникають усвідомлення ситуації. Він знав, що слова, які вони так палко вбирали в себе, в які вірили, — це ланцюги, з допомогою яких їх сковують, наче кіз, у радіусі досяжності отворів під куполом. Вони хотіли вірити. Стадлер бачив напружені лінії їхніх губ, випадкові погляди, сповнені підозри, звернені в бік сусідів — так, наче той жах, який на них чигав, стосувався не звукового променя, а людей, які змушували усвідомлювати, яким страховинням ці промені були. Крізь туман у їхніх поглядах проступав крик поранених про допомогу.

— Чому, на вашу думку, вони думають? — вкрадливо запитав доктор Ферріс. — Розум — це єдина зброя науковців, але ж розум не має жодного значення для людей, хіба ні? В такі часи, як наш, коли країна розпадається на шматки, коли чернь, доведена до краю сліпим відчаєм, починає відкрито бунтувати й чинити насильство, будь-якими доступними засобами слід зберігати порядок. Що ми можемо вдіяти — адже доводиться мати справу з людьми!

Доктор Стадлер не відповів.

Товста, драглиста жінка з непомірно величезним бюстгальтером під темною сукнею з плямами від поту промовляла в мікрофон (доктор Стадлер спершу в це навіть не повірив), що новий винахід особливо вдячно сприймуть матері країни.

Доктор Стадлер відвернувся. Спостерігаючи за ним, Ферріс не бачив нічого, крім шляхетної лінії високого чола і глибокої та згірченої зморшки в кутику рота.

Рвучко, без будь-якого попередження, Роберт Стадлер розвернувся до Ферріса обличчям. Це було схоже на випорскування крові з раптово тріснутої рани, яка вже майже затягнулась: обличчя Стадлера було відкрите, відкрите і зболене, нажахане, щире. Так, наче тієї миті вони обидва з Феррісом справді стали людськими істотами, і Стадлер стогнав від незбагненного відчаю:

— У цивілізованому столітті, Феррісе, в цивілізованому столітті!

Доктор Ферріс неквапно видав розкотистий смішок.

— Не розумію, про що це ви, — відповів він, наче щось цитуючи.

Доктор Стадлер опустив очі.

Коли Ферріс знову заговорив, у його голосі з’явилася нота, яку Стадлерові не вдавалось окреслити. Він розумів тільки те, що такий тон неприпустимий у цивілізованій розмові:

— Було б неприємно, якби сталося щось, здатне поставити під загрозу Державний науковий інститут. Було б страшенно неприємно, якби інститут закрили чи когось із нас змусили його покинути. Куди ж ми подамося? Науковці в наші дні — це надмірна розкіш, а сьогодні залишилося небагато людей і установ, здатних дозволити собі найнеобхідніше, що вже казати про розкоші. Всі двері для нас зачинені. Нас не запрошують у дослідницьке відділення промислового концерну якого-небудь підприємства, скажімо, «Сталі Ріардена». До того ж якщо таки випаде нажити собі ворогів, то тих-таки ворогів боятиметься кожен, хто спокуситься найняти наших талантів. Ріарден, скажімо, ще за нас поборовся б. Але чи боровся б Оррен Бойл? Однак усе це — цілковито теоретичні розмірковування, бо, як свідчить практика, всі приватні установи, пов’язані з науковими дослідженнями, давно закриті згідно з законом — директивою десять-двісті вісімдесят дев’ять, що її видав, як ви, можливо, досі ще не усвідомили, містер Веслі Моуч. Мабуть, ви думаєте про університети? Вони в тому ж становищі. Не можуть дозволити собі заводити ворогів. Хто за нас заступиться? Я вірю, що хтось такий, як Г’ю Акстон, узявся би нас підтримати, але сподіватися на щось таке — чистий анахронізм. Акстон належав до іншого часу. Умови, встановлені нашою соціальною та економічною реальністю, давно вже зробили його існування в нашому світі неможливим. І не думаю, що доктор Саймон Прітчетт або виплекане ним покоління змогло б чи схотіло нас захистити. Ніколи не вірив в дієвість ідеалістів — а ви вірили? Наше століття далеке від непрактичного ідеалізму. Якщо хтось забажав би протистояти урядовій політиці, як би він привернув до себе увагу? За допомогою джентльменів з преси, докторе Стадлер? Чи сказавши щось у мікрофон? Чи залишилась у цій країні бодай одна незалежна газета? Не контрольована радіостанція? Приватна власність чи приватна думка?

Зараз забарвлення його інтонації було очевидне: то була інтонація бандита.

— Приватна думка — це розкіш, якої ніхто сьогодні не може собі дозволити.

Доктор Стадлер поворушив закляклими — немов м’язи у кіз — губами:

— Ви розмовляєте з Робертом Стадлером.

— Цього я не забув. І саме тому, що не забув, я все це вам і кажу. «Роберт Стадлер» — видатне ім’я, я не хотів би, щоб вас знищили. Але що в наші дні означає чиєсь ім’я? Хто здатен його оцінити?

Його рука вказала на трибуни.

— Люди, яких ви тут навколо себе бачите? Якщо вони здатні повірити, що інструмент смерті — це знаряддя процвітання, то хіба ж не повірять, якщо їм сказати, що Роберт Стадлер — зрадник і ворог держави? Чи допоможе вам той факт, що це неправда? Ви думаєте про правду, докторе Стадлер? Проблема правди не належить до соціальних питань. Принципи не мають впливу на зв’язки з громадськістю.

Розум не має влади над людськими створіннями. Логіка безсила. Мораль надлишкова. Не відповідайте зараз, докторе Стадлер. Відповісте в мікрофон. Ваш виступ — наступний.

Вдивляючись у темну смугу ферми вдалечині, доктор Стадлер відчував жах, але не дозволяв собі усвідомити його походження. Той, хто вивчав частки та субчастки космічного простору, зараз не дозволяв собі дослідити власних почуттів і довідатися, що вони складаються з трьох частин: одна частина — це жах, спричинений видінням, що сплило перед його очима: напис, вирізьблений на його честь над дверима інституту: «За безстрашний розум, за непорушну правду». Інша частина — звичайний, брутальний тваринний страх фізичного знищення, принизливий страх, який у цивілізованому світі його юності навіть уявити не можна було. А третя частина — моторошне усвідомлення, що, зрадивши перший жах, людина приречена на другий.

Він зійшов на поміст, повільно і твердо карбуючи кроки, опустивши голову і зіжмакавши рукопис.

Стадлер наче сходив на гору, п’єдестал або гільйотину. Так, як у момент смерті перед внутрішнім зором людини проходить усе її життя, Стадлер рухався на звук голосу ведучого, що зачитував перелік його досягнень та успіхів. На слова «…колишній керівник відділення фізики в Університеті Патріка Генрі» обличчя Роберта Стадлера сіпнулось. Віддалено, наче то було усвідомлення особи, яку доводиться назавжди покидати, він зрозумів, що юрба от-от засвідчить набагато страхітливіший акт руйнації, ніж знищення ферми.

Він уже подолав перші три сходинки, аж раптом уперед вирвався молодий журналіст. Схопившись за поручні й намагаючись зупинити доктора, хлопець прокричав ізнизу (хоча насправді відчайдушно зашепотів):

— Докторе Стадлер! Скажіть їм правду! Скажіть, що ви не маєте з цим нічого спільного! Поясніть, наскільки пекельна ця машина, заради чого створена! Розкажіть країні, які люди намагаються нею керувати! Ніхто не засумнівається у ваших словах! Скажіть їм правду! Порятуйте нас! Ви єдиний, хто може це зробити!

Доктор Стадлер дивився на хлопця згори вниз. Той був юний. Його рухи та голос були чіткі, сповнені різкої чистоти, що свідчила про компетентність. Серед людей його віку — продажних, корумпованих, зіпсованих, — хлопцеві вдалося досягти свого місця в еліті політичної преси завдяки тому, що він був останньою, нездоланною акулою, взірцем обдарування. Його очі світилися завзяттям і хоробрим розумом. Очі, схожі на ті, що їх доктору Стадлеру випадало спостерігати в своїх університетських аудиторіях. Чоловік зауважив їхній колір: карі, з зеленим відтінком.

Доктор Стадлер повернув голову і побачив, як до них квапиться Ферріс — ніби слуга або тюремник.

— Я не думав, що мене ображатиме нелояльний шмаркач, під’юджений зрадницькими мотивами! — голосно мовив Стадлер.

Доктор Ферріс завертівся навколо юнака і заверещав, аж обличчя його вийшло з-під контролю, перекошене від люті через неочікуваний і незапланований поворот подій:

— Віддайте мені журналістське посвідчення і дозвіл на роботу!

— Я пишаюся тим, — виголошував у мікрофон доктор Роберт Стадлер серед уважної мовчанки всього народу, — що роки мого служіння науці подарували честь віддати в руки нашого видатного лідера, містера Томсона, новий інструмент, що має несказанний цивілізаційний і визвольний вплив на людський розум…

Небо пашіло застоєм і задухою, немов піч. Вулиці Нью-Йорка були схожі на труби, що передавали не повітря та світло, а розплавлений пил. Даґні стояла на розі, де її висадив водій автобуса, що їхав з аеропорту. Вона здивовано дивилася на місто. Будівлі, здавалось, були виснажені літньою спекою, а люди — століттями туги. Даґні спостерігала за ними, обеззброєна відчуттям ірреальності.

Це було її єдине відчуття протягом кількох ранкових годин — з тієї миті, коли вона, в кінці порожнього шосе, увійшла до незнаного міста і, перепинивши першого-ліпшого пішохода, запитала, де вона опинилася.

— У Вотсонвілі, — відповів він.

— А що це за штат, скажіть, будь ласка? — поцікавилася Даґні.

Чоловік, зиркнувши на неї, кинув:

— Небраска, — і поквапився зникнути.

Вона невесело всміхнулась, знаючи, що той чоловік запитує зараз себе, звідки вона взялась, і жодне пояснення, яке він здатен вигадати, не може дорівнятись у своїй фантастичності до правди.

І все ж по-справжньому фантастичним їй видався цей Вотсонвілль, вулицями якого Даґні прямувала до залізничної станції. Вона відвикла від розпачу як невід’ємної і природної складової людського існування, звичної настільки, що на неї ніхто навіть не зважає, — і тепер те, що бачила навколо, вражало її безсенсовістю й марнотою. Вона бачила біль і страх на обличчях людей, а також силкування уникнути думок про свій розпач. Здавалося, вони безперервно вдають, відбувають ритуал відмежування від реальності, дозволяють землі залишатися невидимою, своїм життям — непрожитими, собі — заціпенілими від жаху перед чимсь неназваним і недозволеним; заборонений був сам акт визнання походження болю, табу на сумніви про необхідність ці тортури витримувати. Даґні так чітко все це розуміла, що їй хотілося підходити до незнайомців, трусити ними, сміятись їм в обличчя і кричати:

— Отямтеся!

Немає причини бути такими нещасними, думала вона, немає жодної причини… Аж раптом Даґні пригадала, що причина, логіка, розум — це складова, яку ці люди витіснили зі свого існування.

Даґні сіла на перший же потяг до найближчого аеродрому. Вона не назвалася: це здалось недоречним. Сіла біля вікна, немов мандрівниця, змушена вивчати незбагненну мову аборигенів. Даґні підняла викинуту кимось газету. Насилу вдалося зрозуміти, що там було написано, але вона так і не втямила, навіщо: все видавалось по-дитячому беззмістовним.

Вона вражено втупилася в абзац у колонці новин з Нью-Йорка, в якому наполегливо йшлося про те, що містер Джеймс Таґґарт бажає повідомити: його сестра загинула в авіакатастрофі, незважаючи на непатріотичні заперечні чутки. Поволі Даґні пригадала про директиву десять-двісті вісімдесят дев’ять і збагнула, що Джима бентежить публічна підозра, начебто вона зникла, як дезертир.

Шрифт цього абзацу свідчив, що її зникнення вважалось найважливішою темою публічних обговорень, які досі не вщухли. Були й інші згадки: в статті про те, що авіакатастрофи стаються дедалі частіше, — кілька слів про трагічну загибель міс Таґґарт, а на останній сторінці — пропозиція винагороди на суму сто тисяч доларів від Генрі Ріардена особі, яка знайде уламки її літака.

Останнє схвилювало її, спонукаючи до дій. Усе решта не мало для Даґні значення.

Раптом вона усвідомила, що її повернення стане подією, приреченою привернути багато уваги. Даґні відчула летаргійну втому від передчуття своєї драматичної появи, зустрічі з Джимом і пресою, споглядання збуджених людей. Воліла, щоб усе це відбувалося без неї.

