Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А

Розділ ІІ Утопія жадоби

— Доброго ранку.

Даґні дивилася на Ґолта через усю вітальню, стоячи на порозі. У вікнах позаду нього гори мали сріблясто-рожевий відтінок, що видавався яскравішим за сам світанок і обіцяв настання нового дня. Сонце десь зійшло, проте тут іще не визирнуло; повідомляючи про його наближення, сяяло небо. Даґні почула радісне привітання світанку — не пташину пісню, а телефонний дзвінок, що пролунав хвилину тому. Вона побачила початок дня не в осяйній зелені гілок надворі, а в полиску хромованої плити, у виблискуванні скляної попільнички на столі й разючій білизні рукавів сорочки Ґолта. Відповідаючи йому: «Доброго ранку», вона не змогла зробити це без відзвуку усмішки в голосі, яка вторувала його інтонації.

Ґолт збирав зі столу папірці зі зробленими олівцем розрахунками і розпихав їх до кишень.

— Мушу сходити на електростанцію, — сказав він. — Мені щойно зателефонували: виникли проблеми з променевим екраном. Схоже, ваш літак його якось пошкодив. Я повернуся за півгодини і приготую сніданок.

Інтонація буденності й простоти в його голосі, манера приймати її присутність і домашню рутину, як щось звичайне, неважливе, змусило Даґні відчути підкреслену важливість власної тут присутності.

Так само буденно вона відповіла:

— Якщо ви принесете мені ціпок, який я залишила в машині, то я сама приготую сніданок.

Він поглянув на неї трохи вражено. Його очі ковзнули з перебинтованої кісточки на нозі до коротких рукавів блузи, що оголювали руки, демонструючи чималу пов’язку на лікті. Прозора блуза, відкритий комір, волосся, що спадало їй на плечі, які здавалися невинно оголеними під тонкою тканиною, робили її схожою на школярку, а не на травмовану жінку: її вигляд аж ніяк не поєднувався з бинтами.

Ґолт усміхнувся — не зовсім до неї, а наче здивувавшись якогось раптового спогаду.

— Якщо хочете, — мовив він.

Дивно було залишитись у будинку самій. Частково це була нова емоція: благоговіння, що змусило усвідомити власну нерішучість і наявність рук, бо торкатися до будь-якого предмету тут здавалося чимсь занадто інтимним. Інше відчуття — безрозсудна невимушеність. Вона почувалася тут, як удома, мовби володіючи самим власником.

Дивно було переживати настільки чисту насолоду, виконуючи таке просте завдання — приготувати сніданок. Ця праця здавалася самоціллю, ніби всі ці рухи — наповнення кавника, витискання апельсинів, нарізання хліба — виконувалися заради них самих, заради задоволення, що його очікує людина — хоч і рідко знаходить — від танцю. Вона вражено усвідомила, що не переживала такої насолоди ще відколи сиділа за столом диспетчера на Станції Рокдейл.

Вона сервірувала стіл, коли побачила чоловічу постать, яка поспішала до будинку — швидку і жваву. Чоловік перестрибував валуни так легко, немовби перелітав через них. Він навстіжень відчинив двері й загукав:

— Агов, Джоне! — і негайно замовк, побачивши Даґні.

На ньому був темно-синій светр і широкі штани, він мав золотисте волосся і обличчя такої досконалої краси, що Даґні застигла, мов укопана, витріщившись на нього, — спершу навіть не захоплено, а недовірливо.

Юнак дивився на неї, наче не сподівався зустріти жінку в цьому домі. Потім Даґні помітила, як упізнавання в його погляді змінюється на здивування, частково — радість, частково — тріумф, які перейшли у сміх.

— О, невже ви до нас приєдналися? — запитав він.

— Ні, — сухо відповіла вона. — Не приєдналась. Я штрейкбрехер.

Він засміявся, — так дорослий сміється з дитини, яка використовує технологічні терміни, не розуміючи їхнього значення.

— Якби ви знали, про що кажете, то знали б і те, що це неможливо, — сказав він. — Не тут.

— Я сюди пробилася. В буквальному сенсі.

Він поглянув на її бинти, зважуючи своє запитання; його відкритий і зацікавлений погляд був майже нахабний.

— Коли?

— Вчора.

— Як?

— Літаком.

— Що ви робили на літаку в цій частині країни?

Він поводився владно і безпосередньо, наче аристократ або простак. З вигляду скидався на першого, але одягнутий був невибагливо. Якусь мить Даґні його розглядала, навмисне примушуючи чекати.

— Намагалася приземлитись на доісторичному міражі, — відповіла вона. — І мені це вдалось.

— То ви справді штрейкбрехер, — сказав він і засміявся, наче вловивши всі підтексти проблеми. — Де Джон?

— Містер Ґолт на електростанції. Має скоро повернутися.

Юнак без дозволу сів у крісло, ніби був у себе вдома. Вона мовчки повернулася до роботи. Він сидів, спостерігаючи за її рухами з широкою усмішкою, наче це видовище — як вона викладає на кухонному столі начиння — було якоюсь парадоксальною виставою.

— А що сказав Франциско, коли вас тут побачив? — запитав він.

Вона різко обернулась, але відповіла рівним тоном:

— Він іще не повернувся.

— Ще не повернувся? — юнак здавався враженим. — Ви впевнені?

— Мені так сказали.

Він закурив. Дивлячись на нього, Даґні подумала: цікаво, яку професію він, такий пещений і розбещений, обрав, щоб мати змогу приєднатися до мешканців долини. Вона не мала жодних варіантів відповіді. Здавалося, йому ніщо не пасує. Вона зловила себе на безглуздому бажанні дізнатися, що він не має ніякого фаху, тому що будь-яка робота здається занадто небезпечною для такої надзвичайної вроди. То було безособове відчуття, Даґні дивилася на нього не як на чоловіка, а як на мистецький твір, що раптом ожив, і їй здалося особливим виявом приниження те, що в зовнішньому світі таку досконалість наражають на шок, ушкодження, шрами, неминучі для кожного, хто любить свою роботу.

Це відчуття видавалося ще безглуздішим, бо риси його обличчя були такі суворі, що жодна небезпека на світі, здавалося, не могла їм відповідати.

— Ні, міс Таґґарт, — раптом сказав він, перехопивши її погляд, — ви мене ніколи досі не бачили.

Даґні присоромлено усвідомила, що так відверто за ним спостерігала.

— Звідки ви знаєте, хто я? — запитала вона.

— По-перше, я безліч разів бачив ваші фотографії у газетах. По-друге, ви — єдина жінка з зовнішнього світу, наскільки нам відомо, кому може бути дозволено увійти до Ущелини Ґолта. По-третє, ви — єдина жінка, хоробра і марнотратна настільки, щоб досі залишатися штрейкбрехером.

— Чому ж ви так переконані, що я штрейкбрехер?

— Якби не були, то знали б, що не ця долина є доісторичним міражем, а той погляд на життя, якого дотримуються люди в зовнішньому світі.

Вони почули звук двигуна і побачили, як навпроти будинку зупинилася машина. Даґні зауважила різкість, з якою юнак звівся на ноги, побачивши в машині Ґолта. Якби така поведінка не пояснювалась особистим завзяттям молодика, то здавалась би інстинктивним виявом військової пошани.

Вона зауважила, як Ґолт зупинився, увійшовши і побачивши гостя. Зауважила його усмішку і голос — тихий, майже урочистий, ніби обтяжений невизнаним полегшенням, — коли він промовив:

— Вітаю.

— Привіт, Джоне, — радісно відповів гість.

Даґні зауважила також, що руки вони потиснули з секундним запізненням, а тривав цей потиск на секунду довше, наче потиск рук чоловіків, які не мали певності, що їхня попередня зустріч не була останньою.

Ґолт обернувся до неї.

— Ви знайомі? — запитав він, звертаючись до обох.

— Не зовсім, — сказав гість.

— Міс Таґґарт, дозвольте мені представити вам Раґнара Даннескольда.

Вона зрозуміла, яким був вираз її обличчя, коли почула голос Даннескольда, що долинав наче звідкись звіддаля.

— Не слід мене боятися, міс Таґґарт. Ні для кого з Ущелини Ґолта я не становлю загрози.

Усе, на що вона була здатна, — це похитати головою, перш як знову змогла говорити:

— Це не через те, що ви з ними всіма робите… А через те, що вони з вами роблять…

Його сміх негайно вивів її з заціпеніння.

— Обережно, міс Таґґарт. Коли ви вже починаєте так почуватися, то недовго вам залишатися штрейкбрехером.

І додав:

— Але вам слід перебирати від людей із Ущелини Ґолта правильні речі, а не помилки: вони дванадцять років за мене хвилюються — безпідставно.

Він поглянув на Ґолта.

— Коли ти повернувся? — запитав Ґолт.

— Вчора пізно ввечері.

— Сідай. Поснідаєш з нами.

— Але де ж Франциско? Чому він досі не повернувся?

— Не знаю, — відповів Ґолт, насупившись. — Я щойно запитував в аеропорту. Від нього не було жодної звістки.

Коли Даґні повернулася на кухню, Ґолт рушив слідом.

— Ні, — сказала вона, — сьогодні це моя робота.

— Дозвольте вам допомогти.

— Це ж місце, де ніхто не просить про допомогу, хіба не так?

Він усміхнувся.

— Саме так.

Вона ніколи доти не переживала такої насолоди руху, не йшла так, наче її ноги несли на собі невагоме тіло, наче підтримка ціпка в руці була лише додатковим елегантним аксесуаром, ніколи не почувала такої втіхи від своїх швидких кроків, від прямих траєкторій, від бездоганної, спонтанної точності своїх жестів, як коли ставила на стіл перед двома чоловіками їжу. Її постава свідчила, що вона добре знає: глядачі стежать за нею, — і тримала голову, мов акторка на сцені, як жінка в танцювальній залі, як переможниця мовчазних змагань.

— Франциско буде радий дізнатися, що ви були сьогодні його дублером, — зауважив Даннескольд, коли вона приєдналася до них за столом.

— Його — ким?

— Розумієте, сьогодні перше червня, а ми втрьох — Джон, Франциско і я — вже протягом дванадцяти років кожного першого червня завжди снідаємо разом.

— Тут?

— Починали ми не тут. Але тут також робимо це щороку, відколи вісім років тому постав цей будинок.

Він знизав плечима і всміхнувся.

— Як на чоловіка, у якого за плечима більше століть традиції, ніж у мене, дуже дивно, що Франциско перший ламає нашу власну традицію.

— А містер Ґолт? — запитала вона. — Скільки століть за плечима у нього?

— У Джона? Жодного. За плечима — жодного. Але всі — попереду.

— Та що ті століття, — мовив Ґолт. — Розкажи мені, яким був твій рік. Ти втратив людей?

— Ні.

— Втратив свій час?

— Ти запитуєш, чи мав я поранення? Ні. Я не отримав жодної подряпини ще з того єдиного разу, десять років тому, коли ще був аматором, але про це вже варто забути. Цього року я не наражався на жодну небезпеку; насправді, я почувався навіть безпечніше, ніж людина, яка керує аптекою у невеличкому місті під дією директиви десять-двісті вісімдесят дев’ять.

— Зазнавав поразки в сутичках?

— Ні. Цього року всі поразки з протилежного боку. Більшість кораблів, що належали мародерам, стали моїми, а більшість їхніх людей пішли за тобою. У тебе ж теж видався непоганий рік, правда? Знаю, я за цим стежив. З моменту нашого останнього спільного сніданку тобі вдалося переконати всіх, хто тебе цікавив у штаті Колорадо, та ще й кількох з інших штатів, — як, скажімо, Кена Даннаґґера; це один із найбільших призів. Але дозволь розповісти про ще один приз, навіть більший — і майже твій. Невдовзі ти його отримаєш, тому що він висить на тонкій нитці й уже от-от упаде тобі до ніг. Цей чоловік урятував мені життя, що промовисто свідчить про те, як далеко він зайшов.

Ґолт відхилився назад, його очі звузилися.

— Кажеш, тобі не загрожувала жодна небезпека?

Даннескольд засміявся.

— Ну, я трохи ризикував. Але воно того варте. Та зустріч була однією з найприємніших у моєму житті. Не міг дочекатися, щоб розповісти тобі про це особисто. Це історія, яку тобі обов’язково захочеться почути. Знаєш, про кого йдеться? Про Генка Ріардена. Я…

— Ні!

Це був голос Ґолта, що звучав, як команда. В різкому вигукові лунала така злість, якої жоден з них досі не чув.

— Що? — м’яко і недовірливо запитав Даннескольд.

— Не розповідай мені про це зараз.

— Ти ж завжди казав, що чи не найбільше бажаєш бачити тут Генка Ріардена.

— Так і є. Але розповіси про це згодом.

Даґні пильно вдивлялась в Ґолтове обличчя, але не могла знайти на ньому жодної підказки, тільки закритий, безсторонній вираз чи то рішучості, чи контролю, від якого шкіра на вилицях і лінія його рота напружилися. Хоч що б він про неї знав, подумала Даґні, єдине знання, яке могло б пояснити таку реакцію, — недоступне їй.

— Ви зустрічались із Генком Ріарденом? — запитала вона, обертаючись до Даннескольда. — І він урятував вам життя?

— Так.

— Я хочу про це почути.

— А я не хочу, — сказав Ґолт.

— Чому?

— Ви не одна з нас, міс Таґґарт.

— Розумію, — вона дещо виклично всміхнулася. — Невже ви думали, що я можу завадити вам переконати Генка Ріардена?

— Ні, я думав не про це.

Даґні звернула увагу, що Даннескольд вдивляється в обличчя Ґолта так, ніби теж не може зрозуміти ситуації. Ґолт відкрито і свідомо витримав його погляд, ніби запрошуючи знайти відповідь і обіцяючи, що це не дасть результату. Вона зрозуміла, що Даннескольд так нічого і не збагнув, побачивши, як повіки Ґолта ледь-ледь зморщуються, натякаючи на усміх.

— Чого ти ще досягнув цього року? — запитав Ґолт.

— Кинув виклик закону гравітації.

— Ти вже не раз це робив. Як цього разу?

— Коли летів з середини Атлантичного океану до Колорадо на літаку, навантаженому золотом понад допустиму межу. Чекай, нехай Мідас побачить кількість золота для вкладу. Цього року мої клієнти стануть багатші на… Скажи, а ти сказав міс Таґґарт, що вона — одна з моїх клієнток?

— Ні, ще не сказав. Можеш сам сказати, якщо хочеш.

— Я… Хто, ви кажете, я? — здивувалася Даґні.

— Не дивуйтеся, міс Таґґарт, — заспокоїв Даннескольд. — І не протестуйте. Я вже звик до протестів. Мене тут і так сприймають за дивака. Ніхто з них не схвалює мого методу боротьби. Джон не схвалює, доктор Акстон не схвалює. Вони думають, що моє життя для цього занадто цінне. Але, розумієте, мій батько був єпископом, і з усіх його вчень я прийняв одне-єдине речення: «Хто взяв меч — від меча й загине».

— Про що ви?

— Про те, що насильство — непрактичне. Якщо люди переконані, що сила, поєднана з тоннажем їхніх м’язів, — це практичний засіб, щоб мною керувати, то нехай вивчать наслідки змагань, у яких з одного боку — винятково тваринна сила, а з протилежного — сила розуму. Навіть Джон підтверджує, що в наш час я мав моральне право обрати той курс, який вважав за потрібне. Я роблю те саме, що й він, тільки по-своєму. Він відбирає людський дух у мародерів, а я — наслідки роботи людського духу. Він позбавляє їх розуму, я — багатства. Він висушує душу світу, я — тіло. Його урок їм доведеться надолужити, але я нетерплячий, тому пришвидшую навчальний процес. Але, як і Джон, я просто дотримуюсь їхнього морального кодексу і відмовляюся підтримувати подвійні стандарти власним коштом. Або коштом Ріардена. Або вашим.

— Про що ви кажете?

— Про метод оподаткування збирачів податків. Усі методи оподаткування складні, зате цей — дуже простий, тому що він оголює суть усіх решти. Дозвольте вам пояснити.

Вона слухала. Чула цей іскристий голос, що сухим тоном педантичного бухгалтера звітував про фінансові перерахунки, банківські рахунки, декларації про прибутки, наче зачитував уголос запилюжені сторінки гросбухів, у яких кожен запис було зроблено його кров’ю на знак додаткового забезпечення, кров’ю, що от-от за кожного чергового розчерку бухгалтерського пера могла висякнути. Слухаючи, вона й далі милувалася досконалістю його обличчя і думала про те, що саме за цю голову призначено мільйонну винагороду тому, хто доправить її до кишла смертельної гнилі… Це обличчя здавалось їй занадто красивим для шрамів виробничої кар’єри. Даґні пропускала половину з того, про що він говорив, — його обличчя занадто прекрасне, щоб ризикувати… І раптом до неї дійшло, що його фізична досконалість — просто ілюстрація, дитячий урок, заданий їй у грубій та очевидній формі, урок з природи зовнішнього світу і людської цінності у вік нелюдів. Хоч який справедливий чи лихий був обраний ним шлях, думала Даґні, як вони могли… Ні! — вирішила вона. Його шлях таки був обґрунтований, і жахіття в тому, що не існувало іншого справедливого шляху, який можна обрати, тому вона не могла проклинати цих людей, не могла ні схвалювати, ні осуджувати.

— …імена своїх клієнтів, міс Таґґарт, я відбирав поволі, одне по одному. Мусив докладно вивчити характер та кар’єру кожного з них. У моєму переліку відшкодувань ваше ім’я — одне з найперших.

Вона змусила себе утримувати беземоційний вираз обличчя і відповіла тільки:

— Розумію.

— Ваш рахунок — один з останніх, ще не виплачених. Він тут, у банку Малліґана, і ви зможете на нього претендувати того дня, коли до нас приєднаєтеся.

— Розумію.

— Однак ваш рахунок не такий великий, як у багатьох інших, незважаючи на те, що протягом минулих дванадцяти років вас обдирали на величезні суми. Ви побачите — і це зазначено в копіях рапортів про податок на доходи, що їх вам надасть Малліґан, — я повертаю тільки ті податки, які ви платили з зарплатні, отриманої на посаді керівного віце-президента, але не ті, які сплачували з прибутків від акцій «Таґґарт Трансконтиненталь». Ви варті кожного пенні з цих акцій, і за життя вашого батька я відшкодував би кожне пенні ваших прибутків, але за керівництва вашого брата компанія «Таґґарт Трансконтиненталь» долучилася до мародерства, прибутки здобувалися силою, завдяки сприянню уряду, субсидіям, мораторіям, директивам. Ви за це не відповідаєте, ви були справді найбільшою жертвою цієї політики, але я повертаю тільки гроші, зароблені чистим виробничим хистом, а не ті гроші, які було почасти відібрано силою.

— Розумію.

Вони поснідали. Даннескольд закурив і якусь мить дивився на Даґні крізь цівку диму, наче співчуваючи її внутрішньому конфлікту, а потім усміхнувся до Ґолта і встав.

— Побіжу я, — сказав він. — Дружина чекає.

— Хто? — видихнула Даґні.

— Дружина, — весело повторив він, наче зрозумівши причину її шоку.

— Хто ваша дружина?

— Кей Ладлоу.

Розуміння ситуації вразило її дужче, ніж вона припускала.

— Коли… Коли ви одружилися?

— Чотири роки тому.

— Вас же могли схопити під час весільної церемонії.

— Нас одружив у долині суддя Наррангасетт.

— Як їй вдається… — Даґні намагалася зупинитись, але найгірші слова вирвались із неї мимоволі, у безпорадному обуреному протесті чи то проти нього, чи проти долі або зовнішнього світу, — вона сама напевно не знала:

— Як їй вдається виживати впродовж одинадцяти місяців, думаючи, що будь-якої миті вас можуть…

Але вона так і не закінчила.

Він усміхався, і усмішка ця світилася величезним торжеством від усвідомлення того, як складно було йому і його дружині виборювати право на таку емоцію.

— Їй вдається це, міс Таґґарт, тому що ми не дотримуємося переконання, що земля — долина страждань, у якій людина приречена на руйнацію. Ми не думаємо, що трагедія — це наша вроджена доля, не живемо у хронічному жахові перед катастрофою. Ми не очікуємо катастрофи, поки немає спеціальної причини її очікувати, а зустрічаючи її, цілком спроможні їй протистояти. Неприродним ми вважаємо не щастя, а страждання. Не успіх, а недолю ми вважаємо аномальним винятком у людському житті.

Ґолт провів його до дверей, а повернувшись, знову сів за стіл і неквапливо налив собі ще одну каву.

Вона зірвалася на ноги, ніби під тиском викинута струменем після поломки запобіжного клапана.

— Невже ви думаєте, що я коли-небудь прийму його гроші?

Він вичекав, поки вигнута цівка кави наповнить його чашку, а потім звів на неї погляд і мовив:

— Так, думаю.

— То знайте, що ні! Я не дозволю йому ризикувати заради цього своїм життям!

— У вас немає вибору.

— Я маю вибір ніколи на них не претендувати!

— Так, маєте.

— Тоді нехай лежать у банку аж до судного дня!

— Не лежатимуть. Бо якщо ви на них не претендуєте, то якась їхня частина — зовсім невелика — повернеться від вашого імені до мене.

— Від мого імені? Чому?

— Щоб оплатити вартість кімнати та їжі.

Злість на її обличчі перейшла у збентеження, і Даґні повільно опустилася на стілець.

Він усміхнувся.

— Як довго, на вашу думку, ви збиралися тут залишатися, міс Таґґарт? — він помітив зніяковіння і безпорадність у її очах. — Ви про це не думали? А я думав. Ви залишитеся тут на один місяць. Один місяць канікул, як у кожного з нас. Я не прошу вашої згоди — ви ж не просили нашої, прибувши сюди. Ви порушили наші правила, тож мусите прийняти наслідки. Протягом цього місяця ніхто не покине долини. Я міг би вас відпустити, звісно, але не зроблю цього.

Немає жодного правила, згідно з яким я мав би вас тут тримати, але, прорвавшись сюди, ви дали мені право на будь-який вибір, — і я збираюся тримати вас тут просто тому, що мені так хочеться. Якщо наприкінці місяця ви вирішите, що бажаєте повернутися в зовнішній світ, то зможете це зробити. До того часу — ні.

Вона сиділа прямо, її обличчя розслабилося, лінію рота пом’якшив легкий, цілеспрямований натяк на усмішку. То була небезпечна усмішка супротивника, але очі при цьому світилися холодною ясністю, хоч водночас були дещо затуманені, — очі супротивника, який має намір боротись, бажаючи при цьому програти.

— Чудово, — мовила вона.

— Я притягну вас до відповідальності за надання кімнати та їжі, бо це проти наших правил: забезпечувати проживанням іншу людину, яка не працює. Дехто з нас має дружин і дітей, тоді між ними відбувається взаємообмін праці, взаємний розрахунок, — Ґолт зиркнув на неї, — такого типу, який я не маю права отримувати. Тому призначаю вам ціну в розмірі п’ятдесяти центів на день, що ви їх мені виплатите, коли приймете той рахунок, який зберігається на ваше ім’я у банку Малліґана. Якщо не приймете рахунку, Малліґан вирахує з нього ваш борг і віддасть ці гроші мені, коли я попрошу.

— Я пристаю на ваші умови, — відповіла вона проникливим, упевненим, свідомо уповільненим тоном торговця. — Але я не дозволю використовувати ці гроші для оплати моїх боргів.

— Як же ви збираєтеся розрахуватись?

