Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А

Розділ VI Концерт визволення

20 жовтня профспілка робітників почала вимагати від компанії «Сталь Ріардена» підвищити заробітну платню.

Генк Ріарден довідався про це з газет. Йому ніхто не висловлював жодних вимог, ніхто не вважав необхідним його повідомляти. Вимогу висунули перед Радою специфікації. Водночас ніхто не пояснив, чому жодна інша сталеливарна компанія не отримала аналогічної вимоги.

Ріарден не знав, чи люди, які висунули претензію, справді були його робітниками. Правила Ради щодо профспілкових виборів не дозволяли з’ясувати цей момент. Він довідався тільки, що група складалась із кількох новачків, тих, кого Рада просувала на його завод останніми місяцями.

23 жовтня Рада специфікації відмовила профспілкам задовольнити їхню петицію. Якщо з цього приводу й були якісь слухання, то Ріарден про них нічого не знав. З ним ніхто не консультувався, ніхто ні про що не повідомляв. Він чекав, сам ні про що не запитуючи.

25 жовтня всі газети країни, контрольовані тими ж людьми, які контролювали Раду, почали кампанію підтримки робітників заводу «Сталь Ріардена». Було опубліковано чимало матеріалів про відмову підняти зарплатню, оминаючи будь-які згадки про те, хто саме відмовив і кому належала ексклюзивна юридична влада для такої відмови, наче сподіваючись, що публіка забуде про юридичні деталі, коли прорве греблю і потечуть історії про те, що причиною всіх страждань робітників є їхній працедавець. У статтях було докладно змальовано всі перипетії життя робітників компанії «Сталь Ріардена» за скрутних часів зростання вартості прожиття, а поруч публікували інші статті, в яких було перераховано прибутки Генка Ріардена за останніх п’ять років. Друкували, наприклад, розповідь про поневіряння дружини одного з Ріарденових робітників, яка ходила від крамниці до крамниці, марно шукаючи їжу, а навпроти — замітку про те, як на п’яній вечірці, влаштованій неназваним сталеливарним магнатом у розкішному готелі, хтось розбив об чиюсь голову пляшку шампанського. Тим магнатом був Оррен Бойл, але в замітці не подавали імен.

«Нерівність досі існує, — писали газети, — і краде у нас здобутки нашої просвітленої доби».

«Нерви людей розхитані злигоднями. Ситуація сягає критичного рівня. Ми остерігаємося спалахів насильства».

«Ми остерігаємося спалахів насильства», — весь час повторювали газети.

28 жовтня група нових робітників компанії «Сталь Ріардена» напала на майстра, вивела з ладу фурми доменної печі. Через два дні інша група вибила вікна на першому поверсі адміністративної будівлі. Новий робітник пошкодив механізм крана, і ківш із розплавленим металом перехилився на п’ятьох випадкових осіб.

— Мабуть, я збожеволів, бо весь час думав про своїх голодних дітей, — сказав цей робітник, коли його арештували.

«Немає часу теоретизувати про те, що правильно і що неправильно, — прокоментували газети. — Нашим єдиним клопотом є той факт, що ця небезпечна ситуація загрожує виробітку сталі в країні».

Ріарден мовчки спостерігав за подіями. Він чекав, наче перед ним розгорталось якесь остаточне знання, і цей процес неможливо було ні пришвидшити, ні зупинити. Ні, думав він довгими осінніми вечорами, визираючи з вікна свого офісу, ні, він не байдужий до своїх заводів, але те почуття, яке колись було живою пристрастю, тепер більше скидалось на тужливу ніжність, яку людина відчуває до спогадів про тих, кого вона любила і кого більше немає поруч. Особливість таких почуттів до мертвих, думав Ріарден, у тому, що вже нічого неможливо вдіяти.

Вранці 31 жовтня він отримав повідомлення, яким його інформували, що все його майно, включно з банківськими рахунками і сейфами, конфісковано, щоб задовольнити протерміноване рішення, винесене проти нього на суді через брак сплачених ним податків протягом трьох останніх років. Це було офіційне повідомлення, складене відповідно до закону, за винятком того факту, що жодної нестачі ніколи не існувало, а суду не було.

— Ні, — сказав Ріарден своєму обуреному адвокатові, — ні про що в них не запитуй, не відповідай, не заперечуй.

— Але ж це фантастика!

— Не фантастичніша, ніж усе решта.

— Генку, невже ти хочеш, щоб я нічого не робив? Просто сидів і дивився?

— Ні, дивися стоячи. Стоячи! Не рухаючись. Не діючи.

— Але ж вони зробили тебе безпорадним.

— Справді? — тихо запитав він, усміхаючись.

У нього в гаманці залишилось кілька сотень доларів, більше нічого.

Але свідомість гріла тепла думка, схожа на міцний потиск чиєїсь руки: в таємному сейфі, схованому у нього в спальні, зберігався злиток золота, що дав йому золотоволосий пірат.

Наступного дня, 1 листопада, Ріардену зателефонував з Вашингтона бюрократ, який говорив таким голосом, ніби на колінах благав пробачення.

— Це помилка, містере Ріарден! Це всього лише жахлива помилка! Це рішення призначалось не вам. Ви ж розумієте, як воно сьогодні, коли в офісі бракує працівників, а навколо стільки канцелярської роботи… А тут іще якийсь незугарний телепень сплутав документи і виписав проти вас рішення. Та це взагалі була не ваша справа, це була справа виробника мила! Благаю, прийміть наші вибачення, містере Ріарден, наші найглибші особисті вибачення найвищого рівня!

Голос затнувся, вичікуючи.

— Містере Ріарден?

— Я слухаю.

— Не можу сказати, наскільки нам прикро, що ми завдали вам таких незручностей, таких неприємностей. До того ж з усіма цими клятими формальностями, крізь які доведеться пройти — ви ж розумієте, ця канцелярщина! — кілька днів, можливо, тиждень, піде на те, щоб скасувати розпорядження. Містере Ріарден?

— Я вас почув.

— Нам неймовірно прикро, ми готові відшкодувати збитки. Ви, звісно, маєте на це право — за всі ті незручності, яких ми вам завдали, ми готові заплатити. Ми не сперечаємось. Ви, звісно, захочете подати заяву про відшкодування і…

— Я такого не казав.

— Га? Ні, не казали. Тобто… А що ви казали, містере Ріарден?

— Нічого.

Пізніше того самого дня з Вашингтона знову подзвонили з благанням. Тільки цього разу людина, яка телефонувала, здавалося, не стояла навколішках, а гойдалась на телефонному дроті з радісною віртуозністю канатохідця. Він представився як Тінкі Голловей і почав благати, щоб Ріарден відвідав конференцію — «неформальну маленьку конференцію, нас там буде небагато, кілька учасників найвищого рівня». Конференція мала відбутись у Нью-Йорку, в готелі «Вейн-Фолкленд», післязавтра.

— Протягом кількох минулих тижнів сталося стільки непорозумінь! — сказав Тінкі Голловей. — Стільки прикрих непорозумінь — і так даремно! Ми могли б усе це миттю виправити, містере Ріарден, якби нам вдалося трішки з вами переговорити. Ми просто вмираємо, так хочемо з вами зустрітися.

— Можете коли завгодно надіслати мені повістку в суд.

— О, ні! Ні! Ні! — голос звучав налякано. — Ні, містере Ріарден — навіщо думати про такі речі? Ви нас не розумієте, ми аж не тямимося, так хочемо зустрітись з вами по-товариському, нам потрібна від вас лише добровільна співпраця.

Голловей напружено замовк, не знаючи, чи справді у слухавці пролунав тихий смішок. Але оскільки більше нічого не було чути, він озвався знову:

— Містере Ріарден?

— Так.

— З усією певністю, містере Ріарден, в такі скрутні часи наша конференція матиме для вас велику користь.

— Чому присвячено цю конференцію?

— Вас спіткало стільки труднощів — і ми з радістю допоможемо вам, чим зможемо.

— Я не просив про допомогу.

— Зараз такий непевний час, містере Ріарден, настрій у суспільстві непередбачуваний, небезпечний… є загроза… Ми хочемо мати можливість вас захистити.

— Я не просив вашого захисту.

— Але ж ви з усією певністю усвідомлюєте, що ми можемо бути для вас цінними. І якщо ви чогось від нас хочете, будь-якої…

— Нічого не хочу.

— Але ж ви маєте проблеми, які хотіли б з нами обговорити.

— Не маю.

— Ну, тоді… Що ж, тоді, — відмовившись від спроб нав’язатись із послугами, Голловей перейшов до відкритого благання, — може, ви нас хоча б вислухаєте?

— Якщо ви маєте що мені сказати.

— Маємо, містере Ріарден, звісно, маємо! Це все, про що ми просимо — вислухати нас. Просто дайте нам шанс. Приїдьте на цю конференцію. Вас це ні до чого не зобов’яже…

Він вимовив це мимовільно і відразу замовк, почувши енергійний і глузливий тон Ріардена, який не обіцяв нічого хорошого:

— Я знаю.

— Я про те… Тобто… То ви приїдете?

— Добре, — погодився Ріарден. — Приїду.

Він не слухав уже, як Голловей розсипався подяками, занотував тільки інформацію, яку той повторював:

— О сьомій вечора, четвертого листопада, містере Ріарден… Четвертого листопада.

Так, ніби дата мала якесь особливе значення.

Ріарден кинув слухавку й відкинувся у кріслі, дивлячись, як на стелі офісу відблискують вогні печі. Він знав, що ця конференція — пастка. Знав також, що заходить до неї, не маючи нічого для тих, хто цю пастку на нього розставив.

Тінкі Голловей у своєму офісі у Вашингтоні кинув слухавку і сів, напружено суплячись. Клод Слаґенгоп, президент «Друзів глобального прогресу», який сидів у м’якому кріслі, нервово пожовуючи сірника, зиркнув на нього і запитав:

— Не дуже добре?

Голловей похитав головою.

— Він приїде, але… ні, не дуже добре.

І додав:

— Не думаю, що він прийме.

— Те саме сказав мені той нікчема.

— Знаю.

— Нікчема сказав, що краще й не намагатися.

— Хай йому грець, твоєму нікчемі! Ми мусимо! Мусимо ризикнути!

Нікчемою був Філіп Ріарден, який кілька тижнів тому повідомив Клодові Слаґенгопу:

— Ні, він мене не взяв, не захотів дати мені роботу. Я намагався його переконати, як ви хотіли, намагався щосили, але все марно, він мене й на поріг свого заводу не пустить. А щодо його настрою — слухайте, настрій у нього поганий. Ще гірший, ніж я міг собі уявити. Я його знаю і можу ствердити, що у вас немає жодного шансу. Він тримається на волосинці. Одне зусилля — і волосинка не витримає. Ви казали, що великі начальники хочуть знати. Скажіть їм, нехай цього не роблять. Скажіть, що він… Клоде, бережи нас Бог, якщо вони продовжуватимуть, вони його втратять!

— Що ж, з тебе небагато користі, — сухо мовив Слаґенгоп, відвертаючись.

Філіп схопив його за рукав і запитав тремтячим голосом, не приховуючи тривоги:

— Скажи, Клоде… згідно з… директивою десять-двісті вісімдесят дев’ять… якщо його не буде, то… спадкоємців не буде теж?

— Все правильно.

— Вони відберуть заводи… і все решту?

— Такий закон.

— Але ж… Клоде, невже вони зі мною так учинять?

— Вони не хочуть, щоб він покинув завод. Ти це знаєш. Затримай його, якщо зможеш.

— Але я не можу! Ти ж знаєш, що не можу! Через власні політичні погляди і… Ти сам знаєш, що він про мене думає через те, що я робив для вас! Я не маю на нього жодного впливу!

— Отже, тобі не пощастило.

— Клоде! — охоплений панікою, закричав Філіп. — Клоде, вони ж мене не викинуть на мороз? Я ж один із них? Вони завжди казали, що я — один із них, що я їм потрібен. Казали, що їм потрібні такі люди, як я, а не такі, як він. Люди мого внутрішнього складу, пам’ятаєш? І після всього, що я для них зробив, після того, який я був вірний, запопадливий, відданий справі…

— Який же ти клятий дурень, — гиркнув Слаґенгоп. — Яка нам від тебе користь без нього?

Уранці 4 листопада Генка Ріардена розбудив телефонний дзвінок. Він розплющив очі й побачив над собою, у вікні спальні, чисте бліде небо, небо раннього світанку аквамаринового кольору. Перші промені невидимого ще сонця надавали старим філадельфійським дахам рожевої барви.

Якусь мить, поки його свідомість була ще майже така ж чиста, як небо, поки він іще не пам’ятав ні про що, крім себе самого, і не встиг завантажити душу тягарем недобрих спогадів, він лежав нерухомо, заворожений чарами світу, який йому відповідав — світу, в якому існування скидалось би на вічний ранок.

Телефон знову повернув його у заслання реальності: пронизливі дзвінки переривались інтервалами, що робило схожими їх на нестерпні крики про допомогу. Таких криків у недавньому світі Ріардена просто не існувало. Він підняв слухавку і насупився:

— Алло?

— Доброго ранку, Генрі, — почувся тремтячий голос. То була його мати.

— Мамо — о цій порі? — сухо кинув він.

