Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А

Розділ VIII Егоїст

— Це ж було не насправді? — запитав містер Томсон.

Присутні скупчилися навпроти радіо, в якому щойно згас голос Ґолта. Всі мовчки застигли, не зводячи очей із радіо, наче продовжуючи на щось чекати. Але тепер перед ними була просто дерев’яна коробка з кнопками і колом з тканини, що прикривало німий репродуктор.

— Здається, ми чули це насправді, — сказав Тінкі Голловей.

— Ми нічого не могли з цим вдіяти, — мовив Чік Моррісон.

Містер Томсон сидів на скрині. Бліда, видовжена пляма на рівні його ліктя була обличчям Веслі Моуча, який вмостився на підлозі. За ними, наче острів серед напівтемряви простору студії, виднілась освітлена вітальня, повністю підготована до трансляції й безлюдна — півколо порожніх крісел, прикритих павутинням мікрофонів; все це було освітлено лампами, що їх ніхто не спромігся вимкнути.

Очі містера Томсона стрибали обличчями присутніх, наче шукаючи якихось особливих вібрацій, знаних лише ним. Решта присутніх робила це потайки. Кожен намагався перехопити чийсь погляд, намагаючись не дати спіймати власний.

— Випустіть мене звідси! — закричав раптом молодий третій помічник, не звертаючись ні до кого конкретно.

— Стій, де стоїш! — гаркнув на нього містер Томсон.

Звук його власного наказу та схожий на гикавку стогін, який вирвався у молодика, що застиг у темряві приміщення, допомогли Томсонові повернути собі знайоме відчуття реальності. Його голова вистромилась із плечей.

— Хто допустив, щоб це… — почав він, підвищивши голос, але замовк. Вібрації, що він їх відчув, свідчили про небезпечну паніку, яка охоплює загнану в кут істоту.

— Що ви про це думаєте? — запитав він. Усі мовчали.

— Ну? — Томсон зачекав. — Ну бодай хтось, скажіть що-небудь!

— Ми ж не повинні у це вірити, правда? — закричав Джеймс Таґґарт, майже загрозливо висовуючи обличчя вперед, у бік містера Томсона.

— Правда? — Таґґартове лице було перекошене, риси розпливлись, між носом і губами виблискували вусики з крапель поту.

— Збав оберти, — сказав містер Томсон, трохи від нього відсовуючись.

— Ми не повинні в це вірити! — голос Таґґарта лунав глухо і наполегливо, наче він щосили прагнув не виходити з трансу. — Такого ніхто ще досі не казав! Тільки він! Ми не повинні йому вірити!

— Спокійніше, — мовив містер Томсон.

— Чому він такий самовпевнений? Хто він такий, щоб іти проти цілого світу, проти всього, що проповідували століттями? Хто він такий, щоб знати? Ніхто не може бути впевнений! Ніхто не знає, що правильно! Немає ніякого «правильно»!

— Замовкни! — закричав містер Томсон. — Що ти намагаєшся…

Його перебив грім з динаміків: це несподівано зазвучав військовий марш, який обірвався три години тому. Чути було знайоме скреготання студійного запису. Присутні не відразу усвідомили, що сталось: їх приголомшили радісні, важкі акорди, що порушили тишу. Вони здавалися такими гротескно недоречними, наче радощі недоумка. Програмний директор радіостанції бездумно виконав наказ: радіо ніколи не має мовчати.

— Скажіть, нехай припинять це! — заверещав Веслі Моуч, зриваючись на рівні. — Публіка подумає, що ми схвалили цю промову!

— Клятий дурню! — закричав містер Томсон. — А ти хочеш, щоб публіка думала, ніби ми її не схвалювали?

Моуч закусив язика і зиркнув на містера Томсона захопленим поглядом, яким аматор дивиться на майстра справи.

— Продовжуйте звичну трансляцію! — наказав містер Томсон. — Скажіть, нехай ставлять програми, які там у них були заплановані на цю годину! Не треба жодних спеціальних оголошень, жодних пояснень! Скажіть, нехай поводяться, наче нічого не сталось!

Півдесятка інспекторів з питань моралі кинулися до телефонів.

— Заткніть пельки коментаторам! Не дозволяйте їм коментувати! Передайте у всі станції країни! Нехай публіка нічого не знає! Нехай не думають, що ми стурбовані! Нехай не думають, що це важливо!

— Ні! — закричав Юджин Лоусон. — Ні, ні, ні! Ми не можемо створювати враження, що схвалюємо цю промову! Це жахливо, жахливо, жахливо!

Лоусон не розплакався, але його голос лунав нікчемно: він захлинався і схлипував від безсилої люті.

— А хто сказав щось про схвалення? — заревів містер Томсон.

— Це жахливо! Це аморально! Це егоїстично, безсердечно, безжально! Це була найстрахітливіша промова у світі! Люди почнуть вимагати щастя!

— Це лише промова, — не дуже впевнено мовив містер Томсон.

— Мені здається, — непевно і запопадливо озвався Чік Моррісон, — що люди шляхетнішого, духовного складу… Ну, ви розумієте, про що я… Люди з містичними осяяннями, — він замовк, наче чекаючи, що зараз хтось дасть йому ляпаса, але нічого такого не сталося, тому він уже впевненіше повторив: — Так, із містичними осяяннями… не повірять цій промові. Зрештою, логіка — це ще не все.

— Робітники теж не повірять, — ще запопадливіше докинув Тінкі Голловей. — Не було схоже, що він друг робітників.

— Наші жінки теж не поведуться, — мовила Емма Чалмерс. — Це ж доведений факт: жінки не керуються розумом. У жінок тонші почуття. Ви можете розраховувати на жінок.

— Та й на науковців можете розраховувати, — сказав доктор Саймон Прітчетт. Натовп раптом посунув наперед, кожен квапився висловитися, ніби всі нарешті знайшли тему, з якою здатні були впоратися. — Науковцям доступно більше, ніж віра в розум. Його не назвеш другом науковців.

— Та він узагалі нікому не друг, — сказав Веслі Моуч, повернувши собі подобу впевненості від цього раптового відкриття, — крім великого бізнесу, мабуть.

— Ні! — нажахано закричав містер Моуен. — Ні! Не обвинувачуйте нас! Не кажіть такого! Я не дозволю вам таке говорити!

— Що?

— Що… що… що цей хтось — друг бізнесу!

— Не треба метушитися через цю промову, — сказав доктор Флойд Ферріс. — Це було занадто інтелектуально. Занадто інтелектуально, як на простих людей. Це не матиме впливу. Люди тупі, щоб це зрозуміти.

— Ага, — з надією мугикнув Моуч, — так і є.

— По-перше, — підбадьорений, продовжив доктор Ферріс, — люди не вміють думати. По-друге, не хочуть.

— По-третє, — втрутився Фред Кіннан, — вони не хочуть померти з голоду. І що ви пропонуєте з цим робити?

Запала така тиша, ніби всі попередні мовці намагалися відтягнути час, щоб ці слова не пролунали. Ніхто не відповів, тільки голови глибше втягнулись у плечі, й постаті збилися в густішу юрбу, наче на них тиснув порожній простір студії. Військовий марш гуркотів з незмінною радістю вишкіреного черепа.

— Вимкніть це! — заверещав містер Томсон, вказуючи на радіо. — Вимкніть цю кляту штуку!

Хтось його послухався. Але тиша була ще нестерпніша.

— Ну? — запитав нарешті містер Томсон, неохоче зводячи погляд на Фреда Кіннана. — Що ми повинні робити, на твою думку?

— На чию, на мою? — загиготів Кіннан. — Я не ведучий цього шоу.

Містер Томсон ударив кулаком по коліну.

— Кажи що-небудь… — наказав він, але побачивши, що Кіннан відвернувся, додав:

— Будь-хто!

Охочих не було.

— Що нам робити? — залементував він, розуміючи, що той, хто зараз відповість, завтра опиниться у владі. — Що нам робити? Хтось може сказати нам, що робити?

— Я можу! — пролунав жіночий голос, який упевненими нотами нагадував голос чоловіка, який виголошував промову. Всі обернулись до Даґні ще раніше, ніж вона виступила вперед із темряви. Її обличчя налякало присутніх: на ньому не було й краплини страху.

— Я можу, — сказала вона, звертаючись до містера Томсона. — Ви повинні здатися.

— Здатися? — тупо повторив він.

— З вами покінчено. Невже ви не розумієте, що з вами покінчено? Чого вам іще треба після всього, що ви почули? Здавайтесь — і заберіться з дороги. Дайте людям вільно існувати.

Він дивився на неї, не протестуючи і не рухаючись.

— Ви досі живі, використовуєте людську мову, шукаєте відповідей, розраховуєте на розум — ви теж розраховуєте на розум, чорт би вас забрав! Ви здатні це зрозуміти. Неможливо, щоб ви не розуміли. Тепер ви уже не можете вдавати, наче маєте на що розраховувати, хотіти чогось, отримувати, відбирати, досягати. Попереду — тільки деструкція, крах світу і ваш власний. Здавайтесь — і забирайтеся геть.

Вони уважно слухали, але з таким виглядом, ніби насправді не чули, ніби сліпо реагували на властивість, якою вона вирізнялася серед них: вона була жива. В її розлюченому сильному голосі вчувався збуджений сміх, голова була високо зведена, очі, здавалося, вдивлялись у щось на далекій відстані. Пляма на її чолі — відбиток прожектора студії — скидалася на сонячне світло.

— Ви ж хочете жити, правда? То забирайтеся з дороги, якщо бажаєте отримати на це шанс. Нехай ті, хто на це здатен, приберуть ситуацію до своїх рук. Він знає, що треба робити. Ви — ні. Він здатен створити засоби для людського виживання. Ви — не здатні.

— Не слухайте її!

Цей сповнений ненависті крик був такий дикий, що люди відсахнулись від доктора Роберта Стадлера, наче з нього вирвалась якась непристойна і невизнана таємниця. Вони боялися, що такий вираз, який мало зараз його обличчя, мали і їхні власні лиця, приховані інтимністю темряви.

— Не слухайте її! — закричав він, уникаючи її погляду. Даґні поглянула на нього — спочатку вражено, а потім так, ніби читала некролог. — Або ваше життя — або його!

— Замовкніть, професоре, — сказав містер Томсон, відмахнувшись від Стадлера єдиним змахом руки. Містер Томсон пильно вдивлявся в Даґні, ніби його мозок ніяк не міг розродитись якоюсь думкою.

— Всі ви знаєте правду, — сказала вона. — Я — теж. Правда відома кожному, хто чув Джона Ґолта! Чого ви ще чекаєте? Доказів? Він вам надав докази. Фактів? Вони навколо вас. Скільки трупів ви збираєтесь іще нагромадити, перш ніж відмовитесь від своїх пістолетів, влади, контролю, від усього свого жалюгідного альтруїстського вірування? Відмовтеся від нього, якщо хочете жити. Відмовтесь, якщо у ваших головах залишилась бодай подоба бажання бачити на Землі людських істот!

— Але ж це зрада! — закричав Юджин Лоусон. — Те, що вона говорить, — цілковита зрада!

— Ну, ну, — сказав містер Томсон. — Давайте без крайнощів.

— Га? — не зрозумів Тінкі Голловей.

— Але… хіба це не обурливо? — запитав Чік Моррісон.

— Ви ж із нею не погоджуєтеся, правда? — поцікавився Веслі Моуч.

— Хіба йдеться про згоду? — із несподіваним спокоєм мовив містер Томсон. — Не поспішайте. Просто нехай ніхто з вас не поспішає. Немає жодної шкоди в тому, щоб вислухати аргументи.

— Такі аргументи? — запитав Веслі Моуч, тицяючи пальцем у напрямку Даґні.

— Будь-які, — безтурботно мовив містер Томсон. — Ми повинні бути терпимими.

— Але ж це зрада, руїна, непокора, егоїзм і пропаганда великого бізнесу!

— Ну, не знаю, — сказав містер Томсон. — Ми повинні ширше дивитися на речі. Повинні розглянути думку кожного. В її словах може бути якийсь сенс. Вона справді знає, що робити. Треба бути гнучкими.

— Хочете сказати, що готові піти у відставку? — зойкнув Моуч.

— Не варто робити категоричних висновків, — розлючено рявкнув містер Томсон. — Одного не можу терпіти: коли люди роблять категоричні висновки. А ще ненавиджу інтелектуалів, які сидять у вежі зі слонової кістки, виголошують якісь свої улюблені теорії й не мають жодної гадки про практичну реальність. Зараз ми насамперед повинні бути гнучкі.

На обличчях усіх присутніх — зокрема і на обличчі Даґні (хоч і не з тієї причини, що в решти) — проступив подив. Томсон усміхнувся, звівся на ноги і обернувся до неї.

— Дякую, міс Таґґарт, — сказав він. — Дякую, що поділилися своєю думкою. Саме про це я і хотів вам сказати: ви можете мені довіряти і говорити зі мною цілком відверто. Ми ж не ваші вороги, міс Таґґарт. Ви на хлопців не зважайте — вони засмучені, але невдовзі опустяться на землю. Ми ж не ваші вороги, ми не вороги нашої держави. Звісно, у нас були помилки, ми лише люди, але стараємось заради народу — тобто, задля кожного — всім допомагати у цей скрутний час. Ми ж не можемо виголошувати необдуманих суджень, доходити блискавичних рішень у такий момент, правда? Нам слід усе обміркувати, осмислити, все ретельно зважити. Просто хочу, щоб ви запам’ятали: ми нікому не вороги — ви ж це усвідомлюєте, так?

— Я сказала все, що хотіла, — відповіла Даґні й відвернулась від нього, так і не збагнувши сенсу його слів, і не маючи сили шукати пояснення.

Вона повернулась до Едді Віллерса. Він так обурено дивився на людей навколо, що здавався паралізованим. Його мозок ніби кричав: «Це зло!» — і не міг породити жодної іншої думки. Вона кивнула, вказуючи на двері. Віллерс покірно рушив за нею.

Доктор Роберт Стадлер зачекав, поки двері за ними зачиняться, а потім різко розвернувся до містера Томсона.

— Клятий телепню! Ти хоч знаєш, із чим граєшся? Невже ти не розумієш, що це питання життя і смерті? Що йдеться або про тебе — або про нього?

Губи містера Томсона здригнулися в гіркій посмішці.

— Дуже дивна поведінка як на професора. Не думав, що професорам теж зриває дах.

— Хіба ти не розумієш? Не бачиш: або одне — або друге?

— І чого ти від мене хочеш?

— Ти повинен його вбити.

Останню фразу доктор Стадлер уже не прокричав. Він промовив її холодно, рівно і цілком упевнено, голосом, від якого усі присутні застигли у крижаній мовчанці.

— Його треба знайти, — сказав доктор Стадлер. Він затнувся, а потім заговорив гучніше. — Ти повинен кожен камінь перевернути, щоб знайти його і знищити! Якщо він буде живий, то знищить нас усіх! Поки він живий — ми не зможемо жити!

— Як мені його знайти? — розважливо і повільно запитав містер Томсон.

— Я… Я тобі скажу. Дам тобі слід. Стеж за Даґні Таґґарт. Нехай твої люди спостерігають за кожним її кроком. Рано чи пізно вона тебе до нього приведе.

— Звідки ти знаєш?

— Хіба не очевидно? Хіба вона не одна з них, хіба вже не мала давно втекти? Невже тобі бракує розуму, щоб побачити, якої вона породи?

Але породи він не окреслив.

— Ага, — замислено сказав містер Томсон, — ага, це правда.

Він звів голову і задоволено всміхнувся.

— Професор діло говорить. Пустіть за міс Таґґарт хвіст, — наказав він, тицьнувши пальцем у Моуча. — Нехай пасуть її вдень і вночі. Мусимо його знайти.

— Так, сер, — тупо відповів Моуч.

— А коди знайдете, — напружено запитав доктор Стадлер, — ви вб’єте його?

— Уб’ємо, клятий дурню? Він нам потрібен! — заволав містер Томсон.

Моуч зачекав, але ніхто не втрутився із запитанням, хоч усі про нього й думали, тому він напружився і пробурмотів:

— Я вас не розумію, містере Томсон.

— О, інтелектуали-теоретики! — з перебільшеним роздратуванням вигукнув містер Томсон. — На що ви всі повитріщались? Усе ж так просто. Хай там як — він людина дії. До того ж, у нього є ініціативна група: він має зв’язки з усіма розумними людьми. Він знає, що слід робити. Ми його знайдемо — і він нам скаже. Розповість, що нам потрібно робити. Виправить усе. Витягне нас із діри.

— Нас, містере Томсон?

— Звісно. Відкинь свої теорії. Ми з ним домовимося.

— З ним?

— Атож. Нам доведеться піти на компроміс, доведеться зробити кілька поступок великому бізнесу, хлопцям із соціального захисту це не сподобається, але до біса їх! Чи на це є інша рада?

— Але ж його ідеї…

— Та кого обходять його ідеї…

— Містере Томсон, — задихаючись, сказав Моуч. — Боюсь, що цей чоловік не відкритий до співпраці.

— Такого не буває, — мовив Томсон.

Надворі холодний вітер торохтів зламаними знаками під вікнами закинутих крамниць. Місто було незвично безгомінне. Віддалений шум дорожнього руху звучав тихше, ніж зазвичай, а вітер свистів голосніше. Порожні тротуари розчинялись у темряві. Кілька людей перешіптувалися, збившись у групку під ліхтарем.

Едді Віллерс заговорив, аж коли вони достатньо віддалилися від радіостанції. Він різко зупинився, коли вони дісталися закинутого скверу, де гучномовці, що їх ніхто не здогадався вимкнути, транслювали порожній бруківці, над якою нависали неосвітлені будинки, комедію: чоловік і дружина пронизливо сварилися через синові побачення. Над сквером, на рівні двадцяти п’яти поверхів — верхньої межі міста — вертикально здіймалася Будівля Таґґарта з де-не-де розкиданими світляками вікон.

Едді зупинився і вказав на неї тремтячими пальцями.

— Даґні! — закричав він, а потім мимоволі стишив голос. — Даґні, — прошепотів Віллерс, — я його знаю. Він… він працює там… там…

Він продовжував вказувати на будівлю, охоплений неймовірним розпачем.

— Він працює на «Таґґарт Трансконтиненталь».

— Я знаю, — відповіла вона безживним і монотонним голосом.

— Він робітник колії… найнижчий робітник колії…

— Я знаю.

— Я з ним спілкувався… Я багато років зустрічався і розмовляв з ним… у кафе Термінала. Він ставив багато запитань. Різних запитань про залізницю і… О Боже, Даґні! Я захищав залізницю чи допомагав її руйнувати?

— І те, і те. Ні те, ні те. Тепер це вже не має значення.

— Я міг присягнути життям, що він любить залізницю!

— Він любить.

— Але ж він її зруйнував.

— Так.

Вона щільніше загорнула комір свого пальта і рушила далі, назустріч поривам вітру.

— Я розмовляв з ним, — знову заговорив він. — Його обличчя… Даґні, його обличчя не було схоже на інші, воно… Було видно, що він так багато розуміє. Я був радий щоразу, коли бачив його у кафе. Просто з ним розмовляв. Навіть не зауважував, що він мене розпитує. Але так воно й було. Він ставив стільки запитань про залізницю і… про тебе.

— А він запитував, яка я, коли сплю?

— Так… Так, запитував. Одного разу я побачив, як ти спиш в офісі — й сказав йому про це, і він… — Едді замовк, ніби раптовий здогад прострелив його свідомість.

Вона обернулася до нього, освітлена ліхтарем, підняла обличчя і певний час мовчала, ніби ствердно відповідаючи на його думку.