— Я відроблю проживання та їжу.

— Як?

— Працюючи.

— І що ви робитимете?

— Буду вашим кухарем і покоївкою.

Уперше вона побачила на його обличчі шок від несподіванки — такої потужної емоції вона не сподівалася. Він всього лише вибухнув реготом, але цей сміх лунав так, ніби удар поцілив у точку, проминувши всі можливі захисти й оминувши безпосереднє значення її слів. Даґні відчула, що на нього накотилося його власне минуле, вивільнивши спогади і значення, про які вона не здогадувалася. Він сміявся так, наче бачив якийсь віддалений образ, ніби сміявся їй просто в лице, і ніби це була його перемога, — але і її перемога теж.

— Якщо ви мене наймете, — мовила Даґні з ввічливим і суворим виразом обличчя, сухим і чистим тоном, безособовим та діловим, — я готуватиму вам їжу, прибиратиму, пратиму і виконуватиму інші обов’язки прислуги — в обмін на кімнату, харчування та певну кількість грошей, необхідних мені, щоб придбати одяг. Можливо, ушкодження трохи заважатимуть мені протягом наступних кількох днів, але це триватиме недовго і я цілком зможу виконувати обов’язки.

— Ви справді хочете це робити? — запитав він.

— Я справді хочу це робити, — відповіла вона і замовкла, перш ніж вимовити решту слів, що пульсували в голові: «Більше, ніж будь-що інше на світі».

Він досі всміхався — здивовано, але це здивування от-от готове було переродитися на осяйне торжество.

— Добре, міс Таґґарт, — сказав він. — Я вас наймаю.

Вона схилила голову, повідомляючи таким чином про офіційну згоду.

— Дякую.

— Я надаватиму вам кімнату і харчування та платитиму десять доларів на місяць.

— Чудово.

— Я буду першою людиною в цій долині, хто найняв прислугу.

Він підвівся, сягнув до кишені й кинув на стіл п’ятидоларову золоту монету.

— Це аванс із вашої заробітної платні, — сказав він.

Її вразило внутрішнє відкриття: простягнувши долоню до золотого кружальця, вона відчула жадібну, відчайдушну, трепетну надію молодої дівчини, яка отримала свою першу роботу, — надію, що їй вдасться цю платню заслужити.

— Так, сер, — тихо мовила вона.

Оуен Келлоґ прибув на третій день її перебування в долині.

Даґні не знала, що шокувало його більше: її постать на краю аеродрому, яку він помітив, вийшовши з літака; її одяг (делікатна, прозора блуза з найдорожчого магазину Нью-Йорка та широка ситцева спідниця, куплена в долині за шістдесят центів), ціпок і пов’язки чи кошик із продуктами в руці.

Він сходив додолу разом з гуртом чоловіків, аж раптом побачив її, зупинився, а потім кинувся вперед, наче підірваний такою сильною емоцією, що найбільше скидалася на жах.

— Міс Таґґарт, — прошепотів він і більше нічого не зміг вимовити. Натомість вона сміялася, пояснюючи, як їй вдалося швидше дістатися до його мети.

Він слухав, немовби все це було геть неважливо, а потім сказав таке, від чого Даґні стрепенулася:

— Але ми думали, що ви загинули.

— Хто думав?

— Ми всі… Люди з зовнішнього світу.

Раптом вона перестала всміхатися, натомість Келлоґ узявся переповідати свою історію, і в його голосі пробився перший натяк на радість.

— Міс Таґґарт, невже ви не пам’ятаєте? Ви попросили мене зателефонувати до Вінстона, в Колорадо, переказати, що до полудня наступного дня ви вже будете в них. Це мало статися позавчора, тридцять першого травня. Але до Вінстона ви не дістались — і вже ввечері на всіх радіо пролунала новина про те, що ви зазнали авіакатастрофи десь у Скелястих горах.

Вона повільно кивнула, відновивши в пам’яті події, яких і не подумала врахувати.

— Я почув це, їдучи «Кометою», — продовжував Келлоґ. — На маленькій станції посеред Нью-Мексико. Провідник тримав нас там уже впродовж години, поки я допомагав йому з’ясувати ситуацію, розмовляючи по міжміському телефону. Новина вразила його так само, як і мене. Всі були вражені: і команда потяга, і начальник станції, і стрілочники. Вони зібралися навколо мене, поки я телефонував до газетних відділів новин у Денвері та Нью-Йорку. Нам мало що вдалося довідатися. Тільки те, що ви злетіли з аеродрому перед світанком тридцять першого травня, що ви переслідували літак якогось незнайомця, що оператор бачив, як ви зникли на південному сході, й відтоді ніхто більше вас не бачив… І що пошукові групи прочісували гори, намагаючись знайти уламки вашого літака.

У Даґні мимоволі вирвалося:

— А «Комета» дісталася до Сан-Франциско?

— Не знаю. Вона повзла на північ через Арізону, коли я не витримав. У мене було надто багато запізнень, забагато всього відбувалося неправильно, цілковита плутанина всіх розпоряджень. Я зійшов з потяга і цілу ніч добирався до Колорадо автостопом: на вантажівках, вагонетках, возах, щоб дістатися на місце вчасно — я про місце нашої зустрічі, звідки нас мали забрати літаком Мідаса, щоб закинути сюди.

Вона почала повільно підніматись угору стежкою, до машини, яку залишила навпроти продуктового ринку Гаммонда. Келлоґ ішов слідом, і його голос, коли він знову заговорив, трохи посмутнішав, уповільнився разом з їхніми кроками, наче обоє вони бажали якнайбільше розтягнути цей час.

— Я знайшов роботу для Джеффа Еліена, — промовив Келлоґ тим урочистим тоном, який найкраще відповідав би словам: «Я виконав ваше останнє бажання». — Ваш агент у Лорелі схопив його і, щойно ми туди дісталися, відразу поставив до роботи. Агентові були потрібні всі працездатні — ні, просто розумово розвинені — люди, яких можна було знайти.

Вони підійшли до машини, але Даґні в неї не сіла.

— Міс Таґґарт, ви ж не дуже сильно поранилися? Ви сказали, що зазнали аварії, але це ж не дуже серйозно?

— Ні, це зовсім несерйозно. Вже завтра я зможу обходитися без машини містера Малліґана, а за день або два вже навіть ось цього не потребуватиму.

Вона розмахнулась ціпком і з презирством закинула його в салон.

Вони мовчки стояли. Даґні чекала.

— Останній міжміський дзвінок з тієї станції в Нью-Мексико я зробив до Пенсільванії, — повільно мовив він. — Розмовляв із Генком Ріарденом. Я розповів йому все, що знаю. Він вислухав, потім замовк, і мовив: «Дякую, що зателефонували».

Келлоґ опустив очі. І додав:

— Ніколи в житті я більше не хотів би почути такого мовчання.

Келлоґ поглянув Даґні в очі. В її погляді не було осуду, лише знання того, про що він не підозрював, почувши її запитання про «Комету», — але встиг розгадати.

— Дякую, — сказала вона і відчинила двері машини. — Чи можна вас підвезти? Я мушу повертатись і приготувати обід, перш ніж мій працедавець повернеться додому.

Щойно повернувшись до будинку Ґолта і завмерши посеред тихої, залитої сонцем кімнати, Даґні повністю осягнула свої почуття. Вона поглянула за вікно, на гори, що перегороджували небо на сході. Думала про Генка, уявляючи, як він зараз сидить за своїм столом, за три тисячі двісті кілометрів звідси, його обличчя напружене у намаганні захиститися від агонії, — таким напруженим воно ставало щоразу, протягом усіх цих років, коли він зазнавав удару; Даґні відчула відчайдушне бажання долучитися до його боротьби, боротися за нього, за його минуле, за це напруження в його обличчі та за відвагу, що це напруження підтримувала, — так, як вона прагнула боротися за «Комету», яка на останніх зусиллях повзла пустелею по напівзруйнованій колії. Даґні затремтіла, заплющила очі, почуваючись винною у подвійній зраді; вона ніби зависла у просторі між цією долиною і рештою світу, не маючи права ні на перше, ні на друге.

Це відчуття зникло, коли Даґні сіла за стіл навпроти Ґолта. Він дивився на неї відкрито, безтурботно, наче присутність її була звичайною річчю, і наче її вигляд був єдиним, що він упускав до своєї свідомості.

Вона трохи відхилилася, наче підкоряючись значенню його погляду, і мовила сухо і діловито, умисно ігноруючи його настрій:

— Я переглянула ваші сорочки і виявила, що на одній бракує двох ґудзиків, а друга протерлася на лікті. Хочете, щоб я про це подбала?

— Так, хочу, — якщо ви можете.

— Можу.

Цей діалог, здавалося, не змінив виразу його очей. У погляді проступило задоволення, наче він чекав від Даґні саме таких слів. Єдине, в чому вона не мала певності, — це в тому, чи справді те, що вона бачила в його очах, таки було задоволенням, і чи він узагалі чекав від неї будь-яких слів.

За вікном, над кутом столу, дощові хмари застелили небо. Даґні з подивом зрозуміла, що почуває раптове небажання бути насторожі, їй чомусь захотілося вчепитися за золотисті клапті світла на дерев’яній стільниці, на помащеній маслом скоринці булочок, на мідному кавнику, на волоссі Ґолта — і триматися, мов за маленький острів на краю порожнечі.

Потім — несподівано — вона почула власний голос, і усвідомила, що саме цієї загрози збиралась уникнути:

— Чи дозволяєте ви зв’язуватись із зовнішнім світом?

— Ні.

— Жодним чином? Не можна надіслати навіть записки без зворотної адреси?

— Ні.

— Навіть такого повідомлення, в якому не буде згадано жодної вашої таємниці?

— Звідси — не можна. Протягом цього місяця не можна. Ніколи не можна зв’язуватись із людьми з зовнішнього світу.

Вона зауважила, що уникає його погляду, тому змусила себе повернути голову і подивитися йому в очі. Його погляд змінився. Він став пильний, нерухомий, невблаганно проникливий. Наче добре знаючи причину її прохання, Ґолт запитав:

— Ви хочете попросити про особливий виняток?

— Ні, — відповіла вона, витримавши його погляд.

Наступного ранку, після сніданку, коли вона сиділа в кімнаті, ретельно пришиваючи латку на рукав Ґолтової сорочки, зачинивши двері, щоб він не побачив її незграбних зусиль, Даґні почула, як навпроти будинку зупинилася машина, а також квапливі кроки Ґолта, який перетнув вітальню; чула, як він відчинив вхідні двері й вигукнув з радісним гнівом чи полегшенням:

— Час настав!

Даґні звелася на ноги, але завмерла: вона чула його голос, тон якого раптом змінився і став понурий у відповідь на щось, що побачив перед собою.

— У чому річ?

— Привіт, Джоне, — почувся тихий і чистий голос, врівноважений, хоч і притлумлений виснаженням.

Даґні сіла на ліжко, раптово її покинули сили. Голос належав Франциско.

Вона почула, як стурбований і суворий Ґолт запитує:

— У чому річ?

— Я потім тобі розповім.

— Чому ти так пізно?

— Я за годину мушу знову летіти.

— Летіти?

— Джон, я прилетів тільки для того, щоб сказати, що я не зможу залишитися тут на цей рік.

Запала мовчанка, потім пролунав похмурий і тихий Ґолтів голос:

— Невже все аж так погано?

— Так. Я… Може, я повернуся ще цього місяця. Не знаю.

І з відчайдушним зусиллям додав:

— Не знаю, чи можна сподіватися швидко це владнати…

— Франциско, ти здатен зараз витримати шок?

— Я? Зараз мене вже ніщо не може шокувати.

— У моїй гостьовій кімнаті людина, яку ти мусиш побачити. Це таки шокує тебе, тому я відразу попереджу, що ця особа — досі штрейкбрехер.

— Що? Штрейкбрехер? У тебе вдома?

— Я розповім тобі, як…

— Я мушу сам це побачити!

Даґні почула, як презирливо засміявся Франциско, почула його швидкі кроки, а потім побачила, як відчиняються двері, і, мов у тумані, зауважила, що Ґолт зачинив їх з зовнішнього боку, залишивши їх наодинці.

Вона не знала, як довго Франциско стояв, дивлячись на неї, бо, оговтавшись, уже побачила його перед собою на колінах. Він обіймав її ноги, притиснувшись до них обличчям, його тілом пробігло тремтіння, потім він завмер, натомість затремтіла вона — і це дало змогу рухатися.

Даґні вражено усвідомила, що її долоня ніжно ковзає по його волоссю, тим часом, як сама вона думала, що не має права цього робити, відчуваючи, як з її руки струменіє спокій, огортаючи їх обох, розгладжуючи минуле. Він не поворухнувся, не видав жодного звуку — так, ніби ці обійми були вже достатньо промовисті.

Коли Франциско звів голову, він мав такий вигляд, як Даґні, коли вперше розплющила очі в долині: наче в цьому світі ніколи не існувало жодного болю. Він сміявся.

— Даґні, Даґні, Даґні, — це повторення її імені звучало не як таке, що стримувалося роками, а мов повторюване з найпершого усвідомленого моменту; він немов удавав, що й досі ще не промовляє його:

— Звісно, я люблю тебе. Невже ти перелякалася, що він змусив мене це сказати? Я казатиму це так часто, як ти забажаєш: я люблю тебе, моя дорога, люблю тебе і завжди любитиму. Не бійся за мене, мені байдуже, навіть якщо я більше ніколи не матиму тебе знову, яка різниця? — ти жива, ти тут і тепер ти все знаєш. Це так просто, правда? Ти розумієш, у чому річ, і чому я мусив тебе покинути? — його рука зметнулася, щоб вказати на долину. — Ось вона: твоя земля, твоє королівство, твій світ. Даґні, я завжди любив тебе, і те, що я тебе покинув, було виявом моєї любові.

Він взяв її долоні й притис до своїх губ, притримав їх, не ворушачись, не так, ніби цілував, а наче просто відпочивав; ніби зусилля, витрачені на слова, відволікали від її присутності, й ніби його розривало надто багато різних тем водночас, надто велика вага слів, що зберігалися у тиші років.

— Жінки, за якими я увивався… Ти ж у це не повіриш, правда? Я до жодної з них не торкнувся, але, думаю, ти й так це знала, думаю, ти весь час про це знала. Гульвіса — це була частина ролі, що я мусив виконувати, щоб мародери ні про що не здогадалися, поки я руйнував «Мідь д’Анконій» на очах у цілого світу. В цьому прокол їхньої системи: вони ведуть боротьбу з людьми честі, з людьми амбітними, але щойно побачать якогось нікчемного мерзотника, починають думати, що він їхній друг, думають, що він безпечний — безпечний! — ось як вони бачать це життя. Але вони навчаться! Довідаються, чи безпечне зло, чи практична некомпетентність!..

Даґні, це сталося саме тієї ночі, коли я вперше зрозумів, що люблю тебе. Тоді ж я усвідомив: я мушу йти. Ти увійшла того вечора до мого готельного номера. Коли я побачив, яка ти була, ким ти була, що ти для мене означала, і знав, що на тебе чекає в майбутньому… Якби ти важила для мене менше, ти могла б зупинити мене на певний час. Але саме ти, ти стала остаточним аргументом, що змусив мене піти. Того вечора я просив тебе про допомогу — в боротьбі проти Джона Ґолта. Але я знав, що ти — його найгостріша зброя проти мене, тож ані ти, ні він не повинні були нічого знати.

Ти була всім, чого він шукав, всім, за що він наказував жити чи померти, якщо доведеться… Я був готовий іти за ним, коли він раптово покликав мене прибути до Нью-Йорка тієї весни. Протягом певного часу я нічого від нього не чув. Він намагався подолати ту ж проблему, що і я. І він її подолав.

…Чи пам’ятаєш? Це було тоді, коли протягом трьох років від мене не надійшло жодної звістки. Даґні, коли я перебрав бізнес мого батька, коли зіткнувся з промисловою системою цього світу, я почав розуміти, як влаштоване зло, про існування якого підозрював, але не міг до решти повірити в його потворність. Я бачив паразитів, що збирають податки, і які століттями проростали на «Міді д’Анконій», наче цвіль, висмоктуючи з нас сили з невідомих причин; бачив урядові документи, видані для того, щоб мене покалічити, адже я був успішний, і допомогти моїм конкурентам, лінивим неробам; бачив профспілки робітників, що вигравали кожен суд проти мене лише тому, що я міг зробити їхнє існування можливим; бачив, що бажання людини мати стільки грошей, скільки вона нездатна заробити, вважається доброчесним бажанням, але якщо ці гроші зароблені, то це сприймають, як жадобу; бачив політиків, які підморгували мені й радили не перейматися, адже я міг просто працювати трохи більше і всіх перехитрувати. Я дивився крізь пальці на прибутки, які надходили, і розумів: що більше я працюю, то тугіше затягується зашморг навколо мого горла; бачив, як висякає моя енергія, що паразити, які мною годувались, отримують задоволення, опиняючись у власних пастках — і причини для цього не було, ніхто не знав відповіді: чому каналізаційні труби цього світу, що ними витікала вся продуктивна кров, вели в якийсь вогкий туман, куди ніхто не смів пробитися, поки люди просто знизували плечима і казали, що життя на землі може бути тільки лихим. І тоді я побачив, що всі промислові організації на світі з усіма їхніми чудовими машинами, тисячами тонн устаткування, трансатлантичними кабелями, офіси, умебльовані червоним деревом, фондові біржі, яскраві електричні вивіски, їхня потужність, їхнє багатство — ними керували не банкіри чи ради директорів, а неголені єретики у своїх підвальних забігайлівках, з обличчями, надутими від злості; вони проповідували, що чесноту слід штрафувати за те, що вона є чеснотою, що хист мусить слугувати невмінню, що людина не має права існувати — хіба лише для того, щоб служити іншим… Усе це я знав. Але я не розумів, як із цим можна боротися. Джон знайшов шлях. Того вечора, відгукнувшись на його заклик прибути до Нью-Йорка, ми з Раґнаром виявились єдиною його підтримкою. Він розповів, що нам слід робити, до яких людей слід стукатися. Він покинув «Двадцяте століття». Жив на горищі в міських нетрях. Він підійшов до вікна і вказав нам на хмарочоси. Сказав, що ми мусимо погасити вогні цього світу, і коли ми побачимо, що вогні Нью-Йорка згасли, то зрозуміємо, що виконали свою роботу. Він не просив нас негайно до нього приєднатися. Порадив добре все обміркувати, зважити, що таке рішення може зробити з нашими життями. Я відповів йому вранці наступного дня, а Раґнар — на кілька годин пізніше, увечері… Даґні, то був ранок після нашої з тобою першої ночі. Мені стало ясно, це було немов видіння: я не міг уникнути того, за що мусив боротися.

Усе це заради того, якою ти була тієї ночі, як розповідала про свою залізницю, який мала вигляд, коли ми намагалися розгледіти обриси Нью-Йорка з вершини скелі над Гудзоном. Я мусив тебе врятувати, мусив розчистити для тебе шлях, дати можливість знайти своє місце, не дозволити тобі збитися зі шляху, пробиваючись крізь отруєну мряку, не відводячи погляду від мети, з очима такими ж осяйними, якими вони були при світлі сонця, щоб наприкінці свого шляху ти натрапила не на вежі міста, а на жирного, нудного, безмозкого інваліда, який насолоджується своїм життям, поглинаючи джин, за який ти заплатила власним життям! Ти — не повинна мати жодних насолод заради того, щоб він їх мав? Ти — повинна служити кормом для насолоди інших? Ти — як засіб для недолюдків, урешті-решт? Даґні, ось що я побачив і чого не міг допустити! Ні стосовно тебе, ні стосовно будь-якої дитини, яка з таким же виразом дивилась би в майбутнє, ні щодо будь-якої людини з таким, як у тебе, духом, здатної переживати мить гордої, безневинної, впевненої радості життя. Ось у чому полягала моя любов, той стан людського духу, і я покинув тебе, щоб за неї боротись, і знав, що коли вже маю тебе втратити, то тільки тому, що виграватиму з кожним роком цієї боротьби. Але ж тепер ти це бачиш, правда? Бачиш цю долину. Це місце, до якого ми прагнули дістатися, коли були дітьми. Ти і я. І таки дісталися. Про що іще я можу просити? Хіба про те, щоб тебе тут бачити. Невже Джон казав, що ти досі штрейкбрехер? — нічого, це лише справа часу, але ти станеш однією з нас, тому що завжди нею була. Якщо поки що ти не усвідомлюєш цього до кінця, то ми зачекаємо, мені байдуже, — адже ти жива і я більше не мушу літати над горами, шукаючи уламки твого літака!

Даґні ахнула, зрозумівши, чому він вчасно не потрапив у долину.

Франциско засміявся:

— Не дивись так. Не дивися, ніби я — якась рана, що ти боїшся до неї торкнутися.

— Франциско, я так тебе скривдила…

— Ні! Ні, ти не кривдила мене, і він не кривдив, нічого про це не кажи, це він скривджений, але ми його врятуємо і він прибуде сюди теж, адже тут його місце, і він усе зрозуміє, він теж зможе над усім добряче посміятися. Даґні, я не сподівався, що ти на мене чекатимеш, я не мав надії, знав, що ризикую, і серед усіх, хто міг опинитися на цьому місці, я радію, що це саме він.

Вона заплющила очі, стискаючи уста, щоб не застогнати.

— Дорога моя, не треба! Невже ти не бачиш, що я справді прийняв це?

«Але ж це не він, — подумала Даґні, — це не він, і я не можу сказати тобі правду, бо той чоловік ніколи не почує її від мене, і я, можливо, ніколи не зможу з ним бути».

— Франциско, я по-справжньому тебе любила… — сказала вона і завмерла, шокована, усвідомлюючи водночас, що не мала наміру це говорити і що це зовсім не те речення, яке бентежить її свідомість.

— І зараз любиш, — усміхаючись, спокійно відповів він. — Ти досі мене любиш. Навіть якщо інакше висловлюєш те, що завжди відчувала і чого хотіла, але чого більше мені не даси. Я такий, який і був, ти бачитимеш це завжди, і завжди даватимеш мені ту ж відповідь, навіть якщо існує ще одна відповідь, яка належиться іншому чоловікові. Байдуже, що ти до нього почуваєш, це не змінить твоїх почуттів до мене, і водночас це не буде зрадою, тому що ці почуття проростають із самого коріння, це та ж платня у відповідь на ті ж цінності. Байдуже, що станеться в майбутньому, одне для одного ми назавжди залишимося тим, чим були завжди, ти і я, бо ти завжди мене любитимеш.

— Франциско, — прошепотіла вона, — ти це точно знаєш?

— Звісно. Ти розумієш це тепер? Даґні, кожна форма щастя не перестає бути щастям, кожне бажання виникає від дії того ж двигуна — нашої любові до однакових цінностей, до найвищого виміру нашого існування, — і кожне досягнення є втіленням цього факту. Роззирнися. Бачиш, скільки всього для нас тут відкрито, на цій вільній землі? Чи бачиш, скільки всього я можу зробити, пережити, досягти? Чи розумієш, що частина цього всього — те, що ти для мене значиш, так само, як я, є частиною цієї цілості для тебе? І якщо побачу, як ти захоплено всміхаєшся з нового мідеплавильного заводу, збудованого мною, це буде просто інша форма тих-таки почуттів, які переживав, лежачи поруч з тобою в ліжку. Чи хотітиму я з тобою спати? Нестерпно хотітиму. Чи заздритиму чоловікові, який цим ощасливлений? Звісно. Але хіба не байдуже? Це вже так багато — те, що ти тут, що я можу тебе любити і бути живим.

