Баришник дур-зіллям

Частина ІІ: Шлях до Молдену

Лауреат здобуває собі записник

Хоч би які тривоги чи вогкі нічні вагання труїли допіру спочинок Лауреата, але коли наступного ранку над Лондоном зійшло сонце, вони розвіялися, немов туман над Темзою. Він прокинувся о дев'ятій, відпочилий тілом і душею, і коли згадав про події минулого дня та свою нову посаду, то зробив це з приємністю.

— Бертране! Агов, Бертране! — гукнув він, підхопившись із ліжка. — Чи ти тут, приятелю?

Слуга негайно з'явився, вийшовши із сусідньої кімнати.

— Вам добре спалося, сер?

— Спав як немовля. Ба, ти глянь, який ранок! Я просто зачарований!

— Мені здалося, що ви блювали минулої ночі.

— Дідько, либонь хильнув якусь пінту скваснілого пива у «Медальйоні», — байдуже відповів Ебенезер, — або ж кухлик елю, що до кінця не вибродив. Ану ж бо подай мені мою сорочку, що лежить отам. От молодець. Їй-бо, ну що може так віддавати свіжістю чи бути таким чистим на дотик, як щойно випрасувана білизна?

— Просто диво, що ви таки вивернули це з себе. Бо ж ви так стогнали та кректали!

— Справді? — Ебенезер засміявся і почав неквапом одягатися. — Ні, сьогодні не ці, а ті, бавовняні. Кректав, кажеш? Либонь, якийсь нічний кошмар, але я геть нічого не пам'ятаю. Принаймні нічого такого, заради чого було б варто гукати лікаря або священника.

— Священника, сер! — скрикнув Бертран з певною тривогою в голосі. — Тож, значить, таки правда те, що люди кажуть?

— Може, так, а може, й ні. Хто вони — ці люди, і що ж вони кажуть?

— Дехто стверджує, сер, — жваво відповів Бертран, — буцімто ви віднині на службі у лорда Балтимора, знаменитого на весь світ папіста, і саме тому, що ви погодилися перейти у католицтво, він і дав вам цю посаду.

— Присяй-бо! — Ебенезер недовірливо повернувся до слуги. — Яка огидна брехня! Від кого ти таке почув?

Бертран зашарівся.

— Даруйте, сер, але ви, мабуть, помітили, що хоча я й нежонатий, проте не позбавлений до певної міри інтересу до жінок, і, простіше кажучи, я й одна молода служниця, що мешкає під нами, дійшли до певної, так би мовити…

— Обопільної згоди, — нетерпляче підказав Ебенезер. — Чи ж я не знав, негіднику? Гадаєш, я не чув, як декілька ночей тому ви обоє гупали та перекидались у ліжку, вважаючи, що я сплю? Клянуся, ви б і мертвого розбудили! Якщо минулої ночі моє нещасне блювання позбавило тебе цілої годину сну, то це лише сота частина того, що я тобі заборгував. Тож це вона розповіла тобі цю небилицю?

— Ага, — підтвердив Бертран, — але це все вигадала не вона.

— Звідки ж вона тоді взялася? Давай, ближче до суті, друже! Яка прикрість, не встигне поет сподобитися якоїсь відзнаки, як тієї ж миті заздрісники починають зводити на нього наклеп, і щойно він вимовить якийсь безневинний троп, як його слуга починає волати: «Папізм!».

— Даруйте, сер, — сказав Бертран, — але я в жодному разі не звинувачував вас, а лише виказав стурбованість. Мені здавалося, що мій обов'язок — розповісти вам, що про вас говорять ваші вороги. Насправді ж, сер, моїй Бетсі, дівці, слід сказати, гарячій і пристрасній, поталанило вийти заміж за невиразного та байдужого до любовних утіх нетіпаку, єдиними пристрастями якого є честолюбство та скнарість, і котрий хоч і хтів би мати собі міцного сина, щоб той збільшував сімейний дохід, проте є настільки ж ощадливим у своїх пестощах, як і скупеньким на гроші. І такий він уже загрібайло, що, відпрацювавши вдень помічником клерка на митниці, він пів ночі гарує в «Медальйоні», підробляючи там грою на скрипці, аби відкласти зайву крону, пояснюючи це тим, що, отак відкладаючи, він збирає на той день, коли вона приведе дитину. Але ж хай йому грець, це забирає весь його час і лягає на нього таким важким тягарем, що він її ледве й бачить, і це так його виснажує, що коли він нарешті залишається з нею наодинці, йому вже не стає снаги вилізти на неї! Мені таке марнотратство — глядіти, як з одного боку, бідолашна Бетсі не знаходить собі місця за браком чоловічої уваги, а з другого, як її чоловік Ральф дарма збиває грошву — видалося гріхом, тож я, як добрий самаритянин, постановив зробити для них обох усе, що в моїх силах, і поки Ральф на скрипці смикав, то й я туди-сюди цигикав.

— То он воно що, ну ти й шельма! Це ж треба — для обох! Що й казати, невелика то послуга — нагородити чоловіка рогами! Яке паскудство!

— Якраз навпаки, сер, з вашого дозволу зауважу, що я зробив йому подвійну послугу, позаяк не тільки зорав його нивку, що залишалася необробленою, але й засіяв її, і з усіх ознак видно, що восени слід чекати на рясний врожай. І перш ніж вважати мене чудовиськом, зважте ось на що, пане. Цей чолов'яга тільки й знав, що важку, нудну й невдячну працю, яка не приносила йому ніякої радості, і мав з усього лише одну-єдину втіху — платню. Повертаючись додому, він зустрічав прискіпливу та сварку за браком любові дружину, яка збиралася взагалі назавжди покинути його, а це було б його згубою. А тепер, пихатий, мов павич, він працює ще наполегливіше, ніж раніш, адже чекає на появу сина, а робота в конторі та терликання на скрипці з простої праці обернулися на шляхетну забаву. Що ж до Бетсі, то вона безугавно чіплялась і гаркала на нього, а нині стала солодкою як мед, виконує всі його примхи й забаганки і не залишить його, а хоч би й заради самого герцога Йоркського. Отак і чоловік, і жінка лише виграли від цього.

— А ти розжився на коханку, утримання якої тобі ні шеляга не коштує, — додав Ебенезер, — і можеш тепер з нею безкарно завести у блуді цілу господу байстрюків!

Бертран, пов'язуючи краватку своєму пану, лише стенув плечима.

— Так уже воно трапилося, — визнав він, — хоча, як то кажуть, чеснота і сама собі винагорода.

— Тож виходить, що то він, той рогатий скрипаль, поклав початок цій історії? — з притиском запитав Ебенезер. — Та я на цього негідника до суду подам!

— Ні, він розповів цю плітку вчора ввечері Бетсі, а вона вже вранці переказала її мені. А він, зі свого боку, почув її від випивак у «Медальйоні», коли всі тости виголосили, а ви вже пішли додому.

— Яка несусвітня заздрість і злоба! — вигукнув Ебенезер. — Ти й справді у це віриш?

— Господь з вами, сер, ваші релігійні переконання мене аж ніяк не обходять. Але визнаю, що, коли почув розповідь Бетсі, мені стало цікаво, чи всі ті зойки та метання минулої ночі, бува, не означають, що між вами та докорами сумління точиться бійка, чи, може, це якийсь дивний папський обряд, адже знаю, що вони їх мають досхочу на будь-яку годину дня і ночі. Присяй-бо, я так міркую, що то був би добрий ґешефт — принести йому цю марну клятву, якщо лиш це було умовою здобуття посади. Бо ж рано чи пізно всі ми маємо укладати свої угоди зі світом. Усе має свою ціну, і ваша плата не була зависокою, позаяк ані мілорду Балтимору, ані будь-якому єзуїтові не до снаги взнати, що ви насправді маєте на серці. Вам лише треба прохарамаркати оту його курзу-верзу, коли йому заманеться її почути, а щодо решти світу, то яке їм діло до того, яку посаду ви займаєте та в що вам стало її дістати або ж хто вам у цьому посприяв. Тримай язика на припоні й отримуй свою платню, а Папа та весь світ най ідуть до біса!

— Господи, ви лишень послухайте цього циніка! — вигукнув Ебенезер. — Даю тобі слово, Бертране, що ніякої угоди з лордом Балтимором я не укладав, жодних торгів послуга за послугу. І цього ранку я не більший папіст, ніж минулого тижня, а щодо платні, то ця посада не приносить мені ні шилінга.

— Дуже розсудливо з вашого боку зайняти таку позицію, — кивнув з розумінням Бертран, — якщо хтось спитає.

— Таж це лише свята правда! І не збираючись тримати в таємниці своє призначення, я маю намір розповісти про нього всім і кожному — звісно, у певних межах скромності.

— І ви про це пошкодуєте! — попередив його Бертран. — Бо коли ви оголосите на весь світ, що займаєте цю посаду, то не буде сенсу заперечувати, що обернулися на папіста, аби дістати її. Світ вірить тільки в те, у що йому кортить вірити.

— І хіба нічого, крім лихослів'я, злоби та фантастичних байок, йому не смакує?

— Не така вже вона й фантастична, ця історія, — мовив Бертран. — Зважте, я не сказав, що вона правдива. Історія набагато частіше твориться таємними рукостисканнями, ніж битвами, законами та деклараціями.

— Ба ні! — запротестував Ебенезер. — Подібні наклепи є лише зброєю в руках посередності у боротьбі з талантами. Ті вертигузи в «Медальйоні» оббріхують мене, аби себе втішити! А стосовно твоєї цинічної філософії, що схильна бачити змову, тільки-но хтось здобуває гарну посаду, то я так гадаю, що ти лише видаєш бажане за дійсне, що є ознакою зайнятого домашнім господарством розуму, який наділяє весь навколишній світ драматизмом і тим похмурим збудженням, яких йому бракує у його буденній діяльності.

— Ця ваша філософія мені невтямки, — сказав Бертран. — Я знаю тільки те, що люди кажуть.

— І треба ж таке вигадати — католицтво! О Господи! Мене вже нудить від цього Лондона! Принеси-но мені мою дорожню перуку, Бертране. Я в цьому місці й дня не залишуся!

— Куди ж ви їдете, сер?

— До Плімута, поїду пообіднім диліжансом. Подбай про те, щоб мої скрині та валізи спакували та завантажили, зрозуміло? Дідько, та хіба ж можна пережити ще один ранок у цьому жорстокому та розпусному місті?

— До Плімута, так швидко, сер? — запитав Бертран.

— Що скоріше, то краще. Ти вже знайшов собі місце?

— Боюся, що ні, сер. Моя Бетсі каже, що зараз невдалий час для пошуків нового, та й не кожне місце мені буде до шмиги.

— Ну, що ж, це вже не має значення. За кімнати сплачено до кінця квітня, тож можеш розкошувати. Платню я тобі сплатив наперед, і ти можеш отримати ще крону, якщо мої речі вчасно будуть у диліжансі, що вирушає до Плімута.

— Дякую вам, сер. Жаль мене бере, що ви їдете, але будьте певні, усе ваше майно спакують до карети. Так-то воно! Не скоро мені вдасться знайти собі такого чемного хазяїна.

— Ти славний хлопець, Бертране, — усміхнувся Ебенезер. — Якби ж то не моє жалюгідне утримання, я б залюбки забрав тебе із собою до Меріленду.

— Присяй-бо, занадто вже я легкодухий, щоб подибуватися з ведмедями та дикунами, сер! Якщо ваша ласка, то я вже ліпше залишуся тут зі своєю Бетсі, яка втішить мене у моїй втраті.

— Тож хай вам щастить, — мовив Ебенезер, залишаючи його, — і хай ваш син буде дужим хлопцем. Я більш сюди не повернуся: маю намір присвятити весь ранок купівлі записника, який знадобиться мені у подорожі. Можливо, побачимося ще на поштовій станції.

— Тож гарного дня, сер, — сказав Бертран, — і прощавайте!

Хоч би як дратував Ебенезера наклеп його облудних приятелів, але щойно він вийшов за двері, як усе це миттю вилетіло з його голови. День видався напрочуд чудовим, а настрій його був надто піднесений, щоб гаяти час у міркуваннях над якоюсь там простою заздрістю. «Залишмо дрібні думки дріб'язковим умам», — сказав він собі та й поставив на цьому крапку.

Значно важливішою йому видавалась справа, що чекала на нього попереду. Йому потрібно було вибрати та придбати нотатник. Той чудовий троп попереднього дня, який йому так кортіло записати, щоб зберегти для прийдешніх поколінь, вислизнув із пам'яті, і скільки ще інших, йому подібних за роки, які минули, промайнули в його голові, не затримавшись, немов гарненькі жінки, і навіки зникли? Цього більше не має трапитися. Нехай якісь там віршомази та випадкові перодряпи вдають із себе безтурботну плідність, яка зі зневагою спозирає на нотатки та пересічні записники: зрілий і відданий справі митець ліпше знає, що до чого, і дбайливо підбирає кожну коштовність, що їх він черпає з рудоносної матінки-жили своєї фантазії, щоб потім у вільні години відокремити справжні діаманти від менш цінних камінців.

Він попростував до закладу під назвою «Знак крука», що був розташований на Патерностер-роу та належав такому собі Бенджаміну Бреґґу — друкарю, книгарю і торговцю канцелярським приладдям, постійними клієнтами якого були він і його приятелі. Крамниця була тим місцем, куди стікались усі плітки літературного середовища. Сам Бреґґ, уїдливий, маленький на зріст чоловічок років сорока з блискучими очима й улесливим медовим голоском, про якого ходили чутки, що він содоміт, знав майже всіх, хто в цьому місті був не без претензій на літературний талант, і хоча сам він був лише звичайнісіньким торговцем, його ласки багато хто намагався запопасти. Ебенезер у цьому місці, відколи декілька років тому його познайомили з власником закладу та його клієнтами, кожного разу почувався ніяково. Він завжди, аж до самого вчорашнього дня, тримався двох поглядів на власний талант, як, власне, і на все інше — з одного боку, упевнений у тому (бо ж скільки їх було, цих вибухів поетичного натхнення, що аж волосся дибки вставало!), що Господь благословив його найбільшим даром від часів сліпого Джона Мільтона і що його самою долею покликано самотужки вхопити всеньке письменство за плюндри та поставити його догори дриґом на перуку; а, з другого боку, однаково був упевнений і в протилежному (бо скільки ж їх було, тих нападів розпуки, пустих годин без музи та випадків суцільного заціпеніння!), що був він позбавлений бодай найменшого таланту, не кажучи вже про геніальність; покірний, спантеличений, недоумкуватий позер, як немало інших, — і ті відвідини Бреґґа, коли його завсідники за пів миті доводили Ебенезера до стану атаксії, так що він був ледве здатен пробурмотіти бодай що-небудь у відповідь, завжди переконували його в останньому, хоча за інших обставин він легко міг би витлумачити їхню спритність і дотепність собі на користь. Так чи інак, він мав звичку приховувати свою невпевненість під маскою сором’язливості, і Бреґґ взагалі ледве коли-небудь звертав на нього увагу.

Тож на його превелике задоволення, коли цього разу він ступив до закладу й обережно попрохав одного крамарчука показати йому декілька записників, Бреґґ, залишивши невеличкого на зріст покупця без перуки, із яким він натоді перемовлявся, відіслав підмайстра, щоб обслужити його особисто.

— Дорогий містере Кук! — вигукнув він. — Ви маєте прийняти мої привітання з приводу відзнаки, якою вас було вшановано!

— Що? А, ну, так, звичайно, — Ебенезер сором'язливо всміхнувся. — Але як ви так швидко про це довідалися?

— Так швидко? — защебетав Бреґґ. — Таж у всьому Лондоні тільки й мови про те! Я ще вчора ввечері почув про це від Бена Олівера, а сьогодні мені вже й інші сказали. Лауреат Меріленду! Скажіть мені, — і на обличчі його можна було прочитати непідробну зацікавленість, — це лорд Балтимор вас призначив, чи, як то дехто каже, сам король? Бен Олівер заявив, що це зробив лорд Балтимор, і заприсягся, що став би квакером, аби Вільям Пенн з Пенсильванії зробив для нього те саме!

— Це лорд Балтимор удостоїв мене такої честі, — прохолодно відповів Ебенезер, — і хоча він і католик, але дуже чемна людина й такий самий джентльмен, як і інші, кого мені доводилося зустрічати, і має дивовижно чутливе вухо до поезії.

— Авжеж, я певен у цьому, — погодився Бреґґ, — хоча ніколи й не зустрічався з цим добродієм. Але послухайте, пане, як йому вдалося познайомитися з вашою творчістю? Нам усім кортить прочитати що-небудь з вашого доробку, але, попри мої старання, я так і не спромігся знайти бодай одного друкованого вірша, і кого б не питав, ніхто не чув бодай рядка вашої поезії. Бігме, маю визнати, що ми ледве здогадувалися, що ви взагалі щось пишете.

— Чоловік може любити свій дім, але ж йому не обов'язково гарцювати на гребні даху, — вирік Ебенезер, — і чоловік не стає меншим поетом від того, що не декламує свої творіння в кожному шинку чи не друкує їх, щоб торгувати ними, мов смаженими каштанами на Лондонському мосту.

— Влучно сказано! — пирхнув Бреґґ, ляснувши в долоні й аж підстрибнувши. — Далебі, дотепно! У «Медальйоні» за кожним столиком це будуть повторювати тижнів зо два! Дідько, це було майстерно! — Він приклався носовою хустинкою до очей. — Чи не скажете ви мені, містере Кук, якщо це, звісно, не надмірна допитливість з мого боку, лорд Балтимор виказав вам цю честь у вигляді рекомендаційного листа до короля Вільяма, щоб потім це затвердив губернатор Меріленду, чи Балтимор досі має владу особисто створювати посади та призначати на них людей? Тут з цього приводу вчора ввечері постала суперечка.

— Що ж, суперечка — була то й була, не маю жодних сумнівів, — сказав Ебенезер. — Такий вже в мене талан, що я не був при тому присутній. Але чи не хочете ви цим сказати, що лорд Балтимор перейшов межі своїх повноважень і здійснив вчинок, на який не мав жодного права?

— Ба ні! Крий Боже! — вигукнув Бреґґ, витріщивши очі. — Це було, присяй-богу, лише ввічливе запитання! Без жодних намірів виявити якусь неповагу!

— Що ж, хай буде так! Тож покінчимо з цим питанням, щоб мені не спізнитися на диліжанс, який відправляється до Плімута. Чи не покажете ви мені декілька записників?

— Авжеж, сер, і негайно! Які саме записники ви маєте на оці?

— Які саме? — повторив Ебенезер. — Тож виходить, що їх існує декілька видів? Я й не знав. Байдуже який — з вашого дозволу, мені будь-який підійде, аби він годився для нотаток.

— Розлогі нотатки, пане, чи короткі?

— Тобто? Що це за запитання? Звідки мені знати? Гадаю, що й ті, й ті.

— Ага. Ви маєте намір робити ці розлогі та короткі нотатки вдома, пане, чи під час подорожі?

— Дідько, а вам яка різниця? Я так гадаю, що і вдома, і під час подорожі. Звичайнісінький записник — це все, що я бажаю отримати.

— Майте терпіння, сер: я лише хочу бути впевненим у тому, що продам вам лише те, що годиться для ваших потреб. Як то кажуть, Чоловік, який відає, що йому потрібно, отримує те, що хоче; але той, хто не може визначитися з вибором, завжди стоїть ні в сих ні в тих на роздоріжжі та звинувачує в цьому весь безневинний світ.

— Прошу, годі вже цього мудрагельства, — сказав Ебенезер, почуваючись мов у сливах. — Продайте мені такий записник, який годився б для розлогих і коротких нотаток, зарівно зручний вдома і в подорожі, і покінчимо з цим.

— Гаразд, сер, — мовив Бреґґ. — Але мені потрібно знати ще одне.

— Бігме, це що, екзамен у Кембриджі? Що там ще?

— Ви маєте звичай робити ці нотатки за столом, байдуже, вдома чи поза домом, чи записуєте їх там, де заманеться, щойно вам спаде щось на думку, прогулюючись — пішки чи верхи або відпочиваючи? Якщо ж останнє, то може так трапитися, що ви ніколи не робите цього в присутності людей, або ж біс із тими, хто вас оточує, і ви нотуєте, де забажаєте? У разі останнього чи воліли б ви, щоб усі речі, якими ви володієте, виказували у вас чоловіка, який має гарний смак, щоб вас, так би мовити, мали за світську людину? На кшталт Джеффрі Чосера? Вільяма Шекспіра? Чи було б ліпше, якби всі довкола сприймали вас за стоїка, якому байдуже до цього падолу недосконалості й вад і чиє око завжди милується лише Вічними Принадами Духу: сиріч, на взірець Платона або дона Джона Донна? Мені вкрай важливо це знати.

Ебенезер гепнув п'ястуком по прилавку.

— Чорт тебе забирай, приятелю, ти що, надумав утнути якусь штуку зі мною? Чи ти уклав якесь парі з отим джентльменом, що змусиш мене поводитися мов якийсь бовдур йому на втіху? Їй-бо, лише моя вроджена відраза до скализубства та лицемірства привела мене сюди і примусила провести свій останній ранок у Лондоні, усамітнившись серед речей, які є ознакою мого ремесла, подібно до вояка в зброярні чи моряка в склепі суднопостачальника; але навіть тут я не в змозі знайти собі скромний прихисток. Святі Небеса, таж навіть Неронових левів не впускали до темниці, де молилися та кріпили себе мученики, і щоб втамувати свій голод, ті змушені були чекати, поки цих нещасних випустять на арену. Невже ви відмовите мені в цій простій, невибагливій втісі, перш ніж я ступлю на чардак корабля, що вирушає в дикі краї?

— Будьте поблажливі, сер, прошу вас, — заблагав Бреґґ, — та не думайте зле про того джентльмена, із яким я геть не знайомий.

— Гаразд. Але поясніть негайно вашу поведінку та продайте мені звичайний записник, такий, що може стати у пригоді поетові, який однаково є і стоїком, і епікурейцем.

— Нічого, крім цього, я й не хотів, — вирік Бреґґ. — Але ж мені необхідно знати, який розмір вам потрібний — фоліо чи кварто. Фоліо, з вашого дозволу, є вдалим розміром для поетів, оскільки ціла поема може вміститися на розвороті, де її можна прочитати цілком.

— Слушне зауваження, — погодився Ебенезер. — Тож хай буде фоліо.

— Натомість розмір кварто зручніше мати при собі, надто коли ви надумаєте прогулятися пішки або верхи.

— Правда, правда, — визнав Ебенезер.

— Відтак слід сказати, що палітурка з тектури дешева і має простий, невибагливий вигляд; оправа ж зі шкіри значно тривкіша, що зручно для подорожей, приємніша на дотик, та й володіти такою річчю — більше задоволення. Крім того, я можу дати вам книжку з нелінованими аркушами, які не обмежують вашу фантазію мирськими клопотами, пристосовані до будь-якого почерку, а списані виглядають незахаращено; або ж з розлінованими аркушами, що заощаджує час і допомагає під час писання в кареті чи на кораблі, і сторінка виглядає охайною, мов у віночки прибрана. Насамкінець ви можете обрати тонку книжку, яку легко носити, але яка швидко списується, або ж грубу — обтяжливу в подорожі, але здатну вмістити між своїми обкладинками цілі роки роздумів. Тож який нотатник обере собі пан Лауреат?

— Прокляття! Я геть збитий з пантелику! Цілих вісім видів нотатника?

— Шістнадцять, пане, шістнадцять, з вашого дозволу, — погордливо відказав Бреґґ. — Ви можете придбати книжку:

тонку в палітурці з тектури з чистими аркушами фоліо,

тонку в палітурці з тектури з чистими аркушами кварто,

тонку в оправі зі шкіри з чистими аркушами фоліо,

тонку в палітурці з тектури з розлінованими аркушами фоліо,

грубу в палітурці з тектури з чистими аркушами фоліо,

тонку в оправі зі шкіри з чистими аркушами кварто,

тонку в палітурці з тектури з розлінованими аркушами кварто,

грубу в палітурці з тектури з чистими аркушами кварто,

тонку в оправі зі шкіри з розлінованими аркушами фоліо,

грубу в палітурці з тектури з розлінованими аркушами фоліо,

грубу в оправі зі шкіри з чистими аркушами фоліо,

тонку в оправі зі шкіри з розлінованими аркушами кварто,

грубу в палітурці з тектури з розлінованими аркушами кварто,

грубу в оправі зі шкіри з чистими аркушами кварто,

грубу в оправі зі шкіри з розлінованими аркушами фоліо або ж

грубу в оправі зі шкіри з розлінованими аркушами кварто.

— Годі! — вигукнув Ебенезер, метляючи головою. — Це Прірва!

— Маю також вам сказати, що цього тижня очікую гарні записники в напівшкіряній оправі з сап'яну, і якщо у вас виникне потреба, то я можу придбати для вас м'якший і вишуканіший папір або ж грубіший і дешевший від того, що маю у продажу.

— Ось я тобі задам, бісів содоміт! — закричав Ебенезер, витягуючи з піхов свій короткий меч. — Комусь із нас двох не жити, бо ще один твій клятий варіант, і мені настане кінець!

— Вгамуйтеся! Вгамуйтеся! — пронизливо закричав друкар, пірнувши під прилавок.

— Я тебе, цебрику, вгамую-вгамую, щойно до тебе доберуся, на маленькі полуцебренятка, і присяй-бо, їх буде не два, а цілих шістнадцять! — не тямлячи себе він гніву, вигукнув Ебенезер.

— Зупиніться, мостивий пане Лауреате, — закликав невисокий покупець без перуки. Він перетнув крамницю, оскільки стояв у її протилежному кінці, де уважно слухав увесь цей діалог, і поклав руку на руку Ебенезера, що стискала меч. — Вгамуйте свій гнів, перш ніж ви встигнете зганьбити свій чин.

— Що? Так, звичайно, — зітхнув Ебенезер і, дещо присоромлений, встромив меча назад до піхов. — Змагатися в битвах — то справа солдата, чи не так? А справа піїта — ці битви оспівувати. Але ж хай йому грець! Чи ж може назвати себе справжнім чоловіком той, хто не зважиться стати до герцю, рятуючи свій розум?

— Чи ж може назвати себе розумним той, — відповів незнайомець, — хто так легко дає волю пристрастям і забувається настільки, що видобуває зброю проти слабкого крамаря, який не здатен дати відсіч? І хіба то не ваш клопіт, якщо я правильно зрозумів, що кожен з усіх цих записників має свою перевагу, проте жоден з них не задовольняє вас, оскільки вимоги ваші є вкрай суперечливими?

— Ви правильно мене зрозуміли, — визнав Ебенезер.

— Тож цей горопаха у жодному разі не винен у тому, що запропонував вам вибір? Навпаки, він заслуговує на шанування, а не шаткування. Облиште свій гнів, бо Початком гніву є глупство, а кінцем — каяття; він призводить до того, що багатого починають ненавидіти, а бідного зневажати, і замість вирішувати проблеми, гнів їх тільки множить. Тож рушайте у напрямку, який вам вказує ласкаве і м'яке світло Розуму, що, немов Полярна зоря, є дороговказом мудрим стерновим на шляху до гавані в бурхливому морі пристрастей.

— Ваші слова, друже, упокорили мене, — сказав Ебенезер. — Ну, що ж, Бене Бреґґ, справу залагоджено, і вам більш нема чого боятися: я знову опанував себе.

— Бігме, надто ви вже запальний, як для поета! — вигукнув Бреґґ, знову з'явившись на світ з-під прилавка.

— Прошу мене вибачити.

— От і молодець! — мовив незнайомець. — Гнів лиш на хвильку зазирає в душі мудреців, а залишається постоєм лиш у серцях дурнів. Вважайте тільки на голос Розуму і ні на чий інший.

— Згоден, це слушна порада, — сказав Ебенезер. — Але маю визнати, мені важко уявити, що й сам Соломон із цим впорався б і, примиривши протилежності, змусив би простий записник виглядати вишуканим, а дебелий — тонким. Таж тут і всієї логіки Томи Аквінського забракне, щоб розв'язати це питання!

— Тож дивіться повз нього далі, — усміхнувшись, відказав незнайомець, — і звертайтеся до самого Арістотеля, і там, де подибуєте крайнощі, намагайтеся відшукати Золоту Середину. Розум вимагає: шукайте Компроміс, містере Кук; компроміс. Adieu.

Затим цей чоловік, перш ніж Ебенезер встиг подякувати йому та спитати його ім'я, полишив книгарню.

— Хто він, цей джентльмен? — запитав він Бреґґа.

— Такий собі Пітер Сеєр, — відповів Бреґґ, — він замовив мені друк великого формату, але, крім цього, мені про нього нічого не відомо.

— Можу побитися навзаклад, він родом не з Лондона. Яка напрочуд мудра людина!

— Та ще й носить справжнє волосся! — зітхнув друкар. — То що ви міркуєте з приводу його поради?

— Сам Головний Суддя не міг би дати кращої, — вирік Ебенезер. — І я маю намір скористатися з неї негайно. Тож принесіть-но мені записник не надто товстий і не надто тонкий, не надто великий і не надто маленький, не надто простий і не надто вишуканий. І це буде, як Арістотель прописав — від початку і до самого кінця!

— Даруйте, пане, — запротестував Бреґґ, — але я вже назвав вам усі записники, що маю в продажу, і в усьому цьому розмаїтті немає Золотої Середини. Проте я гадаю, що ви могли б купити собі записник і пристосувати його до ваших потреб.

— Прошу, поясніть, як це? — запитав Ебенезер, дещо стурбовано озираючись на двері, за якими зник Сеєр. — Адже у виготовленні книг я тямлю не більше, ніж книготорговець петрає в поезії?!

— Вгамуйтеся, вгамуйтеся! — закликав його Бреґґ. — Пам'ятайте про голос Розуму.

— Тож хай буде так, — сказав Ебенезер, — як підказує нам голос Розуму: Хто на кого вчився. Ось, тримайте цілого фунта за записник і за зміни, які належить внести до нього. Розпочинайте негайно, і хай ваше око ні на мить не втрачає з виду провідну Полярну зірку Розуму.

— Що ж, гаразд, сер, — відповів Бреґґ, ховаючи гроші до кишені. — Погодьтеся, це буде цілком розумно, якщо я вам скажу, що довгу дошку можна вкоротити, обрізавши, натомість малу вже не видовжиш, і що таким же робом груба книжка може стати тоншою, натомість готова тонка книжка грубшою вже не стане.

— Жоден християнин не зможе цього заперечувати, — погодився Ебенезер.

— Отже, — сказав Бреґґ, беручи з полиці гарний дебелий записник у шкіряній оправі формату фоліо з нелінованими аркушами, — ми візьмемо собі отакого здорового легеня, розкладемо його ось таким робом перед нами та почнемо шукати компромісу. — І, поклавши на прилавок записник, він розгорнув його і вирвав раз за разом декілька жмутків сторінок.

— Агов! Стійте! — вигукнув Ебенезер.

— Потім, — вів далі Бреґґ, не звертаючи на нього жодної уваги, — оскільки Розум підказує нам, що гарна нова обкладинка може зноситися, натомість дешева ніколи не стане вишуканою, ми спробуємо в декотрих місцях дійти компромісу з цим сап'яном, — і вхопивши ніж для розрізання сторінок, який був поруч, він почав уздовж і впоперек шматувати шкіряну оправу.

— Стривайте! От дідько! Та це ж мій записник!

— А щодо сторінок, — правив далі Бреґґ, міняючи ніж на перо і каламар, — то ви можете розлінувати їх так, як вашій душі заманеться, дослухаючись голосу Розуму: наприклад, впоперек, — і він хвацько перекреслив зі сторони в сторону з пів тузіня сторінок, — або вздовж, — і на тих же сторінках він поспіхом намалював вертикальні лінії, — або як вам буде до вподоби, — і він уже навмання пописав геть увесь записник.

— Прокляття! Мій фунт!

— Що ж, залишається лише питання розміру, — вів далі Брегг. — Він повинен бути меншим за фоліо, але більшим від кварто. — Увага! Чуєте? Я так міркую, що голос Розуму наказує вчинити…

— Компроміс! — вигукнув Ебенезер і з такою силою вдарив своїм мечем по понівеченому записнику, що, якби Бреґґ вчасно не відступив назад, щоб помилуватися своїм творінням, то він, поза всяким сумнівом, уже милувався б своїм Творцем. Палітурки лежали окремо, оправа відпала, сторінки розлетілися на всі боки. — Ось твоя бісова Золота Середина!

— Божевільний! — вигукнув Бреґґ і вискочив на вулицю. — Пробі, рятуйте!

Не можна було баритися: Ебенезер сховав до піхов свого короткого меча, схопив перший-ліпший записник, що впав йому в око — той, що опинився під рукою та лежав поверх скриньки каси, притьмом кинувся в кінець книгарні й, перетнувши друкарню (де двоє підмайстрів, відірвавшись від роботи та звівши очі, з подивом глянули на нього), вибіг геть крізь двері заднього виходу.

Лауреат вирушає з Лондона

Хоча до від'їзду залишалося ще декілька годин, Ебенезер, вийшовши від Бреґґа, одразу попростував до поштової станції, де завчасно пообідав і, схвильовано потягуючи ель, сидів, очікуючи Бертрана, який мав з’явитися з його валізою. Ніколи ще перспектива від'їзду до Меріленду не видавалася такою принадливою: він уже прагнув якнайшвидше вирушити в путь! По-перше, після пригоди в закладі Бреґґа він відчував глибоку, більшу, ніж будь-коли, відразу до Лондона; по-друге, побоювався, що Бреґґ, якому він обмовився про диліжанс до Плімута, може послати навздогін за ним людей, хоча й був певен, що того фунта, якого він йому дав, було цілком досить, щоб заплатити за обидва записники. Існувала ще одна причина: щойно він згадував свою шерміцерію з мечем, як серце його починало битися частіше і кров припливала до лиця.

«Який вчинок! — у захваті сказав він собі подумки. — „Ось твоя бісова Золота Середина!“ Сказав, як припечатав, молодець! Якого страху це нагнало на цього пройдисвіта, присяй-бо! Гідний початок! — Він поклав на стіл записник: формату кварто, близько дюйма завтовшки, палітурка з тектури, а корінець обтягнуто шкірою. — Це не зовсім те, що я обрав би, — подумав він без жалю, — але здобуто його було гідним для чоловіка побитом, тож згодиться й такий».

— Гей, шинкарю! — гукнув він. — Перо і чорнила, будь ласка!

Коли письмове приладдя принесли, він розгорнув записник, щоб надписати його, але, на його подив, у книжці вже був запис, і на першій сторінці можна було прочитати: Б. Бреґґ, Друкар і Торговець канцелярським приладдям, «Знак крука», Патерностер-роу, Лондон, 1694; а на другій, третій і четвертій сторінках можна було побачити записи такого штибу: Бенґл і Син, шклярі, за шибку в крамниці, 13/4 або Джон Істбері, друк. послуги, 1/3/9.

— Дідько! Так це ж Бреґґова бухгалтерська книга! Звичайнісінький гросбух!

Розглядаючи записник далі, він з'ясував, що книжка була заповнена лише на чверть, й останній запис у ній, зроблений поточною датою, виглядав так: Полк. Пітер Сеєр, великоформатний друк, 2/5/0. Решта сторінок залишалися чистими. «Ну, що ж, хай буде, — він усміхнувся та вирвав декілька списаних аркушів. — Хіба ж не мав я на меті вести суворий облік моїх ділових угод з музою?» І, зануривши перо в каламар, він через усю першу сторінку вивів: Ебенезер Кук, Поет-лауреат Меріленду; але згодом помітив (бо ж книжка була поділена на два розділи), що ім'я його припало на колонку «Дебет», а титул — на колонку «Кредит».

«Е ні, так не годиться, — вирішив він, — бо якщо назвати мою посаду активом, себто ввіреним мені майном, то це все одно, що сказати, що я — пасив і щось винен». Він вирвав сторінку та підписав книгу, помінявши місцями ім'я та титул. «Однак Поет-лауреат Ебен Кук — так само хибно, як і попередній напис, — подумав він, — бо якщо я і сподіваюся бути гідним того кредиту, себто довіри, яку мені виявили, призначивши на цю посаду, то, безперечно, моя посада в жодному разі не є моїм борговим зобов'язанням. Ліпше було б зробити цей напис у колонці „Кредит“, що мало б означати, що це почесно для чоловіка і пожиточно для титулу». Але перш ніж він встиг видерти другий аркуш, йому спало на думку, що «кредит», якщо лиш він не означає кредитувати, себто вірити комусь, сам по собі позбавлений сенсу, проте, хоч би що там він заносив у графу дебет, це все одно робилося свого роду борговим зобов'язанням. На мить його охопила якась несамовитість.

— Стривай! — наказав він собі, відчуваючи, як чоло його вкрилося потом. — Вина полягає не в природі речей, а в тому сенсі, який Бреґґ вкладає в ці категорії. Тож я лиш вставлю аркуш з патентом замість титульної сторінки, та й квит.

Він гукнув, щоб йому принесли клей, але коли кинувся до своїх кишень у пошуках патенту, виписаного лордом Балтимором, то виявилося, що його там немає.

— О Господи! Таж він у тому каптані, який був на мені вчора ввечері у «Медальйоні» і який Бертран спакував до моїх речей!

Він оглянув поштову станцію, сподіваючись знайти свого слугу, однак пошуки виявилися марними. Але на вулиці, поблизу карети, що її лаштували до від'їзду, він зненацька натрапив на сестру Анну.

— Що й казати! — вигукнув він. — Останнім часом люди з'являються переді мною та зникають так само несподівано, наче в якійсь комедії в Друрі-Лейн! Як ти опинилась у Лондоні?

— Приїхала, щоб провести тебе до Плімута, — сказала Анна. Голос її вже більше не скидався на дівочий, набувши дещо глибшого, нижчого на пів тону тембру, і їй радше можна було дати тридцять п'ять, аніж двадцять вісім років. — Хоч батько і заборонив, але оскільки сам він приїхати не схотів, то я потайки втекла, і хай йому грець! — Вона ступила крок назад, щоб ліпше розгледіти брата. — А ти таки схуд, Ебене! Я чула, що перед подорожжю через океан варто набрати вагу.

— У мене був лише тиждень, щоб погладшати, — нагадав їй Ебенезер. Під час служби у Пітера Паґґена він мав змогу бачитися з Анною не більше разу на рік, і зміни, що відбулись у її зовнішності, дуже його вразили.

Вона опустила очі долу, і він почервонів.

— Я оце шукаю свого слугу, циніка, якого світ не бачив, — сказав він грайливо, відвернувшись. — Ти часом його не зустрічала?

— Ти маєш на увазі Бертрана? Я його відіслала хвилин п'ять тому, після того як він спакував твої речі до поштової карети.

— A-а, шкода. Я обіцяв йому за те цілу крону.

— І я її дала йому з тих грошей, що видає мені батько. Гадаю, він повернеться до Сент-Джайлза, бо місіс Твіґґ вхопив антонів вогонь, і вона, либонь, вже довго не протягне.

— Отакої! Не може бути! Наша дорогенька місіс Твіґґ! Буде прикро її втратити.

Вони, ніяковіючи, постояли трохи мовчки. Повернувши голову, щоб не зустрічатися з нею поглядом, Ебенезер раптом угледів чоловіка без перуки, добродія з книгарні, Пітера Сеєра, який ліниво стояв собі на розі.

— Бертран розповів тобі, яким мене обдарували титулом? — бадьоро запитав він.

— Так, він казав. Я пишаюся тобою. — Але, вочевидь, Анну бентежило щось інше. — Ебене… — вона схопила його за руку. — Чи правда те, що було в листі?

Ебенезер розсміявся, дещо прикро вражений тим, що Анна не виказала належного інтересу до його лауреатства.

— Це правда, що за всі ці роки я ні на крок не просунувся на службі в Пітера Паґґена. Як і правдою є те, що ця жінка була в моїй кімнаті.

— І ти її обманув? — нетерпляче запитала сестра.

— Так, — сказав Ебенезер. Анна відвернулась і затамувала подих.

— Але стривай! — вигукнув він. — Це зовсім не те, що ти подумала. Не заплативши, я обманув її в її сподіваннях, адже вона була повією і прийшла до мене, вимагаючи за свої послуги п'ять гіней. Але розповівши їй, як глибоко я її кохаю, я відмовився на запропонованих умовах і спати з нею, і платити.

Анна утерла очі й поглянула на нього.

— Це правда?

— Авжеж, — засміявся Ебенезер. — І хоч, може, ти й вважатимеш мене несправжнім чоловіком, але клянуся тобі, що зараз я стою перед тобою так само незайманий, як і того дня, коли ми народилися. Що, ти знову плачеш?

— Так, але вже не від смутку, — мовила Анна, обійнявши його. — Знаєш, брате, відколи ти поїхав до Коледжу Маґдалени, мені почало здаватися, що ми вже не знаємо одне одного так добре, як колись, але, можливо, я помилялася.

Ебенезера зворушило це зізнання, але він відчув себе трохи збентежено, коли Анна, перш ніж відпустити його, ще міцніше притисла до своїх грудей. Перехожі, включно з Пітером Сеєром, який досі тупцював на розі, повернули голови в їхній бік: достоту вони виглядали, немов пара закоханих, що розстаються. І все ж таки йому стало соромно за своє збентеження. Він посунувся трохи ближче до карети, аби запобігти ще більшому непорозумінню, і взяв сестру за руку, почасти для того, щоб уникнути подальших обіймів.

— Ти коли-небудь згадуєш минуле? — запитала Анна.

— Авжеж.

— Які то були часи! Пам'ятаєш, як ми годинами, бувало, ще розмовляли після того, як місіс Твіґґ гасила лампу? — Сльози знову виступили в неї на очах. — Щиро кажу, Ебене, мені бракує тебе!

Ебенезер погладив її по руці.

— Мені також тебе бракує, — сказав він від щирого серця, але почувався дещо незручно. — Пам'ятаю, як одного дня, коли нам було тринадцять, ти якраз захворіла на якусь гарячку і лежала в ліжку, а ми удвох з Генрі вирушили відвідати Вестмінстерське абатство. Це було вперше, коли я провів цілий день без тебе, і вже до обіду я так затужив за тобою, що почав благати Генрі, щоб він відвіз мене додому. Але натомість ми пішли до Сент-Джеймського парку, а після вечері — у Театр герцога на Лінкольнз-Інн-Філдз, і коли повернулися додому, було вже далеко за північ. Я відчував себе, здавалося, років на десять старшим від усіх тих пригод, що мені довелося пережити вдень, і хоч вбий, я думав, що за все життя не зможу тобі все це переповісти до ладу. Я вперше в житті пообідав поза межами дому, вперше відвідав театр і вперше скуштував бренді. Цілими тижнями у нас тільки й розмов було про цей день, і кожного разу я згадував щось нове, про що забув тобі розповісти. Щоразу це завдавало мені болю, і зрештою я почав уже шкодувати, що взагалі кудись їздив, і відверто сказав про це Генрі, бо мені почало здаватися, що після того дня ти так ніколи й не надолужиш втрачене.

— Я пригадую, ніби те все сталося лише минулого тижня, — сказала Анна. — Скільки разів я питала себе, чи ти не забув про цей випадок. — Вона зітхнула. — І я таки ніколи й не надолужила втраченого! Хоч як я допитувалася, однак не могла дізнатися усього до кінця. Жахлива правда полягає в тому, що мене не було там, щоб бачити все на власні очі!

Ебенезер перервав її сміхом.

— Бігме, навіть зараз я згадую дещо, про що забув тобі розповісти! Того дня після вечері в якійсь таверні на Пелл-Мелл мені довелося з пів години прочекати Генрі, сидячи за столиком на самоті, поки він з якоїсь там причини піднявся нагору… — він зап'явся, й обличчя його стало брунатного кольору, бо він раптом, після цих п'ятнадцяти років, збагнув, для чого Генрі Берлінґейму, ймовірно, знадобилося піднятися нагору. Однак Анна, як він із полегшенням зауважив, жодним чином не виказала, що зрозуміла, про що йдеться.

— Вино вдарило мені в голову, і всі довкола почали мені здаватися якимись чудними, а найпаче — я сам. Саме тоді я подумки склав свого першого вірша. Невеличкий катрен. Ба ні, маю визнати, що це невипадково вислизнуло з моєї пам'яті: я вирішив тримати це в секреті. Лише Святим Небесам відомо навіщо. Я можу навіть зараз прочитати його:

От тобі й на! Забув решту! І правду сказати, — мовив він, вирішивши, що як тільки опиниться в кареті, одразу ж занесе цього віршика до свого записника, — скільки років ми прожили нарізно відтоді, і які то були роки! Скільки криз і пригод кожен із нас пережив, про які інший навіть і не здогадується! І треба ж було такому трапитися, що саме того дня тебе вклала до ліжка якась гарячка!

Анна похитала головою.

— Я також мала свій секрет, Ебене, про який знала місіс Твіґґ і здогадувався Генрі, але ні батько, ні ти про це не знали. Не гарячка вклала мене до ліжка, то були мої перші регули! Того ранку з дитини я перетворилася на жінку і від того мала судоми, як це буває у багатьох жінок.

Ебенезер стис їй руку, не певний у тому, що тут слід сказати. Настав час сідати до диліжанса: служник і візник влагоджували останні деталі.

— Тепер нескоро нам доведеться зустрітися знову, — мовив він. — Ти тоді, либонь, уже будеш поважною матроною з пів тузінем діточок.

— Ні, тільки не я, — сказала Анна. — На мене очікує жереб місіс Твіґґ після її смерті, стара діва-ключниця.

Ебенезер вирішив легенько поглузувати з неї.

— Таж ти гідна скласти пару найкращому з чоловіків! Якби ж то мені пощастило зустріти жінку, рівну тобі, я б уже не парубкував і не був би вже більше діваком!

Він поцілував її на прощання, велів переказувати вітання батькові та зробив крок до карети.

— Стій! — вигукнула раптово Анна, спонукана якимось бажанням.

Ебенезер, дещо спантеличений, завагався, не розуміючи, чого вона хоче. Анна метким рухом зняла зі свого пальця срібний перстень-печатку, добре знайомий нашому поетові, бо ж він був тією єдиною річчю, що нагадувала їм про матір, яку вони ніколи не бачили; Ендрю купив його ще під час свого недовгого женихання та декілька років тому подарував Анні. Довкола щитка персня на однаковій відстані стояли літери A N N E В, що мало б означати Енн Боєр, ім'я його нареченої, а в центрі, переплетені та з'єднані спільною для обох літер поперечною рискою, стояли дві пишні літери А, символізуючи союз Енн та Ендрю. Повністю печатка мала такий вигляд:

— Прошу тебе, візьми цю каблучку, — благально мовила Анна, замислено розглядаючи її. — Але я… я звикла вбачати в ній дещо інший сенс… Менше з тим, ось, дозволь я надіну тобі її на палець. — Вона вхопила його за ліву руку і спритно насадила перстень на мізинець. — Обіцяй мені, що… — розпочала вона, але зупинилася на півслові.

Ебенезер засміявся та, щоб покласти край цій незручній ситуації, заприсягся, що, оскільки Молден є значною частиною її посагу, він докладе всіх зусиль, щоб зробити його квітучим.

Настав час вирушати. Він знову поцілував її та всівся до карети, зайнявши місце, звідки міг помахати їй на прощання. В останню хвилину добродій без перуки, Пітер Сеєр, також сів до карети, зайнявши місце навпроти. Служник зачинив двері та скочив на своє місце — певно, інших пасажирів не було. Візник шмагнув батогом коней, Ебенезер помахав на прощання самотній фігурі своєї близнючки, що стояла біля дверей поштової станції, і карета покотилася по дорозі геть.

— Нелегко залишати жінку, яку кохаєш, — мовив Сеєр, поклавши початок розмові. — Ваша дружина чи, може, любка?

— Ні те, ні інше, — зітхнув Ебенезер. — Це моя сестра-близнючка, і лише одному Господу Богу відомо, коли я побачу її знову. — Він повернувся обличчям до свого супутника. — Тож це ви були моїм рятівником у закладі Бена Бреґґа, якщо не помиляюся — містер Сеєр?

На обличчі Сеєра з'явилась деяка стурбованість.

— Ага, то ви знаєте, хто я?

— Тільки ім'я, взнав від Бена Бреґґа, — він простягнув руку для знайомства. — Мене звати Ебенезер Кук і я прямую до Меріленду.

Сеєр обережно потис руку.

— Ви мешкаєте у Плімуті, містере Сеєр?

Чоловік пильно вдивлявся в обличчя Ебенезера.

— Ви що, і справді не знаєте, хто такий полковник Пітер Сеєр? — запитав він.

— Ну, так, — непевно всміхнувся Ебенезер. — Бути у вашому товаристві, пане, честь для мене.

— З округу Телбот у Меріленді?

— Меріленд! Це ж треба, який дивний збіг обставин!

— Не такий уже він і дивний, — сказав Сеєр, — оскільки першого числа відпливає Флотилія курців. І той, хто вирушає цими днями до Плімута, найімовірніше, прямує в колонії на плантації.

— Що ж, це буде приємна подорож. Чи ж округ Телбот розташований неподалік від Дорчестера?

— Достоту, сер, ви глузуєте з мене! — вигукнув Сеєр.

— Ба ні, клянуся! Мені геть нічого не відомо про Меріленд. Це будуть мої перші відвідини, відколи мені виповнилося чотири.

Сеєр досі дивився на нього з підозрою.

— Мій дорогий приятелю, ми з вами сусіди, і лише річка Великий Чоптанк розділяє нас.

— Бігме, і який же цей світ тісний! Ви маєте коли-небудь відвідати мене, сер: я збираюся управляти нашим маєтком на мисі Кука.

— І складати вірші, якщо я правильно почув містера Бреґґа?

Ебенезер спалахнув.

— Так. Себто написати час од часу, так би мовити, рядок-другий, наскільки стане снаги.

— Е ні, відкиньте зайву скромність, мосьпане Лауреате! Бреґґ розповів мені про те, яку честь вам виказав лорд Балтимор.

— Ну, так, але щодо цього, то він, либонь, не зовсім правильно все зрозумів. Комісія, якої я сподобився, передбачає написання панегірика Меріленду, але в дійсності я не стану лауреатом, допоки Балтимор нарешті знову не отримає Провінцію у свою власність.

— І ви та ваші друзі-якобіти, — сказав Сеєр, — я так гадаю, мрієте, щоб цей день настав якомога швидше?

— Агов, стривайте! — сказав Ебенезер, дещо стривожений, — я так само відданий короні, як і ви.

На якусь мить Сеєр всміхнувся, але мовив цілком серйозно:

— Проте ви бажаєте, щоб король Вільям зрештою втратив свою провінцію на користь папіста?

— Я поет, — виголосив Ебенезер, ледь не додавши за звичкою «та дівак». — Мені геть нічогісінько не відомо про якобітів і папістів, і мені до того байдуже.

— І скидається на те, що вам геть нічого не відомо про Меріленд, — додав Сеєр. — Як добре ви знаєте свого покровителя?

— Я ледь знайомий із ним і можу сказати хіба те, що він велика і щедра людина. Я лише одного разу мав з ним розмову, але історія його провінції переконала мене в тому, що стосовно нього було вчинено прикру несправедливість. Достоту, які ж бо вони хіпесники, ті, хто обдерли його як липку та ще й ошельмували! Переконаний, що королю Вільяму відома далеко не вся правда.

— А вам, либонь, відомо все?

— Я цього не стверджую. Але хай там як, лиходій є лиходієм! І цей добродій Клейборн, про якого я чув, та Інґл і Джон Куд, які очолили останню ребелію…

— Але хіба ж він не завдав потужного удару в ім'я віри, спрямованого проти папістів? — із притиском запитав Сеєр.

Ебенезер ще більше зніяковів.

— Мені невідомо, у якому напрямку простягаються ваші симпатії, полковнику Сеєр; цілком імовірно, що ви полковник у посполитому рушенні Куда і вкинете мене до цюпи того ж таки дня, як я зійду на берег у Меріленді.

— Тож чи не було б з вашого боку обачнішим вважати на те, що кажете? Зверніть увагу, я не сказав, що я є другом Куда, але з усього, що вам відомо про мене, я цілком можу ним бути.

— Так, дійсно, до певної міри то можна було б назвати обачністю, — сказав трохи переляканий Ебенезер. — Ви можете стверджувати, що не завжди обачливо бути справедливим, я ж вам скажу, що не завжди справедливо бути обачливим. Я не сповідую католицтво, пане, але і не належу до антипапістів, тож я не питаю, чи там, у Меріленді, це є справою протестантів і папістів, а питаю, чи є це протистоянням між підлими людьми й людьми чесними та вольовими, і не має значення, якої вони віри.

— За таку промову ви можете там потрапити за ґрати, — усміхнувся Сеєр.

— Тож це є доказом їхньої несправедливості, — проголосив Ебенезер, немало тим стурбований, — бо я не приймаю жодної сторони. Лорд Балтимор бачиться мені людиною вольовою, тож покладемо цьому край. Але, можливо, я помиляюся.

Сеєр розсміявся.

— Ні, ви не помиляєтеся, я лише випробовував вашу відданість.

— Даруйте, мою відданість кому? І яким же буде ваш висновок?

— Ви — людина Балтимора.

— Чи я за це потраплю до в'язниці?

— Цілком можливо, — усміхнувся Сеєр, — але не за моїм навітом. Ще з червня минулого року я під арештом у Меріленді за свої бунтарські промови проти Куда.

— Не може того бути!

— Так, так! Разом із Чарлзом Керроллом, сером Томасом Лоуренсом, Едвардом Рендольфом та ще з півтузінем інших моїх славних побратимів, які повстали проти цього мерзотника. Я й сам не належу до папістів, але Чарлз Калверт — мій давній і близький друг. І нехай день, коли мені забракне духу відверто виступити проти нікчемних боягузів, стане моїм останнім днем!

Ебенезер завагався.

— А звідки мені знати, що саме зараз ви мене не випробовуєте?

— Цього ви ніколи не можете знати напевне, передусім у Меріленді, де друзі можуть міняти своє забарвлення, мов ті деревні жаби. Чи відомо вам, що такий собі Боб Ґолдсборо, адвокат з Телботу, мій сусід, з яким мене пов'язувала багаторічна дружба, дав губернатору Коплі під присягою свідчення проти мене? Від кого завгодно я міг очікувати подібного відступництва, але тільки не від нього!

Ебенезер похитав головою.

— Чоловік ладен закласти власне серце, аби врятувати свою шию. Картина виглядає доволі похмурою, що й казати!

— І все ж таки можна сказати дещо й на користь сього, — сказав Сеєр, — адже це призводить до простого і зрозумілого вибору: або тримай язика на припоні, бо ж сумлінню там місця немає, або говори від щирого серця і будь готовий до наслідків — розважливість хай іде гуляти лісом, і компроміс до пари з нею.

— Це Голос Розуму говорить? — запитав Ебенезер.

— Ні, це Голос Дії. Компроміс доречний тоді, коли жодна крайність не веде вас до бажаної мети: але існують деякі речі, яких чоловіку не варт прагнути. Яка в тому втіха, приміром, коли ти цілий і неушкоджений, а от душа твоя вражена на смерть? Саме від мене Балтимор отримав свій перший повний звіт про Кудову ребелію, і я, замість жити під владою зрадливих і облудних посіпак останнього, залишив свій дім і землі та приїхав до Англії.

— Але як так трапилося, що ви повертаєтеся? Хіба вас там не закують у кайдани?

— Це цілком можебна річ, — сказав Сеєр. — Прецінь, я так міркую, що ні, не закують. Коплі минулого вересня помер, а Балтимор особисто доклав руку до того, щоб новим губернатором призначили Френсіса Ніколсона. Ви знайомі з Ніколсоном?

Ебенезер щиро визнав, що ні.

— Що ж, це людина не без недоліків, головним чином він має надто запальний характер і пристрасть до авторитаризму, але взір його спрямовано у правильному напрямку, тож посіпакам Куда від нього буде мало користі. Перш ніж дістати цю посаду, він був разом з Едмундом Ендросом у Новій Англії, і саме бунт, що його очолив Лейслер, вчинений точнісінько на зразок Кудової ребелії у Меріленді, призвів до того, що він був змушений покинути Нью-Йорк. Ні, Ніколсон не заподіє мені жодної кривди.

— І все ж таки це доволі сміливе рішення, — зважився висловити свою думку Ебенезер.

Сеєр знизав плечима.

— Життя коротке, тож час є тільки для сміливих рішень.

Ебенезер стріпнувся і пильно подивився на свого супутника.

— Що таке?

— Нічого, — мовив Ебенезер. — Свого часу один близький друг казав мені те саме. Але минуло ось уже шість чи сім років, як про нього ні слуху ні духу.

— Либонь, він і сам зважився прийняти сміливе рішення, — висловив припущення Сеєр, — проте давати поради набагато простіше, аніж самому так чинити. То ви прислухалися до його слів?

Ебенезер кивнув.

— І як наслідок цього — моя подорож і лауреатство, — сказав він і, оскільки на них чекала довга подорож, оповів супутникові історію своєї невдачі в Кембриджі, розповів про своє нетривале перебування в Лондоні разом з Берлінґеймом і про тривалу службу в Пітера Паґґена, про доленосне парі у винарні та про аудієнцію у лорда Балтимора. Поколихування карети, певно, розв'язало йому язика, бо під час розповіді він вдавався у найдрібніші деталі. Коли ж він завершив свою оповідь описом того, яким побитом вирішив проблему вибору записника, Сеєр так щиро розреготався, що, здавалося, ледь не луснув од сміху.

— Ох! Ти ба! — вигукнув він. — Ось твоя золота середина! Достоту, ви гідний учень свого вчителя! Присяй-бо!

— Це мій перший подібний вчинок у статусі Лауреата, — усміхнувся Ебенезер. — Для мене це була свого роду криза.

— Дідько! І ви впоралися з нею напрочуд вправно! Отже, так ви себе представляєте — дівак і поет! Гадаєте, що ці двоє можуть добре вжитися під одним дахом і не сваритися одне з одним день і ніч?

— Навпаки, вони не тільки живуть у цілковитій гармонії, а й надихають одне одного.

— Але заради всього святого, поясніть, що ж може оспівувати дівак? Що ви там маєте в своєму гросбуху?

— Нічого, опріч власного імені, — зізнався Ебенезер. — Я мав намір вставити туди свій патент, проєкт якого виписав лорд Балтимор, але його спаковано до валізи разом із рештою моїх речей. Але щойно я матиму нагоду, занесу туди два вірші, які зараз тримаю в пам'яті. Про один я вже розповів, це той, що я написав у ніч, коли відбулося це парі, і він стосується моєї невинності.

І на прохання свого співрозмовника Ебенезер прочитав цього вірша напам'ять.

— Дуже добре, — сказав Сеєр, коли той скінчив. — Я так міркую, у ньому ви доволі вправно й емоційно виклали вашу думку, хоча мені й важко бути критиком. Однак для мене досі залишається загадкою, що ж ви збираєтесь оспівувати, окрім своєї невинності. Але, прошу, прочитайте мені іншого вірша.

— Та ні, це лише такий собі невигадливий катрен, якого я склав ще підлітком — то були мої перші римовані рядки. Але від нього в моїй пам'яті збереглося лише три рядки.

— Шкода. Перша пісня Лауреата: б'юся навзаклад, одного дня вона могла б принести своєму власнику чималу купку грошей, це вже коли слава про вас розлетиться по всьому світу. Якщо ваша ласка, чи не могли б ви почастувати мене тими першими трьома, що залишилися у вашій пам'яті?

Ебенезер завагався.

— Ви часом не збираєтеся підманити мене, щоб потім взяти на кпини?

— У жодному разі, — запевнив його Сеєр. — Це ж лише звичайнісінька цікавість, чи не так, знати, як-то літав могутній орел, бувши ще пташеням? Хіба не викликають у нас щирого захоплення оповіді старого Плутарха про молодого Алківіада, коли той кидається на дорогу перед візником, або про Демосфена, коли той поголив собі половину голови, або про Цезаря, як він задерикувато поводився межи сицилійських піратів? І хіба не стало б для вас великою втіхою почути бодай рядок-другий з того, що написав у дитинстві Шекспір або могутній Гомер?

— Звісно, я б залюбки послухав, — зізнався Ебенезер. — Але ж ви не будете судити чоловіка за тим, яким він був у дитинстві? Я так міркую, що головне — це сам вірш, і слід зважати лиш на його достоїнства без огляду на те, яким було його походження, — окремо від його творця й епохи.

— Безперечно, безперечно, — сказав Сеєр, байдуже махнувши рукою, — однак це слово «достоїнства» — цілковита таїна для мене. Я мав на мислі інтерес, і чи добрий, чи поганий сам цей вірш, певен, що ваш «Славень Невинності» набагато цікавіший тому, хто обізнаний з історією його автора, аніж тому, кому геть нічогісінько не відомо про ті околичності, що призвели до його появи.

— Ваші доводи не позбавлені певних достоїнств, — визнав Ебенезер, якого чимало подивував логічний хід думок, почутий з уст плантатора-тютюнника.

Сеєр засміявся.

— Ці ваші достоїнства і бзда не варті! Мої доводи мають певний інтерес, можливо, для того, хто знає суперечника й історію подібних дебатів ще з часів Платона.

— Але ж, поза всякими сумнівами, «Славень» не позбавлений певних достоїнств незалежно від читача, усе одно, хто він — кембриджський дон чи недоумкуватий пахолок, або, якщо на те вже пішло, байдуже, читають його чи ні.

— Можливо, й так, — сказав Сеєр і знизав плечима. — То вже більше скидається на таку собі дискусію мудрагелів, які з'ясовують, чи падає дерево на безлюдному острові з шумом, чи ні, оскільки немає жодного вуха, яке могло б цей шум почути. Стосовно цього питання я не маю власної думки, хоча слід сказати, що ця суперечка не позбавлена певного інтересу: вона ведеться спрадавна і призвела до дуже значних наслідків.

— Цей інтерес є основою вашого словника, — завважив Ебенезер, — власне, як достоїнства є основою мого.

— І це принаймні дає нам змогу вести цю розмову, — усміхнувся Сеєр. — Послухайте, чиєму оку миліший ваш «Славень»? Тому пахолку, що не відрізнить Пріама від Доброго короля Вацлава, чи тому дону, який знає всіх античних богів на прізвиська? Тому дикуну-індіянину, що ніколи в житті не чував, щоб хтось йому казав про цноту, чи християнину, який звик парувати невинність із нетиканим дівоцтвом?

— Дідько! — вигукнув Ебенезер. — Ваші міркування доволі переконливі, але зізнаюся, у мене викликає відразу сама думка про те, що голос музи лунає дзвінкіше для професорів! Не про них я думав, пишучи цю річ.

— Ні, ви мене не так зрозуміли, — сказав Сеєр. — Це не тільки питання освіти, хоча трохи вченості ще нікому не шкодило. Життєвий досвід — ось що я хотів сказати: знання того, як влаштовано світ, себто і те знання, що накопичено в книжках, і те, що можна почерпнути з грубої книги життя. Ваш вірш — мов джерело води, мосьпане Лауреате, як на те пішло, все, із чим ми стикаємося, є певною мірою джерелом, чи не так? Що більша та чаша, із якою ми підходимо до нього, то більше ми від нього зачерпнемо, і що більше джерел, до яких ми звертаємося, то більшою стає наша чаша. І якщо я не погоджуюся з вашими поглядами, то лише тому, що подібний хід думок обкрадає великий фонд людського досвіду, у якому я зберігаю вагомий вклад. І я не буду пити з тим, хто хтів би, щоб я відкинув свою чашу геть. Одне слово, хоч я ані поет, ані критик і навіть не маю елементарного Artium Baccalaureus[36], а всього-на-всього звичайнісінький плантатор, який вирощує дур-зілля і свого часу прочитав декілька книжок і встигнув дещо побачити в цьому широкому світі, проте я глибоко переконаний у тому, що ваш вірш говорить мені значно більше, ніж вам.

— Як? Вам, тому, хто не дівак і не поет?

Сеєр кивнув.

— Що стосується першого, то свого часу я ним був і можу нині дивитися на це з висоти набутого досвіду, якого вам бракує. А стосовно другого, то ви як автор маєте відмінний погляд. А я далеко не найнетямущіший із читачів: я, наприклад, належним чином оцінив словесну гру у вашому першому чотиривірші.

— Словесну гру? Яку це словесну гру?

— Ну, як же, візьмімо Пенелопу цнотливу, — сказав Сеєр. — Чи може бути щось краще, ніж цей каламбур про заміжню жінку, якій двадцять років надокучає цілий гурт залицяльників? Це був мудрий вибір!

— Дякую, — пробурмотів Ебенезер.

— Або отой жвавий син Андромахи, — правив далі Сеєр, — якого скинули зі стін Іліона…

— Але ні, це ж гротеск! — запротестував Ебенезер. — Я зовсім не те хотів сказати!

— Не такий уже й гротеск. Це має терпкий присмак Шекспіра.

— Ви так гадаєте? — Ебенезер ще раз подумки звернувся до цієї фрази, але тепер вже подивився на неї з іншої сторони. — Либонь, так воно і є. Втім, у моєму вірші ви вичитали дещо більше, ніж я в нього вкладав.

— Отже, слід визнати, — мовив Сеєр, — що, читаючи, я бачу більше, ніж бачите ви, що, власне, я і стверджував наприпочатку. Ваш вірш значить для мене дещо більше, ніж для вас.

— Далебіг, мені бракує слів, щоб заперечити вам! — вирік Ебенезер. — І якщо ви є типовим представником товариства плантаторів, сер, тоді Меріленд має бути для музи місцем для забав, раєм для піїтів! Що й казати, ви достеменний голос і подих Розуму, і для мене честь бути вашим сусідом. Зміст моєї чаші переливає через вінця.

Сеєр усміхнувся.

— То, може, варто зробити її більшою?

— Вона вже стала більшою, відколи я полишив Лондон. Ви — щедрий учитель.

— Що ж стосується платні, коли вже я ваш учитель, ви можете видати її мені у віршах, — відповів Сеєр. — Тож прошу ті три рядки, через які, власне, і постала ця дискусія.

— Як завволите, — розсміявся Ебенезер, — хоча одним Небесам відомо, що ви збираєтеся знайти в них для себе! Якось, опинившись в одній таверні на Пелл-Мелл і вперше в житті скуштувавши келих малаги, я і склав їх, коли весь довколишній світ почав мені здаватися якимось чудернацьким і чужим.

Він прочистив горло:

Насправді це всього лише два з половиною рядки; і я навіть не знаю, чи було далі ще щось, але головна ідея полягала в тому, що ми, люди, надто безглузді, щоб своїм існуванням зробити честь Вищому Розуму. Без жодних жартів чи каламбурів, наскільки я пам'ятаю.

— Це доволі цинічний погляд на життя, як для юнака, — сказав Сеєр.

— Такими вже мені здались усі речі довкола, коли я вперше зазирнув у свою чашу. От дідько! Останній рядок так і крутиться в мене на язиці!

Сеєр погладив бороду та, примружившись, глянув у вікно. Сільський хлопчина, який ішов дорогою, років дванадцяти-тринадцяти, у припалому пилом одязі, зійшов на узбіччя та привітав їх помахом руки.

Сеєр повторив це вголос і, повернувшись до Ебенезера, з пустотливим виразом на обличчі посміхнувся до нього:

Я не помилився, Ебене?

Лауреат взнає, хто насправді криється за ім'ям «полковник Пітер Сеєр»

— О Господи, не може того бути! — кліпав очима й хитав головою Ебенезер, нахилившись вперед, немов силкувався щось прочитати на обличчі свого попутника.

— Так, це я. І як тобі не соромно! Ні ти, ні твоя сестра так і не впізнали мене.

— Але ж, присяй-бо, Генрі, ти так змінився, що я й досі не можу в це повірити. Без перуки, з бородою…

— За сім років з чоловіком відбуваються і справді чималі зміни. — Берлінґейм усміхнувся. — Мені вже перевалило за сорок, Ебене.

— Але ж навіть очі! — мовив Ебенезер. — І те, як ти розмовляєш! Навіть твій голос відмінний, і манери твої інші! І чи ти Сеєр, який вдає із себе Берлінґейма, чи Берлінґейм, перебраний на Сеєра?

— Жодного перевдягу та обману, і це може підтвердити кожен, хто знає справжнього Сеєра.

— Але ж і я знав справжнього Генрі Берлінґейма, — сказав Ебенезер, — і якби ти не знав мого катрена, я б нізащо не здогадався, що це ти! Окрім Генрі, я нікому не читав цього вірша, та й то лише раз, а відтоді вже минуло п'ятнадцять років.

— Я саме віз тебе тоді додому після нашої подорожі до Сент-Джеймського парку, — додав Генрі. — Було то вже за північ, і випита малага розв'язала тобі язика. Коли ми повернулися до Сент-Джайлза, ти вже спав, поклавши голову мені на плече, пам'ятаєш?

— Дідько! А таки спав! Я вже й забув. — Ебенезер нахилився вперед і схопив Берлінґейма за руку. — О Господи! Подумати тільки, нарешті я тебе знайшов, Генрі!

— Отже, тепер ти справді віриш, що це я?

— Пробач, що я мав сумніви. Ніколи в житті мені не доводилося зустрічатися з людиною, яка б так сильно змінилася, та мені навіть і на думку не спадало, що це взагалі можебна річ.

Берлінґейм повчально підніс догори вказівного пальця.

— Світ може геть змінити людину, Ебене, або ж вона сама може змінити себе, і навіть свою сутність. Хіба ж ти сам, якщо вірити тобі, не вирішив, що ти не тільки є, але з тієї самої хвилини й надалі залишатимешся поетом і діваком? Ні, людина хоч-не-хоч, а мусить мінятися на своєму шляху до могили; вона — немов ріка, що несе свої води у напрямку моря, і з кожною хвилиною вона стає іншою. Що ж залишилося в Лауреаті Меріленду від того хлопчини, якого я забрав із Коледжу Маґдалени?

— Що менше, то краще! — відказав Ебенезер. — І хоча я досі Ебен Кук, однак, можливо, я вже не той самий Ебен Кук, яким був, так само, як і Темза залишається Темзою, хоч би якою швидкою була її течія.

— Хіба не тільки ім'я залишається? І хіба Темза була нею від дня своєї появи на світ?

