Баришник дур-зіллям

Частина І: Доленосне парі

Поета представлено та вирізнено з-поміж друзів

В останні роки сімнадцятого століття серед вертигузів і блазнів — сталих гостей лондонських кав'ярень — можна було помітити цибатого, схожого на обапіл незграбу на ім'я Ебенезер Кук, чолов'ягу більш амбітного, аніж талановитого, а втім, більш талановитого, аніж розважливого, який подібно до своїх друзяк-шалапутів, кожен з яких, як то вважалося, мав би навчатися в Оксфорді або Кембриджі, знайшов у звуках Рідної Англійської радше розвагу для себе, аніж предмет для наполегливої праці, тож замість засісти за науку він, опанувавши навички віршомаза, видобув на-гора стоси писаних на тогочасний штиб поезійок, що аж кишіли Юнонами та Юпітерами, бряжчали деренчливими римами та рясніли такими натягнутими, мов струни, порівняннями, що вони ледь не лускали.

Поетом Ебенезер був ані кращим, ані згіршим від своїх товаришів, жоден з яких по собі нічого шляхетнішого за власних нащадків не залишив; проте були чотири речі, які відрізняли його від решти. По-перше, його вид: світловолосий і світлоокий, кістлявий, з худим і видовженим обличчям, він стояв — ба ні, звисав — під кутом з висоти десь 11 п'ядей[1]. Вбрання на ньому було з гарного сукна та ладно зшите, проте тріпалося на кістяку, немов на довгих реях вітрилля, що втрачає вітер. Така собі людина-журавель — худі кінцівки та гострий дзьоб, — він рухався й сидів із розбовтаною рівновагою; кожна його поза була на диво незграбна, а кожен рух руками був ніби оберт млина, тож, жестикулюючи, він, здавалося, ледь не бився. До того між рисами його обличчя, яке завжди мало вираз певної занепокоєності, неначе був якийсь розлад: журавлиний ніс, чоло вовкодава, гостре підборіддя, запалі щоки, світло-блакитні очі, біляві випуклі брови — усе це, здавалося, постійно мало на думці щось своє, чинило, як йому заманеться і набувало дивних положень, які доволі часто не мали нічого спільного з тим, що можна було б узяти за настрій їхнього власника. Але й ці утворення тривали недовго, бо ж риси його обличчя, мов ті невгамовні дикі качки, ледве встигали всістися, як — ха! — вже сполохані — ф'ють! — стріпонули крилами, й ніхто не в змозі був сказати, що ж насправді за ними криється.

По-друге, його вік: тоді як більшості його спільників ледве минуло двадцять років, Ебенезерові на початку цієї розповіді було вже близько тридцяти, однак не можна сказати, щоб він був бодай на крихту розумніший од решти, і не мав про запас зайвих шести-семи років як виправдання.

По-третє, його походження: Ебенезер народився в Америці, однак не бачив місця свого народження, відколи в ранньому дитинстві його залишив. Його батько, Ендрю Кук II з парафії Сент-Джайлза у Філдсі, графство Міддлсекс — старий гріховода, червонопикий, сивострижений, огрядно-задиханий, із проникливим поглядом і всохлою рукою — провів свою молодість, як і перед тим його батько, у Меріленді, агентом англійського промисловця, і, бувши метким на око щодо товарів і ще меткішим щодо людей, він до тридцяти років приточив до маєтку Куків десь тисячу акрів угідь — доброго лісу й орної землі, що на березі річки Чоптанк. Місцина, де лежала ця земля, мала назву Мис Кука, а невеличка, збудована там садиба, — Молден. Одружився він досить пізно, зачав близнюків — Ебенезера та його сестру Анну, чия мати (немов модло, за яким їх відливали, не витримало непомірної ваги й луснуло) померла під час пологів. Коли близнюкам було лише чотири роки, Ендрю повернувся до Англії, доручивши порядкувати в Молдені управителю, а сам зайнявся торгівлею, посилаючи на плантації вже власних агентів-баришників. Справи його процвітали, тож діти були добре забезпечені.

Четвертою річчю, яка відрізняла Ебенезера від решти його кумпанів по кав'ярні, була його поведінка: хоч жоден з них і не був наділений талантом більшим, аніж його потребував, проте всі приятелі Ебенезера, збираючись купно, дерли носа один перед одним, з непомірним пафосом декламували власні вірші, зневажливо відгукувались про всіх відомих тогочасних поетів (або ж про кого-небудь зі свого кола, коли того не було поруч), вихвалялись амурними перемогами, запевняли всіх присутніх у власному неминучому успіху або ж у якийсь інший спосіб поводилися так, що коли б за іншими столиками у кав'ярні не сиділи такі ж самі чваньки та мартопляси, то вони завдавали б чимало клопоту іншим. Але сам Ебенезер, якого завдяки його зовнішності важко було не помітити, був радше мовчазним. Ба навіть холодним. За деякими винятками нападів балакучості, він вельми рідко долучався до розмови і, схоже, був цілком вдоволений тим, що лише спостерігав, як інші пташки причепурюють своє пір'ячко. Декотрі сприймали цю його стриманість як зневагу, що лякало або викликало в них прихований гнів, залежно від рівня самовпевненості. Декому він здавався скромним, іншим — сором'язливим, а дехто вважав це за митецьку або філософську відчуженість. І якби це дійсно було ознакою чогось вищезгаданого, то цієї історії й не було б узагалі; одначе насправді ця манера поведінки нашого поета була спричинена чимось глибшим, складнішим, і це дає підстави для того, щоб докладно оповісти про його дитинство, пригоди та врешті-решт про кінець його днів.

Дивний і вартий уваги спосіб, у який Ебенезер здобуває освіту, та не менш дивні наслідки цієї освіти

Ебенезер та Анна зростали разом. Так трапилося, що в маєтку в Сент-Джайлзі не було інших дітей, тож, не маючи друзів для ігор і розваг, вони стали надзвичайно близькими. Вони бавились у ті самі ігри, вчилися однакових наук, оскільки Ендрю був доволі заможний, щоб найняти їм домашнього вчителя, проте не настільки, щоб забезпечити роздільне навчання. До десяти років вони навіть спали в одній кімнаті, але це було не тому, що в лондонському будинку Ендрю на Пламтрі-стріт або згодом у маєтку в Сент-Джайлзі бракувало місця, а тому, що стара ключниця місіс Твіґґ, яка декілька років виховувала дітей, до нестями захопившись тим, що вони близнюки, взяла за правило тримати їх разом, і навіть пізніше, коли їхній тілесний розвиток і те, що вони вже мали б дещо усвідомлювати, почало її бентежити, вона ще якийсь час не могла встояти перед їхніми спільними протестами, які виникали щоразу, коли мова заходила про роздільні кімнати, так уже вони звикли до товариства одне одного. Коли ж нарешті, за наказом Ендрю, це трапилося, то їх лише розвели по суміжних кімнатах, двері між якими зазвичай залишалися прочиненими, що давало змогу перемовлятися.

Тож з огляду на це й не дивно, що навіть після досягнення статевої зрілості, окрім зовнішніх проявів статі, між дітьми було мало відмінностей. Обоє були жвавими, кмітливими й чемними, але Анна була менш сором'язливою, і навіть коли Ебенезер, що цілком природно, виріс значно вищим і став фізично дужчим, Анна залишалася рухливішою та зграбнішою, тож вона зазвичай виходила переможницею у дитячих забавах. Вони грали у волан, п'ятірку[2] або paille-maille[3]; а ще в сквейлз[4], Меґ Меррілайз, соломинки[5] або шов га'пенні[6]. Обоє любили читати, і їм подобались однакові книжки. Із класики вони любили «Одіссею», «Метаморфози», «Книгу мучеників» і «Четьї-Мінеї»; лицарські романи про Валентина й Орсона, Бевіса з Гемптона, та Гая з Ворвіка; казки про Робіна Гуда, Терпеливу Грізель і Лісових Знайд; серед новіших видань це були «На згадку дітям» Дженвея, «Взірець для дівиць» Батчілера, «Розважлива діва» Фішера, а також «Кокесова важка спадщина, або Його школа поганих манер», «Попередження для молодиків», «Книга веселих загадок» та, невдовзі по виходу у світ, «Похід паломника» Буньяна і «Війна з дияволом» Бенджаміна Кіча. Можливо, якби Ендрю був менш заклопотаний своїми торговими справами, а місіс Твіґґ своєю побожністю, подагрою і владою над іншими слугами, то Анна мусила би бавитись у ляльки й вишивати, а Ебенезер опановував би мистецтво полювання та фехтування. Проте їхні заняття рідко коли спрямовувались старшими, тож вони не вбачали великої різниці в тому, що пристало робити дівчаткам, а що хлопчикам.

Їхньою улюбленою забавкою були рольові ігри. На вулиці чи вдома вони годинами бавились у піратів, солдатів, священників, індіян, осіб королівської знаті, велетнів, великомучеників, шляхетних панів і паній та, власне, будь-кого, хто спадав їм на думку, вигадуючи сюжети й розмови під час гри. Інколи вони грали в ті самі ігри кілька днів поспіль, а інколи лише декілька хвилин. Особливо вигадливим Ебенезер ставав, коли йому доводилося приховувати свою роль у присутності дорослих, і лише якимсь на позір невинним жестом або висловом він, на превелику втіху Анні, давав їй зрозуміти, що й досі в образі. Так вони могли провести осінній ранок у садку, вдаючи з себе Адама і Єву. Та коли під час обіду батько забороняв їм повертатися туди через багнюку, Ебенезер, значуще киваючи, відповідав: «Ет, багнюка — то що… Я от бачив там змію…» А мала Анна, відітхнувши й подаючи брату скибку хліба, вимовляла: «Я не злякалася, а от чоло Ебенезера й досі спітніле». Увечері, перед тим як розійтися по кімнатах, та й потім, вони й далі грали свої уявні ролі, що тепер, зрозуміло, зводилися лише до розмови, яку їм було легко вести в темряві, або ж грали «в слова» — гру, різновидів якої вони знали чимало, починаючи з найпростішої «А скільки слів ти знаєш на літеру С?» або «Скільки рим ти можеш дібрати до слова „швидко“?» і закінчуючи вигадуванням складних словесних кодів, читанням слів навспак і створенням уже в підлітковому віці загадкових мов, зрозумілих тільки їм двом.

1676 року, коли їм виповнилося десять, Ендрю найняв їм нового вихователя Генрі Берлінґейма III — жилавого, смаглявого молодика років двадцяти з карими очима, сповненого енергії та запалу і не позбавленого зовнішньої привабливості. Цьому Берлінґейму з нез'ясованих причин не вдалося завершити курс навчання й здобути ступінь бакалавра, проте за обсягом і глибиною знань він був ледь не Арістотелем. Ендрю знайшов його в Лондоні безробітного та зголоднілого, і, лишаючись, як і завжди, спритним ділком, він спромігся найняти для своїх дітей за мізерну платню вихователя, який однаково гарно міг співати тенором мадригали Джезуальдо[7] і препарувати польову мишу або відмінювати

εἰμί

У близнятах він знайшов кмітливих учнів, які виказували більші здібності до натурфілософії, літератури, композиції й музики та менші до мов, математики й історії. Він навіть навчив їх танцювати, хоча Ебенезер уже у віці дванадцяти років був надто незграбним, щоб бути вправним танцюристом. Спочатку він учив Ебенезера, як грати мелодію на клавесині, потім, під награвання Ебенезера, розучував з Анною танцювальні рухи, доки вона їх цілком не опановувала, затим займав місце Ебенезера за інструментом, щоб уже Анна могла навчити Ебенезера танцю, і насамкінець, коли всі вже вивчили танець, Ебенезер допомагав Анні опанувати мелодію на клавесині. Окрім очевидної дієвості такого підходу, цей спосіб відповідав другому з трьох принципів педагогічної системи Берлінґейма, а саме: найкращий спосіб навчитися самому — це навчати когось. Перший же полягав у тому, що проміж трьох мотивів, що спонукають до навчання, — необхідності, честолюбства та цікавості — проста цікавість найбільше заслуговує на розвиток, оскільки є «найчистішим» стимулом (себто цінність її супроти інших мотивів полягає в тому, що вона сама по собі є метою, а не знаряддям), найліпше заохочує до тривалих та ґрунтовних, а не до швидких і обмежених занять і найвірогідніше здатна зробити наполегливу працю, якою є навчання, приємною. Третій принцип, тісно пов'язаний з попередніми двома, полягав у тому, що розвага, якою має бути навчання, ніколи не мала бути прив'язана до певних годин або ж до певного місця, щоб учитель та учень (які в системі Берлінґейма мало чим відрізнялись один від одного) не набували банальної звички вимикати свою увагу в інший час і щоб таким чином не поставала згубна відмінність навчання від інших проявів природної поведінки.

Тож освіта близнюків тривала з ранку до ночі. Берлінґейм радо приєднувався до них у їхніх рольових іграх, і якби наважився запитати дозволу, то й спав би разом з ними, щоб скеровувати їх у словесних іграх. Нехай його системі й бракувало дисципліни Локка, який змушував своїх учнів тримати ноги в холодній воді, зате вона була значно веселішою: Ебенезер та Анна любили свого вчителя, і всі троє стали добрими друзями. Щоб навчити їх історії, він спрямовував їхні рольові ігри до історичних подій; щоб підтримати цікавість до географії, він видобував томи книг з картинками екзотичних країв та описами пригод; щоб загострити їхній логічний апарат, він пропонував їм парадокси Зенона у якості загадок, і так весело вправлявся з ними у скептицизмі Декарта, немов пошуки істини та сенсу існування всесвіту були лише грою «Вгадай, у кого ґудзик?». Він учив їх дивуватися листочку чабрецю, строфі Палестрини[9], сузір'ю Кассіопеї, лусці сардини, звучанню слова «безустанний» і вишуканості соритів.

Наслідком такої освіти стало те, що близнюки просто закохалися в увесь довколишній світ, і передусім це стосувалося Ебенезера, тоді як Анна років з тринадцяти стала стриманішою і менше виказувала свої почуття. Та Ебенезера аж до мурашок міг зворушити карколомний політ ластівки; напади сміху в нього могли викликати мереживо павутиння або розкотистий звук органу, видобутий з педальної клавіатури, а дотепність «Вольпоне»[10], натяг у корпусі скрипки чи істинність теореми Піфагора були здатні раптово розчулити його до сліз. У вісімнадцять років він досяг крайньої межі свого зросту і незграбності; вразливий і неоковирний молодик, який уже тоді хоча й переважав свою сестру буйністю уяви, проте значно поступався їй природною красою, і хоча близнюки мали майже однакові риси, Природа вважила за належне шляхом деяких ледве помітних змін обернути Анну на привабливу молоду жінку, а Ебенезера на опудало горохове, так само, як дотепний автор, внісши деякі обережні поправки, може створити пародію на високий стиль.

Прикро, що Берлінґейм не міг супроводжувати Ебенезера, коли того у віці вісімнадцяти років мали прийняти до Кембриджу, бо хоч добрий учитель і навчить, хай би на яку систему він хибував, а Берлінґеймова система, варто зазначити, видавалася надзвичайно привабливою, проте досконалої методи не існує. Тож треба визнати, що, почасти завдячуючи його манері викладати, Ебенезер знаходив однакове задоволення зарівно в історії та в грецькій міфології чи в епічній поезії й убачав мало відмінностей поміж, скажімо, географією атласів та географією казкових подорожей. Словом, через те, що навчання було для нього такою приємною забавою, він не міг сприймати по-справжньому серйозно, наприклад, відомості з зоології чи обставини завоювання Британії норманами, як і не міг він присилувати себе до наполегливої праці над нудними завданнями, що вимагають багато часу. Навіть його багата уява та захоплення тим, як влаштовано світ, не були чеснотами в чистому вигляді, коли до них додати його легковажну невпевненість, і хоча ці чесноти й привели його до розуміння випадковості певного реального світу, вони не наділили його відповідним усвідомленням його кінцевої сталості. Так, йому добре було відомо, що «Франція за формою схожа на чайник», проте він ледве був спроможний сприйняти ту річ, що тієї самої миті й справді існує таке собі місце, що зветься Франція, де люди розмовляють французькою та їдять равликів, незалежно від того, думає він про них чи ні, і попри фактичну безмежність уявних форм, ця Франція приречена назавжди залишатися схожою на чайник. Або ж, знову-таки, взяти цю історію з Давньою Грецією та Римом, яка хоч і викликала в нього беззаперечне захоплення, проте йому видавалася безглуздою і майже неймовірною сама думка, що там все трапилося саме так, а інакше бути не могло: тож коли він думав про це, якщо взагалі думав, то воно виводило його з рівноваги й дратувало.

Можливо, під постійним наглядом учителя йому і вдалося б згодом подолати ці вади, але одного липневого ранку року 1684-го Ендрю знічев'я оголосив за сніданком:

— Нема чого сьогодні ходити до флігеля, Ебенезере. Твоїм урокам настав кінець.

Обоє дітей здивовано звели погляд на батька.

— Ви хочете сказати, сер, що Генрі нас залишає? — запитав Ебенезер.

Авжеж, — відповів Ендрю. — Насправді, якщо не помиляюся, він уже виїхав.

— Але як так? Не попрощавшись? Він і словом не прохопився, що нас залишає!

— Ну ж бо, годі, — сказав Ендрю. — Ти що, будеш журитися за якимось там учителем? Яка різниця — цього тижня чи наступного? Тож з ним покінчено.

— Ти що-небудь про це знала? — запитав Ебенезер у Анни. Вона похитала головою і вибігла з кімнати. — Ви що, наказали йому залишити нас, батьку? — запитав він, не вірячи своїм вухам. — Але чому так раптово?

— От дідько! — вигукнув Ендрю. — Та я у твоєму віці скоріше підняв би келих за те, що спекався його, аніж став здіймати такий лемент! Хлопець зробив свою справу, і я звільнив його, та й квит! Якщо він вважив за належне одразу ж і виїхати, то це його справа. Маю сказати, що це більш гідне чоловіка, аніж увесь цей галас і плач!

Ебенезер негайно вирушив до флігеля. Майже все там було точнісінько так само, як і раніше: на робочому столі лежала напівпрепарована жаба, припнута до букової дошки, на письмовому столі — розгорнуті книги та папери, а на припічку навіть стояв напівповний чайник. Але Берлінґейма і справді ніде не було. Поки Ебенезер недовірливо роздивлявся навкруги, до нього, утираючи очі, підійшла Анна.

— Любий Генрі! — заголосив Ебенезер, і в очах його забриніли сльози. — Це як грім серед ясного неба! І що ми тепер робитимемо без нього?

Анна нічого не відповіла, підбігла до брата й обійняла його.

З цієї чи іншої причини, коли по якімсь недовгім часі, попрощавшись з батьком та Анною, Ебенезер облаштувався в Коледжі святої Маґдалени в Кембриджі, він виявився поганим студентом. Він ішов до книгозбірні, щоб узяти Ньютонові лекції «De Motu Corpurum»[11], а натомість проводив чотири години за читанням «Історії піратів» Есквемеліна або якогось латинського бестіарію. Він брав мало участі у студентських витівках, не цікавився спортом, мало з ким товаришував і, по суті, залишився майже непомітним для викладачів.

Саме на другому році навчання, хоч він тоді цього і не усвідомлював, його вкусив ґедзь поетичної музи. Звісно, що тоді він себе поетом не мислив, але, слухаючи на лекціях, як викладачі вправно й детально критикують, скажімо, філософський матеріалізм, він, траплялося, залишав лекційну залу, маючи у своєму зошиті лише один-єдиний запис, на кшталт:

або

Як і можна було очікувати, що більше ця пристрасть ним оволодівала, то більше страждало навчання. Зрештою історія в його голові звелася лише до предмета, звідкіля можна було запозичувати метафори. Від філософів своєї доби — Бекона, Гоббса, Декарта, Спінози, Ляйбніца, Лока — він почерпнув небагацько; від науковців — Кеплера, Ґалілея, Ньютона — ще менше; від теологів — лорда Герберта, Кедворта, Мора, Сміта, Ґленвілла — геть нічого. Проте «Утрачений рай» він знав від краю до краю, а «Гудібраса»[13] — від початку до кінця. Наприкінці третього року навчання він, на свою біду, провалив декілька іспитів, тож мусив розуміти, що найближчим часом повинен буде залишити Кембридж. Але що ж його робити далі? Сама думка про те, що йому доведеться повернутися до Сент-Джайлза та розповісти все своєму грізному батечку, була для нього нестерпною, від'їзд його мав би бути непомітним, він має просто зникнути з очей і шукати щастя на білому світі. Але як це зробити?

Й отут, коли він зіткнувся з цим питанням, глибинні наслідки такої привабливої педагогіки Берлінґейма вийшли на яв: фантазія Ебенезера розпалялася щоразу, щойно йому доводилося стикатися, на сторінках книжок або в житті, з особистостями, які майстерно та зі знанням справи могли робити що завгодно: досвідчені сокольничі й науковці, муляри та сажотруси, проститутки, адмірали, кишенькові злодії, парусники, аптекарі та гармаші — усі в нього викликали однакове щире захоплення.

О, Господи, писав він у листі до Анни десь у той час, і яка б то була легка справа обрати своє покликання, якби тобі належав увесь час на світі! Я залюбки був би років з п'ятдесят адвокатом, п'ятдесят лікарем, п'ятдесят священником, а п'ятдесят військовим! А ще п'ятдесят злодієм і п'ятдесят суддею! Усі шляхи однаково прекрасні, люба сестро, і жоден з них не гірший за решту, отож, маючи лише одне життя, я схожий на такого собі безштанька, що, прийшовши до кравця, має кошти тільки на одну пару ногавиць, або ж на школяра біля полиці в книгарні, у якого грошей стане лише на одну книжку; обрати б десять, то не склало б труднощів, але обрати одну — річ неможлива! Усі заняття, всі ремесла, всі професії прекрасні, жодна з них не краща за іншу, тож я не можу обрати, люба Анно: і, всівшись поміж двох стільців, моя гузиця гепає додолу!

Тож, іншими словами, завдяки власному темпераменту він був неспроможний прихилитися серцем до будь-якого заняття, але гірше того (нібито цього ускладнення замало), як особистість він був, як то кажуть, ні риба ні м'ясо: те розмаїття темпераментів і характерів, яке він мав змогу спостерігати в Кембриджі або почерпнути з книжок, настільки ж запаморочило йому голову, як і те розмаїття життєвих шляхів, з-поміж яких він мав зробити свій вибір. Він з однаковим захопленням дивився на сангвініка, флегматика, холерика, меланхоліка, іпохондрика та на чоловіка врівноваженої вдачі, на дурня і мудреця, на ентузіаста і на ретрограда, на говіркого і мовчазного, але найскладніший вибір поставав перед ним, коли йшлося про сталого чи мінливого. Йому так само здавалося, що однаково добре бути гладким і худим, низьким і високим, непоказним і привабливим. І доповнюючи картину цього сум'яття — що, ймовірно, було наслідком усього вищезгаданого — додамо, що Ебенезера легко можна було переконати, принаймні теоретично, в істинності будь-якої філософської системи, що існує у світі, ба навіть будь-якого неухильно дотримуваного погляду — чи то поетично замисленого, чи привабливо викладеного, оскільки серцем він не був у змозі віддати перевагу жодному з них. Йому однаково були до мислі твердження, що світ створено з води, як те проголошував Фалес, як і ті твердження, що він складається з повітря, à la Анаксімен, або ж з вогню à la Геракліт, або ж з усіх трьох стихій і на додачу ще й із землі, як заприсягався Емпедокл; нашому поетові здавалось однаково ймовірним те, що все є матерія, як це стверджував Гоббс, і що все є дух, як запевняли деякі прихильники Лока, а що ж до етики, то, якби він міг бути трьома, а не чимось одним, то з однаковим задоволенням умер би один раз святим, один раз гірким грішником і ще раз ні тим, ні сим, а чимсь середнім поміж цими двома.

Коротко кажучи, у хлопа, завдяки Берлінґейму та власним природним схильностям, голова йшла обертом від тої краси, що все то є можливе; засліплений, він з розпростертими обіймами кидався від однієї спокуси до іншої та, подібно гнаним приливом уламкам, чи радий, чи й не радий, хитався на хвилях долі, покладаючись на випадок. І хоча семестр уже скінчився, він досі залишався у Кембриджі. Тиждень він просто нудився без діла у своїй кімнаті, почитуючи то се, то те, не в змозі ні на чому зосередитися, викурюючи люльку за люлькою, до якої він призвичаївся. По якімсь часі читання стало зовсім неможливим, люлька завдавала забагато мороки, і він сновигав по кімнаті з кутка в куток, огорнений неспокоєм. Йому здавалося, що в нього ось-ось заболить голова, проте і головний біль так і не приходив.

Урешті-решт, одного дня він навіть не здобувся на те, щоб одягтися чи поїсти, й сидів непорушно біля вікна в одній нічній сорочці, бездумно спостерігаючи за тим, що відбувається на вулиці внизу, не в змозі зважитися бодай на якийсь рух, навіть коли за кілька годин його неодукований сечовий міхур на дещо йому натякнув.

Ебенезера порятовано, і він слухає забавну оповідку, в якій ідеться про Ісаака Ньютона та інших знакомитих осіб

На його щастя (бо ж він міг так сидячи й мохом порости), Ебенезера невдовзі після обіду вивела з цього дивовижного ступору якась раптова гуркотнеча біля його дверей.

— Ебене! Ебене! Прошу, впусти мене негайно!

— Хто це? — вигукнув Ебенезер, аж підскочивши від несподіванки: друзів по коледжу, які могли би прийти його провідати, у нього не було.

— Відчини й побачиш, — зі сміхом відповів відвідувач. — Тільки поквапся, молю тебе!

— Зачекайте хвилину. Маю вдягтися.

— Що? Ще не вдягнений? Ти диви, присягаюся, ну ти й ледащо! Та хай йому грець, хлопче, впусти мене негайно!

Ебенезер нарешті впізнав голос, який ось уже три роки як не чув.

— Генрі! — скрикнув він і відчинив навстіж двері.

— Не хто інший, як він! — сміючись вигукнув Берлінґейм, міцно стискаючи його в своїх обіймах. — Бігме! Ну й вибухався ти лобуряка нівроку! Добрих шість футів! Диви, яка година, а ти досі в ліжку! — Він торкнувся рукою чола молодика. — Гарячки нема. То на що ж ти нездужаєш, хлопче? A-а, дарма. А ну ж бо, стривай… — Він метнувся до вікна й обережно визирнув на двір. — Ондечки він, ця шельма! Поглянь-но, Ебене!

Ебенезер і собі поквапився до вікна.

— Що там таке?

— Оно ж бо він! Отамо! — Берлінґейм показав на вулицю. — Підходить он до того шиночка. Знаєш цього джентльмена, що тримає пекановий ціпок?

Ебенезер уздрів чоловіка середніх літ з витягнутим обличчям в одязі викладача, що простував вулицею.

— Нє, він не з Коледжу святої Маґдалени. Обличчя мені незнайоме.

— Який сором, тож запам'ятай його добре. Це ж сам Ісаак власною парсуною, з Коледжу святої Трійці.

— Ньютон! — тепер Ебенезер дивився вже з непідробною цікавістю. — Я його раніш не бачив, але подейкують, що Королівське товариство збирається видати впродовж місяця його книгу, яка має пояснити ті процеси, що керують світом. Далебі, дякую тобі за твій поспіх! Але мені здалося, що ти назвав його шельмою?

Берлінґейм знову розсміявся.

— Ти помиляєшся щодо причини мого поспіху, Ебене. Молю Бога в надії, що моє обличчя досить змінилося за ці останні п'ятнадцять років, бо певен, що брат Ісаак помітив мене раніш, аніж я встиг підійти до дверей твого будинку.

— Невже ти з ним знайомий? — запитав немало тим вражений Ебенезер.

— Знайомий? Таж він свого часу мене ледь не зґвалтував. Ану, чекай! — Він відсунувся від вікна. — Не зводь з нього очей і скажи-но мені, чи можу я звідси якось потайки вийти, якщо він з'явиться тут у тебе на порозі?

— Це буде нескладно. Двері цієї кімнати виходять на сходи, що ведуть на задвірок. Але що, заради Бога, трапилося, Генрі?

— Не хвилюйся, — відказав Берлінґейм. — Це цікава історія, і я тобі її скоро розповім. Він прямує сюди?

— Зажди — він якраз навпроти нас. Так, так… Нє, стривай, ось він вітається з іншим викладачем — старим Бейлі, латиністом. Тепер він рушив далі.

Берлінґейм підійшов до вікна, і вони вже вдвох спостерігали, як ця велика людина продовжила свій шлях вулицею.

— Ну ж бо, Генрі, годі зволікати, — промовив Ебенезер. — Розповідай негайно, що за таємниця криється за цією грою в піжмурки і чому ти так жахливо квапливо залишив нас три року тому. Я згораю від нетерпіння!

— Авжеж, авжеж, розповім, — відповів Берлінґейм, — щойно ти вдягнешся, ми підемо щось перехопимо і чогось вип'ємо, а потому ти розповіси мені все про себе. Адже не я один маю давати пояснення.

— Як? Невже тобі відомо про мою невдачу на іспитах?

— Атож, от я і приїхав, щоб побачити, що тут до чого, а можливо, й дати тобі різок, щоб навести на розум.

— Але звідки тобі це відомо? Я ж нікому, опріч Анни, про це не казав.

— Стривай, присягаюся, ти ще все дізнаєшся. Та ні слова, покіль не побачу перед собою міх із вином і сідло баранця. Радість від зустрічі, друже, хай не призводить до зміни цінностей — ну ж бо, ходім!

— Благослови тебе Боже, Генрі, ти як той грек з «Іліади», — сказав Ебенезер і почав вдягатися.

Вони попростували до найближчого трактиру, де за кухлем пива Ебенезер як міг пояснив причину власної невдачі в коледжі та свою подальшу нерішучість.

— Уся суть у тому, — підсумував він, — що у важливих питаннях я ніяк не можу на щось зважитися. Їй-бо, Генрі, як мені була потрібна твоя порада! Від яких страждань ти міг би мене врятувати!

— Е, ні, — запротестував Берлінґейм. — Ти добре знаєш, як я тебе люблю, Ебене, і твої негаразди я сприймаю як свої. Але поради, запевняю, кепські ліки від твоєї хвороби, і на те є дві причини: по-перше, логіка твого скрутного становища така, що тобі все одно рано чи пізно доведеться обирати, і запропонуй я тобі поїхати зі мною разом до Лондона, ти все одно мусиш вирішувати, приймати мою пораду чи ні; і якщо я пораджу тобі скористатися з першої моєї поради, тобі доведеться знову вирішувати, чи приймати другу — і так до безконечності, це ні до чого не призведе. По-друге, навіть якщо ти приймеш рішення дотримуватися моїх порад, то це аж ніяк не вилікує тебе, бо це лише милиці, щоб обіпертися. Мета ж полягає у тому, щоб ти твердо стояв на власних ногах, а не на чужих. Це серйозна річ, Ебене, і мене це вкрай турбує. А якої ж бо думки ти сам щодо своєї невдачі?

— Мушу визнати, що не маю жодної, — сказав Ебенезер. — Хоч і уявляю, що цих думок може бути чимало.

— А ця нерішучість: сам-то ти що відчуваєш?

— Їй же бо, не знаю! Я так міркую, що мене просто цікавить геть усе.

Берлінґейм насупив чоло та наказав шинкареві, який цієї миті порався поблизу, принести люльку.

— Ти й справді був суцільним втіленням апатії, коли я тебе знайшов. А хіба тебе не дратує, хіба не засмучує те, що ти так і не здобув ступінь бакалавра, коли був лише за крок від цього?

— У певному сенсі, гадаю, що так, — всміхнувся Ебенезер, — проте чоловік, якого я шаную над усіх, якось обходиться й без цього, чи не так?

Берлінґейм засміявся.

— Мій любий друже, гадаю, настав час тобі дещо розповісти. Чи потішить тебе, якщо я скажу, що й сам страждаю на твою неміч, та ще й змалку?

— Hi, не може того бути, — сказав Ебенезер, — жодного разу я не бачив, щоб ти вагався, Генрі: таж ти цілковита протилежність нерішучості! Бо ж саме на тебе я позираю із заздрістю та розпачем, чи ж вдасться мені коли-небудь досягти такої впевненості у собі.

— Тож хай замість розпачу я викликатиму в тебе надію, бо ж як той, хто перехворів на легку форму віспи, хоч і має пошрамоване обличчя, проте вже ніколи не помре від цієї хвороби, так само й непослідовність, мінливість характеру, зміни настрою, що вряди-годи трапляються, хоча і є гріхом, проте можуть врятувати людину від нерішучості, що паралізує.

— Мінливість, Генрі? — здивовано запитав Ебенезер. — То це мінливістю пояснюється те, що ти так раптово нас покинув?

— Але не в тому сенсі, що ти думаєш, — сказав Берлінґейм. Він видобув з кишені шилінга та замовив ще два кухлі пива. — Скажімо, ти знав, що я з дитинства повний сирота?

— Ну, так, — досі дивуючись, сказав Ебенезер. — Тепер, коли ти про це згадав, думаю, що знав, проте ніяк не можу пригадати, щоб ти нам коли-небудь про це казав. Напевно, ми просто вважали, що це само собою зрозуміло. Клянусь, Генрі, ми стільки років знайомі, але воістину, ми геть нічого про тебе не знаємо. Я й гадки не маю, коли ти народився, де виріс та хто тебе виховував.

— Або чому я так нечемно повівся, залишивши вас, або ж звідки я довідався про твою невдачу, або чого я так тікав від великого містера Ньютона, — додав Берлінґейм. — Ну, що ж, давай-но перехилимо наші кухлі, і я розкрию тобі цю таємницю. Ну ж бо, от молодчина!

Вони зробили по добрячому ковтку, і Берлінґейм почав свою розповідь.

— Я і гадки не маю, де народився і навіть коли, хоча це мало трапитися близько 1654 року. Ще менш мені відомо про жінку, яка привела мене на світ або ж про чоловіка, який нагородив її мною. Виріс я у Бристолі, в родині моряка та його дружини, які своїх дітей не мали, проте маю підозру, що народився я в Америці або Вест-Індії, бо ж найперші мої дитячі спогади стосуються морської подорожі, коли мені ще не минуло й трьох років. Прізвище ж їхнє було Салмон — Аверій і Мелісса Салмон.

— От чудасія! — виголосив Ебенезер. — Я й подумати не міг, що твоє життя так дивовижно почалося. Але ж як так трапилося, що тебе звати Берлінґейм?

Берлінґейм зітхнув.

— Ет, Ебенезере, як і ти аж до сьогодні ніколи не цікавився моїм походженням, так само, аж поки не було вже запізно, ніколи не цікавився ним і я. Берлінґеймом я був, відколи себе пам'ятаю, і, як це буває у дітей, мені ніколи й на думку не спадало цікавитись цим, хоча й дотепер мені ніколи ще не траплялося зустріти іще кого-небудь з цим прізвищем.

— Тож, напевно, ти дістався капітану Салмону від когось з батьків! — сказав Ебенезер. — Або ж то був якийсь твій родич, хто знав твоє ім'я.

— Любий Ебене, та хіба ж ти думаєш, що я не сушив собі голову над цією можливістю? Та я б руку дав собі відтяти, аби мати бодай п'ять хвилин, щоб поговорити з моїм бідолашним капітаном чи ж з моєю доброю Меліссою! Але мушу відкласти свою цікавість аж до Судного дня, бо вони обоє вже в могилі.

— От горопаха!

