Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А

Розділ V Сторож братові своєму

Вранці 2 вересня між двома телефонними стовпами на відрізку тихоокеанської гілки компанії «Таґґарт Трансконтиненталь» обірвався мідний дріт.

Від опівночі кволо мжичило. Того, як зійшло сонце, видно не було, крізь нудотне небо сочилося сіре світло. Сяйливі дощові краплини, звисаючи з телефонних дротів, були єдиними спалахами, що виблискували на тлі крейдяних хмар, графітового океану та сталевих нафтових вишок, які рідкою щетиною оторочували віддалений пагорб. Ці дроти були зношені набагато більшою кількістю дощів і років, ніж та, на яку вони були розраховані. Один з них небезпечно провисав увесь ранок, перевантажений делікатними краплинами дощу. І ось остання крапля сформувалась на вигині дроту і зависла, мов кришталева намистина, накопичуючи в собі вагу попередніх. І намистина, і дріт зірвались одночасно й безгучно — наче сльози закрапали: дріт обірвався разом з падінням намистинки.

Працівники в місцевому відділенні «Таґґарт Трансконтиненталь» уникали дивитись одне на одного, коли було виявлено розрив телефонної лінії і їх про це повідомили. Вони давали пояснення, старанно уникаючи окреслювати проблему, ні про що конкретно не кажучи, але й не маючи змоги обдурити інших. Вони знали, що мідний дріт знайти сьогодні майже неможливо, що він став коштовним, як золото або честь. Знали, що місцевий комірник багато тижнів тому продав їхній запас дроту невідомим перекупникам, які прийшли вночі, хоч і вдень їх не можна було назвати бізнесменами. Тільки ці люди мали друзів у Сакраменто та Вашингтоні, тимчасом як комірник, недавно призначений на це місце, мав друга в Нью-Йорку на ім’я Каффі Мейґс, про якого один з чоловіків щось запитував. Працівникам відомо було, що людина, яка візьме на себе відповідальність за ремонт, розпочавши роботу, у процесі якої виявиться, що ремонт неможливий, накличе на себе відплату з боку невідомих ворогів; що колеги загадково мовчатимуть, не робитимуть жодних зізнань, щоб йому допомогти; що він не зможе нічого довести, тому спроба виконати власну роботу обернеться для нього її втратою. Ніхто не знав, що у ці дні було безпечно, а що — небезпечно. Винних не карали, карали тих, хто їх обвинувачував. Немов звірі, ці люди відчували, що єдиний захист у часи сумнівів і небезпеки — це бездіяльність. Тому вони були бездіяльні. Говорили про якнайдоречнішу процедуру подання звітів до відповідних представників влади та про відповідні дані, подані в цих звітах.

Один молодий майстер вийшов з будівлі штабу, вирушив до телефонної будки в аптеці й за власний кошт, ігноруючи те, що між ними пролягав цілий континент, а також кілька кордонів з відповідних працівників, зателефонував у Нью-Йорк до Даґні Таґґарт.

Дзвінок пролунав тоді, коли Даґні перебувала в офісі свого брата на нагальній нараді. Молодий залізничний майстер сповістив Даґні лише про те, що телефонну лінію ушкоджено, а дроту для її ремонту немає. Він більше нічого не сказав і не пояснив, чому вирішив зателефонувати особисто. Даґні й сама ні про що його не запитувала, вона все розуміла.

— Дякую вам, — ось і вся її відповідь.

До надзвичайної течки, що зберігалась в її офісі, записували дані про всі найпотрібніші матеріали, що були доступні у кожному відділенні «Таґґарт Трансконтиненталь».

У цій течці з’являлися тільки записи про нестачу — ніби то була течка збанкрутілого підприємства. Натомість рідкісні випадки нових поставок скидалися на лихе підсміювання мучителя, який кидає жалюгідні крихти на континент, де люди гинуть з голоду. Даґні проглянула течку, згорнула її, зітхнула і сказала:

— Монтана, Едді. Телефонуй на монтанську лінію, щоб вони переправили половину своїх запасів дроту до Каліфорнії. Монтана ще якийсь тиждень зможе прожити без нього.

І коли Едді Віллерс відкрив рота, щоб запротестувати, вона додала:

— Нафта, Едді. Каліфорнія — це один з останніх виробників нафти в країні. Ми не можемо втратити тихоокеанську лінію.

Після цих слів Даґні повернулася на нараду до офісу свого брата.

— Мідний дріт? — запитав Джеймс Таґґарт, поглянувши на Даґні дивним поглядом, який перевів з обличчя сестри на місто за вікном. — Уже зовсім скоро у нас не буде проблем з міддю.

— Чому це? — запитала вона, але Джеймс не відповів. За вікном не було нічого особливого, щоб аж так вдивлятися, — лише чисте небо сонячної днини, спокійне світло раннього пообіддя, що спадало на дахи, і сторінка календаря, яка повідомляла про 2 вересня.

Даґні не розуміла, чому він так наполягав на тому, щоб провести нараду в своєму власному офісі, чому наполягав на розмові віч-на-віч, чого зазвичай уникав, чому постійно зиркав на свого годинника.

— Мені здається, що все йде якось не так, — сказав він. — Із цим треба щось робити. Очевидні порушення, плутанина, що тяжіє до нескоординованої, незбалансованої політики. Я про те, що існує велетенська загальнодержавна потреба в транспортуванні, а ми при цьому втрачаємо гроші. Мені здається…

Даґні не відривала погляду від успадкованої мапи «Таґґарт Трансконтиненталь» на стіні його офісу, на якій через увесь континент, забарвлений жовтим кольором, пролягали звивисті червоні артерії. Був час, коли залізницю називали кровоносною системою всієї держави, коли течія поїздів скидалася на живий колообіг крові, що приносив зростання та багатство кожній ділянці диких територій, якими пролягав. Навіть зараз вона була схожа на потік крові, — але на потік односторонній, на кров, що витікає з рани, позбавляючи тіло останніх сил, останніх крапель життя. Даґні байдужо подумала, що то був односторонній, споживацький рух.

Наприклад, потяг номер сто дев’яносто три, пригадала Даґні. Півтора місяці тому цей потяг відіслали з вантажем сталі не до Фольктона в Небрасці, де розташована компанія «Верстати Спенсера», найкращий концерн, що виробляв верстати і досі ще існував, хоча й простоював упродовж останніх двох тижнів, чекаючи на вантаж, — а до Сенд-Кріка в Іллінойсі, де вже понад рік з останніх сил борсалась у боргах компанія «Об’єднані підприємства з виготовлення верстатів», випускаючи ненадійні товари у непередбачувані моменти. Сталь було наказово спрямовано туди, бо ж «Верстати Спенсера» — багатий концерн, який може зачекати, натомість «Об’єднані підприємства з виготовлення верстатів» — банкрути, але їхнього краху не можна допустити, бо ця компанія — єдине джерело виживання для спільноти Сенд-Кріка в Іллінойсі. «Верстати Спенсера» закрили місяць тому. «Об’єднані підприємства» закрили через два тижні.

Населення Сенд-Кріка в Іллінойсі потрапило до державного списку допомоги для безробітних, але для них не знайшлося жодної їжі в порожніх зерносховищах держави, тож у фермерів Небраски наказом Ради специфікації було відібрано насіння для посівної, і потяг номер сто дев’яносто чотири повіз урожай, що не відбувся (разом з майбутніми жителями Небраски), до населення Іллінойсу.

— У цей просвітлений час, — сказав у радіопрограмі Юджин Лоусон, — ми нарешті усвідомили, що кожен з нас є наглядачем братів своїх.

— У такий ненадійний і надзвичайний період, як теперішній, — говорив Джеймс Таґґарт, розглядаючи мапу, — небезпечно виявляти, що нам доводиться пропускати дні видачі зарплати і накопичувати в певних відділеннях заборгованості — тимчасово, звісно, та все ж…

Даґні засміялась.

— Залізничний план специфікації не спрацьовує, еге ж, Джиме?

— Перепрошую?

— Ти ж повинен отримати наприкінці року чималий шмат з податків «Південно-атлантичної залізниці» з загального фонду — тільки ж не залишиться уже жодних надходжень, які взагалі до цього фонду надійдуть, чи не так?

— Це неправда! Річ лише в тім, що банкіри саботують план. Ці покидьки, які раніше давали нам позики, не потребуючи жодного страхування, крім факту існування самої залізниці, сьогодні відмовляються надати мені кілька жалюгідних сотень тисяч на короткий термін, просто щоб подбати про платіжні відомості, хоча я можу запропонувати їм на знак страхування моєї позики всі залізниці в країні!

Даґні знову засміялася.

— Але ж ми нічого не могли вдіяти! — закричав Джим. — Те, що деякі люди відмовляються нести на собі справедливу частку загального тягаря — не наша провина!

— Джиме, це все, що ти хотів мені сказати? Якщо так, то я вже піду. Мені треба працювати.

Він знову глипнув на годинника.

— Ні, ні, це ще не все! Необхідно, щоб ми обговорили ситуацію і дійшли певних рішень, які…

Даґні байдужо вислуховувала новий потік загальних тверджень, не розуміючи його мотивації. Він тягнув час — і все ж не зовсім. Даґні відчувала, що Джим затримував її тут з певною метою, але також і заради самого факту її присутності.

З моменту загибелі Шеріл Даґні почала зауважувати в Джимові якусь нову особливість.

Увечері того дня, коли тіло Шеріл знайшли і повідомлення про її самогубство з’явилось у газетах, підкріплене словами соціальними працівниці, яка стала свідком трагедії, Джеймс увірвався до її помешкання без жодного попередження. Газети назвали смерть Шеріл «непоясненним самогубством», нездатні визначити мотив її вчинку.

— Це не моя провина! — закричав він, наче вона була єдиним суддею, якого йому слід було вмилостивити. — Мене не можна обвинувачувати! Мене не можна обвинувачувати!

Нажаханий, він увесь тремтів, і все ж вона впіймала кілька його пильних поглядів: у них був незбагненний натяк на тріумф.

— Забирайся звідсіля, Джиме, — оце й усе, що відповіла йому Даґні.

Він більше ніколи й словом не обмовився про Шеріл, натомість почав приходити до неї в офіс частіше, ніж досі. Зупиняв її в коридорах заради безсенсових розмов — і всі ці моменти перетворилися на незрозуміле відчуття: так, наче припадаючи до неї в пошуках підтримки та захисту перед якимось безіменним жахом, він обіймає її та намагається встромити у спину ножа.

— Страшенно хочу почути твою думку, — наполегливо мовив він, коли вона відвела погляд. — Обговорити цю ситуацію — найнагальніша справа… а ти так нічого і не сказала.

Даґні не обернулась.

— Річ не в тому, що з залізничного бізнесу неможливо отримати грошей, але…

Вона кинула на нього різкий погляд. Його очі полохливо забігали.

— Я хочу сказати, що слід продумати якусь конструктивну політику, — загудів він квапливо. — Слід щось удіяти… хтось повинен. У такі надзвичайні моменти…

Даґні знала, про що він думає і на що натякає, намагаючись усе ж оминути безпосередньо обговорювати це з нею. Вона знала, що жодні розклади руху більше не діють, дотримуватись обіцянок та угод неможливо, що постійні рейси було скасовано в одну мить і перетворено на спеціальні рейси надзвичайного призначення, які висилають кудись, не пояснюючи нічого, у неочікуваних напрямках, а накази віддає Каффі Мейґс, єдиний суддя усіх надзвичайних ситуацій і громадського благополуччя.

Даґні знала, що фабрики закривають, на одних устаткування завмирає через брак постачання, натомість на інших склади репаються від товарів, які неможливо доправити до пунктів призначення. Даґні знала, що підприємства давньої промисловості — велети, які створили власну потужність, цілеспрямовано рухаючись уперед протягом тривалого часу, — покинуті на поталу примхливому моменту, непередбачуваного та неконтрольованого. Вона знала, що найкращі з них — ті, що проіснували найдовше, з найскладнішою системою функціонування, — давно уже зникли. А ті, що й досі намагалися виготовляти продукцію, щосили стараючись дотримуватися кодексу тих часів, коли виробництво ще було можливе, сьогодні дописували до своїх контрактів ганебний для нащадків Ната Таґґарта рядок: «Якщо дозволятиме транспортування».

І все ж Даґні добре знала, що є люди, здатні отримати транспорт, коли їм це було потрібно. Так, наче вони володіли якоюсь містичною таємницею, наче їх благословила якась незбагненна сила.

То були люди, чиї справи з Каффі Мейґсом сприймалися, наче якась непояснима містична релігія, що карає спостерігача за гріх спостерігання, тому люди заплющують очі не через страх незнання, а через страх розуміння. Даґні знала, що угоди укладаються так, що ті люди продають товар, знаний під назвою «фонд транспортування». Цей термін розуміли всі, але ніхто не наважувався його окреслити. Вона знала, що ці люди відповідають за спеціальні потяги для надзвичайних ситуацій, вони можуть скасувати її рейси і спрямувати їх до будь-якого пункту на континенті, який вирішували означити своїм магічним клеймом, сильнішим за угоди, власність, правосуддя, розум та життя; клеймом, яке повідомляло, що «суспільний добробут» вимагав негайного порятунку якогось конкретного географічного пункту. Ці люди висилали потяги на допомогу братам Сматерам і їхнім грейпфрутам в Арізоні, фабриці у Флориді, що виготовляє автомати для пінболу, кінній фермі в Кентуккі, «Об’єднаній сталеливарній компанії» Оррена Бойла.

Ці люди укладали угоди з промисловцями, загнаними в стан відчаю, надаючи транспорт для товарів, що застрягли на їхніх складах, і якщо не вдавалось отримати необхідний відсоток, укладали угоди щодо закупівлі краму, виробленого на збанкрутілих фабриках, удесятеро дешевше за його вартість; потім відсилали це все у вантажних вагонах, що раптово ставали доступні, на ринки, де перекупники готові були за товар убити. Ці люди вешталися фабриками, чекаючи на останнє зітхання печі, щоб накинутись на обладнання, тинялися закинутими коліями, щоб налетіти на вантажні вагони з недовезеними до місця призначення товарами. Ці люди становили новий біологічний вид, гравці, які діють за методом: виграти якнайшвидше — і втекти; вони не залишались у бізнесі довше, ніж на одну угоду, вони не боялися платіжних відомостей, бо їх не отримували, не сплачували накладних витрат, не володіли справжньою нерухомістю, не будували жодного устаткування; єдине їхнє майно, єдина інвестиція складалась із явища під назвою «дружба». Цих істот в офіційних промовах описували як «прогресивних бізнесменів нашого динамічного часу», натомість люди називали їх «торговцями блатом». До цього виду належало чимало різновидів — наприклад, «транспортний блат», «сталеливарний блат» чи «нафтовий блат», «блат підвищення зарплатні» чи «блат умовного вироку». Це були динамічні люди, вони роз’їжджали всією країною, поки інші не мали змоги зрушити з місця; це були люди активні та безтурботні. Активні не як тварини, а як істоти, що розмножуються, харчуються і рухаються, немов живі трупи.

Даґні знала, що з залізничного бізнесу можна отримувати гроші, і знала, хто саме їх отримував. Каффі Мейґс продавав потяги, продавав останнє залізничне приладдя, щойно мав змогу все так облаштувати, щоб його діяльність не можна було викрити й довести. Він продавав колії для прокладення шляхів у Ґватемалі чи трамвайним компаніям у Канаді, продавав дроти виробникам музичних автоматів, а шпали — курортним готелям для опалення.

«Хіба не все одно, — думала Даґні, дивлячись на мапу, — яку саме частину трупа яка саме личинка зжере: чи ті, хто самі себе поїдають, чи ті, хто віддає їжу іншим личинкам? Якщо вже жива плоть стала здобиччю, чи важило, чиї саме шлунки вона наповнить?» Неможливо відрізнити руйнацію, вчинену гуманістами, від руйнації, скоєної відвертими бандитами. Неможливо було визначити, який грабунок спричинено благодійниками Лоусонами, а який — ненажерливістю Каффі Мейґса, які спільноти приречені на заклання й змушені годувати інші спільноти за тиждень до власної голодної смерті, щоб торговці блатом змогли отримати нові яхти. Хіба не все одно? Обидві сторони були схожі, оскільки мали спільний дух, обидві вони потребували, а потреба вважалась єдиною підставою для власності, обидві діяли в суворій відповідності до того самого морального кодексу. Для обох жертвоприношення людини було чимось природним, обидві його практикували. Неможливо було визначити напевне, хто тут канібали, а хто — жертви: ті спільноти, що прийняли як належне конфіскований у інших одяг чи пальне з міста на схід від них, наступного тижня виявляли, що у них конфіскували зерно, щоб нагодувати мешканців міста на заході. Люди досягли ідеалу століть, вони відшліфували свою поведінку і безперешкодно довели її до досконалості, вони сприймали потребу за свого найвищого володаря, найважливіший закон, найбільшу цінність, наріжний камінь своєї реальності, явище, святіше за право і життя. Людей штовхали до ями, в якій, під крики, що кожна людина — сторож братові своєму, кожен пожирав власного сусіда, а потім його самого зжирав брат цього сусіда; кожен проголошував своє право на незароблене і дивувався, що хтось здирає з його спини шкіру; кожен пожирав сам себе, горлаючи від жаху, бо якесь незбагненне зло руйнувало землю.

— На що вони тепер скаржаться? — Даґні пригадала голос Г’ю Акстона. — На те, що всесвіт — нераціональний? Це справді так?

Вона сиділа, дивлячись на мапу безпристрасним і урочистим поглядом; здавалося, жодна емоція, крім пошани, не здатна зринути, коли людина зустрічається з силою логіки. Даґні бачила — серед хаосу континенту, що гинув на її очах, — точне, математичне втілення людських ідей.

Люди не хотіли зрозуміти, що всі події є наслідком того, чого вони самі прагнули; не хотіли побачити, що вони здатні прагнути, але не здатні імітувати, — тому й отримали буквальне здійснення власних бажань, аж до останньої закривавленої коми.

Про що вони думали тепер — чемпіони потреби, пожадачі жалю? На що вони розраховували? Ті, що колись посміхалися манірно: «Я не хочу знищувати багатих, я просто хочу взяти трохи з їхнього надмірного багатства, щоб допомогти бідним, всього лише трохи, вони навіть цього не помітять!» — зовсім скоро уже гиркали: «Нічого цим магнатам не станеться, якщо їх трохи почавити, вони достатньо заграбастали, щоб їм вистачило ще на три покоління». І ось уже лунає крик: «Чому люди повинні страждати, коли бізнесмени мають запаси, що дають їм можливість протривати цілий рік?» Або ось іще: «Чому ми повинні вмирати з голоду, коли в декого є можливість ще цілий тиждень харчуватися?»

«На що всі вони розраховували?» — дивувалась Даґні.

— Ти повинна щось вдіяти! — закричав Джеймс Таґґарт.

Вона обернулась до нього.

— Я?

— Це твоя робота, твоя галузь, твій обов’язок!

— Який саме?

— Діяти. Робити.

— Робити — що?

— А мені звідки знати? Це ж твій особливий талант. Ти людина дії.

Вона поглянула на брата: його твердження було таке проникливе і недоречне. Даґні звелась на ноги.

— Це все, Джиме?

— Ні! Ні! Я хочу обговорити!

— Давай.

— Але ж ти нічого не сказала!

— Ти теж нічого не сказав.

— Але ж… Я хочу сказати, що нам слід залагодити певні практичні проблеми, які… Наприклад, що там сталось із нашим останнім розподілом нових рейок, адже вони зникли зі складу в Піттсбурзі?

— Їх украв і продав Каффі Мейґс.

— Ти можеш це довести? — агресивно відрізав він.

— Хіба твої друзі залишають якісь засоби, методи, правила або чинники, на підставі яких можна було б зібрати докази?

— То й не говори на цю тему, що за теоретизування, слід опиратися на факти! Нам слід опиратися на факти, оскільки вони сьогодні… Я хочу сказати, що ми повинні бути реалістами, вигадувати якісь практичні способи, щоб захищати наше постачання, незважаючи на обставини, а не припускати речі, яких не можемо довести…

Даґні засміялась. Ось якої форми набрала ця безформність, думала вона, адже таким методом послуговувалась його свідомість: він хотів, щоб сестра захистила його від Каффі Мейґса, не засвідчуючи Мейґсового існування, хотів подолати його, не визнавши реальності загрози, перемогти, не потривоживши Мейґсової гри.