— Бігме, Генрі, ти знову, як завжди, зі своїми загадками! Хіба ж не зовнішня форма у такому разі визначає людину так само, як і береги визначають річку незалежно від назви та вмісту? Ба ні, я чую вже, як ти заперечуєш, що форма не є вічною. Людина стає огрядною або починає горбитися з роками, а плин води підмиває береги та міняє їхню форму.

Берлінґейм кивнув на знак згоди.

— Але зміни ці відбуваються настільки повільно, що помітити їх можна, лише вдивляючись у далеке минуле. Буркотливий дідуган згадує весну своїх літ, а записи в книгах розповідають — або ж саме каміння розкаже тим, хто знає його мову, — про те, де за давніх часів текла ріка, що нині несе свої води тут. І лише низька чутливість нашого сприйняття, чи не так, дозволяє нам говорити про «Темзу» та «Тигр» або навіть про «Францію» чи «Англію» і, зокрема, про «мене» та «тебе», буцім те, що відбулося з цими чи іншими іменами за час, що минув, має якийсь зв'язок з теперішнім станом речей? І тим-то, далебі, як взагалі ми можемо щось твердити про «предмети», коли наш грубий зір, зраджуючи нам, не дає помічати зміни, що з ними відбуваються? Достоту, світ — це потік, як проголосив Геракліт: і самий всесвіт — то є лиш зміна і рух.

Ебенезер слухав усю цю промову з дещо заклопотаним виглядом, але раптом обличчя його просяяло.

— Хіба ти, намагаючись вгледіти, що там за Проваллям, не помітив сам Шлях?

— Я щось не можу збагнути, про що ти.

— Як тобі вдалося переконати мене, що ти і є той самий Генрі Берлінґейм, коли і форма, й ім'я однаково змінилися? Звідкіля нам відомо про зміни, які є настільки непомітними, що наші очі відмовляються їх бачити? — він засміявся, задоволений власною дотепністю. — Та й той самий потік і зміни, про які ти так говориш: як взагалі ми могли б говорити про них, хоч би якими швидкими або повільними вони були, коли б ми не були здатні пам'ятати, якими речі були доти? Твоя пам'ять є твоїми вірчими грамотами, хіба не так? Саме вона є вмістилищем твоєї Індивідуальності й тим місцем, де мешкає сама Душа! Твоя пам'ять, моя пам'ять, пам'ять усього роду людського; це і є тією константою, від якої ми починаємо виміряти зміни; вона є сонцем. Без неї все перетворилося б на Хаос.

— Тож, підсумовуючи, скажемо: ти сам — це твоя пам’ять?

— Так, — погодився Ебенезер. — Ба навіть ліпше, я не знаю, чим саме я є, але достеменно знаю: я є і був, і це завдяки тому, що існує пам'ять; вона немов шворка, що проходить крізь усі намистини, аби вийшло намисто, чи як нитка Аріадни, яку та дала невдячному Тезею, відмічає пройдений мною шлях в лабіринті Життя, пов'язує мене з тим місцем, звідки я розпочав.

Берлінґейм усміхнувся, а Ебенезер зауважив, що зуби його, колись такі білі, пожовтіли й місцями були гнилі — принаймні двох вже бракувало.

— Ти приділяєш забагато уваги цій пам'яті, Ебене.

— Маю визнати, що до сього часу я не дуже-то й роздумував про її значимість. Але вона може дати поживу для сонета, а то, гляди, і для двох, як гадаєш?

Берлінґейм тільки стиснув плечима.

— Ну ж бо, Генрі, ти ж не образився на мене за те, що мені так спритно вдалося оминути твою прірву!

— Якби ж то, заради Бога, тобі й справді це вдалося. — сказав Берлінґейм. — Але боюся, що тебе так само звабила краса метафор, як і колись Декарта.

— Як це так, прошу, поясни? Ти можеш мені заперечити?

— Що краще може спростувати бога Пам'яті, ніж те, що ти й сам дещо забуваєш?

— Що… — і тут Ебенезер запнувся та почервонів, оскільки раптом усвідомив наслідки того, що сказав його друг.

— Ти не пригадав того, що спав на моєму плечі, коли ми поверталися додому з Пелл-Меллу, — нагадав йому Берлінґейм. — Це показує лише першу слабину в твоїй душоспасній нитці, яка, власне, і полягає в тому, що ця нитка таїть у собі розірвані місця. Існують ще й три інші.

— Якщо це так, — зітхнув Ебенезер, — то, боюся, моїм аргументам не встояти.

— Ти сказав, що того вечора ми пили малагу.

— Так, я виразно це пам'ятаю.

— А я стверджую, що то була мадера.

Ебенезер засміявся.

— Що стосується цього, то я радше ладен довіряти своїй пам'яті, ніж твоїй, оскільки то було вперше, коли я скуштував вино, і навряд чи я призабув би його назву.

— Певною мірою так воно і є, — погодився Берлінґейм, — але за умови, якщо ти правильно почув, це для початку. Але я також добре запам'ятав, оскільки це був твій перший келих вина, і я міг, на відміну від тебе, добре відрізнити малагу від мадери, тоді як для тебе ці назви були однаково новими й мало що значили, отже, ти міг легко їх сплутати.

— Це могло трапитися, але я певен, що то все ж таки була малага.

— То вже не має значення, — вирік Берлінґейм. — Факт полягає в тому, що там, де спогади різняться, часто-густо немає способу владнати суперечку, і це є другою слабиною. Третя ж полягає в тому, що ми значною мірою пригадуємо те, що бажаємо пам'ятати, і забуваємо решту. Наприклад, аж доки ти не згадав цього катрена, я геть не пам'ятав, що поки ти складав цього вірша, я був нагорі з повією. Насамперед мій сором від того, що я залишив тебе таким чином одного, невдовзі витер цю подію з моєї пам'яті.

— Далебі, моя провідна Полярна зоря веде мене прямісінько на скелі, — з гіркотою в голосі мовив Ебенезер. — А яким же буде четверте заперечення?

— А таким, що навіть ті речі, які зберігає наша пам'ять, набувають певного забарвлення, — відповів Берлінґейм. — Це якби на кожному повороті Тезей намотував свою нитку та знову розкладав її більш принадливо.

— Боюся, що твої заперечення виявилися фатальними, — сказав Ебенезер. — Вони мов ті чотири чорних ворони, що скльовують горошини, які залишає Ґретель, помічаючи пройдений нею в лісі шлях.

— Ні, вони лише слабини, а не смертельні рани, — сказав Берлінґейм. — Вони не знищують пройдений шлях, а лише заплутують його, тож хоч би якими наполегливими ми були, та ніколи не можемо бути впевнені в тому, що не збилися з нього. — Він усміхнувся. — Проте існує ще й п'яте заперечення, і от воно вже саме по собі може бути згубним.

— От дідько! Ну що ж, випускай з клітки цього зарізяку, і ми роздивимося його як слід.

— Як ти сказав, моя пам'ять править мені за вірчі грамоти, — мовив Берлінґейм. — Недосконала, розпливчаста від недбалого вжитку, моя пам'ять, рівно як і твоя, дала нам дійти згоди в тих місцях, які виявилися задовільними для нас обох стосовно того, що я є Берлінґейм, хоча в жоден інший спосіб я не можу цього довести. Але припустімо, що нитку безповоротно втрачено, як то іноді буває. Припустімо, що я не маю жодних спогадів про своє минуле взагалі?

— Тоді для мене ти був би полковником Сеєром, — відповів Ебенезер. — Або ж, якби, скажімо, ти назвав себе моїм Генрі й поза тим більш нічого не знав, я б нізащо не повірив твоїм словам. Але це трапляється вкрай рідко, чи не так, ця цілковита втрата пам'яті, і ще рідше буває так, що не залишається жодних доказів твоєї особистості?

— Безперечно. Але знов-таки, припустімо, що я був би схожий на того чоловіка, який привіз тебе до Лондона, розмовляв би і вдягався, як він, і навіть Трент, і Меррівезер, і товстун Бен Олівер зверталися б до мене як до Берлінґейма. Крім того, припустімо, що я в присутності свідків підписався б ім'ям Берлінґейма так, як зробив би він. А потім, припустімо, одного дня я заприсягся б, що ніякий не Берлінґейм і мені геть нічого не відомо про те, де він зараз перебуває, а я всього-на-всього здібний актор, який набив собі руку на підробці підписів і вдавав із себе Генрі лише задля жарту.

— Від твоїх припущень у мене голова обертом іде! — вигукнув Ебенезер.

— Якими б сильними не були твої переконання, — вів далі Берлінґейм, — ти б ніколи не мав жодних доказів, що я — це він.

— Маю визнати, що це так, хоча це мене вкрай засмучує.

— Тепер розгляньмо інший випадок…

— Молю тебе, залиш уже при собі ці свої випадки! — сказав Ебенезер. — Я вже обплутаний ними з голови до п'ят.

— Ні, зажди, це прямо стосується суті. Припустімо, що сьогодні, попри всі ті зміни, що зі мною відбулися, я б назвався Берлінґеймом і вигадав той рядок, аби він доповнив твій чотиривірш — ба, ні! вигадав би всю історію життя, — і це не узгоджувалося б з твоїми власними спогадами; і коли б ти узяв мою історію під сумнів, тоді я, припустімо, став би заперечувати твою особистість і звинуватив би тебе в тому, що це ти лише вправний самозванець. У кращому разі у тебе не було б жодних доказів, чи не так?

— Мушу визнати, що не було б, — погодився Ебенезер. — Окрім впевненості у власній правоті. Але я так гадаю, що в цьому разі тягар доводів лягав би на тебе.

— У цьому разі так. Але я сказав «у кращому разі». Однак, якби я взнав дещо про твоє минуле, то розбіжності в наших свідченнях можна було б покласти на карб того, що ти погано вдаєш із себе іншого, і якби до того всього я ще й спромігся поставити перед судом кого-небудь дуже схожого на тебе з вигляду, то цілком імовірно, що цього разу вже ти мусив би доводити свою правоту. А якби я ще долучив до цієї забави декількох твоїх друзів або навіть старого Ендрю і твою сестру, то, б'юся навзаклад, ти й сам би взяв під сумнів власну особистість.

— Змилуйся, Бога ради! — вигукнув Ебенезер. — Досить уже цих непевних гіпотез, інакше я втрачу глузд! Я цілком переконаний у тому, що ти Генрі; присягаю тобі, що я — Ебенезер, та й квит! Подібні казуїстичні міркування ведуть лише до Прірви.

— Таки правда, — добродушно сказав Берлінґейм. — Я лише хотів довести, що всі подібні судження, що ти — це ти, а я — це я, навіть якщо хочеш з'ясувати це стосовно себе, неможливо підтвердити і їх можна приймати лише на віру.

— Я визнаю це; я визнаю це. Це доведено, як… — Ебенезер зробив непевний помах рукою. — Дідько, твоя промова геть одібрала в мене будь-які порівняння. Я вже й не знаю, що є незмінним і сталим і вже ні в чому не можу бути впевненим.

— Це перший крок на шляху до Раю, — усміхнувся Берлінґейм.

— Можливо, й так, — сказав Ебенезер, — але може бути, що й до Пекла.

Берлінґейм здвигнув бровами.

— Це той самий шлях, якщо наш добрий Данте не бреше. Тож ти цілком згодний із тим, що я — Берлінґейм?

— Цілком, присягаю!

— І що ти — Ебенезер?

— Я ніколи не брав цього під сумнів; і досі залишаюся твоїм учнем, що ця подорож в кареті, власне, і довела.

— Гаразд. Іншим разом я запитаю тебе, що ж мається на увазі, коли ми кажемо я і ти, але не зараз.

— Ні, далебі, не зараз, позаяк маю спитати тебе про тисячу різних речей.

— А я маю про них розповісти, — сказав Берлінґейм. — Але це настільки химерна історія, що мене вкрай турбує те, чи повіриш ти в неї, тож я і вважив за належне вдатися до цієї софістичної бесіди.

Незабаром карета зупинилася в Алдершоті, бо вже малося на вечір, а наші подорожні ще не їли. Тому Берлінґейм, за своєю звичкою, відклав усі подальші розмови на цю тему, поки вони з Ебенезером не повечеряли холодним каплуном з картоплею. Потім, після того як візник повідомив їм, що доведеться чекати ще дві години, поки їм нададуть свіжих коней і з’явиться візник, який має відвезти їх далі до Сейлсбері, Ексетера та Плімута, вони, як то запропонував Берлінґейм, всілися біля вогню з квартою брістольського хересу та розкурили свої люльки. Надворі вже зовсім споночіло; почав накрапати легенький дощик. Ебенезер нетерпляче чекав, поки його друг розпочне свою розповідь, але Берлінґейм, розкуривши люльку та наповнивши свій келих, задоволено зітхнув і лише запитав:

— Ну, як там ся має зараз твій батечко, Ебене?

Лауреат слухає оповідку про останні пригоди Берлінґейма

— До дідька того батька! — вигукнув Ебенезер. — Я знати не знаю, чи живий він, а чи мертвий, та мені й діла до того немає, аж поки не почую твою розповідь!

— Однак ти знаєш, чи він живий, чи мертвий, еге ж? І принаймні в цьому сенсі, якщо не брати до уваги інші аспекти, знаєш, яким є ти.

— Прошу, позбудьмося старого Ендрю бодай на деякий час, — заблагав Ебенезер, — як він позбувся мене. Отже, де ти був, що робив і що бачив? Звідкіля це ім'я, Пітер Сеєр, та ці дивовижні зміни, що з тобою відбулися? Починай свою розповідь, і плювати на старого Ендрю!

— Як-то — позбутися його? — запитав Берлінґейм. — Адже саме він і розпочав мою історію з тієї самої миті, відколи позбувся мене.

— Що? Ти досі маєш на увазі ту нісенітницю з Анною? Який зв'язок вона має з твоєю історією?

— Яка несамовита лють! — сказав Берлінґейм. — Яка вбивча тривога! Бігме, якою ненавистю він палав до мене — навіть зараз я у захваті від цього!

— Я йому цього ніколи не подарував, — коротко мовив Ебенезер.

— Це твій, як сина, привілей. Але я, Ебене, тієї ж митті вибачив його; простив його — ба ні, я милувався ним. І навіть якби він убив мене… хоча, ні, це не має значення.

Ебенезер труснув головою.

— Це поза межами мого розуміння. Але скажи, чи я маю відмовитися від будь-якої надії почути коли-небудь твою оповідь?

— Ти вже її слухаєш, — відказав Берлінґейм. — Це той стовп, на який спирається вся історія; така собі прелюдія на лютні, що передує пісні.

— Хай буде так. Але боюсь, що ця історія скидатиметься на пуголовка — голова більша за тіло. Отже, ти його простив?

— Скажу більше, я полюбив його за це і, присоромлений, похапцем втік.

— Проте звинувачення, яке він висунув проти тебе, було хибним і огидним!

Берлінґейм знизав плечима.

— Що стосується цього, то не його правосуддя викликало в мене захоплення, а його щира турбота про свою дитину.

— Він таки пречудово турбується про нас, що й казати, — мовив Ебенезер. — Він ладен занапастити нас своєю турботою! Даймо, що він таки всипав би їй гарячих, як, із твоїх слів, і погрожував: чи ти й тоді б захоплювався такою турботою і шанував би її?

— Я убив би його за це, — відповів Берлінґейм, — але однаково любив би.

— Достоту, ти пройшов дивовижний шлях, відколи я залишив тебе у Лондоні! Чого ж ти тоді не аплодував моїй рішучості їхати разом з Анною додому, бачачи, що мене штовхає на це виключно синівський обов'язок і турбота?

— Ти не так мене зрозумів, — мовив Берлінґейм. — Я й зараз був би проти цього і проти того, щоб Анна потурала кожній його примсі. Якби я був його сином, він вже давно зрікся б мене за те, що я відверто кинув би під лаву всю його турботу; але яка ж то безцінна нагорода, Ебене! Яким заможним я був би чоловіком — викинути геть такий скарб! Людина гибіє в ліжку від горя, що втратила тебе; він повеліває, яким життєвим шляхом тобі слід прямувати, щоб бути гідним свого роду! А хто сумує за мною, прошу, скажи мені, кого хвилює, чи стану я блазнем, чи філософом? Хто вказує мені цілі, які я міг би відкинути, або цінності, якими я міг би знехтувати? І насамкінець, сер, яке я діло маю в цьому світі, і де те місце, звідкіля я міг би втекти, і чию владу та довіру я міг би зневажати? Якби я мав домівку, то, напевно, залишив би її; була б сім'я, чи живі, чи мертві, — я б ставився до неї з презирством і блукав би самотньо десь на чужині. Але в який же відчай це вкидає і який то тягар — бути самотнім гостем у всенькому світі й не мати жодного зв'язку з історією! Я буцім вискочив de novo, немов хробачок зі шматка м'яса, або впав просто з неба. І якби я навіть мав здатність говорити, мов ангел, то й тоді не зміг би розповісти тобі, яка це самотність!

— Не можу збагнути, — вирік Ебенезер. — Чи ж не той самий чоловік стояв на Темз-стріт, підносячи хвалу Небесам за те, що йому геть нічого не відомо про своїх предків?

— То було сказано у хвилину розпачу, — усміхнувся Берлінґейм, — немов палка промова жебрака, який викриває гріховність багатства. Коли ви двоє поїхали геть, я відчув себе таким самотнім, як ніколи досі, і довго думав про капітана Салмона та добру Меліссу, які мене виховали. Пам'ятаєш той день у Кембриджі, коли ти спитав мене, як так сталось, що мене звати Генрі Берлінґейм Третій?

— Так, і ти відповів, що це ім'я ти носиш, відколи народився.

— Сумний і невеселий провів я декілька годин в своїй кімнаті, роздумуючи над цим, — мовив Берлінґейм, — і нарешті мені спало на думку, що це помпезне ім'я є найціннішою річчю, якою я володію. Хто нагородив мене ним? Звідки з'явився саме Берлінґейм Третій, а не просто Берлінґейм?

— Дідько, я розумію до чого ти хилиш! — сказав Ебенезер. — Саме твоє ім'я пов'язує тебе з твоїми предками; тож, зрештою, ти не з'явився цілком ex nihilo[37]! Це щось подібне на ключ до цієї загадки!

Берлінґейм кивнув.

— І хіба ж не заявляв я на повен голос, що я вчений? — Він знову налив херес у свій келих. — Тож саме там і тоді я склав собі клятву, — сказав він, — що взнаю ім'я та походження свого батька, обставини моєї появи на світ і, можливо, місце та спосіб, у який він помер; і жодної іншої справи, важливішої над цю, для мене не буде існувати, й у своїх пошуках я перерию всю планету, допоки не знайду відповіді на моє питання або не помру. І, далебіг, я таки шукав — усі ці сім років. Це стало єдиною справою мого життя.

— Тоді, їй-бо, я повинен почути цю історію, адже чекаю на неї вже надто довго. Пий свій херес та розпочинай, і я не потерплю жодних перерв, аж поки ця історія не добіжить кінця.

— Як завволиш, — сказав Берлінґейм. Він допив вино, напхав свою люльку тютюном і розповів таку історію:

— Як людина може дізнатися історію свого походження, коли їй невідомо, звідки та як вона з'явилася на світ і навіть чи є справжнім те ім'я, яке вона носить? Не думай, що я сліпо покладався на цей єдиний шанс і не зважав, Ебене, на те, що моя єдина надія могла виявитись облудною: які ж бо я мав докази того, що це ім'я не дано мені на посміх, або не дісталося випадково, або ж, що цілком імовірно, не перейшло до мене від інших моїх названих батьків, які опікувалися мною, відколи я був немовлям до того часу, коли примхливій долі було завгодно звести мене з капітаном Салмоном. Щоб скласти обітницю побудувати міст, потрібна лиш відвага, але однією відвагою моста не побудуєш. Я думав над тим, яким має бути мій перший крок і зрештою вирушив до Брістоля, сподіваючись знайти кого-небудь, хто принаймні був би знайомий з моїм капітаном і пригадав би сироту, чиїм опікуном він був. І в глибині душі я молився, благаючи зустріти якогось його старого та довіреного друга або ж когось з рідні, хто може знати всю ту історію мого походження. Я так собі міркував, що в тому немає нічого неможливого, що він, якщо й не розголосив її скрізь і всюди, то хоча б розповів бодай кільком людям, якщо тільки в тому не було якогось великого гріха.

Ебенезер насупив чоло.

— Який гріх? Скидається на те, що чоловік, якого ти мені змалював, ніколи не принизився б до того, щоб викрадати дітей.

Берлінґейм скривив губи, підняв і опустив руки.

— Наскільки мені відомо, у нього не було дітей, а нестримне бажання мати сина може штовхнути чоловіка чи жінку на відчайдушний крок. Та й, крім того, цього було б нескладно досягти: Багато якорів у сутінках кидають і вибирають ще до сходу сонця. Однак здебільше мої думки були зайняті не викраденням, хоча я припускав і таку можливість, — адже, якщо я і дістався йому в якийсь негідний спосіб, то, скорше за все, він прижив мене з однією зі своїх любасок, що чекала на нього в якомусь порту.

— Е, ні, — сказав Ебенезер. — Я дійсно читав, що моряки — великі розпусники, а подеколи навіть і двожени, що є наслідком їхнього ремесла, але капітану Салмону, принаймні як я його уявляю, бракувало молодості й темпераменту для подібних дурниць, не кажучи вже про те, що він був не простим моряком, а капітаном судна. І не схоже на те, щоб такий чоловік був здатен обтяжувати себе байстрюком, це все одно, якби Соломон городив якісь нісенітниці, а жиди укладали чесні угоди.

Берлінґейм усміхнувся.

— Тож іншими словами, це цілком можебна річ. Ти можеш наслідувати Горація, коли писатимеш вірші — flebilis Ino, perfidus Ixion[38] і так далі, але не варто думати, що в житті люди влаштовані так просто. Багато є жидів, які втратили свою останню сорочку, і є багато святих, які потайки лупцювали своїх послушників. Скупердя може інколи стати щедрим, і Навіть мурашка може прагнути помсти. І знову ж таки, хоча капітан Салмон і не скидався на чоловіка, схильного стрибати в гречку, однак у тому не було б нічого дивного, якби він, коли б його власний клаптик ґрунту не плодоносив, почав собі шукати більш родючого поля. Мелісса, може, навіть і спонукала його до цього.

— Жінка, яка підштовхує свого чоловіка бути невірним?

— У цьому разі, я так міркую, не було б жодної зради. А втім, то не має значення: по-перше, гадаю, найімовірніше я дістався йому не в такий ганебний спосіб, і він взяв собі якогось сироту, як то міг вчинити будь-який чоловік, що має в серці Христа; по-друге, мені було байдуже, як я до нього потрапив, аби взнати, як це сталося і від кого я йому дістався.

— І ти взнав?

Берлінґейм похитав головою.

— Мені вдалося знайти трьох чи чотирьох літніх людей, які знали Салмона та пам'ятали його невдячного вихованця: один з них, коли я відкрив йому своє ім'я, розповів, що саме горе капітана від того, що він втратив мене, його і вбило, а горе втрати чоловіка вбило Меліссу. Я хотів би вірити цій історії, бо інакше моя совість може поставити мені на карб намагання втекти від такої жахливої відповідальності; але в житті трапляються характери, схильні надміру драматизувати минуле та приймати вірогідне за історичне, які, немов Радамант[39], виносять вирок, що не підлягає оскарженню. Цей чоловік, скажу я тобі, хоча і без особливого задоволення, належав до них. У всякому разі нікому з них нічого не було відомо про моє походження, за винятком того, що капітан Салмон звідкілясь привіз мене додому на своєму кораблі. Я запитав їх потім, хто ж був найближчим другом капітана і хто була найближча подруга Мелісси? І кожен із чоловіків, яких я запитав, відповідав, що саме він і був тим другом, а кожна жінка відповідала, що саме вона і була тією подругою. Нарешті я запитав, чи пам'ятає хто-небудь із них, хто був старшим помічником на кораблі у капітана Салмона в ті дні; але ж Брістоль — метушливий порт, де моряки міняють свій корабель від однієї подорожі до іншої, і навряд чи вони могли б пам'ятати це бодай за рік, а тут минуло вже цілих тридцять. Проте, як то часто буває, розпитуючи когось, я сам натрапив на відповідь, або ж якщо і не на відповідь, то принаймні на промінь надії: чоловік, якого звали Річардом Гіллом, був старшим помічником під час усіх п'яти подорожей, що я здійснив разом з капітаном Салмоном, і в мене склалося враження, радше зумовлене характером їхніх стосунків, ніж якимось незаперечним твердженням, що вони з капітаном були товаришами вже декілька років. Тож не здавалося неймовірним, що він був помічником і під час тієї подорожі десять років тому, хоча шанс на це був невеликий; і якщо він насправді був цим помічником, то, певно, знав про цю справу значно більше, ніж я. А я не знав, може, цей Гілл вже давно помер, або ж відшукати його могло стати такою ж складною справою, як і відшукати батька…

— Я визнаю, визнаю це! — втрутився Ебенезер. — Прошу, повір, я усвідомлюю, які перешкоди тобі довелося подолати, тож не варт їх усі перераховувати, хіба що ті, які прискорюють хід твоєї історії, і хутчіш скажи мені, чи ж ти з ними впорався? Чи ти знайшов цього Гілла? Чи ж він тобі щось розповів?

— Ти мусиш уважно стежити за тим, як це все відбувалося, — сказав Берлінґейм, — бо інакше ти такий самий беотянин, як і той, що, читаючи «Іліаду», не йде далі звернення до Музи, де цілком зрозуміло викладено кінець усієї історії. Тож так трапилося, що жоден з тих, до кого я звертався, не міг напевне пригадати цього Гілла, але двоє з них, які досі зберегли звичку прогулюватись у доках, заявили, що в тютюновій флотилії є якийсь Річард Гілл. І хоча він зрідка й навідується до Брістоля, однак там не мешкає, та й взагалі він не англієць, а походить чи то з Меріленду, чи то з Віргінії; і він не старший помічник, а капітан власного корабля.

Я сприйняв це радше як гарну, ніж погану новину. Коли ж я переконався, що ні самого капітана Гілла, ні будь-яких інших новин про нього мені в Брістолі знайти не вдасться, то поспішив до Лондона.

— Не на плантації? — сказав Ебенезер, вдаючи розчарування. — Це щось на тебе не схоже, Генрі!

— Ні, я був ладен відплисти до Америки, — відповів Берлінґейм, — але Розумніше спитати про подорожніх у заїзді, аніж гнатися за ними битим шляхом. Лондон — серце торгівлі дур-зіллям; мені знадобилося лише пів дня, щоб з'ясувати, що капітан Гілл насправді мешкає у Меріленді в окрузі Енн-Арундел і є власником корабля «Надія», який, так сталося, саме тоді разом з іншим суднами тютюнової флотилії стоїть на Темзі, розвантажуючись. Я притьмом побіг у той док, де стояв корабель і де не без певних труднощів (позаяк я не мав грошей) мені таки вдалося зустрітися і поговорити з капітаном Гіллом. Ставити йому моє головне запитання потреби не було, бо, щойно почувши моє ім'я, він поцікавився, чи я і є той хлопець, вихованець Ейвері Салмона, що втік із корабля у Ліверпулі. Коли ми скрушно похитали головами над нерозсудливим вчинком моєї молодості та проспівали хвалу капітану Салмону (який, між іншим, помер від пухлини, а не від горя), я з'ясував йому причину моєї візити й попрохав оповісти мені все, що йому відомо з того питання, яке так мене турбувало.

— Ну, у ті дні, Генрі, — мовив він, — я не служив старшим помічником у Ейвері. І знаю лише те, що знали всі, не більше.

— Прошу, скажіть мені, що саме?

— Нічого нового поза тим, що відомо й тобі, — сказав він, — тобто що тебе виловили, мов якогось краба, у водах Чесапіцької затоки.

— Але стривай! — вигукнув Ебенезер. — Я ніколи не чув, щоб ти про це розповідав, Генрі!

— Для мене це було такою ж новиною, як і для тебе, — сказав Берлінґейм. — Я виказав удесятеро більший подив, ніж ти, і засипав капітана Гілла купою запитань. Коли ж нарешті я переконав його, що мені ця історія геть не відома, він пояснив, що на початку 1654 чи 1655 року, якщо його не зраджує пам'ять, на шляху вгору Чесапіцькою затокою від Піскатавея до острова Кент корабель капітана Салмона раптом натрапив на порожнє каное, що пливло, гнане вітром. Моряки припустили, що воно належало якомусь індіянину і його віднесло вітром і течією, та й не звернули б на нього жодної уваги, якби, пропливаючи зовсім поруч, вони не почули дивні крики, які лунали з нього. Капітану Салмону негайно ж про це доповіли, і він наказав судну лягти у дрейф і вислав шлюпку, щоб з'ясувати, у чому там справа.

— Бігме, Генрі! — сказав Ебенезер, затамувавши подих. — Невже це був ти?

— Так, хлопчик віком приблизно два чи три місяці, що лежав геть голісінький і ледь не помирав від холоду. Мої руки та ноги були перев'язані ремінцями з сириці, а на моїй шкірі маленькими червоними літерами, мов татуювання у моряка, було написано Генрі Берлінґейм III. Вони забрали мене на корабель…

— Стій, прошу тебе! Я маю якось засвоїти всю цю чудасію — ти, як качиний послід, немов з ясного неба впав. Голий, з татуюванням, присяй-бо! Його все ще можна побачити?

— Ні, воно вже давно стерлося.

— Але як так трапилося, що ти там опинився? Певно, що без злодійства там не обійшлося!

— Ніхто цього не знає, — сказав Берлінґейм. — Каное та ремінці з сириці вказували на те, що до цього мали бути причетні дикуни, але в тих місцях, наскільки мені відомо, немає жодного письменного дикуна, і моя шкіра та скальп були неушкодженими.

— Боже милостивий! — вигукнув Ебенезер. — І що то має бути за створіння, яке, затаївши злобу на безпомічне немовля, не завдовольнилося тим, щоби просто його вбити, а прирекло на таку довгу та повільну смерть?

— Це залишається загадкою і по сей день. Хай там як, а капітан Салмон, сповивши мене ковдрою, поклав у себе в каюті (де десять днів і ночей я перебував на межі життя і смерті) і годував мене свіжим козячим молоком. Зрештою, моя пропасниця потроху відступила, і я одужав; я припав до вподоби капітану Салмону, і перш ніж корабель повернувся до Брістоля, він остаточно вирішив, що я буду йому за сина. Крім цього, мій капітан Гілл не знав більше нічого, і хоча те, що мені вдалося взнати, було набагато більше, ніж те, що мені було відомо досі, усе це, замість хоч трохи вгамувати мою цікавість, тільки її розпалило. Тієї ж миті там, на місці, я запропонував капітану взяти мене до екіпажу «Надії», яка мала вирушити в плавання до берегів Меріленду, де я мав намір перевернути догори дриґом усі болота в пошуках ключа до розгадки.

— То був відчайдушний крок, еге ж? — усміхнувся Ебенезер. — Тим паче що тобі нічого не було відомо про те, звідки це каное прибило вітром або ж де корабель на нього натрапив.

— Так, і справді відчайдушний, — погодився Берлінґейм, — хоча відчайдушні кроки інколи можуть принести успіх. У будь-якому разі я мав обирати: або це, або відмовитися від моїх пошуків. У мене попереду було ще два тижні, перш ніж «Надія» мала підняти вітрила, і я, як справжній вчений, поклав собі ретельно переглянути всі записи в митниці. Моєю метою були пошуки кого-небудь, хто в Меріленді мав би прізвище Берлінґейм, адже, опинившись у Провінції, я мав намір, хитрістю чи відвертістю, знайти шлях до кожного з них і витягнути з них те, що я шукав.

— І що ж, — сказав Ебенезер, — ти знайшов кого-небудь?

Берлінґейм похитав головою.

— Наскільки мені відомо, у Провінції зараз не мешкає і ніколи, від дня її заснування, не мешкало жодного чоловіка чи жінки під цим іменем. Наступним моїм рішенням було у схожий спосіб пошукати в записах інших провінцій, що лежать на північ і на південь від Меріленду. Справа ускладнювалася тим, що в дарчих актах і хартіях за усі ці роки відбулося багато змін, та й, крім того, давався взнаки страх громадянської війни, який призводить до дивовижної руйнації віри чиновника митниці у свого краянина. Я розпочав з Віргінії, переглядаючи записи від поточного року і далі рік за роком назад, але перш ніж мені вдалося досягти часів Кромвеля, мої два тижні спливли, і я відплив до Меріленду. — Берлінґейм усміхнувся та витрусив попіл зі своєї люльки. — Якби несприятливий вітер протримався ще тижнів зо два, я знайшов би дещо, що підігріло б мої надії надзвичайно. А так, щоб знайти це, я мусив зачекати ще два роки.

— І що ж це було? Якісь відомості про твого батька?

— Ні, Ебене, про цього джентльмена мені відомо сьогодні не більше, ніж тоді, як нічого більше я не взнав ані про матір, ані про себе.

— А-а-а, ліпше б ти мені цього не казав, — вирік Ебенезер, клацнувши язиком, — бо це псує всю історію. Яку втіху можна віднайти у пошуках або в розповіді про ці пошуки, коли ти знаєш наперед, що кінець-кінцем усі зусилля виявляться марними?

— Ти хочеш, щоб я утримався від решти? — усміхнувся Берлінґейм. — Ті відомості були лише про мого діда, або я так гадаю, що про нього — мені вдалося принаймні дещо взнати про того легеня.

— А, тоді ти мене лише дражниш!

Берлінґейм кивнув і звівся.

— Мені, як і раніш, нічого не відомо про мого вітця, але це не значить, що я ні на крок не наблизився до цього знання. Одначе ця історія має трохи зачекати.

— Що? Ти ж не образився на мене, Генрі?

— Ні, ні, — відповів Берлінґейм. — Але я чую, як наш візник надворі запрягає коней. Випростай трохи ноги, друже, та розслабся, перш ніж ми вирушимо далі.

— Але ж ти продовжиш свою розповідь? — заблагав Ебенезер.

Берлінґейм стиснув плечима.

— Ліпше б ти трохи поспав, якщо зможеш. Якщо ж ні, то буде краще, якщо розповідь зачекає разом із нами до світанку.

Цієї миті раптом увійшов візник і, проклинаючи дощ на всі заставки, наказав подорожнім лаштуватись у дорогу. Послухавшись, вони вийшли надвір, де різкий березневий вітер збивав краплини легенького дощу, перетворюючи їх на водяний пил.

Берлінґеймова оповідка триває далі, аж поки оповідач не засинає

Умостившись у диліжансі, щоб здійснити другу частину подорожі, Ебенезер і Берлінґейм спробували заснути, але дорога задля цього видалася надто вибоїстою. Попри втому, вони, з пів години підстрибуючи та поколихуючись, переконались у тому, що та спроба була марною, і зрештою відмовилися від цього наміру.

— А хай йому грець, — зітхнув Ебенезер, — як каже мій батечко, у могилі вже відпочинемо.

— Певною мірою так воно і є, — погодився Берлінґейм, — хоча що довше той відпочинок відкладати, то швидше ти туди потрапиш.

За порадою Берлінґейма вони напхали тютюном і розпалили свої люльки. Потім поет виголосив:

— А навіть якби в моєму сечнику замість брістольського хересу зараз плескалася чиста водиця з Лети, то й тоді я нізащо не зміг би забути тої історії, що ти мені розповів, і марною була б надія на те, що я міг би заснути, не вислухавши її до самого кінця.

— Отже, ти ще від неї не знудився?

— Знудився? Окрім тієї твоєї історії про подорож з циганами, що ти розповів мені багато років тому ще в Кембриджі, я в житті ніколи не чував про подібні чудеса! І я дуже добре знаю, що ти не схильний до лукавства, бо інакше мені було б важко повірити в подібну дивовижу.

— Тоді, я так міркую, мені слід було б зупинитись, — сказав Берлінґейм, — адже нікому достеменно не відомо, що лежить у іншого на серці, і те, що я досі розповів, здаватиметься лише, так би мовити, ладнуванням струн.

— Тож не вагайся і вдар по них, і покладайся на те, що я тобі повірю.

— Ну, що ж, гаразд. Не така вона вже й страшно довга, ця історія, хоча мушу визнати, що таки добряче заплутана, бо ж доводиться час від часу стрибати то туди, то сюди і тримати в пам'яті безліч імен.

— Хоч і плутана лоза, але винограду на ній від того менше не росте, — відповів Ебенезер, і Берлінґейм без жодних подальших прелюдій поновив свою оповідь.

— Діка Гілла потішило б немало, — сказав він, — якби я зостався в його залозі, адже усього за тиждень на кораблі я поновив свої навички з морського ремесла, у якому не вправлявся вже цілих п'ятнадцять літ. Але, опинившись у Меріленді, я залишив його корабель, та, не бажаючи прив'язувати себе до одного місця вчителюванням, дістав роботу на плантаціях у Гілла.

— Чи ж не обмежувало це тебе однаково у русі? — запитав Ебенезер.

— Не надовго. Я почав з того, що вів його облікові книги, бо там рідко коли трапиться плантатор, що тямить в арифметиці. Згодом я настільки здобув його довіру, що він доручив мені вести хазяйство на всіх його земельних ділянках у Северні, де він вирощував дур-зілля, заявивши, що то надто важливий бізнес, щоб випускати його з рук, але серце його до цього не лежало, і він волів би присвятити свій час моряцькій справі.

— Бігме, отже, ти став мерілендським плантатором дур-зілля поперед мене! Я маю неодмінно почути, як ти з цим впорався.

— Іншим разом, — відповів Берлінґейм, — бо саме на цьому місці наша історія здіймає вітрила і піднімає котву. Це сталося 1688 року, коли провінції так само, як і Англія, вирували через зваду між католиками та протестантами. У Меріленді та Новій Англії ця ворохібня набула найбільшого розмаху: сам Балтимор і більшість Ради Меріленду були католиками, і губернатор та помічник губернатора Нової Англії — сер Едмунд Ендрос і Френсіс Ніколсон, як то було всім відомо, також були прибічниками короля Якова. Очолив той бунт у Меріленді такий собі Джон Куд…

— Так, це ім'я мені відоме від Балтимора, — сказав Ебенезер. — Він — лжесвященник, який захопив керівництво урядом.

— Незвичайний чоловік, Ебене, присяй-бо! Можливо, тобі ще доведеться здибатися з ним, бо ж він досі розгулює на свободі. А його приспішником у Нью-Йорку був Джейкоб Лейслер, який замишляв зле щодо Ніколсона. Так трапилося, що тієї зими Лейслер приїхав до Меріленду, щоб змовитися з Кудом. До нас тільки дійшли чутки про висадку короля Вільяма, тож їхнім спільним задумом було виступити разом, один мав завдати удару по Сент-Мері, другий — по Нью-Йорку. Коротко кажучи, капітан Гілл відчув, звідки дме вітер, і, перш ніж Лейслер встиг повернутися, послав мене в січні до Нью-Йорка попередити Ніколсона.

— Отже, капітан Гілл — папіст?

— Не більше, ніж ти чи я, — відповів Берлінґейм. — Тут, у Меріленді, питання віри не мало жодного стосунку до цієї справи. Старий Куд підтримує Вільяма не більше, ніж Якова: він ненавидить самий уряд і є ворогом будь-якого ладу! Лейслер перед ним — нікчемний блазень.

— Сподіваюся, що ніколи не здибаюся з цим Кудом! — мовив Ебенезер. — Ти дістався Нью-Йорка?

— Ага. Ніколсон вилаявся, неначе той візник, коли почув новини, що я йому приніс. Він сам прибув до Ендроса 1686 року в чині капітана на чолі ірландського загону католиків і вже в Нью-Йорку урочисто святкував народження сина короля Джеймса; він знав, що повстанці затаврували його агентом Риму і не змарнують жодної нагоди розправитися з ним. Він марно намагався тримати цю новину в таємниці й, оскільки Дік Гілл наказав мені подати себе до його послуг, послав мене до Бостону попередити Ендроса. Мені вдалося зажити віри в них обох, і на власне прохання наступні декілька місяців я був їхнім особистим посланцем — моєю перевагою було те, що я не був членом їхнього особистого почту, тож міг легко пересуватися межи повстанців. Ба ні, маю визнати, що не раз я вдавав із себе одного з них, і таким чином мені інколи вдавалося доповісти губернатору про їхні справи й дії.

— Ну ти й безстрашний, Генрі!

— Що? Ну, хай там як, безстрашний чи ні, я мало чим прислужився цій справі. Повстанці, щойно почули про успіхи Вільяма, тієї ж таки весни заарештували Ендроса та запроторили його до Бостонської в'язниці. У Нью-Йорку вони поширили чутки, що Ніколсон мав намір спалити місто, і, маючи місцеву підтримку, Лейслер спромігся зібрати доволі сил, щоб захопити гарнізон.

— А що сталося з Ніколсоном? Йому вдалося порятуватися?

— Так, — сказав Берлінґейм. — У червні він утік на кораблі до Лондона, і хоч би які звинувачення у каперстві висував проти нього Лейслер, йому вдалося щасливо повернутися додому.

— Щасливо! — вигукнув Ебенезер. — Чи ж не ліпше було б сказати, що він утікав перед вовком і впав на ведмедя, себто з рук Лейслера потрапив прямісінько в обійми Вільяма?

Берлінґейм розсміявся.

— Е ні, Ебене. Старий Нік не такий уже простак і дурень, у чому ти у свій час переконаєшся.

— Гаразд, а як же ти, Генрі? Тобі вдалося повернутися до Меріленду?

— Знову ні, адже це було б і справді впасти на ведмедя! Був уже липень, коли Куд зробив свій хід, і до серпня він взяв в облогу Раду Губернатора, що засіла в блокгаузі в Маттапані. Я залишився в Новій Англії — спочатку в Нью-Йорку, а потім, коли Ніколсон уже був у безпеці, в Бостоні. Моїм наміром було спробувати якось звільнити Едмунда Ендроса з в'язниці у Касл-Айленді.

— Присяй-бо! — вигукнув Ебенезер, — ця історія немов прямісінько в Есквемеліна взята!

— І більше, ніж це може здатися попервах, — відповів Берлінґейм, усміхнувшись. — У гавані Бостона стояв англійський фрегат під назвою «Роза», який мав боронити тамтешніх рибалок і торговців від піратів. Джон Джордж, капітан фрегата, виявився доволі близьким другом Ендроса, тож повстанці взяли його в заручники, аби убезпечити себе від обстрілів міста задля звільнення губернатора. Саме так я і мав намір вчинити, якби в тому виникла потреба, і, викравши його, таємно вивезти до Франції на «Розі».

— І що — тобі це вдалося?

— Ні, мені не вдалося, хоча я й чудово все спланував. Я знайшов приятеля капітана Джорджа — лоцмана та картографа Томаса Паунда, який за певну плату був ладен виказати свою відданість Ендросу. Губернатор втік, і за п'ять днів ми, вислизнувши з гавані, попливли до Массачусетської затоки, де, вдаючи із себе піратів, почали чинити напади на риболовецькі судна.

— От дідько!

— Ми мали намір так роз'ятрити їх, щоб вони нарешті відрядили капітана Джорджа зі своїм фрегатом «Роза» укоськати нас; потім ми відплили б до Род-Айленда, забрали б Ендроса і взяли б напрямок на Францію. Але перш ніж ми спромоглися примусити їх це зробити, до нас дійшла чутка про те, що Ендроса знову схопили і він уже на шляху до Англії.

— У будь-якому разі, — сказав Ебенезер, — ці зусилля заслуговують на похвалу.

— Попервах вони, либонь, на це і заслуговували, — відповів Берлінґейм. — Але так склалося, що коли Том Паунд взнав, що всі ті зусилля були марними, він потрапив у халепу: він не міг повернутися назад до Бостона, бо його б там негайно повісили за піратство; не міг він за браком провіанту й перетнути океан, щоб дістатися берегів Франції. Через це ми навсправжки почали займатися тим, що на початку лише вдавали.

— Ні! О Господи!

— Так, ми це зробили — перетворилися на піратів і блукали вздовж північного узбережжя в пошуках здобичі.

— Але ж, подумати тільки, Генрі — ти був разом із ними?

— Вибір був простий — або займатися цим, або йти на корм рибам, Ебене. Так, я бився пліч-о-пліч із рештою команди, і, по щирості, не можу сказати, що мені те діло було таке вже огидне, хоча я і відчував, що чиню зле. Коли ти порушуєш закон, у тому є певна принада, про яку порядний чоловік ледве здогадується… Це п’янкий трунок…

— Сподіваюся, ти довго ним не розкошував! — сказав Ебенезер. — Бо це напій, здається, зварений на погибель.

— Маю визнати, це питво не для сисунців. Цілих два місяці Паунд харцизував і грабував, мов хижак, хоча й рідко траплялося так, що за всі наші зусилля ми мали щось більше від солонини та свіжої питної води. У жовтні неподалік від острова Мартас-Віньярд на нього напав шлюп з Бостона, і всіх до одного, хто був на борту, вбили або поранили. Мені ж, хвала Небесам, вдалося втекти у Віргінію декількома тижнями раніше, і оскільки під час усього мого перебування в Новій Англії я був там під іншим ім'ям, то міг не боятися, що мене викриють. Я, як міг, скористався з цього, щоб повернутись до Меріленду, і, опинившись в Енн-Арунделі, знову приєднався до Діка Гілла, який уже давно вважав мене мертвим. Я прагнув залишити Паунда ще й тому, що Джон Куд мав капітана Гілла за ворога і, безперечно, вчинив би йому незабаром якусь кривду. Поза тим, я ще мав причину більш егоїстичну, мабуть, але від того не менш нагальну: я взнав, що у Віргінії були якісь Берлінґейми!

— Не може бути, от чудасія! — вигукнув Ебенезер. — Якісь твої родичі?

— Того я не знав, як і не знав, чи вони були ще живі; мені було відомо лиш те, що якийсь Берлінґейм — правду кажучи, якийсь Генрі Берлінґейм — був серед перших поселенців у тому домініоні, і мені потрібен був привід, щоб поїхати туди й усе з'ясувати.

— А як ти довідався про це, волею-неволею плаваючи по океану? Це ж просто-таки втілення самого чуда!

— Жодного чуда, якщо це тільки не витівка якогось чудернацького Бога. Цю оповідь аж ніяк не назвеш чудовим прикладом стислості, Ебене.

— Але її слід розповісти, — правив своє Ебенезер.

Берлінґейм стиснув плечима.

— Це трапилося, коли я був з Паундом, у самий розпал нашого морського розбою. Нашою звичайною здобиччю були торговельні та прибережні суденця: ми наздоганяли їх, ретельно оглядали, жакуванням-лупом брали все, що нам припадало до вподоби, й відпускали їх на свободу, не завдаючи нікому шкоди, хіба тільки тим із них, хто чинив нам опір. Але одного разу, коли північно-східний вітер пригнав нас у води Віргінії, ми несподівано натрапили на якийсь старожитній напівбаркас у гирлі річки Йорк, що прямував до Чесапіцької затоки, котрий, як то з'ясувалося потім, коли ми зігнали докупи, щоб пограбувати, усю команду корабля, мав, крім того, ще трьох пасажирів: якогось нікчемного чолов'ягу років п'ятдесяти, його дружину, яка була на декілька років молодша від нього, і їхню доньку, дівчину, якій ще й двадцяти не було. Як поглянути на неї, то вона була надзвичайно смаковита, ця дівка — чорнява та дуже жвава, і мати така ж сама їй до пари. На цей вид нашим хлопам геть вилетів із голови той грабунок, який, сказати правду, був мізерний, і вони вирішили зґвалтувати їх прямо там і тієї ж миті. Капітан Паунд, хоча сам і був проти насильництва, не наважився їм заперечити, адже вони палали вже такою несамовитістю, що, якби він надумав втрутитися в цю справу, вони як стій вчинили би бунт, оскільки хлопи за весь цей час, відколи ми відплили з Бостона, і краєчком ока не бачили жодної жінки. І якби я спробував бодай найменшим порухом руки зупинити їх, вони одразу викинули б мене за облавок на корм рибам!

Миттю ці головорізи здерли з них одяг і приторочили їх до релінга. Знай, що пірати мають таку звичку — щоразу прив'язувати своїх бранців до релінга чи спиною, чи то поверх поруччя, стягуючи руки до ніг. Одному моєму приятелеві колись довелося побачити, як одну дівчину, що потилицею опиралась на гакаборт, поґвалтували таким робом тринадцять розбійників, аж поки вони нарешті не зламали їй карк, а потім викинули за облавок. Я так міркую, що вони те роблять якомога жорстокіше навмисне: якось капітан Гілл розповів мені про одного француза, старого негідника, якого він здибав на Мартиніці і який божився, що жодна жінка не могла задовольнити його, окрім тих випадків, коли вона мусила дивитися просто в очі акулам, щоби стати для них поживою, щойно він вдовольнить свою хіть, отож, скуштувавши одного разу такого вишуканого задоволення, він на березі вже ніколи не міг кудовчити жодну полюбовницю.

— Годі, прошу тебе! — вигукнув Ебенезер. — Я прагну почути не історію всіляких дикунств, а взнати про те, що ж трапилося з цими невинними жертвами.

— Ти надто вже нетерплячий, — лагідно сказав Берлінґейм. — Навіть наймерзенніша справа таїть у собі урок для того, хто прагне пізнати щось нове. Одначе, де це я пак залишив наших жінок?

— Прив’язаними до релінга, а їхні чесноти in extremis[40].

— А й справді. То був вкрай невдалий час, щоб бути жінкою, позаяк шістнадцять чоловіків вишукувались у чергу, прагнучи з них познущатися. Чоловік увесь той час благав пощадити його і жодного слова не вимовив на захист жінок, хоча дружина його опиралася як могла; але дівчина, щойно побачила наміри піратів, швидко сказала матері щось по-французьки — мовою, яку ніхто на борту корабля, опріч мене, не знав; вона не виказала жодного спротиву, але спокійно, з французьким акцентом, запитала моряків, від чого вони матимуть більше користі — від її цноти чи від ста фунтів на кожного? Спочатку хлопи не звертали на її слова жодної уваги, настільки вони були захоплені видом її оголеного тіла. Але увесь той шлях до релінга вона благала прислухатися до її слів — або ж, правильніше було б сказати, наполягала на своєму, адже тон її голосу був спокійний і діловий. Вона буцімто була французкою шляхетного походження, так вона виголосила, і її мати також, тож якщо їм буде вчинена кривда, усю команду, то вже напевно, повісять, але якщо їм вдасться звільнитися неушкодженими, то кожен член команди за тиждень отримає по сто фунтів.

Тут я побачив змогу допомогти їм, якби тільки мені вдалося погамувати хіть піратів бодай на якусь мить. Отже, маючи це на думці, я долучився до їхніх дурних пестощів, навіть декого з них відштовхнув та сам прив'язував її до релінга, буцімто з метою бути першим — але потім на якусь хвильку затримався, і коли вона знову зробила свою пропозицію, я вигукнув: «А ну ж бо, стривай, братва, відступіть і послухаємо, що каже ця діваха, перш ніж ми законопатимо їй щілину. За сто фунтів кожен з нас може мати цілу купу мандрьох». Я нагадав їм також про наш план дістатися Франції, коли нам вже стане вдосталь цього піратства, і запитав, чи було б то розважливим — ставити під загрозу те, як нас там прийматимуть. Моїм головним наміром було зупинити їх хоча б на деякий час і змусити трохи подумати, адже роздум — то є найбільший ворог насильства, і то вже треба бути справжнісінькою тварюкою, щоб зґвалтувати, добре поміркувавши перед цим! Отож ця штука, яку я утнув, виявилася вдатною, хлопи почали брати на глум і знущатися з цієї пропозиції, але жоден з них не квапився вчинити наступний крок.

— Тоді як так сталося, що такі придворні дами вирушили в плавання на такому кориті, як це? — запитав один з них, але донька відповіла, що вони небагаті і їхніх статків стане лише на те, щоб сплатити обіцяний окуп, після чого вони стануть жебраками. Інший зневажливо спитав її матір, як так трапилося, що така шляхетна пані, як вона, так мало дбає про свою шляхетну дупу, що одружила її з таким легкодухим вахлаком? Це було доволі гостре запитання, як я собі гадав, адже він і справді, як поглянути на нього, був таким собі неотесаним, посполитим гендлярем. Але донька знову щось залопотіла французькою, і та леді відповіла, що її чоловік походить з одного з найвеличніших сімейств Віргінії. До чого її донька додала: «Ви маєте знати, що то був шлюб з розрахунку», — і далі сказала, що хоча її отець і купив честь її матусі за свої статки, одначе вона ладна за ті ж самі статки викупити її у нас. Усе товариство дуже весело сприйняло таку заяву, і без ліку лунали жарти, що сипалися на голову цього чоловіка, який був ладен накаляти повні штани прямісінько тут, на чардаку. Вони тепер уже вагалися, чи товкти їх, чи взяти сотню фунтів, проте не були впевнені в тому, чи ж варто вірити тій історії, що розповіли нам ці жінки.

Тепер ти маєш знати, що в мене виробилася така звичка, що хай би з ким мені доводилося зустрічатися, я неодмінно питав свого нового знайомого, чи він, бува, не чував коли-небудь про людину на ймення Берлінґейм? Зазвичай я пояснював, що маю друга, якого звуть Генрі Берлінґейм Третій і якому дуже кортить довести, що він не байстрюк. Усі хлопи на кораблі вже давно звикли до цього і зазвичай жартували між собою, згадуючи цього Генрі Берлінґейма Третього, немов якусь вельми поважну особу, яку всі повинні були знати. Через це, коли та леді скінчила говорити, один дотепник, що був поміж нас, спитав: «Якщо він такий поважний віргінський джентльмен, то він уже напевно має знати такого собі сера Генрі Берлінґейма Третього, найшляхетнішого віргінця, який коли-небудь срав на тютюнових полях». І додав, що якщо вони такого не знають, то вже поза сумнівом мають бути самозванцями, тож нема чого баритися і анумо їх до релінга. Тут усій моїй грі й кінець, подумав я, бо ж цей іспит був лише дурним випробовуванням, аби знайти виправдання ґвалту. Але панянка відповіла, що дійсно знає про такого собі Генрі Берлінґейма з Джеймстауна, який прибув туди ще з першими поселенцями і виголосив, що має рицарський чин, однак, провадила далі вона, доводячи щирість своїх слів, люди її кола дуже сумнівалися, чи ж він і справді був шляхетного походження.

Зачувши це, усі вкрай здивувалися, та я й сам здивувався ще більше, ніж інші, тож остаточно поклав вважити своїм життям, як у тому настане потреба, аби врятувати їхні, щоб мати потім змогу розпитати їх з цього приводу. Я заявив, що все те, що розповіла ця дівка про Берлінґейма, чистісінька правда, і я, зі свого боку, вірю кожному її слову і ладен обміняти її цноту на сотню фунтів. Більшість хлопів тепер, коли перший запал уже минув, здавалося, були ладні вчинити так само, тим паче що досі наше піратство принесло нам мало зиску. Капітан Паунд порушив питання про заручників, і ми вирішили, що хтось з їхнього числа повинен залишитися, аж поки нам не сплатять окуп, а коли інак — стратить свою честь і життя. Почувши це, мати і донька швидко про щось переговорили між собою французькою, після чого кожна з них заявила, що ладна залишитись заручницею, аби лиш врятувати життя батька.

— Дідько, ти тільки подивись, яка турбота! — вигукнув Ебенезер. — Той телепень не заслуговує на таку ласку і любов!

Берлінґейм розреготався.

— Здається, що так само гадала і вся залога корабля, окрім мене, бо ж я уважно стежив за їхніми словами і ясно розумів, про що там ішлося. Знаєш, Ебене, ці вишукані жінки відчайдушно намагались нас обдурити, видаючи себе за тих, ким вони навсправжки не були. Донька замислила цей викрут і по-французьки розповіла про свій задум матері. І коли постало питання заручників, її матінка сказала: «Молю Бога, щоб вони взяли Гаррі, адже тоді ми позбудемося його раз і назавжди і не збідніємо від цього ні на гріш». Зухвала відповідь дівчини була такою: «Жодних сумнівів у тому, що вони візьмуть тебе або мене собі на забаву, якщо тільки нам не вдасться переконати їх у його цінності». «Пхи! — вигукнула мати. — Таж ця тварюка не варта і bouc-merde!» — себто козлячої бібки. На те дівчина відповіла, що цілком поділяє її почуття, але єдиний порятунок полягає в тому, щоб запропонувати себе та прохати, аби відпустили саме його, уповаючи на нашу легковірність.

— Хлопи попервах не купилися на цю заманку, аж поки я не запитав, звідкіля така щира відданість, адже ми бачили, що він за малодушна тварюка, яка весь той час, поки ми збиралися топтати їх, не виказала жодної зацікавленості їхньою долею, і він тільки те й робив, що щось там мимрив крізь сльози, дбаючи лише про себе? На що дівчина відповіла, що хоч то є щира правда, що він не дуже-то піклується про них та радше позбудеться їх, ніж розстанеться з десятьма кронами, вони все одно обожнюють його, як то ведеться у дурненьких жінок, і скорше загинуть самі, ніж дозволять, щоб йому заподіяли якусь кривду. Чоловік на ці слова настільки здумів, що йому від гніву та жаху мову відібрало, і, перш ніж він встиг оговтатися, я сказав, що йому не можна довіряти й відпускати на берег, тож він мусить залишитися нашим заручником, а цих леді слід відпустити по викуп, адже їхня відданість і буде запорукою їхнього повернення. Хлопи були дуже несхильні відпускати цих дівах, але капітан Паунд відчув у моїх міркуваннях здоровий глузд і саме так і наказав вчинити. Того чолов'ягу, закувавши в кайдани, запроторили до трюму, а леді принесли собі нове вбрання зі своїх скринь, і ми спустили на воду шлюпку, щоб відвезти їх на берег; але перш ніж вона відпливла, я шепнув по секрету кілька слів капітану Паунду та, щоб гарантувати їхнє повернення, вмовив його відіслати разом з ними мене, оскільки я, хоча вони про те й не знали, розумію їхню мову, тож заздалегідь знатиму про будь-яку зраду. Йому дуже не хотілося мене відпускати, але я все ж таки наполіг на своєму, і разом з жінками на баркасі ми вирушили до берега. План полягав у тому, щоб Паунд ще декілька тижнів попіратствував і повернувся знову до Мисів, де я і приєднався б до нього наприкінці вересня. Крім того, щоб вгамувати підозри та заздрощі членів команди, що мені випав такий щасливий жереб, я вже окремо оголосив їм, що подбаю про те, аби жінки самі привезли той окуп на корабель, і, коли справу буде зроблено, вони зможуть товкти їх, аж доки релінг не лусне.

— Генрі! — вигукнув Ебенезер. — Не може того бути…

— Зачекай-но, — перебив його Берлінґейм, — поки не скінчиться вся історія. Нас висадили на берег поблизу Аккомака, на східному узбережжі Віргінії, звідкіля ми мали розпочати нашу подорож до місця, де жили ці леді. Коли пристали до берега, було вже темно, бо ж ми турбувалися, щоб нас ніхто не помітив; і вирішивши до світанку нікуди вже не йти, ми, щоб зігрітися, розклали там багаття. Поки ми спостерігали за тим, як пірати підіймали вітрила і, осяяні місячним світлом, відпливали геть, обидві жінки заплакали від радості, і мати, звертаючись до доньки, сказала по-французьки: «Благослови тебе Бог, Генрієтто, одним-єдиним махом ти визволила нас і від піратів, і від свого батька!» Дівчина відповіла: «Ліпше благослови цього легеня, що з нами, який виявився таким дивовижним дурнем, що повірив у мою брехню». «А й справді, — сказала мати. — І хто б міг подумати, що під таким милим видом може ховатися такий бовдур?» Сказавши це, вони розсміялися від власної відваги, аж нітрохи не бентежачись тим, що я можу розуміти кожне їхнє слово, і, продовжуючи цю забавку, дівчина виголосила: «А й справді, він таки привабливий, цей бахур, матінко, і ні тобі, ні мені ще не доводилося проводити ніч з таким, як він». «І ніколи не довелося б, — відказала та, — якби нам не вдалося позбутися Гаррі. Визнаю, що якби лиш він один погрожував мені, я б уже дозволила йому той ґвалт і зберегла б наші гроші. Однак я б не хотіла, щоб він тебе зачіпав». «Гай-гай, — відказала дівчина, — не думай, що я збираюся втрачати бодай гріш: цей вродливий бідолаха скоро засне, і ми втечемо або ж вб'ємо його. А щодо мого дівоцтва, то воно для мене лише корок у шампанському, який потрібно вибити, перш ніж почнуться всі ті веселощі». І, дивлячись мені в очі, вона, немовби піддражнюючи мене, сказала: «Що скажеш, приятелю: veux-tu être mon tirebouchon? Eh? Veux-tu me vriller avant que je te tue?[41]».

— Я не знаю цієї мови, — сказав Ебенезер, — але, судячи з того, як ці слова прозвучали, вони були далекі від цнотливості.

— І як тобі не соромно, що ти й дотепер її не вивчив, — дорікнув йому Берлінґейм. — Це прекрасна мова для залицяння. І я не можу передати тобі словами, як мені було приємно чути такі сороміцькі речі, сказані таким милим голоском. «Poinçonnetu mon petit liège»[42] — ці слова й досі стоять у моїх вухах, і від того мене кидає в жар і беруть дрижаки! Я не бачив сенсу в тому, щоб і далі тягнути той обман, тож відповів бездоганною паризійською французькою: «То буде велика честь для мене, mademoiselle et madame, і немає жодної потреби вбивати мене потім, позаяк ваша радість від того, що вам вдалося залишити цих харцизяк, навряд чи перевершує мою». Вони ледь не сконали від подиву та сорому, почувши мене, а надто встидалася дівчина; але коли я пояснив їм, як опинився межи піратів і чого шукаю, вони потроху заспокоїлись і стали дуже люб'язними — ба навіть більше, ніж люб'язними. Їхній вдячності не було меж, і вони ледве здатні були висловити її, і, бачачи, що шила в мішку вже не приховаєш, ми провели ту ніч любесенько собі, розважаючись на пісочку.

— Достоту, це доволі мила оповідка, хоча цнотливою її і не назвеш, — сказав Ебенезер. — Але чи ж вдалося тобі взнати щось більше про того старого Берлінґейма, задля якого ти і врятував цих леді?

— Так, — сказав Берлінґейм. — Тієї ж ночі я поцікавився в них, чи була їхня розповідь про Берлінґейма насправді вигадкою, чи ні. І дівчина відповіла, що то ніяка не вигадка, і що її батько мав звичку вдавати із себе знатну особу, і хоча насправді він був байстрюком, проте йому дуже кортіло возвеличити своє походження і він ніяк не міг всидіти на місці, невпинно полюючи на старі записи, які його донька мала переглядати, розшукуючи родинне ім'я. Саме з цієї причини вони і здійснили подорож до Джеймстауна, де серед безлічі вкритих пилом і цвіллю паперів вона натрапила на те, що виглядало як окремі сторінки якихось записок, складені таким собі Генрі Берлінґеймом. Однак, не знайшовши жодної згадки про свою родину, вона лише пробігла їх очима і тепер пригадувала тільки те, що в цих записках ішлось про якусь експедицію, що вирушила кудись із Джеймстауна; капітан Джон Сміт був її провідником; і скидалося на те, що між ним та автором цих записок виникло якесь непорозуміння. Окрім цього, вона більше нічого не читала і не пригадувала. Знадобилося небагато часу, щоб я наситився любовними утіхами досхочу, бо коли тобі вже тридцять п'ять, твоя витривалість у цих справах вже не та, що бувала раніше, — і я заснув прямо коло багаття. Коли ж уранці сонце збудило мене, я побачив, що жінок уже немає, і відтоді я їх ніколи не бачив. Я так гадаю, що піти, перш ніж я прокинувся, їх примусила делікатність — багато речей мають приємний запах вночі, але смердять, коли пригріє сонце. До того ж їхня репутація залишалася незаплямованою, оскільки жодного разу з тієї миті, як ми наздогнали їхній корабель, вони не відкрили нам своїх імен, як і не сказали, звідкіля вони, хіба тільки що мешкають на східному узбережжі Меріленду.

— І ти вирушив звідтіля до Джеймстауна?

— Ні, я дістався до округу Енн-Арундел і капітана Гілла. Мені конче потрібно було знати, чи вчинив йому Куд якусь кривду, і, крім того, я не мав при собі ні гроша, щоб купити якогось харчу. Я мав намір, попрацювавши трохи на Гілла, продовжити потім свої пошуки, бо ж слід визнати, мене не залишили байдужим політичні події, що там відбувалися, і я б залюбки взяв на себе наступну місію, подібну до тієї, з якої щойно повернувся.

— Ти маєш велику жагу до пригод, — сказав Ебенезер.

— Либонь, я такий і є, або ж ліпше сказати, маю жагу до всього великого світу, бачити і вивчати який мені ніколи не набридне.

— Ручаюся, що капітан Гілл був радий тебе бачити і дуже здивований!

— Певна річ, адже він не мав жодної звістки про мене, відколи почалася та ребелія у Нью-Йорку, очолювана Лейслером, і вже не сподівався побачити мене в живих. Він сказав, що його становище було дуже хитким і ненадійним, оскільки Куд і його люди щодня руйнували та грабували маєтності своїх ворогів, і його маєток залишався поки що неушкодженим лише завдяки якійсь примсі долі та невпевненості ворогів стосовно його впливу в Англії. Куд був настільки зарозумілий, що називав себе Мазаньєлло на честь ватажка повстанців у Неаполі; полковник Генрі Джоулз з округу Калверт, його перший заступник, видавав себе за графа Скамборо; полковник Нініан Біл став графом Арґайлом; і Кенелм Чезелдін, спікер Асамблеї, був спікером Вільямсом. Тоді як ці хвальки вдавали із себе членів королівського двору, сваволили та грабували в Сент-Мері, я провів усю зиму, намагаючись привести маєток Гілла до ладу.

І кожного разу, як тільки вбачав у тому користь, я робив вилазки в різні місця провінції, маючи на меті підняти опозицію в різних округах, і навесні, коли до Куда дійшли про це вістки, він надумав з нами покінчити. Він спартолив звинувачення в тому, що нібито ми ведемо зрадницькі розмови, і відрядив людей сорок, не менше, знищити нас. Вони захопили «Надію», в яку капітан Гілл вклав сімсот фунтів, щоб спорядити її для наступної подорожі, та сплюндрували маєток, і то нам, можна сказати, дуже пощастило втекти до лісу, бо лише таким чином ми спромоглися порятувати свої життя.

Я звернувся до інших капітанів, що були друзями Гілла та ворогами полковника Куда…

— Полковника! — впав у річ Ебенезер. — Я так гадав, що він лише клірик!

— Чоловік є тим, ким воліє себе бачити, — відповів Берлінґейм. — Він не визнає жодної влади, окрім власної, і бунтує зарівно проти людей і проти Бога. Хай там як, але від цих людей я довідався, що Френсіс Ніколсон, якого Лейслер усунув від влади під тим приводом, що він буцімто якобіт, був нині намісником губернатора у Віргінії (тобто головним чиновником, оскільки губернатор мешкав у Англії) і призначив його на цю посаду особисто король Вільям! Скидається на те, що король не дуже переймається тим, як саме людину називають її вороги, допоки вона вдало справляється зі своєю роботою, і, правду кажучи, старий Нік, попри всі його хиби, до дідька гарний губернатор. Ці новини були солодкою музикою для моїх вух, оскільки Ніколсон був саме тією людиною, яка найкраще могла б нас захистити, а Джеймстаун був саме тим місцем, куди я прагнув потрапити. Я попрохав друзів Гілла написати листи до Ніколсона, у яких вони змалювали варварства Куда і прохали надати притулок капітану Гіллу та його прибічникам, отож ще до кінця червня ми опинились у Джеймстауні. «Мазаньєлло» та його приспішники по черзі вмовляли та погрожували Ніколсону, щоб він віддав нас у його руки, але чорта з два їм це вдалося. Однаковою мірою недоліком і чеснотою Віргінії є те, що вигнанці з Меріленду можуть знайти собі там прихисток.

— Але чи вдалося тобі знайти ті безцінні записки, які ти так шукав? — запитав Ебенезер. — Чи це була собі лише така казочка про білого бичка, яку ця дівка втелющила тобі там на бережку? Прошу тебе, не приховуй від мене більше відповіді на це запитання; я мушу знати, чи ж принесла ця одіссея хоч якісь плоди!

Берлінґейм розсміявся.

— Не квапся так швидко добратися до кінця, Ебене; це порушує хід всієї історії і спричиняє плутанину. Чи ж хтось коли-небудь бачив, щоб одіссеї приносили якісь плоди?

— Годі вже тобі дражнитися! — вигукнув Ебенезер.

— Ну, що ж, гаразд, мосьпане Лауреате, мені й справді вдалось отримати у свої руки ці записки, принаймні те, що там від них лишилося; ба більше, скажу тобі, що я зробив з них список геть аж до останньої літери, за винятком хіба що декількох місць, які здалися мені нудними, тож я їх скоротив. Я маю їх тут, при собі, в каптані, і вранці ти зможеш їх прочитати. Досить лише сказати, що це справжнісінький журнал сера Генрі Берлінґейма, але жодних доказів про те, чи був цей чоловік моїм предком, чи ні, у мене немає.

— Присяй-бо, я радий, що ти знайшов їх, і вже з нетерпінням чекаю на світанок! Добре, що твоя розповідь ще не скінчилася, бо інакше нам було б важко згаяти решту часу. Які ж то дивовижні речі трапилися з тобою потім?

— На сьогодні досить, — вирік Берлінґейм. — Дорога тут не така вибоїста, і ніч уже майже добігає кінця. Решта оповідки може зачекати, поки ми не доберемося до Плімута.

Отож, сказавши це, він, не слухаючи жодних заперечень від Ебенезера, випростав якомога зручніше ноги й одразу заснув. Натомість поету пощастило менше, і хоч як він силкувався, йому ніяк не вдавалось на якийсь тривалий час зімкнути очі, не кажучи вже про те, щоб заснути, хоча голова його вже стугоніла від утоми. Знову його розум переповнювали імена — імена, почуті вперше від Балтимора, які тепер, після Берлінґеймової розповіді, набрали плоті та крові, образи людей, жахливих у своїй заповзятості й рішучості, блукали в його уяві — і образ його друга й учителя був поміж них.