На аеродромі Даґні побачила містечкових журналістів, які брали інтерв’ю в якихось чиновників, що мали от-от відлетіти. Вона зачекала, поки ті завершать свої справи, а потім наблизилася до них, простягнула своє посвідчення і стиха мовила у витріщені очі:

— Я Даґні Таґґарт. Чи могли б ви повідомити, що я жива і сьогодні надвечір повернусь до Нью-Йорка?

Літак був готовий здійнятись у повітря, тому Даґні вдалось уникнути необхідності відповідати на запитання.

Вона дивилась, як унизу, на недосяжній відстані, пропливають прерії, ріки, міста, — і подумала, що відчуття відчуженості, яке переживаєш, дивлячись на землю з літака, нагадує відстороненість, що виникає у контакті з людьми: тільки її знеохочення до людей було ще дужче. Пасажири уважно слухали якусь важливу, з огляду на їхню жагучу зацікавленість, радіотрансляцію. До неї долинуло кілька фраз, промовлених фальшивими голосами: йшлося про якийсь новий винахід, що мав принести незрозумілу користь і незбагненне благополуччя. Слова, вочевидь, добирали такі, які б не означали нічого конкретного. Даґні міркувала, як у людей виходить вдавати, начебто вони слухають промову. І все ж саме це робили пасажири.

Це скидалося на спектакль, зіграний дитям, яке, ще не вміючи читати, тримає перед собою розгорнуту книжку і каже все, що спадає на гадку, вдаючи, що саме такий сенс мають ці незбагненні чорні рядки. «Але ж дитина усвідомлює, що вона грається», — подумала Даґні. А ці люди вдають самі перед собою, що вони не прикидаються. Їм просто невідомий інший спосіб існування.

Відчуття ірреальності залишалось її основним почуванням і тоді, коли літак приземлився, коли їй вдалось уникнути групи репортерів, не трапившись їм на очі, а потім — обійти стоянку таксі й ускочити до автобуса. А згодом це відчуття супроводжувало її в автобусі, на розі вулиць, поки Даґні дивилася на Нью-Йорк: здавалося, вона бачить перед собою покинуте місто.

Увійшовши до свого помешкання, вона не зраділа поверненню додому. Це місце нагадувало зручну машину, яку можна з певною метою використати, — а можна використати без мети.

Одначе Даґні відчула наплив енергії, схожий на перший просвіток у тумані, натяк на сенс, коли підняла слухавку і зателефонувала в офіс Ріардена у Пенсільванії.

— Ох, міс Таґґарт… Міс Таґґарт! — радісним стогоном пролунав голос зазвичай штивної та беземоційної міс Айвз.

— Вітаю, міс Айвз. Я вас не дуже перелякала? Ви знали, що я жива?

— О, так! Я почула це по радіо сьогодні вранці!

— А містер Ріарден в офісі?

— Ні, міс Таґґарт. Він… він у Скелястих Горах, він шукає… тобто…

— Так, я знаю. А як із ним можна зв’язатися?

— Я чекаю дзвінка від нього кожної миті. Він зараз у Лос-Ґатосі, в Колорадо. Я йому зателефонувала, щойно почула новини, але його не було на місці, тому я залишила повідомлення і попросила зателефонувати. Розумієте, більшість часу він проводить у літаку… Але він зателефонує, щойно повернеться до готелю.

— А що це за готель?

— «Ельдорадо» в Лос-Ґатосі.

— Дякую, міс Айвз.

Даґні зібралася покласти слухавку.

— Ох, міс Таґґарт!

— Так?

— Що з вами сталося? Де ви були?

— Я… розповім, коли зустрінемося. Я зараз у Нью-Йорку. Коли містер Ріарден зателефонує, перекажіть йому, будь ласка, що я у себе в офісі.

— Звісно, міс Таґґарт.

Даґні роз’єдналась, але її рука так і залишилася на слухавці, немов тримаючись за свій перший контакт, який мав для неї таке велике значення. Вона дивилася на свою квартиру і на місто за вікном, не бажаючи знову потонути в мертвому тумані безсенсовості.

Підняла слухавку і зателефонувала в Лос-Ґатос.

— Готель «Ельдорадо», — пролунав сонний і сердитий жіночий голос.

— Чи можете ви прийняти повідомлення для містера Генрі Ріардена? Попросіть його, коли він повернеться…

— Хвилинку, будь ласка, — протяжно мовила жінка. В її нетерплячості вчувалось обурення з бодай натяку на спробу її перервати.

Даґні почула клацання, гудіння, якісь провали в зв’язку, а потім чіткий і чистий чоловічий голос відповів:

— Алло?

Це був Генк Ріарден.

Даґні дивилася на слухавку, мов на дуло пістолета, почуваючись пійманою в пастку, нездатна дихати.

— Алло? — повторив Генк.

— Генку, це ти?

Вона почула низький звук, більше схожий на зітхання, ніж на зойк, а потім протяжне й порожнє потріскування.

— Генку! — жодної відповіді.

— Генку! — нажахано заволала вона.

Даґні здалось, що вона почула, як він намагається вдихнути. А далі пролунав шепіт: не запитання, а ствердження, яким усе було сказано:

— Даґні.

— Генку, прости мені. О, любий, пробач! Ти не знав?

— Де ти, Даґні?

— З тобою все гаразд?

— Звісно.

— Ти не знав, що я повернулася? Що я жива?

— Ні… Я цього не знав.

— О Боже. Вибач, що я зателефонувала. Я…

— Про що це ти? Даґні, де ти?

— В Нью-Йорку. Ти не чув? Про це передавали по радіо.

— Ні. Я щойно повернувся.

— А тобі не переказали зателефонувати до міс Айвз?

— Ні.

— З тобою все добре?

— Зараз?

Даґні почула м’який і тихий сміх. То був звук вивільненої радості, звучання молодості, що з кожним промовленим словом дедалі більше виструнчувалася.

— Коли ти повернулась?

— Сьогодні вранці.

— Даґні, де ти була?

Вона відповіла не відразу.

— Мій літак розбився, — сказала вона. — В горах. Мене підібрали люди, вони мені допомогли, але я не могла надіслати про себе звістки.

Він перестав сміятися.

— Наскільки все погано?

— Ох… Аварія? Ні, все добре. Я не постраждала. Не дуже серйозно.

— То чому ж ти не могла повідомити про себе?

— Там не було… засобів зв’язку.

— Чому ж ти так довго не поверталася?

— Я… не можу тобі зараз відповісти.

— Даґні, ти була в небезпеці?

Напівусміх, напівгіркота в її голосі свідчили про жаль, коли Даґні відповіла:

— Ні.

— Тебе захопили в полон?

— Ні. Не так.

— Тоді ти могла повернутися швидше, хіба ні?

— Це правда. Але це все, що я можу тобі сказати.

— Даґні, де ти була?

— Не заперечуєш, якщо ми зараз не будемо про це говорити? Дочекаймося зустрічі.

— Добре. Я не ставитиму запитань. Скажи тільки: зараз ти в безпеці?

— Чи я в безпеці? Так.

— Я про те: чи зазнала ти якихось важких травм, чи потерпаєш від наслідків?

Вона відповіла з тією ж радісною усмішкою:

— Жодних травм, Генку. Щодо наслідків — не знаю.

— Ти ще будеш сьогодні в Нью-Йорку?

— Так. Я… Я повернулась назавжди.

— Справді?

— Чому ти запитуєш?

— Не знаю. Мабуть, я вже звик, що не можу тебе знайти.

— Я повернулась.

— Так. Побачимося за кілька годин.

Він затнувся, бо це речення здалось йому занадто неймовірним. Але твердо повторив:

— За кілька годин.

— Я буду тут.

— Даґні…

— Що?

Він м’яко засміявся.

— Ні, нічого. Просто хотів іще трохи послухати твій голос. Пробач. Тобто — не зараз. Не хочу зараз нічого говорити.

— Генку, я…

— Коли побачимося, моя кохана. До зустрічі.

Вона стояла, дивлячись на мовчазну слухавку. Вперше з моменту повернення відчула біль, дикий біль, але він давав повірити, що вона жива. Це було вартісне відчуття.

Даґні зателефонувала до своєї секретарки в «Таґґарт Трансконтиненталь», щоб стисло повідомити: вона буде в офісі за півгодини.

Статуя Натаніеля Таґґарта була справжня: Даґні дивилась на неї, стоячи у вестибюлі Термінала. Здавалося, що вони сам на сам у просторому лункому храмі, де кружляють, розчиняючись, кільця туману від безформних привидів. Даґні не ворушилася, звівши голову й дивлячись на статую, наче приймаючи причастя. «Я повернулась», — єдине, що вона спромоглась сказати.

На дверях із матового скла, що вели до її офісу, досі був напис «Даґні Таґґарт». Коли вона увійшла, на обличчях працівників проступило щось схоже на вираз людини, яка, тонучи, бачить перед собою рятувальну линву. Даґні побачила Едді Віллерса: він стояв біля столу в своїй скляній комірчині. Навпроти нього завмер якийсь чоловік. Едді сіпнувся було до неї, але зупинився: він був схожий на в’язня. Даґні поглядом привітала кожного, ніжно всміхаючись, немов до приречених на страту дітей, а потім рушила до Едді.

Едді спостерігав, як вона наближається, — так, наче нічого більше не здатен бачити, — натомість поставою був обернений до чоловіка навпроти і вдавав, що слухає його.

— Рушійна сила? — чоловік різко й уривчасто гиркав, водночас невиразно та гугняво розтягуючи слова. — Немає жодних проблем з рушійною силою. Ви просто візьміть…

— Вітаю, — м’яко промовив Едді, стримано всміхаючись, немов до далекого видіння.

Чоловік обернувся і поглянув на неї. У нього була жовтава шкіра, кучеряве волосся, масивне обличчя, збудоване з млявих м’язів; його відразлива привабливість пасувала би до закамарків винарень. Невиразні карі очі відблискували скляною порожнечею.

— Міс Таґґарт, — дзвінко й суворо промовив Едді, немов даючи чоловікові ляпаса, щоб той затямив манери, притаманні пристойним товариствам, у яких той ніколи не бував, — чи можу я представити вам містера Мейґса?

— Здорові були, — без зацікавлення кинув чоловік, потім знову повернувся до Едді й продовжив, наче Даґні не існувало. — Просто знімете «Комету» з графіка завтра й у вівторок, перекинете паротяги до Арізони на перевезення грейпфрутів разом з рухомим складом зі Скрантона, що везе вугілля, — я про це вже казав. Негайно надішліть наказ.

— Нічого такого ви не зробите! — вигукнула Даґні, занадто приголомшена, щоб злитися.

Едді промовчав.

Мейґс окинув її поглядом, що міг би виражати здивування, якби його очі були здатні відображати емоції.

— Віддайте наказ, — просто повторив він і вийшов геть.

Едді щось занотовував на клапті паперу.

— Ти що, збожеволів? — запитала Даґні.

Звернені на неї очі Едді були такі виснажені, ніби бідолаху били впродовж багатьох годин.

— Доведеться, Даґні, — мовив мертвим голосом.

— Що воно таке? — запитала Даґні, вказуючи на двері, які щойно зачинилися за містером Мейґсом.

— Станційний наглядач.

— Що?

— Представник з Вашингтона, відповідальний за план стандартизації залізниць.

— А це що?

— Це… О, чекай, Даґні, з тобою все гаразд? Ти поранилася? Ти ж потрапила в авіакатастрофу.

Даґні ніколи досі не уявляла, яким стане обличчя Едді Віллерса з віком, але зараз вона це бачила; йому було тридцять п’ять, та він постарів протягом одного місяця. Не те, щоб у нього з’явилося більше зморщок, лице було те саме, з тими ж м’язами, одначе воно зачахло, перестало опиратися болю.

Даґні ніжно і впевнено всміхнулася, зі співчуття до нього відкинувши всі інші проблеми, простягнула руки і промовила:

— Все добре, Едді. Привіт.

Він узяв її руку і притиснув до вуст, чого ніколи досі не робив. Цей жест не був ані зухвалий, ані вибачливий, — радше простий, відкритий і особистий.

— Мій літак розбився, — сказала Даґні, — і щоб ти, Едді, не хвилювався, розповім тобі правду: я поранилась, але не серйозно. Хоча пресі я про це не казатиму, так само, як і всім іншим. Тому й ти нічого не кажи.

— Авжеж.

— Я не могла ні з ким зв’язатись, але не через погане самопочуття. Це, Едді, все, що я можу розповісти. Не розпитуй, де я була і чому так довго не поверталася.

— Не буду.

— Розкажи краще, що таке план стандартизації залізниць?

— Це… Ох, ти не проти, якщо тобі про це розповість Джим? Найближчим часом. Мені просто духу не вистачає… Хіба що ти дуже цього хочеш, — витиснув він, згадавши про дотримання дисципліни.