— Якого біса тобі так смішно? — розлючено запитав він.

— Сам знаєш.

— Не розумію, що з тобою таке! Я не знаю, що сталося з тобою за останні два місяці… відколи ти повернулась. Ти припинила співпрацювати!

— Ну що ти, Джиме, я жодного разу не посперечалась із тобою протягом останніх двох місяців.

— Я саме про це й кажу! — він затнувся, але недостатньо швидко для того, щоб не зауважити її усмішки. — Я хотів порадитись із тобою, хотів довідатися, що ти думаєш про ситуацію…

— Ти це знаєш.

— Але ж ти й слова не сказала!

— Усе, що я мала сказати, я сказала ще три роки тому. Я сказала тобі, куди тебе приведе шлях, яким ти йдеш. Так і сталося.

— Ну, знову ти починаєш! Яка користь із твого теоретизування? Ми тут, ми не повернулися на три роки назад. Нам слід вирішити, що робити зараз, а не в минулому. Може, все склалось би інакше, якби ми до тебе дослухалися, може, але правда в тому, що ми цього не зробили, — тому нам слід зважати на факти. Ми повинні сприймати реальність такою, яка вона є сьогодні!

— Ну то сприймай!

— Перепрошую?

— Сприймай свою реальність. Я просто виконуватиму твої накази.

— Це нечесно! Я прошу твоєї поради…

— Ти просиш запевнення, Джиме. І ти його не отримаєш.

— Що?

— Я не збираюся сперечатись з тобою, щоб допомогти прикидатися, начебто реальність, про яку ти кажеш, — не те, чим вона є насправді, начебто досі існує спосіб усе налагодити і врятувати твій карк. Немає такого способу.

— Що ж… — не сталося жодного вибуху, не чулось люті — пролунав слабкий і невпевнений голос чоловіка, який перебуває на межі відречення. — Що ж… чого ти від мене хотіла б?

— Щоб ти здався, — він поглянув, не розуміючи, про що вона. — Щоб здався ти, щоб здались твої вашингтонські друзі, всі ці мародери й махінатори, щоб ви відмовилися від своєї канібальської філософії. Відмовтесь від неї і зійдіть зі шляху, дозвольте нам, тим, хто здатен, розгрібати ці руїни.

— Ні! — вибух стався аж тепер. Це був крик людини, яка радше помре, ніж зрадить свою ідею, і лунав цей крик з уст чоловіка, який усе життя уникав того факту, що ідеї таки існують, поводячись із безпринципністю злочинця. Даґні замислилась над походженням відданості ідеї про заперечення ідей.

— Ні! — закричав він трохи тихше, хрипкіше, стриманіше, переходячи від інтонації фанатика до інтонації владного начальника.

— Це неможливо! Навіть мови бути не може!

— Хто це сказав?

— Яка різниця! Так є! Чому ти завжди думаєш непрактично? Чому не приймеш реальність такою, яка вона є, і не почнеш у ній діяти? Ти реалістка, ти людина дії, людина руху, творець, ти — Нат Таґґарт, ти — особа, здатна досягнути будь-якої поставленої мети! Ти можеш зараз нас урятувати, можеш знайти вихід, все налагодити — варто лише тобі захотіти!

Даґні розреготалась.

Ось і остаточна мета всіх тих млявих академічних теревенів, подумала вона, які бізнесмени роками ігнорували, мета всіх недбалих окреслень, незугарних узагальнень, водянистих абстракцій; усі заклики підкоритись об’єктивній реальності — лише синонім заклику до покори державі, натяк, що не існує різниці між законом природи і директивою бюрократів, що голодна людина — не вільна, що людина повинна звільнитися від тиранії їжі, прихистку й одягу, що мусить настати день, коли реаліст Нат Таґґарт сприйматиме бажання Каффі Мейґса як закон природи, беззастережний та абсолютний, наче сталь, колії та гравітація, що факт прийняття Мейґса перетворює світ на об’єктивну, незмінну реальність, — тому слід просто продовжувати творити достаток для цього світу. Такою була мета всіх бібліотечних й університетських шахраїв, які видавали свої одкровення за логіку, власні «інстинкти» — за науку, жадобу — за знання, мета всіх дикунів, що вірять у необ’єктивне, не абсолютне, у відносне, гіпотетичне, ймовірне. Ці дикуни, побачивши, як фермер збирає урожай, вважають це всього лише містичним феноменом, не пов’язаним з причинно-наслідковими зв’язками, а виниклим унаслідок всемогутньої примхи фермера, тому ці дикуни хапають фермера, зв’язують його, позбавляють інструментів, насіння, води, ґрунту, виштовхують на безплідний камінь і наказують: «Вирощуй урожай і годуй нас!»

«Ні», — думала вона, сподіваючись Джимового запитання. Марно було б навіть пробувати пояснити, з чого вона сміялась, він не зможе цього зрозуміти.

Але Джим і так не запитав. Натомість він зсутулився і — викликаючи у Даґні жах своїми недоречними словами (якщо не розумів, про що говорить) або словами потворними (якщо розумів), мовив:

— Даґні, я твій брат…

Вона змусила себе підвестись, хоч м’язи її заніміли, ніби убивця цілився їй в обличчя пістолетом.

— Даґні, — м’яко, гугняво, монотонно заскиглив він, наче жебрак, — я хочу бути президентом залізниці. Хочу! Чому мої бажання не можуть здійснюватись так, як завжди здійснюються твої? Чому я не маю права справджувати своїх жадань так, як ти завжди справджуєш власні? Чому ти повинна бути щасливою, поки я страждаю? О, так, світ належить тобі, бо тобі дістався розум, щоб ним керувати. То чому ж ти допускаєш існування страждань у своєму світі? Проголошуєш існування щастя, а сама прирікаєш мене на розчарування. Невже я не маю права вимагати тієї форми щастя, якої хотів би? Хіба це не те, що ти мені завинила? Хіба я не твій брат?

Його погляд був схожий на ліхтарик злодюжки — він вишуковував на її обличчі натяки на жалість. Але все, що йому вдалось розгледіти, — це відразу.

— Моє страждання — це твій гріх! Це твоє моральне падіння! Я твій брат, ось чому я — на твоїй відповідальності, але тобі не вдалось задовольнити моїх бажань, тому ти й винна! Саме так говорили всі моральні лідери багато століть поспіль — хто ти така, щоб їм заперечувати? Ти так собою пишаєшся, думаєш, що ти чиста й хороша, але ти не можеш бути хорошою, поки я нещасний. Моя жалюгідність — це міра твого гріха. Моє вдоволення — міра твоїх чеснот. Мені подобається цей світ, сьогоднішній світ, він дозволяє мені користуватись своєю часткою влади, дозволяє відчувати себе важливим. Зроби так, щоб цей світ працював на мене! Зроби щось! Звідки мені знати, що саме? Це твоя проблема і твій обов’язок! Ти володієш привілеєм сили, але я — я маю право слабкості! Це — моральний абсолют! Невже ти цього не знаєш? Не знаєш? Не знаєш?

Тепер його погляд скидався на стиснуті пальці людини, що зависла над проваллям, нестямно хапаючись за найменшу тріщину сумніву, але зслизаючи з чистої, лискучої кам’яної поверхні її обличчя.

— Негідник, — рівним тоном, без натяку на емоції (адже ці слова не були звернені до людської істоти) сказала Даґні.

Їй здалось, що вона побачила, як її брат падає у провалля. Незважаючи навіть на те, що розгледіти щось на його обличчі було неможливо, не враховуючи виразу шахрая, чий фокус не спрацював.

Не було приводу відчувати глибшу відразу, ніж зазвичай, подумала Даґні. Її брат всього лише озвучив речі, які проповідувалися всюди, які можна було почути будь-де, які всі приймали. Але це вірування зазвичай викладалося від третьої особи, натомість Джим виявив нахабство, говорячи від першої.

Даґні міркувала, чи ті люди, які приймали вчення про самопожертву, здатні були зрозуміти сенс власних слів і дій.

Вона обернулася, щоб піти геть.

— Ні! Ні! Зажди! — закричав він, зриваючись на ноги і кидаючи погляд на годинника. — Саме настав час! Зараз почнеться особливий випуск новин — я хочу, щоб ти його почула!

Даґні зупинилася, їй стало цікаво.

Він увімкнув радіо, відкрито дивлячись у її обличчя — пильно, майже нахабно. В очах проглядався страх і якесь розпусне очікування.

— Пані та панове! — різко пробився до приміщення голос радіоведучого. В ньому вчувалась панічна нотка. — Щойно до нас із Сантьяґо в Чилі дійшли приголомшливі новини!

Вона побачила, як смикнулась братова голова, помітила раптову тривожність у тому, як збентежено він насупився, наче щось у словах або в голосі не збігалось з його очікуваннями.

— Сьогодні о десятій годині ранку було скликано спеціальне засідання законодавчого органу Народної Республіки Чилі, щоб схвалити закон першорядного значення, який стосується населення Чилі, Аргентини й інших Народних Республік Південної Америки. Відповідно до прорахованої політики сеньйора Раміреза, нового очільника Чилійської Республіки, який прийшов до влади з гаслом: «Людина — сторож братові своєму», законодавчий орган повинен був націоналізувати чилійське майно компанії «Мідь д’Анконій», відкриваючи таким чином шлях для Народної Республіки Аргентина до націоналізації решти майна д’Анконії по всьому світу. Однак ця інформація була відома лише кільком найбільшим лідерам обох держав. Справа утримувалась у таємниці з метою уникнення дебатів та реакційної опозиції.

Конфіскація багатомільярдної компанії «Мідь д’Анконій» повинна була стати надзвичайно щедрим сюрпризом для всієї країни.

Щойно настала десята година; тієї самої миті, коли голова Ради ударив молотком по трибуні, відкриваючи засідання, зала здригнулась від жахливого вибуху (наче спричиненого ударом молотка), а з вікон повилітало скло. Вибух стався в порту, за кілька вулиць звідти, і коли законодавці кинулися до вікон, то побачили стовп полум’я там, де раніше височіли знайомі обриси доків компанії «Мідь д’Анконій». Доки розлетілися на найдрібніші уламки.

Голова запобіг паніці й закликав присутніх до порядку. Акт про націоналізацію було зачитано вголос під звучання сирен та віддалені крики. Цього сірого ранку небо затягнуло темними дощовими хмарами. Вибухом вивело з ладу електричний передавач, у залі було темно, тому зібрання голосувало за допомогою запалених свічок, поки над головами присутніх під високою склепінчастою стелею мерехтіли червоні відблиски пожежі.

Але набагато більший шок довелось пережити трохи згодом, коли законодавці повторно скликали всіх до зали, щоб квапливо повідомити добрі новини про те, що компанія «Мідь д’Анконій» тепер належить народу. Поки вони голосували, з найвіддаленіших і найближчих точок Землі почали надходити повідомлення про те, що у всьому світі не залишилося більше майна «Міді д’Анконій». Пані та панове, ніде нічого не залишилося.

Рівно о десятій годині сталось якесь пекельне диво: на всій Землі, від Чилі до Сіаму, від Іспанії до Поттсвілля у Монтані одночасно вибухнули всі об’єкти, що належали корпорації «Мідь д’Анконій» — і зникли безслідно.

О дев’ятій ранку всім робітникам д’Анконії вручили останню заробітну платню готівкою, а о дев’ятій тридцять попросили покинути всі приміщення. Доки, плавильні, лабораторії, офісні будівлі було цілком знищено. Нічого не залишилося від кораблів д’Анконії, що стояли в порту, навантажені рудою, а від тих, які у цей момент перебували в морі, залишилися тільки рятувальні човни з членами команди на борту. Щодо копалень д’Анконії — деякі з них поховані під тоннами розкришеного каміння, натомість інші не були навіть варті затрат на вибухівку. Згідно з численними повідомленнями, величезна кількість таких копалень продовжувала функціонувати, незважаючи на те, що вони вже багато років були повністю виснажені.

Серед тисяч працівників д’Анконії поліції не вдалось виявити нікого, хто би бодай щось знав про те, яким чином було вигадано, організовано та здійснено цю жахливу змову. Але всі, хто обіймав у компанії д’Анконії вирішальні посади, давно вже не тут. Найуспішніші керівники, мінерологи, інженери зникли — всі ті, на кого Народна Республіка розраховувала, сподіваючись, що вони допоможуть пом’якшити процес реорганізації. Найталановитіші (точніше: найегоїстичніші) з цих людей просто зникли. Повідомлення від різних банків свідчать про те, що ніде більше не залишилося рахунків д’Анконії. Гроші було витрачено до останнього пенні.

Пані та панове, статків д’Анконії, найбільшого багатства на світі, легендарних статків багатьох століть більше не існує.

Замість золотого світанку нової ери Народні Республіки Чилі та Аргентини отримали купу сміття та орди безробітних.

Не вдалося з’ясувати місця перебування самого сеньйора Франциско д’Анконії. Він зник, не залишивши по собі абсолютно нічого, навіть повідомлення чи прощальних слів.

…Дякую тобі, мій дорогий, дякую від імені останніх серед нас, навіть якщо ти цього не почуєш, навіть якщо не хочеш цього чути…

Це було навіть не речення, а радше мовчазна емоція, проказана подумки молитва, адресована розсміяному обличчю хлопця, якого вона знала в шістнадцять років.

І раптом Даґні усвідомила, що припадає до радіо, наче його ледь відчутний електричний ритм досі міг поєднати її з єдиною живою силою на цій землі, з тією силою, яку цей прилад передавав протягом кількох коротких митей, і тепер ця сила наповнювала кімнату, в якій усе решта було мертве.

Наче помітивши на віддалі уламки після вибуху, Даґні зауважила, що Джим чи то стогне, чи гарчить, чи кричить; його плечі тремтіли, він зігнувся над телефоном і верещав спотвореним голосом:

— Але ж, Родріґо, ти ж казав, що все в безпеці! Родріґо! О Господи! Ти хоч уявляєш, як глибоко я в цьому загруз?

Тоді на його столі задеренчав інший телефон, і Джим заходився огризатися в іншу слухавку, хоча досі стискав у руці першу:

— Заткни пельку, Оррене! І що ти зробиш? А мені що до того, чорт тебе забирай!

Офіс заповнився людьми, дзвеніли телефони, і Джим, то благаючи, то проклинаючи, горлав у слухавку:

— З’єднайте з Сантьяґо! Нехай у Вашингтоні мене з’єднають із Сантьяґо!

Віддалено, на периферії свідомості, Даґні могла зрозуміти, в яку гру грають — і програють — люди з різних кінців телефонного дроту. Вони здавалися такими далекими, наче крихітні коми, що звиваються на білому полі під лінзою мікроскопа. Даґні міркувала, як вони взагалі могли сподіватись на те, що їх сприйматимуть всерйоз, поки на цьому світі існував Франциско д’Анконія.

На кожному обличчі, які бачила протягом того дня, які проминала в темряві вулиць увечері, Даґні помічала відблиск вибуху. Якщо Франциско прагнув влаштувати достойне поховальне багаття на честь «Міді д’Анконій», то йому це вдалося, думала Даґні. Воно палало тут, на вулицях Нью-Йорка, єдиного міста на світі, досі здатного зрозуміти; палало в обличчях людей, у їхньому шепотінні, що потріскувало, наче крихітні язички полум’я. Ці обличчя були освітлені виглядом, урочистим і шаленим водночас, відтінки різних емоцій мінились і танцювали, схожі на відображення віддаленого вогню. Деякі були налякані, деякі — злі, більшість — неспокійні, непевні, сповнені очікування, але всі вони визнавали, що сьогоднішня подія — набагато важливіша за звичайний факт індустріальної катастрофи, розуміли її значення, хоч і не озвучували його; й усміхалися — хто радісно, хто виклично, хто з гіркотою жертви, яка от-от загине, але знає, що за неї помстилися.

Зустрівшись під час вечері з Генком Ріарденом, Даґні побачила те саме і на його обличчі. Коли його висока, впевнена постать наближалася до неї (то була єдина постать у цьому вишуканому, багато оздобленому ресторані, яка мала тут органічний вигляд), Даґні зауважила, що крізь стриманість його рис от-от проб’ється нетерпіння, міна хлопчиська, досі відкритого до магії неочікуваного. Він не говорив про сьогоднішню подію, але Даґні знала, що це єдине, про що він зараз думає.

Вони зустрічалися щоразу, коли Генк приїздив до міста, і проводили разом короткі вечори — минуле досі жило поміж них мовчазним визнанням, натомість ні в їхній праці, ні у спільній боротьбі не було майбутнього. Натомість обоє знали, що вони — спільники, що підтримують одне одного самим фактом свого існування.

Він не хотів говорити про сьогоднішню подію, не хотів говорити про Франциско, та коли вони сіли за стіл, Даґні зауважила стримувану усмішку, яка вряди-годи проступала в ямках його щік. Даґні відразу зрозуміла, кого Генк має на думці, коли він раптово промовив (а голос його при цьому пом’якшився й обважнів від захоплення):

— Він таки дотримався присяги, правда?

— Присяги? — вражено запитала вона, думаючи про напис на храмі в Атлантиді.

— Він сказав мені: «Присягаюсь жінкою, яку кохаю, що я — ваш друг». І це виявилось правдою.

— Так, він друг.

Генк похитав головою.

— Я не маю права навіть думати про нього. Не маю права приймати те, що він здійснив на мій захист. І все ж…

Він замовк.

— Але так воно і було, Генку. Він здійснив це на захист усіх нас, а найдужче — на твій захист.

Він відвернувся і поглянув на місто. Вони з Даґні сиділи перед скляною стіною, що слугувала невидимим захистом перед безкрайнім простором вулиць внизу — на висоті шістдесяти поверхів. Місто здавалося неприродно віддаленим і наче сплюснутим до найнижчих поверхів. На віддалі кількох кварталів з темряви виринала вежа, календар висів на рівні їхніх облич — чималий, тривожний чотирикутник, велетенський екран, страхітливо близький і великий, наповнений мертвотним блідим сяйвом, що пробивалося крізь прозору плівку, з написом: 2 вересня.

— «Сталь Ріардена» працює зараз на повну потужність, — недбало мовив Генк. — З моїх заводів зняли квоти на виробництво — на наступних п’ять хвилин, мабуть. Не знаю, скільки своїх власних правил вони скасували, не думаю, що вони самі про це знають, вони більше не намагаються дотримуватись законності. Впевнений, що я порушую закон у п’ятьох чи шістьох пунктах, хоча цього ніхто не може довести. Все, що мені відомо, — я отримав від теперішніх бандитів наказ рухатись уперед на повних парах.

Він стенув плечима.

— Коли головного бандита завтра викине інший бандит, мене, мабуть, кинуть за ґрати через незаконні операції. Але, згідно з планом цієї секунди, вони благали мене продовжувати виплавляти метал у якнайбільших кількостях і в той спосіб, який мене влаштовує.

Даґні зауважила, що люди крадькома поглядають у їхній бік. Вона помічала це вже й раніше, з моменту її виступу на радіо, відколи вони разом почали з’являтися на публіці. Замість тієї ганьби, якої він так боявся, виявилось, що люди в їхній присутності поводяться знічено; вони не мали впевненості у власних моральних заповідях, відчуваючи трепет перед двома особами, які наважилися не сумніватись у тому, що вони мають рацію. Люди розглядали їх з тривожним зацікавленням, із заздрістю, повагою, з побоюванням порушити якийсь невідомий, гордовитий і точний критерій. Дехто з них мало не перепрошував, мало не промовляв: «Будь ласка, пробачте нас за те, що ми одружені». Траплялись люди зі злостивими виразами облич, траплялись — із беззаперечним захопленням.

— Даґні, — несподівано запитав Генк, — думаєш, що він у Нью-Йорку?

— Ні. Я телефонувала до готелю «Вейн-Фолкленд». Мені сказали, що термін угоди на його номер закінчився ще минулого місяця і він її не поновив.

— Вони шукають його по всьому світу, — всміхаючись, сказав Генк. — Але ніколи не знайдуть.

Усмішка зійшла з його лиця:

— Так само, як і я.

У голосі знову з’явилась пласка, сіра інтонація обов’язку.