Він заплющив очі.

— О Боже, Даґні! — прошепотів він.

Вони мовчки рушили далі.

— Він уже звідти пішов, правда? — запитав Едді. — З Термінала Таґґарта.

— Едді, — несподівано понурим голосом сказала вона, — якщо ти цінуєш життя, ніколи про це не запитуй. Ти ж не хочеш, щоб вони його знайшли, правда? Не давай їм підказок. Навіть слова нікому не кажи про те, що з ним зустрічався. Не намагайся ніколи довідатися, чи досі він працює на Терміналі.

— Але ж ти не думаєш, що він досі там?

— Я не знаю. Знаю тільки, що може бути.

— Зараз?

— Так.

— Досі?

— Так. Не базікай про це, якщо не хочеш його вбити.

— Думаю, він звідти пішов. І не повернеться. Я не бачив його, відколи… відколи…

— Відколи? — різко запитала вона.

— З кінця травня. З того вечора, коли ти вирушила до Юти, пам’ятаєш? — він замовк, наче спогад про ту вечірню зустріч і повне розуміння її значення його приголомшили. Зробивши над собою зусилля, він додав:

— Я бачив його того вечора. А потім уже ні… Чекав на нього у кафе. Він так більше і не з’явився.

— Не думаю, що тепер він трапиться тобі на очі. Буде триматись осторонь. Але ти не шукай його. Ні про що не намагайся дізнатися.

— Дивно. Та я навіть не знаю, як його звуть. Джонні чи…

— Джон Ґолт, — сказала вона, безрадісно всміхнувшись. — І не дивись у списки зарплат робітників Термінала. Його ім’я досі там.

— Отак просто? Всі ці роки?

— Дванадцять років. Отак просто.

— І досі там?

— Так.

За якусь мить він сказав:

— Це нічого не доводить, я знаю. Відділ кадрів з часів директиви десять-двісті вісімдесят дев’ять не викреслив зі списку жодного імені. Якщо хтось звільняється, вони просто віддають його ім’я і посаду комусь зі своїх голодних друзів, не повідомляючи в Раду специфікації.

— Нічого не запитуй ні у відділі кадрів, ні деінде. Не привертай уваги до його імені. Якщо ти або я будемо про нього розпитувати, хтось цим неодмінно зацікавиться. Не шукай його. Не роби жодного руху в цьому напрямку. А якщо десь випадково його побачиш, вдавай, що ви не знайомі.

Він кивнув. За певний час він напружено й тихо промовив:

— Я не віддав би його їм, навіть якби це могло порятувати залізницю.

— Едді…

— Що?

— Скажи мені, якщо його побачиш.

Він кивнув. Ще через два квартали він тихо запитав:

— Ти теж одного дня покинеш усе і зникнеш, правда?

— Чому ти так кажеш? — вона майже скрикнула.

— Не зникнеш?

Вона відповіла не відразу. Коли ж почала говорити, надмірна монотонність її голосу видавала відчай:

— Едді, якщо я все покину, що станеться з потягами?

— Потягів за тиждень уже взагалі не буде. Може, навіть швидше.

— Протягом десяти днів не стане уряду мародерів. Тоді такі люди, як Каффі Мейґс, зжеруть наші останній рейки та паротяги. Невже я повинна програти битву, не зачекавши трохи довше? Як я можу дозволити, щоб компанія «Таґґарт Трансконтиненталь» назавжди зникла, коли ще одне зусилля може зберегти її? Якщо я вже так довго витримала, то можу ще трохи потерпіти. Трохи довше. Я не допомагаю мародерам. Тепер їм уже ніщо не допоможе.

— Що вони збираються робити?

— Не знаю. Що вони можуть зробити? Їм кінець.

— Мабуть, так.

— Хіба ти їх не бачив? Вони нікчемні, як охоплені панікою щури, які втікають, рятуючи життя.

— А це для них бодай щось означає?

— Що саме?

— Їхні життя.

— Вони досі опираються, правда? Але їм кінець — і вони про це знають.

— Хіба їх бодай раз зупиняло те, що вони знають?

— Цього разу мусить. Вони здадуться. Це довго не триватиме. А ми будемо тут і порятуємо те, що залишиться.

— Містер Томсон повідомляє, — звучало наступного ранку, 23 листопада, у всіх ефірах, — що причин для тривоги немає. Він застерігає, щоб громадськість не робила поквапливих висновків. Ми повинні дотримуватися дисципліни, моралі, зберігати єдність та почуття якнайширшої терпимості. Нетрадиційна промова, яку дехто з вас міг чути по радіо вчора ввечері, була вартим уваги внеском до нашого спільного фонду ідей щодо світових проблем. Ми повинні тверезо її обміркувати, уникаючи крайнощів, цілковитого заперечення чи бездумної згоди.

Ми повинні розглядати її, як одну з багатьох думок на нашому демократичному форумі, що представляє громадську думку. Цей форум, як продемонстрував минулий вечір, відкритий для всіх. За словами містера Томсона, у правди багато аспектів. Ми повинні бути безсторонніми.

«Вони мовчать», — написав Чік Моррісон, підсумовуючи зміст звіту від одного з місцевих агентів, яких вислав на місію з назвою «Вимірювання громадського пульсу». «Вони мовчать», — написав під черговим звітом, а також під усіма наступними. «Тиша», — написав він містерові Томсону, підсумовуючи всі звіти.

«Схоже, люди мовчать».

Полум’я, що здіймалось до неба тієї зимової ночі, те полум’я, що зжерло будинок у Вайомінґу, не було видно мешканцям Канзасу, які спостерігали за тремтячим червоним відблиском на обрії прерії — там вогонь нищив ферму, і його мерехтіння не відображалось у вікнах на одній з вулиць Пенсільванії, де червоні язики танцювали, спинаючись стінами фабрики, перш ніж її проковтнути. Наступного ранку ніхто не говорив, що всі ті пожежі виникли випадково, а власники всіх трьох попелищ зникли. Сусіди дивилися на це, не коментуючи — і не дивуючись. По всій країні стояли покинуті домівки. Двері та віконниці на вікнах деяких були зачинені, а з тих, що їх не замкнули, винесли все добро. Але люди спостерігали за всім цим мовчки. Щоранку вони пробиралися крізь снігові замети занедбаними вулицями, трохи повільніше, ніж раніше, бредучи на роботу в передсвітанковій темряві.

27 листопада побили спікера на політичних зборах у Клівленді, і йому довелось утікати кудись темними алеями.

А обурилась його мовчазна публіка тоді, коли він почав верещати, що причиною всіх проблем є їхній егоїзм.

Уранці 29 листопада робітники взуттєвої фабрики в Массачусетсі, ввійшовши до майстерні, вражено виявили, що майстер запізнюється. Та вони звично стали до праці — натискали на важелі й кнопки, запускали шкіру в автоматичні закрійники, складали коробки на рухому стрічку, з кожною годиною дедалі більше дивуючись, чому досі немає ні майстра, ні наглядача, ні генерального менеджера, ні президента компанії.

Була дванадцята дня, коли вони виявили, що офіси керівництва фабрики порожні.

— Кляті людожери! — закричала жінка посеред переповненого кінотеатру, зайшовшись істеричним схлипуванням. Публіка зовсім не здивувалась: так, ніби вона кричала за них усіх.

— Немає жодної причини тривожитися, — повідомляли диктори офіційних новин 5 грудня. — Містер Томсон бажає запевнити народ, що прагне вести перемовини з Джоном Ґолтом з метою розробити шляхи та засоби, щоб якнайшвидше розв’язати наші проблеми. Містер Томсон просить народ бути терплячим. Ми не повинні хвилюватися, не повинні сумніватися, не повинні втрачати доброго гумору.

Персонал лікарні в Іллінойсі не здивувався, коли туди принесли чоловіка, якого побили його старші брати, котрі все життя його підтримували: молодик кричав на старших, закидаючи їм егоїзм і жадобу. Так само не здивувався і персонал лікарні в Нью-Йорку, побачивши жінку з роздробленою щелепою: її ударив незнайомець, який почув, як вона наказує п’ятирічному синові віддати свою найкращу іграшку сусідській дитині.

Чік Моррісон спробував здійснити турне країною, щоб підтримати моральний стан населення промовою про саможертовність та суспільне благо. Його закидали камінням під час першої ж зупинки, тому він мусив повернутися до Вашингтона.

Ніхто раніше не називав їх «найкращими людьми», — а зараз, називаючи, кожен замовкав, щоб усвідомити значення цих слів. Усі знали — кожен у своїй спільноті, районі, офісі чи крамниці, — хто наступний не з’явиться на робочому місці одного з найближчих ранків, хто мовчки зникне у пошуках незнаних рубежів. Обличчя цих людей були напруженіші, ніж лиця інших, їхні погляди — цілеспрямованіші, енергія — тривкіша. Тепер ці люди вислизали одне по одному, зникали з усіх куточків країни — тієї країни, яка була зараз лише подобою своєї давньої королівської слави, що зазнала краху через лихо гемофілії: найкраща її кров витікала з незагойної рани.

— Але ж ми хочемо переговорів! — кричав містер Томсон своїм помічникам, наказуючи, щоб тричі на день усі радіостанції повторювали спеціальне повідомлення. — Ми хочемо вести переговори! Він почує! Він відповість!

До радіоприймачів, налаштованих на всі можливі звукові частоти, було прикріплено спеціальних слухачів, які вдень і вночі повинні були чекати на відповідь з невідомого передавача. Відповіді не було.

На вулицях міст ставало дедалі більше порожніх, позначених безнадією, абстрагованих облич, але про що свідчив такий вираз, ніхто зрозуміти не міг. Одні люди втікали у підпілля незаселених регіонів, натомість інші могли порятувати тільки свої душі, тому втікали у підпілля своїх думок — і не можна було збагнути, чи ховаються за цими отупілими, байдужими очима скарби на дні копалень, що давно гибіють без розробки, чи це просто зяюча порожнеча, яку ніколи не вдасться заповнити.

— Не знаю, що робити, — сказав помічник наглядача нафтоперегінного заводу, відмовившись узяти на себе обов’язки наглядача, коли той зник. Агенти Ради специфікації не могли зрозуміти, бреше він чи ні. Надмірна запопадливість у його голосі, відсутність сорому чи вибачливого тону змусила агентів запідозрити, що він або бунтар, або дурень. Перекладати роботу на інших було небезпечно.

— Дайте нам людей! — ця вимога, звернена до Ради специфікації, дедалі гучнішала, вона лунала з різних куточків країни, спустошеної безробіттям. І ні ті, хто висував вимогу, ні члени Ради, не наважувалися промовити небезпечних слів, про які насправді йшлося: «Дайте нам здібних людей!» Усі стояли в черзі, бажаючи працювати двірниками, кочегарами, вантажниками і мийниками посуду. Ніхто не прагнув обіймати посад директорів, менеджерів, наглядачів, інженерів.

Катастрофи на нафтоперегінних заводах, аварії дефектних літаків, вибухи доменних печей, зіткнення потягів і чутки про п’яні оргії в офісах щойно призначених директорів викликали у членів Ради страх перед людьми, які зголошувалися на керівні посади.

— Не впадай у розпач! Не здавайся! — волали диктори офіційних трансляцій 15 грудня, як і кожного попереднього дня. — Ми досягнемо домовленостей з Джоном Ґолтом. Ми переконаємо його показати нам шлях. Він розв’яже всі наші проблеми. Все налагодиться. Не здавайся! Ми знайдемо Джона Ґолта!

Тим, хто йшов на керівні посади, пропонували винагороду та різні відзнаки. Потім те саме почали пропонувати вже майстрам-наставникам, потім — досвідченим механікам, далі — кожному, хто докладав зусиль, щоб просуватися на службі: їм підвищували зарплатню, давали різні премії, зменшували податки і вручали медаль, розроблену Веслі Моучем, — «Орден Громадського Благодійника». Всі ці заходи були безрезультатні. Обшарпані люди слухали пропозиції матеріального комфорту і відвертались із летаргійною байдужістю, наче перестали розуміти, що таке «цінність». Агенти — вимірювачі «громадського пульсу», — з жахом думали, що цим людям більше не хотілося жити — чи то пак, не хотілося жити на теперішніх умовах.

— Не втрачайте надії! Не здавайтеся! Джон Ґолт залагодить наші проблеми! — повторювали дикторські голоси, плаваючи серед тиші снігопаду та непрогрітих домівок.

— Не кажіть їм, що ми його ще не знайшли! — кричав містер Томсон до своїх помічників. — Але шукайте, заради Бога!

Загони хлопців Чіка Моррісона поширювали чутки: половина з них казали, начебто Джон Ґолт у Вашингтоні, веде перемовини з урядовими чиновниками, натомість решта розповідали, що уряд обіцяє п’ятсот тисяч доларів винагороди тому, хто допоможе знайти Джона Ґолта.

— Ні, жодного сліду, — сказав Веслі Моуч містерові Томсону, підбиваючи підсумки повідомлень від спеціальних агентів, які перевіряли кожну людину на ім’я Джон Ґолт. — Багато різних задрипанців. Є один Джон Ґолт — вісімдесятирічний професор орнітології, є продавець зелені на пенсії, у нього дружина і дев’ятеро дітей, є якийсь некваліфікований робітник залізниці, який уже дванадцять років працює на одному й тому ж місці, ну, і решта такого ж сміття.

— Не треба зневірюватися! Ми знайдемо Джона Ґолта! — волали вдень динаміки, але вночі, щогодини, за таємним офіційним указом, на коротких хвилях лунав, гублячись у просторі, заклик:

— Викликаємо Джона Ґолта! Викликаємо Джона Ґолта! Ви нас чуєте, Джоне Ґолт? Ми хочемо переговорів. Ми бажаємо з вами поговорити. Дайте нам знати, як вас знайти. Ви чуєте нас, Джоне Ґолт?

Відповіді не було.

Знецінені пучки паперових грошей дедалі дужче обтяжували кишені людей, але купити за ці гроші можна було дедалі менше. У вересні дещиця пшениці коштувала одинадцять доларів, у листопаді — тридцять, у грудні — сто. Тепер ціна за таку кількість зросла вже до двох сотень доларів. Друкарські верстати урядової скарбниці брали участь у перегонах, конкуруючи з голодом і втратами.

Проти охоплених відчаєм робітників, які побили свого майстра і пошкодили механізми, не запроваджували жодних санкцій. Арештовувати їх було марно, в’язниці й так уже були переповнені, поліцейські підморгували своїм в’язням і дозволяли їм утікати дорогою до в’язниці. Люди виконували звичні дії, не думаючи про наступний момент. Нічого не можна було вдіяти, коли банди напівголодних людей нападали на склади, розташовані на околицях міст.

Нічого не було вдіяно і тоді, коли каральні загони приєдналися до людей, яких вони мали карати.

— Ви чуєте нас, Джоне Ґолт? Ми прагнемо перемовин. Ми пристанемо на ваші умови. Ви чуєте нас?

Люди пошепки ділилися чутками про криті вагони, які вночі рухалися закинутими коліями, про таємні поселення, мешканці яких протистояли нападам так званих «індіанців». Насправді цими нападниками були дикуни-мародери, бездомні бандити, урядові агенти. Час до часу далеко на обрії прерії або високо в горах, на виступах скель, де ніколи не жили люди, можна було зауважити спалахи світла. Але солдатів неможливо було вмовити дослідити походження тих спалахів.

На дверях покинутих будинків, на воротах напівзруйнованих фабрик, на стінах урядових будівель час від часу з’являлися намальовані крейдою, фарбою, кров’ю звивисті лінії — знак долара.

— Ви чуєте нас, Джоне Ґолт? Скажіть нам бодай слово. Назвіть свої умови. Ми погодимося на будь-які ваші вимоги. Ви нас чуєте?

Відповіді не було.

Стовп червоного диму, що піднявся до неба вночі 22 січня і досить довго не розсіювався, наче урочистий обеліск, а потім помалу почав розчинятися в небі, розгалужуючись на окремі пасма, немов прожектор, що передає нерозбірливе повідомлення, — і так само різко зник, позначивши смерть заводу «Сталь Ріардена», хоча мешканці тієї околиці нічого про це не знали. Вони (ті, хто завжди проклинав завод за дим, випари, кіптяву і галас) довідалися про все лише наступної ночі, коли, визирнувши надвір, побачили замість заграви, що раніше пульсувала життям, чорну пустку.

Завод націоналізували, як власність дезертира.

Перший, кого призначили його керівником — «народним керівником», був людиною Оррена Бойла, його товстеньким поплічником з металургійної промисловості. Цей чоловічок не був здатен ні на що — у всьому слухався своїх підлеглих. Але наприкінці місяця, після численних сутичок з робітниками, коли його єдиною відповіддю ставало: «Я нічого не міг вдіяти», після невиконаних наказів, неприємних телефонних дзвінків від давніх друзяк, бідолаха почав благати, щоб його перевели деінде. Фракція Оррена Бойла розпадалася на шматки, а сам містер Бойл був змушений відпочивати вдома, бо лікар заборонив йому будь-які контакти, пов’язані з бізнесом, і як терапію приписав плести кошики. Другий «народний керівник», якого прислали на завод, був людиною Каффі Мейґса. Він носив шкіряні штани, змащував волосся пахучим лосьйоном, а на роботу ходив з пістолетом, пристебнутим до паска. Цей постійно кричав, що його основна мета — дисципліна, що він доможеться її, хоч би чого це йому коштувало. Єдиним правилом цієї дисципліни був наказ, що забороняв ставити запитання.

Після кількох тижнів несамовитої діяльності, яка зводилася до постійних конфліктів зі страховими компаніями, пожежниками, машинами швидкої допомоги через серію нещасних випадків, що їх складно було пояснити, «народний керівник» зник одного ранку, розпродавши і пороздававши різним крутіям з Європи та Латинської Америки більшість кранів, автоматичних конвеєрів, вогнетривку цеглу, генератори аварійного живлення і килим з Ріарденового кабінету.

Ніхто не здатен був упоратися з тим несамовитим хаосом, який панував протягом наступних кількох днів — ніхто не здатен був сформулювати, в чому полягали проблеми, сторони конфліктів були неназвані, але всі знали, що криваві сутички між давніми і новими робітниками ніколи ще не були такі знавіснілі. Ці бійки спалахували з найтривіальніших причин, і ніхто — ні охорона, ні полісмени, ні військо не здатні були навести порядок упродовж цілого дня. Водночас жодна фракція не здатна була висунути кандидата, який би погодився обійняти посаду «народного керівника».

22 січня роботу заводу «Сталь Ріардена» було тимчасово припинено.

Займання тієї ночі сталося через шістдесятирічного робітника, який підпалив одну з конструкцій, — його впіймали у процесі, він божевільно реготав, витріщаючись на полум’я.

— Це помста за Генка Ріардена! — зухвало кричав чоловік, а його засмаглим від жару печей обличчям котилися сльози.

Не переймайся цим занадто, думала Даґні, важко опустивши голову на стіл, на газету, де в одному короткому абзаці повідомлялось про «тимчасове» припинення діяльності «Сталі Ріардена». Не переймайся цим аж так. Вона бачила перед собою обличчя Генка Ріардена, як той стояв біля вікна її офісу, спостерігаючи за краном, навантаженим зеленаво-синіми рейками, що рухався на тлі неба. «Нехай йому буде не надто боляче — благала вона подумки, ні до кого не звертаючись, — нехай він про це не довідається, нехай не довідається…» Тоді Даґні побачила інше обличчя, прямий погляд зелених очей, почула невблаганний голос: «Вам доведеться про це почути. Ви почуєте про кожну аварію. Про кожен потяг, який скасували. У цій долині не може жити людина, яка у будь-який спосіб фальшує реальність».