— Ох, ти ж завжди рано прокидаєшся, а я хотіла впіймати тебе до того, як ти підеш на роботу.

— У чому річ?

— Генрі, мені треба тебе побачити. Я хочу з тобою поговорити. Сьогодні. У будь-який час сьогодні. Це важливо.

— Щось сталося?

— Ні… Так… Тобто… Я мушу поговорити з тобою особисто. Ти приїдеш?

— Вибач, не можу. У мене сьогодні зустріч у Нью-Йорку. Якщо хочеш, приїду завтра…

— Ні! Ні, не завтра. Треба сьогодні. Необхідно.

В її інтонації вчувалася паніка, але це була радше паніка вічної безпорадності, а не свідчення надзвичайної ситуації, — якщо не зважати на перелякане відлуння, що пробивалося крізь її механічну наполегливість.

— Що сталося, мамо?

— Я не можу говорити про це по телефону. Мені треба тебе побачити.

— Тоді, якщо хочеш, приходь до офісу.

— Ні! Не до офісу! Я мушу побачити тебе віч-на-віч, у місці, де можна спокійно порозмовляти. Чи не міг би ти зробити мені послугу і приїхати сюди сьогодні? Це я, твоя мама, прошу тебе про послугу. Ти взагалі ніколи не приїздиш до нас. Може, і не тебе варто в цьому обвинувачувати. Але чи не міг би ти один раз це зробити, я тебе благаю?

— Гаразд, мамо. Буду о четвертій.

— Це добре, Генрі. Дякую, Генрі. Це добре.

Того дня Ріарденові здавалося, що він відчуває в атмосфері заводу особливе напруження. Це напруження було надто невиразне і невловне, — але ж завод для нього був, наче обличчя коханої дружини, на якому він здатен був вирізняти найменші нюанси почуттів ще до того, як вони чітко окреслювались. Він зауважив невеликі угруповання нових робітників, вони збиралися по троє-четверо і розмовляли. Він зауважив їхню поведінку — так поводяться в більярдній, а не на заводі. На нього самого кидали погляди — надто акцентовані, надто виразні. Ріарден не зважав. Усього цього було недостатньо, щоб перейматись, а він і часу на це не мав.

Наблизившись до свого колишнього дому, він різко загальмував біля підніжжя пагорба. Він не бачив дому ще з 15 травня, минуло півроку, відколи покинув його, — і зараз, окинувши будівлю поглядом, повернувся до всіх тих почуттів, які переживав протягом десяти років щоденних повернень додому: напруження, збентеження, сірий тягар невизнаного нещастя, сувора витримка, яка заважала це нещастя визнати, відчайдушна невинність спроб зрозуміти свою родину… намагання бути справедливим.

Він повільно підіймався стежкою, що вела до входу. Нічого не відчував, крім великої, урочистої ясності. Цей будинок уособлював для нього провину — його провину перед самим собою.

Він сподівався побачити матір і Філіпа. І не сподівався, що побачить третю особу, яка звелась, як і дві решта, коли він увійшов до вітальні. То була Ліліан.

Ріарден зупинився на порозі. Вся трійця дивилась йому просто в обличчя та на відчинені позаду нього двері. На їхніх лицях читалися страх і хитрість, вираз, із яким люди шантажують інших, користуючись чеснотами своїх жертв, — Ріарден навчився вже його вирізняти. Щоб тримати його в ув’язненні, вони послуговувались винятково жалощами, і один-єдиний крок відступу загрожував їм його втратити.

Вони розраховували на його жалощі та боялися його люті. Вони не наважувалися бачити іншої альтернативи, — його байдужості.

— Що тут відбувається? — запитав він, повернувшись до матері. Його голос був безпристрасний і рівний.

— Ліліан живе у нас, відколи ви розлучилися, — захищаючись, відповіла мати. — Я ж не могла дозволити їй помирати з голоду на вулиці, правда?

В материних очах світилося благання — наче боялась отримати ляпаса, і торжество — наче сама щойно дала ляпаса синові. Ріарден знав, що нею керує: не співчуття (вони з Ліліан ніколи одна одної не любили), а спільність їхньої помсти; мати отримувала таємне задоволення, витрачаючи його гроші на колишню дружину, яку він відмовився підтримувати.

Ліліан стояла з привітально нахиленою головою. На її вустах грала легка усмішка — чи то боязка, чи зухвала. Він не вдавав, що її ігнорує: поглянув таким поглядом, наче бачив наскрізь, наче її присутність жодним чином не відбилась у його свідомості. Він нічого не відповів, зачинив двері й увійшов до приміщення.

Мати зітхнула з неспокійним полегшенням і квапливо сіла на найближчий стілець, нервово спостерігаючи за ним, не впевнена, чи він зробить так само.

— Чого ти хотіла? — запитав він, сідаючи.

Мати сиділа випростано, у неприродній позі: її плечі були високо підняті, а голова — опущена.

— Милосердя, Генрі, — прошепотіла вона.

— Ти про що?

— Ти мене не розумієш?

— Ні.

— Ну що ж, — вона незграбно і безпорадно розвела руками, — ну що ж…

Очиці матері бігали, намагаючись втекти від його пильного погляду.

— Що ж, стільки всього треба сказати і… І я навіть не знаю, як це робити, але… Ну, є одна практична справа, вона не дуже важлива сама по собі… Я не через неї тебе покликала.

— Яка?

— Практична справа? Наші чеки — Філіпові та мої. Вже настав новий місяць, але наші чеки досі не дійсні. Ти ж це знаєш, правда?

— Знаю.

— І що нам робити?

— Не знаю.

— А ти що з цим робитимеш?

— Нічого не робитиму.

Мати дивилася на нього і, здавалося, рахувала секунди тиші.

— Нічого не робитимеш, Генрі?

— Я не маю можливості щось зробити.

Всі троє напружено вдивлялись у його обличчя. Ріарден був певен, що мати сказала правду: теперішні фінансові труднощі не були основною причиною, а тільки символом якоїсь набагато ширшої проблеми.

— Але, Генрі, ми вже не маємо на що жити.

— Я теж.

— Може, ти передаси нам трохи готівки?

— Мене не попередили, не дали часу отримати готівку.

— Ну, тоді… Слухай, Генрі, все це сталося так несподівано, мабуть, це всіх налякало. У продуктовій крамниці нам відмовляються надати кредит, якщо ти їх сам про це не попросиш. Мабуть, хочуть, щоб ти підписав кредитну картку чи щось таке. Ти поговориш з ними, залагодиш усе?

— Ні, не залагоджу.

— Ні? — вона аж зойкнула. — Чому?

— Я не братиму на себе зобов’язань, яких не можу виконати.

— Ти про що?

— Я не братиму на себе боргів, яких не можу оплатити.

— Що ти кажеш? Як це не можеш? Те розпорядження — якась технічна помилка, всі знають, що це тимчасово!

— Всі знають? А я не знаю.

— Але ж, Генрі, йдеться про рахунок на їжу! Ти не знаєш, чи зможеш оплатити рахунок на їжу? Ти ж володієш мільйонами!

— Я не вводитиму власника крамниці в оману, вдаючи, що ті мільйони мені належать.

— Що ти кажеш? Кому ж вони належать?

— Нікому.

— Ти це про що?

— Мамо, думаю, ти добре мене розумієш. Думаю, ти зрозуміла все раніше за мене. Власність сьогодні більше не передбачає власників. Це саме те, що ти доводила й у що вірила всі ці роки. Ти хотіла, щоб я був зв’язаний. Тепер я зв’язаний. Уже занадто пізно грати в будь-які ігри.

— Невже ти дозволиш якимось своїм політичним ідеям… — вона побачила вираз його обличчя і різко замовкла.

Ліліан сиділа, втупившись у підлогу, ніби боялась підвести погляд. Філіп хрустів суглобами пальців.

Мати знову сфокусувала погляд і прошепотіла:

— Не покидай нас, Генрі.

Крізь її інтонацію пробилася раптова пронизливість, і Ріарден зрозумів, що прочинилися двері, за якими ховалась справжня мета цієї зустрічі.

— Настали жахливі часи, ми налякані. Ось у чому річ — нам страшно, Генрі, тому що ти від нас відвернувся. Я не лише про цей продуктовий рахунок, але це вже ознака: ще рік тому ти не допустив би, щоб з нами таке сталось. А тепер… тепер тобі просто байдуже.

І вона вичікувально замовкла.

— Тобі байдуже?

— Так.

— Що ж… Мабуть, ми самі винні. Ось що я хотіла тобі сказати: ми знаємо, що це наша провина. Всі ці роки ми неправильно до тебе ставилися. Ми були з тобою нечесні, змушували тебе страждати, використовували тебе і не виявляли вдячності. Ми винні, Генрі, ми маємо перед тобою гріх — і визнаємо це. Що ще ми можемо тобі зараз сказати? Чи здатен ти нам пробачити?

— Чого ви хочете від мене? — запитав він чітким і беземоційним тоном, немов брав участь у діловій нараді.

— Не знаю! Хто я така, щоб знати? Але я говорю зараз не про це. Не про дії, а про почуття. Я благаю тебе, Генрі, виявити почуття, тільки почуття — навіть якщо ми на них не заслуговуємо. Ти великодушний і сильний. Ти можеш забути про минуле, Генрі? Ти нам пробачиш?

Жах у її погляді був справжній. Ще рік тому він сказав би собі, що таким чином вона ним маніпулює. Він залишив би при собі огиду, викликану її словами, що не містили нічого, крім туманної безсенсовості. Він би вчинив насильство над своїм розумом, надавши цим словам сенсу, хоч і не здатен був їх зрозуміти. Він вирішив би, що вона в такий спосіб намагається бути щирою, — нехай цей тип щирості був йому недоступний. Але зараз він уже нездатен був пристати на умови інших людей.

— Ти нам пробачиш?

— Мамо, краще нам про це не говорити. Не вимагай, щоб я пояснював, чому. Думаю, ти знаєш це так само добре, як і я. Якщо я щось можу зробити для вас — скажи, що саме. Більше немає чого обговорювати.

— Але я тебе не розумію! Не розумію! Саме для цього я тебе й покликала — попросити у тебе пробачення! Ти відмовишся дати мені відповідь?

— Ну, добре. І що означатиме моє пробачення?

— Га?

— Я запитав — що воно означатиме?

Вона вражено розвела руками, щоб наголосити на очевидності своїх слів.

— Ну… Ми тоді будемо краще почуватися.

— Це змінить минуле?

— Нам стане краще, коли ми будемо знати, що ти нам пробачив.

— Ти хочеш, щоб я вдавав, ніби минулого не існує?

— О Боже, Генрі, невже ти не розумієш? Все, чого ми хочемо, — це знати, що ми тобі хоч трохи небайдужі.

— Ви мені байдужі. Хочеш, щоб я вдавав протилежне?

— Але ж саме про це я тебе й благаю — відчуй це!

— На яких підставах?

— Підставах?

— В обмін на що?

— Генрі, Генрі, ми обговорюємо не бізнес, не тоннаж сталі й баланс на банківському рахунку. Ми говоримо про почуття, а ти розмовляєш, як торговець!

— Я і є торговець.

Її погляд був сповнений жаху. Не безпорадного жаху людини, якій не вдається чогось осягнути, а жаху істоти, яку підштовхують до тієї межі, коли уникати розуміння вже буде неможливо.

— Слухай, Генрі, — квапливо втрутився Філіп, — мати не може всього цього зрозуміти. Ми не знаємо, з якого боку до тебе підійти. Ми не вміємо розмовляти твоєю мовою.

— І я вашою не розмовлятиму.

— Вона хоче сказати лише, що нам прикро. Нам страшенно прикро, що ми тебе скривдили. Ти думаєш, що ми за це не розплачуємось, але це не так. Ми каємося.

І біль на обличчі Філіпа був справжній. Іще рік тому Ріарден відчув би жалощі. Тепер же він розумів, що вони випробовують його небажання завдати їм страждань, тиснуть на страх перед їхнім болем. Але він більше цього не боявся.

— Нам так прикро, Генрі. Ми знаємо, що завдали тобі шкоди. Ми хотіли б це спокутувати. Але що ми можемо вдіяти? Минуле — це минуле. Ми не можемо його змінити.

— Так само, як і я.

— Ти можеш прийняти наше каяття, — обережним, аж ніби скляним, голосом проказала Ліліан. — Тепер я вже нічого не можу від тебе отримати. Просто хочу, щоб ти знав: все, що я робила, було зумовлено моєю любов’ю до тебе.

Він обернувся, не відповівши нічого.

— Генрі! — закричала мати. — Що з тобою сталося? Що тебе так змінило? Ти більше навіть на людину не схожий! Ти хочеш отримати від нас відповіді, яких ми не маємо. Шмагаєш нас своєю логікою — яка за цих часів може бути логіка? Яка логіка може бути там, де страждають люди?

— Ми нічого не можемо вдіяти! — вигукнув Філіп.

— Ми залежимо від твого милосердя, — додала Ліліан.

Вони метали в нього своїми благаннями, але не могли вцілити.

Вони не знали — і їхня паніка була останньою спробою уникнути цього знання, — що його нещадна справедливість, яка раніше була єдиним засобом їхньої влади над ним, яка змушувала його приймати будь-які покарання, яка перетворювала кожен його сумнів на їхню перевагу, тепер обернулась проти них самих. Та сама сила, яка раніше робила його толерантним, тепер зробила Ріардена безжалісним. Та справедливість, яка пробачила б кілометри невинних помилок, не могла пробачити єдиного кроку з усвідомлено лихим наміром.