Вона опустила погляд, її обличчя стало суворе, а голова схилилася на знак пошани. Наче виконуючи урочисту обіцянку, Даґні повільно запитала:

— Ти мені пробачиш?

Франциско вразило її запитання, але за мить він розсміявся, наче щось пригадавши, і відповів:

— Поки що ні. Немає чого пробачати, але я пробачу тобі, коли ти до нас приєднаєшся.

Він звівся і допоміг їй встати; його руки обвили стан Даґні, і поцілунок став підсумком їхнього минулого, його закінченням і печаттю прийняття.

Коли вони вийшли, Ґолт, який стояв у протилежному кутку вітальні, обернувся. Він дивився на долину у вікно, і Даґні зрозуміла, що він стояв там увесь цей час. Даґні бачила, як його очі їх вивчають, як погляд повільно переходить з неї на Франциско.

Вираз Ґолта трохи розслабився, коли він побачив зміну, що сталася у Франциско.

Франциско всміхнувся і запитав:

— Чому ти на мене так дивишся?

— Ти хоч знаєш, на кого був схожий, перш ніж увійшов туди?

— На кого? Я просто не спав три ночі. Джоне, ти запросиш мене на вечерю? Хочу знати, як цей твій штрейкбрехер тут опинився, але думаю, я можу голосно захропіти десь посеред речення, незважаючи на те, що зараз почуваюся так, наче ніколи більше не потребуватиму сну. Тому, гадаю, я краще піду додому і побуду там до вечора.

Ґолт дивився на нього з ледь помітним усміхом.

— Хіба ти не збирався за годину летіти з долини?

— Що? Ні… — м’яко і здивовано відповів він. — Ні! — й екзальтовано засміявся. — Мені вже не треба! Точно, я ж не сказав, у чому річ, правда? Я шукав Даґні. Уламки її літака. В новинах повідомили, що він розбився у горах.

— Ясно, — тихо промовив Ґолт.

— Я міг уявити будь-що, крім того, що вона вирішить упасти в Ущелину Ґолта, — щасливо сказав Франциско. Його голос лунав із таким радісним полегшенням, яке надає приємного смаку жахам минулого, заперечує їх за допомогою теперішнього. — Я літав над усім регіоном, між Афтоном у Юті й Вінстоном у Колорадо, над кожною вершиною та ущелиною, над кожними уламками машини в яру, і коли я їх помічав, то… — він замовк. Здавалося, Франциско затремтів. — Однієї ночі ми — пошукові групи залізничників з Вінстона — шукали пішки. Ми видряпувалися на випадкові узвишшя, не маючи жодних підказок, жодного плану, знову і знову, аж поки наставав день, і… — він стенув плечима, намагаючись прогнати від себе цю згадку і усміхнутись. — Я не бажав би пережити таке навіть у найгіршому…

Франциско замовк. Його усміх розчинився, натомість повернувся вираз, що протягом трьох останніх днів не сходив з його обличчя, — він наче несподівано знову побачив таке, про що встиг забути.

Минув тривалий час, поки Франциско нарешті обернувся до Ґолта.

— Джоне, — голос його був урочистий, — чи можемо ми повідомити людей із зовнішнього світу, що Даґні жива… на випадок, якщо є хтось… хто почуває те, що почував я?

Ґолт дивився просто на нього.

— Ти прагнеш полегшити комусь з людей іззовні наслідки їхнього там перебування?

Франциско опустив очі, але твердо відповів:

— Ні.

— Це жалощі, Франциско?

— Так. Забудь. Твоя правда.

Ґолт відвернувся в нехарактерний собі спосіб: в його жесті проступала аритмічна мимовільна різкість.

Франциско вражено спостерігав за Ґолтом, а потім м’яко запитав:

— У чому річ?

Ґолт обернувся і кілька секунд мовчки на нього дивився. Даґні не могла означити емоцію, яка пом’якшила риси його обличчя: в ній було щось від усмішки, ніжності, болю і ще чогось більшого, що робило всі ці поняття якимись надмірними.

— Хоч скільки кожен з нас заплатив за цю боротьбу, — мовив Ґолт, — тобі дісталося найбільше, правда ж?

— Кому? Мені? — Франциско шоковано вищирився з недовірливим здивуванням. — Звісно ж, ні! Що з тобою таке? — він розреготався і додав: — Це жалість, Джоне?

— Ні, — відрубав Ґолт.

Даґні спостерігала, як Франциско дивиться на нього, збентежено насупившись, адже Ґолт сказав це, звівши погляд не на нього, а на неї.

Сума емоцій, які охопили Даґні від будинку Франциско, як уперше ввійшла досередини, не відповідала тим, що зародилися в неї, коли оглядала цей мовчазний зачинений дім іззовні. Вона відчула не трагічну самотність, а живодайну ясність. Кімнати були якісь оголені й простакуваті, конструкція будинку свідчила про типові для Франциско вміння, рішучість і нетерплячість. На вигляд це була халупа колоніста, складена докупи, щоб слугувати трампліном для далекого польоту в майбутнє — майбутнє, в якому на господаря чекає такий видатний простір для діяльності, що немає жодної можливості марнувати час на створення комфорту відразу на старті. Це місце було не по-домашньому ясне, воно нагадувало свіжість дерев’яних риштувань, зведених, щоб оберігати народження хмарочоса.

Франциско, вбраний у простий одяг, стояв посеред вітальні завбільшки три з половиною квадратних метри, і мав вигляд господаря палацу. Даґні здавалося, що ця кімната була саме тим тлом, яке найбільше йому пасувало. Так само, як простота одягу, помножена на поставу. Все це створювало атмосферу аристократизму. Грубість приміщення робила його схожим на патриціанський притулок. Певну неотесаність розбавляв єдиний королівський штрих: у маленькій стінній ніші з необроблених колод стояло дві старовинних срібних чаші; їхня вигадлива оздоба вимагала тривалої і коштовної праці ремісника, ретельнішої, ніж докладена при зведенні цієї хижі; оздобу чаш затерли довгі століття; сосни, зі стовбурів яких було зібрано стіни хати, були молодші. Франциско стояв посеред кімнати, і його легка, природна поведінка засвідчувала тиху гордість, мовчазна усмішка ніби казала: «Ось хто я такий, ось ким я був упродовж усіх цих років».

Даґні поглянула на срібні чаші.

— Так, — мовив він, відповідаючи на її мовчазний здогад, — вони належали Себастьянові д’Анконії та його дружині. Це єдине, що я забрав зі свого палацу в Буенос-Айресі. Їх — і герб, що над дверима. Це все, що я хотів урятувати. Все решта розчиниться повністю вже протягом кількох найближчих місяців.

Він засміявся.

— Вони все заберуть, геть усе, останні крихти «Міді д’Анконій», але на них чекає несподіванка. За всі свої клопоти вони не отримають аж такої великої винагороди. А щодо самого палацу, то вони навіть не здатні будуть оплатити його опалення.

— А далі? — запитала Даґні. — Куди ти звідти підеш?

— Я? Я працюватиму на «Мідь д’Анконій».

— Про що це ти?

— Пам’ятаєш таке давнє гасло: «Король помер, нехай живе король»? Коли основний кістяк того, що становить власність моїх предків, буде усунуто зі шляху, новим підґрунтям для «Міді д’Анконій» стане моя копальня — саме такої власності бажали мої предки, заради неї вони працювали, на неї заслуговували, хоча так і не змогли нею володіти.

— Твоя копальня? Яка копальня? Де вона?

— Тут, — мовив він, указуючи на вершини гір. — Хіба ти про це не знала?

— Ні.

— Я власник мідної копальні, до якої не дістануться мародери. Вона тут, у цих горах. Я довго її шукав, нарешті знайшов і взявся до праці. Це було понад вісім років тому. Я був перший, кому Мідас продав землю в цій долині. Я купив копальню. І почав розробляти її власними руками — так, як починав Себастьян д’Анконія. Зараз шахтою керує наглядач, який у Чилі був моїм найкращим металургом. Копальня дає стільки міді, скільки ми потребуємо. Мої прибутки зберігаються в банку Малліґана. За кілька місяців це буде єдине моє майно. І водночас — усе, чого я потребую.

Здавалося, він хоче додати: «…щоб завоювати світ». Даґні зачудувала різниця між його інтонацією і тим ганебним, нудотним тоном, напівскигленням, напівпогрозою, тоном жебрака і злодія водночас, що забарвлював слово «потреба» в устах чоловіків їхнього століття.

— Даґні, — казав він, стоячи біля вікна, наче дивився на вершини часу, а не гір, — відродження «Міді д’Анконій» — і всього світу — мусить початись тут, у Сполучених Штатах. Це єдина країна в історії, народжена не випадково, зі сліпої міжплемінної війни; вона є раціональним продуктом людського мислення. Ця країна постала з верховенства розуму, і протягом одного дивовижного століття вона таки справді рятувала світ. Тепер їй доведеться зробити це ще раз. Саме з цієї відправної точки — «Міді д’Анконій» — має відбутися перший крок, звідси візьмуть початок решта людських цінностей, бо весь світ сягнув занепаду всіх переконань, якими жив упродовж століть: містичної віри та верховенства нераціонального, отримавши в кінці шляху два пам’ятники — божевільню та цвинтар… Себастьян д’Анконія припустився однієї помилки: він прийняв систему, яка проголошувала, що власність, здобута ним згідно з законом, належить йому не за законом, а з дозволу держави. Його нащадки заплатили за цю помилку. Здійснити останню виплату випало мені… Думаю, я ще застану той день, коли, проростаючи з кореня в цьому ґрунті, копальні, ливарні, залізорудні заводи «Міді д’Анконій» знову поширяться по всьому світі аж до моєї рідної країни, і я перший розпочну її відбудовувати.

Можливо, я це побачу, але певності бути не може. Ніхто не здатен передбачити, коли решта людей схаменуться і погодяться повернутися до розуму. Може статися, що наприкінці свого життя я розвину цю єдину копальню — шахту № 1 корпорації «Мідь д’Анконій» в Ущелині Ґолта, Колорадо, США. Але чи пам’ятаєш ти, Даґні, що мої амбіції — подвоїти виробництво міді порівняно з моїм батьком? Даґні, якщо наприкінці свого життя я вироблятиму бодай один фунт міді на рік, то стану багатший за батька, багатший за всіх моїх предків з їхніми тисячами тонн, тому що цей один фунт належатиме мені за правом, і буде використаний на благо світу, який свідомий цього!

Це був Франциско з дитинства — у всій поставі, в манері, в незатьмареному блискові очей, — і Даґні раптом почала розпитувати його про мідну копальню, як розпитувала про індустріальні проекти, коли вони гуляли узбережжям Гудзону, творячи образ свого вільного майбутнього.

— Я її тобі покажу, — пообіцяв він, — нехай тільки твоя нога загоїться. Нам доведеться видряпуватися крутою стежкою, придатною хіба що для мулів — транспортом туди поки що не заїдеш. Дозволь показати тобі нову ливарню, яку я проектую. Я вже протягом певного часу працюю над нею, вона заскладна для теперішнього об’єму продукції, але коли видобуток зросте, проект буде виправдано, — ти тільки поглянь, скільки часу, праці і грошей він зекономить!

Вони сиділи удвох на підлозі, схилившись над аркушами паперу, що він перед нею розстелив, вивчаючи заплутані ділянки заводу, і все це супроводжувала та ж радісна жага, як і тоді, коли одного разу вони заходилися досліджувати мотлох на звалищі.

Даґні нахилилась уперед саме тоді, коли Франциско потягнувся по наступний аркуш, і раптом оперлась йому на плече. Це сталося ненавмисне і тривало якусь мить, не довше, ніж непомітна пауза в єдиному короткому русі. Франциско тим часом звів на неї погляд. Він зазирав їй в обличчя, не приховуючи почуттів, але і не нав’язуючи їй жодних вимог. Вона відсунулася, знаючи, що обоє почувають зараз одне й те ж.

Досі гамуючи в собі відновлене відчуття того, що почувала до Франциско в минулому, Даґні вловила характерну для цього стану властивість, що несподівано вперше постала перед нею так чітко: якщо це бажання — оспівувати людське життя, то її почуття до Франциско завжди були оспівуванням її власного майбутнього, наче момент розкоші, отриманий як аванс перед чимось абсолютним і невідомим, аванс, який давав обіцянку того, що мало настати. Щойно це зрозуміла, Даґні усвідомила також, що єдине бажання, яке їй доводилося переживати, стосувалось аж ніяк не смакування майбутнього, а повного і остаточного теперішнього. Це було ясно завдяки побаченому: постаті чоловіка, який стояв у дверях маленької гранітної будівлі. Остаточна форма обіцянки, яка змусила її поворухнутись, подумала Даґні, — це чоловік, який, можливо, назавжди залишиться обіцянкою, що ніколи не справдиться.

Але це, нажахано подумала вона, було прикладом такої людської долі, яку вона чи не найпристрасніше ненавиділа і відкидала: переконання, що людину може привабити образ чогось прекрасного й недосяжного, чого людина приречена прагнути все життя й ніколи не зможе досягнути. Її життя і цінності не могли до такого привести, думала Даґні; вона ніколи не знаходила краси в тому, щоб тужити за неможливим, і ніколи не вважала за можливе те, чого не здатна була досягнути. Але ось і з нею таке сталося, і відповіді вона не знаходила.

Того вечора, дивлячись на Ґолта, Даґні думала: вона не може відмовитися ні від нього, ні від зовнішнього світу. В його присутності знайти відповідь видавалось іще складніше. Вона почувалася так, наче жодної проблеми не існувало, бо що може дорівнятися до факту його присутності; ніщо не могло примусити її покинути це місце — і водночас, наче вона не має права навіть глянути на нього, інакше зречеться залізниці. Даґні почувалася його власницею, бо щось неназване стало зрозуміле їм обом від самого початку — і водночас вона боялася, що він може зникнути, а потім, на якійсь вулиці, у зовнішньому світі, пройде повз неї з легковажною байдужістю.

Даґні зауважила, що Ґолт нічого не запитує в неї про Франциско. Коли розповіла, що заходила до Франциско додому, то не помітила на Ґолтовому обличчі й натяку на реакцію — ні схвалення, ні обурення. Їй здавалося, що вона вловила якийсь ледь помітний нюанс у його пильному й понурому виразі: здавалося, що Ґолт вирішив не мати почуттів з цього приводу.

Це її припущення перетворилося на запитання, а запитання — на дриль, що дедалі глибше і глибше врізався в розум кожного наступного вечора, коли Ґолт ішов з дому, а Даґні залишалася сама. Він ішов кудись кожного другого вечора, після вечері, не кажучи, куди йде, повертаючись опівночі або й пізніше. Даґні намагалася не дозволяти собі повністю усвідомлювати всю напругу і неспокій, з якими очікувала його повернення. Вона не запитувала, де він проводив свої вечори. Нехіть, яка її зупиняла, йшла від занадто палкого бажання все знати; вона мовчала через якусь зумисну, хоч і не до решти зрозумілу, непокору: частково — спротив перед ним, частково — через власну тривогу.

Вона не визнавала власних страхів, не формулювала їх словами, переживала тільки у формі емоцій, їхнього неприємного, набридливого сіпання. Частина цих емоцій пояснювалася дикою образою, якої досі Даґні не випадало переживати, — реакцією на страх, що в його житті може бути жінка. І все ж це обурення пом’якшувалося здоровою складовою цього страху, бо цю загрозу можна було подолати або, якщо необхідно, навіть прийняти. Проте існував іще й інший, відразливіший жах: мерзенні обриси самопожертви, підозра, яку при ньому навіть не можна було озвучити, — наче він прагнув усунутись з її шляху, змусити її цією порожнечею повернутися до чоловіка, який був його улюбленим другом.

Перш ніж вона про це заговорила, минуло багато днів. Та якось одного з вечорів, коли він збирався йти, Даґні усвідомила раптом ту особливу насолоду, з якою спостерігала, як він їсть приготовану нею їжу. І раптом, наче отримавши право говорити про те, що навіть не насмілювалась окреслити, наче це насолода зламала її опір, але аж ніяк не біль, Даґні запитала:

— Куди це ви зникаєте кожного другого вечора?

Він просто відповів — так, ніби був певен, що вона про це і сама знає:

— Читаю лекції.

— Що?

— Я читаю курс лекцій з фізики, як роблю щороку цього місяця. Це мій… Чому це ви смієтесь? — запитав він, побачивши, як вона полегшено хихоче, ніби з чогось геть іншого, не пов’язаного з його словами, а потім, перш ніж Даґні відповіла, він неочікувано всміхнувся, ніби вгадавши відповідь. Цієї миті Даґні побачила в його усмішці щось особисте, мало не зухвалу інтимність — на противагу тій спокійній та особистій буденній манері, з якою Ґолт продовжував говорити.

— Ви ж знаєте, що цього місяця ми обмінюємося досвідом, пов’язаним із нашими справжніми професіями. Річард Гейлі даватиме концерти, Кей Ладлоу гратиме у двох п’єсах, написаних авторами, які не творять для зовнішнього світу, а я читаю лекції, звітуючи про роботу протягом минулого року.

— Безкоштовні лекції?

— Звісно, ні. Десять доларів з особи за курс.

— Я хотіла б послухати.

Він похитав головою.

— Ні. Вам дозволять відвідувати концерти, п’єси, будь-яку презентацію, що дасть вам насолоду, але не мої лекції чи демонстрації будь-яких ідей на продаж, які ви зможете винести з цієї долини. Крім того, мої клієнти — чи то пак, студенти — це ті, хто має практичні причини слухати мій курс: Двайт Сандерс, Лоуренс Гаммонд, Дік МакНамара, Оуен Келлоґ, ще кілька. Цього року я додав одного новачка: Квентіна Деніелза.

— Справді? — запитала вона з ноткою ревнощів. — Як він може дозволити собі щось таке дороге?

— У кредит. Я створив для нього план погодинної оплати. Він на це заслуговує.

— Де ви читаєте лекції?

— В ангарі, на фермі Двайта Сандерса.

— А де працюєте протягом року?

— У своїй лабораторії.

— Де ж ваша лабораторія? Тут, у долині? — обережно поцікавилась Даґні.

Він витримав її погляд, дозволивши зрозуміти, що він здивований і знає причину її запитання, і аж тоді відповів:

— Ні.

— Ви жили в зовнішньому світі протягом усіх цих дванадцяти років?

— Так.

— І ви… — ця думка видалась нестерпною. — Ви маєте якусь посаду, як усі решта?

— Так.

Радість у його очах, здавалося, увиразнює якесь особливе значення.

— Тільки не кажіть, що ви другий помічник бухгалтера!

— Ні.

— Тоді ким ви працюєте?

— Я обіймаю ту посаду, що її бажає для мене світ.

— Де?

Він похитав головою.

— Ні, міс Таґґарт. Якщо ви захочете покинути цю долину, то це — одна з тих речей, що вам їх не можна знати.

Він знову всміхнувся — так само нахабно й інтимно, — даючи зрозуміти, що усвідомлює всю загрозу, приховану в цій відповіді, як і те, що ця відповідь означає для Даґні, й звівся з-за столу.

Коли Ґолт пішов, Даґні відчула, що перебіг часу — це якась гнітюча вага у застиглій атмосфері цього дому, схожа на нерухому, напівтверду масу, що поволі сповзає у ще дужче сповільнення темпу, і цей темп неможливо було виміряти, щоб довідатися, хвилини минули вже чи години. Вона напівлежала, витягнувшись у м’якому кріслі посеред вітальні, підім’ята тією важкою, байдужою втомою — не через бажання лінуватись, а радше через нереалізоване бажання виявити таємну жорстокість, якої не може задовольнити жодна дрібніша дія.

Особливе задоволення, пережите Даґні, — коли вона спостерігала, як Ґолт їсть приготовану нею їжу. Так думала вона, поки нерухомо лежала з заплющеними очима, а її думка, як і час, поволі перетинала якийсь затуманений простір. Це задоволення, породжене знанням: вона — причина отриманої ним чуттєвої насолоди; бодай один різновид задоволення, пережитого його тілом, походить від неї.

Існує причина, думала Даґні, чому жінка прагне готувати для чоловіка… О, не через повсякденний обов’язок, а задля рідкісного й особливого обряду, що символізує… але що зробили з цим обрядом проповідники жіночих обов’язків?.. Вихолощену виставу про нудотну працю, що вважається справжньою чеснотою жінки. Тим часом те, що надало цій діяльності сенсу і стало її мотивом, перетворили на сороміцький гріх… Бабратися в лої, парі та в слизькій шкаралущі на смердючій кухні — це духовна річ, акт дотримання морального обов’язку. Натомість зустріч двох тіл у спальні вважається фізичним приниженням, потуранням тваринним інстинктам, актом, позбавленим слави, сенсу чи величі духу.

Даґні різко зірвалася на ноги. Вона не хотіла думати про зовнішній світ чи його моральний кодекс. Але знала, що не це її хвилює. І їй не хотілося міркувати про те, що й далі вперто продовжував нав’язувати їй мозок, до чого вона поверталася в думках мимовільно…

Вона перетнула кімнату, відчуваючи ненависть до потворної, смиканої, неконтрольованої розхристаності своїх рухів. Даґні роздирала потреба дозволити рухам пробитися крізь застиглість і розуміння того, що це не той спосіб визволення, якого їй праглося. Вона закурювала, створюючи короткочасну ілюзію осмисленої діяльності, й відразу ж гасила цигарки, втомлено відчуваючи несмак від такої підміни. Даґні дивилася на кімнату, наче невгамовний жебрак, який прагне знайти у фізичних об’єктах якусь мотивацію, бажаючи вигадати заняття, щось почистити, залатати, відполірувати, — і розуміла водночас, що жодне з завдань не варте її зусиль. Коли все видається не вартим зусиль, промовив якийсь суворий голос в її мозку, — це щит, що ховає бажання, яке надто багато коштує. Чого ти хочеш?

Вона вихопила сірника, люто піднесла полум’я до кінчика сигарети, що, незапалена, звисала з її рота. Чого ти хочеш? — повторив суворий, мов у судді, голос. Хочу, щоб він повернувся! — безмовно відповіла вона внутрішньому скаржникові. Так людина кидала б кістку чудовиську, сподіваючись відволікти його і завадити накинутися на інших людей.

«Хочу, щоб він повернувся», — м’яко повторила вона, відповідаючи на обвинувачення, начебто для аж такої великої нетерплячки немає підстав. «Хочу, щоб він повернувся», — благально мовила вона, відповідаючи на холодне нагадування, що її відповідь не переконала суддю. «Хочу, щоб він повернувся!» — зухвало вигукнула, намагаючись не викинути з цього речення жодного слова, що слугувало захистом.

Голова Даґні виснажено хилилася: здавалось, вона пережила бійку. Сигарета в її пальцях згоріла на якихось півтора сантиметри. Даґні загасила її і знову впала у крісло.

Я нічого не уникаю, думала вона. Я нічого не уникаю, я просто не бачу можливості для жодної відповіді. «Те, чого ти хочеш, — сказав голос, поки Даґні брела крізь дедалі густіший туман, — можеш спокійно взяти, але якщо твоєму прийняттю і твоїм переконанням бракує абсолютності, — це зрада всього…» — «То нехай прокляне мене, — подумала вона, тимчасом як голос загубився десь у тумані й не чув її, — нехай прокляне мене завтра… Я хочу його… повернення…» Відповіді Даґні не почула, бо її голова м’яко впала на спинку крісла. Вона заснула.