Берлінґеймова оповідка триває далі; Лауреат читає уривок з «Особистого діяріуша сера Генрі Берлінґейма» та виголошує промову про природу невинності

Коли після сходу сонця наші подорожні зупинились у Йовілі, щоб справити свою ранкову трапезу, Ебенезер негайно попросив, щоб Берлінґейм показав документ, про який розповідав, але його вчитель і чути про це не хотів, поки вони не поснідають. Потім, коли сонечко, яскраво засяявши та пригрівши їх своїм теплом, зійшло вище, вони вийшли надвір покурити та розім'яти ноги, і Берлінґейм видобув декілька згорнутих аркушів з кишені свого каптана. Вгорі на першій сторінці поет мав змогу прочитати таке: «Особистий діяріуш сера Генрі Берлінґейма».

— Маю пояснити, що цей заголовок написав я сам, — сказав Берлінґейм. — Як ти можеш бачити, записки неповні, складаються з уривків, але подорож, про яку тут ідеться, описана в «Загальній історії» Джона Сміта. Це трапилось у січні 1607 року, то була перша зима, яку там зустріли колоністи, і вони здійснили цю подорож вгору річкою Чікагоміні, щоб знайти там місто Поухатана, володаря індіян. Тоді там, у Джеймстауні, багато хто був налаштований проти капітана Сміта: дехто був стурбований тими каверзами, які він затівав, щоб усунути губернатора Вінґфілда та губернатора Реткліфа; інші звинувачували його в тому, що він нехтує вказівками Лондонської компанії, приділяючи мало часу пошукам золота та морського проходу на Схід; інших турбував лише голод, і вони вважали, що йому слід налагодити торгівлю з Поухатаном. Тож цілком зрозуміло, що експедиція вверх по річці Чікагоміні була дуже доречною, адже вона обіцяла звільнити від усіх цих клопотів: принаймні капітан якийсь час буде залишатись осторонь політики, і, крім того, дехто стверджував, що Чікагоміні тягнеться далі на схід; у будь-якому разі, не було жодних сумнівів у тому, що до міста імператора, яке лежить вверх по річці, не так уже й багато миль. Сміт у своїй «Історії» розповідає, як його захопив у полон один з ватажків Поухатана на ім'я Опеканкануг, і йому вдалося уникнути смерті лише завдяки тим магічним трюкам, які він вчинив за допомогою компаса. Він стверджує, що потім його одного привели до Поухатана, засудили до смертної кари, і лише втручання доньки імператора його врятувало. Його версію того, що відбулося, я записав внизу під назвою записок.

Ебенезер прочитав коротеньку дописку:

— Присяй-бо, — сказав він, — це був дивовижний порятунок!

— Це дивовижна романтична небилиця, — виправив Берлінґейм, — адже суть «Діяріуша» полягає в тому, що цей Берлінґейм був свідком усіх тих подій, які зрештою були не такими вже дивовижно героїчними. Я нічого більше не скажу і залишаю тебе наодинці, аби ти мав змогу негайно прочитати цей твір сам.

Сказавши це, Берлінґейм увійшов до заїзду, а Ебенезер, знайшовши собі лавку, що стояла на сонці, зручно на ній вмостився і прочитав таке:

Особистий діяріуш сера Генрі Берлінґейма

Я… неодноразово попереджав [Сміта], що нашому провідникові, шахраюватому дикуну, який поцупить у тебе гаман і оком не моргне, в жадному разі не можна було довіряти, бо ж він, безперечно, на службі у цісаря [Поухатана]. Але він і чути того не схотів, і коли річка зробилася надто мілкою для наших суден, сей самий дикун запропонував, абисьмо до міста цісаря, яке, як він стверджував, було неподалік, далі йшли пішою ходою, на що наш капітан ізразу й пристав, невважаючи на ту річ, що ліси, як я йому на те вказав, густі і непролазні, мов ті джунглі, тож ми можемо стати легкою здобиччю для ворожих до нас індіян. Капітан дав одвіт, як то в нього ведеться, коли хто-небудь вказує йому на його невігластво і дурість, сказавши, що я боягуз, дармоїд, страхополох і на додачу назвавши мене ще й євнухом. Останнє він розглядає як найвищий ступінь образи, яку він тілько спроможен нанести, бо ж пишається тим, що має неабияку чоловічу моць. Сказати правду, він є таким палким ревнителем культу Венери, сей наш капітан, що рідко коли промине нагоду відкрито похизуватися, і то в найбільш сороміцькій манері, своїми перемогами і пруесами в коханні по всій Европі та поміж маврів, турків і муринів. Він-бо має себе за неперевершеного Майстра Венериних Мистецтв і з погордою стверджує, що зазнав плотських утіх з усіма ріжновидами жінок на Землі та в усіх можебних позах, що їх нам заповідав Аретіно. До сього варт додати, що у своїх вандрівках він понавизбирував собі безліч капосних речей, що ми їх маємо за еротику, які він частенько показує декому з нас наодинці з самовдоволеним видом Знавця таких штук. Але більше про се розповім перегодом, зазначу тут лише те, що судячи з заклопотаности нашого капітана такими речами, які зарівно являють собою природні і протиприродні гріхи, я не дуже-то здивуюся, коли взнаю, що його вподобання сягають далі, аніж то можна було б очікувати у звичайного розпусника…

[Тут Автор описує, як увесь загін висаджується на берег і, ведений провідником-зрадником, потрапляє до рук індіян.]

Отож дикуни накинулись на нас, як то дехто, розумніший од нашого капітана, і передбачав, і ми були вимушені боронитися од них, яко тілько могли, але без пуття, позаяк місцевість була закрита й негодяща для захисту і напасники напосіли на нас зверху. Наш виверткий орудник, хитро прикриваючись, немов заслоною, цим Ґвенельоном, нашим провідником, квапливо одступав, увесь той час вимагаючи од нас, абисьмо билися, як то і має личити чоловікам. Але вчасно перечепившись через корінь кипариса, що виступав із землі, він перекинувсь навзнак і шубовснув з берега у воду, повну багнюки та льоду. Дикуни, на той час уже полонивши нас усіх, кинулись до нього та миттю поклали його голічерева й притисли до землі, і, коли у відповідь на їхнє питанє — Хто є нашим орудником? — ми повідомили, що саме він ним і є, їхній ватаг, Опеканкануг, і його підлеглі відкрито, не соромлячись, із задоволенєм, а ми з того мали собі таємну втіху, справили на нього малу потребу — почережно — одповідно до чину.

[Бранців, яких числом усього було п'ять, приводять на галявину, де їх по одному прив'язують до амбрового дерева та стріляють у них стрілами з луків, допоки живими не залишаються лише Сміт і Берлінґейм.]

…вони підійшли потім до мойого капітана, нібито збираючись вхопити його, щоб вести назустріч тій сумній долі, яка вже спіткала решту. Залишаючись справжнім джентльменом аж до самого кінця, [Сміт]… ґречно запропонував, аби я йшов першим. Слід сказати, що в справах подібного ґатунку моя шляхетність не поступиться будь-чиїй, і якби в тому була потребизна, я б рішуче одхилив жест мойого капітана. Прецінь Опеканкануг не звернув на теє жадної уваги і, схопивши капітана за руку, потягнув його до того клятого дерева. За сих околичностей капітан (який потім повідомив мині, що шукав лишень свій африканський оберіг), витяг з кишені свойого каптана жмут маленьких кольорових карток, які він, буцімто ненавмисне, упустив на землю. Дикуни миттю збудилися та лізли оден поперед другим, аби вхопити собі якомога більше тих карток. Розгледівши їх як слід, вони побачили, що на картках в яскравих кольорах були змальовані леді та джентльмени, в чому їх мати народила, в різноманітних любовних позах: вдвозі альбо ж групами утрьох, учотирьох, ба навіть і уп'ятьох, демонструючи такі звитяги розбещености, відтворити які у справжньому житі потребувало б не тілько виняткової хтивости, а й неабиякої уяви та чималої здібності у руханці.

Можна уявити, яку там на радощах здійняли веремію і як заходилися од сміху сі дикуни, запопавши таких витворів порнографічного мистецтва, позаяк дикуни являють собою расу на шляху до виродження, яка за своїм розвоєм стоїть ледь вище за звірину, на яку вони полюють, і у сім вони, купно з білими людьми подібного ґатунку, мають спільну любов до усього брудного та того, що збуджує хіть. Єдине, що можна сказати на їхню руч, так се те, що вони нігди пред тим в житі не бачили білих жінок не то що роздягненими, але й одягненими, і вони набагато менше схильні захоплюватися подібними витребеньками, які зараз одкрились їхнім очам. Вони реготали і кричали, вихоплюючи оден у одного картки, аби роздивитися їх усі.

[Вони] запитали [у Сміта], чи має він ще [подібні до цих картки]? У відповідь на що він витяг з кишені невеличкий компас, дивовижі якого (бо я вже мав нагоду бачити його ранійше, на сором мині) полягали не тілько в тому, що він був здатен показувати сторони сьвіту, бо ж одного сього дива, я так міркую, було б вже доста, аби викликати захоплення у дикунів… але також давав змогу спраглому оку того, хто завдавав собі клопоту зазирнути крізь маленькі отвори по боках, помилуватися намальованими на маленьких, розташованих всередині скельцях сценками, схожими на ті, що були на картках, але на відміну од тих вони здавалися більш справжніми, бо ж гаспидський творець мав здібність надати тим сценкам такого чутя глибини, що складалося враженє (приємне виродженцям), буцім зазираєш у замкову шпарину, і на яких можна було уздріти джентльменів, що ведуть себе мов жеребці, та леді, немов кобили у гоні…

Обаче, сей клятий пристрій потрібно тримати певним побитом, щоби сонце потрапляло на лінзи під одповідним кутом. Ті дикуни, і надто Опеканкануг, бувши нездібними опанувати ту просту хитрість, вважили за належне зберегти жалюгідне житє капітана, ймовірно, для того, аби він завсіди міг слугувати їм, керуючи роботою механізму в сім їхнім ярмарковім блазновищі. Діставши сі скарби, вони були настілько збуджені, що, невважаючи, як мині здалось, на увагу з боку капітана, що, аби вправлятися з цим дивовижним компасом, потрібен лиш тілько він один, сі дикуни забрали нас обох і привели до селища, де мешкав Опеканкануг, яке, як нам сказали, лежало неподалік од селища цісаря… напріч забувши, у свому захоплені, наповнити моє черево стрілами…

[Їх обох приводять до селища Опеканкануга, а звідти ведуть до селища Поухатана, і зрештою вони постають перед самим цісарем.]

Скидалося на те, що мій капітан був надзвичайно радий [цій спромозі побачити цісаря], і не про що иньше він і говорити не хтів, яко тілько о тім — власне, лише тоді, коли він, являючи свою поблажливість, взагалі звертався до мене, — яким таким хитрим робом він, скоро йно його представлять сьому вельми зацному пану, збирається запопасти ласки у цісаря. Я… попередив його, більше, зізнаюсь, рухомий бажанєм зберегти власну шкуру, яку мині аж ніяк не хотілось втрачати, аніж бажанєм зберегти його, що ми, з того, що мині було відомо, досі були лише бранцями, а не посланцями короля, і з огляду на се я був би вповні задоволений тим, якби потрапив вийти опісля тієї розмови, досі маючи голову на плечах і черево, вільне од стріл, не завдаючи собі зайвого клопоту тим, щоб зажити якоїсь ласки у цісаря альбо ж укладанєм якихось торговельних угод. Мій капітан замість одвіту одбувся лише звичайною для нього порцією дурнуватих образ…

Коли нас завели в хижу сього Поухатана, мої страхи лише підсилилися, бо, присягаю, ся істота мала найлихіший і найогидніший вигляд, який мині коли-небудь доводилося бачити і який, сподіваюсь, нігди більше не побачу. На вид йому було шістьдесят чи коло того; його коричнева цера зсохла та поморщилася, немов шкірка яблука, що залишалося довгий час на сонці, а позирк його був подібний до смаку того ж таки яблука. У сім лиці я не потрапив уздріти жадних ознак зичливости до нас… Його очі привертали мою увагу більш, ніж будь-що иньше в його зовнішності, адже, невважаючи на певну, неначе зблиск кременя, жорстокість, яку можна було помітити в них, найпаче вони виділялись, принаймні так мині видавалося, тією гротесковою хіттю, яку можна подибати в очах марнотратців і ветхих віком розбещених осіб. У мойого капітана, я міг би сказати, вже можна було спостерігати зачаток таких очей, і мині приємно думати, що коли йому стане років під шістьдесят, він вповні буде схожий на Поухатана.

До того ж оточення цісаря лише потвердило мої судження: опріч охоронців, довкруги ліниво тинялася значна кількість вдягнених, мов Леді Єва, дикунок-служебок, що мали лише невеликий клаптик звіриної шкіри довкола тієї частини тіла, яку нам наша Прародителька заповідала приховувати під листєм. Одна з них принесла свому повелителю тютюн; друга нахилилася до нього, аби жариною запалити йому люльку; иньша змащувала його спину ведмедячим лоєм, чи ж якимось иньшим, схожим, смердючим варивом… і всіх їх він по черзі винагороджував щипками альбо ж подібного роду сумнівними милощами і натяками, які, з огляду на його доволі похилий вік, могли бути для нього, либонь, лише солодкими споминками. Усе теє послугачки терпіли, не виказуючи жадного незадоволення… можна сказати, що вони навіть домагалися сих знаків уваги сього старезного сатира і сповняли свої обов'язки з усією можебною любострасністю, немов намагаючись спонукати свойого короля на тії подвиги, які б радше личили чоловіку мойого віку, а не такому струхлявілому збуйвіку, як він… Мій капітан стежив за сими дівами з непідробною цікавістю, і по його очах було видко, що він приділяє їм значно більше уваги, аніж то було б йому потрібно, щоби просто зобразити ту сцену у своїй хваленій «Історії». Що ж до мене, то я був вкрай заклопотаний тим, щоби утримати, не проливши, тую воду, яка була в мині, аби занадто перейматися тими чарами, котрими сі дикунські повії винагороджували свойого цісаря, не кажучи вже про ту спорзну поведенцію, з якою він на них одповідав…

…Маю сказати, що сей Поухатан сидів на якомусь узвиші, яке скидалось на ліжко, а на долівці перед ним сиділа справді дивовижної вроди дівчина-дикунка років шістьнадцяти, яку, з огляду на багатство її вбрання та судячи з того, яку повагу виказували їй иньші дикуни, я взяв за королицю. Під час учти, яка розпочалася опісля того, як нас завели до помешкання, ся молодая леді майже не зводила з нас очей, і хоча, на відміну од мойого капітана, я належу до тих чоловіків, які не дуже схильні тішити себе марними надіями стосовно своєї привабливости для прекрасної статі, але все ж таки скажу, що вираз, який крився в її очах, казав більше, ніж те, що можна було б назвати природньою цікавістю, яку можна було б очікувати у дівчини, яка вперше вздріла білих чоловіків. Поухатан, я так мислю, постеріг усе те, позаяк лице його, в міру того як просувалася наша трапеза, ставало дедалі похмурішим. З сієї причини я ретельно уникав її пильного погляду, аби не викликати зайвих підозр і далі сим погіршити наше становисько. Мій капітан, одначе, зі свойого боку… на тії її палкі позирки одповідав своїми, котрі були настільки промовистими, що на місці цісаря я б негайно скарав його на горло. Моє бідолашне серце тремтіло з перепуду од думки про те, яка небезпека нависла над моєю головою…

[Далі йде опис бенкету, який подали цим двом бранцям. За розмахом він був воістину ґартантюанський, але автору не вдається проковтнути бодай шматочок їжі. Сміт же, навпаки, лигає ті потрави, немов свиня на різниці]

Мій капітан… наважився виступити з невеличкою промовою, суть якої зводилась до того (бо ж я також дещо розумію сю поганську тарабарщину), що він приніс із собою надзвичайний ралець для цісаря, але його, на жаль, забрав один із цісарських ватагів (отой самий горезвісний Опеканкануг, який спричинився до смерти наших товаришів). Поухатан зажадав негайно привести Опеканкануга та наказав йому показати той дарунок, якщо той у нього є. І хоча йому вельми не хотілося розставатися з ним, Опеканкануг все ж таки видобув той грішний компас, про який уже згадувалося ранійше, та оддав його Вождю, і той негайно звелів дати висіканки ватагу за те, що він перехопив дарунок, призначений цісарю. Се було великою несправедливістю, адже Опеканкануг і гадки не мав, що сей компас призначався Поухатану, власне, як не знав про теє і мій капітан в ту хвилю, коли давав той механізм Опеканканугу, аби порятувати своє житє. Невважаючи на се, дикуна вивели з кімнати, щоб одшмагати, і в тому нічого доброго я для нас не вбачав…

Потім капітан, на мій превеликий подив, почав тлумачити Поухатану секрет сього компаса, спрямовуючи лінзи до огнища таким робом, щоби підсвітити ті сороміцькі сцени всередені нього. Я був переконаний, що тут нам і рішенець, і готувався померти, як то личить Джентльмену, бо ж певно, що жаден чоловік, навіть якщо він і дикун, котрий завдяки своїм здібностям здолав возвиситися до того, щоби стати місцевим князьком, а хоч би і в одсталої людности, не зможе дивитися без огиди на те видовище, яке зараз постало перед очима цісаря. Вже в тисячний раз я сипав прокльони на адресу капітана, називаючи його несосьвітенним бовдуром і брудною свинею.

Одначе, міркуючи отак, я не взяв до уваги, які вони моральні покручі, сі дикуни, чия тваринна уява завсіди захоплюється найогиднішими речами. Бувши зовсім далеким од того, щоб образитися, Поухатан, регочучи, ледь не надірвав своїх хтивих боків, розглядаючи сі маленькі куншти; він ляскав долонями по своїх колінах, і слина летіла навсібіч, зриваючися з його поморщених вуст. Минуло чимало часу, перш ніж він нарешті одірвав свої сліпи од тої шпаринки, і то тілько задля того, аби потім знову і знову зазирати в неї, і кождного разу його лице сяяло од радости.

Нарешті мій капітан повідомив, що королиці також приготовлено ралець. Коли він се оголосив, я заплющив очі і здався на волю Божу, бо ж, відаючи вже вдосталь про природу капітанових гостинців і вгадуючи, до яких ревнощів цісаря се призведе, я кождної миті очікував одчути на своїй шиї лезо томагавка. Королиця, одначе, видко, була вельми задоволена з такої нагоди. Як я і здогадувався, капітан приберіг для неї найбільш разливий подарунок з усіх. Зі своєї невичерпної кешені він витяг щось на кшталт невеличкої за розміром книжечки, яка складалася з певної кількости маленьких сторінок, скріплених угорі (се чудо мині також довелося уздріти ще в Джеймставні). На кождній сторінці був малюнок, який будь-хто посоромився б показувати ба навіть своїй дружині, і кождий малюнок лише трохи ріжнився од передущого, а всі вони, взяті купно, складали певну послідовність, так що взявшися за верх сієї сластолюбної книги і трохи зігнувши її, глядач мусів швидко одпускати сторінки одну за другою, весь час тримаючи їх перед своїми очима, внаслідок чого образи, відтворені на них, немов оживали, рухаючися сюди-туди й справляючи свою гріховну справу.

На жаль! Королиця, як то стало зрозуміло, була так само порочною, як і її малжонок. Довідавшись про чесноту сієї книжечки, вона знову і знову приводила в рух зображених там акторів, щоразу голосно сміючися з того, що вона бачила…

[Далі приносять ще більше їжі та якийсь індіянський п'янкий трунок, і те, і те Сміт теребить у неміряній кількості. Автор відмовляється від страв з причини, про яку він уже згадував раніше. Королівна вирішує особисто прислужувати Сміту, омиваючи йому руки й утираючи їх жмутом пір'їн з дикого індика.]

Коли ся друга учта була в самому розпалі, мені якось вдалося зібрати докупи всю свою мужність, аби поспостерігати за Поухатаном в надії прочитати на його лиці, що ж має ся стати далі. Те, що я потрапив там побачити, настрою мині не додало… Цісар не одводив погляду од королиці, яка і собі не одводила свойого сороміцького погляду од Сміта, й очі її випромінювали жадання. Вона ніби-то була водночас по обидва боки од нього, подаючи се, прибираючи те, рухи її всі були надмірно підкреслені та радше личили б якійсь весталці з Друрі-Лейн. Мій капітан, чи то через притаманне йому безцеремонне простацтво, чи то, що наймовірніше, маючи вже на мислі якийсь лихий задум, на її кокетуванє одповідав своїм лицянєм. Нічого з того не пройшло повз увагу цісаря, який, пильнуючи за ними, як то мині видавалося, ледве здолав що-небудь ум'яти з сієї гойної трапези, яка була під силу лише жерунам. Коли потім сей Поухатан підізвав до свойого ложа трьох своїх найзловіснішого вигляду ватагів — усі були розмальовані та масні, розцяцьковані, в строкатому одязі з китицями — і, рохкаючи та переходячи часом на шепіт, розпочав з ними на своїй поганській мові довгую бесіду, мета якої не залишала жадних сумнівів, я вкотре приручив свою душу Господу Богу і здався на його милість, адже очікував вже зовсім скоро зустрітися з ним віч-на-віч. Прецінь мій капітан, засліплений своєю розвагою, не звертав на теє жадної уваги.

Мої… страхи, як се досить швидко з'ясувалося, були небезпідставними. Цісар подав знак, і три ґевали-дикуни миттю вхопили мойого капітана. Невважаючи на його протести, які були доволі голосними, його привели до ложа Поухатана і там поставили навколішки. 

Дикуни поклали його голову на дві великі каменюки, що лежали там не без певної мети, і, вхопивши жахливого вигляду бойові палиці, вже були ладні вибити з його голови ті дрібні мізки, існування яких допоминався мій капітан, якби в сей самий мент, на превеликий мій подив, в сю справу не втрутилася сама королиця. Підбігши до сього вівтаря, вона кинулась усім своїм тілом на капітана і, звертаючись до Поухатана, вирікла, що вона радше стратить свою голову, аніж дасть їм розчерепити його. Якби я був на місці цісаря, то зізнаюся, скарав би їх обох на горло, позаяк немає жадних сумнівів у тому, що подібний союз призведе до перелюбу і чекати на теє довго не доведеться. Але Поухатан зупинив своїх розбивайл; усім присутнім наказали вийти, і залишилися лише цісар, його королиця, мій капітан та я (про мене, дякуючи Богу, здавалося, всі забули), і скидалося на те, що моє серце і далі буде битися в моїх грудях, принаймні ще якийсь час…

[За цим послідувала] орація цісаря, яка була настільки незвичною, наскільки ж і непристойною. Деяка частина його слів лишилася мені незрозумілою, бо ж сей Поухатан говорив скоромовкою, та ще й до того ж ковтав слова. Обаче те, що я потрапив второпати, зводилося до того, що королиця ніякою королицею насправжнє не була, як і не належала вона до його харемниць, а була лиш його донькою на ім'я Покахонтас. Се ім'я їхньою мовою означає маленька чи та, у якої маленька та непроникна, і скидалося на теє, що тут йшлося не про її дівочу статуру, яка і навсправжки була тендітною, і не про її розум, бо ж збагнути, що у неї на умі, не склало б великого труда. Смисл сих слів радше відображав, хоча й доволі грубо, якусь виняткову фізичну ваду, а саме: її статевий орган був настільки маленький і делікатний, а тимпан був настільки міцний, що се робило його непроникним. Ся річ над усяку міру непокоїла цісаря, адже у його племени існував такий варварський звичай, що коли дівчина оддається заміж, дикун, який бере її за дружину, повинен наприпочатку неодмінно зламати сю перетинку, по чому вже судять, чи ж вартий майбутній чоловік своєї нареченої, власне, опісля чого і настають весільнії фестини. Сей Поухатан, як то нам сказали, кілько разів обирав зі свойого племени воїнів, які мали б пошлюбити сю Покахонтас, але кождного разу од церемонії потрібно було одмовлятися, бо хоч би яких зусиль вони докладали, жаден не потрапив позбавити її цноти, і у своїх спробах більшість з них при цьому завдали собі ран; тоді як правильним було б ранити її, завдавши якомога більшої шкоди, адже рівень сих пошкоджень і вважався мірою чоловічої моці. І оскільки дикуни мають звичай оддавати своїх доньок заміж у віці дванадцяти років, то се вже вважалося ганьбою, коли цісар має доньку шістьнадцяти літ, яка й досі ще ходить у дівках.

У продовженє своїх слів [Поухатан] сказав, що оскільки його донька визнала за потрібне врятувати мойому капітану житє, тогди як цісар, собі на втіху, мав намір вибити йому мізки, то у сім разі мойому капітанові слід ниньки вважати себе її нареченим, і він повинен піддати себе тому ж самому спитку (себто спробувати проникнути до венериного грота), якого зазнали попередні женихи. Обаче… з тією ріжницею, що коли він зазнає невдачі, його дикунська принцизна, лише зганьбивши себе, вважатиметься старою дівою, а голову мойого капітана, якщо він не виявиться кращим од решти, знову покладуть на теє камінє, і палиці без жалю і загаю лупцюватимуть його, аж поки з нього не повилітають геть усі мізки.

Усі ті речі, які б принизили будь-яку англійську леді, Покахонтас слухала з непідробною радістю; мій капітан також радо на се пристав (зрештою, у нього не було жадного иньшого виходу). Я, зі свойого боку, також був радий знову дістати бодай маленьке відроченє вироку, за яким мав би опинитися на каменюці різника; але оскільки дикуни були такої міцної статури, а мій капітан будови був хирлявої, я не бачив, як він може досягти тріюмфу там, де вони зазнали поразки, хіба що існувала якась дивовижна диспропорція, причім в обох випадках, між тим, що в них було видко очам звичайного спостерігача, і тим, що приховувалося. Скидалося на те, що моя доля залежала од долі мойого капітана, і тому я казав йому: «Боже поможи», — вважаючи, що краще вже завсіди слухати його безкінечні похвальби (які, поза усякими сумнівами, послідують за цим), аніж забруднити своїми мізками палиці сих дикунів, бо ж саме така доля і чекала на мене у разі, якщо його спіткає невдача. Сей хтивий герць було призначено на сьвітанок, і він мусів відбутися там, де в них було щось схоже на громадський пляц, що був перед хижою цісаря, й усім мешканцям наказали бути присутніми при сьому. Лише сього одного було б доста, аби одбити бажанє у простого чоловіка, до яких належу і я, котрий зазвичай поклоняється Венері (я й сам роблю се у такий ярміс) на затемненому ложі без зайвих сьвідків; обаче мойого капітана се, видко, анітрохи не бентежило, і, щиро кажучи, він, здавалося, навіть прагнув вчинити сей спробунок привселюдно. Се, я так гадаю, може бути відповідною мірою його свинської натури, адже якщо джентльмен і вимушений навсупір своїй волі вчинити якусь бридку річ, то він її сповнить якомога скоріше, не привертаючи зайвої уваги, якщо се тілько можебна річ, тогди як повійник і дурень зчинить навколо себе галас, приваблюючи погляди всього сьвіту до своїх безглуздих учинків і розбещености, і нігди не заспокоїться, доки не матиме глядачів, що спостерігатимуть за його витворками…

[На сьому закінчується наявна частина сих записок]

— От дідько, це ж треба — урватися на такому місці! — скінчивши читання скрипту, вигукнув Ебенезер і поквапився знайти Берлінґейма. — Там більше нічого не було, Генрі?

— Жодного слова, присягаюся, бо ж я прочесав геть усе місто в пошуках решти.

— Але ж, бігме, хтось же має знати, що там відбулося далі — чи ж сповнив свою обіцянку цей паскудник Сміт, і чи вдалося твоєму предку зберегти своє життя.

— Ну, що ж, — відповів Берлінґейм, — принаймні нам відомо, що їм обом вдалося врятуватися, бо того ж таки року Сміт вирушив досліджувати Чесапіцьку затоку, а Берлінґейм повинен був записати цю оповідь. І, крім того, якщо я не байстрюк, то він неодмінно мусив би згодом одружитися, бо ж у цій оповіді він жодним словом не обмовився про свою родину. Їй-бо, Ебене, я не можу передати тобі, як мені кортить взнати решту.

— І мені, — розсміявся Ебенезер, — бо хоч поетом вона начебто й не була, однак про цю Покахонтас можна сказати, що коли порівняти її зі мною, то вона мусила б бути вдвічі незайманішою.

На Ебенезеровий подив, Берлінґейм у відповідь густо почервонів.

— Це не те, що я мав на мислі.

— Авжеж, я добре знаю, що не це; тебе цікавлять твої предки. Але те, інше питання — то не вульгарна допитливість; невинність, що пала, завжди річ повчальна, і світу ніколи не набридає слухати розповідь про це. І що тяжче таке падіння, то краще.

— Справді? — усміхнувся Берлінґейм, відновивши свою внутрішню рівновагу. — Прошу, розкажи мені, і який же урок можна з цього винести?

— Це доволі дивно, що нині я маю виконувати роль учителя, а ти мусиш бути учнем, — сказав Ебенезер, — втім, маю визнати, що цей предмет близький моєму серцю і я приділив йому чимало уваги. Мій висновок такий — людство дістає з подібних історій дві моралі: воно бачить падіння невинності або падіння гонору. Прообразом першого є Адам, прообразом другого — Сатана. Саме лише перше не містить у собі тої гостроти трагедії, яка є в другому: незайманиця, чиста і проста, як Покахонтас зі своєю дівочою болоною, є ані доброю, ані злою; їй тільки заздрять, як заздрили й Адаму ті, що вже пали. Вони потайки зрадіють, побачивши, як її сплюндровано, це все одно, як бідняки всміхаються, бачачи, як грабують багатія, — і навіть якщо ті, що пали, є доброчесними людьми, то хтозна, чи відчуватимуть вони до неї щось більше, ніж одволіклий жаль. Друга ж натомість є самою суттю драми, бо ж гоноровий чоловік завжди викликає наше захоплення; ми живемо, так би мовити, його тріумфами та через нього дістаємо очищення і вчимося внаслідок його падіння. Коли ми, засуджуючи Сатану, нагромаджуємо гори лихослів'я, хіба ж це не самих себе ми лаємо за те, що потаймиру захоплюємося його Небесним бунтом?

— Ці міркування здаються розсудливими, — сказав Берлінґейм. — Отже, з цього, чи ж не так, випливає, що коли ти на повен голос заявляєш, що відчуваєш відразу до цього капітана, то таким побитом ти лише ганиш себе, або ж ту частину себе, яка зичить йому успіху?

— Це поза всяким сумнівом так, — погодився Ебенезер, — за умови якщо критик із числа тих, що вже пали. Що ж стосується мене, то це все одно, якби діва стала вітати свого ґвалтівника, а лорд Балтимор став би тягнути руку за Джона Куда.

— Я так гадаю, що і те, і те не є неймовірним, але менше з тим. Я тепер скажу, що твоє власне падіння, щойно воно настане, неодмінно має бути славетним, оскільки ти зарівно і невинний, і гоноровий.

— І в чому ж то полягає мій гонор? — запитав Ебенезер, вочевидь, збитий з плигу тим зауваженням свого друга.

— Саме у твоїй невинності, яку ти підносиш над простий факт, зробивши з того якусь особливу чесноту. Присяй-бо, ти ставишся до неї з християнським благоговінням.

— Християнським у певному сенсі, — відповів Ебенезер, — хоча твої християни, за винятком святого Павла, виказували мало шанобливості до цноти у чоловіків. Вона цінується як символ — ні… як подвійний символ, що відсилає нас водночас до Єви й до Марії. У цьому й полягає її відмінність від головних чеснот, які, опріч самих себе, більш ні до чого не мають жодного стосунку: перелюб — то є смертний гріх, заборонений Божими заповідями, а от злягання, я гадаю, ні.

— Тоді незайманість є чеснотою побічною або допоміжною, чи не так, і вона варта меншого захоплення, ніж вірність? Я думаю, що й Мор не зміг би заперечити сього.

— Але ж пригадай, — наполягав далі Ебенезер, — я сказав, що поділяю це християнське почуття лише в певному сенсі. Я так міркую, що всі людські чесноти можна поділити на два види…

— Так, так, ми це вивчали в школі, — сказав Берлінґейм, який, здавалося, був уже готовий покласти край цій бесіді. — Ті, що є знаряддям, якщо вони ведуть нас до певної мети, і ті, що є кінцевими, сиріч ті, які ми любимо задля них самих. То все схоластичний жаргон.

— Ні, — сказав Ебенезер, — це не те, що я мав на мислі; ті терміни мало значать, я так вважаю, для християнина, який, з одного боку, уповає на те, що завдяки своїм чеснотам він здобуде собі Рай, а з другого, клянеться, що чеснота є сама собі винагорода. Я мав на мислі те, що певні чесноти є, я б сказав, за браком слушних слів, очевидними, а деякі є знаменними. До перших належать правдивість у словах і порядність у вчинках, вірність, шанування отця і матері, милосердя і тому подібне; другий різновид складається, скажімо, з таких речей, як вживання риби по п'ятницях, дотримування священного дня відпочинку і збереження цноти до шлюбу або аж до гробової дошки, як уже там доведеться; самі собою вони нічого не варті, подібно до тих штрихів і закарлючок, що ми звемо письмом, — їхнє значення полягає в тому, що вони собою символізують. Отже, тепер, перші, незалежно від того, чи вони були задумані для цього, чи ні, є питаннями суспільної поведінки, і відтак стосуються розсудливих людей — зарівно і вірян, й ідоловірців. Натомість другі мало стосуються розсудливості, бувши лише символами, і різняться від однієї віри до іншої. Перші пов'язані з повсякденним життям, другі — з релігійним. Перші є нашими провідниками по життю, другі є обрядовими формами; перші — практичні, другі — таємничі або поетичні…

— Я вхопив суть, — сказав Берлінґейм.

— Ну, що ж, тоді з цього випливає, що чесноти цього другого виду є певною мірою чистішими, і з цього погляду вони в жодному разі не є нижчими, а якраз навпаки.

— Еге, я бачу, ти маєш схильність до схоластики, — з відразою сказав Берлінґейм. — Я не вбачаю в них жодної чистоти, хіба що коли вивільнити їх від шкаралупи зовнішнього змісту, то те, що там залишиться, буде беззмістовним.

— Як завволиш, Генрі — я не мав наміру вступати з тобою в суперечку щодо християнства, а боронив лише свою незайманість, яка, навіть якщо їй і бракує змісту, саме тому і є для мене самою сутністю, а не нісенітницею. Це всього лише знак, як у християн, я це визнаю, однак він вказує не на Едем чи Вифлеєм, а на мою душу, і я її ціную не як чесноту, а як річ, що служить умовною ознакою самого мене, і коли я називаю себе діваком і поетом, то пихи в тому не більше, аніж сказати, що я чоловік та англієць. І, прошу тебе, годі вже докоряти мені цим і давай-но скінчимо цю дискусію, яка тобі не дуже до вподоби.

— А втім, — вирік Берлінґейм, — твоє падіння буде варте того, щоб подивитися на нього, коли ти спіткнешся.

— Я не маю жодного наміру падати.

Берлінґейм знизав плечима.

— А хіба ж збирається падати той, хто дереться вгору? Але у твоєму випадку це ще ймовірніше, адже ти мандруєш неначе вві сні — твій приятель Макевой щодо цього був далеко не дурнем, хоча й повівся доволі жорстоко. Але, либонь, твоє падіння відкриє тобі очі.

— Я гадав, що ти до мене поставишся більш зичливо, Генрі, але в цьому питанні, я так бачу, ти поводишся так само безцеремонно, як і колись у Лондоні, коли я разом з Анною вирішив повернутися до Сент-Джайлза. Чи ж ти забув той день у Кембриджі й той стан, у якому мене застав? Чи ж ти забув ту неміч, про яку я тобі розповідав лише вчора, що напала на мене у винарні? Гадаєш, я б не зрадів, — дедалі збуджуючись, вів він далі, — і справді бути тим, хто дереться вгору і хто, спіткнувшись, викличе в оточення страх і спочуття? Але я не лізу вгору, а всього-на-всього йду собі по дорозі, і, якщо спіткнусь, моє падіння не буде чимось надзвичайним, я лише припиню йти, або дрейфуватиму, як корабель, віддавшись на волю течії, або ж пак вкриватимусь мохом, мов той камінь. І я не бачу, яке ж цікаве або повчальне видовище може становити таке падіння.

Берлінґейм не схотів далі вести розмову в цьому напрямку і перепросив Ебенезера за свою різкість. Однак ще впродовж декількох годин він, подібно до поета, неабияк збентежений, перебував у поганому гуморі, і лише незадовго до прибуття у Плімут їм вдалося нарешті відновити свій настрій, і на прохання Ебенезера Берлінґейм поновив оповідь про свої пригоди, яку він обірвав на тому, що знайшов уривки записок.

Берлінґеймова оповідка завершується; подорожні прибувають до Плімута

— Та частина «Особистого діяріуша», яку ти прочитав, — сказав Берлінґейм, — не тільки не погамувала той запал, із яким я удавався до своїх пошуків, а ще більше, як ти можеш собі уявити, розпалила його, бо хоч там і повідомлялось, що Такий собі Генрі Берлінґейм дійсно існував, але нічого не говорилося про те, чи мав він потомство і чи серед його дітей був мій отець. Але була одна підстава для надій і роздумів: а саме те, що того ж таки літа капітан Джон Сміт подався досліджувати Чесапіцьку затоку, у якій сливе через пів століття і знайшли мене в човні на плаву. Але в жодному місці у своїй «Історії» він не згадує про Берлінґейма, і цей бідолаха не значився в жодних списках експедиції. Я передивився всі старовинні документи колонії і пройшов уздовж і впоперек увесь Джеймстаун, розпитуючи про нього, але нічого більш довідатися так і не спромігся. Я зважився запитати самого Ніколсона, чи відомо йому що-небудь про інші записи, які велись у Домініоні. І він відповів, що провів там так мало часу, що ледве встиг розвідати, де в них там була вбиральня, але додав, що в провінціях існує величезний брак паперу, і це доволі звична справа, коли урядові чиновники перебирають старі записи, шукаючи аркуші паперу, списані лише recto[43], щоб використати verso[44] задля власних потреб. Сам він, як чоловік, відданий справі просвітництва, особисто засуджував подібну практику, але завважив, що запобігти тому немає жодного способу, допоки в провінціях не зведуть власні папірні.

Здавалося доволі вірогідним, що і мій «Діяріуш» спіткала така ж сама доля, оскільки нотатки були зроблені на доброму англійському папері й автор використав лише recto. Я вже втратив надію знайти коли-небудь решту і восени 1690 року разом з капітаном Гіллом вирушив до Лондона. Нашим наміром було оскаржити в суді звинувачення в підбурних речах, які були висунуті проти нього, і, якщо це буде можливо, завдати нищівного удару самому Куду та його поплічникам. Це була слушна мить, адже і сам Куд, і Кенелм Чезелдін, його спікер, також відплили до Лондона, і його дружки-бандити не змогли б їх захистити. Я влаштував усе таким чином, що в Лондоні тоді ж таки з'явилася ціла низка його ворогів, і я гадав, що, коли ми подамо проти нього цілу купу письмових, даних під присягою свідчень, це або призведе до його кінця, або ж принаймні затримає його на певний час, поки ми не складемо план, як діяти далі. Задля цього, перш ніж ми відплили, я здійснив таємну подорож до Меріленду, маючи на меті прослизнути до Сент-Мері-Сіті й викрасти протоколи засідань судів, вчинених Кудом, або ж, давши доброго хабаря, викупити їх, бо ж чіткіших доказів його злочинної діяльності, ніж ці записи, годі було й шукати. Одначе цей чоловік, як то часто бувало, відчув, що таке може статися: я взнав, що вони з Чезелдіном прихопили ці записи із собою.

У будь-якому разі, ми пустили в рух весь цей наш задум. Щойно ми в листопаді пристали до берега в лондонському доці, як Комітет з торгівлі та плантацій надіслав Куду оповістку, щоб той постав перед ним і відповів на звинувачення лорда Балтимора, висунуті проти нього цим превелебним паном. Тоді ж полковник Генрі Корсі з округу Кент подав проти Куда та Чезелдіна позов так само, як це вчинив і Джон Ліллінґстоун, священник парафії святого Павла в окрузі Телбот, і ще з десяток інших осіб, усі відомі протестанти — бо ж головною лінією захисту Куда було те, що його ребелія спрямовувалася проти варварів-папістів. Нарешті Гілл подав свій позов, і навіть наш друг капітан Берфорд з «Абрагама і Френсіса», який допоміг нам втекти до Ніколсона і чий корабель ці пройдисвіти згодом перехопили, також засвідчив у Плімуті, що Куд у його присутності ганьбив лорда Балтимора і клявся витратити кошти, привласнені з доходів Провінції.

Певний час нам здавалося, що, довівши його вину, ми нарешті таки його укоськали, але він до біса вигадливий, цей чортяка, і мав собі бездоганну заслону од наших нападів. Роком раніше, саме напередодні бунту, одного чоловіка на ім'я Джон Пейн, який був королівським митником і збирав податі на річці Патаксент, застрелили на борту чи десь біля прогулянкового шлюпа, що належав майору Ніколасу Суалу, і Куд спартолив облудне звинувачення в навмисному вбивстві проти Суала та ще чотирьох чоловіків, що були в той час на шлюпі. Нік Суал до бунту був віцегубернатором Меріленду, але, що важливіше, він є небожем Чарлза Калверта, сином самої леді Балтимор. Ребелізанти тримали його в заручниках у Сент-Мері й у будь-який час могли віддати під суд, у якому головував приятель Куда — Неємія Блекістоун, який уже напевне його повісив би. Тож руки наші були зв'язані, і наш таємний задум зазнав поразки тим паче, що ми не мали протоколів, які могли б пред'явити суду. У грудні члени Комітету виправдали капітана Гілла, а також полковника Генрі Дарнелла, представника лорда Балтимора, якому ставили на карб те, що він вів зрадницькі розмови та підбурював індіян племені чоптіко вирізати протестантів на східному узбережжі, однак Куду вони нічого не змогли заподіяти, або ж, за велінням лорда Балтимора, радше не схотіли.

Я не бачив жодної користі в тому, щоб і надалі залишатися з капітаном Гіллом, бо ж він нині міг вільно повернутися до Северну, а я втратив смак до політики. Але цікавість, яку я тепер відчував до особистості Джона Куда, майже цілковито затьмарила мій інтерес до попередніх пошуків, які, здавалося, зайшли у глухий кут. Мене захопили винахідливість цього чоловіка та його зухвалість, його поперемінна роль священника англіканської та протестантської церков, але найбільше мені було цікаво, що ж насправді його спонукало: він, здавалося, не мав жодного бажання зайняти якесь владне місце й, окрім посади в посполитому рушенні округу Сент-Мері, жодного іншого не займав; він грабував більше задля втіхи, аніж від корисливості, і заради одного хитрого кроку поставив би на карту власне життя. Присягаю, цей чоловік обожнював каверзи заради них самих та скидав би уряди лише задля розваги! Зрештою, я постановив зітнутися з ним, протиставивши йому свій розум і кмітливість, і з цією метою запропонував свої послуги лорду Балтимору як вільний агент, який діяв би в Меріленді в його інтересах. Члени Комітету з торгівлі та плантацій цього разу поставилися до лорда Балтимора вельми зичливо, бо їм було дуже добре відомо, що Джон Куд — негідник і що король Вільям мав не більше прав захопити Провінцію, ніж ти або я. Отже, коли настав час призначити королівського губернатора, вони надали мілорду можливість вплинути на вибір, і він обрав цілковитого бевзя сера Лайонела Коплі, який не відрізнить плутягу від святого. Але до мене доповзли чутки, що Куду вдалося зажити віри в губернатора, і він, аби вчинити капость, сказав тому, що Френсіса Ніколсона з Віргінії готують на його місце і призначать на цю посаду, перш ніж Коплі встигне навіть залишити Лондон. Він сказав це, я певен, лише задля того, щоб спричинити чвару між губернаторами, бо ж він не плекав жодних ніжних почуттів до Ніколсона і волів би мати в Меріленді слабкого очільника, який розв'язав би йому руки. Ця його стратегія підказала, до якої стратегії слід вдатися мені, і суть її полягала в тому, що я запропонував Балтимору, аби він і справді призначив Ніколсона намісником губернатора Меріленду, оскільки стало відомо, що в Джеймстауні його заступить не хто інший, як сам Едмунд Ендрос; і, крім того, я запропонував призначити Ендроса головнокомандувачем Провінції, щоб у випадку смерті Ніколсона та відсутності Коплі він зміг перебрати на себе владу. Це було просто неймовірно — розставити отак усіх по своїх місцях, оскільки Коплі не довіряв Ніколсону, Ніколсон недолюблював Ендроса, а Куд ненавидів усіх їх разом! Моєю метою було у такий триб поєднати цих людей, які так не підходили один одному, щоб їхнє правління обернулося на фарс, так, що зрештою, можливо, одного дня король Вільям міг би знову повернути стерно влади в Провінції Балтимору.

Мілорд, щойно я пояснив йому цей план, схвалив його і, побачивши, що мені вдалося здобути довіру і Ендроса, і Ніколсона, дав мені ту посаду, яку я зажадав дістати, з однією лише умовою, щоб усе це залишалося між нами в таємниці. Ніколсон і Ендрос дістали свої призначення 1692 року, і щойно Куд про це довідався, як його охопив жах: йому було добре відомо, що Коплі занадто тупий, щоб розпізнати його злі витівки, й занадто слабкий, щоб завдати йому шкоди, коли він їх усе ж таки розпізнає, а Ендрос матиме достатньо власного клопоту у Віргінії, аби перейматися ще й ним; але Ніколсона аж ніяк не назвеш слабким і нетямущим, і Куда він знав як доконаного негідника. Не гаючи часу, Куд негайно написав листа своєму агентові в Сент-Мері, наказавши тому викрасти та знищити Протоколи засідань Асамблеї за 1691 рік, адже вони містили докладний опис його діянь, оскільки він там керував справами, і кожен міг би побачити їх на власні очі. Від друзів я прочув, що такий собі Бенджамін Ріко приєднався до флотилії, і, знаючи його як посланця Куда, я негайно вирушив слідом. Мені пощастило, що для подорожі він обрав корабель «Бейлі», адже капітан судна, Переґрін Браун з округу Сесіл, був другом Гілла та Балтимора і я його добре знав. Крім того, на борту корабля було ще декілька наших прибічників. Домовившись, ми спільними зусиллями спромоглись обшукати речі Ріко й перехопити листа, який я передав Балтимору.

Я вирішив негайно відплисти до Меріленду і переконав Балтимора дозволити мені здійснити плавання на одному кораблі з Коплі. Ми мали одного дуже потужного союзника в уряді, сера Томаса Лоуренса, який, бувши секретарем Його Королівської Величності в Провінції, мав доступ до будь-яких печатей і паперів. Моїм задумом було вмовити його викрасти Протоколи Асамблеї, перш ніж їх знищать, і таємно передати їх Ніколсону, який мав привезти їх сюди в Лондон, щоб ми могли з них скористатися. Я тим паче прагнув заволодіти ними, адже в тих документах, здавалося, збігалися докупи обидві мої мети: пошуки батька і пошуки шляхів, щоб здолати Куда, які тепер ставали тотожними!

— Як це так? — запитав Ебенезер, що, досі не вимовивши ні слова, з подивом слухав усе вищесказане. — Я не розумію, про що ти.

— Річ у тій записці, яку ми перехопили, — відповів Берлінґейм. — Поглянувши на неї, спершу ми не побачили в ній нічого важливого, адже вона містила в собі лише таке: Ебінґтоне: таку гидоту, як книга капітана Джона Сміта, ліпше було б спалити. «Ебінґтоном», як то нам було відомо, був такий собі Ендрю Ебінґтон, що мешкав у Сент-Мері та якому Куд дав посаду митника і збирача податей на Патаксенті після вбивства Джона Пейна; але решту цього тексту ми збагнути не могли. Зрештою, я просто підкупив Ріко, який виявився спритним пройдисвітом, і він повідав нам, що «Книга Джона Сміта» означає Протоколи Асамблеї за 1691 рік, оскільки вони велися на зворотній стороні якогось старого скрипту. Наскільки мені було відомо, то могло бути лише чорновим варіантом «Історії», яку мені довелося читати в друкованому вигляді, але все ж таки, почувши це, я ледве стримався, щоб не виказати своєї радості, і молив Бога, щоб у ньому трапилась згадка про мого тезка. Але на цьому моє везіння ще не вичерпалося, адже й сам цей коротенький лист був написаний на старому папері, який мало різнився від «Особистого діяріуша», що був у Джеймстауні, і від Ріко мені вдалося взнати, що Куд часто подорожував до Віргінії і мав там кревняка і що після бунту він дав Чезелдіну і Блекістоуну купу старих паперів, які поцупив у Джеймстауні, щоб їх можна було використати в Асамблеї й у суді в Сент-Мері. Тож з того, що я взнав, решта «Особистого діяріуша» цілком імовірно могла зберігатися десь у Меріленді!

Щойно я прибув до Сент-Мері-Сіті, як одразу представився серу Томасу Лоуренсу і виклав йому весь план лорда Балтимора. Він повинен був викрасти Протоколи Асамблеї та передати їх Ніколсону, який негайно знайде якусь підставу для того, щоб відвідати Лондон. На додачу я мав намір зганьбити якомога більше спільників Куда і для цього переконав Лоуренса розбестити їх, спокусивши хабарями. Полковник Генрі Джоулз, наприклад, був членом Ради губернатора і полковником у посполитому рушенні: нам легко вдалося повести справу так, що він напхав свої кишені грошима, які незаконно отримав як управитель округу Калверт. Друг Балтимора, Чарлз Керролл, адвокат-католик у Сент-Мері, потрапив вчинити так само з Неємією Блекістоуном, який доводився Куду шваґром і був президентом Ради та правою рукою самого Коплі. Але найбільшим ґедзем з усіх них був Едвард Рендольф, інспектор Його Королівської Величності, який залюбки цькував і ганьбив старого бідаку Коплі та відкрито виступав на підтримку короля Якова. Насамкінець ми добряче настрахали їх усіх байками про те, що французи та «нагі індіяни з Канади» ладнаються вчинити велику різанину. У червні, коли від часу нашого прибуття ще й місяць не сплив, Коплі вже скаржився на Рендольфа Комісії з торгівлі та плантацій; у липні Лоуренс поцупив Протоколи, але Ніколсон, перш ніж мені вдалося бодай краєм ока глянути на них, переправив їх до Лондона. У жовтні ми викрили полковника Джоулза і позбавили його звання полковника, звільнили з посади члена Ради та секретаря округу. У грудні Коплі знову написав скаргу на Рендольфа членам Комітету та заприсягся, що Ніколсон перебуває в Лондоні у якійсь таємній і ницій справі — лист, який немало нас потішив, оскільки ми мали намір використати його собі на пожиток, коли Ніколсон сам стане губернатором.

Таким робом ми розтривожили Коплі, який геть втратив спокій і навряд чи й знав, що відбувається насправді, аж до наступного місяця лютого, коли члени Комітету оскаржили Блекістоуна за хабарництво. Тоді, хоч було й запізно, він побачив наш задум і торішньою весною заарештував Керролла, самого сера Томаса, Едварда Рендольфа та декількох інших, серед яких був і Пітер Сеєр з округу Телбот, чоловік, котрого я вдавав у лавці Бена Бреґґа. Сера Томаса, як і Керролла, кинули до в'язниці, і до того ж усунули з посади й висунули звинувачення; Рендольфа заарештував на східному узбережжі Віргінії шериф округу Сомерсет, але, перш ніж його встигли переправити з Аккомака, я надіслав звістку про це у Вільямсбурґ Едмунду Ендросу, бо ж він був його закантикою ще зі старих часів служби в Бостоні, й Ендрос урятував його, забравши із собою.

— Отож твоїй справі завдали шкоди, чи не так? — запитав Ебенезер.

— Моїй справі? — усміхнувся Берлінґейм. — Але вона також і твоя, хіба ні, оскільки ми працюємо на того самого роботодавця? Натомість скажемо, що наша справа зазнала певних незручностей на якийсь час; нам було добре відомо, що таких людей старий Коплі не може довго тримати в ув'язненні, але ми хотіли звільнити їх не тільки задля їхньої втіхи, але й тому, що за час їхньої відсутності міг з'явитися Куд і, дійшовши порозуміння з Коплі, досягти певного успіху. Як згодом з'ясувалося, наші страхи були безпідставними, оскільки губернатор і його дружина померли у вересні, і я так міркую, що вони так і не призвичаїлися до мерілендського підсоння. Його смерть підказала мені вчинити одну чудову каверзу…

— Святі Небеса, Генрі, та ти ж у плетенні інтриг вартий самого Куда!

— Пригадуєш, як я сказав, що лорд Балтимор зробив Ендроса головнокомандувачем Провінції і його патент давав йому цілковиту владу в разі смерті Ніколсона та відсутності Коплі? Але мені спало на думку, що хоч і вмер саме Коплі, а відсутнім виявився Ніколсон, я все одно міг би вчинити великий безлад, отож негайно вирушив до Вільямсбурґа, щоб принести цю звістку Ендросу та переконати його, що патент набув сили й дає йому право діяти. Він мав певні сумніви щодо цього, але знав мене як агента лорда Балтимора; й, окрім того, хоч він цього і не згадував, але був не від того, щоб, так би мовити, викрасти громовиці, що їх тримав у своїх руках Ніколсон, рятуючи закон і порядок у Меріленді, адже йому аж свербіло заступити Ніколсона у Віргінії. Одне слово, він увійшов у Сент-Мері-Сіті, оголосив свої права на управління Мерілендом, розпустив Асамблею, затримав Блекістоуна, відпустив на свободу Лоуренса і, забравши його з собою, разом зі своїм почтом відбув назад до Вільямсбурґа, припоручивши Провінцію такому собі славному добродію на ім'я Ґрінберрі, який у цій справі був цілковитий нуль. Він мав намір цієї весни знову повернутись і поставити Лоуренса головою Ради, але я ще маю довідатися, чи він так учинив.

Після того, що трапилося, я не бачив, чим би міг тепер зайняти себе в Провінції, тож у січні я вирушив у подорож і, перетнувши океан, опинився тут, у Лондоні. З часу мого прибуття не минуло ще й двох тижнів, як я дізнався, що ані Ніколсон, ані Балтимор, побоюючись агентів Куда, не мають при собі Протоколів засідань Асамблеї, що мене дуже засмутило. Лорд Балтимор натомість заявляє, що він задля безпеки розділив їх на три частини й потайки віддав окремі частини на зберігання в Меріленд, звідки я щойно прибув! Я благав його звірити мені імена цих довірених осіб, але він не бажав їх викривати — скидалося на те, що й сам Ніколсон відав про це не більше, аніж я. Але декілька днів по тому він сказав, що має для мене одне настільки важливе доручення, що не може припоручити його нікому іншому; я відповів, що, звісно, не заслуговую на таку довіру, якщо він не зважується назвати мені імена тих, хто переховує Протоколи Асамблеї. На що він усміхнувся і сказав, що я таки спіймав його в пастку; він зізнався, що частини Протоколів перебувають у різних відданих йому людей на прізвище Сміт з причин, про які мені не годиться питати, і під великим секретом він відкрив мені їхні імена. Я подякував йому і запевнив, що готовий виконати будь-яку роботу, яку мені доручать, і він повідав мені, що того ж таки дня його відвідав один молодик, який виявився поетом, і він доручив йому написати твір, що звеличував би Меріленд і його володаря — річ, яка, на його думку, якщо здійснити її шляхетно, зможе допомогти йому швидше повернути назад Провінцію, ніж десяток інтриг.

— Достоту, який же світ тісний! — вигукнув Ебенезер. — І яка це втіха для мене — взнати, що він так високо підносить мистецтво поезії. Але прошу, поясни, яку ж бо у зв'язку з цим він намітив роботу, що уможливила таку поступку з його боку?

— Він поцікавився, чи відомий мені поет Ебенезер Кук? Серце моє закалатало, бо ж усі ці сім років я не мав жодної звістки ані про тебе, ані про Анну, але я обмежився лиш тим, що сказав, мовляв, так, я дійсно чув, як хтось згадував поета з таким іменем. Тоді він розповів мені про твої відвідини, пропозицію та про твоє призначення і сказав, що я маю супроводити тебе до Меріленду — адже ти ще ніколи не був поза межами Англії — і стати твоїм провідником і захисником. Ти можеш сам здогадатися, з якою жвавістю я погодився взяти на себе цей обов'язок і відразу вирушив на пошуки тебе!

Тоді як попередні частини цієї довгої оповіді викликали в Ебенезера неабияку кількість «ого», «дідько», «бігме» і «святі небеса», впродовж цієї останньої він уже здебільше сидів, не мовлячи ні слова, з роззявленим ротом, насупивши від подиву чоло і здвигнувши брови, немов у стані постійного вигуку «Боже милостивий!», поки одна дивовижа квапливо наступала на п'яти іншій. І наприкінці розповіді він зворушився вже достатньо, щоб, не соромлячись, стиснути Берлінґейма в обіймах — і мусив визнати, що до змін, які відбулися з його другом за час цієї семирічної пригоди, слід додати ще й те, що в нього тхнуло з рота: безперечно, то було наслідком гнилих зубів.

— Боже милостивий! — вигукнув він. — Якби-то тільки Анна знала те, що ти мені розповів! А звідкіля ця роль Пітера Сеєра, Генрі? Чому ти хоча б не відкрив себе в Лондоні, перш ніж ми вирушили, щоб і вона могла розділити мою радість того, що ти знайшовся?

Берлінґейм зітхнув і по якійсь хвилі відповів:

— Я звик бути під різними іменами, відмінними від мого власного — позиченими або вигаданими, — з причин, які зумовлені характером моєї служби. Нічого доброго з того б не вийшло, якби Куд дізнався про моє ім'я або ж взнав, що я взагалі існую. Крім того, я маю можливість збити з пантелику його або його агентів. Наприклад, я видавав себе за Сеєра у крамниці Бреґґа і привласнив собі це фальшиве ім'я лише тому, що Куд вважає, що цей добродій перебуває у Плімуті разом з флотилією. Схожим чином я прикидався то другом, то ворогом Балтимора, щоб посприяти його справі. Одного разу, маю зізнатися, це сталося тоді, коли я опинився на кораблі Перрі Брауна «Бейлі», маючи справу з тим телепнем Беном Ріко, я, аби перехопити ті листи, видав себе навіть за самого Куда. Правда полягає в тому, Ебене, що відколи у 1687 році я розпочав грати в цю гру правителів, нікому, окрім Річарда Гілла, лорда Балтимора і тебе, не відомо моє справжнє ім'я; і сама ця гра так змінила мене, що жоден з тих, хто знав мене раніше, нізащо нині мене не впізнає, і я сам не хочу, щоб хто-небудь здогадався. Було б краще, якби вони вважали мене зниклим безвісти.

— Але ж, звісно, Анна…

— Я відповів тобі лише на першу частину твого запитання, — перебив Берлінґейм, підвівши вказівного пальця. — Що ж стосується другої, то не забувай, що зараз багато хто вирушає з Лондона, щоб приєднатися до флотилії, — люди Куда так само, як і наші люди, а, можливо, і сам Куд. Було б дурницею або навіть і згубою відкинути маску в такому місці. До того ж бракувало часу: я ледве встиг наздогнати тебе, і зваж на те, як довго тривала моя оповідь, перш ніж я розкрив тобі геть усе. Флотилія б відплила без нас.

— Так, це слушно, — визнав Ебенезер.

— Ба більше, — розсміявся Берлінґейм, — я ще й досі вагаюся, чи ж було розумно з мого боку відкрити тобі всю правду.

— Що? Невже ти й справді гадаєш, що я коли-небудь зрадив би твою довіру? І невже ти так жорстоко позбавив би мене єдиного друга? Твої слова боляче мене ранять!

— Що стосується першого, то, щоб відповісти на це питання, я й удавав із себе Сеєра і вирішив випробувати тебе — роки міняють будь-кого. Бен Бреґґ сказав, що ти пристосуванець; і твій слуга, хоч би як він тобою захоплювався, також не був переконаний у щирості твоїх намірів. І знову ж таки, звідки мені було знати, як ти поставишся до Берлінґейма? Історія, яку ти розповів Пітеру Сеєру, стала твоїм поручителем; щойно я почув її, як одразу себе відкрив, але якби ти заспівав іншої пісні, то твоїм провідником тоді був би Пітер Сеєр, а не Берлінґейм.

— Досить. Ти переконав мене, і я й слів не доберу, щоб виказати свою радість. Твоя розповідь глибоко мене збентежила, і мені соромно за свою плаксивість і млявість, зарівно як від твоєї мудрості соромно моєму скромному таланту. Ти — Вергілій, який гідний мати ліпшого Данте.

— Та невже? — глузливо відказав Берлінґейм. — Ти досить кмітливий і маєш здібності до віршування. Поза тим, Провінція — ані Пекло, ані Чистилище, а, як і Англія, лише частина великого світу — з тією, либонь, різницею, що землі там широкі та незаймані там, де тютюн ще їх не виснажив. Слід додати, що засоби до стримування та обмежування там слабкі й нечисленні; корисні рослини й бур'яни зростають однаково високо. І якщо люди там здадуться дивними й неотесаними, то варто не забувати одну річ: людина, задоволена життям у Європі, навряд чи наважиться перетнути океан. Правда полягає в тому, що переважна більшість тамтешніх мешканців — ізгої з усієї Європи або ж сини цих ізгоїв: повстанці, невдахи, запеклі злочинці й шукачі пригод. І якщо вкинути таке зерно в такий ґрунт, то марно сподіватися зібрати врожай університетських вчених і царедворців!

— Ти говориш як той, хто по-справжньому любить ту землю, — сказав Ебенезер, — і цього одного мені досить, щоб і я її полюбив.

Берлінґейм знизав плечима.

— Може, й так, а може, й ні. Там є свобода, яка водночас і благословення, і прокляття. Це дещо більше, ніж одні лише політичні та релігійні свободи, які щороку змінюються. Я говорю про свободу у філософському аспекті, яка є наслідком відсутності історії. Ця свобода є причиною того, що кожна людина там стає, як і я, сиротою, і вона може зарівно і призвести до зневіри, і піднести. Але годі балачок: я вже бачу, як он там майорять щогли кораблів і верхівки церков Плімута. Невдовзі ти сам матимеш змогу познайомитися з Провінцією і побачиш, яке враження вона на тебе справить!

Коли Берлінґейм промовив ці слова, подув вітру доніс у карету запах моря, схвилювавши Ебенезера до самісіньких глибин єства, і коли трохи згодом він вперше уздрів море, що простягнулося перед ним ген аж до самого обрію, то декілька разів здригнувся і ледь не намочив штанів.

Лауреат складає катрен і каляє плюндри

— Затям же, — сказав Берлінґейм, коли карета котилася по дорозі, в'їжджаючи в Плімут, — що зараз я — ані Генрі Берлінґейм, ані Пітер Сеєр, бо ж справжній Сеєр перебуває десь на кораблі флотилії. Краще було б, я так міркую, якби ти взагалі не звертався до мене на ім'я, аж поки я не роздивлюся, що тут і до чого.

Відтак, щойно їхні скрині й валізи вивантажили, вони одразу поцікавилися, біля якого пришибу стоїть «Посейдон», і їм відповіли, що він уже долучився до флотилії.

— Що?! — вигукнув Ебенезер. — То виходить, що ми й справді спізнилися!

— Ні, — усміхнувся Берлінґейм, — у тому немає нічого незвичного. Флотилія збирається докупи он там у Даунзі біля мису Лізард; і ясного дня її звідси видно.

Довідавшись, що між Даунзом і гаванню регулярно здійснює рейси шлюп, він замовив на ньому два місця і домовився, що пополудні їх туди переправлять.

— Ми могли б ще встигнути востаннє пообідати на березі, — пояснив він Ебенезеру. — Крім того, маю перевдягтися, адже я надумав перебратися на твого слугу… Як там його звати?

— Бертран, — промимрив Ебенезер. — Але чи ж конче тобі потрібно бути слугою?

— Так, бо ж інакше мені доведеться вигадувати цілу історію про джентльмена, що тобі товаришить. А вдаючи з себе Бертрана, я зможу подорожувати з тобою непоміченим і взнати дещо більше про попутників, що пливуть разом із тобою.

Сказавши це, він перетнув вулицю і попрямував до таверни, що розташовувалася напроти корабельного пришибу, оповіщаючи всіх навколо про себе двома великими літерами «С», що, переплітаючись, стояли одна навпроти одної й увінчувались короною з трьома зубцями.

— Це «Володар морів», — сказав Берлінґейм. — Ця таверна мені знайома віддавна. Саме тут я вперше підчепив запалення сечового міхура, коли ще був матросом у капітана Салмона. Одна кістлява валлійська хвойда нагородила мене ним, скориставшись із моєї недосвідченості й справивши з мене плату як за чисту дівку, але коли обман вийшов наяв, я був уже далеко у відкритому морі, на відстані декількох днів ходу від Плімута, на шляху до Лісабона. Запалення невдовзі минуло, але я не забув цю діваху. У Лісабоні я знайшов корабель, що мав прямувати до Плімута, і, розпитуючи поміж моряків, нарешті потрапив знайти якогось кривого на око португальця, що конав від жахливої африканської капавки, проти якої наш англійський різновид здається лише укусом блохи. Я віддав цьому небораці свій пречудовий новісінький квадрант, який мені купив капітан Салмон, щоб я вправлявся в навігації, за умови, що той, щойно прибуде в порт, поділиться своєю капавкою із цією валлійською курвою з «Володаря морів». Але ніхто ще не вмер тут, отруївшись їжею.

Був пізній ранок, й у таверні нікого не було, окрім молодої служниці, яка терла підлогу, викладену кам'яними плитами. Дівчина була невисока і пухкенька, мала грубе волосся та вкрите ластовинням обличчя, але в очах її грали веселі бісики, а її носик зухвало глядів догори. Залишивши Ебенезера обрати столик, Берлінґейм підійшов до неї та, доволі зухвало звернувшись, розпочав розмову, яка велась надто стишеними голосами, аби Ебенезер міг що-небудь з того розібрати, але вже досить скоро дівчина сміялась, пустотливо погрожуючи пальцем своєму співбесіднику.

— Ця ціпонька клялася, що нічого, крім риби, у неї в коморі немає, — сказав він, невдовзі повернувшись, — але коли я сказав, що їй доведеться годувати лауреата, який своїми гудібрастичними віршами може стерти цей заклад на порох, вона люб'язно погодилася зупинити твоє перо печенею з яловичини. Її незабаром подадуть.

— Ти з мене збиткуєшся, — скромно мовив Ебенезер.

Берлінґейм стиснув плечима.

— Я так гадаю, що поки готуватиметься їжа, я зможу перевдягтися.

— Але ж усі наші речі залишилися біля пришибу.

— То не має значення. Щоб перебратися з простого шкотського сукна в одяг з єдвабу, доволі часто потрібно здійснити подорож тривалістю в життя, але перехід від єдвабу до шкотського сукна можна зробити за одну хвилину.

Берлінґейм знову підійшов до служниці, чиє обличчя одразу ж розпливлося в усмішці, коли він наблизився, і тихо забалакав до неї, увесь час грайливо її пощипуючи. Повискуючи та тримаючи одну руку на стегні, вона другою вказала на двері поруч із коминком. Тоді Берлінґейм взяв її за руку, немов збираючись провести далі із собою; коли ж вона смикнулася назад, він із серйозним виглядом щось зашепотів їй на вухо, і коли вона роззявила рота й мотнула головою, він знову щось їй зашепотів. Вона зиркнула на Ебенезера, від чого той одразу почервонів і вдав, ніби заклопотаний своєю краваткою; Берлінґейм шепнув щось утретє, її очі грайливо зблиснули, і він залишив кімнату, пройшовши крізь вказані двері. Дівчина ще хвилини дві залишалась у кімнаті, вичікуючи. Потім вона знову кинула пронизливий погляд на Ебенезера, чмихнула і прудко проскочила крізь ті самі двері.

І хоча поет був чимало збентежений цією невеличкою сценкою, він усе ж таки був радий залишитися якийсь час на самоті, і не тільки для того, щоб подумати над дивовижними пригодами свого друга, а й для того, щоб обміркувати власне становище.

«Слухаючи з витріщеними очима і роззявленим ротом оповідь Генрі, я настільки ним захопився, — сказав він собі, — що майже забув, ким є Я і за яку справу взявся. Я не написав ще жодного рядка, відколи полишив Лондон, навіть не помишляючи об тім, щоб занотувати що-небудь про мою подорож».

Він негайно розклав перед собою на столі свій поділений на дві розділи гросбух, відкрив сторінку, на якій був записаний перший у його службовій кар'єрі чотиривірш, і, принісши перо й каламар з мисника, що висів на стіні поруч із шинквасом, впав у роздум, міркуючи над тим, що ж саме має прикрасити першу сторінку.

«Я й досі ще нічого не можу сказати про цю подорож у своїй „Мерілендіаді“ — роздумував він, — бо майже нічого не бачив. Поза тим, було б доречно, якби я розпочав свою поему з Плімута, адже саме звідси, залишаючи скелі Туманного Альбіону, вирушає більшість тих, хто пливе до Меріленду; це одразу налаштує читача на відповідний мандрівний лад». Отак міркуючи й далі, він постановив написати свою епічну поему «Мерілендіада» у формі уявної подорожі, гадаючи в такий триб відкрити читачу принади Провінції з тим самим відчуттям свіжості й подиву, із яким вони відкриватимуться поету-мандрівникові. Отож коли він згадав назву корабля, то зробив це із задоволенням і почуттям, чимось подібним до благоговіння.

«„Посейдон“! — подумав він. — Присяй-бо, це гарне передвістя! Маємо самого Вергілія за компаньйона, і сам Бог Землетрусів, який правитиме мені за перевізника, доставить в цей Елізіум!»