— Генрі, невже ти нас не розумієш? — благала мати.

— Розумію, — тихо сказав він.

Вона відвела погляд, уникаючи його чесних очей.

— Тобі байдуже, що з нами буде?

— Байдуже.

— Невже ти не людина? — заверещала вона розлючено. — Невже ти взагалі не здатен любити? Я намагаюся достукатись до твого серця, а не до розуму! Любов — це не річ, яку можна обговорювати, аналізувати, щодо якої можна вести переговори! Любов — це те, що дають! Те, що відчувають! Боже, Генрі, невже ти не можеш відчувати, не мислячи?

— Ніколи не міг.

За мить вона заговорила тихо і низьким тоном:

— Ми не такі розумні, як ти, ми не такі сильні. Якщо ми грішили і хибили, то тільки тому, що ми безпорадні. Ми тебе потребуємо, ти — все, що у нас є. Ми втрачаємо тебе — і нам страшно. Настали страшні часи, і буде тільки гірше. Люди смертельно налякані, вони засліплені, розгублені. Як ми дамо собі раду, якщо ти нас покинеш? Ми маленькі й слабкі, нас змиє хвилею, мов порожнисте гілля, хвилею жаху, що розгулявся по світу. Можливо, на нас теж лежить частина провини, можливо, ми допомогли цьому жахові розгулятися, не розуміючи до пуття, що робимо, але що вже тепер удієш, — тепер ми не можемо цього зупинити. Якщо ти нас покинеш, нам кінець. Якщо ти здасися і зникнеш, як усі ті люди, які…

Він не видав жодного звуку, але один лише рух його брів — наче контрольна мітка — змусив її замовкнути. Ріарден усміхнувся. Його усмішка була найгіршою з відповідей.

— То ось чого ви боїтеся, — повільно проказав він.

— Ти не можеш усе покинути! — засліплена нападом паніки, закричала його мати. — Ти не можеш зараз усе покинути! Торік — міг, але не зараз! Не сьогодні! Ти не можеш стати дезертиром, бо вони покарають за це всю твою родину! Залишать нас без жодного пенні, все відберуть, покинуть нас помирати, вони…

— Замовкніть! — закричала Ліліан, більше за всіх призвичаєна відчитувати ознаки небезпеки на Ріарденовому обличчі.

На його лиці досі грала усмішка, але всі вони знали, що Ріарден їх більше не бачить. Однак їм недоступне було розуміння того, чому його усмішка була аж так сповнена болю й туги, чому він дивився у протилежний бік кімнати, в напрямку найвіддаленішого вікна.

Він бачив перед собою те досконало виліплене обличчя, яке залишалось однаково погідним, незважаючи на ляпаси Ріарденових гострих слів, чув, як тут, у цій кімнаті, тихий голос йому промовляв: «Хочу застерегти вас від гріха прощення». «Ти ще тоді це знав», — подумав Ріарден… Але не закінчив подумки цього речення, дозволив йому розчинитись у конвульсії гіркої усмішки, оскільки відчував те, що був готовий подумати: «Тобі ще тоді це було відомо — пробач же мені».

«Ось яке, — думав Ріарден, дивлячись на свою родину, — походження їхніх благань про милосердя, логіка тих почуттів, які вони, не сумніваючись у власній правоті, вважають нелогічною; ось проста і брутальна суть людей, які говорять про почування без участі розуму, а милосердя — без справедливості».

Вони знали, чого бояться. Вони ще раніше, ніж це вдалося йому, усвідомили і назвали той спосіб визволення, який залишився для нього відкритим. Вони зрозуміли всю безнадійність його ситуації в промисловості, всю марність його боротьби, непідйомність тих тягарів, що на нього лягали. Вони знали, що згідно з логікою, справедливістю, з інстинктами самозбереження, єдиний вихід — покинути все і втекти. І все ж вони хотіли його зупинити, кинути до жертовного вогню, спожити його в ім’я милосердя, прощення і братерсько-людожерської любові.

— Якщо ви досі хочете почути від мене пояснення, мамо, — дуже тихо промовив Ріарден, — якщо ви всі досі сподіваєтеся, що я не такий жорстокий, щоб назвати вголос усе те, чого ви начебто не знаєте, то ось що неправильно у вашому уявленні про прощення: ви жалієте, що завдали мені шкоди, і як свою спокуту просите, щоб я приніс себе у жертву.

— Логіка! — закричала вона. — Знову ти зі своєю клятою логікою! Ми потребуємо жалю, а не логіки!

Він звівся на ноги.

— Зачекай! Не йди! Генрі, не покидай нас! Не прирікай нас на смерть! Хай які ми є, ми ж люди! Ми хочемо жити!

— Та ні, — раптом вражено мовив він і з дедалі більшим жахом, наче ця думка його просто-таки приголомшила, закінчив:

— Я не думаю, що хочете. Бо якби ви хотіли жити, то знали б, що повинні мене цінувати.

Як мовчазний доказ і як відповідь на ці слова, обличчя Філіпа повільно розпливлось у здивованій усмішці, в якій надто добре проглядалися страх і зловтіха.

— Ти й так не зможеш втекти, — сказав Філіп. — У тебе ж немає грошей.

Цей випад, здавалося, потрапив у ціль. Ріарден завмер, а потім засміявся:

— Дякую, Філіпе, — мовив він.

— Га? — Філіп нервово і вражено смикнувся.

— То ось яка мета того розпорядження про конфіскацію майна. Ось чого бояться твої друзі. Я знав, що вони щось проти мене готують. Не знав тільки, що це розпорядження було способом запобігти моїй втечі.

Він обернувся і недовірливо поглянув на матір.

— Ось чому ти хотіла мене сьогодні побачити ще до конференції у Нью-Йорку.

— Мати нічого про це не знала! — закричав Філіп. Затнувся — і закричав ще голосніше: — Гадки не маю, про що ти кажеш! Я нічого не розповідав! Я не казав їм нічого!

Тепер в його страху було набагато менше містики, а більше практицизму.

— Не хвилюйся, бідолашний нікчемо, я не здам їм тебе, не скажу, що ти мені все розпатякав. І якщо ти намагався…

Він не закінчив. Дивився на ці три обличчя навпроти — і обірвав себе на середині речення, усміхнувшись. Його усмішка була втомлена, сповнена жалю, недовіри й відрази. Він бачив перед собою остаточну суперечність, гротеск, абсурд і крах всієї цієї нераціональної гри: люди з Вашингтона сподівались утримати його, змушуючи цих трьох до ролі заручників.

— Ти думаєш, що ти такий хороший, так? — несподівано закричала Ліліан. Вона зірвалась на ноги, щоб перегородити йому шлях. Її обличчя було спотворено гримасою, яку Ріарден бачив лише раз за все життя. Того ранку, коли вона довідалась ім’я його коханки. — Ти такий хороший! Ти так собою пишаєшся! Що ж, я хочу тобі дещо сказати!

Здавалось, аж до цього моменту вона й сама не вірила, що програла цю гру. Вираз її обличчя став для Ріардена останньою деталлю схеми. Побачивши все максимально чітко, він зрозумів, у яку гру вона грала і навіщо з ним одружилася.

Якщо любов — це коли людина робить іншу людину постійним центром своєї уваги, сенсом усього життя, думав Ріарден, то вона таки справді його любила. Але для нього любов була звеличенням самої суті людини, її існування — в такому разі, коли йшлося про людей, сповнених ненависті до себе самих і до життя, єдиним доступним відповідником любові для них ставало руйнування. Ліліан обрала Ріардена за його чесноти, силу, впевненість, за його гордість. Обрала так, як обирають об’єкт любові, як символ людської волі до життя, — однак метою її було бажання все це знищити.

Він пригадав собі їхню першу зустріч: він, чоловік неймовірної енергії та пристрасних амбіцій, чоловік досягнень, запалений полум’ям успіху, опинився тоді в самому осерді претензійного попелу — так званої інтелектуальної еліти; то були спалені рештки неперетравленої культури, що годувалися відблисками розумувань інших, роблячи своєю основною відмінністю заперечення інтелекту, а своєю єдиною жагою — прагнення контролювати світ; і вона, поплічниця тієї еліти, відповідала на запитання всесвіту банальною насмішкою, свою неспроможність мала за зверхність, а внутрішню порожнечу — за чесноту. Він не усвідомлював їхньої ненависті, просто невинно зневажав шахрайську позицію тих людей, — а вона тимчасом розгледіла в ньому загрозу для свого світу, небезпеку, виклик, докір.

Хтивість, яка підштовхує одних загарбувати цілі імперії, спонукала Ліліан — згідно з її можливостями — пристрасно шукати влади над Ріарденом. Вона постановила собі зламати його, оскільки нездатна була до нього дорівнятися, вирішила, що зможе перевершити чоловіка, знищивши його, наче тоді його велич стане її величчю, зовсім як — подумав він і здригнувся — ті вандали, які вважали себе величнішими за скульпторів, коли розбивали створені ними статуї, або убивця дитини почувався кращим за матір, що дала тій дитині життя.

Він пригадував, як вона висміювала його роботу, заводи, метал, його успіх, пригадував її бажання побачити його п’яним, хоча б один раз, її спроби підштовхнути його до зради, її задоволення від самої думки, що він скотився до рівня якоїсь брудної інтрижки, її жах від відкриття того, що ця інтрижка насправді — його досягнення, а не деградація. Її лінія нападу, яка видавалась йому такою непередбачуваною раніше, тепер постала у всій визначеності: Ліліан прагнула зруйнувати його самооцінку, знаючи, що коли чоловік сумнівається у своїй цінності, він віддається на поталу волі іншої людини. Вона намагалася пошкодити його моральну чистоту, робила все, щоб отруїти почуттям провини його впевненість і прямоту. Так, наче, якби він зазнав краху, його аморальність стала б виправданням для нього.

Озброєна тією ж метою, націлена на задоволення тієї ж потреби, що й люди, які розбудовують складні філософські системи, покликані допомогти їм нищити цілі генерації, запроваджувати диктатури, стирати з лиця Землі країни, Ліліан, яка не мала іншої зброї, крім жіночності, перетворила знищення одного чоловіка на власну мету.

Ріарден пригадав голос свого втраченого молодого вчителя: «Ви маєте власний кодекс життя. Який кодекс у них?»

— Я повинна тобі дещо сказати! — закричала Ліліан з тією безсилою люттю, яка прагне, щоб слова стали гаслами. — Ти так сильно собою пишаєшся, правда? Так пишаєшся своїм іменем! Сталь Ріардена, метал Ріардена, дружина Ріардена! То ось ким я була, чи не так? Місіс Ріарден! Місіс Генрі Ріарден!

Вона квоктала і задихалася, намагаючись вдати сміх.

— Що ж, думаю, тобі варто знати, що з твоєю дружиною переспав інший чоловік! Я тебе зрадила, чуєш? Я тебе зрадила — і не з якимось прекрасним, шляхетним коханцем, а з мерзенним невдахою, з Джимом Таґґартом! Три місяці тому! Ще до розлучення! Поки я була твоєю дружиною! Поки я досі була твоєю дружиною!

Він стояв і слухав, як науковець, який вивчає об’єкт, жодним чином не пов’язаний з ним особисто. Ріарден думав про те, що такі вияви — це остаточний викидень вірування в колективну взаємозалежність, у відсутність ідентичності, власності, фактів: вони переконані, що моральне зростання одного віддане на поталу діям іншого.

— Я не була тобі вірною! Ти мене чуєш, бездоганний пуританине? Я спала з Джимом Таґґартом, незаплямований герою! Ти що, не чуєш мене? Ти мене не чуєш? Не чуєш?

Він дивився так, ніби до нього на вулиці наблизилась якась дивакувата жінка зі своїми химерними звіряннями. Його погляд промовляв: «Навіщо це мені розповідати?»

Вона затихла. Ріарден не знав, як виглядає руйнування особистості. Але тепер спостерігав за тим, як відбувається руйнування Ліліан. Бачив, як занепадає її обличчя, як провисає шкіра, наче не має більше що обтягувати, як очі невидюще дивляться кудись усередину, сповнені жаху, до якого не може дорівнятися жодна зовнішня загроза. Це не був погляд людини, яка втрачає розум, а радше тієї, що осягнула свою цілковиту поразку і водночас уперше побачила власну суть. Це був погляд особи, яка після багатьох років розмов про неіснування нарешті його досягнула.

Ріарден обернувся, щоб іти геть. Мати зупинила його біля дверей, ухопивши за руку. Уперта і нестямна, вона досі намагалась себе ошукати, тому стогнала докірливо, зі сльозами на очах:

— Невже ти справді нездатен пробачити?

— Ні, мамо, — відповів він, — нездатен. Я міг би пробачити минуле, якби сьогодні ви переконували мене все покинути й зникнути.

Назовні дув холодний вітер, що огорнув Ріардена плащем, наче обійняв його. Біля підніжжя пагорба відкривався краєвид на прекрасний, свіжий луг, на чисте присмеркове небо. На заході червоніла смуга вечірнього сонячного світла; на сході — схожий на ще один, паралельний захід сонця, мерехтів відблиск його заводу.