— Ні, ти не мусиш. Просто скажи, чи я правильно зрозуміла цього стандартизатора: він хоче, щоб ти на два дні зняв з розкладу «Комету», а її паротяг віддав на транспортування грейпфрутів до Арізони?

— Все правильно.

— А вугільний потяг він скасував, щоб перевезти ті грейпфрути в його вагонах?

— Так.

— Грейпфрути?

— Усе правильно.

— Чому?

— Даґні, ніхто більше не вживає слова «чому».

Вона помовчала і знову запитала:

— А ти маєш якісь припущення щодо причини?

— Припущення? Припущень не маю. Я просто знаю.

— Чудово, то в чому ж вона полягає?

— Цей спеціальний грейпфрутовий склад — для братів Сматерів. Рік тому вони купили фруктове ранчо в Арізоні у попереднього власника, який збанкрутував через закон про зрівняння можливостей. Він володів цим ранчо впродовж тридцяти років. Брати Сматери прийшли в бізнес торік. Ранчо купили завдяки позиці з Вашингтона у рамках проекту відродження занепалих територій, таких як, наприклад, Арізона. У братів Сматерів у Вашингтоні друзі.

— І що?

— Даґні, це знають усі. Всі знають, що коїлося з розкладами потягів протягом останніх трьох тижнів, чому деякі райони і відправники вантажів отримують можливість транспортування, а деякі — ні. Натомість казати про те, що це всім відомо, заборонено. Ми маємо вдавати, начебто віримо, що «громадський добробут» — єдина причина всіх рішень, а добробут мешканців Нью-Йорка вимагає негайної доставки великої кількості грейпфрутів.

Він замовк, а потім додав:

— Наглядач за стандартизацією — одноосібний суддя громадського добробуту, він єдиний має владу над розподілом рушійної сили та рухомих складів по залізницях Сполучених Штатів.

Запала мовчанка.

— Розумію, — мовила Даґні. А за мить запитала:

— Що зробили з тунелем Вінстона?

— Закинули ще три тижні тому. Так і не розкопали потяг. Обладнання вийшло з ладу.

— А що зробили, щоб відбудувати стару лінію навколо тунелю?

— Відклали на потім.

— У нас іще залишилися якісь трансконтинентальні рейси?

Він здивовано глипнув на неї.

— Аякже, — кинув скрушно.

— На обхідному шляху через Західний Канзас?

— Ні.

— Едді, що тут діялося протягом останнього місяця?

Він усміхнувся так, ніби його слова були ганебним зізнанням:

— Протягом останнього місяця ми заробляли гроші.

Даґні побачила, як відчиняються двері й до приміщення заходить Джеймс Таґґарт у супроводі містера Мейґса.

— Едді, хочеш бути присутнім під час цієї розмови? — запитала Даґні. — Чи ти волів би її пропустити?

— Ні. Я хочу бути присутнім.

Джимове обличчя було схоже на пожований аркуш паперу, хоча на його м’якій, пухкій плоті зморщок не додалось.

— Даґні, нам треба багато чого обговорити, багато важливих змін, які… — пронизливо й квапливо заговорив він. — Я радий, що ти повернулась, щасливий, що ти жива, — нетерпляче додав, пригадавши раптом про її відсутність. — А зараз поговоримо про невідкладні…

— Ходімо до мене в офіс, — сказала вона.

Кабінет Даґні нагадував місце історичної реконструкції і був відновлений та збережений Едді Віллерсом. На стінах висіли її мапа, календар, портрет Ната Таґґарта — і жодних ознак ери Кліфтона Лоусі.

— Чи досі я — виконавчий віце-президент залізниці? — запитала Даґні, сідаючи за стіл.

— Так, досі, — квапливо, осудливо, майже зухвало відповів Таґґарт. — Ти досі на цій посаді… і не забувай, що ти не звільнилася, що ти досі… ти ж досі?

— Ні, я не звільнилася.

— Тепер найважливіше — сповістити про це пресу. Сказати їм, що ти повернулася до роботи, розповісти, де ти була… До речі, а де ти була?

— Едді, — сказала вона, — можеш написати повідомлення і розіслати його в пресу? Двигун мого літака вийшов з ладу, коли я летіла над Скелястими горами до Тунелю Таґґарта. Я збилася зі шляху, шукаючи місце для аварійної посадки, і впала на незаселеній гірській місцевості у Вайомінґу. Мене знайшли старий пастух і його дружина, забрали до себе в хатинку серед дикої глушини, за вісімдесят кілометрів від найближчого поселення. Я зазнала суттєвих ушкоджень і не приходила до тями майже два тижні. У цих літніх людей не було ні телефону, ні радіо, жодних засобів зв’язку чи транспортування, крім старої вантажівки, яка зламалась, коли вони спробували її завести. Мені довелось залишатись із ними, аж поки достатньо зміцніла, щоб звестись на ноги. Я пройшла п’ятдесят кілометрів до передгір’я, а потім автостопом дісталась до станції Таґґарта в Небрасці.

— Ясно, — сказав Таґґарт. — Ну що ж, чудово. Тепер, коли ти даси інтерв’ю пресі…

— Я не даватиму жодних інтерв’ю.

— Що? Але ж у мене весь день телефон розривається! Вони чекають! Це необхідно! — він починав панікувати. — Це вкрай важливо!

— І хто ж тобі весь день телефонував?

— Люди з Вашингтона і… інші… Чекають на твою заяву.

Даґні вказала на нотатки Едді.

— Ось моя заява.

— Але цього недостатньо! Ти повинна сказати, що не пішла з роботи.

— Хіба це не очевидно? Я повернулася.

— Ти повинна щось про це сказати.

— Наприклад?

— Щось особисте.

— Кому?

— Країні. Люди за тебе переживали. Ти мусиш їх заспокоїти.

— Тим, хто за мене переживав, вистачить моєї заяви.

— Я не про це кажу!

— А про що?

— Я мав на думці… — він замовк, уникаючи її погляду. — Мав на думці…

Він сів, дошукуючи слів і потріскуючи суглобами пальців.

Джим розпадається на кавалки, подумала Даґні. Ця смикана нетерплячість, різкість, ця паніка — все було нове. Грубі вибухи в голосі, безпідставна ворожість підмінили його звичну обережність і плавність.

— Я маю на думці… — він добирав слів, щоб назвати те, що неможливо було назвати, міркувала Даґні, щоб змусити її зрозуміти те, що він волів би залишити назавжди незрозумілим. — Маю на думці громадський…

— Я знаю, що в тебе на думці, — перебила вона. — Ні, Джиме, я не буду заспокоювати громадськість стосовно того, в якому стані перебуває наша промисловість.

— Тепер ти…

— Для громадськості буде краще, якщо вона залишатиметься неспокійною. А зараз перейдімо до справ.

— Я…

— Джиме, перейдімо до справ.

Він зиркнув на містера Мейґса. Містер Мейґс мовчки сидів, схрестивши ноги і курячи сигарету. На ньому була куртка, схожа на військову. Шкіра на шиї здималась над коміром, а плоть нап’яла тканину на талії, готова от-от розірвати одежу. На одному з пальців — надто коли він ворушив цими обрубками — виблискував перстень з великим жовтим діамантом.

— Ти ж уже познайомилась з містером Мейґсом, — сказав Таґґарт. — Тішуся, що ви з ним знайдете спільну мову.

Він вичекав долю секунди, але не отримав відповіді ні від однієї, ні від другого.

— Містер Мейґс представляє план стандартизації залізниць. У тебе буде чимало нагод з ним співпрацювати.

— Що таке «план стандартизації залізниць»?

— Це… нова державна постанова, що набула чинності три тижні тому. Ти оціниш її, схвалиш і зрозумієш, яка вона потрібна.

Даґні не могла надивуватись із безпорадності цього прийому: Джим поводився так, ніби, озвучуючи їй уявну думку, він змусить її з цією думкою погодитися.

— Це надзвичайна постанова, що порятувала транспортну систему країни.

— У чому полягає план?

— Ти, звісно, цілком усвідомлюєш усі нездоланні труднощі, які виникають на будівництвах під час критичних періодів. Прокласти нову колію неможливо (хоч це і тимчасово). Тому основна проблема країни — зберегти транспортну промисловість як таку, зберегти існуючі заводи, всі об’єкти, що в нас є. Порятунок держави вимагає…

— У чому полягає план?

— Відповідно до політики державного порятунку всі залізниці країни об’єднали в єдину команду, сконцентрувавши їхні ресурси. Весь валовий дохід спрямували у Вашингтон до Ради фонду залізниць, що опікується індустрією у цілому, ділячи загальний прибуток між усіма залізничними компаніями згідно з… більш сучасними засадами розподілу.

— Якими засадами?

— Не хвилюйся, права на власність повністю збережено й захищено, їм просто надали нової форми. Кожна залізниця зберігає незалежну відповідальність за власні операції, графіки своїх потягів, залишає за собою колії та устаткування. Як внесок у державний фонд кожна залізниця дозволяє всім решті, коли цього вимагають обставини, використовувати її колії та устаткування безоплатно. Наприкінці року Рада фонду розподіляє загальний прибуток, кожна окрема залізниця отримує суму не згідно з випадковими, застарілими принципами, що залежать від кількості потягів чи тоннажу транспортованих вантажів, а відповідно до потреби. Тож основною необхідністю є збереження колій, і кожна окрема залізнична компанія отримує суму залежно від довжини колій, що ними вона володіє та які утримує.

Даґні чула слова, розуміла їхнє значення, проте не вірила, що вони реальні, а тому не могла ні розгніватися, ні виявити занепокоєння, протиставляючи його цьому божевіллю, що спиралося винятково на бажання людей вдавати, начебто вони вірять, що чують притомні речі. Даґні відчувала заніміння і порожнечу, її наче викинуло кудись далеко за межі світу, в якому доречне обурення.

— Чию колію ми використовуємо для наших трансконтинентальних рейсів? — безвиразно і сухо поцікавилась вона.

— Нашу власну, звісно, — квапливо відповів Таґґарт, — колію з Нью-Йорка до Бедфорда в Іллінойсі. А з Бедфорда наші потяги їдуть колією «Південно-атлантичної залізниці».

— До Сан-Франциско?

— Це ж набагато швидше, ніж той об’їзний шлях, який ти намагалася прокласти.

— І наші потяги їдуть чужою колією безкоштовно?

— До того ж, цей твій об’їзд не міг би довго існувати, західна канзаська колія зносилась, окрім того…

— Безоплатне користування колією «Південно-атлантичної залізниці»?

— Ну, ми ж від них теж не беремо плати за користування нашим мостом через Міссісіпі.

Вичекавши мить, Даґні запитала:

— Ти на мапу дивився?

— Аякже, — несподівано втрутився Мейґс. — Довжина колій вашої залізниці найбільша. Вам немає про що хвилюватися.

Едді Віллерс вибухнув реготом.

Мейґс байдужо зиркнув на нього.

— А з вами що таке? — запитав він.

— Та нічого, — втомлено відповів Едді, — нічого.

— Містере Мейґс, — мовила Даґні, — якщо ви поглянете на мапу, то побачите, що дві третини всіх витрат на підтримання колій для наших трансконтинентальних рейсів оплачує наш конкурент.

— Цілком слушно, — сказав він, звузивши очі та з підозрою дивлячись на Даґні. Мейґс, здавалося, міркував, що саме підштовхнуло її до аж такої недвозначної заяви.

— Тимчасом нам платять за володіння кілометрами непотрібних колій, якими не їздять жодні потяги, — сказала Даґні.

Тепер Мейґс усе зрозумів і відкинувся назад, втративши до дискусії цікавість.

— Але це неправда! — гаркнув Таґґарт. — Значна кількість наших місцевих потягів служить усьому регіону, через який проходила наша колишня трансконтинентальна лінія — через Айову, Небраску і Колорадо, а з протилежного боку тунелю — через Каліфорнію, Неваду і Юту.

— Ми відправляємо два локальних потяги на день, — сухим, безвиразно-невинним тоном ділового повідомлення мовив Едді Віллерс. — Подекуди й менше.

— Згідно з чим визначають кількість потягів, які зобов’язана відправляти будь-яка залізнична компанія? — поцікавилась Даґні.

— Згідно з рівнем добробуту громадян, — відповів Таґґарт.

— Цю кількість визначає Рада фонду, — докинув Едді.

— Скільки потягів було знято з рейсів по всій країні протягом останніх трьох тижнів?

— Насправді, — гаряче промовив Таґґарт, — цей план допоміг дати лад усій індустрії та знищити запеклу конкуренцію.

— По всій країні було знято з обігу тридцять відсотків потягів, — пояснив Едді. — Єдина конкуренція, що залишилася, пов’язана з поданими до Ради заявами про дозвіл скасувати потяги. Виживе та залізнична компанія, яка не матиме жодного потяга на ходу.

— Чи хтось підраховував, скільки часу «Південно-атлантична залізниця» зможе залишатись у бізнесі?