— Отож ще змалечку, — провадив далі Берлінґейм, — моєю єдиною метою було вирушити в плавання, як капітан Салмон. Кораблі були моїми єдиними іграшками, а моряки — єдиними товаришами в моїх дитячих розвагах. Коли мені виповнилося тринадцять років, капітан узяв мене юнгою на свій корабель, що належав Вест-Індській компанії, і морське життя мене так полонило, що я серцем і душею цілком поринув у навчання. І перш ніж ми встигли досягти Барбадосу, я спритно разом з найкращими моряками видирався на щогли, міг запросто прибрати лісель і просмолити стоячий такелаж, а зі швайкою вправлявся не гірше від решти. Ебене, Ебене, що то за життя для хлопця! — в мене й зараз мурашки по спині, як згадаю! Я засмаг, мов кавове зерно, і був жвавий, як мавпа. І перш ніж мій голос почав ламатись і певні частини тіла повністю вкрились волоссям — у віці, коли у більшості хлопчаків ще не обсохло на вустах материнське молоко і вони ще тільки мріють про подорож до сусіднього графства, — я вже пірнав біля берегів Багамських островів у пошуках морських губок і бився з піратами у затоці Парія. І крім того, захистивши з ножем в руці свою цноту в сутичці на баку зі старим ласощохлистом з острова Мен, який запропонував мені за неї цілих два фунти, я проплив цілу милю у воді, що кишіла акулами, коли ми стояли біля берегів Кюрасао, щоб процвиндрити її однієї серпневої ночі на пляжі з дівчинкою-мулаткою. Їй, певно, й тринадцяти ще не було, Ебене, — напівголландка, напівіндіянка, вона була гнучка, швидка і сором'язлива, як восьмимісячне лоша. Але діставши від мене латунну прозірну трубу, яка їй так припала до смаку під час нашої зустрічі вранці в її селищі, вона, сміючись, миттєво задерла свої спідниці, і я позбавив її цноти в гайку під помаранчевими деревами. Мені не було тоді ще й п'ятнадцяти років.

— Святий Боже!

— Жодна людина не була закохана в своє ремесло так, як я, — продовжував Берлінґейм. — Але й жоден не працював до знемоги так, як я. Капітан у мені душі не чув, і я, гадаю, швидко просунувся б по службі.

— Але стривай-но, Генрі, чом ти стверджуєш, що страждаєш на мою неміч? У твоїй історії я не бачу нічого, окрім цілеспрямованості та заповзятості, і, аби мати бодай половину того, я б дав відтяти собі вухо.

Берлінґейм посміхнувся та допив з кухля рештки пива.

— Непостійність, мій друже, непостійність. Та ж сама цілеспрямованість, яка піднесла мене над іншими хлопами на кораблі, призвела до краху моєї морської кар'єри.

— Як так могло статися?

— Усього я здійснив п'ять подорожей, — сказав Берлінґейм. — Під час п'ятої, тої самої, коли я втратив свою цноту, ми потрапили в повний штиль у «кінських широтах»[14] неподалік Канарських островів, і суто випадково, шукаючи, чим себе зайняти, серед речей своїх товаришів я натрапив на примірник «Дон Кіхота» у перекладі Мотто; решту дня я провів за книжкою, бо хоч матінка Мелісса і навчила мене читати та писати, це була перша справжня художня книжка, яку я прочитав. Я був у такому захваті від великого Ламанчця та його вірного джури, що геть втратив лік часу, тож мені добряче дісталося на горіхи від капітана Салмона, коли я спізнився до кока.

З того дня я вже був не моряк, а учень. Я прочитав геть усі книжки, які потрапив знайти на кораблі, а в портах, куди ми заходили, аби здобути бодай які-небудь книжки, я міняв свою вдягачку, закладав свою майбутню платню, аби купити книжки, байдуже про що, а коли не міг придбати нові, перечитував знов і знов старі. Усе інше мене вже не цікавило, будь-яку роботу, до якої мене примушували, я виконував поспіхом абияк. Я почав ховатись у відсіку, де зберігався такелаж, або в комірчині під ахтерпіком, де мене не турбували і я міг спокійно читати якусь годину, поки мене не знайдуть. Нарешті капітан Салмон не витримав: він наказав своєму помічникові зібрати докупи геть усі книжки, що були на кораблі, окрім карт, лоцій і суднового журналу, і викинути їх за облавок акулам неподалік Порт-о-Пренса. Потім він велів всипати мені таких різок, що мій бідолашний задок пік ще тижнів зо два, і заборонив мені читати бодай сторінку на борту його корабля. Це настільки обурило та засмутило мене, що в наступному порту (так сталося, що це був Ліверпуль) я втік з корабля і назавжди полишив кар'єру моряка та свого благодійника, так і не попрощавшись і не подякувавши людям, які вдягали та годували мене з пелюшок.

У мене зовсім не було грошей, а з їжі мав лише великий кусень твердого сиру, який я поцупив у кока, тож невдовзі я почав голодувати. Аби здобути собі хоч якийсь харч, я став співати на вуличних перехрестях. Я був симпатичним хлопчиною та знав чимало пісень, тож коли затягував «Що то за річ кохання?» на втіху паніям або ж «Там була така гарнюня», щоб догодити джентльменам, рідко хто з перехожих проходив повз мене без усмішки, не підкинувши двох пенсів. Нарешті цигани з бродячого табору, який прямував зі Шкотії до Лондона, почули, як я співаю, і запросили мене пристати до них, тож наступний рік я жив і працював у товаристві цих вельми цікавих людей. Вони були бродячими ремісниками, торгували кіньми та ворожили, плели кошики, заробляли на хліб танцями і співами та крали. Я вбрався в їхній одяг, їв, жив і спав разом із ними, вони навчили мене своїх пісень і хитрощів. Дорогий Ебене! Якби ж то ти тоді побачив мене серед циган, ти б нізащо не відрізнив мене від решти!

— Що й казати! — виголосив Ебенезер. — Це найдивовижніша пригодницька історія, яку мені коли-небудь доводилося чути!

— Ми просувалися на нашому шляху повільно, відхиляючись від прямої дороги. З Ліверпуля ми вирушили до Манчестера, далі до Шеффілда, Ноттінгема, Лейчестера та Бедфорда. Коли дощило, ми спали у кибитках, а погожими ночами лягали просто неба. У таборі нас було душ тридцять, але я був єдиний, хто вмів читати та писати, отож у багатьох справах я їм ставав у пригоді. Одного разу, на превелику їхню втіху, я прочитав їм декілька оповідок з Боккаччо — вони всі любили слухати та розповідати історії, тож украй здивувалися, коли взнали, що книжки містять стільки дивовижного і приємного, про що вони раніше і не здогадувалися. Тоді вони почали красти для мене будь-які книжки, які їм вдавалося надибати. Того року мені рідко коли бракувало читва! Одного дня вони натрапили на абетку, тож багатьох з них я навчив літер і читати по складах, за що вони були мені безмежно вдячні. І попри те, що я був для них «горджіо» (так вони називали нециган), вони звірили мені всі свої таємні справи та виказали велике бажання, щоб я одружився з котроюсь із циганок з їхнього табору та лишився подорожувати з ними довіку.

Але наприкінці 1670 року ми прибули з Бедфорда до Кембриджа. Студенти та дехто з донів-викладачів дуже нас вподобали, і хоч вони дозволяли собі деякі вільнощі з нашими жінками, загалом поводилися вельми люб'язно, навіть запрошували до своїх помешкань, щоб ми їм заспівали та заграли. Так моїм очам уперше відкрився світ учіння й ученості, і я вмить зрозумів, що моїй інтерлюдії з циганами настав кінець. Я вирішив уже нікуди далі не їхати і, попрощавшись зі своїми товаришами, залишився в Кембриджі, ладний радше вести нужденне існування, аніж полишити це прекрасне місце, сповнене величі.

— Подумати тільки! — сказав Ебенезер. — Твоя рішучість розчулила мене ледь не до сліз! І що ж ти став робити далі?

— Ну от, щойно у мене почало бурчати в животі, я став собі, де йшов (а так трапилося, що це було поблизу Коледжу Христа), і заспівав «Лийтеся, сльози», позаяк ця пісня була найжалісніша з усіх відомих мені пісень. І коли я вже доспівав останнього куплета:

Отож коли я доспівав, з вікна поблизу виглянула худа постать дона, який із похмурим виразом обличчя запитав мене, що це за Каїнів вилупок, який вважає щасливими тих, хто мусить довічно горіти в пекельному вогні. А інший, гладкий чолов'яга, який також підійшов до вікна і став поруч, запитав, чи відомо мені, де я перебуваю. На що я відповів: «Усе, що я знаю, добрі паничі, так це лиш те, що я перебуваю в місті Кембриджі та помираю з голоду!» Потім перший дон, вирішивши, хоч мені це було і невтямки, утнути жарт моїм коштом, сказав мені, що я перебуваю в Коледжі Христа, і що він і його товариші є впливовими богословами, і що вони й за менше блюзнірство відправляли людей на колесування. Мені тоді виповнилося лише шістнадцять, тож я немало стривожився, і хоч я прочитав на той час доволі книжок, щоб не дуже-то й довіряти їхнім словам, однак я не знав, якої шкоди вони можуть мені завдати, хоч і навряд чи це буде колесування. Тому я смиренно в них перепросив і почав запевняти, що це була всього лише безневинна пісня, змісту якої я не приділяв особливої уваги, отож якщо в ній і можна знайти щось схоже на блюзнірство, то годиться карати не співака, а її автора Доуленда, який, бувши давно мертвим, уже спокутував свій гріх у катівнях Сатани, тож покладемо цьому край, та й квит! Зачувши мої міркування, веселі дони, здавалося, були ладні зареготати, проте їхні обличчя набули ще більш суворого виразу, і вони наказали мені піднятися до них нагору в їхнє помешкання. Там вони продовжили присікуватися до мене та чинити свої напади, стверджуючи, що хоч моя початкова провина, яка полягала в зневазі та приниженні пекельних мук, і так була доволі серйозною, однак за останнє моє зауваження можна потрапити на багаття. «Як це так?» — запитав я їх. «А як же! — вигукнув худий дон. — Якщо притримуватися тої думки, що той, хто повторює гріх іншого, а хоч би й несвідомо, сам є безневинним, то це означає заперечувати саму доктрину Первісного Гріха. Бо ж ким іншим є Адам і Єва, як не Джоном Доулендом для нас усіх, чию гріховну пісню хоч-не-хоч мусить співати все людство, за що карою і є смерть?» «Поза тим, — додав гладкий, — заперечуючи таїну Первісного Гріха, ти зневажаєш таїнство Спокутної Жертви — бо чи ж є сенс шукати Спасіння тому, хто не согрішив?»

— Ні, ні, — почав схлипувати я. — Їй-бо, паничі, це ж було всього лише нікчемне зауваження. Тож просю, не приділяйте йому стільки уваги!

— «Нікчемне зауваження»! — вигукнув перший і схопив мене за руки. — Присяй-Богу, хлопче! Ти глузуєш з двох головних таїнств церкви, що стоять, мов два стовпи-близнюки, на яких покоїться вся велична споруда Християнства. Та це ж все одно, якби ти назвав Розп'яття грубим ярмарковим балаганом. І на додачу до всього ти називаєш це нечуване блюзнірство «нікчемним зауваженням». Таж це ще жахливіший гріх! І звідки ти тут узявся, зрештою?

— З Бедфорда, — відповів я, переляканий до смерті, — прибув з циганським табором.

Почувши це, вони з удаваним обуренням виголосили, що кожного року о цій порі цигани, які всі до одного є поганами, проїздять повз Кембридж з єдиною метою зашкодити богословам. Тільки торік, сказали вони, один з моїх одноплемінників нишком проник до броварні Святої Трійці й отруїв ціле барило пива, від чого три старших члени ради університету, чотири студенти та два стипендіати сконали ще до заходу сонця. Потім вони запитали мене, якими ж були мої наміри. І коли я відказав їм, що сподівався пристати до котрогось з них в ролі слуги, щоб набратися розуму, вони вирішили, що я прийшов отруїти їх усіх. Так кажучи, вони миттю стягли з мене весь одяг і, не зважаючи на мої запевнення в невинності, під виглядом пошуків склянятка з отрутою розгледіли й промацали кожен дюйм мого тіла, щипаючи та смикаючи мене в дуже неприємних місцях. Ні, маю визнати, що вони таки дали волю своїм хтивим рукам і діло б зрештою дійшло до гріха, якби їхню забаву не перервала поява іншого дона — літнього джентльмена, зовні схожого на святого, який, і це було зрозуміло одразу, був старший над ними. Він наказав їм відступитися від мене та вибештав їх за те, що вони напосіли на мене. Я впав перед ним навколішки, але він підняв мене і, огледівши з ніг до голови, запитав, з якого дива я стою тут роздягнений. Я відповів, що лишень співав пісню, щоб догодити цим джентльменам, але вони назвали це блюзнірством, а за сим так ретельно та прискіпливо оглянули мене в пошуках склянятка з трутизною, що у мене, напевно, буде закреп принаймні цілий тиждень.

Старий дон наказав мені одразу заспівати пісню, аби він мав змогу сам зробити висновок щодо її блюзнірства, тож я дістав свою гітару, на якій мене навчили грати цигани і, як міг (адже в мене текли сльози, і я зо страху весь тремтів), ще раз заспівав «Лийтеся, сльози». Під час виконання мій рятівник, здавалося, мов ангел, лагідно усміхався мені, а коли я скінчив, він, не сказавши ні слова про блюзнірство, поцілував мене в чоло, велів мені вдягтися, ще раз вишпетив моїх мучителів, які немало були присоромлені тим, що їх так зненацька захопили під час цієї злої витівки, та наказав мені йти з ним до його помешкання. Випитавши в мене докладно про моє походження та довідавшись про моє скрутне становище, він висловив подив і задоволення стосовно обсягу того, що я прочитав, й одразу ж зарахував мене до своєї челяді, щоб я прислуговував йому особисто, та дозволив мені вільно користуватися своєю розкішною книгозбірнею.

— Я мушу взнати, хто був цей святий чоловік, — перервав оповідь Ебенезер. — Мене просто розпирає від цікавості.

Берлінґейм усміхнувся, заніс догори пальця і похитав ним.

— Я розкажу тобі, Ебене, але ти жодним словом не повинен про це обмовитися, бо на те є причини, про які я тобі розповім згодом. Хай би які були його вади, зустріч з ним знаменувала поворот на краще в моєму житті, і я не бажаю, щоб хтось бруднив його ім'я.

— Про це не бійся, — запевнив його Ебенезер. — Це буде так, ніби ти сам прошепотів його собі.

— Ну що ж, гаразд. Скажу тобі лише, що він був платоніст до кінчиків нігтів, ненавидів Тома Гоббса не менше, ніж Диявола, і що його настільки поглинув світ духових речей на кшталт сутнісної протяжності, неподільності, обсягу поняття метафізики і тому подібних, які для нього були такими ж реальними, як і каміння або коров'ячі пляцки, що навряд чи можна сказати, що він взагалі жив у цьому світі. І якщо цих натяків тобі замало, то знай, що тоді він був цілком поглинутий написанням великого трактату, спрямованого проти матеріалізму, який надрукували наступного року під назвою «Enchiridion Metaphysicum»[15].

— О Господи, — прошепотів Ебенезер. — Мій любий друже, невже ти співав свою пісню самому Генрі Мору? Таж я б радше сказав, що це підстава пишатися, а не соромитися!

— Зачекай-но кінця моєї розповіді. Отже, це був сам великий Генрі Мор, і мені випало жити разом з ним! Ніхто краще за мене не знає його шляхетної вдачі, і немає нікого, хто, скориставшись з його щедрот, був би перед ним у більшому боргу, ніж я. Тоді мені вже, напевно, виповнилося сімнадцять, і я будь-що намагався бути втіленням кмітливості, гарних манер і заповзятості, тож невдовзі старий настільки прихилився до мене, що вже не терпів коло себе інших слуг. Він знаходив велике задоволення у розмові зі мною, спочатку розпитуючи про мої морські пригоди і про моє життя у циган. Згодом розмова перейшла на філософські та богословські теми, і я докладав особливих зусиль, аби добре ознайомитися з цими предметами. Було видно як божий день, що він почав відчувати до мене велику симпатію.

— От щасливчик, клянуся! — зітхнув Ебенезер.

— Ба ні, вислухай же до кінця. Згодом він перестав звертатися до мене, як бувало раніш, «дорогий Генрі» або «мій хлопче», а натомість почав казати «мій синку» або «мій дорогий», і далі вже «мій дорогенький», і нарешті поперемінно «дорогенький хлопчику» та «моє циганча». Одне слово, як я невдовзі здогадався, його прихильність до мене була за своєю суттю, так би мовити, афінською, як і його філософія — чи ж варто казати тобі, що він, бувало, не раз пестив мене, називаючи «мій маленький Алківіад».

— Я просто дивуюся! — сказав Ебенезер. — Цей негідник врятував тебе від інших мерзотників лише для того, щоб задовольнити свою протиприродну хіть!

— Отакої! Але це було далеко не те саме, Ебене. Тим іншим чоловікам було тридцять з гаком, і вони були ладні вибухнути (за словами мого пана) розпустою та брудним матеріальним настоєм[16]. Мору ж натомість було близько шістдесяти, він мав найніжнішу душу, і хтозна, чи й він сам усвідомлював характер своєї пристрасті: я його не боявся зовсім. І тут я мушу зізнатися, Ебене, в одній ганебній речі: мені так кортіло вступити до університету, що замість того, щоб тактовно полишити службу в Мора, щойно з'явиться слушна нагода, я не втрачав жодної можливості заохочувати цю стидку прив'язаність старого. Я всідався на бильцях його крісла, мов якесь нерозважливе дівчисько, щоб почитати, перехилившись через його рамено, або закривав руками йому очі, щоб подражнити, або ж гасав по кімнаті, як мавпа, знаючи, що він милується моїми грацією та завзяттям. Але здебільшого я співав і грав йому на гітарі: траплялось, вечорами — паленію від сорому при згадці! — я, неначе випадково, дозволяв йому впритул наблизитися до мене; потім я схоплювався, сміявся, червонів і, обертаючи все на жарт, брав гітару та співав «Лийтеся, сльози».

Чи ж варто казати, що бідний філософ просто шаленів? Ця пристрасть набула над ним такої влади, що ні про що інше він і думати не міг, і він так мною захопився, що, коли я зробив йому ласку і дозволив деякі дрібнички, яких він, як мені уже було відомо, віддавна прагнув, але на які ледве міг сподіватися, то він витратив майже всі свої скромні заощадження на те, щоб одягнути мене, мов графського синка, і зарахував мене до Коледжу святої Трійці.

Тут Берлінґейм запалив ще одну люльку і, зітхнувши, поринув у спогади.

— Я був, гадаю, на свій вік напрочуд начитаним хлопцем. За два роки життя у Мора я опанував латину, греку й іврит. Прочитав усього Платона, Цицерона, Плотіна, безліч інших древніх авторів і принаймні переглянув, якщо не прочитав, більшість класичних робіт з натурфілософії. Мій благодійник не приховував, що хотів би, щоб згодом з мене вийшов такий же видатний філософ, як Герберт з Чербері, Джон Сміт, або ж як і він сам — і хтозна, що могло б вийти з мене, якби обставини склалися щасливіше? Але, на жаль, Ебене, та ж безвстидність, завдяки якій я досяг своєї мети, виявилась і моєю згубою. Це було доволі поетично.

— І що ж трапилося? Розказуй!

— Я не дуже добре знався на математиці, — сказав Берлінґейм, — тож з цієї причини я докладав багато зусиль, щоб опанувати цей предмет і намагався якомога більше часу проводити в товаристві математиків, особливо блискучого молодого чоловіка, який лише двома роками раніше, у 1669-му, замість Барроу посів місце лукасівського професора математики[17], що його він посідає і донині…

— Ньютон!

— Так, незрівнянний Ісаак! Йому було тоді років двадцять дев'ять чи тридцять, стільки ж, скільки зараз і мені. Це був худорлявий чоловік, з обличчям, схожим на морду породистого скакуна, дужий, вельми енергійний і схильний до змін настрою; був він зарозумілий, що часто трапляється з дуже талановитими людьми, але в побуті — дуже сором'язливий, і владні риси його характеру рідко коли виявлялись. Він міг бути безжальним до теорій інших науковців, проте сам, коли його критикували, був вельми вразливий. Він так сумнівався у власних здібностях, що дуже неохоче дозволяв друкувати деякі зі своїх відкриттів, однак був таким марнославним і ревнивим до чужої слави, що найменший натяк на те, що його хтось випередив, доводив його просто до сказу. Неймовірний чоловік, блискучий талант!

— Їй-бо, мене аж ляк бере! — сказав Ебенезер.

— Тож знай, що тоді Мор і Ньютон дуже вже не любили одне одного, а причиною їхньої ворожнечі був французький філософ Ренатус Декарт.

— Декарт? А як так сталося?

— Не знаю, наскільки уважно ти слухав своїх викладачів, — сказав Берлінґейм, — але, можливо, тобі відомо, що всі ці прихильники Платона з Коледжу Христа та Коледжу Еммануїла схильні були співати осанну Декарту, оскільки той з пишнотою та бучністю підніс свої успіхи в математиці та дав своє пояснення руху небесних тіл, не кажи ти Галілей! Але, на відміну від Тома Гоббса, він наполягає на тому, що Бог і душа насправді існують, чим тішить їх несказанно. Тим паче, що всі вони протестанти: і оце його піднесене мало не до небес заперечення знань свого часу, чим Ренатус так вихваляється у своїх «Міркуваннях про метод», це самокопирсання під час виголошення його аксіом — хіба ж це не є першою засадою протестантизму? Ось чому в Кембриджі й викладають його систему, і тому Мор разом з іншими так цінував його і буквально молився на нього, неначе на якогось новоявленого святого. А скажи-но мені, Ебене, яким чином, на твою думку, планети рухаються своїм шляхом?

— Отже, так, — почав Ебенезер, — Всесвіт заповнено маленькими часточками, які рухаються у вихорі й кожна з яких обертається навколо зірки. І саме вони, ледь відчутні поштовхи та зіткнення цих часточок у нашій сонячній системі, примушують планети рухатись по своїх орбітах, чи не так?

— Принаймні так стверджує Декарт, — усміхнувся Берлінґейм. — Може, ти часом щось пригадуєш і про природу світла?

— Якщо я не помиляюся, — відповів Ебенезер, — це один з проявів руху цих вихорів — результат тиску в них внутрішніх і зовнішніх сил. Як наслідок цього тиску, небесний вогонь передається крізь простір від вихору до вихору, що й призводить до руху маленьких кулеподібних часток світла…

— Які Ренатус люб'язно саме для цього випадку й вигадав, — перервав його Берлінґейм. — Окрім цього, він приписує цим кулеподібним часточкам прямолінійний та обертальний рух. Якщо ці часточки, рухаючись прямолінійно, вдаряються об нашу сітківку, ми бачимо біле світло, а якщо задіяні обидва рухи, ми бачимо якийсь колір. І так, наче це пояснення ще недостатньо чарівне — mirabile dictu![18] — коли обертальний рух переважає прямолінійний, ми бачимо синій колір, якщо навпаки — бачимо червоний, а якщо їхній вплив тотожний — тоді жовтий. Яка фантастична маячня!

— Ти хочеш сказати, що це неправда? Мушу визнати, Генрі, для мене це звучить доволі переконливо. Зрештою, це пояснення містить у собі щось поетичне, і, крім того, воно ще й доволі вишукане.

— Достоту воно має всі чесноти, але при тому таїть у собі одну маленьку ваду, яка полягає в тому, що всесвіт влаштовано не так. Далебі, не бачу великого гріха в тому, що студентам викладають його скептичну філософію й аналітичну геометрію; я так міркую, що вони гідні уваги й заслуговують на похвалу. Але його космологія — це суцільна химерна вигадка, а оптика вкрай чудернацька, і першим, хто це довів, був Ісаак Ньютон.

— Отже, звідси й їхня ворожнеча? — запитав Ебенезер.

Берлінґейм кивнув.

— На той час, коли Ньютон обійняв посаду лукасівського професора, він уже розвінчав картезіанську оптику за допомогою своїх експериментів з призмами — я добре пам'ятаю, як він розповідав про них на своїх лекціях, — і математичним шляхом спростував теорію вихорів, хоча ще не опублікував власну космологічну теорію. Але причини його відрази до Декарта ховаються значно глибше: своїм початком вона завдячує різниці поміж їхніми темпераментами. Декарт, як тобі відомо, напрочуд кмітливий письменник, його здібність знаходити приклади, які можуть підтвердити найдивовижніші гіпотези, просто-таки геніальна. Він надзвичайно вправно підганяє побудову Всесвіту під свою теорію. Ньютон же, на відміну від нього, терплячий і блискучий експериментатор, для якого явища природи — це святе. І знову ж таки, щойно надрукували його лекції «De Motu Corporum» і статті про природу світла, саме Декарт був тією людиною, за чиєю спиною ховалися всі його критики.

Отже, ніякої приязні між Ньютоном і Мором і бути не могло; насправді вони вже декілька років тихо ворогували. І коли я опинився в центрі їхньої уваги, їхній антагонізм буквально вибухнув.

— Ти? Та ти ж усього-на-всього був звичайним студентом, хіба ні? Певно ж, що два таких гіганти ніколи б не принизилися до того, щоб перенести свою боротьбу на студентів.

— Дозволь змалювати тобі, Ебене, таку картину, — сказав Берлінґейм. — Я мав намір взнати, як побудовано всесвіт, обравши собі за навчителя Ньютона, але він, знаючи, що я протеже Мора, доволі прохолодно поставився до мене і був зі мною небалакучий. Тож мені довелося вдатися до всіх хитрощів, які я тільки знав, щоб подолати цей бар'єр, але, на жаль, я здобув дещо більше, ніж те, на що сподівався. Просто кажучи, Ебене, Ньютон так само, як і Мор, закохався в мене — з тією лише різницею, що в його пристрасті не було нічого платонічного.

— Не знаю, що й сказати! — вигукнув Ебенезер.

— Так само не знав і я, — сказав Берлінґейм, — але одне я знав напевне: попри глибоку шану, яку я відчував до них обох, вони обидва були мені однаковісінько осоружні. І це, Ебене, доволі мудро — не плутати одне почуття з іншим. Отож, добродію, минали місяці, і кожен з моїх палких закоханих з часом довідався про пристрасть іншого, що зрештою зробило їх ревнивими, як Celoso Extremeño[19] у Сервантеса. Їхня поведінка була ганебною, кожен з них погрожував мені занапастити мою кар'єру в університеті, якщо я віддам перевагу іншому. Щодо мене, то я приділяв кожному з них уваги не більше, ніж треба, а сам увесь цей час проводив у книгозбірнях коледжів, розкошуючи, як дельфін у хвилях прибою. Я мало не забував поїсти та поспати, не кажучи вже про те, щоб виконувати безліч усіляких дрібних послуг, котрі, як вони вважали, я їм заборгував. Їй-бо, ото вже була собі гарна парочка!

— І чим же це все скінчилося?

Берлінґейм зітхнув.

— Я грав у цю гру, підбурюючи їх один проти одного, два роки, допоки Ньютон урешті не витримав. Королівське товариство натоді вже надрукувало результати його дослідів з призмами та телескопами-рефлекторами, тож на нього був спрямований вогонь критики з боку Роберта Гука, який мав власну теорію світла, з боку голландця Крістіана Гюйґенса, який був прихильником лінзового телескопа, з боку французького ченця Парді та з боку бельгійця Лінуса. Ця критика та ревнощі так збурили його і вивели зі стану душевної рівноваги, що в один і той самий день він заприсягся ніколи більше не друкувати своїх відкриттів і вирішив зустрітися з Мором, до якого прийшов додому, маючи намір назавжди покласти край цьому їхньому суперництву за допомогою смертельної дуелі!

— О, яка б то була втрата для цілого світу, хоч хто б там переміг у тому двобої, — зауважив Ебенезер.

— Так сталося, що жодна краплина крові не пролилася, — вів далі Берлінґейм. — Ця історія закінчилася щасливо для них обох, чого не скажеш про її оповідача. У результаті цієї дискусії Ньютон з'ясував, що становище його суперника так само непевне, як і його власне, і, як видається, я однаковісінько байдужий до них обох — висновок, як такий, що стосується справи, яку вони обоє мали на увазі, був настільки ж правильний, як і будь-який інший висновок у його «Principia». На додачу Мор показав Ньютону свій «Enchiridion Metaphysicum», де він безпосередньо висловлює своє дедалі більше незадоволення Декартом, а потім Ньютон запевнив Мора, що, хоча саме всесвітнє тяжіння, а не якісь там ангели та вихори, призводить до руху планет по своїх орбітах, проте в його теорії залишається доволі місця для Всевишнього як першопричини, що зрушила коліщата Всесвіту, як це й проголосив старий Ренатус. Отож замість того, щоб битися до смерті на дуелі, вони дійшли згоди й після тих кількох годин, що тривала їхня вчена бесіда, — яку я геть пропустив, бо тоді був цілком поглинутий своїми заняттями в бібліотеці, — вони зі сльозами на очах кинулись один одному в обійми й вирішили позбавити мене будь-яких засобів для існування, посприяти моєму виключенню з університету та винайняти спільне помешкання, де вони могли б поєднати пишноти світу фізичного з величчю світу ідеального, захоплено слухаючи музику небесних сфер! Цієї останньої обіцянки вони таки, слід сказати, ніколи не сповнили, але їхній зв'язок, наскільки мені відомо, триває й досі. Мор геть відгородився від старого Декарта, у той час як Ньютон з якогось дива пристрасно захопився теологією та, вдаючись до свого методу флюксій і безконечних рядів, намагається витлумачити Апокаліпсис. Що ж стосується перших двох намірів, то вони здійснили їх сповна — вигнали мене без гроша та так намовили всіх проти мене, що я не міг у борг ані поїсти, ані взяти бодай шилінг. Тож я мусив вирушити до Лондона, коли мені залишився лише рік до бакалавра. Це трапилось 1676 року, саме тоді твій батько мене і знайшов, і, віддавши належне мінливій музі вченості, я, з усім своїм завзяттям, яке раніше мав лиш до наук, заходився коло тебе та твоєї сестри. Твоя освіта стала моїм Першим Добром, моєю Головною Справою, яка надавала всьому іншому належної форми і ладу. Я цілком і повністю схильний до мінливості: жодної хвилини я не сумував за Кембриджем і не жалкував, що моє життя склалось так, а не інакше.

— Дорогий, дорогий Генрі! — вигукнув Ебенезер. — Твоя розповідь зворушила мене і присоромила, адже я так безглуздо зневажив тим, що ти з такими труднощами марно намагався досягти! Якби ж то, заради Бога, я мав ще один шанс!

— Ні, Ебене, боюся, що вченого з тебе не вийде. Можливо, ти й маєш потяг до знань, властивий науковцям, але тобі бракує терпіння, наполегливості, спритності, та, боюся, ти не маєш відчуття доречності, тієї беручкості, яка, власне, і відрізняє мислителя від дивака. У тобі є дещо, чи то пак склад твоєї натури такий, що залишить тебе наївним і нелукавим, а хоч би у твоєму мозку розчинилася мудрість усіх книжок з усіх книгозбірень Європи. Що ж, не здобув ти ступінь бакалавра, то ж хай буде так! Я приїхав сюди не за тим, щоб примусити тебе спробувати ще раз або шпетити тебе за невдачу, а для того, щоб взяти тебе із собою до Лондона на якийсь час, поки у твоїй голові щось не проясниться. Це була ідея Анни, яка любить тебе понад міру, більше, ніж себе, і я гадаю, що це слушна думка.

— Люба моя Анна! Як же вона довідалася, де ти мешкаєш?

— Ну, годі, — засміявся Берлінґейм, — це вже геть інша історія, яка зачекає до наступного разу. Їдьмо ж зі мною до Лондона, і я розкажу тобі її дорогою в екіпажі.

Ебенезер завагався.

— Це великий крок у житті.

— Це великий світ, — відповів Берлінґейм.

— Боюся, що скаже батько, коли про це почує.

— Мій любий друже, — сказав Берлінґейм. — Ми сидимо тут, на цій дурній скелі, яка сліпо несеться крізь простір; і всі ми стрімголов мчимося до могили. Подумай-но, чи ж хвилюватиме хробаків у ту годину, коли ти будеш для них лише поживою, чи згаяв ти свій час, сидячи без перуки й зітхаючи у своїй кімнаті, чи розграбовував золоті міста Монтесуми? Поглянь-бо, день майже добіг кінця і стрімко відходить у вічність назавжди. Усього лише на початку цієї розповіді ми виклали наші черева добрим обідом, а вони вже бурчать, вимагаючи ще. Ми смертні, Ебене, тож заприсягаюся, час є лише для сміливих рішень!

— Ти сповнюєш мене відвагою, Генрі, — сказав Ебенезер, підводячись з-за столу. — Тож вирушаймо.

Перше перебування Ебенезера в Лондоні, і що з того вийшло

Берлінґейм заночував тієї ночі в кімнаті Ебенезера, а наступного дня вони екіпажем вирушили з Кембриджа до Лондона.

— Здається, ти мені ще не розповів, — сказав молодик, коли вони були вже в дорозі, — чому ти так раптово полишив Сент-Джайлз і як так трапилося, що Анні стало відомо, де ти живеш.

Берлінґейм зітхнув.

— Розгадка тут проста, хоч і сумна. Річ у тім, Ебене, що твоєму панотцю запала в голову думка, ніби я маю певні наміри щодо твоєї сестри.

— Ні, це просто неймовірно!

— Ба ні, не так уже воно і неймовірно; Анна мила та кмітлива дівчина, і надзвичайно приваблива.

— Але ж подумати тільки про різницю у віці! — вигукнув Ебенезер. — З боку батька це було просто безглуздо!

— Вважаєш це безглуздям? — запитав Берлінґейм. — Ну що ж, сказано доволі відверто.

— Ой, пробач мені, — засміявся Ебенезер, — це було досить грубе зауваження. Ні, це аж ніяк не безглуздя; тобі ледве за тридцять, а Анні двадцять один. Гадаю, лише те, що ти був нашим вчителем, примушує мене думати про тебе як про значно старшого.

— Я так міркую, що в тому немає ніякого й натяку на безглуздя, що будь-який чоловік може заглядатися на Анну, — виголосив Берлінґейм. — І я насправді впродовж років дуже вас обох любив, люблю і зараз, та я й не намагався цього приховувати. Але мені непутить не це, а те, що Ендрю узяв собі в голову, ніби я маю розпусні наміри щодо дівчини. Достоту, якщо і є щось неймовірне, так це те, що таке дивовижне створіння, як Анна, може прихильно дивитися на бідного вчителя, — у якого за душею немає ані шеляга.

— Ба ні, Генрі, я чув, як вона стверджувала, що порівняно з тобою жоден з її знайомих не вартий навіть і того, щоб бути з ними ґречними.

— Це Анна так казала?

— Авжеж, у своєму листі десь так місяців зо два тому.

— Гаразд, хай там як, але Ендрю вирішив, що за тією турботою та увагою, яку я їй приділяв, криються хтиві наміри, і одного дня він пригрозив мені, що коли до ранку я не заберуся геть, він пристрелить мене, як собаку, а Анну відшмагає на додачу. За себе я не потерпав, але не міг допустити, щоб їй було завдано кривди, тож хоч як краялося моє серце, що доводиться їхати, я негайно ж вирушив у путь.

Ебенезер сидів приголомшений цим відкриттям.

— Як вона плакала того ранку! І не вона, ні отець ні словом не обмовилися мені про це!

— Тож і ти про це ні пари з вуст! — попередив Берлінґейм, — бо ж це могло б засоромити Анну, гаразд? І знову б викликало гнів Ендрю, а в справах сімейних немає строку давності. Тож і гадки не май спробувати переконати його в протилежному, він впевнений у цьому.

— Гадаю, що так, — нерішуче сказав Ебенезер. — Отже, відтоді Анна листується з тобою?

— Не так вже й часто, як мені б того хотілось. Бігме, як мені кортіло почути бодай якусь звістку про вас! Я винайняв помешкання на Темз-стріт, між ринком Біллінґзґейт і будівлею митниці — це зовсім не схоже на наш флігель, ось побачиш! — та почав, де тільки міг, пропонувати свої послуги вчителя. Два роки я не міг налагодити зв'язок з Анною, щоб твій батько про це не прознав, але декілька місяців тому мені пощастило отримати місце вчителя французької мови у міс Бромлі з Пламтрі-стріт, яка пам'ятала тебе й Анну по ваших дитячих іграх, перш ніж ви перебралися до Сент-Джайлза. Завдяки їй мені вдалося переказати Анні, де я мешкаю, і хоча я й не наважуюся писати їй, вона таки знайшла нагоду надіслати мені декілька листів. Ось таким чином я й довідався про стан твоїх справ і радо пристав на її пропозицію поїхати та забрати тебе з Кембриджа. Вона славна дівчина, Ебене!

— Я так хочу побачити її знову! — сказав Ебенезер.

— І я хочу, — сказав Берлінґейм, — адже я її шаную так само високо, як і тебе, і вже сливе три роки як я її не бачив.

— Гадаєш, вона могла б приїхати провідати нас у Лондоні?

— Ні, боюся, про це і мови бути не може. Ендрю нізащо на це не погодиться.