Відчуття керма в долонях і гладка траса, що зникала позаду, коли Ріарден мчав до Нью-Йорка, збадьорили його. Він відчував водночас надзвичайну точність і розслаблення, діючи без напруження, почувався молодим і сильним, аж доки не усвідомив, що саме так поводився і сподівався поводитися надалі в юності, тому запитав себе вражено: «Чому людина взагалі повинна діяти якось інакше?»

Коли на обрії з’явились обриси Нью-Йорка, вони вразили Генка своєю осяйною чіткістю, ця чіткість — незважаючи на відстань — не належала самим предметам, а видавалась освітленням, що від них струменіло. Ріарден дивився на місто безсторонньо, не накладаючи своїх звичок чи прив’язок, як це робили інші. Це не було місто бандитів, жебраків, вигнанців чи повій, а втілення найбільшого промислового досягнення в історії людства. Єдине значення полягало в тому, що бачив Ріарден особисто, відчуття власності, беззастережного прийняття, наче дивився на місто вперше — або востаннє.

Він зупинився серед тиші коридору готелю «Вейн-Фолкленд», біля дверей номеру, до якого збирався увійти. Йому довелося зробити зусилля, щоб підняти руку й постукати. Цей номер належав раніше Франциско д’Анконії.

У повітрі вітальні серед оксамитових портьєр над лискучими столами пливли кільця сигаретного диму.

З цими коштовними меблями, за відсутності особистих речей, приміщення вирізнялось атмосферою понурої розкоші й надавалося радше для тимчасового перебування. Тут було зловісно, як у нічліжці.

Коли Ріарден увійшов, з туману виникли п’ять постатей: Веслі Моуч, Юджин Лоусон, Джеймс Таґґарт, доктор Флойд Ферріс і худий сутулуватий чоловік, схожий на тенісного гравця зі щурячим обличчям. Його представили як Тінкі Голловея.

— Добре, — сказав Ріарден, обірвавши вітання, усмішки, пропозиції напоїв і повідомлення про нагальність ситуації. — Чого ви хотіли?

— Ми ваші друзі, містере Ріарден, — сказав Тінкі Голловей, — ми тут винятково, як ваші друзі. Ми хочемо неформально поспілкуватися про перспективи ближчої співпраці.

— Ми прагнемо прислужитися вашим надзвичайним здібностям, — сказав Лоусон, — і почути ваші поради щодо промислових проблем держави.

— Ми потребуємо у Вашингтоні таких, як ви, — сказав доктор Ферріс.

— Не розумію, чому ви так довго були поза нашим колом, адже звучання вашого голосу просто необхідне на найвищих рівнях, як і звучання голосів решти державних лідерів.

Ріарден думав, що найбільшу відразу викликає ця напівправда. Істерична інтонація їхніх голосів свідчила про невизнане прагнення якимось чином негайно перетворити її на правду.

— Чого ви хочете? — запитав він.

— Ну як це… Послухати вас, містере Ріарден, — мовив Веслі Моуч, імітуючи налякану посмішку. Посмішка була фальшива, страх — справжній. — Ми просимо вас висловити свою думку з приводу загальнодержавної промислової кризи.

— Я не маю, що сказати.

— Але ж, містере Ріарден, — сказав доктор Ферріс, — ми лише хочемо отримати шанс на співпрацю з вами.

— Я вже казав вам одного разу привселюдно, що не співпрацюватиму під дулом пістолета.

— Чи не могли б ми у такі скрутні часи закопати томагавк? — благально запитав Лоусон.

— Пістолет? Закопуйте.

— Що?

— Це ви його тримаєте. Закопайте, якщо думаєте, що здатні на це.

— Це був лише крилатий вислів, — кліпаючи, пояснив Лоусон. — Я висловився метафорично.

— А я — ні.

— Невже ми не можемо стати пліч-о-пліч заради нашої держави в такі складні для неї часи? — запитав доктор Ферріс. — Не можемо заплющити очі на відмінності наших поглядів? Ми йдемо вам назустріч. Якщо існують аспекти нашої політики, що викликають ваш спротив, просто скажіть, ми видамо директиву, щоб…

— Облиште, хлопці. Я не прийшов сюди, щоб допомогти вам удавати, наче я не перебуваю в тій позиції, у якій перебуваю, і що якісь кроки назустріч між нами взагалі можливі. Говоріть по суті. Ви готові на якийсь новий трюк зі сталеливарною промисловістю. Який?

— Насправді, — сказав Моуч, — ми таки хочемо обговорити життєво важливі питання, що стосуються сталеливарної промисловості, але… Але не в такий спосіб, у який ви висловлюєтесь, містере Ріарден!

— Ми не приготували жодних трюків для вас, — докинув Голловей. — Ми запросили вас, щоб усе обговорити.

— Я прийшов приймати накази. Віддавайте їх.

— Але, містере Ріарден, ми не хочемо, щоб ви дивилися на це в такий спосіб. Ми не хочемо віддавати вам накази. Нам потрібна від вас добровільна згода.

Ріарден усміхнувся.

— Я знаю.

— Знаєте? — радісно підхопив Голловей, але щось в усмішці Ріардена знову повернуло йому непевність. — Ну, тоді…

— І ти добре знаєш, братику, — сказав Ріарден, — що у твоїй грі є одна хиба, фатальна хиба, яка призведе до страшного вибуху. А зараз кажи, який удар для моєї голови ти так старанно готував, щоб тільки я нічого не зауважив — чи мені йти додому?

— О ні, містере Ріарден! — закричав Лоусон, рвучко зиркнувши на годинника. — Зараз ви не можете піти! Тобто, я хотів сказати, що вам не слід іти, не вислухавши, що ми хочемо вам сказати.

— То кажіть уже.

Ріарден побачив, як присутні перезирнулися. Веслі Моуч, здавалося, боявся до нього звертатись. На його обличчі застиг вираз роздратованої впертості. Він наче віддавав сигнал іншим, виштовхуючи їх уперед. Хоч би яка була їхня кваліфікація, коли вони визначали долю сталеливарної промисловості, але тут ці люди повинні були убезпечити Моуча від розмови.

Ріарден не розумів, чому на зустрічі присутній Джеймс Таґґарт. Той сидів, похмурий і мовчазний, насуплено сьорбаючи свій напій, навіть не зиркнувши в його напрямку.

— Ми склали план, — аж надто радісно повідомив доктор Ферріс, — який розв’яже проблеми сталеливарної промисловості. Ви його цілком схвалите, оскільки це — шлях до загального благополуччя, але водночас він захищає ваші інтереси і гарантує безпеку в…

— Не треба мені нічого нав’язувати. Давайте факти.

— Цей план — чесний, чіткий, справедливий і…

— Мені не потрібні всі ці означення. Факти.

— Це план, який… — доктор Ферріс замовк. Він втратив звичку називати факти.

— Згідно з цим планом, — сказав Веслі Моуч, — ми гарантуємо, що прибутки сталеливарної промисловості зростуть на п’ять відсотків.

І він тріумфально замовк.

Ріарден промовчав.

— Звісно, доведеться дещо скоригувати, — легковажно докинув Голловей, встрибуючи в тишу, наче на порожній тенісний корт. — Певне зростання цін доведеться гарантувати для виробників залізної руди (три відсотки — максимум), з огляду на додаткові труднощі, з якими зараз зіткнуться деякі з них, наприклад, містер Ларкін з Міннесоти, оскільки їм доведеться пересилати руду такими коштовними транспортувальними засобами як вантажівки. Адже містерові Джеймсу Таґґарту довелось пожертвувати залізничним відгалуженням до Міннесоти заради суспільного добробуту. І, звісно, доведеться підвищити фрахтові ставки для сільських залізниць — скажімо, на сім відсотків, якщо говорити приблизно, — з огляду на абсолютну необхідність…

Голловей замовк, як гравець, який перериває бурхливу діяльність, щоб усвідомити, що ніхто на неї не реагує.

— Однак зростання заробітної платні не буде, — квапливо докинув доктор Ферріс. — Один з найважливіших пунктів плану полягає в тому, що ми не гарантуємо зростання платні для робітників сталеливарної промисловості, незважаючи на їхні наполегливі вимоги. Ми насправді хочемо бути з вами чесні, містере Ріарден, і захистити ваші інтереси — навіть з огляду на ризики спричинити обурення населення.

— Звісно, якщо ми сподіваємося, що робітники погодяться на жертву, — сказав Лоусон, — ми повинні продемонструвати їм, що керівництво теж чимось жертвує заради країни. Настрої робітників сталеливарної промисловості зараз страшенно непевні, містере Ріарден. Вони близькі до вибуху і… щоб захистити вас від… від…

Він замовк.

— Що? — запитав Ріарден. — Від?..

— Від імовірного… насильства, доведеться вжити певних заходів, які… Послухай, Джиме, — він раптом повернувся до Джеймса Таґґарта, — чому б тобі не пояснити містерові Ріардену — ти ж його колега-промисловець!

— Ну, хтось мусить підтримувати залізниці, — понуро сказав Таґґарт, не дивлячись на Ріардена. — Країні потрібні залізниці, тому хтось повинен допомагати нам вантажити товари, і якщо ми не отримаємо зростання фрахтових ставок…

— Ні, ні, ні! — гаркнув Веслі Моуч. — Розкажи містерові Ріардену про план специфікації залізниць.

— Ну, цей план — фантастично успішний, — напівсонно замимрив Таґґарт, — якщо не зважати на часову складову, яку ще не повністю вдається взяти під контроль. Те, що наша спільна командна праця поверне всі залізниці країни в хороший стан — питання часу. Запевняю вас, що план так само успішно спрацює і для будь-якого іншого виду промисловості.

— У цьому немає жодних сумнівів, — сказав Ріарден і повернувся до Моуча. — Навіщо ви просите цю маріонетку марнувати мій час? Що цей план специфікації залізниць має спільного зі мною?

— Але ж, містере Ріарден, — з відчайдушною радістю закричав Моуч, — це та схема, якої ми дотримуємося! Саме це ми і хочемо з вами обговорити!

— Що?

— План специфікації сталеливарної промисловості!

Запала коротка мовчанка — присутні наче віддихувалися після занурення під воду.

Ріарден сидів і зацікавлено всіх роздивлявся.

— З огляду на сумний стан сталеливарної промисловості, — з раптовим поспіхом почав Моуч, наче вирішив не давати собі часу для усвідомлення, чому погляд Ріардена спричинив у ньому такий неспокій, — і на те, що сталь — найпотрібніший базовий товар, підґрунтя всієї нашої промислової структури, слід вжити рішучих заходів, щоб зберегти сталеливарні підприємства, обладнання й заводи нашої країни.

Інтонація та імпульс, отриманий під час виголошення цієї промови, привели Моуча аж так далеко — але відразу ж і загальмували.

— Маючи на меті це завдання, наш план… Наш план…

— Наш план насправді дуже простий, — втрутився Тінкі Голловей, намагаючись довести це веселими переливами простакуватості у голосі. — Ми знімемо обмеження з виробництва сталі й кожна компанія зможе виробляти, скільки їй вдаватиметься, згідно з потужностями. Але, щоб уникнути виникнення відходів та небезпеки конкуренції, всі компанії віддаватимуть свої валові доходи до загального фонду — Фонду специфікації сталеливарної промисловості, яким керуватиме спеціальна Рада. Наприкінці року ця Рада розподілятиме надходження шляхом підсумовування всього виробництва сталі й поділу суми на кількість мартенівських печей. Таким чином ми отримаємо середній показник, який буде чесний щодо всіх — і кожна компанія отримає виплати згідно зі своїми потребами. Збереження печей — базова потреба, кожна компанія отримає виплату згідно з кількістю печей, якими володіє.

Він замовк, зачекав — і додав:

— Ось і все, містере Ріарден, — і, не отримавши відповіді, сказав:

— Багато складок ще треба випрасувати, але… але це все.

Хоч би якої реакції він очікував, він її не отримав.

Ріарден відкинувся на спинку крісла, уважно дивлячись у простір перед собою, наче роздивлявся щось віддалене. А потім з ноткою безособового подиву запитав:

— Скажіть мені тільки одне, хлопці: на що саме ви розраховуєте?

Він знав, що вони все зрозуміли. Він бачив з їхніх облич, як уперто вони прагнули уникнути цього розуміння. Колись Ріарден думав, що це вираз брехуна, який дурить свою жертву, але тепер знав, що це було щось значно гірше: вираз людини, яка обманює саму себе. Чоловіки нічого не відповіли. Вони мовчали, бажаючи не так того, щоб він забув про своє запитання, як забути самим, що чули його.

— Це чудовий, практичний план! — визвірився Таґґарт несподівано ожилим голосом. — Він спрацює! Він мусить спрацювати! Ми хочемо, щоб він спрацював!

Йому ніхто не відповів.

— Містере Ріарден? — нерішуче озвався Голловей.

— Що ж, давайте подумаємо, — сказав Ріарден. — «Об’єднана сталеливарна компанія» Оррена Бойла має шістдесят мартенівських печей. Одна третина з них не працює, решта виробляє в середньому триста тонн сталі на піч за день.