Даґні випросталась, більше нічого не чуючи і не намагаючись пригадати. Її охопило чітке відчуття присутності, спричинене болем. Вона сиділа так, аж поки почула знайомий крик, який став наркотиком, що убивав будь-які відчуття, даючи можливість діяти.

— Міс Таґґарт, ми не знаємо, що робити! — і вона схопилася на ноги.

«Народна Республіка Гватемала, — повідомляли газети 26 січня, — відхилила прохання Сполучених Штатів щодо позички тисячі тонн сталі».

Увечері 3 лютого молодий пілот здійснював свій звичний щотижневий переліт із Далласа до Нью-Йорка. Діставшись порожньої темряви за Філадельфією — на цьому місці колись був його улюблений наземний орієнтир, тут світився завод «Сталь Ріардена», вітаючи його серед самотності ночі, маяк, який повідомляв про життя на Землі, — пілот побачив встелене снігом пустище, мертвотно-біле, воно відсвічувало у світлі зірок; рівнина, всіяна пагорбами і кратерами, скидалася на поверхню місяця.

Наступного ж ранку пілот звільнився.

Морозними ночами над напівмертвими містами, марно стукаючись у німі вікна, відбиваючись від глухих стін, здіймаючись над дахами темних будинків, над наїжаченими кістяками руїн, у простір, до нерухомих зірок, до їхнього холодного мерехтіння, злітало благання: «Ви чуєте нас, Джоне Ґолт? Ви нас чуєте?»

— Міс Таґґарт, ми не знаємо, що робити, — сказав містер Томсон. Він викликав її на особисту нараду під час одного зі своїх метушливих приїздів до Нью-Йорка. — Ми готові здатися, пристати на його умови, дозволити йому всім керувати, — але ж де він?

— Кажу вам утретє: я не знаю, де він, — її голос та обличчя не допускали навіть найменшого натяку на емоцію. — Чому ви мене запитуєте?

— Не знаю, треба ж було спробувати… Я подумав, що варто зробити це про всяк випадок… Думав, якщо ви знаєте, як його знайти…

— Не знаю.

— Розумієте, ми не можемо оголосити — навіть на коротких хвилях, — що готові капітулювати повністю. Люди можуть почути. Але якщо ви знаєте, як його відшукати, як сповістити його, що ми готові здатися, відкинути нашу політику, зробити все, що він нам накаже…

— Я ж сказала, що не знаю.

— Якби він тільки погодився провести з нами нараду, лише нараду, це ж ні до чого б його не зобов’язало, правда? Ми віддали б йому всю економіку — тільки нехай би сказав нам: коли, де, як. Якби він сказав бодай одне слово чи подав знак… якби він нам відповів… Чому він не відповідає?

— Ви ж чули його промову.

— Але що нам робити? Ми не можемо просто все покинути, залишивши країну без будь-якого уряду. Я аж тремчу, коли думаю, що тоді станеться. З усіма цими асоціальними елементами на свободі — міс Таґґарт, я ж повинен докладати всіх зусиль, щоб тримати їх на припоні, інакше грабунок і вбивства почнуться вже серед білого дня. Не знаю, що вселилося в цих людей, але вони, здається, перестали бути цивілізованими. Ми не можемо в такий час просто все покинути. Не можемо ні покинути, ні керувати. Що нам робити, міс Таґґарт?

— Почніть послаблювати державний контроль.

— Га?

— Почніть знімати податки і пом’якшувати контроль.

— О ні, ні, ні! Про це й мови бути не може!

— У кого не може бути про це мови?

— Не зараз, міс Таґґарт, тільки не зараз. Країна до цього ще не готова. Особисто я з цим погоджуюсь, я волелюбна людина, міс Таґґарт, за владою не женусь, — але ж зараз надзвичайна ситуація. Люди не готові прийняти свободу. Ми повинні тримати всіх у кулаку. Ми не можемо діяти згідно з ідеалістичними теоріями, які…

— Тоді не запитуйте мене, що робити, — сказала вона і встала.

— Але, міс Таґґарт…

— Я не прийшла сюди, щоб сперечатися.

Вона була вже біля дверей, коли він раптом зітхнув і сказав:

— Сподіваюся, він досі живий.

Вона зупинилася.

— Сподіваюся, вони нічого не скоїли в поспіху.

Минуло кілька секунд, перш ніж вона спромоглась запитати:

— Хто? — їй нелегко було промовити це спокійно.

Він стенув плечима, широко розвів руками і безсило опустив їх.

— Більше не можу стримувати хлопців. Навіть не знаю, на що вони можуть бути здатні. Одне угруповання — фракція Ферріса-Лоусона-Мейґса — вже тривалий час тиснуть, щоб я діяв рішучіше. Вони мають на думці суворішу політику. Правду кажучи, вони хочуть вдатися до терору. Ввести смертну кару за цивільні злочини, критику, незгоду — все таке. Аргументують, що, мовляв, оскільки люди не співпрацюють, не бажають добровільно діяти задля громадських інтересів, ми повинні їх до цього присилувати. Кажуть, що нашу систему не змусить працювати ніщо, крім терору.

І вони можуть мати рацію, — якщо дивитися на речі з погляду сьогоднішнього дня. Але Веслі на методи «залізного кулака» не погодиться. Веслі мирна людина, ліберал, як і я. Ми намагаємося контролювати Феррісових хлопців, але…

Розумієте, вони не хочуть капітулювати перед Джоном Ґолтом. Вони взагалі не хочуть, щоб ми мали з ним справу. Не хочуть, щоб ми його знайшли. Від них можна очікувати будь-чого. Якщо вони знайдуть його перші, то… Навіть казати не хочу, що вони можуть з ним зробити… Ось що мене непокоїть. Чому він не відповідає? А що, як вони його знайшли і вбили? Навіть не уявляю… Тому я сподівався, що, може, ви здогадуєтеся… Що у вас є способи довідатися, чи він живий? — запитально завершив він свою промову.

Даґні щосили напружилась, опираючись загрозі розм’якнути від жаху. Всі зусилля вона вклала в те, щоб її голос не тремтів, як і її коліна. Вона промовила:

— Не знаю, — і була рада, що спромоглася вийти з приміщення.

З-за смердючої ятки, де раніше продавались овочі, Даґні крадькома озирнулась на вулицю: рідкісні ліхтарі розбивали її на окремі острівці. У першій плямі світла вона бачила ломбард, у другій — бар, в найдальшій — церкву, а між ними — темні проміжки. Тротуари були безлюдні. Напевне вона не знала, але вулиця видавалася порожньою.

Даґні завернула за ріг, свідомо лунко карбуючи кроки, а потім різко зупинилась і прислухалась: складно було зрозуміти, чи ненормальну напругу всередині зумовило пришвидшене серцебиття, і складно було відрізнити серцебиття від звуку коліс здалеку та від скляного шелесту Іст-Рівер, що текла неподалік. Але звуку людських кроків Даґні не почула. Вона чи то знизала плечима, чи затремтіла — і швидко рушила вперед. Іржавий годинник у якійсь неосвітленій печері прокашляв четверту годину.

Страх, що її переслідують, здавався не зовсім реальним, оскільки тепер жоден страх не здавався їй справжнім. Вона не розуміла: ця неприродна легкість у тілі — ознака напруги чи розслаблення. Її тіло, здавалося, було настільки зібране, наче збіглося до однієї-єдиної властивості: сили руху. Розум натомість видавався розслабленим і недоступним, наче двигун на автоматичному керуванні, що до нього не могло більше бути жодних запитань.

Якби оголена куля могла відчувати політ, то це саме те, що б вона відчувала, подумала Даґні. Тільки рух і мету, більше нічого. Вона міркувала про це відсторонено, мов у тумані, наче особа її була чимсь нереальним. Тільки слово «оголений» зачепило її свідомість: оголена… Позбавлена будь-яких турбот, крім цілі. Крім числа «триста шістдесят сім», номера будинку на Іст-Рівер, номера, що постійно прокручувався в її пам’яті та який вона так довго забороняла собі пам’ятати.

«Три-шість-сім, — повторювала Даґні, дивлячись на темні силуети будівель попереду, квадратні обриси орендованих приміщень. — Три-шість-сім… Він тут живе. Якщо ще тут». Її спокій, її відстороненість і чіткість кроків пояснювались упевненістю, що з цим «якщо» вона більше не може співіснувати.

Вона витримувала його цілих десять днів — і десять ночей. Цей час був тією природною послідовністю, що привела її до цієї ночі, відлуння її кроків тепер було породжене тим ж імпульсом, що і їхній перестук — перестук, який залишався без відповіді, — коли вона блукала тунелями Термінала. Вона шукала його в цих тунелях, ходила там упродовж багатьох годин, довгими ночами — саме в ту зміну, в яку він раніше працював. Проминала підземні переходи та платформи, цехи, вузли і закинуті колії, ні в кого ні про що не запитуючи, не пояснюючи своєї присутності. Не відчуваючи ні страху, ні надії, вона йшла, керована лише почуттям відчайдушної відданості, мало не гордості.

Ці почуття пояснювалися тими моментами, коли вона несподівано зупинялась у якомусь темному підземному закутку і чула слова, майже викарбувані у мозку: «Це моя залізниця», — дивлячись на склепіння, що вібрувало від звуку віддалених коліс; «це моє життя», — відчуваючи напружений згусток того, що було силою зупинене всередині неї; «це моя любов», — думала вона про чоловіка, який, можливо, був десь тут, у цих тунелях. Між цими думками не могло бути конфлікту. В чому я сумніваюсь? Що може нас роз’єднати тут, у цьому місці, якому обоє належимо? Далі, відновивши у пам’яті спогади про нинішні часи, вона знову рушала вперед із тим же відчуттям непохитної відданості, але з іншими словами на думці: «Ти заборонив мені тебе шукати, можеш проклинати мене, можеш мене відкинути… Але просто тому, що я існую, я маю право знати, що ти існуєш теж. Я повинна побачити тебе тільки для цього. Не зупинятися, не говорити, не торкатися до тебе — тільки побачити».

Вона його так і не побачила. Зауваживши зацікавлені та запитальні погляди підземних робітників, які йшли слідом, вона облишила пошуки.

Вигадавши привід, скликала збори робітників Термінала, — щоб їх підбадьорити. Вона вже двічі вдавалася до цього, зазираючи в обличчя кожному працівникові. Повторила ту саму нерозбірливу промову, відчуваючи сором через порожні узагальнення, які бурмотіла. Але водночас і гордість, що це не було аж так важливо, — вона дивилася на виснажені, доведені до тваринного стану обличчя чоловіків, яким було байдуже, — наказують їм працювати чи слухати безсенсові звуки. Його обличчя серед них не було.

— Усі були присутні? — запитала вона у майстра.

— Здається, так, — байдужо відповів він.

Вона тинялася перед входами до Термінала, спостерігаючи, як робітники приходили на зміну. Але входів було занадто багато, а місць, із яких вона могла спостерігати так, щоб її не зауважили, — надто мало. Вона стояла серед вологих сутінків на хіднику, що блищав від дощу, притиснувшись до стіни складу. Комір її пальта був піднятий аж до вилиць, дощові краплини падали на криси капелюха. Вона стояла обличчям до вулиці і спостерігала, як люди впізнають її та дивуються, розуміючи, що її варта занадто небезпечна та очевидна. Якщо серед них і був чоловік на ім’я Джон Ґолт, то хтось міг відгадати причину її пошуків… Якщо Джона Ґолта серед них не було… Якщо Джона Ґолта взагалі не було на світі, думала вона, тоді й небезпеки не існувало, — як і самого світу.

Немає небезпеки і немає світу, думала Даґні, йдучи вулицями та занедбаними районами до будинку під номером триста шістдесят сім, що був або не був його домом. Вона міркувала, що, мабуть, щось подібне відчуває людина, очікуючи смертельного вироку: жодного страху, жодної злості, жодного неспокою — нічого, крім крижаної відстороненості світла, яке не гріє, знання без цінностей.

Під ногами загуркотіла консервна бляшанка — грюкіт тривав надто довго і лунав занадто голосно, наче відбивався від стін занедбаного міста.

Вулиці, здавалося, зруйнувалися від виснаження, а не занурилися у відпочинок, так само, як люди за цими стінами, які не спали, а гинули від безсилля. О цій порі він мав би повернутися додому з роботи, подумала Даґні. Якщо він працював. Якщо досі мав дім. Вона поглянула на обриси будівель, на потрісканий тиньк, облуплену фарбу, вицвілі вивіски над занедбаними крамницями з непотрібними товарами і брудними вітринами, провалені та небезпечні сходи, зношений одяг, розвішений на мотузках, на всю цю занехаяність, бруд, заяложеність, незавершеність, пам’ятники на знак програшу двом ворогам: «немає часу» і «немає сили». Вона подумала, що в цьому місці він жив цілих дванадцять років — той, хто володів такою надзвичайною могуттю: вмів розпалювати в людях прагнення працювати й жити.

Раптом вона пригадала: містечко Старнсвілль! Вона затремтіла. Але ж тут Нью-Йорк! — вигукнула Даґні подумки, захищаючи велич, яку так любила. Тоді незворушно і суворо визнала вирок, що виніс її розум: місто, в якому він мусив жити в такій занедбаності протягом дванадцяти років, було прокляте і приречене на майбутнє Старнсвілля.

І раптом усе перестало мати значення. Вона відчула особливий шок, — як тоді, коли западає несподівана тиша, коли всередині все завмирає: над дверима задрипаного будинку вона побачила номер триста шістдесят сім.

«Я цілком спокійна», — подумала Даґні. Тільки час раптово припинив свій плин, розламавши її сприйняття на окремі уламки: спершу — момент, коли вона побачила номер; потім — коли подивилася на список мешканців у болотяному світлі, що падало з дверного отвору, і побачила слова «Джон Ґолт, 5, задня частина» (слова вишкрябала олівцем якась малописьменна людина); вона зупинилася біля сходів, дивлячись угору, на поруччя, що зникали в темряві, — аж раптом прихилилась до стіни, затремтівши від жаху і воліючи нічого не знати; потім вона зрозуміла, що йде; зрештою виникло якесь полегшення, вона піднімалася сходами без зусилля, сумніву чи страху, сходові майданчики залишалися внизу, рішуче відлунювали кроки, — наче імпульс цього невідворотного сходження, породжений силою її випростаного тіла, її плечей, високо піднятої голови й урочистої, екзальтованої певності, що від власного життя вона не може очікувати катастрофи — тільки не наприкінці цих сходів, що долати їх Даґні довелося аж тридцять сім років.

На горішньому поверсі вона побачила вузький коридор з темними плямами дверей. Даґні почула, як серед тиші поскрипують дошки під її ногами. Пальці натиснули на ґудзик дзвінка, і вона почула звук у невідомому просторі за дверима. Даґні зачекала. Почула, як коротко тріснула дошка десь на нижньому поверсі. Далеко на ріці натужно заревів буксир. Потім збагнула, що стоїть там уже досить довго, — бо наступна мить була більше схожа не на мить пробудження, а на мить народження: наче два звуки виштовхнули її з порожнечі: кроки за дверима і клацання замка. Та цілком опритомніла вона лише тоді, коли раптово усвідомила, що двері відчинено, а постать на порозі — це Джон Ґолт. Він буденно стояв у своєму коридорі, вдягнутий у широкі штани та сорочку. Лінію його талії косо окреслювало світло, що падало ззаду.

Вона розуміла: він намагається охопити сенс цієї миті, аналізує все, що їй передувало, і що настане потім, підбиває підсумки і намагається взяти події під свій контроль. І в момент, коли складка на його сорочці поворухнулась від подиху, він уже знав загальний підсумок: і цим підсумком стала радісна усмішка.

Нарешті Даґні змогла поворухнутися. Він узяв її за руку, затягнув до кімнати, вона відчула тиск його вуст на своїх, гнучкість його тіла, що контрастувала з її холодним пальтом.

Побачила усміх у його очах, відчула дотик уст знову і знову, обімліла в його руках, рвучко дихаючи, — ніби, піднімаючись нагору всіх цих п’ять прольотів, геть забула дихати. Її обличчя втиснулось у проміжок між його щокою і плечем — і вона обійняла його, торкаючись руками до щік.

— Джоне… ти живий… — це все, що вона змогла сказати.

Він кивнув, наче розуміючи, про що свідчили її слова.

Потім підняв з підлоги її капелюха, зняв з неї пальто, відклав убік, і роздивлявся з іскрою схвалення в очах її тонку і тремтливу постать. Провів долонею по тугому темно-синьому светрі з високим коміром, що надавав її тілу тендітності школярки і напруження бійця.

— Наступного разу вдягнись у біле, — мовив він. — Тобі личитиме.

Вона усвідомила, що вбрана так, як ніколи не вдягалася на люди. Так, як одягалась, коли залишалась удома, — наприклад, сьогодні, коли не змогла заснути. Даґні нарешті спромоглася засміятися: вона очікувала будь-яких перших слів, тільки не таких.

— Якщо наступний раз буде, — спокійно додав він.

— Ти про що?

Він замкнув двері:

— Сідай.

Вона стояла, оглядаючи кімнату: видовжене порожнє піддашшя з ліжком в одному закутку і газовою плитою в іншому, трошки дерев’яних меблів, голі дошки підлоги, що подовжували приміщення ще більше, єдина увімкнена лампа на столі, зачинені двері з тінню абажура на них — і Нью-Йорк за величезним вікном, прямокутні будівлі та окремі вогники, а ще — обриси Будівлі Таґґарта в далині.

— Тепер слухай уважно, — сказав він. — У нас є близько півгодини. Я знаю, чому ти сюди прийшла. Я казав тобі, що витримати це буде складно і що ти, цілком імовірно, зламаєшся. Не шкодуй. Бачиш? Я теж не шкодую. Але зараз ми повинні вирішити, як нам відтепер діяти. За півгодини агенти мародерів, які йшли за тобою слідом, з’являться, щоб мене арештувати.

— О ні! — зойкнула вона.

— Даґні, кожен, хто має бодай залишок людської проникливості, мав зрозуміти, що ти — не одна з них, що ти — їхній останній зв’язок зі мною, тому вони не зводили з тебе очей — очей їхніх шпигунів.

— За мною ніхто не стежив! Я дивилась, і…

— Ти не могла їх побачити. Вони експерти з мистецтва винюхувати. Хоч би хто йшов за тобою слідом, зараз повідомляє про нас своїх босів. Твоя присутність у цьому районі, о цій годині, моє ім’я внизу на дошці, те, що я працюю у тебе на залізниці, — цього вже достатньо, щоб усе поєднати.

— Тоді втікаймо!

Він похитав головою.

— Вони вже оточили будинок. Твої переслідувачі мають можливість підняти кожного полісмена в цьому районі. Тепер я скажу, що ти маєш робити, коли вони сюди прийдуть. Даґні, у тебе лише один шанс мене врятувати. Якщо ти не зовсім зрозуміла, що я казав по радіо про людей, які обирають середину, — то зрозумієш зараз. Середини не існує. Але ти не можеш стати на їхній бік, поки ми в їхніх руках. Ти повинна приєднатися до них.

— Що?