— Що ж, заводи працюють, але я не працюю. Не роблю нічого, тільки вештаюся країною, наче якийсь сміттяр, шукаючи нелегальних способів закупівлі сировини. Ховаюсь, винюхую, брешу — все заради того, щоб дістати кілька тонн руди, вугілля чи міді. З моєї сировини заборони не знято. Вони знають, що кількість металу, який я виготовляю, перевищує надані квоти. Їм байдуже.

І додав:

— Думають, що мені не байдуже.

— Ти втомився, Генку?

— Мені смертельно нудно.

Раніше його розум, енергія, невичерпна винахідливість були спрямовані на винайдення кращих способів взаємодії з природою. Тепер же їх доводиться використовувати для злочинного обману. Даґні думала: цікаво, як довго людина здатна витримувати такі зміни.

— Уже практично неможливо роздобути залізну руду, — байдужо мовив він і, несподівано пожвавившись, додав:

— Тепер ще й мідь неможливо буде дістати.

Він сміявся.

Даґні думала: цікаво, як довго людина здатна працювати проти себе самої, працювати, коли її найглибші бажання не задовольняються, коли ними нехтують.

Вона зрозуміла, про що йому йдеться, коли він сказав:

— Ніколи не розповідав тобі, що якось я зустрів був Раґнара Даннескольда.

— Він розповідав мені.

— Що? А ти де могла… — він замовк. — Ну звісно, — мовив він напруженим і тихим голосом. — Він один з них. Ти його зустрічала. Даґні, які вони — ті люди… Ні. Не кажи.

Ще за мить він мовив:

— Отож, я зустрівся з одним із їхніх агентів.

— Ти зустрічався з двома.

Генк якийсь час помовчав, тоді глухо промовив:

— Ну звісно. Так я і знав… Просто не хотів перед собою визнати, що знаю. Він їхній вербувальник, правда?

— Один із найперших і найкращих.

Генк засміявся. Його голос був сповнений гіркоти й туги.

— Того вечора, коли вони забрали Кена Данаґґера… я подумав, що по мене нікого не вислали…

Зусилля, за допомогою якого він намагався втримувати на обличчі суворий вираз, було схоже на повільне й туге обертання ключа в замку — наче зачиняв залиту сонячним світлом кімнату, що її не дозволяв собі оглянути. За якусь мить Генк нетерпляче проказав:

— Даґні, ці нові колії, що ми їх обговорювали минулого місяця, — не думаю, що зможу їх виготовити. З моєї продукції не було знято обмежень, вони досі контролюють мої продажі та розпоряджаються моїм металом, як тільки захочуть. Але бухгалтерія в такому безладі, що мені вдається кожного тижня збути кілька тисяч тонн на чорному ринку. Думаю, вони про це знають. Вони вдають, наче нічого не знають. Не хочуть зараз переходити мені дорогу. Але, розумієш, кожну тонну, що мені вдається вихопити, я передаю своїм клієнтам, які цього найдужче потребують. Даґні, минулого місяця я був у Міннесоті. Побачив, що там коїться. Вся країна вимре з голоду — не наступного року, а ще цієї зими, якщо бодай хтось із нас не почне діяти і діяти швидко. Ніде не залишилося запасів зерна. Небраску втрачено, Оклахому зруйновано, Північну Дакоту покинуто, Канзас ледь животіє — цієї зими там не буде пшениці вже ні для Нью-Йорка, ні для будь-якого міста на сході.

Міннесота — наша остання житниця. Вони два роки поспіль мали погані врожаї, але цієї осені врожай небувалий, тому повинні знайти можливість його зібрати. Ти не звертала увагу на те, в якому стані перебуває промисловість фермерського обладнання? З її представників ніхто не могутній настільки, щоб утримувати у Вашингтоні персонал зі своїх бандитів. Вони не можуть платити відсоток торговцям блатом, тому мало що отримують під час розподілу матеріалів. Дві третини з них уже закрили підприємства, решта збираються це зробити.

До того ж по всій країні зникають ферми — через брак інструментів. Бачила б ти фермерів у Міннесоті. Вони витрачають більше часу на ремонт старих тракторів, що вже не надаються до ремонту, ніж орють поля.

Не уявляю, як вони дожили до минулої весни. Не знаю, як спромоглись посіяти пшеницю. Але їм це вдалося. Вдалося.

Його обличчя напружилось, наче він споглядав щось забуте: образ тих людей — і Даґні зрозуміла, що саме досі тримало його при роботі.

— Даґні, їм потрібні інструменти, щоб зібрати врожай. Весь метал, який мені вдасться вкрасти з власних заводів, я висилатиму виробникам фермерського обладнання. У кредит. Вони висилатимуть обладнання до Міннесоти, щойно зможуть його виготовити.

Продаватимуть його в той же спосіб — нелегально, у кредит. Але цієї осені їм заплатять, так само, як і мені. Благодійність, чорт забирай! Ми допомагаємо виробникам — та ще й яким наполегливим виробникам! Не якимось там паршивим паразитам-споживачам.

Ми видаємо позики, а не пожертви. Підтримуємо працю, а не потребу. Хай мені грець, якби я залишався осторонь і допустив, щоб вони зазнали краху, поки торговці блатом багатіють!

Перед його очима досі стояло те, що він бачив у Міннесоті: силует покинутої фабрики, крізь діри у вікнах якої та отвори в даху пробиваються промені заходу сонця, і потерта вивіска: «Компанія збиральних машин Варда».

— Знаю, — сказав Генк. — Цієї зими ми їх порятуємо, але ж мародери проковтнуть їх наступного року. І все ж — ми порятуємо їх цієї зими…

Ось чому я не зможу провезти контрабандою для тебе рейки. У найближчому майбутньому не зможу, — а нам не залишилось більше нічого, крім найближчого майбутнього. Не знаю, яка користь із того, щоб прогодувати країну, коли вона втрачає свої залізниці. Але яка користь із залізниць, якщо немає їжі? Та яка взагалі з цього всього користь?

— Все гаразд, Генку. Ми протримаємось із тією колією, яку маємо, протягом…

Вона замовкла.

— Місяця?

— Протягом зими — сподіваюсь.

Тишу порушив пронизливий голос, що долинав з-за котрогось зі столиків. Вони обернулись і побачили чоловіка, який смикався, наче загнаний у кут бандит, що от-от дістане пістолет.

— Це антисоціальна деструкція! — гарчав він на свого похмурого компаньйона. — В часи такої несусвітної нестачі міді! Ми не можемо цього дозволити! Ми не можемо дозволити, щоб це було правдою!

Ріарден різко відвернувся від них і знову поглянув на місто.

— Я віддав би що завгодно, щоб дізнатися, де він, — мовив він тихо. — Просто щоб довідатися, де він — зараз, цієї миті.

— І що б ти зробив, якби довідався?

Його рука знесилено впала додолу.

— Я до нього б не наближався. Єдина данина, яку я можу йому сплатити, — це благати пробачити мене, хоча прощення неможливе.

Вони замовкли і дослухалися до голосів навколо, до уламків паніки, що наповнювали розкішне приміщення.

Даґні навіть не підозрювала, що за кожним столом був присутній той самий невидимий гість, що крізь усі спроби поговорити про щось інше знову і знову пробивалась одна і та ж тема. Люди сиділи, зібгавшись, ніби це приміщення було занадто велике і занадто незахищене — скляна кімната, синій оксамит, алюміній і м’яке освітлення. Здавалося, присутні прийшли сюди ціною незліченних хитрощів, покликаних допомогти їм удавати, що їхнє існування досі відповідало нормам цивілізованості, однак їхній світ зазнав струсу внаслідок вибуху первісної жорстокості, тому зараз вони вже не могли заплющувати очей.

— Як він міг? Як він міг? — нажахано і роздратовано запитувала якась жінка. — Він не мав права так чинити!

— Це була випадковість, — стакато протарабанив юнак, який вочевидь перебував на державному утриманні. — Все це було ланцюжком збігів, це можна легко довести будь-якою статистичною кривою імовірності. Непатріотично поширювати чутки, які перебільшують можливості ворогів народу.

— «Правильно» і «неправильно» — дуже зручні поняття для академічної бесіди, — відповіла жінка з голосом викладачки та величезним ротом, — але як людина може так серйозно сприймати свої ідеї, щоб знищити власне майно, коли люди настільки його потребують?

— Не розумію, — тремтливо й гірко казав якийсь старигань. — Після стількох століть, прожитих у намаганнях приборкати вроджену брутальність людини, після стількох століть учень, тренувань та ідеологічної обробки про м’якість та гуманізм!

Приголомшена жінка невпевнено мовила:

— Я думала, ми живемо в часи братерства…

— Мені страшно, — повторювала молода дівчина. — Мені страшно. Навіть не знаю! Просто страшно.

— Він не міг такого вчинити!

— Але вчинив!

— Чому ж?

— Відмовляюсь у це вірити!

— Це не по-людському!

— Але чому?

— Та він просто нікчемний гульвіса!

— Але чому?

Приглушений зойк жінки з протилежного кінця приміщення і ще кілька одночасних сплесків на периферії зору змусили Даґні обернутись і поглянути на місто.

Календар працював завдяки механізму, захованому в кімнатці за екраном. Цей механізм з року в рік перегортав одну і ту ж плівку, проектуючи дати з чіткою послідовністю, незмінним ритмом, рухаючись тільки рівно опівночі. Швидкість, із якою Даґні обернулася, дозволила їй побачити феномен, такий же неймовірний, як і зміна руху планети по орбіті: вона побачила, як слова «2 вересня» посунулися вгору і зникли за краєм екрану.

А після цього, зупиняючи перебіг часу, на велетенській сторінці виникло останнє звернення до світу і до міста Нью-Йорка, який був двигуном цього світу, звернення, написане різким, непримиренним почерком: «Брате, ти сам про це просив! Франциско Домінґо Карлос Андрес Себастьян д’Анконія».

Даґні не знала, що саме викликало в неї більший шок: повідомлення чи Ріарденів сміх. Ріарден звівся на ноги, повністю відкритий для поглядів і вух присутніх, і сміявся над їхніми панічними стогонами, сміявся радісно, вітально, приймаючи той подарунок, який намагався відкинути, сміявся вільно, тріумфально, податливо.

Увечері 7 вересня в Монтані обірвався мідний дріт, що вивело з ладу двигун вантажного крана на одній з гілок «Таґґарт Трансконтиненталь», на самому в’їзді до мідної копальні Стенфорда.

Шахта працювала в три зміни. Дні й ночі змішувалися тут у суцільну боротьбу, щоб не втратити жодної хвилини, жодної краплини міді, яку тільки можна було витиснути з цієї гори заради відчайдушних промислових потреб держави. Кран зламався саме тоді, коли руду вантажили до потяга. Він зупинився різко, нерухомо завис на тлі вечірнього неба, між ланцюжком порожніх вагонів і купами руди.

Залізничники і робітники з копальні завмерли, розгублені й остовпілі: з’ясувалося, що серед усього складного обладнання, серед усіх свердел, двигунів, підйомних стріл, делікатних манометрів, важких прожекторів, які освітлювали ями та кряжі гори, не знайшлося дроту, з допомогою якого можна було б полагодити кран. Усе завмерло — як міг би завмерти океанський лайнер, що рухається завдяки генераторам, потужністю в десятки тисяч кінських сил, однак негайно зупиняється через поломку єдиного крихітного штифта.

Начальник станції, молодий і спритний чоловік з нахабним голосом, зняв дроти з будівлі станції та повернув кран до життя. Поки вагони наповнювали рудою, у присмеркових вікнах станції тремтіло полум’я свічок.

— Міннесота, Едді, — понуро мовила Даґні, зачиняючи шухляду зі спеціальними теками. — Дай розпорядження, щоб до відділення у Міннесоті спрямували половину запасів дроту з Монтани.

— Але, Господи милосердний, Даґні! Наближається урожайна лихоманка…

— Думаю, їм вдасться протриматися. Ми не можемо втратити єдиного постачальника міді.

— Але ж я роздобув для тебе! — закричав Джеймс Таґґарт — Я ж роздобув для тебе дозвіл на мідний дріт. Надав тобі право першості, найвищу пайку, всі документи, сертифікати, карти і заявки — чого ти ще хочеш?

— Мідного дроту.

— Я зробив усе, що міг! Ніхто не може мені дорікнути!

Вона не сперечалася. На її столі лежала сьогоднішня газета — Даґні дивилась на останню сторінку: в Каліфорнії набув чинності закон про надзвичайний податок, що мав допомогти місцевим безробітним; крім решти податків, кожна місцева корпорація змушена була тепер виплачувати п’ятдесят відсотків від усіх своїх прибутків. Нафтові компанії Каліфорнії припинили існування.

— Не хвилюйтеся, містере Ріарден, — промовив зі слухавки єлейний голос, що телефонував з Вашингтона, — я просто хотів вас запевнити, що вам не слід хвилюватися.

— Через що хвилюватися? — спантеличено запитав Ріарден.

— Через тимчасові труднощі в Каліфорнії. Ми дуже швидко все там залагодимо, все це було наслідком незаконного заколоту, тамтешній уряд не мав права накладати місцевих податків, що йдуть урозріз із державним збором, ми негайно досягнемо справедливої домовленості. Тимчасом, якщо вас непокоять непатріотичні чутки про нафтові компанії в Каліфорнії, я хотів би сказати вам, що «Сталь Ріардена» зарахували до найвищої категорії першої необхідності з правом переваги на всю нафту, доступну в державі; до найвищої категорії, містере Ріарден, тому я просто хотів повідомити, що вам зовсім не треба хвилюватися через проблеми з пальним цієї зими.

Ріарден поклав слухавку і стурбовано насупився. Його не обходили проблеми з пальним чи крах нафтових родовищ у Каліфорнії (такі катастрофи стали звичними). Він непокоївся через той факт, що вашингтонські розпорядники бажали його задобрювати. Це було щось новеньке. І Ріарден міркував про те, що це могло означати. За всі роки своєї боротьби він зрозумів, що мати справу з очевидним і безпричинним протистоянням не так уже й складно, натомість справжня небезпека крилася в явній і безпричинній турботі. Та ж думка сяйнула знову, коли Генк ішов алеєю, минаючи заводські конструкції, та раптом зауважив сутулувату нахабну постать, яка викликала бажання її ударити. Це був його брат Філіп.

Відколи переїхав до Філадельфії, Ріарден не відвідував свого колишнього дому й нічого не чув від членів родини, хоча їхні рахунки продовжував оплачувати. І ось уже двічі протягом останніх кількох тижнів він зауважував Філіпа, який навіщось валандався територією заводу.

Генк не міг зрозуміти чи прагне Філіп уникнути зустрічі з ним, чи навпаки — намагається привернути увагу. Здавалось, і перше, й друге водночас. Він не міг зрозуміти Філіпової мети, зауважував тільки незрозумілу дбайливість із його боку, якої брат ніколи раніше не виявляв.

Першого разу у відповідь на: «Що ти тут робиш?», Філіп непевно сказав:

— Ну, я знаю, що ти не любиш, коли я приходжу до тебе в офіс.

— Чого тобі треба?

— Ох, нічого. Але… ну, мати за тебе хвилюється.

— Мати може зателефонувати мені, коли тільки забажає.

Філіп не відповів, натомість сам почав ставити запитання, непереконливо вдаючи цілком буденну манеру: розпитував про роботу, здоров’я, бізнес. Запитання були сформульовані ухильно — Філіп запитував не про бізнес, а більше про його, Ріарденові, почуття щодо бізнесу. Ріарден обірвав брата і відіслав якнайдалі, а сам залишився з непевним відчуттям від цього незрозумілого випадку.

Наступного разу Філіп пояснив лише:

— Ми просто хочемо знати, як ти почуваєшся.

— Хто це — «ми»?

— Ну хто… Мати і я. Зараз такі складні часи, тому… Ну, мати хоче знати, що ти про все це думаєш.

— Скажи їй, що я про це не думаю.

Ці слова, здавалось, вразили Філіпа — ніби саме цієї відповіді він і боявся.

— Забирайся звідси, — втомлено наказав Ріарден, — і наступного разу, коли захочеш мене побачити, призначай зустріч і приходь до мого офісу. Але не приходь просто так, якщо не маєш чого сказати. Тут не обговорюють почуттів — ні моїх, ні інших людей.

Філіп не подзвонив, щоб призначити зустріч, натомість прийшов знову. Він, згорбившись, брів поміж велетенських печей, у його постаті відчувались і почуття провини, і снобізм, ніби він водночас і шпигував, і просто отирався тут.

— Але я маю що сказати! Справді! — квапливо вигукнув він, побачивши люто насуплене Ріарденове обличчя.

— Чому ти не прийшов до мого офісу?

— Бо ти не хочеш, щоб я приходив до твого офісу.

— А я не хочу, щоб ти приходив сюди.

— Але я просто… Просто намагаюсь бути тактовним, не відбирати у тебе час, коли ти настільки зайнятий і… Ти ж дуже зайнятий, правда?

— І?

— І… ну, я просто хотів підловити тебе у вільну хвилину. Щоб поговорити.

— Про що?

— Я… Ну, мені потрібна робота.

Він вимовив це войовничо, трохи відхилившись назад. Ріарден стояв, байдужо дивлячись на нього.

— Генрі, мені потрібна робота. Я хочу працювати тут, на заводі. Хочу, щоб ти дав мені якесь заняття. Мені потрібна робота. Я хочу сам заробляти собі на життя. Я втомився від милостині.

Він хотів іще щось сказати, його голос звучав водночас благально і ображено, наче необхідність виправдати це прохання була несправедливою щодо нього.

— Я хочу сам заробляти, не залежати більше від твого милосердя. Я прошу, щоб ти дав мені шанс!

— Це ж фабрика, Філіп, а не гральний дім.

— Га?

— Ми не ризикуємо і не даємо шансів.

— Я ж прошу тебе дати мені роботу!

— Чому я повинен це робити?

— Бо вона мені потрібна!

Ріарден вказав на червоні сплески полум’я, що пробивалися з-за чорних контурів печі, сягаючи висоти в сто двадцять метрів і втілюючи собою ідею про поєднання сталі, глини і пари.

— Мені була потрібна ця піч, Філіпе. Але отримав я її не тому, що вона була мені потрібна.

Судячи з виразу обличчя, Філіп так нічого й не почув.

— Ти не можеш офіційно наймати людей, але це технічний момент. Якщо візьмеш мене, мої друзі це схвалять без жодних проблем і…

Щось у погляді Ріардена змусило його замовкнути, а потім він нетерпляче і роздратовано запитав:

— Та в чому річ? Що я сказав не те?

— Те, чого ти не сказав.

— Перепрошую?

— Про що так намагаєшся не говорити.

— Про що?

— Що мені з тебе не буде жодної користі.

— То невже це те, про що ти… — Філіп почав було говорити з відчуттям власної правоти, але замовк і не закінчив фрази.

— Так, — усміхаючись, сказав Ріарден, — саме про це я думаю насамперед.

Очі Філіпа зволожились. Коли він говорив, його голос лунав так, ніби він цілиться наосліп, добираючи випадкові речення:

— Кожен має право здобувати засоби для існування… Як я зможу їх отримати, якщо мені ніхто не дає шансу?

— А як я отримав свій шанс?

— Я ж не народився власником сталеливарного заводу.

— А я народився?

— Я зможу робити те саме, що й ти, — якщо ти тільки мене навчиш.

— А мене хто навчив?

— Чому ти постійно це повторюєш? Я не кажу про тебе!

— Зате я кажу.

За якусь мить Філіп пробурмотів:

— Тобі ж немає чого хвилюватись. Ідеться не про твої засоби для існування!

Ріарден вказав на постаті чоловіків серед пари, що валила з печі.

— Ти можеш робити те саме, що роблять вони?

— Не розумію, що ти…

— Що станеться, якщо я відправлю тебе туди і ти напартачиш мені в плавленні сталі?

— Що важливіше: твоя клята сталь чи те, що я матиму їжу?

— Як же ти їстимеш, якщо сталь не буде виплавлено?

Філіп дивився на Генка з докором:

— Я не можу з тобою зараз сперечатися, бо ти господар ситуації.

— То не сперечайся.

— Га?

— Закрий рота і йди собі геть.

— Але ж я хотів… — він замовк.