І, покрутивши декілька хвилин так і сяк цей щасливий образ у своїй голові, він нарешті записав:

Хай в Бурі Океан реве:

Ні Щогл, ні Дощок не зірве.

Бо славний Посейдон за нас,

Недикий він і вужчий враз.

Унизу він приписав Е. К., Д^жент, П^т & Л^т М^ду, й обличчя його засяяло від задоволення. Поки він був цим зайнятий, у таверну, голосно гримнувши за собою дверима, ввійшло двоє чоловіків. Як поглянути на них, то вони були моряками — але не звичайними матросами, — і поведінкою, і одягом схожі, мов близнюки: обидва невисокі, міцної статури, із червоними носами, примруженими очима та чорними бакенбардами, і носили власне природне волосся; обидва були вдягнуті в чорні плюндри й каптани, а на головах у них ладно сиділи капелюхи того ж таки кольору з двома гребнями на наголовку. У кожного на правому боці було по парі пістолів, заткнутих за широкий пояс, а з лівого звисала шабля, поруч із якою кожен тримав у руці важкого чорного ціпка.

— Прошу, капітане Скеррі, ви мій гість, тож я пригощаю вас пивом, — прогарчав перший.

— Е ні, капітане Слай, — прогарчав другий, — ви — мій, тож пригощаю я.

Відтак, досі стоячи, вони почали гамселити своїми ціпками по столу, вимагаючи, щоб їх обслужили. «Пива!» — волав перший. «Пива!» — волав другий. Насупившись і ремствуючи, вони кидали сердиті погляди навкруги, бо ж їхні вигуки не дістали жодної відповіді. Вигляд вони мали такий лихий, а манери були такими грубими, що Ебенезер вирішив, що то, напевно, пірати, однак втекти з кімнати йому забракло мужності.

— Пива! — знову вигукнули вони, ще раз стукнувши своїми ціпками по столі, але то було даремно. Ебенезер втупився у свій записник, що розкритим лежав перед ним на столі, і молив Бога, щоб вони не помітили його присутності.

— Мені так здається, капітане Слай, — сказав один з них, — що нам самим доведеться себе обслужити, бо ж інакше так і будемо змушені шукати нашого приятеля із сухими горлянками.

— Тож налиймо собі пива і покінчимо з цим, капітане Скеррі, — відповів другий. — Ця шельма має бути десь тут поблизу. Я націджу нам два пугарі пива, і, можливо, перш ніж ми встигнемо їх випити, він сам тут з'явиться.

— Можливо, можливо, — погодився перший. — Але наллю пива я, бо ж ви мій гість.

— Дідька лисого! — вигукнув другий. — Я перший сказав, що ви мій гість, тож я пригощаю, чорт тебе забирай!

— У пеклі будеш перший! — сказав Номер Перший. — Випивку виставляю я.

— Ні, я! — сказав Номер Другий зі ще більшою погрозою в голосі.

— Ага, в дупі у кнура ти виставляєш!

— Я наллю тобі пива, капітане Слай, — сказав Номер Другий, витягуючи пістоль, — або ж проллю твою кров.

— А я кажу, що наллю тобі, — сказав Номер Перший, роблячи те саме, — а ні, то будеш частувати собою хробаків.

— Джентльмени, джентльмени! — вигукнув Ебенезер, — Заради всього святого, притримайте ваше запал.

Тієї ж миті він пошкодував про свої слова. Обоє чоловіків повернулися до нього і, досі направляючи пістолі один на одного, вп'ялися в нього очима, а вирази їхніх облич набули ще більш погрозливого вигляду.

— Звісно, це мене не стосується, — похапцем мовив він, бо ж вони почали на нього насуватися. — У жодному разі не стосується, я визнаю. Але я лише хотів сказати, що для мене це буде честю — заплатити за вашу випивку й налити вам пива, якщо ви тільки покажете мені, як це робиться. Але ні, стривайте, б'юсь навзаклад, я можу те здійснити без жодних вказівок, адже багато разів бачив, як те робиться в «Медальйоні». Авжеж, — вів далі він, поволі від них відступаючи, — на то не потрібно жодних хитрощів чи вміння, потрібно лише, якщо жбан повний і в ньому вирує пиво, нахилити келих, підставити його під крантик і дати пиву обережно витекти в кухоль; або ж, якщо діжка майже порожня, потрібно дати струменю можливість литися, тримаючи кухоль на деякій відстані, бо що дужче пиво вдаряє, то більшою буде піна…

— Ану годі! — скомандував Номер Перший і з такою силою вдарив по столу своїм ціпком, що Ебенезерів записник аж підстрибнув. — Достоту, капітане Слай, чи ви коли-небудь чули подібну маячню?

— Він не тільки нахабним чином втрутився в нашу справу, капітане Скеррі, — відповів другий, — але й, не вдовольнившись цим, цей поганець воліє ще й вирішити її по-своєму.

— Ні, ні, джентльмени, ви мене не так зрозуміли! — вигукнув Ебенезер.

— Послухай, стули свого писка й сядь, — сказав капітан Скеррі, вказавши ціпком на стілець поета. Потім, звертаючись до свого компаньйона, виголосив:

— Даруйте, але я маю всадити кулю поміж очей цього телепала.

— Я й сам зроблю це із задоволенням, — відказав другий, — і потім ми спокійно зможемо випити пивка.

Обидва пістолі тепер були спрямовані на Ебенезера.

— Я не дозволю, щоб мій гість завдавав собі клопіт подібними дрібницями, — сказав перший. Ебенезер, що стояв позаду стільця, ще раз кинув погляд на двері, за якими зникли Берлінґейм і служниця.

— Саме такої гадки тримаюсь і я, — прогарчав капітан Слай, — але прошу, не забувай, хто тут є господарем, бо інакше мені доведеться розрядити обидва пістолі.

— Заради Бога, люб'язні панове капітани! — кумкнув Ебенезер, але його ноги та сфінктер разом його зрадили; не в змозі сказати що-небудь ще, він, повитий предивним ароматом, осів на коліна і занурився обличчям у сидіння свого стільця. Тієї ж миті відчинилися задні двері.

— Стривай-но, ось служниця! — вигукнув капітан Скеррі. — Принеси-но мені, дівчино, два пива, а я поки що викину за облавок цей смердючий савур!

— До дідька те пиво! — пророкотів голос капітана Слая, який дивився в бік вхідних дверей. — Ондечки, клянусь, іде наш Лауреат, прямісінько вдовж вулиці!

— Мерщій до нього, — сказав другий, — а то він знову зірветься зі швартових!

Залишивши позаду і пиво, і поета, вони притьмом вибігли на вулицю, звідкіля небавом почулися звуки пострілів і вигуки проклять, що поступово віддалялися. Але Ебенезер їх уже не чув, бо ж за першої згадки про здобич, на яку вони полюють, він зомлів і впав на кам'яні плити підлоги.

Ще трохи віршів про мореплавство, складених у стайні таверни «Володар морів»

Опритомнівши, Ебенезер з'ясував, що перебуває в стайні таверни «Володар морів», лежачи на сіні; його друг Берлінґейм, вдягнений в одіж зі шкотського сукна, навпочіпки сидів обіч нього й обмахував його обличчя гросбухом із двома колонками на кожній сторінці.

— Мені нічого не залишалося, як винести тебе надвір, — усміхаючись, сказав Генрі, — бо інакше ти б відлякав усіх клієнтів.

— Чума б ухопила цих клієнтів, — кволо проказав поет. — Власне, саме через цих клієнтів я і опинився в такому становищі.

— Ну що, ти вже оговтався чи мені й далі тебе обмахувати?

— Ні, досить, прошу, принаймні не звідтіля, де ти стоїш, бо ж інакше я геть сконаю, — він спробував сісти, скривив обличчя і знову, важко зітхнувши, відкинувся на спину.

— Це моя вина, Ебене; якби ж то я знав про твою нагальну потребу, я б так довго в тій вбиральні не барився. Але чого ж ти не скористався з цього сіна? То не така вже й кепська заміна.

— Я й гадки не маю, як те трапилося, — вирік Ебенезер. — Поки ти там розважався з тією дівкою, двоє капітанів-піратів ледве не всадили мені кулю проміж очей лишень за те, що я спробував владнати їхню суперечку!

— Капітани-пірати?!

— Авжеж, я впевнений у цьому, — правив своєї Ебенезер. — Я достатньо начитався Есквемеліна, щоб розпізнати пірата, коли його побачу: обоє люті на виду й схожі один на одного, мов двоє близнюків, вдягнуті в чорне, із чорними бородами та ціпками.

— Але чому ж ти одразу не назвав своє ім'я і посаду? — запитав Берлінґейм. — Тоді вони навряд чи зважилися б до тебе чіплятися.

Ебенезер похитав головою.

— Дякую Богу, що я цього не зробив, бо ж моєму життю тоді б одразу кінець і настав. Саме Лауреата, Генрі, вони й розшукували, маючи на меті його вколошкати!

— Бути того не може! Але навіщо?

— Один Господь Бог відає навіщо: однак я завдячую своїм життям якомусь бідоласі, який саме проходив повз вікно, і, узявши його за мене, вони за ним погналися. Молю Бога, щоб вони схибили та зникли назавжди!

— Либонь, так і є, — сказав Берлінґейм. — Пірати, ти ба! Зрештою, це не така вже й неймовірна річ… Однак, стривай, ти ж весь у лайні.

Ебенезер застогнав.

— Яка ганьба! І як його дошкандибати в такому стані до пришибу, щоб взяти чисті плюндри?

— Дідько, я нічо не ка'в про те, шоб кудись шкандибати, сер, — мовив Берлінґейм тоном сільського слуги. — Ви лишень зніміть зара' свої спідні й плюндри, щоби моя крихітка-лялечка Доллі могла випрати їх, а я принесу вам чисті.

— Лялечка Доллі?

— Еге ж, Джоан Веснянка, тутай, у «Володарі морів».

Ебенезер зайшовся рум'янцем.

— Але ж, пропри всю свою розпусту, вона — жінка, а я — Поет-лауреат Меріленду! Я не можу дозволити, щоб вона про це почула.

— Почула про це! — розреготався Берлінґейм. — Та ж вона ледь не задихнулася коло тебе! А хто ж знайшов тебе на підлозі, як ти гадаєш, і допоміг мені перенести тебе сюди? Давай, стягуй свої штани, пане Лауреате, і відзволь мене від цієї твоєї сором'язливості. Жінка витирала тобі гузно, коли ти народився, а інша витиратиме, коли впадеш у старече слабоумство: тож яка різниця, коли ще одна робитиме те саме в межичассі? — І коли Ебенезер знехотя розстібнув ґудзики, його друг зухвало смикнув за штани, і поет постав перед ним голяка.

— Ти ба! — хихикнув Берлінґейм. — Ач, який ти ладно скроєний, хоча й дещо закалявся.

— Я помираю від сорому і прикритися нічим не можу, бо ж я такий брудний, — пожалівся поет. — Поквапся, Генрі, перш ніж хтось мене захопить у такому становищі!

— Я покваплюся, бо чи ж буде це чоловік, чи жінка, але щойно вони тебе побачать, присягаю, довго ти діваком не залишатимешся, настільки привабливо ти зараз виглядаєш. — Він знову реготнув, сміючись над тією халепою, у яку вскочив Ебенезер, і зібрав докупи брудний одяг. — Adieu, твій слуга незабаром повернеться, якщо тільки пірати його не схоплять. А ти тим часом давай, поворушись і одчисть себе.

— Але послухай, чим же?

Берлінґейм стиснув плечима.

— Подивіться довкруги себе, любий пане. Мудрий чоловік довго в скруті не залишатиметься. — І, перетнувши подвір'я, він гукнув Доллі, щоб та підійшла і забрала його здобич.

Ебенезер одразу ж почав роззиратися довкола в пошуках способу, який міг би порятувати його з цієї халепи. Від соломи він відмовився одразу, хоча довкола в хліві її було вдосталь: її навіть тримати в руках було незручно. Потім йому спало на думку скористатися зі своєї носової хустинки з тонкого голландського сукна, але він згадав, що вона залишилась у кишені його штанів.

«А, все одно з неї ніякого пуття, — вирішив він, трохи подумавши, — бо там на ній нашито цілий ряд тих здоровецьких шпоньок, що й душу з тебе виймуть».

Не міг він принести в жертву і свій каптан, сорочку чи панчохи, бо ж, з одного боку, йому і так уже бракувало вдягачки, аби викинути ще щось, а з другого боку, йому бракувало мужності завдати служниці ще більшого клопоту додатковим пранням. «Мудрий чоловік довго в скруті не залишатиметься», — повторив Ебенезер сам собі, і наступне, на що він спрямував свій погляд, було хвостом гнідого мерина, що стояв у хліві позад нього, але він відмовився від цієї затії на тій підставі, що висота, на якій хвіст перебував, і його розташування робили його водночас недоступним і небезпечним. «І чого ж це нас вчить? — розмірковував він, підібгавши губи. — Хіба ж не того, що в одної людини тямка і справді вбога? Дурні й дикі тварини живуть, завдячуючи розуму матері, і вчаться на досвіді; розсудлива людина вчиться, обертаючи собі на пожиток розум і життя інших. Достоту, хіба ж дарма я провів два роки у Кембриджі й три рази по два разом з Генрі у флігелі в домі мого батька? Якщо вроджена мудрість мене не може врятувати, то нехай тоді мене врятує освіта!»

Відтак він удався по допомогу до своєї освіти, розпочавши з того, що йому запам'яталося з історії. «Для чого люди підносять цінність записів минувшини, — спитав він себе, — як не для того, щоб отримати з них уроки для сьогодення?» І хоча він був обізнаний з Геродотом, Тацитом, Полібієм, Светонієм, Салюстієм та іншими літописцями — старожитніми й сучасними, — він не міг пригадати в них жодного подібного випадку, який би став йому в пригоді в його теперішній притузі, тож, не знайшовши ніякої поради, він був змушений відмовитися від цієї спроби. «Це очевидно, — дійшов він висновку, — що Історія вчить не людину, а все людство; муза цього предмета має за свого учня державу або її очільників. Ба більше, — міркував він далі, трохи мерзлякувато щулячись від бризу, що повівав з гавані, — очі Кліо подібні до зміїних очей, які бачать лиш те, що рухається: вона відзначає зліт і падіння націй, але на речі, що залишаються непорушними — вічні істини та позачасові питання, — вона ледве звертає увагу, з обави вдертися, мов браконьєр, у царину Філософії».

Отож він далі подумки зібрав докупи все, що коли-небудь взнав від Арістотеля, Епікура, Зенона, Августина, Томи Аквінського та інших авторів, не забувши при цьому своїх професорів-платоніків і їхнього колишнього приятеля Декарта; і хоча вони виявляли безмежний інтерес до того, чи було його скрутне становище справжнім чи уявним, чи заслуговувало воно на те, щоб розглядатися sub specie aetemitatis[45], і чи були його наступні вчинки, з огляду на це становище, визначеними наперед, чи його доля лежала цілком у його руках, утім жоден із них не запропонував конкретної поради. «Чи ж могло бути так, що вони срали одними силогізмами без смороду і плям? — здивувався він. — Чи, може, страху ніколи не вдається перетнути межу їхнього Розуму, зганьбивши їхні плюндри?» Правда полягала в тому, вирішив він, марно визираючи Генрі на іншому боці двору, що філософія має справу лише з твердженнями загального характеру, категоріями й абстракціями, на кшталт сутнісної протяжності в Мора, і говорить про особисті проблеми лише тоді, коли вони як приклад пояснюють проблеми загального характеру; у будь-якому разі з того, що він пам'ятав, вона не давала жодної відповіді на питання практичного характеру, себто як його вчинити, потрапивши в таке просте і незугарне становище, у яке потрапив він.

Він навіть не звертався до фізики, астрономії та інших галузей натурфілософії з тієї ж самої причини; не терзав він свою пам'ять і зверненням до пластичного мистецтва, бо ж напевно знав, що ні Фідій, ні Мікеланджело нізащо не зважилися б увіковічити подібне становище, хай би якими привабливими й були для них людські страждання. Ні, вирішив він нарешті, саме до літератури він мусить звернутися в пошуках порятунку, і йому годилося б зробити це раніше, адже тільки література — одна з усіх мистецтв і наук вмістила в себе весь досвід людини та її поведінку: від колиски до могили й далі в позасвітті, від імператора до дешевої хвойди, від охоплених полум'ям міст до зіпсованого повітря — та ввібрала будь-якого ґатунку проблеми, що постають перед людиною: в одній лише літературі можна знайти однаково ретельно складений перелік предків Ноя, кораблів ахейців…

— І підтирки Ґарґантюа! — вигукнув він уголос. — Як же так сталося, що я не згадав про них одразу?

Він з радістю відтворив у пам'яті той розділ у Рабле, у якому малий Ґарґантюа доклав, так би мовити, руку до різного роду тампонів і витирачок — звісно, що не з розпуки, а лише в дусі чистого емпіризму, щоб раз і назавжди знайти найвишуканішу з них — і віддає нарешті пальму першості шиї живого пухнастого гусенятка; і хоча курей і цесарок на подвір'ї довкола стайні було вдосталь, але жодної гуски Ебенезеру виявити так і не вдалося. «Та воно й не годилося б, — вирішив він по якійсь хвилі, дещо занепавши духом, — хіба що тільки в гумористичній або сатиричній книзі, скористатися так жорстоко з дурної птиці, яка мусить згинути, аби потрафити нашій утрібці. Добрий Рабле, напевно ж, пожартував». Схожим чином, хоча й починаючи поволі ціпеніти, він став міркувати, які ще паралелі до своїх обставин може пригадати з тієї літератури, що йому доводилося коли-небудь читати, і всі їх по черзі відхилив як недоречні або непридатні для застосування. З літератури, з важким серцем виснував він, йому також мало пожитку, бо хоч вона і пропонує певну мудрість у житейських справах і вивільняє людину від її єдиної смертельної долі, але не пропонує, хіба що тільки випадково, розв'язання практичних проблем. І що ж, окрім літератури, ще залишається?

Він пригадав, як Джон Макевой ставив йому на карб цілковите невідання того, як влаштовано справжній світ, рівно як і те, що він зовсім не знає людей, які живуть у ньому. Що ж, спитав він себе, насправді зробили б інші на його місці, ті, хто таки знали, як влаштовано справжній великий світ? Однак з усіх людей, наділених таким знанням, йому були добре відомі лише двоє — Берлінґейм і Макевой, — але не можна було б і помислити, щоб котрийсь із них опинився на його місці. Але знання того, як влаштовано світ, як було йому цілком зрозуміло, сягає значно далі, ніж особисті знайомства: як дають собі раду дикуни й погани з усього світу, які в житті не бачили підтирки для гузна? Араби в пустелі, де нема ні листя, ні паперу? Безперечно, вони мали б якимось робом дотримуватися чистоти, бо інакше кожен з них, либонь, жив би пустельником і людська раса вимерла б упродовж одного покоління. Але з усіх звичаїв і чужоземних ритуалів, про які йому довелося почути від Берлінґейма або прочитати за часів своєї юності в книжках про подорожі, йому пригадувалося тільки одне, що безпосередньо стосувалося справи: сільський люд у Індії, як повідав йому одного разу Берлінґейм, їсть лише правою рукою, оскільки ліва зазвичай вживається для дотримання особистої чистоти.

«Це не є рішенням, а лише відкладає мої труднощі на потім, замінивши один клопіт іншим, — зітхнув поет. — Як надіятися ще, що поміч звідкілясь прийде, коли і розум, і весь світ так зрадили тебе?»

Він стенувся, але попри всі незручності свого невтішного стану, спалахнув від задоволення, розпізнавши у своїх словах римований двовірш. «У якій би я не був притузі, я все ще — і дівак, і поет! Як надіятися ще… тебе. Якби ж то, заради Бога, я мав перо і чорнила, щоб записати його, перш ніж він задубіє на холоді!» Тож він вирішив у будь-якому разі заломити сторінку у своєму записнику, щоб це нагадало йому записати двовірш пізніше; і лише тоді, коли він, тримаючи в руках книгу, розгорнув її і почав гортати чисті сторінки, він нарешті сподобився побачити в ній те, до чого всі його попередні зусилля марно намагалися привести.

— Присяй-бо, це гарний знак! — сказав він, немало тим приголомшений. Він пошкодував, що там, у лондонському заїзді, вирвав з гросбуха ті сторінки, на яких Бен Бреґґ вів свої рахунки, бо хоч останні роки, проведені у Пітера Паґґена і призвели до того, що світ «дебету» і «кредиту» вже добряче набив йому оскомину, однак він пам'ятав, яка рідкість у провінціях папір, і йому тепер дуже не хотілося дарма витрачати бодай один аркуш. І справді, таким було його небажання це робити, що якусь хвилю він усерйоз роздумував над тим, чи не вирвати йому замість чистих сторінок ті декілька аркушів, на яких уже були занесені римовані рядки: його «Славень невинності»; невеличкий чотиривірш, який йому нагадав Берлінґейм, і вступ-привітання кораблю «Посейдон». Але очевидна недоречність цього вчинку, який фактично був би актом блюзнірства, стримала його руку і змусила зрештою використати два чистих, незайманих аркуші — а потім ще два — для роботи, яку довести до скутку виявилося чималою морокою через бриз, що, підсушуючи, робив свою справу, і яку він обернув у таку алегорію: невикористані аркуші — то були ще ненароджені пісні, які, одначе, мали силу, так би мовити, in utero[46], очистити й облагородити того, хто свого часу явить їх на світ — коротко кажучи, йшлося про всю його кар'єру аж до сьогодення. Або ж вони були символом його двоякої натури, що надто пізно прийшли на допомогу, щоб запобігти його ганьбі, проте все ще були спроможні очистити рештки його страху. Або ж отак… але цей приємний процес складання алегорій було перервано появою із заднього ходу «Володаря морів» веснянкуватої Доллі, яка принесла його спідні та плюндри, щоб їх висушити. Попри сум'яття, викликане її появою, він таки просунув голову крізь прочинені вхідні двері стайні й поцікавився, де Берлінґейм, який натоді вже був відсутній близько години; але жінка чесно зізналася, що їй нічого про те не відомо.

— Але ж йому тільки й потрібно було зробити, що перетнути вулицю! — запротестував Ебенезер.

— Я про те нічо' не знаю, — вперто наполягла Доллі й розвернулася, щоб піти геть.

— Стривай! — гукнув поет.

— Ну?

Він почервонів.

— Тут дещо холодно — чи не могла б ти, поки не повернеться мій слуга, принести мені згори якусь ковдру чи ще щось, чим можна було б вкритися?

Доллі заперечно хитнула головою.

— Ми таких послуг не надаємо, сер, хіба що тільки тим, хто зостається ночувати. Ваш слуга сплатив мені шилінга за плюндри, а про ковдри він нічо' не згадував.

— Чума б тебе вхопила, — скрикнув Ебенезер, який у своєму гніві майже перестав ховатися. — Чи ж коли-небудь був Мідас таким жадібним, як жінка? Ти отримаєш свого клятого шилінга, щойно вернеться мій слуга!

— Без грошей і молитви не читають, — зухвало відказала дівчина. — Я не маю жодної гарантії, що він повернеться.

— Твій хазяїн ще взнає про твою зухвалу поведінку!

Вона лише знизала плечима, як то зазвичай робив Берлінґейм.

— Тоді бодай принеси, заради Бога, грогу або чашку кави, а то я тут геть захворію! Їй-бо, дівчино, та я ж… — він увірвав себе на півслові, згадавши про капітанів-піратів. — Тебе прохає джентльмен, а не якийсь там звичайний моряк!

— А хоч би й сам король Вільям, бо й він би не отримав і ковтка в борг у «Володарі морів».

Ебенезер нарешті здався.

— Якщо на мене чатує смерть у цій брудній стайні, — зітхнув він, — то не могла б ти мені принести принаймні перо і чорнила, чи, може, і цю послугу в цьому заїзді також не надають?

— Перо й атрамент доступні кожному, — визнала Доллі й незабаром їх принесла, поставивши біля дверей стайні.

— Для своєї писанини ви мусите користатися з власного записника, — виголосила вона, — бо папір надто дорогий, щоб його марнувати.

— А я ще погрожував тобі хазяїном! Бігме, таж ти цілий скарб для нього!

Залишившись знову на самоті, він записав у своєму гросбуху на аркуші із заломленим кутом той афористичний куплет, який так йому допоміг, і спробував би віршувати й далі, якби незручності його становища не унеможливили процес творчості. Час спливав, і це його непокоїло: сонце вже перетнуло полудневу межу і почало хилитися в напрямку заходу; напевно, вже наближався час, коли вони мали б зійти на борт шлюпа, який повинен був доставити їх на «Посейдон», а Берлінґейма і слід прохолов. Вітер змінив напрямок, задував тепер майже прямісінько від гавані в бік стайні та студив поета наскрізь. Зрештою, він був вимушений шукати собі прихистку в пустому стійлі поодаль, де було вдосталь свіжого сіна і де він, всівшись, міг прикрити свої ноги. І дійсно, коли відраза, яку він попервах відчував, минула, йому стало доволі тепло й затишно, хоча його досі гнітили деякі недобрі передчуття: він однаково тривожився і за Берлінґейма, і за себе, бо йому таки й справді почало здаватися, що його друг вскочив у халепу з капітанами піратів. Вирішивши підбадьорити себе думками про щось приємніше (і водночас борючись з дрімотою, яку той відносний затишок одразу почав на нього наганяти), Ебенезер знову звернувся до тієї сторінки у своєму нотатнику, де був записаний його чотиривірш про «Посейдон». І хоча він ніколи на власні очі не бачив це судно, однак, дещо порозмисливши, доточив до першого катрена другий, у якому відверто назвав його:

Звідкіля йому вже не становило великого клопоту віддати належне капітану й команді корабля, хоча, по правді сказати, окрім Берлінґейма і тих жахливих капітанів-піратів, йому ніколи в житті не доводилося зустрічатися з моряками. Віддавшись цілковито на волю музи й відкинувши катрени на користь стансів, що більш личило епічній формі, він продовжив записувати:

Немов у якомусь мареві, він побачив себе на борту «Посейдона» у сухих плюндрах і теплому одязі, а свій скарб — у безпеці, схований на нижній палубі. Небо супокійне. Легенький вітерець повіває зі сходу, збиваючи баранці на гребнях морських хвиль, на яких виблискують сонячні промені, і загрожує зірвати його капелюха та капелюхи статечних джентльменів, разом із якими він, ведучи сердечну розмову, стоїть на юті, роздмухуючи у люльках, напханих добрим тютюном, жарини, які змінюють свій колір від червоного до жовтого. Із якою грацією наввипередки лізуть угору матроси, щоб розіпнути вітрила! Яким хором віддається йому звук якоря, піднятого з дна морського, що з нього краплинами стікає вода, і могутній корабель вирушає в путь! Джентльмени тримають свої капелюхи, дивлячись униз на хвилі, що збивають піну під бушпритом, і вгору на морських птахів, що кружляють вдалечині над доками, примружують від сонця і водяних бризок очі й сміються в захопленні від спритності матросів, що деруться на щогли. Аж ось і стюард ввічливо подає знизу знак, і всі разом веселим гуртом ідуть обідати в каюту капітана. Ебенезер сідає праворуч від цього достойника, і жоден з присутніх не може зрівнятися з ним у дотепності й апетиті. Але яке ж бо частування розкладено поперед ними! Вмочивши перо в чорнила, він написав:

Можна було б ще багато чого сказати, але й сам процес висловлювання думки був не менш солодким, ніж це, подібне на сон видіння, і такою глибокою була його втома, що йому ледве стачило сил підписатися за звичкою Е. К., Д^жент, П^т & Л^т М^ду, перш ніж його очі склепило остаточно, і він, клюнувши носом, запав у сон.

Здавалося, він спав лише якусь хвилину, але, прокинувшись від того, що конюх заводив до стайні коня, він з тривогою зауважив, що сонце вже тулилося до небосхилу; прямокутник світла від дверного отвору простягнувся майже до того самого місця, де він сидів. Ебенезер стрімко підскочив і, згадавши, що він напівоголений, підхопив добрячий віхоть сіна, щоб себе прикрити.

— Нужник на протилежній стороні подвір'я, сер, — сказав хлоп, вочевидь, нітрохи тим не здивований, — проте маю визнати, що й там не набагато приємніше, ніж у цій стайні.

— Ні, ти мене не так зрозумів, хлопче… Але менше з тим. Бачиш, отамо на мотузці висять спідні й плюндри? Чи не зробив би ти мені ласку подивитися, чи висохли вони, і якщо висохли, то принеси їх негайно сюди, бо ж я маю ще встигнути на пором до Даунза.

Молодик вчинив, як йому було велено, і невдовзі Ебенезер, залишивши нарешті стайню, щодуху помчав до пришибу, намагаючись помітити на бігу Берлінґейма чи двох капітанів-піратів, до чиїх пазурів, як він боявся, потрапив його приятель. Коли він, засапавшись, дістався нарешті пришибу, то на свій превеликий жаль, з'ясував, що шлюп уже відплив, а разом з ним відплив і його ладунок, хоча речі Берлінґейма зостались на пірсі на тому ж самому місці, де вони залишили їх уранці. Серце його так і стисло від розпачу.

Якийсь старий моряк сидів поблизу на купі складеної кільцями линви, що належала шлюпові, і смоктав свою довгу глиняну люльку.

— Послухайте, сер, чи не скажете ви, коли відплив шлюп?

— Менш ніж пів години тому, — спроквола мовив старий, навіть не завдавши собі клопоту звести очі. — То ще й досі видно.

— Чи не було там серед пасажирів невеличкого на зріст чоловіка, вдягненого… — він був ладен змалювати густого червоного кольору Берлінґеймовий каптан, але вчасно згадав, що його друг змінив своє вбрання — на ім'я Бертран Бертон, мого слуги?

— Такого я не бачив. Жодних слуг я не бачив.

— Але чому ж ви залишили цю скриню тут на березі й відіслали її сусідку? — запитав Ебенезер. — Їх же мали разом відправити на «Посейдон».

— Я до то' не маю діла, — сказав моряк, знизавши плечима. — Містер Кук, відпливаючи, забрав свою із собою; інший чоловік відплива сьо'дні ввечері на іншому кораблі.

— Містер Кук! — вигукнув Ебенезер. Він ледве не почав доводити, що він і є той самий Ебенезер Кук, Лауреат Меріленду, але, поміркувавши, вирішив цього не робити; по-перше, пірати й досі могли його розшукувати — і цього старого моряка, не виключено, вони могли для того найняти; і, крім того, Кук — то не таке вже й рідкісне ім'я, і все то може виявитися лише якимось тимчасовим непорозумінням.

— Але ж звісно, — закінчив він, — що то був не Ебенезер Кук, Лауреат Меріленду?

Але старий ствердно кивнув.

— Еге ж, саме цим джентльменом він і був, отой поетичного штабу чолов'яга.

— От дідько!

— Він був одягнений у такі самі чорні плюндри, як у вас, — доброхіть підказав моряк, — і в каптан червоного кольору — не найчистіший, варт сказати, як то мало б личити його посаді.

— Берлінґейм! — від несподіванки поет аж роззявив рота.

— Нє-є, то був Кук. Схоже, що поет якийсь — мав плисти на «Посейдоні».

Ебенезер ніяк не міг того збагнути.

— Тоді послухайте, — з острахом запитав він, і слова йому давалися непросто, — а хто ж то має бути той другий джентльмен, власник цієї скрині, який повинен відплисти на іншому кораблі?

Старий затягнувся люлькою.

— Вдягнений він був не як джентльмен, — нарешті вимовив він, — та й лицем на джентльмена не був схожий — воно радше обвітрене й пропечене сонцем, як у моряка. Інші звали його Капітан, та й він їх звав так само.

Ебенезер пополотнів.

— Часом не капітан Слай? — запитав він перелякано.

— Еге ж, тепера, як ви вже ото згадали, — сказав старий, — то й я пригадую, що там межи ними був такий собі капітан Слай.

— А Скеррі також там був?

— Еге ж, і Слай, і Скеррі були тут, схожі, мов два близнюки. Вони та ще третій джентльмен підійшли, розшукуючи того джентльмена-поета лише п'ять хвилин по тому, як він одплив, ото так само, як і ви, пане, підійшли, розшукуючи їх. Але далі найближчого шинка вони не відійшли, тож, певно, там за келишком рому ви й зможете їх знайти.

Ебенезер мимоволі вигукнув:

— Крий Боже! — і з жахом подивився на протилежний бік вулиці.

Старий знову стиснув плечима і сплюнув у воду гавані.

— Либонь, на березі й можна здибати товариство пристойніше, ніж моряки, — визнав він, — але щоб воно було веселіше… Ну, годі! — урвав він себе. — Вам лише варто прочитати на ладунку його ім'я, хвилин десять тому він його там написав. Я ж бо в грамоті не битий, бо інакше й сам би здогадався зробити теє раніше.

Ебенезер негайно ж оглянув скриню свого приятеля і на одній ручці знайшов приторочений клаптик картону з написом: К^ап Д^ж Куд.

— Бути того не може! — і ноги в нього підкосилися; він мусив негайно присісти на скриню, бо інакше знову зганьбив би свої спідні, які ледь висохли. — Благаю, скажіть мені, що це не Чорний Джон Куд!

— Чорний він там чи білий, Джон чи Джим, але то був Куд, — підтвердив той. — Капітан Слай, капітан Скеррі й капітан Куд. Вони отамо у «Володарі морів».

Раптом Ебенезер зрозумів усе, хоча це розуміння і не дуже-то погамувало його страх: Берлінґейм, довідавшись у стайні від Ебенезера про піратів і про те, на кого вони полюють, десь тут, поблизу таверни усе ж таки їх вистежив, а, можливо, і самого Куда, й одразу втямив, що проти його опікуванця намишляють щось зле, бо ж як Лауреат, призначений на цю посаду лордом Балтимором, він був потужним, ба навіть потенційно смертельним ворогом для їхніх зрадецьких намірів, для викриття яких існує мало засобів, що були б кращі од гострих, як лезо меча, гудібрастичних віршів. Чи ж можна було б вчинити шляхетніше, чи є ще щось, що більше відповідало б духу відданого опікування, аніж, перевдягнувшись назад у свій одяг, оголосити себе Лауреатом (оскільки було ясно, що вони не знали своєї жертви в обличчя) і збити їх зі сліду, сівши, вочевидь, на шлюп, перед цим завантаживши і скриню, і весь скарб, і відплисти на «Посейдон»? Ця штука була гідна одваги та винахідливості його друга: пригода, що не поступиться його втечі від пірата Томаса Паунда або ж тому трапунку, коли він перехопив листи у Бенджамена Ріко! Крім того, він вчинив те, ризикуючи втратити власні речі, які Куд, схоже, привласнив собі. Поетові потеплішало на серці: турбота, відвага і самозречення друга його зворушили, й очі йому зволожилися.

— І тільки подумати, — міркував він, — що весь той час, перебуваючи в безпеці під прихистком стайні, я мав щодо нього сумніви!

Дуже добре, вирішив поет: він доведе, що гідний такої турботи й уваги.

— А як же ви дозволили, щоб Куд заявив свої права на мою скриню? — запитав він старого моряка, який уже повернувся до люльки та своїх роздумів.

— На твою, пане, скриню?

— На мою скриню! Чи ви ще й сліпий, крім того, що неписьменний, якщо не побачили мене й Лауреата сьогодні вранці, коли ми вивантажували наші скрині з карети, що прибула з Лондона?

— Дідько! Мені про те нічо' не відомо, — заявив старий. — То мій Джозеф кермує шлюпом, мій син Джозеф, а я ту' пильную на пришибі, поки він не повернеться.

— І залишаєте скрині своїх клієнтів без нагляду, щоб будь-який шахрай міг прибрати їх собі? Що й казати, гарний із вас перевізник, і з вашого Джозефа теж, присяй-бо! Тому лайдаку Джону Куду навіть не потрібно завдавати собі зайвого клопоту ошуканством, адже за вашої помочі він грабує серед білого дня, прикриваючись вами! Ось я викличу шерифа!

— Ні, послухайте, пане! — вигукнув той. — Мій хлопець про те нічо' не знав, присягаю, а я й гадки не мав допомагати якомусь злодію! Оті веселі капітани прийшли сюди всі такі поважні та зухвалі, як не знаю хто, і запитали про отого поетичного штабу джентльмена, і сказали: «Це — скриня капітана Куда, і вона має опинитися ще до заходу сонця на „Морфеї“ що прямує до острова Мен».

— І я так гадаю, що гінеєю вони касували всі твої вагання, чи не так?

— Двома, — відповів смиренно моряк. — Та й звідкіля мені відомо, що то не їхня клажа?

— У будь-якому разі це співучасть у злочині, — вирік Ебенезер. — Чи ж варто воно тих двох монет, якщо доведеться віддати свій останній подих у цюпі?

Отак, удавшись до цих та інших погроз, Ебенезер незабаром переконав старого моряка в тому, що той припустився помилки.

— Але звідкіля мені відомо, що вона твоя, пане, — втім, поцікавився той, — тепера, коли ти вже порушив те питання? Може, якраз ти, а не капітан Куд і є той самий злодій, хто тоді врятує мене від буцегарні?

— Відповідальність за цю скриню покладено саме на мене, — відповів поет, — і я маю пильнувати, щоб її доставили моєму хазяїну.

— Отже, сам слуга, а так мене ганить? — моряк почесав обличчя, вкрите густими бакенбардами. — І хто ж то має бути твоїм хазяїном, якщо він вдягає свого пахолка, мов якогось хлюста?

Ебенезер пропустив повз вуха цю нарочиту зневагу.

— Отим самим джентльменом поетичного штабу він і є, мій хазяїн, який забрав із собою першу скриню, — Ебенезер Кук, Лауреат Меріленду. І вам, і вашому вайлові Джозефу буде непереливки, якщо він розповість кому треба про те, що трапилося з його речами.

— Бігме! Як на мене, то й забирай собі отой клятий куфер! — вигукнув бідака, пообіцявши, щойно повернеться шлюп, відправити і скриню, і слугу на «Посейдон». — Але прошу, покажи мені бодай якийсь доказ того, що ти й справді на службі в нього, щоб у мене на серці було спокійно, бо як же мені бути тоді, коли я опинюсь у руках капітанів, якщо виявиться, що злодій саме ти, а капітани — власники?

— Про те ви не бійтеся, — сказав Ебенезер. — За дві хвилини я продемонструю вам достатній доказ: сторінка за сторінкою, списані власноруч Лауреатом. — І тут він згадав, зі змішаним почуттям тривоги і полегшення, що його записник досі залишається у стайні. Але старий заперечно похитав головою.

— А хай би вони навіть були витаврувані багряними літерами на вашій дупі або висічені на тяблах Мусієвих, я все дно в тому ні бе ні ме ні кукуріку.

— Ну, годі вже вам спокушати мій терпець, старче! — остеріг його поет. — Найостанніший тупак впізнає вірша, щойно на нього гляне, байдуже, чи второпає він у тому щось, чи ні. Я покажу вам вірші, гідні усолоджувати вуха богів, і годі вже вам прискіпуватись!

Наказавши моряку уважно пильнувати Берлінґеймову скриню і приготувати негайно, щойно він повернеться, шлюп до відплиття, він, зробивши велике коло, перейшов вулицю, намагаючись триматись подалі від вхідних дверей «Володаря морів», перетнув провулок, що вів до задвірка цього заїзду, і з калатанням у серці увійшов до знайомої йому вже стайні, очікуючи будь-якої миті здибатися з цією страхітливою трійцею капітанів. Він поспішив до стійла, у якому складав свої вірші про море: і там, на соломі, де в сум'ятті й поквапі він його залишив, лежав той дорогоцінний гросбух. Ебенезер метким рухом його вхопив. Чи не понівечив, не забруднив його, бува, той хлоп-конюх, чи не вирвав з нього часом сторінки? Ні, він був неушкоджений і в гарному стані.

— Вас, хто зневажив Шторм, Приплив, — процитував він, відкривши сторінку, і зітхнув, задоволений власного майстерністю. — Тут учуваються звуки бурі й хвиль, що увсебіч метляють кораблем!

Але для подібних розкошів часу не було; цілком можливо, що саме цієї хвилини шлюп уже швартувався біля пришибу, та й ті лиходії не будуть вічно пити ром у таверні. Він швиденько, як міг, перебіг очима решту своїх вранішніх стансів — ті сім чи вісім римованих двовіршів, у яких змальовувався корабельний бенкет, сунув книгу під пахву і мерщій вискочив зі стайні на задвірок.

— Ані руш, пане поете, бо тут тобі й смерть, — мовив чийсь голос позаду нього, і, крутнувшись, він зіткнувся обличчям до обличчя з убраними в чорне демонами з пекла, кожен з яких лівою рукою спирався на ціпок із чорного дерева, а в правій тримав націлений у груди поета пістоль.

— Подвійна смерть, — додав другий.

Ебенезер не міг вимовити ні слова.

— Дозвольте я всаджу йому кулю прямісінько в його римо-католицьке серце, капітане Скеррі, і заощаджу вам порох?

— Ні, дякую, капітане Слай, — відповів другий. — Капітан Куд хоче подивитися, що то за дивовижна риба проковтнула нашу наживку, перш ніж ми візьмемо його за горло. Але коли прийде час, я не маю нічого проти того, аби ти вдовольнив своє бажання.

— Ваш покірний слуга, капітане Скеррі, — сказав капітан Слай. — Ану, заходь усередину, Кук, а то зайдеш на добру кулю в череві.

Та Ебенезер не міг і поворухнутися. Зрештою застромивши, бо потреби в них вже не було, пістолі за пояса, взявши його за лікті й підштовхуючи вперед, цей моторошний почет спрямував напівпритомного поета до задніх дверей заїзду.

— Заради Бога, пощадіть мене! — кумкнув він, шалено кліпаючи очима.

— Від цього джентльмена то не залежить, — сказав один із його поневолювачів. — Але той, до кого ми тебе ведемо, і є отим самим чоловіком, із яким ти й будеш торгуватися.

Вони ввійшли до чогось на кшталт комори, і один з його стражників, той, кого звали Слай, пройшов уперед і прочинив інші двері, що вели до кухні «Володаря морів», яка була вся у звоях пари.

— Агов, Джоне Куд! — гримнув він. — Ми спіймали вашого поета.

Ебенезеру дали в спину такого добрячого стусана, що він, послизнувшись на засмальцьованих кахлях, простягнувся на підлозі поруч із круглим столом, що стояв посеред кімнати, впавши прямісінько під ноги чоловіка, який за тим столом сидів. Усі зареготали: капітан Скеррі, котрий і пхнув його; капітан Слай, що стояв поблизу; якась жінка, чиї ноги звисали перед самими його очима, а тому вона мусила, як виснував Ебенезер, сидіти на колінах у Куда; і сам Куд. Тремтячи від страху, поет звів голову і побачив, що тією жінкою була веснянкувата Доллі, яка сиділа, обхопивши руками шию головного злодія.

Потім із острахом, немов очікуючи здибати самого Люципера, він перевів погляд на Джона Куда. Те, що він уздрів, хоча і виявилося не таким уже й жахливим, проте від того не стало менш приголомшливим: перед ним було обличчя Генрі Берлінґейма, що розпливлося в усмішці.

Лауреат зазнає критики і ступає на борт «Посейдона»

— Генрі!

Усмішка враз злетіла з обличчя його друга. Він зіштовхнув служницю з колін, з лютим виглядом стрімко підхопився і, вхопивши Ебенезера за вилоги, підтягнув до себе.

— Ти бовдур! — мовив він сердито, перш ніж поет встиг ще що-небудь сказати. — Хто дозволив тобі нишпорити тут по стайнях? Я ж наказав тобі прочесати всі доки в пошуках того дурнуватого поета!

Ебенезер був настільки здивований, що й словом не обізвався.

— Це мій слуга Генрі Кук, — сказав Берлінґейм, звертаючись до чорних капітанів. — Ви що, не можете відрізнити поета від звичайного пахолка?

— Ваш слуга? — вигукнув капітан Скеррі. — Та це ж те саме обісране щеня, яке надокучало нам сьогодні вранці — чи не так, капітане Слай?

— Еге ж, саме воно, — сказав капітан Слай. — І, крім того, він там щось собі мазюкав в отій самій книзі, яка, як ви стверджуєте, належить поетові.

Берлінґейм знову повернувся обличчям до Ебенезера, замахнувшись рукою.

— Нам'яти б тобі твої баглаюваті вуха! Марнувати час у таверні тоді, коли я наказав тобі обшукати доки! Тож нічого дивного, що цей Лауреат від нас утік! Як ти натрапив на цю книгу? — запитав він і, перш ніж Ебенезер (хоч він і почав уже усвідомлювати, що друг намагається його захистити) спромігся на якусь відповідь, додав: — Я так гадаю, що ти знайшов її серед речей нашого приятеля біля пришибу і вирішив, що то є певна знахідка, варта того, щоб перехилити чарчину?

— Еге, — то було все, на що спромігся Ебенезер. — Воно так і… еге ж.

— О Господи, ото вже йолоп! — вирік Берлінґейм, звертаючись до присутніх. — Тільки-но зайва хвилина, то вже й за пляшку хапається, а п'є — чарка рому, та й вже захмелів — не ліпше од церковного служки. Я так гадаю, що тобі так зле від нього стало, що ти й кишки свої виригав у тій стайні?

Поет ствердно кивнув і, нарешті зважившись довіритись власному голосу, заявив:

— Я проспався лишень годину тому і одразу ж побіг на пришиб, але скрині Лауреата там уже не було. Потім я згадав, що залишив у стайні записник і прийшов його забрати.

Берлінґейм, звертаючись до капітанів, немов у відчаї скинув догори руки.

— І що, по-вашому, це жалюгідне створіння схоже на Лауреата Меріленду? Мене оточують суцільні дурні! Принеси нам два келишки рому і щось попоїсти, Доллі, — наказав він, — усі ви можете йти собі геть, окрім цього мого дорогоцінного безтямка. Я маю сказати йому кілька слів.

Капітан Слай і капітан Скеррі, засмучені власною невдачею, залишили кімнату, а Доллі, яка байдуже спостерігала за цією сценою, вийшла, щоб налити напої. Знесилений Ебенезер майже звалився на стілець і вхопив Берлінґейма за рукав його каптана.

— Боже милостивий! — прошепотів він. — Що це все означає? Чому ти видаєш себе за Куда і чому залишив мене цілий день мерзнути в тій стайні?

— Тихіше, — застеріг його Генрі, кидаючи погляд через плече. — Хоча це місце і зручне, але в ньому треба поводитися вкрай обережно. Вір мені: як тільки зможу, я тобі все поясню.

Служниця повернулася з двома склянками рому і тарелем холодної телятини.

— Відішли Слая та Скеррі до пришибу, — розпорядився він, звертаючись до неї, — і скажи їм, що я буду на «Морфеї» ще до смерку.

— Чи можна їй довіряти? — запитав Ебенезер, коли вона пішла. — Після сьогоднішнього ранку їй напевно відомо, що ти ніякий не Джон Куд.

Берлінґейм усміхнувся.

— Вона знає свою роль. А тепер давай-но попоїмо, і я розповім тобі твою.

Ебенезер вчинив, як йому було велено, бо ж він цілий день нічого не їв; і ром його дещо заспокоїв, хоча й примусив здригнутися. Берлінґейм пильно вдивлявся крізь просвіток у нещільно зачинених дверях, що вели до головної зали «Володаря морів», і, вочевидь задоволений тим, що ніхто не може їх підслухати, так пояснив своє становище:

— Щойно я залишив тебе вранці, як одразу попрямував до пришибу, щоб принести свіжі плюндри, увесь той час розмірковуючи над тим, що ти мені розповів про тих двох капітанів-піратів. У мене виникла підозра, що то були ніякі не пірати, тим паче що вони шукали саме тебе — а який же пожиток пірату від поета? Однак з того, як ти мені їх змалював, із їхніх манер і пошуків у мене в голові зринула інша, не менш тривожна думка, яка, як я скоро в тому переконався, виявилася слушною. Ці твої двоє чорних поганців були біля того самого пришибу, де стояли наші скрині, і я одразу їх впізнав — то були Слай і Скеррі, два пачкарі, які вже працювали на Куда раніше. Було ясно, що Кудові стало відомо про твоє призначення і він замислив щось недобре проти тебе, проте якими були його мотиви, я можу лише здогадуватися; було також зрозуміло, що ці мисливці, які полюють на тебе, не знають своєї жертви в обличчя і їх можна легко обдурити. Вони саме розмовляли з хлопом, який керує шлюпом; я набрався сміливості й, присівши за нашими речами, почув, як цей перевізник сказав, що ти зі своїм кумпаном сидиш у «Володарі морів» — на щастя, я не назвав йому свого імені. Слай сказав, що це неможливо, бо вони щойно були у «Володарі морів» і вибігли звідти, вгледівши на вулиці свою жертву, але згубили її слід.

— Авжеж, саме так і було, — мовив Ебенезер. — Це останнє, що я пам'ятаю. Але кого вони вистежили — про те я й гадки не маю.

— Так само не маю і я. Однак перевізник правив своє, і, зрештою, Слай запропонував ще раз пошукати в таверні. Проте Скеррі з цим рішуче не погодився, бо вже настав час, коли потрібно було забрати Куда з корабля флотилії.

— Куд на борту корабля флотилії?

— Так, — виголосив Берлінґейм. — Це та інші речі, які вони казали, переконали мене в тому, що Куд у перевдязі відплив разом з губернатором і його почтом з Лондона на борту військового корабля, який цього ранку приєднався до флотилії. Поза сумнівом, він потерпає за свою справу і захотів особисто дізнатися, якої ж то ласки запобігли його вороги у Ніколсона. Згодом, як я здогадався, Слай і Скеррі повинні були зустріти його в Даунзі та забрати на свій корабель, що сьогодні ввечері відпливає до острова Мен і вже звідти вирушає до Меріленду.

— Далебіг, який же сміливий чоловік! — вигукнув поет.

Берлінґейм усміхнувся.

— То ти вважаєш його сміливим? Не така вже й довга подорож від Лондона до Плімута.

— Але ж під самісіньким носом у Ніколсона! У товаристві тих самих людей, яких він вигнав з Провінції!

— Однак коли я сидів навпочіпки, сховавшись за нашим ладунком, — сказав Берлінґейм, — ще сміливіша думка стрельнула мені до голови… Але спочатку я маю розказати тобі про ще одну річ, яку там почув. Скеррі спитав Слая, як вони впізнають свого верховоду в перевдязі, коли ніколи в житті не бачили його справжнього обличчя? І Слай запропонував задіяти щось на кшталт гасла, яким до революції послуговувались люди Куда, щоб взнати, чи належить третя особа до їхнього кола. Так трапилося, що я знав два гасла ще зі старих часів, коли вдавав із себе повстанця: в одному з них перший чоловік питає свого спільника: «Як там останнім часом твій приятель Джим сидить на своїй кобилі?» — що мало означати, чи впевнено король Яків тримається на троні? Другий на те відповідав: «Боюся, що вона таки його скине, йому потрібна краща кобила». А третій чоловік, якщо він втаємничений у цю гру, скаже: «Либонь, цій кобилі потрібен ліпший вершник». Інше гасло вживається, коли комусь у гурті незнайомих йому людей потрібно показати, що він належить до ребелізантів: тоді він підійде до них на вулиці чи в таверні й звернеться до них такими словами: «Чи не бачили ви мого приятеля, він носить оранжеву краватку?» Цим мовець хоче сказати, що стоїть на боці династії принців Оранських. Тоді один з цього гурту вигукує: «Діво Маріє, у віль'їм нашім краї запам'ятай цього чоловіка!» — що є таким собі каламбуром про королеву Марію та короля Вільяма.

— Дізнавшись про їхні плани, — вів далі Берлінґейм, — я вирішив одразу ж їх розладнати: моєю першою думкою було, щоб ми з тобою, вдаючи із себе Слая та Скеррі, привезли Куда з корабля і у якийсь хитрий спосіб його затримали, доки не вивідали б його плани й не взнали, для чого ти йому потрібен.

— От дідько! Нам це ніколи не вдалося б зробити!

— Можливо, і не вдалося б, — визнав Берлінґейм. — У будь-якому разі, хоч я і знав, що Слай і Скеррі не знають Куда в обличчя, із того аж ніяк не випливало, що він не знає їх, — достоту вони парочка знаних крутіїв. Через це я вирішив знову стати Джоном Кудом, як то було колись на кораблі у Переґріна Брауна. Отож я вийшов з-за скринь і запитав у них про свого приятеля в оранжевій краватці.

Ебенезер подивувався з того і запитав, чи не був цей вчинок, попри всю його відважність, усе ж таки нерозважливим, беручи до уваги те, що Берлінґейм був у одязі слуги, а Куд, як вважали, перебував на військовому кораблі. Його друг відповів, що Куд, як то всім відомо, схильний вдягатися незвично — у рясу священника, сутану пастора або ж, наприклад, у різноманітні військові мундири; і цілком у його дусі з'являтися немов нізвідкіля серед своїх прибічників і так само зненацька зникати, тож знаходиться чимало легковірних, які вважають, що він володіє якимись надприродними силами.

— Принаймні вони мені повірили, — сказав він, — щойно оговтались, і я лишив їм мало можливостей ставити якісь запитання. Я вдав, що вельми незадоволений їхньою забарністю, і дуже розлютився, коли вони сказали, що Лауреату вдалося вислизнути з їхніх рук. Вкрай обережно (адже необхідно було поводитися таким чином, буцім мені відомо більше, ніж їм) я розпитав їх, і так, клаптик за клаптиком, спромігся скласти докупи всю цю чудернацьку історію, яку все ж таки не можу збагнути до кінця: Слай і Скеррі прибули з Лондона разом із якимось добродієм, що видавав себе за Ебенезера Кука; за наказом Куда вони вдавали із себе мерілендських плантаторів і супроводили цього лжелауреата до Плімута, де, я так гадаю, їхнім наміром було доправити його до «Морфея» з певною лиховісною метою — либонь, вони мали його за шпигуна Балтимора. Але хай би ким був цей хлоп, він напевно відчув, що проти нього замишляють якусь каверзу, і йому вдалося вислизнути з їхніх пазурів сьогодні вранці.

— Але ти не подумай часом, що я забув про тебе, — вів він далі. — Я опасувався, що ти можеш знайти собі якусь іншу вдяганку і з'явитися тут будь-якої миті. Тому я й повів Слая і Скеррі через дорогу до таверни, щоб перехилити келишок-другий рому, увесь той час намагаючись скласти план, яким то робом надіслати тобі звістку. Мало не щохвилини я виглядав у бік пришибу, вдаючи, що шукаю свого слугу, і коли я нарешті побачив, що твоя скриня зникла, то здогадався, що ти один вирушив на «Посейдон». І дійсно, коли ми знову туди прийшли, старий на набережній підтвердив, що Ебен Кук відплив на шлюпі разом зі своєю скринею.

Ебенезер зачудовано хитнув головою.

— Але ж…

— Стривай, поки я не закінчу. Ми прийшли сюди, аби згаяти час до вечора; я був цілковито впевнений у тому, що ти в безпеці, і збирався просто надіслати тобі через перевізника записку, аби ти не думав, що я тебе зрадив чи потрапив у якусь халепу. Коли Доллі мені сказала, що твій записник у стайні, я присягся Слаю і Скеррі, що ми все одно тебе впіймаємо, адже поет по свій записник і до Пекла піде, тож поставив їх наглядати за стайнею на той випадок, якщо ти повернешся; насправді ж я збирався надіслати книжку тобі разом із моєю запискою і вдався до цієї штуки, аби на якийсь час позбутися цих мавпоподібних близнюків. Можеш уявити мій подив і тривогу, коли вони привели тебе із собою!

Ебенезер, відчуваючи деяку ніяковість, пригадав ту сцену, що була перервана його появою.

— То надто фантастична історія, щоб її можна було викласти словами, — виголосив він. — Ти гадав, що я вже поїхав, а я думав, що то був ти — тобто той хлоп був вдягнений у твій каптан!

— Що? Бути того не може!

— Ні, я впевнений в тому. Старий там біля пришибу описав його: тьмяно-червоного кольору каптан і чорні плюндри. Тож саме тому я й подумав, що то був ти.

— Боже правий! От чудасія! — він голосно засміявся. — Ну й комедія!

Ебенезер зізнався, що не зрозумів жарту.

— Тільки подумати! — вигукнув його друг. — Коли Слай і Скеррі, розшукуючи свого Лауреата, сьогодні вранці прийшли сюди і, натрапивши на тебе, зробили з того собі забаву, не відаючи, що ти — то і є він, я та Доллі пішли до стайні, щоб там трохи собі порозважатися: у першому ж стійлі ми натрапили на якогось бідаку, що там спав, — чийсь слуга, з огляду на його зовнішність, і там на місці саме з ним я й обмінявся своїм одягом. Він також був вельми задоволений цим обміном!

— От чорт! Тобто ти хочеш сказати, що це і був той самий лжелауреат?

— А хто ж іще, як не він, якщо чоловік, про якого ти чув, носить мій каптан? Либонь, він тоді щойно втік від Слая та Скеррі й ховався від них.

— Отже, саме його вони й уздріли, коли він проходив повз вікно, що, власне, і врятувало моє життя?

— Поза всякими сумнівами, так і було; і, довідавшись про твою скриню, він, напевно, втік разом з нею. Що й казати, відважний хлоп!

— Ну, далеко він не відпливе, — похмуро мовив Ебенезер. — Щойно ми опинимось на борту, я тієї ж миті прожену його з корабля.

Берлінґейм стис губи, але нічого не сказав.

— Щось не так, Генрі?

— Ти маєш намір відплисти на «Посейдоні»? — запитав Берлінґейм.

— Звичайно! Що нам завадить чкурнути зараз, поки Слай і Скеррі чекають нас на своєму кораблі?

— Ти забуваєш про мій обов'язок.

Ебенезер скинув здивовано бровами.

— То хто це забуває про свій обов'язок — я чи ти?

— Послухай-но, мій дорогий Ебене, — приязно сказав Берлінґейм. — Я не знаю, хто він, той самозванець, але запевняю тебе, що він всього-на-всього якийсь жалюгідний лондонський ферт, що надумав скористатися з твоєї слави собі на пожиток. Хай він буде собі Ебеном Куком на борту «Посейдона»: либонь, капітан розкриє це ошуканство й закує його в залізо, а може статися так, що й сам Куд уб'є чи підкупить його, адже вони пливуть разом в одній флотилії. Навіть якщо йому все ж таки вдасться, зберігши цей обман, дістатися Меріленду, ми зможемо зустріти його біля пришибу разом із шерифом і покінчити з цим. Тим часом твоя скриня надійно схована в трюмі корабля, і він її не чіпатиме.

— Тоді що, заради Бога, Генрі, ти пропонуєш?

— Я не знаю, які там ще штуки має у себе про запас Джон Куд, — сказав Берлінґейм, — як не знає того й лорд Балтимор чи будь-хто інший. Але не викликає жодних сумнівів те, що він вельми занепокоєний призначенням Ніколсона і опасується за свою ницу справу; я так міркую, що він збирається пристати до берега раніше від флотилії, але чи для того, щоб замести сліди своїх старих злодіянь, чи для того, щоб посіяти зерна нових, — то мені невідомо, як невідомо мені й про те, якими саме є його наміри стосовно тебе. Я хочу й надалі залишатися в ролі Куда і відплисти до Меріленду на «Морфеї» разом із моїм довіреним слугою Генрі Куком.

— О ні, Генрі! Це безглуздо!

Берлінґейм знизав плечима і напхав люльку.

— Ми випередили б Куда, — сказав він, — і, можливо, нам вдалося б зруйнувати чи загальмувати його плани.

Він став пояснювати, що капітани Слай і Скеррі займаються пачкарством, завозячи в Англію тютюн, звільнений від сплати мита, вдаючись до повторного експорту: тобто вони реєструють свій вантаж і сплачують мито в тому англійському порту, куди прибувають, а потім вимагають повернення мита, реекспортуючи тютюн на острів Мен, що лежить поблизу, — формально то є іноземна територія, — звідкіля його вже можна легко вивозити до Англії чи Ірландії.

— Ми могли б також покласти край усій цій їхній справі, давши проти них свідчення, щойно зійдемо на берег. Яка б то була перемога для лорда Балтимора!

Ебенезер захоплено покрутив головою.

— Ну ж бо, давай! — вигукнув за якусь хвильку його друг. — Ти ж, звісно, не боїшся? Невже тебе так непокоїть той нікчемний самозванець?

— Сказати по правді, Генрі, це мене і справді дуже непокоїть. Мені непутить не те, що він може поліпшити свій стан моїм коштом — якби він мене обікрав, я б не вельми об тім потерпав. Але ж він украв у мене мою особистість; він, немов браконьєр, паразитує на моїй сутності! Я не можу цього дозволити.

— Он воно що, — насмішкувато пирхнув Берлінґейм. — То все схоластичні теревені. Що це за монета така, твоя особистість, і як він зміг нею заволодіти?

Ебенезер нагадав другові їхню першу розмову в кареті по дорозі з Лондона, під час якої він розкрив сутність своєї подвійної істотності як поета і дівака — істотності, усвідомлення якої, після зустрічі з Джоан Тоуст, якщо і не призвело до того, що він став відчувати справжнє існування, то принаймні дозволило йому зосередитися на чомусь, і тим-то її збереження й утвердження було тим, що він цінував понад усе.

— Ніколи в житті я більше не буду тікати від себе чи якимось чином приховувати свою особистість, — завершив він. — Саме через подібного роду боягузтво я й зазнав ганьби сьогодні вранці, і це був неначе якийсь знак згори, адже тільки повернення до самого себе й дало мені змогу все те пережити. Мене очистили пісні, які ще не народилися, і я провів ті тривожні години разом зі своєю музою.

Берлінґейм визнав, що нездатен второпати зміст цієї метафори, тож поет був змушений простими словами пояснити, як він використав чотири чистих аркуші паперу зі свого записника, щоб очиститися, а два інших списав своїми віршами про море.

— Присягаюся, що ніколи більше не зраджуватиму себе, Генрі; і лише моє подивування і зробило можливим цей останній обман. Тож якщо Слай і Скеррі тут раптом з'являться на порозі, я негайно ж відкрию їм свою особу.

— І одразу ж отримаєш кулю у свою безтямну довбешку? Ти бовдур!

— Я поет, — відповів Ебенезер, намагаючись зібрати докупи всю свою мужність, яка вже починала його покидати. — І нехай хто-небудь спробує це заперечити! І крім того, навіть якби цього самозванця, із яким я мусив би зіткнутися, і не було, то мені все одно необхідно було б здійснити подорож на «Посейдоні»: у всіх моїх віршах згадується це судно. — І він розгорнув свого записника на сторінках, що були плодом його вранішніх зусиль. — Ось тільки послухай-но це:

«Морфей» зіпсує весь розмір, не кажучи вже про задум.

— Задум і так уже зіпсовано, — уїдливо відказав Берлінґейм. — Третій рядок викидає тебе за облавок корабля, а останній може стосуватися однаково і «Посейдона», і Океану. А щодо розміру, то ніщо не забороняє тобі зберегти ім'я «Посейдон», хоча ти й будеш плисти на «Морфеї».

— Ні, це було б не те саме, — правив своєї Ебенезер, якого ворожість Берлінґейма дещо зачепила за живе. — Я змальовую єдиний, справжній і неповторний «Посейдон»:

— А ти пливеш на захід, — завважив Берлінґейм ще більш уїдливо. — А «Посейдон» — то таке собі щуряче гніздо.

— Тож мені й поготів слід потрапити на нього, — виголосив поет ображено, — бо інакше я можу хибно його змалювати.

— Тьху! А тобі не здається, що ти дещо запізно звертаєшся до фактів? Я так міркую, що для тебе буде дитячою забавкою зобразити «Посейдон», перебуваючи на «Морфеї», якщо ти був здатен зобразити його в ліврейній стайні.

Ебенезер закрив свого записника і звівся на ноги.

— Я не знаю, чому ти так заповзявся мене образити, — сумовито мовив він. — Це твій привілей — зневажити вказівки лорда Балтимора, але невже ти знехтуєш і нашою дружбою, аби вийшло по-твоєму? Не те щоб я просив тебе поїхати зі мною — хоча Святі Небеса свідки, як мені потрібно, аби ти спрямовував мене на моєму шляху! А втім, Куд там чи не Куд, я однаково з'ясую всю цю справу із самозванцем і відпливу до Меріленду на борту «Посейдона»: якщо ти хочеш за будь-яку ціну дотримуватися свого відчайдушного наміру, тоді adieu, і я молю Бога, щоб ми знову зустрілись у Молдені.

Берлінґейм, почувши ці слова, здавалося, дещо пом'якшав: і хоча він так і не відмовився від свого задуму плисти разом зі Слаєм і Скеррі, він вибачився за свою різкість і, зрозумівши, що Ебенезер так само рішуче вирішив зійти на борт «Посейдона», тепло, хоч і неохоче, попрощався з ним і заприсягся, що йому і на думку не спадало зневажати накази лорда Балтимора.

— Усе, що роблю, я роблю з думкою про тебе, — вирік він. — І саме цю змову Куда проти тебе я і маю зруйнувати. Не думай, що я коли-небудь залишу тебе напризволяще, Ебене: так чи інакше, я завжди буду твоїм провідником і рятівником.

— Тоді до Молдену? — запитав Ебенезер, і в нього на очі навернулися сльози.

— До Молдену, — підтвердив Берлінґейм, і, потиснувши востаннє Берлінґеймові руку, поет пройшов через комору і звідти вже через задні двері «Володаря морів» вийшов геть, поспішаючи, щоб флотилія не відпливла без нього.

На щастя, шлюп, що лаштували до наступної подорожі, він знайшов біля пірса. І тільки помітивши Берлінґеймову скриню серед інших речей на борту, він згадав, що видав себе за слугу Лауреата; і хоч сама думка про те, що йому й надалі доведеться підтримувати той обман, була йому огидна, він, глибоко зітхнувши, усвідомив, що було б дурницею відкрити зараз свою справжню особистість, бо ж через дискусію, яка після цього виникла б, він міг би спізнитися на корабель.

— Гей, ви там! — гукнув він, бо старий уже лаштувався віддати швартови. — Зачекайте мене!

— Ага, ось і наш молодий денді — поетів слуга, чи не так? — сказав Джозеф, який стояв біля стерна. — Ми ледве не залишили вас самого тут на березі.

Важко дихаючи після свого останнього забігу вздовж пірса, Ебенезер скочив до шлюпа.

— Стривайте, — наказав він. — Притримайте на хвилину швартови.

— Що за глупство! — засміявся моряк. — Ми й так вже спізнюємося!

Але Ебенезер заявив, на превелике незадоволення і батька, і сина, що він припустився перед цим помилки, про що тепер щиро жалкує; у своєму намаганні якнайліпше прислужити своєму хазяїну він згрішив, узявши рундук капітана Куда за скриню, за якою він мусив наглядати. Він радо заплатить за її перевезення, скоро вони вже завдали собі клопоту й завантажили її на шлюп; але цей ладунок необхідно повернути на пірс, перш ніж капітан Куд про це довідається.

— То, певно, має бути вельми поблажливий хазяїн, якщо він згоден, щоб йому прислуговував такий телепень, — завважив Джозеф; а втім, із відповідною кількістю кректань і проклять, це переміщення таки зробили, і перевізники, отримавши кожен додаткового шилінга на чай, ще раз віддали швартові — цього разу старий вирушав разом із ними, оскільки вітер по обіді став дещо дужчим. Син Джозеф з носа жердиною відштовхнувся від пришибу, підняв клівер, щоб привести судно до вітру, обрасопив і вибрав грота-шкоти та знову перемістився наперед, щоб закріпити клівер; батько із силою наліг на румпель, вітрила наповнилися вітром, і шлюп, набираючи швидкість і злегка нахилившись на лівий борт, взяв курс на Даунз. Серце поета тремтіло від збудження; а від солоного вітру, який викликав у нього приємний трепет у животі, кров приливала до його чола. Невдовзі, по якихось декількох хвилинах цієї подорожі під вітрилами, він зміг розгледіти флотилію в променях призахідного сонця: з пів сотні барків, шняв, кечів, бригів і кораблів у повному оснащенні, кинувши якір, юрмилися навколо військового корабля, що мав супроводжувати їх крізь води, у яких траплялися пірати, аж до Віргінських мисів, звідкіля кожен уже мав прямувати власним шляхом. Підійшовши ближче, можна було помітити, що на кораблях кипить робота: невеличкі вантажні судна і перевізники всіляких типів і розмірів снували від корабля до берега або від одного корабля до іншого, перевозячи вантажі та пасажирів, що трохи припізнилися; матроси поралися біля такелажу, ключували до рей вітрила; вахтові офіцери голосно віддавали накази щодо робіт на чардаку та вигукували команди, що стосувалися вітрил.

— Котрий із них «Посейдон»? — запитав він радісно.

— Ондечки він, по правому борту, — старигань вказав цибухом люльки на корабель, що стояв на якорі на відстані якоїсь чверті милі праворуч від них з навітреного боку; прямуючи наступним галсом, вони мали підійти до нього впритул. Корабель водообсягом близько двохсот тон, що мав широкий ніс і квадратову корму, з баковою надбудовою та пів'ютом, розташованими високо над головною палубою, з фок-щоглою, грот-щоглою та бізанню, всі з реями та стеньгами — цей «Посейдон» зовні не дуже різнився від інших суден свого класу в цій флотилії; насправді ж, якщо й різнився чимось, то хіба меншою імпозантністю. Досвідченому оку його обтріпані линви, погано просмолені ванти, вкриті іржею ланки ланцюга, незакріплені й неприбрані кінці такелажу та загальна неохайність сказали би про старий вік корабля й недбале до нього ставлення. Але для Ебенезера він затьмарював усіх своїх сусідів.

— Яка велич! — вигукнув він, згораючи від нетерпіння ступити на нього. Коли ж нарешті вони доплили останній відрізок шляху і пристали до борту, він охоче й без затримки видерся по трапу — геройський вчинок, який зазвичай був би понад його здібності, — і радісним вигуком привітав вахтового офіцера, побажавши йому доброго дня.

— Я можу взнати ваше ім'я, сер? — запитав цей достойник.

— Так, звичайно, — відповів поет, злегка вклонившись. — Я Ебенезер Кук, Поет-лауреат Меріленду. Плату за мій проїзд вже внесено.