— Але я, певно ж, не можу назавжди відмовитися від можливості бачити її знову? А як щодо тебе, Генрі?

— Не в моїх звичках зазирати так далеко наперед, — сказав Берлінґейм. — Давай ліпше поміркуємо, чим би тебе зайняти в Лондоні. Ти не повинен сидіти без діла, бо інакше знову захирієш від нудьги й заклякнеш.

— На жаль, — сказав Ебенезер, — я не маю жодної мети на віддалі, задля досягнення якої було б варто докладати зусилля.

— Тоді бери приклад з мене, — порадив Берлінґейм, — і постав собі за довготермінову мету успіх у досягненні короткотермінових цілей.

— Та мені й короткотермінової мети бракує.

— Гай-гай, це ненадовго, зачекай-но лишень, доки твій живіт не почне бурчати, вимагаючи обіду, а грошей у тебе буде катма.

— Нещасливий день! — засміявся Ебенезер. — Я ж не опанував жодної професії і не навчений жодного ремесла. Я навіть не здатний заграти на гітарі «Лийтеся, сльози».

— Тоді ясно як божий день, що ти будеш вчителювати, як і я.

— Достоту, це буде сліпий веде сліпого.

— Авжеж, — усміхнувся Берлінґейм. — Хто ж краще розуміє, що то за лихо сліпота, аніж той, хто позбавлений очей?

— Але чого вчити? Я знаю дещо про багато речей, але жодної речі не знаю досконало.

— Далебі, тоді перед тобою простяглося велике поле, пасися там, де душа забажає.

— Учити того, чого я й сам не знаю? — вигукнув Ебенезер.

— І вимагати за це значно більшу платню, — відповів Берлінґейм, — бо ж то невеликий клопіт навчати того, що знаєш, а от вчити того, чого сам не знаєш, вимагає певних зусиль. Обирай будь-який предмет, який хотів би опанувати, й проголошуй, що ти в цьому професор.

Ебенезер похитав головою.

— Це неможливо. Мене цікавить у цьому світі геть усе, але я ніколи не міг обрати щось одне.

— Гаразд, тоді я проголошую тебе Професором Світоустрою, і під цим званням ми і будемо привертати увагу до тебе та пропонувати твої послуги. І чого б не зажадали вивчати твої студенти, ти будеш їх цього навчати.

— Ти жартуєш, Генрі!

— Якщо це й жарт, — відповів Берлінґейм, — то дуже вдалий. Присягаю, що саме цим упродовж останніх трьох років я і наповнював своє черево. Їй же бо, і чого я тільки не навчав! Найкраще в цьому те, що ти завжди будеш когось чогось навчати — байдуже, кого і чого. Це не так уже й складно.

Не має значення, якої думки був Ебенезер щодо цієї пропозиції, адже достатньо коштів, щоб відмовитись від неї, у нього не було. Прибувши до Лондона, він в'їхав до помешкання Берлінґейма біля річки, де й оселився з ним на рівних правах. За кілька днів Берлінґейм привів йому першого клієнта — телепня — сина кравця з Кратчед Фраярс, але, на щастя, найскладнішим з усього того, що він хотів опанувати, виявилась грамота — отак наступні кілька місяців Ебенезер заробляв собі на прожиток ремеслом учителя. Він працював шість чи сім годин на добу в себе вдома або ж ішов до своїх учнів, більшість свого часу поза тим несамовито займаючись, готуючись до уроків, які мав давати наступного дня. А своє дозвілля, якщо й лишався на те час, він проводив у тавернах і кав’ярнях у вузькому колі Берлінґеймових приятелів, більшість з яких були поетами і нічим іншим не займалася. Вражений тим, наскільки певні вони були щодо своїх талантів, він також декілька разів спробував було писати вірші, але щоразу, починаючи, кидав на півдорозі, оскільки не мав про що писати.

Околясом, завдяки міс Бромлі, учениці Берлінґейма, він домігся того, що йому таки вдалося налагодити листування із сестрою, і за два місяці Анна все ж спромоглася відвідати їх у Лондоні під виглядом провідин хворої тітки — старої діви, яка жила поблизу Леденголлу. Близнюки, як можна було очікувати, нетямилися від радощів, побачивши одне одного. І хоч одразу розмова не дуже-то й в'язалась, причиною чого було те, що вони не бачилися три роки відтоді, як Ебенезер полишив Сент-Джайлз, проте кожен зберіг у своєму серці найніжніші почуття та повагу до іншого. Анна також, хоч і стримано, як того й вимагає пристойність, висловила задоволення, що знову зустрілася з Берлінґеймом. Вона дещо змінилася, відколи Ебенезер востаннє її бачив: каштанове волосся сестри дещо позбулося свого блиску, а обличчя, і досі так само гарне, втратило свою дитячість і було худішим, ніж він його пам'ятав.

— Моя дорога Анно! — сказав він учетверте чи вже вп'яте. — Як добре знову чути твій голос! Скажи мені, як там поживає наш батько? Із ним усе гаразд?

Анна заперечно похитала головою.

— Боюся, що він на шляху до Бедламу або доведе мене до цього. Це все через твоє зникнення, Ебене. Це водночас і розлютило, і настрахало його. Він не знає, що було причиною цього, і вагається, чи слід йому прочесати все королівство в пошуках тебе, чи відректися від тебе. По десять разів на день він випитує у мене, чи відомо мені що-небудь про твоє місцезнаходження, або ж лає мене та ремствує, що я від нього щось приховую. Він почав ставитися до мене з великою підозрою і разом з тим іноді так жалісно випитує у мене про тебе, що це доводить мене просто до сліз. Він вельми постарів за ці останні кілька тижнів, і хоч він так само лютує і гнівається, як і раніш, але колишнього запалу вже не має, і це потроху висотує з нього сили.

— О Господи, як боляче мені це чути!

— І мені, — сказав Берлінґейм, — бо хоч старий Ендрю і не любив мене, проте нічого лихого я йому не зичу.

— Я так гадаю, — сказала Анна, звертаючись до Ебенезера, — що тобі таки слід докласти зусиль, щоб нарешті опанувати якусь професію і, щойно ти отримаєш місце, написати батьку про це. Він хоч і спрямує на тебе потік лайки, проте йому полегшає на душі від того, що з тобою все гаразд і що ти непогано влаштувався.

— Та й мені б стало легше, коли б я знав, що йому полегшало, — сказав Ебенезер.

— Далебі, та ж мова йде про твоє власне життя! — нетерпляче вигукнув Берлінґейм. — До біса цю синівську любов, мені боляче дивитися, як ця пихата шельма, нагнавши благоговійного страху, підбила вас під себе!

— Генрі, — з докором в голосі сказала Анна.

— Вибач мені, — сказав Берлінґейм. — Я не хотів образити. Але ж поглянь-но, Анно, страждає не тільки здоров'я Ендрю. Ти змарніла, схудла та занепала духом. Тобі також слід було б покинути Сент-Джайлз та приїхати до Лондона як компаньйонка тітки або щось на кшталт цього.

— То я схудла і змарніла? — м'яко перепитала Анна. — Напевно, це всього лише вік. Коли тобі двадцять один, ти вже більше не безтурботне дитя. Але прошу, не примушуй мене залишити Сент-Джайлз, це все одно що шукати батькової смерті.

— А може, у неї там уже є залицяльник, — сказав Ебенезер Берлінґейму. — Хіба ні, Анно? — кепкуючи з неї, мовив він. — Либонь якийсь сільський увихайло вже полонив твоє серденько? Двадцять і один рік — це вже не дитина, з тебе вийшла б добра дружина, га? Поглянь-но, Генрі, дівчина зашарілася! Я так міркую, що потрапив прямо в ціль!

— Далебі, от пощастило б якомусь мугиряці, — зауважив Берлінґейм.

— Ні, — мовила Анна. — Не кепкуй більше з цього приводу, брате.

Вона вочевидь здавалась настільки знервованою, що Ебенезер негайно попросив у неї вибачення.

Анна поцілувала його в щоку.

— Ну як же я можу вийти заміж, коли чоловік, якого я найбільше люблю, примудрився народитись моїм братом? Що там написано з цього приводу в тих книжках у Кембриджі? Чи ж була коли-небудь дівчина нещасніша, ніж я?

— Достоту ні! — засміявся Ебенезер. — Ти проживеш усе життя та так і помреш старою дівою, поки знайдеш когось, хто був би схожий на мене! Але прошу тебе звернути люб'язно свою увагу на мого присутнього тут друга, і хоч він трохи й у літах, проте вміє співати гарним тенором, та зрештою йому й сам чорт не брат!

Як тільки він це сказав, Ебенезер одразу збагнув безтактність цього зауваження в світлі того, що йому декілька тижнів тому сказав Берлінґейм стосовно підозр Ендрю; обидва чоловіки вмить зашарілися, але Анна врятувала ситуацію, поцілувавши ніжно в щоку Берлінґейма так, як вона допіру поцілувала свого брата, та весело сказала:

— То була б непогана здобич, якщо твоя правда. А чи ж вміє він хоч читати й писати?

— Ото й усього діла? — запитав Берлінґейм, долучаючись до гри. — Якщо мені чогось і бракує, то присутній тут оцей добродій навчить мене, принаймні так він вихваляється.

— Дідько, це нагадало мені, — сказав Ебенезер, різко підхопившись, — що я мушу негайно бігти на Тавер-Гілл, аби дати молодому Фармслі перший урок гри на блок-флейті! — Він схопив флейту, яка лежала на полиці коминка. — Хутко, Генрі, як тут дути в цю штуку?

— Ні, не хутко, а повільно, — сказав Берлінґейм. — Було б великою помилкою вчитися мистецтву занадто швидко. Твій Фармслі в жодному разі не повинен видобувати ноту, перш ніж спочатку він не витратить принаймні годину часу на те, щоб обмацати інструмент, навчитися тримати його належним чином, розбирати його та складати докупи. І ніколи, ніколи сам майстер не повинен хизуватися своїми здібностями, щоб не відбити бажання в учня тим, який довгий шлях тому доведеться пройти. Я навчу тебе грати ноти для лівої руки сьогодні ввечері, і завтра ти зможеш заграти йому «Les Bouffons»[20].

— Ти мусиш іти? — запитала Анна.

— Атож, бо інакше до самої неділі сидітимемо на черствому хлібі, адже в Генрі на цьому тижні немає учнів. Отже, доручаю йому опікуватися тобою, доки не повернуся.

Анна пробула в Лондоні цілий тиждень, і за найменшої нагоди вона тихо і непомітно залишала своє місце біля ліжка хворої тітки й утікала, щоб провідати Ебенезера та Берлінґейма. Коли ж цей час добіг кінця і тітка одужала й могла подбати про себе сама, вона сповістила про свій намір повернутися до Сент-Джайлза, й Ебенезер, неабияк здивувавши та засмутивши Берлінґейма, виголосив, що їде разом із нею і ніякі вмовляння не примусять його змінити своє рішення.

— Нічого з цього путнього не вийде, — сказав він, хитаючи головою. — З мене кепський учитель.

— Чорт забирай! — вигукнув Берлінґейм. — Таж ти просто тікаєш від відповідальності!

— А от і ні. Якщо я й тікаю, то не від неї, а до неї. Це просто боягузтво — ховатися від батьківського гніву. Я попрошу в нього пробачення та зроблю все, що він вимагатиме від мене.

— Та біс із ним, із тим гнівом! Я тобі товкмачу про відповідальність не перед ним, а перед самим собою. То й справді був би шляхетний вчинок — благати його пробачити тебе та гідно, як і личить справжньому чоловіку, стерпіти, коли він дасть тобі хлосту, але це ж усього лише привід випустити зі своїх рук віжки власного життя. Їй-бо, чоловікові більше личить ставити собі мету та йти до неї, дарма, які б там були наслідки!

Ебенезер похитав головою.

— Можеш казати, що тобі заманеться, Генрі, але я все 'дно маю їхати. Хіба ж може син стояти осторонь і споглядати, як батько вганяє себе дочасу в могилу?

— Не тримай зла, Генрі, — благально мовила Анна.

— Але ти? Ти ж, звісно, не вважаєш це розумним кроком? — з недовірою в голосі запитав Берлінґейм.

— Я не можу судити щодо його мудрості, — відповіла Анна, — але певна, що й хибним кроком це б не було.

— Отакої! А, та що з вами обома балакати! — вигукнув Берлінґейм. — Хвала Небесам, що я не знаю, хто мій батько, якщо мати його — такий клопіт!

— Молю Бога, щоб ти одного дня його знайшов, — спокійно мовила Анна, — або ж почув про нього хоча б слово. Для людини батько — це її зв'язок з минулим: узи між нею і світом, у якому вона народилася.

— Тож знову: хвала Небесам, що я його позбавлений, — сказав Берлінґейм. — Я вільний і нічим не обтяжений.

— Воістину, Генрі, — спересердя мовила Анна, — і хтозна, чи ж добре це, чи погано.

Коли ж настав час вирушати, Ебенезер запитав:

— Коли ж ми знову побачимося, Генрі? Мені боляче з тобою розлучатися, і я дуже за тобою сумуватиму.

Берлінґейм лише знизав плечима і сказав:

— Залишайся, як тобі так боляче.

— Я буду приїздити якомога частіше.

— Ні, не тре', а то ще наразишся на батьків гнів. Окрім того, я, може, й сам поїду.

— Поїдеш? — запитала Анна дещо стривожено. — Куди поїдеш, Генрі?

Він знову знизав плечима.

— Тут мене ніщо не тримає. Усі учні геть до одного мені однаковісінько байдужі, потрібні, аби згаяти час, поки щось інше мене не захопить.

Ніяково попрощавшись, відчуваючи в настрої друга гіркоту і розчарування, Ебенезер та Анна винайняли екіпаж, який мав привезти їх до Сент-Джайлза. Ця маленька подорож хоч і відбулася без особливих подій, проте потішила їх обох. І попри те що Анна через поведінку Берлінґейма була така схвильована, що в неї час від часу на очах виступали сльози, а Ебенезер з кожною милею, що наближала їх до дому, дедалі більше виказував занепокоєння від перспективи малоприємної зустрічі з батьком, це була перша за тривалий час нагода для близнюків порозмовляти на самоті. Коли вони нарешті прибули до маєтку Куків, то були вельми стурбовані, взнавши, що Ендрю третього дня стало так зле, що за наказом лікаря його вклали до ліжка і тепер його, як тяжкохворого, доглядала ключниця, місіс Твіґґ.

— Боже милостивий! — вигукнула Анна. — А я весь цей час була в Лондоні!

— У тому немає твоєї провини, — сказала місіс Твіґґ. — Він наказав нам не посилати по тебе. Але, я певна, йому піде на користь побачити тебе.

— Я теж піду, — заявив Ебенезер.

— Ні, не зараз, — сказала Анна. — Дозволь мені довідатися, у якому він стані і як ця новина на нього вплине. Краще було б підготувати його, як ти гадаєш?

Ебенезер дещо знехотя погодився, бо ж боявся, що рішучість може його зрадити, якщо занадто довго відкладати цю зустріч. Втім, того ж таки дня лікар, який опікувався Ендрю, відвідав маєток і, довідавшись про стан хворого та запевнивши Ебенезера, що батько надто слабкий, щоб дати волю гніву, взяв на себе обов'язок якомога обережніше доповісти Ендрю про те, що його син повернувся.

— Він воліє негайно тебе бачити, — сказав він Ебенезеру одразу після того.

— Він дуже розлючений? — запитав Ебенезер.

— Здається, ні. Повернення твоєї сестри трохи підняло йому настрій, та й я нагадав йому історію про блудного сина.

Ебенезер піднявся до опочивальні свого батька, кімнати, у яку він заходив не більш ніж тричі за все своє життя. Тіло, яке він уздрів, могло належати будь-кому, тільки не батьку, якого він так боявся: без перуки, худий у своєму ліжку — йому можна було б дати років сімдесят замість п'ятдесяти; щоки його позападали, очі зблякли, волосся посивіло, а голос його жалісливо тремтів. Щойно Ебенезер його побачив, як одразу забув ту невеличку, підготовану ним промову, щоб попросити пробачення. Сльози навернулися йому на очі, і він став навколішки поруч із ліжком.

— Встань, синку, встань, — сказав Ендрю і зітхнув, — дай-но я подивлюся на тебе. Присягаюся, от добре, що я знову тебе бачу.

— Невже ви не гніваєтеся? — запитав, затинаючись, Ебенезер. — Моя поведінка на це заслуговує.

— Далебі, немає в мене вже того запалу. Хай там як, але ти — мій син, до того ж мій єдиний син, і якщо мені й хотілося б мати кращого сина, то й ти міг би бажати собі кращого отця. Не така вже це й проста справа — бути добрим батьком.

— Я перед вами в боргу і маю вам багато чого пояснити.

— Вважай, що твій борг скасовано, — сказав Ендрю, — бо й для цього у мене також уже немає сил. Недоладній дитині личить каятися, а недоладному батьку годиться пробачити, тож покладімо цьому край. Стривай-но лишень, мені чимало треба тобі розповісти, а я ледве дихаю. Отамо на столі лежить документ, який я нашвидкуруч склав учора, коли світ здавався дещо похмурішим, ніж сьогодні. Якщо твоя ласка, принеси-но його сюди.

Ебенезер вчинив, як було велено.

— Отепер, — сказав батько, тримаючи папір на віддалі від Ебезенера, — перш ніж я покажу його тобі, скажи по правді, чи готовий ти припинити пурхати з місця на місце та почати нести свій жереб, як воно і личить чоловікові? Якщо ні, то можеш покласти це там, де взяв.

— Я зроблю все, що ви забажаєте, пане, — стримано сказав Ебенезер.

— Бігме, на це було б годі уповати! Місіс Твіґґ частенько казала, що англійським немовлятам не варт давати французької цицьки, і пояснює твою безпутню вдачу впливом французького молока на англійську кров. Проте я завжди сподівався, та й зараз маю надію, що рано чи пізно все ж побачу, що ти таки став мужчиною, одним словом, Ебен-Езером[21] нашого дому.

— Даруйте, пане! Маю визнати, я щось геть не збагну вас із цим французьким молоком та Ебенезерами. Мати ж моя не була француженкою?

— Ні, ні. Англійцями був ти зачатий, англійцем ти й народився, у цьому можеш бути певен. А, хай йому грець, до дідька того лікаря! Принеси-но мені люльку, хлопче, та сядь. Я повідаю тобі твою історію геть до цяти та поговоримо про справу, яка мене непокоїть над усе.

— Може, це буде не дуже розважливо — так виснажувати себе? — поцікавився Ебенезер.

— Невже? — насмішкувато спитав Ендрю. — Бо ж за цією логікою, то й жити — глупство. Ні, уже в могилі вдосталь відпочину.

Він підвівся трохи в ліжку, прийняв від Ебенезера люльку і, кілька разів із задоволенням затягнувшись димом, почав свою розповідь.

— Це трапилося влітку 1665 року, — сказав він. — Я зустрівся з Енн Боєр з Бессінґсгоу, твоєю матір'ю, та одружився з нею, коли приїхав до Лондона з Меріленду, щоб владнати деякі справи з купцем Пітером Паґґеном, який мешкає неподалік від Бейнард Касл. Залицяння тривало недовго, і, тікаючи від великої моровиці, ми сіли на бриг «Міцний», що відпливав до Меріленду з вантажем мануфактури та залізного краму. Того ж таки дня, щойно ми полишили мис Лізард, як потрапили в шторм, а решту дороги від острова Флореш до Віргінських мисів[22] дув сильний супутній вітер, чотирнадцять тижнів гойдало нас на хвилях, поки нарешті в грудні ми не зійшли на берег у Сент-Мері-Сіті, коли вже йшов третій місяць відтоді, як бідолашна Енн зайшла у тяж! Це було геть недоречно, адже, як тобі має бути відомо, кожен прибулець на плантації має певний час звикати до підсоння, загартуватися, і це може тривати декілька тижнів, там і стійкіші люди, бувало, не витримували. А вона ж була лише слабкою і тендітною жінкою, їй годилось би бути в приміряльні у швальні, а не в твіндеку! Тож і тижня ми не пробули в Сент-Мері, як застуда, яку вона підхопила ще на кораблі, перейшла в жахливу пропасницю. Негайно переправивши Енн через затоку, я привіз її до Молдену, і покої молодої перетворилися на кімнату для хворої — там вона, знесилена, у лихоманці, знемагала весь час своєї вагітності.

Ебенезер слухав і був неабияк схвильований, але не знав, що на це й сказати. Батько знову затягнувся димом.

— Усі, хто був у домі, — провадив він далі, — та і я також, очікували, що в Енн буде викидень або ж немовля народиться мертвим — така вона була слабка здоров'ям. Втім, про всяк випадок я вирішив подбати про мамку, бо ж знав напевне, що вигодувати дитину бідолашна Енн не зможе. Так трапилося, що одного лютневого дня я стояв біля пришибу корабельні; там, де тепер Кембридж, ведучи перемовини з плантаторами, коли раптом почув за спиною сильний сплеск у річці. Я озирнувся й побачив, як голова якоїсь дівчини йде під лід.

— Боже милосердний!

— Я, попри свою руку, був досить непоганий плавець за тих часів, та й до того ж ніхто, крім мене, не виявив бажання стрибати в цю льодяну купель, тож я, як стій, в перуці й в одязі стрибнув слідом за нею та тримав її на плаву, поки нас обох звідти не витягли. І ти думаєш, що за всі мої клопоти мені хоч подякували? Ця дівка, ледь оговтавшись, почала нарікати на своє спасіння та поносити мене за те, що я не дозволив їй втопитися. Це нас дуже здивувало, оскільки вона була доволі гарненькою, років шістнадцяти чи сімнадцяти, не більше.

— Як можна бажати покласти край тому, що ти ледь почала? — запитав я її. — Чимало щасливих історій мали поганий початок.

— Хіба не все одно? — відповіла вона. — Втім, мені немає за що вам дякувати; врятувавши мене від швидкої смерті потопельниці, ви прирекли мене на повільну смерть від холоду або ж на ще повільнішу від голоду.

Я б ще й далі розпитував її про причини, але раптом укмітив те, на що одразу не звернув увагу — а саме, що хоч обличчя її та руки були гострими та худорлявими, її черево було досить пухкеньким.

— A-а, тепер я збагнув, — сказав я. — Напевно, хазяїн послав тебе до сушарки взнати, чи визрів тютюн, щоб складати його до діжок, а якийсь наймит узяв і затяг тебе до комори?

Я сказав це лишень для того, щоб її подражнити, оскільки з огляду на її пошарпану вдягачку та на те, що вона була ще та замазура, я здогадався, що то колишня служниця. Вона не відповіла, похитала головою та ще дужче заплакала.

— Ну, гаразд, — сказав я, — тоді як не наймит, то, певно, вже сам хазяїн, і якщо то була не комора, то тоді комірчина чи корівник. Присягаю, такий живіт, як у тебе, у церкві не склепаєш! А тепер, закладаюсь, плантатор не бажає збирати врожай.

Я й далі розпитував, і дівчина зізналася, що вона й справді воліла втіх, ще й отче не сказав про гріх, як то воно часто замолоду і буває; але то було лише раз, та й то, здалася вона не на силу якогось там слуги, а на вмовляння синка плантатора, який поклявся, що її любить. І то сказати, він зірвав квіт не якоїсь там дурноверхої корівниці, а позбавив цноти Роксану Едуард, сироту, доньку великого французького шляхтича Сесіля Едуарда з Едуардіну — маєтку вверх по річці від мису Кука. Від самої смерті батьків вона виховувалась у домі заможного дядька в Черч-Кріку, що в іншому окрузі, який настільки потерпав за шляхетність її крові, що й близько не підпускав до неї залицяльників із місцевої молоді. Така вже була її нещаслива вдача, що закохалася вона в сина дядькового сусіда, також плантатора, і він, своєю чергою, настільки нею захопився, що вмовляв її вийти заміж за нього. Вона була занадто шанобливою дитиною, щоб вийти заміж за цього молодика проти волі свого опікуна, але не настільки шанобливою, щоб не піддатися на його вмовляння й не віддатися йому вперше на річці у якійсь пірозі. Після того, як це трапилося, вона відмовилася знову з ним зустрітися, і цей молодий бовдур був у такій розпуці, що не знайшов нічого кращого, ніж залишити батьківську оселю та податися простим моряком. Відтоді від нього ні слуху ні духу. Щойно дізнавшись, що в неї буде дитина, вона негайно зізналась у всьому своєму дядькові, який одразу вказав їй на поріг.

— Як! — вигукнув Ебенезер. — Він-таки гарно дбав про неї, що й казати! Боронь Боже дітей від такої опіки! Збагнути не можу, як так можна було вчинити!

— І я не можу, — сказав Ендрю, — але так вже воно трапилося, принаймні так вона розповіла. Але, крім того, начебто цього було не досить, він обіцяв заподіяти зло кожному, хто дасть їй прихисток. Тож вельми швидко бідолашна Роксана опинилась у вкрай скрутному становищі. Вона спробувала знайти місце домашньої прислуги, хоч мало що вміла робити. Та господарі не схильні були брати таку прислужницю, адже не мине й декількох місяців, як їй самій буде потрібна поміч. Усі знали про неї та її тяжку долю, і немало було таких чоловіків, яким раніш давали одкоша в домі її дядька тільки за те, що вони зважилися на якусь люб'язність щодо неї, і які тепер, коли вона була в такій притузі, зверталися до неї з брудними намірами.

— Ісусе! Невже ці поганці не мали бодай краплі жалю до неї?

— Ба ні! Навіть живіт зробив їй погану ласку, бо замість того, щоб відбивати в них бажання, він, що дужче випирав, то навпаки, здавалося, більше їх розпалював. Таж хіба ти сам не помічав… — Він зиркнув на сина. — Але облишимо це. Коротко кажучи, з одного боку на неї чекала розпуста і повна зневага або ж ґвалт та голодна смерть з другого, і вона, соромлячись першого та страхаючись другого, обрала замість цього третє, себто стрибнути в річку Чоптанк.

— Прошу, що ж трапилося потім, після того як ви врятували її? — запитав Ебенезер.

— А трапилося те, що вона знову щодуху спробувала стрибнути в річку, — відповів Ендрю. — Нарешті мені спало на думку запросити її до себе додому в найми, оскільки вона, скидалося на це, мала звільнитися від свого тяжу лише тижнем раніше від бідолашної Енн. Я погодився добре піклуватися про неї та подбати про її пологи за умови, що вона годуватиме свою та нашу дитину, якщо та виживе. Вона пристала на це, ми нашвидкуруч склали угоду, і я привіз її до себе в Молден.

Тепер твоїй матері — Господи, упокой її душу — ставало дедалі гірше. Вона була ревна протестантка, багато часу віддавала читанню Біблії, і коли я виказував ознаки жалю, вона зазвичай відповідала: «Не бійся, мій муже! Господь не залишить нас».

— Нехай благословенна буде душа її! — вигукнув Ебенезер.

— Така вже в неї була химера, — вів далі Ендрю, — вдавати, що її немічі — то вороже воїнство, і вранці, і ввечері вона примушувала мене читати їй глави зі Старого Завіту про військове втручання Господа Бога в битви на стороні ізраїлітів. Тож тільки-но минула лихоманка, яка хоч і не вбила, проте залишила її в жалюгідному стані, вона одразу цим запишалася, ну геть як якийсь там генерал, що бачить, як ворожий фланг зібгано і супротивник тікає, та виголосила, як пророк Самуїл навздогін філістимлянам: «Аж доти допоміг Господь нам!» Нарешті час пологів настав, і після жахливих переймів вона розродилась Анною, яка важила вісім з половиною фунтів. Вона назвала її на честь своєї матері й знову мовила мені: «Аж доти допоміг Господь нам!» Жодна душа не здогадувалася, що муки її ще не скінчилися, і навіть я, аж ніякий не католицький і не протестантський святий, возніс дяку Богу за її успішні пологи. Але сливе через годину після появи Анни її перейми почалися знову, і після чималого галасу та мук вона привела на світ тебе, такого ж здорового опецька, як і твоя сестра. Двох дітей загальною вагою сімнадцять фунтів породила вона — жінка статури такої тендітної, що навіть проста дмучка завдавала їй болю. Тож не диво, що вона, ледве збувшися тебе, впала в забуття й уже більше ніколи не опритомніла. Тієї ж ночі вона померла, і оскільки того травня погода була не по сезону спекотна, наступного дня я зніс її вниз і поховав під великою ладанною сосною, що росла на мисі з боку затоки, де вона спочиває і зараз.

— Боже милосердний, — заридав Ебенезер. — Я не вартий того!

— Мушу щиросердно визнати, — сказав Ендрю, — що такої ж самої думки був і я, Боже, прости мене грішного. Коли над могилою читали поминальну молитву, я чув, як ви обоє кричите в домі, і коли на піщаному пагорбку могили я ладнав наметень, допоки каменяр не витеше на плиті намогильний напис, мені спав на думку той стих з Книги Самуїла, коли Бог нищить філістимлян і Самуїл освячує камінь Його допомоги — камінь, який гебреї називали Ебен-Езер. От тоді, хлопче, сповнений гіркоти втрати та в нападі святотатства, я й дав тобі це ім'я. Я охрестив тебе сам, перш ніж Роксана могла зупинити мене, окропивши декількома краплинами грушевого сидру, що зостались у мене в боклазі, і виголосив усім присутнім у Молдені: «Аж доти допоміг Господь нам!»

— Ох, любий батьку, не крайте себе більше за це, — благально мовив Ебенезер, хоча Ендрю і не виказував особливого схвилювання. — Я розумію і пробачаю!

Ендрю витрусив свою люльку в плювальницю, що стояла біля ліжка, і, хвильку відпочивши, повів свою оповідь далі.

— У будь-якому разі, — сказав він спокійно, — тобі та твоїй сестрі ніколи не бракувало материнської ласки. Ця дівчина Роксана народила власну дитину, дівчинку, вісьмома днями раніше, але немовля задушилося, перш ніж встигло зойкнути хоч раз — пуповина обплелася навколо її шиї. Дарма, що вас було двоє замість одного — ротів, які вона мала прогодувати, було не більше, ніж цицьок, якими вона годувала, і молока було вдосталь для всіх. Вона вигарніла, знову стала здоровою дівкою, як тільки її почали знову добре годувати — з рум'яним личком, пишногрудою, веселої вдачі — достеменна корівниця, попри свою шляхетну кров. Чотири роки, як було зазначено в контракті, вона виховувала вас, як рідних дітей. Місіс Твіґґ заявила, що не варт чекати добра тоді, коли змішуєш французький кулешик та англійську кров, але ви виростали вгодованими й веселими дітьми, як і будь-які інші діти десь у Дорсеті.

1670 року, в останній рік служби Роксани, я вирішив залишити Молден і повернутися до Лондона. По-перше, я вже втомився від цього баришництва; по-друге, я не бачив жодної можливості ще щось поліпшити в своєму бізнесі. І хоча мис Кука з усіх місць на землі є найдорожчим моєму серцю, моєю першою і найбільшою власністю, однак серце моє краялося від того, що мушу жити вдівцем у будинку, який звів для своєї нареченої. Маю також визнати, що, відколи померла Енн, моє становище щодо Роксани стало почасти делікатним. Те, що вона нічого злого й подумати про мене не могла, я сприймав як належне, вона була мені вдячна та перебувала в мене на законних підставах. А я і собі був немало вдячний їй, адже вона годувала вдвічі більше дітей, ніж була повинна відповідно до контракту, та робила це з материнською любов'ю. Вона з любові до вас також перебрала на себе більшість обов'язків гувернантки, які виконувала місіс Твіґґ. Як я вже казав, вона була надзвичайно привабливою, а я в той час був здоровим чоловіком тридцяти трьох років, заможним і, либонь, не таким уже й непринадним, який через хворобу бідолашної Енн і її смерть безутішний спав сам-один, відколи прибув у колонію. Отож і не дивно, що якісь недоумки почали плескати язиками, буцімто Роксана і в дитячій, і в опочивальні зайняла місце Енн — надто якщо узяти до уваги те, що вони колись і самі кидали на неї хтиві погляди. Так уже заведено в людей: приписувати іншим гріхи, для яких їм самим бракує або відваги, або коштів.

— Їй-бо, які ж то злі плітки!

— Так, — сказав Ендрю. — Обмова — полова: вітер її рознесе, але й очі засипле. Чим є чоловік в очах Господа Бога, то мало що значить у світі людей. Зваживши на все це, я вирішив її відпустити. Але ж я у жодному разі не міг дозволити, щоб вона знову постала перед вибором — смерть чи розпуста, тож для мене стало приємною несподіванкою, коли одного дня на тому самому місці, де я здибався з Роксаною, до мене підійшов чоловік, який назвався її дядьком, і вкрай стурбовано спитав мене про свою небогу.

— Сподіваюся, що цей чоловік на той час нарешті угамував свій гнів.

— Так воно й було, — сказав Ендрю, — тепер будь-яка згадка про той поганий вчинок доводила його до сліз, і коли я розповів йому, у яку скруту потрапила Роксана, та про смерть її доньки, він мало на рвав на собі волосся з розпуки й каяття. Його вдячність за те, що я врятував її та подбав про неї, не мала меж, і він, вчинивши так жорстоко, пообіцяв спокутувати свою провину та благав мене вмовити Роксану повернутися додому. Я нагадав, що саме його необачна поведінка щодо залицяльників племінниці й призвела до її падіння. Він відповів, що дуже далекий від того, щоб уперто триматися своєї нерозважливої поведінки і що саме зараз має на оці для неї чудову партію в особі одного заможного чоловіка, який мешкає по сусідству і який завше був до неї привітний.

Можеш уявити собі, як здивувалася Роксана, коли про все це взнала. Їй було приємно чути, що дядько змінив свій гнів на милість, але розлучитися з тобою та Анною для неї було все одно що розлучитися з власними дітьми. Вона плакала і голосила, як то ведеться у жінок, коли в їхньому житті мають відбутися великі зміни, і благала мене взяти її з собою до Лондона, але мені здавалося, що зроблю кепську послугу нам обом, якщо дозволю нашим стосункам тривати й далі, надто тепер, коли її дядько мав для неї такого поважного жениха. Отак того самого дня, коли я віддав Роксані те, що належало їй згідно з умовами нашого договору, виказуючи тим, що її службі в мене настав кінець, її дядько приїхав до Молдену на тарантасі й забрав її із собою. Не минуло й двох тижнів, як і я востаннє попрощався з Молденом і назавжди залишив Меріленд. Не думай, що мені було легко це зробити: вкрай рідко трапляється, що Життя пропонує тобі недвозначний вибір. Присяй-богу, зазвичай воно складається так, що хай би який вибір ти зробив, він буде болісним! Гай-гай! Я так часто відхилявся від теми розмови та наговорив стільки зайвого, що майже геть знесилів! Ось, тримай, — сказав він, простягаючи Ебенезеру документ, який увесь той час вертів у руках і яким жестикулював упродовж усієї розповіді. — Прочитай це, а я поки дух переведу.

Ебенезер, сповнений цікавості, ніяково взяв папір, у якому між іншим прочитав таке:

— Ти розумієш, хлопче? — із притиском у голосі запитав Ендрю. — Тямиш, про що я тобі товкмачу, чорт тебе забирай? Це мис Кука, мій дорогий Молден, де ви обоє з'явилися на світ божий і де нині покоїться ваша матір. Є ще ця садиба і дім на Пламтрі-стріт, але серце моє належить Молдену. Молден — мій улюбленець, який я звів у диких краях. Це твоя вітцівщина, Ебене, твоя спадщина; це частина великого світу, яка належить особисто тобі і яку ти повинен обробляти та дбати, щоб вона плодоносила. Це прекрасний спадок, Богом клянуся! «На рівних правах», але управляти маєтком — то чоловіча справа, а не жіноча. Для цього я породив тебе, ростив і навчав, і саме для цього й ти маєш, підперезавшися, чорт тебе забирай, стати до роботи, аби довести, що ти того вартий, і годі вже тобі туди-сюди смикатися!

Ебенезер зашарівся.

— Я усвідомлюю, що був недбалим, і можу лише одне сказати на свій захист: у Кембриджі мене згубило не власне тупоумство, а моя безпомічність і схильність збиватися на манівці. Якби ж то, заради Бога, поруч був наш добрий Генрі Берлінґейм, щоб скеровувати мене та підганяти!