Ріарден засміявся.

— Хочеш сказати, що це я маю закрити рота, тому що я — володар становища, і повинен тобі поступитися, бо ти ні на що не здатний?

— Який грубий стиль викладення моральних принципів!

— Але хіба не в цьому полягають твої моральні принципи?

— Моральність не можна окреслювати матеріальними термінами.

— Ми обговорювали роботу на сталеливарному заводі. Хлопче, це ж матеріальне місце!

Філіпове тіло зобгалося, очі зволожилися ще дужче, ніби він боявся перебувати в цьому місці, ніби бачене обурювало його, ніби він не бажав погоджуватись із реальністю того, що бачив. Він тихо і вперто, з інтонацією магічного заклинання, проскімлив:

— Те, що кожна людина має право на роботу — моральний імператив, визнаний усіма в наші часи, у нашу добу.

А далі вигукнув:

— Мені належить це право!

— Тобі? То реалізуй це право.

— Га?

— Візьми свою роботу. Зірви її з куща, бо ти думаєш, що вона там росте.

— Я хочу сказати…

— Хочеш сказати, що не росте? Хочеш сказати, що вона тобі потрібна, але ти нічого не можеш сам створити? Що тобі належить робота, яку я повинен для тебе створити?

— Так!

— А якщо я цього не зроблю?

Тиша видовжувалась, секунда за секундою.

— Не розумію я тебе, — мовив Філіп. Його голос звучав збентежено і невдоволено, як голос людини, яка цитує перевірену роль, але натомість чує неправильні рядки. — Не розумію, чому з тобою більше неможливо поговорити. Не розумію, яку теорію ти пропагуєш, і…

— Усе ти розумієш.

Наче відмовляючись повірити, що такі чіткі формули можуть його підвести, Філіп вибухнув подальшими словами:

— Відколи це ти звернувся до абстрактної філософії? Ти всього лише бізнесмен, ти не компетентний, щоб міркувати над принциповими питаннями, це прерогатива експертів, які впродовж століть…

— Облиш, Філіпе. Що за вибрики?

— Вибрики?

— Що за такі раптові амбіції?

— Ну, в такі часи…

— Які часи?

— Ну, кожна людина має право здобувати засоби для підтримки свого існування… і не бути відкинутою… Коли все навколо таке непевне, людина мусить здобути якусь певність. Якесь підґрунтя. Я хочу сказати, що зараз, якщо з тобою щось станеться, то я не матиму…

— А ти сподіваєшся, що зі мною щось станеться?

— Не сподіваюсь! Не сподіваюсь! — крик прозвучав несподівано щиро. — Я не сподіваюсь, що з тобою щось станеться. А ти?

— Наприклад?

— Як мені знати? Просто у мене немає нічого, крім твоїх подачок… А ти можеш щомиті передумати.

— Можу.

— А я над тобою жодної влади не маю.

— Чому ти вперше за стільки років це зрозумів і почав хвилюватися? Чому саме зараз?

— Тому що… тому що ти змінився. Ти… раніше у тебе було відчуття обов’язку і моральної відповідальності, але… ти все це втратив. Ти все це втратив, так?

Ріарден дивився на нього мовчки. Філіп весь час повертався до одних і тих же запитань, поводячись так, ніби його твердження були випадкові, натомість настирливі, хоч і недбало мовлені, запитання натякали на його мету.

— Що ж, я з радістю зніму з твоїх плечей тягар, якщо це для тебе тягар! — раптово гаркнув Філіп. — Просто дай мені роботу, і совість тебе більше не мучитиме за мене!

— Совість і так не мучить мене.

— Ось про це я й кажу! Тобі байдуже. Тобі байдуже, що з нами стане, правда?

— З ким?

— Як це… З матір’ю і зі мною, і… І взагалі з людством. Але я не збираюсь апелювати до твоєї кращої частини. Знаю, що ти й так готовий зіштовхнути мене в канаву, тому…

— Ти брешеш, Філіпе. Тебе хвилює зовсім інше. Якби це було так, ти намагався б уполювати трохи грошей, а не знайти роботу, не…

— Ні! Мені потрібна робота! — негайно пролунав несамовитий крик. — Не намагайся купити мене грошима! Я хочу роботи!

— Опануй себе, нещасний невдахо. Ти хоча б чуєш сам, що кажеш?

Філіп, охоплений безсилою ненавистю, виплюнув відповідь:

— Ти не маєш права так зі мною розмовляти!

— А ти маєш?

— Я всього лише…

— Відкупитись від тебе? Навіщо мені намагатися від тебе відкупитись, якщо можна просто викинути тебе геть? Я повинен був зробити це багато років тому.

— Але ж я твій брат, хай там як!

— І що це має означати?

— Людина повинна почувати щось особливе до власного брата.

— А ти почуваєш?

Філіп ображено надув губи і нічого не відповів. Вичікував. Ріарден дозволив йому зачекати. Нарешті той пробурмотів:

— Ти ж повинен… щонайменше… зважати на мої почуття. Але не робив цього.

— А ти на мої зважав?

— На твої? На твої почуття? — в голосі Філіпа звучала не злостивість, а дещо гірше: щирий, обурений подив. — У тебе немає жодних почуттів. Ти взагалі ніколи нічого не відчував. Ти ніколи не страждав!

Наче весь тягар років розбився об Ріарденове обличчя водоспадом відчуттів та образів: це було те саме переживання, яке він відчув у кабіні першого паротяга на «Лінії Джона Ґолта», але до цього додався вираз Філіпових очей: бляклих, водянистих; ці очі були свідченням повної деградації людини, її очевидного болю, її непристойного нахабства (таким нахабним щодо живої істоти може бути хіба що скелет) у наполяганні на тому, щоб цей її біль сприймали за найвищу цінність. «Ти ніколи не страждав», — обвинувачували Ріардена братові очі, а тимчасом Ріарден бачив перед собою ночі, проведені в офісі, поки у нього відбирали залізорудні копальні; бачив мить, коли підписав дарчий сертифікат про метал Ріардена; цілий місяць, день за днем проведений у літаку під час пошуків мертвої Даґні. «Ти ніколи не страждав», — казав братів презирливий погляд, в якому не було й тіні сумніву у власній правоті, — а Ріарден пригадував, з якою гордовитою стриманістю він переживав усі ті моменти, відмовляючись віддатися на поталу болеві; ця стриманість складалась із любові, відданості, усвідомлення того, що радість — мета всього існування, що її не знаходять посеред дороги, її досягають; коли ж людина дозволяє своїй мрії втонути в болоті страждання — це є нічим іншим, як зрадою. «Ти ніколи не страждав, — промовляв мертвий погляд. — Ніколи нічого не відчував, бо тільки страждання є почуттям, а жодної радості просто не існує, існують лише біль і відсутність болю, тільки біль і нуль, коли почуття відсутні. Я страждаю, мене аж скрутило від страждань, я весь складаюсь із нерозбавленого страждання, в цьому моя чистота, в цьому моя чеснота. Твоя ж чеснота (того, кого не скрутило і хто не нарікає) — полегшити мій біль. Поріж своє тіло, нездатне до страждань, і залатай моє, поріж свою душу, яка не вміє відчувати, щоб зупинити мої почуття, — і ми досягнемо найвищої досконалості, восторжествуємо над життям, опинимось у нульовій точці»!

Ріарден побачив наскрізь людей, які століттями слухали проповіді про знищення, побачив нутро ворогів, з якими боровся все своє життя.

— Філіпе, — сказав він, — забирайся звідсіля.

Його голос був схожий на сонячні промені, що раптом заповнили приміщення моргу: простий, сухий, буденний голос бізнесмена, уособлення здоров’я, адресоване ворогові, якому навіть виявити свої злість чи страх — забагато честі.

— І не намагайся більше приходити на цей завод, бо на кожному вході отримають наказ, що тебе слід негайно звідси викинути.

— Що ж, — сказав Філіп злим, обережним і погрозливим тоном, — тоді я попрошу своїх друзів, щоб ті призначили мене сюди на роботу і змусили тебе це прийняти!

Ріарден рушив геть, але зупинився, обернувся і поглянув на брата.

Раптове Філіпове відкриття було досягнуто не шляхом мислення, воно прийшло до нього разом з темним відчуттям, єдиним способом, який дозволяв йому щось усвідомлювати: його горло стиснулося від жаху, жах прокотився додолу, до шлунка. Філіп бачив територію заводу, рухливі прапорці полум’я, черпаки розплавленого металу, що перетинали простір, підвішені на делікатних кабелях, відкриті ями, в яких лисніло вугілля, крани над головою, що швидко рухались, утримуючи тонни сталі за допомогою невидимих магнітів, — і зрозумів, що боїться цього місця, боїться до смерті, що він навіть ворухнутися не наважується без захисту та підтримки цього чоловіка поруч. А потім перевів погляд на високу пряму постать, яка розслаблено стояла навпроти нього, не кліпаючи. Це був чоловік, чий погляд прорізав камінь і пройшов крізь полум’я, щоб збудувати все навколо; Філіп уявив, як легко той, кого він намагався собі підкорити, міг змусити ковш із металом перехилитися на секунду раніше чи наказати, щоб кран скинув вантаж за кілька метрів до мети, і від нього, Філіпа, який на щось претендує, не залишилось би й мокрого місця. Тому його єдиний захист полягав у тому факті, що його розум здатен був на такі страхітливі фантазії, натомість розум Генка Ріардена — ні.

— Але краще б ми залагодили це з тобою по-товариському, — сказав Філіп.

— Це було б краще для тебе, — сказав Ріарден і пішов собі.

«Люди, що поклоняються болю, — думав Ріарден про своїх ворогів, яких не здатен був зрозуміти. — Ці люди поклоняються болю». Це здавалося чимось жахливим, і все ж страшенно несуттєвим.

Він нічого не відчував. Це було схоже на намагання викликати емоцію до неживих предметів, до порожньої породи, яка котиться з гори і от-от розчавить. Людина може втікати від обвалу, звести захисні стіни чи піддатись і загинути, але не може ставитися до безсенсових рухів неживих предметів люто, презирливо чи небайдужо. Навіть не до «неживих», подумав Генк, гірше: протилежних до життя.

Те саме відчуття відособленої байдужості залишалось із Генком увесь час, поки він сидів у суді Філадельфії й спостерігав, як люди там здійснюють якісь рухи, щоб забезпечити його розлучення. Вони бурмотіли якісь механічні узагальнення, цитували розмиті фрази щодо сфабрикованих доказів, грали у вигадливу гру розтягування слів, які не мали жодного значення. Генк заплатив, щоб вони це робили. Закон не дозволяв здобути свободу жодним іншим чином, не давав права наполягати на фактах, звертатися до правди. Цей закон вирішував його долю не завдяки об’єктивним правилам, а завдяки свавільному милосердю, виявленому суддею зі зморщеним обличчям, порожнім і хитрим поглядом.

Ліліан в залі суду не було. Її адвокат час од часу здійснював певні жести, енергійно дозволяючи воді витікати крізь пальці. Всі знали вирок наперед і знали причину цього вироку. Жодної іншої причини не існувало вже впродовж багатьох років, адже не існувало і принципів, за винятком чиїхось примх. Здавалося, присутні сприймали це, як свою виправдану прерогативу. Вони поводились так, наче метою всією процедури є не намагання розсудити, а надати їм роботу, тимчасом робота ця полягала у виголошенні відповідних формулювань без необхідності розуміти, що ці формулювання означають. Наче судовий зал — це місце, де запитання про правильне і неправильне були недоречні, а ці люди, відповідальні за здійснення правосуддя, мали достатньо інтелекту, щоб розуміти: жодного правосуддя не існує. Вони поводилися, немов дикуни, які виконують певні ритуали, покликані звільнити їх від об’єктивної реальності.

Але ж десять років його шлюбу були реальні, думав Генк, і саме ці люди мали владу визначати, що на нього чекає далі, могли надати йому можливість отримувати задоволення на землі чи приректи до кінця життя катуватися. Він пригадав, з якою суворою і безжалісною повагою поставився до свого шлюбного контракту, до всіх своїх контрактів і правових зобов’язань, — і зрозумів, справедливості якого типу мала слугувати його скрупульозна ретельність у дотриманні букви закону.

Він зауважив, що маріонетки в залі суду позирають на нього хитро і підступно, наче колеги-змовники, які ділять з ним спільну провину, оберігаючи одне одного від морального осуду. Побачивши, що він єдиний серед присутніх, хто відкрито дивиться кожному в обличчя, спостеріг обурення у їхніх поглядах, яке почало проступати дедалі чіткіше. Охоплений недовірою, Генк усвідомив, чого саме від нього чекали: від нього, жертви, закованої в ланцюги, зв’язаної, з кляпом у роті, покинутої без жодних інших можливостей, крім підкупу, сподівались віри в те, що куплений ним фарс — це судовий процес, що укази, якими його поневолили, були чинні й морально виправдані, що він був винен у розбещенні слуг закону, — тільки він один, аж ніяк не вони. З таким же успіхом можна було обвинувачувати жертву пограбування в тому, що вона спокусила злодія.

І все ж, думав Ріарден, поки існували в політиці вимагання, провину за них на себе брали не бюрократи-мародери, а заковані в кайдани промисловці, не люди, які торгували юридичними послугами, а ті, кого змушували їх купувати. Протягом усього цього часу, поки тривала боротьба з корупцією, основним її засобом було не звільнення жертв, а гарантування ширших можливостей вимагань для вимагачів. Єдиною провиною жертв, думав Ріарден, було те, що вони вважали це своєю провиною.

Коли він вийшов із зали суду в прохолодну мряку сірого вечора, почувався так, наче розлучився не тільки з Ліліан, але з усією людською спільнотою, яка підтримувала процедуру, свідком якої він став.

Обличчя адвоката, літнього чоловіка давньої школи, мало такий вираз, ніби він прагнув прийняти ванну.

— Генку, скажіть, — запитав він, — чи існує щось таке, що мародери прагнуть відібрати у вас уже зараз?

— Я про це не знаю. Чому ви запитуєте?

— Все пройшло занадто гладко. Було кілька пунктів, щодо яких я очікував тиску з їхнього боку, натяків на якісь додаткові заходи, але хлопці просто не скористалися ними. Схоже на те, що згори надійшов указ поводитись із вами м’яко, не перекривати вам шлях. Невже вони планують щось нове проти вашого заводу?

— Нічого про це не знаю, — відповів Ріарден — і був вражений власною думкою: «Та мені й байдуже».

Того ж вечора, на заводі, до Ріардена підійшов Годувальниця — довготелесий, схожий на лоша, з притаманним лише йому поєднанням рвучкості, незграбності й рішучості.

— Містере Ріарден, я хотів би з вами поговорити, — його голос звучав якось по-новому, хоч і спокійно.

— То поговорімо.

— Я хотів би у вас дещо запитати. — Обличчя юнака було урочисте і напружене. — Я знаю, що ви відмовите мені, але все одно запитаю… І якщо це прозвучить занадто самовпевнено, то просто женіть мене під три чорти.

— Гаразд. Спробуй.

— Містере Ріарден, чи не взяли б ви мене на роботу?

Те, якого зусилля він докладав, щоб говорити невимушено, свідчило, скільки неспокійних днів він носився з цим запитанням.

— Я хочу відмовитися від своїх теперішніх обов’язків і почати працювати. Хочу мати справжню роботу — виготовляти сталь, як хотів колись. Хочу заробляти собі на життя. Я втомився бути постільною блощицею.

Ріарден не міг стримати усмішки і процитував:

— Навіщо вживати такі слова, Не-абсолюте? Якщо ми не вживатимемо поганих слів, то і потворності навколо не буде…

Але побачив на хлопцевому обличчі відчайдушну гарячковість і замовк. Усмішка зникла.

— Я серйозно, містере Ріарден. Я знаю, чого варте слово — і я підібрав правильне. Я втомився отримувати ваші гроші й не робити нічого, крім як перешкоджати заробляти вам самому. Знаю, що в наш час кожного, хто працює, такі негідники, як я, вважають невдахою… Але, чорт забирай, я краще буду невдахою, якщо це все, що залишається!

Його голос перетворився майже на крик.

— Перепрошую, містере Ріарден, — сухо промовив він, відвівши погляд. За мить хлопець знову повернувся до дерев’яного беземоційного тону. — Я не хочу більше виконувати обов’язків так званого «заступника директора з розповсюдження». Не знаю, чи з мене буде багато користі для вас, у мене є диплом коледжу з металургії, та він не вартий навіть того паперу, на якому надрукований. Але, думаю, я трохи навчився дечого за два роки, які провів тут. І якщо я міг би вам у чомусь прислужитися (чи прибиральником, чи сортувальником брухту, хоч би що ви мені довірили), я сказав би їм, куди запхати це «заступницьке директорство» і завтра ж узявся б до роботи. Або наступного тижня. Цієї хвилини — чи коли ви скажете.

Він уникав дивитися на Ріардена, ніби не мав права робити це.

— Чому ти боявся в мене про це запитати? — м’яко поцікавився Ріарден.

Хлопець недовірливо та здивовано підняв очі, наче відповідь була очевидна.

— Через посаду, яку я обіймав, через те, що робив тут, через те, чиїм заступником був. Після цього ви мали б дати мені по зубах за таке прохання!

— Ви багато навчилися за тих два роки, які тут провели.

— Ні, я… — він поглянув на Ріардена і все зрозумів; відвів погляд і здерев’яніло промовив:

— Ага… Якщо ви справді так думаєте.

— Послухай, хлопче. Я дав би тобі роботу просто зараз, довірив би тобі щось серйозніше, ніж мести підлогу, якби це залежало від мене. Але невже ти забув про Раду специфікації? Мені не дозволено тебе наймати, а тобі не дозволено звільнятися. Звісно, люди весь час звільняються, і ми наймаємо інших людей під вигаданими іменами, фальшиві документи доводять, наче вони працювали тут багато років. Ти це знаєш — дякую, що мовчав. Але невже ти думаєш, що якби я найняв тебе у такий спосіб, твої друзі у Вашингтоні цього б не зауважили?

Хлопець повільно похитав головою.

— Думаєш, якби ти відмовився на них працювати, щоб стати тут підмітальником, вони не зрозуміли б твоїх мотивів?

Хлопець кивнув.

— Вони дозволили б тобі піти?

Хлопець знову похитав головою. За мить він зневірено сказав:

— Я про все це не подумав, містере Ріарден. Забув про них. Я постійно думав про те, захочете ви мене найняти, чи ні — про ваше рішення.

— Знаю.

— І… Насправді це єдине, що важить.

— Так. Не-абсолюте. Справді.

Рот юнака сіпнувся, вуста вигнулись у гірку усмішку.

— Мабуть, я зв’язаний набагато більше, ніж будь-який невдаха.

— Так. Зараз ти нічого не зможеш з цим вдіяти — хіба що подати до Ради специфікації заяву про дозвіл на зміну роботи. Я підтримаю твоє подання, якщо хочеш спробувати. Тільки не думаю, що вони дозволять. Не думаю, що вони допустять, щоб ти на мене працював.

— Ні. Не допустять.

— Якщо спритно маневрувати і брехати достатньо часто, тобі можуть дозволити перейти на приватну роботу — на якусь іншу сталеливарну компанію.

— Ні! Не хочу до іншої компанії! Не хочу кидати цього місця!

Він дивився на невидиме випаровування від дощу над полум’ям печей, а за хвилину тихо мовив:

— Я, мабуть, залишусь на цій посаді. Буду й надалі агентом мародерів. До того ж, якби я пішов, хтозна, якого негідника вони прислали б на моє місце!

Він повернувся.

— Вони щось замислюють, містере Ріарден. Не знаю, що саме, але вони готуються щось вам заподіяти.

— Що саме?

— Не знаю. Але протягом останніх кількох тижнів вони стежать за кожним незайнятим місцем, за кожним звільненням — і просувають сюди свою банду. Дуже дивних осіб — горлорізів, які ніколи, присягаюсь, і близько не підходили до сталеливарного заводу. Мені наказали знайти якнайбільше «наших хлопців». Не пояснили, навіщо. Не знаю, що саме вони планують. Я намагався випитати, але вони ухиляються. Не думаю, що мені взагалі довіряють. Мабуть, я втратив правильний підхід. Тому все, що мені відомо, — вони щось замислили.

— Дякую, що попередив.