Офіцер поманив до себе двох кремезних матросів, що стояли поблизу, й Ебенезер відчув, як вони міцно вхопили його за руки.

— Що це означає? — скрикнув він. Усі на чардаку «Посейдона» повернулися до нього, щоб поспостерігати за цією сценою.

— Ану ж бо перевіримо, чи вміє він плавати так само пишно, як і брехати, — сказав вахтовий. — Гей, хлопці, викиньте цього поганця за облавок.

— Стривайте! — наказав поет. — Я скажу капітанові, щоб він вас усіх висік! Кажу вам, я — Ебенезер Кук і, за наказом лорда Балтимора, Поет-лауреат Меріленду!

— Я бачу, — сказав вахтовий офіцер, неприязно посміхаючись. — І чи має вашмосць пан Лауреат кого-небудь, хто міг би підтвердити його особистість? Звісно, що леді та джентльмени серед пасажирів мають знати свого Лауреата!

— Звісно, що я можу надати доказ того, — сказав Ебенезер, — хоча мені здається, що саме ви маєте надати доказ протилежного! Я маю друга на березі, який… — він зупинився, пригадавши ту машкару, під якою нині ховався Берлінґейм.

— …який заприсягнеться в тому на чім світ стоїть, адже ви дали йому гарного хабаря, — виголосив офіцер.

— Він бреше, — сказав Джозеф, молодик зі шлюпа, який виліз на борт корабля і став позаду Ебенезера. — Він сказав мені, що є слугою Лауреата, але зараз я навіть щодо цього маю сумніви. Який слуга буде вдавати із себе хазяїна, коли сам хазяїн поруч?

— Ні, ви мене не зрозуміли, — запротестував Ебенезер. — Чоловік, який називає себе Ебенезером Куком, є самозванцем, клянуся! Приведіть-но цього пана сюди, щоб я міг подивитися йому прямо в очі та проклясти його за те ошуканство!

— Він зараз у своїй каюті, пише вірші, — відповів офіцер, — і не бажає, щоб його турбували. — І наказав морякам: — Викиньте його за облавок, і хай іде до біса.

— Стійте! Стійте! — заволав Ебенезер. Усім серцем йому хотілося бути зараз у «Володарі морів» разом з Берлінґеймом. — Я можу довести вам, що цей чоловік вас обманює! У мене є патент, виписаний самим лордом Балтимором!

— Тож прошу, пред'явіть його, — з усмішкою попрохав офіцер, — і тоді замість вас я викину за облавок того другого.

— Святий Боже! — простогнав поет, зрозумівши нарешті, що трапилося. — Я його не туди поклав. Найімовірніше, він лежить у моїй скрині десь унизу.

— Найімовірніше, так воно і є, оскільки скриня належить панові Куку. У будь-якому разі він лежить на своєму місці, бо я бачив його на власні очі — Лауреат пред'явив його на вимогу підтвердити свою особу. Викидайте цього лайдака за облавок!

Але Ебенезер, усвідомивши своє скрутне становище, впав колінами на чардак і обійняв ноги офіцера.

— Ні, молю вас, не топіть мене! Я визнаю, що намагався вас обдурити, добрі паничі, але то була тільки пуста витівка, лише такий собі першоквітневий жарт, а я є Лауреатів слуга, як то і підтвердив цей джентльмен, і маю при собі записник Лауреата на підтвердження цього. Відведіть мене до мого хазяїна, благаю вас, і я попрошу в нього вибачення. Це тільки пуста витівка, присягаюся!

— Що скажете, сер? — запитав один з матросів.

— Либонь, він каже правду, — визнав офіцер, звіряючись з папером, який тримав у руці. — Містер Кук замовив проїзд для слуги, але коли він прибув з порту, з ним нікого не було.

— Я так гадаю, що то якийсь шахрай і шукач пригод, — сказав Джозеф.

— Ні, клянуся вам! — скрикнув поет, згадавши, що Берлінґейм цього ранку замовив місця Ебенезеру й собі під виглядом слуги Бертрана. — Я Бертран Бертон з парафії Сент-Джайлза, панове, слуга пана Кука і його батька!

Офіцер якусь хвилину постояв, роздумуючи над цією справою.

— Ну, що ж, гаразд, тоді відішліть його донизу, допоки хазяїн не признається до нього.

Попри притугу, у яку він втрапив, Ебенезер відчув полегшення: він мав намір залишитися на кораблі за будь-яку ціну, бо коли вони вже будуть у дорозі, міркував він, йому буде легше доводити свою правоту, аж поки він не переконає всіх у своїй справжній особистості й не викриє цього таємничого самозванця.

— О, Боже, дякую вам, сер!

Моряки повели його у напрямку пів'юта.

— Немає за що, — сказав, вклонившись, офіцер. — За якусь годину ми будемо у відкритому морі, і якщо ваш хазяїн вас не признає, вам доведеться довго плисти, щоб потрапити додому.

Відплиття з Альбіону: Лауреат у морі

Отож так сталося, що невдовзі, коли вибрали якірні ланцюги і самі кітви взяли на кат, відпустили гордені, розіпнули вітрила, закріпили шкоти, фали та браси і «Посейдон» вирушив у відкрите море, здалека огинаючи мис Лізард, Ебенезера, щоб поспостерігати за цим видовищем разом з усіма джентльменами, на шканцях не було; безутішний, він самотньо лежав у гамаку в носовому кубрику, оскільки вся залога була зайнята нагорі. Останні слова офіцера, поза всякими сумнівами, таїли в собі достатню погрозу, щоб налякати, однак йому вже насправді більше не хотілось опинитись знов у «Володарі морів». Існувала, звичайно, імовірність, що самозванця не вдасться залякати, проте наостанок залишався єдиний порятунок, який полягав у тому, що він усе ж таки радше дозволить справжньому Лауреату вдавати з себе його слугу, аніж прирече його на смерть потопельника; але в Берлінґеймовій схемі, окрім неминучої смерті, він не бачив нічого. Отож, зваживши все, він дійшов висновку, що обраний ним шлях був досить розважливим, либонь, найдоречнішим, який тільки можна було уявити собі за цих обставин; якби він погодився на нього за порадою Берлінґейма і якби його друг був поруч, щоб надати йому моральну підтримку в тій співбесіді, час якої наближався, йому, напевно, усе одно було б страшно, але він не відчував би себе так безутішно. У нього паморочилось у голові, пітніли долоні й перехоплювало подих від того, що він сам-один зробив цей вибір, вирішивши спочатку потрапити на «Посейдон» та видати себе за Бертрана Бертона, потім заявити офіцеру, ким він є насправді, відмовитися від цієї заяви й ризикнути власним життям, щоб дістатися Молдену. Він чув скрегіт якірного ланцюга, швидке гупання ніг на чардаку над головою, накази, що їх віддавав старпом, пісні, що їх співали хором матроси, тягнучи линви; відчув, як корабель злегка похилився на лівий борт, набираючи потроху швидкість, коли судно починає вже слухатися керма, і почувався безутішним — йому знову майже стало так само зле, як у себе в кімнаті в його останню ніч у Лондоні.

Невдовзі на східцях трапа, що вів до носового кубрика, з'явився, спустившись лише до половини, літній матрос — беззубий, лисий, бувалий моряк з лихим блиском в очах і впалими щоками, безбарвними губами, церою кольору жовтої вичиненої шкіри та великою виразкою вздовж носа.

— Ану, ворушися там, хлопче! — прощебетав він, стоячи на трапі. — Капітан хоче бачити тебе на пів'юті.

Ебенезер, досі стискаючи в руках свого записника, швидко підхопився з гамака, і, не звернувши уваги на те, що палуба була під кутом, смачно ляснув головою об найближчий шпангоут.

— От, чорт! — пробурмотів він.

— Хе-хе! Давай, синку, хутчіш!

— А для чого капітан хоче мене бачити? — запитав поет, намацуючи ногою сходинку трапа. — Чи, може, він нарешті зрозумів, хто я такий насправді і якої кривди мені тут завдають?

— А мо', він накаже те' кілювати, — немов квокчучи, реготнув старигань і так зле вщипнув Ебенезера за щоку, що в того аж сльози на очі навернулись. — Там такі мушлі понаростали, що й з морського пса шкуру здеруть. Давай ворушися!

Нічого не залишалося, як піднятися по трапу на чардак і пройти слідом за цим неприємним провідником до пів'юта. Там стояв капітан — рум'яний, безбородий, поставний чоловік, з важким підборіддям і суворим поглядом, як воно і годиться кожному кальвіністу, але з деякою домішкою рожевого — кольору розпусти — в обох очах і такими вологими червоними губами, що змусили б і Армінія насупити чоло.

Ебенезер, потираючи свою ушкоджену щоку, зауважив той загальний шепіт, що прокотився поміж джентльменів на шканцях, викликаний його появою, і похнюпив голову. Коли він став на сходинку трапа, що вів на капітанський місток, старий матрос вхопив його за каптан і потяг назад.

— Ану, стривай! Капітанський місток не для таких, як ти!

— Годі вже, Неде, — сказав капітан, помахом руки наказуючи його відпустити.

— Що вам завгодно, сер? — запитав Ебенезер.

— Нічого. — Капітан глянув на нього вниз зацікавлено. — Це містер Кук, твій хазяїн, хоче тебе бачити, а не я. Ти й досі стверджуєш, що ти його слуга?

— Так.

— Ти знаєш, що роблять інколи з тими, хто намагається зайцювати?

Ебенезер кинув погляд на вечірнє небо, що від сходу вже починало темніти, на грозові хмари, що збиралися на заході, на білі баранці хвиль і на скелі Англії, що швидко віддалялися. Серце його похололо.

— Так.

— Відведи його в мою каюту, — наказав капітан Неду. — Але не забудь постукати в двері, перш ніж зайдеш: містер Кук зараз зайнятий віршуванням.

Ебенезер був вражений: сам він нізащо б не зважився витребувати собі такий привілей. Хоч ким би він був, цей самозванець, манери він мав відповідні його статусу!

Тримаючи Ебенезера за рукав, матрос повів його до східного трапа в кормовій частині шканців, що вів до покоїв капітана під пів'ютом. Вони спустилися по невеличкому трапу в кімнату, яка, напевно, була штурманською рубкою, і старий Нед постукав у двері, що вели у напрямку корми.

— Що там таке? — спитав хтось ізсередини. Голос був різкий, самовпевнений і трохи роздратований: безперечно, то не був голос людини, яка боїться викриття. Ебенезер знову подумав про темне море за бортом корабля і стенувся: жодного шансу дістатися берега не було.

— Я дуже перепрошую, містере Кук, — благально мовив Нед, вочевидь, і сам заляканий. — Я маю тут одного типа, який каже, що він ваш слуга, сер: той, що намагався переконати нас у тому, що він — то є ви, сер.

— Ага! Впустіть його і залиште нас самих, — сказав голос, немов наперед смакуючи результат цієї зустрічі. Усі думки про перемогу вилетіли геть з поетової голови: він вирішив просити лише, аби той чоловік зглянувся на нього — і, можливо, пообіцяв повернути, коли вони дістануться Меріленду, той патент, який виписав лорд Балтимор і яким невідь-як заволодів самозванець. І ще, мабуть, як вдасться, то і про вибачення, адже, зрештою, він мусить терпіти таке приниження!

Нед відчинив двері й, пропускаючи Ебенезера всередину, супроводив це ще одним немилосердним щипком, цього разу вже за сідницю, засміявшись при тому диявольським сміхом. Поет аж підскочив від несподіванки; очі його знову зволожились, і ноги підкосилися, коли Нед зачинив за собою двері. Він опинився в невеличкій, але гарно вмебльованій каюті, розташованій у самісінькому кінці корабля. Підлогу вкривав килим; ліжко капітана, вбудоване в стіну, було застелене чистою білизною. Велика мідна олійна лампа, вже запалена, поволі колихалася під стелею й освітлювала під собою великий дубовий стіл. Там була навіть книжкова шафа за склом і портрети, виконані олійними фарбами в стилі Тіціана, Рубенса і Корреджо, що були прилаштовані мідними декоративними болтами до стін. Самозванець, вбраний у Берлінґеймів густо-червоний каптан і дорожню перуку, стояв, обернувшись спиною до поета, біля дальньої стіни — по суті над стерном корабля — і дивився скрізь невеличку, оправлену в цину шибку на кільватерний струмінь «Посейдона». Задоволений тим, що Нед пішов, Ебенезер швидко обійшов довкола столу і впав навколішки біля ніг того чоловіка.

— Дорогий, дорогий сер! — вигукнув він, не зважуючись підвести очі. — Вірте мені, я не маю жодного наміру викривати ваш обман! Жодних намірів, сер! Мені добре відомо, яким робом вам дістався ваш одяг у стайні «Володаря морів» і як вам там, на пришибі, вдалося ошукати перевізника Джозефа та його батька — хоча як вам вдалося здобути мій патент, що його власноруч виписав мені лорд Балтимор менш ніж тиждень тому, того я збагнути не можу.

Самозванець, що височився над ним, видобув із себе якийсь звук і подався назад.

— Але то не має значення! Не думайте, що я гніваюсь або шукаю помсти! Я всього-на-всього прошу вас, аби ви дозволили мені видати себе за вашого слугу на цьому кораблі, і я жодній живій душі про це і словом не обмовлюся, ви можете бути в цьому певні! Яка вам з того буде користь, коли ви побачите, як мене втоплять? І коли ми зійдемо на беріг у Меріленді, що ж, я й тоді не висуну проти вас жодних звинувачень, а вважатиму, що ми з вами квит, і більше про це не згадуватиму. Ба ні, я дам вам місце в Молдені, у своєму маєтку, або ж сплачу за ваш переїзд в іншу провінцію…

Звівши при цих останніх словах погляд вгору, щоб побачити, яке ж враження справили ці його благання, він зупинився й урвав мову. Кров відринула від його обличчя.

— Ні! — скочив він на ноги і стрибнув до самозванця, який ледве встиг втекти, сховавшись із протилежного боку круглого дубового столу.

Його дорожня перука, одначе, впала на підлогу, і світло від лампи повністю висвітило постать Бертрана, справжнього Бертрана Бертона, якого Ебенезер востаннє бачив у своїй кімнаті на Паддінґ-Лейн, коли залишив її, вирушаючи до «Знаку крука» на пошуки записника.

— О Господи! О Господи! — від гніву він ледве міг говорити.

— Послухайте, пане Ебенезере, сер… — голос був уповні Бертранів, уже більше не грізний. Ебенезер знову було кинувся до нього, але слуга тримався на протилежному боці стола.

— Ти був ладен дивитися, як я втоплюся! Дозволив, аби я плазував перед тобою, благаючи про ласку!

— Послухайте…

— Негідник! Дай-но тільки мої руки доберуться до твоєї нікчемної полохливої шиї, і я вломлю тобі карк, мов каплуну! Ми ще побачимо, хто з нас нап'ється солоної водички!

— Ні, послухайте, хазяїне! Я ніколи не мав жодного наміру завдати вам якоїсь шкоди, присягаю! Я можу все з'ясувати, геть усе! Господи милосердний, я й гадки не мав, що то вони вас схопили, сер! Та невже ж ви думаєте, що я був би здатен стояти осторонь, дивлячись на те, як такий лагідний хазяїн, як ви, зазнає кривди? Я, хто впродовж років був довіреним другом і радцею вашого благословенного батечка? Та я б радше дав відшмагати себе нагаями, аніж дозволив їм бодай пальцем зачепити вас, сер!

— І будь певен, тебе відшмагають дуже скоро, присяй-бо! — похмуро мовив поет, марно обертаючись довкола столу то в один, то в інший бік, — і це тобі здасться не найгіршим, щойно я злапаю тебе!

— Але ж дозвольте мені сказати, сер…

— Овва! Я майже тебе вхопив!

— …я в тому геть не винен…

— A-а! От плутяга, ану стій на місці!

— …а винні в тому кепський ром і зрадлива жінка…

— Дідько! Але коли я до тебе доберуся…

— …але хто вже насправді в тому винний, сер…

— …я нагаями здеру з твоєї спини той багряний каптан…

— …то це кавалер вашої сестри Анни!

Переслідування припинилося. Ебенезер нахилився через стіл ближче до світла лампи, яке видавалося тепер дещо яскравішим, бо надворі вже сутеніло.

— Що ти щойно сказав? — запитав він обережно.

— Я сказав тільки те, сер, що вся ця веремія здійнялася від того фунта, котрого ваша сестра та її приятель, зовні джентльмен, дали мені на поштовій станції, коли я доставив туди ваш багаж.

— Я вирву твого брехливого язика з твоєї довбешки!

— Це щирісінька правда, сер, як саме Святе Письмо, присяй-бо, — сказав Бертран, досі обачно тримаючись подалі від Ебенезера, бо ж той не зупинявся.

— Ти бачив їх там разом? Це неможливо!

— А хай мене грім Божий поб'є, якщо не бачив, сер. Міс Анна та якийсь джентльмен із бородою, котрого вона називала Генрі.

— Святі Небеса, — пробелькотів Ебенезер, немов звертаючись сам до себе. — Але ж ти назвав його її кавалером, Бертране?

— Ну, то так, але я не мав жодного наміру звести на когось наклеп чи зневажити, пане, жодного наміру. Нічого іншого, поза тим, що вже сказав, я не мав на мислі. Еге, паночку, ви ж знаєте, як ото люди часто роблять поквапні висновки, але то не про мене…

— Годі тобі вже розпатякувати! Кажи, що ти бачив, що примусило тебе назвати його її кавалером? Певно ж, що нічого, крім звичайної щирої розмови?

— Їй же бо, скоріше більше, ніж це, сер, але не подумайте, що я з тих, хто…

— Я й так добре знаю, що ти злодій, брехун і дурисвіт, — урвав його Ебенезер. — Що саме ти бачив, що підбило до праці твою розпусну уяву? Ну ж бо?

— Я ледве смію сказати, пане, бо ж ви в такому гніві! Хтозна, чи не приб'єте ви мене одразу ту' на місці, хоча я невинний, як немовлятко, од самого початку до кінця.

— Годі, — зітхнув поет. — Знаю я вже тебе і твої штуки. Ти доведеш мене до сказу своїми ухиляннями та зволіканнями, допоки я не ручуся, що ти будеш в безпеці. Ну, що ж, хай буде так, я не бруднитиму свої руки об тебе, обіцяю. Ну, а тепер кажи, чітко і ясно!

— Вони тримали одне одного в обіймах, — сказав слуга, — та воркували, як ті голубки, і пестили одне одного, мов шалені, коли я об'явився там із вашим багажем. Коли міс Анна укмітила мене, то зашарілася і спробувала себе опанувати, але весь той час, поки вона та той джентльмен розмовляли зі мною, вони ну аж ніяк не хотіли стояти собі спокійно, а мусили промовляти раз у раз «мій миленький» і «моя ти душечка», голубити одне одного та тискатися… Вам зле, пане?

Ебенезер зблід як полотно; він важко опустився в капітанове крісло й обхопив голову руками.

— Та нічого, пусте.

— Ну, то, як я вже сказав, пане, вони не могли тримати свої руки…

— Давай, якщо мусиш, то закінчуй уже свою історію, — перебив Ебенезер, — але ні слова більше про тих двох, якщо тобі дороге твоє жалюгідне життя! Вони заплатили тобі, так?

— Вони таки й справді заплатили, пане, за те, що я доставив туди ваш багаж.

— Але аж цілого фунта? То й справді царська винагорода за таку послугу.

— Ну, то, знаєте, пане, я зрештою старий і довірений… — він урвав мову, не закінчивши речення, таким лихим був вираз Ебенезерового обличчя. — Але ось теперечки мені спало на думку, що вони радше не хотіли, аби я розпатякував комусь про те, що побачив. Я вам так скажу, пане, що я нізащо не пропустив би ваш від'їзд лише за таку малість. Якби ж то міс Анна та її джентльмен не поквапили мене піти негайно…

— Відзволь мене від запевнень у своїй відданості, — сказав Ебенезер. — Що ти робив потім, і чому надумав вдавати мене? Кажи хутчіш, поки я не гукнув помічника капітана.

— Це невтішна історія, сер, і мені соромно про це розповідати. Благаю вас, пам'ятайте, що я нізащо не зважився б на це, сер, якби не був у такому сум'ятті та смутку через ваш арешт і якби моє життя не було під загрозою.

— Мій арешт?!

— Еге ж, пане, на поштовій станції. Проте для мене це загадка, як вам зрештою вдалося вийти на волю і так швидко прибути з Лондона.

Ебенезер ляснув долонею по столі.

— Говори англійською, чоловіче! Простими, без викрутасів реченнями, щоб можна було второпати, що до чого!

— Гаразд, пане, — мовив Бертран. — Я почну із самого початку, як на те буде ваша ласка. — Отак сказавши, він дозволив собі сісти за стіл капітана, повернувшись обличчям до Ебенезера, і з цілою низкою напутливих відступів та інших коментарів, за пів години повідав таку історію.

— Я виніс із поштової станції подвійно важкий тягар, пане, бо не тільки втратив хазяїна, найлагіднішого і найлюб'язнішого з усіх тих, що тільки міг би мати бідолашний слуга, але й навіть був позбавлений привілею провести його в кареті до Плімута та востаннє побажати йому ходового вітру і щасливої дороги. Ось чому я мав шукати собі подвійного зілля від цієї скрути. За той фунт, що мені його дали міс Анна та її… Себто я хочу сказати, пане, що, не гаючи часу, я попростував до найближчої винарні, де добряче нажлуктився аракового пуншу, у який цей негідник шинкар домішав такого отрутного мелясового рому, що в мене ледве очі не повилазили. Трьох склянок уже було достатньо, аби мені одібрало рештки розуму, але від того, що я вас втратив, мені було так боляче, що я вихилив аж цілих сім, та ще й опріч того купив кварту ратафії для Бетсі Бердсел. Я хочу цим сказати, що весь хмільний дух, прихований під корком у всенькому Лондоні, не міг піднести мій власний дух, отож, зрештою, у пошуках розради я вирушив назад на Паддінґ-Лейн до вашого помешкання, пане. Але ж тепер, коли ви виїхали, я добре знав, що воно виглядатиме пусткою, і коли б я опинився там на самоті, це лише вдесятеро збільшило б мій біль, отож я й зупинився внизу, гукнувши собі Бетсі Бердсел — ну, ви ж пригадуєте ту покоївку, пане, яка має собі за чоловіка отого химерного дивака та так звабливо сміється? Ми вдвох зійшли східцями вгору і — от дідько! — ваше помешкання аж ніяк не можна було назвати пусткою — воно ледь не трісло від скупчення людей, пане! Там була якась особа на ймення Бреґґ, зовні не більший мужчина, аніж чоловік моєї Бетсі, і пів тузіня шерифових громил разом із ним; вони розшукували вас, пане, і щось там плели про якийсь гросбух — я так і не зміг второпати, що там до чого!

Щойно я трапив їм на очі, як вони здійняли галас, і їм так кортіло відновити справедливість, що я вже почав потерпати за честь Бетсі. Кінець-кінцем, у відповідь на їхні допити, я сказав їм, що мій хазяїн на поштовій станції, і вони всі вирушили геть, аби вас злапати… Ні, не дивіться на мене так, пане! Це не те, що ви могли подумати, присяй-бо! Я б нізащо про це й словечком правди не обмовився, якби не знав, що ваша карета вже деякий час тому вирушила — та я б радше зазнав смерті від їхніх рук або пішов до цюпи. Але ж я добре знав, що то вже шукай собі вітра в полі, тож хай собі полюють, полотном дорога!

Тоді ми — моя діваха та я — вдалися до того діла, і з її ратафією та моїм ромом нам аж ніяк не бракувало тепла, щоб зігріти простирадла, і коли ми кінчили, то так притомилися, що хоча надворі й був яснісінький день, ми, виснажені й спітнілі, проспали декілька годин, тісно притулившись одне до одного. Невдовзі з певних ознак я відчув, що мій брикунець знову бадьорий і нетерпляче чекає нових гоцалок; проте деякий час я вдавав, що ще дрімаю. (Однак, сказати по-щирості, хоча ми двоє немов близнята щодо бажання та вміння, я вдвічі старший від неї роками та вполовину менш витривалий, і не один раз хоч-не-хоч, а мусив-таки пускати його легким галопом, коли мені кортіло пустити його кроком.) Отож, кажу, були ті ознаки, на які я волів би не зважати, допоки з грудей Бетсі не вирвався стогін і вона не пірнула вниз головою під покривало. Причину того я зрозумів одразу, щойно розплющив очі, бо ж руки, що вхопили мене, були не її руками, а ручиськами самого пана Помічника-Клерка, скрипаля з винарні! Еге ж, присягаю, то був отой самий Ральф Бердсел, чоловік Бетсі, який раніш, бувало, залишав свою нивку неораною, але, відколи я її засіяв, зробився таким ревнивим рільником, що навідувався до свого клаптика ґрунту по п'ять разів на день. Він, либонь, заявився додому, щоб пройти ще одну борозну, і за порадою такого собі кухарчука Тіма, який залишався там унизу і вже віддавна жадав Бетсі, прокрався нагору, аби заскочити нас.

Присяй-бо, пане, то була таки жахлива мить! Я ледь не напудив зі страху й уже був ладен отримати ножа в бік чи кулю в лоба. Бетсі так само, хоч її голова і була захована, мов у страуса, виказала ознаки великої тривоги, що було видко з тої її частини тіла, звідкіля ноги ростуть. Втім, Бердсел і сам, здавалося, був не менш вражений: він тремтів як осичина і хапав ротом повітря, мов риба. Та й руки його, як то скоро я побачив, стискали мене не від гніву. Сльози, як горох, покотилися по його щоках, гладеньких, мов у дівчинки; він шморгав носом і нервово покусував нижню губу, проте не вимовив ані слова і навіть не спробував мене вдарити.

«Ну, годі вже, — вигукнув я нарешті. — Оце лежу я, а от лежить твоя жінка, яку оце щойно як слід відчухрали: ти застукав нас на гарячому. Тож покінчіть із цим, пане, або йдіть уже собі геть!» Тоді він дещо заспокоївся і сказав, що хоч і в його владі забити тут на смерть нас обох, однак він не прагне кровопролиття й усе одно кохає свою дружину. І хоч на лобі в нього вже виросли роги, сказав він, його короткий меч усе одно не в змозі їх спиляти. І, окрім того, він виголосив, що, переспавши з Бетсі, я переспав з ним, позаяк шлюб зробив їх єдиним цілим; і на цій підставі він стверджував, що хоч би якими були почуття Бетсі до мене, йому нічого не лишається, як і собі відчувати те саме — одне слово, раз уже я був її коханцем, то я так само був і його, і то все в очах Господніх!

Я з подивом слухав усю ту єзуїтчину і, бувши собі радесеньким, що мене не проштрикнули, осмілів настільки, що зважився нагадати йому древню істину, що не одному чоловіку була розрадою: Тільки муж-тюхтій і знає, що рогів не має. Почувши це, той неборака негайно ж мене обійняв, і хоч, дідько, мені це було і не до шмиги, ліпше було вже притулитися до нього головою, аніж втратити її. Тим часом Бетсі, відчувши, куди вітер дме, заспокоїлася й собі і, переставши вибивати стегнами третяка, відкинула покривало, гримнула, що не має жодного бажання бавитися у цей тірлім-бом-бом, рівно як і не може збагнути, як воно так сталося, що ціле ліжко таких бабів взагалі спромоглося нагородити її дитиною. Зачувши це, Ральф аж підскочив і тремтливим голосом поцікавився, хто ж насправді є батьком дитини — він чи я. На що Бетсі вигукнула: «То був він! Мій милий Бертран!» Я так собі міркував, що мене зрадили, тож я кляв її, називаючи брехачкою; Ральфові ж я присягнув, що ще два тижні тому я її й пальцем не зачіпав і допіру ледве тиждень минув, як я її граю, тоді як дитятко ось уже третій місяць як у череві сидить. «Він бреше!» — клялася Бетсі. «Я присягаю», — клявся я. «Ба ні!» — присягалася вона. «Ось уже шостий місяць пішов, як я живу з ним, мов та курва, бо ж не мала собі чоловіка, який мав би мене за жінку! Сотні разів залазив він на мене і засівав, поки я, мов та гуска, не ставала напхана по вінця зерном!» Тоді Ральф Бердсел витяг свого короткого меча, котрого він завжди, дарма що клерк, зпишна носив при собі. «Правду!» — заволав він і затряс ним над собою, немов у пропасниці. Я досі мав Бетсі за зрадницю, тож виголосив: «Перед Богом кажу, що твоя жінка брехуха, якої світ не бачив, пане, але вона ніяка не курва. Хай я в пеклі горітиму, якщо ця дитина не твоя, а чиясь інша».

Гай-гай! Хто може сказати напевно, що знає ближнього свого? Хто б не присягнувся, коли мені зрештою вдалося повністю переконати Бердсела, що це вгамує його гнів, тим паче що не наявність рогів його турбувала? Утім, коли я скінчив, він, немов підвівши під усім тим рису, прорік «Amen», підхопився з місця, обличчя його спохмурніло, і погляд став над усяку міру лихий. «Курва!» — гаркнув він на Бетсі й, повернувши меча плиском, з усього розмаху ляснув їй по сідницях. Але на тому він не зупинився і зробив випад, щоб проштрикнути мене, і тільки спритність моїх ніг врятувала мою шию. Я схопив свої плюндри та притьмом кинувся до дверей, а скрипаль щодуху гнався за мною по п'ятах, і я не зважувався прикрити свій сором, аж поки не залишив його позаду на відстані пів кварталу, — як то люди кажуть, пане, Честь втрачай, а шкуру виручай. А щодо моєї цокотухи Бетсі, то останнє, що я побачив, було те, як вона стрибала то туди, то сюди по всій кімнаті, пане, тримаючи руки на сідницях та завиваючи страшним голосом, немов якась напівбогиня, але відтоді я її більше не бачив. Правду кажучи, як то я докумекав пізніше, те дитя, що носила Бетсі в своєму череві, дозволяло скрипалеві вважати себе справжнім чоловіком, допоки він думав, що є батьком дитини, і потрібно було лише, щоб він заскочив нас двох, так би мовити, rem in rem[47], аби ця його думка про себе загинула. Ця дівка повідала правду, аби врятувати мене, і — от, дідько! — я сам, власними руками, перерізав собі горлянку, назвавши її брехачкою, бо хоча той рогоносець і втратив мій слід, він заприсягся мене знайти, а хоч би й на краю світу, і відчикрижити той ріжок, котрим я нагородив його рогами!

Тож мені нічого не залишалося, як утекти; у кишені я мав лише три фунти, але так і не зважився повернутися додому по вдягачку та гроші, які мені вдалося заощадити. Я гукнув хлопчину, що тинявся тим самим провулком, де я ховався, і, давши йому трохи грошей, послав по сорочку, панчохи та черевики; потім якусь часину я блукав вулицями, міркуючи, що ж мені робити далі.

Геть випадково дорога привела мене до поштової станції, при виді якої мені нічого не залишалося, як оплакувати вашу скруту, яка навряд чи була кращою од моєї. Отож саме там мені, сер, і спав на думку той план, суть якого полягала в тому, що раз уже я не в змозі допомогти вам, то у своїй притузі ви могли б вибавити мене з моєї. Себто я хочу сказати, що ви сплатили за переїзд до Меріленду, але ж відплисти не могли; а хто ж знає, що ви купили також квиток і до Плімута? Не думайте, що я хотів вас ошукати, пане! Я лишень хотів дістатися до Плімута, щоб порятувати своє життя, і заприсягся відшкодувати вам усі витрати, щойно випаде нагода. Я не мав жодних сумнівів, що можу вдавати із себе поета, бо хоч я нічого й не тямлю у віршах, проте, якщо можна так сказати, пане, маю певний хист до передражнювання. Еге ж, частенько мені траплялося розважати товариство в Сент-Джайлзі, вдаючи із себе стару місіс Твіґґ з її згорбленою ходою та голосом, мов у торговця залізним крамом! А одного разу на Паддінг-Лейн я так зобразив Ральфа Бердсела, що в Бетсі на очах від сміху аж сльози повиступали, і вона так реготала, що від захоплення аж простирадла поскидала. Отож з тієї причини, хоч як воно мені й було огидно, я гукнув, щоб мені на поштовій станції принесли перо та папір, пане, і, наскільки мені це дозволяла моя пам'ять, зробив собі копію вашого патенту, отого самого, котрого ви мені показали, перш ніж залишили…

На цих словах Ебенезер, який ледве стримував свій подив і гнів, що потроху наростали в ньому впродовж усієї попередньої оповіді Бертрана, вигукнув:

— А чорти б тебе вхопили, чоловіче, чи є бодай один ниций вчинок, що змусив би тебе зупинитися? Вкрасти мій квиток, привласнити ім'я та посаду і навіть підробити патент! Ану дай-но я на нього гляну!

— То лише жалюгідна подоба оригіналу, пане, — мовив слуга. — Я не дуже-то зграбний у справах письменних, та в мене й печаті не було, аби скріпити підпис. — Він витяг з каптана папір і знехотя його простягнув. — Та ним усе одно нікого не обдуриш, я в тому певен.

— Це писано не рукою лорда Балтимора, — мусив визнати Ебенезер, перебігши очима папір. — Але ж їй-бо! — додав він, уже уважно його читаючи. — Записано слово в слово, від початку до кінця! І ти стверджуєш, що зробив це по пам'яті? Ану ж бо, повтори мені все те, що ти тут написав.

— Далебі, пане, я не можу, то вже ж пройшов деякий час.

— Гаразд, тоді давай лише перший рядок. Певно ж, ти в змозі пригадати бодай перший рядок. Невже ні? Тоді ти зухвалий брехун! — Він шпурнув папір на підлогу. — Де мій патент, із якого ти зробив цю копію?

— Як на духу, пане, не знаю.

— Але ж ти зробив із нього копію на поштовій станції?

— Ви просто силоміць видобуваєте з мене правду, пане, — мовив присоромлений Бертран. — Я й справді зробив копію не по пам'яті, а таки з оригіналу; але зробив я це не на поштовій станції, а у вас у кімнаті, пане, у день вашого від'їзду. Патент лежав на письмовому столі, де ви його поклали й забули: я знайшов його там, коли пакував вашу скриню, і був такий вражений його пишнотою, що вирішив собі зробити копію, щоб показати моїй Бетсі, якого хазяїна я втратив. А оригінал я поклав у вашу скриню і відправив до поштової станції.

— Тоді до чого всі ці викрутаси й вихиляси? — зажадав відповіді поет. — Чому ти не визнав це одразу? Дякувати Небесам, що його не втрачено!

Бертран на те нічого не відповів, однак так скривив обличчя, що воно набуло ще більш жалісного вигляду.

— Ну ж бо? Він зараз у моїй скрині, так? Чому ти мені збрехав?

— Я поклав папір у вашу скриню, пане, — сказав Бертран, — поверх усіх речей, доставив ваш багаж до поштової станції і більше не згадував про нього аж до того часу, як я вам уже казав, коли, щоб порятувати своє життя, прийняв рішенець видати себе за вас, аби дістатися Плімута. Тоді я пригадав, що в мене є копія, і, на щастя, знайшов її там, де вона й лежала, відколи я, так би мовити, її спартолив — у моїй кишені, складена вчетверо. Щоб випробувати себе, я попростував прямісінько до приміщення поштової станції і першому ж, кого там здибав, сказав: «Мене звати Ебенезер Кук, приятелю, я — Поет-лауреат Провінції Меріленд: прошу, відведіть мене до карети, що вирушає до Плімута».

— От нахаба!

Бертран знизав плечима: жест, притаманний Берлінґеймові, ще більше вражав, позаяк той, хто його зробив, був одягнений у багряний Берлінґеймів каптан.

— То був таки доволі відчайдушний вчинок, — визнав він. — Хлопець витріщив на мене очі та пробурмотів щось про те, що диліжанс уже поїхав. Я боявся, що він розпізнає, що я не той, за кого себе видаю, тим паче коли кремезний, лихий на виду чолов'яга, вбраний у все чорне, підійшов до мене ззаду і сказав: «То ви кажете, що поет Кук — це ви? Тоді ви шахрай і брехун, бо ще й двох годин не минуло, відколи поета Кука забрали до в'язниці».

— До в'язниці! — скрикнув Ебенезер. — Що це ти тут, чоловіче, торочиш мені весь час про якусь в'язницю?

— Це було те, чого я й боявся, пане: отого негідника на ймення Бреґґ, що хтів нацькувати проти вас правосуддя в облудній справі про якийсь там гросбух. Оце тільки-но тоді, коли взнав, що вас уже не порятуєш, я, як те і кажу, пане, надумав скористатися з вашого квитка…

— Ану стривай-но! Стривай! Одну хвилинку! — запротестував Ебенезер. — Тут є одна дивовижна суперечність!

— Суперечність, пане?

— Не треба бути великим правником, щоб те побачити, — сказав поет. — Це ж саме ти допоміг Бреґгу напасти на мій слід, коли знайшов його в моїй кімнаті? І це тільки тому, що ти був впевнений, що я вже давно поїхав. Як же тоді…

— Прошу, дозвольте мені скінчити, пане, — благально мовив Бертран, густо зашарівшись. — Історії — мов продажні дівки, які можуть бути бридкими з лиця, але в кінці варті-таки того, що за них правлять. Отож, як я і кажу, цей чоловік заявив, що ви у в'язниці — він таки був жахливого вигляду, той чолов'яга, увесь вдягнений у чорне, з великою чорною бородою та пістолями, заткненими за пояс. Поодаль від нього стояв інший, схожий на нього, мов близнюк, і коли він приєднався до першого, той хлоп, до котрого я звернувся, злякався й утік. Я б і сам так вчинив, якби не був настільки переполоханий.

— Дуже схоже на Слая та Скеррі!

— Саме так, пане, вони один одного і називали: така собі парочка акул, котрих, сподіваюся, ніколи більше в житті не здибаю! Тоді я мало що про них знав, хіба тільки те, що вони взяли під сумнів, що я той, за кого себе видаю, отож я одразу їм і відповів, що чоловік, котрого затримали, є ошуканцем і ув'язнений за ошуканство, а от саме я і є справжнім Ебенезером Куком. Щоб довести це, я пред'явив їм мій фальшивий патент, ледве сподіваючись, що це їх переконає. Однак це таки їх переконало, і обоє, як мені здалося, були навіть дещо присоромлені: деякий час вони перешіптувалися між собою, а потім наполегливо запросили, щоб я їхав разом з ними до Плімута, позаяк поштова карета вже вирушила. Я радо пристав на це прохання, щохвилини боячись зустрітися з Ральфом Бердселом і його мечем…

— І потрапив прямісінько до них у руки, — сказав Ебенезер задоволено. — І клянуся Небесами, це саме те, на що ти заслуговував!

Бертран стиснув плечима.

— Не кажіть так, пане! Гай-гай, ото собі парочка куцаків! Щойно ми опинились у дорозі, як усі їхні наміри вийшли наяв: вони були лейтенантами такого собі полковника Куда з Меріленду, який мав певні наміри щодо тамтешнього уряду і котрий послав їх перехопити по дорозі Ебена Кука — а що цю здобич, як вони опасувалися, могли вполювати інші мисливці, то більше вони були ладні повірити в те, що я ним і є. Якими були їхні задуми щодо вас, пане, я того вгадати не міг, але певен, що вони аж ніяк не збиралися просити вас скласти вірша, бо ж кожен із них тримав напоготові пістоля, і вони не залишали жодних сумнівів стосовно того, що я є їхнім бранцем. Лише діставшись Плімута, я спромігся нарешті втекти; один з цих близнюків пішов довідатися, що там діється з їхнім кораблем, і щойно другий відлучився на декілька ярдів, щоб збудити стайничого з «Володаря морів», як я миттю скочив за ріг будинку та з головою занурився в копицю сіна, де й лежав, аж доки вони припинили свої пошуки та зайшли всередину, щоб пропустити по келишку рому.

— Можеш про них далі не розказувати, — мовив Ебенезер. — Мені відома решта їхньої історії. То це в копиці сіна Берлінґейм натрапив на тебе?

— Еге ж, пане. Я чув голоси людей і тремтів з остраху за своє життя, тим паче що ці кроки наближалися до мене. Щойно відчувши, як на мене впало щось важке, я, гадаючи, що це на мене стрибнули Слай і Скеррі, заволав що було сили і почав навпомацки, як міг, видиратися звідти, аби врятувати своє життя. Як я з'ясував, моєю суперницею була служниця з таверни — спідниці задерті, спіднє спущене, готова до злягання, — а кавалер міс Анни стояв поруч, регочучи щодуху над боротьбою, що тут точилася.

— Годі! Годі вже! Як так сталося, що ви не впізнали один одного, адже ти кажеш, що бачив його на поштовій станції?

— Не впізнав його? Я одразу впізнав його, пане, та й він мене також, і було важко сказати, хто з нас двох був більше вражений. Проте він нічого не спитав мене про те, що я тут роблю, й одразу ж запропонував мені мінятися одягом — я, з вашого дозволу, гадаю, що він не хотів, аби я щось розпатякував його міс Анні…

— Досить! — знову наказав Ебенезер.

— Жодного злого умислу, пане; я не мав наміру когось образити. Хай там як, але я був радий цьому обмінові, і не тільки тому, що для мене ця угода була більш вигідною, адже я отримав ліпшу вдягачку, а й тому, що це давало мені можливість втекти від Слая та Скеррі. Але щойно я проминув двері «Володаря морів», як вони вгледіли мене зсередини й кинулися навздогін; і тільки сховавшись за якимось багажем на пришибі, я мав щастя їх уникнути. І уявіть собі мій подив, пане, коли я побачив, що порятувала мене саме ваша скриня, яку я власноруч спакував незадовго до цього! Я знав — і як то було прикро! — що вас там не буде і ви її не заберете, от я й надумав пройти з цим обманом ще один крок; зійти на ваш корабель, пане, з вашим патентом і переховуватися там, допоки можна буде безпечно зійти на берег. Отож із тією метою, щойно я опинився в безпеці на борту корабля, я відкрив вашу скриню…

— Що ти таке кажеш?

— Ви залишили один ключ мені в Лондоні, тоді, коли я її пакував. Але виявилося, що папір зник, пане.

— Зник! Святі небеса, чоловіче, куди зник?

— Пропав, загубився або ж його вкрали, пане, — мовив Бертран. — Я поклав його на самісінький верх, однак у скрині його ніде не було. Замість цього я скористався зі свого фальшивого патенту, який, на щастя, переконав їх, незважаючи на те, що на ньому не було печаті. Я сказав капітану, щоб він пильнував, аби до нас не проникли мої переслідувачі. Решта вам уже відома.

Ебенезер несамовито міряв каюту швидкими кроками, стискаючи пальцями скроні.

— Коли до мене дійшла звістка, що якийсь незнайомець, котрий опинився на борту корабля, називав себе Лауреатом, а потім заприсягся, що він слуга Лауреата, — завершив Бертран, пильно стежачи за хазяїном, — я навіть не зважувався залишати цю кімнату. Якби це були Слай чи Скеррі, а чи й сам Куд, мене б негайно вбили на місці. Я не мав жодного іншого вибору, окрім як з важким серцем залишатися тут і дивитися, як відпливає корабель. Помічник капітана сказав, що я маю подивитися на вас, і я настільки був переконаний у тому, що тут мені й саксаган, що мені навіть забракло духу відвернутися від вікна, допоки я не почув ваш голос. Як так сталося, що ви не у в'язниці, пане?

— У в'язниці! — нетерпляче мовив Ебенезер. — У жодній в'язниці я ніколи не був!

— То хто ж тоді опинився на вашому місці? Слай і Скеррі заприсяглися, що коли вони, розшукуючи вас, прибули на поштову станцію, то звідусіль почули, що не далі як десять хвилин тому якогось чоловіка арештували й відвезли до тюрми. Ніхто не знав, який злочин він вчинив, але всі знали, що звати його Ебен Кук, бо ж той чоловік ходив собі там, виголошуючи всім і кожному своє ім'я та посаду.

— Поза всяким сумнівом, ще один ошуканець, — відповів поет, — який надумав поторгувати моєю посадою, наче якоюсь дівкою собі на пожиток. А бодай би він гнив за тими ґратами до скону! А щодо тебе, то оскільки у твої плани не входило здійснити цю подорож, то далі ти не попливеш…

— То ви накажете їм доставити мене назад на берег? — Бертран у пориві вдячності впав навколішки. — Далебіг, яке ж то місце вготоване вам на Небесах, пане! Яким несправедливим я був до вас, коли гадав, що ви не зглянетеся на мене!

— Навпаки: це, напевно, вперше, коли ти не був до мене несправедливим.

— Паночку?

Ебенезер відвернувся та подивився у вікно над стерном корабля.

— Саме час проказати молитву, перш ніж встанеш: я хочу сказати, що ти попливеш до нього.

— Ні! Це буде моєю згубою, пане!

— Так, як це було б і моєю, — сказав Ебенезер, — якби ти не визнав…

Він раптом зупинився: хазяїн і слуга якусь мить зміряли один одного поглядами, а потім разом кинулися до фальшивого патенту на підлозі й, ухопивши його одночасно, у цій боротьбі швидко розідрали його на шматки.

— То не має жодного значення, — мовив Ебенезер. — Ба навіть цілковитому телепню стане і хвилини, щоб розібрати, хто з нас двох є поетом, а хто — брехливим дурисвітом.

— Я б на вашому місці так не поспішав, — попередив Бертран. — У мої наміри аж ніяк не входить завдати вам якоїсь шкоди, але якщо вже справа дійде до цього, я не вагатимуся: мені нічого не залишатиметься, як гукнути того чоловіка, що привів вас сюди, та заприсягтися, що я вас уперше бачу.

— Що?! Ти ще й погрожуєш мені? Нацькував на мене правосуддя, обібрав мене, вкравши ім’я та квиток, і ледь не спричинився до моєї смерті! Що й казати, гарний хлоп!

Одначе, попри весь свій гнів, Ебенезер був не настільки засліплений, щоб не помічати непевності свого становища; він нічого вже більше не казав про те, щоб позвати когось із помічників капітана, аби їх розсудити, зарівно як і не ставив більше зайвих запитань Бертрану, що стосувалися б його історії, хоча деякі деталі цієї оповіді так його й не задовольнили. Слуга заявив, наприклад, що лише впевненість у тому, що його хазяїн виїхав, і дозволила йому з чистою совістю відіслати Бреґґових посіпак до поштової станції; проте саме переконаність в арешті Ебенезера і привела його до думки, перш ніж він знову дістався поштової станції, видати себе за Лауреата. І яким чином міг зникнути патент, якщо тільки хазяїн і слуга мали ключі від скрині? І чого хотів досягти цей негідник своєю байкою про Анну та Генрі разом на поштовій станції? Або, якщо це не брехня… Але на цьому розпалена буйна уява його зрадила.

— Ти не заслуговуєш на поблажливість, — сказав він уже спокійнішим тоном, — але поки що я дозволю милосердю взяти гору над справедливим покаранням і більше не згадуватиму про те, щоб викинути тебе за облавок. На щастя, достатньою карою для тебе буде провести решту років свого життя в Меріленді, позаяк саме цього ти так боїшся. А стосовно решти, то негайно ж зроби зізнання та проси пробачення перед усім корабельним товариством, і нехай твої майбутні заслуги спокутують твої минулі гріхи.

— Ви розсудили, як сам цар Соломон, — вигукнув Бертран, — а милосердям своїм подібні до християнських святих!

— Ну, тож ходімо й покладімо цьому край.

— Зараз, зараз, паночку, — погодився слуга, — якщо ви так гадаєте, що це безпечно…

— А хіба ж може бути інакше?

— Ну, ясно ж як божий день, пане, — почав пояснювати Бертран, — що за вашою посадою криється ще щось. Не знаю, що там трапилося між вами та лордом Балтимором, та й не моє це діло — цікавитися, якій таємній справі ви присяглися допомагати… — Ці слова викликали у Ебенезера такий шквал лайки, що слуга мусив зробити паузу, перш ніж провадити далі. — Я хочу лише сказати, що на звичайнісінького лауреата нізащо в світі не став би полювати цілий гурт пройдисвітів і вбивць, чатуючи на нього за кожним рогом, як то воно сталося зі мною, і я так собі міркую, що не відраза до римування спонукала цього злодюгу Куда вас розшукувати. І звідки нам знати, може, він уже на цьому кораблі, і то вже напевно, що він десь на одному з кораблів флотилії, і Слай та Скеррі також…

— Ні, їх немає, — сказав Ебенезер, — але Куд може бути. — Він коротко пояснив, яку хитру штуку утнув Берлінґейм. — Це Генрі Берлінґейм купив квиток на твоє ім'я та зробив так, що той суціга захряс десь на одному з кораблів.

— Але це тільки розпалить його ще більше, — сказав Бертран, — і хтозна, які ще спільники можуть бути разом із ним? Цілком імовірно, що він має шпигунів на кожному кораблі!

— То не виключено, судячи з того, що я про нього чув, — мусив визнати Ебенезер. — Але до чого вся ця балачка? Гадаєш переконати мене бути обережним, переховуючись нишком, не явивши нікому свого чину? Чи ти задумав це, аби не спокутувати свою провину й уникнути зізнання?

Бертран почав шалено заперечувати проти такого хибного тлумачення його намірів.

— Я визнаю свою провину, — вирік він, — і дуже охвітно, позаяк вважаю, що це доволі легка спокута за моє ошуканство, до якого, прошу це пам'ятати, я вдався, аби порятувати те, що робить із чоловіка мужчину. Але ж спокута ніколи не гоїла рани, пане. — І він почав просторікувати про щедру вдачу хазяїна і його здатність до всепрощення та дорікати собі за те, що за добро та ласку відплатив обманом — не забуваючи принагідно ще раз виправдати своє крутійство та наводячи не до ладу різноманітні приклади того, як високо цінував його заслуги старий Ендрю та якої довіри він у нього зажив. Зрештою, він завершив свою промову твердженням, що прагне не спокути, а відшкодування; якихось засобів, удавшись до яких можна було б залагодити те приниження та прикрощі, яких його цілком невинне ошуканство завдало хазяїну, найшляхетнішому з усіх, яких тільки й міг би коли-небудь мати бідний слуга.

— І про які це засоби ти кажеш? — сердито запитав поет.

— Лише ризикнути своїм життям заради вашого, — мовив слуга. — Хоч би якій справі ви служили…

— Досить, чорт тебе забирай! Я служу справі Поезії й жодній іншій.

— Я лиш хтів сказати, пане, що, хай би що там лорд Балтимор… Тобто…

— От халепа, ну то кажи вже!

— Раз уже я вдавав вас вам на шкоду, — сказав Бертран, — то дозвольте мені ниньки зіграти вашу роль вам на користь. Дозвольте мені кинути виклик Куду під вашим ім'ям. Якщо він укоськає мене, то для мене це буде заслужена кара, а для вас — порятунок. Що скажете на це?

Цей план так здивував Ебенезера, що йому на мить навіть забракло слів достатньо міцних, щоб вибатькувати його автора за цю зухвалість, та — хоч як прикро! — тієї хвилини, коли йому нарешті розв'язало язика, йому відкрились очевидні переваги цього задуму. Це Лауреатство і справді виявилося доволі варівкою посадою — він уже мав достатньо доказів того, хоча чому саме — про те він ледь здогадувався; Джон Куд, безперечно, був на одному з кораблів флотилії і, без жодних сумнівів, розгніваний через те, що його обкрутили круг пальця. Берлінґейма, аби його захистити, попри всі химерні запевнення, поруч не було. Врешті-решт, що було найпереконливішим, поет ще й досі здригався від згадки про ранішню втечу від Слая та Скеррі у «Володарі морів»; і лише поява Бертрана на вулиці врятувала йому життя.

— Якщо це позбавить тебе докорів сумління, — нарешті сказав він, — то я не можу відмовити тобі, принаймні поки що — це дасть мені час для віршування там, унизу. Але чи є там той Куд, чи його нема, присягаю тобі, Бертране, це востаннє, коли я буду кимось іншим, а не Ебеном Куком. Ти чув мене?

— Дуже добре, пане, — кивнув Бертран. — Що мені сказати капітану?

— Сказати? А, ну то так — скажи, що я твій слуга, Бертран, такий собі вертигуз, що пнеться до слави. І то хай знають усі!

Лауреатова розправа про азартні ігри та його міркування про відносну шляхетність слуг і поетів-лауреатів. Бертран формулює анатомію витонченості та доводить свої тези

Коли «Посейдон», гнаний легким вітром з північного сходу, залишив позаду мис Лізард і в супроводі решти кораблів флотилії взяв курс на південний захід у напрямку Азорських островів, життя на борту усталилось і почало йти своїм звичним трибом. Пасажирам зовсім або майже зовсім не було чого робити: окрім сніданку, обіду, вечері та чаювання в перервах між ними (для тих, хто мав із собою необхідні для того припаси), єдиною іншою подією дня було оголошення приблизної відстані, яку подолав корабель за останні двадцять чотири години. Серед джентльменів чималенькі суми грошей після цього оголошення переходили з одних рук до інших, а що слуги, байдикуючи, так само як і їхні хазяї, мають схильність до нудьги, то й вони також стали битися навзаклад, коли могли собі це дозволити.

Ці ставки робилися зазвичай після обіду, оскільки переходи обчислювалися від полудня до полудня. Прокинувшись вранці, кожен шукав собі когось із членів екіпажу, щоб розізнати, наскільки далеко вони просунулися минулої ночі; увесь ранок корабельне товариство спостерігало за вітром і врешті-решт робило свої оцінки. Опівдні сам капітан, тримаючи в руці квадрант, сходив на капітанський місток, і коли старший помічник давав знати, що пробило рівно дванадцяту, робив традиційний «полудневий замір» задля визначення довготи; відлучившись у свою каюту, він вираховував широту за допомогою числення путі, звертаючись до компасного курсу і приблизної відстані, пройденої од часу останнього заміру положення Полярної зорі перед сходом сонця — це вирішальне число визначалося за допомогою суднового журналу, звідки бралися дані щодо напрямку і швидкості вітру, хвилювання на морі, того, які та коли ставились і прибирались вітрила, а також враховуючи власний досвід і знання капітана щодо напрямку та швидкості океанських течій у цю пору року в тій частині світу та здатності кожного з помічників під час своєї вахти витиснути все можливе і неможливе з команди та корабля. Оскільки навіть ідучи під усіма вітрилами, «Посейдон» рідко коли долав понад шість миль на годину і ніколи більше восьми — іншими словами, ішов швидким кроком, — то щоденний перехід міг бути будь-яким, коливаючись від нуля, коли стояв штиль (а при штормовому зустрічному вітрі могло бути навіть від'ємне значення), до ста дев'яноста двох миль — теоретичний максимум, якого, однак, він так ніколи і не досягнув. Обчисливши таким чином широту та довготу, капітан міг тепер за допомогою штурманської лінійки та циркуля нанести приблизне положення «Посейдона» на свою карту, і знову, беручи до уваги напрямки вітрів і течій, дрейф корабля і поправку компаса, він міг дати стерновому новий скорегований курс корабля, якого слід триматися до отримання наступної команди. Врешті-решт він входив до кают-компанії на обід, де вже зібралися леді та джентльмени з-поміж решти пасажирів, які тим часом уже поробили свої ставки та зібрали докупи гроші, і після оголошення офіційного числа він просив свого помічника знайти серед складених папірців найбільш наближене значення й оголошував переможця дня.

Головний приз складався з внесків, котрі для леді та джентльменів зазвичай були від п'яти до десяти шилінгів з особи; для слуг — один шилінг або менше; однак деякі амбітніші ґешефтярі невдовзі запровадили цілу низку додаткових закладів: максимальне або мінімальне значення, наприклад, могло бути пристосоване до практично будь-яких бажаних співвідношень, або можна було поставити на максимальну чи мінімальну різницю між переходом кожного дня та наступним переходом. Так минуло п'ять днів, а нудьга дедалі зростала, тож розвага ставала чимдалі вишуканішою, а ставки чимраз більшими: один доволі вигадливий молодий священник на ймення Джордж Табмен, якого інші пасажири підозрювали в тому, що він професійний шулер у перевдязі, розробив систему ковзних шансів, яка б дозволила приймати щоденні ставки на дату прибуття до островів Флореш і Корву — західних островів Азорського архіпелагу, — систему, у котрій щоденне оголошення кількості пройдених миль змінювало поточні шанси щодо прогнозованого дня появи на горизонті землі відповідно до принципів, найкраще відомих цьому кмітливому парубку, який і розраховував їх, і кожен, у світлі того, як далеко вперед вони просунулися за день, міг зробити нову ставку, аби підвищити виграш чи компенсувати програш відповідно до того, збільшилася чи зменшилася вірогідність виграшу попереднього закладу на ту ж саму подію. Ця система мала ту перевагу, що інтереси в ній зростали і вона спонукала збільшувати ставки в геометричній прогресії, бо коли хтось бачив, що його попередня спекулятивна інвестиція ставилася під загрозу внаслідок надзвичайно довгого або короткого переходу, він цілком природно схилявся до того, щоб захиститися від програшу, роблячи заклад на ту дату, яка тепер здавалась більш імовірною, у сумі, що дорівнювала попереднім ставкам або переважала їх; й оскільки з кожним днем «Посейдон» ставав дедалі ближчим до того моменту, коли на горизонті з'явиться земля, і дедалі вужчим ставав простір для здогадів, то найімовірніших дат ставало різко менше, результатом чого було те, що гравець мусив ставити, скажімо, п'ять фунтів на найімовірнішу дату на поточний момент, щоб перекрити збитки від десяти шилінгів, які попередньо ставив на дату, що нині видавалася малоймовірною, лишень для того, щоб за два або три дні з'ясувати, що потрібна третя, значно більша ставка, аби не втратити сукупно другу та першу, і так далі. Збудження від гри росло пропорційно ставкам; навіть капітан, котрий несхвально хитав головою, дивлячись на згубні розмір ставок, стежив за цим закладом із неприхованою цікавістю, і навіть самі члени екіпажу, котрим, звичайно, не дозволили б долучитися до цієї гри, навіть якби вони могли собі це дозволити, обирали собі улюбленців серед тих, хто робив ставки, надавали, а коли була нагода, то і продавали зацікавленим сторонам інформацію щодо того, як далеко вони просунулися, укладали парі й робили власні невеличкі ставки на те, хто з пасажирів виграє найбільше грошей, і зрештою, щоб захистити власні ставки, добровільно або ж за хабар зголошувалися надати фальшиву інформацію гравцям, що не належали до числа тих, на кого вони поставили свої гроші.

Зі свого боку Ебенезер виказував мало цікавості до цього виду діяльності, звернувши на неї увагу вже в перший тиждень цієї подорожі. Одного яскравого квітневого ранку Бертран підійшов до Ебена, коли той стояв собі безтурботно на носі корабля, спостерігаючи за мартинами, які пірнали, полюючи на рибу, та шанобливим тоном запитав, якої він думки про азартні ігри. Бувши в доброму гуморі від чудової погоди, сніданку, гідного похвали, та від задоволення, що до нього звернулися з таким питанням, Ебенезер радо та досить розлого дослідив цей предмет.

— Спитати людину, якої вона думки про азартні ігри, — це однаково, що спитати її, якої вона думки про саме життя, — це була одна з декількох позицій, яку він вирішив розглянути. — Хіба ж не ризикує скумбрія, за кожним разом випливаючи з глибини, що оті мартини схоплять її, а мартини хіба не б’ються навзаклад, що їм це вдасться? А хіба ж усі ми не гравці, коли ставимо на кін розум і вміння, б'ючись навзаклад з океаном на цьому кораблі, зробленому з дерева? Ні, саме життя є азартною грою, що триває впродовж усього життя, чи не так? З миті зачаття наше життя висить на волосині; кожна страва, кожен крок, кожна зміна є викликом смерті; усі люди є іграшками в руках випадку, окрім самогубців, та й вони мають важити тим, чи ж існує те Пекло, у якому вони горітимуть. Отож той, хто любить життя, напевно, любить і гру, адже він є здобутком Пані Випадку. Ба більше, кожен гравець є оптимістом, бо ж ніхто не б'ється навзаклад, гадаючи програти.

Обличчя Бертрана прояснішало.

— Отже, ви схвалюєте азартні ігри?

— Тут є «але», — застеріг Лауреат. Він схилив голову, похитав вказівним пальцем і навів приказку, яка мимохіть змусила його почервоніти: — До лісу веде багато стежок. Можна також заперечити, що гравець є песимістичним атеїстом, позаяк він має волю людини за ніщо. Битися навзаклад — означає дати випадку беззаперечну владу в усіх подіях, це однаково, що сказати, нібито Бог не має влади над речами.

— Отже, ви, зрештою, не дуже схвально дивитеся на це?

— Стривай. Не так швидко: так само легко можна сказати й протилежне — що послідовник гоббсівського матеріалізму ніколи не повинен бути гравцем, адже немає того, хто грав би і не вірив би в удачу, а вірити в удачу — означає заперечувати існування сліпого випадку і голого детермінізму, зарівно як і матеріалістичний лад. Той, хто каже Удачі «так!», якщо коротко, мусить також сказати «так!» і Богу, і навпаки.

— Отже, заради всього святого! — вигукнув Бертран, радше з меншою повагою в голосі, ніж попервах. — Якої ж ви насправді думки про гру на гроші — ви за чи проти?

Але Ебенезера не можна було так легко притиснути до стіни.

— Це одне з тих питань, на яке можна поглянути з багатьох боків, — мовив він супокійно з блаженного усмішкою і знову зосередив свою увагу на мартинах. Усупереч очікуванням, його становище на «Посейдоні» аж ніяк не виявилося неприємним. Йому вдалося поставити себе таким чином, що інші вважали його не ще одним звичайнісіньким слугою, а кимось на кшталт переписувача-секретаря на службі в Лауреата, завдяки чому йому був наданий доступ до шканців, куди він сходив разом із Бертраном і мав нагоду вести нетривалі розмови з джентльменами; не було жодної потреби приховувати свою освіту, позаяк ту посаду, на яку він заявляв права, часто займали безгрошеві бакаляри, і, роблячи з Бертрана про людське око такого собі зарозумілого, мовчазного генія, він мав надію виступати від його імені значно частіше й у такий спосіб зберегти їхній маскарад. Ба більше — він міг присвячувати своєму записникові стільки часу, скільки було потрібно, і навіть позичати книжки в пасажирів-джентльменів, не викликаючи жодних підозр; від секретаря очікувалося, що він має клопотатися коло чорнил, паперів і книжок, надто коли його роботодавець — поет-лауреат. Коротко кажучи, мірою того, як тривала подорож, йому ставало дедалі очевидніше, що його роль надавала більшість привілеїв його справжньої особистості та позбавляла всіх небезпек, і він зараховував цей маскарад до своїх найвдаліших ідей. Поки слуги, щоб розвіяти нудьгу, вдавалися до гри на гроші та пліткували про своїх панів і пань, а леді та джентльмени вдавались до гри на гроші та пліткували одне про одного, Ебенезер приємно проводив час у товаристві власних творінь або ж серед творів славетних авторів минувшини, із якими він, відколи його було названо лауреатом, відчував сильний духовний зв'язок.

Та й справді, єдиною річчю, яка викликала в нього невдоволення, коли він подолав початкову ніяковість і призвичаївся до свого становища, був час їди. По-перше, сама їжа виявилася не такою, яку він намалював собі в уяві: останній запис у його книжці, зроблений, перш ніж він заснув у стайні «Володаря морів», проголошував:

До чого в перший же день подорожі в ролі Бертранового слуги він доточив:

Він написав це, хоча насправді на сніданок чи обід нічого екзотичнішого за яйця, свіжу телятину та декілька невигадливо приготовлених страв з овочів бачити йому не довелося. Трьох днів цілком вистачило, щоб позбавити трюм усіх харчів, які могли б швидко зіпсуватися; натомість на четвертий день неприємною несподіванкою для Ебенезера на столі виявилася звичайна їжа моряків і тих, хто подорожує морем; тижнева пайка в сім фунтів хліба або корабельних сухарів, однакова для хазяїна і слуг, масло, якого було так мало, що його ледь вистачало, аби приховати брак у ньому будь-якого смаку; пів фунта солонини зі свинини та сушений горох на одну людину під час кожної попоїжки п'ять разів на тиждень, а в інші два дні солонина з яловичини замість свинини — і це за винятком тих днів, коли погода була занадто поганою, щоб кок міг підігріти воду в чайнику, й у цьому разі кожна жива душа на кораблі цілий день мусила вдовольнятися фунтом англійського сиру і солодкими мріями про дім.

Усе це, одначе, було тільки втратою ілюзій, і не були в тому винні лорд Балтимор, капітан «Посейдона» і соціальний устрій, а лише Ебенезерова наївність, чи, як він неясно відчував, не завдаючи собі клопоту висловити все це словами, виною була сама природа Дійсності, яка, так уже трапилось, не відповідала його очікуванням. У будь-якому разі, хоч їжа й не стала смакувати краще, він швидко призвичаївся до неї достатньо, щоб не відчувати розчарування в перервах між її прийомами. Неприємнішою для нього була інша річ, яка призвела до того, що одного дня він таки висловив своє невдоволення Бертрану, — вона полягала в тому, що він мусив їсти разом зі слугами після того, як леді та джентльмени вже скінчили свою трапезу.

— Не думай, що справа лише в тому, що для мене це ганебно, — поквапився він запевнити свого слугу, — хоча, ніде правди діти, вони — то такий собі гурт неотес, які повсякчас із мене збиткуються. Я боюся за тебе — тебе втягнуть у бесіду за столом у капітана, і ти викажеш себе цілковитим дурнем. Тричі на день я очікую, що ти знеславиш себе, і я у відчаї від того, що треба підтримувати це ошуканство аж до Меріленду!

— Пусте, сер, за це не турбуйтеся. — Вони були на нижній палубі вітрильника, і Бертран, здавалося, значно менше переймався скаргою Ебенезера, аніж якоюсь молодою леді, що стояла поруч із капітаном біля гакаборта. — То не така вже хитра штука — вдавати з себе джентльмена, і це не потребує особливого хисту, як мені здається; будь-хто, маючи меткий розум і тримаючи очі й вуха відкритими, може зіграти цю роль.

— Достоту! Я міг би сказати це, либонь, про мій перевдяг; одначе, вони ж не дурні — ті, з ким тобі доводиться обідати, а люди зі статками та вихованням.

Анітрохи не знітившись від цього зауваження, слуга насправді узяв під сумнів це твердження, увесь той час спостерігаючи більше за панною, ніж дивлячись на свого хазяїна.

— Далебі, пане, ніхто краще за вашого слугу не знає, чого насправді варті статки та знатне походження, — м'яко вирік він. — Утім, хай мене повісять, якщо хтось від того став тямовитішим чи доброчеснішим. — Він провадив далі, заприсягнувшись усім своїм досвідом спілкування з леді та джентльменами, зарівно як їхній слуга і як рівний їм, що жодна бідна наймичка серед Ебенезерових співтрапезників не є легковажнішою і бідовішою дівахою, ніж, наприклад, тамта дівчина на кормі, яка, з його слів, була такою собі міс Люсі Роботем. — Попри все її гарне вбрання та вишукану вимову, пане, вона, коли цього полудня капітан вщипнув її під столом, анітрохи не зашарілася, а доволі зграбно вщипнула його у відповідь! І що вона зробила усього лише за якихось пів години, коли я, аби пособити їй піднятися східцями, подав їй руку, як ви гадаєте? Полоскотала мені долоню! Шльондра є шльондрою, хоч якого б вона була стану, — підсумував він. — А дурень залишається дурнем, попри всі його статки.

Ебенезер не взяв під сумнів істинності цього демократичного погляду, але заперечив, сказавши, що це не має стосунку до їхнього питання.

— Не характер і не вроджений розум роблять із тебе джентльмена, Бертране, — сказав він, додавши ім'я, щоб відвернути його очі від міс Роботем, — а лише добрі манери й освіта. За тисячею ознак джентльмен взнає рівного собі — вміння прикинути вдале слівце, мовний зворот, вибір вина, розчерк пера — і за такою ж кількістю ознак можна вирахувати ошуканця або парвеню. І хоч би як довго ти вправлявся у своїх спробах уподібнитися їм, то тільки питання часу, коли тебе викриють. Невдале слівце, що злетить з язика, невдалий порух виделкою — будь-яка дрібниця може тебе виказати.

— Еге ж, — засміявся той, — але ж кого вона в мені викаже, якщо ваша ласка?

— Того, хто не є, так би мовити, «природженим джентльменом»!

Ебенезера вже почала дратувати чимдалі більша зухвалість його слуги, якому, слід сказати, аж ніяк не бракувало самовпевненості.

— Яку ж книжку ти пригадаєш у відповідь, коли тобі щось нагадають з іншої, якщо ти взагалі жодних книг не прочитав? Як ти зможеш підтримати бесіду, коли мова зайде про нові театральні постановки в Лондоні або про стан справ на Континенті, якщо ти не отримав університетської освіти? Справжній джентльмен галантний, але не вертигуз, дотепний, але не мартопляс, він поважний, але не пугутькало, обізнаний, але не педант — якщо підсумувати, кожна з його рис не є ані надмірною, ані недостатньою, а є справжньою Золотою Серединою.

На все теє слуга лиш махнув рукою й усміхнувся.

— Можливо, й так, достоту, можливо, й так! — І, напевно, сказав би більше, якби натомість Ебенезер, чию цікавість до цього предмета підхльоскувало чимдалі сильніше роздратування, не продовжив свої міркування.

— І подібно до того, як мова джентльмена супроти мови натовпу — то все одно що пісня жайворонка супроти крику півня, а спів поета є ангельським супроти співу жайворонка, так і джентльмен є князем серед простих людей, а поет мусить бути князем серед джентльменів!