Я маю двадцять мартенівських печей, вони працюють на повну силу, виробляючи по сімсот п’ятдесят тонн металу Ріардена на піч за день. Тож у нас є вісімдесят «спільних» печей, які «спільно» виробляють двадцять сім тисяч тонн сталі, тобто, в середньому, триста тридцять сім з половиною тонн на піч. Щодня, щороку, я, виробляючи п’ятнадцять тисяч тонн, отримуватиму платню за шість тисяч сімсот п’ятдесят тонн. Бойл, виробляючи дванадцять тисяч тонн, отримуватиме за двадцять тисяч двісті п’ятдесят тонн. Уже не кажучи про решту учасників фонду, які не змінять балансу, а тільки знизять середні показники (більшість з них виробляє менше за Бойла, ніхто не виробляє стільки, скільки виробляю я). І як довго, на вашу думку, протримається моя компанія, згідно з вашим планом?

Відповіді не було. Аж раптом пролунав крик Лоусона — його, здавалося, засліпила упевненість у власній правоті.

— У часи державної небезпеки ваш обов’язок — служити, страждати і працювати заради порятунку країни!

— Не розумію, яким це чином перекачування моїх заробітків у кишеню Оррена Бойла порятує країну.

— Ви повинні здійснювати певні жертви заради суспільного блага!

— Не розумію, чому Оррен Бойл більшою мірою уособлює «суспільство», ніж я.

— Та тут узагалі не йдеться про містера Бойла! Це стосується набагато ширших проблем, ніж проблеми однієї особи. Йдеться про збереження потужностей країни — наприклад, фабрик. Ідеться про порятунок всієї промисловості. Ми не можемо допустити, щоб таке велике підприємство, як у містера Бойла, зазнало краху. Воно потрібне країні.

— Думаю, — повільно проказав Ріарден, — що я потрібен країні значно більше за Оррена Бойла.

— Ну звісно ж! — з ентузіазмом вигукнув Лоусон. — Ви потрібні країні, містере Ріарден! Ви ж це усвідомлюєте, правда?

Однак захланна радість Лоусона, викликана знайомим натяком на самопожертву, негайно розчинилась від холодного й ділового тону Ріардена:

— Усвідомлюю.

— Річ не лише в Бойлі, — благально мовив Голловей.

— Економіка країни не зможе витримати зараз значних передислокацій. Існують тисячі робітників Бойла, його постачальники і клієнти. Що з ними станеться, якщо «Об’єднана сталеливарна компанія» збанкрутує?

— А що станеться з тисячами моїх робітників, постачальників і клієнтів, коли збанкрутую я?

— Ви, містере Ріарден? — недовірливо сказав Голловей. — Але ж ви — найбагатший, найзахищеніший і найсильніший промисловець у країні на цей момент!

— А як щодо наступного моменту?

— Що?

— Як довго, на вашу думку, я зможу виробляти сталь собі на збитки?

— Ох, містере Ріарден. Я в вас вірю!

— До дідька вашу віру! Як я повинен це робити?

— Ви впораєтеся!

— Як?

Відповіді не було.

— Ми не можемо теоретизувати щодо майбутнього, — закричав Веслі Моуч, — коли мусимо уникнути негайного державного краху! Ми повинні рятувати економіку країни! Мусимо щось робити!

Незворушний, але зацікавлений погляд змусив його до нерозважливого кроку.

— Якщо вам це не до вподоби, може, ви маєте краще рішення?

— Звісно, — легко мовив Ріарден. — Якщо вам потрібне виробництво, то зійдіть з дороги, повикидайте всі свої кляті правила, дозвольте Орренові Бойлу збанкрутувати, купити мені завод «Об’єднаної сталеливарної компанії» — і він вироблятиме тисячу тонн на день на кожну з шістдесятьох печей.

— Але ж… Ми не можемо! — зойкнув Моуч. — Це була б монополія!

Ріарден засміявся.

— Ну, добре, — байдужо мовив він, — тоді нехай компанію Бойла купить майстер з мого заводу. Він краще впорається з роботою, ніж Бойл.

— Але ж це означатиме, що сильний має перевагу над слабким! Ми не можемо такого допустити!

— То не меліть про порятунок економіки країни.

— Все, що ми хочемо — це…

Він замовк.

— Ви хочете виробляти без людей, які здатні це робити, так?

— Це… це теорія. Це всього лише теоретична надмірність. Ми всього лише хочемо досягнути тимчасового врегулювання.

— Ви вже роками здійснюєте ці тимчасові врегулювання. Ви що, не бачите, що часу більше не залишилося?

— Це всього лише тео… — він затнувся і замовк.

— Послухайте, — обережно почав Голловей, — річ не в тім, що містер Бойл… слабкий. Містер Бойл надзвичайно обдарована людина. Він просто зазнав певних невдач, які не міг контролювати. Він уклав значні суми в патріотичний проект для підтримки нерозвинених народів Південної Америки, а той мідний крах завдав йому серйозного фінансового удару. Тож ідеться всього лише про надання йому шансу відновитися. Простягнуту руку, допомогу, щоб уникнути безодні, тимчасову підтримку — більше нічого. Все, що нам слід зробити, — це зрівняти самопожертву кожного, і тоді кожен зможе відновити сили і процвітати.

— Ви зрівнюєте самопожертву кожного уже сотні, тисячі років, — повільно проказав Ріарден. — Невже ви не бачите, що дійшли до краю?

— Це теорія! — гаркнув Веслі Моуч.

Ріарден усміхнувся.

— Я знаю вашу практику, — тихо промовив він. — І намагаюсь зрозуміти вашу теорію.

Йому добре було відомо, що особливою причиною виникнення плану був Оррен Бойл. Знав, що Бойл винайшов вигадливий механізм, керований блатом, погрозами, тиском, шантажем; цей механізм, немов нераціональний арифмометр, шаленів і викидав на вітер будь-яку суму заради найменшої примхи, — і саме завдяки цьому механізмові Бойл чинив тиск на присутніх тут людей, змушуючи їх для нього грабувати. Ріарден знав також, що Бойл — не причина цього божевілля і не його основа, що він — лише випадковий вершник, а не творець інфернальної машинерії, що зруйнувала світ. Що не Бойл запустив її в дію, так само, як не зробив цього жоден з присутніх тут чоловіків. Усі вони були вершниками у машинерії без водія, боягузливими любителями автостопа, які знали, що їхній транспортний засіб от-от зірветься у прірву. І не любов чи страх перед Бойлом змусили їх дотримуватись обраного курсу і прямувати до власного кінця, а щось зовсім інше, якийсь безіменний елемент, що вони його добре знали, проте уникали називати, не думка і не надія, а те, що можна було ідентифікувати хіба що з певного виразу їхніх облич, потайних мін, що немов промовляли: «Мені це минеться безкарно». «Чому? — думав Ріарден. — Чому вони думають, що справді минеться?»

— Ми не можемо дозволити собі жодних теорій! — закричав Веслі Моуч. — Ми повинні діяти!

— Що ж, тоді я запропоную вам інше вирішення. Чому ви просто не відберете у мене завод і не покінчите з цим усім?

Вони аж затремтіли від непідробного жаху.

— О, ні! — зойкнув Моуч.

— Ми про таке і не подумали б! — зарепетував Голловей.

— Ми відстоюємо вільний бізнес! — мовив доктор Ферріс.

— Ми не хочемо завдати вам шкоди! — вигукнув Лоусон. — Ми ваші друзі, містере Ріарден. Невже ми не можемо працювати разом? Ми ж ваші друзі.

У кутку кімнати стояв стіл з телефоном — найімовірніше, то був той самий стіл і той самий телефон. І раптом Ріарден пригадав скорчену постать чоловіка, схиленого над телефоном, чоловіка, який уже тоді знав те, про що він, Ріарден, починає довідуватися тільки зараз, того, хто відмовляв йому так само, як Ріарден відмовляв тепер присутнім у цій кімнаті, — він бачив закінчення цієї битви, бачив біль на обличчі навпроти і чув відчай у голосі: «Містере Ріарден, присягаюся… жінкою, яку люблю… що я — ваш друг».

Ріарден сприйняв це за зраду. Він відкинув цього чоловіка, залишившись на службі у цих людей, з якими сидів тепер в одному приміщенні.

«То хто ж був зрадником?» — думав Ріарден. Думав про це, майже нічого не відчуваючи, бо сумнівався, що взагалі має право відчувати. Усвідомлював лише урочисту, благоговійну ясність. Хто дав їм право сидіти в цій кімнаті? Кому він приніс себе в жертву і заради чиєї користі?

— Містере Ріарден! — застогнав Лоусон. — У чому річ?

Він повернув голову, побачив страх у Лоусонових очах і відгадав, що саме той прочитав на його обличчі.

— Ми не хочемо відбирати у вас завод! — закричав Моуч.

— Не хочемо позбавляти вас майна! — вигукнув доктор Ферріс.

— Ви нас не розумієте!

— Починаю розуміти.

Ще рік тому, думав він, ці люди його застрелили б. Два роки тому — відібрали б у нього майно. Багато поколінь тому люди такого типу могли дозволити собі розкіш убивати та конфіскувати, могли дозволити собі безпечно вдавати перед самими собою та своїми жертвами, що їхня єдина мета — матеріальна здобич. Але їхній час збігав, жертовних друзів ставало дедалі менше — вони зникали навіть швидше, ніж це можна було передбачити з огляду на будь-які історичні закономірності, й мародери залишилися віч-на-віч з власною реальністю.

— Послухайте, хлопці, — втомлено мовив Ріарден. — Я знаю, чого ви хочете. Ви хочете з’їсти мій завод і водночас хочете мати з нього користь. Єдине, що я хочу знати: яким чином, на вашу думку, це взагалі можливо?

— Не знаю, про що ви, — скривджено відповів Моуч. — Ми ж сказали, що нам не потрібен ваш завод.

— Добре, тоді висловлюсь іще точніше: ви хочете зжерти мене і водночас мати з мене користь. Як ви пропонуєте це вчинити?

— Не знаю, чому ви так кажете після того, як ми запевнили вас, наскільки ви неоціненно важливий для нашої країни, для сталеливарної промисловості, для…

— Я вам вірю. І тому загадку стає ще складніше розгадати. Ви вважаєте, що я неоціненно важливий для країни? Чорт, ви вважаєте мене неоціненно важливим навіть для ваших власних карків. Ви тремтите від страху, бо знаєте, що я — останній, хто може порятувати ваші життя, і знаєте, що часу залишилось небагато. І все ж пропонуєте план мого знищення, план, який з ідіотською неотесаністю, без будь-яких лазівок, обхідних шляхів чи виходів вимагає від мене працювати собі на збитки. Вимагає, щоб за кожну виплавлену мною тонну я втрачав більше, ніж отримую, щоб розтратив залишки свого багатства, аж доки ми всі разом не помремо з голоду. Така кричуща нераціональність недоступна ні людині, ні грабіжникові. Заради себе самих — вже промовчу про країну чи про мене — ви повинні на щось розраховувати. На що?

Він побачив на їхніх обличчях сподівання, що їм не доведеться реагувати на його слова — особливий, потаємний вираз, навіть із дещицею обурення, наче це він насправді приховував від них якусь таємницю.

— Не розумію, чому ви сприймаєте цю ситуацію з погляду поразки, — понуро мовив Моуч.

— З погляду поразки? Невже ви справді думаєте, що під дією вашого плану я зможу залишитись у бізнесі?

— Але ж це тільки тимчасово!

— Не існує такого поняття, як тимчасове самогубство.

— Але ж це тільки поки триває надзвичайна ситуація! Поки країна не зіпнеться на ноги!

— Як же вона зможе зіпнутися на ноги?

Відповіді не було.

— Яким чином я вироблятиму товар, коли збанкрутую?

— Ви не збанкрутуєте. Ви завжди вироблятимете, — байдужо сказав доктор Ферріс, ні прославляючи Ріардена, ні обвинувачуючи його, так, немов просто констатував природний факт, так само, як сказав колись іншій людині: «Ти завжди залишишся волоцюгою». — Ви з цим нічого не зможете вдіяти. Це у вас в крові. Або, якщо казати по-науковому, — так ви влаштовані.

Ріарден випростався: він почувався так, ніби намагався намацати таємну комбінацію кодового замка, і після цих слів всередині щось клацнуло, ніби перше число встало на своє місце.

— Ідеться лише про те, щоб протривати кризу, — пояснив Моуч, — дати людям час, можливість надолужити.

— А далі?

— Далі все налагодиться.

— Як?

Відповіді не було.

— Що допоможе налагодити ситуацію?

Відповіді не було.

— Хто допоможе її налагодити?

— Господи, містере Ріарден, люди не стоять на місці! — закричав Голловей. — Вони щось роблять, вони ростуть, рухаються вперед!

— Які люди?

Голловей зробив непевний жест рукою.

— Люди, — сказав він.

— Які люди? Люди, яким ви збираєтеся згодувати залишки «Сталі Ріардена», не отримавши нічого натомість? Люди, які продовжують споживати більше, ніж створюють?

— Умови зміняться.

— Хто їх змінить?

Відповіді не було.