— Спробую повинюхувати. Постараюсь зробити це вчасно, — він різко повернувся, щоб іти, але раптом зупинився.

— Містере Ріарден, якби це залежало від вас, ви б мене найняли?

— Найняв би — з радістю і не вагаючись.

— Дякую, містере Ріарден, — сказав він урочистим і притишеним голосом, і нарешті таки пішов.

Ріарден стояв, дивлячись йому вслід і співчутливо всміхаючись, адже розумів, що цей колишній релятивіст, прагматик, цей раніше аморальний хлопець забирає з собою щось у якості розради.

11 вересня у Міннесоті обірвався мідний дріт, і через це на невеликій сільській станції «Таґґарт Трансконтиненталь» зупинився зерновий елеватор.

Потік пшениці поповз по шосе, дорогах, закинутими сільськими стежками, засипаючи тисячі акрів землі позаду крихких обгороджень навколо залізничних станцій. Потік рухався вдень і вночі, перші цівки перетворювались на потоки і ріки. Пшеницю везли на напівпаралізованих вантажівках з туберкульозними двигунами, у вагонах, що їх тягнули іржаві скелети голодних коней, на возах, запряжених биками, на нервах і залишках сили людей, які пережили останні два роки катастрофи, й отримали грандіозну винагороду у вигляді цього розкішного осіннього урожаю. Ці люди стягували докупи свої вантажівки і вози дротами, ковдрами, линвами, вони не спали ночами, щоб усе це трималось купи, щоб пережило ще одну подорож. Треба було відправити пшеницю, впасти вже в пункті призначення, але дати іншим шанс вижити.

Щороку цієї пори через всю країну постукував інший транспорт. До відділення компанії «Таґґарт Трансконтиненталь» у Міннесоті з усіх кутків континенту рухалися вантажні вагони. До ритму коліс додавалося порипування вагонів, схоже на луну, що випереджала потяг, оскільки, згідно з суворим планом, повинна була вчасно зустріти урожай. Відділення в Міннесоті цілий рік дрімало, щоб під час кількох тижнів після збору урожаю прокинутися до бурхливого життя. Щороку його оточували чотирнадцять тисяч вантажних вагонів. Цього разу очікували п’ятнадцять тисяч. Перші з пшеничних потягів почали скеровувати потік до голодних млинів, далі — до пекарень, після цього — до людських шлунків. Але кожен потяг, вагон, кожен склад і елеватор — все було пораховано, не було жодної вільної хвилини, жодного вільного сантиметра.

Едді Віллерс спостерігав за обличчям Даґні, поки вона проглядала аркуші у своїй течці з надзвичайними справами. Він міг вгадувати зміст прочитаного з виразу на її обличчі.

— Термінал, — тихо сказала вона, згорнувши течку. — Зателефонуй униз, до Термінала, нехай надішлють половину запасу дроту до Міннесоти.

Едді мовчки підкорився.

Так само мовчав він і того ранку, коли поклав на її стіл телеграму з офісу Таґґартів у Вашингтоні, яка інформувала про закон, в якому, з огляду на брак міді, було віддано розпорядження урядовим агентам захопити всі мідні копальні й перетворити їх на комунальне майно.

— Що ж, — сказала Даґні, кидаючи телеграму до сміття, — настав кінець Монтані.

Даґні не сказала нічого, коли Джеймс Таґґарт повідомив їй, що видав указ про скасування всіх вагонів-ресторанів у потягах.

— Ми більше не можемо їх собі дозволити, — пояснив він. — Ми завжди втрачали гроші через ці кляті ресторани, а тепер, коли їжу в принципі неможливо роздобути, коли ресторани зачиняються, бо ніде неможливо знайти й кілограма кінського м’яса, — як можна сподіватися, що хтось робитиме це на залізниці? Якого біса ми взагалі повинні годувати пасажирів? Їм і так пощастило, що вдалось кудись поїхати, вони могли б подорожувати у вагонах для худоби, якби довелось. Нехай беруть із собою власну їжу, яке нам діло? Інших потягів все одно немає!

Телефон на столі в Даґні з засобу для ділових перемовин перетворився на тривожну сирену, що відчайдушно волала про катастрофи.

— Міс Таґґарт, у нас немає мідного дроту!

— Цвяхи, міс Таґґарт, звичайні цвяхи! Ви могли б розпорядитися, щоб хтось надіслав нам барильце цвяхів?

— Чи могли б ви знайти десь фарбу, міс Таґґарт, водоемульсійну фарбу?

Натомість тридцять мільйонів доларів субсидій Вашингтон вклав у проект «Соєві боби» — велетенські поля в Луїзіані, на яких достигав урожай сої. Цей проект організувала та захищала Емма Чалмерс, яка намагалася змінити харчові звички населення. Емма Чалмерс, більше знана на ім’я Кіпова Мама, була старою соціологинею, яка роками вешталася у Вашингтоні так, як жінки її типу і віку зазвичай вештаються у барах. Незбагненним чином загибель її сина під час катастрофи в тунелі створила навколо жінки ауру мучеництва, а завдяки нещодавньому наверненню в буддизм аура ця тільки посилилася.

— Соєві боби — набагато міцніша, поживніша й економічно вигідніша рослина, ніж вся та екстравагантна їжа, до якої ми звикли завдяки нашій неощадливій дієті, спрямованій потурати самим собі, — сказала на радіо Кіпова Мама. Здавалось, її голос от-от розпадеться на краплі — тільки не води, а майонезу.

— Соєві боби чудово заміняють хліб, м’ясо, пластівці та каву. Якби всі ми прийняли сою як основний харч, це розв’язало б державну харчову кризу. Можна було б прогодувати більше людей. Найкраща їжа для найбільшої кількості людей — ось моє гасло. У часи відчайдушної суспільної потреби наш обов’язок — відмовитися від розкішних смаків і завдяки харчуванню прокласти шлях до процвітання країни, пристосувавшись до простих, корисних продуктів, що їх люди на Сході так шляхетно споживали впродовж століть. Ми багато можемо навчитись у людей зі Сходу.

— Мідні труби, міс Таґґарт, чи могли б ви десь знайти для нас мідні труби? — благав у телефонній слухавці чийсь голос.

— Рейкові милиці, міс Таґґарт!

— Викрутки, міс Таґґарт!

— Лампочки, міс Таґґарт, в радіусі двохсот кілометрів навколо нас немає жодної електричної лампочки!

Зате Рада з питань моралі видала п’ять мільйонів доларів Народній оперній компанії, яка подорожувала країною, даючи безкоштовні концерти. Люди, щоправда, з’їдаючи одну страву на день, не мали достатньо енергії, щоб дійти до будівлі опери. Сім мільйонів доларів отримав психолог за проект із розв’язання світової кризи шляхом дослідження природи братерської любові. Десять мільйонів доларів дісталося виробникові нової електронної запальнички для цигарок (хоча ніде в країні неможливо було тих цигарок знайти). У крамницях продавали ліхтарики, проте не було батарейок. Були радіо, зате не було напівпровідників. Були фотоапарати, але до них не було плівки. Виробництво літаків оголосили «тимчасово припиненим». Подорожі літаками з приватною метою заборонили, дозволивши користуватись повітряними транспортними засобами винятково заради «суспільної потреби». Подорож промисловця з метою порятунку фабрики не належала до «суспільних потреб», тому він не міг потрапити на борт літака. Чиновник, який збирав податки, вільно користувався повітряним транспортом.

— Люди крадуть із залізничних полотен усе підряд, міс Таґґарт, крадуть уночі. У нас на складі вже майже нічого не залишилося, склад у відділенні порожній — що робити, міс Таґґарт?

Натомість у Народному Парку у Вашингтоні поставили для туристів суперкольоровий півтораметровий телевізійний набір, а в Державному науковому інституті почали створювати суперциклотрон для вивчення космічних променів (процес мав закінчитися через десять років).

— Проблема нашого сучасного світу в тому, — говорив по радіо доктор Роберт Стадлер на церемонії з нагоди початку створення циклотрона, — що більшість людей забагато думає. Це причина всіх наших страхів і сумнівів. Свідомі громадяни повинні покинути забобонно поклонятися логіці та покладатися на розум.

Медицину віддали лікарям, електроніку — інженерам, натомість люди, чиєю кваліфікацією не є інтелектуальна царина, повинні залишити мислення експертам і довіритися вищим повноваженням цих експертів. Тільки експерти здатні зрозуміти відкриття сучасної науки, згідно з якими думка — це ілюзія, а розум — міф.

— Наше століття нужди — це Господня кара людям за гріховну самовпевненість покладатися на власний розум! — урочисто гарчали голоси містиків з різних сект. Їх було повно на перехрестях вулиць, у просяклих дощем наметах, у напівзруйнованих храмах.

— Сьогоднішнє випробування — це результат спроби людей жити за голосом розуму! Ось куди привели вас мислення, логіка і наука! І спасіння не буде, аж поки людина не зрозуміє, що її смертний розум безсилий розв’язати проблеми, поки людина не повернеться до віри, віри в Господа, віри у вищу владу!

Щодня Даґні зустрічала досконалий продукт свого часу, його спадкоємця та контролера — Каффі Мейґса, чоловіка, непробивного для думки.

Каффі Мейґс крокував офісами «Таґґарт Трансконтиненталь», одягнений у напіввійськовий мундир, і поплескував лискучим шкіряним дипломатом по лискучих шкіряних чоботях. В одній кишені він носив автоматичний пістолет, а в іншій — кролячу лапку.

Каффі Мейґс намагався уникати Даґні. При зустрічі демонстрував презирство, наче вважав її непрактичною ідеалісткою, але водночас відчував до неї забобонний трепет, наче Даґні володіла якоюсь незбагненною силою, якої Мейґс волів не пізнавати. Він поводився так, мовбито її присутність не збігалась із його поглядами на залізницю, і все ж саме в її присутності він не насмілювався сумніватися.

Спілкуючись із Джимом, він був нетерплячий і водночас обурений — так, ніби сподівався, що Джим матиме справу з Даґні й захищатиме від неї Мейґса; що Джим підтримуватиме діяльність залізниці, а йому дасть можливість перейматися практичнішими справами, — тому Джим повинен був стежити, щоб Даґні теж не виходила з ладу, як частина обладнання.

За вікнами офісу Даґні виднілася порожня сторінка календаря, схожа на латку липкого пластиру, наклеєного на рану в небі. Відколи Франциско залишив там своє прощання, календар так і не полагодили. Чиновники, які тоді прибули до вежі, зупинили двигун і вирвали плівку з проектора. Вони знайшли невеликий квадратик з повідомленням від Франциско, накладений на смужку з числами, але хто наклеїв її, хто увійшов до зачиненої кімнати, коли і як — цього так і не вдалось довідатися, хоча три комісії досі розслідували справу. Чекаючи на результати їхніх зусиль, сторінка порожньою висіла над містом.

14 вересня вона була так само порожня. Тоді в офісі Даґні задзвонив телефон.

— Це чоловік із Міннесоти, — промовив голос секретарки.

Даґні попередила секретарку, що прийматиме всі дзвінки такого штибу. Це були волання про допомогу, а ще — її єдине джерело інформації. Поки голоси залізничних чиновників не видавали нічого, крім звуків, з допомогою яких уникали спілкування, безіменні чоловіки були останнім зв’язком з системою, останніми іскрами притомності, закатованою чесністю, що мерехтливо спалахувала вздовж кілометрів колій Таґґартів.

— Міс Таґґарт, я не маю права вам телефонувати, але ніхто інший цього не зробить, — повідомив голос зі слухавки. Він лунав молодо і занадто спокійно. — За день або два тут станеться така катастрофа, якої ще світ не бачив. Їм більше не вдасться цього приховувати, тільки на той момент уже буде занадто пізно — хоча, можливо, вже й зараз занадто пізно.

— Про що ви говорите? Хто ви?

— Я один з ваших працівників із відділення в Міннесоті, міс Таґґарт. Ще день чи два — і потяги звідси більше не ходитимуть, а ви знаєте, чим це загрожує в пору урожаю. В пору найбільшого урожаю, який нам доводилося мати. Все зупиниться, бо вагонів більше немає. Цього року до нас не вислали вантажних вагонів для зерна.

— Що ви сказали? — Даґні здалося, що між словами, що їх вона вимовила якимсь чужим голосом, минули довгі хвилини.

— Вагони не приїхали. П’ятнадцять тисяч вагонів мали вже бути в нас. Мені вдалось довідатися: все, що ми отримали, — це приблизно вісім тисяч. Я вже цілий тиждень телефоную до штабу відділення. Вони кажуть, щоб я не хвилювався. Останнього разу сказали, щоб я переймався власними клятими справами. Всі ангари, силосні ями, елеватори, склади, гаражі й танцювальні зали уздовж колії заповнені пшеницею. Біля елеваторів Шермана стоїть черга з фермерських вантажівок і возів завдовжки в три кілометри. На станції Лейквуд уся площа заповнена пшеницею. Нам кажуть, що це тимчасово, вагони прибудуть, і ми все надолужимо. Але цього не буде. Вагони не приїдуть.

Я телефонував, куди тільки міг. Я зрозумів це з того, як вони мені відповідали. Вони всі це знають, тільки ніхто не хоче визнати. Вони налякані, бояться поворухнутися, заговорити, запитати чи відповісти. Все, про що вони здатні думати — це про те, кого обвинуватять, коли урожай почне гнити навколо станцій, а не про те, як його звідти забрати. Мабуть, тепер уже ніхто не зможе цьому зарадити. Мабуть, ви теж нічого не зможете з цим зробити. Але я подумав, що ви єдина особа, якій цікаво буде це знати. І хтось повинен сказати вам.

— Я… — Даґні з зусиллям вдихнула повітря. — Розумію… Ви хто?

— Ім’я не має значення. Коли я відкладу слухавку, то стану втікачем. Я не хочу залишатися тут і бачити, що станеться. Більше не хочу брати в цьому участі. Нехай вам щастить, міс Таґґарт.

Вона почула клацання.

— Дякую, — сказала вона у телефонну тишу.

Коли Даґні зауважила, що перебуває у власному офісі, коли знову дозволила собі відчувати, побачила, що вже полудень наступного дня. Вона, заніміла, стояла посеред офісу. Даґні провела пальцями по пасму волосся, відкинула його з обличчя — і тієї ж миті подумала: де це вона була і що за неймовірна річ відбувалась із нею протягом останніх двадцяти годин. Її охопив жах. Даґні пригадала, що відчувала жах від перших слів, промовлених тим чоловіком, — тільки вона не встигла цього зрозуміти.

З останніх двадцяти годин в її пам’яті залишилося небагато: якісь незв’язні уламки, що трималися купи єдиною константою — м’якими, млявими обличчями людей, які намагались приховати від себе самих, що знають відповіді на запитання, які вона ставила.

Щойно їй повідомили, що керівника відділення ремонту вагонів уже тиждень немає в місті й що він не залишив адреси, де його можна знайти, Даґні зрозуміла, що повідомлення чоловіка з Міннесоти правдиве. Далі їй довелося мати справу з асистентами відділення ремонту вагонів, які не підтверджували повідомлення і не спростовували його, натомість показували якісь документи, накази, формуляри, течки зі словами англійською мовою, але без жодного зв’язку з реальними фактами.

— Чи відправили до Міннесоти вантажні вагони?

— Форму триста п’ятдесят сім-В заповнено якнайретельніше, відповідно до вимог координатора, згідно з інструкціями контролера і директивою одинадцять-чотириста дев’яносто три.

— Чи відправили до Міннесоти вантажні вагони?

— Записи за серпень і вересень проаналізовано…

— Чи відправили до Міннесоти вантажні вагони?

— Мої дані вказують на місце перебування вантажних вагонів у різних штатах, все згруповано за датами, класифікацією вагонів і…

— Ви знаєте, чи вагони відправили до Міннесоти?

— З питання руху вантажних вагонів між штатами я волів би переадресувати вас до картотеки містера Бенсона та…

Жодні картотеки нічого не дали. В документах значились акуратні записи, кожен мав чотири імовірних значення. Одні посилання вели до інших посилань, які вели до кінцевих посилань, яких бракувало. Даґні не знадобилося занадто багато часу, щоб з’ясувати: вагони до Міннесоти не відправили, це розпорядження надійшло від Каффі Мейґса, — але хто все це здійснив, хто заплутав сліди, яких кроків було вжито і якими саме запопадливими людьми для того, щоб зберігати видимість безпечної та цілком нормальної операції, яким чином вдалось уникнути криків протесту і не привернути уваги бодай якихось хоробрих людей, хто підробив звіти і куди поділися вагони — з’ясувати це все було неможливо.

Поки маленька відчайдушна команда під керівництвом Едді Віллерса телефонувала до кожного відділення, до кожної сортувальної станції, депо, на відгалуження й запасні колії компанії «Таґґарт Трансконтиненталь», розпитуючи про кожен вантажний вагон, який можна було там побачити та дістати, наказуючи їх розвантажити, скинути все, викинути назовні й негайно рушати до Міннесоти; поки вони обдзвонювали станції, депо, керівників інших залізниць, які ще бодай частково діяли, благаючи відправити вагони до Міннесоти, Даґні всю ніч, одне боягузливе обличчя за іншим, відстежувала напрямок вантажних вагонів, що зникли.

Від залізничних начальників вона перейшла до багатих відправників товару, потім — до вашингтонських чиновників і знову до працівників залізниці. Вона їздила до них на таксі, телефонувала, надсилала телеграми, розшукуючи напівстерті сліди. Пошуки наближалися до завершення, коли Даґні почула по телефону ображений голос якоїсь жінки, яка говорила, ніби стиснувши губи, — відповідальної за зв’язки з громадськістю із вашингтонського офісу:

— Що ж, зрештою, варто добре подумати, чи пшениця аж така необхідна для благополуччя нашої держави. Існують прогресивніші погляди, згідно з якими нам потрібні соєві боби. Вони, можливо, мають більшу цінність.

І ось, стоячи о дванадцятій годині дня посеред свого офісу, Даґні вже знала, що вантажні вагони, які мали вирушити до Міннесоти по пшеницю, натомість відправлено на болота Луїзіани — перевозити вантажі сої для проекту Кіпової Мами.

Перша стаття про катастрофу в Міннесоті з’явились у газетах через три дні. Повідомлялось, що фермери, які протягом шести днів чекали на вулицях Лейквуда, не маючи де зберігати свою пшеницю, не отримавши потягів, щоб її повантажити, знищили місцеву будівлю суду, будинок мера і залізничну станцію. Потім статті на цю тему перестали з’являтися взагалі, газети трохи помовчали — і заходились публікувати вмовляння і заклики не довіряти непатріотичним чуткам.

Поки з млинів і зернових ринків по всій країні телефонували працівники, кричали в слухавки, рвали телеграфні дроти повідомленнями, надсилали благальні заклики до Нью-Йорка та цілі делегації до Вашингтона, поки низки вантажних вагонів з випадкових закутків континенту рухались у напрямку Міннесоти, мов заржавілі гусені, пшениця — як і надія всієї країни — просто сходила нанівець уздовж порожніх колій, освітлена зеленими сигнальними ліхтарями, що закликали до руху потяги, яких не було.

Невелика команда працівників компанії «Таґґарт Трансконтиненталь», сидячи за комунікаційними пультами, продовжувала шукати вантажні вагони, повторюючи заклик S.O.S., ніби з палуби корабля, що тонув — заклик, ніким не почутий. На подвір’ях деяких компаній, якими володіли друзі торговців блатом, упродовж багатьох місяців стояли вагони, завантажені товарами під зав’язку, але власники цих компаній ігнорували відчайдушні вимоги розвантажити і звільнити потяги.

— Можете переказати своїм залізничникам, хай котяться… — і далі полився потік непристойностей. Таким чином котрийсь із братів Сматерів з Арізони відповів на заклик з Нью-Йорка.

У Міннесоті вагони збирали з усіх запасних колій, з Месабі-Рендж, з залізних копалень Пола Ларкіна, де вони чекали на дрібку заліза. Пшеницю зсипали до вагонів, у яких раніше перевозили руду, вугілля, худобу; коли вони рухалися, з них висипались на колії тонкі золоті цівки. Пшеницю зсипали на пасажирські сидіння, кушетки, в умивальники, тільки б вивезти її, тільки б спекатися, навіть якщо врешті-решт вона опиниться в канаві біля запасної колії після несподіваної аварії через зламані гальма або після вибуху, спричиненого займанням коліс.