— Не пхайте носа до чужого… — почав Мейґс.

— Я тебе прошу, Каффі! — вигукнув Таґґарт.

— Президент «Південно-атлантичної залізниці», — нетерпляче втрутився Едді, — наклав на себе руки.

— Це тут зовсім ні до чого! — заверещав Таґґарт. — Він зробив це з особистих причин!

Даґні мовчала. Вона сиділа і дивилася на чоловіків. У німій байдужості, що заполонила її свідомість, досі жеврів подив: Джимові завжди вдавалося перекинути вагу власних помилок на сильніші плечі тих, хто був поруч, і виживати самому, примушуючи інших платити за його провали, — так він учинив з Деном Конвеєм, так учинив з промисловістю Колорадо. Але те, що Даґні почула щойно, було позбавлене навіть раціонального мислення мародерів — це стрибання на висушеному кістякові слабшого, наполовину збанкрутілого конкурента, гоцання по надтріснутій кістці, за крок від провалля.

Імпульс, який походив зі звички керуватися здоровим глуздом, майже змусив її заговорити, почати сперечатися, продемонструвати очевидне, — але Даґні поглянула в ці обличчя і побачила, що вони й так усе прекрасно знали. У свій спосіб, цілковито відмінний від її, цим чоловікам було відомо про все, що вона могла б їм сказати, — марно було б доводити всю нереальність і жах обраного ними напрямку, наслідків цього вибору. І Мейґс, і Таґґарт чудово про них знали — і таємниця їхньої обізнаності була саме тим засобом, завдяки якому їм вдавалось уникати доконечності власного знання.

— Розумію, — тихо сказала Даґні.

— Ну, а що б ти хотіла, щоб я натомість зробив? — закричав Таґґарт. — Щоб я відмовився від трансконтинентального руху? Збанкрутував? Перетворив залізницю на нікчемну локальну колію східного узбережжя?

Здавалося, мовлене нею слово вразило його дужче, ніж могло вразити обурення і заперечення. Він весь тремтів, нажаханий цим тихим: «Розумію», і, власне, самим розумінням, що за ним стояло.

— Я нічого не міг вдіяти! Ми повинні були мати трансконтинентальну колію! Ми не могли в інший спосіб обійти тунель! У нас не було можливості дозволити собі такі видатки! Щось треба було робити! Ми мусили мати колію!

Мейґс дивився на нього трохи здивовано, а трохи бридливо.

— Я ж не сперечаюся, Джиме, — сухо сказала Даґні.

— Ми не могли допустити, щоб така залізниця, як «Таґґарт Трансконтиненталь», зазнала краху! Це стало б національною катастрофою! Ми мусили думати про всі міста, промисловість, про перевізників, пасажирів, працівників, акціонерів, чиї життя залежать від нас! Ми зробили це не тільки заради себе, — ми зробили це заради громадського благополуччя! Кожен погодиться, що план стандартизації залізниць практичний! Найкраще проінформовані…

— Джиме, — перебила вона, — якщо ти маєш іще якісь справи, які можеш зі мною обговорити — обговорімо.

— Ти ніколи не зважала на соціальну складову, — понуро мовив він.

Даґні відчула, що ця претензія звучить так само химерно для містера Мейґса, як і для неї, хоча й з різних причин. Той дивився на Джима з нудьгою і презирством. Сама ж вона раптом побачила в Джимові людину, яка намагається знайти серединний шлях між двох полюсів — нею та Мейґсом, — і тепер ця людина усвідомила, що її дорога дедалі звужується, що її буде поховано між двома мурами.

— Містере Мейґс, — запитала Даґні, під’юджена гірким зацікавленням, — який ваш економічний план на післязавтра?

Його затуманені карі очі зосередилися на ній без жодного виразу:

— Ви непрактична.

— Абсолютно марно теоретизувати про майбутнє, — гаркнув Таґґарт. — Ми повинні подбати про критичне становище. У довготерміновій перспективі…

— У довготерміновій перспективі ми всі помремо, — втрутився Мейґс і раптом зірвався на ноги. — Джиме, я побіг. У мене немає часу, щоб марнувати його на розмови.

І додав:

— Поговори з нею про те, що можна вдіяти, щоб припинити аварії потягів, — якщо це справді та залізнична крихітка, яка вміє чарувати.

Він сказав це, не намагаючись образити. Цей чоловік гадки не мав, коли саме ображає він, а коли ображають його.

— Побачимось пізніше, Каффі, — мовив Таґґарт, тимчасом як Мейґс уже виходив, ні на кого з них навіть не глянувши.

Таґґарт подивився на неї вичікувально і перелякано, наче боявся її слів і водночас відчайдушно прагнув почути бодай щось, — що завгодно.

— Ну? — запитала вона.

— Ти про що?

— У тебе є ще теми для обговорення?

— Ну, я… — здавалося, він розчарований.

— Так! — вигукнув раптом, ніби різко пірнув. — У мене є ще одна справа, яку я хочу обговорити, вона найважливіша…

— Дедалі більша кількість аварій?

— Ні! Не ця.

— Яка ж тоді?

— Ти повинна прийти сьогодні ввечері на радіопрограму Бертрама Скаддера.

Даґні відкинулася на спинку стільця.

— Я повинна?

— Даґні, це наказ, це надзвичайно важливо, тут нічого неможливо змінити, про відмову марно й говорити, у такі часи ніхто не має вибору…

Даґні поглянула на свій годинник.

— Даю тобі три хвилини на пояснення — якщо взагалі хочеш, щоб я тебе почула. І бажано, щоб ти говорив прямо.

— Добре! — відчайдушно вигукнув він. — На найвищих рівнях — тобто, на рівні Чіка Моррісона, Веслі Моуча і містера Томсона — було вирішено, що вкрай важливо, щоб ти виголосила звернення до народу, ну, знаєш, треба підняти моральний дух. Скажеш, що ти не покинула своєї посади.

— Навіщо?

— Бо всі думають, що ти це зробила!.. Ти ж не знаєш, що тут останнім часом коїлося, але… але коїлися моторошні речі. Країна сповнена чуток, різних чуток, про що завгодно, серед них багато страшних. Маю на увазі — підривних. Таке враження, що люди не роблять нічого іншого, тільки перешіптуються. Вони не вірять газетам, не вірять найкращим промовцям, натомість вірять кожній лихій, панікерській плітці. Не залишилося ні впевненості, ні віри, ні порядку, ні… поваги до влади. Люди… вони от-от почнуть панікувати.

— І що?

— З одного боку, в цьому винні всі ті промисловці, які розчинились у повітрі! Ніхто не може пояснити їхніх зникнень, тому це лякає. Про це пасталакають, множать істеричні чутки; переважно варнякають, що «жодна достойна людина на цих поганців не працюватиме». Це вони про владу з Вашингтона. Тепер розумієш? Ти не думала, що ти аж така відома, але це так. Точніше, ти стала знаменита, коли твій літак розбився. Ніхто не вірив, що він розбився. Всі думали, що ти порушила закон, порушила директиву десять-двісті вісімдесят дев’ять — і втекла. Директиву десять-двісті вісімдесят дев’ять багато хто не розуміє… багато неспокою.

Тепер второпала, як важливо, щоб ти вийшла в ефір і сказала людям, що це неправда: директива десять-двісті вісімдесят дев’ять не руйнує промисловості, це всього лише яскравий зразок законодавства, призначений для загального блага, і якщо вони ще трохи потерплять, то все налагодиться, знову почнеться процвітання. Люди більше не вірять жодним чиновникам. Ти… ти — промисловець, одна з небагатьох зі старої школи, хто ще залишився, єдина з тих, хто повернувся, хоч усі думали, що ти зникла назавжди. Тебе знають, як… як реакціонерку, яка протистояла політиці Вашингтона. Тому люди тобі повірять. Це матиме на них великий вплив, зміцнить їхню впевненість, допоможе підтримати мораль. Розумієш тепер?

Він швидко заговорив далі, підбадьорений химерним виразом її обличчя — таким замисленим, майже усміхненим.

Даґні мовчала, чуючи крізь шамотняву його слів Ріарденів голос, що промовляв до неї одного весняного вечора рік тому:

— Вони потребуватимуть від нас певного дозволу. Не знаю, в чому саме він полягатиме, — але, Даґні, знаю, що коли ми цінуємо власні життя, то не повинні давати їм те, чого вони прагнуть. Якщо вони тебе навіть катуватимуть, не схвалюй їхніх учинків. Нехай зруйнують твою залізницю, зруйнують мій завод — не давай їм дозволу, якого вони вимагатимуть.

— Тепер ти розумієш?

— О, так, Джиме, розумію!

Він не міг збагнути інтонацій її голосу: низького, схожого на стогін, сміх, тріумф; але принаймні то була перша виявлена емоція, тому Джим вирішив з цього скористатися, не маючи вибору, покладаючись лише на надію.

— Я пообіцяв їм — тим, з Вашингтона, — що ти говоритимеш! Ми не можемо їх підвести — про таке й мови бути не може! Ми не можемо дозволити, щоб нас запідозрили в нелояльності. Про все вже домовлено. Ти будеш гостем Бертрама Скаддера сьогодні ввечері о десятій тридцять. Він веде радіопрограму, в якій бере інтерв’ю у відомих публічних осіб; вона транслюється на всю країну; його слухає багато людей, понад двадцять мільйонів. Відповідальний за питання моралі вже…

— Хто?

— Відповідальний за питання моралі, Чік Моррісон, викликав мене вже тричі, щоб переконатися, що все піде згідно з планом. Вони розіслали накази всім дикторам новин, ті цілий день сьогодні анонсують твій виступ, уся країна їх чує, — закликають, щоб сьогодні ввечері під час години Бертрама Скаддера люди слухали тебе.

Джим дивився на Даґні так, наче вимагав від неї водночас і відповіді, і визнання, що її відповідь за таких обставин не має особливого значення.

Даґні сказала:

— Ти ж знаєш, що я думаю про політику Вашингтона і директиву десять-двісті вісімдесят дев’ять.

— У такі скрутні часи ми не можемо дозволити собі розкоші думати!

Даґні зареготала.

— Невже ти не розумієш, що не можеш ними знехтувати?! — заверещав він. — Якщо ти відмовишся — після всіх тих анонсів — це підтвердить чутки про твоє відкрите оголошення непокори!

— Джиме, ця пастка не подіє.

— Яка пастка?

— Пастка, що ти їх завжди розставляєш.

— Не знаю, про що ти!

— Звісно, знаєш. Ти знав — ви всі знали, — що я відмовлюсь. Тому ти штовхнув мене у публічну пастку, за якої моя відмова виллється для тебе у моторошний скандал, значно моторошніший за той, який, на твою думку, я наважилась би зчинити. Ти розраховував, що я порятую ваші обличчя та шиї. А я їх не рятуватиму.

— Але ж я пообіцяв!

— А я — ні.

— Але ми не можемо їм відмовити! Невже ти не усвідомлюєш, що вони тримають нас на прицілі? Стискають наші горлянки? Хіба ти не знаєш, що вони можуть нам заподіяти через цю Раду залізниць, через Раду стандартизації, наклавши мораторій на наші вузли?

— Я знала це ще два роки тому.

Він весь тремтів. У його жаху було щось безформне, відчайдушне, мало не забобонне, таке, що перевершувало названі ним небезпеки.

Раптом Даґні зрозуміла, що цей жах походив з глибших шарів, ніж просто страх перед розправою бюрократів. Така розправа була всього лише обрисом, тим, що Джим дозволяв собі знати, обнадійливим контуром з рисами раціональності та його справжньої мотивації. Даґні не сумнівалась, що він прагнув відвернути не паніку громадян, а свою власну; що він, Чік Моррісон, Веслі Моуч та решта мародерів потребували від неї дозволу — не для того, щоб заспокоїти своїх жертв, а щоб заспокоїти себе самих, хоча ця удавано хитра, удавано практична вигадка ввести в оману своїх жертв була всього лише видимістю, якою вони прагнули прикрити власну мотивацію, власну істеричну наполегливість. З благоговінням і презирством (Даґні благоговіла перед безмежжям, що їй відкрилося), вона подумала: якої ж внутрішньої деградації зазнали ці люди, щоб досягнути такого рівня самообману, коли їм доводиться шукати викривленого схвалення від знеохочених жертв, потребувати їхнього морального дозволу; люди, які думали, що дурять світ, а не себе.

— Ми не маємо вибору! — закричав він. — Ніхто не має жодного вибору!

— Забирайся звідси, — тихо і спокійно мовила Даґні.

Щось в її голосі зачепило в його душі якісь невизнані, не втілені в слова пласти. Джим добре розумів, яке саме знання породило інтонацію Даґні. Він підвівся.