— Ви хоч щось залишили, що можна буде пограбувати? Якщо ви не розуміли суті вашої політики раніше, як можете не розуміти її тепер? Погляньте навколо. Всі ті кляті Народні Республіки існували на подачки, що ви їх вичавлювали з цієї країни. Але тепер уже нічого звідси не вичавиш, немає на чому паразитувати. Жодної країни для цього не залишилося. Наша була найбільша й остання. Ви її виснажили. Видоїли до останньої краплі. Серед усіх невідновлюваних багатств, я — останнє, що залишилося. Що ви робитимете, що робитиме весь ваш Народний Світ, коли ви й мене знищите? На що ви сподіваєтеся? Що ви бачите в майбутньому, крім справжньої, оголеної, тваринної смерті з голоду?

Вони не відповідали. Навіть не дивились у його бік. Їхні обличчя були вперті й ображені, ніби ці люди щойно почули кричущу брехню.

Нарешті заговорив Лоусон — чи то з докором, чи з погордою:

— Ви, бізнесмени, вже стільки років пророкуєте страшні катастрофи, після кожного здійсненого нами прогресивного заходу кричите про крах і обіцяєте, що всі ми зникнемо, — але ми досі не зникли.

Він усміхнувся, але усмішка негайно згасла від напруженого погляду Ріарденових очей.

Ріарден почув іще одне клацання в голові — різке клацання наступної цифри в кодовому замку. Він нахилився вперед.

— На що ви розраховуєте? — запитав він. Його тон змінився. Тепер він говорив тихо і з притиском, його голос скидався на низьке гудіння свердла.

— Та ми просто хочемо виграти час! — закричав Моуч.

— Немає вже що надолужувати.

— Нам потрібен шанс! — вигукнув Лоусон.

— Шансів не залишилося.

— Це лише до моменту, поки ми не відновимо сили! — крикнув Голловей.

— Відновити сили неможливо.

— Можливо буде, коли почне працювати наша політика! — заволав доктор Ферріс.

— Неможливо змусити працювати нераціональне.

Відповіді не було.

— Що вас тепер порятує?

— Ну, зробіть же щось! — заблагав Джеймс Таґґарт.

Цієї миті — хоча це було тільки речення, постійне повторювання якого він чув усе своє життя, — Ріарден відчув усередині себе громовий вибух, ніби відчинилися сталеві двері, коли остання цифра стала на свою позицію, звільнивши вигадливий замок. Правильна відповідь поєднала всі частини головоломки, загадку було розгадано і знайдено причини всіх його життєвих ран.

Серед тиші, яка настала після гуркотіння, Ріарденові здалося, що він почув голос Франциско, який тихо запитував його у бальній залі цієї будівлі й повторював своє запитання тут і зараз: «На кому серед усіх присутніх лежить найбільша провина?» Ріарден почув свою тодішню відповідь: «Думаю, на Джеймсові Таґґарті». І знову голос Франциско промовив без найменшого докору: «Ні, містере Ріарден, не на Джеймсові Таґґарті». Але тут, у цій кімнаті, тут і тепер, Ріарден подумки відповів собі: «На мені».

Він проклинав цих мародерів через їхню впертість і незрячість? Але ж він сам допустив до цього. З моменту першого прийнятого ним пересмикування, з першої директиви, що він їй підкорився, Ріарден дав їм причину для віри в те, що реальність можна сфальшувати, що людина може вимагати нераціонального і можна знайти способи, щоб це нераціональне втілити. Якщо вже він прийняв закон про зрівняння можливостей, якщо прийняв директиву десять-двісті вісімдесят дев’ять, якщо прийняв закон про те, що той, хто не здатен дорівнятися до його можливостей, мав право цим користатись, а ті, хто сам не заробляв, отримували завдяки цьому прибуток, натомість сам він втрачав, заробляючи; що люди, нездатні думати, повинні були керувати, а ті, хто міг керувати, змушені були їм коритися, — хіба це вони поводилися нелогічно, повіривши, начебто існують в нераціональному Всесвіті? Це він, Ріарден, зробив усе це для них можливим, це він їм допоміг.

Хіба вони були нелогічними, вірячи, що повинні лише бажати, не дбаючи про те, наскільки їхні бажання можливі, — а він змушений був здійснювати їхні бажання якими завгодно засобами, що про їхнє існування вони навіть не здогадувалися? Ці нездатні ні до чого містики, які прагнули уникнути відповідальності, добре знали, що він, раціоналіст, узяв на себе завдання задовольняти їхні примхи.

Їм було добре відомо, що він дав їм карт-бланш у створенні реальності: він не запитував, навіщо, а вони не запитували, як; він дозволив їм вимагати у нього частку його багатства, потім — усе, чим він володів, далі — ще більше, ніж володів. Це неможливо? Та ні, він щось вигадає.

Ріарден не усвідомив, як зірвався на рівні ноги і стояв, дивлячись на Джеймса Таґґарта, бачачи в розгнузданій безформності Таґґартових рис відповідь на всі негаразди, яких зазнав протягом життя.

— У чому річ, містере Ріарден? Що я такого сказав? — дедалі тривожніше допитувався Таґґарт, але Ріарден був уже недосяжний для його голосу.

Він бачив перед собою послідовність років, жахливі пересмикування, неможливі вимоги, неосягненну перемогу зла, безглузді плани та незрозумілі цілі, які проголошувались у томах каламутної філософії, відчайдушний подив жертв, які думали, що якась складна і зловісна мудрість цілеспрямовано нищить світ. І все це спиралося на єдине переконання, що можна було розгледіти в поглядах переможців: він щось вигадає! Нам усе зійде з рук, він нам дозволить — і вигадає щось!

Ви, бізнесмени, пророкували, що ми зникнемо, а ми не зникли.

Це правда, думав Ріарден. Це не вони були сліпі до реальності, а він. Він був сліпий до тієї реальності, яку сам створив. Ні, вони не зникли, але хто ж зник? Хто зник для того, щоб розплатитися за їхнє виживання? Елліс Ваятт… Кен Данаґґер… Франциско д’Анконія.

Ріарден узяв свій капелюх, плащ і раптом зауважив, що присутні намагаються його зупинити, що на їхніх обличчях проступила паніка, що вони кричать у нестямі:

— Що сталося, містере Ріарден? Чому? Але чому? Що ми такого сказали? Ви нікуди не підете! Ви не можете піти! Ще занадто рано! Ще не йдіть! Ох, ще не йдіть!

Йому здавалося, що він бачить їх із заднього вікна швидкого експреса. Вони наче стояли на колії, марно махали руками, видавали незрозумілі звуки. Їхні постаті дедалі зменшувалися, віддалялися, слабшали голоси.

Хтось із них спробував зупинити Ріардена, коли той наблизився до дверей. Ріарден відштовхнув його з дороги — не грубо, а простим, плавним рухом руки, як відгортають завісу, що заважає, — і вийшов геть.

Сидячи за кермом машини і поспішаючи до Філадельфії, він відчував навколишню тишу. Всередині у нього теж було тихо і непорушно — тепер, отримавши необхідне знання, він міг дозволити собі відпочити, не напружуючи більше своєї душі. Він нічого не відчував — ані муки, ні піднесення. Багато років він видряпувався нагору, щоб помилуватися краєвидом, і ось нарешті дістався вершини, упав там і нерухомо лежав, відпочиваючи перед тим, як здійснить своє бажання, вперше маючи можливість побути з самим собою.

Він бачив порожню дорогу, що летіла назустріч, потім повертала, потім знову випростувалася, відчував зручну позицію рук на кермі, чув, як на поворотах шини труться об асфальт. Але почувався він так, ніби мчить естакадою, підвішеною у порожньому просторі.

Робітники фабрик, електростанцій, перехожі на мостах, які траплялися йому вздовж дороги, спостерігали за цим рідкісним зараз видовищем: вишуканою, дорогою і потужною машиною, за кермом якої сидить упевнений у собі чоловік; концепція його успіху була виразніша, ніж електричне табло, вона прочитувалась у його одязі, вправному кермуванні, цілеспрямованості й швидкості.

Вони спостерігали, як він пролітав повз них і розчинявся в серпанку, темному, ніби ніч.

Ріарден бачив у темряві обриси свого заводу, його чорний силует і тріпотливий відблиск. Той відблиск палахкотів барвою темного золота, а на небі прохолодним білим кришталевим вогнем світився напис: «Сталь Ріардена».

Він дивився на видовжений силует, на вигини доменних печей, схожих на тріумфальні арки, на димові труби, що здіймалися, немов урочисті колони вздовж алеї слави в імператорському місті; мости висіли гірляндами, крани стриміли, немов списи, і дим знаменами повільно розгойдувався над усім. Це видовище порушило нерухомість всередині нього і Ріарден радісно всміхнувся. Його усмішка випромінювала щастя, любов, відданість. Він ніколи не любив свій завод так, як любив його цієї миті, коли бачив його втіленням власних уявлень, чистим відображенням його кодексу цінностей, у тій осяйній реальності, яка не містила жодних суперечностей. Ріарден розумів причину своєї любові: завод був досягненням його розуму, він був створений для того, щоб накопичувати радість від існування, зведений у раціональному світі для раціональних людей. Якщо ці люди зникали, якщо світ занепадав, якщо заводи не могли більше слугувати його цінностям, то вони перетворювались на купу мертвого брухту, покинутого розпадатися на шматки, і що швидше, то краще. І це мертве сміття повинне стати не зрадою, а вірністю своєму справжньому призначенню.

До заводу залишався ще якийсь кілометр, коли раптом увагу Ріардена привернув невеликий язик полум’я. Серед усіх відтінків вогню, видимих у різних точках будівлі, цей вирізнявся і був тут вочевидь зайвий: він був занадто жовтий і виривався з точки, в якій жодного полум’я не мало бути, з будівлі перед головним входом.

Наступної миті Ріарден почув сухий тріск пострілу, далі — ще три різких постріли, один за одним, схожі на люті сплески долонь несподіваного супротивника.

Дорогу заступила чорна маса: то не була просто темрява, і вона не розвіялася, коли Ріарден під’їхав ближче. Це юрба лізла крізь головні ворота, штурмуючи завод.

Ріарден зміг вирізнити змахи рук, дехто тримав кийки, дехто — ломаки, були люди з рушницями. З вікон сторожа виривалося жовте полум’я. Юрба вибухала час від часу синіми іскрами пострілів, з дахів будівель лунали вигуки. Ріарден встиг помітити людину, яка перечепилась і впала з даху машини. Він різко скрутив кермо і під вищання гальм звернув у темряву бічної дороги.

Зі швидкістю сто кілометрів на годину Ріарден мчав коліями, витиснутими в битому ґрунті до східного входу на завод. Він уже бачив ворота, аж раптом шини з’їхали з вибоїстого шляху, і авто понеслось до краю рову, на дні якого лежала іржава купа брухту. Всією вагою грудей і ліктів викрутивши кермо, намагаючись впоратись із двома тоннами швидкісного металу, змушуючи автомобіль виписати вигин, що повторив би вигин його тіла, Ріарден повернув його на дорогу, знову опанувавши керуванням. Це тривало одну мить, а наступної — нога Ріардена вдарила по педалі гальма, зупиняючи двигун: тієї миті, коли фари освітили яр, Ріарден помітив там видовжену тінь, темнішу за сірі бур’яни на схилі. Йому здалось, що розмита біла пляма — це людська рука, простягнута по допомогу.

Скинувши плащ, він побіг вниз схилом. Грудки землі осипались під його ногами, він хапався руками за сухе гілля кущів, намагаючись бігти, шпортаючись і поспішаючи до чорної тіні, в якій упізнав людське тіло. На тлі місяця пропливав клапоть вати. Ріарден міг розрізнити вже білу долоню, видовжену форму руки, що лежала серед бур’янів. Тіло було нерухоме, без жодного натяку на життя.

— Містере Ріарден…

Людина шепотіла крізь плач, стогнучи від болю.

Ріарден сам не усвідомив послідовності переживань, усе злилось у суцільному шоку: голос був знайомий; потім промінь місячного сяйва пройшов крізь хмарину — і Ріарден упав на коліна поруч з білим овалом обличчя. І він упізнав: то був Годувальниця.

Ріарден відчув, як рука хлопця хапає його з неймовірною силою агонії, зауважив перекошені з болю риси обличчя, висохлі губи, лискучі очі й тонку темну цівку, яка текла з невеликої чорної діри з лівого боку грудей.

— Містере Ріарден… Я хотів їх зупинити… Хотів порятувати вас…

— Що з тобою сталося, малий?

— Вони в мене вистрелили, щоб я нічого не розповів. Я хотів завадити… — його рука вказала у напрямку червоного відблиску неба, — …тому, що вони робили… Я запізнився, але намагався… Я намагався… І… і я досі можу говорити. Послухайте, вони…

— Тобі потрібна допомога. Я відвезу тебе до лікарні і…

— Ні! Зачекайте! Я… Не думаю, що у мене багато часу і… Я мушу вам дещо сказати… Послухайте, той бунт… Його інсценовано за наказом з Вашингтона… Це не робітники… це не ваші робітники… Це їхні хлопці й ще якісь найняті бандити з вулиці… Не вірте жодному слову, почутому від них. Це все сфабриковано. Вони геть усе фабрикують…

Хлопцеве обличчя було вкрай напружене — це була напруга лицаря під час бою; голос, здавалося, займався від полум’я, що палало у нього всередині. Ріарден зрозумів, що все, чим він може зараз допомогти, — це бути поруч і слухати.