Найважливішим було перевезти пшеницю — перевезти, не думаючи про місце призначення, перевезти її, як паралізовану після інсульту людину, яка дико, судомно посмикується, усвідомивши, що можливість нормально рухатися тепер для неї недоступна. Інших залізниць не було: їх знищив Джеймс Таґґарт. Не було човнів на озерах — вони зникли завдяки Полові Ларкіну. Існувала єдина залізнична лінія і мережа занедбаних шосе.

Вантажівки і фермерські вози, що й досі чекали, почали наосліп просуватися дорогами без мап, пального, корму для коней. Вони рухалися на південь, до млинів, які десь чекали на них, не уявляючи, яка відстань їх розділяла, натомість чітко усвідомлюючи, що позаду чаїлась смерть. Вони рухались і застигали посеред доріг, застрягали в ярах, у пробоїнах зігнилих мостів. Одного фермера знайшли за півкілометра на південь від його зламаної вантажівки. Мертвий, він лежав у канаві, долілиць, притиснутий до землі мішком з пшеницею.

І ось над преріями Міннесоти почали лити дощі. Волога пожирала пшеницю, пшениця на залізничних станціях зогнивала. Важкі потоки врізались у купи зерна, насипані вздовж доріг, втрамбовуючи золоті зернини у ґрунт.

Людей у Вашингтоні паніка зачепила насамкінець. Вони спостерігали не за новинами з Міннесоти, а за зміною непевного балансу власних товариських стосунків і зобов’язань. Вони не зважали на долю врожаю, намагаючись натомість розрахувати результати непередбачуваних емоцій людей з необмеженою владою, нездатних думати. Вони вичікували, уникали вислуховувати благання і заявляли:

— Яка сміхота! Нема чого хвилюватися! Працівники Таґґартів завжди вчасно перевозили пшеницю, вони щось придумають.

Коли губернатор Міннесоти вислав до Вашингтона запит про можливість виділити армію для захисту від бунтів, що він нездатен був їх контролювати, протягом двох годин з’явилося аж три накази, якими по всій країні було зупинено всі потяги і спрямовано їх до Міннесоти.

Підписаний Веслі Моучем наказ вимагав негайно звільнити вагони, що дотепер перебували в розпорядженні Кіпової Мами. Але було вже занадто пізно. Вантажні вагони Мами стояли в Каліфорнії — сою відправили туди, в один прогресивний концерн, заснований соціологами, що проповідували культ східного аскетизму, і бізнесменами, що раніше займалися нелегальною лотереєю.

У Міннесоті фермери палили власні ферми, нищили зернові елеватори і будинки чиновників, вели бої вздовж колій (одні зривали рейки, інші намагались їх зупинити, ризикуючи власними життями). Не маючи жодної іншої мети за винятком самого лише насильства, вони гинули на вулицях спустошених міст і в мовчазних ярах посеред темного бездоріжжя.

І ось залишився вже тільки їдкий сморід зогнилої пшениці, що лежала напівзотлілими купами. Над рівнинами здіймалося кілька стовпів диму, що нерухомо стояли в повітрі над почорнілими руїнами. Тимчасом Генк Ріарден сидів за столом у своєму офісі в Пенсільванії, переглядаючи список збанкрутілих людей: то були виробники сільськогосподарського обладнання, яким ніхто так і не заплатив, тож і вони не могли йому заплатити.

Урожай соєвих бобів теж не дістався до ринків країни: його занадто рано зібрали. Соя запліснявіла і була непридатна для споживання.

Увечері 15 жовтня у підземній диспетчерській кабіні компанії «Таґґарт Трансконтиненталь» обірвався мідний дріт, згасли сигнальні вогні.

Обірвався лише один дріт, але це спричинило коротке замикання взаємопов’язаних систем руху, тож зі щитів у диспетчерській кабіні та з колій зникли сигнали про небезпеку і рух. Червоні й зелені лінзи залишилися червоними і зеленими, тільки вони дивилися не живим і осяйним поглядом, а мертвими скляними очима. На краю міста, перед самим в’їздом до тунелів Термінала скупчилися потяги, немов згусток крові у вені; крові, яка так і не дійшла до серця.

Того вечора Даґні сиділа за столом у приватному ресторані готелю «Вейн-Фолкленд». Віск свічок скрапував на білі камелії та лаврове листя, що оповивали основу срібних свічників, на льняній дамаській скатертині олівцем було виведено арифметичні розрахунки, а в чаші для полоскання пальців плавав сигаретний недопалок. За столом з нею сиділо шестеро чоловіків в офіційних піджаках — Веслі Моуч, Юджин Лоусон, доктор Флойд Ферріс, Клем Везербі, Джеймс Таґґарт і Каффі Мейґс.

— Навіщо? — запитала, коли Джим повідомив, що вона повинна бути присутня на цій вечері.

— Ну… бо наступного тижня має відбутися зустріч Ради директорів.

— І?

— Ти ж хочеш довідатись, що вирішать робити з нашою лінією до Міннесоти, правда?

— А це ухвалять під час зустрічі Ради?

— Ну, не зовсім.

— Під час тієї вечері?

— Не зовсім, але… Ну чому ти завжди прагнеш такої точності? Навколо все таке невизначене. До того ж вони наполягають на твоїй присутності.

— Чому?

— Хіба цього недостатньо?

Даґні не поцікавилась, чому ці люди воліють ухвалювати вирішальні рішення під час таких вечірок. Вона просто знала, що так воно є. Знала, що, незважаючи на базікання, нагромадження претензій під час цих зустрічей, нарад комітетів та масових дебатів, насправді рішення готувалися завчасно, в потайній і неформальній атмосфері, під час ланчів або вечерь у барах. І що поважніша була тема, то невимушеніший спосіб вони обирали для її розв’язання.

Уперше її запросили прийти на таке таємне засідання — людину не з їхнього кола, ворога. Отже, думала Даґні, вони хочуть засвідчити той факт, що потребують її, а ще, можливо, це був перший крок до їхньої капітуляції. Шанс, яким вона не могла знехтувати.

Але тепер, сидячи при свічках у ресторані, Даґні розуміла, що жодного шансу в неї не було.

— Гадаю, ви погодитесь із тим, міс Таґґарт, що не існує жодного економічного виправдання підтримувати залізничну лінію до Міннесоти, яка…

— І навіть міс Таґґарт — я переконаний — погодиться, що слід удатися до певних тимчасових скорочень, поки…

— Ніхто, навіть міс Таґґарт, не заперечить, що іноді необхідно принести в жертву частину заради цілості…

Слухаючи, як щопівгодини недбалим тоном вони докидали її ім’я до своїх слів, хоча очі мовців жодного разу не звернулися до неї, Даґні міркувала, навіщо ці люди наполягали на її присутності. Це не було з їхнього боку спробою ввести її в оману і змусити повірити, начебто вони з нею радяться, це було щось гірше: спроба ввести в оману самих себе і повірити, начебто вона з ними погоджується. Час до часу вони ставили їй запитання, і перебивали, не дозволяючи навіть закінчити першого речення відповіді. Здавалося, вони потребують її схвалення, але не хочуть знати, схвалює вона їхні дії насправді чи ні.

Схильність до інфантильної самоомани змусила їх втиснути цю подію в декорації офіційної вечері. Вони поводились так, наче сподівалися набратись від розкішних і витончених навколишніх предметів потуги й шляхетства, символами й продуктами яких ті предмети колись були. Ці люди поводилися, немов дикуни, які пожирають труп суперника, сподіваючись отримати його силу й чесноти.

Даґні пошкодувала через свій одяг.

— Вечеря офіційна, — сказав їй Джим, — але не перестарайся. Не варто вбиратися занадто розкішно. Люди бізнесу повинні уникати в наші дні виявів зверхності. Не кажу, що ти повинна мати обшарпаний вигляд, але якби твій образ навіював їм… ну, покору… їм би стало приємно, розумієш, вони відчули б себе важливими.

— Справді? — мовила, відвертаючись.

Вона вдягнула чорну сукню, що здавалася звичайним шматком тканини, перехрещеним на грудях. Тканина спадала додолу, до ніг, м’якими хвилями грецької туніки. Це був такий легкий і тонкий атлас, що цілком пасував би для нічної сорочки. Полиск тканини, яка струменіла й переливалась від її рухів, створював враження, що все світло в цьому приміщенні було її власністю. Світло мовби чутливо підкорялось рухам її тіла, огортаючи її полотном сяйва ще розкішнішого, ніж текстура тканини, яка увиразнювала податливу крихкість її стану, надаючи Даґні такої природної елегантності, що вона могла дозволити собі навіть згірдливу та недбалу поведінку. Вона мала на собі єдину прикрасу — діамантову застібку в западині декольте. Прикраса спалахувала при кожному подиху, і зблиск коштовності перетворювався на полум’я, натякаючи на живе постукування там, у грудях. Застібка скидалася на військову нагороду, символ багатства, який Даґні носила, як відзнаку честі. Інших прикрас на ній не було, за винятком широкої чорної оксамитової накидки, яка зверхньо й демонстративно свідчила про аристократизм — дужче, ніж якби була зроблена з соболиного хутра.

Зараз Даґні шкодувала про свій вибір, дивлячись на цих чоловіків. Вона почувалась тривожно винною у безсенсовості, немов гайнувала час, намагаючись ігнорувати постаті з паноптикуму. В їхніх очах вона бачила бездумну образу, вкрадливість і неживе, асексуальне і брудне поблискування, з якими чоловіки поглядають на рекламу танцювального шоу.

— Яка велика відповідальність, — сказав Юджин Лоусон, — ухвалювати рішення щодо життя і смерті тисяч людей, приносити їх у жертву, коли це необхідно, але ми повинні набратися сміливості й зробити це.

Його м’які губи зобразили щось схоже на посмішку.

— Єдині чинники, на які нам слід зважати — це площа земель і кількість населення, — сухим тоном сказав доктор Ферріс, видуваючи в стелю кільця диму. — Оскільки утримувати надалі лінію до Міннесоти та весь трансконтинентальний рух цієї залізниці неможливо, вибір лежить між Міннесотою і штатами на захід від Скелястих гір, на тій ділянці, що зазнала пошкоджень після краху Тунелю Таґґарта, а також сусідніми штатами — Монтаною, Айдахо, Ореґоном. Тобто, з практичного погляду, йдеться про весь північний захід. Якщо розрахувати площу і кількість голів на обох територіях, стає очевидно, що ми повинні затопити Міннесоту, а не відмовитися від наших ліній зв’язку з третиною всього континенту.

— Я не можу відмовитися від усього континенту, — сказав Веслі Моуч, дивлячись на свій таріль із морозивом. Його голос лунав скривджено й уперто.

Даґні думала про Месабі-Рендж, останнє велике джерело залізної руди, думала про фермерів з Міннесоти, тих, хто ще залишився, найкращих виробників пшениці у всій країні, думала про те, що кінець Міннесоти стане кінцем для Вісконсина, Мічиґана, Іллінойса, бачила червоний подих фабрик, що помирали на індустріальному Сході, — і порівнювала з порожніми кілометрами пісків на Заході, убогими пасовищами та покинутими ранчо.

— Цифри вказують на те, — манірно сказав містер Везербі, — що тривале утримання обох цих територій водночас неможливе. Залізницю і все обладнання з однієї слід розібрати і перетворити на матеріал для утримання іншої.

Даґні звернула увагу, що Клем Везербі, експерт із залізниць, мав тут найменше впливу, а Каффі Мейґс — найбільше.

Каффі Мейґс розвалився у кріслі, слухаючи все це по-покровительському і поблажливо, як порожні теревені. Говорив він небагато, але коли вже щось казав, то коротко й рішуче, зневажливо вищирившись:

— Збав оберти, Джиммі!

Або:

— Чи ти здурів, Весе! Ти маячню городиш!

Даґні зауважила також, що ні Джим, ні Моуч на такі закиди не ображалися. Здавалось, вони з готовністю приймали ці владні вияви його нахабства. Приймали його за свого господаря.

— Нам слід бути практичними, — повторював доктор Ферріс. — Мусимо підходити до цього по-науковому.

— Мені потрібна економіка всієї країни, — повторював Веслі Моуч. — Мені потрібне загальнодержавне виробництво.

— Хіба ви говорите про економіку? Хіба говорите про виробництво? — запитувала Даґні, коли її холодному, чітко вивіреному голосу вдавалося вклинитись між їхніми. — Якщо це так, дайте нам свободу дій, щоб врятувати східні штати. Це все, що залишилось від нашої країни — і від світу загалом. Якщо дозволите нам їх порятувати, ми здобудемо шанс відбудувати решту. Якщо ні — настане кінець.

Нехай «Південно-атлантична залізниця» подбає про той трансконтинентальний рух, який іще існує. Нехай місцеві залізниці подбають про північний захід. Але дозвольте компанії «Таґґарт Трансконтиненталь» узятися за все решту, — віддати всі наші ресурси, устаткування і колії, щоб поновити рух у штатах на Сході. Повернімося до того рівня розвитку, з якого починалось усе в цій країні, але дозвольте нам бодай почати з цього рівня. Ми не відправлятимемо потягів на захід від Міссурі. Ми станемо місцевою залізницею, локальною залізницею промислового Сходу. Дайте нам порятувати нашу промисловість.

На Заході немає більше що рятувати. Можете століттями розвивати сільське господарство за допомогою ручної праці й запряжених волами возів. Але якщо ви зруйнуєте останній завод цієї країни, жодні століття зусиль не дадуть змоги його відновити, зібрати достатньо економічної потужності, щоб він зміг знову запрацювати. Як, на вашу думку, промисловість — чи залізниці — можуть вижити без сталі? Як можливо виготовляти сталь, якщо ви перекрили всі поставки залізної руди? За винятком Міннесоти, хай що там у ній залишилося. Країна? У вас не буде чого рятувати, якщо промисловість загине. Можна принести в пожертву ногу чи руку. Але ви не порятуєте тіла, якщо віддасте його серце чи мозок. Збережіть нашу промисловість. Порятуйте Міннесоту. Порятуйте Східне узбережжя.

Усе марно. Намагаючись заволодіти їхньою розсіяною увагою, вона промовила все це стільки разів, зі стількома деталями, статистичними даними, цифрами, доказами, скільки змогла видобути зі свого втомленого мозку. Все марно. Вони ні спростовували її слів, ні погоджувались із ними. Просто дивилися так, наче її аргументи взагалі не стосувалися теми. В їхніх відповідях не чутно було якогось прихованого акценту — вони ніби щось пояснювали, але Даґні не могла розшифрувати код, яким ці люди користувалися.

— В Каліфорнії біда, — похмуро проказав Веслі Моуч. — Законодавці штату поводяться якось роздратовано. Говорять про відокремлення.

— Ореґон захопили банди втікачів, — обережно мовив Клем Везербі. — За останні три місяці вбили вже двох податківців.

— Важливість промисловості для цивілізації надзвичайно перебільшена, — сонливо мовив доктор Ферріс. — Сьогодні ми знаємо, що населення Народної Республіки Індії багато століть існувало без будь-якого промислового розвитку.

— Люди здатні існувати з меншою кількістю технічних засобів, у нужді та суворій дисципліні, — палко виголосив Юджин Лоусон. — Це піде їм на користь.

— Чорт, невже ви збираєтеся повестись на слова цієї дамочки, невже дозволите, щоб найбагатша країна на світі вислизнула вам крізь пальці? — запитав Каффі Мейґс, зриваючись на ноги. — Чудовий час для того, щоб відмовитися від цілого континенту — й заради чого? Заради мініатюрного штату, що й так цілком видоєний!

Я кажу — валімо Міннесоту, але тримаймося натомість за трансконтинентальний невід.

З усіма цими неприємностями та заколотами ви не зможете тримати людей на припоні, якщо не матимете транспорту — військового транспорту. Якщо не зможете за кілька днів доставити солдатів у будь-яку точку на континенті. Зараз не час заощаджувати. Не треба лякатися, слухаючи всі ці байки. Країна у вас в кишені. Там її й тримайте.

— У перспективі… — невпевнено заговорив Моуч.

— У перспективі ми всі будемо мертві, — гаркнув Каффі Мейґс. Він неспокійно міряв кроками кімнату. — Економія, матері вашій! І в Каліфорнії, і в Ореґоні, у всіх тих місцях ще багато чого можна заграбастати. Думаю, нам варто замислитися про розширення. Нас ніхто не зможе зупинити, ці краї тільки на нас і чекають — Мексика, можливо, навіть Канада. Це надійна справа.

І тоді Даґні побачила відповідь. Побачила за їхніми словами таємні передумови. Незважаючи на всю їхню галасливу відданість науковому прогресу, на їхній технологічний жаргон, усі ці циклотрони, звукові промені, ці люди рухались уперед не назустріч індустріальному обрієві — ними керувало уявлення про таку форму існування, коли промисловців буде просто відкинуто — бачення жирних, брудних раджів Індії з порожніми поглядами, які в ледачому ступорі визирають із млявих шарів плоті; вони не роблять нічого, тільки перебирають у пальцях коштовні камені, час від часу встромляючи ножа у тіло голодного, запрацьованого, хворого створіння, щоб відібрати у нього кілька зернинок рису, відібрати їх у сотень мільйонів таких самих створінь, щоб зробити з цих зернинок для себе коштовності.

Вона думала, що промислове виробництво — безсумнівна для всіх цінність. Думала, що спонука цих людей відбирати чужі фабрики йде від розуміння цінності цих фабрик. Дитя промислової революції, вона навіть припустити не могла (забула водночас із казками про астрологію та алхімію), що зберігали ці люди у своїх потайних, злодійкуватих душах. Вони не думали про це, вони несли це в собі у формі безіменного гною, який називали власними інстинктами й емоціями: переконання про те, що поки людина бореться за своє існування, вона не зможе виробляти так мало, щоб це завадило істоті з кийком відібрати отримане і залишити жертву майже ні з чим, за умови, що мільйони людей готові прийняти це, і що важчою буде їхня праця і меншими їхні здобутки, то покірливішим стане їхній дух; що людьми, які натискають важелі на електричних приладах, не так легко керувати, натомість тими, хто копає ґрунт голими пальцями — дуже легко; що феодали не потребують оснащених електрикою фабрик, щоб пропивати свій розум з золотих келихів, так само, як раджі у Народній Республіці Індії.

Даґні побачила їхні прагнення, побачила, до якої мети вели їхні незчисленні «інстинкти». Побачила, яке задоволення отримував гуманіст Юджин Лоусон від перспективи голодної смерті людей. Як доктор Ферріс, науковець, мріяв про той день, коли люди повернуться до ручних плугів.

Єдиною реакцією Даґні була недовіра, байдужість. Недовіра, бо вона не могла збагнути, що саме допровадило людей до такого стану. Байдужість, бо не могла вважати тепер цих істот людьми. Вони продовжували говорити, але вона не могла більше спілкуватись із ними і слухати. Їй хотілося повернутись додому і заснути.

— Міс Таґґарт, — пролунав увічливий, стриманий і дещо стривожений голос. Звівши голову, Даґні побачила над собою постать офіціанта. — Телефонує помічник менеджера з Термінала Таґґарта, просить дозволу негайно поговорити з вами. Каже, що це терміново.

Яким полегшенням стала ця нагода звестись на ноги і вийти з приміщення, незважаючи навіть на необхідність відповідати на дзвінок з приводу нової катастрофи. Полегшенням було почути голос помічника менеджера, хоч він і казав:

— Централізатор вийшов з ладу, міс Таґґарт. Сигнальні вогні не працюють. Вісім потягів зупинено, шість наближається. Ми не можемо вивести їх із тунелю в жоден бік, не можемо знайти головного інженера, не можемо знайти місця замикання, у нас немає мідного дроту для ремонту, ми не знаємо, що робити, ми…

— Я зараз приїду, — сказала Даґні й поклала слухавку.

Кваплячись до ліфта, майже бігцем перетинаючи пишний вестибюль готелю «Вейн-Фолкленд», Даґні відчувала, що повертається до життя, що вона знову здатна діяти.

Таксівки зараз траплялися рідко. Ніхто не відгукнувся на посвистування швейцара. Даґні рвучко попрямувала вулицею, забувши, у що вбрана, дивуючись, чому вітер видається таким холодним, таким близьким.