— Ти повинна приєднатися до них, повністю, цілковито, публічно, наскільки лише здатна вдавати. Ти повинна поводитись, як одна з них. Вдавати мого найбільшого ворога. Якщо ти це зробиш, я матиму шанс вижити. Вони занадто сильно мене потребують, вони вдадуться до будь-яких крайнощів, перш ніж мене вбити. Хоч би що вони витягували з людей, вони можуть це зробити тільки з огляду на моральні цінності їхніх жертв. Вони не поділяють жодної моєї цінності, щоб шантажувати, нічого такого, чим можна мені погрожувати. Але якщо вони бодай на мить запідозрять, що ми одне для одного значимо, то почнуть тебе катувати — фізично — просто в мене на очах, менш ніж за тиждень. Я не збираюся на це чекати. За першого ж натяку на загрозу для тебе, я накладу на себе руки і негайно зупиню їх.

Він сказав це буденно і відсторонено, тоном практичних підрахунків. Вона знала, що він говорить серйозно і має рацію: Даґні розуміла, в який спосіб вона єдина могла призвести до його загибелі, натомість самі вороги нездатні були нічого йому заподіяти. Він побачив її завмерлий погляд, погляд розуміння і жаху. Кивнув і ледь усміхнувся.

— Немає потреби тобі казати, — мовив він, — що якщо я це зроблю, то мій вчинок не буде актом самопожертви. Я не збираюся жити на їхніх умовах, я не хочу їм коритись і бачити, як ти чиниш убивство. Після цього для мене вже не залишиться цінностей — отже, не буде задля чого жити. Тому використай всі можливості обману, але переконай їх, що ти мене ненавидиш. Тоді ми матимемо шанс вижити і втекти. Не знаю, коли і як саме, але принаймні тоді я знатиму, що можу діяти вільно. Це зрозуміло?

Вона змусила себе підняти голову, поглянути йому в очі й кивнути.

— Коли вони прийдуть, — мовив він, — скажеш, що ти намагалася знайти мене, щоб передати їм, що ти запідозрила щось, коли побачила моє ім’я у списку робітників, і що прийшла сюди все з’ясувати.

Вона кивнула.

— Я відмовлятимусь зізнатися, хто я. Вони можуть упізнати мій голос, але я намагатимусь це заперечити. Саме ти скажеш їм, що я — саме той Джон Ґолт, якого вони шукають.

Вона забарилась, але знову кивнула.

— Потім ти попросиш — і приймеш п’ятсот тисяч доларів винагороди, що вони запропонували за мене.

Вона заплющила очі й кивнула.

— Даґні, — повільно сказав він, — неможливо служити власним цінностям, існуючи в їхній системі. Раніше чи пізніше, бажаєш ти цього чи ні, їм доведеться привести тебе до тієї точки, коли єдине, що ти зможеш для мене зробити — піти проти мене. Збери всю свою силу і зроби це, — і тоді ми відіб’ємо цих півгодини і, можливо, майбутнє.

— Я це зроблю, — спокійно мовила вона і додала: — Якщо саме це станеться…

— Це станеться. Не шкодуй. Я — не шкодуватиму. Ти не зрозуміла суті наших ворогів. Тепер ти її побачиш. Якщо мені судилося стати пішаком у тій виставі, яка тебе переконає, — то я хочу це зробити. Я хочу відібрати тебе у них раз і назавжди. Ти не хотіла більше чекати? О, Даґні, Даґні, я теж не хотів!

Він тримав і цілував її так, що вона відчула: кожен крок, кожна небезпека, кожен сумнів і її зрада (якщо це можна було назвати зрадою), все давало їй глибоку впевненість у правильності цієї миті. Він бачив на її обличчі ознаки внутрішньої боротьби, напружений протест проти себе самої — і крізь цілунки вона почула його голос:

— Не думай про них тепер. Ніколи не думай про біль, небезпеку чи ворогів ні на мить довше, ніж треба, щоб їх подолати. Ти тут. Це наш час і наше життя, а не їхнє. Не старайся бути нещасною. Бо ти щаслива.

— Незважаючи на ризик тебе занапастити? — прошепотіла вона.

— Не занапастиш. Але — так, навіть незважаючи на це. Ти ж не вважаєш, що це байдужість, правда? Хіба байдужість тебе сюди привела?

— Я… — бажання сказати правду змусило її притягнути його обличчя до своїх губ, і вона промовила:

— Мені було байдуже, хто з нас двох виживе, — тільки б побачити тебе ще раз!

— Я був би розчарований, якби ти не прийшла.

— Знаєш, як це було: чекати, долати спокусу, відкладати на день, потім іще на один, потім…

Він засміявся.

— Думаєш, не знаю? — запитав тихо.

Її рука безпорадно впала додолу: Даґні подумала про його довгі роки на залізниці.

— Коли я почула твій голос по радіо, — сказала вона, — коли почула найвеличнішу заяву… Ні, я не маю права казати, що саме подумала.

— Чому ні?

— Ти думаєш, що я її не прийняла.

— Приймеш.

— Ти говорив звідсіля?

— Ні, з долини.

— А потім повернувся до Нью-Йорка?

— Наступного ранку.

— І відтоді був тут?

— Так.

— А ти чув заклики, які вони висилають тобі щоночі?

— Звісно.

Вона повільно роззирнулась, її очі рухались від міських веж за вікном до дерев’яних сволоків стелі, потрісканого тиньку на стінах, залізних підпор його ліжка.

— Ти був тут весь час, — сказала вона. — Ти жив тут дванадцять років… тут… отак…

— Отак, — сказав він, відчиняючи двері в кінці кімнати.

Вона зойкнула. Видовжений, яскраво освітлений простір без вікон, захищений мушлею лискучого металу, схожий на невелику бальну залу на борту підводного човна, був найсучаснішою лабораторією, яку їй випадало бачити.

— Заходь, — сказав він, усміхаючись. — Мені більше не треба нічого від тебе приховувати.

Даґні почувалась так, ніби опинилася в іншому світі. Вона дивилася на складне обладнання, що вилискувало яскравим, розсіяним світлом, на плутанину дротів, на дошку, списану математичними формулами, на нескінченні шереги предметів, кожен з яких служив конкретній меті, — а потім озирнулася на потріскані дошки та облуплені стіни кімнати. Або-або, подумала вона. Ось вибір, який стоїть перед світом: людська душа може мати або такий образ, або такий.

— Ти хотіла знати, де я працював протягом одинадцяти місяців на рік, — сказав він.

— Ти все це придбав, — вона показала на лабораторію, — на платню, — тицьнула рукою в бік кімнати, — некваліфікованого робітника?

— Звісно, ні! За гроші, що Мідас Малліґан виплачує мені за електростанцію, екран з променів, радіопередавач та ще кілька подібних об’єктів.

— Тоді… навіщо ти працював робітником колії?

— Бо гроші, які людина заробляє в долині, не можна витрачати у зовнішньому світі.

— Де ти взяв це обладнання?

— Я його зробив сам. На ливарні Ендрю Стоктона.

Він вказав на скромний предмет, схожий на корпус радіоприймача, що стояв у кутку кімнати.

— Ось двигун, про який ти так мріяла, — він засміявся, бо вона зойкнула, мимовільно кинувшись уперед. — Не вивчай його зараз, ти ж не збираєшся віддати двигун їм?

Вона дивилася на лискучий метал циліндрів і на кільця дроту, що нагадували той іржавий предмет, який, немов священна реліквія, покоївся у скляній труні в підземеллях Термінала Таґґарта.

— Він постачає електричну енергію для моєї лабораторії, — сказав він. — Ніхто не повинен дивуватися, чому робітник колії використовує стільки електрики.

— Але ж якщо вони знайдуть це місце…

Він коротко засміявся:

— Не знайдуть.

— Як довго ти?..

Даґні замовкла. Цього разу вона не зойкнула, у неї все всередині завмерло. На стіні, за рядами механізмів побачила вирізану з газети фотографію: вона — у широких штанах і сорочці — стояла біля паротяга на відкритті «Лінії Джона Ґолта». Її голова була піднята, в усмішці відображався сенс, значення і сонячне світло того дня.

Вона застогнала і повернулася до нього, але вираз її обличчі відповідав її виразу на фотографії.

— Я був символом того, що ти хотіла знищити в цьому світі, — сказав він. — Але ти була для мене символом того, чого я хотів досягнути.

Він вказав на зображення.

— Так людина почувається раз чи двічі протягом свого життя. Але я вирішив, що таким буде мій постійний і природний стан.

Його безтурботний і впевнений погляд, ясність розуму допомогли їй осягнути цей момент, відчути його справжність — зараз, у цьому місті.

Коли Джон її поцілував, Даґні знала: їхні руки, обіймаючи одне одного, обіймають свою найбільшу перемогу. Їхньої реальності не досягали ні біль, ні страх. Це була реальність П’ятого концерту Гейлі, винагорода, якої вони так прагнули, за яку боролись — і її отримали.

У двері подзвонили.

Її першою реакцією було відсахнутися, його — притиснути її щільніше, затримати надовше.

Коли вона підняла голову, він усміхався.

Сказав тільки:

— Тепер настав час не боятися.

Вона повернулась слідом за ним до кімнати. Почула, як зачиняються позаду них, клацнувши, двері лабораторії.

Він мовчки допоміг їй одягнути пальто, зачекав, поки вона затягне пасок і надіне капелюха, а потім рушив до дверей і відчинив їх.

До приміщення ввійшли четверо м’язистих людей у військових одностроях. Кожен мав збоку по два пістолети. Їхні широкі безформні обличчя та очі були непроникні. Четвертий, їхній ватажок, виявився тендітним чоловічком у цивільному одязі та дорогому пальті. Він мав акуратні вусики, блідо-голубі очі, а поводився, наче інтелектуал, експерт зі зв’язків з громадськістю.

Він зиркнув на Ґолта, на кімнату, ступив уперед, зупинився, потім зробив іще один крок і знову зупинився.

— Слухаю вас, — мовив Ґолт.

— Ви… ви Джон Ґолт? — голосно запитав він.

— Це моє ім’я.

— Ви Джон Ґолт?

— Який?

— Це ви говорили по радіо?

— Коли?

— Не дозволяйте йому вас обдурити, — металевим голосом промовила Даґні, звертаючись до ватажка.

— Він — Джон Ґолт. Я подам докази до штабу. Можете продовжувати.

Ґолт обернувся до неї, як до незнайомки.

— Чи можете ви мені сказати, хто ви така, і чого від мене хотіли?

Її обличчя було таке ж порожнє, як і обличчя солдатів.

— Мене звати Даґні Таґґарт. Я хотіла переконатися, що ви справді та людина, яку розшукує вся країна.

Він обернувся до ватажка і сказав:

— Добре. Я — Джон Ґолт, але якщо хочете, щоб я з вами спілкувався, то тримайте цю стукачку, — і він вказав на Даґні, — від мене якнайдалі.

— Містере Ґолт! — неймовірно радісно закричав ватажок. — Яка честь з вами познайомитися, честь і привілей! Будь ласка, містере Ґолт, не зрозумійте нас неправильно, — ми готові виконати ваші бажання. Ні, звісно, вам не доведеться спілкуватися з міс Таґґарт, якщо ви цього не хочете. Міс Таґґарт лише намагалася виконати свій патріотичний обов’язок, але…

— Я сказав: тримайте її від мене якнайдалі.

— Ми ж вам не вороги, містере Ґолт. Запевняю: ми — не вороги.

Він обернувся до Даґні:

— Міс Таґґарт, ви неоціненно прислужилися народові. Дозвольте відтепер нам опікуватися цим чоловіком.

Заспокійливі рухи його рук намагалися змусити її відступити, щоб тримати якнайдалі від Ґолта.

— Чого ви хочете? — запитав Ґолт.

— На вас чекає весь народ, містере Ґолт. Все, чого ми хочемо, — отримати шанс розсіяти непорозуміння. Шанс співпрацювати з вами.

Його рука в рукавичці подала сигнал решті чоловікам. Дошки підлоги затріщали. Чоловіки мовчки почали відчиняти шухляди і шафи. Вони обшукували кімнату.

— Завтра вранці наш народ поверне собі надію, містере Ґолт, коли почує, що ми вас знайшли.

— Чого ви хочете?

— Просто привітати вас від імені народу.

— Мене арештовано?

— До чого ці старомодні вислови? Наша робота — це лише безпечно допровадити вас до найвищого керівництва нашої держави. Ваша присутність вкрай необхідна.

Він зупинився, але відповіді не отримав.

— Найвище керівництво хоче з вами порадитися — просто порадитись і дійти дружньої згоди.

Солдати не знаходили нічого, крім одягу та кухонного начиння. Не було жодних листів, книжок, навіть газет — так, ніби в кімнаті жила неписьменна людина.

— Наша завдання, містере Ґолт, допомогти вам посісти правильне місце в суспільстві. Здається, ви й самі не усвідомлюєте власної цінності.

— Усвідомлюю.

— Ми тут лише для того, щоб вас захистити.

— Зачинено! — повідомив солдат, погупавши кулаком у двері лабораторії.

Ватажок улесливо посміхнувся.

— Містере Ґолт, що за тими дверима?

— Приватна власність.

— Відчиніть їх, будь ласка.

— Ні.

Ватажок розвів руками зі страдницькою безпорадністю на обличчі.

— На жаль, мої руки зв’язані. Накази, розумієте. Ми повинні ввійти до тієї кімнати.

— То входьте.

— Це лише формальність, звичайна формальність. Існують усі підстави, щоб усе залагодити по-товариському. Ви ж погодитеся співпрацювати?

— Я сказав: ні.

— Упевнений, ви б не хотіли, щоб ми вдавалися до… необов’язкових заходів.

Відповіді він не отримав.

— У нас є дозвіл зламати ці двері, ви ж знаєте, — але, звісно, ми б не хотіли цього робити.

Жодної відповіді.

— Зламайте замок! — гаркнув він солдатові.

Даґні поглянула на Ґолта. Він стояв, беземоційний і з піднятою головою. Вона бачила безтурботну лінію його профілю, очі, спрямовані на двері. Замок був маленький — квадратна пластинка з полірованої міді: без отвору для ключа, без нічого.

Троє бовдурів мимоволі затихли, паралізовані безпорадністю. Четвертий, затиснувши в руці інструменти квартирного злодія, обережно шкрябав ними по дерев’яній поверхні дверей.

Дерево легко піддалось, донизу посипалися маленькі тріски. Через тишу, що запанувала навколо, ці стуки перетворювалися мало не на пістолетні постріли. Коли відмичка злодія почала нищити мідну пластину, присутні почули за дверима слабке шарудіння — не гучніше від втомленого зітхання. Наступної миті замок відпав і двері відчинилися.

Солдат відстрибнув. Ватажок наблизився, його кроки були нерівні, мов гикавка. Він різко штовхнув двері. Навпроти них зяяла непроглядна чорна діра з невідомим вмістом.

Вони перезирнулись і поглянули на Ґолта. Він не рухався. Стояв і вдивлявся у темряву.

Даґні рушила слідом, коли вони переступили поріг, присвічуючи ліхтариками. Видовжений простір був оббитий металом і повністю порожній, не враховуючи товстого шару пилу на підлозі — дивного, сірувато-білого пилу, що, здавалося, лежав тут уже впродовж багатьох століть. Кімната нагадувала череп.

Даґні відвернулась, намагаючись приховати вираз свого обличчя: вона знала, чим був цей пил ще кілька хвилин тому. «Не намагайтеся відчинити цих дверей», — сказав він їй біля входу до електростанції Атлантиди. «Якщо спробуєте їх зламати, механізми всередині розпадуться на порох ще до того, як двері відчиняться». Не намагайтеся відчинити цих дверей — думала вона, знаючи, що ця фраза тотожна застереженню: не намагайтеся силувати розум.

Чоловіки мовчки позадкували до входу і невпевнено зупинились у різних кутках піддашшя, ніби викинуті припливом.

— Ну, — сказав Ґолт, тягнучись по пальто і повертаючись до ватажка. — Ходімо.

Три поверхи готелю «Вейн-Фолкленд» евакуювали і перетворили на військовий табір. Охоронці з автоматами стояли на кожному повороті довгих коридорів, устелених м’якими килимами. Вартові з багнетами чатували на майданчиках перед пожежними сходами. Двері ліфта на п’ятдесят дев’ятому, шістдесятому і шістдесят першому поверхах було заблоковано. Дістатись туди можна було тільки через єдиний вхід і єдиний ліфт. Їх охороняли солдати у повному бойовому спорядженні. У вестибюлях, ресторанах і магазинах першого поверху тинялися характерні на вигляд люди: вони були одягнуті в надто дорогий і надто новий одяг, що мав би імітувати звичних гостей готелю, але видовище мало не надто переконливий вигляд, бо костюми незграбно сиділи на кремезних фігурах, до того ж з-під тканини випирали предмети, яких у бізнесменів просто не може бути, — зброя. Групи охоронців з автоматами стояли при кожному вході і виході з готелю, як і біля стратегічних вікон, що виходили на прилеглі вулиці.

В середині табору, на шістдесятому поверсі, у «королівському» номері готелю «Вейн-Фолкленд», серед атласних драпувань, кришталевих канделябрів і ліпнини, в оббитому парчею м’якому кріслі сидів Джон Ґолт у широких штанах і сорочці. Одну ногу він поклав на оксамитовий пуф, руки схрестив за головою. Дивився на стелю.

У цій позі його і застав містер Томсон, коли четверо охоронців, які стояли за дверима королівського номера з четвертої ранку, об одинадцятій відчинили їх, впустили Томсона, і знову замкнули.

Містер Томсон відчув певний неспокій, коли замок у дверях позаду нього клацнув, відрізавши шлях до відступу, і він залишився наодинці з ув’язненим. Але він пригадав заголовки в газетах і голоси дикторів на радіо, які ще від світанку повідомляли всій країні: «Джона Ґолта знайшли! Джон Ґолт у Нью-Йорку! Джон Ґолт приєднався до народної справи! Джон Ґолт проводить нараду з державними лідерами, працюючи над швидким розв’язанням усіх наших проблем!» Пригадавши це все, Томсон змусив себе повірити, що це правда.

— Так-так-так! — бадьоро промовив він, наближаючись до крісла. — Отже, це ви наш молодий колега, який створив усі ці труднощі… Ох, — раптом вирвалось у нього, коли він наблизився і зазирнув у темно-зелені очі, які пильно за ним стежили. — Ну… Я несказанно радий нашій зустрічі, містере Ґолт, несказанно радий. — І додав:

— Я — містер Томсон, як ви знаєте.

— Вітаю, — сказав Ґолт.

Містер Томсон звалився у крісло. Безцеремонністю цього жесту він намагався надати зустрічі невимушеності.

— Не думайте, що вас заарештовано чи щось таке, — він обвів рукою кімнату. — Це не в’язниця, як ви бачите. Погляньте, як добре ми до вас ставимося. Ви — важлива особа, дуже важлива особа, — і ми про це знаємо.

Почувайтеся, як удома. Просіть будь-чого. Хто вас не послухається, того викину геть. А якщо вам не сподобається котрийсь із тих хлопців за дверима, тільки скажіть — ми відразу його замінимо.

Він очікувально замовк, але відповіді не отримав.

— Єдина причина, з якої ми вас сюди покликали — бажання з вами поспілкуватися. Ми цього б не робили, але ви не залишили нам вибору. Продовжували ховатись. А ми просто хотіли сказати вам, що ви неправильно нас зрозуміли.

Він розвів руками, піднявши догори долоні й чарівно всміхнувся. Ґолт мовчки за ним спостерігав.