— Берлінґейм! — вигукнув Ендрю. — Тьху! Таж він був не ближче, ніж ти, до бакалавра. Ні, я так міркую, що саме він, цей негідник, твій дорогенький Берлінґейм і зіпсував тебе, не навчивши працювати як слід. — Він змахнув рукою, у якій тримав чернетку заповіту. — Невже ти думаєш, що твій Берлінґейм здатен на те, щоб залишити по собі щось подібне до Молдену? Хай іде до біса ця шельма! Не згадуй при мені його імені, коли не хочеш, щоб мене грець побив!

— Вибачте, — сказав Ебенезер, який навмисно згадав ім'я Берлінґейма, щоб подивитися, як батько до цього поставиться. Він зробив висновок, що було б не дуже ґречно оповідати йому будь-які деталі свого перебування у Лондоні. — Не знаю навіть, якими словами висловити те враження, яке на мене справила ця ваша великодушність, і як мені соромно за мою невдачу в університеті. Якщо хочете, то пошліть мене назад до Кембриджа, і присягаюся, я більше своїх помилок не повторю.

Ендрю побагровів.

— У сраку той Кембридж! Меріленд буде твоїм Кембриджем, а поля дур-зілля — твоєю книгозбірнею! А замість отого диплома, як будеш старанно працювати, зможеш взяти в рамку та повісити собі на стіну вексель на десять тисяч фунтів Ороноко!

— Себто ви маєте намір послати мене до Меріленду? — запитав приголомшений Ебенезер.

— Еге ж, обробляти землю, яка тебе породила, але зараз ти до цього аж ніяк не придатний. Боюся, університет так забив тобі памороки і виснажив, що тобі ані стачить розуму управляти маєтком, ані достане снаги працювати на землі. Потрібно буде добряче попотіти, аби вибити з тебе Берлінґеймів дух і коледж. Перш ніж бігати, людині потрібно навчитися ходити. Тебе потрібно буде віддати в навчання: я маю намір послати тебе до Лондона, попрацюєш клерком у торговця Пітера Паґґена. Взнаєш усі тонкощі торгівлі на плантаціях, як це колись робив я, а до того мій отець, і, далебі, це дасть тобі набагато більше користі, ніж усе те, що ти чув у Кембриджі, коли настане час і ти займеш своє місце у Молдені!

Це було не те життя, яке Ебенезер обрав би для себе, але воно було нічим не гіршим від решти. І коли він як слід обміркував це, то повз його увагу не проминуло, що життя плантатора, як він його собі уявляв, не позбавлене певної привабливості: він уже бачив, як верхи на своєму улюбленому коні перевіряє, як ведуться польові роботи; як попихкує люлькою, тютюн у якій зробив його заможним; як у колі вишуканих друзів попиває айвовий лікер або грушевий сидр, вироблений на його гуральні; як проводить вільні вечори на терасі свого обійстя, споглядаючи на річці диких качок і, можливо, час від часу складаючи вірші, сповнені невимушеності та величності. На жаль, він легко знаходив привабливі сторони у будь-якому способі життя. І що особливо його вабило, так це те, що він із чистим сумлінням скоро повернеться до Лондона.

Тому він і сказав, хоч і не зовсім щиро, але й не безрадісно:

— Воля ваша, панотче. Я спробую зробити все як слід.

— Дякувати Богу за це! — виголосив Ендрю та навіть спромігся на слабку усмішку. — Аж доти допоміг Господь нам! А тепер залиш мене самого на деякий час, а то вже від утоми в голові макітриться.

Ендрю влігся у ліжко, повернувся обличчям до стіни й замовк.

Починається друге перебування Ебенезера в Лондоні, під час якого нічого захопливого не відбувається

Унаслідок великої смути, яка тоді охопила націю і була викликана конфліктом між Яковом II і Вільгельмом Оранським, Ебенезер, за порадою батька, відклав своє повернення до Лондона аж до зими 1688 року, коли Вільгельм і Мері вже затвердилися на англійському троні. Цей рік, нічим особливим не наповнений, либонь, якнайкраще відповідав уявленням Ебенезера про щастя, хоча він цього на той час і не усвідомлював. Він нічого не робив, а лише читав, блукав лісами й полями, гуляв у передмістях Лондона і подовгу розмовляв із сестрою. І хоча на майбутнє він дивився без особливого захвату, йому принаймні не доводилося нести відповідальність за цей вибір. Весною та влітку, коли погода була чудовою, його охоплював такий неспокій, що він навіть не міг читати. У нього було відчуття, що він ось-ось вибухне чимось, для чого не було точного визначення, але що дотепер ховалося всередині.

Часто траплялося так, що він увесь ранок просиджував у затінку під грушею за будинком, награючи на блок-флейті, секрет гри на якій перейняв у Берлінґейма. Жодні ігри та розваги його не цікавили, й, окрім Анни, він навіть не бажав нікого бачити. Повітря, сповнене сонячного світла та пахощів конюшини, робило його непостійним. Траплялося навіть, що він так був сповнений цього почуття, що, здавалося, був ладен зомліти, якщо якимось побитом не звільниться від нього. Але коли він сідав писати вірші, то ніяк не міг розпочати: його уява ніяк не могла визначитися щодо метафор і думок, які він хоче висловити. Усі ці місяці, коли було тепло, він провів у стані своєрідного нервового збудження, яке тієї миті радше виводило його з рівноваги, ніж тішило, проте наприкінці кожного дня залишало в роті приємний присмак. Вечорами, аж поки не починало паморочитися в голові, він полюбляв спостерігати за зблисками метеорів у небі.

І знову ж таки, хоча він тоді цього й не знав, цей безтурботний час давав йому нагоду востаннє по-справжньому поспілкуватися з сестрою, адже спливе ще багато років, перш ніж він знову зможе це зробити. Але це спілкування здебільшого відбувалося без слів: вони якось втратили цю здатність до відвертої розмови. Про те, що без сумніву було для них найважливішим: про невдачу Ебенезера в університеті та його подорож, час якої неминуче наближався, про якийсь непевний зв'язок у минулому Анни з Берлінґеймом, її цілковиту ізольованість від нього зараз і брак зацікавленості в будь-яких залицяльниках — про все це вони взагалі не розмовляли. Але вони багато гуляли разом, й одного спекотного серпневого дня, коли вони присіли під платаном поблизу кам'янистого струмка, що протікав маєтком, Анна схопила його за правицю, притисла її до свого чола і декілька хвилин плакала. Ебенезер, як міг, намагався втішити її, не розпитуючи про причину цих сліз — він вирішив, що це якесь відчуття їхнього дорослішання смутить її. Це був лише двадцять другий рік їхнього життя, але Анна виглядала дещо старшою за брата.

Ендрю, владнавши, як йому здавалося, справи сина, потроху одужував, і до осені, схоже, знову чудово себе почував, хоча вже до кінця своїх днів виглядав старшим за свої роки. На початку листопада він заявив, що політична ситуація вже досить стабільна, щоб син міг спокійно їхати. За тиждень Ебенезер, попрощавшись з усіма домашніми, вирушив до Лондона.

Щойно винайнявши помешкання в пансіонаті на Паддінґ-Лейн, він одразу ж здійснив візит за адресою, де раніше мешкав Берлінґейм, щоб взнати, як поживає його друг. Але на превелике його розчарування, з'ясувалося, що кімнати вже винаймали інші мешканці: драпірувальник і його родина — і жодному із сусідів нічого не було відомо про теперішнє місцеперебування Берлінґейма. Того ж вечора, коли привезли та розіклали весь його крам, він вирушив до «Медальйону», сподіваючись знайти там якщо й не самого Берлінґейма, то принаймні деяких спільних приятелів, які могли б мати якісь вісті про нього.

Там він зустрів трьох приятелів з компанії, із якою його колись звів Берлінґейм. Першим був Бен Олівер, поет, здоровань і гладун з чорним кучерявим волоссям, достеменний розпусник, який, як то дехто стверджував, був буцімто жидом. Другим був Том Трент, хворобливий на вигляд коротун з Коледжу Христа і також поет: його послали вчитися, щоб висвятити на священника, але сама ця думка була йому настільки огидною, що він підчепив пранці від однієї хвойди, яку тримав у себе вдома зі зневаги до свого покликання, і його зрештою таки вигнали після того, як він заразив свого наставника та принаймні двох професорів, які встигли з ним заприятелювати. Відтоді він став виявляти чималу цікавість до релігії: окрім Данте та Мілтона, жоден з поетів йому не був до вподоби, жив він фактично дотримуючись целібату і напідпитку мав звичку викрикувати своїм басом стихи зі Святого Письма. Третій, Дік Меррівезер, попри своє прізвище, що означало «веселий настрій», був песимістом, що весь час розмірковував про самогубство, складаючи самі елегії, темою яких була його кончина. Однак, хоч вони і мали різні вдачі, усі троє чоловіків жили в одному будинку, і їх майже завжди можна було зустріти разом.

— Бігме, та це ж Ебен Кук, наш спудей, — вигукнув Бен, вгледівши його. — Випий з нами, друже, та повідай нам Істину!

— Ми думали, що ти помер, — сказав Дік.

Том Трент нічого не сказав: він завжди під час зустрічей і прощань залишався незворушним.

Ебенезер відповів на їхні привітання, випив з ними чарку і, пояснивши причини свого повернення до Лондона, спитав про Берлінґейма.

— Ми його вже сливе рік як не бачили, — сказав Бен. — Він залишив нас невдовзі після твого від'їзду, і я б сказав, що ви обоє зникли, затіявши якусь каверзу.

— Я, пригадую, чув, що він знов подався в море, — мовив Дік Меррівезер. — Тож скидається на те, що він уже на його дні, або ж плаває у череві кита.

— Стривай-но, — сказав Бен. — Я оце якраз подумав, хіба не Том мені казав, що він повернувсь назад до Коледжу святої Трійці, аби отримати нарешті свого бакалавра?

— Саме це я й чув від Джоан Тоуст, яка довідалася про це від самого Генрі якраз увечері перед його від’їздом, — байдуже мовив Том. — Маю визнати, що я не дуже-то дослухаюсь до цих балачок, хто звідкіля прийшов і куди подівся, тож, либонь, я щось і переплутав.

— Прошу, скажіть мені, хто така ця Джоан Тоуст і де я можу її знайти, — запитав Ебенезер.

— Її нема чого шукати, — засміявся Бен. — Вона гуляща дівка, яка тут вештається, тож можеш запитати в неї, що хочеш, коли вона прийде сюди, шукаючи собі на ніч дружка.

Ебенезер дочекався, поки з'явиться ця дівка, але взнав тільки те, що Берлінґейм говорив з нею про свій намір покопатися тижнів зо два в книгозбірнях Кембриджу, але з якою метою, вона не знала. Не пролили більшого світла і його подальші розпитування інших відвідувачів винарні щодо намірів і теперішнього місцеперебування Берлінґейма. Увесь наступний тиждень Ебенезер не проминав жодної нагоди розпитати щодо долі свого друга, але коли стало зрозуміло, що ніяких підказок знайти не вдається, він неохоче облишив свої спроби та написав Анні схвильованого листа, де й повідомив їй цю новину. За наступні місяці й роки він майже забув про існування Генрі, однак безсумнівно гостро відчував цю втрату щоразу, як зринало його ім'я.

Тим часом він з'явився у закладі торговця Пітера Паґґена, і після того як пред'явив листи від свого батька, йому, як і іншим молодим учням, звеліли зайнятися зведенням рахунків за маленькою конторкою, що стояла у великій кімнаті між багатьох інших подібних їй. Домовилися, що коли він буде працьовитим і виявить певні здібності в роботі, то вже десь за тиждень зможе посісти краще місце, з якого йому буде значно зручніше стежити за всіма тонкощами торгівлі з плантаціями (містер Паґґен мав широкі ділові стосунки з Мерілендом і Віргінією). Хоч це і прикро, але цього підвищення він так ніколи й не сподобився. Насамперед, хоч як силкувався Ебенезер, але йому ніяк не вдавалося зосередити свою увагу на рахунках. Він починав додавати у колонку геть позбавлені для нього змісту числа і вже хвилин за п'ять ловив себе на думці, що розглядає жировик на потилиці у хлопця, який сидів попереду нього, або ж подумки повторював справжню чи уявну розмову з Берлінґеймом, чи виводив якісь мережива на аркуші паперу для нотаток. З тієї ж причини, хоч вдачею він і не був схильний до витівок, які б порушували порядок, його невгамовна фантазія не раз спричинялася до того, що його звинувачували у безвідповідальності. Одного дня, приміром, він, не дуже усвідомлюючи, що чинить, з головою поринув у гру з мацюпенькою чорною мурахою, яка саме переповзала через аркуш. Правила гри, яку він наділив невблаганністю природного права, полягали в тому, що щоразу, коли мураха випадково потрапляла на цифру 3 або 9, Ебенезер заплющував очі та кінчиком пера швидко і навмання тричі тицяв у сторінку. І хоча його роль Deus sive Natura[23] і не передбачала помилування, його почуття, безперечно, були цілком на боці мурахи: затято, так що на чолі виступав піт, він подумки намагався відвадити нещасне створіння від небезпечних цифр; після кожної серії ударів він перестрашено розплющував очі, щоб подивитися на аркуш. Гра виявилася напрочуд захопливою. Через десять чи п'ятнадцять хвилин мурасі таки не поталанило і вона потрапила під краплю чорнил, перебуваючи на відстані лише пів дюйма від цифри 9, яка і спричинила цей обстріл; плентаючись наосліп назад до цифри 9, вона залишила після себе тонесеньку нитку чорнил, і цього разу, опинившись у полоні перших двох крапель, була нарешті намертво пришпилена третьою. Ебенезер подивився вниз і побачив, як мураха перед смертю борсається у завитку цифри. Сльози спочуття, до якого додалося глибоке усвідомлення та визнання тлінності життя і невблаганних законів всесвіту, виступили в нього на очах; його дітородний орган затвердів. Нарешті мураха випустила останній подих і завмерла. Раптом повернувшись до реальності, Ебенезер озирнувся навколо, щоб подивитися, чи ніхто за ним не спостерігає, і тут усі в кімнаті вибухнули сміхом: вони були свідками всієї цієї вистави. З цього дня всі на нього дивилися скорше як на вар'ята, аніж на звичайного дивака; однак, на Ебенезерове щастя, вони вважали, що він має якийсь особливий зв'язок з їхнім роботодавцем містером Паґґеном, тож про цей випадок балакали переважно тільки між собою.

Але несправедливо припускати, що Ебенезер був повністю відповідальний за своє безвихідне становище. Під час першого року служби траплялось і так, що декілька тижнів поспіль він цілком задовільно виконував свої обов'язки, навіть зі знанням справи, але ніхто й не згадував про те, щоб дати йому обіцяну посаду. Лише раз він набрався мужності й спитав про це. Містер Паґґен дав йому беззмістовну та розлогу відповідь, аби завершити цю розмову, яку Ебенезер радо прийняв, і більше ніколи про це мова не заходила. Насправді, якщо не брати до уваги ті докори сумління, які в нього зрідка виникали, Ебенезер був цілком задоволений своїм животінням в оточенні молодших колег: роботу свою він опанував, і його лякало те, що йому доведеться вивчати щось інше. Ба більше, він з'ясував, що це місто цілком пасувало його мрійливій вдачі. Вільні від роботи години він проводив у товаристві друзів у кав'ярнях, тавернах і театрах. Подеколи, хоча й без особливого успіху, він присвячував неділю спробам щось писати. Зрештою, поступово він майже забув, для чого прибув до Лондона.

Але хай там як, це був цікавий час у його житті. Якщо цей усталений порядок і не влаштовував його цілком, то в усякому разі в ньому жодним чином не було нічого неприємного, і Ебенезер плив ним, немов людина, яку омивають теплі хвилі приємних снів, лише зрідка прокидаючись. Часто-густо, подібно до хамелеона, він був лише відображенням ситуації, в яку потрапляв: коли його друзі починали вихвалятись хиткістю свого становища, він міг, пройнявшись товариським духом, вигукнути: «Якби Ендрю взнав, чим я тут займаюсь, то, без сумнівів, негайно відіслав би мене до Меріленду!» Але так само часто бувало, що він, аби відрізнитись, зраджував своїй звичці й уже ледь не прагнув поринути в сповнене завзяття життя плантатора. Проте іншого разу він весь вечір сидів мов опудало журавля, не пустивши і пари з вуст. Отаким він і був: один день самовпевнений, один день сором'язливий; один день відважний, один — боязкий; то чепурний кавалер, то м'ятий поет. І хоч би який там біс у котрусь хвилину спокушав його набути певного кольору, він уже смикався від нетерплячки, щоб з великого спектра приміряти інший. Бо що таке один червоний, якщо є веселка?

Тож, зрештою, якщо ваша ласка, можна висловитись і так, що оскільки бути по своїй суті означає бути в п'ятницю Джонні, тим самим Джоном, що й у четвер, то в цьому сенсі про нашого Ебенезера можна сказати, що його не було взагалі. Що ж стосується Ендрю, то його, напевно, геть не цікавило, як його хлопцю ведеться в Лондоні, або ж він вважав, що Гарна посада варта того, щоб довго чекати. І ця ідилія тривала не один, а цілих п'ять чи шість літ, аж до 1694 року, у березні місяці якого, коли одне лиховісне парі поклало цій ідилії край, наша історія і розпочинається.

Доленосне парі між Ебенезером і Беном Олівером та надзвичайні наслідки, до яких воно призвело

Звідником в оточенні Ебенезера був один спритний, рудий, вкритий ластовинням хлоп, дублінець за походженням на ім'я Джон Макевой, віком двадцяти одного року, який не мав ніякої шкільної освіти і був настільки ж сповнений завзяття і винахідливості, наскільки йому бракувало грошей та зросту. Дні свої він збавляв у ліжку, вечорами ж підшукував дівчат привілейованому колу своїх приятелів, а значну частину ночі займався тим, що писав музику для лютні та флейти, і з усіх речей, які цінують чоловіки, вирізняв для себе лише три: свою коханку Джоан Тоуст (яка, бувши шльондрою, була водночас його коханням і його прожитком), свою музику та свою свободу. Джоан була не якась там грошова самодайка, а бабець, яка в ліжку була варта тих двох золотих гіней, які вона за це правила, що в їхньому оточенні було відомо всім, крім Ебенезера. Вона любила свого Джона, попри те що він був її бандуром, але ж і він її щиро кохав, без огляду на те, що вона була шльондрою, позаяк жоден чоловік не буває просто бандуром, як і жодна жінка лише шльондрою. Схоже, що вони й справді були відданою парою, і вельми ревнивою.

Жвава, мов дзиґа, вигадлива, з шаленими карими очима, невеликої статури, з повними грудьми та гладкою шкірою (хоча правду сказати, дещо завеликими порами, сухим волоссям і не найліпшими зубами), ця Джоан Тоуст належала кожному, хто був у змозі заплатити дві гінеї, і можна було робити з нею все, що заманеться, і вона відробляла свою ціну, ще й понад міру, оскільки отримувала таке задоволення від своєї роботи, що можна було подумати, нібито вона покупець, а той продавець. Але наставав ранок, і вона ставала холодною як риба, і поверталася до свого Джонні Макевоя. І якщо бахур, який провів з нею попередню ніч, зважувався було бодай підморгнути їй при світлі дня, то тоді вже за жодну ціну ніякої Джоан Тоуст для нього більше не існувало.

Ебенезер, звісно, декілька років спостерігав за нею, поки вона та його приятелі час від часу вдавалися до блуду, та з чужих розмов у кав'ярні довідавсь про неї з чималими подробицями такі речі, які його особиста розхлябаність не давала можливості взнати з власного досвіду. І коли він, вдаючи із себе мужнього чоловіка, взагалі про неї думав, то лише як про хвойду, яку, певно, було б приємно винайняти, якщо одного дня він таки збереться з духом, аби вона нарешті втаємничила його у цю містерію. Бо ж так трапилось, що хоча йому й було вже близько тридцяти, він досі залишався ліваком, з причин, про які йшлося у попередніх розділах, себто тому, що був ні се ні те: він міг уявити себе будь-яким чоловіком, який підступає до жінки — самовпевненим або боязким, зеленим невинним юнаком і вибіленим сивиною ласощохлистом з тремтливими руками — і подумки скласти ті промови, які годилося б виголосити кожному відповідно до обставин. Але через те, що він відчував себе кимось одним із них не більше, ніж кимось зовсім іншим, і захоплювався всіма, то коли йому траплялася така нагода, він ніяк не міг обрати, яку ж роль з-поміж усіх відомих йому варто грати, отож це завжди закінчувалося тим, що він втрачав цю нагоду, або, що відбувалося частіше, спантеличений, якщо не присоромлений, безславно відступав. Тож зазвичай жінки вже вдруге не звертали на нього уваги, і не тому, що він був непривабливий — він добре засвоїв, що багато хто з великих спокусників був обличчям не кращий від козла, а манерами не кращий від свині, — а тому, що жінка, зваживши на його незугарну зовнішність, більш ні на чому іншому вже не могла зупинити свій погляд.

І справді, він міг би залишитись незайманим аж до самої смерті — бо ж деяким природним потребам, зрештою, можна дати раду так чи інакше, і та ж сама вправна рука, яка записувала його куплети, не потребувала довгих вмовлянь, щоб стати його коханкою, — але цієї березневої ночі 1694 року його помітила Джоан Тоуст, і трапилось це так. Кавалери сиділи кружка у «Медальйоні», як це в них звичаєм велося, попиваючи вино, пліткуючи та вихваляючись тим, що їм вдалося полонити і музу, і менш вибагливих дівуль. Там були Дік Меррівезер, Том Трент та Бен Олівер, який вже добряче хильнув, Джонні Макевой з Джоан Тоуст у пошуках клієнта та безмовний Ебенезер.

— Гай-го, — зітхнув Дік, коли в розмові запала мовчанка. — І що б то було за життя у світі, де багатство йшло б услід за розумом, адже золото — найспокусливіша принада для наших милих зайченят, і тоді ми, піїти, були б усі найгрізнішими ловцями!

— Не треба було б ніякого золота, — відповів Бен, — якби Господь Бог наділив жінок хоча б краплею здатності подбати про свої інтереси. Що робить чоловіка великим коханцем, як не пристрасть і уява? І в кого, як не в поета, цього краму, пристрасті та уяви, вдосталь? Тож зрозуміло, що з усіх чоловіків поет як коханець є найжаданішим. Якщо його коханка прекрасна, то тоді саме його око матиме з цього найбільшу втіху, якщо ж ні, тоді саме його уява може найкраще приховати брак краси. Якщо вона йому не догодила і він невдовзі позбувся її, то вона принаймні певний час мала найліпшого коханця, якого тільки може мати жінка. А якщо вона припаде йому до смаку, то він, можливо, назавжди збереже її красу у віршах, де вже ані вік, ані віспа не зможуть її спотворити. І оскільки з огляду на це поетам слід віддавати перевагу над іншими чоловіками, то, либонь, найкращий поет був би найкращим коханцем. І якби-то жінки тямили, що для них насправді краще, то відшукати собі одного з них стало б справою їхнього життя, а вже знайшовши, вони б негайно з трепетом виклали б усі свої принади йому на коліна — ба ні, прямо на його письмовий стіл — і вмовляли б його з'явити ласку та зглянутись на них!

— Тож давай, уперед! — сказав Дік, звертаючись до Джоан Тоуст. — Бен таки правду каже, і це ти маєш заплатити мені дві гінеї цієї ночі! Далебі, якби я не був цього тижня бідний як церковна миша й мені не залишалося б так мало жити, ти б не купила так задешево своє безсмертя! Моя порада — хапайся за цю угоду, поки не пізно, бо ж поет — то недовгий гість на цій землі.

На що Джоан спокійно відповіла:

— Ще чого! Присягаюсь, що якби хто-небудь з вас міг складати вірші так само легко, як базікати, або ж злягатися так файно, як ви тут вихваляєтеся, то тоді ваші вірші були б у Лондоні в усіх на вустах, а ваші дупи в кожному ліжку! Але Балачками ситий не будеш, тож не бажаю усолоджувати ані свої вуха, ані свій задок з жодним із вас, а лише з моїм милим Джоном, який не пнеться весь із себе, як індик, і не хвастає, як курка, яка щойно знесла яйце, а береже слова для своїх пісень, а силу для ліжка.

— Отакої! — зааплодував Бен. — Влучно сказано!

— Може, це буде і недоречно, — додав Джон Макевой, трохи насупивши чоло, глядячи на неї, — але нехай подібні сентименти не стануть перешкодою між тобою та двома гінеями, кохана, бо інакше у твого милого Джона не буде сил, а з пісень лишиться тільки та, яку кишки співають одна одній і якою я і зустріну тебе завтра в ліжку.

— Присягаю на рани Христові! — зауважив Том Трент байдужим тоном. — Якщо леді Джоан і має слушність, то поміж нас є той, хто заслуговує на її прихильність більше, ніж ти, Макевой, бо якщо на наші два слова ти говориш одне, то на кожне його слово ти говориш десять. Я маю на увазі Ебенезера, який без зайвих слів є, либонь, найкращим піїтом та любчиком у цій чи в будь-якій іншій винарні — Джон Мілтон та Дон Хуан Теноріо ув одній особі.

— А й справді, може, він і є, — заявила Джоан, яка суто випадково сиділа поруч з Ебенезером, і поплескала його по руці.

— Але в будь-якому разі, — посміхнувся Джон Макевой, — не чувши бодай рядка з його творчості, не маю жодних доказів, що він поет.

— А я не маю доказів, що він мастак в коханні, — лукаво докинула Джоан, — і слід вам сказати, що це найкраща похвала, яку можу дати з обох цих пунктів, на тлі того, що можу повідати про решту тут присутніх. — Потім вона, ледь зашарівшись, додала: — Маю визнати, чула, що люди кажуть Виходь заміж за гладкого, а кохайся із худим, оскільки з вашого брата товстуна виходять здебільшого веселі та лагідні чоловіки, але високий і худорлявий є спритним у ліжку і довгим, де не подивись. Хай там як, але доказів у мене немає.

— Тоді, хрест мене вбий, ти їх дістанеш! — вигукнув Бен Олівер. — Позаяк розмір — то не тільки довжина. Якщо предмет, який тримаєш у руках, — це інструмент кохання, то прошу тебе — зваж на таку річ, як діаметр, адже саме діаметр — це те, що дає вагу тому інструменту кохання; чи то берешся до справи сам, чи ним орудує хтось інший, коли на те пішло! Ні, подруго, я обираю свою повноту, як повнота обрала мене. Як кажуть, Тлустий півень — просто диявол у курнику: топче курей як не вагою, то авторитетом!

— Це питання занадто вагоме, щоб залишити його без відповіді, — виголосив Макевой. — Що скажеш, Томе?

— Питання плоті мене мало цікавлять, — сказав Том, — але я помітив, що жінкам, як і чоловікам, аж надто вже кортить поласувати тим, що заборонено, і нічим вони так не пишаються, як перемогою над священником або святим. Гадаю, що для них до того ж ця здобич удвічі солодша, оскільки, по-перше, її складно роздобути, а як уже знайшли, трофей так само свіжий і міцний, як і старий бренді, довго витриманий у закоркованих пляшках.

— Дік?

— Не бачу в цьому сенсу, — сказав Меррівезер. — Не чоловіча вага, а обставини, в які він потрапляє, роблять з нього коханця. Найсолодший коханець, я так вважаю, той, хто збирається покінчити з собою, хто самим актом кохання говорить adieu цьому світові, і в момент однієї найвищої насолоди вирушає до наступної.

— Ну, що ж, — сказав Макевой, — дати відповідь на це питання — то ваш борг перед усією Англією. Я ось що пропоную. Ви, так би мовити, викажете всю свою звитягу цієї самої ночі, а Джоан нехай отримає вісім гіней від того, кого вона визнає переможеним. Відтак переможець здобуде для себе та подібних собі усю славу та зазнає плотських утіх, переможені також почухають вовну — ба ні, аж двічі! — а я та моя добра подруга зможемо бодай раз дозволити собі відбивні замість свинячого рубця. Згода?

— Тільки не я, — сказав Том. — Хіть — це вельми сумна забава, що робить з чоловіка, який обіймає свою коханку, підлесливу тварину, а опісля перетворює на жалюгідний овоч.

— Я також ні, — сказав Дік, — бо якби я мав вісім гіней, то найняв би три шльондри, та ще й лишилося б на пляшку мадери, щоб влаштувати останню оргію, перш ніж покінчу з життям.

— Отакої! Ну, якщо так — то я згоден, — сказав Бен, — і радо, бо твоя Джоан ось уже два місяці, як не мала справи зі старим Беном.

— І більше не збираюся, — задерикувато сказала Джоан, — бо ви просто діжка з потом і смердючка, сер. Спогадів про наш останній раз мені цілком досить, щоб оцінити вашу вправність, коли я повернулася додому покривджена і вся в синцях, наче якась сучка-спаніель, що ледве вирвалася із загону, де тримають кнуряку, а потім ще й мусила мазатися усіляким шмаровидлом, аби позбутися болю, і ще довго відмивала той сопух. Що ж стосується парі, то все тепер залежатиме від містера Кука, що скаже він: так чи ні.

— Най буде так, — стенув плечима Бен, — але якби я тоді знав, що ти оцінюватимеш мене за тими гоцалками, то подибала б бика, а не кабана, от тоді б і похвалялася, що мала справу з Мінотавром. Що скажеш, Ебенезере?

Ебенезер вельми уважно слухав усю цю веселу суперечку і, можливо, таки долучився б до неї, якби з усього його великого гардеробу, в якому чого тільки не бракувало, знайшов би хоч якесь вбрання, яке було б до лиця у цьому випадку. Коли Джоан Тоуст торкнулася його, він відчув, як рука його затріпотіла, неначе її вдарив електричний розряд, і тієї ж миті Ебенезерові здалося, ніби в його душі щось здійнялось у відповідь на дотик. Хіба ж Бойл не довів, а Берлінґейм не вчив, що електричне притягання відбувається у вакуумі? Ось приклад того, як теорія Бойла спрацювала в порожньому поеті: зухвале дівчисько пробудило в ньому якесь дивне притягання, викресало іскру із вакууму його характеру, призвело до того, що всередині нього все почало враз горіти та гудіти.

Але чи призвело те, що в ньому раптом щось настовбурчилося, до того, що він нарешті себе кимось усвідомив? Якраз навпаки: він слухав, куди хилиться цей жарт, і чув, як Макевой запропонував парі, а все в ньому гуділо та горіло ще дужче: розум його шалено метався без упину, очмарілий, мов циган на ярмарку, і він ніяк не міг опанувати ситуацію. Усі його чуття нашорошилися, і він відчував, що нестримно наближається та мить, коли очі всіх присутніх будуть спрямовані на нього в очікуванні відповіді на запитання. Це очікування вкупі з тріпотінням, яке викликав дотик руки Джоан Тоуст, і напруженими пошуками тієї маски, вдягнувши яку, він міг би зустріти запитання, що поставило парі, — усе це разом призвело до того, що йому зробилося зле, щойно його вуха почули слова Бена: «Що скажеш, Ебенезере?» — і два його ока зустрілися з десятьма, які очікували на розв'язку.

Що сказати? Що сказати? Йому перехопило подих від надлишку альтернатив, але щойно він пробував вичавити із себе якусь одну, що, як стиснута надха, просилася нагору, як вага решти притискала її додолу. В очах, спрямованих на нього, виник подив, а усмішки стали розгубленими. Ебенезер збуряковів, але не від ніяковості, а від того тиску, що розпирав його зсередини.

— Що трапилося, друже? — Макевой.

— Скажи що-небудь, чоловіче! — Бен Олівер.

— Дідько! Та він зараз лусне! — Дік Меррівезер.

Одна брова Ебенезера стріпнулася. Кутик рота посіпувався. Він стискав і розтискав руки та вуста, від напруги ледь не ригнув; втім, все, на що він сподобився, так це зробити видих, викликаний потягом блювати, але зусилля були даремними; жоден персонаж ніяк не хотів із нього вичавлюватися. Він вкрився потом і хапав ротом повітря.

— Гах, — сказав він.

— А хрест мене вбий! — Том Трент. — Він занедужав! Це бздини! Хлопцю треба зробити промивки!

— Гах, — знову сказав Ебенезер і закляк, немов прибитий, і вже ні пари з вуст, і жоден м'яз не ворухнеться.

На той час на його поведінку почали вже звертати увагу інші завсідники винарні, і декілька зацікавлених зібралося довкола, але він сидів незворушно, мов бовван.

— Здоров був, ну ж бо, виригуй! — наказав один, ляснувши пальцями прямісінько перед обличчям Ебенезера.

— Знать, вино йому й горлянку, й дупу заклепило, — висловив припущення якийсь дотепник і смикнув поета за носа, але і це ні до чого не призвело. — Еге ж, — підтвердив він, — хлоп, видко, перебрав лишку. Пом'яніть моє слово, нас усіх це чекає.

— Ви собі як хочете, — виголосив Бен Олівер, криво посміхнувшись, — але я так гадаю, що це яскравий приклад того, як можна заціпеніти від ляку, тож вважаю себе переможцем з огляду на те, що супротивник так і не став до герцю, і покладемо цьому край.

— Авжеж, але ж яка тобі з того користь? — запитав Дік Меррівезер.

— Яка ж іще, опріч тої, що сьогодні Джоан Тоуст належатиме мені, — засміявся Бен і ляснув трьома гінеями об стіл. — Скажіть по честі, пане суддя Джон Макевой, ви ж мені не відмовите? Переконайся, приятелю, мої монети дзвенять не гірш, ніж у когось іншого, і їх аж цілих три.

Макевой знизав плечима та запитально подивився на Джоан.

— Срав пес їхній матері! — пирхнула вона. Різко підхопившись зі стільця та підморгнувши присутнім, вона обвила руками шию Ебенезера і ніжно погладила його щоку.

— Ох мій любчику, мій голубчику! — заворкотіла вона. — Невже ви залишите мене на поталу отої діжки з салом, щоб він нашпигував мене ним, мов якусь куріпку? Врятуйте мене, сер!

Але Ебенезер сидів незворушний і непорушний.

— Я тебе не салом буду шпигувати, — сказав Бен. — Я тебе на рожен наштрикну!

— Ох! Ох! — вигукнула Джоан, вдаючи, ніби нажахана, та, вмостившись у Ебенезера на колінах, притислась обличчям до його шиї. — Я вся тремчу від страху!

Товариство аж волало від захвату. Джоан стисла в кожній руці по великому вуху Ебенезера та притягла його обличчя до свого.

— Забери мене звідси, — благально мовила вона.

— Ну ж бо, наштрикни її на рожен! — спонукав один з глядачів. — Полий її підливою, цю діваху.

— Так, так, — сказав Бен, пальцем підманюючи її до себе. — Ходи-но до мене, моя конхветка.

— Якщо ти тільки чоловік і поет, Ебене Кук, — гримнула Джоан, схопившись на ноги та вигукуючи слова йому просто у вухо, — то ти негайно мусиш відповісти на виклик цієї шельми та викласти три монети і покінчити з цим. Будь же мужчиною та скажи що-небудь, а інакше я йду з Беном, а ти йди під три чорти!

Ебенезер ледь здригнувся і раптом різко підхопився, кліпаючи очима, немов прокинувшись щойно зі сну. Вид йому швидко мінився, і він, поперемінно то червоніючи, то біліючи, стояв із роззявленим ротом, намагаючись щось сказати.

— Сьогодні вранці батько прислав мені п'ять гіней, — пробелькотів він.

— Ти бовдур, — сказав Дік Меррівезер. — Вона просить лише три, а якби ти прокинувсь раніше, то це б тобі коштувало лише дві!

— Ну що, дві монети ще накинеш, Бене? — запитав Джон Макевой, який спокійно споглядав, як розгортаються події.

— Дідька лисого він накине! — відрізала Джоан. — Це що — торги, де збувають коней, а я — кобила, яка дістанеться тому, хто більше дасть? — Вона ніжно взяла Ебенезера за руку. — Ти маєш відповісти Бенові лише трьома гінеями, голубе мій, і більше ні слова. Час уже пізній, і мене вже нудить від цих сороміцьких жартів.

Ебенезер лупнув очима, глитнув і переступив з ноги на ногу.

— Я не можу зараз викласти їх тут, — сказав він. — У мене в гаманці тільки крона. — Він обвів шаленим поглядом усе навкруги. — Гроші в мене вдома — додав він, похитуючись із боку на бік, наче ось-ось був ладен зомліти. — Ходімо зі мною, і ти дістанеш їх усі.