— Вони… вони вже підготували План специфікації сталеливарної промисловості… і тепер їм потрібне виправдання, щоб його запровадити. Вони знають, що країна його не прийме… що ви його не приймете… Вони бояться, що цього разу для всіх це вже буде занадто. Це план, щоб здерти з вас шкіру живцем, ось і все. Тому вони хотіли обставити все так, ніби ваші робітники помирають з голоду… начебто робітники ошаліли і ви не можете їх контролювати… Тож уряд мусить втрутитися, щоб вас захистити, і заради суспільної безпеки… Ось що вони затіяли, містере Ріарден…

Ріарден помічав здерту плоть на хлопцевих руках, засохлу скоринку крові й бруду на долонях та одязі, сірі латки пилюки на колінах і животі, всипані колючками. В інтервалах, коли світив місяць, він бачив стежку з зім’ятих бур’янів і лискучі мазки, майже невидимі в темряві. Йому нестерпно було думати, як довго і далеко хлопцеві довелось повзти.

— Вони не хотіли, щоб ви тут сьогодні були, містере Ріарден… Вони не хотіли, щоб ви побачили «народне повстання». А потім… Ви ж знаєте, як вони вміють перекручувати докази. Ніде не можна було б довідатися, що сталося насправді. Вони сподіваються таким чином обдурити всю країну… і вас… Наче вони прагнуть захистити вас від насильства… Не допустіть, щоб їм це зійшло з рук, містере Ріарден! Розкажіть усій країні, розкажіть людям. Розкажіть газетам. Скажіть, що це я вам розповів. Розповів під присягою… Присягаю… Це ж згідно з законом? Так? Це дає вам шанс?

Ріарден стиснув хлопцеву руку в своїй.

— Дякую, хлопче.

— Мені… так прикро, що я спізнився, містере Ріарден, але… Вони не впускали мене аж до останньої хвилини… аж доки все почалось… Вони покликали мене на стратегічну нараду… Там був чоловік на ім’я Петерс… із Ради специфікації… Маріонетка Тінкі Голловея… який є маріонеткою Оррена Бойла… Вони хотіли, щоб я… щоб я підписав цілу купу перепусток… щоб бандити змогли ввійти… Щоб вони могли почати безлад зсередини і ззовні водночас… Щоб здавалося, ніби вони справді ваші робітники. Я відмовився підписати перепустки.

— Відмовився? Після того, як вони поділились із тобою своїми планами?

— Ну звісно, містере Ріарден… Невже ви думали, що я гратиму в їхню гру?

— Ні, хлопче, ні, я так не думав. Тільки…

— Що?

— Ти ж підставив їм власний карк.

— Я ж мусив! Я не міг допомагати їм руйнувати завод, правда? Як довго я міг не підставляти власний карк? До моменту, поки вони не зламають карк вам? І що б я тоді робив з власним карком, якби зберіг його в такий спосіб? Ви… ви ж розумієте, правда, містере Ріарден?

— Так, розумію.

— Я відмовив. Вибіг із офісу. Біг, щоб знайти начальника… щоб усе йому розповісти. Але не міг ніде його знайти. І тоді почув постріли біля головного входу і зрозумів, що все почалось. Спробував зателефонувати вам додому… але дроти були перерізані… Побіг по машину, хотів знайти вас або поліцейського, поїхати в газету чи хоч до когось… Але вони, мабуть, мене переслідували… І вистрелили в мене… на паркувальному майданчику… вистрелили ззаду… Все, що я пам’ятаю, — те, як я падаю і… і потім, коли розплющив очі, вони викинули мене тут… на купі шлаку…

— На купі шлаку? — повільно перепитав Ріарден, знаючи, що купа шлаку — на тридцять метрів нижче від них.

Хлопець кивнув, непевно вказуючи в темряву.

— Так… отам… І потім я… почав повзти… Повз догори… Я хотів… Хотів протриматися, щоб розповісти комусь, хто розповість вам.

Спотворені болем риси його обличчя раптом розгладилися. Хлопець усміхнувся. В його голосі вчувався тріумф, коли він додав:

— Я розповів.

Тоді він звів голову і тоном дитини, яка зробила несподіване відкриття, запитав:

— Містере Ріарден, то он воно як… коли ти чогось так сильно хочеш… так відчайдушно хочеш — і врешті робиш?

— Так, хлопче, саме так.

Хлопцева голова знову впала на руку Ріардена, очі заплющились, рот розслабився, немов від глибокого задоволення.

— Але ти не повинен на цьому зупинятися. Ти ще не закінчив. Ти повинен триматися, поки я відвезу тебе до лікаря, і ти…

Він обережно підняв хлопця, але раптом обличчям Годувальниці пробігла болісна конвульсія, його рот сіпнувся, він прагнув зупинити крик, — і Ріарден був змушений знову обережно вкласти його на землю.

Хлопець похитав головою, а в погляді світилося мало не прохання йому пробачити.

— Я не виживу, містере Ріарден. Немає сенсу себе дурити. Я знаю, що мені кінець.

Наче протестуючи проти жалю до себе, він додав, цитуючи завчений урок, намагаючись надати своєму голосу зрілої, цинічної інтонації інтелектуала:

— Яка різниця, містере Ріарден? Людина — це всього лише набір визначених елементів… Смерть людини не надто відрізняється від смерті тварини.

— Ти ж знаєш, що це не так.

— Так, — прошепотів він. — Так, мабуть, знаю.

Він іще певний час блукав поглядом у темряві, а потім поглянув у обличчя Ріардена. В його очах було стільки безпорадності, туги, дитячого збентеження.

— Я знаю… Все, чого вони нас навчали, — брехня. Геть усе, що вони казали. Про життя і про смерть. Помирання. Хімічним елементам байдуже, але… — він замовк, і весь його відчайдушний протест проявився тільки тим, як він напружив свій тихий голос. — Але мені не байдуже… І, мабуть, тваринам теж не байдуже… Але ці люди казали, що жодних цінностей не існує… існують тільки соціальні звички… Не існує цінностей!

Його рука притиснулася до отвору в грудях, наче хлопець намагався затримати те, що втрачав.

— Не існує… цінностей.

Він знову ширше розплющив очі, раптом заспокоївшись своєю відвертістю.

— Я хотів би жити, містере Ріарден. Боже, як хотів би! — його голос був тихий і пристрасний. — Не тому, що я помираю. А тому, що цієї ночі я по-справжньому виявив, як воно — бути живим. І… смішно… але… ви знаєте, як я це виявив? В офісі… коли підставив їм свій карк… Коли сказав тим негідникам, щоб забиралися до біса. Існує стільки речей, які я волів би дізнатися раніше… Але… що ж, тепер уже немає сенсу плакати над пролитим молоком.

Хлопець зауважив, що Ріарден несвідомо поглядає на приплюснутий слід унизу, і додав:

— Над будь-чим пролитим, містере Ріарден.

— Послухай, малий, — суворо мовив Ріарден. — Я хочу, щоб ти зробив мені послугу.

— Зараз, містере Ріарден?

— Так. Зараз.

— Ну звісно, містере Ріарден… якщо зможу.

— Сьогодні ти неймовірно допоміг мені, але я хочу, щоб ти зробив іще більше. Ти молодець, що видряпався нагору. А тепер зможеш зробити дещо іще складніше? Ти був готовий загинути, щоб урятувати мій завод. Чи можеш ти жити заради мене?

— Заради вас, містере Ріарден?

— Заради мене. Тому що я в тебе про це прошу. Тому що я хочу, щоб ти жив. Тому що нам з тобою ще треба пройти величезну дорогу разом.

— Невже вам не байдуже, містере Ріарден?

— Не байдуже. Чи можеш ти постановити, що хочеш жити — так, як ти зробив це, видряпуючись із рову? Постановити, що хочеш вижити? Ти будеш боротися? Ти ж хотів разом зі мною боротися. То чи можеш провести перший бій?

Він відчув, як хлопець вхопився за нього рукою. В стисканні його долоні була палка жага відповіді. Він прошепотів:

— Я спробую, містере Ріарден.

— То допоможи мені доставити тебе до лікаря. Просто розслабся і дозволь підняти тебе.

— Так, містере Ріарден.

Напружившись і смикнувшись, хлопець піднявся на лікті.

— Обережніше, Тоні.

Він побачив, як хлопцеве обличчя проясніло, як на ньому відбилася подоба його давньої, ясної нахабної усмішки.

— Уже більше не «не-Абсолют»?

— Ні. Тепер ти Абсолют, і ти це знаєш.

— Так. Тепер я знаю кілька абсолютів. Ось один із них, — він вказав на рану на грудях, — це ж абсолют, правда? І… — він говорив, поки Ріарден піднімав його з землі, секунда за секундою, сантиметр за сантиметром. Говорив, ніби тремтіння і напруженість його слів полегшували біль. — Людина не може жити… якщо останнім покидькам… як тим, з Вашингтона… вдається безкарно робити такі речі. Як вони зробили сьогодні. Коли все навколо перетворюється на смердючу брехню. І ніщо вже не справжнє. І кожен є ніким. Люди так не можуть жити. Це теж абсолют, так?

— Так, Тоні, це абсолют.

Обережно й помалу Ріарден звівся на ноги. Він бачив на обличчі хлопця болісний спазм, коли повільно притискав його до грудей, наче пригортав до себе дитину. Але цей спазм знову перетворився на нахабну усмішку, і хлопець запитав:

— І хто тепер Годувальниця?

— Мабуть, я.

Він зробив кілька кроків схилом, ґрунт осипався під його ногами, тіло напружилося, щоб якнайобережніше нести крихкий вантаж, щоб зберігати стійкість там, де не можна знайти опори.

Хлопцева голова упала на Ріарденове плече — несміливо, наче це був переступ. Ріарден нахилився і притиснувся вустами до брудного чола.

Хлопець смикнувся і звів голову, сповнений недовіри, збентеження, здивування.

— Ви знаєте, що ви зробили? — прошепотів він, наче нездатний повірити в те, що це сталося з ним.

— Опусти голову, — сказав Ріарден, — і я ще раз це зроблю.

Хлопцева голова впала, і Ріарден поцілував його в чоло. Це був поцілунок батька, який пишається синовою битвою.

Хлопець лежав нерухомо, сховавши обличчя, тримаючись долонями за Ріарденові плечі. Він не видавав жодних звуків, але з легкого, ритмічного тремтіння його тіла Ріарден зрозумів, що той плаче, віддавшись усім невисловленим почуттям.

Ріарден продовжував повільно рухатись угору, крок за кроком втримуючи рівновагу, бредучи серед бур’янів, болота, уламків брухту, залишків якихось минулих часів. Він продовжував іти вгору, до краю ями, позначеного червоним відблиском заводу. Його запекла боротьба набула форми м’якого, неспішного просування.

Він не чув схлипувань, а лише ритмічне здригання, і відчував, як замість сліз крізь тканину сорочки при кожному здриганні сочиться тепла рідина. Він знав, що міцний доторк його рук — єдина відповідь, яку хлопець був здатен почути і зрозуміти, тому тримав його тіло так, наче сила рук могла повернути життя до хлопцевих артерій, що бились дедалі слабше.

Схлипування припинилось і хлопець підняв голову. Його обличчя здавалося тоншим і блідішим, але очі сяяли. Він поглянув на Ріардена, збираючи силу, щоб заговорити.

— Містере Ріарден. Ви мені… дуже подобалися.

— Я знаю.

Хлопець не мав сили, щоб усміхатись, але усмішка проступала в його погляді, коли він дивився в обличчя Ріардена, дивився на те, чого — сам про це не відаючи — шукав протягом свого нетривалого життя. Шукав образ, який утілював його цінності.

Його голова знову впала назад, але цього разу обличчя не скривилось від конвульсії. Уста спокійно розслабились, натомість крізь тіло пробіг різкий спазм, схожий на останній крик протесту; Ріарден продовжував повільно йти, не змінюючи напрямку, хоча й знав, що обережність більше непотрібна, бо ніс у руках лише те, що, за словами хлопцевого вчителя, було тільки ідеєю людини — набір хімічних елементів.

Він ішов так, наче ця хода була його способом віддати останню шану, наче це була поховальна процесія на честь молодого життя, яке обірвалось у його обіймах. Він відчував надто сильну лють, щоб її ідентифікувати. Напруга, що сповнювала його тіло, була бажанням убивати.

Це бажання не було спрямоване на невідомого бандита, який пробив хлопцеве тіло кулею, не на мародерів-бюрократів, які найняли бандита, щоб це зробити, а на хлопцевого вчителя, який привів його, неозброєного, до бандитського дула; на спокійних убивць із шкільних класів, що самі перебували в безпеці й, нездатні відповідати на запитання про пошуки розуму, отримували задоволення, калічачи юні душі.

Ріарден думав, що десь живе хлопцева мати, яка тремтіла за сина, турботливо стежачи за його першими кроками, яка з ювелірною точністю відміряла дитячі порції, з ревним запалом дотримувалась правил дієти та гігієни, захищала його ніжне тіло від мікробів, — а потім віддала під опіку людям, які перетворили його на скаліченого невротика, переконавши, що він не має розуму, що ніколи не повинен думати. Краще б вона годувала його непотребом, думав Ріарден, краще б підмішувала отруту йому в їжу — це було б милосердніше, і не так фатально.