— Можливо, й так, пане, можливо, й так, — знову сказав Бертран і, обернувшись тепер уже до свого хазяїна, додав: — Але чи ж самі ви в це вірите? І така вже кепська моя пам'ять, що хоча я й записав слово в слово ваш патент і бачив ясно, мов у Святому Письмі, як він робить з джентльмена поета-лауреата, я ніяк не можу пригадати того місця, з якого поставало б, що лауреат є джентльменом! І такими вже недолугими є оці мої очі та вуха, що, увівши в оману, вони примусили мене думати, що усі ті поети, котрих їм довелося коли-небудь бачити і чути — на кшталт панів Олівера, Трента і Меррівезера, — усі ті паничі-віршогони й близько не мають нічого спільного не те що із Золотою Серединою, ба навіть із Латунню чи пак Міддю Столовою! І присяй-бо, без сорому казка, вони розважливі, мов ті малпи; скромні, мов павичі; цнотливі, мов цапи; солодкомовні, мов сороки; хоробрі, мов миші, а чемні — немов коти березневі! Ваш звичайнісінький, простий слуга, із вашого дозволу, є напевне вдвічі більшим джентльменом, аніж ваш поет міг би об тім мріяти! Ба ні, він часто-густо має приємнішу вдачу, ніж його хазяїн, і не має собі рівних у тім, як найліпше припудрити перуку або як розмістити за столом гостей. Це саме він, а не ваш пан-поет, є джентльменом над усіма джентльменами!

Ебенезер був настільки заскочений цим вибухом, що лише примружив очі й вигукнув: «Годі!» Але збити з плигу Бертрана було вже не так просто.

— Однак, якщо вже про це йдеться, — провадив він далі, — то з усієї тої джентльменщини я маю мало зиску тепер, коли став поетом-лауреатом! Дідько! Усі ті леді та джентльмени, котрих я подибував, дуже далекі від того, щоб вбачати в поеті джентльмена, а дивляться на нього як на суміш чогось на кшталт святого, муштрованої малпи, двірського блазня та цигана-ворожбита ув одній особі. Ваші леді кажуть мені такі речі, про які жоден католицький священник ніколи й не чував, падкаються коло мене, як коло улюбленого песика, та подають мені такі знаки, що й жиголо спік би раків; вони почережно то боготворять мене, то зневажають, маючи наполовину за бога, наполовину за мандрованого скомороха. А що вже джентльмени, прости Господи! Вони вважають, що я вар'ят або якийсь йолоп несосвітенний, бо хто ж інший, окрім божевільного, вправлятиме руку у віршуванні, хіба що якийсь бевзь, що не в змозі докласти рук до заробляння грошей! Коротко кажучи й підсумовуючи все це, пане, їм ніколи й на думку не спаде назвати мене поетом, хіба що якимось вбогим віршомазом у кращому разі, ба навіть якщо я і бовкну щось путнє, не кажу вже щось ґречне — але не думайте, що я вже такий простосердий!

Риси Ебенезерового обличчя скаламутилися і, врешті-решт осівши, утворили щось схоже на похмурий вираз. Обох чоловіків тепер повністю поглинула ця суперечка, яку вони хоч-не-хоч мусіли провадити, трохи стишивши голоси, обіпершись ліктями на релінг і повернувшись спиною до міс Роботем, яка, спустившись з містка на шканці, стояла біля протилежного борту корабля.

— Визнаю, твоя правда, — мовив він, — що такому собі віршомазу — фертику й балаклію — можна поставити на карб хамство, так само як і поганому слузі можна поставити на карб зарозумілість, і обох можна звинуватити в лукавстві. Ба навіть більше, я визнаю, що найкращий з поетів ніколи за своєю суттю не є джентльменом…

— На відміну від найкращого слуги, — вставив Бертран.

— А що стосується цього, — різко відказав Ебенезер, — то цей твій слуга, що заломить свого хазяїна у знанні етикету та моди, подібний до селюка, який здатен прочитати напам'ять більше Святого Письма, аніж теолог; отой його один-єдиний дар і виказує його обмеженість. Джентльмен-слуга, як і джентльмен-поет мають одну спільну рису, яка полягає в тому, що це їхнє джентльменство є маскою для кожного з них. Проте маска лакея маскує лише лакуза, а за маскою поета ховається бог!

— Ого! Невже, пане?

— Дозволь мені скінчити! — очі Ебенезера сяяли, його біляві брови вигинались і насуплювалися. — Хто більше від поета потребує всіляких божественних датків? Він має око маляра, вухо музики, розум філософа, красномовство меценаса; як бог, він, проникаючи крізь зовнішню форму, дивиться в потаємну суть речей, розпізнає їхні найзаповітніші зв'язки. Наче богу, йому відомі коліщатка, що рухають добром і злом: зернятка святості в умі вбивці, хробак розпусти в серці черниці! Ба ні, більше: подібно до того, як піїт серед джентльменів є перлиною серед обробленого коштовного каміння, так і Лауреат мусить бути діамантом серед перлів, князем поміж поетів, їхнім квітом і взірцем — навіть князем серед князів! І саме йому королі завдячують своїм мирським безсмертям, коли припоручають свої душі Господу Богу! То невелика таємниця, що перший вірш був релігійним і найперші поети були поганськими жерцями, як дехто твердить, або ж як у Платона — джерелом поезії є божественне безумство, подібне до дару ясновидця й віщуна. І якщо твій справжній поет і сходить зі шляху чесноти й добрих манер, то це є лише ознакою його покликання, пориваннями музи; проте лауреат, хоч і направду з необхідності, відчуває найбільший приплив цього шаленства, але мусить вправлятись у богоподібному самообмеженні, позаяк для інших людей він є посланцем і символом свого мистецтва; він має обов'язок не тільки перед музою, але й перед своїми побратимами-піїтами також.

— Отже, ваше бажання, — запитав наприкінці Бертран, — полягає саме в тому, щоб я в усьому вдавав із себе джентльмена?

— Безперечно, усіма засобами.

— І я маю брати їхні вчинки собі за взірець?

— Саме так, не більше і не менше.

— Ну, що ж, тоді я мушу попросити у вас грошей, пане, — сміючись, виголосив він, пояснивши, що ті останні десять шилінгів із його власних невеличких заощаджень були сьогодні принесені в жертву на вівтар гри, де вгадувався щоденний перехід корабля, у якій він як джентльмен був вимушений брати участь.

— То саме для цього ти мене не так давно спитав, якої я думки про гру на гроші?

— Маю визнати, що так, — мовив Бертран і нагадав своєму хазяїнові, що на користь гри на гроші існує так само багато аргументів, як і проти неї. — І крім того, пане, тепер, коли я вже почав грати, то мушу робити це й далі, зарівно для того, щоб зберегти нашу машкару та відшкодувати свої збитки.

Однак і сам Ебенезер мав про запас лише ту невеличку суму, що йому вдалося заощадити за роки служби в торговця Пітера Паґґена і яка не перевищувала сорока фунтів; і зваживши на наполягання Бертрана, що меншої суми аж ніяк не стане, він, діставши зі своєї скрині двадцять фунтів, повернувся до того місця, де його, обіпершись об релінг, чекав слуга, і крадькома передав йому гроші, супроводивши це відповідними застереженнями та настановами.

Цієї хвилі їхню розмову перервала своїм втручанням та сама міс Роботем, яку так знеславив Бертран; відчувши, що хтось поплескав по плечу, вони обернулись і побачили її зовсім поруч, і від тої думки, що вона могла щось почути, Ебенезер враз пополотнів.

— Мадам! — сказав він, миттю зірвавши з голови капелюха. — До ваших послуг!

— Мені потрібен твій хазяїн, — мовила вона і повернулась до нього спиною. Це була дівчина років двадцяти з каштановим волоссям і гарно розвиненими грудьми, і хоча деяка грубуватість манер і колір її обличчя й виказували, що під елегантною сукнею ховається проста дівчина, яка походить якщо й не з сільської місцевості, то принаймні з колонії, однак Ебенезеру вона видавалася радше невинною, ніж пожадливою. Насправді, відколи він у диліжансі до Плімута змалював Генрі своє невідрадне становище, йому лише оце зараз уперше пригадалася Джоан Тоуст, що пов'язана з нею делікатна справа і прискорила його від'їзд з Лондона: між ними була певна схожість — в очах, кольорі шкіри та відвертій і безцеремонній манері поведінки.

Бертран, який і з місця не зрушив, щоб повторити галантний жест свого хазяїна, стояв, обіпершись об релінг, і розглядав свою відвідувачку безсоромним оцінювальним поглядом. Анітрохи цим не збентежена, вона зухвало ляснула в долоні, кілька разів гойднулася на підборах і сказала:

— Маю до вас одне питання стосовно літератури, пане Кук.

— Ага, — мовив Бертран, вщипнувши її за підборіддя. — А який же стосунок, прошу, поясніть, має така молода кралечка, як ви, до літератури?

Ебенезер, стривожений однаково проханням і простацькою поведінкою свого слуги, натомість поспішив запропонувати свої послуги, висловивши припущення, що Лауреата не слід турбувати такими дріб'язковими питаннями.

— Тоді ж яка від нього користь? — запитала дівиця, вдавано образившись. Вона міцно стисла губки, насупила бровенята і, досі стоячи обличчям до Бертрана, весело додала: — То що, я й далі маю терпіти ці масні витрішки задарма? Або він скаже, який поет написав «Пріч, згинь, Фортуно-блуднице!», і скаже це негайно, або мій батечко взнає, який поет вщипнув мене в такому місці, про котре я без сорому й сказати не можу, та ще й залишивши мені там синця!

— Мораль із цього ось яка, — сказав Бертран, — Якщо маєш спідниці з соломи, то тримайся подалі від вогню.

— Мораль! Ви просто-таки священник якийсь, уже й про мораль мову завели! Ну, годі вже: хто сказав «Пріч, згинь, Фортуно-блуднице!», Шекспір чи Марло? Я заклалася на два шилінги з капітаном Мічем, бо ж він має себе за такого фахівця, що куди там.

Стривожений тим, що його слуга зараз чи своїм одвітом, чи ж своєю поведінкою видасть себе й провалить усю гру, Ебенезер був уже ладен втрутитися зі своєю відповіддю, але Бертран позбавив його можливості це зробити.

— Капітан Міч, он воно що! — вигукнув він, жартівливо насупивши чоло й подивившись скоса. — Я й сам закладуся на два шилінги, що на кожен синець від мене у вас на сідалі припадає три, отриманих від нього!

Міс Роботем та Ебенезер почали заперечувати, до того ж останній робив це цілком щиро.

— Ні? Ну, тоді ставлю на те цілого фунта, — розреготався Бертран. — Мій фунт проти вашого шилінга. Але майте на увазі, що я сам навіч маю перевірити всі докази! — Потім він запитав, на котрого з поетів поставила вона, запропонувавши присягти, що саме цей поет і написав того рядка.

— У галантності Лауреат не має собі рівних, — з полегшенням зауважив Ебенезер, звертаючись до спини молоденької міс Роботем. — І достоту, оскільки вже самої лицарської поведінки достатньо, то чи так уже й важливо, що Вільям…

— Е, ні, — запротестувала дівиця, обірвавши його на півслові, — я не прийму від вас жодних послуг, пане Лауреате, бо ж добре знаю, чого воно мені врешті-решт коштуватиме! Та й крім того, я і сама напевне знаю відповідь, і мені потрібно було, щоб ви лиш підтвердили:

— Знаменито, що й казати, знаменито! — зааплодував Ебенезер. — І сам Актор не зміг би краще потішити Гамлета, ніж ви…

— Дідько! — вигукнув Бертран. — До біса цих гульвіс і блудниць! Хоч би хто там це написав, він таки ще той курваль, хіба ні? Коли казати правду, моя молода панночко, то, може, я й сам таке написав, хтозна.

— Якщо буде ваша ласка, мадам! — скрикнув Ебенезер, вжахнувшись Бертрановій необізнаності та наляканий тим, яку небезпеку таїла в собі ця ситуація. Цього разу він уже насильно встряв поміж ними і взяв її за руку, немов збираючись відвести кудись убік. — Даруйте мою неввічливість, але я не можу дозволити, щоб ви надокучали Лауреатові й надалі!

— Надокучала йому? — міс Роботем висмикнула руку. — Я надокучаю йому?!

— Я дуже схвалюю вашу зацікавленість у поезії, що досить рідко трапляється навіть з лондонськими панночками, — вів далі поет, промовляючи швидко й озираючись навкруги, щоб угледіти, чи не спостерігають за ними інші, — я жодним чином не збираюся робити якісь зауваження з приводу вашого виховання, але, оскільки ви дозволили собі дещо зловживати люб'язністю цього великого чоловіка, я, бачачи, що ви з плантацій, маю вам дещо пояснити…

— Ви тільки послухайте цього негідника! — Міс Роботем у пошуках підтримки спрямувала свою мову спочатку до уявної авдиторії, а потім, вгледівши капітана Міча, що наближався до них з боку корми, уже безпосередньо до нього. — Я звернулася до пана Кука з чемним запитанням, а цей хлопак називає мене репаною селючкою!

— Не звертайте на нього уваги, — приязно відказав капітан, не проминувши при цьому кинути похмурий погляд на винуватця. — Ну, то хто виграв заклад?

— Ох, таж усі знають, що це написав Шекспір, — сказала вона, — але пан Кук уміє дражнитися не гірше від вас: він клянеться, що то він написав.

— Великі постаті мають звичку постійно говорити епіграмами, — у розпачі пояснив Ебенезер. — Либонь, ззовні й складається враження, що він дражниться, але в тому криється доволі глибока думка: Лауреат має на увазі те, що один великий поет у своєму служінню Музам відчуває таку спорідненість з другим, що складається враження, що Вільям Шекспір і Ебен Кук — це та ж сама людина!

— Значить, я програв, — зітхнув капітан, радше у відповідь на те, що сказала міс Роботем, аніж на Ебенезерові слова. — Надалі, — пообіцяв він Бертрану, — я пильнуватиму своє господарство і залишу вченість вченим.

— Боронь Боже! — розсміявся Бертран. Він не звернув ані найменшої уваги на попередню стривоженість Ебенезера. — Я і так уже втратив достатньо від вашої вправності в морському ремеслі, навіть не закладаючись із вами!

Капітан Міч, підморгнувши, виголосив, що всі його гроші лежать у нього в каюті, і міс Роботем, спираючись на його руку, пішла з ним, щоб отримати свій виграш.

Бертран із заздрістю подивився їм услід.

— Мій Боже, вона ще та лукавиця, ця лакоминка!

— З нами все кінчено! — простогнав Ебенезер, щойно та парочка віддалилася на відстань, звідки вже не могла їх почути. — Ти повністю зруйнував усі наші задуми! — Він знову повернувся обличчям до моря та закрив лице долонями.

— Що? Анітрохи! Ви помітили, як вона замуркотіла, коли я полоскотав її підборіддя?

— Ти поводишся з нею, як із якоюсь курвою, котрій ціна два шилінги!

— Поводжуся саме так, як вона того варта, — сказав Бертран. — Чи ви гадаєте, що вона там зараз із Мічем у карти грає?

— Але ж її батько — полковник Роботем з округу Телбот, який колись входив до Ради Меріленду!

На Бертрана це не справило жодного враження.

— Я його знаю достатньо. І маю сказати, то дивний батько, який слухатиме, як його донька плете щось про гульвіс і блудниць і читає за столом свої соромітні віршики.

— Храни нас Господь! — скрикнув Лауреат. — Якщо ти не викажеш нас, ляпаючи казна-що, то нас висічуть батогами за твої манери! Більше ані слова про витонченість слуг, Бога ради, бо я вже надивився на неї вдосталь, як і на їхнє невігластво!

— Ну ж бо, заспокойтеся, — мовив Бертран. — Адже я вдавав із себе Лауреата, а не слугу, а то б ви побачили вишуканість, ще й з лишком. Я знаю, що роблю.

— Ти знаєш…

— А щодо отих прикладок та отого книжного пишномовного базікання, яким ви, люди витонченого смаку та манер, приділяєте так багато уваги, — провадив він далі уїдливо, — то будь-який джентльмен на службі у джентльмена, як ось, приміром, я, котрий стане собі поодаль і подивиться на все теє зі сторони, скаже вам просто і ясно, об чім тут річ: а мовиться об тім, щоб випитати в іншого, якої ж він думки щодо обговорюваного предмета, щоб потім самому виголосити розумнішу думку. І різниця тут між простими й метикуватими людьми, якщо вже казати по-правді, полягає в тому, що простий чоловік переймається тим, що саме ви обстоюєте, і його не обходить, чому саме такою є ваша думка, бо для нього це й бзда не варте, тоді як мудрому чоловіку байдуже до того, що саме ви обстоюєте, аби ви добре її боронили, цю свою думку. Додам тільки те, що може сказати вам будь-який слуга — більшість тих речей, про які говорять люди, можна представити двояко, і на кожній планці драбини ума можна почути, як одна сторона підноситься, мов Євангеліє, тоді як друга стоїть вище та нижче.

— Драбина ума? А це ще що за маячня? — запитав Ебенезер.

— Ніякої в тому немає маячні, пане, хіба що маячня — це те, як влаштовано весь світ. Розгляньмо хоча б оце питання про перуки, у Лондоні ця справа стоїть отак: чи слід носити коротенький парик, чи перуку із довгим волоссям. Простого ремісника питання моди не обходять, і він носить коротку перуку, котра не заважає йому в роботі, на волоссі, даному йому від природи; але дайте йому десять фунтів і два тижні побайдикувати, й ось він уже чимчикує до крамниці, щоб купити собі великі французькі космаки та пів пека пудри, і сам чорт йому не брат! Відтак візьміть собі із тузінь таких нероб; найметикуватіший з них купить собі короткий парик, пихато нарікаючи на тиранію моди — та хіба ж я їх не чув! — і гадає собі, що ось він уже піднісся над своїми довгоперукими товаришами, як оце вони гадають, що піднеслися над синками купчиків і короткоперукою челяддю. Однак зійдіть на один щабель вище, і ви знову отримаєте перуку з довгим волоссям на голові якогось любомудра на тій підставі, що занадто вже багато розвелося коротких париків, котрі лише удають здоровий глузд, і, певний, що то тільки поза, яку вони займають із практичних міркувань, він заживає цим слави наймудрішого, бо виводить усю цю облуду на Божий світ. А зійдіть на сходинку вище і знову знайдете коротку перуку на макітрі якогось філософа, а ще вище — перуку з довгим волоссям, і так далі. Або ж візьмімо оце питання про Францію: звичайний селянин усім серцем стоїть за Англію і вважає, що кожен француз — то сам Диявол, але достатньо йому прожити рік у Лондоні, як він уже згорда поглядає на хлопський розум своїх краян. Аж ось вам трапляється подибати того, кому довелося чимало виїздити і хто каже: «Чума б вхопила всі ці вертигузькі манірності й вихиляси! Якщо вже на те пішло, то Англія понад усе!» А потім стрічаєте того, хто побував уже за кордоном і хто клянеться, що для того, хто подорожував, справа не в усіх цих манірностях і вихилясах, бо нема народу кебетнішого за кебетних французів, проти яких твій англійський городянин — селюк неотесаний. Наступним виступає той, хто побував не тільки у Франції, а й у кожній охрещеній країні на землі, стверджуючи, що тільки недосвідчений новачок, який подорожує вперше, так виславляє Париж — той, хто багато чого вже побачив, вертається додому до Англії, зберігаючи всю цю вишуканість у своєму серці. Аж ось настає черга вашого великого філософа-скептика, який вважає, що жодна зі сторін не має рації, а далі — ще більш величний філософ, який знає, що жодна зі сторін не має рації, проте пристає до котроїсь із них задля штудерної нісенітниці, яка у ній є, за ним іде святий у миру, який твердить, що він обходить стороною всі ті балачки про війни й королів і чеснотами своїми здобуває собі славу й ім'я. А вже за ним…

— Досить, благаю тебе! — крикнув Ебенезер. — У мене вже голова йде обертом. Заради Бога, до чого ти хилиш?

— Я хочу сказати лише те, що вже казав уперед, пане: що хоч скільки б ви тинялися по білому світу, хоч скільки б ви мозолили собі очі книжками та гострили свій розум у компанії розумців, на кожне ваше так завжди знайдеться ні у людини, що на якусь капку простакуватіша од вас, і знову ж таки, у хлопа, що на якусь капку кмітливіший за вас, ось тому мудрих людей менше турбує, якої ви думки про щось, аніж чому саме ви тримаєтеся цієї думки. Саме це мене і рятує.

Але Ебенезер не міг збагнути, чому саме.

— От тут ти й вломиш собі карк, я так гадаю! Дурень може бездумно, як папуга, повторювати судження мудреця, але й не надійся, що він зможе боронити їх.

— Тільки дурень зважиться на це, — мовив Бертран, піднявши вказівного пальця догори. — А вашому поетові це й не потрібно.

Риси Ебенезерового обличчя почали витанцьовувати якийсь танок.

— Я хочу сказати, пане, — пояснив Бертран, — що коли вони звертаються до мене з одним із цих їхніх величних питань — не далі як, наприклад, учора їм закортіло знати мою думку з приводу чаклунства, чи вірю я в це, чи ні, — усе, що мені потрібно зробити, так це лиш певним чином усміхнутися й сказати: «А чом би й ні?» — та й квит! Ті, що вірять у це, лишаються вповні задоволеними, а що ж стосується скептиків, то вони не можуть напевно сказати, чи я такий собі тупак, котрого переслідують привиди, чи якогось штибу містик, удвічі розумніший за них. Ваш поет ніколи не мусить завдавати собі клопоту це все пояснювати: люди собі гадають, що в нього є відмикачка до опочивальні Пані Істини, і він з усмішкою дивиться на те, як вчені зводять драбини у дворі, щоб влізти крізь вікно. Й оці Ґречність і Глузд, які ви так проповідуєте, є його найзапеклішими ворогами; він повинен щипати панночок за сідниці та смикати вчених за бороди. Його манери — то і є його всі, так би мовити, доводи, й ота його певна примхлива усмішка — його єдине останнє заперечення.

— Годі, — різко мовив Ебенезер. — Я цього більше чути не бажаю!

Бертран усміхнувся своєю примхливою усмішкою.

— Але ж допевне то є лише нехитра правда?

— На тім і справді зовні є суга істини, так, — визнав Лауреат, — але це лише маска глузду на обличчі безумця чи шар льоду на замерзлому ставку — це тільки робить те, що лежить під сподом, ще зловіснішим.

Саме цієї миті вдарили у дзвін, який запрошував джентльменів і леді до вечері.

— Отак загинув гуска, і до столу подадуть печеню з нас, — похмуро сказав Ебенезер, — побачиш, як за якусь годину міс Роботем помітить твоє невігластво.

— Можливо, — сказав Бертран зі своєю усмішкою, — однак я закладуся на ваш останній гріш, що вона вважає мене клятим Соломоном. Ми скоро побачимо, хто з нас має слушність.

Насправді ж минуло майже чотири години, перш ніж Лауреат мав змогу знову поговорити наодинці зі своїм слугою, бо після того, як слуги самі вже давно скінчили їсти, вишукане товариство ще довго зволікало за грою в карти та чаркою бренді в кают-компанії. Сама їхня веселість, звісно, — звуки якої він виразно чув, стоячи біля фок-щогли, замислено дивлячись на осяяний місяцем океан — здавалося, вказувала на те, що нічого серйозного не трапилося; незважаючи на це, його роздратування вщухло і він зітхнув полегшено, щойно побачив, як нарешті на палубі з'явилися Бертран разом із самим капітаном Мічем, досі сміючись з якогось жарту, і запалили свої люльки від лампи для прикурювання. Поета раптом взяли завидки, але не одні тільки Бертранові манери його непокоїли; правда полягала в тому, що він уважав цинічні доводи свого слуги так само привабливими, як і власні відповіді, й у глибині душі його не задовольняли ані перші, ані другі. Із цієї причини, коли він запитав, що ж було сказано за вечерею стосовно того літературного парі, відповідь слуги хоч і засмутила його, однак не здивувала.

— За столом тільки й мови про це було, пане, — Бертран випустив кільце диму і насупив чоло, дивлячись на свою люльку. — Ця дівка Роботем розповіла, що сказав я і як ви те все витлумачили, слово в слово. Коротко кажучи, пане, полковник, її батько, запитав мене потім, навіщо я терплю, даруйте, такого знахабнілого слугу, який дозволяє собі говорити від імені свого хазяїна. Решта зчинила галас, і ця молода кралечка врешті-решт сказала, що варто лише глянути на мене, щоб розпізнати поета, а по вас видать, що ви — якийсь чи то біо… чи то бое…, ну, десь щось таке.

— Беотянин, — мовив Лауреат, похнюпивши носа.

— Еге ж. Це ще одне її масне слівце.

Потім Ебенезер поцікавився, без особливого запалу, якою ж була відповідь його слуги.

— А що я міг сказати, щоб покласти край їхнім пліткам? Я просто відповів, що в секретарі ніщо так не ціниться, як його краснопис. Капітан потім знову пригадав «Фортуну-блудницю!», здається, їм прийшлася до шмиги ця безецність про тую зводню: він добре знав цей уривок напам'ять — так він сказав, однак призабув, у якому місці й якій п'єсі з тих, що він назвав, це говориться.

— Ох! — Ебенезер заплющив очі майже з надією. — Отже, з нами, зрештою, усе кінчено.

— Як то кінчено, пане? Та я, даруйте, й оком не моргнув, а сказав лише, що це говорилося на покладі за якусь годину по полудні, коли поет програв свого останнього фунта, тому що перехід того дня виявився дуже коротким. — Він знову затягнувся люлькою та вдоволено сплюнув в океан, що колихався внизу. — І більше об тім не мовилося ні слова.

Лауреат, якого накрило ціле море труднощів і перешкод, вирішує бути Лауреатом, але не раніше, ніж складе останні куплети про море

Після вищезгаданих бесід із Бертраном невдоволення Ебенезера своїм становищем більше не обмежувалося часом їжі; навпаки, він поринув у глибокі роздуми, і його охопили душевні страждання. Він більше не міг писати вірші: навіть видовище зграї великих китів, яке в благословенніші часи розпалило б його уяву, нині не викликало в нього жодної рими. Раніше він у кращому разі був байдужий до своїх товаришів по кают-компанії, тепер же, коли вони відчували його відразу до них, почуття образи додавало в'їдливості їхнім жартам. Ось чому, коли Бертран із масною усмішкою зізнався йому, що Люсі Роботем невдовзі має стати коханкою Мерілендського Лауреата, у жодному разі не можна було сказати, що він, провівши майже тиждень у такій прикрій самотності, прихильно поставився до цієї новини.

— Тільки зачепи її пальцем, — погрозливо сказав він, — і кінець цієї подорожі ти зустрінеш у кайданах.

— Ех, та воно вже трохи й запізно для таких порад, пане; куріпочку вже вполювали й обскубли, потрібно лише насадити її на рожен і полити підливкою.

— Ні, я сказав! — вперто стояв на своєму Ебенезер, якому ставало моторошно від цієї думки і вже уривався терпець. — Чому я маю повторювати двічі? Твоя гра на гроші йде всупереч моєму здоровому глузду, але блуд — то йде навсупір самій моїй сутності!

Але хазяйський гнів залишив Бертрана цілком незворушним.

— У жодному разі, — мовив він. — Поет без коханки — то все одно що суддя без перуки: це є невіддільною ознакою його посади, і Лауреат повинен мати собі цілий штат коханок. Моїм єдиним клопотом є якомога краще зіграти роль поета, пане.

Ебенезера це не переконало.

— То вже якась занадто витончена турбота, щоб з доньки полковника робити шльондру!

Тут уже Бертран почав затято заперечувати, стверджуючи, що його інтерес до Люсі Роботем здебільша позбавлений будь-якої пристрасті: полковник Роботем, як він взнав, разом із Джоном Кудом був одним із перших заколотників, які скинули владу уряду лорда Балтимора в 1689 році, і хоча він зараз і пливе, маючи заступництво губернатора Ніколсона, однак так само він може бути в таємній спілці з іншими повстанцями.

— Мене анітрохи не здивує, — вирік він, — якщо старий Роботем використовує цю дівчину як принаду. А інакше чого б він так байдуже, не кажучи ані слова, дивився на те, як далеко вже зайшла в нас справа? Еге ж, присяй-бо, він сам потрапить у ту яму, що риє під мене!

Під впливом цієї новини й очевидних здібностей слуги до плетення інтриг рішучість Ебенезера почала слабнути: його обурення поступилося місцем роздратуванню.

— Ти маєш певний дар софіста змальовувати гріх у кольорах чесноти, — сказав він. — Ясна річ, що ти сповна скористаєшся з мого імені та посади.

— Отже, я отримав ваш дозвіл, пане?

— Мене дивує, що ти взагалі цими днями питаєш мого дозволу.

— О, дякую, пане! — в голосі Бертрана вчувалося полегшення. — Ви справжній джентльмен до самісіньких кісток і маєте вдвічі більшу тямку, ніж будь-хто на цьому кораблі! Я одразу зрозумів, що у вас чудова душа, щойно вас побачив, коли хазяїн Ендрю послав мене наглядати за вами у Лондоні. У кожній речі…

— Годі тобі, мене вже нудить від цього, — сказав поет. — Заради Бога, чого тобі на цей раз треба? Я вже знаю, що ця твоя улесливість дорого мені обійдеться.

— Будьте терплячими, благаю вас, пане, — попросив Бертран тоном, дуже відмінним від тону попередніх розмов; наразі він був знову вповні слуга. Підтвердивши свою щиру віру в розум і чуйне серце Ебенезера, запевнивши, що вони обоє зацікавлені в збереженні своїх удаваних ролей і нагадавши, що вони тримаються однакової думки щодо того, як важливо брати участь у тому джентльменському закладі, щоб кріпити в оточення віру в їхній обман, він нарешті зізнався, що йому потрібні, і до того ж негайно, додаткові кошти, щоб підтримувати цю позірність.

— Боже милосердний! — вигукнув Лауреат. — Невже ти міг так швидко програти ті двадцять фунтів!

Бертран кивнув на знак підтвердження та пояснив, що робив великі додаткові ставки на перехід минулого дня, щоб відшкодувати попередні втрати, але, всупереч своїм найретельнішим розрахункам, він програв усього лише якусь жалюгідну милю міс Роботем, яку він підозрював у тому, що вона мала доступ до приватної інформації капітана.

— Це половина всіх моїх збережень! І ти ще маєш нахабство просити, аби я віддав тобі й решту, котру ти пустиш за вітром услід за тими грошима!

— Зовсім ні, пане, — вирік Бертран. — Навпаки, я маю намір відіграти не тільки ваші й свої гроші, але й примножити їх, вигравши вп'ятеро більше. І саме для цього, ну, власне, як і для дечого іншого, мені й потрібна ця дівка Роботем.

Він сказав, що ось уже добігає кінця другий тиждень, як «Посейдон» прямує на південний захід, і розважливо ставити на те, що Азорські острови — на відстані двох або трьох переходів. І настільки ймовірно побачити землю впродовж цих днів, що пастор містер Табмен, який тримає банк і розраховує ставки, вимагає закласти цілого фунта проти шилінга на один із цих днів, тоді як ставка на дату раніше або пізніше могла би принести найбільші прибутки. Бертранів же план полягав у тому, щоб зробити так, аби міс Роботем настільки захопилась ним, що використала б свій вплив на капітана Міча йому на пожиток; якби його особисті розрахунки дати появи землі на горизонті були відмінними від загальноприйнятої думки, він заклав би всі свої гроші на нову дату; а якщо здогадки капітана збігаються зі здогадками пасажирів, міс Роботем ужила б усіх своїх засобів і чар, аби намовити його плисти повільніше та досягти островів трохи пізніше.

— Далебі, ти не залишаєш мені вибору, — сказав Ебенезер з гіркотою в голосі, коли слуга скінчив говорити. — Спочатку ти робиш так, що завестися з цією дівчиною здається не таким уже й глупством, потім робиш так, що це вже стає розважливим, а тепер це вже стає просто необхідним, хоча в глибині душі ти так само добре, як і я, знаєш, що це не що інше, як забаганка і розкіш. Прибрати собі заразом і діваху, і мої гроші! Давай, іди вже й заживай мені слави гравця та розпусника, і покладімо цьому край!

Давши таким чином волю своїм почуттям, він видобув зі скрині свої останні двадцять фунтів і з передчуттям того, що добром це не скінчиться, простягнув усю суму Бертрану, востаннє закликаючи того бути обачним. Слуга подякував йому, як то міг подякувати один джентльмен іншому за якусь дріб'язкову суму, дану в борг, і вирушив на пошуки Люсі Роботем.

Владнавши таким чином цю фінансову оборудку, поет у своєму меланхолійному настрої став почуватися геть хворобливо. Цілий день він нидів у своїй койці або незграбно тинявся біля бортів корабля, уп'явшись очима в океан; почувши Бертранову звістку — яку той, шалено обертаючи очима, приніс наступного ранку — про те, що зваблення міс Роботем є тепер доконаним фактом, він лише зітхнув і похитав своєю хазяйською головою; і коли, напустивши на себе веселість, слуга затим виголосив, що він готовий нині заволодіти й блудницею Фортуною, млява Лауреатова відповідь на те була такою: Хто знається з блудницями, той наражається на те, щоб скуштувати збура.

Він був дуже близький до того стану, як сам усвідомлював, особливо тим не переймаючись, з якого його одного разу порятував Берлінґейм, а іншого, хоча й ненавмисне, — Джон Макевой. Подія ж, яка врятувала його цього разу, виявилася цілком відповідною його настрою: у перший же з двох днів, на які мали б закладатися «розважливі» гравці, флотилія вперше потрапила у справжню негоду. Вітер змінив свій напрямок з північного на південно-західний і, збільшивши швидкість, приніс із собою шторм, що тривав п'ять днів поспіль. «Посейдон», зазнаючи сильної кільової й бортової хитавиці, рискав у цьому бурхливому морі; пасажири були змушені проводити більшу частину дня внизу, під палубою. Усі каюти були просякнуті смородом трюмової води, і навіть самі моряки заслабували на морську хворобу. Ебенезеру було так зле, що за ці дні він ледве міг що-небудь з'їсти за столом, де харчувалися слуги; він залишав свою койку, лише відгукуючись на поклик природи, коли вона звала його або до релінга, або до нужника. Однак хоч він, як і решта пасажирів, і скаржився на свої страждання, та, на відміну від них, не відчував палкого бажання, щоб море стихло: квапити катаклізм — то одна річ, і вимагає принаймні рішучості; але щоб підкоритись і прийняти вже наявний катаклізм, не потрібно нічого, окрім розпачу.

Він знову побачив Бертрана лише на п'ятий, останній день шторму, також найважчий. Увесь похмурий день «Посейдон» зі взятими на марселях рифами плив, здригаючись усім своїм корпусом, вітер змінив напрямок на північно-східний, і надвечір шторм став ще дужчим. Ебенезер був на юті, у своєму простосерді перехилившись через релінг з навітряного боку й у своїй хворобливості не звертаючи уваги на бридкі результати. Тут до нього і приєднався його слуга, як завжди, вдягнений у хазяйський одяг, і, з'явившись на чардаку з тією ж метою, узявся до справи зі схожим недбальством. Якийсь час вони гарували собі пліч-о-пліч у дедалі густіших сутінках; невдовзі Ебенезер спромігся запитати: «Які там шанси у преподобного Табмена на те, що ми переживемо ніч? Я б на це не закладався».

При цих словах Бертран аж зайшовся у нападі блювання.

— Було б краще для всіх, якби це кляте судно пішло під воду! — відповів він нарешті. — І чхати я хотів на те, виживу чи помру.

— Що я чую, невже це говорить Лауреат? — Ебенезер споглядав страждання свого слуги із задоволенням.

— Ні слова більше! — застогнав Бертран і обхопив обличчя долонями. — Хай буде проклятий той день, коли я залишив Лондон!

Із кожною новою скаргою Ебенезерів шлунок відчував полегшення.

— Але як же так? — запитав він уїдливо. — Ти радше будеш вихолощеним слугою у Лондоні, аніж поетом-джентльменом з коханкою і статком? Щось я ніяк не збагну!

— Та краще б уже Ральф Бердсел геть утяв мені того інструмента! — вигукнув Бертран. — Чоловічий стручок — то такий держак, тримаючись за який, жінка обведе його круг пальця. Ех, от і шльондра! Зрадлива шльондра!

Тепер поетове задоволення перейшло у справжній захват.

— Ага, твоєму баскому брикунцю так вкрутили хвоста, що він заревів оленем! Їй-бо, ця діваха добре вчинила, нагородивши рогами того, хто робить собі забаву з того, що наставляє роги іншим!

— Ні, на Бога, ви не повинні так вихваляти цю хвойду!

— Не вихваляти її? Та вона заслуговує на мої всілякі похвали та на мою всіляку підтримку; вона має моє благословення…

— І ваші гроші також, — сказав Бертран, — усі сорок фунтів.

Побачивши, що його хазяїн настільки цим вражений, що не може й слова вимовити, він повідав історію про те, як був ошуканий. Ця дівчина Роботем, сказав він, присягалася, що кохає його, і на цій підставі шість днів тому, як сама вона зі слізьми розповідала, заклала свою честь, дозволивши капітану Мічу певні вільнощі у стосунках з нею, в обмін на що вона змогла порадити Бертрану поставити гроші на дату, на декілька днів пізнішу від тієї, котрій усі віддавали перевагу: вона взнала безпосередньо від капітана Міча, що хоча до Флорешу й справді залишалося плисти один день, однак з півдня наближався шторм, який легко міг віднести їх на сотню миль назад. Водночас вона застерегла, щоб він не розкривав дату свого закладу, а удавав, що також зробив ставку на загальноприйняті дати; вона пообіцяла подбати про те, щоб пастор, який приймає ставки, також тримав язика за зубами — Справжнє кохання за ціною не постоїть. І нарешті, якщо «Посейдон» таки не досягне Флорешу в зазначений день, то в неї є служниця, у яку закохався марсовий, котрий, аби запопасти в неї ласки, присягнеться, що вгледів самі ясписові Небесні береги, а не те що якийсь там острів.

Запевнений таким чином, Бертран поставив п'ятнадцять до одного на день, наступний за цим, — але, на жаль, як йому стало зрозуміло тільки тепер, ця дівка встругнула таке ошуканство, що воно ввело в оману всіх! Її справжнім коханцем, як це видається, був не хто інший, як сам преподобний Табмен, заради поліпшення платоспроможності якого вона й змусила всіх цих нещасних телепнів повірити в те, що вона таємна коханка кожного з них, і намовила їх закластися на ту саму дату. Потім, як і очікувалось, налетів шторм, і всі вони проклинали та оплакували свої збитки, сміючись потаймиру над рештою, гадаючи, що мають таку перевагу над іншими! Але тепер, напередодні свого тріумфу, у цей самий божеський день, який цілком імовірно може стати їхнім останнім, коротко кажучи, годину тому марсовий поклявся, що вздрів гори острова Корву зі свого сідала на грот-щоглі, і хоча жодне інше око, крім його власного, не бачило їх, капітан Міч офіційно виголосив, що на горизонті відкрився берег.

І немов підтверджуючи цю історію, що її розповів слуга, цієї ж миті капітан Міч з'явився на містку і наказав лягти в дрейф, взявши рифи на топселях, — пересторога, яка могла бути викликана одним лише штормовим вітром, незалежно від того, чи був Корву з підвітряного боку, чи ні. І справді, команда помічника прибрати топселі на грот- і бізань-щоглах виявилася дещо запізнілою, бо коли залога все ще піднімалася по вантах, дужий порив вітру розірвав усі три вітрила, та ще й на додачу зломив бізань. Натомість, взявши подвійні рифи, підняли фок, аби запобігти тому, щоб корабель став боком до хвиль і вітру, поки не поставлять на рею фок-щогли новий топсель; потім залога поспішила прибрати рештки вітрила, що шалено розвівалися на бізань-щоглі, — але не встигла, бо з наступним сильним поривом вітру уривки вітрила на ослаблій реї бізані відірвалися, дзвінко ляснувши, немов пістолетний постріл.

Саме цієї найнещасливішої хвилі Ебенезер, якого знову знудило від передчуття того, що отут йому й рішенець, перехилився через релінг; натягнутий, мов струна, уривок вітрила відскочив і, немов батіг, вдарив по його попереку, і він з жахом за якусь мить спостеріг, що перебуває в морі біля корабля! Ніхто не бачив, як він перелетів через облавок; помічники капітана та залога мали свій клопіт, а Бертран, не в змозі під час своєї сповіді подивитися хазяїну в очі, досі стояв біля релінга, закриваючи обличчя долонями. Ебенезер, захлинаючись морською водою, і крикнути не міг, але для його порятунку, навіть якби хтось і почув його, нічого не можна було вдіяти. Коротко кажучи, тут йому і саксаган, якби той самий вітер, що перед тим підкинув його догори, не здув тепер верхівку наступної великої хвилі: піднятий на гребінь, облитий водою і непритомний, поет талапнувся назад на чардак разом із незчисленними тоннами зеленої води Атлантичного океану, і на щастя чи на жаль, Лауреат був урятований.

Однак Ебенезер не одразу прийшов до тями. Деякий час, який для нього міг однаково бути годиною чи роком, він ледь животів у стані якоїсь ейфорії, байдужий до всього, що відбувалось навколо, до того, як плинув час, і навіть до того, що він і досі був живий. Це був якийсь запаморочливий стан, немов уві сні, який здебільшого в жодному разі не можна було назвати неприємним, хоча його час від часу і переривала якась непевна боротьба, що тривала недовго та супроводжувалась якимось невиразним болем. Іноді він бачив сни — але снилися йому зовсім не жахіття, а якісь чудні супокійні видіння. Два з них повторювалися з певною частотою: першим і найзагадковішим було видіння двох гіпсових конусоподібних гір, високих і ретельно відшліфованих: на вершинах сиділи старці, а навколо них біля підніжжя гір кипіла якась бридка діяльність, природу якої він ніяк не міг збагнути. Іншим видінням було повторення того нещасного випадку, що з ним стався, у якійсь дивовижно зміненій версії: він був у воді, поруч із «Посейдоном», але погода того дня була напрочуд теплою і сонячною, а не штормовою; теплувата вода була зеленого кольору, спокійна, мов у склянці, і навіть не мокра; корабель, хоч усі його вітрила й були напнуті, не просувався вперед ані на дюйм; і не Бертран, а його сестра Анна та його друг Генрі Берлінґейм спостерігали за ним зі шканців, усміхаючись і помахуючи йому, і замість жаху почуття екстазу сповнювало груди поета!

Коли він врешті-решт опритомнів, зміст цих марень відмовлявся воскрешатися в його пам'яті, але почуття спокою увійшло з ним до світу яви. Він тривалий час лежав сумирно з розплющеними очима, потроху впускаючи дійсність у свою свідомість. Для початку, він був живий — деяке запаморочення в голові, слабкість у шлунку та біль у сідницях свідчили про це, хоча він і відчував їх з якоюсь відчуженістю, немов його нездужалі кінцівки йому не належали. Він пригадав нещасливу пригоду без ляку, але не знав, як вона трапилася, і так само не знав того, що його врятувало. Навіть спогад про те, що Бертран втратив усі його гроші, який негайно за цим сплив у його пам'яті, не міг збурити відчуття просвітленості. Поступово він зрозумів, що лежить у гамаку на баку: він упізнав вигляд цього місця, де його колись утримували. У каюті стояв напівморок і тхнуло тютюновим димом, та ще олією від лампи; час від часу було чутно короткий сміх, стишені голоси і ляскіт гральних карт; хтось зовсім поблизу хропів уві сні. Отже, була ніч. Останнє, що він усвідомив, було те, що корабель не гойдало і він рухався плавно, ніби ковзав по льоду, дещо нахилившись на один борт; шторм минув, як і минув небезпечний період штилю у відкритому морі, який часто настає після шторму; «Посейдон» спокійно просувався вперед.

І хоча йому дуже не хотілося залишати той приємний край, де ще зовсім нещодавно подорожував його дух, він незабаром таки звісив з гамака ноги й сів. В інших гамаках довкола нього спали люди, а четверо моряків грали в карти за столом у центрі каюти.

— Дідько! — вигукнув один з них. — Наша спляча красуня заворушилася! — Решта моряків повернулися до нього обличчями, на яких можна було помітити різні усмішки.

— Добрий вечір, — мовив Ебенезер. Голос його був слабкий, і коли він випростався, ноги його підкосилися, а біль в сідницях відновився. Він вхопився за перебірку, щоб не впасти.

— Що таке, хлопче? — поцікавився, усміхнувшись, один морячок. — Ніжки не тримають?

На цьому все товариство голосно зареготало, і хоча він так і не второпав змісту цього жарту, Ебенезер також усміхнувся: те дивне відчуття просвітленості, із яким він прокинувся, робило несуттєвим той факт, що вони напевне сміялися з нього.

— Здається мені, що я впав, — чемно сказав поет. — І дещо забився при тому, отут і отут.

— То було б справжнє дев'ятиденне чудо, якби не забився, — вишкірив зуби один старий уже хлоп, й Ебенезер впізнав у ньому того самого Неда, який уперше відвів його до Бертрана і на додачу так дошкульно його вщипнув. Інші знову зареготали, але таки попросили свого товариша втриматися від жартів і трохи помовчати.

Третій моряк, що здавався дещо менш грубуватим з виду, ніж решта, поквапився пояснити:

— Нед мав на увазі, що воно й не дивно, що у тебе болить там, де тебе вдарили рештки бізані. — Він вказав на боклагу, що стояла поруч на столі. — Давай-но, сьорбни, щоб підкріпитися, поки помічник капітана на палубі.

— Дякую, — сказав Ебенезер і, відпивши з боклаги й здригнувшись від рому, м'яко запитав: — Як так сталося, що я тут опинився?

— Ми найшли тебе непритомного на чардаку під час шторму, — відказав моряк. — Тебе ледь не змило крізь шпигати.

— Сокирник, он він сидить, пустив твою койку на дошки для латок, — весело додав старий Нед і показав на моряка, який заговорив першим, — худого, міцного хлопа років сорока.

— Справді, не хотів тебе образити, — сказав тесля, виклавши карту. — Ми почали набирати воду, а всі мої дошки змило за облавок. Я запитав у твіндеку, чию койку можна використати, і мені вказали саме на твою.

— Ну, що ж, я так гадаю, що не дуже-то й сумуватиму за їхнім товариством. — Розпитуючи далі, Ебенезер дізнався, що був непритомним три дні та три ночі, упродовж яких зовсім нічого не їв. Він був голодний як вовк; кок, очікуючи, що він помре, не залишив для нього пайки, але матроси радо розділили з ним свій хліб і трохи сиру. Вони виказали надзвичайну цікавість щодо його триденного забуття: особливо їх цікавило, чи він і справді нічого не відчував? Його запевнення в тому, що геть нічого, здавалося, дуже їх розвеселили.

— Ну, раз так, то й годі вже про це! — вирік тесля. — Справа ця минула, приятелю, а якщо щось не так, то не забувай, що ми думали, ти ось-ось помреш.

— Щось не так? — Ебенезер не зрозумів. На цю хвилю ром добре вже зігрів усі його кінцівки і відчуття голоду трохи вщухло. Ця каюта на полубаку здавалася доволі затишною. Останнім часом йому не доводилося подибуватися з такою гостинністю, яку виказали йому ці грубуваті матроси, що, без жодних сумнівів, не знали навіть його прибраного ім'я, не кажучи вже про справжню особу.

— Якщо щось і не так, — з теплотою в голосі запевнив він, — то це те, що у своєму очманілому стані я забув подякувати вам як слід за вашу доброту. Якби ж то, заради Бога, у мене був бодай пенс, щоб заплатити вам за все, однак я знаю, що вами рухала природня доброта, а не жадоба золота, як у суходільного люду. Але я злидар.

— І не думай про те, до сраки всі ці подяки, — відповів один із них. — Нехай цим клопоче собі голову твій хазяїн. Ну ж бо, давай пий.

Лауреат усміхнувся на їхню необізнаність і зробив ще один ковток. Чи варто їм сказати, з ким вони були такі люб'язні? Ні, вирішив він, сповнений ніжності до них: нехай чеснота буде сама собі винагородою. Йому спали на згадку оповідки про королів у скромному вбранні, які прогулювалися серед своїх підданих; історія про самого Христа, який подорожував, не впізнаний ніким. Безперечно, одного дня вони взнають правду з одного з віршів, які він складе: тоді ця пригода стане легендою, що її розповідатимуть моряки на полубаку, і промовистим анекдотом у біографіях, що їх колись напишуть.

Це щиросердне ставлення моряків до нього, як і поетів гідний подиву супокій, панували цілих два тижні. Цей останній він починав нарешті розуміти дедалі краще: друге з його видінь знову повернулося до нього, і він, з тихим трепетом, вбачав у ньому таємниче підтвердження свого покликання, як того, буває, сподобляються святі. Чим іншим був у ньому корабель, як не Кораблем Долі, звідки його викинуло, аби покарати за вагання? Чим іншим був океан, як не Купіллю Переприсвяти, моральною мийнею, що мала очистити його від розпачу й зневіри та повернути назад на Корабель? Зміст цього видіння був недвозначним навіть без додаткового, майже моторошного дива, яке він несвідомо передбачив! Звідси й Берлінґеймова присутність на кораблі у мареві, адже саме він у «Володарі морів» (так би мовити, на «Посейдоні»!) взяв на глузи третій рядок Ебенезерового катрена…

Рядок, у якому, як він стверджував, поет опиняється в океані. Ебенезер з теплотою згадав свого друга та навчителя, який з того, що йому було відомо, уже давно міг бути викритий Слаєм і Скеррі та спроваджений до водяної могили. Генрі скептично поставився до його лауреатства, в тому не було жодних сумнівів.

— Якби ж то, заради Бога, він був разом зі мною, я б оповів йому про це диво!

Від тої знаменної миті, коли на горизонті помітили Корву, який належав до групи Азорських островів, «Посейдон» тримав курс прямо на захід уздовж тридцять сьомої паралелі, що мала привести їх, якщо все буде гаразд, прямісінько до Віргінських мисів. Тривалий шторм розкидав флотилію на всі чотири сторони, тож на обрії не було видно жодного іншого вітрила; проте капітан Міч сподівався з дня на день наздогнати флагманський корабель, який, як він вважав, плив попереду них. І хоча деякий час і згаяли на те, аби дещо полагодити, але щойно Сокирник майстерно скінчив зрощувати пошкоджену рею, «Посейдон», гнаний вітром, цілими днями плавно йшов на повних вітрилах. Минуло вже п'ять тижнів, як вони вийшли з Плімута. Почався травень, і поява землі на обрії була в усіх на вустах.

Увесь цей час Ебенезер рідко коли залишав полубак: по-перше, знадобився деякий час, щоб він відновив свої сили; по-друге, у нього не було жодного бажання знову здибатися зі своїми колишніми співтрапезниками; і в будь-якому разі він був у полоні приємних дум. З Бертраном він, звичайно, не міг не стикатися, але їхні зустрічі були короткими та небагатослівними — слуга був не певен щодо свого становища, а Ебенезер, якщо залишити поза увагою його задоволення від того, що слуга ніяковів, не мав що тому сказати. І хоча його вже більше не бавили ілюзії щодо імпозантності корабля, його захоплення моряками зросло вдесятеро. Його розпач минув цілком: з тихою радістю спостерігав він за тим, як поруч із бортом або в кільватерному струмені пливуть дельфіни, і, охоплений почуттям очікування чогось неясного, гострив свої пера, діставав томики Мільтона і Семюеля Батлера, які правили йому за довідники, та базграв нижче наведені вірші, які змальовували велику подію, що очікувала на нього попереду — першу мить зустрічі з Мерілендом.

До чого він унизу сторінки гросбуха, як і належить, доточив Е. К., Д^жент, П^т & Л^т М^ду і подивився на все із задоволенням, якого не відчував з часу доленосного нічного візиту Джоан Тоуст. Йому не терпілося покінчити з цим перевдягом і зайняти гідне його чину становище в Провінції; його фізичний стан був кращим, ніж до нещасного випадку, а його душевний стан навряд чи міг би стати ще піднесенішим. Розглянувши переваги декількох планів, він постановив врешті-решт припинити це ошуканство, оголосивши всім, ким він є насправді, і прочитати ці останні складені ним вірші, щойно «Посейдон» наблизиться до берега: було цілком очевидно, що проти Лауреата на кораблі не було жодної змови, і пасажири заслуговують на те, щоб знати правду про нього та Бертрана.

Однак таке вже було його щастя, що йому не вдалося втілити цей приємний задум у життя. Позаяк кінець їхньої подорожі був уже не за горами, настрій у пасажирів, зарівно як і в залоги корабля, день у день ставав дедалі піднесенішим, і хоча морякам офіційно заборонялося випивати на борту корабля, полубак не менше, аніж кают-компанія, зробився місцем нічних бенкетів. Гостинність залоги щодо Ебенезера відповідно зростала дедалі більше: йому бракувало грошей, аби вкласти їх у гру в карти, але він радо брав собі частку їхнього рому та їхньої сердечності.

Одного вечора, коли вже випили достатньо, старий Нед, чиє доброзичливе ставлення найбільше здивувало Лауреата, спустився по трапу в каюту й оголосив усьому присутньому товариству, що він повернувся після розмови з містером Ебенезером Куком, яка щойно відбулася на палубі. Ебенезерові вуха нашорошилися, щоки його спалахнули, позаяк тон, яким розмовляв цей чоловік, говорив про те, що його послали як якогось офіційного представника від усього гурту. Решта присутніх уникали дивитися на нього.

— Я розповів сквайру Куку, як добре ми обійшлися з його слугою, — вів далі Нед, неприємно посміхаючись до поета. — Я сказав йому, що ми видряпали його з пазурів смерті та дбали про нього, поки він знову не одужав, і розділили з ним і покій, і стіл, ні на що не скаржачись. Потім я запитав його, чи не буде він такий люб'язний заплатити нам щось за наші клопоти, позаяк ми вже наближаємося до берега…

— Що він сказав? — запитав хтось. Риси Ебенезерового обличчя вирували, смикаючись навсібіч: він був розчарований, дізнавшись, що їхня щедрість була, принаймні частково, корисливою, але водночас він визнавав свої зобов'язання перед ними та законність їхніх вимог.

Нед подивився на нього скоса лиховісним поглядом.

— Те жалюгідне брехло послалося на те, що він бідняк і грошей у нього немає! Каже, що свій останній гріш він втратив, коли ми помітили на горизонті Корву!

— То все щира правда, — виголосив Ебенезер у відповідь на те загальне обурення, яке викликало оголошення Неда. — Це розпусний чоловік, якому було замало того, що він розтринькав усі свої гроші, так він заклався ще й на мої, ось чому я не міг долучитися до ваших ігор. Але присягаюся, що відплачу вам за вашу ласку, позаяк ви назначили їй ціну. Запишіть мені ваші імена і, щойно я прибуду до Молдену, того ж таки дня відішлю вам цю суму.

— Еге ж, б'юся навзаклад, що пришлеш — і плакали вже мої грошенята, — засміявся Сокирник. — Такі обітниці легко складати!

— Послухайте, дозвольте мені пояснити… — Ебенезер вирішив відкрити перед ними свою справжню особистість — тут і зараз.

— Не треба ніяких пояснень, — сказав боцман, який у більшості подібних справ виступав від імені моряків, що стояли на вахті. — Коли моряки доглядають хворого моряка, то не потребують жодної подяки, але коли вони ділять полубак із якимось хворим пасажиром, то їм за це в кінці подорожі платять.

— Такий морський закон, — підтвердив Нед.

— І справедливий, — погодився Ебенезер. — Але якщо тільки ви…

— Годі, — наказав боцман, усміхаючись, і дістав зі своєї кишені шмат паперу. — Твій хазяїн каже, що в нього немає грошей, і ти також це стверджуєш. Тобі нічого не залишається, як підписати цей папір.

Ебенезер нерішуче взяв до рук документ і прочитав слова, що були написані грубим почерком.

— Що це таке? — вигукнув він і, відвівши очі від документа, уздрів моряків, які, бачачи, як він здивувався, вишкірили зуби.

— Це морський закон, як уже сказав Нед, — відповів боцман. — Підписуй, і ти станеш таким самим бідним мариманом, як і решта з нас, який ані бзда не винен своїм товаришам.

І справді, документ стверджував, що підписант цього стає кимось на кшталт почесного члена залоги «Посейдона» і ділить з ними всі права, привілеї й обов'язки, як і звичайний моряк, за винятком того, що він не стає до роботи і не отримує платні. Мова документу, вишукана порівняно з краснописом, наводила на думку, що це насправді є традиційним способом вийти з цих, як здавалося Ебенезеру, нових важких обставин, і підпис капітана Міча в кутку свідчив про те, що на це мається офіційний дозвіл.

— Отже… вам зрештою не потрібно буде нічого платити?

Боцман кивнув.

— Було б проти правил очікувати цього від товариша, із яким разом служиш.

— Ну, що ж, це честь для мене! — засміявся поет, і його шана до цих людей подвоїлася. — Я з радістю негайно поставлю під цим свій підпис! — І витягши своє перо, він написав на папері власне справжнє ім'я та титул.

— Еге, приятелю, — сказав Сокирник, заглядаючи йому через плече, — що це ти за штуку надумав утнути у відповідь на нашу ласку? Підписуйся своїм власним ім'ям, а не ім'ям свого хазяїна!

— То ти вже чув раніше про морський закон? — підозріло запитав Нед.

— Ба ні, джентльмени, я не збирався жартувати. Настав час, щоб ви взнали правду. — І він розповів їм усю історію свого перевтілення, намагаючись якомога коротше з'ясувати, навіщо це все йому знадобилося. Випивка розв'язала йому язика: він говорив пишно й велемовно і, аби підтвердити свої повноваження, прочитав їм напам'ять усі строфи, що були в його записнику.

— Скажіть лишень слово, — мовив він наостанок, — я приведу сюди свого слугу, і він присягнеться, що так воно і є. Він і вірша напам'ять не знає і навряд чи й прочитає їх зі сторінки.

Моряки поставилися до цього спочатку недовірливо, але коли поет скінчив, вони були вочевидь вражені. Ніхто не запропонував привести Бертрана, щоб він це засвідчив. Головне, що викликало в них зауваження і сумніви, як з'ясувалося, становив той факт, що Ебенезер погодився на гамак на полубаку, тоді як його слуга насолоджувався милостями міс Люсі Роботем, але й це Лауреат використав собі на руч, нагадавши їм про свій славень невинності: така поведінка, як Бертранова, була немислима для людини, для якої невинність є самою її суттю.

— Дідько! — вигукнув боцман. — Та невже ти хочеш сказати, що поет — то такий собі піп-кателик, який послуговується своїм стручком, лише аби спустити воду з трюму?

— Я не кажу про всіх поетів взагалі, а лише про себе, — відповів Ебенезер і пояснив, наскільки то йому дозволяла сором'язливість, різницю між целібатом духовних осіб і справжньою цнотою. Перша, за його словами, є не більше, ніж різновидом дисципліни, хоч і гідна хвали, позаяк вона скеровує час та енергію, які зазвичай витрачаються на любощі, до більш шляхетної праці, вберігають особу, що дала обітницю, від зв'язків з коханками та дружинами, що відволікають, і загалом сприяє тривалішому та більш плідному життю; але в жодному разі це не є таким чистим станом, як справжня цнота, і в суті своїй зовсім не обов'язково, щоб целібат являв собою якусь чесноту взагалі — найбільший розпусник дотримується целібату в похилому віці, коли сили покинули його. Целібат, коротко кажучи — це практика зречення, яку майже завжди приймають за браком альтернативи або під зовнішнім впливом; а цнотливість є метафізичним станом згоди, гідним більшого захоплення, позаяк він добровільно накладається на себе, і не містить у собі ніякої практичної цінності, і не має для чоловіків фізичного прояву її наявності чи втрати. Для нього в ній немає навіть посмертної практичної цінності християнської чесноти, позаяк його інтерес у ній є радше онтологічним та естетичним, ніж моральним.

Він просторікував, не стримуючись, більше напучуючи себе, аніж залогу, яка дивилася на нього з благоговінням.

— То це ти тут сидиш і хочеш втелющити нам, — запитав незворушно боцман, урвавши йому мову посеред речення, — що ніколи в житті не конопатив корму? Ти ніколи своєю старою швайкою не драв коноплі жодній портовій шлюсі?

— І ніколи не буду, — бадьоро відказав поет, і, аби убезпечити себе від набридливо допитливих, він у відповідь на твердження боцмана звернувся до присутніх з пропозицією підняти келихи за його нове становище.

— Не думайте, що тепер я як Лауреат ставлюся до вас з меншою шаною, — запевнив він. — Перехилімо наші чарки, і перш ніж ця ніч добіжить кінця, я заплачу вам свою данину дечим приємнішим за срібло. — Насправді ж він мав намір виказати їм честь, оспівавши їх раз і назавжди у своїх віршах.

Моряки перезирнулися.

— Хай буде так, — реготнув старий Нед, і решта присутніх також висловила свою згоду. — Давайте, влийте в нього трохи рому, перш ніж почнеться наступна вахта!

Ебенезеру дали цілу пляшку та наказали випити її до дна.

— Що це? — засміявся він якось непевно. — Щось на кшталт церемонії посвячення?

— Ні, то буде пізніше, — сказав Сокирник. — Ром потрібен для того, щоб тебе приготувати.

Ебенезер відхилив підготовчі заходи, виказавши готовність до будь-якого жартівливого випробування.

— Отже, відкладім усю цю петрушку набік і перейдімо до м'яса; дичина готова для забави!

Це було сигналом для них, і довкола здійнявся гамір: руки поета скрутили з обох боків, один моряк висмикнув з-під нього стілець, і перш ніж він встиг отямитися, інший тицьнув його головою в подушку, що, немов під дією якихось чар, невідь-звідки взялася на столі, і міцно притис до неї. Не схильний за своєю вдачею до брутальних розваг, Ебенезер ніяково зіщулився; і, крім того, йому через його чин та й просто від страху болю прийшлася зовсім не до смаку ідея ритуального побиття кийками, що, як він гадав, і було метою моряків.

Коли, на його превеликий жах, за мить стало зрозуміло, що дати йому різок аж ніяк не входило до їхніх намірів, жодна сила на світі не могла примусити його мовчати; і хоча його голову тримали так само міцно, як і кінцівки, він так пронизливо крикнув, що його почув навіть марсовий на грот-щоглі.

— Капітан Міч вас за це повісить! — вигукнув він, коли нарешті спромігся видобути із себе декілька слів.

— Гадаєш, він нічого не знає про морський закон? — Ебенезер впізнав квоктання старого Неда позаду себе. — Ти ж бачив його ім'я на папері, еге ж?

І немов підтверджуючи безнадійність його ситуації, щойно він знову поновив свої зойки, старпом устромив голову в люк і поставив веселий ультиматум: «Капітан наказав або негайно припинити цей лемент, або угріти цього поганця рукояттю пістолета, щоб йому тяму одібрало. Він турбує панянок».

Єдина його погроза звелася таким чином нінащо, й Ебенезер, здавалося, був приречений пройти це посвячення до самого згубного кінця. Але раптом хтось на палубі щось крикнув — Ебенезер, напівпритомний, не звернув на те уваги, — і за якусь мить усі присутні моряки збігли по трапу на палубу, залишивши майбутнього новонаверненого на самоті. Слабкий і сповнений гніву, він послав їм навздогін прокляття. Потім, доклавши певних зусиль, щоб вдягнутися, він спробував, як міг, заспокоїти свої нерви думками про відплату. Досі причмелений і глухий до вигуків і тупотіння ніг над головою, він за якусь хвилину проказав свій фінальний морський куплет, вірші, які ще багато наступних тижнів залишатимуться останніми, які він написав:

Тепер до загального гамору на палубі додався звук пострілу з мушкета, і навіть прокотилась луна від гармати, хоча на «Посейдоні» не було ніякої артилерії: хоч би що там відбувалося, на це не можна було більше не звертати уваги. Ебенезер підійшов до трапа, але перш ніж встиг піднятися, він зіткнувся з Бертраном у нічній сорочці та ковпаку, який одним стрибком скочив вниз і розпростерся на підлозі.

— Хазяїне Ебенезере! — скрикнув він і, вгледівши поета біля трапа, тремтячи всім тілом, став на коліна. Побачивши, який нажаханий був його слуга, Ебенезер відчув, як йому аж морозом сипнуло поза шкірою.

— Що таке, приятелю? Який шляк тебе трафив?

— Тут нам усім і каюк, пане! — заволав Бертран. — Із нами все кінчено! Пірати, пане! Хай буде проклятий той час, коли я погодився зіграти Лауреата! Ці дияволи оце вже зараз висаджуються на наш корабель!

— Ні! Ти п'яний!

— Присяй-бо, пане! Нас усіх очікує прогулянка по дошці!

Як він пояснив, на «Посейдоні» пізно по обіді помітили на південному сході якесь вітрило, і, узявши його за один з кораблів флотилії, капітан Міч вирішив поквапитися і його наздогнати, перш ніж стемніє, — військовий корабель, який мав провести їх безпечно через води, де траплялися пірати, зник з обрію, відколи вони були біля Корву, і два кораблі становили складнішу здобич, ніж один. Але оце лиш нещодавно їм вдалося наздогнати незнайомця, і щойно вони опинилися на достатній відстані, як звідти у напрямку носа корабля пролунав постріл, і вони вже надто пізно зрозуміли, що потрапили в пастку.

— Заради Бога, і чого я не залишився з Ральфом Бердселом! — заголосив він наостанок. — Краще вже втратити свого струка, ніж втратити життя! Що ми тепер робитимемо?

У Лауреата на те питання не було кращої відповіді, аніж у його пахолка, який, припавши до землі, тремтів, стоячи навколішки. Стрільба припинилася, але галасу стало ще більше, ніж раніше, і Ебенезер відчув поштовх від того, як корпус іншого корабля торкнувся корпусу «Посейдона». Він піднявся трохи вгору трапом, аби виглянути з люка.

Йому відкрилося моторошне видовище. Інше судно пройшлося вздовж правого борту «Посейдона», міцно причепившись до своєї жертви численними гаками. Це було двощоглове судно, що мало оснащення, як у шхуни; менше від «Посейдона», але завдяки своїй близькості та тому, що багато тижнів довкола них, окрім моря аж до самого горизонту, нічого не було видно, воно здавалося велетенським. Чоловіки з пістолями чи смолоскипами в одній руці й абордажними шаблями в другій безперешкодно дерлися через релінг і збивали докупи залогу «Посейдона» навколо грот-щогли, а їхні постаті, підсвічені вогнем, ставали ще більш страхітливими; здавалося, що капітан Міч вважав нерозумним чинити спротив. Самого капітана разом із його помічниками можна було побачити далі, ближче до корми, під окремою охороною біля бізань-щогли, а на чардак уже, піднявши з ліжок, виводили пасажирів, більшість із яких була в нічних сорочках і спідньому. Чоловіки слали прокляття та скаржилися; жінки зомлівали, верещали або просто плакали в очікуванні своєї долі. Над фок-щоглою піратів висів щербатий місяць, і біле світло відбивалося від гафельних топселів, що тріпотіли на вітру; нижні вітрила, круто приведені до вітру, також обдував прохолодний нічний бриз, і вони, кидаючи гігантські тіні, горіли помаранчевим світлом від смолоскипів. Ебенезер наліг усім тілом на трап, щоб не впасти. Йому спали на пам'ять усі жахіття, про які він читав у Есквемеліна; як Рош Бразиліано мав звичку смажити своїх бранців на дерев'яних рожнах або натирати їхні рани після шмагання батогом лимоном і перцем; як Л'Оллоне голіруч виривав у своїх жертв язики та жував їхні серця; як Генрі Морґан вичавлював у чоловіків очі з очниць за допомогою джгута, зав'язаного навколо черепа, підвішував їх за пальці рук і ніг або тягнув їх догори, прив'язавши за інтимні місця.

Позаду знизу було чутно, як голосив Бертран.

— Досить, відставити! — віддавав накази один з піратів. Вони не збираються зазіхати на нещасні життя пасажирів, виголосив він, їм потрібні гроші та запаси, що є на кораблі. Якщо кожен поводитиметься належно, то їм не завдадуть жодної шкоди, і єдине, що їм загрожує, — це втрата цінного майна, декількох діжок солонини й гороху та трьох чи чотирьох матросів, котрі піратам потрібні, щоб поповнити їхню залогу; і за годину вони зможуть відновити свою подорож. Потім він відрядив загін піратів, щоб вони супроводили чоловіків з-поміж пасажирів назад до їхніх кают і зібрали здобич, залишивши жінок нагорі як заручниць, аби ніщо їм не завадило в пошуках поживи; іншій команді він наказав оглянути трюм, забравши все необхідне; а третя група, що складалася з трьох озброєних чоловіків, вирушила до полубака привести решту моряків, які могли там залишитися.

— Мерщій! — вигукнув Ебенезер, стрибнувши на підлогу і звертаючись до Бертрана. — Вдягай цю одіж і дай мені мою нічну сорочку! — Він почав якомога хутчіш стягувати з себе одяг слуги.

— Навіщо? — заскиглив Бертран. — Усе одно з нами все кінчено.

Ебенезер уже зняв із себе одяг і почав стягувати нічну сорочку.

— Ми не знаємо того, що на нас очікує, — сказав він похмуро. — Можливо, їм потрібні джентльмени, а не голота. У будь-якому разі, краще вже було б чесно пройти це випробування: якщо я й маю померти, то помру Ебеном Куком, а не Бертраном Бертоном! — Він потягнув востаннє, і сорочка спала з Бертранової голови та злізла з його рук. — Господи Ісусе, таж вона засрана!

— То від страху, — визнав пахолок, порпаючись в одязі.

— Ану стій, дамочки! — почувся голос з люка. — Та ви тільки-но погляньте, панове, це ж якась плавуча Ґоморра!

Ебенезер, наполовину просунувши голову крізь закаляну сорочку, і Бертран, що стояв навколішках голий, обернулися обличчям до трьох піратів, що вишкірили зуби та, тримаючи в руках пістолі й шаблі, стояли біля трапа.

— Мені б дуже не хотілося псувати вам вечірку, морячки, — сказав їхній ватаг. Це був лютий з виду мавр, темношкірий, з бичачою шиєю, зламаним носом і шорсткою бородою; на голові в нього сидів червоного кольору капелюх, схожий на тюрбан, і крізь розстебнуту сорочку куделилося чорне волосся. — Але нам потрібні ваші дупи на чардаку.

— Прошу, не робіть помилки щодо мене, сер, — відказав Ебенезер, тягнучи край своєї нічної сорочки донизу. Він випростався і якомога спокійніше з погордою вказав на Бертрана. — Цей хлоп хай говорить сам за себе, але я ніякий не моряк: моє ім'я Ебенезер Кук, і я є Поет-лауреат Його Королівської Величності Провінції Меріленд!