Розплющивши очі, Даґні побачила його за метр від себе, він дивився на неї згори вниз. Здавалося, це вже триває довго.

Вона побачила його обличчя, чітко й цілісно, і негайно зрозуміла, що з ним коїться: те саме, з чим вона боролася протягом останніх годин. Даґні побачила це і не здивувалася, оскільки не вигадала ще жодної причини для подиву.

— Саме такий ви мали вигляд, — м’яко мовив він, — коли засинали у себе в офісі.

Даґні зрозуміла: він теж не цілком усвідомлював, чи варто їй це чути. Те, як він це вимовив, свідчило про те, як часто він думав про це і з якої причини.

— У вас такий вигляд, ніби прокинетесь у світі, де нічого не треба буде приховувати і немає чого боятися, — Даґні осяяла усмішка, але вона зрозуміла це, коли остаточно усвідомила, що обоє вони не сплять.

Тихо і твердо Ґолт додав:

— Але тут — це правда.

Її першою емоцією після повернення до реальності було відчуття сили. Вона плинно і неквапливо випросталася, сповнена впевненості, відчуваючи перетікання руху від м’яза до м’яза по всьому тілу. Повільні інтонації, буденна зацікавленість, тон, який свідчив, що всі наслідки враховано, надали її голосові легкого презирства:

— Звідки ви знаєте, який вигляд я мала… у своєму офісі?

— Я ж казав, що спостерігав за вами впродовж багатьох років.

— Як ви могли так пильно за мною стежити? Звідкіля?

— Зараз я вам не відповім, — просто і без жодного виклику сказав він.

Її плечі трохи відхилилися назад, вона замовкла, а потім проказала низьким і захриплим голосом (у словах вчувалося радісне торжество):

— Коли ви побачили мене вперше?

— Десять років тому, — відповів він, дивлячись просто на неї, даючи зрозуміти, що відповідає на повний, не озвучений підтекст цього запитання.

— Де? — слова прозвучали майже як команда.

Він завагався, а потім вона побачила легку усмішку, що торкнулася лише його губ, але не очей, усмішку споглядання, сповнену туги, гіркоти, гордості — власність, надбана нестерпною ціною. Його погляд, здавалося, зосередився не на ній, а на дівчині з того часу.

— У тунелі «Терміналу Таґґарта», — відповів він.

Раптом Даґні усвідомила, в якій позі сидить: лопатками вона зслизнула додолу спинкою крісла, безтурботно розкинувшись, напівлежачи, випроставши одну ногу, у своїй чітко викроєній прозорій блузі та широкій селянській спідниці, вручну пофарбованій у найдикіші кольори, в тонких панчохах і черевичках на високих підборах, — вона не скидалася на директора залізниці; ця думка наздогнала її у відповідь на його погляд, що помічав навіть недосяжне; а схожа вона була саме на ту жінку, роль якої зараз виконувала: на його служницю. Тієї ж миті, коли посилився блиск його темно-зелених очей і розвіялася вуаль віддаленості, Даґні зрозуміла, що образ минулого зник і тепер Ґолт бачить перед собою її, реальну.

Вона нахабно зазирнула йому в очі — Даґні усміхалася, хоч жоден м’яз на її обличчі не поворухнувся.

Він відвернувся, перетнув кімнату, і кроки його були такі ж виразні, як і голос. Даґні знала, що він хоче піти геть, як завжди робив це, повертаючись додому, ніколи не залишаючись довше, ніж для того, щоб побажати добраніч. Вона спостерігала за боротьбою, що в ньому відбувалася, хоч й не могла зрозуміти достеменно, чи ця боротьба виявлялася в кроках, спрямованих спершу в одному напрямку, який раптом змінювався, чи в упевненості, що її тіло стало інструментом для безпосереднього сприйняття його тіла, екраном, на якому відображались і рухи, і мотивація. Єдине, що вона знала напевно: Ґолт, який ніколи не починав і не програвав битви проти самого себе, не мав сили покинути цієї кімнати.

У його поведінці не було й натяку на якийсь надрив. Ґолт зняв піджак, залишившись у сорочці, і сів біля вікна з протилежного боку кімнати, обличчям до Даґні. Але сів на бильце крісла — і не йдучи геть, і не залишаючись.

Даґні відчула легковажне, вільне, майже фривольне торжество, розуміючи, що їй вдається утримувати його так надійно, ніби вона робить це фізично. Протягом короткої миті, витримувати яку було не так уже й просто, такий спосіб контакту цілком задовольняв її.

Але майже одразу вона відчула раптовий шок, що повністю засліпив її; всередині щось кричало і вибухало, і вона, ошелешена, намагалася намацати причину. Ґолт трохи перехилився на один бік, це спричинила його поза: видовжена лінія, що йшла від плеча до вигину талії, стегон, уздовж ніг. Вона відвела погляд, намагаючись не показати, що вся тремтить, — і облишила навіть думати про тріумф і про те, хто тут над ким має владу.

— Відтоді я бачив вас багато разів, — мовив він тихо, впевнено, може, трохи повільніше, ніж говорив зазвичай, так, ніби міг контролювати все, крім своєї потреби говорити.

— Де ви мене бачили?

— У багатьох місцях.

— Але ви робили все, щоб я вас не помітила? — Даґні знала, що такого обличчя, як у нього, вона не змогла б не помітити.

— Так.

— Чому? Ви боялися?

— Так.

Він сказав це так просто, що Даґні не відразу зрозуміла: він знав, що означає для неї його особа.

— А ви знали, хто я, коли вперше мене побачили?

— Так. Мій передостанній найбільший ворог.

— Що? — такого вона не очікувала. І трохи тихіше, додала:

— А хто найбільший?

— Доктор Роберт Стадлер.

— Ви класифікували мене так само, як його?

— Ні. Він мій свідомий ворог. Людина, яка продала свою душу. Його ми навіть не маємо наміру навертати. А ви — ви одна з нас. Я знав це задовго до того, як уперше вас побачив. Знав також і те, що ви приєднаєтесь до нас остання і що вас буде найскладніше долучити.

— Хто вам таке сказав?

— Франциско.

Даґні вичекала трохи і запитала:

— Що саме він сказав?

— Сказав, що серед усіх імен у нашому списку, вас навернути буде найскладніше. Тоді я почув про вас уперше. Саме Франциско додав вас до переліку. Він сказав, що ви — єдина надія і майбутнє «Таґґарт Трансконтиненталь», що ви будете довго нам протистояти, відчайдушно боротиметеся за свою залізницю, оскільки ви неймовірно витривала, хоробра і зосереджена на своїй роботі.

Ґолт подивився на неї:

— Більше Франциско не сказав нічого. Він говорив про вас так, ніби про один із наших страйків. Я знав, що ви з ним друзі дитинства, ото і все.

— Коли ж ви мене побачили?

— Через два роки.

— Як?

— Випадково. Це було пізно ввечері… на пасажирській платформі Терміналу Таґґарта.

Даґні розуміла — це така форма капітуляції. Він не хотів цього казати, і все ж мусив. Його слова були сповнені приглушеного напруження й опору. Він мусив говорити, оскільки повинен був подарувати самому собі та їй таку форму контакту.

— Ви були у вечірній сукні, з якої постійно сповзала накидка, — спершу я побачив тільки оголені плечі, спину і профіль. Здавалося, накидка от-от зіскочить, і ви залишитеся геть гола. А потім я зрозумів, що на вас — довга сукня кольору льоду, схожа на туніку грецької богині. Натомість ваше коротке волосся і владний профіль наголошували, що ви — американська жінка. На тій платформі ви здавалися зовсім не на своєму місці. Я уявляв вас не на платформі, а в такому місці, думка про яке ніколи раніше в мене не виникала. І раптом я таки переконався: ні, ваше місце тут, серед колій, кіптяви та балок, що саме це найвідповідніше місце і для єдвабної сукні, і для оголених плечей, і для вашого виразного обличчя — залізнична платформа, а не затишне помешкання. Ви здавалися втіленням розкоші, ви належали цьому місцю, що було джерелом вашої енергії. Здавалося, ви повертаєте багатство, звабу, екстравагантність і насолоду життям справжнім власникам, людям, які створили залізниці та фабрики. Ви були сповнені енергії, яка до вас поверталася, впевненості й розкоші, а я був перший, хто сформулював, чому саме ці два поняття нероздільні. І мені подумалося, що якби наше століття надало форми своїм справжнім богам, звівши пам’ятник, що символізує американську залізницю, то це була б ваша статуя… А потім я побачив, що ви робите, — і зрозумів, хто ви така. Ви віддавали накази трьом працівникам Термінала. Я не чув слів, але ваш голос лунав різко, чітко і впевнено. Я зрозумів: ви — Даґні Таґґарт. Підійшов ближче, досить близько, щоб розчути два речення. «Хто так сказав?» — запитав один із чоловіків. «Я сказала», — відповіли ви. Це було все, що я почув. І цього було достатньо.

— А далі?

Він повільно підняв очі й зустрівся з нею поглядом. Напруження обтяжило його голос і він залунав нижче, розмився й пом’якшав, водночас проступили нотки кепкування над власним відчаєм і мало не ніжність:

— Тоді я зрозумів, що необхідність покинути мій двигун — не найвища ціна, яку доведеться заплатити за страйк.

Даґні замислилась. Чия анонімна тінь серед усіх пасажирів, які пробігали повз неї — тінь ілюзорна, мов дим із паротяга, тінь непомічена — належала йому; чиє обличчя було обличчям Ґолта. Цікаво, як близько вона стояла від нього протягом бозна-якого часу.

— Чому ж ви не заговорили зі мною — тоді чи згодом?

— Чи пам’ятаєте ви, що саме робили в Терміналі того вечора?

— Я туманно пригадую вечір, коли мене викликали з якоїсь вечірки. Батька не було тоді в місті, а новий керівник Термінала припустився помилки і заблокував увесь рух у тунелях. Попередній керівник несподівано звільнився тижнем раніше.

— Це я змусив його звільнитися.

— Ясно…

Її голос затих, наче з нього випарувався звук, а повіки опустилися, мовби погасивши зір. Якби він тоді не вистояв, подумала Даґні, якби заявив про себе… Яка трагедія спіткала б їх тоді! Вона пригадала свої почуття, коли кричала, що застрелить руйнівника, щойно зустріне його…

Я б і справді його застрелила, думала Даґні не словами, а радше у формі якогось тремтіння й напруження в животі. Довідавшись про його роль, згодом я б його застрелила. А я б таки довідалась… І все ж вона здригнулась, оскільки все одно прагнула, щоб він наблизився. Вона не допускала цієї думки в свідомість, натомість дозволяла їй плавати в темному теплі тіла: «Я застрелила б його згодом, але спершу…»

Даґні підняла повіки. Вона знала, що її оголені думки він прочитує в її очах, а вона розуміє, що на думці в нього. Вона бачила його затуманений погляд, напружений рот, відчувала його страждання, а сама в цей час не могла опиратись екзальтованому бажанню завдавати йому болю, бачити цей біль, спостерігати за ним, відчувати, як він стає більший за його і її витривалість, — і лише після цього переплавити муку на безвихідь задоволення.

Ґолт підвівся, відірвавши від неї погляд. Його обличчя набуло спокійного і ясного виразу, немов раптом скинувши з себе всі емоції, оголивши свою чистоту, і Даґні не могла відповісти, що призвело до цього: зміна нахилу голови чи напруженість рис.

— Кожного, хто був потрібен вашій залізниці і кого вона втратила протягом останніх десяти років, — мовив Ґолт, — покинути вас спровокував я.

Його голос звучав пласко, однотонно, з блискучою рівною інтонацією бухгалтера, який нагадує нерозсудливому покупцеві, що ціна — це той абсолют, якого неможливо уникнути.

— Я витягнув із підмурівку «Таґґарт Трансконтиненталь» усі можливі опори і тепер, якщо ви вирішите повернутись, я спостерігатиму те, як будівля впаде на вашу голову.

Він обернувся, щоб вийти з кімнати. Даґні його зупинила. Його змусили завмерти не так її слова, як голос: низький, позбавлений емоцій, важкий, забарвлений глибоким відтінком, схожий на внутрішнє відлуння: він нагадував погрозу. Цей голос озвучував благання особи, яка досі зберігала в собі уявлення про честь, однак більше про неї не дбала:

— Ви хотіли б мене тут залишити, правда?

— Найдужче за все в світі.

— Ви можете мене залишити.

— Я знаю.

Його голос звучав так само, як і голос Даґні. Він зачекав, намагаючись опанувати себе. Заговорив знову низьким і ясним тоном, увиразнюючи усмішкою своє повне розуміння:

— Я хочу, щоб ви прийняли це місце. Яка користь мені від вашої фізичної присутності, якщо вона не буде наповнена сенсом? Саме через створення такої фальшивої реальності більшість людей самі себе дурять. Я на таке не здатний.

Він знову обернувся, щоб іти:

— Ви також не здатні. Добраніч, міс Таґґарт.

Ґолт зачинив двері до своєї спальні.

Даґні лежала на ліжку в темряві, неспроможна ні думати, ні спати. Її свідомість сповнював стогін і нестяма, віддзеркалюючи відчуття у м’язах; їхній характер, їхні мінливі відтінки скидалися на благальний плач, так добре їй знайомий, виражений не словами, а болем: нехай він прийде сюди, нехай увірветься, чорт би усе це взяв, мою залізницю і його страйк, усе, заради чого ми жили! Чорт забирай усе, чим ми були і є! Він і забере, якщо завтра я помру. Ну і нехай помру, але завтра. Нехай він прийде сюди, нехай назве будь-яку ціну, у мене не залишилося нічого, що б я йому не могла продати. Невже це те, що називають «тваринним»? Таки-так, і я — тварина…

Вона лежала на спині, притиснувши долоні до простирадла з обох боків, щоб не дозволити собі встати і піти до нього в кімнату, знаючи, що здатна зараз навіть на це…

Це не я, це моє тіло, яке я не можу ні витримувати, ні контролювати…

Але десь у глибині свого єства Даґні відчувала присутність судді, який був не словами, а нерухомою точкою світла, і цей суддя спостерігав за нею, але тепер уже не судив її суворо, а схвалював і радів, немовби кажучи: «Твоє тіло? Та якби ж він був не тим, ким він є, хіба твоє тіло робило таке з тобою? Чому ти хочеш саме його тіло, а не тіло когось іншого? Думаєш, ти проклинаєш усі ті речі, заради яких ви жили? Ти проклинаєш те, що ви обоє прославляєте цієї миті, самим своїм бажанням?»

Даґні не треба було чути слів, вона прекрасно їх знала, знала завжди.

…За якийсь час вона втратила відблиск цього знання і не залишилося нічого, крім болю і долонь, притиснутих до простирадла, і мало не байдужої думки: цікаво, чи він теж не спить, чи зазнає тих же тортур, що і вона?

Даґні не чула жодного звуку, не бачила відблисків світла з його вікна на стовбурах дерев надворі. Минуло багато часу, коли з темряви його кімнати пролунали звуки, які дали відповідь на її запитання. Даґні знала тепер, що він не спить, і знала, що він не прийде. Вона почула його кроки і клацання запальнички.

Річард Гейлі закінчив грати, відвернувся від піаніно і подивився на Даґні. Він бачив, як вона опустила обличчя, мимовільно намагаючись приховати занадто сильну емоцію. Звівшись, усміхнувся й м’яко промовив:

— Дякую вам.

— О, ні… — прошепотіла Даґні, знаючи, що це вона повинна висловлювати вдячність, хоча це й марна справа. Вона думала про ті роки, протягом яких було написано твори, які Гейлі щойно для неї виконував — тут, у маленькому будиночку на виступі скелі, над долиною; про ті роки, коли він надавав форми всій цій надмірній величі, створюючи плинний пам’ятник ідеї, згідно з якою відчуття життя прирівнюється до відчуття краси; а вона, Даґні, ходила тим часом вулицями Нью-Йорка, безнадійно шукаючи бодай якоїсь радості, а її наздоганяли верескливі звуки сучасної симфонії, наче плювок з інфікованого горла гучномовця, що викашлює свою злість, свою ненависть до життя.

— Я щиро, — всміхнувся Річард Гейлі. — Я бізнесмен, я ніколи не роблю нічого безкоштовно. Ви мені заплатили. Тепер ви розумієте, чому я захотів сьогодні для вас зіграти?

Даґні підвела голову. Він стояв у центрі вітальні, вони були самі. Крізь розчахнуте в літню ніч вікно проглядалися темні дерева на видовженому схилі, що сходить додолу, до мерехтіння віддалених вогнів.

— Міс Таґґарт, скількох ви знаєте людей, для яких моя робота така ж важлива, як і для вас?

— Небагато, — просто відповіла вона, без лестощів і вихваляння, віддаючи безособову данину істинним цінностям.

— Ось якої платні я вимагаю. Мало хто може собі її дозволити. Мені не йдеться про ваше задоволення, не йдеться про ваші емоції — до біса емоції! Я кажу про ваше розуміння, про той факт, що ваше задоволення того ж походження, що й моє, воно походить з одного джерела: вашого розуму, свідомого судження, породженого інтелектом, здатним судити мою роботу за стандартами тих самих цінностей, що підштовхують мене створювати. Я кажу не про те, що ви щось відчули, а про те, що ви відчули саме закладене мною; не про те, що ви захоплюєтеся моєю працею, а що ви захоплюєтеся саме тим, що важливо для мене.

І він розсміявся.

— У більшості митців є лише одна пристрасть, дужча за прагнення бути обожнюваним: їхній страх ідентифікувати характер того обожнення, яке вони дістають. Але це страх, якого я ніколи не поділяв. Я не дурю себе стосовно своєї роботи чи реакції, на яку сподіваюсь, — я ціную однаково високо і те, й те.

Мені не хочеться, щоб мною захоплювалися безпричинно, емоційно, інтуїтивно, інстинктивно чи сліпо. Мене не цікавить сліпота у жодній формі, я маю надто багато всього, що хотів би продемонструвати. Мене не цікавить глухота, бо мені є що сказати. Мені не потрібне захоплення, що йде з серця, а тільки те, що йде від голови. І коли я знаходжу клієнта з такою неоціненною здатністю, мій виступ перетворюється на взаємну угоду задля взаємної вигоди. Митець — це торговець, міс Таґґарт, найсуворіший, найвимогливіший серед усіх торговців. Тепер ви мене розумієте?

— Так, — дещо недовірливо відповіла вона, — розумію.

Недовіра пояснювалась тим, що Даґні зараз почула власний символ моральної гордості, сформульований чоловіком, від якого вона найменше чекала це почути.

— Якщо розумієте, то чому ви хвилину тому мали такий трагічний вигляд? Про що ви шкодуєте?

— Я шкодую про ті роки, впродовж яких ваша праця залишалася непочутою.

— Але ж це не так. Я даю два чи три концерти щороку. Тут, в Ущелині Ґолта. Один з них відбудеться наступного тижня. Сподіваюся, ви прийдете. Вхід — двадцять п’ять центів.

Даґні не могла стримати сміху. Він теж усміхнувся, а потім його обличчя поволі набуло серйозного виразу, наче його раптом накрило хвилею якихось неозвучених міркувань. Він поглянув у темряву за вікном, туди, де у просвітку між гілками виднівся знак долара — вигин лискучої сталі, викарбуваний на небі. Місячне світло зробило його блідішим, залишивши тільки металевий полиск.

— Міс Таґґарт, ви розумієте, чому я міняю три десятки сучасних артистів на одного справжнього бізнесмена? Бо в мене значно більше спільного з Еллісом Ваяттом чи Кеном Даннаґґером (якому ведмідь на вухо наступив), ніж з такими людьми, як Морт Лідді чи Бальф Юбанк? Хоч би про що йшлося — про симфонію чи про вугільну шахту, — вся робота — це акт творення, вона походить з одного джерела: з непорушного вміння дивитися на все власними очима. Це означає вміння здійснювати раціональну ідентифікацію. Що, своєю чергою, означає вміння зшивати, з’єднувати і створювати те, що раніше було непоміченим, не з’єднаним і нествореним. Невже не зрозуміло, що той осяйний образ, про який говорять, як про щось, притаманне авторам симфоній і романів, є даром усіх людей, які зрозуміли, як використовувати нафту, як керувати копальнею, як будувати електричний двигун? Той священний вогонь, що начебто палає в музикантах і поетах, — хіба не він протягом усієї історії підштовхує промисловців кидати виклик усьому світові заради нового металу, — так само, як і тих, хто винаходить літаки, будує залізниці, відкриває нові мікроорганізми чи континенти?.. Безкомпромісна відданість пошуку правди, міс Таґґарт? Чи випадало вам чути, як моралісти та любителі мистецтва кажуть про безкомпромісну відданість пошукам правди, притаманну митцям? Назвіть мені яскравіший приклад такої відданості, ніж твердження людини, що земля обертається, або наполягання іншої людини на тому, що сплав сталі й міді має чіткі властивості, які роблять його придатним для використання у незвичний спосіб, — і нехай світ колесує цього чоловіка, нехай нищить його, але він не візьме на себе фальшивих свідчень, не переступить через докази, здобуті власним розумом! Ось, міс Таґґарт, той вид духу, відваги й любові до правди — на противагу недбалому нікчемству, яке марно тиняється, запевняючи всіх, що практично досягнуло досконалості божевільного. Адже він — митець, який не має щонайменшої гадки про те, що означає його робота, його не обмежують такі грубі концепції, як «сутність» або «значення», він є засобом для передачі вищих містерій, він не знає, яким чином і навіщо створив свою працю, він здійснив це спонтанно — наче п’яний проблювався, митець не думав, він не опустився б так, щоб думати, він просто відчув; усе, що йому слід робити — це відчувати; митець відчуває, митець мимрить, його очі бігають, митець — млявий, слинявий, тремтячий, драглистий покидьок! Як чудово знаю, яка дисципліна, які зусилля, яке напруження розуму й неослабний тиск потрібні, крім властивості ясно бачити, щоб створити мистецький твір! Як достеменно я знаю, що це творення вимагає такої праці, що порівняно з нею каторжна праця здається відпочинком, і такої суворості, на яку не здатен навіть найзапекліший армійський садист, — і саме тому вище ціную робітника вугільної шахти, ніж будь-яке двоноге вмістилище вищих містерій. Робітник знає, що візки з вугіллям рухаються під землею не завдяки його почуттям, він чудово знає, що саме змушує їх пересуватися. Почуття? О, так, звісно, ми відчуваємо — він, ви і я, — насправді ми єдині люди, здатні на почуття, до того ж, ми добре розуміємо походження наших почуттів. Але те, чого ми надто довго не знали і вивчення чого так довго відкладали — це натура людей, які стверджують, що не можуть відповідати за свої почуття. Ми не знаємо, що саме вони почувають. Аж тепер ми починаємо про це довідуватися. Ця помилка коштувала нам занадто багато. І ті, хто винен найбільше, заплатять найвищу ціну; зрештою, так і має бути, згідно з правосуддям. Найбільша провина — на справжніх митцях, які зрозуміють тепер, що їх винищать першими, вони мусять бути готові бачити торжество власних винищувачів, оскільки допомогли їм знешкодити своїх єдиних захисників. Тому що коли і є трагічніший дурень, ніж бізнесмен, який не знає, що він — представник найвищого творчого начала людини, то це митець, який думає, що бізнесмен — його ворог.