Зосередившись думками на Терміналі, вона вражено завмерла від краси несподіваного видовища: їй назустріч квапилася тендітна жінка, промінь ліхтаря погладжував її лискуче волосся, оголені руки; позаду розвівалася чорна накидка, а на грудях палахкотів діамант; жінка прямувала довгим, порожнім коридором міської вулиці, оточеної стінами хмарочосів з поодинокими блискітками у вікнах. Усвідомлення того, що перед нею її власне відображення у дзеркалі вітрини квітникаря, виникло секундою пізніше: Даґні охопили чари, породжені повнотою того контексту, до якого належали і цей образ, і місто. Потім вона відчула болісний напад самотності, набагато глибшої, ніж відображення порожньої вулиці позаду неї. А ще — укол злості щодо себе самої: на контраст між її зовнішнім виглядом і контекстом цього вечора, та й сьогодення загалом.

Вона побачила, як з-за рогу виринуло таксі, помахала рукою і встрибнула досередини, зачинивши дверцята перед відчуттям, яке так хотіла залишити позаду, на порожньому тротуарі біля вітрини квітникаря. Але Даґні знала, глузуючи з себе, охоплена гіркотою й тугою, що це відчуття було пов’язане з очікуваннями першого балу, з тими рідкісними моментами, коли вона прагнула, щоб краса навколишнього життя відповідала її внутрішній красі. Що за невідповідний момент для таких думок! Даґні продовжувала з себе глузувати: не зараз! Вона розлючено кричала на себе подумки, однак нерадісний голос і далі тихо запитував у неї під шум коліс таксівки: «Ти вірила, що повинна жити власним щастям — і що тепер тобі від нього залишилося? Що ти отримуєш від своєї боротьби? Так! Скажи чесно: який у ній для тебе зиск? Чи ти перетворюєшся на одну з жалюгідних альтруїсток, які більше не мають відповіді на це запитання?»

«Тільки не зараз!» — наказала собі Даґні, коли у чотирикутнику лобового скла засвітився вхід до Термінала Таґґарта.

Навіть працівники менеджерського офісу в Терміналі були схожі на погаслі сигнальні вогні. Наче й тут сталося замикання і струм, який міг би змусити їх знову почати рухатися, більше не плинув дротами. Вони дивились на Даґні, неживі та пасивні, наче їм було байдуже, чи дозволить вона їм залишатися нерухомими, чи натисне вимикач, щоб змусити рухатися.

Менеджера Термінала на місці не було. Головного інженера теж не могли знайти. В Терміналі його востаннє бачили дві години тому. У помічника менеджера здатність виявляти ініціативу вичерпалася, коли він зателефонував до Даґні. Інші взагалі не зголосилися бодай щось зробити. Інженер, який відповідав за сигнальні вогні, хлопчакуватий тридцятирічний чоловік, агресивно повторював:

— Але цього раніше ніколи не траплялося, міс Таґґарт! Централізатор ніколи досі не ламався. Він не мав би виходити з ладу. Ми добре знаємо свою роботу, можемо подбати про те, що нас стосується, але не тоді, коли устаткування ламається, хоч ламатися не мало!

Даґні не могла зрозуміти, чи диспетчер, літній чоловік, який мав за плечима багато років роботи на залізниці, досі залишався при своєму розумі, тільки вирішив його приховувати, чи місяці притлумлення інтелекту таки цілком його задушили, подарувавши безпеку застою.

— Ми не знаємо, що робити, міс Таґґарт.

— Не знаємо, до кого телефонувати по такий дозвіл.

— Не існує правил, що стосувались би такого типу надзвичайної ситуації.

— Не існує правил навіть щодо того, хто мав би такі правила визначати!

Даґні все вислухала, тоді попрямувала до телефону, нічого не пояснюючи, і наказала з’єднати її з керівним віце-президентом «Південно-атлантичної залізниці» в Чикаґо. Попросила знайти його вдома, підняти з ліжка, якщо він спить.

— Джордж? Це Даґні Таґґарт, — сказала вона, почувши голос свого конкурента. — Чи могли б ви позичити мені свого інженера сигнальних вогнів з термінала в Чикаґо, Чарльза Мюррея, — на добу? Так. Усе правильно. Посадіть його на літак, нехай якнайшвидше прибуде до нас. Скажіть, що ми заплатимо йому три тисячі доларів. Так, за один день. Так, аж настільки все погано. Так, я заплачу готівкою, з власної кишені, якщо буде треба. Зроблю все, щоб він опинився на борту літака, тільки нехай сяде до першого ж, що летить із Чикаґо… Ні, Джордже, жодного, — в «Таґґарт Трансконтиненталь» не залишилось нікого, хто здатен мислити. Так, я підготую всі документи, відомості, всі надзвичайні дозволи. Дякую, Джордже. До побачення.

Вона повісила слухавку і швидко заговорила до людей, які стояли навпроти. Вона не хотіла чути мовчанку, що панувала в приміщенні й у всьому Терміналі, де більше не стукотіли колеса, не хотіла чути гірких слів, повторюваних серед лункої тиші: «У «Таґґарт Трансконтиненталь» не залишилось нікого, здатного мислити».

— Негайно підготуйте аварійний потяг і команду, — сказала вона. — Вишліть на лінію Гудзону, нехай віддирають кожен метр мідного дроту. Нехай беруть весь мідний дріт, лампи, сигнальні вогні, телефони — все, що належить компанії. Нехай привезуть усе це вранці.

— Але ж, міс Таґґарт! Рух на лінії Гудзону зупинено лише тимчасово. Рада специфікації відмовилась надати нам дозвіл розбирати лінію!

— Я нестиму відповідальність.

— Але як ми виведемо звідси аварійний потяг, якщо сигнальні вогні не працюють?

— Сигнальні вогні запрацюють за півгодини.

— Як?

— Ходімо, — сказала вона, встаючи.

Працівники рушили слідом за Даґні. Вона квапливо рухалась уздовж платформ, проминаючи скупчення мандрівників, які чекали на подорож нерухомими потягами. Вона почимчикувала вузьким переходом крізь лабіринт колій, повз засліплені сигнальні вогні, завмерлі перемикачі — й тільки її глянцеві сандалі вистукували ритм під високими склепіннями підземних тунелів компанії «Таґґарт Трансконтиненталь». Під повільнішими кроками чоловіків, які ступали слідом, віддаленою луною глухо потріскували дошки. Даґні квапилась до освітленого скляного куба «Пункту А», який висів у темряві, наче корона, корона поваленого короля у повітрі над королівством порожніх колій.

Оператор пункту був надто досвідчений чоловік, який обіймав надто специфічну посаду, щоб мати змогу цілком приховати небезпечний тягар інтелекту. Вже з перших слів він зрозумів, чого вона від нього хоче, рвучко відповів: «Так, мадам», і негайно зігнувся над схемами, поки решта не встигли ще й піднятися нагору залізними сходами; і вже понуро виконував принизливі розрахунки, що їх упродовж тривалої кар’єри йому здійснювати не випадало. Даґні усвідомила, наскільки добре цей чоловік її зрозумів уже з одного погляду, який кинув на неї, — це був погляд обурений і терплячий, він відповідав емоціям, відображеними на його обличчі.

— Спочатку зробимо, а потім будемо переживати, — сказала Даґні, хоча чоловік жодним чином не прокоментував її розпорядження.

— Так, мадам, — заніміло відповів він.

Приміщення, в якому він працював, було розташоване на самому вершечку підземного пункту і скидалося на скляну веранду з видом на те, що колись було найшвидшим, найбагатшим і найдавнішим потоком на світі. Цей чоловік був вишколений, щоб планувати курс дев’яти десятків потягів на годину і спостерігати, як вони котяться лабіринтом колій Термінала за скляними стінами його кабінету, під кінчиками його пальців. Тепер він уперше дивився в порожню темряву висохлого каналу.

Крізь відчинені двері операторської Даґні побачила, як бездіяльно і понуро стоять решта працівників — чоловіки, чия робота ніколи не допускала навіть тимчасового розслаблення. Вони вишикувалися біля довгих рядків приладів, схожих на вертикальні мідні складки, наче полиці з книжками, пам’ятник людському розумові. Якщо натиснути на один з цих маленьких важелів, що витикались із полиць, схожі на книжкові закладки, активувалися тисячі електричних схем, тисячі контактів утворювалось і розривалось, десятки залізничних перемикачів вибудовували шлях, запалювались десятки сигнальних вогнів. Не було шансу для жодної помилки, для жодної суперечності. Неймовірна складність думки сконденсувалась в одному рухові людської руки, яка прокладала шлях для потяга. Цим шляхом могли безпечно пересуватися сотні потягів, тисячі тонн металу, тисячі життів могли пролітати одне повз одного на відстані подиху, захищені тільки думкою, думкою людини, яка винайшла важелі. Але вони — Даґні поглянула на обличчя свого інженера сигнальних вогнів, — вони вважали, що це скорочення м’язів руки — єдина річ, необхідна для руху транспорту. І ось уже працівники диспетчерського пункту стоять бездіяльно, а на величезних панелях навпроти оператора пункту ті червоні та зелені лампочки, що раніше миготіли, повідомляючи про просування потягів за багато кілометрів звідти, зараз здавалися звичайними скляними намистинками. Дуже схожими на ті намистинки, що їх колись інші дикуни виміняли на острів Мангеттен.

— Кличте всіх своїх некваліфікованих працівників, — звернулася Даґні до помічника менеджера. — Прокладачів колій, шляхових обхідників, обтирачів паротягів, хто там зараз є в Терміналі. Нехай негайно йдуть сюди.

— Сюди?

— Сюди, — вона вказала на колії за пунктом. — Викличте стрілочників. Зателефонуйте на склад, нехай принесуть усі ліхтарі, які зможуть знайти, будь-які ліхтарі: кондукторські, штормові, які завгодно.

— Ліхтарі, міс Таґґарт?

— Виконуйте.

— Так, мадам.

— Що ми робимо, міс Таґґарт? — запитав диспетчер.

— Будемо рухати потяги. Вручну.

— Вручну? — запитав інженер сигнальних вогнів.

— Так, брате! Чому ти такий шокований? — вона не могла втриматися. — Людина — це ж тільки м’язи, правда ж? Ми повертаємося — туди, де не було ні системи централізації, ні семафорів, ні електрики, повертаємося до тих часів, коли сигнальні вогні потягів не були сконструйовані зі сталі та дроту. Тоді люди просто тримали ліхтарі. Живі люди виконували роль ліхтарів. Ви ж достатньо довго захищали таке життя — ось і маєте те, чого прагнули. Думали, що ваші інструменти визначатимуть ваші ідеї? Але сталось усе навпаки — тепер побачите, які саме інструменти визначили ваші ідеї.

Але навіть таке повернення в часі вимагало розумового зусилля, подумала Даґні, відчуваючи парадоксальність власної позиції, поки дивилася на немічні обличчя навколо.

— Яким чином ми задіємо залізничні перемикачі, міс Таґґарт?

— Руками.

— А сигнальні вогні?

— Руками.

— Як?

— У кожному сигнальному пункті ми поставимо людину з ліхтарем.

— Як? Немає достатньо великих проміжків.

— Використаємо додаткові колії.

— А звідки люди знатимуть, в який бік перемикати стрілки?

— Ми будемо писати їм напрямок.

— Га?

— Писатимемо на папері. Як у давні часи.

Даґні вказала на оператора диспетчерського пункту.

— Він розробить графік руху потягів і колій, які ми будемо використовувати. Для кожного сигнального вогню, кожного перемикача він напише спеціальний наказ, відбере людей, які розноситимуть накази на кожен пост. Тепер те, що раніше тривало кілька хвилин, триватиме години, але ми заведемо ті потяги, що чекають, у Термінал, а потім виведемо їх…

— Ми будемо працювати так усю ніч?

— І завтра цілий день. Аж поки інженер, який має розум для такої роботи, покаже, як полагодити централізатор.

— У профспілкових контрактах нічого не згадано про людей з ліхтарями. Ми матимемо неприємності. Профспілка протестуватиме.

— Нехай приходять до мене.

— Рада специфікації буде проти.

— Я нестиму відповідальність.

— Я не хочу, щоб вони вважали, що накази віддаю я…

— Я сама їх віддаватиму.

Даґні вийшла на майданчик на вершечку залізних сходів, що вели до диспетчерського пункту. Вона намагалася зберегти самовладання. Якоїсь миті їй здалося, що вона теж є високотехнологічним і точним знеструмленим інструментом, який намагається керувати трансконтинентальною залізницею за допомогою двох рук. Вона вдивлялась у безкраю та мовчазну темряву підземелля Таґґарта — і відчувала пекуче приниження від того, що змушена бачити, як ця імперія опустилась до того рівня, коли люди з ліхтарями стоятимуть у тунелях, наче останні меморіальні статуї.

Даґні майже не вирізняла облич чоловіків, які зібрались біля підніжжя пункту. Вони прийшли з темряви і нерухомо стояли серед синюватого мороку, освітлені синіми лампами на стінах. Плями світла спадали на їхні плечі з вікон диспетчерського пункту. Даґні вдавалося розгледіти їхні брудні костюми, бездіяльні мускулясті тіла, безвольно обвислі руки. Ці люди були виснажені невдячною працею, що не вимагала мислення. Сміття залізниці — молодші чоловіки, які так і не знайшли можливості випростатись, і старші чоловіки, які навіть такої можливості не шукали.

Вони мовчки стояли. Їм не була притаманна кмітливість і зацікавленість робітників. Над ними тяжіла важка байдужість засуджених.

— Накази, які ви зараз почнете отримувати, віддаватиму я, — сказала Даґні, стоячи над ними на залізних сходах. Вона говорила чітко і лунко. — Люди, які їх передаватимуть, діють за моїми вказівками.

Система централізації перемикачів і сигналів зламалася. Тепер ми замінимо її людською працею. Рух потягів негайно відновиться.

Вона зауважила, що дехто в натовпі роздивляється її особливим поглядом, сповненим затуманеного обурення, зухвалого зацікавлення — і Даґні раптом усвідомила, що вона жінка. Потім пригадала, який на ній одяг, і подумала, що це справді має безглуздий вигляд. А потім, підкорившись шаленому імпульсу, що нагадував виклик і покірність повному, справжньому сенсу цього моменту, вона зірвала з себе накидку і завмерла у променях світла під обліпленими кіптявою колонами, схожа на учасницю офіційного прийняття — випростана, вона хизувалась своїми оголеними руками, лискучим чорним атласом, спалахами діаманта, схожого на військовий хрест.

— Диспетчер пункту призначить стрілочників та їхні пости. Він відбере людей, які подаватимуть сигнали потягам за допомогою ліхтарів, й інших, які передаватимуть його вказівки. Потяги будуть…

Вона намагалась заглушити інший голос, що засмучено промовляв: «Ці люди тільки на таке й здатні. У «Таґґарт Трансконтиненталь» не залишилось жодної людини, здатної мислити…»

— Потяги продовжуватимуть заїжджати до Термінала і виїжджати з нього. Ви будете залишатися на своїх позиціях, аж доки…

Даґні замовкла. Спершу вона побачила його очі та його волосся — безжальні, проникливі очі, пасма волосся, що переливались золотом і міддю, уособлюючи сяйво сонячного світла серед підземного мороку, побачила серед цих скованих одним ланцюгом бездумних людей Джона Ґолта. На ньому був брудний комбінезон, сорочка з закасаними рукавами. Вона відчувала невагомість його пози, бачила підняте догори обличчя. Він дивився на неї так, ніби давно вже передбачив цей момент.

— У чому річ, міс Таґґарт?

Це начальник диспетчерського пункту звернувся до неї м’яким голосом. Він стояв поруч, тримаючи в руці аркуш. Даґні подумала, що це страшенно дивно: приходити до тями з несвідомого стану, який насправді був найгострішим виявом свідомості, що їй будь-коли доводилось переживати. Ось тільки вона й гадки не мала, скільки часу це тривало, де вона була й навіщо. Усвідомлювала Ґолтове обличчя; в обрисах його рота, на гранях його лиця вона бачила притаманний тільки йому непорушний спокій. Цей спокій відчувався навіть тепер, хоча поглядом він давав їй зрозуміти, що визнає: цей момент навіть для нього занадто складний.

Даґні продовжила говорити, тому що люди навколо, здавалось, її слухали; вона не чула жодного звуку, але продовжувала говорити, мовби виконувала якийсь гіпнотичний наказ, який віддала сама собі колись дуже давно, знаючи, що лише виконання цього наказу здатне стати викликом супроти нього, хоча сама не розуміла і не чула власних слів.

Почувалася так, наче стоїть серед осяйної тиші, і погляд був єдиним доступним їй засобом сприйняття, а його обличчя — єдиним об’єктом цього погляду. Його присутність стискала її горло невисловленими словами. Ця присутність видавалася такою природною. Здавалося, він повинен тут бути, і цей факт був сповнений нестерпної простоти. Даґні відчувала шок не від його присутності, а від присутності решти людей на коліях своєї залізниці, частиною якої він, на відміну від них, завжди був.

Вона уявляла моменти, коли їхала потягом; потяг пірнав у тунель, і тоді вона відчувала раптову, урочисту напругу, наче тунелі з усією оголеною простотою показували їй саму суть залізниці, суть її життя, єдність свідомості і матерії, застиглий вияв людської вигадливості, що надавав своїй меті фізичного виміру. Даґні відчула, що її охопила раптова надія, наче це місце зібрало в собі всі її цінності, а також таємне збудження, немов під землею на неї чекає безіменна обіцянка. Це було так правильно, що вона зустріла його тут, бо це він був і значенням, і обіцянкою. Даґні більше не бачила його одягу, не бачила, до якого рівня понизився він унаслідок ситуації на її залізниці. Вона бачила тільки, як розчиняються страждання останніх місяців, коли він був недоступний, бачила на його обличчі зізнання, чого варті були ці місяці для нього. Єдині слова, які Даґні чула — своє звернення до нього: «Це винагорода за всі мої дні». І його відповідь: «І за мої також».

Вона зрозуміла, що завершила свою промову перед незнайомцями тоді, коли побачила, що начальник диспетчерського пункту робить крок уперед і щось їм говорить, дивлячись на список у руках. А далі, підхоплена відчуттям невідворотної впевненості, почала спускатися додолу сходами, прямуючи в протилежний від юрби бік, не в напрямку платформ та виходу, а в бік темряви покинутих тунелів. «Ти підеш слідом», — подумала вона і відчула, що ця думка сформована не словами, а напругою м’язів, напругою волі, зосередженої на здійсненні дії, необхідність якої походила ззовні. Даґні з усією певністю розуміла, що, незважаючи на це, цю дію буде здійснено згідно з її бажанням. Ні, подумала вона, не згідно з бажанням, а згідно з цією абсолютною Напругою. «Ти підеш слідом», — це не було ні благанням, ні молитвою, ні вимогою. Це було тихою констатацією факту, яка вміщала в собі її знання, цілісність всього знання, отриманого впродовж років. «Ти підеш слідом за мною, якщо ми — ті, хто ми є, ти і я, якщо ми живемо, якщо світ існує, якщо ти розумієш значення цього моменту і не дозволиш йому проминути, як дозволяють інші, перетворитися на щось безсенсове, небажане, недосяжне. Ти підеш слідом за мною», — вона відчула екзальтовану впевненість, що не була ні надією, ні вірою, а тільки актом поклоніння перед логікою існування.

Вона швидко рухалась уздовж залишків покинутих колій, уздовж довгих, темних коридорів, що звивалися серед гранітних стін. Вона не чула вже звуку голосу начальника диспетчерського пункту позаду. І раптом почула ритм власних артерій, а у відповідь на нього — ритм міста над її головою. Але їй здавалося, що шум крові заповнює тишу навколо, а рух міста — це ритм всередині її тіла. І саме тоді вона почула також далеко позаду себе звук кроків. Вона не обернулася.

А пішла швидше.

Даґні проминула зачинені залізні двері, за якими досі було сховано залишки його двигуна. Навіть тут вона не зупинилася, хоча раптове тремтіння стало її відповіддю на несподівано охоплену єдність і логіку подій останніх двох років. Низка блакитних ламп простягалась у темряву, над латками мерехтливого граніту, над пошкодженими мішками з піском, що висипався на рейки, над заржавілими купами брухту. Коли кроки достатньо наблизилися, Даґні зупинилась і обернулася.