Даґні поглянула на Едді. Той мав такий вигляд, ніби вкотре долає новий приступ огиди, намагаючись прийняти це відчуття як повсякденне.

За якусь мить він запитав:

— Даґні, що сталось із Квентіном Деніелзом? Ти ж летіла до нього, так?

— Так, — відповіла Даґні. — Він зник.

— Вирушив до руйнівника?

Це слово спричинило в ній фізичний біль. Уперше зовнішній світ діткнув той осяйний стан, що панував у неї всередині протягом цілого дня у формі тихого незмінного видіння, приватної візії, на яку не повинні були вплинути навколишні обставини; візії, про яку не слід було думати, її треба було відчувати як джерело сили. Даґні усвідомила, що «руйнівник»— ім’я цієї візії. Так вона називалась тут, у цьому світі.

— Так, — тупо, зробивши зусилля, погодилась вона, — він вирушив до руйнівника.

Потім міцно взялась руками за край столу, щоб закріпити власну рішучість і власну позицію, і сказала з гіркою усмішкою на обличчі:

— Що ж, Едді, подумаймо, що такі непрактичні особи, як ми з тобою, можуть вдіяти, щоб зменшити кількість аварій на залізниці.

Через дві години, коли вона вже була сама, сиділа за столом, схилившись над аркушами, що були всуціль списані цифрами (хоча вони, немов кінострічка, розповідали їй всю історію залізниці за останні чотири тижні), пролунав дзвінок і голос секретарки промовив:

— Міс Таґґарт, прибула місіс Ріарден.

— Містер Ріарден? — недовірливо перепитала Даґні.

— Ні. Місіс Ріарден.

Даґні хвилю зачекала, а потім мовила:

— Запросіть її.

Коли Ліліан Ріарден увійшла і рушила до столу, в її поставі проглядалося щось особливе. Вона була в англійському костюмі з вільним, яскравим бантом, що буденно звисав набік, додаючи елегантної невідповідності, а на голові, трохи набакир, мостився маленький капелюшок — це теж мусило сприйматися за ошатну деталь, оскільки мало кумедний вигляд. Обличчя її було занадто спокійне, кроки — занадто повільні, вона йшла, мало не розгойдуючи стегнами.

— Вітаю вас, міс Таґґарт, — мовила вона ліниво і поблажливо, тоном завсідниці прийомів, що сприймався у цьому офісі так само недоречно, як її костюм та бант.

Даґні понуро кивнула.

Ліліан роззирнулась. Погляд її виражав таку ж кумедність, що й капелюшок: кумедність, покликану свідчити про зрілість, адже життя — суцільна сміховина.

— Прошу сідати, — мовила Даґні.

Ліліан сіла, набувши розслабленої і впевненої, граційної та буденної пози.

Коли вона обернула голову до Даґні, грайливий вираз на обличчі досі залишався, хоча тепер він мав дещо інший відтінок: ніби гостя з господинею ділять спільну таємницю, завдяки якій присутність Ліліан у цьому офісі в очах усього світу перетворювалася на безглузде явище, проте цілком самоочевидне і логічне для них обох. Наголосити на глибині цього жесту Ліліан намагалася мовчанкою.

— Чим я можу вам допомогти?

— Я прийшла вам сказати, — вдоволено мовила Ліліан, — що сьогодні ввечері ви з’явитесь у програмі Бертрама Скаддера.

Ліліан не зауважила на обличчі Даґні жодного здивування чи шоку, лише погляд механіка, який вивчає двигун, що видає нерівний шум.

— Вірю, що ви повністю усвідомлюєте вимовлене вами формулювання, — сказала Даґні.

— О, так! — підтвердила Ліліан.

— Тоді продовжуйте і обґрунтуйте його.

— Перепрошую?

— Проясніть для мене його сенс.

Ліліан коротко засміялась, хоча награне нахабство цього сміху зраджувало, що вона не очікувала такого ставлення.

— Я впевнена, що в жодних розлогих поясненнях необхідності немає, — сказала вона. — Ви знаєте, чому саме ваша поява в цій програмі важлива для представників влади. Я знаю, чому ви відмовилися брати в ній участь. Мені відомі ваші переконання. Вам може бути байдуже, але ви знаєте, що моя симпатія завжди була на боці системи, що зараз уособлює владу. Саме тому ви зрозумієте моє зацікавлення в цій темі та моє в ній місце. Коли ваш брат розповів, що ви відмовились, я вирішила взяти справу у власні руки. Бо ж, розумієте, я одна з дуже небагатьох, хто знає: ви не в тій позиції, щоб відмовлятися.

— Зате я не належу до тих небагатьох, — зауважила Даґні.

Ліліан посміхнулась.

— Так, мені слід пояснити трохи докладніше. Ви ж усвідомлюєте, що ваша поява матиме для представників влади ту саму цінність, що й дії мого чоловіка, коли він підписав дарчий сертифікат, віддавши їм ріарден-метал. Вам відомо, як часто і з якою користю вони згадують про цей дар у своїй пропаганді.

— Я про це не знала, — різко сказала Даґні.

— Справді, вас же не було тут майже два місяці, тому ви пропустили постійні згадки — в пресі, на радіо, під час публічних виступів — про те, що навіть Генк Ріарден схвалює і підтримує директиву десять-двісті вісімдесят дев’ять, оскільки добровільно відписав свій метал народові. Навіть Генк Ріарден! Це витвережує багатьох непокірних і допомагає тримати їх у шорах.

Ліліан відхилилась назад і недбало запитала:

— Ви хоч цікавилися, чому він підписав дарчу?

Даґні не відповіла. Здавалося, вона навіть не сприйняла це як запитання. Сиділа нерухомо, з незворушним обличчям, однак з надмірно розширеними очима — погляд був зосереджений на очах Ліліан, наче тепер вона хотіла лише одного: вислухати її до кінця.

— Ні, не думаю, що ви про це знали. Не думаю, що він вам про це розповідав, — улесливо мовила Ліліан, немовби впізнала дороговказ і впевнено рушила в обраному напрямку. — І все ж вам слід знати причину, що змусила його поставити свій підпис. Адже це та сама причина, яка переконає і вас прийти сьогодні ввечері на шоу Бертрама Скаддера.

Вона замовкла, чекаючи від Даґні заохочення. Даґні вичікувала.

— Це причина, — мовила Ліліан, — яку вам буде приємно почути, адже йдеться про вчинок мого чоловіка. Ви тільки подумайте, що означав для нього цей підпис. Ріарден-метал був його найбільшим досягненням, підсумком його життя, остаточним уособленням його гордості, — а мій чоловік, як ви знаєте, надзвичайно пристрасний, і найбільшою його пристрастю, можливо, є гордість за самого себе. Ріарден-метал був для нього чимось більшим, ніж просто досягненням — це був символ здатності досягати височини, символ його незалежності, боротьби, його злету. Метал був його власністю, він належав Генкові за законом, — а вам добре відомо, що означає закон для такого точного чоловіка, і що означає власність для того, кому так важливо володіти. Він з радістю помер би, захищаючи метал, замість того, щоб віддати в руки людям, яких зневажає. Ось яке він мав для Генка значення — і Генк відмовився від металу. Вам буде радісно дізнатися, що Генк відмовився від свого винаходу заради вас, міс Таґґарт. Заради вашої репутації та вашої честі. Він підписав дарчий сертифікат, подарував ріарден-метал перед загрозою того, що весь світ довідається про перелюб, який ви з ним разом чинили. О, так, у нас є всі докази, всі найінтимніші подробиці. Знаю, що ви прибічниця філософії, яка відкидає самопожертву, — але в цьому разі, я переконана, гору візьме жіноча природа, тому ви з усією певністю відчуєте вдячність через велич самопожертви, яку вчинив цей чоловік заради привілею користуватися вашим тілом. Безсумнівно, ви отримували неймовірне задоволення всі ночі, які він проводив у вашому ліжку. Тепер відчуйте задоволення від розуміння, чого коштували йому ці ночі. І оскільки — ви ж любите прямоту, чи не так, міс Таґґарт? — оскільки ви обрали статус повії, я знімаю перед вами капелюха за плату, що вам її вдалось отримати від нього за ваші послуги, — жодна з ваших колег не могла сподіватися на щось подібне.

Голос Ліліан робився дедалі зліший і різкіший — так звучить бурова головка, якій все не вдається знайти в камені лінію розлому. Даґні продовжувала на неї дивитись, але ні в її погляді, ні у позі не помітно було напруження. Ліліан не розуміла, чому в неї виникло враження, наче на обличчя Даґні наведено прожектор. Їй не вдавалось віднайти в цих рисах жодного особливого виразу, все в ньому було цілком природне — просвітленість, здавалося, походила з самої будови обличчя Даґні, з точності й різкості його площин, з чіткості рота, з урівноваженості погляду. Ліліан не могла розшифрувати виразу її очей — у них світився спокій не жінки, а вченого, особливий блиск, притаманний безстрашності впевненого знання.

— Про зраду мого чоловіка бюрократів повідомила я, — неголосно проказала Ліліан.

Нарешті Даґні зауважила у неї в очах якийсь проблиск почуттів: у них промайнуло щось схоже на втіху, але таке віддалене, що нагадувало радше сонячні промені, що, відбившись від мертвої поверхні місяця, впали на застояну воду болота. За мить навіть цей проблиск зник.

— Це я відібрала у Генка ріарден-метал, — сказала Ліліан.

Її слова прозвучали майже як зізнання підсудної.

Осягнути це зізнання, зрозуміти, на яку реакцію сподівалася Ліліан, було недоступно для розуміння Даґні. Ясно було тільки те, що бажаного Ліліан не отримала, оскільки твердо проказала:

— Ви мене зрозуміли?

— Так.

— У такому разі вам ясно, чого я від вас вимагаю і чому ви мені скоритеся. Вам і йому здавалося, що ви непереможні, правда? — вона намагалася вдавати спокій, але голос її невпевнено тремтів. — Ви завжди керувалися винятково своїми бажаннями — я ніколи не могла дозволити собі такої розкоші. Нарешті я отримаю відшкодування: ви будете робити те, що я схочу.

Ви не зможете мене подолати. Не зможете відкупитись грошима, які ви заробляєте, а я — ні. Не зможете запропонувати мені жодного прибутку — я не жадібна. Бюрократи не платять мені за допомогу. Я роблю це безкоштовно. Безкорисливо. Ви мене розумієте?

— Так.

— Тоді подальші пояснення непотрібні. Я просто нагадаю, що всі фактичні докази — готельні реєстрації, чеки на коштовності й таке інше — все це досі в руках відповідних осіб, і завтра ж потрапить в ефіри всіх радіопрограм, якщо ви не з’явитеся сьогодні на шоу. Це ясно?

— Так.

— То яка ваша відповідь?

Вона бачила навпроти осяйні очі вченого, і раптом відчула себе так, ніби її бачать наскрізь, тимчасом як сама вона не бачить нічого.

— Я рада, що ви мені все це розповіли, — сказала Даґні. — Сьогодні ввечері я з’явлюсь на шоу Бертрама Скаддера.

На лискучий метал мікрофона світив білий електричний промінь. Даґні перебувала в скляній клітці, ув’язнена там з Бертрамом Скаддером. Мікрофон відблискував зеленаво-блакитним. Його було виплавлено з ріарден-металу.

Трохи вище, за скляною перегородкою, Даґні розгледіла кабіну, в якій двома рядами сиділи люди, які за нею спостерігали. Помітила серед них тривожне обличчя Джеймса Таґґарта, а поруч з ним — Ліліан Ріарден, яка, підбадьорюючи, тримала на його передпліччі свою долоню. Був там і чоловік, який спеціально прилетів літаком з Вашингтона. Його представили як Чіка Моррісона. Там же сиділи його молоді помічники, перемовляючись про показники інтелектуального впливу у відсотках і поводячись, немов поліцейські на мотоциклах.

Бертрам Скаддер, здавалось, її побоювався. Він тісно припадав до мікрофона, випльовуючи слова у його крихітний отвір, безпосередньо у вуха всієї країни, представляючи головну тему програми. Скаддер намагався звучати цинічно, скептично, зверхньо та істерично; звучати, як чоловік, який глузує над марнотою всіх людських переконань, а тому вимагає негайної довіри від власних слухачів. Шкіра на його загривку волого вилискувала. З перебільшеними подробицями Скаддер описував, як упродовж цілого місяця Даґні одужувала в хатинці пастуха, розташованій на відлюдді, як вона потім героїчно пройшла виснажливий шлях, вісімдесят кілометрів завдовжки, заради того, щоб повернутися до своїх обов’язків перед народом у ці скрутні для держави часи.