«Це правда, — думала Даґні, йдучи вулицями долини, з дитячим захопленням розглядаючи вікна крамниці, що виблискували на сонці, — що місцевий бізнес вирізняється зумисною вибірковістю мистецтва, а мистецтво, — думала далі, сидячи в темряві оббитої дошками концертної зали, слухаючи мелодію контрольованої жорстокості, дослухаючись до математичної точності музики Гейлі, — має в собі сувору дисципліну бізнесу».

«І тому, й тому властива променистість інженерної справи», — думала Даґні, сидячи серед рядів лавок просто неба, милуючись виступом Кей Ладлоу. То був досвід, що вона його не переживала від самісінького дитинства: тригодинна вистава, яка розповідала незнану досі історію нечутими досі словами, основну ідею якої було віднайдено не серед поношеного одягу століть. Яка забута насолода — перебувати в стані заглибленості й уваги, куди спрямовують тебе віжки винахідливості, несподіванки, логіки, цілеспрямованості, новизни, бачити їх утіленими у виставі за допомогою найвищого артистизму жінки, яка грає героїню, духовна краса якої відповідає її фізичній досконалості».

— Ось чому я тут, міс Таґґарт, — сказала Кей Ладлоу, усміхаючись у відповідь на відгук Даґні після вистави. — Хоч як я талановито зображала найвидатніші людські якості, зовнішній світ прагнув знецінити мій рівень. Мені дозволяли грати винятково втілення аморальності: блудниць, легковажних дівуль, розлучниць, що їх зрештою завжди перемагала сусідська дівчинка, яка уособлювала всі чесноти посередності. Мій талант використовували для того, щоб він сам на себе зводив наклеп. Ось чому я покинула той світ.

Від самого дитинства, подумала Даґні, їй не випадало відчувати такого сп’яніння після перегляду вистави, відчувати, що в житті є речі, яких варто досягати замість того, щоб вивчати особливості клоаки, в чому немає жодного сенсу. Коли публіка покинула освітлені ряди лавок і розчинилась у темряві, Даґні зауважила Елліса Ваятта, суддю Наррангасетта, Кена Даннаґґера — чоловіків, про яких казали, що вони зневажають усі форми мистецтва.

Останній образ, що запав їй у душу того вечора, — дві високі, рівні, стрункі постаті, що віддалялися стежкою серед скель, а прожектор вихоплював золотий відблиск їхнього волосся. То були Кей Ладлоу і Раґнар Даннескольд. І Даґні замислилась: чи справді вона могла б повернутися у світ, де ця пара приречена?

Відчуття власного дитинства поверталося до неї щоразу, коли вона зустрічала двох синів молодої жінки, власниці пекарні. Вона часто бачила, як вони ходять стежками долини — двоє безстрашних істот, семи й чотирьох років. Здавалося, хлопчики сприймають життя так само, як Даґні. Вони не були схожі на дітей з зовнішнього світу — переляканих, замкнутих, єхидних, дітей, які захищаються від дорослих, які довідуються, що їм брешуть, і вчаться ненавидіти. Ці двоє хлопчаків були сповнені відкритої, радісної, товариської впевненості, схожі на кошенят, які навіть не підозрюють про існування кривди, вони природно, без будь-якої пихи, знали собі ціну і невинно вірили у здатність кожного незнайомця її розпізнати; діти відчували гаряче зацікавлення, що підштовхувало їх ризикувати, і переконаність, що в житті немає нічого несуттєвого чи закритого для досліджень. Якби вони зустрілись з недоброзичливістю, то відкинули б її з презирством, не як щось небезпечне, а як непорозуміння; вони не приймуть це як закон існування, навіть якщо їх змушувати.

— Вони уособлюють мою особливу кар’єру, міс Таґґарт, — мовила молода мама у відповідь на зауваження Даґні, загортаючи для неї буханку свіжого хліба і всміхаючись з-за прилавка. — Вони — та справа, що я вирішила її практикувати, і яку, на противагу порожній балаканині про материнство, у зовнішньому світі неможливо реалізувати. Впевнена, ви знайомі з моїм чоловіком, він — учитель економіки, а зараз працює лінійним монтером на Діка МакНамару. Ви, звісно ж, знаєте, що в цій долині не може існувати колективних зобов’язань і що родичам та близьким вхід сюди заборонений — за винятком тих випадків, коли кожна особа приймає присягу протестувальника за власним незалежним переконанням. Я приїхала сюди не тільки задля професії свого чоловіка, а й заради себе самої. Я прибула сюди, щоб виховати моїх синів людьми. Я не віддала б їх на поталу освітній системі, розробленій для того, щоб зупинити розвиток дитячого мозку, щоб переконати дитину, що розум — безсилий, що існування — це нераціональний хаос, якому неможливо дати раду, отже — нав’язати їм стан хронічного жаху. Ви чудуєтесь з різниці між моїми дітьми і дітьми з зовнішнього світу, міс Таґґарт? Але ж причина цієї різниці така проста. Причина в тому, що тут, в Ущелині Ґолта, немає жодної особи, яка б не вважала страхітливою імовірність звернутися до дитини з найменшим натяком на нераціональне.

Даґні подумала про тих учителів, яких втратили школи зовнішнього світу, коли дивилася на трьох учнів доктора Акстона у вечір їхнього щорічного возз’єднання. Запросили також Кей Ладлоу. Вони вшістьох сиділи на задньому подвір’ї будинку, західне сонце освітлювало їхні обличчя, колір долини ущільнювався, заповнюючись м’якими синіми випарами.

Даґні дивилася на його учнів, на три гнучкі, жваві постаті, що напівлежали на обтягнутих парусиною кріслах, розслаблені й задоволені, вбрані в широкі штани, вітрівки та сорочки з відкритою шиєю: Джон Ґолт, Франциско д’Анконія, Раґнар Даннескольд.

— Нехай вас це не вражає, міс Таґґарт, — усміхаючись, мовив доктор Акстон, — і не припускайтеся помилки, думаючи, що мої учні — якісь надлюдські істоти. Вони — набагато видатніші, ще дивовижніші: це звичайні люди — такого світ ніколи ще не бачив — і їхня особливість у тому, що їм вдалося такими залишитися, не залежати від впливів світових догм, нагромадженого зла століть. Таки справді — треба мати винятковий розум і ще винятковішу цілісність, щоб залишитися людиною, адже людина — раціональна.

Даґні відчула в ставленні доктора Акстона щось нове, якусь зміну в його суворій стриманості. Здавалося, він долучив її до їхнього кола, наче вона була кимось важливішим за звичайну гостю. Франциско поводився так, наче її присутність під час цієї зустрічі була природною, тому її слід було сприймати радісно, як і належить. Ґолтове обличчя не видавало жодної реакції. Він поводився, немов люб’язний конвоїр, який привів її сюди на прохання доктора Акстона.

Даґні зауважила, що погляд доктора Акстона весь час звертається до неї, немов промовляє про мовчазну гордість, демонструючи вдячному спостерігачеві своїх учнів. У розмовах він весь час повертався до єдиної теми, наче батько, який виявив, що слухач зацікавлений у найзаповітнішому для нього:

— Бачили б ви, якими вони були в коледжі, міс Таґґарт. Ви б не знайшли трьох інших хлопців, «призвичаєних» до таких різних обставин, але — до чорта звички! — вони, мабуть, обрали одне одного з першого погляду серед тисяч інших в університеті. Франциско, найбагатший спадкоємець на світі, Раґнар, європейський аристократ, і Джон, людина, яка створила себе сама у всіх сенсах. Він виник нізвідки, без пенні в кишені, сирота, без жодних зв’язків. Насправді він був сином механіка з заправки на якомусь закинутому перехресті в Огайо. У дванадцять років пішов з дому, щоб прокласти власний шлях. Але я завжди волів думати, що він з’явився на цей світ, як Мінерва, богиня мудрості, яка вистрибнула з голови Юпітера вже доросла і цілком озброєна…

Пам’ятаю день, коли я вперше побачив цю трійцю. Вони сиділи в кінці аудиторії, я викладав спеціальний курс для аспірантів, такий складний, що кілька сторонніх осіб наважилися відвідувати саме ці лекції. Вони здавалися занадто юними навіть як на першокурсників, їм було тоді по шістнадцять, як я згодом довідався. Наприкінці лекції Джон піднявся, щоб поставити мені запитання. Я пишався б як викладач, якби почув таке запитання від студента, який протягом шести років навчався філософії. Запитання могло б стосуватися метафізики Платона, тільки сам Платон до нього чомусь не додумався. Я відповів і попросив Джона зайти до мене в кабінет після лекції.

Він прийшов — вони прийшли втрьох — я побачив двох інших у вестибюлі й теж запросив увійти. Я розмовляв з ними протягом години, потім скасував усі свої зустрічі й продовжував розмову решту дня. Після цього я домовився, щоб їм дозволили відвідувати мій курс і отримав за це їхню довіру. Хлопці пройшли курс. Вони отримали найвищі оцінки в групі.

Усі троє досягли найбільших успіхів у двох предметах: у фізиці та філософії.

Їхній вибір дивував усіх, крім мене: сучасні мислителі вважають, що розуміти реальність не обов’язково, а сучасні фізики вважають, що мислити — не конче. Я знав протилежне. Але мене дивувало те, що трійко цих дітей теж це розуміли. Роберт Стадлер був керівником кафедри фізики, а я — керівником кафедри філософії. Ми з ним порушили заради цих трьох студентів усі правила й заборони, звільнили їх від режиму, від необов’язкових курсів, навантажили найскладнішими завданнями і за чотири роки розчистили їм шлях до найважливішого у тих двох предметах, які вони обрали. Хлопці працювали. До того ж протягом цих чотирьох років вони заробляли собі на життя. Франциско та Раґнар отримували від батьків забезпечення, Джон не отримував нічого, але всі троє мали повноцінну роботу, заробляючи власний досвід і гроші. Франциско працював на ливарні, Джон — у залізничному депо, а Раґнар — ні, міс Таґґарт, Раґнар не був останній, він був найстаранніший і найскромніший з усіх трьох — працював клерком в університетській бібліотеці. Їм вистачало часу на все, що було потрібно, але не вистачало на спілкування чи на колективні університетські заходи. Вони… Раґнаре! — раптом різко вигукнув він. — Не сідай на землю!

Даннескольд зіслизнув додолу і сидів тепер на траві, поклавши голову на коліна Кей Ладлоу. Після слів Акстона він покірно підвівся, посміюючись. Доктор Акстон усміхнувся, ніби перепрошуючи.

— Це моя давня звичка, — пояснив він Даґні. — Мабуть, «умовний» рефлекс. Я весь час казав йому це в університетські роки, коли він у прохолодні й туманні вечори сідав на землю на подвір’ї мого будинку. Він був такий нерозсудливий, змушував мене хвилюватися. Але мусив же розуміти, як це небезпечно і…

Акстон різко замовк. Він прочитав у вражених очах Даґні повторення власної думки: думки про ті загрози, яким вирішив протистояти дорослий Раґнар. Доктор Акстон стенув плечима і розвів руками з безпорадною самоіронією. Кей Ладлоу всміхнулася йому.

— Мій будинок був біля самого університету, — зітхнувши, продовжив Акстон, — на високій кручі над озером Ері. Ми вчотирьох провели разом багато вечорів. Сиділи отак, на задньому дворі мого дому, протягом багатьох вечорів ранньої осені або навесні, тільки замість цього гранітного схилу перед нами лежало озеро, мирне плесо якого простягалося на невизначений обшир. У ті вечори мені доводилося працювати більше, ніж під час будь-якої університетської лекції, відповідати на будь-які запитання хлопців, обговорювати різноманітні проблеми. Приблизно опівночі я готував гарячий шоколад і змушував хлопців його випивати, оскільки підозрював, що вони ніколи не мали часу нормально поїсти, а потім ми продовжували розмовляти, аж поки озеро не розчинялось у цілковитій темряві, а небо ставало світліше за землю. Було кілька разів, коли ми сиділи так, і я раптом помічав, що небо починає темнішати, а озеро — навпаки, бліднути, і вже за кілька промовлених нами речень наставав день. Я мусив пильніше за цим стежити, адже знав, що вони мало сплять, але я часто про це забував, втративши відчуття часу; розумієте, коли вони до мене приходили, я завжди почувався так, ніби зараз — ранній ранок, і попереду — довгий, розслаблений день. Вони ніколи не говорили про те, чого б могли бажати від майбутнього, ніколи не розмірковували про можливість того, що існує таємнича всемогутня сила, яка обдарувала їх невідомими талантами, дозволивши досягати бажаного; вони говорили про те, що робитимуть насправді. Чи прихильність здатна перетворювати людину на боягуза? Точно знаю, що страх я відчував тільки тоді, коли слухав цих хлопців і думав про те, на що перетворюється світ, з чим їм доведеться зіткнутись у майбутньому.

Страх? Так, але це було навіть більше, ніж страх. Це була емоція, здатна штовхнути людину навіть на вбивство; вона виникала, коли я думав, що метою обраного світом курсу є знищення цих дітей, що троє моїх синів приречені бути принесеними у жертву. О, так, я міг би вбити, але кого там було вбивати? Всіх і нікого, адже не існувало єдиного ворога, лідера, негідника, якогось конкретного недоумкуватого соціального працівника, нездатного заробити жодного пенні, чи злодійкуватого бюрократа, що боїться власної тіні; ціла земля котилась у безсоромність жаху, і її підштовхували руки кожного удаваного достойника, який вірив, що потреба — священніша за уміння, що жалість має більшу цінність, ніж справедливість. Але то були епізодичні моменти. Я не почував такого весь час. Слухав своїх дітей і знав, що їх ніщо не подолає. Я дивився на них, на те, як вони сиділи на моєму подвір’ї, дивився на темні будівлі, що височіли над моїм домом, досі символізуючи пам’ятник вільної думки — Університет Патріка Генрі, — а ще далі сяяв вогнями Клівленд, помаранчевий відблиск сталеливарних заводів пробивався крізь ряди димових труб, мерехтіли червоні цятки радіовеж, довгі білі промені аеропортів на темній облямівці неба, і я думав, що в ім’я всієї величі, що будь-коли існувала, змушувала цей світ рухатися, в ім’я величі, нащадками якої вони були, ці хлопці повинні перемогти… Пам’ятаю одну ніч, коли я зауважив, що Джон занадто довго мовчить, — виявилося, він заснув, випроставшись на землі.

Хлопці потім мені зізналися, що він не спав уже протягом трьох днів. Я відразу ж відіслав їх додому, та не наважився потурбувати Джона. Була тепла весняна ніч, я приніс ковдру, щоб його вкрити, і дав можливість спати там, де він заснув. Сидів біля нього до ранку, вдивляючись у його обличчя спершу при світлі зірок, а потім — перших сонячних променів, що вигравали на його чолі й на повіках. Те, що я переживав, не було молитвою, я не молився, то був стан, в якому молитва може стати хибною дією: то була цілковита, впевнена, самоствердна відданість любові до правди, певності того, що істина переможе, а цей хлопець матиме майбутнє, на яке заслуговує.

Акстон підняв руку і вказав на долину.

— Я не очікував, що це майбутнє стане таке масштабне і аж таке складне.

Стемніло, барва гір злилась із барвою неба.

Внизу, під товариством, наче прикріплені в просторі, сяяли вогні долини, трохи вище спалахувала загравою ливарня Стоктона, а освітлена вервечка вікон будинку Малліґана, схожа на вікна вагона, врізалась у небо.

— Але я таки справді мав суперника, — поволі вимовив Акстон. — Це був Роберт Стадлер. Не супся, Джоне. Це ж минуле. Колись Джон по-справжньому його любив. Зрештою, як і я; не зовсім, але те, що я відчував до розуму Стадлера, болісно нагадувало любов; це було найрідкісніше з усіх задоволень: захоплення. Ні, я його не любив, але ми з ним завжди почувалися так, ніби разом вижили після втрати спільного світу, опинившись у драглистій трясовині навколишньої убогості. Смертельний гріх Роберта Стадлера полягав у тому, що він так і не усвідомив, де його справжня домівка. Він ненавидів тупість. То була єдина емоція, яку він виявляв стосовно інших людей: в’їдлива, гірка, втомлена ненависть, спрямована на будь-яку недоречність, що мала нахабство перед ним постати. Він хотів іти до власної мети, хотів, щоб йому дали спокій і можливість це робити, хотів змітати людей зі своєї дороги і ніколи не зважав на те, якими засобами цього досягнути, не переймався характером власного шляху і шляху своїх ворогів. Він обрав коротшу путь. Ви усміхаєтеся, міс Таґґарт? Ви ж ненавидите його, адже так? Ви достеменно знаєте, який саме коротший шлях він обрав… Він сказав вам, що ми з ним стали суперниками через цих трьох студентів. Так і є, хоча я ніколи не дивився на це з такого боку, то був його погляд.

Що ж, якщо ми були суперниками, то я мав одну перевагу. Я знав, чому їм необхідно опанувати обидві професії. Він так і не зміг осягнути, нащо їм цікавитися моїм фахом. Зрештою, і для себе самого він так і не усвідомив важливості філософії — саме це його й зруйнувало. Але в ті роки він був іще достатньо живий, щоб ухопитися за цих трьох студентів. Ухопитися — дуже влучне слово. Інтелект — єдина цінність, що він перед нею схилявся. Він учепився за хлопців так, наче вони були його особистим скарбом. То був дуже самотній чоловік. Думаю, Франциско з Раґнаром стали єдиною любов’ю його життя, а Джон — єдиною пристрастю. Саме Джона він вважав своїм особливим нащадком, втіленням свого майбутнього, свідченням свого безсмертя. Джон мав намір стати винахідником, отже, мусив би обрати фізику. Його аспірантурою мав керувати Роберт Стадлер. Франциско збирався після випуску покинути університет і почати працювати, стати промисловцем. Він досконало поєднував у собі нас обох, своїх інтелектуальних батьків. А Раґнар — ви не знали, міс Таґґарт, який фах обрав Раґнар? Ні, не пілота-аса, не дослідника джунглів, не водолаза-глибоководника. Він обрав те, що потребує значно більшої сміливості. Раґнар обрав шлях філософа. Абстрактного, теоретичного, академічного, усамітненого філософа з вежі зі слонової кістки…

Так, Роберт Стадлер любив їх. І все ж — я ж сказав, що здатен убити, щоб захистити їх, — не було кого вбивати. Якби ж то ситуацію можна було виправити, убивши Роберта Стадлера! Але залежало не на цьому. Серед усіх людей, провин та гріхів, що руйнують наш світ, його провина була найтяжча. Його інтелект дозволяв усе зрозуміти. Його звання, його внесок санкціонували закон мародерів. Саме він наукою посилив владу злодіїв з пістолетами. Джон на таке не сподівався. Я теж…

Джон повернувся, щоб пройти аспірантський курс з фізики. Але не закінчив його. У день, коли Роберт Стадлер підписав документ про створення Державного наукового інституту, Джон покинув університет.

Я випадково перестрівся зі Стадлером саме після його останньої розмови з Джоном. Він геть змінився.

Сподіваюся, мені більше ніколи не випаде бачити таких змін на людських обличчях. Він дивився, як я наближаюсь, і я чудово зрозумів, що саме змусило його накинутися на мене і закричати: «Як ви всі мені остогидли, непрактичні ідеалісти!» Я відвернувся. Знав, що цей чоловік щойно виголосив собі смертний вирок.

Міс Таґґарт, чи пам’ятаєте, як ви запитували про трьох моїх учнів?

— Так, — прошепотіла вона.

— З вашого запитання я зміг зрозуміти, що саме розповів про них Роберт Стадлер. Скажіть, чому він узагалі про них згадав?

Акстон зауважив її гірку посмішку.

— Він розповів мені їхню історію як виправдання власної зневіри в людському інтелекті, як підтвердження його марності. Показав їх мені, як приклад своїх невиправданих сподівань. «Їхній хист міг би змінити історію», — сказав він.

— Хіба ж вони цього не зробили?

Даґні повільно кивнула і схилила голову на знак мовчазної згоди й шаноби.

— Я хотів би, міс Таґґарт, щоб ви зрозуміли: абсолютне зло — в тих людях, які переконані, що світ — царина недоброзичливості, і добро тут не має жодного шансу на перемогу. Нехай би вони перевірили свої передумови, поглянули на підстави власних цінностей. Нехай, перш ніж видати собі неписаний дозвіл на зло-з-необхідності, переконаються, чи справді знають, що таке добро і яких умов воно потребує. Роберт Стадлер переконаний, що інтелект — нікчемність, що людське життя — цілком нераціональне. Невже він сподівався, що Джон Ґолт стане визначним науковцем, який підкорятиметься наказам доктора Флойда Ферріса? Невже він думав, що Франциско д’Анконія може стати великим промисловцем, який погодиться накопичувати прибутки для Веслі Моуча? Невже гадав, що Раґнар Даннескольд, сягнувши рівня видатного філософа, проповідуватиме під керівництвом доктора Саймона Прітчетта і розповідатиме людям, що розуму не існує, а правда — прерогатива сильного? Невже саме таке майбутнє Роберт Стадлер уважав раціональним?

Я хотів би, міс Таґґарт, щоб ви зауважили: ті, хто найголосніше кричать про зневіру і крах чеснот, про неспроможність розуму, про важливість логіки — це саме ті люди, які досягнули цілковитого, точного, логічного результату після проповідування таких безжально логічних ідей, що їх страшно навіть ідентифікувати. У світі, де розуму відмовлено в існуванні, де проголошено моральну правоту закону брутальної сили, а здатних діяти карають на користь бездіяльних, жертвуючи найкращими на догоду найгіршим, — у цьому світі найкращим доводиться виступати проти суспільства, ставати його найзапеклішими ворогами. У такому світі Джон Ґолт, людина з неосягненними інтелектуальними здібностями, завжди залишатиметься некваліфікованим чорноробом, Франциско д’Анконія, дивовижний виробник багатств, стане марнотратником, а Раґнар Даннескольд, зразок просвітлення, перетвориться на носія жорстокості. Суспільство — і доктор Роберт Стадлер зокрема — досягнуло своєї мети. На що тепер їм скаржитися? Що їхній Всесвіт — нераціональний? Чи так це?

Він усміхнувся: безжально ніжно і впевнено.

— Кожен будує свій світ за власною подобою, — мовив він. — Людина має можливість обирати, але не має влади, щоб уникнути необхідності вибору.

Якщо людина зречеться своїх умінь, то зречеться й статусу людини, отримавши замість сфери свого існування гнітючий хаос нераціонального — з власного ж вибору. Хто здатен зберегти бодай одну власну думку, не пошкоджену поступками перед волею інших, хто приносить у реальність сірник або ділянку саду, створену згідно з власним способом мислення, — той (і до тієї міри) є людиною, а міра ця — єдиний спосіб визначення чеснот.

Вони, — вказав доктор Акстон на своїх учнів, — не робили жодних поступок. Оце, — показав він на долину внизу, — міра того, що вони змогли зберегти і чим вони є… Я можу ще раз повторити відповідь на ваше запитання — знаю, що ви цілком її зрозумієте. Ви запитували, чи пишаюсь я тим, як склалася доля трьох моїх синів. Я пишаюся дужче, ніж міг сподіватись. Я пишаюся кожним їхнім учинком, кожною метою і кожною цінністю, що вони обрали. І це, Даґні, моя повна відповідь.

Він вимовив її ім’я батьківським тоном. А два своїх останніх речення він промовляв, дивлячись не на неї, а на Ґолта.

Даґні бачила, що Ґолт відповідає йому відкритим поглядом. Зустрівшись з Акстоном очима і завмерши так на мить, він наче підтверджував почуте. Потім Ґолт перевів погляд на неї.