— Яку промову ви виголосили! Ви оратор! Ви дещо зробили для країни — не знаю, що саме і навіщо, але таки якось вплинули. Здається, люди й собі захотіли мати те, що маєте ви. Але ви вирішили, що ми проти цього? Ось у цьому ваша помилка. Ми не проти. Особисто я думаю, що у вашій промові було чимало справді слушних зауважень. Так, сер, така моя думка. Звісно, я не погоджуюсь із кожним вашим словом, — але що за чорт, ви ж не хочете, щоб ми погоджувались абсолютно з усім, правда? Розмаїття поглядів — у цьому й полягають кінні перегони. Я завжди готовий змінити свою думку. Я відкритий до будь-яких аргументів.

Він вичікувально схилився вперед, але відповіді знову не отримав.

— Світ занурився просто в якесь пекло. Все, як ви казали. Тут я з вами погоджуюсь. У нас є точка дотику. Можемо з цього розпочати. З цим треба щось робити. Все, чого я хотів… Слухайте, — несподівано закричав він, — чому ви не дозволяєте з вами поговорити?

— Я з вами розмовляю.

— Я… ну… ви розумієте, про що я.

— Цілком.

— Ну і? Що ви мені на це?

— Нічого.

— Га?

— Нічого.

— Ох, та перестаньте ж!

— Я не шукав розмови з вами.

— Але… Але ж послухайте! Ми повинні все обговорити!

— Я не маю що з вами обговорювати.

— Послухайте, — після паузи мовив містер Томсон, — ви — людина дії. Практична людина. Боже, та ви ж практична людина! Якщо я не у всьому вас розумію, то щодо цього — цілком певен. Хіба ні?

— Чи я практичний? Так.

— Я теж. Ми можемо говорити відверто. Можемо розкрити всі карти. Хоч би яка була ваша мета, я пропоную вам угоду.

— Я завжди відкритий до угод.

— Я так і знав! — тріумфально вигукнув містер Томсон і гепнув кулаком по власному коліну. — Я їм так і казав, усім цим дурнуватим мудрагелям-теоретикам, усім цим веслі!

— Я завжди відкритий до угод, якщо хтось може запропонувати мені те, що мене зацікавить.

Містер Томсон і сам не зрозумів, що змусило його завагатися, перш ніж він сказав:

— То висувайте свої вимоги, братіку! Висувайте вимоги!

— А що ви можете мені запропонувати?

— Та що завгодно.

— Наприклад?

— Що скажете. Ви чули наші звернення до вас на коротких хвилях?

— Так.

— Ми ж сказали, що пристанемо на ваші умови. Будь-які умови. Ми не жартували.

— А ви хіба не чули, як я по радіо сказав, що не збираюся приставати на жодні умови? Я теж не жартував.

— Послухайте, але ж ви неправильно нас зрозуміли! Ви думали, що ми будемо з вами боротись. А ми не збираємося цього робити. Ми ж не такі непоступливі. Ми бажаємо розглянути будь-яку ідею. Чому ви не відповіли на наші заклики до розмови?

— Чому я мав би це робити?

— Тому що… тому що ми хотіли спілкуватися з вами від імені країни.

— Я не визнаю вашого права говорити від імені країни.

— Послухайте, я не звик… Ну, добре, чи можете ви мене просто вислухати? Ви мене не слухатимете?

— Я слухаю вас.

— Країна в жахливому стані. Люди вмирають з голоду і здаються, економіка розпадається на шматки, ніхто більше нічого не виробляє. Ми не знаємо, що з цим робити. А ви — знаєте. Знаєте, як усе налагодити. Добре, ми готові піддатися. Ми хочемо, щоб ви сказали нам, що слід робити.

— Я вже сказав вам, що робити.

— Що?

— Забратися з дороги.

— Це неможливо! Це нереально! Про це навіть мови бути не може!

— Бачите? Я ж казав — немає що обговорювати.

— Заждіть! Зачекайте! Не треба крайнощів! Завжди залишається середнє арифметичне. Ви не можете мати все. Ми не… люди не готові до цього. Ви не можете вимагати, щоб ми пустили псу під хвіст увесь державний механізм. Ми повинні зберегти систему. Але ми не проти внести зміни. Переробимо все, що ви захочете. Ми не вперті догматики, які тримаються за теорію, — ми гнучкі. Зробимо все, що ви скажете. У вас розв’язані руки. Ми будемо взаємодіяти. Досягнемо компромісу. Розділимо все п’ятдесят на п’ятдесят. Ми залишимо за собою сферу політики і дамо вам повну владу над економікою. Віддамо все виробництво у країні, подаруємо його вам. Керуватимете нею, як вам заманеться, віддаватимете накази, видаватимете директиви, — матимете у своєму розпорядженні організовану владу держави, щоб ваші рішення були ефективніші. Ми всі — і я перший — готові вам коритися. У царині виробництва ми зробимо все, що ви скажете. Будете економічним диктатором нашого народу!

Ґолт вибухнув реготом. Він сміявся так щиро, що містер Томсон зніяковів.

— Що з вами?

— То в цьому ваше бачення компромісу?

— Та що за… Чого ви сидите і шкіритеся? Ви мене, мабуть, не зрозуміли. Я пропоную вам роботу Веслі Моуча — нічого більшого ніхто запропонувати вам не зможе! Зможете робити, що забажаєте. Якщо вам не подобається спосіб управління — анулюйте його. Якщо хочете вищих прибутків і нижчих заробітних плат — віддайте розпорядження. Хочете особливих привілеїв для великих магнатів — надайте їм привілеї. Якщо вам не подобаються профспілки — розпустіть їх. Хочете вільну економіку — накажіть людям бути вільними! Грайтесь, як вам захочеться. Але нехай усе налагодиться. Наведіть у країні порядок. Змусьте людей працювати. Нехай вони виробляють товари. Поверніть ваших хлопців — людей розуму. Ведіть нас до мирної, наукової, індустріальної ери, до розквіту.

— Під дулом пістолета?

— Слухайте, я… Що в цьому смішного?

— Скажіть мені тільки одне: якщо ви вдаєте, наче не чули жодного слова, промовленого мною по радіо, чому ви думаєте, що я вдаватиму, наче цього не казав?

— Не розумію, про що ви! Я…

— Байдуже. Це було риторичне запитання. Перша частина — відповідь на другу.

— Га?

— Добре, перекладу: чоловіче, я не граюся у ваші ігри.

— Ви відмовляєтеся від моєї пропозиції?

— Відмовляюся.

— Але чому?

— Я три години пояснював по радіо, чому.

— Ох, це ж тільки теорія! Йдеться про бізнес. Я пропоную вам найкращу роботу на світі. Ви поясните, що не так?

— Протягом трьох годин я пояснював вам, що це не спрацює.

— Ви можете зробити так, щоб спрацювало.

— Як?

Містер Томсон розвів руками.

— Не знаю. Якби я знав, то до вас би не звертався. Це ви повинні придумати. Це ви у нас індустріальний геній. Можете залагодити будь-які проблеми.

— Я сказав, що це неможливо зробити.

— Ви можете.

— Як?

— Якось.

Він знову почув сміх Ґолта і додав:

— Чому ні? Просто скажіть — чому ні?

— Добре, скажу. Ви хочете, щоб я став економічним диктатором?

— Так!

— І ви будете коритися будь-якому моєму наказові?

— Беззастережно!

— Тоді почніть зі скасування всіх податків на прибуток.

— О ні! — закричав містер Томсон, зриваючись на ноги. — Ми не можемо цього зробити! Це… це не царина виробництва. Це царина поширення. Яким чином ми зможемо платити урядовим працівникам?

— Звільніть урядових працівників.

— О ні! Це вже політика! Це не економіка! Ви не можете втручатись у політику! Ви не можете отримати все й одразу!

Ґолт поклав ногу на ногу і примостив їх на пуфі, зручно випроставшись у кріслі.

— Хочете продовжувати дискусію? Чи ви зрозуміли?

— Я тільки… — він замовк. — Ви задоволені з того, що я зрозумів?

— Послухайте, — примирливо сказав містер Томсон, повертаючись на своє місце. — Я не хочу сперечатись. Я не дуже вправний у дебатах. Я — людина дії. Часу дедалі менше. Все, що мені відомо, — ви дуже розумний. Саме ваш розум нам і потрібен. Ви здатні досягти всього. Якщо захочете, ви зможете все залагодити.

— Добре, поговорімо по-вашому: я не хочу. Не хочу бути економічним диктатором — навіть задля того, щоб наказати людям стати вільними. Жодна раціональна людина не прийме можливості такого наказу, бо знає: це право належить їй самій, ніхто не може його забрати чи віддати.

— Скажіть, — замислено мовив містер Томсон, — чого вам треба?

— Я вже казав по радіо.

— Я не розумію. Ви сказали, що керуєтеся власними егоїстичними інтересами — це я можу зрозуміти. Але чого такого ви можете хотіти від майбутнього, що не можете отримати від нас негайно, на тарілочці? Я думав, що ви егоїст, що ви практична людина. Я запропонував вам карт-бланш на що завгодно, — а ви мені кажете, що це вам не потрібно. Чому?

— Бо ваш карт-бланш не має ресурсів.

— Що?

— Бо ви не маєте цінностей, які можуть мене зацікавити.

— Я можу запропонувати вам що завгодно. Тільки скажіть.

— Кажіть ви.

— Ви багато говорите про багатство. Якщо хочете грошей — то я можу дати вам за хвилину, вже зараз, готівкою, можу дати стільки, скільки ви не заробите і за три життя. Хочете мільярд доларів — чистий мільярд доларів?

— Який я маю заробити, щоб ви могли мені його віддати?

— Ні, я дам вам його просто з державної скарбниці, новими, хрусткими купюрами… або… навіть золотом, якщо хочете.

— Що я зможу за них купити?

— Ну, коли країна стане на ноги…

— Коли я поставлю її на ноги?

— Якщо ви хочете все робити по-своєму, якщо ви женетеся за владою, то я гарантую, що кожен чоловік, жінка і дитина у цій країні коритиметься вашим наказам і робитиме все, чого ви забажаєте.

— Після того, як я їх навчу?

— Якщо хочете чогось для своїх людей — для всіх тих, що позникали, — роботи, посад, влади, податкових пільг, будь-яких особливих послуг — тільки скажіть, і вони їх матимуть.

— Після того, як я їх поверну в цей світ?

— То чого ж ви хочете?

— Навіщо ви мені потрібні?

— Га?

— Що ви можете мені запропонувати такого, чого б я не міг отримати без вас?

В очах містера Томсона з’явився особливий вираз: здавалося, він почувається загнаним у кут. І все ж погляду від Ґолта не відвів і повільно промовив:

— Без мене ви не зможете вийти з цієї кімнати.

Ґолт усміхнувся:

— Це правда.

— Не зможете взагалі нічого створити. Залишитеся тут і помрете з голоду.

— Це теж правда.

— То що, не розумієте? — голос містера Томсона знову став гучний, до нього повернулася якась інтимна радість, наче недвозначний натяк, що пролунав, можна було розвіяти за допомогою гумору. — Я можу запропонувати вам ваше власне життя.

— Ви не можете мені цього запропонувати, містере Томсон, — стиха мовив Ґолт.

Містер Томсон здригнувся і звів на Ґолта погляд, а потім відвернувся: Ґолтова усмішка здавалася майже ніжною.

— Тепер ви розумієте, про що мені йшлося, коли я казав, що нуль не може бути заставою за життя? Це я можу гарантувати вам таку заставу — і цього не робитиму. Відмова виконувати погрозу — це не платня, заперечення заперечення — це не винагорода, відкликання озброєних хуліганів не може бути стимулом, пропозиція не убивати для мене цінності не становить.

— Хто… хто вам казав щось про вбивство?

— А хто казав про будь-що, крім нього? Якби ви не тримали мене тут під дулом пістолета, під загрозою смерті, то не мали б можливості взагалі зі мною розмовляти. Ось і все, на що здатні ваші пістолети. Я не плачу за відмову від погроз. Я не купую ні в кого власного життя.

— Це неправда, — весело мовив містер Томсон. — Якби ви зламали ногу, то заплатили б лікареві, щоб він її вилікував.

— Не заплатив би, якби ногу зламав мені сам лікар, — Ґолт усміхнувся у відповідь на мовчанку містера Томсона. — Я практична людина, містере Томсон. Не думаю, що це дуже по-діловому — заохочувати людину, єдиною метою життя якої є ламати мені кості. Не думаю, що підтримувати і захищати здирництво, — ознака практицизму.

Містер Томсон замислився, а потім похитав головою.

— Не думаю, що ви практичний, — сказав він. — Практична людина не ігнорує фактів реальності. Вона не гайнує свого часу, бажаючи, щоб усе навколо стало іншим, намагаючись це змінити. Вона приймає все таким, яке воно є. Ми вас ув’язнили. Це факт. Подобається це вам чи ні, це факт. Ви повинні діяти відповідно.

— Я дію.

— Я про те, що ви повинні співпрацювати. Повинні визнати ситуацію, прийняти її й до неї пристосуватись.

— Якщо у вас отруєна кров, ви пристосуєтеся до цього чи спробуєте змінити?

— Це зовсім інше! Це фізичні речі!

— Тобто фізичні речі змінювати можна, а ваші примхи — ні?

— Га?

— Фізичну природу можна пристосувати до людини, натомість ваші примхи — вищі за закони природи, тому люди повинні пристосовуватися до вас?

— Перевага на моєму боці!

— Бо у вас пістолет?

— Та забудьте ви про пістолети! Я…

— Я не можу забути про реальні факти, містере Томсон. Це було б непрактично.

— Добре, нехай: у мене пістолет. Що ви можете проти цього вдіяти?

— Діятиму відповідно. Я вам підкорюся.

— Що?

— Зроблю все, що ви мені накажете.

— Ви не жартуєте?

— Ні, не жартую. У буквальному сенсі.

Він побачив, що запал містера Томсона поступово перетворюється на подив.

— Я виконаю все, що ви мені накажете. Якщо посісти крісло економічного диктатора, я його посяду. Якщо накажете сісти за стіл, сяду. Якщо накажете видати директиву — я видам ту директиву, яка буде вам необхідна.

— Але я не знаю, які директиви треба видавати!

— І я не знаю.

Запала тривала мовчанка.

— Ну? — запитав Ґолт. — І де ваші накази?

— Я хочу, щоб ви порятували економіку країни!

— Я не знаю, як її порятувати.

— Я хочу, щоб ви знайшли спосіб це зробити!

— Я не знаю, як його знайти.

— Я хочу, щоб ви придумали!

— Яким чином ваш пістолет може мене до цього змусити, містере Томсон?

Містер Томсон мовчки на нього дивився — і в його стиснутих губах, у випнутому підборідді, у звужених очах Ґолт побачив вираз, характерний для хулігана-підлітка, готового виголосити свій філософський аргумент, що вкладається в єдине речення: «Я тобі зараз зуби повибиваю». Ґолт усміхнувся, наче прочитав це його бажання. Містер Томсон відвів погляд.

— Ні, — сказав Ґолт, — ви не хочете, щоб я придумав. Коли ви змушуєте людину діяти проти її власного вибору і думок, то хочете саме того, щоб ця людина перестала думати. Хочете, щоб вона стала роботом. Я підкорюсь.

Містер Томсон зітхнув.

— Не розумію, — сказав він зі щирою безпорадністю. — Щось не клеїться — і я не можу зрозуміти, що саме. Навіщо вам неприємності? Маючи такий мозок, ви могли б переплюнути будь-кого. Я ж вам не рівня, ви це прекрасно знаєте. Чому ви просто не вдасте, начебто приєдналися до нас, а потім захопите весь контроль, мене обдуривши?

— З тієї ж причини, яка штовхає вас таке пропонувати: бо в такому разі ви переможете.

— Га?

— Ті, хто хоч трохи кращі за вас, намагаються перемогти вас вашими ж методами, — і саме це дозволило вам керувати світом упродовж стількох століть. Хто з нас двох переміг, якби я намагався змагатись із вами за контроль над вашими силачами? Звісно, я міг би прикидатись — і не порятував би вашої економіки і системи, бо тепер їх уже ніщо не порятує, — і я зазнав би поразки, а ви здобули б перемогу, що її завжди здобували в минулому: ви відтермінували б свій крах. Покарання відтягнулось би ще на певний час, може, на рік чи на місяць, і його вдалось би купити ціною надії та зусиль, витиснутих з найкращих людей, які залишилися навколо, включно зі мною. Ось і все, що вам потрібно, ось весь ваш діапазон. Місяць? Ви погодились би і на тиждень, на тій незмінній підставі, що завжди можна знайти наступну жертву. Але я остання жертва — і ця жертва відмовляється зіграти свою історичну роль. Гру закінчено, чоловіче.

— Усе це теорія! — гаркнув містер Томсон, може, трохи занадто різко. Його очі металися кімнатою, наче підміняючи собою нервову ходу. Він тужливо поглянув на двері, бажаючи вирватися звідси. — Кажете, якщо ми не відмовимося від системи, то загинемо? — запитав він.

— Так.

— Отже, оскільки ми вас ув’язнили, ви загинете разом із нами?

— Можливо.

— А хіба ви не хочете жити?

— Жагуче, — Ґолт побачив вогник надії в очах містера Томсона і всміхнувся. — Скажу більше: я хочу жити набагато більше, ніж хочете ви. Знаю, що саме на це ви й розраховуєте. Знаю, що ви насправді взагалі не хочете жити. А я хочу. І саме тому, що це бажання таке сильне, я не прийму жодних підмін.

Містер Томсон зірвався на ноги.

— Це неправда! — закричав він. — Неправда, що я не хочу жити! Чому це ви таке кажете?

Він стояв, зібгавшись, ніби від раптового холоду.

— Чому ви таке кажете? Я не знаю, про що вам ідеться.

Томсон позадкував.

— І неправда, що я — бандит. Я — не бандит. Я не мав наміру вас скривдити. Я взагалі нікого не хотів кривдити. Я хотів подобатися людям. Хотів бути вам другом. Я хочу бути вашим другом! — закричав він.

Ґолт спокійно спостерігав за ним, з його погляду не можна було зрозуміти, що саме він бачить, крім того, що він таки дещо бачив.

Містер Томсон раптом почав надмірно метушитися, наче кудись заквапився.

— Мені треба бігти, — сказав він. — Я… У мене стільки зустрічей. Поговоримо про все це пізніше. Обміркуйте все. Не поспішайте. Я не намагаюсь на вас тиснути. Просто розслабтеся, не хвилюйтесь і почувайтесь, як удома. Просіть усе, що вам буде потрібно: їжа, напої, сигарети, все якнайкраще.

Він вказав рукою на одяг Ґолта.

— Я накажу найдорожчому кравцеві в місті пошити вам достойне вбрання. Хочу, щоб ви звикали до найкращого. Хочу, щоб вам було зручно і… Скажіть, — раптом буденно (занадто буденно) запитав він, — а у вас є сім’я? Родичі, з якими ви хотіли б побачитися?

— Ні.

— Друзі?

— Ні.

— Кохана?

— Ні.

— Я просто не хотів би, щоб вам було самотньо. Ми можемо дозволити, щоб до вас приходили відвідувачі — будь-хто, ви тільки скажіть. Може, є хтось, до кого ви небайдужі.

— Нікого немає.

Містер Томсон зупинився перед дверима, обернувся до Ґолта і похитав головою.

— Не розумію я вас, — сказав він. — Просто не розумію.

Ґолт усміхнувся, стенув плечима і мовив:

— Хто такий Джон Ґолт?

Перед готелем «Вейн-Фолкленд» кружляла завірюха. Озброєні охоронці у світлі, що падало від дверей, мали химерний, невтішний і безпорадний вигляд. Вони стояли, зіщулившись, схиливши голови, обіймаючи свою зброю, щоб хоч трохи зігрітися. Здавалось, що навіть якби вони, намагаючись звільнитися від гострої люті, випустили просто в бурю всі свої набої, це не заспокоїло б їхні тіла.