— Еге! А хлопець не дурень, — сказав Том Трент, — видно, що не в тім'я битий.

— А хрест мене вбий! Ну чисто тобі жид! — погодився Дік Меррівезер.

— Краще синиця в руках, ніж журавель у небі, — засміявся Бен Олівер, побрязкуючи своїми трьома гінеями. — Це ж обман і шахрайство — спокусити чесну жінку і зганьбити її. Що скаже твій батечко, коли довідається про це? Ганьба, ганьба!

— Не звертай уваги на цього товстозадого, — сказала Джоан.

Ебенезера знову хитнуло в сторону, і дехто пирснув зо сміху.

— Я присягаюся вам… — почав було він.

— Ганьба! Ганьба! — вигукнув Бен ще раз, погрозливо хитаючи пальцем в його бік на превелику втіху всьому товариству.

Ебенезер спробував знову, але спромігся лише підняти руку і безсило її опустив.

— Тримайся від нього подалі! — попередив хтось стривожено. — А то він зараз знов закацубне!

— Ганьба! — заревів Бен.

Ебенезер ще якусь мить витріщався на Джоан, а потім нетвердою ходою швидко перетнув усю кімнату і вибіг геть із винарні.

Розмова між Ебенезером і шльондрою Джоан Тоуст та розповідь про Великого Самця «кровосісю»

Зазвичай після подібної халепи Ебенезер, зачинившись у своїй кімнаті, провів би декілька годин без руху, поринувши в роздуми. За старою звичкою (оскільки злі жарти подібного штибу в «Медальйоні» не були для нього новиною), трохи оговтавшись, він всідався за письмовий стіл та брав до рук люстерко. Витріщивши в нього свої баньки, він розглядав своє обличчя, що тільки під час подібної мани, яка находила на нього, і залишалося спокійним. Але цього разу, знову зустрівшись поглядом зі своїм vis-à-vis, вираз обличчя, яке він там спостерігав, аж ніяк не можна було назвати відсутнім; навпаки, там, де зазвичай він міг би подибати безтямний, вирлоокий погляд сови, його очі нині, здавалося, бачили безладну метушню ластівок навколо димаря; коли іншим разом у своїй голові він не почув би нічого іншого, окрім шелесту безмежного всесвіту, наче його макітра була викинутою на берег мушлею, то тепер обличчя пітніло, вкривалось плямами, а в голові марились уривки якихось сновидінь. Він роздивлявся вуха, яких торкалась рука Джоан Тоуст, немов цим міг знову викликати в них колишній трепет, і коли, зрештою, йому це не вдалося, він з тривогою усвідомив, що тепер вона тримає у своїх руках не вуха, а його серце.

— О, Господи! — вигукнув він. — І якби ж то я зміг відповісти на цей виклик як годиться!

Сповнений мужності звук власного голосу зупинив його. Крім того, це було вперше, коли він розмовляв сам із собою вголос, і йому від цього не було соромно.

— Якби ж то я мав ще один шанс, — зізнався він собі, — то я б уже не проминув такої нагоди! Господи, як же розбурхали мене ці очі! У який же жар кинуло мене від цих грудей!

Він знову взяв люстерко, скривив обличчя і запитав;

— Ну, і хто ж ти, друже мій дивак, тепер? Агов! Я бачу, в тобі нуртує кров, у твоїй душі неспокій! Джоан Тоуст мала б справу зі справжнім чоловіком, якби ж то тільки ця діваха зараз опинилась тут!

Йому спало на думку повернутися до «Медальйона», щоб розшукати її, у надії, що вона таки не піддалася на вмовляння Бена Олівера. Але зараз, так швидко після своєї втечі, йому не хотілося знову зустрітися зі своїми друзями, це по-перше, а по-друге…

— А хай буде проклята ця моя невинність! — вилаявся він, грюкнувши кулаком по чистих аркушах на письмовому столі. — І що мені відомо про такі речі? Ну, прийшла б вона до мене? Дідько! І що тоді?

— І все ж таки: зараз або ніколи, — похмуро сказав він сам собі. — Ця Джоан Тоуст бачить у мені те, що жодна жінка досі ніколи не бачила: чоловіка поміж чоловіків. І хтозна, може, вона мене ним і зробила, бо коли б ще я розмовляв сам із собою? Коли б ще я відчував себе таким спроможним на все? Годі, до «Медальйона», — наказав він собі, — або ж так ліваком і в могилу зійду!

Проте він так і не підвівся з місця, поринувши натомість у вир плутаних і хтивих мрій, де йшлося про порятунок і наступну вдячність; про кораблетрощу або моровицю, яку вони пережили разом, залишившись у живих; про викрадення, втечу, розбійний напад; і найсолодша з усіх мрія — те, як він, будучи вже на вершині слави, недбало виказує свою поблажливість. Коли ж нарешті прийшло усвідомлення того, що вже ні в який «Медальйон» він не піде, він у відчаї ще раз повернувся до свічада.

Вид власного обличчя заспокоїв його.

— Ну що, старий! Ооо-ооо! Гей-го! Фа-ла!

Він скоса дивився в люстерко, кидав на нього злі погляди та кривлявся, аж поки на очах не виступили сльози, а потім, виснажений, впав обличчям на свої довгі руки. Невдовзі він заснув.

Але за якийсь час знизу хтось постукав у вхідні двері, і перш ніж Ебенезер встиг прокинутись як слід, щоб здивуватися, хто б це міг бути, двері відчинив його слуга, Бертран, якого кілька днів тому прислав Ебенезерів батько. Цей Бертран був старий парубок з худим обличчям та широко посадженими очима, якому було вже під п'ятдесят, ледве знайомий Ебенезеру, оскільки Ендрю найняв його, коли наш молодик ще навчався у Кембриджі. Приїхавши із Сент-Джайлза, він мав при собі в запечатаному сургучем конверті записку такого змісту:

І хоча його теперішньої платні в Пітера Паґґена, яка залишалася незмінною з 1688 року, ледве вистачало на те, аби утримувати себе, Ебенезер, втім, з радістю прийняв Бертрана до себе на службу, принаймні на ці три місяці, оскільки це йому нічого не коштувало. На щастя, кімната по сусідству з його власною натоді була вільна, і він домовився з домовласником, що Бертран у ній оселиться, щоб завжди бути під рукою.

Й ось зараз цей чоловік, в нічній сорочці, ковпаку та з усмішкою на обличчі, зайшов до нього в кімнату і, підморгнувши, сказав: «Тут якась леді хоче вас бачити, пане», — за цим, на превеликий подив Ебенезера, впустивши до покою Джоан Тоуст власною парсуною.

— Ну, я вас залишаю, — знову підморгнувши, вирік він і залишив їх самих, перш ніж Ебенезер встиг отямитися й щось заперечити. Він був вкрай спантеличений та немало стривожений тим, що зостався з нею наодинці, але Джоан, анітрохи не збентежена, підійшла до письмового столу, за яким він досі сидів, і легенько цмокнула в щоку.

— Не кажи ні слова, — наказала вона, знімаючи капелюшок. — Я знаю, що трохи припізнилась, і прошу за це пробачення.

Ебенезер сидів, як води в рот набрав, надто приголомшений, аби щось сказати. Джоан безтурботною, легкою ходою підійшла до вікна, запнула фіранки та почала роздягатися.

— Це все через цього твого приятеля Бена Олівера з його трьома, чотирма, потім уже п'ятьма гінеями та з його лаписьками, які він усе тягнув, аби вхопити мене! Але він не дав ні шилінга поверх того, що запропонував ти, або вже не міг дати, і оскільки ти запропонував перший, мені вдалося залишити цю тварюку та з чистим сумлінням втекти.

Ебенезер сидів, витріщившись на неї, а в голові у нього палало.

— Ну, ходи до мене, мій любасе, — через якусь хвильку сказала Джоан і повернулася до нього геть роздягнена. — Давай, клади свої гінеї на стіл і мерщій у ліжко. Клянусь, морозець сьогодні таки пощипує! Бррр! Ну ж бо, стрибай! — Вона хутенько скочила до ліжка та зручно вмостилася під ковдрою, натягнувши її аж до самого підборіддя.

— Давай, приєднуйся! — знову, але вже трохи різкіше сказала вона.

— О, Боже, я не можу! — сказав Ебенезер. Обличчя його палало від захоплення, погляд був дикий.

— Що не можеш? — вигукнула Джоан, відкинувши ковдру та сполохано підхопившись у ліжку.

— Я не можу тобі заплатити! — заявив Ебенезер.

— Не можеш мені заплатити?! Що це ще за штуку, сер, ви надумали зі мною утнути, коли я відхилила Бена Олівера та його п'ять гіней? Давай, хутко клади монету, хазяїне Кук, вистрибуй зі своїх штанів і не здумай зі мною жартувати!

— Жодних жартів, Джоан Тоуст, — сказав Ебенезер. — Я не можу тобі заплатити ані п'ять гіней, ані чотири чи три. Я і шилінга не можу тобі заплатити. Ні, не так, я навіть фартинга не можу тобі дати.

— Що-о? Ти що, жебрак, га? — вона вхопила його за плечі, буцім збиралася трусонути. — Ні, ви тільки подумайте! Ану, сер, відкрий ширше свої телячі баньки, щоб мені зручніше було їх видряпати! Ти що, маєш мене за якусь дурепу? — вона звісила ноги з краю ліжка.

— Ні, леді, ні! — вигукнув Ебенезер падаючи перед нею навколішки. — Ні, я маю п'ять гіней, маю й більше. Але ж як оцінити те, що не має ціни? Як можна купити рай небесний за золото звичайне? О, Джоан Тоуст, не проси мене, щоб я так дешево оцінив тебе! Хіба ж то заради золота срібнонога Фетіда ділила своє ложе з Пелеєм, який породив Ахілла? Невже ти гадаєш, що Венера й Анхіз кохалися, оглядаючись на п'ять гіней? Ні, мила Джоан, щоб знайти ласку богині, чоловік не йде на базар!

— Хай ті заморські хвойди чинять так, як їм заманеться, — заявила Джоан, уже трохи заспокоївшись. — Але щоб провести ніч з тією, що стоїть перед тобою, тобі доведеться заплатити п'ять гіней, і спочатку гроші, а вже потім забави. Якщо вважаєш, що це мало, то радій, що так дешево тобі обійшлося: мені байдуже. Хух, ну і розізлив же ти мене цим своїм не дам ні фартинга! Я ледь не покрила тебе сама! Ну, ходи тепер сюди, а свої пишні метафори залиш собі на ранок для сонета.

— О, Боже милосердний, Джоан, невже ти не розумієш? — заблагав Ебенезер, досі стоячи навколішках. — Не ради низької забави я жадаю тебе, як міг би жадати хтось інший: цю хіть я залишаю таким ненажерливим шльондролюбам, як Бен Олівер. Того, що я жадаю в тобі, не купиш ні за які гроші!

— Ага, — посміхнулася Джоан, — отже, тут ідеться про незвичні вподобання, так? Дивлячись на твій невинний вигляд, я б нізащо не здогадалася, але не поспішай робити висновки, що про це не може бути й мови. Я ж бо добре знаю, що До лісу веде багато стежок, і якщо це буде недовго та не дуже боляче, тоді для мене це лише питання ціни, сер. Кажи, якої забави ти жадаєш, і я назву свою ціну.

— Джоан, Джоан, облиш ці розмови! — вигукнув Ебенезер, крутнувши головою. — Невже ти не бачиш, як це крає моє серце! Що минуло, те минуло. Я не хочу й думати про це, не кажучи про те, щоб чути це із твоїх милих вуст! Люба моя, клянусь тобі, що я дівак, і як я зараз лину весь до тебе чистий і незаплямований, так само й ти в моїй уяві линеш до мене, хоч що б там сталося в минулому. І ні слова більше. Ні! — застеріг він, оскільки Джоан аж рота роззявила. — Ні слова більш про це, адже з цим кінчено, і крапка. Джоан Тоуст, я кохаю тебе! Ага, це тебе дивує! Еге ж, клянуся небесами, я кохаю тебе, і саме для того, щоб сказати це тобі, я й хотів, щоб ти сюди прийшла. Більше ні слова про цей жахливий промисел, адже я кохаю твоє чарівне тіло невимовно і той дух, який у ньому пробуває, — так, що забракне й уяви!

— Ні, містере Кук, з вашого боку це не дуже дотепно — називати себе ліваком, — нерішуче сказала Джоан.

— Бог свідок, — поклявсь Ебенезер, — що до цієї ночі з жодною жінкою я ще не зазнав плотських утіх, та й жодної ще не кохав.

— Але ж як це так? — з притиском запитала Джоан. — Коли я була всього лише дівчиськом, мені тоді й тринадцятий не минуло, невинне створіння, яке й гадки не мало, яким злим є цей світ, пригадую, я сиділа за столом та гірко ридала від того, що в мене почалася якась дивна кровотеча. Я вирішила, що занедужала, але на що? Треба негайно ж послати по п'явки! Усі сміялися з мене і якось так дивно кепкували, але ніхто причину цього мені так і не розтлумачив. Тоді мій дядько Гарольд, ще молодий і неодружений, підійшов до мене на самоті, поцілував мене в губи, погладив моє волосся та сказав, що звичайна п'явка мені не підходить, адже я й так втрачаю чимало крові, але щойно це припиниться, нехай я нишком, щоб ніхто про це не знав, прийду до нього, бо у себе в кімнаті він тримає такого самця п'явки — «кровосісю», якого мені ще раніш не доводилося бачити і головною чеснотою якого є те, що він приємними вливаннями може відновити те, що я втратила. Я без жодних сумнівів повірила всьому тому, що він розповів, адже я його обожнювала, він був мені радше як брат, ніж як дядько, і тому я нікому нічого не сказала й, щойно ця моя неміч минула, негайно прийшла до його опочивальні, як він мені й наказав. «Де ж ця ваша велика кровосіся?» — запитала я у нього. «Вона вже готова, — сказав він, — але вона боїться світла і може робити свою справу лише в темряві. Тож приготуйся, — сказав він, — а я вже прилаштую її, куди слід». «Гаразд, — відповіла я. — Але ви повинні мені сказати, як я маю себе приготувати, Гарольде, адже я нічого не знаю про те, як з нею треба поводитися». «Роздягайся, — сказав він, — та лягай у ліжко».

І от прямісінько в нього на очах я стягла з себе геть увесь одяг, отака я була простодушна, та лягла в ліжко, як він і наказав, — худорляве наївне цуценя, без цицьок і хутра там, де треба, — і він задмухав свічку. «О, дорогий Гарольде, — вигукнула я, — прошу вас, ідіть ляжте поруч, бо я боюся укусу цього кровосісі в темряві». Гарольд нічого не відповів, але дуже швидко приєднався до мене в ліжку. «Як так? — вигукнула я, відчуваючи доторк його шкіри до мого тіла. — Ви що, й собі збираєтесь поставити цю п'явку? Невже у вас також була кровотеча?» «Ні, — засміявся він, — просто цю п'явку треба застосовувати саме у такий спосіб. Вона вже готова, моя дівчинко, а ти — готова?» «Ні, любий Гарольде, — вигукнула я, — мені боязко! А куди вона мене вкусить? Це буде дуже боляче?» «Вона вкусить там, де їй і годиться, — сказав Гарольд, — якусь хвилинку поболить, а потім буде доволі приємно». «Ну, що ж, — зітхнула я, — тоді перейдімо якнайшвидше від болісного до приємного. Але, прошу, тримайте мене за руку, щоб я не закричала, коли це створіння мене вкусить». «Ти не закричиш, — сказав тоді Гарольд, — бо я тебе цілуватиму».

І тієї ж миті він мене обійняв, поцілував, міцно затуливши рота, і, поки ми цілувались, я раптом відчула, як цей «кровосіся» мене жахливо вкусив, й отак я вже перестала бути дівчиною! Спочатку я заплакала, але не тільки від болю, про який він мене попередив, а й від того, що була вкрай стурбована, взнавши про природу цієї п'явки. Але, як Гарольд і обіцяв, біль швидко минув, і його велика п'явка кусала мене раз за разом мало не до світанку. І хоч я анітрохи не втомилася від цієї процедури, але п'явка мого Гарольда вже більше не була в змозі впиватись у мене і скидалася скорше на жалюгідного таргана або якусь мурашку, не гідну до роботи, яка при перших проблисках світла кудись ушилася. Саме тоді я і взнала про дивну властивість цієї тварини: бо ж як і укус блохи, який що більше чухаєш, то більше свербить, так і тут, коли це створіння мене вкусило, мені увесь час кортіло, щоб воно кусало мене й далі, і я постійно прагнула нещасного Гарольда та його «кровосісю», мов курець опію прагне своєї чаші. І хоча відтоді які тільки п'явки різного розміру й типу мене не кусали, — жодна з них не кусала так жахливо та жадібно, як п'явка мого милого Джона, — це бажання досі переслідує мене, так що я вся аж тремчу, як подумаю про великого самця «кровосісю»!

— Припини, прошу тебе, — заволав благально Ебенезер. — Я не можу більше це чути. Як ти називаєш його «дорогим дядьком» і «нещасним Гарольдом»?! Негідник, мерзотник, що так підло обдурив тебе, ту, яка його так любила і довіряла йому! Не п'явок він тобі підпускав, а п'явся розпалити в тобі сластолюбство і штовхнув назавжди твоє дівоче тіло на ліжко розпусти! Я проклинаю його й людей такого штибу!

— Ти кажеш це, а водночас і смакуєш, — усміхнулася Джоан, — і якби міг знайти собі таку ж милу дитину, якою була я, то з масним блиском в очах вчинив би так само, що аж пара з дупи йшла б. Ні, Ебенезере, не гани старого Гарольда, якого звела в могилу лихоманка і який ось уже кілька років спочиває у сирій землі, злягаючись з хробаками у студених покоях, що аж гай шумить. Я скажу, що така вже природа цих п'явок, що вони кусають, а ті, кого вони кусають, бажають цього, тож для мене загадка й диво, як так трапилося, що є стільки охочих до цих п'явок і навіть найкращі з них так швидко наїдаються досхочу, а твоя так довго залишалася голодною, і, як ти стверджуєш, аж цілих тридцять років? Невже ви якийсь несосвітенний тюхтій, сер? А може, ви належите до того дивного різновиду людей, які палають пристрастю лише до осіб власної статі? Я цього ніяк не збагну!

— Ані перше, ані друге, — відповів Ебенезер. — І тілом, і душею я чоловік, і те, що я досі залишаюся незайманим, — не зовсім мій вибір. Я уже давно готовий, але ж, щоб змолоти зерно кохання, крім товкачика, потрібна ще і ступка, і жоден чоловік не станцює один той танок, який слід танцювати у парі, а до цього вечора ще жодна жінка не звертала на мене уваги.

— Їй же бо! — засміялася Джоан. — Та хіба ж овечка бігає за бараном або курка за півнем? Хіба поле йде до плуга, щоб його зорали, або піхви надівають на меч? У тебе якийсь перекручений погляд на цей світ!

— Твоя правда, — зітхнув Ебенезер, — але ж мені геть нічого не відомо про мистецтво зваблення, та мені й терпіння завжди бракувало.

— Тю! То не складає великих труднощів — затягнути жінку в ліжко! Щонайбільше, присягаюся, чоловікові достатньо відверто та ввічливо попрохати, але якби ж то вони це вміли.

— Ото й усього? — здивовано вигукнув Ебенезер. — Невже жінки настільки сластолюбні?

— Ні, — відповіла Джоан. — Не думай, що нам, жінкам, так само, як і чоловікам, так уже кортить злягатися будь-коли, — ми робимо це часто із задоволенням, але рідко коли з пристрастю. Хай там як, але ж чоловіки без угаву бігають за нами, мов якісь псюри за сучкою в тічці, і вмовляють нас звернути на них увагу та відсунути вбік наші чесноти, а потім самі ж і зневажають нас, називаючи шльондрами та хвойдами, якщо ми піддаємося на їхні вмовляння; або вони благають нас бути вірними своїм чоловікам, а потім хапаються за найменшу нагоду наставити роги своїм вірним друзям; або закликають нас пантрувати й шанувати свою цноту, а разом з тим полюють на неї звідусіль, будь-де, у кожному провулку, у кожній кареті чи вітальні; або ж ми їм швидко набридаємо, якщо не виявляємо палкого бажання злягатися, а коли навпаки — виказуємо, тоді вони читають нам проповіді та називають нас грішницями; з одного боку, придумують норми поведінки, а з другого боку — ґвалтують; і загалом закликають нас бути доброчинними та цнотливими і в той же час не оминають жодної нагоди звабити нас і штовхають до гріха. Отож нас так тягнуть і сіпають зусібіч, що, скажу я вам, ми, жінки, у цій метушні, перелякані й непевні від тих протиріч, що нас роздирають, і самі до пуття не знаємо, що нам слід робити, а чого не варт, і такі спантеличені, що ніколи не знаємо, якими ж насправді є наші думки з цього приводу або ж наскільки можна відхилитися від прийнятих норм у тому чи тому випадку; тож коли чоловік починає свій звичний ритуал і, походжаючи з бундючним виглядом, буде поплескувати нас по сідницях або ж смикати та щипати, то, звісно, ми його відштовхнемо (якщо він прямо не повалить нас додолу і не візьме силоміць), а якщо він залишає нас у спокої, ми настільки раді цій нагоді перевести дух, що навіть не наважуємося зробити крок; але якби ж то чоловік просто, без хитрувань, по-дружньому звернувся до нас, і бачив у нас таких же людських істот, як і він сам, а не дивився на нас очима племінного огира як на дупу й цицьки, і після ввічливої бесіди люб'язно запропонував би переспати, так само, як зіграти партію в віст (замість того, щоб так хтиво запрошувати нас грати у віст, немов припрошуючи до ліжка), — отож я й кажу, що коли б якийсь чоловік умів таким чином ввічливо попрохати, то ліжко б його зламалося під вагою вдячних жінок, а сам він посивів дочасу! Але, достоту, цього ніколи не трапиться, — підсумувала Джоан, — адже це означало б, що доведеться мати справу з рівним собі, а не з васалом: не лише самої розваги прагне чоловік, йому потрібно підкорити, а інакше б розпусники траплялися так рідко, як моровиця, а не так часто, як пранці. Потрібно всього лише попрохати, Ебенезере, щиро та ввічливо, так само, якби ти попрохав би про невелику послугу свого доброго друга, і тоді твоє прохання рідко коли зустріне відмову. Але ти мусиш попросити, бо інакше ми, раді, що ніхто нас не примушує до цього, із полегшенням пройдемо повз тебе.

— Далебі, — визнав Ебенезер, хитаючи головою, — досі мені навіть і на думку не спадало, яка ж бо вона сумна, жіноча доля. І які ж ми все-таки свині!

— Ну, що ж, — зітхнула Джоан, — власне, мене це мало турбує, хіба що коли я час від часу розмірковую над цим: про повію не скажеш, що вона ночей не досипає, намагаючись дати раду цим милим питаннячкам. Якщо чоловік має гроші, щоб дати мою ціну, та при цьому від нього тхне трохи ліпше, ніж від чинбарні, а на ранок він залишає мене у спокої, я не скажу йому «ні» і він не піде від мене невдоволений своїм надбанням. І мені дуже подобаються діваки, як дитині подобається нове цуценя, коли воно вчиться ставати на задні лапки, виконувати команду «лягай» або «вмри». Тож давай, вставай з колін і лізь у ліжко, поки на цьому протязі ти не підхопив собі переміжну пропасницю. Я маю навчити тебе багатьох штук!

Сказавши це, вона простягла до нього руки, а Ебенезер, якого водночас кинуло в піт і дрижаки від тої боротьби, яка точилася між його любовним запалом і холодним березневим повітрям, на якому ось уже чверть години він стояв навколішках, пристрасно обійняв її.

— Боже милостивий, невже це насправді? — вигукнув він. — І яке ж то диво дивне — отримати раптом те, чого прагнув стільки часу у своїх мріях! От тобі й на! Люба моя, я такий схвильований! Мені бракує слів! І руки геть як неживі!

— Головне, щоб у тебе жило щось у гамані, — зауважила Джоан, — ну, а клопіт оживити решту вже залиш мені.

— Але, Бог свідок, я кохаю тебе, Джоан Тоуст! — заблагав Ебенезер. — Невже і зараз в тебе досі на думці цей мерзенний гаман?

— Перш ніж почнемо, заплати мені п'ять гіней, — сказала Джоан, — а тоді вже кохай мене, запросивши в свідки Бога чи когось іншого, мені байдуже.

— Та ти мене просто-таки до Бедламу доведеш з цими п'ятьма гінеями! — закричав Ебенезер. — Я кохаю тебе так, як жоден чоловік ще жодну жінку не кохав, і присягаю, що я скоріше задушу тебе або ж задушуся сам, ніж дам спаплюжити цими п'ятьма гінеями моє кохання, перетворивши його на якесь курвине торговисько! Я буду твоїм васалом! З тобою удвох ми б ширяли скрізь понад землею! І тілом, і душею я весь тобі належу, лише кохай мене, але поки я дихаю, ти не будеш належати мені, мов якась шльондра!

— Ага, значить, зрештою, це все ж таки обман і ошуканство! — вигукнула Джоан, й очі її спалахнули гнівом. — Ти гадаєш, що можеш заморочити мені голову всіма цими я весь твій, ти моя та пустими балачками про любов і цноту! Моє слово таке: або ти мені платиш, Ебене Кук, або ж я негайно, цієї ж хвилини забираюся геть і назавжди, і довго ти ще будеш проклинати свою скнарість, коли вістка про це дійде до мого Джонні Макевоя!

— Я не можу, — сказав Ебенезер.

— Тоді знай, що я зневажаю тебе, поганцю, ти — шахрай і бовдур! — Джоан притьмом вискочила з ліжка та схопила свій одяг.

— Знай, що я кохаю тебе, ти — моя спасителька і моє натхнення! — відповів Ебенезер. — До цієї ночі, поки ти до мене не прийшла, я й чоловіком-то не був, а так, лише якийсь телепень і пустодзвін; і ніколи, допоки я не стиснув тебе в обіймах, я не був поетом, а лишень якимось мартоплясом і нікчемним віршомазом! Але тепер, коли є в мене ти, Джоан, я гори ладен перевернути! Які вірші я зможу написати! Навіть тепер, коли ти, помиляючись, зневажаєш мене і ніколи більше на мене не зглянеш, я все одно любитиму тебе і черпатиму силу та наснагу з мого кохання. Адже воно таке сильне, що навіть коли так і залишиться безодвітним, то все одно підтримуватиме та надихатиме мене; але, якщо на те буде ласка Божа, він дасть тобі осягнути розумом, прийняти це кохання та відповісти на нього, і тоді, можливо, ти, ба ні, геть увесь світ почує такі вірші, які до того ще ніхто й ніколи не складав, і наше кохання буде зразком і прикладом для наслідування в усі часи! Зневажай мене, Джоан, я буду блискучим дурнем, таким собі Дон Кіхотом, що б'ється заради своєї Дульсінеї, хоч їй це і невтямку; але я отут кидаю тобі виклик — якщо тобі не забракне життя, вогню та розуму, кохай мене так віддано і щиро, як я кохаю тебе, і тоді я викличу на чесний герць усіх велетнів і зітру їх на порох! Люби ж мене, і я клянуся тобі: я буду поетом-лауреатом Англії!

— А мені здається, що за тобою Бедлам плаче, — одрізала Джоан, натягуючи сукню. — А щодо браку в мене розуму, то я радше була б дурепою, аніж падлюкою, і радше падлюкою, ніж божевільною, але я так гадаю, що ти один є усіма трьома в одній особі. І може, я й справді невеликого розуму, щоб збагнути твою велику пристрасть, якою ти, як стверджуєш, палаєш, але в мене вистачає клепки доглупатися, коли мене обдурили й ошукали. Мій Джон дізнається про все.

— О, Джоан, Джоан! — заблагав Ебенезер. — Невже ти й справді не варта того? Адже я урочисто тобі присягаю: жоден чоловік ніколи не запропонує тобі такого кохання.

— Запропонуй мені лише мою платню, і я й словом не обмовлюсь про це Джонові: решту своєї пропозиції можеш запхати собі туди, де взяв.

— Отже, — зітхнув Ебенезер, не тямлячи себе з розпуки, — ти й справді того не варта! Що ж, хай буде так, якщо вже так мусить бути: але моє кохання від того меншим не стає, як не стане воно меншим і через ті страждання, які я вітаю і знесу заради тебе!

— А бодай же ти страждав на пранці, йолопе! — відповіла Джоан і розлючена залишила кімнату.

Ебенезер був такий поглинутий почуттям любові, що ледве помітив, що вона пішла: збуджений, він міряв кроками кімнату, склавши руки за спиною та міркуючи над силою і глибиною свого нового почуття: «Невже після тридцяти років сну я нарешті прокинувся? — питав він себе. — Чи це лише тепер я і поринув у сон? Але певен, жоден з тих, хто живе наяву, ніколи не відчував у собі такої запаморочливої сили і в жодному чоловіку вві сні ніколи не нуртувало так життя! Агов! Пісня!»

Він підбіг до свого письмового столу, схопив перо й без довгих вагань склав таку пісню:

Скінчивши складати вірша, унизу сторінки він написав «Ебенезер Кук, Джент., Поет-лауреат Англії», лише для того, щоб подивитися, як воно буде виглядати, і, роздивившись, лишився задоволеним.

— Тепер це тільки питання часу, — радісно сказав він. — Присягаю, рідкісний мудрець знає, хто він насправді: і якби в розмові з Джоан Тоуст я дав слабину, то, либонь, ніколи і не здобув би цього знання! Значить, це я зробив цей вибір? Е, ні, адже тоді, коли я його зробив, не було ніякого Я! Це сам вибір створив мене: шляхетний вибір — поставити кохання понад сластолюбством, і шляхетний вибір говорить про шляхетність того, хто його здійснив. Хто я? Хто я? Дівак, сер! Поет, сер! Я дівак і поет; це менше, ніж простий смертний і разом з тим більше; не просто людина, а все Людство! Моя невинність буде символом моєї сили та доказом мого покликання; і нехай її візьме та, яка буде варта того!

Саме тієї миті слуга Бертран тихенько постукав у двері та, не чекаючи, поки Ебенезер встигне щось сказати, зайшов, тримаючи в руках каганець.

— Я можу тепер лягати спати, сер? — запитав він і, хижо підморгнувши, додав: — Чи будуть ще якісь відвідувачі?

Ебенезер спалахнув:

— Ні, ні, можеш іти спати.

— Гаразд, сер. Приємних сновидінь.

— Усе гаразд?

Але Бертран, ще раз так само підморгнувши, зачинив за собою двері.

— Цей хлоп таки й справді зарозумілий і зухвалий, — подумав Ебенезер. Він повернувся до свого вірша і, насупивши чоло, прочитав його декілька разів.

— Ця річ — справжній самоцвіт, — визнав він, — але потрібен останній доторк.

Він уважно переглянув вірш рядок за рядком: «Не кохали, як я Джоан люблю!» Тут він затримався, звів докупи брови, міцно стулив вуста, примружив очі, тупнув ногою і почухав зворотним кінчиком пера підборіддя.

— Гм, — сказав він.

Ще трохи подумавши, устромив перо в каламар і, набравши чорнил, викреслив Джоан, а замість цього вписав слово Серце. Потім він знову перечитав вірш.

— Це був дотик майстра! — задоволено оголосив Ебенезер. — Ця річ бездоганна.

Ділова розмова межи принциповими людьми та які були її наслідки

Закінчивши правити свій вірш, Ебенезер поклав його на нічний столик, роздягся, заліз у ліжко та незабаром знову поринув у сон, перерваний візитом Джоан Тоуст, оскільки події того дня доволі його виснажили. Але сон його був уривчастий — цього разу нервове збудження, а не розпука, було причиною того, — і як попередній, цей сон був також нетривалим; Ебенезер і години не пробув під своєю стьобаною ковдрою, як його знову розбудив голосний стукіт у двері, які він забув зачинити на засув після того, як пішла Джоан.

— Хто там? — вигукнув він. — Бертране! Хтось стукає у двері!

Але перш ніж він встиг запалити світло та навіть встати з ліжка, двері грубо розчинилися і в кімнату, тримаючи в руці ліхтаря, ввійшов Джон Макевой. Він зупинився біля ліжка та підніс світло ближче до обличчя Ебенезера. Бертран, оскільки він так і не з'явився, здавалося, спав, і це трохи занепокоїло Ебенезера.

— Мої п'ять гіней, якщо ваша ласка, — спокійно зажадав Макевой, простягаючи вільну руку.

Ебенезера одразу кинуло в піт, але він все ж таки, не встаючи з ліжка, спромігся запитати хрипливим голосом:

— Я що — винен тобі гроші? Не пригадую, щоб я в тебе що-небудь купував.

— Це лише зайвий раз видає, що ти не знаєш світу, — заявив Макевой, — адже перша засада розпусти полягає в тому, що ти купуєш у шльондри не так її задок, як її згоду й час; коли ти наймаєш Джоан, мене, як, власне, і її, мало турбує, що ти збираєшся робити з нею, за тієї лише умови, що ти їй заплатиш. Так сталося, що замість того, щоб злягатися, ти вирішив порозмовляти; вибір дурня, але якщо ти вирішив клеїти дурня, то це вже як знаєш. А тепер, сер, мої п'ять гіней!

— О, мій друже, — сказав Ебенезер, рішуче нагадуючи собі про власне Я, — справедливо буде тобі сказати, якщо Джоан цього не зробила, що я її безмежно кохаю!

— Це справи не міняє, усе одно плати, — відповів Макевой.

— А от цього я не можу, — сказав Ебенезер. — Твої власні доводи в цьому питанні це унеможливлюють. Бо якщо це правда, як ти стверджуєш, що саме купівля згоди та часу робить із жінки шльондру, то тоді плата тобі за той час, який вона провела тут, зробить її шльондрою, хоча хтиво я її і пальцем не торкнувся. І я не дозволю, щоб для мене вона була шльондрою — ні! хоч би й яких там мук мусив я зазнати! Я не тримаю на тебе ніякого зла, Джоне Макевой, і не подумай, що я якийсь там жебрак: я маю доволі золота та не боюся з ним розлучитися.

— Тоді плати, — сказав Макевой.

— Мій любий друже, — усміхнувся Ебенезер, — чи не візьмеш ти п'ять, ні, шість гіней від мене просто як дарунок?

— П'ять гіней, але як плату, — відповів Макевой.

— Ну яка тобі різниця, назву я цю суму подарунком чи платою? Адже від цього ти за них менше не купиш?

— Якщо немає різниці, — відповів Макевой, — тоді назвімо це платою за послуги шльондри Джоан Тоуст.

— Не думай, що це для мене не має ніякого значення, — сказав Ебенезер. — Для мене уся різниця якраз у цьому і полягає! Жоден чоловік, який кохає жінку, не стане нею торгувати, а я кохаю Джоан так, як ще жоден чоловік не кохав жодну жінку.

— Та годі вже, — глузливо сказав Макевой. — Усе, що ти кажеш, лише доводить, що тобі геть нічого не відомо про кохання. Не думай, що ти любиш Джоан Тоуст, містере Кук: ти любиш своє кохання, а під цим слід розуміти, що ти любиш себе, а не мою Джоан. Але це не має значення — люби її чи спи з нею, лише заплати за це. Тільки для мене ця жінка може значити щось більше, для решти ж чоловіків вона лише шльондра, і більш нічого: я ревнивий чоловік, сер, і хоча ти можеш купити як клієнт згоду та час Джоан Тоуст, ти не можеш залицятися до неї, мов якийсь закоханий.

— Присяй-богу, це найдивніший різновид ревнощів, — вигукнув Ебенезер. — Я ще ніколи про таке не чув!

— Це лише зайвий раз доводить, що тобі геть нічого не відомо про кохання, — сказав Макевой.

Ебенезер похитав головою та заявив:

— Я не можу цього збагнути. Святі небеса! Чоловіче, це божественне створіння, це прекрасне видіння всього найкращого, що тільки є в жіноцтві, ця Джоан Тоуст — і вона твоя полюбовниця! Як же ти можеш дозволити чоловікам навіть дивитися сластолюбно на неї, не кажучи вже про…

— Не кажучи вже про що? Як же очевидно, що ти любиш лише себе, а не Джоан! У Джоан немає геть нічого божественного, мій друже. Вона смертна жінка з плоті та крові й має повно недоліків, як і решта з нас. А що стосується цього видіння, про яке ти говориш, то саме це видіння, а не цю жінку ти й любиш. Та інакше й бути не могло, адже ніхто крім мене й гадки не має, що це за жінка.