Даґні прочитувала в цьому погляді той неозвучений титул, що заповнював простір між ними, титул, яким нагородив її доктор Акстон, не промовивши, проте, вголос, а тому й решта не змогли цього впіймати. Натомість в очах Ґолта Даґні зауважила і радість від її шоку, і підтримку, і — найнеймовірніше — ніжність.

Мідна ливарня № 1 д’Анконії здавалася невеликим шрамом на обличчі гори — наче ножем було зроблено кілька незграбних надрізів, залишивши на багряно-коричневому фланзі висічені в камені полиці: червоні, мов рани.

Цей бік скелі яскраво освітлювало сонце. Даґні стояла на краю, тримаючись з одного боку за руку Ґолта, з іншого — за руку Франциско. У їхні обличчя дмухав вітер з долини, розташованої на шістсот метрів нижче.

«Ось, — думала Даґні, дивлячись на шахту, — історія людського багатства, виписана в тілі гори». Кілька сосон, покручених бурями, що лютували на цих диких просторах упродовж століть, нависало над отворами. На кам’яних полицях працювало шестеро робітників, незліченні й складні механізми креслили делікатні лінії на небі своїми дротами й канатами. Більшість роботи виконували машини.

Даґні зауважила, що Франциско демонстрував свої володіння не тільки їй, але й Ґолтові — йому, може, навіть із більшою охотою.

— Джоне, ти ж не був тут іще з минулого року… Зачекай, побачиш, що тут буде ще через рік. Уже за кілька місяців я остаточно порву з зовнішнім світом — і тоді віддамся цій роботі цілком.

— Чорт, Джоне, ні! — сказав він зі сміхом, відповідаючи на якесь запитання, і раптом Даґні перехопила той особливий погляд, що був адресований Ґолтові: такий же вираз вона бачила в його очах, коли Франциско стояв у її кімнаті, тримаючись за край столу, щоб пережити нестерпну мить. Тоді здавалося, начебто він бачить когось навпроти себе. То був Ґолт, подумала Даґні. Це образ Ґолта допоміг йому витримати.

Частину її єства сповнив невиразний жах: зусилля, яке Франциско доклав тієї миті, щоб прийняти втрату коханої жінки і присутність суперника — як платня за цю битву, — дались йому так важко, що тепер він не здатен був запідозрити правди, очевидної для доктора Акстона. «Що з ним станеться, коли він довідається?» — міркувала Даґні, а сповнений гіркоти внутрішній голос нагадував, що, швидше за все, не відбудеться нічого такого, про що можна буде дізнатися.

Водночас вона напружувалася, спостерігаючи, як Ґолт дивиться на Франциско: то був простий і відвертий погляд, відкритий до чесних почуттів. Даґні відчувала тривожну цікавість, якої не наважувалася означити, не могла ні назвати, ні відігнати: цікавість, здатну штовхнути Ґолта в потворні обійми самозречення.

Але більшу частину її свідомості охопило відчуття звільнення, наче вона реготала з усіх своїх сумнівів. Її погляд і далі повертався на стежку, якою вони сюди прийшли, три виснажливих кілометри звивистого шляху, що, немов карколомна пружина, збігав з верхів’я, на якому вона стояла, аж до самої долини. Погляд Даґні ковзав вигинами стежки, а розум метушився, намагаючись зосередитися на якійсь власній меті.

Кущі, сосни і повзучий килим з моху встилали зелені схили від долини аж до гранітних карнизів. Мох і кущі поступово зникали, зате сосни продовжували рости і вище, спинаючись угору дедалі рідшими шерегами, аж поки залишилося всього кілька окремих дерев, які піднімались оголеною скелею до білих клаптів снігу, що виблискував на сонці в розколинах вершин. Немов на виставу, Даґні дивилася на найвинахідливіше гірниче обладнання — такого їй іще ніколи не випадало бачити. Перевела погляд на стежку, що нею, погойдуючись, брели неквапливі мули — найдавніший транспорт.

— Франциско, — звернулася вона, вказуючи рукою, — хто спроектував ці машини?

— Це перероблене стандартне устаткування.

— Хто їх створив?

— Я. У нас не надто багато людей. Слід було це якось компенсувати.

— Ти занадто марнуєш робочу силу й час, перевозячи руду на мулах. Треба з долини прокласти залізницю.

Даґні дивилась униз, і тому не зауважила раптового і палкого пострілу очима, спрямованого на неї, як не помітила і обережних ноток у голосі:

— Знаю, але це складне завдання, віддача шахти поки що не виправдає такого будівництва.

— Дурниці! Це значно простіше, ніж здається. Трохи далі на схід є перевал, де схили спадистіші, а структура каменю — м’якша. Я роздивлялася ці місця, коли ми піднімалися: немає потреби у великій кількості вигинів, думаю, якихось п’яти кілометрів вистачило б.

Вона вказувала на схід, не помічаючи, як напружено обидва чоловіки вдивляються в її обличчя.

— Все, що потрібно, — вузькоколійка. Для початку… З цього починалися всі залізничні лінії, що вели до шахт, тільки то були вугільні шахти… Погляньте, бачите той хребет? Там достатньо широкий проміжок для метрового калібру, вам навіть не довелось би влаштовувати вибухи для розширення. Бачите отой плавний підйом — він тягнеться метрів вісімсот? Там нахил не більш як чотири градуси, будь-який паротяг з таким упорається.

Даґні говорила чітко, впевнено, свідома лише радості від того, що виконує свої природні функції у природному оточенні, де ніщо не може мати пріоритетів перед пропозицією залагодити проблеми.

— Дорога оплатиться за три роки. Грубо кажучи, найдорожча частина роботи — це виготовлення кількох сталевих естакад, а ще є одне місце де, можливо, мені довелось би прорубати тунель, але зовсім невеличкий, метрів зо тридцять завдовжки, чи й іще менше. Сталеві естакади мені потрібні, щоб перекинути колію через ущелину і дотягнути сюди, але це не так складно, як здається. Дайте я вам покажу, у когось є аркуш паперу?

Даґні не зауважила також і того, як швидко Ґолт дістав олівець і блокнот, тицьнувши їй у руки, — вона схопила їх, оскільки сподівалась отримати необхідне, наче вже віддавала накази на місці будівництва, де такі дрібнички ніколи не створювали жодних проблем.

— Зараз я вам приблизно поясню, про що мені йдеться. Якщо ми вмонтуємо в камінь діагональні колони, — швидко малювала вона, — сталевий прогін становитиме лише сто вісімдесят метрів, це скоротить останні вісімсот метрів цих спіральних поворотів. Я могла б прокласти таку колію місяці за три, а потім…

Вона замовкла. Глянувши на чоловіків, Даґні раптом зблідла. А потім зіжмакала свій ескіз і жбурнула у червоний гравійний пил.

— Ох, навіщо? — вигукнула вона, і в її голосі вперше залунав відчай. — Будувати п’ять кілометрів залізниці й покинути трансконтинентальну систему!

Чоловіки не зводили з неї поглядів, на їхніх обличчях не було жодного докору, тільки розуміння, майже співчуття.

— Вибачте, — тихо сказала вона, опускаючи очі.

— Якщо передумаєш, — сказав Франциско, — то я тебе найму. Або ж, якщо захочеш, сама володіти залізницею, Мідас негайно видасть позику, щоб її профінансувати.

Вона похитала головою.

— Я не можу, — прошепотіла, — поки що ні…

Даґні підняла очі, знаючи, що вони розуміють походження її відчаю, тому приховувати боротьбу марно.

— Я вже якось намагалася, — мовила вона. — Я намагалась усе покинути… Я знаю, як воно буде… Я думатиму про мою залізницю, кладучи тут кожну шпалу, забиваючи кожен цвях… Думатиму про той інший тунель і… і про міст Ната Таґґарта… Ох, якби мені хоч не доводилося про все це чути! Якби я могла залишитися тут і ніколи не довідатися, що вони роблять з залізницею, ніколи не дізнатися, що її не стане!

— Ви змушені будете про неї почути, — сказав Ґолт своїм особливим безжальним тоном, невблаганним уже тому, що звучав просто і беземоційно, якщо не зважати на озвучені факти. — Ви знатимете про весь перебіг останньої агонії «Таґґарт Трансконтиненталь». Почуєте про кожну аварію. Про кожен потяг, що не виїхав у рейс. Вам доведеться почути про всі закинуті лінії. Про падіння мосту Таґґарта. Ніхто не залишається в цій долині, не здійснивши цілковитого, свідомого вибору, що ґрунтується на повному знанні кожного факту, який стосується його рішення. Тут не залишається жодної людини, яка могла б у будь-який спосіб фальсифікувати реальність.

Закинувши голову, Даґні подивилася на нього. Вона чудово розуміла, про що він каже. Думала про те, що жодна людина з зовнішнього світу не наважилась би сказати їй таке в цей момент; думала про світовий кодекс, що схвалював «святу брехню» як акт милосердя і відчула раптом неймовірну відразу до цього, ніби уперше чітко розгледіла всю потворність явища. Даґні сповнювала неймовірна гордість за це чисте й напружене обличчя чоловіка перед нею. А Ґолт бачив її міцно стиснутий у пориві самоконтролю рот, лінію якого все ж пом’якшувала трепетна емоція, коли Даґні тихо промовила:

— Дякую. Ваша правда.

— Ви не мусите відповідати мені зараз, — зауважив він. — Скажете, коли вирішите. Залишився тиждень.

— Так, — спокійно погодилася вона, — тиждень.

Ґолт повернувся, підняв зіжмаканий ескіз, акуратно згорнув його і поклав собі до кишені.

— Даґні, — мовив Франциско, — зважуючи своє рішення, якщо вважаєш за потрібне, бери до уваги той перший раз, коли ти покинула свою справу, але не пропусти нічого іншого. У цій долині ти не повинна будеш перекривати дах чи викладати стежки, які нікуди не ведуть.

— Скажи мені, — мовила раптом вона, — як ти довідався тоді, де я?

Він усміхнувся.

— Мені сказав Джон. Руйнівник, пам’ятаєш? Ти ж дивувалася, чому руйнівник нікого до тебе не відрядив. Але він це зробив. Це він мене послав по тебе.

— Він?

— Так.

— А що він сказав тобі?

— Нічого такого. Чому ти запитуєш?

— Що він сказав? Ти пригадуєш його точні слова?

— Так, пригадую. Він сказав: «Якщо хочеш випробувати свій шанс, то зроби це. Ти заслужив». Я пам’ятаю, бо… — він обернувся до Ґолта, трохи насупившись, наче не до кінця міг збагнути якоїсь простої речі. — Джоне, я не зовсім зрозумів, чому ти так сказав. Чому? Чому — мій шанс?

— Ти не проти, якщо я зараз тобі не відповідатиму?

— Ні, але…

Хтось загукав до них з-за виступу шахти, і Франциско швидко рушив туди, наче ця тема не заслуговувала більше на увагу.

Даґні усвідомлювала, що минуло досить багато часу, перш ніж вона обернулася до Ґолта. Знала, що він весь час не зводив з неї погляду. В його очах їй не вдалося прочитати нічого, тільки натяк на усмішку, наче він розумів, якої саме відповіді вона сподівалась, і демонстрував, що на його обличчі цієї відповіді знайти не вдасться.

— Ви дали йому той шанс, як і хотіли?

— Поки я не дав би йому можливості випробувати всі ймовірні для нього шанси, доти сам не мав би жодного шансу.

— Звідки ви знали, що саме він заслужив?

— Я розпитував його про вас протягом десяти років, щоразу, коли це було можливо, у будь-який спосіб, під будь-яким кутом. Ні, він нічого мені не розповідав — розповідала манера, з якою він про вас говорив. Він не хотів говорити, але коли вже починав, то робив це занадто палко, палко і водночас неохоче, і тому я зрозумів, що то була не просто дитяча дружба. Я зрозумів, як багато він віддав задля страйку, як відчайдушно він намагався зробити все, щоб не втратити це назавжди. Я? Я всього лише розпитував у нього про одного з наших найважливіших майбутніх страйкарів — так само, як розпитував про багатьох людей.

Тінь усмішки в його очах не зникала. Він знав, що Даґні хоче про все це чути, але його слова не давали відповіді на те єдине запитання, якого вона боялася.

Вона перевела погляд з його обличчя на постать Франциско, який до них наближався, не ховаючи більше від себе раптової, важкої, спустошливої тривоги: це був страх, що Ґолт може вкинути їх трьох у безнадійну прірву марної самопожертви.

Франциско наблизився, замислено дивлячись на Даґні, наче зважуючи якесь власне запитання, від якого в його очах затанцювали зухвалі іскорки.

— Даґні, залишився всього один тиждень, — сказав він. — Якщо ти вирішиш повернутися, то ми страшенно довго не побачимося.

У голосі його не було ні докору, ні смутку, тільки м’якість — єдине свідчення емоції.

— Якщо покинеш це місце зараз, то все одно повернешся, тільки дуже нескоро. А я за кілька місяців осяду тут назавжди. Тому, якщо ти поїдеш, я тебе не побачу, можливо, ще багато років. Побудь цей останній тиждень зі мною. Я хочу, щоб ти завтра переїхала до мене. Як гостя, не більше. Лише тому, що мені цього страшенно хочеться.

Він сказав це дуже просто — так, наче між ними трьома не могло бути жодних таємниць. Даґні не побачила на обличчі Ґолта й натяку на здивування. Сама ж вона відчула, як щось різко напружилось у неї в грудях — щось важке, нерозсудливе, щось майже лихе, якесь темне збудження, яке засліпило її та підштовхнуло діяти.

— Але ж я зараз наймана працівниця, — дивно всміхаючись, зауважила вона, дивлячись на Ґолта. — Я мушу виконувати свою роботу.

— Я вас не тримаю, — сказав Ґолт, і його інтонація розлютувала Даґні: відповідь не містила в собі жодної багатозначності, вона чітко відповідала сенсові сказаних слів. — Можете покинути роботу будь-коли. Це залежить від вас.

— Ні, не залежить. Я ж тут полонянка. Невже ви забули? Я виконую накази. Я не можу віддавати чомусь перевагу, не можу виявляти бажань, не можу вирішувати. Я хочу, щоб ви самі вирішили.

— Хочете, щоб вирішив я?

— Так!

— Але ж це було ваше бажання.

Знущання проявлялось у його голосі у формі підкресленої серйозності, тому вона зухвало кинула йому, без тіні усмішки, мов підбурюючи продовжувати вдавати, начебто він нічого не розуміє:

— Гаразд. Це те, чого я хочу!

Він усміхнувся — наче у відповідь на дитячі маніпуляції, які вже давно передбачив.

— Добре, — обернувшись до Франциско, Ґолт уже не всміхався. — Тоді — ні.

Усе, що Франциско зміг прочитати на обличчі Даґні — це непокору до суперника, який був одним з найсуворіших його учителів. Він з жалем стенув плечима, проте безтурботно промовив:

— Мабуть, твоя правда. Якщо вже ти не зможеш переконати її не повертатися туди, то не зможе ніхто.

Даґні вже не чула слів Франциско. Вона була вражена потужним полегшенням, яке зійшло на неї, коли пролунала відповідь Ґолта. Полегшення, яке засвідчило, що найдужчий страх уже минувся. Коли все вже було позаду, Даґні зрозуміла, що залежало від його відповіді. Зрозуміла, що якби він відповів інакше, це зруйнувало б у її очах усю долину.

Їй хотілось обійняти обох чоловіків і радісно реготати разом з ними, — байдуже, залишиться вона тут, чи повернеться у зовнішній світ. Тиждень здавався зараз нескінченністю, щедро залитою вічним сонячним сяйвом. Жодна боротьба не може бути складною, думала вона, якщо складна сама природа існування. Полегшення охопило її не тому, що Ґолт від неї не відмовився, а також не через витончену певність, що вона таки переможе, — полегшення породжувало відчуття безсумнівності того факту, що він завжди залишиться саме тим, ким є.

— Хтозна, повернусь я у зовнішній світ чи ні, — тверезо промовила Даґні, хоча голос її тремтів від притлумленої несамовитості, від чистої радості. — Вибачте, що я досі так і не змогла визначитись. Я впевнена тільки в одному: вирішувати мені буде не страшно.

Раптову ясність, що спала на її обличчя, Франциско сприйняв як доказ того, що вся ця ситуація справді не мала особливого підтексту. Але Ґолт усе зрозумів. Він поглянув на неї частково здивовано, а частково — зі зневагою і докором.

Він не пустив ані пари з вуст, аж поки вони нарешті опинилися віч-на-віч на стежці, що вела в долину. Тут Ґолт знову поглянув на Даґні — здивування в його очах посилилося — і мовив:

— Ви влаштували мені перевірку, щоб довідатися, чи опущусь я до найнижчої стадії альтруїзму?

Вона не відповіла, натомість дивилася на нього з відкритим визнанням, не намагаючись захиститися.

Ґолт засміявся і відвів очі; пройшовши ще кілька кроків, м’яко промовив, ніби цитуючи сам себе:

— Тут не залишаються люди, які могли б у будь-який спосіб фальсифікувати реальність.

Мовчки йдучи поруч із ним, Даґні міркувала про те, що частково інтенсивність пережитого нею полегшення пояснювалася шоком від цієї контрастності: раптово її чуттєве сприйняття загострилось і заграло яскравими барвами, і вона чітко побачила всю суть кодексу самопожертви, що вони його утрьох могли прийняти. Побачила Ґолта, який відмовився від жаданої жінки заради свого друга, обманом витіснивши з власного існування своє найбільше почуття, витіснивши себе з її життя, хоч яка б висока була ціна для них обох, і решту своїх років провівши в марноті недосяжного і незбутнього. Побачила себе в пошуках розради у стосунках з номером два; своє прагнення вдавати любов, якої насправді не відчуває. Бо її самообман — необхідність, що йде в парі з самопожертвою Ґолта. Побачила своє життя: довгі роки безнадійної туги, прийняття, що дає бодай якесь полегшення незагойній рані, окремі миттєвості втомленої любові, віру в те, що любов — марнота, і щастя на цьому світі знайти неможливо. Побачила також і Франциско, як він пробирається крізь оманливий туман вигаданої реальності, побачила його життя — шахрайство, інсценізоване двома найдорожчими людьми, яким він найбільше довіряв. Розгледіла, як він намагається зрозуміти, чому ж його щастя таке неповне, прагне утриматися на крихкому каркасі брехні, перекинутому над прірвою відкриття, що він — не той чоловік, якого вона кохає, а лише обурлива підміна, бідний пацієнт, така собі милиця. Проникливість Франциско перетворилась би на загрозу для нього самого, і тільки повна віддача летаргічній тупості захищала б його удавану радість, яка б усе борсалась і, ставши частиною жахливого ритуалу — навіювання, начебто людина не здатна відбутися цілком, — дозволила б йому досягнути вдоволення. Всі троє — люди, перед якими саме існування розклало свої дари, — закінчать свої життя, перетворившись на озлоблені руїни, які плачуть з відчаю, що життя — суцільне розчарування. Розчарування від неспромоги перетворити нереальне на реальне.

Але саме такий, думала Даґні, моральний кодекс людей з зовнішнього світу, кодекс, що наказує їм діяти, відштовхуючись від слабкостей іншого, облуди і тупості, й саме така модель їхнього існування: борсатися в тумані удаваності й невизнання, віра в те, що факти не бувають остаточні та повні, стан, у якому людина бреде крізь нереальне й несформоване життя, заперечуючи будь-яку форму реальності, й помирає, так і не народившись. «Тут, — думала Даґні, дивлячись крізь зелені гілки на блискучі дахи долини, — ти можеш мати справу з людьми чистими й твердими, як сонце й каміння». Несказанне полегшення і безтурботність породжені простим знанням: жодна битва не була складна, а жодне рішення — небезпечне, оскільки навколо не існувало болотистої непевності, безформного уникання життя.

— Чи не спадало вам на думку, міс Таґґарт, — буденно запитав Ґолт, наче вів якусь абстрактну дискусію (складалось враження, що він читає її думки), — що там, де в царині можливого оминають нераціональне, а в царині практичного не допускають руйнування, не може існувати жодного конфлікту інтересів серед людей — ані в бізнесі, ні в торгівлі, ні навіть в особистих речах? Тут немає конфліктів, не виникає потреби в самопожертві, жодна людина не становить загрози для мети інших. Люди розуміють, що реальність — це абсолют, який неможливо сфальсифікувати, що брехня не спрацьовує, що незаробленим володіти неможливо, а незаслужене неможливо віддати, а також те, що руйнування існуючих цінностей не зробить цінною підробку. Бізнесмен, який бажає захопити весь ринок, придушивши успішнішого конкурента, робітник, який хоче урвати для себе багатство свого працедавця, митець, який заздрить більшому таланту свого суперника, — всі вони прагнуть викреслити реальні факти з нашого існування, а руйнація — єдиний засіб для реалізації їхніх прагнень. Якщо вони цим засобом скористаються, то не матимуть ні ринку, ні багатства, ні вічної слави — вони просто перешкодять створенню товарів, працевлаштуванню й мистецтву. Потяг до нераціонального задовольнити неможливо, хочуть цього самі жертви чи ні. Однак люди не перестануть бажати неможливого, не відмовляться від свого прагнення нищити, поки їм проповідують самознищення і самопожертву як практичні засоби досягнути щастя.

Ґолт поглянув на неї і повільно додав (в безособовій інтонації його голосу з’явилася ледь помітна зміна):

— Я здатен досягнути власного щастя або знищити його. Але ця моя здатність не поширюється на щастя жодної іншої людини. Вам слід виявляти більше поваги до мене і до Франциско, а не боятися того, чого ви боїтеся.

Даґні промовчала. Почувалася так, наче одне-єдине необережне слово може перелитися через вінця цієї наповненої вщерть миті. Вона просто покірно обернулася до нього — роззброєна, по-дитячому скромна, і якби не її осяйна радість, — провинна. Ґолт усміхнувся — здивовано, з розумінням, з виразом товариської близькості, до якої наближали їх спільні погляди. Він схвалював її почуття.

Вони продовжували йти мовчки, і їй здавалося, що раптом настав літній день з часів її безтурботної юності, якої насправді у Даґні ніколи не було. Це була прогулянка двох вільних людей, які насолоджуються рухом і сонячним світлом, не тягнучи за собою нерозв’язаних проблем. Її власне відчуття легкості змішалось із невагомістю сходження в долину, наче Даґні не мусила докладати жодних зусиль, щоб іти, а тільки стримувала себе, щоби не злетіти. Тому вона йшла, долаючи тяжіння спуску, відхиляючи тіло назад. Вітер надимав її спідницю, мов вітрило, і заважав рухові.

Вони розійшлися біля початку стежки, внизу. Ґолт вирушив на зустріч з Мідасом Малліґаном, а Даґні пішла на ринок Гаммонда з переліком продуктів для вечері — свого єдиного клопоту.

«Його дружиною…» — думала вона, дозволивши собі усвідомити слова, яких не промовив доктор Акстон, слова, що вона їх давно вже відчувала, але так і не могла вимовити. Упродовж трьох тижнів вона була його дружиною у всіх сенсах, крім одного. Цей останній сенс їй іще слід заслужити, але він був цілком реальний, і сьогодні вона могла вже дозволити собі це знання, це відчуття, могла бодай один день жити з цією думкою.