Лауреат зазнає двох віроломних смертельних ударів по своїй репутації, стикається з піратством, спробою позбавити незайманості, заколотом, який таки довели до скутку, з убивством і приголомшливою бесідою двох капітанів, і все це на декількох сторінках

Оскільки заява Ебенезера не справила на страхітливого мавра та його двох спільників жодного враження, вони виштовхали своїх бранців — Лауреата, що мав на собі тільки свою огидну нічну сорочку, і Бертрана в плюндрах, які він похапцем натягнув, — нагору, на чардак. Гамір тим часом трохи вщух; хоча жінки та слуги з усіх боків плакали й голосили, корабельна старшина та залога стояли похмурі, збившись у невеличкі групи навколо бізань- і грот-щогли відповідно, а джентльмени, які по одному поверталися з кают-компанії під охороною своїх драпіжників, міцно стиснувши губи, справляли мовчанку. Поки що ніякої фізичної шкоди ані жінкам, ані чоловікам завдано не було, і це спритне пограбування «Посейдона» майже добігало кінця. З усіх тих намірів, про які заявили пірати і які вдалося підслухати Ебенезеру, їм залишилося лише перевантажити провізію та переконати трьох чи чотирьох моряків перейти до них на службу.

Що стосувалося пограбування, то про це Ебенезер не турбувався, позаяк його слуга вже обібрав його дочиста; але те намовляння на службу до піратів вселяло в нього жах, бо його та Бертрана схопили на полубаку й жоден з них двох не був вдягнений як джентльмен. Його страхи подвоїлися, коли їхні поневолювачі повели їх до грот-щогли.

— Ні, прошу, послухайте мене! — вигукнув він. — Я зовсім не моряк! Мене звати Ебенезер Кук, з мису Кука, що в Меріленді! Я — Поет-лауреат!

Залога «Посейдона», попри серйозність свого становища, під час їхнього наближення почала посміхатися, підштовхуючи один одного.

— Ти брехло-лауреат, маримане, — гарикнув один з піратів і штовхнув його так, що той приєднався до гурту. Але ця сцена привернула увагу, й один зі старшин піратів, що стояв на шкафуті й за віком та зовнішністю, здавалося, міг би бути капітаном, підійшов до них.

— Що там таке, Боабділе? — голос цього старшини був незлобливий, а вдягнений він був, порівняно з чудернацькою вдяганкою своїх підлеглих, у доволі скромне вбрання, яке можна було б очікувати побачити на джентльмені; на березі його можна було б узяти за чесного плантатора чи кораблевласника років п'ятдесяти, але здоровань мавр, вочевидь, був стурбований його наближенням.

— Та нічо' такого, капітане. Ми знайшли цих пустотливих песенят-содомітів на полубаку, й отой довгий стверджує, що він ніякий не моряк.

— Спитайте мого слугу! — благально мовив Ебенезер, впавши навколішки перед капітаном. — Спитайте тих негідників, що стоять отамо, чи я один з них! Присягаюся, сер, я джентльмен, Лауреат Меріленду за наказом лорда Балтимора!

У відповідь на капітанове запитання Бертран засвідчив особистість свого хазяїна та виказав власну, а боцман самохіть надав додаткове підтвердження; але старий Нед, хоч його думкою ніхто і не цікавився, на зло присягнув протилежне і, як доказ, видобув, на превеликий поетів жах, підписаний на полубаку документ, який проголошував Ебенезера членом залоги.

— Буде краще всім, якщо ви заберете їх обох із собою, — додав він. — Вони достатньо здібні моряки, але, щоб плавати з ними, треба пам'ятати, що вони ще тії злодії та крутії! Не дозволяйте їм своїми витівками ошукати вас!

Бачачи, що має на меті їхній старий товариш, дехто також підняв галас, сподіваючись таким робом врятуватися, щоб їх не примусили приєднатися до піратів. Але капітан, перебігши очима Недів документ, відкинув його вбік.

— Знаю я ці штучки, — глузливо відказав він. — Поза тим, це підписав Лауреат Меріленду. — Він скептично оцінив Ебенезера. — То ти і є той самий Ебен Кук?

— Саме він, клянуся, сер! — Серце Ебенезера шалено калатало; у нього аж мурашки по тілу побігли від захоплення перед прозорливістю капітана та від подиву, що його слава сягнула так далеко. Але його неприємності на цьому не скінчилися, бо хоча пірат зовні, видавалося, і був переконаний, він наказав, щоб обох чоловіків відвели на корму, аби їх розпізнали пасажири, після чого він був геть збитий з пантелику, почувши третю версію — що жоден з них не був моряком, але що саме старший, огрядніший, і був Лауреатом, а той худорлявий поганець — його секретар. Капітан Міч підтакнув і додав, що це не вперше, коли слуга має нахабство вдавати, що саме він займає посаду свого хазяїна.

— Ага, — сказав капітан, звертаючись до Бертрана, — отже, це ти ховаєшся під вбранням свого слуги! Але як же це так, що команда твердить протилежне?

На цю хвилю пограбування «Посейдона» вже завершилося, й увага всіх присутніх була прикута до цього дізнання. Ебенезер був у розпачі, не в змозі пояснити всю ту заплутану історію свого перевтілення.

— Яка вам різниця, хто з них бреше? — поцікавився капітан Міч з містка, де його тримали під дулом пістолета. — Забирай їхні гроші, та й квит!

На що капітан піратів незворушно відповів:

— Не гроші Лауреата мені потрібні — у нього їх обмаль, б'юся навзаклад. — Ебенезер і Бертран обоє рішуче запевнили в істинності цієї здогадки. — Я шукаю собі гарного слугу, щоб прислуговував мені на кораблі; Лауреат може йти до біса.

— Ви мене викрили, — негайно ж відказав Бертран. — Я визнаю, що я — Лауреат Ебен Кук.

— Негідник! — вигукнув Ебенезер. — Зізнайся, що ти брехливий слуга, пройдисвіт, якого світ не бачив!

— Ні, я повідаю тепер правду, — сказав пірат, пильно вдивляючись у чоловіків. — Це слуга най іде під три чорти. Я маю вказівки затримати на своєму кораблі Лауреата.

— Ось ваш поет, пане, — безсоромно вказав Бертран на Ебенезера. — Кращого хазяїна слузі нізащо не знайти.

Ебенезер вибалушив очі.

— Ні, ні, добрі паничі, — сказав він нарешті. — Це вже не вперше, коли я наважуюся вдавати з себе іншого, як то і підтвердив капітан Міч! Ось цей чоловік і є Лауреат.

— Досить, — наказав пірат і повернувся до мавра в тюрбані. — Закуй їх обох у кайдани, і ми відпливаємо.

Отак, під стишений гомін залоги та пасажирів «Посейдона», цю безталанну парочку, яка весь той час завзято заперечувала, перепровадили до шхуни та, конфіскувавши всю зброю і геть усе військове спорядження, що вони були в змозі знайти на борту пограбованого корабля, пірати наостанок декілька разів вщипнули панянок, перелізли через облавок, прибрали абордажні гаки та вирушили у відкрите море, залишивши далеко позаду своїх обурених жертв. Моряків, яких забрали примусом — Сокирника, боцмана та ще одного молодика з іншої вахти — відвели до каюти капітана підписати відповідні папери, а двох бранців ув'язнили в комірчині на носі корабля, де зберігалися линви та вітрила і яка, маючи додаткові двері з ґратами, разом із залізними, міцно припнутими до книць кайданами на ногах полонених, перетворилася на тюремну камеру, куди не проникало жодне світло.

І хоч би як зле він почував себе від гніву на зрадливого слугу та потерпав за свою долю, Ебенезер був також дуже спантеличений усією цією подією, вимагаючи, щоб йому пояснили причину його викрадення; на всі подібні запитання їхній тюремник — отой самий чорний здоровань, котрий уперше їх і злапав, відповідав просто: «Капітан Паунд має на те свої причини, приятелю». І тільки тоді, коли на ноги вже були накинуті кайдани і цей мурмило, замикаючи на засув важенні двері, вчетверте чи вп'яте повторив свою відповідь, Ебенезер упізнав це ім'я.

— Як ти сказав, капітан Паунд? То вашого капітана звати Паунд?

— Том Паунд, саме так, — гарикнув пірат і, не чекаючи подальших запитань, пішов.

— Святий Боже! — вигукнув поет. Вони з Бертраном були тепер одні в малесенькій комірчині, у суцільній темряві, позаяк мавр забрав лампу із собою.

— Ви знаєте цього мерзотника, пане? Він відомий пірат? Святий Ісусе, якби ж то я міг зараз знов опинитися на Паддінґ-Лейн! Я б сам тримав руками цього свого нетіпаку, а Ральф Бердсел хай уже робив би там, що хоче!

— Еге ж, я знаю Томаса Паунда. — Ебенезер був настільки здивований таким збігом, якщо те й справді було випадковістю, що це тимчасово взяло гору над його гнівом. — Це той самий пірат, із яким Берлінґейм колись плавав біля берегів Нової Англії!

— Пан Берлінґейм — пірат? — вигукнув Бертран. — Але, зрештою, для мене в тому немає нічого дивного…

— Припни свого брехливого язика! — різко урвав йому мову Ебенезер. — Ти ще та шельма, щоб судити мого друга, — сам був ладен викинути мене на корм акулам, і пропав би я ні за понюх табаки!

— Ні, послухайте, пане, — з мольбою в голосі мовив Бертран, — не думайте ви вже так зле про мене. Я визнаю, що вчинив щодо вас віроломно, але ж ціною питання було або ваше, або моє життя, а не якийсь там понюх табаки!

Та й крім того, додав він, Ебенезер за якусь мить вчинив так само, коли капітан відкрив свої справжні наміри.

На цю гірку істину поет не мав що відповісти, і якийсь час обоє зажурено помовчали, кожен розмірковуючи над своєю недолею. За ліжка їм правили два стоси вітрил, подертих на шмаття, що лежали на дерев'яних брусах — тимберсах, які, оскільки їхній карцер розташовувався в самісінькому носі шхуни, були не горизонтальними, а, вигинаючись догори від кіля до водоріза, утворювали таким чином також стіни. Кут, під яким вони були розташовані, та постійне гупання хвиль об ніс корабля не дали б Ебенезерові, попри його велику втому, заснути, навіть якщо залишити поза увагою додаткові незручності — страх і збудження. Його думки повернулися до Генрі Берлінґейма, який плавав під командою того самого розбійника, що тримав їх зараз у полоні; можливо, саме на цьому кораблі.

— Якби ж то він був тут зараз, щоб замовити за мене слівце!

Він розмірковував над тим, щоб розповісти капітану Паунду про свою дружбу з Берлінґеймом, але відмовився від цього задуму. Він не знав, під яким ім'ям плавав Генрі, це одне, і потім — те, за яких обставин його друг полишив своїх товаришів, навряд чи піднесло б в очах капітана знайомство з ним. Ебенезер пригадав історію, розказану в диліжансі дорогою до Плімута, про Берлінґеймові пригоди з матір’ю та донькою, яких він врятував від ґвалту і які винагородили його, надавши йому, окрім іншого, першу справжню провідну нитку до його походження. Як же сильно йому бракувало Генрі Берлінґейма! Він навіть не міг достеменно пригадати, яким він був із себе, його улюблений друг; у кращому разі образ, який він малював у своїй уяві, складався з дуже різних облич і голосів Берлінґейма до та після його пригод в Америці. Йому знову пригадалися Бертранові слова, що викликали тривожний спогад про зустрічі його пахолка з Генрі: їхня стріча на поштовій станції в Лондоні, про яку його друг ніколи не згадував, їхній обмін одягом у стайні «Володаря морів». Чому Бертран не здивувався, дізнавшись про Берлінґеймове піратство, яке так приголомшило Ебенезера?

— Чому ти так зле одзивався про Берлінґейма? — запитав він уголос, але у відповідь з протилежної сторони кільового бруса, що проліг між ними, почув лише хропіння.

— І за таких обставин цей негідник ще може спати! — вигукнув він із сумішшю подиву і роздратування, але так і не зважився його розбудити. І, врешті-решт, хоч він і вважав, що це неможливо, не витримав, і його, знесиленого, також зморив сон у найбільш негодящому для цього місці.

На ранок це питання або ж вислизнуло йому з пам'яті, або втратило свою важливість, бо ж об тім він своєму слузі нічого не сказав. Коли ж настав день, виявилося, що ставлення до них капітана Паунда не можна було назвати таким уже й немилосердним: після сніданку, що складався зі шматка хліба, сиру і води — і це було не покарання, позаяк уся залога вранці їла те саме, — їх розкували, дали їм якусь крадену вдягачку та дозволили вийти на чардак, де вони й з'ясували, що пливуть посеред безмежного океанського простору. Мавр, який, здавалося, був старшим помічником, поставив їх справляти різну невибагливу роботу, як-то драти коноплі чи драїти пемзою палубу; тільки надвечір їх повернули до їхньої вбогої камери, і ніколи вже більше не заковували в кайдани. Капітан Паунд дуже просто з'ясував їм свої наміри; він певен у тому, що хтось один із них є Лауреатом, але не вірить запевненням жодного і тому має намір тримати їх обох при собі під вартою. Нічого він їм не скаже щодо того, чому їх позбавили волі, хіба тільки те, що він просто виконує накази, а стосовно того, як довго їх будуть утримувати, він може сказати, що як тільки надійде відповідний наказ, він їх звільнить. А поки що вони мають поводитися як слід, і їм не завдадуть жодної шкоди.

Ебенезеру нічого не залишалося, як з усього цього зробити висновок, що його поневолювач є у певному розумінні агентом провідника змовників Джона Куда, за вказівкою якого він і сидів у засідці, очікуючи на «Посейдон». Цей чоловік для досягнення своїх капосних цілей не зупиниться ні перед чим! І як же воно по-диявольськи змисно — звалити всю провину на піратів!

Позаяк смерть від тортур йому більше не загрожувала, Лауреат дав волю своєму безмежному гніву, обурюючись на те, що його викрали, — втім, це сильне почуття він доволі розважливо приховував від своїх викрадачів, — і водночас він не міг не схвалювати те, з якою шаною його ворог поставився до сили пера.

— Ясна річ, — пояснив він Бертранові дружнім тоном, — що мілорд Балтимор, замовляючи мені написати «Мерілендіаду», мав на мислі дещо більше, ніж музу поезії. Він знає те, що визнає мало хто з державців: гарний поет вартий двох друзів при дворі, коли йдеться про те, щоб підтримати чи розладнати якусь справу, хоча, звісно, цей чоловік дуже обережно ставиться до почуттів поета, щоб сказати про таку річ відверто. А інакше чого б він послав мого дорогого Генрі наглядати за мною, як ти гадаєш? І чому б це Куд чатував на мене, якби не знав того, який я маю вплив зарівно з Балтимором? Достоту, це два грізних супротивники!

Якщо на Бертрана це і справило враження, то воно аж ніяк його не втішило.

— А най би їх обох чума вхопила!

— Не кажи так, — запротестував його хазяїн. — Дуже добре бути неупередженим, коли мовиться про якісь дрібниці, але це справа, де справедливість виступає проти ницості й легкодухості, і людина, яка ухиляється, дає свою згоду на тяжкий злочин.

— Може, й так, — мовив Бертран, знизавши плечима. — Мені ваш Балтимор відомий як дивовижний папіст, але я маю сумніви, що він при всьому цьому уже став святим.

І коли Ебенезер почав заперечувати, пахолок повів далі, переповівши історію, почуту від Люсі Роботем на «Посейдоні», суть якої полягала в тому, що Чарлз Калверт стоїть на службі в Рима.

— Уклавши диявольську угоду з Папою, він приєднався до папістів і дикунів проти протестантів, щоб вирізати їх усіх до ноги! Потім, утворивши з Меріленду Римську фортецю, єзуїти, немов сарана, заполонять усю місцевість, і перш ніж ви встигнете проказати «Отче наш», увесь той край належатиме Риму!

— Яка зловмисна маячня! — глузливо мовив Ебенезер. — Які ж у Балтимора є причини, щоб вчинити таке зло?

— Які причини! Папа заприсягся, що приєднає його до лику блаженних, якщо він запровадить римську віру в Меріленді, і канонізує його, якщо той загарбає весь край! Він зробить з нього клятого святого!

І саме тому, щоб запобігти цій катастрофі, як вирекла Люсі Роботем, її батько та решта заколотників і приєдналися колись до Джона Куда, щоб, скинувши владу папістів у Меріленді, що збіглося в часі з усуненням із трону короля Якова, подати петицію Вільяму та Мері з проханням дозволити їм перебрати управління Провінцією на себе.

— Але Кудові за всі його старання відплатили чорною невдякою, — сказав Бертран, — бо щойно той дім впав, як здобичники пересварилися між собою, і Балтимор примудрився здобути посаду губернатора для цього добродія Ніколсона. І хоч він і став під знамена короля Вільяма, усьому світу відомо, що в серці він католик: коли бився разом із Яковом у Ганслоу-Гіті, то разом з іншими справляв месу, і саме загін ірландських католиків він і привів у Бостон.

— Святий Боже! — заволав Ебенезер. — Ця блудниця Роботем — то ціла помийня наклепів! Ніколсон така ж чесна людина, як і я!

— Він — байстрюк герцога Болтона, — наполегливо правив своє слуга. — І перш ніж пристати до папістів, був ад'ютантом полковника Кьорка в Африці. Стверджують, що він зробив ковток вина з дупи полковника в Мекнесі, щоб зробити приємність імператору Мулаю Ісмаїлу…

— Зупинися!

— Одні кажуть, що це було травневе вино, інші — що бристольський херес; пані Люсі особисто бере сторону прибічників травневого вина.

— Я більше не хочу цього чути! — пригрозив поет, але на всі його протести в Бертрана були однакові відповіді: «Багато чого відбувається, що вашому чесному хлопу навіть і не снилося» або «Історію здебільше творять в опочивальнях, а не у тронових залах».

— Мені воно до дупи, хто там правий, а хто ні, — сказав він нарешті. — Хай там як, а ми потрапили в Кудове сільце, і нам уже ніколи не ступити на сушу.

— Як це так? — зажадав поет. — Мені на борту цього корабля ведеться аж ніяк не гірше, ніж на «Посейдоні», а триматимуть нас тут, поки не надійде наступний наказ.

— Ще б пак, хто б мав сумніви! — сказав слуга. — Але якщо ви й справді аж така потужна гармата, як гадає Чарлз Калверт, то хіба ж Куд відпустить вас на свободу, щоб ви його висадили в повітря? Для мене залишається загадкою те, як ми й досі ще живі!

Ебенезеру нічого не залишалося, як визнати слушність цієї думки, проте не можна було сказати, що вона одразу ж вселила в нього жах. Капітан Паунд був, безперечно, грізним, але не жорстоким: хоча в тому випадку, про який розповів Берлінґейм, він, вочевидь, і заплющував очі на поґвалтування, але проводив межу, коли діло доходило до смертовбивства, і його пограбування «Посейдона» було майже джентльменським.

Ба більше, він не був ласий до наживи, як то ведеться в піратів: цілими тижнями шхуна борознила море з півночі на південь і навпаки, піднявши англійський прапор; коли на обрії з'являлося вітрило, пірати починали переслідувати його і, наздогнавши, дружньо вітали корабель, а капітан Паунд цікавився, як то міг би вчинити капітан будь-якого іншого корабля, що зустрілося в морі, до якого порту прямує незнайомець і який має на борту вантаж. І хоча відповіді, траплялося, і були спокусливими — «Барк „Аделаїда“, сто тридцять днів, як відплили з Фалмута, прямує до Філадельфії з вантажем шовку та срібних виробів» або «Бриг „Пілігрим“ з Ямайки з вантажем рому для Бостона», — однак тільки двічі за три повні місяці свого ув'язнення Ебенезеру довелося стати свідком піратських дій, і відбулися вони одного й того ж дня в серпні, а сталося це ось як.

Декілька днів шхуна лежала в дрейфі, хоча погода була гарна і, куди не глянь, не було видно ані хмаринки. Одразу ж після обідньої попоїжки в той самий день, про який ідеться, марсовий помітив на заході вітрило, і, поспостерігавши за ним якийсь час через прозірну трубу, капітан Паунд сказав: «Так і є, це „Посейдон“. Давай їх усіх вниз». Трьом забраним з «Посейдона» морякам наказали спуститися в їхнє помешкання на полубаку, Бертрана замкнули в комірчині, де зберігалися вітрила, а Ебенезера, який увесь ранок виконував, здавалося, безглузду роботу, перетаскуючи з місця на місце вантаж у трюмі, відправили вниз скінчити справу.

— Бідолашний капітан Міч, — подумав він. — Цей диявол тільки й чекав на те, щоб ущент його розорити!

І хоча він і відчував сильну відразу до самої ідеї піратства та не бажав ні Мічу, ні пасажирам ніякого зла, йому анітрохи не було шкода моряків, які вчинили над ним таку наругу; бувши вже свідком диких звичаїв піратів, він радше тішився від думки про сутичку між ними та залогою «Посейдона». Так чи інак, він не мав жодного наміру проґавити нагоду поспостерігати за тими захопливими подіями на чардаку: під час переслідування, яке тривало не більше години, він сумлінно працював у трюмі, перетаскуючи діжки та ящики на корму, аби (як він тепер зрозумів) звільнити місце для додаткової здобичі; але, коли кинули гаки і всі пірати, за винятком лише декількох, повсідалися із підвітряного боку на релінг, приготувавшись до абордажу, він видерся до кормового люка і визирнув назовні.

Серце його стріпнулося, коли він побачив знайоме судно: ось воно — те місце на юті, де він сперечався з Бертраном про те, як належить поводитися поетові, і звідки його волею провидіння скинуло в море; он там на містку з похмурим виразом обличчя стояв капітан Міч, вимагаючи, як і раніше, від своїх людей, аби вони не чинили опір і не ставили під загрозу безпеку пасажирів, хоча на носі корабля він встановив новісіньку восьмифунтову гармату.

Ебенезер клацнув язиком.

— От бідака!

Там, на шкафуті, так само як і раніше, вищали та мліли зо страху жінки, поки знервованих і похмурих джентльменів припроваджували до їхніх кают, щоб пограбувати; а біля грот-щогли товпилися моряки. Ебенезер побачив декількох своїх кривдників, включно з Недом, а також декілька нових облич. Пірати, пробувши у морі принаймні шість тижнів від часу їхньої останньої зустрічі, не завдавали собі клопоту приховувати ту хіть, що охопила їх при вигляді леді та служниць; звертаючись до них, вони зуживали найбільш розпусних виразів; щипали їх, штовхали, смикали та погладжували. Капітан Паунд з ніг збивався, намагаючись запобігти суцільному ґвалту. Він сичав своїм тихим голосом, матіркуючи залогу, погрожуючи кілювати матросів, якщо вони не стримуватимуть себе. Але навіть старпом, чорний Боабділ, що ошалів від вигляду якоїсь неповнолітньої красуні, якій, певно, стало зле від морської хвороби і яку вивели на чардак в одній тільки нічній сорочці, схопив її і, перекинувши через плече, попрямував до релінга, вочевидь, маючи намір взяти її у традиційний для піратів спосіб; капітану знадобилося приставити пістоль до його скроні, щоб вгамувати маврів запал, і той пішов геть, щось невдоволено буркочучи та облизуючись. Дівчина, на щастя, щойно він до неї підійшов, одразу ж зомліла, і так і залишилась у цьому стані, не відаючи, що була лише на волосину від того, щоб втратити честь.

Але справа так повернула на лихе, що капітан у розпачі зрештою наказав усім перебратися назад на шхуну і, хоч пограбування ще не закінчилось, велів прибрати абордажні гаки. Він прихопив із собою капітана Міча, двох членів команди «Посейдона» та баркас із корабля, пояснивши, що йому потрібна порада щодо визначення географічної довготи, та ще й він не зовсім певен, чи вилучили вони всі заряди до восьмифунтівки; він пообіцяв відпустити їх на волю, щойно шхуна стане недосяжною для гармати. Потім він звелів команді, яка досі ремствувала, сховати до трюму свіжі припаси, перед тим як формально розподілити здобич, й усамітнився зі своїм заручником у штурманській рубці.

Ебенезер, звісно, полишив свій спостережний пункт тепер, коли пірати повернулися назад на корабель; а їхній настрій був такий лихий, що до того, як перше барильце портвейну пройшло крізь отвір люка, він, щоб уникнути їхнього гніву, завбачливо сховався подалі, ближче до корми, за старим вантажем. Місце, що послужило йому сховком, було широкою темною шпариною футів зо три заввишки, що тяглася попід каютами обабіч кіля корабля аж до самого рудерпоста на кормі. Оскільки ця ділянка забезпечувала доступ до рульових канатів, що крізь систему блоків тяглися від штурвала на палубі аж до рудерпоста, то там над днищем була фальшпідлога, на якій наш Лауреат і влігся на спині, намагаючись нічим себе не виказати. Над його головою, що була на відстані не більше двох футів від керма, було чутно скрегіт стільців по підлозі, а незабаром почулися придушений сміх і пара голосів.

— Їй-бо, той негр ледь її не розчахнув! — сказав один з голосів, й Ебенезер легко впізнав у ньому капітана Паунда. — Я було вже подумав, що він мене кине на корм рибам, коли я його зупинив!

Другий голос розсміявся.

— Присяй-бо, Томе, якби я тільки спробував стати йому на заваді, він би її наскрізь проштрикнув! А було б шкода: ця лакоминка призначена для джентльмена, а не для таких бикуватих бугаїв, як він; я хочу спробувати, яка вона на смак, перш ніж ми дістанемося берегів Англії.

Ебенезер не здивувався, почувши голос капітана Міча, але був приголомшений, взнавши, у яких близьких стосунках були ці двоє, що прямо випливало з їхньої розмови.

— Гадаєш, це тобі так минеться? — запитав Міч.

— А Бог його зна, Джиме. Боабділ стає геть несамовитим, як накидає оком на якусь волохатку. Їм усім потрібно провести бодай тиждень на березі, інакше мені каюк.

— Ну, що ж, у мене немає жодних наказів стосовно твого поета, але я привіз тобі оце — вони нишком пронесли це на корабель у Сідар-Пойнті.

Розмова на якусь мить урвалася, поки Міч видобував предмет, про який мовилося, а потім почувся відляск паперів, кинутих на стіл. Ебенезер нашорошив вуха, хоча він і так чув усе до останнього слова. Він зовсім забув, що саме привело його до цього сховку.

— «Таємна історія подорожі вгору Чесапіцькою затокою», — прочитав Паунд уголос. — Це що за нісенітниця?

— Ніяка це не нісенітниця, — розсміявся Міч. — Старий Балтимор горлянку тобі перегризе, аби це отримати! Подивися на зворотний бік.

Було чутно шелест паперів.

— Святий Боже!

— Еге ж, — підтвердив Міч висновок, до якого дійшов його приятель. — Вони роздобули це у Діка Сміта з округу Калверт — один Бог відає, як їм це вдалося! Він головний доглядач і управитель Балтимора.

— Ну, і що мені з цим робити?

— Вони кажуть, що десь за місяць Куд особисто по це прийде. З того, що мені вдалося взнати, це лише частина цілого «Діярія»; якщо йому вдасться, перш ніж там настане лад, знайти решту, тоді Ніколсон уже нічого не зможе йому заподіяти. Зараз там суцільний бедлам, Томе: побачив би ти тепер Сент-Мері-Сіті! Ендрос то є, то його нема. Лоуренс знову повернувся; Генрі Джоулз отримав колишню посаду Нініана Біла; і старий Роботем повернувся, у нього є ще донька, яка так тобі сподобалася, — пам'ятаєш Люсі?

— Авжеж, — мовив Паунд, — ще з минулого разу. Ти ще казав, що в неї родимка на сраці.

— Ба ні, Томе, жодних родимих плям! То Велика Ведмедиця вся у веснянках, присяй-бо, а місце, куди вказує стрілка візира…

— Годі! — зареготав Паунд. — Я добре пам'ятаю, де та Полярна зоря, куди спрямовано стрілки компасів усіх чоловіків. Давай, закінчуй уже про Меріленд, поки не відплив.

— Дідько, що то за дівка! — сказав Міч. — Так на чому пак я зупинився? Я розповідав тобі про Ендроса? — і він повів мову далі про те, як Кудів шваґер, Неємія Блекістоун, що мав такий вплив за часів покійного губернатора Коплі, помер, вкритий ганьбою, минулого лютого після того, як члени Митного комітету на підставі наданих документів «Діяріуша Берлінґейма», які Ніколсон таємно передав лорду Балтимору, винесли йому звинувачення в хабарництві. Сер Едмунд Ендрос з Віргінії в травні повернувся до Сент-Мері разом із сером Томасом Лоуренсом, якого Коплі, усунувши з посади, звинуватив у злочинах, та поставив його Головою Ради й чинним Губернатором Меріленду — чим викликав переполох у ребелізантів, позаяк саме Лоуренс нишком переправив Ніколсону оті горезвісні Протоколи Асамблеї за 1691 рік. Потім там висадився Ніколсон, з розкритими обіймами зустрів свого доброго приятеля Лоуренса та поставив членом Ради Меріленду Едварда Рендольфа, якобіта і Королівського Доглядача, добре відомого в колоніях тим, що він відверто збиткувався з органів влади провінції. Але дуже далекий від того, щоб подякувати своєму старому начальнику Ендросу за те, що той за його відсутності здійснював керівництво, Ніколсон, недовго думаючи, оголосив уряд поза законом, визнав недійсними й нікчемними всі прийняті ним закони та зажадав (поки що марно), щоб Ендрос повернув гонорар у п'ятсот фунтів, який він отримав за свою службу від Ради, очолюваної Лоуренсом! Повстанці, за словами Міча, вирішили якнайліпше скористатися з цієї рішучої відмови, щоб навернути Ендроса проти Ніколсона; їхній ватажок Куд досі безкарно обіймав посаду шерифа в окрузі Сент-Мері та мав чин підполковника в посполитому рушенні округу, де його начальником був сам Лоуренс, отримуючи з того платню від того ж таки уряду, для повалення якого він робив усе від нього залежне. Ендрос, звичайно, дозволив Куду користатися послугами свого «побережника», капітана Паунда, і на додачу фактично пообіцяв Куду притулок у Віргінії на той випадок, якщо Ніколсон — а були підстави побоюватися, що це ось-ось має статися, — порушить судову справу проти нього, його спільника з Асамблеї Кенелма Чезелдіна та старої вдови Блекістоуна. Повстанці, провадив далі Міч, однаково і боронилися, і атакували: вони перерили всю провінцію, намагаючись знайти інші частини цих викривальних Протоколів, котрі, як їм стало зрозуміло, надійно сховані в різних місцях у католиків і якобїтів, та весь той час підбурювали індіян піскатавеїв до бунту, можливо, у спілці з іншими індіянськими племенами.

— Дідько, вони грають у дуже небезпечну гру! — вигукнув Паунд. — Моє щастя, що я плаваю в морі!

— А я, на щастя, пливу на схід до Лондона, Томе; цей Куд такий, що, побившись навзаклад, ладен буде спалити провінцію до останку. А втім, він таки добре платить.

— І коли вже зайшла мова про…

— Авжеж, — сказав Міч. У розмові знову виникла пауза. — Вони мені дали це, аби я заплатив тобі за утримання Кука, а ще ось майже стільки ж за зберігання цих паперів. — Він пояснив, що Ніколсон взнав про зникнення «Діярія» і тепер перевертає догори дриґом усю провінцію, шукаючи його, — ось тому ребелізанти й прийняли рішення взагалі вивезти його з колонії до кращих часів, поки все не вляжеться. Паунд мав кружляти на цій широті наступні шість тижнів, або поки від Куда не прийде корабель, щоб забрати ці папери. Тоді він і отримає свою платню та, певно, і вказівки щодо своїх бранців.

— Годиться, — сказав капітан Паунд. — А тепер дозволь мені віддати тобі твою частку з минулої подорожі.

— Непогано на тому заробив, Томе?

— Не так уже й погано, — мусив визнати Паунд, додавши, що, оскільки за умовами їхньої домовленості вся готівка належала піратам, а всі коштовності — Мічу, який легко міг збути їх у Лондоні, то можна було очікувати, що з кораблів, які прямують у західному напрямку, пірати матимуть стільки ж, скільки й він, а то й більше, а от з пасажирів, що пливуть на схід, більшість із яких не мають при собі нічого, окрім сімейних коштовностей, Міч отримуватиме левову частку. Владнавши таким чином фінансові справи, Міч лаштувався відплисти на баркасі, а Ебенезер, із жахом і подивуванням прослухавши цю розмову, збирався залишити свою криївку, позаяк пірати давно скінчили завантажувати припаси в трюм.

— І ще одне, — сказав Міч, і поет, щоб почути, мусив дертися назад. — Якщо Куд не потрапить знайти решту свого «Діярія» до того часу, коли з'явиться, щоб забрати цю частину, скажи йому, що я здогадуюся, де її можна пошукати, але це коштуватиме йому двадцять фунтів, якщо він її там знайде. Ти бачив, що написано на зворотньому боці цих паперів?

— Ти кажеш про «Подорож вгору Чесапіцькою затокою»? І що воно значить?

Міч пояснив, що Кенелм Чезелдін вів записи Протоколів Асамблеї за 1691 рік на зворотньому боці сторінок, що були переплетені в скрипт формату кварто, який надав йому Куд і який випадково виявився старим щоденником, який цей ребелізант придбав, переховуючись у Джеймстауні.

— Написав цей щоденник один чоловік на ім'я Сміт — ото вже окаянна книжка, другої такої годі й шукати! — і всі вони задля безпеки називають її «Книгою Сміта»: і католики, і бунтівники, хоча мало хто з них бачив її на власні очі.

Отож хіба не схоже на лорда Балтимора, запитав він Паунда, — розділити книгу і сховати частини у своїх спільників, які носять таке ж ім'я?

Ебенезер вкрився рясним потом. Але зітхнув полегшено, почувши, як Паунд розсміявся над цією здогадкою, сказавши, що це безглуздя, втім, пообіцявши переказати агентам Куда, якщо воно того варте.

— А варте воно двадцяти фунтів, — жваво заявив Міч, усміхнувшись. — Ну що, давай, жени вже мене до човна і не шкодуй лайки, а то у них ще виникнуть якісь підозри. Я повернуся знову з Флотилією курців наступної весни або навіть раніше.

Поки Ебенезер видряпувався зі своєї шпарини, перелазячи через ящики та діжки, і сходив вгору по трапу, щоб відкрити люк, його ледь не знудило від обурення та збудження. Його буквально розпирало бажання розповісти Бертрану все, що він щойно почув; серед того значного гамору, яким зустріли появу двох капітанів, йому вдалося вилізти на палубу та пробратися вперед до трапа на баку (що вів також до його койки в комірчині для линв), не привертаючи до себе зайвої уваги.

Настрій серед залоги панував бунтівний, і команда була ладна вибухнути за першої ж ліпшої нагоди. Знехотя вони відпустили двох нажаханих моряків із «Посейдона», з яких збиткувалися весь той час, поки тривала розмова капітанів; обличчя їхні стали зовсім похмурими, коли під дулами їхніх пістолів баркас капітана Міча з кожним ударом весел віддалявся все далі на північ до свого корабля.

Ебенезер прослизнув повз бак до своєї комірчини-цюпки — вона зазвичай залишалась відчиненою — і розповів Бертрану про зраду капітана Міча, про останні каверзи, які затівав Куд, і про той важливий документ, що залишився лежати в каюті капітана.

— Мені конче треба роздобути ці папери! — вигукнув він. — Як вони потрапили до Куда, я й гадки не маю, але Балтимор має їх отримати!

Бертран похитав головою.

— Їй-бо, сер, це не ваша війна. А поетові так взагалі не варто мати справу з подібними речами.

— Е, ні, — відповів Ебенезер. — Я поклявся з головою зануритись у вихор Життя, а що таке життя, як не потреба щоразу обирати, на чиєму ти боці? І поза тим, я маю особисті причини хотіти здобути цей «Діярій».

Як зрадіє Берлінґейм, подумки тішився він, коли взнає, що капітан Сміт вів таємний щоденник! Хтозна, може, саме ці папери й будуть тим ключем, який бідолашний Генрі так давно розшукує, щоб відімкнути таємницю свого походження?

— Мені добре зрозумілі ці причини, — вирік слуга. — За цю книгу можна було б добряче вторгувати, якщо продати її тому, хто дасть кращу ціну. Але який вам з того буде пожиток, коли нам жити на землі лишилося тижнів зо два, не більше? Дідько, та чи ви бачили, в якому гуморі був мавр? Якщо нас не приб'є цей Куд, то пірати вже точно вколошкають.

Однак Лауреат з цим не погодився.

— Ця колотнеча може бути нашим порятунком, а не лихою недолею. — Він описав той хисткий настрій, що панував на чардаку. — Адже це Паунд тримає нас у полоні, а не залога, — сказав він. — Якщо вони збунтуються, то, вбивши нас, нічого з того не матимуть, але може так статися, що вони вб'ють його. Тим паче що їм нічого не відомо про цей «Діярій». Можливо, вони візьмуть нас до себе в команду, і коли ця веремія вляжеться, я знайду спосіб викрасти книжку. А потім ми пильнуватимемо нагоди прокрастися на берег. Або ще краще, ставши, як і решта, піратами, ми зможемо сховатися на якомусь кораблі, коли нас туди пошлють грабувати; вони і не помітять, що ми зникли. Отож я і кажу: нехай вони бунтують, а ми долучимось до них!

І, немов ці останні слова були командою, за якусь мить нагорі на чардаку пролунав вигук, а потім одразу гримнуло декілька пострілів із пістолів. Ебенезер і Бертран негайно поквапилися нагору, аби заявити, що вони цілком на боці бунтівників, передчасно гадаючи, що ті вже захопили шхуну, і вони таки справді застали Боабділа біля стерна: він стояв, вишкіривши зуби на моряків, що зібралися посеред палуби. Але замість лежати мертвим на палубі капітан Паунд з кривою посмішкою на обличчі стояв поруч із ним, схрестивши на грудях руки, у кожній тримаючи по пістолю, що з них ще звивався вгору дим; натомість один з членів залоги, одноокий хлоп з Кароліни на ймення Петч, простягся обличчям вниз біля трапа, що вів на капітанський місток.

— Ми попливемо до порту, коли я накажу, — вирік Паунд, застромивши пістолі назад за пояс. Двоє моряків вийшли наперед, щоб забрати свого пораненого товариша.

— Викиньте його за облавок, — наказав капітан, і, незважаючи на те що він досі був живий, каролінця жбурнули в океан.

— На наступного я навіть кулі не марнуватиму, — з погрозою мовив Паунд, навіть не озирнувшись, щоб побачити, як його жертва борсається в струменях води за кормою.

— А чого це мавр так радіє? — прошепотів Бертран, звертаючись до Ебенезера. — Ви ж казали, що він лютував більше за всіх.

Поет, приголомшений цим першим видовищем смерті, трусонув головою і судорожно ковтнув, щоб не знудило.

Саме цієї хвилі пролунав крик марсового.

— Вітрило! Я бачу на сході вітрило!

Пірати подивились туди, куди вказав марсовий, і побачили трищоглове судно, яке рухалося в їхньому напрямку, але вони були надто пригнічені покаранням, щоб виказувати до нього якусь особливу цікавість.

— Ану, ходи-но сюди, — засміявся капітан Паунд, подивившись на незнайомця крізь прозірну трубу. — Якби Петч протримався ще хвилин десять, то не годував би зараз собою крабів! Чи знаєте ви, що там за корабель, хлопаки?

Вони не знали, не вселяла в них особливої радості й перспектива грабунку.

— Це корабель, що прямує з Лондона, на який я чатував ці останні два тижні, — пояснив Паунд, — поки ви, нікчеми, там у себе в кубрику готували змову проти мене. Ви коли-небудь чули про бригантину «Кіпріотка»?

Почувши цю назву, команда звеселилася, зустрівши новину схвальними та хтивими вигуками. Вони почали ляскати один одного по плечах, стрибати на радощах і танцювати, і, за наказом капітана, немов одержимі, миттю кинулися на вантові щаблі, до шкотів, фалів і брасів. На кораблі підняли марселі та фока-штаг, круто переклали стерно, і шхуна швидко побігла напереріз своїй новій здобичі.

— Що воно таке, ця «Кіпріотка», що так легко змінила їхній настрій? — прошепотів Бертран.

— Я не знаю, — відповів його хазяїн, шкодуючи, що заколот так нічим і не скінчився. — Але так само, як і її тезко, вона постала з моря, і хтозна, либонь, у нас будуть причини її полюбити. Ти пильнуй — може, з'явиться нагода перелізти на той корабель, а я спробую, якщо зможу, поцупити «Діярій».

Зґвалтування «Кіпріотки»; а також повість про Гіктопіка, короля аккомаків, і найбільша халепа, в яку Лауреат наразі вскочив

За якусь чверть години шхуна і бригантина, спритно йдучи протилежними галсами, опинилися на відстані гарматного пострілу одна від одної. Десятки пасажирів бригантини юрмилися на носі, щоб побачити шхуну — напевно, перший корабель, який вони зустріли впродовж багатьох тижнів, — і невинно вітали її помахами рук і хустинок. Пірати, у кого були вільні руки, зробили так само і, здійнявши у відповідь моторошний гук, вистрілили у воду прямо попереду своєї наміченої жертви. І тільки тоді, коли всі там почали верещати й тікати, шукаючи прихистку, Ебенезер став потроху здогадуватися, що ж тут насправді відбувається: геть усі пасажири, яких він там потрапив побачити, були жінками.

— Царю небесний! — ледве видихнув він.

Капітан бригантини, зрозумівши наміри шхуни, взяв курс фордевінд на північ, відстрілюючись від нападників: але його спроба захиститися була запізнілою. Очікуючи на це, залога, за наказом капітана Паунда, вже стояла напоготові, щоб здійснити такий самий маневр, і перш ніж бригантина встигла розіпнути всі свої вітрила, шхуна вже йшла новим курсом. Ба більше, хоч прямі вітрила бригантини і були краще придатними для того, щоб іти курсом фордевінд, ніж косі вітрила її переслідувача, але невеликі розміри шхуни та її менша вага з лишком покривали цю різницю. Капітан Паунд наказав не відповідати на постріли з мушкетів і пістолів; натомість, взявши стерно до своїх рук, він, зрізавши шлях, так близько підійшов до корми бригантини, що на її транці можна було виразно прочитати назву «Кіпріотка», написану на бандері, яку тримали у своїх руках різьблені з дуба купідони. Тієї самої хвилі, коли, здавалося, бушприт шхуни мав продірявити корму жертви, він, поклавши стерно праворуч на декілька градусів, змінив курс; гармаш на носі корабля здійснив постріл без набою в стерно бригантини, і на тому гонитва скінчилася. Залога «Кіпріотки» почала видиратися на реї, щоб прибрати вітрила, аби безпорадне судно не перевернулося. Коли шхуна змінила галс і взяла попередній курс, бригантина вже колихалася на хвилях з голими щоглами; залога стояла з піднятими руками, старпом вивісив білий прапор на грот-фалі, а капітан, склавши руки за спиною, стояв на містку, очікуючи найгіршого.

Пірати нетямилися з радощів. Вони гуртом кинулись до релінга, викрикуючи всілякі сороміття та хтиво жестикулюючи. Боабділу ледве вдалося підвести шхуну впритул до бригантини, бо пірати на радощах забули ледь не про все на світі: та й сам мавр стяг із себе весь одяг, залишивши тільки свій високий червоний тюрбан, і стояв біля стерна, немов привид з нічного кошмару. Урешті-решт закріпили гаки, прибрали вітрила, і кораблі, міцно прив’язані один до одного вздовж бортів, колихалися на хвилях, мов двійко морських птахів, що паруються. Потім пірати з дикими вигуками й лайкою, спотикаючись у поспіху на своєму шляху, юрбою кинулися через поруччя. Перелякана залога «Кіпріотки» відступила назад, але ніхто не звертав на неї жодної уваги: капітану Паунду навіть довелося, погрожуючи трьом своїм матросам пістолем, змусити їх прив'язати залогу до щогл. Решта дбала тільки про те, як виламати двері, що вели до східного трапа і кают, які нажахані пасажирки замкнули зсередини на засув.

Спостерігаючи за цією дикою сценою, Ебенезер побілів як полотно. Поруч з ним на шхуні біля фок-щогли стояв найстаріший із піратів, Карл, вітрильщик — худий і зморшкуватий, невисокий чоловічок років шістдесяти, лихий на виду, з куцою брудною борідкою та геть беззубий, який, хихочучи й хитаючи головою, споглядав за тим, що відбувалося.

— На цьому кораблі що, самі жінки? — запитав його Лауреат.

Старий ствердно кивнув, блаженно всміхаючись.

— Це корабель, що везе з Лондона шльондр.

Він пояснив, що раз чи двічі на рік капітан «Кіпріотки» завантажував корабель жінками, що зубожіли й погодилися на шість місяців стати проститутками в колоніях, де відчувалася гостра нестача в жінках. Дівчат перевозили безкоштовно; підприємливий капітан отримував не тільки платню за перевіз, а й у разі якщо дівчина мала якусь особливу відзнаку — була незаймана, походила з поважної та порядної родини або була дуже юна, — премію від власників борделів, котрі з'їжджалися до Філадельфії з усіх провінцій, маючи на меті оновити чи поповнити свій штат. Що ж стосується дівчат, то декотрі з них уже були проститутками в Лондоні, інші жінки, доведені до розпачу, зважувалися на цей крок з бідності або з інших причин, а деякі молодички, що були в прислугах, надумавши дістатися Америки за будь-яку ціну, керувалися холодним розрахунком і вважали, що бути проституткою шість місяців привабливіше, аніж відбути служницею в колонії звичаєві чотири роки за договором.

— Усі пірати на цьому узбережжі о цій порі року виглядають «Кіпріотку», — сказав вітрильщик. — Там, за тими дверима, понад сотню дівок. Ти тільки-но глянь на Боабділа!

Ебенезер побачив, як голий Боабділ, відштовхнувши вбік своїх побратимів, узяв до рук знайдену поблизу здоровенну довбню, яку, ймовірно, залишив на чардаку тесля з бригантини. З одного ж удару він розщепив двері та сторчголов кинувся всередину, а решта негайно ж ринулася за ним. По якійсь хвилі залунали зойки та прокляття.

В Ебенезера затремтіли коліна.

— От бідолашні! Бідолашні!

— Тю, оце?! — глузливо кинув Карл. — Таж це якісь нікчемні молитовні посиденьки, от що це! Плавав би ти зі старим Томом Тью з Ньюпорта, як колись довелося мені! Якось торік пливли ми з Ліберталії[49] до Аравійського узбережжя й у Червоному морі перестріли один з кораблів великих моголів, що віз пілігримів до Мекки; у нього на борту було сто гармат, але ми взяли його на абордаж, не втративши жодного чоловіка, і як ти гадаєш, що ми там знайшли? Тисячу шістсот незайманиць, сер! Не більше, не менше! Тисяча шістсот незайманиць, що прямували до Мекки, найгарніші мавританочки, яких тільки хтось коли-небудь бачив, а нас і сотні не було! Нам знадобилися цілий день і ціла ніч, аби полускати їх усіх — серед нас були французи, голландці, португальці, африканці й англійці, — і коли ми скінчили, палуба виглядала, як різницька. Присяй-бо, у всій історії сластолюбства не знайдеться дня і ночі, рівних цим! Я й сам продірявив парочку, хоч мені було вже під шістдесят, — смаглявенькі близнючки, тугенькі, мов удавка з напівштиками, і відтоді мені вже більше ніколи не вдавалося підняти свою стару швайку!

Він і далі щось теревенив, але Ебенезер не міг його більше слухати. Передусім тому, що події на чардаку надто вже поглинали його увагу, щоб відволікатися ще на щось: пірати витягували своїх жертв по одній чи по двоє за раз, зомлілих чи притомних, погрожуючи пістолями чи силоміць. Він бачив, як жінок насилували на палубах, трапах, релінгах — усюди та як тільки можна. Жодна пощадку не дістала, і за найгожіші трофеї жадібно хапалися одразу двоє, а то й троє піратів. Боабділ виринув, тримаючи на кожному плечі по жінці, що марно намагалися його дряпати та лупцювати: одну він підніс капітану Паунду, який стояв на шканцях, а друга вивільнилась і спробувала було втекти від своєї жорстокої долі, видершись по вантах на бізань. Мавр дав їй можливість трохи втекти, а потім почав поволі залазити слідом за нею, на кожному кроці щось сласно гукаючи до неї арабською. На висоті п'ятдесяти футів, де внаслідок кільової хитавиці кожен рух корабля значно відчутніший, нерви дівчини зрадили: вона просунула руки та ноги крізь квадратові вічка у вантах і повисла, щосили вчепившись у них, поки Боабділ, підійшовши ззаду, із залассям нещадно порав її. Внизу на шхуні вітрильщик ляскав у долоні, підхихикуючи; Ебенезер, пригнічений цим видовищем, відвернувся.

Він побачив Бертрана, що стояв позаду на деякій відстані й спостерігав за всім з неприхованою пожадливістю, та згадав про свій план. Нагода була слушною: усі члени команди шхуни, окрім старого Карла, були заклопотані тим, щоб вдовольнити своє бажання, і навіть капітан Паунд, який зазвичай тримався осторонь усіх веселощів, вирішив, що трофей, піднесений мавром, надто спокусливий, щоб відмовитися від нього, і зник із дівчиною в каюті бригантини.

— Гляди уважно! — прошепотів він слузі. — Я зараз піду по «Діярій», а потім ми спробуємо прослизнути на «Кіпріотку». — І не звертаючи уваги на переляканий погляд Бертрана, він обережно рушив до дверей, які вели в напрямку каюти капітана Паунда. Йому не довелося докладати особливих зусиль, щоб знайти предмет своїх пошуків: «Діярій» лежав на столі, просто на виду, а його окремі сторінки були притиснуті прес-пап'є, зробленим із корала. Ебенезер схопив їх і з калатанням у серці перебіг очима першу сторінку: опис зборів Асамблеї нічого для нього не значив. Але на recto…

— Ага!

«Таємна історія подорожі вгору Чесапіцькою затокою від Джеймстауна у Віргінії, — прочитав він, — здійснена К^ап Дж. Смітом року Божого 1608 та старанно в усіх подробицях викладена ним самим на папері в декількох частинах». І нижче, написана старожитнім рукописним шрифтом, який ледве можна було розібрати, починалася розповідь, що скидалася зовсім не на щоденник, а на короткий звіт, що, імовірно, створювався як початковий нарис частини добре відомої «Загальної історії Віргінії»:

Семеро жовнірів, шестеро джентльменів, лікарь-хірург Рассел та я сіли на корабель, щоби вирушити з міста Кекутана, що у Віргінії, у червні сього року 1608,

Далі цього місця поет цієї хвилі читати не зважився, але не зміг втриматися, щоб не погортати похапцем решту сторінок стародавнього скрипту, сподіваючись знайти ім'я Генрі Берлінґейм. Довго шукати не довелося: «Щойно Король заснув, — прочитав він на одній з перших сторінок, — як я одразу ж рушив до дверей і сповнив би всі його схотінки, якби Л^д Берлінґейм, схопивши мене за руку, не став мені на заваді, ознаймивши, що він рішуче проти того, аби я се робив…»

— То Берлінґейм — лорд! — вигукнув Ебенезер, звертаючись сам до себе, і радо запхав скрипт собі за пазуху, заткнувши його за пояс штанів. Він визирнув на палубу. Шлях, здавалося, був вільний: єдиний, хто міг його вгледіти, був мавр на вантах бізань-щогли «Кіпріотки», але він був зайнятий тим, що злазив донизу, аби вполювати собі наступну здобич, залишивши першу геть розтерзаною на вантах. Сонце вже заходило: його довгі промені підсвічували картину збоку якимось неприроднім рожево-золотавим світлом.

— Агов, хазяїне Ебене!

Лауреат перелякано смикнувся, почувши, що хтось його гукнув, але голос був Бертранів.

— От же бовдур! Він мене таки доконає! — Він марно визирав слугу, шукаючи його на чардаку шхуни: вітрильщик стояв самотньо біля релінга.

— Ходіть-но сюди, хазяїне Ебене! Я тут, ондечки! — голос лунав зі сторони бригантини. Вжахнувшись, Ебенезер побачив Бертрана, що стояв біля стерна корабля, маючи намір накинутися на пухкеньку дівку, яку він перехилив через гакаборт. Ебенезер гарячково подавав йому знаки, щоб той повернувся назад, але Бертран засміявся та похитав головою.

— Вони запросили нас приєднатися до них! — крикнув він і повернувся, щоб завершити свою справу.

Перед таким відступництвом годі було й думати про те, щоб прослизнути на інший корабель непоміченим. Повсюди на «Кіпріотці» тривав бешкет: безпорадні жінки, позолочені сонцем, у більшості своїй втратили будь-яку надію і, замість рятуватися втечею, скорилися своїм нападникам, хто благаючи про пощаду, а хто й мовчки. Поет стенувся і, шукаючи прихистку, подався до своєї цюпки в комірчині для линв, вирішивши, що, раз уже втекти немає можливості, то слід скористатися з цього гульбища, аби прочитати до кінця дорогоцінний скрипт. Позичивши на півбаку лампу та зачинивши за собою двері, він дістав «Діярій» і, влігшись на своє ліжко, що складалося з подертих на шмаття вітрил, прочитав таке:

Семеро жовнірів, шестеро джентльменів, лікар-хірург Рассел та я сіли на корабель, щоби вирушити з міста Кекутана, що у Віргінії, у червні сього року 1608,

Дорогою по Бездоріжжю йти,

Християн там і сліду не знайти…

Ми відправилися в подорож на барці тоннажністю три тонни, риштувати в путь яку я призначив раніше великого ліверпульця Генрі Берлінґейма, котрого я не зважився залишити, аби не плямував мого імені, вигадуючи напрасну та зводячи наклепи. Але ледве ми залишили позаду себе на півдні Кекутан, як з'ясувалося, що сей поганець ошукав мене; щоб прогодувати гурт пятнайцяти люда всеньке літо, він призапасив один жалюгідний мішок вівса, та й той заражений довгоносиком, та барильце каламутної води! Я запитав його: Він хоче, абисьмо повмирали з голоду? Чи він гадає, що принукає мене, підібгавши хвоста, повернутися додому? Сю надію, як мені відомо, він плекав посполу зі своїми приятелями гультяями-джентльменами. Потім я посадив усіх на зменшений пайок і примусив ловити рибу за облавком, хоча я і не знав, яким-то робом можна було приготувати на барці рибу. Правду кажучи, за два дні я сподівався пристати до берега, але нічого про теє не казав, і всю рибу, яку вони зловили, викидав назад у Затоку. Потім я зачав учити всіх і кождного мистецтва вправлятися з вітрилами та румпелем, речі, коло яких охвітно заходилися жовніри, а джентльмени почали нарікати на те, а найголосніше Лд Берлінґейм, котрого я послав вичерпувати воду з трюму.

Сей Берлінґейм, бувало, казав свойму сусідові: Яке капітану до того діло, якщо ми всі згинемо? Щоразу, як він потрапляє в якусь халепу, ми, джентльмени, маємо витягувати його з неї, якщо тілько якась нага дикунка не спуститься з небес, аби порятувати його шкуру. Сим він натякав на Покахонтас, доньку Поухатана, яка декілька місяців тому врятувала мене, і мені стало зрозуміло, що він збирається дрочитися зі мною всю подорож.

Наступного дня ми досягли мису, що лежить на північ од Кекутана, і все товариство зраділо з того, бо всі наші животи вже кавчали од їжі та каламутної води. Ми пристали до берега, де знайшли двох дикунів, грізних на виду, озброєних списами, що мали гострі наконечники з кісток. Я зважився привітати їх і був радий довідатися, що вони говорять мовою, подібною до мови Поухатана, чиїми підданцями вони, з їхніх слів, і були. Лютий вид сих людей пояснювався тілько їхньою войовничою покрассю; бо ж самі вони лише ловили списами рибу на мілині. На моє проханє, вони одвели нас до свойого міста та короля, котрого звали Гіктопік.

Потім трапилася та приключка, розповідь про яку я не можу долучити до моєї Історії. Я оповім про неї на сторінках сих особистих спогадів, бо вона оп'ять показує ту ворожнечу, про яку я вже згадував, між мною та Лд Берлінґеймом, що небавом привела нас до самісіньких воріт Смерті…

— Господи милосердний! — вигукнув Ебенезер і перегорнув сторінку.

Отже, сей Гіктопік привітав нас у свойому королівстві, котре, як він сказав, мало назву Аккомак, і справив нам препишну учту. Покіль ми їли, я спостерігав за ним, і присягаюся, що се був найпризвоїтіший, найшпетніший і найчемніший дикун, якого ми будь-коли подибували. Я всмак, як то вже в мене ведеться, пообідав, і так само зробили лікар Волтер і жовніри, але наші джентльмени не виказали великого апетиту до дикунського їства. Берлінґейм виявив особливо мало охоти до їди, що було дивно для такого огрядного чоловіка, як він, надто як згадати, який він здіймав галас, потерпаючи за свій шлунок. Як учта скінчилася, Гіктопік виголосив невеличку промову, знову сказавши, що він радий нас вітати у свойому місті, та запропонував нам, перш ніж вирушити далі, поповнити наші припаси. Мені тогді так здалося, що він було виказав якусь дивну хіть, аби ми залишилися ще трохи у нього, але мені не одразу стала зрозуміла причина сього.

Коли я запитав його про розміри королівства, Гіктопік лише одповів, що воно доволі широке і простягається далі на північ, ген аж до того місця, де вже починаються дикі краї. Сим краєм він правив обопільно зі своїм братом, таким собі Дебедевоном, який дістав у дикунів-аккомаків прізвисько Король-Сміхун. Місто Дебедевона, як ми взнали, лежало далі вглиб сеї країни, де він і жив посполу зі своєю королицею у великій і гарній хижі. Я тогді запитав, а де ж королиця Гіктопіка? — звернувшися до нього з цим питанєм радше з ввічливости. Але вздрівши, яка хмара набігла на його лице, я спробував змінити тему розмови, і поцікавився, чому се Дебедевона прозивають Королем-Сміхуном? Після чого, хоч причина того мені і була невідома, гнів Гіктопіка тілько зріс, так що він уже ледве стримував себе. Провадити далі розмову мені здавалося марною річчю, тож я замовк, затягнувшися тютюном з люльки, що переходила по колу з рук у руки.

Гіктопік, зрештою, опанував себе і наказав, щоб моїм людям облаштували нічліг, а я й пристав на те, бо небо затягнуло низькими хмарами, що віщувало негоду. Джентльменам і мені надали місце в хижі Гіктопіка, яка мала, дарма що він був король, лише один великий за розмірами покій. Усі почали лаштуватися до сну, опріч Берлінґейма, котрий завше невідступно стежить за мною і спить хіба лише тогді, коли вже і я сплю. Потім я і король, сидячи отак мовчки перед огнищем, викурили ще чимало люльок. Я добре бачив, що йому кортить поговорити зі мною, але, як то ведеться у дикунів, він ще довго зволікав перед тим, як розпочати. Із сеї причини я волів, щоби Берлінґейм пійшов спати, абисьмо мали змогу поговорити наодинці, але він ніяк не хотів іти, попри мої натяки та знаки, що я йому показував.

Нарешті Гіктопік заговорив і доволі довго просторікував про незначні речі, як то звикле у дикунів. Потім він сказав, а я переповім стисло лише саму суть (бо я тут витлумачую його слова англійською): Пане, ви, поза сумнівом, маєте мене за безженця, оскільки жодна жінка не прислуговувала мені в сьому домі чи за столом, ба більше, коли ви запитали, де моя королиця, я вам не одповів. Одначе в сьому ви помиляєтеся. Я навсправжки маю королицю, і то незрівнянної вроди, яку я оце лише недавно взяв собі за жону. Проте вона не стала дружиною, бо хіба ж од дружини не вимагається передусім, аби вона не шукала для свойого раювання когось иньшого, опріч свойого пошлюбленого мужа? Але моя королиця вважає, що мені бракує на силі, хоч я маю себе кругом за справжнього чоловіка, і вона ходить, не вдовольнивши своє бажанє. Та й не королиця вона, бо хіба ж од королиці не вимагається передусім, щоб вона робила тілько теє, що засвідчує велич її короля? Але моя королиця, незадоволена моєю чоловічою моццю, повсякчас шукає собі втіхи в домівках иньших чоловіків, вкриваючи мене ганьбою; і вона ще й досі, як стверджує, не вдовольнила своє бажанє. Се вельми згубна справа, бо вона не тілько знеславила мене і постійно уймає мені на силі, але й виснажує всіх молодих чоловіків мого міста, рівно як і старих. Вона немов та п'явка, що, скуштувавши крові, ніяк не може напитися досхочу; або немов та сова, що, зжерши всіх мишей у полі, все одно вертається несита до свойого гнізда. Мій брат Дебедевон надає цій справі великої ваги та й досі ще сміється з мене (ось чому його і прозвали Королем-Сміхуном). Він має дружину, яку він вповні задовольняє, а відтак вважає, що кращий од мене, рівно як і його люди вважають себе кращими од моїх людей. (Втім, його жона — мов та миша, і її легко наситити, бо я й сам частенько вивіряв себе на ній, покіль мій брат був на риболовлі.) Тому я і прошу тебе, блідолиций, абись спробував зробити приємність королиці або ж навчив її здобріти тим, що вона вже має, аби мир і шана знову запанували в моєму місті, а мій брат більше з мене не кпив. Бо з огляду на твою вдягачку, твоє дивне судно та твою мужеську поставу, ти не звичайний чоловік, а чудотворець.

Отак-то промовляв Гіктопік, і я слухав його, здумівши, бо більшість чоловіків, незугарних вдовольнити своїх жінок, не люблять зізнаватися иньшим чоловікам, що їм бракує на чоловічій силі. Одначе я захоплювався його правдомовністю, щирістю та щедрістю, з якою він припрошував мене спробувати вчинити те, що він сам був неспроможний зробити. З усім тактом, на який я тілько виявився удатний, я прийняв пропозицію Гіктопіка, після чого він вказав мені на двері у своїй хижі, що вели, як він сказав, до покоїв королиці. За сим він влігся коло багаття та заснув, але сон його був тривожний, як тілько і може спати чоловік, що дав дозвіл иньшому ввійти до опочивальні, де лежить його дружина.

Щойно Король заснув, як я ізразу ж рушив до дверей і сповнив би всі його схотінки, якби тільки Лд Берлінґейм, схопивши мене за руку, не став мені на заваді, ознаймивши, що він рішуче проти того, аби я се робив. Я запитав його, чого се він проти? — оскільки відав, що він ніякий не католицький святенник. На що він одповів: Хай там що, але він замірився зробити се сам, бо я вже зажив милостей у Покахонтас і справичив сю дівицю, удавшись до непристойного способу, тогді як він так і не запобіг у неї жодної ласки і не спав з жодною жінкою, відколи відплив з Лондона. Ба більше, він ознаймив, що коли я одмовлю йому в сій послузі (хоч саме він був у мене в боргу і завдячує мені своїм нікчемним життям, а не навпаки), він намірявся розголосити правду, відкривши всім у Джеймставні, а також в Лондоні мій рецепт з баклажаном.

Я йому на теє одповів, що він може плужити сю дикунську королицю, якщо йому вже так кортить, мені до того байдуже, додавши, що якщо вона бодай вполовину така Мессаліна, як її змалював наш добрий Гіктопік, то знадобиться з десяток таких Берлінґеймів, аби її вгамувати. Сказавши се, я чемно вклонився, припрошуючи його до дверей, і приєднався до своїх товаришів, що хропли біля огнища. Одначе я не став вкладатися спати і, покурюючи люльку, міркував собі так, що мої нічні пригоди цілком імовірно ще не добігли кінця.

Нарешті Берлінґейм повернувся, бувши в кепському гуморі, і коли я поцікавився: Невже так легко було вгонобити королицю? — він у відповідь тілько перднув, одначе, побачивши, що король досі спить, почав лаяти її на всі заставки, зуживаючи всіляких слів од шльондри до сракопродавки. Він сказав, що виліз би на неї, бо вона прийняла його доволі люб'язно, але коли він уже стояв напоготові, щоби зробити свою хтиву справу, вона запитала, де ж його гроші? А що він, опріч пачки тютюну, нічого не міг їй офірувати, вона ізразу ж перевернулася на живіт і більше не схотіла мати з ним справу. Із сим він і пійшов собі геть.

Почувши сю оповідку, я розреготався і сказав, що він довіку хапатиме облизня у жінок, якщо його так легко відвадити. Наше щастя, що Поухатан вибрав було мене, а не його, щоби продірявити спідній панцер його доньки. У відповідь на те Берлінґейм ізнову перднув і сказав, що, як я маю бажанє довести на ділі, що мої вихвалки — не пусті балачки, то двері ще не замкнені, а королиця лежить собі на долівці. Щодо нього, то він більше нічого не хоче мати зі шльондрами, дарма королиці вони чи помийниці.

Я не став гаяти часу і пійшов до покоїв королиці, залишивши Берлінґейма біля огнища пріти у соку власної легкодухости. Тільки-но мої очі призвичаїлися до темряви, я розгледів королицю, що лежала, ізнову перевернувшись на спину. Се була, наскільки я міг бачити, доволі приваблива дикунка, з приємними рисами, гарної статури та з пласким животиком, а її пипки та иньші принади були такими спокусливими, що могли ввігнати в хіть будь-якого чоловіка. Вона звеліла мені дикунською говіркою «учинити свою волю», і я весь настовбурчився, мов ті вуха у пса, що вчув запах м'яса. Я представився як Кап Джон Сміт з Віргінії, вважаючи, що то вже буде зовсім по-скотинячому порати жінку, не сказавши спочатку для годиться одне одному декілька ґречних слів. Але вона на теє не звернула жодної уваги, натякнувши мені певними рухами, що подібні люб'язності — то лише марна трата часу. Тому я став квапливо роздягатися і вмить згріб би її до своїх обіймів, але вона пригасила мій запал і, вказавши на теє місце, яке вона за своєю дикунською традицією вищипала догола і що скидалося на корж випаленої глини, обмазаний червоною фарбою, яку вони роблять з горобейника, зажадала, аби я їй наприпочатку щось заплатив, бо вона не звикла давати комусь усолоджуватися своїми принадами задарма.

Мене се анітрохи не збило з плигу, бо ж я звик мати справу однаково і зі шльондрами, і з дикунками. Я підняв свої плюндри і витяг ізвідти жменьку брязкалець, що завжди полонили очиська дикунів. Ото я й дав їй сії штуки, але вона викинула їх геть і стала вимагати, аби я дав їй ще щось. Тогді я дав їй маленький оберіг, котрий належав колись мертвому мавру, а од нього перейшов до мене, що, як казали, мав магічну силу, але і сього дарунку вона не рачила прийняти. Опісля я запропонував сій курві хтиву фігурку, різьблену зі слонової кістки, дрібну монету із сороміцьким написом арабщиною та пообіцяв їй дванадцять ярдів шкотського сукна, що мають привезти наступним кораблем з Лондона, — але все було марно. Вона зажадала шість низок вомпомпегів або дев'ять роаноків за свої послуги і ні на що иньше не погоджувалася, бо саме таку ціну за її тіло звикли платити иньші коханці, адже вона королиця. Я одрік їй, що не маю при собі дикунських грошей, як і не маю жадної можливості роздобути їх, але якщо вона дозволить мені угонобити мою хіть, то я пришлю їй з Джеймставна цілого фунта стерлінгів — монету, якої у Лондоні вистарчить на те, щоби купити собі чортів тузінь хвойд. Але королиця і чути не схотіла про мого фунта стерлінгів і, повернувшись на живіт, так бзднула, що це зробило б честь і самій королеві Єлизаветі. Я заявив, що Кап Джона Сміта так легко не одвадити, і коли на теє вона одповіла у притаманний їй спосіб, я поклав собі хай там що, а таки вволити, незважаючи на неї, своє бажанє. Межи практичних французів ходить така примовля, що коли нема змоги їсти дроздів, то тогді, либонь, тра' вдовольнятися вороною. Отож я вже більше не зволікав і одразу ж приневолив королицю до того гріха, за який наш Господь наслав на Міста Рівнини дощ з вогню…

Справувавшись, я одсунувся, очікуючи, що королиця гукне своїх охоронців, аби вони вхопили мене, що, як я гадав, вона не забариться зробити. Якусь хвилю вона лежала на долівці, одхекуючись, а коли нарешті перевела дух, то зняла зі своєї шиї десяток низок вомпомпегів і подарувала мені. Потім вона ознаймила, що сеї ночі вона налюбилася вдосталь, так що в неї болітиме аж до молодого місяця. Отак сказавши, вона чи то зомліла, чи то запала в якийсь сон, і я залишив її, перейшовши до другого покою, аби цабанити Берлінґейма за те, що йому забракло фантазії. Він се сприйняв, не приховуючи свойого дрантивого настрою, що було очікувано, бо я знову взяв гору над ним.

Спав я довго, і був уже день, коли я прокинувся і знайшов Гіктопіка, що сидів у свойму королівському фотелі в гурті своїх заступників-ватажків. Він наказав їм, покіль я спав, поводитися тихо, і побачивши, що я вже встав, вийшов наперед та обійняв мене, ознаймивши, що я буду другою після нього людиною в сьому місті і я можу взяти собі в жони найгарнішу дикунку з його племені, бо я потрапив відновити мир межи його людьми. Я поцікавився: Як се могло ся стати? — і він дав відповідь. Королиця на світанку прийшла до нього і попрохала вибачити її за невірність, і присяглася, що я її так вгонобив, що однині вона ніколи більше не відлучатиметься од королівського ложа. От тілько він боїться, мовив він, що її рішучости надовго не вистарчить; то вже напевне завдяки якійсь моїй неймовірній чоловічій моці я потрапив догодити їй, а я збираюся залишити се місто сьогодні.