— І разом з тим ти її бандур!

Макевой засміявся.

— Я ось що тобі скажу, Ебене Кук, і, сподіваюся, час від часу ти згадуватимеш мої слова: тобі нічого не відомо про не тільки кохання, а й про весь справжній світ! Твої відчуття зраджують тебе; твоя буйна уява обдурює тебе та наповнює твою голову безглуздими картинами та нісенітницями. Світ реальних речей зовсім не такий, яким ти його бачиш, друже, світ — це такий заплутаний клубок, і вузлів у ньому значно більше, ніж тобі здається. Ти нічогісінько не тямиш у житті, більше годі й казати. — Він витяг якийсь папірець зі своєї кишені та простягнув Ебенезерові. — Давай, читай мерщій і плати.

Ебенезер розгорнув аркуш, і поки читав, його стурбованість зростала. Лист призначався Ендрю Куку, 2-му, Джентльмену, і починався так:

У записці йшлося про те, що Ебенезер проводить свої дні та ночі в пивницях, кав'ярнях і театрах, де випиває, займається перелюбом та написанням мерзенних віршиків і не докладає жодних зусиль, щоб здобути собі посаду, на якій міг би чогось навчитися, для чого його, власне, і спровадили до Лондона. Завершувалася записка так:

— От халепа, це буде моєю згубою, — пробурмотів Ебенезер, дочитавши до кінця.

— Авжеж, якщо його відіслати, — погодився Макевой. — Заплати й можеш його пошматувати. Інакше я негайно його відправлю.

Ебенезер заплющив очі та зітхнув.

— Невже це так для тебе важливо? — усміхнувся Макевой.

— Авжеж. А для тебе?

— Авжеж. Це мають бути гроші за послуги повії.

У світлі ліхтаря Ебенезеру впав ув очі його вірш. Риси його обличчя почали танцювати свій звичний танок, але потім, трохи заспокоївшись, він повернувся до Макевоя.

— Це неможливо, — сказав він. — Це моє останнє слово. Можеш відсилати свого наклепницького листа, якщо хочеш.

— Саме так я і вчиню, — сказав Макевой і підвівся, щоб іти.

— І додай до нього ось це, якщо нескладно, — докинув Ебенезер. Відірвавши підпис «Ебенезер Кук, Джентльмен, Поет-лауреат Англії», він віддав вірш Макевою.

— Ти ба, яка відвага, — посміхнувся гість, швидко переглянувши вірш. — Що це? «А Федра — Гіполіта-Пасерба»? Ти римуєш «Семела слабка» та «Гіполіта-Пасерба»?

Ебенезер залишив без уваги його критичне зауваження.

— Принаймні це спростує твоє звинувачення, що я базграю мерзенні віршики.

— «Семела слабка» та «Гіполіта-Пасерба», — скривившись, повторив Макевой. — Кажеш, спростує? Дідько! Сер, таж це буде його беззаперечним підтвердженням. На твоєму місці я б негайно сплатив гроші за шльондру, а лист, Ендіміона, Пасерба і решту гамузом пустив з димом. — Він повернув вірш Ебенезеру. — Може, передумаєш?

— Ні.

— І через якусь шльондру поїдеш до Меріленду?

— Заради якоїсь шльондри я й вулицю не перейду, — упевнено сказав Ебенезер, — але заради принципу я перетну океан! Для тебе Джоан Тоуст, можливо, і шльондра; для мене вона — питання принципу.

— Для мене вона жінка, — відповів Макевой, — для тебе — марево.

— Який же з тебе митець, — зневажливо запитав Ебенезер, — якщо ти не бачиш, яким безмежним коханням я палаю?

— Який же митець з тебе, — так само зневажливо відказав йому Макевой, — якщо ти в цьому коханні нічого не тямиш? І до речі, ти й справді дівак, як то стверджує Джоан Тоуст?

— І ще й поет на додачу, — виголосив Ебенезер, уперше відчуваючи душевний спокій і рівновагу. — А тепер можеш іти, якщо твоя ласка. Роби свою ганебну справу!

Макевой аж носа почухав від подиву.

— І зроблю, — пообіцяв він і вийшов геть, залишивши господаря в цілковитій темряві.

Ебенезер залишався в ліжку впродовж усієї цієї розмови принаймі з трьох причин: по-перше, вкладаючись спати, після того як Джоан Тоуст залишила його, він не мав на собі ніякої теплішої сорочки, аніж його власна шкіра, і радше від сором'язливості, аніж від святенництва він був не схильний виставляти себе напоказ голяка перед іншим чоловіком, навіть слугою, хоч і не завжди (як це згодом буде видно) перед жінкою; по-друге, навіть якби вищесказане і не було причиною, Макевой дав йому мало можливостей встати з ліжка; і, по-третє, на своє нещастя, Ебенезер був наділений нервовою системою та розумовими здібностями, що діяли незалежно одне від одного, немов два лондонці протилежних темпераментів, які, так уже склалось, хоч і мешкають під одним дахом у мебльованих кімнатах, але живуть своїм життям у блаженному невіданні того, що робить сусід: тож не мало значення, наскільки рішуче він був налаштований щодо Джоан Тоуст і щодо своєї новознайденої особистості, бо будь-який сильний сплеск емоцій призводив до того, що він вкривався рясним потом, втрачав як не голос, то здатність вільно володіти своїм тілом і відчував нудоту. Тож навіть маючи і рішучість, і можливості, він ледве спромігся звестися в ліжку.

Постільна білизна була вогкою від поту, у животі крутило. Коли Макевой пішов, Ебенезер скочив з ліжка, щоб замкнути двері на засув, убезпечуючи себе від інших відвідувачів, але ледве він встав, як його знудило і йому довелося бігти до нічного горщика у протилежному кінці кімнати. Щойно йому полегшало, він спромігся вдягнути нічну сорочку та гукнув Бертрана, який цього разу вже не забарився з'явитися, без перуки та в халаті. В одній руці він тримав воскову свічку, а в другій — важкий олив'яний каганець.

— Той хлопець уже пішов, — сказав Ебенезер, — тож можеш спокійно показатися.

Ноги його досі тремтіли, коли він сів за письмовий стіл та обхопив руками голову.

— Йому пощастило, що він тримав себе в руках! — похмуро бовкнув Бертран, розмахуючи своїм важким каганцем.

Ебенезер усміхнувся.

— А ти що — мав намір постукати ним у стіну, якби він розійшовся?

— Постукати по його пихатій макітрі, сер! Я весь час стояв біля ваших дверей на той випадок, якщо він на вас накинеться, і вскочив до себе в кімнату лише за мить до того, як він пішов, щоб він мене не запримітив.

— Словом, від страху! Хіба ти не чув, як я тебе гукав?

— Мушу визнати, що не чув, сер, і прошу мене пробачити. Якби він постукав унизу як джентльмен, присягаю, він би нізащо не проскочив повз мене з подібною справою! Саме ваші голоси й розбудили мене, і коли я второпав, про що йдеться, то не наважився ані втрутитись, щоб не виглядати нахабою, ані залишити вас наодинці з ним, побоюючись, що він на вас нападе.

— Овва, Бертране! — вигукнув Ебенезер. — Та ти просто втілення зразкового слуги! Значить, ти все чув?

— Я й гадки не мав підслуховувати, — запротестував Бертран, — але я не міг не здогадатися, про що йдеться. І який же пройдисвіт і мерзотник цей коцур, що вимагає п'ять гіней за якусь дівку, із якою ви не провели і двох годин! Та за п'ять гіней я міг би встелити повіями все ваше ліжко!

— Ні, тут немає ніякого шахрайства; Макевой такий же чесний чоловік, як і я. Це було зіткнення принципів, а не якась там базарна суперечка через ціну. — Він підійшов, щоб взяти халат. — Бертране, можеш запалити вогонь і приготувати нам чаю? Цієї ночі я вже майже не сподіваюся на сон.

Бертран запалив лампу від своєї свічки, підкинув свіжих дровенят до коминка та роздмухав старі жарини, що ледь жевріли.

— А якої шкоди може вам завдати цей негідник? — спитав він. — Навряд чи коцури позиваються до суду!

— Йому не потрібні ніякі суди. Він лише розповість про цю справу моєму вітцю, і той відішле мене геть звідси, до Меріленду.

— Усього лиш через якусь там справу з повією, сер? Їй-бо, ви не дитина, а хазяїн Ендрю — ніякий не святенник! І даруйте, пане, але й дім ваш, з вашого дозволу, аж ніяк не назвеш папським кляштором! Там багато чого трапляється такого, про що міс Анна та й ви самі й гадки не маєте, як і старенька місіс Твіґґ, хоч би як вона там усе винюхувала і вистежувала.

Ебенезер спохмурнів.

— Що це значить? Дідько, що ти цим хочеш сказати, приятелю?

— Ні, ні, побережіть свій гнів; їй-бо, повірте, я вельми поважаю вашого панотця, сер! Я цим нічого не хотів сказати, хіба лише те, що хазяїн Ендрю — справжній мужчина, якщо ви розумієте, про що я, ну, геть як ви або я; і, попри свій вік, ще відчуває потяг до жінок — та я жодним чином не намагаюся цим виказати якусь неповагу до нього, — живе вдівцем уже дуже давно. Слуги інколи бачать деякі речі, сер.

— Слуги мало що бачать, а багато домислюють, — різко сказав Ебенезер. — Ти натякаєш на те, що мій батько розпусник?

— Хай йому біс, сер, нічого подібного! Він прекрасний і чесний чоловік, хазяїн Кук, і я пишаюся, що всі ці роки користувався його довірою. Тож зовсім не випадково він обрав мене, щоб я приїхав до вас, сер: я й раніше виконував деякі його делікатні доручення, про які місіс Твіґґ, попри всю її пихатість, не відає ні сном ні духом.

— Стривай-но, Бертране, — спитав зацікавлено Ебенезер, — чи не хочеш ти мені сказати, що виконував для мого вітця роль бандура?

— З вашого дозволу, сер, я більше ні слова про це не скажу, бо ж бачу, що ви не в гуморі та схильні надавати моїм словам змісту, якого я в них не вкладав. Я лише хотів сказати, що на вашому місці я б і фартинга не дав за всі ті листи, що пише вашому панотцю той пройдисвіт. Той, хто каже, що ніколи не купував продажного кохання, — або содоміт, або castrato, якщо він не брехун, а хазяїн Ендрю ні те, ні інше. І хай та шельма розповідає, що ви схильні до цього гріха, я побожуся, що це, наскільки мені відомо, було вперше, коли ви привели шльондру. І ніякої ганьби в цьому немає. — Він дав Ебенезеру чашку з чаєм, а сам, щоб випити свою, став біля вогню.

— Можливо, й ні, навіть якби це й справді було так.

— Я переконаний у цьому, — сказав Бертран, відчуваючи себе вже впевненіше. — Ви мали собі втіху з повією, як і будь-хто інший, та й квит. Її коцур почав вимагати більше, ніж вона була варта, тож ви йому наказали забиратися під три чорти. Моя вам порада — не платіть йому ні фартинга, хай би що він розпатякував, і хазяїн Кук зі мною погодився б.

— Либонь, там за дверима ти мене неправильно почув, але я не спав з дівчиною.

Бертран усміхнувся.

— Атож, з вашого боку було доволі кмітливо зайняти таку позицію у розмові з цим коцуром, надто як зважити на те, що він, піднявши вас зненацька з ліжка, не дав вам часу й подумати; але цим ви хазяїна Кука аж ніяк не обдурите.

— Ні, це чистісінька правда! І навіть коли б я це зробив, то не заплатив би йому і пів пенні. Я кохаю цю дівчину і нізащо не купив би її, мов якусь там повію.

— Еге, ну і штуку ж ви утнули, ну просто незрівнянно! — заявив Бертран. — Це зробило б честь найхитрішому крутію в усьому Лондоні! Але якщо ви мене спитаєте, як свого радця…

— Свого радця? То ти вже мій порадник?

Бертран ніяково переступив з ноги на ногу.

— Та воно, так би мовити, так, сер, у певному розумінні. Як я й казав раніше, я пишаюся, що ваш батечко мені довіряє…

— То мій батько послав тебе до мене як гувернантку? Ти що — доповідаєш йому про те, що я роблю?

— Ба ні, ні! — сказав Бертран, намагаючись його заспокоїти. — Я лише мав на увазі, що він, як я вже казав, зрозуміло ж, невипадково призначив саме мене, а не когось іншого прислуговувати вам, сер. І я цим пишаюся, оскільки це є ознакою того, що ваш панотець покладається на мою розсудливість. Я лише хотів сказати, що з вашого боку було дуже дотепно сказати коцуру, що ви кохаєте його дівку і не маєте її за якусь дешеву мандрьоху; але якщо ви захочете повторити цю байку хазяїну Куку, то було б мудро, щоб не перелякати його, пояснити, що з вашого боку це був лише такий хитрий хід.

— То ти в це не віриш? І не віриш у те, що я дівак?

— Ну й любите ж ви чіплятися до слів, сер! Я лише піддав сумніву те, чи зрозуміє ваш панотець увесь цей жарт.

— Я бачу, що тебе не переконаєш, — сказав Ебенезер, хитаючи головою. — Але, гадаю, це не має значення. Справа не в цих п'яти гінеях, і не вони мене погублять, а є ще одна…

— Є ще одна? Дідько, от шельма!

— Ні, не ще одна дівка; ще одна річ. Можливо, тебе, як мого радця, це зацікавить. Макевой пише у своєму наклепницькому листі, що за всі роки, що я провів у Пітера Паґґена, я не просунувся по службі ні на крок.

Бертран поставив свою чашку.

— Дорогий сер, сплатіть йому ці кляті п'ять гіней.

Ебенезер усміхнувся.

— Що? Дозволити цьому негіднику здерти з мене шкуру?

— У мене відкладено дві гінеї, сер, у скриньці, у прискринку з ґудзиками. Вони ваші, якщо потрібно сплатити борг. Тільки дозвольте мені наздогнати його та заплатити, перш ніж він встигне вкинути свого мерзенного листа.

— Твоя доброчинність тішить мене, Бертране, як і твоя стурбованість, але принцип залишається той самий. Я не платитиму.

— Отакої! Сер, тоді я маю негайно звернутися до якогось жида, щоб позичити решту і сплатити самому, а хоч би й для цього мені довелося заставити печінку та легені. Хазяїн Кук мені голову відірве!

— Це все одно нічого не дасть. Макевой хоче не просто п'ять гіней, йому потрібно отримати п'ять гіней з моїх рук як платню за повію.

— Далебі, я пропав!

— Чого б це?

— Коли хазяїн Кук взнає про те, як ви зневажили його вказівки, він мене точно звільнить, аби покарати вас. І яка користь з того, щоб бути порадником? Якщо справи йдуть добре, то це ставлять у заслугу підопічному, а якщо кепсько, то вину покладають на порадника.

— Що й казати — невдячна ця справа, — спочутливо сказав Ебенезер. Він позіхнув і потягнувся. — А тепер давай-но спробуємо поспати, поки ще щось лишилося від цієї ночі. Твої балачки діють на мене як чудове снодійне.

Бертран не виказав жодних ознак того, що зрозумів останнє зауваження, але підвівся, щоб іти.

— Отож ви радше погодитеся з тим, що мене звільнять, аніж сплатите цей борг?

— Не думаю, що такого безцінного радця звільнять, — відповів Ебенезер. — Найімовірніше він відішле тебе разом зі мною до Меріленду, щоб ти там і далі давав мені свої поради.

— Ґречно дякую, сер! Жартуєте?!

— Анітрохи.

— Хай йому грець! Знайти свою погибель від рук якихось дикунів!

— А от щодо цього, то вдвох ми зможемо ліпше відбити їхній напад, ніж це може зробити один. А тепер на добраніч. — Сказавши це, він відіслав нажаханого Бертрана в його кімнату та спробував поринути в сон. Але його уява була занадто заклопотана видіннями неминучого зіткнення між ним і батьком, подробиці яких він змінював і вдосконалював з неупередженістю митця і які не дали йому запасти в щось глибше, ніж у неспокійну дрімоту.

Однак трапилося так, що ніякого зіткнення не відбулося, хоча відстань від Сент-Джайлза до того місця, де він винаймав помешкання, була зовсім невеликою і подолати її в екіпажі не склало б ніяких труднощів. Ввечері на другий день після погрози Макевоя до Ебенезера в кімнату (яку він, геть знехтувавши службою у Пітера Паґґена, ледве зважувався залишати впродовж цих двох днів) прибув посланець з дванадцятьма фунтами готівкою та коротким листом від Ендрю.

Ебенезер був скоріш прибитий, ніж приголомшений цим листом, бо подібного ультиматуму він і очікував.

— Еге! Таж залишився лише тиждень! — стурбовано подумав він. Йому завдавала болю думка, що доведеться залишити своїх приятелів саме тоді, коли, віднайшовши нарешті свою сутність, він був ладен почати отримувати задоволення від їхнього товариства; і хай би які примарні принади чекали на нього в тих колоніях, їх усі мов вітром звіяло перед перспективою справжнього відбуття в ті краї.

Він показав листа Бертрану.

— Ех, вийшло так, як я й гадав: ваші принципи мене згубили. Не бачу, щоб мене відкликали назад до Сент-Джайлза.

— Можливо, виклик прийде згодом, Бертране, з іншим посланцем.

Але слугу це, здавалося, мало втішало.

— Еге ж, якраз! Назад до старої Твіґґ? Здасться, вже ліпше мати справу з дикунами-індіянами.

— Обіцяю, що через мене ти не постраждаєш, — заявив Ебенезер. — Я заплачу тобі платню за весь квітень, і ти можеш уже зараз почати шукати собі якесь інше місце.

Слуга, видавалося, ледве повірив у таку щедрість.

— Хай благословить вас Бог, сер! Ви — справжній джентльмен, що й казати!

Ебенезер відпустив його та повернувся до своєї проблеми. Що ж його робити? Майже весь залишок того дня він провів розглядаючи в люстерку різні вирази свого обличчя; майже весь наступний день він складав станси до Смутку та Меланхолії в стилі «Il Penseroso»[24] (проте коротші та, за його задумом, з іншим впливом); третій же день він провів у ліжку, встаючи лише для того, щоб поїсти та справити потреби. Бертран час від часу пропонував свої послуги, але він від усього відмовлявся. Із ним відбулася зміна: він не голився, не міняв кальсонів, ноги його були немиті. Як можна сісти на корабель і відплисти до диких, примітивних колоній тепер, коли він усвідомив себе поетом і був ладен запалити весь Лондон своїм мистецтвом? А однак, як же йому викрутитися самому, без підтримки й без гроша, пішовши навсупір волі батька і зрікшись при тому спадщини?

— Що ж мені робити? — запитував він себе, лежачи четвертого дня в ліжку немитий і нечесаний. За вікном був туманний, хоча й теплий і сонячний березневий ранок, і сяйлива імла на вулиці викликала в нього головний біль. Постіль була несвіжа, як і його нічна сорочка. Від вогню в коминку залишилося саме холодне вугілля. Минула восьма, дев'ята година, а він досі не міг зважитися встати з ліжка. Одного разу, задля експерименту, він спробував затримати дихання, щоб побачити, чи зможе він таким робом померти, бо ж жодної альтернативи цьому він не бачив; але за якихось пів хвилини несамовито втягнув ротом повітря і до нових спроб більше не вдавався. У животі забурчало, і сфінктери сповістили його про свій дискомфорт. Він ніяк не міг придумати жодної причини для того, щоб встати з ліжка, і жодної, щоб у ньому залишитися. Пробило вже десяту, час ішов.

Близько опівдня, всоте цього ранку перебігаючи по кімнаті, його погляд зупинився на тому, на що доти він не звернув уваги: якийсь клаптик паперу на підлозі біля письмового стола. Упізнавши його, він, не маючи нічого на мислі, виліз із ліжка, підняв його та, примружившись у яскравому світлі, прочитав:

Решта цього звання була відірвана, але, попри цю втрату, а, можливо, саме завдяки їй, у голові Ебенезера раптом сяйнула думка яка сповнила його такої приємної рішучості, що настрій його миттю поліпшився, проганяючи геть триденний смуток, як березневий бриз проганяє шквали. По спині пробіг легенький трепет; обличчя його розпашілося. Схилившись над чистим аркушем паперу для листів, він звернувся з привітанням безпосередньо до Чарлза Калверта, третього лорда Балтимора та другого Лорда-правителя провінції Меріленд. Ваше Превосходительство, писав він, такою ж твердою рукою, як і декілька ночей тому:

І якусь хвильку подумавши, він самовпевнено доточив до свого імені одне-єдине слово Поет, вважаючи зайвою скромністю заперечувати або ж приховувати саму свою сутність.

— О Святі Небеса! — вигукнув він сам до себе, згадуючи свій недавній пригнічений настрій. — Та я замалим знову не сповз у цю Прірву! Я так міркую, що на мене постійно чатує ця небезпека: це моя Немезида, і цим я відрізняюся від інших людей, зовсім як нещасний Орест, якого переслідували Фурії! Що ж, хай буде так: принаймні я вже знаю, які вони — ці мої жахливі Еринії, і вже зможу вчасно розпізнати їхнє наближення. І за це дякую тобі, Джоан Тоуст! Тепер мені відомо, як боронитися від їхнього нападу. — Він звірився зі своїм свічадом і, після кількох невдалих спроб, «віддзеркалив» такі рефлексії: — Життя! Я маю кинутися назустріч Життю, втекти до нього, як Орест втік до храму Аполлона! Дія буде моїм святилищем; Заповзятливість — моєю заслоною! Я буду битися, щоб не розбили мене! Саме Життя візьму я за роги! Покровителю піїтів, твоїм храмом буде Цілий Великий Справжній Світ, до якого я плину з розпростертими руками; нехай він береже мене від Безодні, і я сягну таких вершин, що в Ериній запаморочиться голова і вони падуть долу, обернувшись на поблажливих Евменід!

Потім він перечитав свого листа.

— Так, — сказав він, — читай і радій із цієї звістки, Балтиморе! Не щодня твоїй провінції випадає щастя зустрітися з поетом. Еге! Таж сьогодні вже двадцять сьоме число! Я мушу негайно ж віднести листа особисто.

Вирішивши так, Ебенезер гукнув Бертрана, але, не знайшовши його вдома, скинув із себе смердючу нічну сорочку та почав вдягатися сам. Вирішивши не завдавати шкірі клопоту миттям, він натягнув свої найкращі короткі, без штрипок, льняні кальсони, рясно напахчені парфумами, білу, доброго голландського люстрину сорочку, простору та м'яку, з вузьким комірцем, рукава якої на зап'ястках були зібрані чорними стрічками шпанського отласу та мали маленькі манжети, стримано прикрашені рюшами. Наступними він вдягнув пару плисових, нічим не оздоблених чорних плюндрів, що ледве сягали колін, вузькі в стегнах і широкі в заду, потім в'язані панчохи з білого єдвабу, які за останньою модою були скручені трохи вище колін, щоб було видно чорні стрічки підв'язок, на яких вони трималися. Черевики його, яким було лише тижнів зо два, були з м'якого чорного гишпанського сап'яну, з передками квадратової форми, на високих підборах і з клямрами, а язички їхні, мов лук Купідона, були вивернуті донизу, виставляючи напоказ спокусливого червоного кольору підкладку. З огляду на погоду й тогочасну моду він залишив свою камізелю там, де вона й висіла, і накинув каптан із саржі кольору стиглої сливи, підбитий сріблястою прюнеллю — манжети відгорнуті, щоб показати різнокольорові, слива та срібло, смуги, — без ковніра, вузький у плечах і з широкими полами, який від шиї до приполів він так і не застібнув на ґудзики, щоб було видно сорочку та шалик. Останній був білого мушлину, з довгими кінцями й мереживом на кінчиках, й Ебенезер зав'язав його наослаб, перекрутивши висячі кінці простим вузлом і підтягнувши кінчики, щоб пропустити їх через верхню петельку для ґудзика відкритого верху каптана, на манір Стейнкірк[25]. Потім настала черга клинка, якого він встромив у прикрашені стрічками піхви, що звисали біля його лівої ноги на добре припасованій портупеї, а після — довгої, із багатьма білими локонами перуки, яку він щедро притрусив пудрою та обережно прилаштував на своїй макітрі, яка у своєму природному стані була гола, як яйце. Залишилося лише примостити поверх перуки чорний вовняний капелюх із круглим наголовком і широкими крисами, оздоблений страусовими трепітками, натягнути замшеві рукавички, гаптовані срібним і золотим шитвом (вилоги по краях мали білі мережива та були підбиті жовтим єдвабом), взяти в руки свій довгий ціпок (обвитий білого та темно-фіолетового кольору стрічками, такими ж, як і на піхвах) і роздивитися у дзеркалі, що ж воно в результаті вийшло.

— Ти тільки подивися! — вигукнув він задоволено. — Ти ба яка шельма! En garde[26], Лондоне! Виглядаєш непогано, Життя! Начувайся!

Але часу роздивитися як годиться та намилуватися не було: Ебенезер поспіхом вибіг на вулицю, скористався з послуг цирульника та чистильника взуття, усмак попоїв і, винайнявши екіпаж, негайно подався до лондонського будинку, де мешкав Чарлз Калверт, Лорд Балтимор.

Аудієнція Ебенезера у лорда Балтимора та незвичайна пропозиція, із якою він звернувся до цього джентльмена

На його превелике задоволення та чималий подив, за декілька хвилин по тому, як Ебенезер з'явився в міському домі лорда Балтимора та відіслав зі слугою своє послання, йому повідомили, що лорд Чарлз прийме відвідувача у своїй бібліотеці, і незабаром Ебенезер постав перед цим вельможею.

Лорд Балтимор сидів в обтягнутому шкірою фотелі величезних розмірів біля коминка, і, хоч він і не підвівся, аби привітати свого відвідувача, проте зробив жест, люб'язно запрошуючи Ебенезера зайняти місце в кріслі навпроти. Це був літній чоловік, скорше невеликої статури, із гладенькою, попри свій вік, шкірою, великим носом, тоненькими білими вусиками та великими, надзвичайно яскравими карими очима; Ебенезеру спало на думку, що він виглядає як постарілий Генрі Берлінґейм, який набув шляхетнішого вигляду. Вбраний він був більш офіційно й дорого, ніж Ебенезер, але — як останній одразу вкмітив — не так модно: насправді так вдягалися років десять тому. Перука його була дорожня; хоч пишна, але не дуже довга, тугі пуклі не сягали плечей і висіли скручені, мов коркотяги; шалик, пов'язаний наослаб, з мереживами на кінцях, був із льону; каптан із рожевої парчі, підбитий алямодом, був заширокий у поясі та мав надто короткі поли, ніж було прийнято натоді, а кишені без клапанів були горизонтальні, а не вертикальні й розташовувалися вельми близько до країв. Рукави сягали майже зап'ястків і були завернуті на декілька дюймів, демонструючи підкладку, шиту сріблом, а зі зворотного боку відкривалися, утворюючи кутики, які звисали, ніби вуха мисливського пса. Бокові клапани по всій довжині стегон були оздоблені срібними ґудзиками та фальшивими петельками, а на правому плечі хизувався вузол зі срібних стрічок. Під каптаном була камізеля з армозину кольору індиго, застібнута на всі ґудзики, та єдвабні плюндри до пари. Із сорочки було видно лише витончені манжети з білого, тонкого, як павутиння, батисту. Крім того, його підв'язки були приховані під складками панчіх, а квадратні язички черевиків стояли прямо. У руці він тримав Ебенезерового листа та, примружившись, розглядав його в тьмяному світлі, яке ледве проникало крізь щільно запнуті портьєри, немов збирався пересвідчитися, що він усе правильно зрозумів.

— Ебенезер Кук, чи не так? — сказав він, розпочавши таким чином розмову. — З Мису Кука в Дорчестері? — Його голос, по суті досі сильний, мав непевну вібрацію, яка вказує на початок глибокої старості. Ебенезер злегка вклонився на підтвердження цих слів і зайняв місце, на яке йому вказав господар.

— Син Ендрю Кука? — спитав Чарлз, пильно вдивляючись у гостя.

— Саме він, сер, — відповів Ебенезер.

— Я був знайомий з Ендрю Куком у Меріленді, — мовив Чарлз, пригадуючи. — Якщо пам'ять не зраджує, це було 1661 року, того року мій отець призначив мене Губернатором Провінції, і я там видав Ендрю Куку патент на торгівлю. Але вже багато років я його не бачив і, напевно, навіть і не впізнаю, як, власне, і він мене. — Він зітхнув. — Життя — це битва, яка вкриває шрамами усіх однаково — і переможців, і переможених.

— Авжеж, — з готовністю підтакнув Ебенезер, — але справою живих є битися з ним та взяти приступом. І добрий солдат носить свої шрами з гордістю, і не має значення, чи переміг він, чи програв цю битву — він здобув їх хоробро, б'ючись у чесному поєдинку.

— Не маю жодних сумнівів, — пробурмотів Чарлз і звернувся до листа. — Як це розуміти, — завважив він, — Ебенезер Кук, Поет. Прошу, поясніть, що це має означити? Чи значить це, що ви здобуваєте свій хліб насущний віршуванням? Чи ви є кимось на взір менестрелів, що ходять по країні, жебракуючи та декламуючи напам'ять вірші? Маю визнати, мені нічого не відомо про це ремесло.

— Поет я, — відповів Ебенезер, дещо зашарівшись, — і можливо, не дуже й посередній, але ні пенні цим не заробив, та й ніколи не зароблю. Муза любить того, хто упадає лише за нею одною, та зневажає того, хто хоче бути при ній звідником, щоб натоптати власний капшук.

— Певно, що так, певно, що так, — сказав Чарлз. — Але хіба не буває зазвичай, що людина чіпляє до свого імені якусь яскраву ганчірку та розмахує нею привселюдно, як вимпелом, щоб таким побитом розказати всім про своє покликання та привернути до себе увагу всього світу? Отож якби я прочитав тут Ебенезер Кук, Лудильник, я б найняв вас полагодити мої казани; якби тут було Ебенезер Кук, Лікар, я б послав до вас усіх своїх домашніх, щоб ви промили їм кишківник і дали якісь ліки для зміцнення здоров'я; якби Ебенезер Кук, Джентльмен чи Есквайр, то, гадаю, ви прийшли б не для того, щоб найнятися до мене, і я б подзвонив своєму пахолку та наказав принести вам бренді. Але Поет, чи пак Ебенезер Кук, Поет. Що то за ремесло таке? І з чим його їдять? Яку роботу можна вам доручити?

— Власне, це та справа, про яку я і хотів поговорити з вами, — сказав Ебенезер, якого, здавалось, цей уїдливий коментар анітрохи не спантеличив. — Ви знаєте, сер, що, намагаючись здобути прихильність музи, на прожиток собі не заробиш, але це може бути покликанням, і не з доброго дива я додав до свого імені звання Поет. Не має значення, що я роблю і чим заробляю свій хліб; поет — це те, ким я насправді є.

— Це так, якби хтось підписався Джентльмен? — запитав Чарлз.

— Саме так.

— Тож ви прийшли сюди до мене не в пошуках роботи? Значить, ви не шукаєте собі місця?

— Місця у вас я не шукаю, — заявив Ебенезер, — адже як коханець не шукає у своєї любки нічого, опріч її прихильності та ласки, яка вже сама собою є для нього винагородою, так і піїт не потребує від своєї музи нічого, крім щасливого натхнення, і якщо плодом зусиль закоханого є наречена на шлюбному ложі та підтвердженням того — забарвлене багряним цвітом простирадло, то винагородою для поета є вишукане слово вірша, а підтвердженням того — сторінка, де його надруковано. Якщо дівчина має за собою гарне віно, то ним, звісно, не погребують, як і не відштовхнуть зневажливо той гріш, що принесе автору його публікація. Утім, це лише щасливий збіг обставин, якого навмисне не шукають.

— Ну, що ж, — сказав Чарлз, дістаючи з полиці над коминком дві люльки, — тоді, гадаю, ми можемо вважати з'ясованим те питання, що ви прийшли сюди не в пошуках місця. Викурімо ж наші люльки, а тоді прошу пояснити мені справу, яка вас сюди привела.

Обидва чоловіки набили тютюном і запалили свої люльки, й Ебенезер повернувся до предмету своєї розповіді.

— Не найми мене цікавлять, — повторив він, — а от служба — це зовсім інша річ, і саме це й становить суть мого візиту. Лише якусь хвилину тому ви спитали, що то за ремесло таке — поет і яку ж роботу можна йому доручити? Щоб відповісти, дозвольте мені, сер, запитати вас, чи було б щось відомо всьому світові про Агамемнона чи невтримного Ахілла, чи хитромудрого Одіссея, чи рогоносця Менелая, чи назагал про всю ту дивовижу пихатих греків і троянців, якби великий Гомер не переповів нам про них у своїх віршах? Скільки великих битв припали порохом історії за браком поета, який, оспівавши, зберіг би їх навіки? І скільки ж Єлен весною розквітає, і скільки їх, забутих, вирушає на потраву хробакам? Але дозвольте Гомеру зобразити її, вдавшись до великої оздоби свого вірша, і її краса буде збурювати кров двадцяти сторіч! І в чому, запитаю я вас, полягає велич Державця? У його подвигах на полі битви чи на м'якому, як пух, полі кохання? Таж достатньо одного покоління, щоб забути про них раз і назавжди! Ні, я вам так скажу, що велич його полягає не у справах, а в тому, як про ці справи розкажуть. І хто ж то має про них розповісти? Аж ніяк не історики, бо ж хоч би якими диявольськи прискіпливими та точними вони були стосовно того, скільки гоплітів мав Епамінонд, коли розбив спартанців у битві при Левктрах, чи як звали цирульника Карна Великого, проте ніхто не буде їх читати, хіба що їхні колеги-літописці або студенти — перші від заздрощів, а другі з примусу. Але віддайте його діяння та й самого діяча до рук піїта, і що ж з того вийде? О диво! Карлючкуватий ніс виправляється, худі ноги гладшають, пранці стають пролежнями, темні й сумнівні справи позбуваються ганьби, а яскраві стають ще яскравішими; і все це під мелодійні звуки рим, витончені порівняння, що змушують тамувати подих, і розмір вірша, що так хвилює. Отож усе це западає в голову, немов пісня «Зелені рукави», та зворушує серце, як Святе Письмо!

— Ясно як божий день, — сказав Чарлз з усмішкою, — що поет є корисним і потрібним членом почту Державця.

— А що справедливо для державця, то справедливо і для його держави, — правив далі Ебенезер, збурений власним красномовством. — І що б то була за Давня Греція без Гомера, а Давній Рим без Вергілія, щоб оспівувати їхню славу та велич? Герої помирають, пам'ятники руйнуються, імперії розпадаються, але «Іліада» сміється над плином часу, і вірш Вергілія звучить так само правдиво, як і тоді, коли його було складено. І хто, як не поет, може змалювати чесноту принадливою, а гріх відразливим, адже він один надає нам заразом і заповідь, і зоровзір? І хто інший змушує природу підкорятися своїй уяві та зображає людей кращими чи гіршими відповідно до своєї мети? І що інше може оспівувати так, як ліричний, прославляти так, як хвалебний, оплакувати так, як елегійний, і ранити так, як гудібрастичний вірш?

— Нічого з того, що я міг би назвати, — сказав Чарлз, — і ви переконали мене, що найліпшим другом і найгіршим ворогом будь-якої людини є поет. Прошу, сер, облиште ж тепер вашу передмову та прямо з'ясуйте мені суть вашої справи.

— Гаразд, — сказав Ебенезер, встромивши ціпка поміж колінами та міцно вхопившись за його маківку. — Чи сказали б ви, сер, що Меріленд може пишатися надлишком поетів?

— Надлишком поетів? — повторив Чарлз і задумливо затягнувся димом. — Ну, що ж, раз ви вже спитали, то гадаю, що ні. Ні, маю щиро визнати, entre nous[27], в Меріленді немає ніякого надлишку поетів. Аж ніяк немає. Гай-гай, та я можу побитись об заклад: пройдіть одного травневого дня вздовж і впоперек Сент-Мері-Сіті, і ви й сліду поета не подибаєте, так рідко вони там трапляються.

— Як я і думав, — сказав Ебенезер. — А чи не зайдете ви так далеко, щоб припустити навіть, що, осівши в Меріленді та доклавши до цього чималих зусиль, я так і не спромігся б знайти там чотирьох чи п'ятьох моїх колег-плантаторів, із якими я зміг би перекинутися куплетом або обмінятися римами?