Бакалійні товари, які Лоуренс Гаммонд на її прохання вишикував на лискучому прилавку своєї крамниці, ніколи досі не здавались їй такими яскравими. Перейнята ними, Даґні лише наполовину усвідомлювала тривожне передчуття чогось недоброго, але її свідомість була занадто переповнена, щоб над цим замислюватися. Вона звернула на це увагу тільки тоді, коли Гаммонд завмер, насупився і поглянув на небо за відкритою передньою частиною крамниці.

Одночасно зі словами Гаммонда: «Здається, міс Таґґарт, хтось намагається повторити ваш трюк», — вона усвідомила, що чує звук літака, і це триває вже певний час. Після першого числа цього місяця нічого подібного в долині не можна було почути.

Вони вибігли на вулицю. Маленький срібний хрестик кружляв над кільцем гір. Здавалося, це лискуча бабка збирається зрізати власними крильцями верхів’я.

— Що це він робить? — запитав Лоуренс Гаммонд.

Біля решти крамниць і по всій вулиці нерухомо стояли люди і дивилися в небо.

— На… на когось чекають? — запитала Даґні й вражено почула у власному голосі тривогу.

— Ні, — відповів Гаммонд. — Кожен, хто має тут бізнес, зараз тут.

Не схоже було, що він стурбований, — радше зацікавлений і понурий.

Літак перетворився на крихітну рисочку, таку собі сріблясту цигарку, що промайнула на тлі гір: він опускався нижче.

— Схоже на приватний моноплан, — сказав Гаммонд, мружачись на сонці. — Модель не військова.

— Екран із променів витримає? — напружено запитала Даґні, обурена наближенням ворога.

Гаммонд засміявся:

— Чи витримає?

— Він нас побачить?

— Цей екран надійніший за підземне сховище, міс Таґґарт. Ви мали б це знати.

Літак піднявся вгору і перетворився на світлу плямку, схожу на підхоплений вітром клаптик паперу. Він на мить непевно завис, а потім знову метнувся додолу, накручуючи наступну спіраль.

— Якого біса йому треба? — запитав Гаммонд.

Очі Даґні втупились у його обличчя.

— Він щось шукає, — сказав Гаммонд. — Але що?

— Тут є десь телескоп?

— Так, є, на аеродромі, але… — він збирався поцікавитися, що коїться з її голосом, але Даґні вже бігла дорогою в напрямку аеродрому, сама не помітивши, що біжить, не маючи ні часу, ні відваги міркувати про причину свого вчинку.

Біля невеликого телескопа на диспетчерській вишці Даґні зустріла Двайта Сандерса; збентежено насупившись, він уважно роздивлявся літак.

— Дайте-но я погляну! — кинула Даґні.

Вона вхопилася за металеву трубу, наблизилася очима до лінзи, тимчасом як рука повільно повертала її слідом за рухом літака, і раптом Сандерс спостеріг, що рука завмерла, натомість пальці не розтиснулись, а обличчя так і залишилося прикуте до телескопа. А, придивившись пильніше, зрозумів, що вона вперлася до лінзи чолом.

— У чому річ, міс Таґґарт?

Вона повільно звела голову.

— Це хтось із ваших знайомих, міс Таґґарт?

Не відповівши, вона вибігла геть. Її пришвидшені кроки виписували зигзаги — безцільно й непевно. Даґні не насмілювалася бігти, але ж вона мусила втекти, мусила сховатись і не знала навіть, чого боїться більше: щоб її зараз побачив хтось із місцевих чи — чоловік у літаку, номер на срібному крилі якого повідомляв, що апарат належить Генкові Ріардену.

Даґні зупинилась, аж коли перечепилась об камінь, упала, і зрозуміла нарешті, що вона бігла. Стояла на невеликому кам’яному карнизі над аеродромом, схована від міста, натомість цілком відкрита, якби хтось дивився згори. Обмацуючи гранітну стіну в пошуках підтримки, Даґні звелась, відчуваючи долонями сонячне тепло на поверхні скелі. Вона встала, притиснулась спиною до стіни, нездатна поворухнутись і відірвати погляд від літака.

Літак повільно кружляв, то пірнаючи вниз, то знову набираючи висоту, докладаючи всіх зусиль — Даґні в цьому не сумнівалась, — щоб розгледіли уламки на цьому безнадійному обширі серед ущелин і каменюк, на цій оманливій території, яку не можна було ні покинути, ні до пуття роздивитися. Він шукав рештки її літака, він не здався, і хай би чого коштували йому три минулих тижні, хай би що він відчував, єдиним доказом і єдиною відповіддю світові було це наполегливе, рівне, монотонне гудіння двигуна, що ніс крихкий літальний апарат над смертоносними узгір’ями неприступного ланцюга хребтів.

Серед ясності та чистоти небесного повітря літак здавався інтимно близьким, Даґні могла розгледіти, як він погойдується на непевних течіях, нахиляючись в різні боки під поривами вітру. Вона чітко його бачила — і здавалося неможливим, що така чітка панорама закрита для його очей. Під ним лежала вся долина, залита сонячним світлом; вона полум’яніла скляними шибами і зеленими луками, аж кричала, щоб на неї звернули увагу. Тут був кінець його стражденної подорожі, здійснення не тільки його бажань, адже мав знайти тут не уламки літака та її тіло, а живу Даґні та власну свободу — все, що він шукав, лежало під ним, відкрите, сповнене очікування, всього цього можна було досягти, пірнувши по прямій крізь чисте, прозоре повітря. Все це належало йому і нічого не вимагало натомість, крім здатності розгледіти.

— Генку! — закричала вона, відчайдушно махаючи йому. — Генку!

Вона впала назад, на скелю, знаючи, що нездатна до нього докричатися, що не може змусити його побачити, що жодна сила на світі не змогла б пробити цей екран, за винятком його власного розуму та зору.

Несподівано для себе самої, вона вперше подумала про цей екран не як про щось невидиме й невідчутне, а як про найлиховісніший і абсолютний бар’єр у світі.

Опершись на скелю, охоплена відчуттям мовчазної приреченості, Даґні спостерігала за безнадійними кружляннями літака, за його боротьбою, дослухалася до приреченого волання двигуна про допомогу, крику, відповісти на який вона була безсила. Літак різко впав униз, однак цей маневр виявився початком його прощального злету — він прорізав стрімку діагональ над вершинами і здійнявся у відкрите небо. Наче занурившись у простори озера без берегів, без країв, літак повільно потопав у ньому, зникаючи з поля зору.

З гіркотою і співчуттям Даґні думала про те, як багато йому не вдалось побачити.

«А я?» — подумала вона. Якщо вона покине долину, захисна завіса зачиниться перед нею так само щільно, Атлантида зникне під склепінням з променів, непроникніших за дно океану, а їй доведеться борсатися, намагаючись побачити неможливе, боротися з міражем первісної дикості, тимчасом як реальність усього, чого вона прагнула, ніколи більше не постане перед нею. Але тяжіння до зовнішнього світу, тяжіння, що викликало бажання рушити вслід за літаком, не стосувалось образу Генка Ріардена. Вона знала, що не зможе до нього повернутися, навіть якщо повернеться туди. Тяжіння стосувалося Ріарденової хоробрості, хоробрості всіх, хто досі боровся, щоб залишитися живим. Він не припиняв шукати її літак, коли всі решта давно вже облишили ці спроби. Так само він не відмовиться від заводів, не покине жодної обраної мети, якщо для її досягнення залишиться бодай один шанс. Чи була вона цілком переконана, що для світу «Таґґарт Трансконтиненталь» уже не залишилося жодного шансу? Чи була вона певна, що умови цієї боротьби передбачали остаточну марність мрій про перемогу? Люди з Атлантиди мали рацію. Вони цілком справедливо зникнули, бо знали, що в тому світі не залишають жодних цінностей. Але поки вона не переконається, що не залишилося жодного невикористаного шансу, жодної непочатої битви, вона не мала права залишатися серед них. Це запитання мордувало її кілька останніх тижнів, але вона не могла знайти відповіді.

Тієї ночі Даґні довго не могла заснути; лежала тихо і нерухомо — так само, як інженер, і як Генк Ріарден, — здійснюючи безпристрасні, точні, майже математичні розрахунки, не зважаючи на ціну і почуття. Даґні переживала таку ж агонію, як і Генк у своєму літаку: вона жила в мовчазному кубі темряви, вона шукала, однак не знаходила відповіді. Роздивлялася написи на стінах кімнати, майже невидимі на клаптях від світла зірок, але допомога, по яку зверталися ці чоловіки у свої найтемніші години, їй була недоступна.

— Так чи ні, міс Таґґарт?

Вона вдивлялася в обличчя чотирьох чоловіків у м’яких сутінках, що заповнювали вітальню Малліґана: Ґолта, обличчя якого було позначене ясною та безособовою уважністю науковця, Франциско, який приховав емоції за легкою усмішкою, що могла пасувати до будь-якої відповіді, Г’ю Акстона, співчутливого і м’якого, та Мідаса Малліґана, який вимовив запитання без жодної злостивості в голосі. За три тисячі кілометрів звідси цієї вечірньої години табло календаря спалахувало світлом над дахами Нью-Йорка і повідомляло: 28 червня. Даґні раптом здалося, що вона бачить його так чітко, наче табло висить над головами цих чоловіків.

— У мене ще один день, — твердо сказала вона. — Ви дозволите мені ним скористатися? Здається, я вирішила, але ще раз хочу все обміркувати. Я потребую всієї можливої певності.

— Звісно, — погодився Малліґан. — Насправді ви маєте час аж до післязавтра, до ранку. Ми зачекаємо.

— Ми й після того зачекаємо, — мовив Г’ю Акстон, — хоч і за вашої відсутності, якщо буде необхідно.

Даґні стояла біля вікна, обличчям до чоловіків, і відчувала задоволення, усвідомлюючи, що стоїть рівно, що руки її не тремтять, а голос контрольований, терплячий і безжальний, як і їхні голоси. На якусь мить це дало їй відчуття зв’язку з присутніми.

— Якщо вашу непевність, — сказав Ґолт, — зумовлено конфліктом серця і розуму — дослухайтеся розуму.

— Розглядайте причини, що роблять нас переконаними в нашій правоті, — сказав Г’ю Акстон, — але не зважайте на сам факт переконаності. Якщо ви не переконані, ігноруйте нашу впевненість. Не спокушайтеся підміною власного рішення нашим.

— Не покладайтеся на наше розуміння того, що для вас може бути найкраще у майбутньому, — мовив Малліґан. — Ми це знаємо, але користі від цього жодної, аж поки ви самотужки не вловите істини.

— Не зважай на наші інтереси й бажання, — сказав Франциско. — Ти не маєш зобов’язань ні перед ким, крім себе.

Вона всміхалась — не печально й не радісно, — думаючи, що жодної з цих порад не змогла б почути в зовнішньому світі. Знаючи, як відчайдушно вони прагнуть їй допомогти всім, чим можуть, вона відчула потребу запевнити їх, що все розуміє.

— Я дісталася сюди без запрошення, — тихо промовила вона, — тому сама нестиму відповідальність за наслідки. Я вже за них відповідаю.

Нагородою їй стала Ґолтова усмішка — немов вручений військовий орден.

Відвернувшись, Даґні пригадала раптом Джеффа Еліена, волоцюгу з «Комети». Пригадала, як сильно почала поважати його, щойно він запевнив, що добре знає, куди прямує, намагаючись зняти з неї тягар занепокоєння через його безцільні мандри. Вона усміхнулася, думаючи, що тепер відчула себе в обох ролях, і зрозуміла, що не існує вчинку мерзеннішого й нікчемнішого, ніж коли одна людина зрікається власного вибору, перекладаючи цей тягар на інших. Даґні почувалася напрочуд спокійно, впевнено і невимушено. Відчувала також і напругу, але то була напруга великої ясності. Піймала себе на думці, що чудово функціонує в режимі надзвичайної ситуації. «Я з нею в безпеці», — подумала Даґні й усвідомила, що думає сама про себе.

— Відкладіть це на післязавтра, міс Таґґарт, — повторив Мідас Малліґан. — Сьогодні ви тут.

— Дякую, — сказала вона.

Даґні стояла біля вікна, поки чоловіки обговорювали справи в долині. Тривала остання нарада місяця. Вони щойно повечеряли, — і Даґні пригадала свою першу вечерю в цьому будинку місяць тому. Як і тоді, вона була сьогодні в сірому офісному костюмі, а не в селянській спідниці, що її так приємно носити в спеку. «Сьогодні я ще тут», — подумала вона. І її рука владно оперлася на підвіконня.

Сонце ще не зникло за горами, але небо було рівномірно забарвлене глибоким, оманливо чистим синім кольором, що змішувався з блакиттю невидимих хмар, за якими ховалось сонце. Лише краї хмар окреслювала тонка полум’яна лінія: це скидалося на блискучу звивисту сітку неонових труб, подумалося Даґні… або на схему звивистих річок… або… або на мапу залізниці, відображену білими зорями на небесах.

Вона чула, як Малліґан називає Ґолтові імена тих, хто не повернувся до зовнішнього світу.

— У нас є робота для всіх, — сказав Малліґан. — Насправді всього лише десятеро чи дванадцятеро повертаються цього року — здебільшого, щоб усе там позакінчувати, конвертувати все, чим володіють, і прибути сюди назавжди. Думаю, це був останній місяць перерви, бо до кінця року ми всі житимемо в долині.

— Добре, — мовив Ґолт.

— Судячи з ситуації назовні, нам доведеться.

— Так.

— Франциско, — звернувся Малліґан, — ти ж повернешся за кілька місяців?

— Щонайпізніше — в листопаді, — відповів Франциско. — Я повідомлю про це передавачем на коротких хвилях. Коли вже буду готовий повертатися, ввімкнете у мене опалення?

— Я увімкну, — сказав Г’ю Акстон. — І приготую тобі вечерю.

— Джоне, ти, безсумнівно, — сказав Малліґан, — цього разу не повертаєшся до Нью-Йорка.

Ґолт зиркнув на нього коротко, а потім рівно промовив:

— Я ще не вирішив.

Даґні зауважила, як різко подалися вперед Франциско з Малліґаном, здивовано вирячившись на Ґолта. Натомість Г’ю Акстон дуже повільно звів на нього погляд. Здавалося, він не здивований.

— Ти ж не збираєшся ще на цілий рік повернутися до того пекла? — запитав Малліґан.

— Збираюсь.

— Але ж… О Господи, Джоне! Навіщо?

— Скажу, коли вирішу.

— Але ж там тобі більше нема що робити. Ми вже переконали всіх, кого знали. За винятком Генка Ріардена наш список повний, але Генка ми переконаємо ще до кінця цього року. І міс Таґґарт, якщо вона забажає залишитись. Усе. Твою роботу виконано. Там немає більше чого шукати. Хіба що остаточного краху, коли дах упаде на їхні голови.

— Я знаю.

— Джоне, я не хочу, щоб твоя голова була там, коли це станеться.

— Ви ніколи за мене не хвилювалися.

— Але невже ти не усвідомлюєш, до якої вони доходять стадії? Вони за крок до відвертого насильства. Чорт забирай, та вони вже сто років тому зробили цей крок, скріпили його печаттю і задекларували! Але за якусь мить вони вповні усвідомлять ту реальність, яку створили, це усвідомлення вибухне їм просто в прокляті обличчя — відверте, неприховане, сліпе, свавільне, нестямне, криваве насильство пошириться, винищуючи все і всіх. Я не хочу, щоб ти опинився серед цього всього.

— Я зможу про себе подбати.

— Джоне, немає жодної причини ризикувати, — сказав Франциско.

— Як ризикувати?

— Мародери непокояться через зникнення людей. Вони щось підозрюють. Саме тобі не можна там більше залишатися. Завжди є шанс, що вони можуть виявити, хто ти такий і що робиш.

— Цей шанс дуже незначний.

— Але ж немає жодної причини це робити. Немає нічого такого, за що не могли б узятися ми з Раґнаром.

Г’ю Акстон мовчки спостерігав, відкинувшись на спинку крісла. Його обличчя було напружене, хоча не було там ні гіркоти, ні натяку на усмішку, нічого з тих виразів, з якими людина спостерігає за цікавими подіями, які на кілька кроків відстають від його уявлень.

— Якщо я повернусь, — мовив Ґолт, — то не заради нашої роботи. Я зроблю це, щоб відвоювати у світу єдину річ для самого себе — тепер, коли роботу вже виконано. Я нічого не забрав звідти, я нічого від них не хотів. Але є дещо таке, чого світ ніяк не хоче відпустити. Воно належить мені — і я цього не покину. Ні, я не збираюся порушувати присяги, я не співпрацюватиму з мародерами і не матиму ні для кого жодної цінності, не допомагатиму ні мародерам, ні нейтральним особам, ні штрейкбрехерам. Якщо я туди вирушу, то не задля когось іншого, а тільки заради себе. І я не думаю, що ризикую життям, але якщо й так — що ж, тепер я вже можу ним ризикувати.

На Даґні він не дивився, але вона змушена була відвернутись і стояти, притиснувшись до віконної рами. Її руки тремтіли.

— Але ж, Джоне! — вигукнув Малліґан, махаючи рукою в бік долини. — Якщо з тобою щось станеться, що ми…

Він винувато й різко замовк.

Ґолт засміявся:

— Що ви збиралися сказати?

Малліґан присоромлено замахав рукою, немов намагаючись відмовитися від своїх слів.

— Невже ви хотіли сказати, що коли зі мною щось станеться, то моя смерть буде найбільшим на світі провалом?

— Ну, добре, — знічено мовив Малліґан, — я цього не казатиму. Не казатиму, що ми без вас не впораємося — впораємось, і я не благатиму вас залишитися тут заради нас. Я і подумати не міг, що здатен коли-небудь повернутися до цього гнилого заклику, але ж, хлопчику!.. Спокуса була велика, я майже зрозумів, чому люди вдаються до таких засобів. Знаю, що коли вже ви вирішили ризикнути життям — байдуже заради чого, — то так і зробите. Я думаю тільки про те… Боже, Джоне, життя — страшенно цінна річ!

Ґолт усміхнувся.

— Я це знаю. Тому й не думаю про ризик, а думаю лише про перемогу.

Франциско мовчав. Він здивовано насупився і пильно вдивлявся Ґолтові в лице. Він не так зрозумів відповідь, як насторожився від самого запитання.

— Послухайте, Джоне, — продовжував Малліґан. — Оскільки ви ще остаточно не вирішили, чи полетите туди… Ви ж іще не вирішили, правда?

— Ні, ще ні.

— Оскільки ще не вирішили, то дозвольте нагадати вам кілька речей — просто для роздумів.

— Дуже прошу.

— Я хочу сказати про випадкові небезпеки — безглузді, непередбачувані небезпеки світу, що розпадається на шматки. Подумайте про фізичну небезпеку, пов’язану зі складними механізмами в руках сліпих дурнів і збожеволілих від страху боягузів.

Ви тільки подумайте про залізниці. Щоразу, сідаючи в потяг, ви ризикуватимете зазнати чогось схожого на те жахіття, яке сталося в тунелі біля Вінстона. А таких випадків дедалі більшатиме, вони частішатимуть. Ось-ось настане стадія, коли жоден день не минатиме без великої катастрофи.

— Я це знаю.

— Таке відбуватиметься і в решті галузей промисловості, всюди, де використовують техніку — машини, якими вони намагалися підмінити наш розум. Аварії літаків, вибухи баків з пальним і доменних печей, нещасні випадки з електричними дротами під високою напругою, обвали підземок й естакад — все це чекає на зовнішній світ уже зовсім скоро. Механізми, що мали зробити життя таким безпечним, тепер перетворять його на суцільний ризик.

— Я це знаю.

— Добре, що ви це знаєте, але чи зважили ви всі особливі обставини? Чи дозволили собі все це візуалізувати? Я хотів би, щоб ви побачили повну картину того, куди прагнете потрапити, перш ніж вирішите, чи що-небудь здатне виправдати цю ідею. Ви знаєте, що в містах буде найгірше. Міста постали завдяки залізницям, за залізницями вони й підуть.

— Усе правильно.

— Коли залізниці знищать, Нью-Йорк почне вимирати від голоду вже за два дні. Це місто годує континент завдовжки майже п’ять тисяч кілометрів. Як ви збираєтеся привозити їжу до Нью-Йорка? Директивами й возами, запряженими волами? Але перш ніж це станеться, мешканці зазнають усіх мислимих страждань — зникнення товарів, дефіцит, голодні бунти, панічні вибухи насильства на тлі дедалі більшого спустошення.

— Таки зазнають, так.

— Спершу вони втратять літаки, потім — автомобілі, далі — вантажівки, а зрештою і вози.

— Так і буде.

— Їхні фабрики зупиняться, потім позавмирають печі, замовкне радіо. Далі вийде з ладу система електропостачання.

— Точно.

— Лише одна перетерта нитка триматиме цей континент купи. Спочатку залишатиметься один потяг на день, потім — один потяг на тиждень, далі впаде міст Таґґарта і…

— Ні, він не впаде!

Усі обернулися до Даґні. Вона була бліда, але значно спокійніша, ніж тоді, коли востаннє їм відповідала.

Ґолт повільно встав і схилив голову, наче приймаючи вердикт.

— Ви таки вирішили, — сказав він.

— Вирішила.

— Даґні, — звернувся до неї Г’ю Акстон. — Мені так прикро.

Він говорив м’яко, якось аж через силу, наче слова пручалися, відмовляючись заповнювати собою тишу приміщення.

— Не хотів би я цього бачити. Що завгодно — тільки не те, як ви стоїте тут, бо вашим переконанням забракло хоробрості.

Вона випростала руки, повернувши їх долонями назовні й звісивши вздовж тіла, — це був жест простоти й чесності; підтверджуючи його, вона звернулася до них усіх так спокійно, що цей спокій дозволив їй вкласти власні емоції в слова:

— Я хочу, щоб ви знали: якби мені судилося померти через місяць, я хотіла б прожити його в цій долині. Ось як сильно я прагну тут залишитись. Але оскільки я вирішую жити далі, то не можу покинути битву, в якій повинна брати участь.

— Звісно, — з повагою мовив Малліґан, — якщо ви досі так вважаєте.

— Якщо хочете знати причину, що змушує мене повернутись, я вам скажу. Я не можу віддати на поталу всю велич світу, те, що було моїм і вашим, те, що було нами створено і досі належить нам за законом. Я не вірю, що люди не здатні цього розгледіти, що вони можуть вічно залишатися сліпі та глухі, адже правда на нашому боці, а їхні життя залежать від прийняття цієї правди. Вони продовжують любити свої життя — і це завдяки тому, що якісь залишки їхнього розуму досі неушкоджені. Поки люди прагнуть жити, я не можу здатися.

— А вони справді хочуть жити? — м’яко запитав Г’ю Акстон. — Справді прагнуть? Ні, не відповідайте зараз. Я знаю, що кожному з нас ця відповідь далась найважче. Ми довго намагалися її усвідомити і прийняти. Просто заберіть це запитання з собою у той світ — як останню передумову, що її слід перевірити.

— Ви залишаєтеся нашим другом, — мовив Мідас Малліґан, — але ми боротимемося з усім, що ви робитимете, бо впевнені, що ви помиляєтесь, хоч і не осуджуємо вас.

— Ви повернетеся, — сказав Г’ю Акстон, — тому що ваша помилка — не моральний крах, не перехід на бік зла, а незнання, остання сходинка, на якій ви стали жертвою власних чеснот. Ми будемо на вас чекати і, Даґні, коли ви повернетеся, то виявите, що ніколи не існувало жодної суперечності між вашими бажаннями, так само, як і жодного трагічного зіткнення цінностей.