Чік Моррісон, відповідальний за питання моралі, перейшов вулицю, простуючи до готелю. Він поспішав на нараду, що мала відбутися на п’ятдесят дев’ятому поверсі. Моррісон зауважив, що рідкісні, напівсонні перехожі навіть не завдавали собі клопоту, щоб поглянути на охоронців, так само, як і на просочені вологою купи непроданих газет у кіоску з заголовком: «Джон Ґолт обіцяє процвітання».

Чік Моррісон неспокійно похитав головою: шість днів цих радісних заголовків (вони повідомляли про об’єднані зусилля державних лідерів, що працювали з Джоном Ґолтом, формуючи нову політику) не дали результатів. Він зауважував, що люди поводилися так, ніби їх більше ніщо навколо не цікавило. Ніхто не звертав уваги на Чіка Моррісона, крім старої жебрачки, яка мовчки простягнула до нього руку, коли він наблизився до освітленого входу. Він квапливо проминув її, і тільки краплі сльоти упали на покорчену старечу долоню.

Саме спогад про вулиці надав голосові Чіка Моррісона скреготливих ноток, коли він виступав перед людьми у кімнаті містера Томсона на п’ятдесят дев’ятому поверсі. Вирази на обличчях присутніх відповідали його словам.

— Здається, ніщо не діє, — сказав він, вказуючи на стос звітів від агентів, що «вимірювали пульс населення». — Всі прес-релізи про співпрацю з Джоном Ґолтом, здається, жодним чином на них не впливають. Людям байдуже. Вони не вірять жодному слову. Дехто з них каже, що більше з нами не співпрацюватиме. Більшість не вірить навіть у те, що ми його знайшли. Не знаю, що сталося з людьми. Вони більше нічому не вірять.

Він зітхнув.

— Три фабрики у Клівленді зупинилися ще позавчора. Вчора у Чикаґо — ще п’ять. У Сан-Франциско…

— Знаю, знаю, — гаркнув містер Томсон, щільніше кутаючись у кашне: обігрів у приміщенні вийшов з ладу.

— Немає іншої ради: він мусить здатись і взяти все у свої руки. Мусить!

Веслі Моуч поглянув на стелю.

— Не просіть мене знову з ним говорити, — сказав Томсон і здригнувся. — Я намагався. З ним неможливо розмовляти.

— Я… Я теж не можу, містере Томсон! — закричав Чік Моррісон, відповідаючи на його погляд. — Я звільнюсь, якщо хочете! Я не можу знову з ним говорити! Не примушуйте мене!

— З ним ніхто не може говорити, — сказав доктор Флойд Ферріс. — Це тільки гайнувати час. Він не чує жодного слова.

Фред Кіннан засміявся:

— Ви хочете сказати — він чує занадто багато, так? І, що найгірше, на все відповідає.

— Чому б вам знову не спробувати? — зірвався Моуч. — Вам, здається, сподобалося. Чому б вам його не переконати?

— Мені краще знати, — сказав Кіннан. — Не дури себе, брате. Ніхто його не переконає. Я двічі не намагатимусь… Сподобалося? — додав він здивовано. — Ага… ага, мабуть таки сподобалося.

— Що з вами? Ви що, його послухалися? Ви дозволяєте йому вас переконати?

— Мене? — безрадісно засміявся Кіннан. — Яка йому з мене користь? Я буду перший, хто витече в каналізацію, коли він переможе… Просто, — він мрійливо поглянув на стелю, — ніколи не випадало розмовляти з аж такою прямою людиною.

— Він не переможе! — закричав містер Томсон. — Про це й мови бути не може!

Запала тривала мовчанка.

— У Західній Вірджинії голодні бунти, — сказав Веслі Моуч. — А техаські фермери…

— Містере Томсон! — з відчаєм мовив Чік Моррісон. — Може… може, ми могли б улаштувати його зустріч з громадськістю… на мітингу… чи на телебаченні… Нехай принаймні побачать його — повірять, що він таки справді у нас. Це принаймні дасть людям надію. А ми виграємо трохи часу.

— Це занадто небезпечно, — вигукнув доктор Ферріс. — Не можна й близько підпускати його до публіки. Він ні перед чим не зупиниться.

— Він повинен здатися, — вперто повторив містер Томсон. — Він повинен до нас приєднатись. Один із вас нехай…

— Ні! — закричав Юджин Лоусон. — Тільки не я! Я взагалі не хочу його бачити! Ніколи! Я не хочу в це повірити!

— Повірити у що? — запитав Джеймс Таґґарт. В його голосі вчувалося небезпечне та нерозсудливе глузування. Лоусон не відповідав. — Чого ви боїтеся?

Презирство в голосі Таґґарта було надзвичайно виразне, наче перед імовірністю безмежного страху він кинув виклик страхові приватному.

— У що ви боїтеся повірити, Джине?

— Я не віритиму в це! Не буду! — Лоусон чи то гарчав, чи скиглив. — Ви не можете змусити мене втратити віру в людство! Ви не повинні були допускати існування такої людини! Такого безжалісного егоїста, який…

— Та що за зграйка інтелектуалів! — презирливо кинув містер Томсон. — Я думав, ви зможете говорити з ним його ж мовою, — але він стількох із вас налякав. Ідеї? Де тепер ваші ідеї? Зробіть що-небудь! Нехай він до нас приєднається! Переконайте його!

— Проблема у тому, що він нічого не хоче, — сказав Моуч. — Що ми можемо запропонувати людині, яка нічого не хоче?

— Ви маєте на думці, — сказав Кіннан, — що ми можемо запропонувати людині, яка хоче жити?

— Заткніться! — закричав Джеймс Таґґарт. — Чому ви таке кажете? Навіщо ви це сказали?

— А чому ви кричите? — запитав Кіннан.

— Тихо! Всі! — наказав містер Томсон. — Ви так вправно воюєте між собою, а коли доходить до того, щоб подолати справжню людину…

— То він і вас зачарував? — закричав Лоусон.

— Скиньте оберти, — втомлено мовив містер Томсон. — Це найкрутіший покидьок з усіх, кого я намагався поставити на місце. Вам цього не зрозуміти. Міцнішого бути не може… — в його голосі проступила нотка захоплення. — Міцнішого бути не може…

— Існують способи, щоб переконати крутих покидьків, — буденно промимрив доктор Ферріс. — Я вам уже пояснював.

— Ні! — закричав містер Томсон. — Ні! Замовкніть! Я вас не слухатиму! Я не хочу цього чути!

Він несамовито замахав руками, наче розганяючи щось, чого навіть назвати не наважувався.

— Я йому сказав… що це неправда… Що ми не… що я не…

Він люто похитав головою, ніби вже в самих словах містилась якась безпрецедентна небезпека.

— Ні, хлопці, послухайте. Я хочу сказати: ми повинні бути практичні… і обережні. З біса обережні. Ми повинні залагодити все мирно. Ми не можемо дозволити собі ворогувати з ним. Не можемо його скривдити. Ми не сміємо дозволити, щоб із ним щось сталося, бо… бо, коли загине він, загинемо і ми. Він — наша остання надія. Не робімо помилок. Якщо піде він — ми зникнемо слідом за ним. Ви всі це знаєте.

Він пробігся поглядом по обличчях присутніх: вони справді це знали.

Наступного ранку мокрий сніг опадав на перші сторінки газет, що розповідали про конструктивну, гармонійну нараду між Джоном Ґолтом і державними лідерами. Повідомлялося, що внаслідок спільної роботи попереднього вечора було створено «План Джона Ґолта», зміст якого невдовзі буде оприлюднено. Вечірні сніжинки падали на меблі у багатоквартирному будинку з обваленими стінами, а також на юрбу, яка мовчки чекала під зачиненим вікном каси заводу, власник якого зник.

— Фермери Південної Дакоти, — повідомив наступного ранку Веслі Моуч містерові Томсону, — ідуть на столицю, дорогою спалюючи всі урядові будівлі та будинки вартістю понад десять тисяч доларів.

— Каліфорнія розпалася на кавалки, — повідомив він увечері. — Там триває громадянська війна, — хоча насправді ніхто точно не знає, як це назвати. Вони заявляють про відокремлення від Співдружності, але невідомо, хто там тепер при владі. По всьому штату відбуваються збройні сутички між Народною Партією, яку очолює Емма Чалмерс з її соєвим культом прихильників Сходу, — і якимось утворенням, що зветься «Повернення до Бога» (ним керують колишні власники нафтових родовищ).

— Міс Таґґарт! — застогнав містер Томсон, коли вона на його запрошення прийшла наступного ранку до готелю. — Що нам робити?

Він здивувався — і чому це йому здавалося, що ця жінка сповнена якоїсь особливої енергії. Він дивився на її порожнє обличчя, спокійне на перший погляд, — хоча цей спокій спричиняв незбагненну тривогу: з плином часу нічого так і не змінювалося, на лиці не виникало жодного натяку на почуття. Її обличчя мало той же вираз, що й у решти людей, подумав він. От тільки в лінії вуст проступало щось схоже на стійкість.

— Я довіряю вам, міс Таґґарт. У вас більше розуму, ніж у всіх моїх хлопців, — благально промовив він. — Ви зробили для країни більше за будь-кого з них. Це ви знайшли його для нас. Що нам робити? Тепер, коли все розвалюється на шматки, він єдиний може вивести нас із цього болота, — але він не хоче. Він відмовляється. Він просто відмовляється вести нас. Я раніше нічого схожого не бачив: людину, яка не має бажання керувати. Ми благаємо його віддавати накази, а він каже, що хоче виконувати наші. Це неймовірно!

— Авжеж.

— Що ви про це думаєте? Ви можете це якось пояснити?

— Він нахабний егоїст, — відповіла вона. — Він марнославний авантюрист, людина з необмеженими амбіціями, яка грає з найвищими ставками на світі.

Це було легко, подумала вона. Їй би важко було у ті давні часи, коли вона вважала мову знаряддям честі, що його слід використовувати так, немовби перебуваєш під присягою — присягою вірності реальним речам і поваги до людських істот. Натомість тепер усе зводилося до відтворення звуків, адресованих бездушним предметам, що не пов’язані з такими поняттями, як реальність, гуманізм або честь.

Легко було також того першого ранку повідомити містерові Томсону про те, як вона вистежила Джона Ґолта дорогою до його будинку. Легко було спостерігати, як містер Томсон задоволено прицмокував губами, шкірився і знову й знову вигукував:

— Упізнаю свою дівчинку! — і водночас позирав на помічників з гордістю людини, чия інтуїція, яка підказувала, що їй можна вірити, блискуче підтвердилася. Так само легко було пояснити свій гнів і ненависть до Ґолта:

— Колись я погоджувалася з його ідеями, але я не можу дозволити йому зруйнувати мою залізницю! — і почути слова містера Томсона:

— Ви не хвилюйтеся, міс Таґґарт! Ми захистимо вас від нього!

І легко було набрати незворушного, холодного вигляду і чітким та байдужим голосом, який нагадував звук касового апарата, що видає чек, нагадати містерові Томсону про винагороду на суму п’ятсот тисяч доларів. Вона побачила, як на якусь мить завмер рух лицьових м’язів у містера Томсона, а потім — широку, осяйну посмішку, яка свідчила, що він цього не очікував, що радий зачепити її за живе, і що таких людей він розуміє.

— Певна річ, міс Таґґарт! Аякже! Ця винагорода справедливо належить вам! Ми незабаром надішлемо вам чек на повну суму.

І все це було легко, бо вона почувалася так, немовби жила в якомусь похмурому антисвіті, де ні слова, ні дії вже не відображали реальності, а лише спотворювали її, як у залі з кривими дзеркалами, і жодна здорова свідомість не повинна сприймати їх. У неї залишився тепер лише один клопіт — Джонова безпека та порятунок. Усе решту вона бачила, як в аморфному й розмитому напівсні-напівтумані.

Але ж це їхній постійний стан, подумала вона, здригнувшись, усі ці люди, яких вона ніколи не розуміла, не знають іншого існування, крім гумової реальності, постійних вдавань, спотворень та брехні. Вдоволений погляд якого-небудь містера Томсона, який через паніку втрачає здатність тверезо мислити, був для них єдиною метою та винагородою. «Чи хочуть жити люди, які існують у такому стані?» — запитувала вона в себе.

— Він грає з найбільшими ставками у світі, міс Таґґарт? — тривожно запитав її містер Томсон. — Що це? Чого він хоче?

— Реальності. Цього світу.

— Не сильно розумію, про що вам ідеться, але… Послухайте, міс Таґґарт, якщо ви вважаєте, що можете зрозуміти його, то чи не могли б ви… спробувати ще раз із ним поговорити?

Їй здалося, що вона почула свій власний голос з відстані багатьох світлових років, і він кричав, що вона здатна віддати життя, лише б його побачити, але тут, у цій кімнаті, вона почула голос незнайомої людини, який прохолодно промовив:

— Ні, містере Томсон, я не хочу. Сподіваюся, я більше ніколи не побачу цієї людини.

— Я знаю, що ви його ненавидите, і не докоряю вам за це, але чи могли б ви бодай спробувати…

— Я вже намагалася переконати його того вечора. І не почула у відповідь нічого, крім суцільних образ. Думаю, він мене ненавидить найбільше за всіх. Він не може вибачити мені того, що це я його вистежила. Я — остання людина, яку він послухає.

— Авжеж… Авжеж, це правда. А як ви думаєте, він взагалі когось колись може послухати?

Дошкульна голка всередині неї на секунду примусила її завагатися між двома шляхами: сказати, що він ні до кого не дослухається, і спостерігати, як вони його вб’ють, чи сказати, що він когось послухається, і спостерігати, як вони тримаються за владу, поки не зруйнують увесь світ?

— Він послухається, — впевнено мовила вона. — І поступиться, якщо ви оберете правильну тактику поведінки. Він занадто амбітний, щоб відмовитися від влади. Не дозволяйте йому ухилитись, але й не погрожуйте і не намагайтеся заподіяти йому шкоди. Страх тут не спрацює. У нього імунітет від страху.

— Але коли… тобто, зараз, коли все валиться… що як він занадто довго зволікатиме з відповіддю?

— Він не зволікатиме. Він занадто практичний. До речі, ви повідомили йому якісь новини про останні події у країні?

— Навіщо… ні.

— Я порадила б вам ознайомити його з копіями ваших таємних звітів. Він зрозуміє, що часу залишилося небагато.

— Це хороша ідея! Дуже хороша ідея!.. Знаєте, міс Таґґарт, — промовив він раптово з деренчливою ноткою відчаю в голосі, — я завжди почуваюся значно краще після розмови з вами. Це тому, що я вам довіряю. Бо в своєму оточенні я вже нікому не вірю. Але ви — ви інша. Ви — надійна.

Вона дивилася йому просто в очі, не кліпаючи:

— Дякую, містере Томсон.

Це було легко, подумала вона, але, вийшовши надвір, відчула, що її одяг під пальтом став вологий і прилип до лопаток.

«Якби я досі мала здатність відчувати, то зрозуміла б, що цілковита байдужість до залізниці, яка мене переповнює, означає ненависть», — думала вона протискаючись крізь юрбу в залі Термінала. Вона не могла позбутися враження, що опікується лише перегоном товарняків. Пасажири не були для неї живими людьми. І не було сенсу докладати неймовірних зусиль для запобігання катастрофі, збереження поїздів, що перевозили лише бездушні предмети. Вона спостерігала за обличчями людей на вокзалі. «Якщо йому судилося померти, — подумала вона, — якщо він мусить загинути від рук керівників їхньої системи, щоб оці люди й надалі могли собі їсти, спати та подорожувати, то чому я повинна працювати й забезпечувати їх поїздами?» Якби вона заволала про допомогу, хіба хтось із них став би на його захист?

Хіба люди, які його слухали, бажають, щоб він жив?

Того ж пополудня разом з букетом квітів від містера Томсона їй принесли чек на п’ятсот тисяч доларів. Вона байдужо на нього поглянула і поклала на стіл: папірець нічого не означав і не викликав у неї жодних почуттів, навіть натяку на провину. Просто клаптик паперу — не кращий і не гірший за ті, що валяються у сміттєвому кошику. Їй було абсолютно байдуже, що за нього можна було б купити діамантове кольє, міське сміттєзвалище чи рештки якихось продуктів. Гроші з цього чека ніколи не буде витрачено. Він сам не становив цінності, як не було б цінністю будь-що, що вона за нього купила б. Але така абсолютна байдужість є постійним станом людей, що її оточують, подумала вона, людей, у яких немає ні мети, ні бажань. Це стан душі без життєвих цінностей. Невже ті, що його обрали, насправді хочуть жити?

Світло в її будинку було вимкнене, коли вона повернулася додому того вечора, напівпритомна з утоми. Вона не помітила на підлозі під дверима конверт, поки не ввімкнула світло у коридорі. Конверт був чистий, без жодного напису. Вона присіла, що його підняти, і за якусь мить, навіть не підвівшись, зайшлася тихим сміхом, не рухаючись і нічого навколо не помічаючи, лише уважно дивлячись на добре знайомий почерк, що ним було виведено останнє послання на міському календарі:

«Даґні, принишкни. Спостерігай за ними. Коли йому потрібна буде допомога, зателефонуй мені за номером OR 6-5693. Ф.»

Наступного ранку газети закликали людей не вірити чуткам, мовляв, у південних штатах не коїться нічого тривожного. У таємних звітах, надісланих містерові Томсону, повідомлялося, що між Джорджією та Алабамою почалися збройні конфлікти за право володіти заводом, який випускає електрообладнання, а зараз відрізаний бойовими діями та знищеним полотном залізниці від надходження сировини.

— Ви читали таємні звіти, які я вам надіслав? — простогнав містер Томсон того вечора, дивлячись на Ґолта. З ним прийшов Джеймс Таґґарт, який вирішив уперше зустрітися з ув’язненим.

Ґолт, схрестивши ноги, сидів на стільці з високою спинкою і курив сигарету. Сидів рівно і водночас здавався розкутим. Вони не могли нічого прочитати в нього на обличчі, крім цілковитої відсутності страху.

— Ознайомився, — відповів Ґолт.

— У нас украй мало часу, — сказав містер Томсон.

— Авжеж.

— І ви погодитеся залишити все, як є?

— А ви?

— Як ви можете бути аж таким переконаним у своїй правоті? — вигукнув Джеймс Таґґарт. Голос його лунав не голосно, але в ньому відчувалася напруженість крику. — Як ви можете у такий жахливий час дозволяти собі дотримуватися своїх ідей, ризикуючи загибеллю всього світу?

— А чиї ідеї безпечніші?

— Як можна бути таким переконаним у своїй правоті? Ніхто не може бути переконаним у цьому! Ніхто! І ви не кращий за всіх!

— То навіщо тоді я вам?

— Як ви можете гратися життями інших людей? Як ви можете дозволити собі егоїстичну розкіш самоусунутися, коли так потрібні людям?

— Ви хочете сказати: коли людям так потрібні мої ідеї?

— Ніхто не може мати цілковиту слушність або геть не мати рації! Не існує нічого білого або чорного! У вас немає монополії на істину!

«З Таґґартом щось не так», — подумав містер Томсон, спохмурнівши; було в його поведінці щось дивне, якась занадто особиста образа, немовби він прийшов сюди геть не для того, щоб залагодити політичні суперечності.