— Є така імовірність, — визнав Чарлз.

— Я так і гадав. А тепер, сер, чи не буде з мого боку надміру самовпевнено та марнославно припустити, що я, либонь, буду виключно першим, найпершим, без попередників, справжнім оригінальним поетом, чия нога коли-небудь ступала на Terra Mariae[28]? Першим, хто буде домагатися прихильності Мерілендської Музи?

— Я цього не можу заперечувати, — відповів Чарлз, — і якщо там і живе така дівка, як Мерілендська Муза, то ви можете розплести їй вінок.

— Бігме! — радісно вигукнув Ебенезер. — Ви тільки подумайте! Ціла провінція, цілий народ — і вони залишаються неоспіваними! Які-то справи забуто, які прекрасні дами та доблесні кавалери пішли у небуття! Дідько! У мене голова йде обертом! Ліси було повалено, міста засновано, ціла нація пустила коріння й постала в диких краях! Пошуки, зусилля, тріумфи! Та це ж робота, гідна самого Вергілія! Подумайте, мілорде, ви тільки подумайте: шляхетний рід Калвертів, баронів Балтиморів — то будівничі націй, що несуть світло в дикі краї та роблять ці землі родючими! Славний дім та історія в очікуванні того, щоб хтось поклав їх на музику поезії на радість усьому світові! Господи, та це ж незайманий терен!

— Про Меріленд можна сказати багато гарних речей, — погодився Чарлз. — Але, відверто кажучи, боюся, що незайманки трапляються там так само рідко, як і поети.

— Прошу, не жартуйте так! — благально мовив Ебенезер. — Це має бути поема, яку ще ніхто й ніколи не складав! Це буде «Мерілендіада», клянуся честю!

— Як ви кажете? — Попри всю свою манеру піддражнювати співбесідника, Чарлз впродовж усієї цієї схвильованої промови Ебенезера ставав дедалі замисленішим.

— «Мерілендіада», — повторив Ебенезер і виголосив, неначе читаючи титульну сторінку: — Епічна поема, що має перевершити всі епоси: історія шляхетного роду Чарлза Калверта, лорда Балтимора та Лорда-правителя провінції Меріленд, що оповідає про героїчне заснування цієї провінції! Відвага та наполегливість її поселенців, які ведуть боротьбу з жорстокою природою та грізними дикунами, щоб відвоювати землю в цих диких країв та обернути її на рай на землі! Маєстат та освіченість її правителів, що, мов королівські садівничі, дбайливо доглядають за ніжними зернами цивілізації, посіяними в грубу землю, обробляють і плекають їх, аби краса Меріленду розквітла так, що й слів забракне її передати; земля, що буяє зеленню, плодюча, квітуча та доглянута; заселена відважними чоловіками та доброчесними жінками, здоровими, гарними, вишуканими: одне слово, Щаслива земля[29], прекрасна своїм минулим, велична у своєму сьогоденні, славетна у своєму майбутньому, найяскравіша перлина в розкішній короні Англії, якою володіє й управляє на благо всім родина, якій немає рівних в анналах всесвітньої історії. Усе це в героїчних куплетах, надруковане на льняному папері, в оправі з телячої шкіри, із золотим тисненням, — тут Ебенезер, зробивши помах своїм капелюхом, вклонився — та присвячене Вашій Світлості!

— І підписане? — запитав Чарлз.

Ебенезер підвівся та, радісно усміхаючись господарю, поклав одну руку на палицю, а іншою взявся під бік.

— Підписане Ебенезер Кук, Джентльмен, — відповів він, — Поет-лауреат Провінції Меріленд!

— Ага, — сказав Чарлз, — Поет-лауреат — це якийсь новенький ярлик, який ви хочете приточити до свого імені.

— Тільки подумайте, як це може посприяти репутації Вашої Світлості, — підкреслив Ебенезер. — Це призначення одним махом виказало б владу і милість вашого правління і надало би Провінції присмак справжнього королівства та вишуканого почту державця, де є справжнісінький лауреат, який співає їй хвалу і у віршованій формі веде письмовий лік великих моментів її історії; а що стосується самої «Мерілендіади», то вона обезсмертить баронів Балтиморів і увічнить їх усіх, як Енеїв! Поза тим, вона зобразить Провінцію в її теперішньому стані в таких яскравих кольорах, що це привабить туди найкращі родини Англії, і вони вирішать оселитися там; вона спонукатиме її мешканців бути заповзятими та доброчесними, щоб образ, створений мною, відповідав дійсності; загалом вона сприятиме підвищенню зарівно і якості, і цінності самої колонії, і, відповідно, прославлятиме, робитиме впливовішим і збагачуватиме того, хто володіє й управляє нею! Хіба цей значний перелік досягнень не вражає?

На цих словах Чарлз вибухнув таким сміхом, що захлинувся димом зі своєї люльки, сльози виступили в нього на очах, і він ледь не втратив свою дорожню перуку; слугам, що стояли поодаль, треба було декілька разів відчутно вдарити його по спині, щоб він зміг повернути самовладання.

— Далебі! — вигукнув він нарешті, витираючи очі хустинкою. — І справді досягнення, що й казати, прославити та збагатити того, хто править Мерілендом! Мені прикро казати, Пане Поет, але цей добродій уже утримує свого лауреата, який має оспівувати його! І прославити його більше, ніж це робить його сан, — хтозна, чи це й можливо, а що стосується його збагачення, то насмілюся висловити припущення, що я вже з лишком вніс свою частку! Їй-богу! Їй же богу!

— Як це так? — запитав Ебенезер, геть спантеличений.

— Добродію, та невже ж ви вчора народилися? Хіба вам геть нічого не відомо про справжній стан речей у світі?

— Поза всякими сумнівами, це ж ваша провінція! — вигукнув Ебенезер.

— Поза всякими сумнівами це була моя провінція, — виправив Чарлз, криво посміхаючись, — і барони Балтимори були здебільшого її Справжніми й Абсолютними Правителями відтоді, як король підписав хартію, і залишалася ними ще три роки тому. Я досі отримую мій податок на землю та жалюгідні суми портових зборів, але щодо решти, то ця провінція належить зараз королю Вільяму, сер, і королеві Мері, а не мені. Чому б вам не звернутися зі своєю пропозицією до королівського дому?

— Бігме! Я геть нічого про це не знав! — вигукнув Ебенезер. — Чи ж можу я запитати, що примусило Вашу Світлість усунутись від управління колонією? Чи не було це наслідком бажання на схилі років провести решту життя в спокої? Або, либонь, причиною була ваша цілковита відданість Короні? Присягаю, що то за широта натури!

— Стривайте, стривайте, — вигукнув Чарлз, починаючи знов здригатися від сміху, — бо інакше мої служки і дух з мене виб'ють! Хех! Кха! — Він глибоко вдихнув і кілька разів ляснув себе долонею в груди. Коли йому знову вдалося оволодіти собою, він сказав:

— Я бачу, ви перебуваєте в блаженному невіданні щодо історії Меріленду і збираєтеся стрибати у воду, не знаючи броду та того, хто за ким стоїть і чиї інтереси захищає. Ви прийшли зробити мені послугу, принаймні так ви заявили, і — Небеса свідки! — збагатити та прославити мене: що ж, гаразд, але дозвольте тепер і мені відплатити вам тим самим і зробити вам послугу, і, можливо, колись це збереже вам ще одну таку марно витрачену годину: якщо ви не проти, містере Кук, я стисло оповім вам історію цього Меріленду, провінції, яку подібно гостинцю дикуна спочатку подарували, а потім поцупили назад. Ви готові її вислухати?

— Із задоволенням, це честь для мене, — відповів Ебенезер, який, утім, уже надто занепав духом, щоб дістати насолоду від цього уроку історії.

Короткий опис пфальцграфства Меріленд, його походження та боротьби за виживання, що їх надав Ебенезеру гоститель

— Правду кажуть, — почав Чарлз, — що ніяк не сидиться на місці тій голові, що носить корону, позаяк Заздрість і Зажерливість ніколи не задовольнити. Меріленд належить мені і по закону, і по праву, проте історія провінції — це оповідь про боротьбу, яку вела моя родина, щоб її зберегти, і про змови, які учиняли незчисленні плутяги, щоб відібрати її в нас, — головними поміж них були Чорний Білл Клейборн і сам антихрист на ім'я Джон Куд, який ще й досі мені надокучає.

Мого діда, Джорджа Калверта, як вам, либонь, відомо, представили при дворі Якова Першого як особистого секретаря сера Роберта Сесіла, а після смерті цього можновладця він був призначений секретарем Таємної ради та двічі спеціальним представником в Ірландії. Йому дали лицарський чин у 1617-му, і коли сера Томаса Лейка звільнили з посади державного секретаря (через довгий язичок його дружини), мого діда призначили на його місце всупереч тому, що герцог Бекінгемський, фаворит Якова, зажадав цю посаду для свого друга Карлтона. Маю підстави вважати, що Бекінгем сприйняв це як образу, що призвело до того, що він став першим впливовим ворогом нашого дому.

То була вельми невдала пора для того, щоб бути держсекретарем! Пам’ятайте, стояв 1619 рік: Тридцятирічна війна щойно розпочалася; Яків спустошив скарбницю; у нас не було жодного міцного союзника! Потрібно було обирати між Іспанією та Францією, але вибір одного означав ворожнечу з іншим. Бекінгем віддавав перевагу Іспанії, а мій дід підтримав його в цьому. Чи могло б щось бути мудрішим, спитаю я вас? Одружити принца Чарлза з інфантою Марією означало би прив'язати Іспанію до нас назавжди: посаг Марії наповнив би скарбницю, а мій дід, підтримавши короля та Бекінгема, довів би свою відданість першому та присоромив би невдоволення другого! Звісно, цей шлюб був не до смаку протестантам, і мій дід отримав огидне доручення (я так гадаю, що посприяв цьому Бекінгем) довести до відома вороже налаштованого Парламенту наміри стосовно цього шлюбу та боронити його там. Але ж то було розумним лише почасти: жоден чоловік не здогадувався про зраду короля Філіпа та його посла Гондомара, який лише заманив нас із метою відвернути від нас Францію, відвернути від нас німецьких протестантських князів, відвернути від нас навіть власного зятя Якова Фрідріха та нашу Палату громад, і то лише задля того, щоб в останню хвилину розірвати перемовини та залишити нас по суті безпорадними!

— То була безсоромна людина, цей Ґондомар, — ввічливо погодився Ебенезер.

— Це, а також перехід у католицтво, поклали край кар'єрі мого діда на державній службі. Попри вмовляння короля, він пішов у відставку, і у винагороду за його відданість Яків дарував йому маєток і титул барона Балтимора в Королівстві Ірландії.

Відтоді й аж до самої смерті він присвятив себе колонізації Америки. 1622 року Яків надав йому патент на півострів у південно-східній частині Ньюфаундленда, і мій дід, введений в оману брехливими звітами про це місце, вклав значну частину своїх статків у поселення, що зветься Авалон, і сам вирушив туди жити. Але підсоння там було нестерпне. Поза тим, французи, з якими ми завдяки державницьким талантам Бекінгема були у стані війни, без угаву нападали на наші кораблі та вчиняли досаду нашим рибалкам; і наче цього клопоту було мало, деякі пуританські священники почали поширювати в Таємній раді чутки, що католицьких кліриків таємно завозять до Авалону, де вони намагаються підірвати позиції англіканської церкви. Зрештою мій дід став просити короля Карла надати йому землі значно південніше, в домініоні Віргінія. У відповідь король написав, щоб дід облишив свої плани та повернувся до Англії, але ще не встигнувши отримати листа, мій дід зі своєю родиною та сорока колоністами вже перебралися до Джеймстауна. Там його зустріли губернатор Потт і його Рада (включно з цим негідником Вільямом Клейборном), усі, неначе ті дикуни, вороже поставилися до нього та мали намір прогнати діда геть, побоюючись, що Карл може забрати в них та дарувати йому всю Віргінію. Вони хотіли змусити його скласти присягу, визнаючи верховенство короля над церквою, хоча добре знали, що як ревний католик він відмовиться. Навіть сам король від нього цього не вимагав, але вони таки уперто правили своє, і у разі, якщо він не присягне, були ладні нацькувати на нього цілу зграю бандитів і хуліганів.

— Яка несправедливість! — сказав Ебенезер.

— Яке беззаконня! — виправив Чарлз. — І так жорстоко вони повели себе з ним, що він був змушений залишити дружину і сім'ю в Джеймстауні, а через деякий час, обстеживши узбережжя, повернувся до Англії й попрохав у Карла територію Кароліни. Була складена хартія, але щойно її були готові йому надати, як в Англії об'явився не хто інший, як пан Клейборн, який одразу почав плести інтриги, щоб завадити цьому. Аби запобігти конфлікту, мій дід шляхетно відмовився від Кароліни, натомість попросивши землі на північ від Віргінії, по обидва боки Чесапіцької затоки. Дарма Карл намагався вмовити його залишитись в Англії і жити спокійно, не завдаючи собі клопоту всіма цими хартіями та колоніями, мій дід нізащо не погоджувався на таке бездіяльне існування та нарешті переконав короля дарувати йому володіння, яке він нарік би Crescentia, але яке король назвав Terra Mariae, себто Мері-Ленд на честь Генрієтти Марії, королеви.

— Це було великодушно.

— Написали хартію, рівних якій за повноваженнями та обсягом наданих нею прав Корона дотіль не складала. Відповідно до неї моєму діду надавались усі землі від річки Потомак на півдні аж до сорокової широти на півночі та від західного узбережжя Атлантики до меридіана, де брало початок перше джерело Потомаку. Щоб вирізнити з-поміж решти областей на цих територіях, Меріленд поклали назвати Провінцією, пфальц-графством, і нас, баронів Балтиморів, зробили її справжніми й абсолютними Володарями та Правителями. Ми мали право розподіляти церковні парафії; ми мали владу впроваджувати закони та створювати суди для їхнього дотримання; ми могли карати лиходіїв на смерть або позбавлення кінцівок; ми мали право дарувати чини й титули…

— Ох, — сказав Ебенезер.

— …ми могли споряджати власні армії, проголошувати війну, встановлювати податки, видавати права на володіння землею, вести торгівлю з іншими державами, засновувати міста та порти…

— Ого!

— Коротко кажучи, — заявив Чарлз, — за данину у вигляді двох індіянських стріл щорічно Меріленд був нашим ленним маєтком, який ми мали в нашому повному і безроздільному володінні та яким могли управляти, як нам заманеться; і поза тим, у хартії було записано, що коли будь-яке викладене в ній слово, положення або речення викличуть якусь суперечку, то вони повинні читатися на нашу користь!

— Клянуся, у мене вже голова обертом іде!

— Так, так, то була могутня хартія. Але перш ніж на ній встигли поставити Велику Печатку, мій дід, дочасу постарівши, помер у віці лише п'ятдесяти двох років, а хартію вже далі просував Сесіл, мій дорогий батько, який відтак у 1632 році став другим лордом Балтимором і Першим Лордом-правителем провінції Меріленд. Він негайно почав споряджати кораблі та збирати колоністів під протести й крики Білла Клейборна! Старі члени Віргінської компанії скрипіли зубами та рвали на собі волосся, адже їхню хартію натоді вже скасували! У доках Лаймгауза вони присягалися, що «Ковчег» і «Голуб» споряджають для того, щоб везти до Іспанії черниць, а в Кенсінґтонському палаці клялися, що батько збирається перевозити іспанських жовнірів. Настільки численними та підступними були його вороги, що отець хоч-не-хоч мусив залишитись у Лондоні, щоб захистити свої права, і доручив очолити подорож моїм дядькам Леонарду та Джорджу, які в жовтні 1633 року відчалили з Грейвсенда до Меріленду. Та ледве «Ковчег» встиг підняти якір, як один зі шпигунів Клейборна, сподіваючись пустити нас на дно, біжить до Зіркової палати та стверджує, буцімто ми не виконали всіх необхідних митних процедур і команда корабля не склала присягу про верховенство короля над церквою. Секретар Коук шле кур'єрів до адмірала Пенніґтона, який стояв неподалік Сандвіча при вході в Дуврську протоку, і ось нас знову повертають назад до Лондона.

— Яке потурання!

— Після цілого місяця промов батько спростував звинувачення, довівши їхню безпідставність і зловмисність, і ми знову вирушили в путь. Щоб не дати Клейборну жодних підстав і цього разу нам зашкодити, ми повантажили наших протестантів у Грейвсенді, привели їх до присяги біля Тілбері й попливли далі протокою до острова Вайт, щоб прийняти наших католиків і декількох священників-єзуїтів.

— Дуже завбачливо, — сказав Ебенезер, менш впевнено.

— Потім, дякуючи Богу, ми нарешті відплили до Меріленду, маючи настанову від батька не правити месу привселюдно, не вступати в релігійні суперечки з протестантами, не кидати якір у Порт-Комфорті на виду у віргінських гармат, а стати біля Аккомака на східному узбережжі та не мати жодних стосунків із капітаном Клейборном і його людьми в перший рік нашого там перебування.

Із дикунами, племенем піскатавеїв, ми не мали жодної сварки, оскільки вони були раді стати під наш захист у їхній боротьбі проти сенеків і сасквеханноків: саме Клейборн, наш ворог, і був нашим головним клопотом! Цей Клейборн був баришником товариства «Клоберрі та компанія» й державним секретарем домініону, а призначив його Карл Перший, якого було легко ввести в оману. Найбільше його цікавив острів Кент, що лежав посеред Чесапіцької затоки, де розміщувалась його факторія; він краще розстався б зі своєю рукою, ніж з островом Кент, хоча було геть-чисто зрозуміло, що острів розташований у межах наших володінь.

— Що ж він вчинив? — запитав Ебенезер.

— Ну, що ж, питає він себе, хіба хартія Балтимора не надає тому у володіння землі hactenus inculta, тобто ті, «які до того не оброблялись»? Тож йому доведеться відмовитися від острова Кент, бо ж мої торговці приневолять його до цього! Ось тому він і подав клопотання в Комітет з плантацій. Але, прошу, зверніть увагу, ця клята hactenus inculta означала лише опис землі; це просто звичайний вислів, що застосовується в хартіях і не означає умови надання землі. Та й правду сказати, торговці Клейборна таки не орали там землі: вони обмінювали свої товари на зерно для прожитку та на хутра для «Клоберрі та компанії». Комітет з плантацій відхилив його клопотання, але той нізащо не відмовився б від острова Кент. Мерілендці висадились у березні 1634 року, рівно п'ятдесят дев'ять років тому, заснували Сент-Мері та повідомили Клейборна, що острів Кент належить їм. Клейборн не присягає Правителю і не відмовляється від прав на Кент, натомість запитує Раду Віргінії, що ж йому робити. Будьте певні, він не повідомляє їх про рішення Комітету з плантацій, а новини від Таємної ради до Америки йдуть повільно; отож вони наказують йому триматися до кінця, що він і робить, вливаючи отруту у вуха всім навколо себе, підбурюючи їх проти батька.

Дядько Леонард, який тоді був у Сент-Мері, дає Клейборну рік, по закінченні якого той мусить визнати права мого батька, або йому загрожує ув'язнення та конфіскація острова. Король Карл наказує губернатору Віргінії Гарвею боронити нас від індіян та дозволити вільну торгівлю між колоніями й водночас, введений в оману агентами Клейборна, вважаючи, що острів Кент розташований поза межами наших володінь, наказує батьку не чинити перешкод Клейборну! Цей Гарві був добрий християнин, який вважав, що слід жити самому і давати жити іншим; тому наш Клейборн уже давно очолив групу людей, яка мала на меті змістити того з посади та вигнати геть з колонії. Отож Гарві, сповнюючи наказ короля, заявляє про готовність вести торгівлю з Мерілендом, але розлючені віргінці постають проти нього, стверджуючи, що вони скорше заб'ють свою худобу, ніж продадуть її нам.

Отак і розпочалась уже відкрита війна. Дядько Леонард на річці Патаксент затримує один із півбаркасів Клейборна й арештовує шкіпера Томаса Сміта за ведення торгівлі за ліцензією, виданою батьком. Клейборн озброює шлюп і видає наказ своєму капітану атакувати будь-яке мерілендське судно, що йому зустрінеться. Дядько Леонард висилає назустріч тому два напівбаркаси й після бою на річці Покомок, шлюп здається. За два тижні у гавані Покомок відбувається ще одна сутичка із судном під командуванням того ж Тома Сміта. Бідний губернатор Гарві натоді перебуває під таким шквалом критики з боку його ж Ради, що для власної безпеки утікає до Англії.

Тим часом дядько Леонард повністю блокує мешканців острова Кент, а що земля ця й справді була цілком inculta, то вони починають там голодувати. Батько вказує на це представникам «Клоберрі та компанії» й так переконує їх, щоб вони зрештою відмовилися від прав на Кент і прислали нового повіреного у справах компанії, який мав би повноваження заступити на цій посаді Клейборна. Диявол нарешті йде на поступки, просячи лише, щоб цей новий представник, Джордж Івлін, не передавав острів мешканцям Меріленду; Івлін відмовляється дати таку обіцянку, а Клейборн відступає й повертається до Лондона, де «Клоберрі та компанія» подають на нього до суду, а губернатор Гарві звинувачує в заколоті. Поза тим, Івлін домагається того, що вся власність Клейборна у Віргінії переходить у володіння «Клоберрі та компанії».

— Він таки заслужив на це, — сказав Ебенезер.

— Він побачив, що цього разу над ним таки взяли гору, і тому вдався до нової каверзи; він купує собі у своїх приятелів сасквеханноків острів Палмер, що у верхів'ї Чесапіцької затоки, в тому місці, де в неї впадає річка, і засновує там нову факторію, вдаючи, що ця територія розташована поза межами наших володінь. Потім він подає супліку Карлу, прохаючи, щоб той захистив його від посягань мого отця на його права та — уявіть собі, з невинним виразом обличчя — вимагає надати йому всі землі, що простягаються вглиб на відстань дванадцяти ліг обабіч річки Сасквеханнок, яка на півдні впадає в затоку і далі в океан, а на півночі бере початок аж біля озера Ґранд-Лейк у Канаді!

— Та що ви кажете! — вигукнув стурбовано Ебенезер, хоча жодного уявлення не мав щодо географії тих місць, про які йшлося.

— Так, так, — закивав Чарлз. — Та цей чоловік був просто божевільний! Це дало б йому у власність смугу території двадцять чотири ліги завширшки та майже триста ліг завдовжки, та ще й усю Чесапіцьку затоку і три чверті всього Меріленду на додачу! Він сподівався ще раз ошукати короля, як це йому вдавалося в минулому, але Комітет цю супліку викинув геть. Івлін згодом визнав батькові права на Кент, і дядько призначив його губернатором острова. Він спробував переконати острів'ян заявити батьку права власності на свою землю і, либонь, таки переконав би їх, якби там не з’явився цей злодій Том Сміт разом зі швагром Клейборна. Не залишалось нічого іншого, як раз і назавжди впокорити їх. Дядько Леонард особисто очолив дві експедиції проти острів'ян, примусив їх визнати нашу владу, заарештував родича Клейборна та конфіскував усе його майно у Провінції.

— Гадаю, це нарешті вгамувало того мерзотника!

— На деякий час, — відповів Чарлз. — У 1638 році він придбав собі острів на Багамах, і чотири чи п’ять років про нього не було ні слуху ні духу. А його рідню ми тоді запроторили до в’язниці, але оскільки Законодавчі збори ще ніколи не скликали, то й не було суду присяжних, щоб висунути їм звинувачення та судити їх!

— І як же ви з цим впоралися? — запитав Ебенезер. — Прошу, не кажіть тільки, що відпустили їх на волю!

— Ну, що ж, ми скликали Законодавчі збори під приводом розслідування, щоб висунути їм обвинувачення, а потім перетворили їх на суд, щоб розглянути цю справу і визнати ув'язнених винними. Дядько Леонард потім засуджує їх до кари на горло, суд знову стає Законодавчими зборами та приймає цей вирок як закон (бо в нас не було законів, згідно з якими ми мали б їх судити), а дядько Леонард пом'якшує цей вирок, щоб запобігти будь-якій несправедливості.

— Це був блискучий хід! — заявив Ебенезер.

— Це був початок усіх наших бід, — сказав Чарлз. — Щойно зібралися Законодавчі збори, як зажадали запроваджувати закони, хоча самою хартією передбачалося, що це право належить Правителю, і потрібна лише згода вільних громадян. Батько певний час цьому опирався, але мусив швидко поступитися, принаймні на якийсь час, щоб уникнути бунту. Від того дня Законодавчі збори завжди протистояли нам та вели проти нас нечесну гру, не оминаючи жодної нагоди зменшити наші владні повноваження та збільшити власні.

Він зітхнув.

— І неначе цих турбот нам було замало, десь приблизно о тій порі ми взнаємо, що єзуїтські місіонери, які десятками навертали піскатавеїв на християнську віру, увесь цей час отримували за це у свою власність великі земельні ділянки, які стали належати церкві. Й ось одного чудового дня вони повідомляють нам про свій намір проголосити усі ці території незалежними! Їм було відомо, що мій отець католик, і тому вони заявили, що в провінції має велику владу канонічне право і що, згідно з папською буллою «In Coena Domini»[30], вони та їхні землі вільні від світського закону!

— О Боже! — вигукнув Ебенезер.

— Але ж вони не знали, — вів далі Чарлз, — що мій дід, перш ніж навернутись на католицтво, мав нагоду добряче ознайомитись із хитрощами єзуїтів у Ірландії, коли Яків посилав його туди розслідувати причини невдоволення. Тож аби знищити цей намір у самому зародку, перш ніж єзуїти, з одного боку, привласнять собі цілу провінцію, а протестанти, з другого боку, використають цю околичність як привід для антипапського повстання, отець звернувся до Риму з проханням відізвати єзуїтів і замість них прислати священників, що належать до білого духовенства; і після кількарічної суперечки вони зрештою на це погодилися.

Потім нам почали завдавати клопоту індіяни. Сасквеханноки на півночі та нантікоки на східному узбережжі час від часу чинили набіги на інші племена, оскільки вони були мисливцями, а не землеробами. Але після 1640 року вони почали нападати на плантації по всій Провінції, і навіть поповзли чутки, що вони підбурюють наших друзів піскатавеїв приєднатися до них у великій різні. Дехто стверджував, що за всім цим стоять французи, інші вважали, що це робота єзуїтів, але я особисто гадаю, що до цього доклав руку Білл Клейборн.

— Клейборн! — сказав Ебенезер. — Але як же так? Адже, якщо я вас правильно почув, він у цей час переховувався десь на Багамах!

— Так, він був там. Але 1643 року, коли почалася ця морока з єзуїтами та виник клопіт з індіянами, а в колонії почались чвари, що були наслідком громадянської війни між Карлом і Парламентом, дядько Леонард повернувся до Лондона, щоб обговорити з батьком стан справ у Провінції. І щойно він відплив, як Клейборн знову потайки почав прослизати в Затоку, намагаючись збурити мешканців Кента. І якраз десь тоді ж Річард Інґл — морський капітан, атеїст і зрадник — прибуває в Сент-Мері на своєму торговому кораблі «Реформація», безпробудно п'є та виголошує всім і кожному, що король — більше не король і що він відірве голову кожному роялісту, який наважиться йому перечити!

— Це ж зрада! — вигукнув Ебенезер.

— Так само сказав і наш Жиль Брент, який виконував обов'язки губернатора до повернення дядька Леонарда. Він засадив Інґла у в'язницю та конфіскував його корабель. Але щойно ми накинули на руки цьому негіднику залізні браслети, як його звільнили за наказом нашого члена міської ради, капітана Корнвеліса, повернули йому корабель і відпустили, немов рибу в річку вкинули.

— Дивовижно…

— Цей Корнвеліс був солдатом і нещодавно очолював декілька експедицій, щоб укласти мир з нантікоками та відігнати геть сасквеханноків. Коли ми висунули йому обвинувачення в безпідставному звільнені Інґла, він, захищаючись, сказав, що взяв з того негідника обіцянку поставити нам барило пороху та чотириста фунтів куль для захисту Провінції — і звісно ж, цей суціга невдовзі повернувся знову, сиплючи прокльони та нападаючи на всіх на своєму шляху, обіцяючи залишити ці боєприпаси як заставу в разі майбутнього судового процесу. Але не встигли ми отримати від нього бодай кулі, як він знову розіп'яв вітрила та, не сплативши жодних митних і портових зборів, відплив, прихопивши як пасажира свого приятеля Корнвеліса.

Дуже скоро стало зрозуміло, що Інґл і Клейборн, двоє наших заклятих ворогів, об'єднали свої зусилля проти нас, використовуючи Громадянську війну в Англії як прикриття. Клейборн знову висадився на Кенті, пред'явивши фальшивий документ на пергаменті, та присягся, що це його повноваження, які він отримав від короля на управління островом. У той самий час цей круглоголовий[31] Інґл приступом бере Сент-Мері, маючи озброєний корабель і власний фальшивий пергамент; він захоплює місто, примушуючи дядька Леонарда тікати до Віргінії, і відтак за допомогою Клейборна претендує на весь Меріленд, у якому два роки панує цілковита анархія. Він грабує і мародерствує то тут, то там, захоплює власність, викрадає навіть замки та дверні завіси в господарствах і цупить Велику печатку Меріленду, у якій було срібла на добрих сорок фунтів. Він не зупиняється навіть перед домом і майном свого рятівника Корнвеліса, плюндрує його так само, як і решту, а потім на додачу ще й саджає в Лондоні цього ж самого Корнвеліса у в'язницю як свого боржника та зрадника! Й остання його витівка — клятва в Палаті лордів, що вчинив він так винятково через релігійні мотиви, бо і сам Корнвеліс, і решта його потерпілих були злісними папістами.

— Я того не можу збагнути, — зізнався Ебенезер.

— 1646 року дядько Леонард завдяки Губернатору Берклі зібрав залогу та повернув Сент-Мері, а згодом і весь Меріленд, але острів Кент не хотів підкорятися до самого кінця. Провінція знову належала нам, і хоча зусилля дядька Леонарда і були винагороджені, він помер усього лише через рік після цих подій.

— Що й казати! — вигукнув Ебенезер. — Яка боротьба! Щиро сподіваюся, що Клейборн і йому подібні більше не вчиняли вам зла і ви могли нарешті жити у своїй Провінції в мирі та злагоді!

— Ми таки заслужили це, клянусь небесами, але не минуло й трьох років, як цей казан, у якому варилися розбрат і заколот, почав кипіти знову.

— Мені прикро це чути.

— Усе це спричинив переважно Клейборн, цього разу у спілці з Олівером Кромвелем і протестантами, хоча ще зовсім нещодавно він був палким роялістом. За декілька років до цих подій, коли поселенці, що належали до англіканської церкви, вигнали з Віргінії пуритан, дядько Леонард дав останнім дозвіл заснувати на річці Северн місто, яке назвали Провіденс, оскільки жодних переслідувань на релігійному підґрунті в Меріленді не було. Але ці протестанти, зневажливо поставившись до нас, представників католицької церкви, відмовилися присягати на вірність батьку. Коли Карлу Першому відрубали голову, а Карл Другий був вимушений вирушити у баніцію, батько жодним чином не протестував і визнав владу Парламенту, він навіть подбав про те, щоб католика Томаса Ґріна, який був губернатором після смерті дядька Леонарда, на цій посаді заступив протестант і ставленик Парламенту Вільям Стоун, аби не давати невдоволеним у Провіденсі жодних підстав для ребелії. І в якості подяки за цей мудрий крок він дочекався, що Карл Другий, банітований на острів Джерсі, оголосив його Круглоголовим і припоручив керувати радою Меріленду серу Вільяму Давенанту, поету.

— Давенанту! — вигукнув Ебенезер. — Це й справді шляхетна картина, поет-король! Проте мені соромно за моє ремесло, адже цей добродій здобув цю високу винагороду нечесним шляхом.

— На цій посаді він далеко не зайшов, бо щойно відплив до Меріленду, як корабель Парламенту перехопив його в морі при виході з протоки біля Лендс-Енду, і це поклало край його кар'єрі губернатора. Однак Віргінія, знайте, залишалася вірною королю до самого кінця, і щойно Карлу Першому відтяли голову і вона проголосила королем Карла Другого, Парламент спорядив флот, щоб привести її до покори. Саме тоді, у 1650 році, наш губернатор Стоун поспіхом вирушив у справах до Віргінії, а керувати провінцією до свого повернення уповноважив свого попередника Томаса Ґріна. Це було нерозважливе рішення, оскільки цей Ґрін досі не забув заподіяної йому образи, коли замість нього призначили Стоуна. Щойно він здобув повноваження на цій посаді, як разом із Віргінією визнав королем Карла Другого, і хоч губернатор Стоун мерщій повернувся назад і вигнав цього пана, шкоди вже було завдано! Цей підлий Дік Інґл досі був на волі та мешкав у Лондоні, і щойно чутка про це досягла його вух, він миттю примчав до комітету, щоб негайно покарати Віргінію, та домігся, щоб до його повноважень долучили й Меріленд. Але батько вчасно відчув, звідки дме вітер, і перш ніж флот встиг підняти вітрила, він подав клопотання, у якому стверджував, що Ґрін зробив заяву без його відома та згоди, і примусив їх викреслити назву Меріленд з наказу. Вирішивши, що цього буде досить, він заспокоївся; але цей проноза Білл Клейборн знову виринув та, добре знаючи, що комітет не знається на американській географії, домігся, щоб наказ переписали, вказавши там усі території навколо Чесапіцької затоки — що мало б означати й увесь Меріленд! А на додачу до цього йому вдалося призначити себе також повноважним представником Парламенту, опріч тих, що вже були, які мали відплисти разом з флотилією. Усього було троє представників — усі, хоча і введені в оману, розважливі джентльмени, — та двоє запасних: Клейборн і ще один мерзотник, Річард Беннетт, який знайшов собі притулок у нашому місті Провіденс після того, як пуритан вигнали з Віргінії.

— Їй же Богу! — вигукнув Ебенезер. — Я в житті ніколи не чував про таке віроломство!

— Стривайте, — сказав Чарлз. — Клейборн і Беннетт, невдоволені тим, що вони додаткові представники, подбали про те, щоб двоє представників під час плавання зникли десь у морі, і ступили на берег мису Комфорт, маючи цілковиту владу і над Віргінією, і над Мерілендом!

— Цей чоловік просто якийсь Макіавеллі!

— Вони беруть владу у Віргінії, і Беннетт призначає себе губернатором, а Клейборна — державним секретарем. Потім вони заходяться біля Меріленду, де ці негідники з Провіденса зустрічають їх із розпростертими обіймами. Нашого доброго губернатора Стоуна усувають з посади, католиків позбавляють геть усіх прав і владу виривають прямісінько з рук батька. Останнім ударом Клейборна та Беннетта було те, що вони примушують стару Віргінську компанію подати клопотання, щоб Меріленд повністю стерли з мапи та відновили старовинні кордони Віргінії! Батько звернувся з цією справою у Комітет з плантацій, і поки вона там варилася у власному соку, він нагадав Кромвелю, що Меріленд, бувши в оточенні роялістів, до кінця залишався вірним Республіці. Кромвель вислухав його, і коли розпустив Парламент та призначив себе лордом-протектором, то запевнив батька, що той може розраховувати на його ласку.

Губернатор Стоун тим часом повернувся назад у своє крісло, і батько наказав йому оголосити провінцію під владою Протекторату та заявити про те, що повноваження спеціальних представників втратили силу. Клейборн і Беннетт збираються із силами та знову усувають Стоуна на користь пуританина Вільяма Фуллера з Провіденса. Батько звертається до Кромвеля, Кромвель наказує Беннетту і Клейборну відступитися, і тоді батько велить Стоуну зібрати сили та вирушити на Фуллера у Провіденсі. Але Фуллер має більше гармат і примушує людей Стоуна здатися, обіцяючи їх помилувати. Щойно він бере їх у полон, як вбиває на місці чотирьох лейтенантів Стоуна, а його самого, тяжкопораненого, запроторює до цюпи. Потім громили Фуллера захоплюють Велику печатку, конфісковують майно, мародерствують і виганяють католицьких священників із Провінції; Клейборн і його прибічники знову зчиняють крик і галас у Комітеті з плантацій, але все дарма, позаяк нарешті у 1658 році Провінцію знову повертають під владу батька, а керування переходить до Джозіаса Фендалла, який мав там представляти інтереси мого батька після того, як Стоуна ув'язнили.