Ріарден думав про істот, які вчать свою молодь мистецтва виживання: про котів, які вчать кошенят полювати, птахів, які докладають таких зусиль, щоб навчити пташенят літати; але людина, інструментом виживання якої є розум, не тільки не навчає дитину думати, а ще й знищує її мозок, переконуючи, що думки — це марнота і зло, ще до того, як дитина починає мислити.

Усі фрази, звернені до дитини — наче послідовність ударів, покликаних зупинити її двигун, вичерпати силу її свідомості.

«Не став стільки запитань, дітей має бути видно, але не чути!» «Хто ти такий, щоб думати? Це так, бо я так сказала!» «Не сперечайся, слухайся мене!» «Не намагайся цього зрозуміти, повір мені!» «Не протестуй, скорись!» «Не виділяйся — будь, як усі!» «Не борись, шукай компромісів!» «Серце важливіше за розум!» «Хто ти такий, щоб знати? Твої батьки знають краще!» «Хто ти такий, щоб знати? Суспільство знає краще!» «Хто ти такий, щоб знати? Бюрократи знають краще!» «Хто ти такий, щоб заперечувати? Всі цінності — відносні!» «Хто ти такий, щоб намагатись уникнути кулі злочинця? Все це тільки твоє особисте упередження!»

Людина б нажахано затремтіла, думав Ріарден, якби побачила, як мати-пташка висмикує пір’я з крил пташенят, а потім виштовхує з гнізда, щоб він боровся за виживання, — але саме це людина робить із власними дітьми.

Озброєний безсенсовими фразами, цей хлопець опинився у вирі боротьби за існування, він пробирався наосліп, докладаючи всіх зусиль, він кричав щосили, охоплений обуренням, нестямним протестом, — і загинув під час першої спроби полетіти на власних скалічених крилах.

Але колись існував інший вид учителів, думав Ріарден, і саме вони виховали тих людей, які створили цю країну. Він думав про те, що матері повинні на колінах вирушити на пошуки таких людей, як Г’ю Акстон, знайти їх і благати повернутися.

Він увійшов крізь ворота заводу повз охоронців, які його пропустили, витріщаючись на нього і на тіло хлопця в його руках. Він не зупинився, щоб вислухати їх, не простежив поглядом туди, куди вони вказували, — на віддалену сутичку. Він повільно йшов до освітленого острівця — відчинених дверей лікарні.

Ріарден увійшов до кімнати, переповненої чоловіками, кривавими пов’язками, запахом антисептиків. Поклав свій вантаж на лавку, нікому нічого не пояснюючи, — і вийшов назовні, не озирнувшись.

Він прямував до головного входу, до полум’я і пістолетних пострілів. Час від часу зауважував якісь постаті, які виникали серед розламів у будівлях, ховались у чорних закутках конструкцій, втікаючи від груп охоронців і робітників. Здивовано зауважив, що його робітники добре озброєні. Вони приборкали хуліганів, і тільки облога головних воріт досі тривала. Ріарден побачив незграбу, який перетинав освітлену ділянку, луплячи трубою по скляних панелях, розбиваючи їх на друзки з тваринною насолодою, танцюючи, як горила, під брязкіт скла, аж доки три кремезні постаті не повалили його на землю.

Облога воріт сходила нанівець, заколотників було знешкоджено. Ріарден чув їхні віддалені крики, постріли лунали дедалі рідше, пожежу в будинку сторожа загасили, а на карнизах і у вікнах стояли озброєні чоловіки на позиціях ретельно продуманої оборони.

На даху будівлі над самими воротами Ріарден побачив тонку постать із пістолетами в обох руках, яка, спираючись на димар, стріляла просто в юрбу бандитів — стріляла швидко і, здавалось, одночасно в різних напрямках, наче вартовий, який обороняв підходи до воріт. Упевненість його рухів, манера стріляти, не марнуючи час, щоб цілитися, недбалість і різкість, і те, що він жодного разу не промазав, — все це робило його схожим на героя вестерна. Ріарден спостерігав за ним з відстороненою насолодою, наче ця битва за завод більше його не обходила, та він радів, спостерігаючи, як впевнено — наче в давні часи — люди долають зло.

Ріарденове обличчя освітив промінь прожектора, і коли світло попливло далі, він побачив на даху чоловіка — той лежав і дивився в його бік. Чоловік помахав комусь, попросивши його підмінити, і несподівано зник зі своєї позиції.

Ріарден поспішав, долаючи короткий відрізок темряви, і раптом звідкілясь збоку, з простору алеї, почув п’яний крик:

— Он він де! — обернувся і побачив дві кремезні постаті, які насувалися на нього. Дурнуваті обличчя з косими поглядами, роти, розтягнуті в безрадісному вишкірі, затиснуті в руках дрючки.

Ріарден почув, як з протилежного боку хтось до нього наближається, спробував повернути голову і відчув удар дрючка по потилиці. І в цей момент, коли западала темрява, коли Ріарден похитувався, відмовляючись повірити в те, що сталося, він відчув, що падає, а потім — підтримку міцних рук, які підхопили його, не дозволивши впасти. Почув постріл над самим вухом, а потім — наступний, але вони здавалися тихими й віддаленими, ніби він провалився до шахти.

Коли Ріарден отямився і розплющив очі, його огортав глибокий спокій. Він побачив, що лежить на дивані у сучасно вмебльованій, стримано-вишуканій кімнаті. Потім збагнув, що це його офіс, а двоє чоловіків, які стоять поруч, — це лікар і начальник цеху. Ріарден відчував у голові тупий біль, який був би нестерпний, якби Генк на нього зважав. Голову охоплювала перекособочена пов’язка. Спокій ішов від розуміння того, що він вільний.

Він розумів, що пов’язка і офіс не є нероздільними поняттями, що люди не повинні жити з такими поєднаннями, — і знав, що це більше не його битва, не його робота, не його бізнес.

— Думаю, зі мною все буде гаразд, лікарю, — сказав він, підводячи голову.

— Так, містере Ріарден, на щастя.

Лікар дивився на нього так, ніби досі не міг повірити, що таке сталось із Генком Ріарденом на його власному заводі. Голос лікаря був сповнений люті, відданості й обурення.

— Нічого серйозного, поверхнева рана, легкий струс. Але ви повинні дозволити собі відпочити.

— Я відпочину, — спокійно сказав Ріарден.

— Все минулося, — сказав начальник цеху, показуючи на будівлі заводу за вікном. — Ми перемогли тих покидьків, вони втекли. Не хвилюйтеся, містере Ріарден. Усе закінчилося.

— Закінчилося, — повторив Ріарден. — У вас, напевно, багато роботи, лікарю.

— О, так! Навіть не думав, що доживу до дня, коли…

— Знаю. Ідіть, виконуйте свої обов’язки. Зі мною все буде добре.

— Так, містере Ріарден.

— Я подбаю про завод, — сказав начальник цеху, коли лікар пішов. — Все під контролем, містере Ріарден. Але це була наймерзенніша…

— Знаю, — сказав Ріарден. — Хто врятував мені життя? Хтось підхопив мене, коли я впав, і почав стріляти в бандитів.

— Таки-так! Просто їм в обличчя. Позносив їхні кляті голови. Це наш новий майстер печей. Працює два місяці. Найкращий робітник, якого я бачив. Це він здогадався, що ті покидьки планували — ще сьогодні мене застеріг. Сказав, щоб я озброїв людей якнайкраще. Поліція і військові на допомогу не прийшли, вони весь час ухилялися, вигадували найнеймовірніші відмовки, все було визначено наперед, але бандити не очікували озброєного опору. Наш захист організував той майстер печей, його звати Френк Адамс, він керував боєм, стояв на даху, знешкоджуючи тих виродків, які підходили занадто близько до воріт. Матінко, ну й влучний же стрілець! Мене аж трусить, як подумаю, скільки наших життів він сьогодні порятував. Ті негідники стекли кров’ю, містере Ріарден.

— Я хочу його побачити.

— Він чекає назовні. Це він вас сюди приніс і чекає дозволу, щоб з вами поговорити, коли це буде можливо.

— Пришліть його до мене. А самі повертайтеся до роботи, візьміть усе під свій контроль.

— Чи можу я ще щось для вас зробити, містере Ріарден?

— Ні, більше нічого.

Він лежав нерухомо, самотній серед тиші свого офісу. Розумів, що його завод утратив свій справжній сенс, і повнота цього розуміння не залишила простору для болю та жалю за втраченою ілюзією. Тепер він бачив докладно душу й суть своїх ворогів: бездумне обличчя бандита з кийком. Але жах охопив Ріардена не від згадки про це обличчя, а від думки про всіх тих професорів, філософів, моралістів, містиків, які дали можливість бандитові розгулювати світом.

Він відчував якусь особливу чистоту від гордості й любові за цю землю, і належала вона йому, а не їм. Це відчуття вело його крізь життя, відчуття, яке дехто пізнає в юності, а потім зраджує, але він, Ріарден, не зрадив ніколи і проніс із собою, як пошарпаний, понищений, невизнаний, але досі живий двигун. Він переживав усе це тепер з повною, незаперечною чистотою: найвищу цінність себе самого і свого життя. Ріарден остаточно переконався, що життя таки справді належить йому, що ним слід іти, не потрапляючи в рабську залежність до зла, що це рабство взагалі непотрібне. З осяйним спокоєм він усвідомлював, що вільний тепер від страху, болю, провини.

Якщо правда те, думав він, що існують месники, які працюють заради визволення таких, як я, то нехай негайно приходять до мене, нехай розкажуть мені свою таємницю, нехай покличуть мене, нехай…

У двері постукали.

— Заходьте! — промовив він.

Двері відчинились і Ріарден завмер. На порозі стояв чоловік зі скуйовдженим волоссям, вимащеним кіптявою обличчям, забрудненими від печі руками, одягнутий у пропалений комбінезон і сорочку, заплямовану кров’ю. Йому бракувало хіба що накидки, яка б тріпотіла позад нього на вітрі. То був Франциско д’Анконія.

Ріарденові здавалося, що його свідомість обігнала тіло, яке відмовлялось рухатися, заніміле від шоку; тимчасом внутрішньо Ріарден реготав — його розум підказував, що це найприродніший поворот подій, що саме цього і слід було очікувати.

Франциско всміхнувся, як усміхаються літнього ранку до друга дитинства, так, наче між ними не могло існувати інших емоцій, — і Ріарден усміхнувся у відповідь, частково переживаючи неймовірний подив, і все ж розуміючи невідпорну правильність моменту.

— Ви вже місяцями себе катуєте, — сказав Франциско, наближаючись. — Думаєте про те, якими словами благали б мене вам пробачити, і чи маєте право про це просити, якщо побачите мене знову, — але тепер ви бачите, що в цьому більше немає потреби, бо немає чого пробачати.

— Так, — вражено прошепотів Ріарден. І зрозумів, що сказати так — значить віддати найбільшу шану. — Так, я знаю.

Франциско сів на диван з ним поруч і повільно провів рукою по Ріарденовому чолу. Цей цілющий доторк наче зачиняв собою минуле.

— Є тільки одна річ, яку я хочу вам сказати, — мовив Ріарден. — Хочу, щоб ви почули це від мене: ви дотримались свого слова, ви були моїм другом.

— Я знав, що ви це знаєте. Вам було це відомо від самого початку, хоч би що ви думали про мої вчинки. Ви дали мені ляпаса, бо не могли дозволити собі сумніватись у власних думках.

— Я не мав права казати вам таке… — прошепотів Ріарден, дивлячись на нього, — не мав права використовувати це як відмовку.

— А ви не припускали, що я все зрозумію?

— Я хотів вас розшукати… І не мав права шукати вас… А ви весь час були… — він вказав на одяг Франциско, а потім його рука безпорадно упала і він заплющив очі.

— Я працював у вас майстром печей, — сміючись, сказав Франциско. — Не думав, що ви заперечуватимете. Ви ж самі запропонували мені роботу.

— Ви цілих два місяці були моїм охоронцем?

— Так.

— Ви були тут, відколи… — він замовк.

— Так. Того ранку, коли ви читали моє прощальне повідомлення над нью-йоркськими дахами, я заступав на свою першу зміну у вас на заводі.

— Скажіть, — повільно мовив Ріарден, — того вечора, на весіллі Джеймса Таґґарта, коли ви сказали, що от-от роздобудете найцінніший скарб… ви мали на увазі мене, так?

— Звісно.

Франциско випростався, ніби збирався щось урочисто повідомити. Його обличчя посерйознішало, а усмішка залишилася тільки в погляді.

— Мені так багато треба вам розповісти, — сказав він. — Але спершу — чи можете ви забрати своє слово, яке колись дали мені, а я… мусив відмовитися, бо знав, що не можу його прийняти?

Ріарден усміхнувся:

— Яке слово, Франциско?

Франциско вдячно схилив голову і відповів:

— Дякую, Генку.

Тоді знову звів голову.

— Тепер я скажу вам те, що хотів сказати ще того вечора, але не закінчив. Тоді, коли вперше прийшов до вас сюди. Думаю, тепер ви готові це почути.

— Готовий.

Відблиск сталі, яка виливалась із печі, осяяв небо за вікном. Червона заграва повільно забарвлювала стіни, порожній стіл, обличчя Ріардена, — наче вітаючись і прощаючись водночас.