Вона побачила на лискучих пасмах волосся Ґолта синій відблиск ламп, блідий контур його обличчя і темні западини очей. Його погляд весь час був спрямований уперед, і Даґні відчула певність, що він не зводив його з неї, щойно вона з’явилася там, на підвищенні скляного диспетчерського пункту.

Вона чула ритм міста над ними. Колись думала, що ці тунелі — коріння міста, думала про весь той рух, що сягає неба. Але вони з Джоном Ґолтом становили життєву енергію цього коріння, його причину, його мету і сенс. Даґні була впевнена, що він теж чує ритм міста, як і ритм свого тіла.

Вона зірвала з себе накидку і випросталась так само, як там, на східцях над натовпом. Такою ж він побачив її уперше десять років тому тут, під землею — вона чула слова його зізнання, чула їх у стугонінні крові, яке так заважало дихати.

«Ви здавалися втіленням розкоші, ви належали цьому місцю, воно було джерелом вашої енергії. Здавалося, ви повертаєте радість існування його справжнім власникам. Ви водночас втілювали силу і винагороду за неї. А я був перший чоловік, який зрозумів, наскільки ці дві якості нерозривні».

Наступна низка митей скидалась на спалахи світла серед непроглядної темряви безпам’ятства: коли він зупинився навпроти і вона побачила його обличчя, відчула його незворушний спокій, стримувану напругу, усмішку розуміння в його темно-зелених очах; коли вона зрозуміла, що він побачив у її обличчі, вдивляючись у чітку, сувору лінію його губ; коли вона відчула його уста на своїх, відчула форму його уст як абсолютну форму і водночас — як рідину, що заповнила її тіло; далі — доторки його губ до її шиї, ковтки, які залишали по собі слід із синців; відблиск діамантової застібки на тремтливих мідних пасмах.

І ось Даґні перестала усвідомлювати будь-що, крім відчуттів у власному тілі, бо тіло її здобуло несподіване вміння повідомляти про найскладніше й найважливіше через безпосереднє сприйняття. Так, як її погляд мав здатність перетворювати хвилі енергії в образи, вуха — перетворювати вібрації на звуки, так і тіло її перетворювало енергію, що рухала всіма її життєвими виборами в негайне чуттєве сприйняття. Вона тремтіла не від тиску його долоні, а від моментальної суми всіх сенсів, усвідомлення того, що ця долоня належить саме йому, що вона торкається до неї так, ніби плоть її — це його власність. Ковзаючи долонею, він ставив свій підпис, що вповні приймає здобуток, втілений в її особі. Здавалось би — всього лише відчуття фізичної насолоди, але в ньому містилось усе її поклоніння перед ним, перед його особистістю, його життям: починаючи від масового зібрання на фабриці у Вісконсині — і закінчуючи Атлантидою в долині, схованою в Скелястих горах, а ще тріумфальним глузуванням цих зелених, неймовірно розумних очей, очей робітника біля підніжжя залізних сходів. Даґні пишалася, що він обрав саме її своїм віддзеркаленням, що саме її тіло дарувало йому зараз всю повноту існування — так само, як його тіло дарувало їй. Ось скільки всього належало цим митям, але Даґні відчувала лише те, як його долоня ковзає її грудьми.

Він зірвав з неї накидку, і вона відчула тендітність власного тіла в його обіймах. Так, наче сам він був лише інструментом для її тріумфального самоусвідомлення. Точнісінько так, як вона була інструментом для нього. Здавалося, Даґні сягнула межі в здатності відчувати, і все ж — відчувала всередині нестерпний, сповнений нетерпіння крик, вимогу, що її годі було означити. Знала тільки, що крик цей мав те ж походження, що й течія її життя, ту ж невичерпну ознаку осяйної невситимості.

На коротку мить він відвів назад її голову і поглянув просто в очі, щоб осягнути повний сенс їхніх дій, наче освітлюючи їх прожектором свідомості. Їхні погляди були більшим доказом інтимності, ніж те, що мало от-от статися.

Тоді Даґні відчула дотик шорсткої мішковини до плечей. Вона лежала на мішках з піском, бачила перед собою видовжені тіні ніг, тугий блиск панчіх, відчувала, як його рот притискається до її кісточки на нозі; нестерпно повільно його цілунки поповзли вгору — так, наче він бажав заволодіти її формою за допомогою вуст. Зуби Даґні увійшли у плоть його руки, вона відчула, як його лікоть відсуває набік її голову, а рот впивається в її губи з болісним натиском. Коли в неї аж стиснулося горло від висхідного руху, що звільнив і об’єднав тіло в нескінченному шоку насолоди, Даґні повністю розчинилась у рухах його тіла, в палючій жазі, яка накочувала знову і знову. Вона наче втратила свою особистість, перетворившись на нескінченний потяг до неможливого. І раптом з’ясувалося, що неможливе є можливим, вона зойкнула і завмерла, знаючи, що в цьому світі більше немає чого бажати.

Він лежав горілиць поруч з нею, вдивляючись у темряву гранітного склепіння. Даґні роздивлялась його витягнуте на нерівних схилах мішків тіло, немов рідке від розслаблення, бачила чорний клин накидки, що лежав на колії біля їхніх ніг. На склепінні поблискували намистини вологи. Вони повільно скочувалися, затікали в невидимі щілини, неначе фари віддалених автомобілів. Коли він заговорив, його голос звучав так, наче він тихо продовжував відповідати на її невисловлене запитання. Наче більше не мав чого від неї приховувати, наче тепер був зобов’язаний оголити перед нею душу так само просто, як оголив тіло.

— Ось як я спостерігав за тобою протягом всіх десяти років. З підземелля під твоїми ногами. Знаючи про кожен твій крок там, нагорі, в офісі на вершечку будівлі, але ніколи не бачачи тебе, ніколи не маючи тебе достатньо… Десять років ночей, які я провів, чекаючи, коли зможу на тебе поглянути тут, на платформі, коли ти сідатимеш до потяга. Щоразу, коли надходив наказ причепити твій вагон, я про це знав. Я чекав і дивився, як ти спускаєшся рампою, і мріяв, щоб ти не йшла занадто швидко. Твоя хода така особлива, я впізнав би її будь-де. Те, як ти йдеш. Ці твої ноги. Спочатку я завжди бачив твої ноги, як вони поквапливо пересуваються додолу рампою, як проходять повз мене, поки я дивлюся з затемненої колії. Думаю, я міг би зробити скульптуру з твоїх ніг, — я їх так добре знаю, я вивчив їх навіть не очима, а пучками пальців, поки дивився, як ти проходиш, поки повертався до роботи, поки приходив додому перед самим світанком, щоб поспати три години, хоча це й так мені не вдавалося…

— Я люблю тебе, — сказала вона тихим, майже безбарвним голосом, позначеним лише делікатним звучанням юності.

Він заплющив очі, наче дозволяючи цьому звучанню осяяти всі ті роки, що лежали позаду.

— Десять років, Даґні. Крім того періоду, коли я протягом кількох тижнів мав можливість милуватись тобою безпосередньо, я не міг до тебе дотягнутись, але ти, принаймні, нікуди не квапилася, ніби перебувала на освітленій сцені, на приватній, спеціально для мене обладнаній сцені. Тож я милувався тобою протягом багатьох годин, багато вечорів поспіль. В освітлених вікнах офісу «Лінії Джона Ґолта». І однієї ночі…

Їй перехопило подих.

— Тієї ночі то був ти?

— Ти мене бачила?

— Бачила твою тінь на тротуарі. Бачила, як ти походжаєш сюди-туди. Це скидалося на боротьбу. Було схоже на…

Вона замовкла — не хотіла промовляти слово «мука».

— Так воно й було, — тихо відповів Ґолт. — Тієї ночі я хотів увійти досередини, побачити тебе, заговорити… Тієї ночі я найближче підійшов до того, щоб зламати свою присягу, коли побачив, як ти впала на стіл, побачив, що ти зламалася під вагою свого тягаря…

— Джоне, тієї ночі я думала саме про тебе. Тільки я не знала…

— Зате я знав.

— …усе своє життя я хотіла тільки тебе і заради тебе все робила…

— Я знаю.

— Джоне, найскладнішим був навіть не той момент, коли я покинула тебе в долині, а…

— Твоя радіопромова в день твого повернення?

— Так! Ти її слухав?

— Звісно. Я радий, що ти це зробила. Це було неймовірно. І… Я й так про все знав.

— Ти знав… про Генка Ріардена?

— Ще до того, як побачив тебе в долині.

— Коли ти про нього довідався — ти очікував цього?

— Ні.

— Це було… — вона замовкла.

— Складно? Так. Але тільки перших кілька днів. Наступного вечора… Хочеш, щоб я розповів тобі, що я зробив, коли довідався?

— Так.

— Я ніколи доти не бачив Генка Ріардена, тільки його фотографії в газетах. Я знав, що того вечора він у Нью-Йорку, на якійсь конференції великих промисловців. Я хотів просто на нього поглянути, тому вирушив туди і зачекав біля входу до готелю, де відбувалась конференція. Під навісом усе було яскраво освітлено, але далі, на самому тротуарі, знову згущувалась темрява, тож я міг добре бачити, але мене видно не було. Навколо тинялося кілька нероб і волоцюг, сіявся дощ, і ми тулилися до стін будівлі. Членів конференції, коли вони почали виходити назовні, можна було легко вирізнити за одягом і за манерами — демонстративно розкішні костюми, владна, але сором’язлива поведінка, наче вони щосили намагалися відповідати обраному образу. Було там кілька водіїв, які підігнали до входу їхні автомобілі, було кілька репортерів, які затримували їх, щоб поставити запитання, а ще якісь прихвосні, які зазирали їм до рота. Ті промисловці були виснаженими людьми — постарілі, мляві, ошалілі від силкувань приховати невпевненість. А потім я побачив його. Він був у дорогому плащі, мав на голові крислатого капелюха, що нависав над очима. Рухався швидко і впевнено — таку впевненість ще треба заслужити, і він це зробив. Деякі з його колег кидалися до нього з запитаннями — магнати, що поруч з ним здавались лакузами. Я дивився, як він стояв, тримаючи руку на дверцях автомобіля і піднявши голову, бачив скупий проблиск усмішки під похиленими крисами капелюха, впевнену усмішку, нетерплячу, трохи здивовану. А потім, на коротку мить, я зробив те, чого ніколи досі не робив, те, чим більшість людей нищать власні життя: побачив цю мить поза її контекстом. Я побачив світ таким, яким його робив він, відповідним до нього. Здавалося, Ріарден є його символом. Я побачив світ досягнень, непогамованої енергії, вільного руху крізь сповнені сенсу роки — до радості та винагороди. Стоячи під дощем, у натовпі невдах, я побачив, куди привели б мене минулі роки, якби такий світ існував, і відчув нестерпну тугу. Ріарден був усім, чим я повинен був стати. Він мав усе, що повинно було бути моїм. Але то була тільки мить. Потім я знову побачив цю сцену в цілісному контексті, в усьому її значенні. Побачив, яку ціну він платив за свої надзвичайні здібності, яких страждань зазнавав, охоплений мовчазним подивом, як боровся, щоб зрозуміти те, що вдалось зрозуміти мені. Я бачив, що той світ, який він уособлював, насправді не існував, його ще треба буде створити. Бачив його тим, ким він був насправді: символом моєї боротьби, невинагородженим героєм, за якого я повинен помститись і якого повинен звільнити. І я… Тоді я прийняв те, що довідався про нього і про тебе. Я зрозумів, що це нічого не змінює, що я повинен був на це сподіватися. Що все було правильно.

Даґні почула звук власного стогону, і Ґолт тихо засміявся.

— Даґні, річ не в тім, що я не страждаю, я просто розумію непотрібність страждання. Я знаю, що біль потрібно долати, відкидати його, не приймати його за частину душі, як постійний шрам на сприйнятті існування. Не жалій мене. Все сталось так, як треба.

Вона повернула голову, щоб мовчки на нього поглянути, а він усміхнувся, оперся на лікоть і зазирнув у її обличчя. Вони продовжували лежати, не рухаючись.

Даґні прошепотіла:

— Ти був залізничним робітником — тут! — цілих дванадцять років…

— Так.

— Відколи…

— Відколи я пішов з компанії «Двадцяте століття».

— Тоді, коли ти мене вперше побачив… ти тут працював, так?

— Так. А того ранку, коли ти запропонувала працювати моєю кухаркою — ти ж не знала, що я твій залізничний робітник у відпустці. Тепер ти розумієш, чому я так тоді реготав?

Вона дивилась йому в обличчя, зболено всміхаючись. Він усміхався радісно та щиро.

— Джоне.

— Скажи. Скажи повністю.

— Ти був тут… усі ці роки…

— Так.

— …усі ці роки… поки залізниця занепадала… поки я шукала розумних людей… поки зі шкіри вилазила, щоб втримати кожен її шматочок…

— …поки прочісувала країну, шукаючи винахідника мого двигуна, поки годувала Джеймса Таґґарта і Веслі Моуча, поки називала своє найбільше досягнення іменем ворога, якого прагнула знищити.

Вона заплющила очі.

— Усі ці роки я був тут, — сказав він, — близько до тебе, в твоїй власній реальності. Стежив за твоєю боротьбою, за твоєю самотністю, тугою, спостерігав за війною, яку ти, на твою думку, вела заради мене, хоча насправді підтримувала в ній моїх ворогів і весь час зазнавала поразки. Я був тут, схований від тебе погрішністю твого ж зору, як Атлантида схована від людей за допомогою оптичної ілюзії. Я був тут, я чекав на той день, коли ти побачиш, коли ти зрозумієш, що, згідно з кодексом світу, що ти його підтримуєш, ти сягнула найглибшого дна підземелля, що всі твої цінності — приречені, і тобі доведеться шукати їх на самісінькому дні. Я був тут. Я чекав на тебе. Я люблю тебе, Даґні. Люблю тебе більше за власне життя. Я — той, хто вчить людей, як слід любити життя. Я вчив їх також ніколи не сподіватися на те, за що не було заплачено. І те, що я зробив сьогодні, я зробив з повним усвідомленням, що заплачу за це. Можливо, заплачу власним життям.

— Ні!

Він усміхнувся, киваючи.

— О, так. Ти ж знаєш, що одного разу ти вже мене зламала. Що я змінив прийняте рішення. Але я зробив це свідомо, знаючи, що воно означає. Я зробив це не тому, що сліпо здався моменту, а цілком передбачивши наслідки, повністю бажаючи їх пережити. Я не міг дозволити, щоб така мить пройшла повз нас. Вона належала нам, любове моя, ми її заслужили. Але ти ще не готова все покинути і приєднатися до мене. Я знаю, ти не мусиш мені казати. І оскільки я вирішив взяти те, чого прагнув, іще до того, як воно повністю мені належатиме, мені доведеться за це заплатити. Не знаю, в який спосіб і коли, знаю тільки, що коли поступаюсь ворогові, то мушу рахуватись із наслідками.

Він усміхнувся, зауваживши вираз її обличчя.

— Ні, Даґні, у моїй свідомості ти не ворог, саме тому я й тут. Але ворог — згідно з фактами, згідно з напрямком, яким ти рухаєшся, хоч і не розумієш цього поки що так, як я. Мої справжні вороги не становлять для мене небезпеки. Ти — становиш. Ти — єдина людина, яка може їх до мене привести. Вони ніколи не матимуть можливості мене знайти, але з твоєю допомогою це зроблять.

— Ні!

— Ні, ти зробиш це несвідомо. І ти здатна змінити свій курс, але поки ти на це не наважишся, тобі доведеться коритись його логіці. Не супся, вибір був мій, і небезпека, яку я вирішив прийняти — теж моя. Я торговець у всьому, Даґні. Я хотів тебе, я не мав можливості змінити твоє рішення, натомість міг лише визначити ціну і вирішити, чи здатен я на неї погодитися. Так, здатен. Моє життя належить мені, я можу витрачати його, можу в нього вкладати. Твоє життя належить тобі.

Наче продовжуючи жестами сказане, він ледь підняв рукою її голову і поцілував. Тіло Даґні безвольно розслабилося, волосся спадало додолу, голова відкинулась назад, підтримувана тільки його поцілунком.

— Ти — нагорода, яку я мусив завоювати, але вирішив натомість купити. Я хотів тебе, і якщо ціна — моє життя, то я її заплачу. Віддам життя — але не розум.

В його очах промайнув жорстокий спалах. Він сів, усміхнувся і запитав:

— Хочеш, щоб я приєднався до тебе і пішов працювати? Хочеш, щоб я полагодив систему, що блокує сигнали? — я можу зробити це за годину.

— Ні!

Її крик був відповіддю на раптовий образ: вона пригадала чоловіків у ресторані готелю «Вейн-Фолкленд».

Він засміявся.

— Чому ні?

— Не хочу, щоб ти був їхнім рабом!

— А сама?

— Думаю, вони зазнають поразки, а я переможу. Я ще трохи протримаюся.

— Це правда, ще трохи протримаєшся. Але не до того часу, коли переможеш, а поки не зрозумієш.

— Я не можу це все покинути! — у відчаї закричала вона.

— Поки що не можеш, — тихо мовив він.

Він підвівся, і вона теж покірно встала, нездатна розмовляти.

— Я залишусь тут, на своєму робочому місці, — сказав він. — Але не намагайся зі мною зустрітися. Мусиш витримати те, що витримував я, те, від чого я хотів тебе порятувати. Живи далі, знаючи, де я, жадаючи мене так само, як я жадатиму тебе, але ніколи не наближайся до мене. Не шукай мене тут. Не приходь до мого дому. Не можна, щоб вони бачили нас разом. А коли дійдеш до кінця, коли будеш готова все покинути, не кажи їм про це — просто намалюй крейдою знак долара на підніжжі статуї Ната Таґґарта (бо там йому й місце), а потім іди додому і чекай. Протягом доби я по тебе прийду.

Вона схилила голову на знак мовчазної обіцянки.

Але коли він обернувся, щоб іти геть, її тіло несподівано затремтіло — наче прокинулося чи, навпаки, випустило дух, і вона закричала:

— Куди ти йдеш?

— Я триматиму ліхтар до світанку — це єдина робота, на яку вповноважує мене твій світ. І єдина робота, яку я для нього робитиму.

Вона вхопила його за руку, намагаючись втримати, прагнучи йти слідом, сліпо рухатись уперед, покинувши все, щоб тільки бачити його обличчя.

— Джоне!

Він стиснув її зап’ястя і відкинув руку від себе.

— Ні, — сказав він.

Тоді знову взяв її долоню, підніс до вуст і поцілував. Його цілунок був пристраснішим зізнанням за будь-яке інше. Після цього Ґолт пішов геть уздовж колії, що зникала в темряві. Даґні здавалося, що і колія, і його постать покинули її одночасно.

Коли вона, похитуючись, увійшла до вестибюля Термінала, його стіни затремтіли від стугоніння коліс першого потяга. Це скидалося на відновлене серцебиття. Храм Натаніеля Таґґарта був тихий і порожній, незмінне світло осявало оголений мармур. Час до часу простір перетинали якісь жалюгідні особи, наче загублені серед його осяйної величі. На сходинках п’єдесталу, під суворою урочистою статуєю, в пасивному занімінні сидів обірваний волоцюга, схожий на общипану птаху, що не мала куди летіти і тулилась на випадкових карнизах.

Даґні впала на сходинки п’єдесталу, наче ще одна знедолена. Вона тісно загорнулась у забруднену накидку і сиділа так нерухомо, схиливши на руки голову, нездатна ні заплакати, ні поворухнутися.

Їй тільки здавалось, що вона весь час бачить перед собою постать, яка тримає у витягнутій руці запалене світло — часом ця постать скидалася на Статую Свободи, часом — на чоловіка з пасмами вигорілого волосся, що тримає ліхтаря на тлі темного неба. Цим червоним ліхтарем він здатен був зупинити рух земної кулі.

— Не беріть близько до серця, леді, хай би там що, — виснаженим голосом висловив співчуття волоцюга. — З цим і так нічого вже не вдієш… Чи не байдуже, леді? Хто такий Джон Ґолт?