— Хвала Небесам! — сказав Ебенезер. — Усе то добре, що на добре виходить!

— І зле, що виходить на зле, — відповів Чарлз, — бо того ж року з'ясувалося, що Фендалл — зрадник.

— Ну, це вже занадто! — вигукнув Ебенезер.

— Це щира правда. Дехто стверджує, що він був лише інструментом у руках Фуллера та Клейборна; утім, хай там як, але Кромвель натоді вже помер, а його син був слабкою людиною, тож Фендалл переконав Загальні збори проголосити себе незалежними від Протекторату, повністю скасувати конституцію Провінції й узурпував геть усю владу, яка належала моєму батькові, не залишивши і крихти. Для нас усіх настали б тоді тяжкі часи, якби невдовзі на трон не повернувся Карл Другий. Батько, не знаю вже й як, дійшов з ним згоди й отримав королівські листи, які наказували всім надавати батькові підтримку, щоб той міг відновити свою владу, та прямо вимагали від губернатора Віргінії Берклі пособити йому в цьому. Дядька Філіпа Калверта призначили губернатором, і весь той заколот розпався.

— Сподіваюся, на цьому ваші випробування скінчилися? — запитав Ебенезер.

— Якийсь час бунтів і справді не було, — визнав Чарлз. — Я прибув у Сент-Мері в 1661 році, щоб зайняти посаду губернатора, а 1675 року, коли помер батько, став третім лордом Балтимором. Впродовж усього цього часу нашим єдиним справжнім фрасунком були напади індіян і спроби голландців, шведів та інших вихопити в нас шмат землі за допомогою того старого прийому з hactenus inculta. Голландці незаконно оселилися на річці Делавер, і губернатор Д'Інуайосса з Нью-Амстела підбурював проти нас джонадоїв, сінагоїв і мінгоїв. Я хотів було розпочати проти нього війну, проте зрештою передумав, побоюючись, що король Карл (який уже неодноразово порушував багато з моїх привілеїв, записаних у хартії) зможе скористатися з цієї нагоди та захопити всю територію Делавер. Але 1664 року я все одно її втратив, і вона відійшла його брату герцогу Йоркському, а я не міг і слова проти мовити.

Того року, коли я став лордом Балтимором, сінагої (французи називають їх сенеками) напали на сасквеханноків, а ті й собі пройшлися по Меріленду та Віргінії. Викликаний цим гнів став поштовхом до повстання Бекона у Віргінії та призвів до заворушень у самому Меріленді. За деякий час до тих подій, маючи на меті приборкати декотрих невдоволених у Загальних зборах, я обмежив виборче право, запровадивши майновий ценз, і проводив довгі сесії Зборів, щоб уникнути ризику нових виборів; але й це не допомогло угамувати пристрасті. Мої вороги зусібіч каверзували проти мене. Навіть старий Клейборн знову виник на сцені, і хоча йому було вже добряче за вісімдесят, він, цього разу вдаючи із себе рояліста, почав слати королю супліки супроти мене, щоправда, без успіху, тож, на своє превелике задоволення, невдовзі по тому я взнав про смерть цього мерзотника у Віргінії.

— Мені також приємно зараз це чути, — заявив Ебенезер, — бо я вже почав боятися, що цей плутяга безсмертний!

— Мене звинувачували в усьому; від того, що я — папіст, до того, що я привласнюю доходи короля, — вів далі Чарлз. — Коли Нат Бекон спрямував свою власну армію проти губернатора Берклі у Віргінії, тоді така собі парочка крутіїв Девіс і Пейт спробували вчинити ворохібню у графстві Калверт — підбурювані, я так гадаю, ренегатами Фуллером і Фендаллом, які тоді тинялися Провінцією. Я тоді був у Лондоні, але коли почув, що трапилося, негайно наказав своїм заступникам повісити їх обох. Чотири роки по тому цей зрадник Фендалл знову спільно з іншим лиходієм учиняє змову, щоб підняти новий бунт: цього разу я вже кажу про Джона Куда, який вдавав із себе священника і який навіть Клейборна заткне за пояс. Я вчасно змусив їх стулити пельку та назавжди позбувся Фендалла, хоча Загальні збори надто поблажливо поставилися до Куда та відпустили його на всі чотири сторони, лише задля того, щоб він згодом знову почав каламутити воду.

Після цього інтриги та нещастя мов з неба посипалися. 1681 року, щоб сплатити особистий борг, король Карл віддає велику територію на північ від Меріленду Вільяму Пенну — а щоб він шкварчав на своєму квакерському салі в пеклі! — і я одразу був змушений захищати свої володіння на північному кордоні від його зазіхань. У моїй хартії було викладено, що північний кордон Меріленду простягається вздовж сорокової паралелі, і щоб позначити цю паралель, я давно вже поставив там блокгауз як захист проти сасквеханноків, і Пенн погодився зі мною, що кордон має пролягати на північ від блокгауза, але коли з'явився його дарчий акт, там про це й згадки не було. Замість цього там було повно всіляких нісенітниць, які могли збити з пантелику будь-якого законника, і, щоб забезпечити собі успіх, Пенн шле шахраюватого землеміра із зіпсованим секстантом, щоб він здійснив свої вимірювання. Унаслідок цього він оголосив, що його південний кордон простягається на вісім миль на південь від блокгауза, і почав вдаватися до усіляких викрутасів і хитрощів, аби уникнути зустрічі зі мною стосовно цього неподобства. Коли ми нарешті притисли його й запропонували спільно провести наші заміри, він почав покликатися на зіпсований секстант; коли ж нарешті наш власний секстант показав лінію кордону там, де їй і належить бути, він звинуватив мене в тому, що я порушую закон та підриваю владу короля. Йому настільки кортіло мати лінію кордону там, де йому заманулося, що він вдався до цілої низки просто-таки диявольських витівок, аби таки доп'ясти бажане. Нумо міряти на північ від Віргінських мисів короткою міркою у шістдесят миль на один градус; посунь, каже він, свій кордон на тридцять миль південніше й хапни шмат землі у віргінців; потім каже: відміряй два градуси на північ від мису Воткін. Тоді я його питаю: «Навіщо всі ці вимірювання й хапання земель? Чому не взяти до рук секстант і не знайти сорокову паралель раз і назавжди?» Нарешті він погоджується, але за умови, що, коли лінія кордону припаде північніше, ніж йому хочеться, то я маю продати йому різницю за «джентльменською угодою».

— Я цього не збагну, — зізнався Ебенезер. — Від усіх цих розмов про секстанти та паралелі в мене голова обертом іде.

— Правда полягала в тому, — сказав Чарлз, — що Пенн заприсягнув своєму Торговому товариству, що в його дарчій є вихід до затоки, і був, хай би що, сповнений рішучості здобути його. Оскільки всі його витівки ні до чого не призвели, він змовляється зі своїм приятелем, нашим сусідом герцогом Йоркським, і коли герцог обіймає трон як Яків Другий, Пенн знову витягує на світ божий той привид hactenus inculta і здобуває у володіння всю територію Делавер, яка, звісно ж, не належала йому, як, власне, і Яків не мав на неї жодних прав, тому що вона була моєю.

Справа зайшла так далеко, що, хоча я і боявся залишити Провінцію наодинці зі своїми ворогами бодай на хвилину, мені нічого не залишалося, як 1684 року відплисти до Лондона, щоб зашкодити інтригам Пенна. Мене вже якийсь час несправедливо звинувачували в тому, що я дозволяв пачкарям не сплачувати портові збори та не сприяв діяльності королівських зборчих, і я навіть штраф сплатив за це. Та не встигли ми підняти котвицю, щоб вирушити до Лондона, як мій кревняк Джордж Телбот, що мешкав у Сент-Мері, дозволяє тій підлій тварюці, тому збирачу податків так себе розізлити, що шпиряє його ножем і вкоськує цього шельму. Це був дурний вчинок, і мої вороги одразу вхопилися за цей випадок. Проти всіляких правил вони відмовляються віддавати його під суд у Провінції, а натомість передають Еффінгему, тодішньому губернатору Віргінії — який, до речі, пізніше плів інтриги у Таємній раді, щоб вмовити дарувати весь Меріленд йому! — і все, що мені тоді вдалося зробити, — це врятувати його від шибениці. Невдовзі по тому вбито ще одного службовця митниці, і хоча це була приватна суперечка, мої вороги склали ці злочини докупи, щоб заплямувати мене перед короною як зрадника. Пенн тим часом розпочав судову справу quo warranto[32] проти всієї моєї хартії, а оскільки трон обіймав його приятель, то я не маю жодних сумнів щодо того, чим би все це скінчилося; але сталося так, що народ Англії, так би мовити, висунув власний позов quo warranto проти короля Якова, і гру Пенна зіпсувала, принаймні на якийсь час, революція.

— Не можу й передати, з яким полегшенням я це чую! — заявив Ебенезер.

— У будь-якому разі я все одно програв, — зітхнув Чарлз. — Коли Яків був на троні, мої вороги закидали мені, що я був нелояльний до нього; а коли він вирушив у вигнання і Вільям висадився в Англії, усе, що вони пам'ятали, — що ми, Яків і я, були католиками. Саме тоді, обравши найгірший для цього час, той бовдур — мій заступник губернатора — вирішує, що саме зараз настала слушна нагода сповістити Загальні збори про свою стійку віру в божественне право королів та — ох і дурість! — примушує Меріленд офіційно проголосити, що народився новий католик, син Якова!

— Я весь тремчу, що ж трапилося з вами? — спитав Ебенезер.

— Звісно, тільки-но Вільям обійняв трон, я послав звістку до Ради Меріленду, щоб вони визнали королем його. Але чи то з природних причин, чи то, як я підозрюю, внаслідок лихих намірів моїх ворогів посланець помер на кораблі, і його поховали в морі разом із тим наказом, що він віз, так що Меріленд і далі мовчав навіть після того, як Віргінія та Нова Англія принесли присягу новому королю. Я негайно ж послав другого посланця, та шкоди було вже завдано, і той, хто не кричав іще «папіст!», почав кричати «якобіт!». Але біда не ходить одна, і 1689 року мої вороги в Англії домоглися, щоб в Ірландії мене проголосили поза законом на підставі звинувачень у зраді короля Вільяма на користь Якова — хоча в Ірландії за все життя й ноги моєї ніколи не було, а я саме тоді перебував у Англії, щоб відбити потуги Якова та Пенна відібрати в мене Меріленд! На додачу до всього в березні того ж року в Меріленді почали поширюватися чутки, що католики, змовившись з індіянами, у кількості дев'яти тисяч осіб вдерлися до Провінції, щоб вбити всіх протестантів; людям, яких послали до Маттапані, що в гирлі річки Потомак, розповіли про жахливу різанину у верхів'ях річки. Ті поквапились туди, щоб врятувати становище, але знайшли там поселенців, які озброювались, щоб запобігти тій різанині, яка, як вони чули, трапилась у Маттапані! І хоч як мої друзі намагалися переконати, що то все безпідставні й уявні страхи, уся провінція взялася до зброї та повстала проти католиків.

— Сліпці! Сліпці!

— Але це було не гірше, ніж антипапські виступи тут, у Лондоні, — сказав Чарлз. — Єдина моя радість в ті темні часи полягала в тому, що цього брехуна квакера Пенна арештували та посадили до в'язниці як єзуїта.

— Клянуся, це мене також радує!

— Цим змовникам залишалося лише завдати coupe de grâce[33]. І вони, під проводом цього фальшивого священника Куда, таки завдали його у липні місяці. На чолі озброєного загону він вирушає до Сент-Мері, присвоює собі звання генерала і, попри те що й сам раніше був католиком, вигукує «папісти» та «єзуїти», поки все місто не здається на його ласку. Президент і члени Ради тікають до Маттапані, де Куд тримає їх в облозі у форті, аж доки вони не віддають йому владу. Потім, називаючи себе Спільнотою протестантів, вони вмовляють короля Вільяма перебрати всю повноту влади на себе.

— Звісно ж, король Вільям його повісив! — вигукнув Ебенезер.

Чарлз, який говорив так швидко та відсторонено, наче читав скорботні таємниці Розарію, тепер, здавалося, уперше звернув увагу на свого відвідувача відтоді, як розпочав розповідь.

— Мій дорогий Поете… — він поблажливо всміхнувся. — Вільям був у стані війни з королем Людовіком: по-перше, звідки знати, може, війна перекинеться і на Америку, і йому в цьому разі, звісно ж, кортить захопити контроль над усіма колоніями. По-друге, війна — дороге задоволення, і мої доходи могли б піти на платню солдатам. По-третє, він здобув корону внаслідок антипапської революції, а я — папіст. По-четверте, уряд Меріленду вмовляв його врятувати Провінцію від гніту католиків та індіян…

— Досить! — вигукнув Ебенезер. — Боюся, що він таки її відібрав! Але ж які були правові підстави…

— Підстави були напрочуд законними, — сказав Чарлз. — Вільям дав розпорядження головному прокурору розпочати справу проти моєї хартії на підставі scire facias[34], але згодом подумав, що такий судовий процес забере багато часу, а скарбниці потрібні вливання, і оскільки існувала ймовірність того, що суд винесе рішення на мою руч, він просить головного суддю Голта знайти можливість відібрати в мене Меріленд без зайвих клопотів. Голт певний час роздумує, поки не згадує, що jus est id quod principi placet[35], і потім з усією урочистістю проголошує, що було б добре, якби хартію конфіскували в результаті проведеного належним чином розслідування, але оскільки розслідування не проводиться, а ця справа, як стверджує сам король, надзвичайно термінова, то він вважає, що король може негайно перебрати на себе управління, а слідство провести згодом.

— Далебі, — сказав Ебенезер, — це все одно що повісити сьогодні, а злочин розслідувати завтра!

Чарлз кивнув.

— У серпні 1691 року мілорд сер Лайонел Коплі став першим королівським губернатором британської колонії Меріленд, — підсумував він. — Моє звання від пфальцграфа, який міг вершити питання життя та смерті своїх підданців, понизилося до чину звичайного землевласника, який має право лише на податок на землю, на портові збори, що складають чотирнадцять пенсів на одну тонну вантажу іноземних суден, і на тютюновий податок, що складає один шилінг на один гоґсхед. Слід сказати, що члени Малої державної печатки, що робить їм честь, оскаржили рішення Голта і, коли було розпочато слідство quo warranto, усі звинувачення проти мене за браком доказів розсипалися, а суд так і не виніс остаточного рішення. Отож саме тому, що Вільям передбачав такий результат, він, так би мовити, і вхопився, перш ніж роздивився; будьте певні, він нині міцно стискає провінцію, як коханець стискає свою любку; у будь-якому разі, як кажуть, Хто власник, на того боці здебільше й закон, а з королем це означає і парламент, і кодекс, і суд — всі вкупі! І ще кажуть, що Ласка короля — то не спадок і Король обіцяє багато, але дотримується лише того, чого сам забажає.

— Та ще, — додав Ебенезер, — Хто ласує королівською гускою, той може і пір'ям вдавитися.

— Що-що? — сердито запитав Чарлз. — Ви що, смієтесь з мене, добродію? Хочете сказати, що Меріленд був колись гускою короля Вільяма?

— Ба ні! — заперечив Ебенезер. — Ви хибно зрозуміли це прислів'я! Це лише мало означати, що Великий посаг — ліжко, встелене гілками ожини, а ще, хіба ж ви не знаєте, що Велика людина і велика річка — погані сусіди та Щедрість короля — то непевний дар.

— Годі, я зрозумів. Отже, отакий він ваш Меріленд, добродію. Вважаєте, що він годиться для вашої «Мерілендіади»?

— Присягаюся, — відповів Ебенезер, — він більше пасує для «Єреміади»! Ніколи ні в літературі, ні в житті мені не доводилося здибуватися з такою кількістю заколотів, змов, убивств та інтриг, про які ви мені щойно розповіли!

Чарлз усміхнувся.

— То, либонь, це надихне ваше перо?

— Бігме, Ваша Світлість, напевно, думає, що то за йолоп і нечема, який увірвався до вас з пишними намірами написати такий собі панегірик у куплетах! Клянуся, мені соромно за це: я залишаю вас негайно і більше не турбуватиму.

— Стривайте, стривайте, — сказав Чарлз. — Маю визнати, що ця ваша «Мерілендіада» не позбавлена для мене певного інтересу.

— Ні, — сказав Ебенезер — ви лише жартуєте з мене, щоб покарати.

— Я вже стара людина, — заявив Чарлз, — якій не так і багато залишилося на цій землі…

— Борони вас Господь!

— Ні, це лише чиста правда, — правив своє Чарлз. — Найкращі роки свого життя я поклав на вівтар квітучого Меріленду, який мав би справедливих і мудрих управителів, провінції, яку довірив мені мій отець, а йому — його батько, аби ми дбали про неї та робили кращою, і яку одного дня я мріяв передати своєму синові багатшою, залишити маєток, який завдяки моєму правлінню став достойнішим.

— Їй-богу, у мене сльози на очі навертаються!

— І тепер у моєму віці я бачу, що цього не буде, — вів далі Чарлз. — Ба більше, я вже занадто старий і немічний, щоб здійснити ще одну подорож за океан, і тому маю померти тут, в Англії, і очі мої вже ніколи не побачать ту землю, що дорога і близька моєму серцю, як кохана дружина, і чиє викрадення та зґвалтування ранить мене, як викрадення Єлени у Менелая.

— У мене серце крається! — схлипнув Ебенезер, стримано сякаючись у носову хустинку.

— У мене немає влади, — підсумував Чарлз, — і тому я не можу, як і раніше, й далі роздавати чини та титули. Але заявляю вам, містере Кук: поспішайте до Меріленду, викиньте історію провінції з голови та подивіться на її незрівнянні чесноти. Вивчайте їх, запам'ятовуйте їх добре! А потім, якщо вам це вдасться, викладіть те, що ви побачили, у віршах; почуйте її мелодію та заграйте її, щоб почув увесь світ! Зримуйте мені такі рими, Ебене Кук, створіть мені такий Меріленд, якого ні час, ні жодні каверзи у мене не вкрадуть; такий, щоб я його зміг передати сину і сину мого сина на віки вічні цього світу! Заспівайте мені цю пісню, сер, і клянуся, що в очах і в серці Чарлза Калверта та кожного християнина, який шанує Красу і Справедливість, ви і справді будете Поетом-лауреатом Провінції! І якщо колись таке трапиться — усупереч будь-яким надіям та сподіванням, я щоночі молюсь святій Марії та усім святим, — що одного дня весь стан речей раптово переміниться і моя мила провінція знов опиниться у свого володаря, тоді, клянусь Небесами, я насправді присвою вам цей титул, виписаний на пергаменті, обвитий атласними стрічками, підписаний мною власноруч та, щоб це бачив увесь світ, ще й із відбитком Великої печатки Меріленду!

Серце Ебенезера було аж занадто переповнене емоціями, щоб там знайшлося місце ще й для слів.

— А поки що, — вів далі Чарлз, — якщо вам так хочеться, я уповноважу вас написати цю поему. Ні, я зроблю краще, я напишу вам зразок того патенту Поета-лауреата, і якщо Богу буде завгодно повернути мені Меріленд, він буде дійсним від цього самого дня.

— Боже мій! Я не можу в це повірити!

Чарлз наказав слузі принести папір, чорнило та перо і з виглядом того, хто звик до мови влади, швидко виписав такий патент:

— Ну, що ж, уперед! — вигукнув він, простягаючи Ебенезеру готовий проєкт патенту. — Справу зроблено, і я бажаю вам гарної подорожі.

Ебенезер прочитав патент, впав навколішки перед лордом Балтимором і вдячно приклався губами до поли каптана вельможі. Потім, затинаючись, пробурмотів слова вдячності, сховав до кишені цей документ і, вибачившись за клопіт і попрощавшись, вибіг на метушливі й гамірні вулиці Лондона.

Ебенезер повертається до товариства своїх приятелів, виявляє, що їх стало на одного менше, залишає їх ще на одного менше і думає думу

— До «Медальйону»! — вигукнув Ебенезер своєму візнику і, розмахуючи навсібіч кінцівками, мов невміло керована маріонетка, вскочив до екіпажу. Як же раптово він піднісся на вершину Парнасу, тоді як його приятелі, спотикаючись, блукали десь біля його підніжжя! Він вихопив із кишені свій патент, знову прочитав таке миле його серцю слово лауреат і перелік видатних рис Меріленду.

— Чарівна земля! — вигукнув він. — Тягітна піснями! Твій визволитель близиться до тебе!

Цей витончений образ вартий збереження, подумав він: адже, наприклад, слово визволитель у цьому разі означає і повивальну бабку, і рятівника… Він пошкодував, що не має при собі ані пера, ані паперу, окрім того патенту, що його виписав Балтимор і який він, поцілувавши, знову сховав у каптан.

— Я маю придбати собі записник, — вирішив він. — Буде шкода, якщо такі дикі квітки в'янутимуть незірваними. Тепер я мушу думати не лише про власне задоволення, бо ж лауреат належить усьому світові.

Невдовзі екіпаж дістався «Медальйону», і Ебенезер, винагородивши візника, поквапився знайти своїх приятелів, яких він не бачив від того самого вечора, коли укладалося парі. Однак, опинившись всередині, він набув статечного вигляду, пройшовся повільним, розважливим кроком, гідним його чину, і, оминаючи по дорозі столики, за якими було повно відвідувачів, протиснувся до того місця, де угледів своїх приятелів.

Дік Меррівезер помітив його першим.

— Дідько! — вигукнув він. — А ну ж бо погляньте, хто там іде! Чи то я так налигався, що в мене вже в голові замакітрилося, чи то сам Лазар постав із могили?

— Овва! — приєднався Том Трент. — Невже весняний вітерець таки розтопив тебе, хлопче? Бо я вже почав боятися, що ти закляк на кістку раз і назавжди.

— Розтопив? — сказав Бен Олівер і підморгнув. — Ні, Томе, та хіба ж такий любас може коли-небудь охолонути? Я так гадаю, що він оце щойно відновив сили після того могутнього двобою, що стався у ніч нашого парі, та повернувся, щоб викликати на герць усіх охочих.

— Гей, легше, Бене, — дорікнув йому Том Трент і кинув оком на Джона Макевоя, що сидів поруч, але той, однак, був цілком поглинутий розгляданням Ебенезера і, здавалося, не почув цього останнього зауваження. — Не гоже, друже, мати храп на когось через таку дрібничку.

— Ні, ні, — правив своєї Бен. — Що може бути приємнішим і повчальнішим, питаю я тебе, аніж можливість почути оповідь про великі звершення із вуст самих дієвців? Ходи до нас, Ебенезере. Почаркуй з нами та розкажи нам просто, без вигадок, як справжній чоловік: якої ти тепер думки про Джоан Тоуст, коли пожирував з нею? Сиріч яка вона в ліжку і що ж такого особливого ти вторгував за свої п'ять гіней, що ми не бачили тебе відтоді цілий тиждень, власне, як і її! Достоту, оце так чоловік!

— Припни свого язика, — різко сказав Ебенезер, сідаючи за стіл. — Ти знаєш усю цю історію не гірше од мене.

— Ти ба! — скрикнув Бен. — Така відвага! І що, так нам нічого й не з'ясуєш і не скажеш нічого на свій захист, коли якась хвойда збиткується з тебе?

Ебенезер стенув плечима.

— Хтозна, чи зможе вона коли-небудь знову так високо піднестися.

— Святі Небеса! — вигукнув Том Трент. — Хто цей незнайомець, що так хвацько відповідає? Обличчя мені знайоме, та й голос я вже чув, проте присягаюся, це не наш колишній Ебен Кук!

— Таки ні, — погодився Дік Меррівезер, — це якийсь хвалько, який лише вдає, ніби це він, бо ж той Кук, котрого я знав, був сором'язливий і тихий малий, дещо незграбний і не вельми дотепний у жартах. Чи не відомо вам, куди він запропастився? — запитав він Ебенезера.

— Авжеж, — Ебенезер усміхнувся. — Він мені добре відомий, бо ж тільки один я бачив, як він помер, і склав елегію на його смерть.

— Даруйте, сер, і яка ж болячка його прибрала? — поцікавився Бен Олівер з такою зневагою, на яку він тільки міг спромогтися, після того як йому так браво збили пиху. — Може, це були муки нерозділеного кохання?

— Правда, сер, полягає в тому, — відповів Ебенезер, — що він умер під час пологів тієї ж ночі, коли відбулося парі, і так ніколи й не взнав, що те, від чого він насправді так страждав, було переймами, які бралися все частіше, бо ж він виношував плід з самого дитинства, але до ліжка його вклали надзвичайно пізно. Але світові пощастило, що при ньому опинилася дуже вправна повитуха, яка й допомогла йому розродитися вже геть дорослим чоловіком, якого ви оце зараз і бачите.

— Клянуся! — мовив Дік Меррівезер. — Я геть згубив тебе у цьому Гемптон-кортському лабіринті химерних образів! Висловлюйся ясніше, будь ласка, принаймні скажи хоч речення і розтлумач нам зрозумілою мовою, що означають усі ці слова про смерть, повитух і решта цієї алегорії.

— Я все поясню, — усміхнувся Ебенезер, — але мені хотілося б, щоб і Джоан Тоуст була тут присутня, аби почути це на власні вуха, адже саме вона, хоча й несамохіть, і зіграла роль повитухи. Приведи ж її, Макевой, щоб увесь світ взнав, що я не приховую до вас жодної неприязні. І хоч умисел твій був лихий, але, як стверджує приказка, У садку росте багато чого, що там і не саджали або ж І заздрісники людині на користь бувають. Безсумнівно, ота твоя капость дала такі плоди, про які я й мріяти не міг! Ти сказав мені, що я нічого не тямлю в житті, і, либонь, так і є; але нині ти маєш визнати, що І з посміху люди бувають, а також те, що Фортецю, яку ніколи не взяти облогою, можна здобути приступом. Річ у тім, що я маю надзвичайну новину і хочу вам її повідати. Ти не гукнеш її?

Від самої появи Ебенезера у винарні Макевой сидів тихо, навіть понуро. Тепер він підвівся зі свого місця і, гаркнувши: «Гукай її сам, чорти б тебе вхопили!» — з похмурим виглядом залишив таверну.

— Що це з ним трапилося? — запитав Ебенезер. — Він зичив мені лиха, а тепер йому робиться прикро від того, що його постріл дав маху і підніс мене? Це було ґречне прохання; і якби ж то я знав, де зараз Джоан, то привів би її сам.

— Не маю сумнівів, що й він би це зробив, — сказав Бен Олівер.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Та хіба ж ти не чув, як я сказав раніше, — запитав Том Трент, — що ось уже три дні, як про Джоан ні слуху ні духу?

— Я гадав, що то ви глузуєте, — сказав Ебенезер. — То вона і справді зникла?

— Еге ж, — підтвердив Дік, — ця хвойда щезла з нашого обрію, й ані Макевой, ані жодна інша жива душа й гадки не має, де вона. Востаннє її бачили на наступний день після нашого парі. Вона була вельми збентежена і роздратована…

— Клянуся, — втрутився Бен, — вона ні з ким не хтіла розмовляти!

— Ми гадали, що то вона просто в поганому гуморі, — вів далі Дік, — оскільки ти… ну, тобто…

— Вона знехтувала чотирма гінеями від чесного чоловіка, — заявив Бен в останній спробі виявити зневагу, — а натомість сподобилася нудної проповіді, що не варта й гроша, від…

— Від Ебенезера Кука, друзі мої, — завершив Ебенезер, не в змозі вже далі приховувати свою новину, — якого ось цього самого дня лорд Балтимор назвав Поетом-лауреатом усієї Провінції Меріленд. І ви кажете, що відтоді не бачили цю дівку?

Але ніхто не почув запитання: всі витріщили очі на один одного та на Ебенезера.

— Бігме!

— Дідько!

— Це що, правда? Ти Лауреат Меріленду?

— Так, — сказав Ебенезер, який насправді сказав, що його лише назвали Лауреатом, а не присвоїли цей чин, але він вважив, що вже надто пізно з'ясовувати це непорозуміння. — За декілька днів я відпливаю до Америки, щоб порядкувати в маєтку, де народився, і за наказом лорда Балтимора маю обійняти в колонії посаду Лауреата.

— І ти маєш патент і все, що там належить? — здивувався Том Трент.

Ебенезер не вагавсь ні миті.

— Сам патент зараз готують, — пояснив він, — але я вже дістав від нього замовлення написати поему. — Він удав, що шукає щось у своїх кишенях, і видобув з каптана документ, який і передав по колу присутнім за столом, аби справити більше враження.

— Клянусь Небесами, це таки правда, — сказав Том з благоговінням.

— Лауреат Меріленду! Я просто приголомшений! — сказав Дік.

— Маю визнати, — сказав Бен, — я б ніколи не повірив у те, що це можебна річ. Ну ж бо! Тримайте кухоль, Пане Лауреате! Гей там, корчмарю, пива всім! Давай, Томе! Агов, Діку! П'ємо тепер за здоров'я! Сподіваюсь, що можу нині виголосити цей тост, — вів він далі, обійнявши Ебенезера, — бо ж не одного вечора Ебенезер з добрим гумором сприймав усі мої уїдливі жарти та глузи, які могли б викликати злість у менш шляхетної душі. Тому для мене було б честю виголосити тост за твоє здоров'я, друже, як було б честю сплатити й за цю випивку. Прошу, дозволь мені це зробити, бо це було б ласкою, гідною твого таланту.

— Твоя похвала лестить мені тим більше, — сказав Ебенезер, — що я знаю — надто добре! — що ти не схильний до лестощів. П'ю за твоє здоров'я та зичу тобі багато років життя!

Шинкар вже приніс пива, і четверо чоловіків підняли свої кухлі.

— Агов, ви там, мочеморди та віршомази! — вигукнув Бен до усіх присутніх, стрибаючи на стіл. — Відкладіть на хвилю ваші балачки та випийте за здоров'я того, хто заслуговує на це, як жоден інший під цими кроквами.

— Ні, Бене! — запротестував Ебенезер, тягнучи Бена за поли його каптана.

— Правильно! — почулися вигуки декількох завсідників, бо ж Бен був їхнім улюбленцем.

— Ану, витягуй того кощавого джиґуна і піднімайте кухлі! — крикнув хтось.

— Ну ж бо, лізь сюди, — наказав Бен, і Ебенезер хоч-не-хоч дав витягнути себе на стіл.

— Довгих років життя, міцного здоров'я, хай талант не зраджує тебе, Ебенезере Кук, — виголосив Бен, і усі в залі підняли кухлі. — Поки усі ми, дрібнота, заповзято репетували та походжали з бундючним виглядом, він сидів осторонь, обробляючи власну ниву, не кукурікнув ані разу та, твердо знаючи, що він орел, не переймався тим, що там дурне птаство з курника думає про нього; і поки решта нас, півнів, порпається в своїх скиртах гною, він розправив крила та полинув у небо, і хтозна, яких небес він ще доскочить! Друзі мої, я представляю вам Ебенезера Кука, з котрого ми всі кпили та кепкували — і ніхто не вдавався до цього завзятіше, ніж я, — але який цього самого дня став Поетом-лауреатом Провінції Меріленд!

Загальний гомін прокотився по всій залі, змінюючись гамором вишуканих привітань, які вдарили в голову Ебенезеру, наче п'янке вино, бо в його житті подібне трапилось уперше.

— Дякую вам, — якось не дуже виразно сказав він, звертаючись до присутніх. — Що вже тут і казати!

— Ану тихо! Тихо!

— Вірша, сер! — викрикнув хтось.

— Так, вірша!

Ебенезер опанував себе та помахом руки вгамував гамір.

— Ні, — сказав він, — муза — це не менестрель, що співає за пугар пива по тавернах; окрім того, я не маю при собі жодного рядка. Це місце для тостів, а не для віршів, і я був би радий, якби ви приєдналися до мене та підняли кубки за мого великодушного покровителя лорда Балтимора…

Піднялося декілька кухлів, але не так уже й багато, бо антипапські настрої були вельми поширені в Лондоні.

— За Музу Меріленду… — додав Ебенезер, знайшовши слабкий відгук і вздрівши лише декілька рук, що піднялися на його заклик.

— За Поезію, найчарівніший вид мистецтва з усіх, — піднялося ще декілька келихів. — За кожного піїта та за все добре панство, присутнє в цій таверні, бо ж коли має таких веселих та обдарованих завсідників, їй рівних не знайти в усій півкулі!

— Атож! — радісно привітала його вся компанія, і всі до одного вихилили свої кухлі до гаріля.

Була вже майже опівніч, коли Ебенезер нарешті повернувся до свого помешкання. Якийсь час він марно гукав Бертрана та, осоловілий від випитого, непевними рухами почав роздягатися сам, досі переповнений враженнями від свого успіху. Можливо, внаслідок тиші, яка панувала у його кімнаті, після «Медальйону» або ж через неприглядне видовище ліжка, яке вранці він так і залишив неприбраним, із зібганими простирадлами, просякнутими чотириденним відчаєм чи дечим менш вишуканим, але його веселість, здавалося, покидала його разом з одягом. Коли нарешті він скинув черевики, підштанки, сорочку і перуку та постав поголений, стрижений, у чому мати народила посеред своєї кімнати, то розум його був притуплений, погляд млявий, а постава непевна. Цей великий успіх від першого занурення у вир життя досі спонукав його до роздумів, але це більше не приносило йому того приємного збудження. У животі він відчув якусь слабкість. Усе те, що розповів йому Чарлз із історії Меріленду, повернулося до нього і видавалося тепер недобрим сном. Пригасивши лампу, він поспішив до вікна, щоб вдихнути свіжого повітря.

Попри пізню годину, Лондон унизу й усюди навколо нього і далі ряснів у цій темряві ознаками життя, бо ж час від часу там лунали вигуки п'янички, лайка візника, сміх подорожнього або іржання коняки. Вологий весняний вітерець повівав з Темзи й обдимав його: там, далі, біля річки, піднімали якорі та брали їх на кат, розпускали на реях вітрила та прибирали їх, і темні кораблі, визначившись зі своїм місцеперебуванням, промірявши лотом глибину та обравши напрямок, ішли вниз по річці за відпливом, до схованої в темряві Протоки і далі до безмежного океану, здіймаючись на гребнях хвиль і стрімко кидаючись вниз. Великі невгавущі створіння неквапно чи поспішно рухались у морській хлані; бліді сірі морські птахи, скрикуючи, кружляли в нічному небі, пірнаючи вниз, або, підхоплені поривом вітру, шугали вгору. Чи ж можна було повірити, що десь там, дуже далеко, під зорями й справді лежить Меріленд і хвилі чорного моря, збиваючи піну, накочують на його піщаний берег? Що, можливо, саме цієї миті нагий індіянин, полюючи, бреде крізь порослі очеретом дюни або, вистежуючи здобич, крадеться між шепітких рядів дерев у лісі?

Ебенезер здригнувся, відійшов від вікна і похапцем запнув його фіранками. У животі в нього було вкрай неспокійно. Він ліг на ліжко і спробував заснути, але без успіху; нервове напруження від розмови з Чарлзом і всього того, що трапилося потім, ще довго примушувало його стривожено кидатись і крутитись у ліжку навіть після того, як кожен м'яз його тіла почало ломити, а очі розпалалися, благаючи сну. Привиди Вільяма Клейборна, Річарда Інґла, Вільяма Пенна, Джозіаса Фендалла та Джона Куда — їхня дивна і жахлива заповзятість, їхні каверзи, заколоти та ребелії — викликали в нього озноб і млість та навідріз відмовлялись залишати його свідомість; і йому досі набридливо ліз у голову його титул, і він раз у раз вимовляв його, хоча багаторазове повторювання позбавило цей епітет радості та будь-якого сенсу, залишивши тільки низку жахливих звуків із нічного кошмару. Слина стікала з рота, і він відчув, що його зараз знудить. Поет-лауреат Провінції Меріленд! Назад вороття не було. Десь там, вночі, Меріленд і його єдина невблаганна доля чекали на нього.

— О, Господи! — схлипнув він нарешті та, обливаючись холодним потом, вистрибнув з ліжка. Підскочивши до нічного горщика, він миттю відкинув кришку та з надхою вивергнув туди все вино свого тріумфу. Звільнившись від нього, він дещо заспокоївся: повернувшись до ліжка, він підібгав коліна до грудей, щоб хоч трохи впокоїти збудження у шлунку, і вже таким побитом після незчисленних поривчастих зітхань примудрився забутися чимось подібним на сон.