— Дякую, — відповіла Даґні, заплющуючи очі.

— Нам слід обговорити умови вашого від’їзду, — сказав Ґолт безпристрасним тоном виконавця. — По-перше, ви повинні дати слово, що ніколи не відкриєте нашої таємниці або жодної її частини: ні причин, які нас сюди привели, ні самого факту нашого існування, ні існування цієї долини, ні вашого тут перебування протягом минулого місяця. Ви не повинні розповідати про це нікому в зовнішньому світі, ніколи, під жодним приводом.

— Даю слово.

— По-друге, ви ніколи не повинні намагатися розшукати цю долину. Ви не повинні з’являтися тут без запрошення. Якщо ви порушите першу умову, це не накличе на нас серйозної небезпеки. Якщо порушите другу — накличе. Згідно з нашою політикою, ми ніколи не покладалися на чиюсь примхливу милість і добрі наміри, так само, як і на обіцянку, дотримання якої неможливо гарантувати силою. Так само ми не можемо сподіватися, що наші інтереси ви поставите вище за власні. Оскільки ви вважаєте, що обрали правильний шлях, може настати день, коли вам видасться за необхідне привести до цієї долини наших ворогів. Тому ми мусимо позбавити вас щонайменшої можливості це зробити. Вас заберуть з цієї долини літаком, зав’язавши очі, на відстань, достатню для того, щоб ви не змогли відстежити напрямку.

Даґні схилила голову.

— Добре.

— Ваш літак полагодили. Чи бажаєте ви викупити його, підписавши чек на ваш рахунок у банку Малліґана?

— Ні.

— Тоді ми затримаємо його в себе до того часу, коли ви захочете за нього заплатити. Післязавтра я відвезу вас на власному літаку в місце за межами долини і залишу там без можливості подальшого перевезення.

Вона схилила голову.

— Чудово.

Коли вони покинули дім Мідаса Малліґана, вже стемніло. Стежка до Ґолтового будинку вела через долину, повз хатинку Франциско, тому всі троє поверталися разом. Де-не-де в чорноті виднілись освітлені квадрати вікон, перед шибами повільно погойдувалися перші хвильки туману, схожі на відблиски далекого моря.

Вони йшли мовчки, але звук їхніх кроків, зливаючись у єдиний розмірений ритм, скидався на розмову, яку неможливо було передати в жодній іншій формі.

За певний час Франциско сказав:

— Це нічого не змінює, просто трохи вповільнює всю справу, а останній відтинок шляху завжди найскладніший. Але ж він останній.

— Я сподіватимуся на це, — відповіла Даґні. А потім тихо повторила:

— Останній — найскладніший.

І повернулася до Ґолта:

— Чи можу я про щось попросити?

— Так.

— Чи відпустите ви мене завтра?

— Якщо забажаєте.

Коли Франциско за кілька хвилин заговорив знову, він наче продовжував якісь неозвучені міркування. Його інтонація лунала, як відповідь:

— Даґні, ми троє закохані, — вона різко повернула до нього голову, — закохані в один і той же об’єкт; байдуже, яку цей об’єкт має форму. Не дивно, чому ти не відчуваєш між нами жодної незгоди. Ти будеш однією з нас, поки будеш закохана лише в свої колії та паротяги, — і ця любов приведе тебе до нас знову, хоч скільки б разів ти збивалася зі шляху. Єдина людина, яку неможливо порятувати — це людина без пристрасті.

— Дякую, — ніжно мовила вона.

— За що?

— За те… як ти це сказав.

— А як я це сказав? Даґні?

— Це звучало… Звучало так, ніби ти щасливий.

— Я щасливий — так само, як щаслива ти. Мовчи про свої почуття. Я й так знаю, що ти почуваєш. Але, розумієш, що дужча твоя любов, то гірше пекло ти здатна витримати. Я не міг би витримати пекельної муки, ставши свідком твоєї байдужості.

Вона мовчки кивнула, нездатна назвати радісним жодне своє почуття, і все ж відчуваючи, що він слушно каже.

Згустки туману пропливали навпроти місяця, наче дим у розсіяному світлі. Даґні не могла побачити виразів облич чоловіків, між якими йшла; єдине, з чого можна було робити висновки, — це випростані силуети їхні тіл, незламне відлуння кроків та її власне відчуття: їй хотілося так іти нескінченно. Це почуття неможливо було окреслити — Даґні знала лише, що це не сумнів і не біль. Коли вони наблизилися до хатинки, Франциско зупинився, обійняв їх обох і вказав на двері:

— Може, зайдете? Адже це останній наш спільний вечір перед тривалою розлукою. Випиймо за майбутнє, в якому жоден з нас трьох не сумнівається.

— Не сумнівається? — запитала вона.

— Звісно, — підтвердив Ґолт, — не сумнівається.

Коли Франциско увімкнув світло, вона дивилася на їхні обличчя. На них не проступало щастя чи будь-яка інша радісна емоція. Їхні лиця радше були напружені й урочисті, однак вони — сяяли. «Якщо таке можливо, — думала Даґні, — це дивне сяйво відчувається і в мені». Щось їй підказало, що її обличчя має такий самий вираз.

Франциско потягнувся до буфету по склянки, але зупинився від раптової думки. Він поставив одну склянку на стіл, а потім узяв дві срібні чаші Себастьяна д’Анконії і поставив поряд.

— Даґні, ти вирушиш відразу до Нью-Йорка? — запитав він спокійним, розслабленим тоном господаря, дістаючи пляшку старого вина.

— Так, — спокійно відповіла вона.

— Післязавтра я лечу до Буенос-Айреса, — сказав Франциско, відкорковуючи пляшку. — Не знаю, чи доїду до Нью-Йорка, але якщо й так, то нам небезпечно буде бачитися.

— Я цього не боюсь, — відповіла вона. — Хіба що ти вважаєш, ніби я не маю права з тобою зустрічатися.

— Це правда, Даґні. Не маєш. Не в Нью-Йорку.

Наливаючи вино, він поглянув на Ґолта.

— Джоне, коли ти вирішиш: повертаєшся чи залишаєшся тут?

Ґолт дивився на нього, а тоді повільно, тоном людини, яка розуміє всі наслідки своїх слів, відповів:

— Я вже вирішив, Франциско. Я повертаюся.

Рука Франциско завмерла. Якусь мить він не бачив нічого, крім Ґолтового обличчя. Потім перевів погляд на Даґні. Він відставив пляшку і, хоч не зробив жодного кроку назад, його погляд наче розширився, охоплюючи їх обох:

— Ну, звісно ж, — мовив він.

Здавалося, він продовжував віддалятися, розстеляючи перед зором усю панораму минулих років. Його голос лунав рівно, без жодних змін — саме так, щоб передати видіння.

— Я знав це ще дванадцять років тому, — сказав він. — Мені це було відомо ще до того, як стало відомо тобі. І саме я мав би побачити те, що згодом побачив ти. Того вечора, коли ти зібрав нас у Нью-Йорку, я подумав про це, як про… — він звертався до Ґолта, але раптом перевів погляд на Даґні, — як про все, що ти шукав… усе, заради чого ти вчив нас жити чи померти, якщо доведеться. Я мав би зрозуміти, що й ти подумаєш так само. Інакше бути не могло. Все саме так, як мало — і мусило — бути. Все було вирішено тоді, дванадцять років тому.

Він знову поглянув на Ґолта і м’яко засміявся.

— І ти стверджуєш, що це мені найдужче перепало?

Він різко розвернувся, а потім, занадто повільно, наче свідомо увиразнюючи свої дії, завершив розливати вино, наповнивши всі три посудини на столі. Він підняв обидві срібні чаші, поглянув на них, і простягнув одну Даґні, а іншу Ґолтові.

— Візьміть, — сказав Франциско. — Ви на це заслужили — і невипадково.

Ґолт узяв з його руки чашу. Але справжнє значення цього жесту завершили їхні погляди.

— Я віддав би все, щоб сталось інакше, — сказав Ґолт. — Крім того, чого неможливо віддати.

Вона тримала свою чашу, дивилася на Франциско і дозволила йому побачити, як переводить погляд на Ґолта.

— Так, — мовила Даґні, наче відповідаючи на запитання. — Але я на все це не заслужила. А те, що заплатили ви, я виплачую тепер і не знаю, чи зможу колись вислужити власне чисте звання. Та якщо ціна і міра — це пекло, то дозвольте мені бути найбільш загребущою з нас трьох.

Вони пили вино. Даґні — стоячи, з заплющеними очима, відчуваючи, як стікає рідина. Вона розуміла, що для кожного з них трьох ця мить стала найскладнішою, але й найпіднесенішою миттю в житті.

Даґні з Ґолтом не розмовляли, долаючи останній відрізок шляху до його будинку. Вона не повертала до нього голови, відчуваючи, що навіть один погляд може бути занадто небезпечним. Це мовчання свідчило, що обоє сповнені спокійного і цілковитого розуміння, напруженого знання, називати яке не було потреби.

Та коли вони опинились у вітальні, Даґні звернулася до нього з тією впевненістю, яку могло подарувати лише раптове усвідомлення власної правоти — впевненістю, якої ніщо не могло зруйнувати, і тому озвучувати її тепер було безпечно. Рівним тоном — не благаючи, і не тріумфуючи, просто констатуючи факт, — вона мовила:

— Ви повертаєтесь у зовнішній світ, бо там буду я.

— Так.

— Я не хочу, щоб ви це робили.

— Це вирішувати не вам.

— Але ж ви робите це заради мене.

— Ні, заради себе.

— Чи зможу я з вами там побачитися?

— Ні.

— Ми не зустрінемося?

— Ні.

— І я не знатиму, де ви і що робите?

— Ні, не знатимете.

— А ви за мною спостерігатимете, як робили це й раніше?

— Ще прискіпливіше.

— Ваша мета — мене захистити?

— Ні.

— Яка ж тоді?

— Бути поруч того дня, коли ви вирішите до нас приєднатися.

Вона поглянула на нього пильно, не дозволяючи собі жодної недоречної реакції, наче шукаючи іншої відповіді замість тієї, яку не цілком зрозуміла.

— Там більше не буде нікого з нас, — пояснив він. — Залишатися там стане занадто небезпечно. Я буду вашим останнім ключем, перш ніж двері долини зачиняться назавжди.

— Ох! — Даґні стримала зітхання, не дозволивши йому перетворитися на стогін. А потім, знову повернувшись до безособових інтонацій, запитала:

— А якби я сказала, що моє рішення остаточне і я ніколи до вас не приєднаюся?

— Це була б брехня.

— А якби я вирішила зараз, що маю намір зробити його остаточним і більше не відступатися, незважаючи на майбутнє?

— Незважаючи на те, які свідчення постануть перед вами в майбутньому і які переконання у вас сформуються?

— Так.

— Це було б іще гірше за брехню.

— Ви такий переконаний, що моє рішення хибне?

— Переконаний.

— Чи вважаєте ви, що людина повинна відповідати за власні помилки?

— Вважаю.

— Чому ж тоді ви не дозволяєте мені нести відповідальність за власні помилки?

— Дозволяю. Ви її нестимете.

— А якщо я зрозумію, що таки хочу повернутись у долину, але буде занадто пізно, — нащо вам тоді так ризикувати, тримаючи для мене відчинені двері?

— Я не змушений цього робити. І не робив би, якби не мав егоїстичної мети.

— Якої егоїстичної мети?

— Я хочу, щоб ви жили тут.

Вона заплющила очі й схилила голову, відверто визнаючи свою поразку — поразку як у цій суперечці, так і в намаганні спокійно прийняти значення власного повернення, цілком його усвідомивши.

Після цього Даґні звела голову і — наче перейняла й собі його чесність — подивилась на нього, не приховуючи ні своїх страждань, ні туги, ні спокою, знаючи, що всі ці емоції відображено в її погляді.

Ґолтове обличчя було зараз точнісінько таке, яким Даґні побачила його вперше: безтурботне, непохитне, проникливе, без натяку на біль, страх чи провину. Вона подумала, що якби можна було стояти отак і дивитися на прямі лінії його брів над темно-зеленими очима, на вигнуту тінь, що підкреслює форму його рота, на колір шкіри у розстібнутому комірі сорочки, що відливає металевим полиском, на буденну й непорушну позицію його ніг, то вона бажала б провести так решту свого життя. А наступної миті Даґні подумала, що якби її бажання здійснилося, то цей намір утратив би значення, адже так вона зрадила б усе, що надавало йому цінності.

І ось — не як спогад, а як переживання теперішнього моменту, — вона відчула себе біля вікна своєї кімнати в Нью-Йорку, побачила, як дивиться на оповите туманом місто, на недосяжні обриси Атлантиди, яка дедалі стає недоступнішою. Даґні зрозуміла, що бачить відповідь на запитання цієї миті. Їй спали на думку не слова, якими вона звернулася тоді до міста, а пригадалося незбагненне відчуття, що з нього ці слова народилися: «Ти, кого я завжди любила, але так і не змогла знайти, ти, кого сподівалася побачити на протилежному краю залізниці, далеко за обрієм…»

Натомість уголос вона сказала:

— Я хочу, щоб ви знали. Моє життя збудоване на єдиному абсолюті: усвідомленні, що світ даний мені для того, щоб я формувала його за подобою моїх найвищих цінностей, щоб я ніколи не піддавалася нижчим еталонам, незалежно від тривалості та складності боротьби…

(А безсловесний голос всередині неї промовляв: «Ти, чию присутність я завжди відчувала на вулицях міста, для кого я прагнула збудувати цілий світ…»).

— Тепер я знаю, що боролася за цю долину…

(«Мене продовжувала вести любов до тебе…»).

— Саме цю долину я бачила як остаточну мету, і не розмінялась би на менше, не віддала б її безголовому злу…

(«Любов і надія знайти тебе, бажання бути гідною тебе того дня, коли я зустрінусь з тобою віч-на-віч…»).

— Я повертаюся, щоб боротися за цю долину, щоб витягнути її з-під землі, подарувати належну їй реальність згідно з правом, віддати вам у фактичну власність землю, адже духовно вона й так вам належить, — і зустрітись з вами знову того дня, коли зможу подарувати вам цілий світ. Або, якщо я зазнаю краху, залишатись у вигнанні до кінця своїх днів…

(«…але те, що зостанеться від мого життя, все одно буде твоїм, я житиму заради тебе, навіть якщо ніколи не наважуся промовляти твого імені, все одно служитиму тобі, незважаючи на те, що ніколи не переможу, я продовжуватиму, щоб того дня, коли ми зустрінемося, бути гідною тебе, — хоча ми не зустрінемось ніколи…»).

— Я боротимусь за цей світ, навіть якщо мені доведеться боротися проти вас, навіть якщо ви проклянете мене як зрадницю… Навіть якщо я більше ніколи вас не побачу.

Ґолт стояв, не рухаючись, слухав її з незворушним обличчям, і тільки дивився так, наче чує навіть ті слова, яких Даґні не промовляла вголос. Він відповів їй з тим таки виразом, немовби намагався втримати і не зламати якогось обруча. Його голос підхопив її інтонацію, сигналізуючи, що вони поділяють однакову систему цінностей; в словах не чути було емоцій, якщо не зважати на паузи між ними:

— Якщо ви зазнаєте невдачі, як усі ті люди, які прагнули здійснення власних візій, що так назавжди і залишились для них недосяжні, якщо ви так само, як і вони, дійдете висновку, що найвищих цінностей досягнути просто неможливо, і що найвищі візії не справджуються, — не проклинайте цієї землі, як проклинали вони, не проклинайте існування. Ви побачили ту Атлантиду, якої вони шукали, вона тут, вона є. Але людина повинна ввійти сюди оголена і самотня, знявши з себе лахміття фальшу, накопичене протягом століть, маючи при собі лише найчистіші прагнення — не серце, повне невинності, а дещо набагато рідкісніше: безкомпромісний розум — єдине і найважливіше, чим вона володіє. Вам не вдасться сюди ввійти, аж поки ви не зрозумієте, що не мусите переконувати чи завойовувати світ. Коли навчитеся цього, то крізь роки власної боротьби побачите, що ніщо не заважало вам жити в Атлантиді, жодні ланцюги вас не стримували, якщо не зважати на ланцюги, що ви їх добровільно на себе начепили. Все, чого ви найбільше прагнули, чекало на вас протягом усіх тих років, — Ґолт дивився на неї так, наче беззвучно промовляв просто до її свідомості:

— Усе, чого ви прагнули, невтомно чекало, поки ви боролися, чекало пристрасно і відчайдушно — тільки от з більшою впевненістю, ніж ваша впевненість. Ідіть, продовжуйте свою боротьбу. Продовжуйте нести на собі тягарі, яких ви не обирали, приймайте незаслужені покарання, вірте, що правосуддя може вершитися тільки тоді, коли ви віддасте власну душу під час найнесправедливіших тортур. Але у свої найгірші та найтемніші миті пригадайте, що бачили й інший світ. Пам’ятайте, що можете опинитися там, щойно цього забажаєте. Пам’ятайте, що він чекає на вас, що він справжній, і в ньому все можливо, бо цей світ належить вам.

Після цього, трохи повернувши голову і не змінюючи чистого звучання голосу, тільки очима немов розбивши захисний обруч, Ґолт запитав:

— О котрій годині ви бажаєте завтра вирушити?

— Ох! Так рано, наскільки вам це буде зручно.

— Тоді приготуйте сніданок на сьому, злетимо о восьмій ранку.

— Приготую.

Він сягнув до кишені й простягнув їй невеличкий блискучий диск, якого Даґні спершу не впізнала. Ґолт кинув кружальце Даґні на долоню: то була п’ятидоларова золота монета.

— Ваша остання зарплатня за цей місяць, — сказав він.

Її пальці надто різко стиснулися, сховавши монетку, але відповідь прозвучала спокійно та врівноважено:

— Дякую.

— Добраніч, міс Таґґарт.

— Добраніч.

Тієї ночі вона так і не змогла заснути. Сиділа на підлозі своєї кімнати, притиснувши обличчя до ліжка, нічого не відчуваючи, крім його присутності за стіною. Часом здавалося, що Ґолт перед нею, здавалося, вона сидить біля його ніг. У такий спосіб Даґні провела з ним цю ніч.

Долину вона покинула так само, як і прибула сюди, не взявши з собою нічого з цього місця. Кілька придбаних тут речей — селянську спідницю, блузку, фартух, кілька предметів білизни — вона залишила в шухляді комода у своїй кімнаті, акуратно згорнувши. Якусь мить Даґні дивилася на них, перш ніж засунула шухлядку, думаючи, що коли повернеться, то, мабуть, знайде ці речі на місці. З собою не взяла нічого, крім п’ятидоларової золотої монети, і бинта, який досі перев’язував її ребра.

Сонце торкнулося до гірських вершин, накресливши сяюче коло — кордони долини. Саме тоді Даґні сіла в літак.

Вона відкинулася на сидіння поруч з Ґолтом і дивилась у його обличчя, що схилилося над нею так само, як і першого ранку в долині після невдалого приземлення. Даґні заплющилась і відчула, як він пов’язує їй на очі пов’язку.

Даґні зрозуміла також, що запрацював двигун. Це відчувалось не як звук, а як тремтіння від вибуху всередині її тіла. Тільки дрижання це було досить віддалене — якби було ближче, то завдавало б болю.

Даґні не знала, коли відірвалися від землі колеса, коли літак проминув обруч гірських вершин. Вона сиділа нерухомо і єдине, завдяки чому могла сприймати простір — це ритмічне постукування двигуна, наче всередині неї текла звукова течія, похитуючись час до часу. Звук ішов від його двигуна, від його рук, що контролювали політ, лежачи на штурвалі. За цю думку Даґні й трималася. Все решту треба було просто витримувати, не опираючись.

Вона напівлежала, випроставши ноги, поклавши руки на бильця сидіння, не відчуваючи жодного руху, навіть власного, щоб мати враження про час, який минув, простір, який вони подолали, про навколишні краєвиди, про її майбутнє. Вона перебувала серед ночі, ця ніч панувала під її заплющеними повіками, притиснутими тканиною. І тільки усвідомлення близької присутності Ґолта дозволяло відчути незмінну й цілісну реальність.

Вони не розмовляли. Тільки одного разу Даґні звернулася до нього:

— Містере Ґолт.

— Що?

— Ні. Нічого. Я просто хотіла переконатися, що ви ще поруч.

— Я завжди буду поруч.

Даґні не знала, скільки кілометрів поспіль спогад про ці слова здавався їй позначкою, що відмірювала відстань, розчиняючись удалині. Потім знову її накрила порожнеча — теперішнє, що було незворушне і неподільне.

Вона не знала, минув день чи лише година, коли відчула, що літак знижується, пірнає додолу: це означало, що вони зараз або сядуть, або розіб’ються. Обидва варіанти, на думку Даґні, не надто відрізнялися один від одного.

Вона відчула поштовх, колеса торкнулися до землі, але зрозуміла це з певним запізненням: так, наче якась часова частка зникла, щоб змусити Даґні повірити в те, що відбувалося.

Літак котився, ним сіпало, потім він різко зупинився — і настала тиша. Руки Ґолта торкнулися до волосся Даґні, знімаючи пов’язку.

Її засліпило різке сонячне світло, випалені бур’яни простягалися до самого неба, а навколо не було жодних гір, які могли б їх зупинити. Десь за кілометр звідти виднілося закинуте шосе й імлисті обриси міста. Даґні поглянула на годинник: лише сорок сім хвилин тому вона ще була в долині.

— Ось там ви знайдете станцію Таґґарта, — сказав Ґолт, вказуючи на місто, — зможете сісти на потяг.

Вона кивнула, наче все зрозуміла.

Ґолт не рушив слідом, коли Даґні зійшла з літака на землю. Він перехилився через кермо, визирнув з відчинених дверцят, і вони зустрілися поглядами. Серед пласкої нескінченності порожньої прерії Даґні стояла, звівши до Ґолта обличчя, легкий вітерець грався її волоссям, пряму лінію плечей увиразнював вишуканий костюмом бізнес-леді.

Ґолт показав на схід, у напрямку невидимих міст.

— Там мене не шукайте, — наказав він. — Ви все одно мене не знайдете, аж поки приймете саме таким, який я є. А коли захочете мене такого, то знайти мене буде неймовірно просто.

Вона почула, як за Ґолтом захлопнулися дверцята. Цей звук був іще гучніший за шум двигуна, що негайно озвався слідом. Даґні спостерігала за рухом коліс літака, за прим’ятими рослинами, які виринали з-під них.

Потім вона побачила смужку неба між колесами і бур’янами.

Даґні озирнулася. Рудуватий серпанок спеки завис над обрисами віддаленого міста, і його контури, здавалося, вгиналися під цією іржавою барвою. Над дахами Даґні розгледіла залишки зруйнованої труби. Серед навколишніх бур’янів лежали висушені, жовті клапті: шматки газет. Даґні байдужо поглянула на них, не здатна повірити в те, що ці газети реальні.

Знову звела очі на літак. Дивилась, як він дедалі меншає, тонучи в хвилях гуркоту двигуна. Літак набирав висоту і скидався на видовжений срібний хрест. Потім крива його руху, перетнувши все небо, почала повільно зближатися до землі. Там літак, здавалося, завмер, хоча насправді ставав менший і менший; він віддалявся. Даґні спостерігала за ним, немов за зіркою у процесі згасання, аж поки літак перестав бути хрестиком, а перетворився на точку, палаючу іскру, яку більше не можна було розгледіти. Коли Даґні зауважила, що все небо засипане такими іскрами, то зрозуміла: літака вже не видно.