— …і якщо хтось із вас повівся на облудні чутки, націлені на те, щоб підірвати вашу віру в видатну соціальну програму наших лідерів, можете повірити словам міс Таґґарт, яка…

Даґні зосередила погляд на білому промені. В його світлі кружляли крихти пилу, і вона зауважила, що одна з цих крихт — жива: комар з іскрою замість крил переслідував якусь власну мету, і Даґні спостерігала за ним, почуваючись такою ж далекою від його мотивів, як і від усього світу.

— …міс Таґґарт — безсторонній спостерігач, талановита ділова жінка, яка часто в минулому висловлювалася критично на адресу уряду і яку можна назвати представницею екстремального, консервативного погляду, спільного з поглядами таких гігантів промисловості, як, наприклад, Генк Ріарден. І все ж навіть вона…

Даґні міркувала про те, як це просто: не відчувати. Здавалось, її, оголену, виставили на публічний огляд, і цього одного променя світла цілком вистачало, адже вона не відчувала в собі ваги болю, надії, жалю, жодного неспокою, жодного майбутнього.

— …а зараз, леді та джентльмени, я представлю вам героїню сьогоднішнього вечора, нашу найнезвичнішу гостю…

Біль несподівано різонув її, наче видовжений уламок скляної стіни, що могла б розлетітись на друзки від усвідомлення того, що наступні слова доведеться промовляти їй. Біль надійшов одночасно зі згадкою імені — імені чоловіка, якого вона називала руйнівником: Даґні не хотіла, щоб він чув ті слова, які вона повинна була казати. «Якщо ти їх почуєш, — кричав усередині неї біль, — ти не повіриш у те, про що я тобі казала, навіть гірше — не повіриш у те, чого я не казала, але про що ти знав, у що вірив і що приймав. Ти подумаєш, що я приймала ці слова не з власної волі, що мої дні поруч з тобою були брехнею, і це зруйнує один місяць мого життя і десять років твого. Я не хотіла, щоб ти довідався про це в такий спосіб, не так, не сьогодні, — але так воно станеться. Ти спостерігав за кожним моїм кроком, спостерігаєш за мною зараз, і хоч де б ти був — почуєш те, що я скажу, що я змушена це сказати».

— …остання представниця славетного для нашої індустріальної історії імені, жінка-керівниця, що можливо тільки в Америці, виконавчий віце-президент найбільшої залізничної компанії — міс Даґні Таґґарт!

Даґні відчула на дотик ріарден-метал, стиснувши долонею основу мікрофона, і раптом усе стало просто: не з очманіння чи байдужості, а завдяки ясності, чіткості, живій простоті дії.

— Я прийшла, щоб розповісти вам про соціальну програму, політичну систему та моральну філософію, згідно з якими ви зараз живете.

В її голосі був такий спокій, природність, така цілковита впевненість, що вже саме його звучання несло в собі неабияку переконливість.

— Вам доводилося чути, начебто я переконана, що ця система — порочна, що її метою є грабунок, її методом — брехня, шахрайство і насильство, а єдиним результатом — руйнування. Вам випадало чути також і те, начебто я — як і Генк Ріарден, — лояльні прихильники цієї системи, що я добровільно співпрацюю з теперішньою владою, підтримую її політику — наприклад, директиву десять-двісті вісімдесят дев’ять. Я прийшла сюди, щоб розповісти про це всю правду.

Правда полягає в тому, що я поділяю позицію Генка Ріардена. Його політичні переконання такі самі, як мої. Ви чули, що в минулому його вважали реакціонером, який протистоїть кожному крокові, дії, гаслу і всім засадам теперішньої системи. Тепер ви чуєте, як його називають нашим найвидатнішим промисловцем, судженням якого щодо правильності економічної політики можна цілком довіряти. Це правда. Його судженням можна довіряти. Якщо вас охоплює страх, що ви підпорядковуєтесь владі безвідповідального зла, що країна зазнає краху, що невдовзі вас покинуть помирати з голоду, — дослухайтеся до поглядів нашого найобдарованішого промисловця, який знає, які умови необхідні, щоб випустити продукцію, яка допоможе країні вистояти.

Обміркуйте все, що вам відомо про його погляди. Тоді, коли він мав можливість говорити, ви чули його слова про те, що політика уряду веде вас до рабства і руйнації. І все ж він не осудив остаточну кульмінацію цієї політики — директиву десять-двісті вісімдесят дев’ять. Ви чули, як він боровся за свої права — свої і ваші, — за свою незалежність, за свою власність. І все ж він не подолав директиви десять-двісті вісімдесят дев’ять. Вам сказали, що він добровільно підписав дарчий сертифікат, віддавши ріарден-метал в руки своїх ворогів. Він підписав документ, проти якого мав би боротися на смерть, — саме цього ви від нього чекали, опираючись на його попередні заяви. І вам казали: про що іще це може свідчити, як не про те, що навіть він визнав необхідність директиви десять-двісті вісімдесят дев’ять і пожертвував своїми особистими інтересами заради всієї країни?

Судіть про його погляди згідно з мотивом його дії — повторювали вам. І з цим я беззастережно погоджуюся: судіть його погляди згідно з мотивом його дії. І — хоч як би ви ставилися до моєї думки і до тих застережень, які я вам даю, — судіть і мої погляди згідно з мотивом цієї дії, тому що його переконання — це мої переконання.

Протягом двох останніх років я була коханкою Генка Ріардена. Я хочу відразу наголосити, щоб не допустити хибного розуміння: це не ганебне зізнання, я кажу ці слова з найвищою гордістю. Я була його коханкою. Я з ним спала — в його ліжку, в його обіймах. Тепер ніхто не може розповісти вам нічого такого, чого я не розповім першою. Марно тепер мене ганьбити — я знаю суть цих обвинувачень, і я сама вам їх повідомлю. Чи відчувала я до нього фізичний потяг? Відчувала. Чи підштовхнула мене до цього тілесна пристрасть? Так. Чи переживала я чуттєву насолоду в найбільш насиченому вияві? Переживала. Якщо тепер я видаюсь вам знеславленою жінкою — нехай усі ці судження залишаються вашою приватною справою. А я залишуся при власних судженнях.

Бертрам Скаддер витріщився на неї. Він не очікував такої промови і тепер, охоплений незбагненною панікою, відчував, що продовження допускати не можна; але ж вона була особливою гостею, а вашингтонські керівники наказали йому поводитись із нею обережно. Він не знав, переривати її чи ні. До того ж, сама розповідь йому подобалася. Джеймс Таґґарт і Ліліан Ріарден сиділи в будці для публіки, остовпілі, немов тварини, паралізовані фарами потяга, який мчить просто на них. Вони були єдині, хто розумів зв’язок між словами, які щойно пролунали, і темою програми. Робити щось було занадто пізно. Вони насмілилися не брати на себе відповідальності й не здійснювати жодних кроків, хай би там що відбувалося далі.

У приміщенні з технікою юний інтелектуал, підопічний Чіка Моррісона, був готовий перервати трансляцію в разі неприємностей, однак у промові, що лунала, юнак не вбачав нічого політично небезпечного, жодного елементу, що міг би видаватись його керівникам загрозливим. Він призвичаївся слухати промови непоступливих жертв, викривлені під дією незрозумілої внутрішньої напруги, тож дійшов висновку, що зараз ідеться про схожий випадок: реакціонерку змусили зізнатись у скандальній поведінці, а тому ця промова, можливо, таки мала якесь політичне значення. До того ж, йому було цікаво її слухати.

— Я пишаюся тим, що він обрав мене дарувати йому насолоду, пишаюся, що саме він став моїм обранцем. Наш зв’язок не був тим, чим він є для більшості з вас: буденним привілеєм, виявом взаємної зневаги. Він був найвищим виявом нашого захоплення одне одним і супроводжувався повним усвідомленням цінностей, згідно з якими ми зробили свій вибір. Ми не відокремлюємо цінностей, визначених інтелектом, від учинків наших тіл, ми не віддаємо перевагу порожнім мріям, а здійснюємо власні мрії, ми надаємо думкам матеріального вияву, ми робимо цінності реальними, ми виготовляємо сталь, залізниці та щастя. І тим із вас, хто ненавидів саму думку про людське задоволення, хто прагнув бачити людське життя як хронічне страждання й провал, хто бажав, щоб люди просили пробачення за своє щастя — чи за успіх, за таланти, досягнення і багатство, — саме до них я зараз звертаюсь: я його хотіла, я його мала, я була щаслива, я пізнала насолоду, чисту, повну, безневинну насолоду, якої ви боїтесь, про яку не хочете чути зізнань від жодної людини; насолоду, знання про яку полягає в ненависті до тих, хто здатен її досягти. Що ж, тоді можете мене ненавидіти — бо мені це вдалося!

— …міс Таґґарт, — нервово втрутився Бертрам Скаддер, — але хіба ми не відійшли від основної теми… Зрештою, ваші особисті стосунки з містером Ріарденом не мають політичного значення, яке б…

— Я теж думала, що не мають. І, звісно, я прийшла сюди, щоб розповісти вам про політичну й моральну систему, в якій усі ми тепер живемо. Що ж, я думала, що про Генка Ріардена знаю все, але однієї речі я до сьогодні не знала. Генка Ріардена шантажували, погрожували оприлюднити наші стосунки — і це змусило його підписати дарчий сертифікат, віддавши ворогам ріарден-метал. Це був шантаж — шантаж з боку ваших урядових чиновників, ваших керівників, ваших…

Тієї миті, коли Скаддерова рука скинулася, щоб вирвати в Даґні мікрофон, у ньому щось тихо клацнуло — і одночасно мікрофон упав на підлогу. Інтелектуальний поліцейський перервав трансляцію.

Даґні засміялась, але на неї ніхто не дивився, ніхто не думав, чому вона сміється. Постаті, які металися за скляною перегородкою, волали одна на одну. Чік Моррісон обдавав несосвітенними лайками Бертрама Скаддера, Бертрам Скаддер верещав, що він не схвалював цього задуму взагалі, та йому наказали провести ефір, Джеймс Таґґарт поводився, як тварина, що показує ікла, — він гарчав на двох наймолодших асистентів Моррісона, намагаючись не гарчати на третього, трохи старшого. М’язи обличчя Ліліан Ріарден якось дивно обм’якли, немов кінцівки тварини, що лежить посеред дороги, — неушкоджена, проте мертва. Відповідальні за питання моралі верещали, висловлюючи свої здогади: що скаже тепер містер Моуч?!

— Що я їм скажу?! — кричав диктор, вказуючи на мікрофон. — Містере Моррісон, слухачі чекають. Що мені їм сказати?

Йому ніхто не відповідав. Усі сперечалися, вирішуючи, не що їм тепер робити, а кого обвинуватити.

До Даґні ніхто не промовив жодного слова, ніхто не поглянув у її бік. Ніхто не зупинив її, коли вона вийшла геть.

Даґні впіймала перше-ліпше таксі, назвала адресу свого помешкання. Коли таксі рушило, вона зауважила, що радіоприймач на панелі водія увімкнений і не видає жодного звука, потріскуючи короткими, напруженими чергами: він був налаштований на програму Бертрама Скаддера.

Вона відкинулась на своєму сидінні, відчуваючи лише спустошеність від усвідомлення, що її вчинок одним помахом, швидше за все, назавжди відмів чоловіка, який ніколи більше не захоче її бачити. Вперше вона відчула безмежну безнадійність, пов’язану з неможливістю його відшукати (якщо він сам цього не забажає) — на вулицях міста, в містах усього континенту, в каньйонах Скелястих гір, де її мета прихована за екраном з променів. Їй пригадалась єдина річ, за яку вона трималась упродовж усієї програми, схожа на рятувальний пліт, що плавав у порожнечі, — річ, якою вона не могла знехтувати, навіть якби втратила все решту: звучання голосу, що промовляв до неї: «Ніхто не залишається тут, у будь-який спосіб фальшуючи реальність».

— Леді та джентльмени, — раптом крякнув голос Бертрама Скаддера, — через технічні проблеми, що від нас не залежать, цю станцію буде знято з ефіру, оскільки вона потребує необхідної реорганізації.

Таксист коротко та зневажливо реготнув і вимкнув радіо.

Коли вона вийшла з машини і простягнула йому купюру, чоловік віддав їй решту та раптом нахилився вперед, щоб пильніше придивитися до її обличчя.

Вона була впевнена, що таксист її упізнав, і суворо витримала його погляд. Його згорьоване обличчя і латана-перелатана сорочка свідчили про безнадійну згубну боротьбу. Коли Даґні подала йому чайові, він тихо — але водночас палко й урочисто, ледь сентиментально — промовив:

— Дякую, мадам.

Вона різко розвернулась і квапливо рушила до будинку, не дозволивши йому побачити емоцію, що раптом виявилась сильніша, ніж вона здатна була витримати.

Знеможено опустивши голову, Даґні відмикала двері помешкання — і раптом помітила світло, яке йшло знизу, від килима. Вражена, вона ступила крок, звела голову — і побачила: посеред кімнати стоїть Генк Ріарден.