— Якщо у вас є бодай натяк на почуття відповідальності, — вів далі Таґґарт, — ви б не ризикнули покластися лише на власні переконання! Ви приєдналися б до нас і ознайомилися з поглядами, відмінними від ваших, і визнали б, що ми теж можемо мати рацію! І допомогли б нам реалізувати наші плани! Ви б…

Таґґарт говорив далі, затято і наполегливо, але містер Томсон не розумів, чи Ґолт його слухає, бо той підвівся і походжав кімнатою, але не збуджено, а так, як зазвичай ходять люди, що дістають задоволення від рухів свого тіла. Містер Томсон зауважив легкість його кроків, стрункість, плаский живіт і розслаблені плечі. Ґолт походжав так, неначе не надавав жодного значення власному тілу і водночас надзвичайно пишався ним. Містер Томсон поглянув на Джеймса Таґґарта, на його високу і недбалу поставу, розслаблену позу і побачив, що той спостерігає за рухами Ґолта з такою ненавистю, що містер Томсон аж зіщулився, боячись, що в кімнаті зараз вибухне скандал. Але Ґолт навіть не дивився на Таґґарта.

— …ваше сумління! — казав Таґґарт. — Я прийшов сюди, щоб звернутися до вашого сумління! Як ви можете надавати перевагу своїм ідеям перед тисячами людських життів? Люди гинуть і… Заради Бога, — різко промовив він, — припиніть ходити!

Ґолт зупинився:

— Це наказ?

— Ні-ні! — поспіхом мовив містер Томсон. — Це не наказ. Нам не хочеться вам наказувати… Заспокойся, Джиме.

Ґолт знову взявся походжати.

— Світ руйнується, — вів далі Таґґарт, невідступно стежачи за рухами Ґолта. — Люди гинуть, — і саме ви здатні їх порятувати! Хіба так уже й важливо, на чиєму боці правда? Ви повинні стати на наш бік, навіть якщо вважаєте, що ми не маємо рації, ви повинні пожертвувати своїми ідеями і порятувати їх!

— Але у який спосіб я можу їх порятувати?

— Хто ви такий, на вашу думку? — крикнув Таґґарт.

Ґолт зупинився.

— Ви це знаєте.

— Ви — егоїст!

— Авжеж.

— Ви усвідомлюєте, що ви егоїст?

— А ви? — запитав Ґолт, дивлячись йому в очі.

Таґґарт втиснувся у крісло, натомість очі його стежили за Ґолтом, — і саме це змусило містера Томсона з жахом подумати про те, що може статися наступної миті.

— Скажіть, — перебив містер Томсон своїм звичним спокійним голосом, — які сигарети ви курите?

Ґолт повернувся до нього і відповів:

— Не знаю.

— А де ви їх узяли?

— Один з ваших охоронців передав мені пачку. Він сказав, що якийсь чоловік попросив його передати їх мені як подарунок… Не хвилюйтеся, — додав він, — ваші хлопці їх ретельно перевірили. У пачці не було жодних таємних послань. Просто подарунок від анонімного прихильника.

На цигарці між Ґолтовими пальцями проступав знак долара.

«Джеймс Таґґарт таланту переконувати не має», — дійшов висновку містер Томсон. Але й Чік Моррісон, якого він привів наступного дня, був не кращий.

— Я… я просто розраховую на ваше милосердя, містере Ґолт, — почав Чік, нервово всміхаючись. — Все, що ви кажете, правда. Я припускаю, що це правда, і можу лише сподіватися на ваше співчуття. Десь у глибині душі я не можу повірити, що ви цілковитий егоїст, не здатний на співчуття. — Він указав на аркуші, розкидані на столі. — Ось прохання, підписані десятьма тисячами школярів, які благають вас приєднатися до нас і порятувати. Ось звернення від дому для інвалідів. А ось петиція, надіслана духовними особами двохсот різних віросповідань. А ось лист від матерів нашої країни. Прочитайте їх.

— Це наказ?

— Ні! — крикнув містер Томсон. — Це не наказ!

Ґолт не ворухнувся і не простягнув руки до паперів.

— Це прості, звичайні люди, містере Ґолт, — сказав Чік Моррісон жалібно-смиренним тоном. — Вони не можуть сказати вам, як чинити. Вони не знають. Вони просто просять вас. Можливо, вони слабкі, безпорадні, сліпі та неосвічені. Але чому ви — людина розумна та сильна — не можете зглянутися на них? Хіба ви не можете допомогти їм?

— Забути про свій розум і стати таким же невігласом, як вони?

— Можливо, вони не мають рації, але на більше вони не здатні!

— Тобто, я, людина, яка здатна на більше, повинен підкоритися їм?

— Я не хочу сперечатися, містере Ґолт. Я просто благаю вас про милосердя. Вони страждають. Я благаю вас про милосердя до тих, хто страждає. Я… містере Ґолт, — спитав він, помітивши, що Ґолт задивився у простір і його очі раптом стали непримиренні, — що сталося? Про що ви думаєте?

— Про Генка Ріардена.

— Ох… А чому?

— Чи почували вони милосердя до Генка Ріардена?

— Але це… зовсім інша річ! Він…

— Замовкніть, — спокійно проказав Ґолт.

— Я лише…

— Замовкніть! — гаркнув містер Томсон. — Не зважайте на нього, містере Ґолт. Він дві доби не спав. Він до смерті наляканий.

Доктор Флойд Ферріс наступного дня не здавався наляканим, але все пішло ще гірше. Містер Томсон спостерігав за тим, як Ґолт мовчить і взагалі не реагує на Ферріса.

— Це, містере Ґолт, справа моральної відповідальності, з якою ви вочевидь не достатньо обізнані, — доктор Ферріс розтягував слова, силувано мавпуючи тон світської розмови. — У своєму зверненні по радіо ви здебільшого говорили про гріхи діяння. Але слід пам’ятати також і про гріхи бездіяльності. Відмова порятувати людські життя так само аморальна, як і вбивство. І наслідки схожі. А оскільки ми повинні судити про дії за їхніми наслідками, то моральна відповідальність — така сама.

Скажімо, через катастрофічний дефіцит продуктів висловили припущення, що, можливо, з’явиться необхідність постанови, згідно з якою слід знищити кожну третю дитину, молодшу десяти років, і всіх дорослих, старших шістдесяти, заради виживання решти. Вам би не хотілося, щоб таке сталося, правда?

Ви можете цьому запобігти. Одне ваше слово здатне все виправити. Якщо ви відмовитесь і всіх цих людей поведуть на смерть, то в цьому буде ваша провина і ваша моральна відповідальність!

— Ви збожеволіли! — пронизливо закричав містер Томсон, оговтавшись від шоку і підводячись зі стільця. — Про таке ніколи не йшлося! Ніхто ніколи не висловлював такої ідеї! Будь ласка, містере Ґолт, не вірте йому! Про таке і мови не було!

— Забирайтеся звідси! — крикнув містер Томсон, змушуючи Ферріса підвестися на ноги. — Забирайтеся! І щоб я не чув від вас жодного писку! — Він відчинив двері та вигнав Ферріса геть на очах у переляканого охоронця.

Повернувшись до Ґолта, він розвів руками і безпорадно їх опустив. На обличчі Ґолта не відбивалося жодної емоції.

— Послухайте, — благально промовив містер Томсон, чи є якась людина, яка могла би поговорити з вами?

— Тут нема про що говорити.

— Але ми повинні. Ми мусимо вас переконати. Чи є якась людина, з якою ви б хотіли поспілкуватися?

— Ні.

— Я подумав, що, можливо… тому що вона говорить… тобто, говорила так, як ви, іноді… Може, якщо я попрошу міс Таґґарт сказати вам…

— Ах, ця? Певна річ, вона зазвичай говорила те, що і я. Лише в ній я помилився. Я думав, вона на моєму боці. Але вона дурила мене, щоб зберегти свою залізницю. Вона б і душу продала за ту залізницю. Приведіть її, якщо хочете, щоб я дав їй ляпаса.

— Ні, ні, ні! Ви зовсім не зобов’язані зустрічатися з нею. Я більше не хочу витрачати час на людей, які гладять вас проти шерсті… Тільки… тільки якщо не міс Таґґарт, то я вже й гадки не маю, хто… якби… якби я зміг би знайти людину, з якою б ви бажали обговорити або…

— Я передумав, — сказав Ґолт. — Є людина, з якою мені хотілося би поговорити.

— Хто? — нетерпляче скрикнув містер Томсон.

— Доктор Роберт Стадлер.

Містер Томсон протяжно свиснув і боязко похитав головою.

— Але ж він вам не друг, — сказав він тоном, у якому вчувалося чесне попередження.

— От саме з ним мені й хотілось би зустрітися.

— Гаразд, якщо хочете. Якщо ви просите. Все, що забажаєте. Я приведу вам його сюди завтра вранці.

Того вечора, обідаючи з Веслі Моучем у своїх апартаментах, містер Томсон з ненавистю глянув на склянку томатного соку перед ним.

— Що? А грейпфрутового нема? — гаркнув він. Лікар порекомендував йому грейпфрутовий сік для профілактики застуди.

— Грейпфрутового соку нема, — відповів офіціант, якось дивно наголошуючи на цих словах.

— Річ у тому, що банда напала на поїзд на мості Таґґарта через Міссісіпі. Вони висадили колію в повітря і пошкодили міст. Нічого серйозного. Його якраз ремонтують. Але рух зупинено і потяги з Арізони не можуть проїхати.

— Сміх та й годі! А чи немає якихось інших?.. — Містер Томсон замовк. Він знав, що інших залізничних мостів через Міссісіпі не існує.

За якусь мить він непевно промовив:

— Віддайте військовим підрозділам наказ охороняти міст. Удень і вночі. Накажіть їм зібрати для цього найкращих вояків. Якщо щось станеться з цим мостом… — він не закінчив фрази. Сидів, згорблений, не відводячи погляду з коштовної порцеляни та вишуканого їдла, розставленого перед ним. Відсутність такої прозаїчної речі, як грейпфрутовий сік, несподівано дозволила йому усвідомити, що буде з Нью-Йорком, якщо щось непередбачуване станеться з мостом Таґґарта.

— Даґні, — сказав Едді Віллерс того вечора, — міст — не єдина проблема. — Він увімкнув лампу на її столі, яку вона, поглинута роботою, забула ввімкнути, коли почало сутеніти. — Жоден поїзд не може вирушити з Сан-Франциско на схід. Одне з протиборчих угруповань… не знаю яке… захопило наш термінал і обклало даниною всі поїзди. Вони утримують їх як заставу для викупу. Начальник термінала зник. Ніхто не знає, що робити.

— Я не можу покинути Нью-Йорк, — сказала вона байдужо.

— Я знаю, — сказав він лагідно. — От саме тому я й поїду туди, щоб порятувати становище. Або принаймні призначу відповідальну людину.

— Ні, я не хочу, щоб ти їхав. Це занадто небезпечно. Та й ні до чого… Там уже нема чого рятувати.

— Але це досі «Таґґарт Трансконтиненталь». Я залишуся тут до кінця. Даґні, хоч би куди ти поїхала, ти завжди можеш будувати залізниці. А я вже ні. Я навіть не хочу починати все знову. Годі з мене. Після того, що я пережив. Тобі це потрібно. Я ж — не можу. Дозволь мені робити те, на що я здатен.

— Едді, невже тобі не хочеться… — вона замовкла, знаючи, що продовжувати — марна справа. — Гаразд, Едді. Якщо ти вважаєш це за потрібне.

— Сьогодні ввечері я вилітаю до Каліфорнії. Я домовився про місце на військовому літаку… Я знаю, що ти вийдеш із гри, щойно… щойно зумієш покинути Нью-Йорк. До мого повернення тебе, можливо, тут уже не буде. Їдь, щойно виникне можливість. Не турбуйся про мене. Не чекай, щоб розповісти мені. Їдь якнайшвидше… Я зараз прощаюся з тобою.

Даґні підвелась. Вони стояли одне напроти одного в напівтемряві кімнати, між ними висів портрет Натаніеля Таґґарта. Перед внутрішніми поглядами обох пробігли роки, що минули від того далекого дня, коли вони вперше йшли вздовж залізниці. Він опустив голову і довго так стояв. Вона простягнула йому руку.

— Прощавай, Едді.

Він міцно її стиснув, не дивлячись на свої пальці. Він дивився Даґні в обличчя. Пішов, але зупинився, повернувся до неї й спитав тихим, рівним голосом, в якому не було ні благання, ні відчаю, немовби йому хотілося гідно закрити останню сторінку довгої історії:

— Даґні… ти знаєш… як я до тебе ставлюся?

— Так, — тихо відповіла вона, зрозумівши цієї миті, що вже багато років знала про це без жодних слів. — Я знаю.

— Прощавай, Даґні.

Слабкий шум підземного потяга долинув крізь стіни будівлі й поглинув звук зачинених за ним дверей.

Наступного ранку падав сніг, і краплі, як крижинки, танучи, кололи скроні доктора Стадлера, коли він ішов довгим коридором готелю «Вейн-Фолкленд», прямуючи до дверей королівських апартаментів. Його супроводжували двоє кремезних чоловіків. Вони служили у відділі морального покращення, але не вважали за потрібне приховувати, які методи цього покращення використають за першої-ліпшої нагоди.

— Просто пам’ятай про накази містера Томсона, — презирливо сказав йому один з них. — Один необережний крок — і ти про це пошкодуєш, чуваче.

Ні, це не сніг на моїх скронях, подумав доктор Стадлер, а тиск, який підскочив минулого вечора під час сцени з містером Томсоном, коли я кричав йому, що не можу зустрітися з Джоном Ґолтом. У сліпому жаху він лементував, благаючи цих незворушних людей не примушувати його до цього, він казав, плачучи, що готовий на все — тільки не на це. Вони не зглянулися на його благання, а просто наказали. Він провів безсонну ніч, вмовляючи себе не коритися. Але зараз він наближався до цих дверей. Шалений тиск, легка нудота і нереальність того, що відбувається, примусили його засумніватися, що він і є доктор Стадлер.

Помітив металевий блиск багнетів в охоронців біля дверей і почув скрегіт ключа, що повертався в замку. Він увійшов, і за ним зачинилися двері.

У протилежному кутку довгої кімнати доктор побачив Джона Ґолта, який сидів на підвіконні, — високу та струнку постать у сорочці та джинсах, одна нога звисала до підлоги, другу він зігнув у коліні й обхопив руками; у вигорілому на сонці волоссі наче відбивалося світанкове небо. І раптом перед внутрішнім зором доктора Стадлера виникла постать юнака, який сидів на ґанку його будинку неподалік від університету Патріка Генрі, сонячне проміння мерехтіло в його золотавому волоссі під ясно-блакитним небом, і він почув власний пристрасний голос двадцять років тому: «Єдина священна і непорушна цінність у світі, Джоне, — це людський розум…» І він вигукнув до хлопця з тих далеких часів, звертаючись до постаті в дальньому кутку кімнати:

— Джоне, я нічого не міг удіяти! Я нічого не міг удіяти!

Він вхопився за край столу, що стояв між ними, щоб зберегти рівновагу і захиститися, хоча постать на підвіконні навіть не поворухнулася.

— Це не я тебе довів до цього! — вигукнув доктор. — У мене не було такого наміру. Я нічого не міг зробити. Це не те, чого я бажав тобі!.. Джоне! Я не винен!

Не я! У мене не було жодного шансу проти них! Вони володіють світом! Вони не залишили в ньому для мене місця!.. Що таке розум для них? А наука?

Ти не знаєш, які вони нещадні! Їх неможливо зрозуміти! Вони не вміють мислити! Вони — нерозумні тварини, що керуються несвідомими почуттями, сліпими, жадібними, незбагненними почуттями! Вони захоплюють усе, чого забажають, тільки це їх і цікавить, усе, чого вони хочуть, усупереч логіці, причинам і наслідкам, — вони бажають усього, кровожерливі, брудні свині!.. Розум? Невже ти не тямиш, наскільки він безпорадний проти цих нерозумних орд? Наша зброя така безпорадна, така сміховинно-дитяча — правда, знання, розум, цінності, права! Сила — це все, що для них важливе, сила, обман і грабунок!.. Джоне! Не дивися на мене так! Що я міг зробити проти їхніх кулаків? Мені треба було жити, хіба ні? І не для себе, а для майбутнього науки! Я бажав спокою, мені потрібен був захист. Я не міг не пристати на їхні умови, не міг. Чуєш мене? Це неможливо!.. А як би ти хотів, щоб я вчинив? Провів решту життя в пошуках роботи? Просив їх про пожертви? Чи тобі хотілось би, щоб моя робота залежала від милості негідників, здатних робити гроші? Я не мав часу змагатися з ними в мистецтві робити гроші, грати на ринку чи накопичувати матеріальні блага. Невже ти вважаєш справедливим, щоб вони витрачали гроші на алкоголь, яхти та жінок, коли безцінний час мого життя збігав би через відсутність наукового обладнання? Переконувати? Яким чином я можу їх переконати? Якою мовою мені розмовляти з людьми, які не мислять?.. Ти й гадки не маєш, який я був самотній, як зголоднів бодай за дещицею розуму! Самотній, втомлений і безпорадний! Чому розум мого рівня мусить іти на мирову з дурнями?

Вони ніколи не дадуть ані центу на науку! То чому ж не примусити їх силою? Я ж не тебе хотів до чого-небудь силувати! Наша зброя не була призначена проти інтелекту! Не призначена проти таких людей, як ти і я, а лише проти нерозумних матеріалістів!.. Чому ти так на мене дивишся? Я не мав вибору!

Їх можна перемогти лише їхньою зброєю! О, так, у цій грі вони встановлюють правила! Хто зважає на людей, які вміють мислити? Ми можемо розраховувати лише на те, щоб якось протриматися, залишитися непоміченими — і змусити їх служити нашим цілям!.. Хіба ти не знаєш, наскільки шляхетним було моє бачення майбутнього науки? Людське знання, вільне від матеріальних пут! Необмежене та незалежне від засобів! Я не зрадник, Джоне! Я служив розуму! Те, до чого я прагнув, чого хотів, що відчував, неможливо виміряти нещасними доларами! Мені потрібна була лабораторія! Потрібна! То чи не байдуже, як я її отримав? Я міг зробити так багато! Я міг досягти таких висот! Невже ти не маєш і краплі співчуття? Мені це було потрібно!.. То й що, що довелося їх силувати? Хто вони такі, щоб про це замислюватися? Навіщо ти закликав їх до бунту? Все б вдалося, якби ти їх не вивів! Усе б вдалося, запевняю тебе! Все було б інакше!.. Не осуджуй мене! Ми не могли бути винні… всі ми… століттями… Ми не могли цілком помилятись!.. І не варто нас проклинати! У нас не було вибору! Іншого способу жити на землі не було!.. Чому ти не відповідаєш мені! Про що ти думаєш? Згадуєш про ту свою промову? Я не хочу про неї згадувати! У ній суцільна логіка! А жити згідно з самою лише логікою неможливо! Чуєш мене?.. Не дивися на мене так! Ти просиш про неможливе! Люди не можуть існувати за твоїм сценарієм! Ти не враховуєш людської слабкості, заперечуєш людські недоліки та почуття! Що тобі потрібно від нас? Раціональності двадцять чотири години на добу — без сну й відпочинку?.. Не дивися на мене, чорт забирай! Я більше не боюся тебе! Чуєш? Не боюся! Хто ти такий, щоб дорікати мені, ти, жалюгідний невдахо? Ось куди привів тебе твій шлях! А тепер ти безпорадний в’язень, тебе в будь-який момент можуть убити ці тварюки — і ти вважаєш за можливе дорікати мені непрактичністю! О, так, тебе вб’ють! Ти не переможеш! Тобі не можуть дозволити перемогти! Ти — людина, яку потрібно знищити!