Даґні застигла, двічі шокована: по-перше, не сподівалася побачити його так швидко; по-друге — через те, як змінилось його обличчя. На ньому світився такий непохитний, впевнений, зрілий спокій, увиразнений легкою напівусмішкою та ясним поглядом, що Даґні здалося, ніби Генк за цей місяць постарів на кілька десятиліть, однак постарів достойно — так, як і має старіти людина: змінився зовні, змінилась його статура; але від нього аж струменіла сила. Даґні зрозуміла, що цей чоловік, який цілий місяць прожив у агонії, якого вона так глибоко скривдила і якого має скривдити ще глибше, стане тепер для неї підтримкою і розрадою, джерелом сили, яка їх обох захистить. Мить вона стояла нерухомо, спостерігаючи, як дедалі ширшає його усмішка, — наче Генк читав її думки, наче казав, що боятися немає чого. Вона почула тихе потріскування і побачила на столі позаду нього ввімкнену лампочку мовчазного радіо. Звернула запитальний погляд, і він ствердно відповів ледь помітним кивком, тільки трохи опустивши повіки. Генк чув її виступ.

Вони одночасно рушили одне до одного. Генк охопив її за плечі, підтримуючи, Даґні звела до нього обличчя, але він не торкнувся до її губ, а натомість узяв за руку і поцілував зап’ястя, пальці, долоню — це була єдина форма привітання після всіх пережитих страждань. І ось уже, зламана цим днем і цілим місяцем, вона схлипувала в його обіймах; притиснувшись, схлипувала так, як ніколи досі — як жінка, яка віддалася болю, востаннє й намарно проти нього протестуючи.

Підтримуючи її і допомагаючи встояти, підвів до дивана і спробував посадити поруч з собою, але вона зслизнула на підлогу, сіла біля його ніг, притулилась обличчям до його колін і заридала, не захищаючись і не стримуючись.

Генк не піднімав її, даючи можливість виплакатись, і тільки міцно підтримував за плечі. Вона відчувала його руки в себе на голові, на плечах, відчувала його непохитний захист. Ця непохитність свідчила про те, що так само, як Даґні ридала тепер за них обох, він все про них обох знав: знав про її біль, відчував його і розумів, і все ж міг спокійно його засвідчувати. І цей його спокій полегшив її тягар, давши можливість зірватись — отут, біля його ніг. Цей спокій запевнив Даґні, що Генк здатен нести на собі той тягар, який їй більше нести незмога. Крізь затуманеність свого стану Даґні розуміла, що перед нею — справжній Генк Ріарден. І байдуже, що він так принизливо і жорстоко означив був їхню першу спільну ніч, і що досі частіше вона була сильнішою з них двох, він завжди був саме такий, до кісток, до основ — його сила покликана захищати її, коли власної не вистачало.

Коли вона звела голову, він усміхався.

— Генку… — винувато прошепотіла Даґні, охоплена відчаєм і здивуванням через власний зрив.

— Мовчи, люба моя.

Вона знову опустила обличчя на його коліна. Нерухомо лежала, намагаючись відпочити й подолати тиск думок: він міг витримати і прийняти її промову на радіо тільки як її зізнання в коханні; це перетворювало ту правду, яку вона збиралася зараз йому сказати, на нелюдський удар, чинити який ніхто не мав права. Даґні відчула жах від самої думки про те, що не матиме сил це зробити, і жах від усвідомлення, що таки зробить.

Коли вона знову на нього поглянула, він провів долонею по її чолу, відкидаючи волосся з обличчя.

— Все минулося, моя люба, — сказав він. — Найгірше позаду, для нас обох.

— Ні, Генку, не позаду.

Він усміхнувся. Підтягнув її до себе і вмостив поруч, вона схилила голову на його плече.

— Не кажи мені зараз нічого, — мовив він. — Ти знаєш, що ми обоє розуміємо: багато мусить бути сказано, і ми про все поговоримо, але тільки тоді, коли тобі вже аж так не болітиме.

Його долоня рушила додолу вздовж лінії її руки, вздовж складки спідниці, доторкаючись до неї так легко, наче долоня не відчувала тіла під тканиною, наче всього лише повертала собі володіння її присутністю, але не тілом.

— Ти стільки пережила, — сказав Генк. — Так само, як і я. Нехай тепер нас б’ють. Немає жодних причин, щоб ми теж себе кривдили. Хай там що чекає на нас попереду, у нас не може бути підстав для страждань. Не може бути додаткового болю. Нехай вони походять з їхнього світу. Ми самі не будемо робити собі погано. Не бійся. Ми не зашкодимо одне одному. Не зараз.

Вона підняла голову і похитала нею з гіркою усмішкою. У цьому русі простежувались відчай і жорстокість, однак усмішка свідчила про те, що Даґні приходить до тями: вона готова була зійтися з відчаєм.

— Генку, те пекло, крізь яке ти проходив через мене протягом цілого місяця…

Її голос тремтів.

— Не зрівняється з тим пеклом, крізь яке ти пройшла через мене впродовж минулої години, — промовив він спокійно.

Вона встала, щоб перетнути кімнату, щоб довести, що має ще сили; кроками вона намагалася сказати йому, що її більше не треба жаліти. Коли зупинилась і повернулася до нього, він звівся, наче зрозумів її мотив.

— Знаю, що я тобі нашкодила, — сказала вона, вказуючи на радіо.

Він похитав головою:

— Ні.

— Генку, я мушу тобі дещо сказати.

— Я теж. Дозволиш мені сказати першим? Розумієш, я повинен був давно вже сказати тобі про це. Ти дозволиш мені розповісти, зможеш нічого не казати, поки я не закінчу?

Даґні кивнула.

Він дивився на неї лише мить, немов намагаючись вловити цілісний образ її постаті, цієї хвилини, всього, що їх сюди привело.

— Я люблю тебе, Даґні, — тихо мовив він з простотою безхмарного — та все ж не легковажного — щастя.

Вона вже хотіла заговорити, хоч і знала, що не повинна цього робити, навіть якби він їй дозволив. Вона впіймала власні невимовлені слова, єдиною відповіддю стали безгучно розтулені вуста, — а потім Даґні схилила голову, приймаючи його зізнання.

— Я люблю тебе. Як ту ж саму цінність, те ж вираження, з тією ж гордістю і значенням, як люблю свою роботу, заводи, свій метал, години, проведені за столом, біля печі, в лабораторії, на рудні, як я люблю свій хист, вміння бачити і знати, діяльність розуму, коли той розв’язує хімічні рівняння чи спостерігає за сходом сонця, як люблю все, створене мною, все, що я відчуваю, я люблю тебе, як власну продукцію, власний вибір, обриси мого світу, як моє найточніше дзеркало, дружину, якої в мене ніколи не було, як усе, що уможливлює навколишнє: люблю тебе, як власну волю до життя.

Даґні не опустила обличчя, — тримала його піднятим та відкритим, слухаючи і приймаючи його слова так, як він цього бажав і як заслуговував.

— Я любив тебе від першого дня, щойно побачивши у вагоні, біля платформи на станції Мілфорд. Я любив тебе, коли ми їхали в кабіні першого паротяга «Лінії Джона Ґолта». Любив на галереї в будинку Елліса Ваятта. Любив наступного ранку. Ти це знаєш. Але саме я повинен промовити тепер усі зізнання — так, як і роблю це, — якщо збираюся повернути собі всі ті дні, хочу повноцінно обдарувати ними нас обох, зробити тим, чим вони були; я мушу сказати: я любив тебе весь час. Ти про це знала. А я — не знав. І саме тому, що я про це не знав, мені довелось усвідомити свої почуття лише тоді, коли я сидів за столом і дивився на дарчий сертифікат на ріарден-метал.

Даґні заплющила очі. Та його обличчя світилося безмежним, тихим і ясним щастям, на ньому не було страждання.

— «Ми не відокремлюємо цінностей, визначених інтелектом, від учинків наших тіл». Саме так ти сказала сьогодні під час трансляції. Але ти знала це ще того ранку, в будинку Елліса Ваятта. Ти знала, що всі принизливі слова, якими я тебе осипав, були найдурнішими зізнаннями в коханні, на які здатна людина. Ти знала, що фізичне жадання, яке я проклинав, як нашу спільну ганьбу, не є фізичним, воно не стосується самого лише тіла, а виражає найглибші цінності розуму, незалежно від того, має людина достатньо відваги, щоб це визнати, чи ні. Хіба не тому ти посміялася тоді з мене?

— Тому, — прошепотіла Даґні.

— Ти сказала: «Мені не потрібен твій розум, твоя воля, твоє існування чи душа — доти, доки ти приходитимеш до мене задовольнити одне з найнижчих своїх жадань». Ти знала, що, виявляючи свою жагу, я віддаю тобі свій розум, волю, існування і душу. І зараз я хочу сказати це вголос, хочу повернути тому ранкові його справжній сенс: мій розум, воля, існування і душа, Даґні, все це належить тобі, належатиме завжди, поки я живий.

Ріарден дивився їй просто в очі, й вона зауважила в його погляді короткий полиск — не усмішку, а наче реакцію на її крик, якого насправді не було.

— Дозволь мені закінчити, моя найдорожча. Я хочу, щоб ти цілком усвідомлювала мої слова. Я думав, що борюсь з ними — і водночас прийняв найгірше вірування наших ворогів. За це я відтоді й розплачуюсь і платитиму далі, так і повинно бути. Я прийняв догму, з допомогою якої вони знищують людину раніше, ніж вона починає діяти. Це вбивча догма: розлам між тілом і розумом. Я прийняв її, як і більшість їхніх жертв, не знаючи про це, не знаючи навіть, що така проблема існує. Я повстав проти їхньої віри в людську неспроможність, я пишався своїм вмінням мислити, діяти, працювати заради втілення власних бажань. Але я не знав, що це — чеснота, я ніколи не сприймав це як моральну цінність, як одну з найвищих моральних цінностей, гідну того, щоб захищати її ціною життя, — адже саме вона робить наше життя можливим. І прийняв за це покарання, покарання за чесноту, яка опинилася в руках пихатих прислужників зла, пихатих лише з моєї провини: через моє незнання, мою покірність.

Я прийняв від них приниження, брехню, пересмикування. Я думав, що можу дозволити собі їх ігнорувати — всіх цих нікчемних містиків, які белькочуть щось про власні душі, але нездатні навіть подбати про дах над власними головами. Я думав, що світ належить мені, що всі ці балакучі нездари не становлять загрози для моєї сили. Я не міг зрозуміти, чому і далі програю бій за боєм. Не знав, що розв’язану проти мене війну я сам же і почав. Поки захищав матерію, мусив віддати їм царину інтелекту, думки, принципів, закону, цінностей, моралі. Я мимовільно прийняв догму, згідно з якою ідеї не мали наслідків для людського існування, праці, реальності, для всього світу. Так, наче ідеї не є частиною розуму, а становлять якусь містичну віру, яку я зневажаю. Це все, з чим вони хотіли, щоб я погодився. Цього було достатньо. Я зрікся людського розуму, знищувати який покликана вся їхня балаканина.

Ні, вони навіть нездатні були самі з цим усім упоратися, не могли творити достатку, контролювати цей світ. Та й не мусили. Вони просто контролювали мене.

Знаючи, що багатство — це засіб для досягнення мети, я створив цей засіб і дозволив їм визначити мою мету. Я пишався своїм умінням втілювати власні бажання, натомість дозволив їм прописати кодекс цінностей, згідно з яким слід було оцінювати мої бажання. Примушуючи матерію служити моїй меті, я залишився з купою сталі та золота, а всі мої цілі виявилися зруйнованими, кожне моє бажання — зрадженим, кожна спроба досягти щастя зазнала поразки.

Мені довелося розрізати себе навпіл, як пророкували містики: я керував бізнесом згідно з одним кодексом, а у власному житті дотримувався іншого. Я повстав проти спроби мародерів визначити ціну й значення моєї сталі, натомість дозволив їм визначати цінності мого життя. Я повстав проти вимог віддати їм те, чого вони не заробили, а натомість думав, що мій обов’язок — віддавати незаслужену любов своїй дружині, яку я зневажав, незаслужену повагу матері, яка мене ненавиділа, незаслужену підтримку братові, який плів інтриги, прагнучи мене знищити. Я повстав проти несправедливого фінансового обвинувачення, але прийняв життя, сповнене несправедливого болю. Я повстав проти доктрини, яка вважає мою працездатність провиною, водночас прийнявши те, що провина — моє вміння бути щасливим. Я повстав проти віри в те, що чеснота — це якийсь безтілесний і невідомий дух, а натомість прокляв тебе, моя найдорожча, за те, що наші тіла жадали одне одного. Але якщо тіло — це зло, отже, злом є і ті, хто створює засоби для його виживання, злом є матеріальне багатство і всі, хто його накопичує, і якщо моральні цінності суперечать нашому фізичному існуванню, тоді справедливо те, що винагорода має бути незаслужена, чесноти — те, чого людина не здійснила, жодних зв’язків між досягненнями і прибутками не існує, нижчі тварини, здатні виробляти продукцію, зобов’язані служити вищим істотам, чия духовна вищість полягає в тілесній неспроможності.

Якби тоді, коли я починав свій шлях, хтось на кшталт Г’ю Акстона сказав мені, що, приймаючи теорію містиків про секс, я приймаю економічну теорію мародерів, я розреготався б йому в обличчя. Зараз я б із нього не сміявся. Зараз я бачу, що «Сталлю Ріардена» керують нікчеми. Бачу, як мої досягнення служать збагаченню моїх найлютіших ворогів. Протягом свого життя я любив лише двох осіб: одній завдав смертельної образи, іншу зганьбив публічно. Я дав ляпаса чоловікові, який був моїм другом, захисником, учителем, чоловікові, який подарував мені свободу, навчивши всього, що я знаю. Я так любив його, Даґні, він був моїй братом, сином, побратимом, якого у мене ніколи не було, — але я викинув його геть зі свого життя, оскільки він відмовився допомагати мені працювати на злодіїв. Зараз я віддав би все, щоб його повернути, але я не маю нічого, що міг би запропонувати, тож я ніколи більше його не побачу. Кому, як не мені, найкраще знати, що навіть права просити пробачення заслужити вже неможливо.

Але те, що я зробив з тобою, моя найдорожча, стократ гірше. Твоя промова і необхідність її виголошувати — ось до чого я змусив свою єдину кохану жінку в подяку за те, що вона подарувала мені щастя. Не кажи мені, що це був твій вибір від самого початку і що ти прийняла всі наслідки, включно з сьогоднішніми, — це не скасовує того факту, що саме я не зміг запропонувати тобі нічого кращого. І що мародери змусили тебе говорити, і ти говорила, щоб помститися за мене і звільнити мене; це не заперечує того факту, що саме завдяки мені їхня тактика стала можливою.

Саме тому вони намагалися зганьбити тебе не твоїми переконаннями про гріхи й безчестя, а моїми. Вони просто скористалися з того, у що я вірив, із того, що говорив у будинку Елліса Ваятта. Це я оцінював нашу любов як ганебну таємницю, а вони просто поставилися до неї, виходячи з такої моєї оцінки. Я сам прагнув імітувати реальність, переймаючись тим, як вони поставляться до нашого зв’язку, — а вони просто скористались з цього, бо отримали від мене таке право.

Люди думають, що брехун здобуває над своєю жертвою перемогу. Я зрозумів, що брехня — це акт самозречення, оскільки людина віддає свою реальність особі, якій вона бреше, перетворюючи її на свого володаря, прирікаючи себе імітувати ту реальність, якої від тебе вимагають володареві погляди. А якщо людина негайно здобуває те, чого прагне домогтися власною брехнею, то ціна, яку вона за це платить — руйнування того, чому повинно було служити здобуте. Людина, яка бреше світові, назавжди стає рабом світу. Коли я вирішив приховувати свою любов до тебе, заперечити її публічно і жити в брехні, я перетворив свої почуття на суспільну власність — і публіка заявила про це відповідним чином. Я не міг цьому запобігти, не міг тебе врятувати. Коли я здався мародерам, підписавши дарчий сертифікат, щоб тебе захистити, я досі імітував реальність, нічого іншого мені не залишалось. І, Даґні, я волів би побачити нас обох мертвими, ніж дозволив би їм робити те, чим вони погрожували. Білої брехні не існує, є тільки чорнота руйнації, а біла брехня — найчорніша серед чорних. Я продовжував імітувати реальність — і отримав безжальний результат: замість захисту мої дії накликали на тебе важке випробування, замість порятунку твого імені, вони змусили тебе наважитися на публічне каменування, на те, щоб власною рукою кинути в себе камінь. Знаю, що ти пишаєшся своїми словами, і я пишався, слухаючи тебе, — але цю гордість ми повинні були розділити ще два роки тому.

Ні, ти не погіршила мого становища, — ти мене звільнила, порятувала нас обох, спокутувала наше минуле. Я не можу просити тебе пробачити, ми вищі від таких понять, а єдина спокута, яку я можу тобі запропонувати — це той факт, що я щасливий. Щасливий, рідна моя, я не страждаю. Я щасливий, бо побачив правду, навіть якщо можливість бачити — це єдине, що у мене тепер залишилось. Якби я віддався на поталу болю й марним жалощам, страждаючи від того, що власними помилками скалічив своє минуле, — це був би акт моєї фінальної зради, остаточний крах тієї правди, через наругу над якою я так побиваюсь. Але якщо моя любов до правди — єдине, що мені залишилося, тим більша моя втрата, тим більше я маю підстав пишатися ціною, яку заплатив за любов. В такому разі знівечена правда не стане моїм поховальним курганом, а пагорбом, на який я вилізу, щоб здобути ширший обрій. Моя гордість і вміння бачити — це все, що я мав, коли починав. Усіма своїми досягненнями я завдячую саме їм. Зараз і перше, і друге тільки зросло. Зараз я володію знанням про ту найвизначнішу цінність, якою нехтував: своє право пишатися власною візією. Решту можна досягти.

І, Даґні, єдине, чого я прагну — як перший крок у майбутнє — сказати, що люблю тебе. І ось я це роблю. Я люблю тебе, моя найдорожча; моя любов проявляється через пристрасть тіла, яка походить від найчіткішого сприйняття розуму. Моя любов до тебе — єдине надбання минулого, яке залишиться незмінним упродовж багатьох майбутніх років. Я хотів сказати це тобі, поки ще маю таке право. І оскільки не сказав цих слів на самому початку наших стосунків, то кажу тепер і в такий спосіб — наприкінці. Тепер я скажу тобі, що саме ти хотіла мені повідомити, — тому що, розумієш, я це знаю і я це приймаю: минулого місяця ти зустріла чоловіка, якого покохала, і якщо любов — це остаточний, невідворотний вибір, то він — єдиний чоловік у твоєму житті.

Даґні судомно вдихнула повітря і скрикнула, мов від фізичного удару, відчуваючи лише шок:

— Так! Генку! Як ти довідався?

Він усміхнувся і вказав на радіо.

— Моя найдорожча, ти ж весь час говорила у минулому часі.

— Ох!.. — тепер вона чи то зітхнула, чи то застогнала, заплющивши очі.

— Якби це було не так, ти б і слова не мовила, хоча мала повне право закидати їх словами. Ти сказала «я його хотіла», а не «я люблю його». По телефону ти сьогодні сказала мені, що не могла повернутися раніше. Жодна інша причина не змусила б тебе в такий спосіб мене покинути: лише ця була достатньо вагома і правильна.

Даґні дещо відхилилась назад, немов намагаючись втримати рівновагу і не впасти, і все ж дивилася просто на Генка, всміхаючись стуленими вустами. Її погляд пом’якшав і був сповнений захоплення, натомість у складці рота чаївся біль.

— Це правда. Я зустріла чоловіка, якого люблю і завжди любитиму. Я бачила його, я з ним розмовляла, — але це чоловік, якого я не можу мати, якого я ніколи не матиму і, можливо, більше ніколи його навіть не побачу знову.

— Здається, я завжди знав, що ти його знайдеш. Я знав, що ти до мене почуваєш, знав, яке сильне твоє почуття, але знав також і те, що я — не остаточний твій вибір. Те, що ти йому даси, не буде відібрано в мене, бо саме цього я ніколи й не отримував. Я не можу протестувати. Те, що у мене було, надто дороге мені — і те, що я володів цим скарбом, ніколи не зміниться.

— Чи хочеш ти, щоб я це промовила, Генку? Чи зрозумієш, якщо скажу, що завжди тебе любитиму?

— Думаю, я зрозумів це ще раніше за тебе.

— Я завжди бачила тебе саме таким, яким ти є зараз. Бачила твою велич, усвідомлювати яку ти дозволяєш собі тільки зараз, — я завжди про неї знала, спостерігала, як ти рухаєшся, щоб її виявити. Не кажи про спокуту, ти не скривдив мене, твої помилки народились унаслідок твоєї неймовірної цілісності, яку ти зберігав, потерпаючи від тягаря неприпустимого кодексу. Твоя боротьба проти системи не завдавала мені страждань. Вона приносила мені відчуття, яке мені випадало переживати занадто рідко: захоплення. Якщо ти приймеш усі ці факти, вони залишаться твоїми назавжди. Твоє значення для мене ніколи не зміниться. Але чоловік, якого я зустріла, є тією любов’ю, що я прагнула її вже давно і про існування якої знала. Думаю, він залишиться недоступний для мене, але того факту, що я люблю його, мені достатньо, щоб жити.

Він узяв її руку і притиснув до губ.

— Ти знаєш, що я відчуваю, — мовив він, — і чому я зараз щасливий.

Поглянувши в його обличчя, Даґні усвідомила, що уперше бачить, як він виявляє все, що вона в ньому відчувала: бачить чоловіка, який вміє насолоджуватись існуванням. Напруження від надмірного терпіння, пекучий прихований біль — усе це зникло. Тепер, посеред руїни, у свою найскрутнішу годину, на його обличчі проступив спокій і глибока міць. Саме такі обличчя мали чоловіки в долині.

— Генку, — прошепотіла вона, — не думаю, що зможу це пояснити, але у мене таке відчуття, що я не зрадила ні його, ні тебе.

— Ти не зрадила.

Її очі здавались аномально живі порівняно з обличчям, наче позбавленим барви: здавалось, у виснаженому тілі жевріла незгасима свідомість. Генк посадив її та обійняв рукою спинку дивана — не торкаючись до Даґні, а просто тримаючи її в заступницьких обіймах.

— Тепер ти розкажи мені, — попросив він. — Де ти була?

— Я не можу тобі розповісти. Я дала слово ніколи про це не говорити. Можу тільки сказати, що я знайшла це місце випадково, коли зазнала аварії, а покинула його з зав’язаними очима — і не зможу тепер відшукати.

— Ти не могла б відстежити свій шлях туди?

— Я не намагатимусь.

— А той чоловік?

— Я його не шукатиму.

— Він залишився там?

— Не знаю.

— Чому ти його покинула?

— Я не можу тобі сказати.

— Хто він?

Вона мимоволі засміялася — від відчаю, змішаного з радістю.

— Хто такий Джон Ґолт?

Генк вражено поглянув на неї — і збагнув, що вона не жартує.

— Отже, Джон Ґолт існує насправді? — повільно запитав він.

— Так.

— І цей крилатий вислів стосується його?

— Так.

— Цей вислів має якесь конкретне значення?

— О, так!.. Я можу розповісти тобі про нього одну річ, бо я з’ясувала це раніше, перш ніж дала обіцянку не розголошувати таємниці: це чоловік, який винайшов той двигун, що ми знайшли.

— Ох! — Ріарден усміхнувся, мовляв: «Я і сам мав би здогадатись». А потім неголосно, майже співчутливо, запитав:

— То він — руйнівник, так?

Він побачив, що вона знітилася, тому додав:

— Ні, не відповідай, якщо не можеш. Здається, я й так знаю, де ти була. Ти хотіла врятувати від руйнівника Квентіна Деніелза. І саме переслідуючи його, зазнала аварії, адже так?

— Так.

— О Господи, Даґні! Невже це місце існує насправді? Вони всі живі? А там є…? Вибач. Не відповідай.

Даґні усміхнулась.

— Воно існує.

Ріарден довго мовчав.

— Генку, чи міг би ти покинути «Сталь Ріардена»?

— Ні! — негайно пролунала гостра відповідь. Однак з безнадією в голосі він додав:

— Поки що ні.

Він знову пильно до неї придивився і зрозумів, що поки він вимовляв кілька цих слів, Даґні заново прожила всю агонію минулого місяця.

— Розумію, — сказав він. Провів долонею по її чолу — зі співчуттям і недовірливим подивом.

— Крізь яке пекло тобі довелось пройти! — тихо промовив Ріарден.

Даґні кивнула.

Вона витягнулася на дивані, знову притулившись до його колін. Перебираючи пасма її волосся, він мовив:

— Будемо боротись із мародерами, скільки зможемо. Не знаю, яке майбутнє на нас чекає, але ми або переможемо, або зрозуміємо, що все безнадійно. Поки цього не сталося, воюватимемо за наш світ. Ми — все, що від нього залишилося.

Даґні заснула, тримаючи його за руку. Перед тим, як пірнути в несвідоме, вона відчула навколо безмежну порожнечу: порожнечу міста, цілого континенту, де ніколи не зможе знайти чоловіка. Чоловіка, якого навіть не має права шукати.