Важке Стадлерове дихання нагадувало приглушений вереск, немовби нерухома постать на підвіконні, як мовчазний прожектор, висвітлила перед ним повний сенс його власних слів.

— Ні! — застогнав доктор Стадлер, метляючи головою, щоб уникнути нерухомого погляду темно-зелених очей. — Ні!.. Ні!.. Ні!

У голосі Ґолта відчувалася така ж тверда суворість, як і в його погляді:

— Ти сказав усе, що я хотів сказати тобі.

Доктор Стадлер загрюкав кулаками у двері. Коли їх відчинили, він вибіг з кімнати.

Протягом трьох днів до Ґолта не заходив ніхто, крім охоронців, які приносили їжу. Ввечері на четвертий день прийшов Чік Моррісон з двома супутниками. Чік був у смокінгу, посміхався — нервово, але дещо впевненіше, ніж зазвичай. Один з його супутників був готельним службовцем. Другий — мускулястий чоловік, чиє обличчя геть не поєднувалося зі смокінгом, — незворушне лице з сонними повіками, вицвілими, рухливими очками і зламаним, як у боксера, носом. Череп було виголено, за винятком самої маківки, де проглядалося світле волосся. Правицю він тримав у кишені штанів.

— Вдягніться, містере Ґолт, — впевнено мовив Чік Моррісон, показуючи рукою на двері спальні, де шафа була забита дорогим одягом, яким Ґолт нехтував. — Вечірній костюм, будь ласка. — А потім додав: — Це наказ, містере Ґолт.

Ґолт мовчки пішов у спальню. А троє чоловіків рушили за ним.

Чік Моррісон сів на краєчок стільця, курячи цигарку за цигаркою. Готельний службовець робив занадто багато полохливих рухів, допомагаючи Ґолтові одягатися, подаючи запонки і поправляючи піджак. Мускулястий чоловік стояв у кутку, не виймаючи з кишені руки. Ніхто не промовив ані слова.

— Вам краще погодитися співпрацювати, містере Ґолт, — мовив Чік Моррісон, коли Ґолт був готовий, і зумисне люб’язним жестом запросив його до виходу.

Мускулястий чоловік схопив Ґолта за руки й притиснув до його ребер невидимий пістолет — так швидко, що ніхто й не встиг помітити.

— Тільки без зайвих рухів, — промовив він невиразним голосом.

— Я ніколи не роблю зайвих рухів, — сказав Ґолт.

Чік Моррісон відчинив двері. Готельний службовець залишився в кімнаті, а решта, у смокінгах, мовчки попрямували коридором до ліфта.

У ліфті вони теж мовчали, єдиним звуком було клацання індикатора, що вказував проїхані поверхи.

Ліфт зупинився на антресольному поверсі. Коли вони рушили вздовж довгого, тьмяно освітленого коридору, їх супроводжували двоє озброєних солдатів. Коридори були порожні, не враховуючи вояків, які стояли на чатах у кожному кутку. Права рука мускулястого хлопця міцно стискала ліву руку Ґолта; пістолет був невидимим для будь-якого ймовірного спостерігача. Ґолт відчував його дуло в себе на ребрах. Цей дотик був професійний: він не заважав, але й на мить не дозволяв забути про пістолет.

Коридор провадив до широких зачинених дверей. Солдати, здавалося, розчинились, коли Чік Моррісон доторкнувся до ручки. Саме він відчинив двері, але різкий контраст світла й шуму створив враження, наче двері розчахнулися за допомогою вибуху: світло линуло від трьохсот ламп, що сяяли в люстрах великої зали готелю «Вейн-Фолкленд», а шум — від оплесків півтисячі осіб.

Чік Моррісон рушив до столу президії, що височів на підвищенні над рештою столів. Люди, здавалося, і без оголошень знали, що з двох осіб, які супроводжували Чіка Моррісона, їхні оплески належали високому та стрункому чоловікові з золотаво-рудим волоссям. Його обличчя відповідало голосові, який вони чули по радіо: спокій, самовпевненість і недосяжність.

Для Ґолта приготували почесне місце в центрі столу, праворуч від нього сидів містер Томсон, ліворуч спритно прослизнув мускулястий чоловік, який і далі тримав його за руку, притискаючи до ребер дуло пістолета. У коштовностях на оголених жіночих плечах відбивалося світло люстр, окремим промінням освітлюючи столи, тісно зсунуті вздовж стін. Суворі чорно-білі постаті чоловіків сприяли урочистій пишноті, попри безладні спалахи фотоапаратів, численні мікрофони і вимкнене поки що телевізійне обладнання. Публіка аплодувала стоячи. Містер Томсон усміхався і стежив за Ґолтовим обличчям з нетерплячим, тривожним поглядом дорослого, що очікує реакції дитини на фантастично щедрий подарунок. Ґолт сів, цілком байдужий до оплесків.

— Оплески, які ви чуєте, — кричав у мікрофон радіокоментатор з кутка зали, — лунають на честь Джона Ґолта, який щойно посів місце за столом президії! Так, дорогі друзі, особисто Джона Ґолта — і ті з вас, хто мають телевізор, незабаром зможуть у цьому переконатися!

Я мушу завжди пам’ятати, де я, думала Даґні, стискаючи кулаки під столом, що стояв у самому кутку приміщення. Вона хворобливо відчувала суперечливість ситуації; це відчуття посилювала присутність Ґолта, який сидів метрів за десять від неї. Даґні розуміла, що жодної небезпеки, жодного болю не може існувати у світі, поки вона бачить його обличчя, — і водночас її охоплював крижаний страх, коли дивилася на тих, у чиїй владі він перебував, і спостерігала це безглузде видовище. Вона докладала максимальних зусиль, щоб її обличчя залишалося незворушним, щоб не зрадити себе щасливою усмішкою або не видати панічного крику.

Вона дивувалася, яким чином його очі зуміли так швидко знайти її в цьому натовпі.

Зауважила, як його погляд на мить зупинився на ній, непомітний для решти, — і цей погляд означав більше за поцілунок. Це було схвалення та підтримка.

Він більше не дивився в її бік. Натомість вона не змогла примусити себе відвести від нього погляд. Було дивно бачити його в смокінгу і ще дивніше було те, як природно він у ньому почувався. Йому вдалося створити враження, що це парадний робочий одяг, що це один з тих бенкетів тепер уже далекого минулого, коли йому присуджували якусь виробничу нагороду. Вона з несподіваним болем згадала власні слова про те, що свята повинні бути в тих, кому є що святкувати.

Даґні відвернулася. Вона намагалася не дивитися на нього надто часто, щоб не привертати уваги своїх супутників. Її посадовили за стіл, що його достатньо добре було видно з президії, але слабко освітлений і практично прихований від погляду Ґолта. Вона сиділа разом з людьми, особливо неприємними Джонові: доктором Феррісом і Юджином Лоусоном.

Помітила, що її брата посадили ближче до головного столу. Вона могла побачити його похмуре обличчя серед знервованих Тінкі Голловея, Фреда Кіннана та Саймона Прітчетта. Спотворені стражданням обличчя вишикувалися рядком понад столом, що стояв на підвищені. Попри всі зусилля, вони не могли приховати становище людей, кинутих на це випробування. Спокійне обличчя Ґолта порівняно з їхніми, здавалося, сяяло. Вона міркувала: хто ж тут ув’язнений, а хто господар становища? Її погляд повільно ковзав обличчями людей, які сиділи за столом: містер Томсон, Веслі Моуч, Чік Моррісон, кілька генералів, кілька представників законодавчої влади і — ні сіло, ні впало — містер Моуен: як хабар Ґолтові, як символ великого бізнесу. Даґні дивилася в залу, шукаючи доктора Стадлера, але його тут не було.

Голоси, що сповнюють залу, схожі на графік температури у хворого на пропасницю, подумала вона. Вони то лунали надто гучно, то западала мертва мовчанка, а раптовий сміх несподівано уривався, і люди за сусідніми столами здригались. Обличчя в усіх були фальшиві й перекошені найочевиднішою, але вельми нешляхетною формою напруженості — вимушеними посмішками. Ці люди, думала вона, знають, але не розумом, а своїм панічним чуттям, що цей бенкет становить кульмінацію їхнього світу, його оголену суть. Вони знають, що ні їхній Бог, ні їхня зброя не здатні зробити так, щоб це видовище набуло того значення, яке вони так відчайдушно силкувалися вдавати.

Вона не могла ковтати їжі, що стояла перед нею. Її горло, здавалося, спазмує. Вона помітила, що й решта людей за її столом лише вдають, що їдять. Апетит, здавалося, зник не лише в доктора Ферріса.

Вона зауважила перед собою порцію морозива у кришталевій вазочці. Аж раптом запала раптова тиша, чути було тільки гуркіт телевізійного обладнання, що його саме підтягували якнайближче до головного столу. Зараз почнеться, із сумним передчуттям подумала вона, переконана, що це передчуття поділяють усі присутні. Всі вони дивилися на Ґолта. А його обличчя й далі було незворушне.

Нікого й не треба було закликати до тиші, коли містер Томсон подав знак дикторові: у залі, здавалося, не було чути ані подиху.

— Дорогі громадяни цієї країни, — вигукнув диктор у мікрофон, — і будь-якої іншої країни, всі, хто здатний слухати! Говорить велика зала готелю «Вейн-Фолкленд» у Нью-Йорку. Цього урочистого вечора ви почуєте, як Джон Ґолт реалізуватиме свій величний план!

На стіні за столом диктора з’явився прямокутник насичено блакитного кольору — телевізійний екран, щоб присутні в залі побачили те, що бачитиме вся країна.

— План миру, багатства і процвітання від Джона Ґолта! — волав диктор, коли на екрані виникла тремтлива картинка зали. — Початок нової ери! Продукт гармонійної співпраці між гуманістичним духом нашого керівництва та науковим генієм Джона Ґолта! Якщо вашу віру в майбутнє підірвано шкідницькими чутками, то тепер ви можете на власні очі переконатись у щасливій єдності перших осіб нашої країни!.. Леді та джентльмени, — у цей момент телекамери було спрямовано на стіл промовців і на екрані з’явилося збентежене обличчя містера Моуена. — Містер Горацій Бассбі Моуен, американський промисловець! — Камера переїхала на колекцію старечих лицьових зморшок, що імітувала посмішку. — Генерал армії Віттінґтон С. Торп! — Камера, мов під час поліційного огляду, пересувалася від одного обличчя до іншого, кожне з яких проймав руйнівний страх, невпевненість, відчай, презирство до себе і почуття провини. — Лідер більшості в Законодавчих Зборах, містер Люціан Фелпс!.. Містер Веслі Моуч!.. Містер Томсон!

Камера зупинилася на містері Томсоні, який подарував країні широку усмішку, потім обернувся ліворуч з виглядом урочистого передчуття.

— Леді та джентльмени, — велично промовив диктор. — Джон Ґолт!

«Боже Милосердний! — подумала Даґні. — Що вони роблять?» З екрана на країну дивилось обличчя Джона Ґолта, обличчя, на якому не було жодного болю, страху чи провини. Навпаки, це було обличчя, сповнене сили, спокою і невразливе через високу самооцінку. Це обличчя — серед усіх решти?

Хай би що вони планували, подумала Даґні, вони самі себе прирекли на невдачу, і більше нічого казати не варто: ось — продукт одного кодексу, а ось — іншого. Вибір існує, і кожна людина це зрозуміє.

— Особистий секретар містера Ґолта, — промовив диктор, коли камера висвітлила наступне обличчя і поспіхом продовжила рух. — Містер Кларенс Чік Моррісон… Адмірал Гомер Доулі… містер…

Вона оглянула обличчя, що її оточували, міркуючи: чи побачили вони контраст? Чи усвідомили? Чи хотіли бачити його?

— Цей бенкет, — сказав Чік Моррісон, який перебрав на себе роль розпорядника, — влаштовано на честь найбільшого героя нашої епохи, талановитого творця, технолога-новатора, нового лідера нашої економіки — Джона Ґолта! Якщо ви слухали його приголомшливу промову по радіо, то не маєте сумнівів у його надзвичайних здібностях. Нині він тут, щоби розповісти вам, як він використає їх заради вашого добра. Якщо вас збили з пантелику ті старомодні екстремісти, які стверджували, що він ніколи не приєднається до нас, що між його і нашими поглядами на життя немає жодних точок перетину, що вони протилежні, то сьогоднішня подія доведе вам, що все можна владнати і про все домовитися!

«Якщо вони побачать його, — думала Даґні, — чи захочуть дивитися на когось іншого? Якщо усвідомлять, що така людина, як він, у цьому світі можлива, що він — саме той, ким людина має бути, то чого їм іще шукати? Чи можуть вони бажати іншого, крім як досягнути у своїй душі того, чого він уже досягнув? Чи зупинить їх той факт, що моучі, моррісони, томсони ніколи цього й не прагнули? Чи будуть вони вважати моучів людьми, а його — чимось неймовірним?

Камера ковзала залом, висвітлюючи на екран і на всю країну обличчя знаменитих гостей, обличчя набурмосених лідерів і — час від часу — обличчя Джона Ґолта. Він дивився так, немовби його проникливі очі вивчали людей поза межами зали, людей усієї країни, які дивилися на нього. Хтозна, чи чув він що-небудь. Його обличчя було спокійне.

— Я гордий скласти сьогодні пошану найбільшому економічному талантові, якого лише знав світ, — говорив лідер більшості в Законодавчих Зборах, — найобдарованішому адміністраторові й блискучому менеджерові — Джонові Ґолту, людині, яка врятує нас! Я тут для того, щоб від імені всього народу подякувати йому!

Це спектакль щиросердої брехні, — з нудотним подивом подумала Даґні. Найбільше шахрайство полягало в тому, що вони вірили в те, про що говорили. Вони пропонували Ґолтові найкраще з того, що, на їхню думку, могли запропонувати; вони намагалися звабити його тим, що було для них найповнішим втіленням мрії: безглуздими лестощами, неймовірним фальшем, схваленням без будь-яких критеріїв оцінки, нагородою без пояснення, пошаною без підстав, захватом без причин і любов’ю без кодексу цінностей.

— Ми відкинули всі наші невеличкі суперечності, — тепер у мікрофон говорив Веслі Моуч, — всі упереджені думки, всі особисті інтереси та егоїстичні візії — заради служіння під безкорисливим керівництвом Джона Ґолта!

«Чому вони слухають? — подумала Даґні. — Невже вони не бачать печаті смерті на обличчях промовців і печаті життя на обличчі Ґолта?»

Якого становища вони прагнуть? Якого становища вони бажають для людства?.. Вона дивилася на присутніх у залі. Нервово-невиразні лиця, вони не демонстрували нічого, крім сонної апатії та хронічного страху. Вони дивилися на Ґолта і на Моуча, немовби не помічаючи відмінностей між ними, і навіть не цікавилися, чи ті відмінності існують. Їхні порожні та некритичні очі, здавалося, промовляли: «Хто я такий, щоб мати власну думку?» Вона здригнулася, згадавши його слова: «Коли людина проголошує: “Хто я така, щоб мати власну думку?”, вона проголошує “Хто я така, щоб жити?”» Чи хочуть вони жити? — подумала Даґні. Вони, здавалося, не хотіли навіть докласти найменших зусиль, щоб бодай трохи про це замислитися… Вона бачила кілька облич, які, здавалося, були здатні на таке. Вони дивилися на Ґолта з відчайдушним благанням і трагічним захватом, безпорадно тримаючи руки на столі перед собою.

Ці люди розуміли, хто він такий, і жили в марній надії на його світ. Але якби завтра його вбивали у них на очах, їхні руки й далі були б такі ж безпорадні й ці люди відвели б очі, промовивши: «Хто я такий, щоб діяти?»

— Єдність дій і мети приведе нас до кращого життя, — сказав Моуч.

Містер Томсон нахилився до Ґолта і прошепотів з дружньою посмішкою:

— Вам треба буде сказати кілька слів народові. Трохи пізніше, після мене. Ні-ні-ні, довгої промови не потрібно: одне-два речення, не більше. Просто щось на кшталт «Вітаю вас, друзі», щоб вони просто впізнали ваш голос.

Трохи сильніший тиск «секретарського» дула на ребрах у Ґолта додав іще один мовчазний абзац. Ґолт не відповів.

— План Джона Ґолта, — говорив Веслі Моуч, — врегулює всі конфлікти. Він захистить власність багатих і щедро поділиться з бідними. Він полегшить податковий тягар і забезпечить збільшення державної допомоги. Він знизить ціни і підніме зарплатню. Він дасть більше свободи особистості й зміцнить зв’язки колективних зобов’язань. Він з’єднає ефективність вільного підприємництва зі щедрістю планової економіки.

Даґні глянула на кілька облич, які дивилися на Ґолта з ненавистю, — їй не вірилося, що таке можливо. Серед них був і Джим. Коли постать Моуча мерехтіла на екрані, ці обличчя були знуджено-спокійні; на них не прочитувалося задоволення, але лежала печать усвідомлення, що від них нічого не вимагають і що немає нічого міцного чи незмінного. Коли камеру знову переводили на Ґолта, їхні губи стискались, а обличчя видовжувались, у поглядах з’являлася напруженість. Раптом Даґні виразно відчула, що вони бояться чіткості його обличчя, чистоти його рис, відчуття реальності його буття, об’єктивного існування. Вони ненавидять його за те, що він такий, як є, подумала вона і відчула моторошний страх, збагнувши суть їхньої душі. Вони ненавидять його за здатність жити.

Чи хочуть жити вони? — подумала вона з іронією. Попри заціпеніння, що охопило її свідомість, вона згадала його висловлювання: «Бажання бути ніким — це бажання не існувати взагалі».

Зараз у мікрофон кричав полохливий містер Томсон, удаючись до жвавої простонародної манери:

— Я кажу вам: дайте їм по зубах, дайте по зубах усім цим маловірам, які поглиблюють розкол і ширять страх! Вони казали вам, що Джон Ґолт ніколи не приєднається до нас? Але ось він — власною персоною і з власної волі, за цим столом і на чолі нашої держави! Він хоче, він готовий і може служити на користь свого народу!

І жоден з вас більше ніколи не повинен сумніватися чи складати рук! Завтрашній день уже настав — і який день! Триразове харчування для кожної людини на землі, автомобіль у кожному гаражі, безкоштовна електроенергія, вироблена за допомогою якогось хитромудрого двигуна, — нічого схожого в житті ми з вами ще ніколи не бачили! Все, що від вас вимагають — це ще трохи потерпіти! Терпіння, віра та єдність — ось рецепт поступу! Ми повинні жити у злагоді одне з одним і з рештою світу, як одна велика і дружна родина, всі повинні працювати для добра кожного! Ми знайшли лідера, який поб’є всі рекорди нашої багатої та складної історії! Саме любов до людства привела його сюди — служити вам, захищати вас і дбати про вас! Він почув ваші благання і готовий виконати наш спільний людський обов’язок! Кожна людина — сторож своєму братові. Людина — не острів, що існує сам по собі! А зараз ви почуєте його голос, почуєте його звернення до вас!.. Леді та джентльмени, — урочисто оголосив він. — Джон Ґолт звертається до великої сім’ї роду людського!

Камера наїхала на Ґолта. Якусь мить він не рухався. А потім швидким і відпрацьованим рухом ухилився від руки «секретаря», підвівся з місця й відхилився в бік, — і весь світ побачив спрямоване на нього дуло пістолета. Якийсь час він стояв обличчям до камер, дивлячись на невидимих глядачів, а потім промовив:

— Геть з моєї дороги!