Почувши се, я одвів його набік і, зоставшись із ним сам на сам, повідав йому, якого простого способу я зажив, запевнивши його, що й він так само, як і я, може се зробити. Бо така вже мала була калюжка, що будь-яке жабеня там здаватиметься великим. Гіктопік нігди не чував про такий обичай (якого я навчився у скурвих арабів) і слухав мене з почудуванєм. Але знати — то не вміти, тож йому нічого не залишалося, як спробувати сю науку самому, і він прудко вийшов із приміщення.

Поки він ото так ходив мизкатися і був відсутній, я зібрав докупи своїх братчиків і наказав їм лаштувати судно в путь, бо мав намір відплисти того ж таки дня, щоби продовжити наші розвідини. Вони одразу і вирушили, усі, опріч Берлінґейма, що тинявся берегом, кóпаючи камінці; і ми вже були майже готові відплисти, коли Гіктопік вийшов зі своєї хижі. Він знову обійняв мене, сього разу ще палкіше, та став благати мене залишитися в його місті назавжди яко принц і його спадкоємець. Адже його мизканє так укоськало королицю, сказав він, що вона три дні не вставатиме з ліжка і матиме закреп із тиждень. Але я одкинувся його пропозиції, сказавши, що маю справи в иньших місцях, які потребують мойого втручання. По довгій розмові він зрештою таки поступився, дозволив мені плисти далі, обмисливши мене і моїх братчиків усілякими дикунськими гостинцями і давши їства й води, абисьмо мали того подостатком на кораблі.

Отак-от нарешті ми знову розіпнули вітрила і відплили, верстаючи путь у відкрите море і прямуючи до того, що чекало на нас попереду. Мені не дуже-то й хотілося вирушати, і я б радо затримався на якийсь час, бо ж Гіктопік розповів мені про свій намір відправитися до міста Дебедевона, свойого брата, і там своїм плужком зорати Дебедевонову королицю у спосіб, якого він навчився, аби назавжди посіяти неспокій у душі брата. Тогді як учинивши се, він, Гіктопік, сам стане Королем-Сміхуном аккомаків. А воно, присяй-бо, варте того, щоби на се подивитися. Але милість короля — то непевний дар, її легко виявляють і так само легко од неї одрікаються, тож я міркував собі так, що буде розважливіше, якщо я вчасно поїду, ущедрений його ласками, аніж, зволікаючи, наражатися на те, що гостинність аккомаків може вичерпатися…

На цьому місці й закінчувалася ця повість, або ж той уривок, що приніс на корабель Міч. Ебенезер знову його прочитав, а потім прочитав і втретє, сподіваючись натрапити на щось, що могло б пов'язати Генрі Берлінґейма та його безталанного тезку з цієї історії. Однак усе вказувало на те, що непримиренний противник капітана Джона Сміта, який, як сподівався Генрі, виявиться його предком, був не тільки бездітний, але й нежонатий, а на його майбутнє в товаристві дослідників не варто було покладати якихось сподівань. Зітхнувши, Лауреат зібрав докупи сторінки «Діярія» та сховав їх під своєю постіллю з подертих вітрил, де їх навряд чи хтось би знайшов. Потім він загасив ліхтар і деякий час посидів отак у темряві. Виразні звуки ґвалту, що долинали крізь бак шлюпа, викликали в його уяві картини, достатньо яскраві, щоб змусити здригнутися. Вкупі з історією зі скрипту — яка стала для нього таким же одкровенням, як і для Гіктопіка — вони хоч-не-хоч, а таки примусили його думки плисти в одному напрямку, і небавом він відчув фізичний потяг. Відверто кажучи, він не міг стверджувати, що до жалю, який він відчував до дівчат «Кіпріотки», не домішувалося чогось іще, або ж що насильство, вчинене над ними, він засуджував щиросердно; і якщо це видовище і викликало в нього обурення, то воно також приємно хвилювало і настільки його захопило, що лише ця нагальна справа з «Діярієм» була тим єдиним, що могло відволікти Лауреата. І справді, вид дівчини, що застрягла у вантах, мов муха в павутинні, і вид Боабділа, що, немов великий чорний павук, неспішно вилазить, аби покрити її, збуджувало його, як і самий лише спогад про це збуджував його зараз.

Йому було цілком зрозуміло, що цінність його незайманості не була моральною цінністю, як він і переконував Бертрана на «Посейдоні». Але й та таємнича онтологічна цінність, яку він їй приписував, уже не видавалася йому нині настільки беззаперечною, як тоді. Спогад про відвідини Джоан Тоуст до його помешкання, наприклад, що відклався в його пам’яті переважно як промова, із якою він звернувся до неї, перед тим як вона пішла, чи як той славень невинності, складений уже опісля, зостановився нині на згадці про саму лише дівчину, що зухвало сиділа на ліжку, і далі ані руш. Вона подалася вперед і обійняла його, коли він стояв перед нею на колінах, її перса прохолодним шовком терлися об його чоло; його щока лежала на ясику її живота; а погляд був прикутий майже до Таємниці!

Ззовні пролунав ще один крик протесту, високий і пронизливий, що перейшов у голосіння. У ньому звучало щось древнє, вчувалася певна архаїчна туга, що навертала поета на думки про Філомелу, Лукрецію, дівиць-сабинянок, доньок Трої й увесь волаючий легіон зґвалтованих жінок. Він пішов до трапа і, сходячи по ньому вгору, дивився в небо на зірки. Якою мізерною здавалася їм ця теперішня сцена, їм, котрим довелося побачити незчисленні війни, пограбування цілих націй та поодинокі насильства без ліку на просторах полів чи у вузьких провулках! Чи був колись бодай рік, щоб їхнє світло десь на землі не затьмарював дим від полум'я охоплених вогнем міст? Тієї миті, коли він ступив на чардак, скільки жінок — в Англії, в Іспанії й у далекім Сіпанґо — почули звук кроків ґвалтівника на східцях або на шляху позаду себе? Ряди приневолених жінок налічують сотні, тисячі й мільйони — різного віку і за будь-яких обставин, — упродовж століть розносяться й відлунюють їхні крики; увесь бруд планети политий їхніми слізьми!

Події, що тепер розгорталися на чардаку «Кіпріотки», були вже не такими бурхливими, хоча спокійніше від того не стало. Залога була досі міцно прив'язана до щогл і в понурому мовчанні спостерігала за цим безкраїм гульбищем; але поки що ніхто не постраждав. Пірати, погамувавши свою першу хіть, дістали ром і дуже швидко почали хмеліти. Дехто з них уже лежав безтямно, просунувшись у шпігати; інші порозлягалися вкупі зі своєю здобиччю на чардаку та дахах кают, по черзі прикладаючись до пляшки та даючи собі волю з жінками, але не в змозі вже довести свої домагання до скутку, декотрі взагалі втратили інтерес до жіноцтва — вони танцювали, співали сороміцьких пісень або грали в ломбер при світлі ліхтарів, вдихаючи п'янке повітря, нібито це був звичайнісінький вечір на морі. Із кают долинали здебільша звуки пиятики, а не насильства: двох дівок, здавалося, примусили всупереч їхній волі витворяти якісь штуки, й Ебенезер чув, як декілька жінок, долучившись до товариства, реготали разом з усіма, підбадьорюючи їх.

— Так легко змирилися вони зі своєю долею! — І він знову згадав вдів Трої, які, за намовлянням Гекуби, не стали чинити опір, погодившись стати коханками й рабинями.

Найбільш незавидний жереб, наскільки він міг бачити, випав сімом жінкам, котрих, зв'язавши в один оберемок, стегно до стегна, перекинули, у класичний для піратів спосіб, через релінг штирборту «Кіпріотки» таким чином, що їхні голови та верхні частини тулуба звисали над дещо нижчими бортами шхуни; але навіть про них, попри це приниження та виразну незручність їхнього положення, не можна було сказати, що лихо цілком їх поглинуло. Одна з них і справді, здавалося, схлипувала, хоч її ніхто зараз і не зачіпав, дві інші втупилися померклим поглядом у свої руки, що були перев'язані на зап'ястях та приторочені внизу до балясин, але решта патякали з Карлом, вітрильщиком, що курив люльку, стоячи перед ними на шхуні! Побачивши Ебенезера, який підійшов збоку, вони анітрохи не збентежилися.

— О, Господи, — мовила одна удавано стурбованим тоном, — ось іще один іде!

— Ну, ну, він, схоже, славний хлопець, — сказала її старша за віком сусідка. — Ти ж не станеш робити щось таке, що не личить лицареві, еге ж, голубе?

І поки вони реготали, ззаду до них, похитуючись, підійшов п'яний пірат.

— Ой! — зойкнула одна, котрій він дав знати про свою присутність. — Скажи йому, Карле, що зараз не моя черга! Агов! Цьому жируну я все одно що шмат баранини! Карле, скажи йому!

Вітрильщик, з огляду на його вік, мав деякий авторитет серед своїх братчиків.

— Гей, приятелю, спробуй-но іншу, — порадив він. Пірат слухняно перейшов до тої молодшої, заплаканої дівчини скраю, котра, щойно він її торкнувся, так несамовито скрикнула, що цей зойк пронизав Ебенезера аж до самого серця.

— Е ні, негіднику, не смій кидати мене напризволяще! — гукнула жінка, до якої він чіплявся на початку. — Ходи-но сюди, до тої, яка знає, що і до чого!

— Еге ж, дай спокій дитині, — гримнула інша. — Я покажу тобі, як це робиться в Лейчестерширі! — І, звертаючись до своїх подруг, додала: — Господи, аби не мавр!

— Сама напросилася, — сказав пірат, повернувшись до тої, яку він обрав спочатку.

— Далебі, який гарний хлопака! — вигукнула вона, вдаючи задоволення. — Дідько, ото вже стоїть, як у жеребця, дівчата! — А своїй сусідці, перейшовши на шепіт, сказала: — Він і половини мавра не вартий, якась розмазня, усе ходить околясом, а пожитку ніякого. Так! Ой, Боже ж мій, пане! Ой, Боже ж мій!

Решта троє жінок мали собі з того гарну забавку.

— Твій друзяка отамо в каюті, — сказав Карл, звертаючись до Ебенезера. — Нум, давай, не барися, якщо хочеш собі дівку, бо ми вже тут довго не затримаємося.

— Справді? — сказав Ебенезер, ніяково переминаючись з ноги на ногу; жінки дивилися на нього з цікавістю.

— Може, я краще піду подивлюся, що там затіває Бертран.

— От дідько, таж ми йому не любі, — сказала одна з жінок. — Йому більше його приятель подобається.

Решта підхопила це і почала дражнитися, долучилася навіть та, яку оце саме зараз топтали, тож Ебенезер мусив поспіхом відступити.

«Я цього ніяк не можу збагнути», — мовив він собі подумки.

Хоч він і відмовився повністю від затії сховатися на борту «Кіпріотки» і мало або й зовсім не цікавився тим, що зараз поробляє його слуга, втім, ці дві причини сповнили його відвагою достатньою, щоб він спробував перебратися на бригантину, вирушивши спочатку до корми, аби уникнути кпин жінок. Однак він не став би заперечувати, що мав намір повернутися назад, принаймні з цікавості, маючи ту перевагу, що цього разу він був би на чардаку «Кіпріотки» позаду них. Він виліз на поруччя і вхопився за ванти бізані, щоб підтягнутися. Але коли випадково глянув угору, то його очам в місячному сяйві відкрилося дивовижне видовище: високо в нарядді бізань-щогли, забута всіма, просунувши руки й ноги крізь вічка драбинки, неначе закута в колодки, досі висіла перша здобич мавра. Знизу не можна було напевно сказати, у якому вона стані: можливо, вона залишилася сидіти на цьому сідалі від страху, сподіваючись уникнути ще одного ґвалту, а може, просто зомліла, адже положення, у якому вона сиділа, не давало їй впасти. Було цілком можливо також, що вона мертва після укусу свого велетенського чорного павука. Запевнивши себе, що він лише задовольняє цікавість, перебуваючи, однак, у стані сильного збудження, Ебенезер, перекинувши ногу, поставив її не на палубу «Кіпріотки», а на першу вибленку в драбинці бізані й, не кваплячись, як це робив Боабділ, почав вилазити вгору до дівчини, що там висіла…

Коли він став підніматися, ванти під ним затремтіли, дівчина заворушилася, застогнала і сховала своє обличчя, закривши його долонями. Поет, у якого від жадання вже насправді голова йшла обертом, почав тихенько наспівувати, звертаючи це мугикання до неї.

— Ось я доберусь до тебе, подруго! Ось я доберусь до тебе!

Одначе, коли він був уже на півдорозі, із каюти внизу вийшов капітан Паунд, і мавр наказав усім забиратися назад на шхуну. Залога відповіла на те голосними протестами, проте підкорилася наказові, відчайдушно намагаючись урвати останні окрушини плотських утіх з жінками. Ебенезер поліз вдвічі швидше.

— Ось я доберусь до тебе!

Але знизу долинув голос Боабділа.

— Гей, ти, на бізані! Ану злазь негайно! Ну ж бо, хутчіш!

До дівчини було вже рукою сягнути.

— От же ж пощастило тобі, дівко! — зухвало гукнув він до неї.

Вона подивилася на нього зверху. У світлі місяця з цієї відстані вона була дещо схожа на Джоан Тоуст, і згадка про неї ще більше додала вогню його бажанню. На її обличчі був вираз жаху.

Відчуваючи слабкість від збудження, Ебенезер знову гукнув до неї.

— Ще б якусь хвильку, і я б тебе розчахнув!

Вона сховала своє обличчя, і він зліз додолу. По декількох хвилинах пірати відкинули гаки й заходилися біля вітрил, готуючись до відплиття. Кинувши погляд назад через смужку океану, що ставала дедалі ширшою, Ебенезер побачив, як жінки на «Кіпріотці» відв'язують своїх подруг від поруччя та звільняють залогу. Угорі на бізані він досі міг розгледіти білу постать дівчини, жадання до якої, так і залишившись незадоволеним, почало вже викликати в нього досаду. Полегшення, яке він відчув, коли його сутність була так випадково врятована, хоч і було непідробним, проте і близько не походило на те глибоке почуття, що охопило його, коли він був на вантах, і він усе ніяк не міг збагнути, що ж то з ним відбувалося. Звісно, переконував він себе, то було дещо більше, ніж звичайна хтивість: а інакше чому б від самої лише думки про поґвалтування, що вчинив мавр, йому ставало аж млосно від ревнощів? Чому він вподобав саме ту дівчину, що висіла на вантах, замість обрати жінок, прив'язаних до поруччя? Чому її схожість (яка, коли вже на те пішлося, існувала, либонь, тільки в його уяві) з Джоан Тоуст лише розпалила, а не остудила його запал? Та й уся його поведінка в цій справі була йому геть незрозумілою.

Він повернувся і поплентався до своєї цюпки в комірчині для линв, аби переконатися, що дорогоцінний скрипт у безпеці, і якось вгамувати, якщо можна, той біль, що ставав дедалі дужчим. Коли він спускався по трапу, різкий, пронизливий жіночий крик прорізав темряву, лунаючи з боку бригантини, а слідом і другий, і третій.

— Тепер їхня черга, — сказав хтось на шхуні, і було чутно, як дехто з піратів реготнув. Кров відлинула йому від голови; він заточився на східцях і, припавши головою до горішньої сходинки, вирішив, що краще буде зачекати якусь хвильку.

«Вона всього лише повія, звичайнісінька повія», — мовив він собі подумки й мусив повторити ці слова декілька разів, перш ніж почати спускатися далі.

Хтозна, чи то він гадав, що сховав його десь подалі в безпечне місце, перш ніж зійти на борт «Кіпріотки», чи то був надто п'яним, щоб помітити його відсутність, однак капітан Паунд зауважив втрату «Діярія» лише наступного дня по обіді, але на той час Ебенезер уже знайшов для нього кращий сховок. Міркуючи собі так, що буде нерозважливо надто довіряти своєму слузі, він дочекався, поки Бертран уранці вийде на чардак, а потім, діставши свою здобич з-під ліжниці, переніс її та поклав у стос нових вітрил, сховавши межи складок парусного полотна, що лежало під купою інших вітрил на великій полиці поодаль. Отож коли по обіді вони з Бертраном, роздягнуті догола, як і решта залоги, стояли й чекали, поки Боабділ і капітан прочешуть увесь корабель, він анітрохи не турбувався, дивлячись на те, як вони перекидають ліжка зі шмаття вітрил у їхній цюпці: щоб розгорнути та скласти знову кожне запасне вітрило на полиці — об тім не можна було і помислити. Після невдалих пошуків скрипту, що тривали години зо дві, капітан Паунд вирішив, що хтось із «Кіпріотки» нишком проскочив на корабель і поцупив його. Увесь той день і наступний пірати галювати по морю, намагаючись знову знайти бригантину, поки поява на обрії мису Генлопен і Делаверської затоки не поклала край їхньому полюванню, змусивши їх знову шукати безпечного місця у відкритому морі.

Від цієї втрати капітан із кожним днем ставав дедалі похмурішим і дратівливішим. Звичайно, понад інших він підозрював Ебенезера та Бертрана: хоч у нього і не було жодних підстав вважати, що хтось із них раніше знав щось про існування «Діярія» на кораблі й не було жодних доказів того, що хтось із них міг його вкрасти — їх обох, наприклад, бачили на борту «Кіпріотки» — але він знову, бувши в кепському гуморі, наказав замкнути їх у цюпці. Тоді ж він велів мавру покарати старого вітрильщика, наказавши всипати тому десять батогів за те, що недогледів злодія: у комірчині для линв було добре чути, як його шмагали, й Ебенезер, почуваючись ніяково, мусив нагадати собі, що скрипт був надто цінний для встановлення порядку та справедливості в Меріленді. Бертрану ж, який ледь не зомлів під час обшуку, він пояснив, що викинув «Діярій» у море, боячись, що його можуть викрити, а старий Карл усього-на-всього пірат, якого будь-який суддя на березі наказав би неодмінно повісити.

— Однак, — додав він рішуче, — якщо я почую, що вони збираються за це когось вбити чи закатувати, а хай навіть і оту бридку тварюку Боабділа, я зізнаюся в скоєному.

Чи зізнався б насправді, він і сам того не знав, та йому це й було байдуже; цю клятву він дав насамперед заради Бертрана, аби запобігти ще одній зраді.

— А то вже невелика різниця — зізнаєтеся ви чи ні, — відповів слуга. — Все одно наша остання година вже не за горами. — Він був дуже пригнічений; від самого початку Бертран недовірливо ставився до плану втечі, що її замислив Ебенезер, і навіть цієї примарної можливості вони були позбавлені, коли їх знов ув'язнили. Дарма Ебенезер вказував на те, що саме Бертран своєю поведінкою на борту «Кіпріотки» змарнував їхню найкращу нагоду втекти: така правда є поганою втіхою.

Їхні надії ставали чимдалі слабшими мірою того, як наближався день призначеного шхуні рандеву. Вони чули, як залога на баку скаржилася на те, що капітан стає аж надто суворим: трьом із них — чий злочин полягав лише в тому, що Паунд підслухав, як вони обмінювались думками, порівнюючи жінок з «Кіпріотки», — урізали пайку; четвертого, що як речник виступив від імені гурту, поцікавившись, коли вони зайдуть до якогось порту, він погрожував кілювати. Щодня двоє бранців зі страхом очікували, що йому спаде на думку взяти їх на тортури. Єдиною за весь той час світлою подією зарівно і для залоги, і для Ебенезера стала та новина, що мавра, який уже починав викликати в них обурення тим, що надто ревно виконував накази капітана, одна з його жертв з бригантини нагородила венеричною хворобою.

— Не знаю, чи то хранцузька, чи якась інша капавка, — повідав хлоп, що приніс звістку, — але воно болить так, ніби йому оте в окріп сунули, і він не може й ходити.

Ебенезер одразу ж припустив, що саме дівчина на бізані й була заражена цією болячкою, бо хоч Боабділ, звісно ж, і не обмежився нею, однак більше ніхто з піратів не виказував ознак цієї хвороби. Задоволення, яке принесло йому це відкриття, було неоднозначне, і його було непросто пояснити: по-перше, він був радий бачити, що мавру це зґвалтування так просто не минулося, однак він цілком усвідомлював, що його почуття досить дивне з огляду на його власні наміри. По-друге, полегшення, яке він відчував, уникнувши хвороби, хоч і був лише на волосину від того, щоб заразитися, як і полегшення від того, що йому таки вдалося зберегти свою цноту, не змогло притлумити розчарування, як він на те сподівався. По-третє, наявність інфекції свідчила про те, що дівчина вже не була незайманою, і ця обставина викликала в нього додаткові почуття, що не зовсім узгоджувалися між собою: досаду від того, що в нього нині було менше підстав ненавидіти мавра та смакувати свою гризоту; розчарування від того, що це знецінювало ледь не здобуту ним любовну перемогу; сум'яття від усвідомлення того, що ж означало це розчарування, позаяк те, що спонукало його до зґвалтування дівчини, мусило б бути ще жорстокішим, ніж те, що рухало мавром, оскільки той не вважав принаймні, що вона було незайманою; жах, який наганяла на нього ця двоїста зіпсутість, зумовлений тим, що хоча його похіть і була принаймні частково викликана тим жалем, який він відчував до дівчини, щойно позбавленої, як він гадав, дівоцтва, втім, у своєму серці він відчував, що цей жаль був усе ж таки непідробний, і він тільки став би ще більшим, а не меншим, коли б він уже напав на неї, тоді як те відкриття, що вона не втрачала своєї незайманості з Боабділом, насправді робило його тільки меншим; і нарешті, щось на кшталт усеосяжної радості, до якої домішувалося почуття полегшення від здогадки, яка здавалася дедалі вірогіднішою щоразу, як він звертався до неї, — здогадки, що ця його одержимість жаданням, яку інакше було непросто пояснити, хоч і залежала насправді від того припущення, що її позбавили дівоцтва, та від жалю, що був цим викликаний, утім, саме завдяки цій збоченій залежності ця одержимість ставала майже невинною, немов уся ця справа відбувалася між незайманцями. Це загадкове прагнення того, хто ще зостався чистим і не спізнав гріха, з'єднатися зі своєю поґвалтованою сестрою, устрявши в бруд: чи не було це насправді самозґвалтуванням, а відтак якимось різновидом кохання?

«Скидається на те, що так воно і є», — зробив він висновок і заходився на радощах гризти ніготь вказівного пальця.

Як капітан Паунд пояснив своє службове недбальство, Лауреат так ніколи й не довідався. Шість тижнів добігли кінця; у призначений день пізно ввечері, коли вже стемніло, бранці почули, як пірати дали залп, вітаючи інший корабель, а згодом до них долинули голоси та звуки відвідувачів, що прибули на баркасі. Хай би про що вони там перемовлялися, але розмова їхня була короткою: за якісь пів години гості вирушили назад. Усім наказали зібратися на чардаку, і в комірчині для линв було чутно, як пірати ставлять вітрила, ловлячи легенький бриз. Щойно шхуна набрала хід, починаючи вже слухатися керма, як чинний старший помічник — не хто інший, як боцман, силоміць завербований з «Посейдона», який швидко і вповні пристосувався до нових обставин, так що Паунд призначив його на місце хворого мавра — спустився на бак, відімкнув двері комірки, де утримували в'язнів, і наказав бранцям вилазити на чардак.

— Еге ж! — скрикнув Бертран. — От нам і кінець!

— Що це означає? — запитав Лауреат.

— Це кінець! Це кінець!

— Це кінець твоєї візити, — пробурмотів боцман, — оце й усе, що я скажу.

— Хвала Богу! — вигукнув Ебенезер. — Хіба ж я не казав тобі, Бертране?

— Давай, ворушися.

— Хвилинку, — став упиратися поет. — Перш ніж піти з вами, прошу залишити мене на хвилинку одного, пане. Я маю скласти дяку Спасителю. — І, не чекаючи на відповідь, він впав навколішки, приймаючи молитовну позу.

— Гм, ну, що ж, тоді… — мовив боцман, переминаючись з ноги на ногу, але зрештою вийшов з цюпки. — Але тільки на хвилинку; капітан у кепському настрої.

Щойно залишившись на самоті, Ебенезер хутко витягнув скрипт зі сховку і сунув його за пазуху. Потім він приєднався до Бертрана та боцмана.

— Я готовий, приятелю, і я радо кажу Adieu цій цюпці. По нас приплив якийсь корабель, чи ми вже недалеко від берега? Їй-бо, моє серце сповнюється радістю!

Боцман лише крекнув і повів їх трапом на чардак, де їх зустріла лагідна і безмісячна вереснева ніч. Шхуна плавно рухалася по воді під небесним склепінням, повним осяйних зірок. Уся залога скупчилася посеред корабля, дехто тримав у руках ліхтаря, і їхню появу зустрів загальний стриманий гомін. Ебенезер подумав, що буде доречно сказати прощальне слово у формі якогось вірша, оскільки, врешті-решт, їхнє ставлення до Лауреата, окрім останніх шістьох тижнів, загалом не викликало в нього нарікань; але часу для віршування не було, а з усього, що він мав, так би мовити, про запас (його записник, на превеликий жаль, залишився на «Посейдоні»), був лише невеличкий вірш-привітання Меріленду, який він склав у морі та вивчив напам'ять, але той, на жаль, не годився для цього випадку. Тому він вирішив вдовольнитися декількома простими, однак вивіреними і, попри свою стислість, вправно складеними словами, суть яких полягала в тому, що він хоч і не схвалює їхнього способу життя, проте вельми їм вдячний за те, що вони ґречно поводилися з ним і його слугою. Ба більше, він наостанок сказав би, що те, чого не можна виправдати, можна все ж таки пробачити: Багато речей, які з відразою відмовляється сприйняти розум, знаходять своє виправдання у серці; і якщо їх коли-небудь злапають за цим ремеслом, йому нічого не лишатиметься, як наполягати на тому, щоб вердикт був справедливий, однак він від щирого серця складатиме молитву, аби кара була милосердною.

Але йому так і не пощастило висловити усі ці думки, позаяк щойно вони підійшли ближче до того місця, де скупчилися пірати, як декілька з них, що стояли поблизу, міцно вхопили їх за руки. Гурт розділився надвоє, утворивши дві колони, що вели до сходень бакборта, звідки, як помітили бранці в мерехтливому світлі ліхтарів, була виставлена дошка довжиною футів шість, що вела в море.

— Ні! — Ебенезер вкрився гусячою шкірою. — Царю Небесний!

Капітана Паунда ніде не було видно, але десь з корми почулося, як його голосом хтось сказав:

— Нум, давайте вже.

Пірати, вишкіривши зуби, дістали свої шаблі, тримаючи їх напоготові; Ебенезера та Бертрана поставили зі сторони східців на дошку обличчям до моря та відпустили, підштовхуючи ззаду шаблями та ножами, аби примусити рухатися.

— Від самого початку, панове, я не був певен щодо того, хто з вас Ебенезер Кук, — сказав капітан Паунд. — Тепер я знаю, що ви обидва самозванці. Справжній Ебенезер Кук — у Сент-Мері й перебуває там уже декілька тижнів.

— Ні! — скрикнув поет, а Бертран заголосив. Ряди сталевих лез зімкнулися за ними, і невдовзі вони вже стояли похитуючись на дошці. Під ними неслося чорне море, і було чутно, як хвилі терлися об борт корабля: Ебенезер побачив у ньому відблиски ліхтарів і впав навколішки, щоб краще вчепитися за дошку. Часу, щоб заспівати прощальну пісню, як Аріон, чиє музикування викликало дельфінів, які його й урятували, уже не було. За кілька секунд Бертран, що стояв трохи далі, втратив рівновагу і з вереском впав у воду.

— Стрибай! — вигукнуло декілька піратів.

— Пристрельте його! — закликали інші.

— Святий Боже! — заволав Ебенезер і мусив таки шелепнутися з дошки.

Лауреат і Бертран, кинуті напризволяще й приречені втопитися, займають свої місця у небесному Пантеоні

Хтозна, чи то було на краще, але вода, як з'ясував Ебенезер, виявилася теплою; його початкове потрясіння, викликане зануренням, швидко минуло, щойно він виборсався на поверхню, і коли він розплющив очі, то побачив, як вогні шхуни, що були вже на відстані декількох ярдів, повільно віддаляються. Але попри помірну температуру води, серце його взялося кригою. Він ледве тямив своє становище: першим, про що він подумав, була зовсім не смерть, яка неминуче насувалася, а остання заява капітана Паунда про те, що справжній Ебенезер Кук перебуває в Сент-Мері-Сіті. Ще один самозванець! Та що це, зрештою, тут за змова така дивовижна затівається? Звісно, існувала ймовірність того, що Берлінґейм, цей майстер перевдягу, благополучно прибувши, вирішив, що буде вигідно вдавати із себе поета, аби ще більше заплутати Куда. Але якщо він довідався, що Ебенезера, коли той був пасажиром «Посейдона», полонили, як це можна було б припустити, то тоді він, звісно, мав би розуміти, що, вдаючись до цього перевдягу, він ставить під загрозу життя свого друга; а якщо він натомість вважав, що його підопічний і протеже уже неживий, то тоді важко було б уявити, що він був настільки безсердечний, що зважився б на це ошуканство. Ні, найпевніше, то сам Куд у всьому цьому винен. Але ж для якої такої лихої мети йому знадобилося це ім'я? Ебенезер здригнувся від самої думки про це. Він скинув черевики, щоб було легше триматися на воді; дорогоцінний скрипт він також був змушений викинути геть і став гребти якомога повільніше, заощаджуючи сили.

Але для чого? Безнадійність його ситуації почала потроху вимальовуватися перед ним. Вогні шхуни вже ледве жевріли вдалечині, тьмяніючи з кожною новою хвилею; скоро вони зникнуть взагалі, а інших вогнів не було. З того, що йому було відомо, він цілком міг бути десь посеред Атлантики; звісно, він був на відстані багатьох миль від берега, і шанси зустріти інший корабель, який пропливав би поруч, були мізерними навіть при денному світлі, так що про них взагалі не варто було й думати. Ба більше, ніч тільки-но настала, і до світанку залишалося не менше восьми годин, і хоч море не було бурхливим, він навряд чи міг сподіватися на те, що йому вдасться протриматися довго.

— Їй-бо, доведеться таки мені померти! — вигукнув він, звертаючись сам до себе. — Іншого вибору немає!

Це була річ, про яку йому частенько доводилося роздумувати. Завжди, насправді ще змалку, з днів, проведених у Сент-Джайлзі, коли вони з Анною грались у святих і цезарів або ж Генрі читав їм історії з минувшини, його чарував вид смерті. Що має відчувати кишеньковий злодій або вбивця, коли йде східцями на шибеницю? Верхолаз, що падає донизу і бачить той наметень, який виб'є з нього усі мізки та нутрощі? Уночі, лежачи в сусідніх опочивальнях, вони із сестрою досліджували усі відомі їм форми, яких тільки може набувати смерть, і порівнювали ті особливі страхи та болі, що її супроводжують. Вони навіть проводили досліди зі смертю: одного разу вони приставили вістря ножа для паперу до грудей, намагаючись притиснути його якомога сильніше, але їм обом забракло духу пролити кров; іншого разу вони спробували душити одне одного, щоб побачити, хто з них протримається довше, перш ніж закричить. Але найцікавішою з усіх була та гра, у якій вони хотіли взнати, хто з них може на довше затримати дихання; особливо їм було цікаво побачити, чи буде хтось із них настільки відважним, що затримає дихання аж до втрати свідомості. Жодному з них не вдалося досягти цієї мети, але під час цього змагання їхні зусилля тривали так довго, що це призводило до чудернацьких наслідків: вони вкривалися червоними плямами, їхні очі вилазили з орбіт, щелепи, міцно стиснуті, ціпеніли, і, нарешті, усе це закінчувалося сильним, мов вибух, видихом, і їх обіймала слабкість. Ця забава викликала якесь страшенне збудження: жодна інша гра не підходила так близько до відчуття смерті, особливо коли в останні миті в якійсь гарячковій нестямі вони уявляли, що їх поховали живцем під землею, або ж вони тонуть, чи у якийсь інший спосіб їх позбавили можливості дихати.

Отож і не дивно, що обставини, у яких опинився Ебенезер, хоч нічого подібного з ним ніколи і не траплялося, не були чимось новим для його уяви. Навіть подробиці того, як він уночі ступає з дошки у воду, як борсається, намагаючись виплисти та вхопити ротом повітря, і як він дивиться на кормові вогні, що повільно віддаляються, — усе це було предметом їхньої уяви, й Ебенезер майже знав наперед, що відчуватиме, коли прийде кінець: вода, що стискає горло і жигає в ніс, судомні спроби відкашлятися і неминучий вдих повітря там, де його немає, до легень засмоктується вода; потім запаморочення, дикий тиск у голові й у грудях, і далі — найгірше з усього — несамовитість, палке прагнення тіла жити та всеохопна, незважаючи ні на що, жага повітря, що в останні секунди мусить невимовно розривати тіло й душу. Коли вони з Анною обирали, якою смертю хотіли би померти, то разом з тим, щоб згоріти у вогні, бути повільно роздавленим чи зазнати якоїсь подібної тривалої агонії, смерть потопельника була викреслена з їхнього списку одразу, і звістка про те, що хтось і справді зазнав такого кінця, так хвилювала їх, що в них від того голова йшла обертом. Але в його серці саме явище смерті й усі ті чуттєві передчуття були для Ебенезера подібні до явищ життя або явищ з історії чи географії, на які він унаслідок своєї освіти та природних схильностей завжди дивився з погляду оповідача: умоглядно він визнавав її безповоротність, опосередковано його захоплювали її жахіття, але ніколи, ніколи він не був здатен сприйняти ні те, ні те як щось, що безпосередньо стосується його. Те, що життя — це історії — це він припускав; те, що історії мають свій кінець — із цим він погоджувався; а як же інакше можна розпочати нову історію? Але те, що сам оповідач мусить прожити якусь особливу оповідку та померти — про це не може бути й мови! Не може бути й мови!

Навіть зараз, коли він не бачив ані найменших підстав для надії і знав, що ці останні страхітливі дві хвилини скоро для нього настануть, його розпач був такий умоглядний, а жах такий опосередкований, немов він був у своїй кімнаті в Сент-Джайлзі та бавився в гру, що називалася смерть, або розігрував у ролях якусь історію у флігелі. Бертран, з деякою заздрістю міркував він собі, уже напевно захлинувся, і для нього все скінчилося; тож не було жодних причин, чому б і йому заразом не покласти всьому край. І не тільки страх примушував його і далі гребти; якийсь недолік, притаманний його організмові, не дозволяв йому пролити власну кров, примусити себе не дихати до втрати свідомості чи визнати у своєму серці, що Римська імперія таки існувала колись насправді. Шхуни вже не було. Окрім зірок, нічого не було видно, і нічого не було чутно, окрім хлюпотіння води навколо його шиї, однак всередині він відчував майже цілковитий спокій.

Невдовзі він почув, як поблизу щось хльоскає в морі; серце його закалатало.

— Це акула, — подумав він і став заздрити Бертрану ще більше. А от це йому на думку не спадало! І чому він одразу не втопився? Це щось стало хлюпати ближче; ще одна хвиля — і ось вони вже пливуть в одній жолобниці. І щойно Ебенезер почав відчайдушно гребти в протилежному напрямку, як його нога торкнулася чудовиська.

— Ай! — заверещав він.

— Ой! — вигукнув інший так само стривожено.

— Боже милосердний! — озвався Ебенезер, почавши гребти назад. — Це ти, Бертране?

— Хазяїне Ебене! Дякувати Богу, а я вже було думав, що це морський змій! То ви не втопилися?

Вони обійнялись і виринули на поверхню, відпльовуючи воду.

— Ну ж бо, годі вже про це, а то ми й справді потонемо! — сказав поет так радісно, ніби його слуга пригнав із собою човна. Бертран зауважив, що то, зрештою, лише питання часу, на що Ебенезер жваво відповів, що гуртом не так страшно вмирати, як на самоті.

— Що скажеш на те, — запропонував він з таким самим запалом, як колись пропонував Анні зіграти в гру «Хто довше витримає не дихати», — якщо ми покінчимо з цим разом, га?

— У будь-якому разі багато часу це не займе, — сказав Бертран. — Мої м'язи вже довго не витримають.

— Глянь-но туди, бачиш, отам щось закриває зірки. — Ебенезер показав рукою на темну смужку на горизонті десь на заході. — Принаймні від цього шторму ми вже не страждатимемо.

— Мені так вже напевно не доведеться. — Слуга важко дихав, намагаючись зостатися на плаву. — Ще якась хвилина, і мені кінець.

— Хоч ти і скривдив мене колись, друже, я пробачаю тебе. Ми підемо на дно разом.

— Раз уже прийшла ця хвилина, — засапано мовив Бертран, — то я маю вам щось сказати, пане…

— Який там пан! — вигукнув поет. — Гадаєш, морю не байдуже, хто з нас хазяїн, а хто слуга?

— …я хочу розповісти про ті ставки, що робив на «Посейдоні», — провадив далі Бертран.

— А, то я вже давно тобі пробачив! Ти програв мої гроші: аби ж то ти тільки мав з того якусь втіху! Яка мені зараз користь із тих грошей?

— Маю ще щось сказати, пане. Пригадуєте того пастора Табмена, який і розраховував ставки…

— Пробачаю! Що ще можна було втратити, коли ти і так обібрав мене дочиста?

Але Бертрану це не стало розрадою.

— Яким же негідником я себе відчував, пане! Я назвався вашим ім'ям, їв за вашим столом, отримував усі почесті, які належать вашому чину…

— Та годі вже про це!

— Я оце так собі міркував: «Це він мав би завалити Люсі на ці простирадла, а не я», — а потім я ще й програв ваші сорок фунтів! А ви, пане, висіли в гамаку в кубрику і зносили всі незгоди замість мене!

— Ну, то все в минулому, годі вже, — поблажливо мовив Ебенезер.

— Але ж вислухайте мене, пане! Коли той жахливий шторм скінчився і ми вже пливли на захід, я склав собі клятву, що поверну вам усі ваші гроші, ба навіть більше, я відшкодую всі ті злидні, що вам довелося перетерпіти. Пастор замислив ще одне мошенство, цього разу ставки приймалися на те, як скоро ми побачимо Віргінські миси, і я задумав спробувати собі смалити халявки до міс Люсі, аби переманити її на свій бік. От тоді б ми вже як липку обідрали самого дерилюда!

— Що ж, з твого боку це рішення було добродійним, однак тобі вже не було з чого робити нові ставки…

— І деяким іншим обдуреним також, — відповів Бертран. — Вони стали погрожувати надавати йому київ, дарма що він особа духовна. Але він відчув, звідки дме вітер, і дав їм шанс знову робити ставки, тепер уже на Меріленд. Треба було тільки заставити якусь власність…

— Присяй-бо! — вигукнув Ебенезер. — Під його сутаною криється справжнісінький жид!

— Він склав потрібні папери незгірше за якого-небудь правника: нам тільки й треба було, що підписати, і ми могли робити ставки, що не перевершують вартості власності у заставі.

— І ти підписав закладну? — запитав недовірливо Ебенезер.

— Еге ж, пане.

— Святий Боже! І що ж ти заставив?

— Молден, пане. Я…

— Молден! — поет так здивувався, що навіть забув гребти, і наступна хвиля накрила його з головою. Коли здібність говорити знову повернулась до нього, він запитав:

— Але ж ти поставив не більше фунта, ну, хіба що два?

— Не буду приховувати, пане, дещо більше.

— Десять? Двадцять? Нум, викладай уже щиро, приятелю! Що там важать якісь сорок фунтів для потопельника? Та яка вже мені різниця, якщо ти й сотню програв?

— Саме так і я думаю, пане, — ледве вимовив Бертран; сили його вже майже покинули. — Саме тому я й розповів вам, скоро ми все одно потонемо. Гляньте-но, як уже близько ця темрява! Здасться, я чую, як там вирує море, але під дощ мені вже не потрапити. Прощавайте, пане.

— Чекай! — вигукнув Ебенезер, схопивши слугу за руку, аби підтримати його на плаву.

— Зі мною все кінчено, відпустіть мене.

— І зі мною все кінчено; я піду разом з тобою! Благаю, скажи тільки, скільки ти програв, двісті?

— То ж була лише застава, пане, — озвався Бертран. — Хто може сказати, що я програв бодай фартинга? Звідки мені знати, може, ви вже зараз багатій.

— То яку ж суму ти заставив? Триста фунтів?

Бертран припинив перебирати руками та ногами й одразу ж пішов би під воду, якби не Ебенезер, який несамовито гріб, тримаючи його однією рукою спереду за сорочку.

— Яке то вже має значення, пане? Я заставив усе.

— Усе?

— Землі, маєток, дур-зілля у коморах — Табмен володіє всім.

— Заставити всю мою спадщину!

— Прошу, дайте мені втопитися, пане, якщо вже самі не хочете.

— І я таки втоплюся! — мовив Ебенезер. — Мій милий Молден пропав? Тож прощавай, і хай Господь тебе прощає!

— Прощавайте, пане!

— Стривай, і я з тобою! — Хазяїн і слуга обійнялися. — Прощавай! Прощавайте!

— Прощавайте! — знову крикнув Бертран, і вони пішли під воду. Тієї ж миті вони звільнилися один від одного і почали щодуху гребти, намагаючись дістатися повітря.

— Так справа не піде! — Ебенезер жадібно вдихнув. — Прощавай!

— Прощавайте! — мовив Бертран. Вони знову обійнялись, і знову занурилися, і знову звільнилися один від одного.

— Я не можу, — сказав Бертран, — хоч мої м'язи ледве рухаються, але вони виштовхують мене нагору.

— Тоді adieu, — похмуро сказав поет. — Твоє зізнання дає мені снаги померти одному. Прощавай!

— Прощавайте!

І так само, як і раніше, Ебенезер, перш ніж піти під воду, глибоко вдихнув, але тільки й зміг, що зануритися обличчям. Цього разу, однак, він був рішуче налаштований: він випустив повітря, востаннє попрощався зі світом і пішов під воду навсправжки.

За якусь хвилю він знову був нагорі, але з іншої причини.

— Дно! Я дістався дна, Бертране! Не глибше, ніж декілька сажнів!

— Ні! — відповів, хапаючи ротом повітря, слуга, який і сам уже майже пішов під воду. — Як таке може бути посеред океану? Може, це кит чи якась інша потвора.

— Це було тверде піщане дно! — правив своєї Ебенезер. Він знову занурився під воду, цього разу вже не боячись, і з глибини не більше восьми футів дістав жменю піску як доказ своїх слів.

— То, може, це тоді якась мілина, — сказав Бертран, на якого це не справило ніякого враження. — Яка вже різниця, скільки там сажнів — сорок чи два; все одно ми не зможемо стояти. Прощавайте!

— Чекай! То не хмара там, чоловіче, а якийсь острів в океані, до якого нас прибило! І це його кручі заслоняють нам зірки; а цей звук — то шум прибою!

— Мені туди не дістатися.

— Ти зможеш! До берега якихось дві сотні ярдів, і ще менше до того місця, де вже можна буде стати! — Боячись, чи ж витримає сам, він не став чекати, доки слуга переконається в тому, і став щосили гребти в напрямку заходу, де небо було без зірок, і невдовзі почув, як позаду нього, засапавшись, хлюпає Бертран. Із кожним змахом руки його здогадка знаходила своє підтвердження; щодалі виразніше було чути лагідний шум прибою і можна було оцінити відстань до нього, а темні обриси набували дедалі різкіших контурів.

— Якщо це не острів, то хоч принаймні буде якась скеля, — гукнув він через плече, — і ми зможемо там чекати на корабель, що пропливатиме поруч.

Через сотню ярдів вони вже не могли плисти далі; на щастя, Ебенезер з'ясував, що, стоячи навшпиньках, він може висунутися достатньо, щоб вода діставала йому лише до підборіддя.

— Добре ж вам, що ви такий високий, — став гірко нарікати Бертран, — а я отак і маю загинути, коли до землі вже рукою подати!

Ебенезер і чути про це не хотів: він наказав слузі триматися на плаву позаду нього, вхопившись за плече поета, щоб йому було легше. Це була виснажлива хода, особливо для Ебенезера, позаяк він стояв на дні тільки кінчиками пальців: вага, що тягнулася позаду, збивала його з рівноваги на кожному кроці, і хоч Бертран рухався окремо, його вага постійно тримала Ебенезера на певній глибині, отож тільки у проміжку між хвилями він і міг перевести дух. Просувалися вони таким робом: у кожній жолобниці, утвореній хвилями, Ебенезер міцно ставав на ноги і робив вдих; коли наближалася хвиля, він відчайдушно гріб обома руками від грудей і, занурившись із головою, пропливав десь футів зо два — один з яких втрачався, коли хвиля починала тягти їх назад, перш ніж йому вдавалося стати на ноги. За пів години, впродовж яких їм вдалося подолати не більше сорока чи п'ятдесяти футів, він був уже геть виснажений, але тоді вже було достатньо мілко, щоб слуга міг стояти також. Знадобилося ще хвилин тридцять, щоб повільно, через силу пройти решту відстані: якби там були буруни, то вони б, напевно, втопилися, але висота хвиль жодного разу не перевищувала двох футів, а найчастіше ті були меншими за фут. Нарешті вони допленталися до кам’янистого берега і, надто втомлені, щоб ще й перемовлятися, порачкували до підніжжя найближчої звисної скелі, де й попадали та якийсь час лежали напівпритомні.

Однак невдовзі, попри те що ніч була лагідна, а круча надавала захисток, ховаючи їх від західного вітру, це місце відпочинку видалося їм надто прохолодним, і вони заходилися шукати собі кращого притулку, допоки їхня одіж не висохне. Вони рушили узбережжям на північ, і їм пощастило знайти неподалік місце, де байрак, розрізаючи високий піщаник, виходив прямісінько на берег. Тут, поміж чагарникових сосен і вощанок, росли високі, схожі на пшеницю рослини; горопахи скрутилися клубочком, неначе звірята в кублі, і весь навколишній світ перестав для них існувати аж до світання.

А збудили їх піщані блохи; безліч цих істот стрибала та повзала по них — їх привабив, на щастя, не голод, а тепло їхніх тіл, — і від цього лоскоту вони і попрокидалися.

Ебенезер аж підстрибнув і недовірливо роззирнувся.

— Святий Боже! — засміявся він. — Я зовсім забув!

Бертран також підхопився, і піщані блохи, насправді ніякі не паразити, шалено пострибали навсібіч, шукаючи прихистку.

— І я забув, — озвався він, охриплим від мерзлості голосом. — Мені снилося, що я в Лондоні разом з моєю Бетсі. А хай би її шляк трафив, цю нужу, що мене розбудила!

— Але ж ми живі, а це головне. Це набагато більше, ніж можна було очікувати.

— Завдяки вам, пане! — Бертран упав навколішки перед поетом. — Тільки католицький святий здатен врятувати людину, яка його зруйнувала.

— Не роби з мене сьогодні святого, — сказав Ебенезер, — а то ще завтра зробиш із мене єзуїта. — Але це його підлестило. — Краще було б мені й справді втопитися, ніж чекати, як батько почує новину!

Бертран заломив руки.

— Я завдав вам багато лиха, пане, за що мені доведеться розплачуватися в пеклі, і вже скоро… і мені не бракуватиме товариства в тому вогні! Але цієї миті присягаюся вам, що віднині я ваш раб навіки, і ви можете розпоряджатися мною, як вам заманеться, і якщо нам коли-небудь вдасться порятуватися з цього острова, я життя своє віддам, аби лиш повернути вам втрачене.

Лауреат, який від цих запевнень зніяковів, відповів:

— Я навіть і не наважуюся просити тебе об тім, а то ти ще й душу мою закладеш! — І запропонував, щоб вони натомість вирушили на пошуки їжі. День був ясний і теплий як на середину вересня; вони трохи змерзли, бо їм бракувало вдягачки, і, струсивши із себе пісок, відчули, що їхні суглоби задерев'яніли, а кожен м'яз болів після всіх тих зусиль, що їм довелося докласти вночі. Але одяг був сухим, окрім боків, на яких вони спали, і, декілька разів підстрибнувши та помахавши руками, вони розігнали кров по жилах. У них не було ні капелюхів, ні перук, ні черевиків, а решта одягу на них була звичайним убранням моряків. Однак їжу їм потрібно було таки знайти, хоча Ебенезеру й кортіло негайно розвідати острів: животи в них бурчали, та й сил їм бракувало. Приготувати їжу не складало труднощів: Бертран мав із собою трутницю, яку носив у кишені, щоб прикурювати, і хоча сам трут був вологий, але кремінь і кресало виглядали як новенькі, а берег подостатком забезпечив їх деревом, що прибило морем, і сухими водоростями. Але знайти те, що можна приготувати, — то вже інша справа. У лісі безперечно було густо всілякої дрібної живності; мартини, рибалочки, лисухи ширяли в небі та пурхали на узбережжі; і напевно ж на відмілинах можна було б зловити рибу; але вони не мали чим полювати.

Бертран знову впав у відчай.

— Дуже злий жарт зіграла з нами доля, замість швидкої смерті подарувала нам повільну! — І попри недавню вдячність, уся та похмурість, із якою він відмітав будь-які пропозиції зробити самотужки якесь мисливське знаряддя, говорила про те, що він дещо сердиться на Ебенезера за свій порятунок. І справді, він невдовзі відмовився від спроб зробити якісь засоби для полювання, вважаючи їх безнадійними, та заходився збирати дрова, заявивши, що якщо йому вже доведеться помирати з голоду, то він робитиме це принаймні з відносними зручностями. Ебенезер міг тепер розраховувати тільки на себе, тож він вирішив прогулятися берегом, сподіваючись, що щось його надихне.

Піщане побережжя було довге. Острів, здавалося, був насправді чималих розмірів, бо хоч берегова лінія, вигинаючись, і зникала з поля зору в обох напрямках, однак її поява далі на південь давала на здогад, що це була якась бухта або затока, а може, їх було декілька поспіль; неможливо було встановити справжню острівну лінію. Сказати про те, з чого ж складався острів, було складно, позаяк уздовж берега тяглася стяга скель, які руйнувалися під впливом моря, набуваючи від сонця, вітру і води різних відтінків від коричневого до помаранчевого; на краю лісу, який тягнувся кудись вглиб від урвища, росли дерева, коріння яких наполовину виглядало з-під землі, деякі з них уже попадали з висоти шістдесяти чи ста футів на берег і лежали там, відполіровані до лиску солоним повітрям і піском. Якби здертися на ці кручі, то які дива можна звідти побачити?

Ебенезер провів у морі майже пів року, але ще ніколи не бачив його таким спокійним. Поверхня була гладенькою, наче стіл: тільки де-не-де дрібні брижі пробігали по воді та хвилі висотою не більше двох хендів накочувалися на берег. Поки він ішов, то помітив, як маленькі рибки шмигають на мілині, та табунці білих окуньців зухвало пірнають, збурюючи воду всього лише на відстані декількох футів. І краби, яких йому ще не доводилося бачити, при його наближенні плавно сунулися в сторони, шукаючи собі безпечнішого місця; у воді їхні панцири відливали оливковим кольором на тлі жовтого піску, але пусті черепки рачків, які він знаходив вздовж берега, підсмажені сонцем, були жовтогарячі.

— Аби ж то, заради Бога, в мене була сітка!

Якраз за поворотом, на тому самому місці, де вони виповзли на берег, його очам відкрилося дивовижне видовище — вздовж усього берега, трохи нижче, де були водорості та лежав плав, позначаючи лінію припливу, були розкидані аркуші білого паперу; інші аркуші поскручувались і колихалися у воді біля самісінького берега. Від самої думки про те, що на острові можуть жити люди, у нього вогнем спалахнуло обличчя, і не тільки радість була тому причиною, і він насправді відчув якесь дивне полегшення, невеличке, але незаперечне, коли з'ясувалося, що ті аркуші містять оповідку про Гіктопіка, Короля-Сміхуна аккомаків; але він не міг напевно сказати, від чого йому стало легше на душі. Він зібрав докупи всі сторінки, які потрапив знайти, хоч чорнила і розповзлося, так що тільки в деяких місцях можна було прочитати окремі слова: коли вони висохнуть, то згодяться на те, щоб розкласти багаття.

Він вирушив з ними назад, мимохідь міркуючи собі про пригоди Джона Сміта. Знаходячи в тому якусь дивну втіху, він питав себе, чи була вона спричинена тільки тим, що він, як і Сміт, був зараз на terra incognita, чи, може, в цьому було ще щось? Він сподівався, що їм не доведеться стріти ніяких індіянів, або принаймні не таких страхітливих, яких зустрів Джон Сміт, що списами ловлять рибу на узбережжі…

— О Господи! — скрикнув він уголос і поцілував цей дивовижний «Діярій».

За якусь годину їхній обід уже стояв на вогні: сім цілком пристойних окунців, десь пів фута завдовжки, після чищення смажилися на рожні з гілки лаврового дерева, а на пласкому шматку сланцю, який можна було підібрати будь-де біля скель на узбережжі, лежали чотири краби, взяті на пробу, які готувались у власному соку. Ті, що мали міцний панцир, не вдалося настромити на списа, але, переслідуючи їх, Бертран натрапив на цих інших — зовні схожих на тих, але з панцирами м'якими, як іспанська лайка, що цілим виводком сиділи біля берега в зарослях морської трави. Не бракувало їм і води; біля підніжжя кручі Ебенезер знайшов з десяток місць із джерелами, що били з-під декількох, як здавалося, шарів твердої глини, і вже звідти текли через увесь берег у напрямку моря, проклавши собі русла в м'якшій глині, і такі джерельця траплялися кожні сто футів. Треба було вкрай обережно підходити до цих джерел, позаяк ці глиняні русла були слизькими і в деяких місцях зрадливо м'якими, як то взнав на власному досвіді Ебенезер: без жодного попередження можна було враз загрузнути по коліно там, де поверхня здавалася твердою, мов скеля. Але вода, процідившись крізь камінь, була чистою і приємною на смак і такою холодною, що аж зуби нили.

Аби мати якомога більший зиск від сонця, вони вирішили готувати обід на березі. Бертран, знову присоромлений винахідливістю свого хазяїна, заходився біля їжі; Ебенезер скористався з поваленого поблизу дерева, обіперся об нього спиною та задоволено жував тростину, дивлячись на те, як шкварчать на вогні краби.

— Як ви гадаєте, де ми опинилися? — допитувався слуга, чия цікавість повернулася разом з гарним настроєм.

— А Бог його зна! — безжурно відповів поет. — Це, певно, якийсь острів в Атлантиці, і скидається на те, що його не нанесли на карти, а інакше я не певен, що Паунд обрав би це місце для нашої прогулянки по дошці.

Це припущення дуже потішило слугу.

— Я чув колись про острови Блаженних, пане, старенька Твіґґі в Сент-Джайлзі, бувало, розповідала про них, тільки-но їй починала допікати подагра.

— Еге ж, пригадую, — засміявся Ебенезер. — Та хіба ж я не чув ще з колиски її розповіді про те, як вона пильнувала майже всю подорож з Меріленду, виглядаючи, коли вже вони з'являться на обрії?

— То ви так гадаєте, що це і є те саме місце?

— Далебіг, цілком може так статися, — визнав поет. — Океан аж кишить островами, про які нікому нічого не відомо. Скільки разів я разом з моєю любою Анною благав Берлінґейма розповісти нам про них — про Ґрокленд, Геллуленд, Стокафіксу та решту островів! Скільки приємних годин я провів, вивчаючи ретельно книги про подорожі Венеціанця Дзено, П'єтро Мартіре д'Анґієри та старого доброго Гаклюйта! Навіть у Кембриджі, де мені краще було б займатися іншими речами, я засиджувався цілими вечорами над старожитніми картами та скриптами. Саме там, у Коледжі Маґдалени, у древній Лізморській книзі я і побачив опис островів Блаженних, узріти які так прагнула місіс Твіґґ, і прочитав, як їх знайшов святий Брендан. Саме звідти я довідався також і про Маркленд — лісистий острів; і про Фрізленд та Ікарію. Хтозна, що це може бути за острів? Може, це сама Атлантида, що піднялася з дна моря, або ж затонулий острів Бусс, який відкрив старий Фробішер; а може, це острів Бра, де жінки зазнають невимовного болю, виношуючи дітей, або чарівний Дакулі, острів колисок, куди вони їдуть, аби полегшити свої страждання під час пологів.

— Мені до того байдуже, — мовив Бертран, — аби нас не повбивали дикуни. Цього я боюся понад усе, відколи ми ступили на берег. Чи доводилося вам читати, які у цих дівок чоловіки?

— Я розділяв твої страхи, — визнав Ебенезер. — Деякі острови взагалі безлюдні; інші, як відомий острів Сібола, пишається своїми містами. Деякі схожі на Естотіленд, мешканці якого є знавцями всіх мистецтв і читають книги латиною, інші схожі на його сусіду — острів Дроджо, де, як пише Дзено, дикуни їдять своїх бранців.

— Молю Бога, аби це був не Дроджо!

— Коли поїмо, треба буде вилізти на вершину кручі, — сказав Ебенезер. — Якщо я побачу цей острів цілком, то тоді, можливо, скажу, як він зветься.

І він став далі пояснювати, що, хоч розташування та розміри островів різняться від однієї карти до іншої, між картографами існує певна згода щодо їхньої форми.

— Якщо він, наприклад, має форму великого серпа, то це напевно має бути острів Майда; якщо малого серпа, то це вже, поза всяким сумнівом, острів Танмар, про який розповідав П'єтро Мартіре. Великий паралелограм — це буде Антилія, а маленький — Сальваджіо. Звичайний прямокутник — це буде Ілья-Верде, а п'ятикутник — то вже Рейлья. Якщо з'ясується, що цей острів має форму досконалого кола, тоді нам треба буде звернутися до характерних ознак у глибині острова: якщо його розділяє навпіл ріка, то ми знатимемо, що це Бразилія, але якщо він натомість утворює щось на кшталт перстня або кільця навколо озера, що лежить всередині й собі має купу маленьких островів, то значить, Небеса змилостивилися й удача всміхнулась нам так, як вона ніколи не всміхалася Коронадо, оскільки це буде Сібола, острів семи Золотих міст!

— Дай Боже, аби так воно й було! — сказав Бертран, перевертаючи рибу, щоб підсмажити з іншого боку. — Люди в золотому місті не повинні бути такими кровожерливими, щоб їсти незнайомців, як ви ото гадаєте?

— Ні, вони радше візьмуть нас за богів і вдовольнять усі наші бажання, — вирік Ебенезер.

— От дідько! Тоді я сподіваюсь і молю Бога, щоб це був острів Семи міст; я візьму собі три, а ви заберете решту, аби відшкодувати втрату Молдену! А в тих книгах щось говориться про жінок у тих містах, чи гладкі вони, чи худі й чи гарні на вроду?

— Щось я нічого такого не пригадую, — відповів поет.

— Їй-бо, не барімось уже і прикінчимо цю рибу, паночку! — закликав Бертран, стягуючи рибу з рожна на чисто вимиті шматки сланцю, що правили їм за тарілки. — Мені вже терпець уривається, так кортить побачити мої золоті міста!

— Не сунься поперед батька в пекло! Зрештою, це може бути і не Сібола. Хтозна, може, цей острів за формою нагадує руку людини, от тоді нам і саксаган. Рука Сатани має таку форму, і це один з Insulae Demonium — островів демона.

Ця остання можливість достатньо приборкала їхню нетерплячку, аби вони віддали належне окунцям і крабам, яких вони присмачили голодом і з'їли руками, запивши все холодною джерельною водою з чашок, зроблених із мушель молюсків. Потім вони засунули собі в кишеню по одному залишеному крабу, просто отак, масних, і, рухаючись вгору по вкритій лісом ущелині, вилізли на вершину кручі, звідки, на превеликий жаль, їхнім очам з однієї сторони відкрився великий водний простір, а з іншої — ряд дерев. Висота сонця над горизонтом на сході на перевищувала сорока п'яти градусів; ще був час — декілька годин, щоб здійснити розвідку, перш ніж треба буде думати про вечерю і місце для нічлігу.

— Ну, і що ви пропонуєте, пане? — запитав Бертран.

— Я маю план, — мовив Ебенезер. — Але перш ніж я тобі його відкрию, скажи, з чого почав би ти?

— Не мені вам вказувати, паночку. Я визнаю, що частенько ліз там, де мене не питали, але це все в минулому. Ви врятували моє життя та пробачили мені все те лихо, яке я вам заподіяв; так що ниньки, пане, як ви заграєте, так я й танцюватиму.

Ебенезер мусив визнати доречність цієї думки, однак усе одно вирішив вступити в суперечку.

— Нас викинуло на якийсь Богом забутий острів, — сказав він, — що лежить далеко від перук — чи то з короткими, чи з довгими пуклями. Яку вагу тут має титул Поет-лауреат або ж такі начіпки, як «хазяїн» чи «слуга»? Ти собі чоловік, і я собі чоловік, та й край.

Бертран якусь хвильку над цим роздумував.

— Маю визнати, що я б таки дещо обрав, — сказав він. — Якби я міг вирішувати, то одразу, не гаючи часу, рушив би вглиб острова. І хтозна, може, ще до обіду ми встигнемо знайти собі по золотому місту, а мо', й по два.

— Ми не знаємо напевне, чи це острів Семи міст, — нагадав йому Ебенезер. — І мені не дуже до смаку йти вглиб острова без взуття. Натомість я пропоную пройтися вздовж берега, щоб ми могли взнати щось про довжину та форму цього острова. Можливо, нам вдасться визначити, куди ми потрапили, і довідатися дещо про людей, які тут мешкають, якщо тут взагалі хтось є. Ба більше, у нас є вдосталь паперу, а ще вуглинка, щоб робити відмітки: ми рахуватимемо кроки до кожного повороту і, як будемо йти, намалюємо карту.

— То хай так і буде, — зголосився слуга. — Але це означатиме, що нам ще раз доведеться пообідати рибою і крабами та провести ніч на землі. А якщо ми швиденько подамося вглиб острова, то, може, вже їстимемо із золотих тарілок і спатимемо в золотих ліжках, їй-бо! — голос його гарячково забринів. — Ви тільки-но уявіть собі, пане, ми вдвох станемо якимись із біса богами! Ми з їхніми дівками наробили б собі боженят і щотижня ласували б новенькими! Присяй-бо, та ця посада набагато краща, ніж оте мізерне Балтиморове святенництво! Та я б із самим Папою Римським не помінявся б місцями!

— Це од нас нікуди не втече, — сказав Ебенезер. — Проте ми можемо здибати чудовиськ або диких індіян, які з'їдять нас на обід. Я так гадаю, що було б розумніше дещо тут роздивитися, взнати, що й до чого: що значать декілька днів для безсмертних богів?

Поміркованість цього плану була очевидною; хоч як Бертрану і хотілося не відкладати бодай на один день можливість стати божеством, йому аж ніяк не кортіло стати поживком для канібалів чи драконів — існування і тих, й інших викликало б у нього сумніви у Лондоні, але не тут, — отож він, хай і без особливого піднесення, одразу пристав на цю пропозицію. Вони знову спустилися на берег, позначили місце, звідки вирушали, встромивши в землю кілка, до якого прив'язали шматок тканини, що відірвали від Бертранової сорочки, і попростували на північ уздовж берега. Ебенезер на ходу лічив кроки.

Він не нарахував і двох сотень, як Бертран вхопив його за руку.

— Отамо! — прошепотів він. — Гляньте-но туди!

Вони стали мовчки. З-за поваленого дерева, що лежало неподалік попереду них, долинав якийсь звук, що від нього волосся ставало дибом: це був напівстогін, напівспів, монотонний і позбавлений мелодії, скорботний і дикий.

— Треба тікати! — прошепотів Бертран. — Це одна з цих потвор!

— Ні, — сказав Ебенезер, хоч у нього мороз поза шкірою пішов. — Це ніяке не чудовисько.

— Ну, то тоді голодний дикун; ну ж бо!

До них знову долинув стогін.

— Мені здається, що то крик болю, а не голоду, Бертране. То якийсь неборака лежить там, придавлений отією колодою.

— А хай його Бог рятує! — вигукнув слуга. — Якщо ми підійдемо ближче, його приятелі накинуться на нас іззаду і зжеруть.

— Невже ти так легко відмовляєшся від своєї посади? — почав піддражнювати Ебенезер. — Що ж ти за бог такий, якщо не прийдеш на поміч тому, хто поклоняється тобі?

Жалібний голос рознісся втретє, і хоч слуга був такий нажаханий, що стояв, боячись поворухнутися, Ебенезер підійшов до поваленого дерева і, перехилившись, зазирнув за нього. Там на піску долілиць лежав голий чорношкірий чоловік із зв'язаними зап'ястками та щиколотками; спина його була вся в смугах загоєних шрамів від батога, а з багатьох порізів і подряпин на його ногах на пісок скапувала кров. Це був високий, жилавий чоловік у розквіті літ, але, видима річ, дуже виснажений; шкіра його була мокра, слід від крові тягнувся від того місця, де він лежав, аж до води. І саме тоді, коли Ебенезер подивився на нього згори, він, гадаючи, що за ним ніхто не стежить, неймовірним зусиллям припідняв голову і поновив стогін, наспівуючи щось своїм монотонним голосом своєю дикунською мовою.

— Ходи-но сюди! — гукнув поет до Бертрана та переліз через колоду. Негр перевернувся на бік і, зіщулившись, притиснувся до стовбура дерева, озираючи новоприбульця диким поглядом. Хлоп мав гарну поставу, високе чоло і вилиці, масивне надбрів'я нависало над його великими білими очима, ніс був приплющений, а голова — вибрита майже наголо й уся пошрамована, так само як і щоки, чоло та плечі, маючи вигляд якогось дивного малюнка.

— Святий Боже! — скрикнув Бертран, побачивши його. Очі чорношкірого повернулися в його бік. — Та це ж справжнісінький дикун!

— Його руки зв'язані ззаду, і він поранився, переповзаючи через каміння.

— Тікайте тоді! Він нізащо нас не дожене!

— А от і ні, — сказав Лауреат і, повернувшись обличчям до мурина, голосно та розбірливо сказав: «Дозволь-мені-розв'язати-мотузки».

У відповідь пролунала якась чудернацька тарабарщина; чорношкірий явно чекав, що вони його вб'ють.

— Ні, ні, — став заперечувати Ебенезер.

— Прошу вас, не робіть цього, паночку! — сказав Бертран. — Щойно ви звільните його, як цей лиходій на вас накинеться! Чи ви гадаєте, що ці дикуни щось знають про вдячність?

Ебенезер знизав плечима.

— Вони, напевно, знають про те не менше, ніж дехто інший. Хіба ж його не викинули так само, як і нас, у море, на погибель, і він добрався до берега лише завдяки своїй силі? Я-Поет-лауреат-Меріленду, — виголосив він, звертаючись до мурина. — Я-не-завдам-тобі-ніякої-шкоди.

Аби це довести, він помахав дрючком, немов збираючись ним вдарити, але натомість переломив його через коліно та викинув геть, хитаючи головою й усміхаючись. Він вказав на Бертрана та на себе і, сердечно обійнявши однією рукою слугу за плече, сказав:

— Цей-чоловік-і-я-друзі. Ти, — він по черзі вказав на всіх трьох, — також-будеш-нашим-другом.

Чоловік, здавалося, досі боявся, але в очах його можна було прочитати радше підозру, а не жах. Коли Ебенезер через силу примусив себе зайти позад нього, аби визволити йому руки, а Бертран, за наказом хазяїна, нехотя взявся розплутувати мотузки, що зв'язували ноги, чоловік заскімлив.

Ебенезер поплескав його по плечу.

— Не бійся, друже.

Довелося трохи попотіти, розв'язуючи мотузки, оскільки вузли порозбухали від води, а бранець, намагаючись розірвати, міцно затягнув їх.

— Як по-вашому, чий це в'язень? — запитав Бертран. — Як на мене, то це один з тих, кого мали принести в жертву, як ото ви мені розповідали, кого мешканці золотих міст використовують замість грошей під час шабату.

— Може бути, що й так, — погодився поет. — Його поневолювачі мають бути кебетними людьми, а не якимись дикунами, інакше вони ніколи не сплели б такі гарні й міцні мотузки та не позав'язували б їх так хитромудро. Можливо, він втік, коли вони його тягли, щоб забити; а може, він призначався якомусь морському богові. А чорти б їх вхопили, ці кляті вузли!

— Так чи інак, — мовив Бертран, — навряд чи їм це сподобається, коли вони взнають, що ми його звільнили. Це наче вкрасти щось з таці для пожертв у церкві.

— А їм і не треба про це нічого знати. І, поза тим, ми ж їхні повноправні боги, хіба не так? Нам піднесли офіру, а що ми з нею робитимемо, то вже наше діло.

Це останнє він сказав, звісно, жартома. Вони нарешті розплутали останні вузли й відійшли на декілька кроків, щоб убезпечити себе, позаяк не були впевнені в тому, що збирається робити цей чоловік.

— Ми побіжимо в різні боки, — сказав Ебенезер. — Якщо він поженеться за мною, тоді ти переслідуватимеш його ззаду.

Мурин скинув із себе послаблені пута, досі обережно роззираючись, та з зусиллям звівся на ноги. Потім, немов усвідомивши, що він вільний, випростався, потягнувся, вишкірив зуби, звів руки до сонця та звернувся до нього з палкою промовою, перемежаючи її жестами й вказуючи на них.

— Ви тільки-но подивіться, який же він здоровецький! — зачудовано проговорив Бертран. — Навіть Боабділ таким не був!

Ебенезер насупив чоло при згадці про мавра.

— Я так гадаю, що він тепер звертається до сонця; схоже на те, що він складає молитву, дякуючи богу.

— Та це ж чисто тобі справжнісінький битюг!

Потім хлоп закінчив свою промову та повернувся обличчям до них, від чого їм стало моторошно; він навіть ступив до них крок.

— Тікайте! — крикнув Бертран.

Але ніхто ніякого насильства не вчинив; натомість мурин упав долічерева, простягнувшись у них під ногами та щось побожно бурмочучи, і по черзі обійняв їх за щиколотки; закінчивши, він усе одно не підвівся, а так і залишився стояти навколішках, заточившись чолом у пісок.

— Дідько! Що воно означає, пане?

— Я не можу сказати напевно, — відповів Ебенезер, — але здається мені, що ти нарешті отримав те, що хотів: цей горопаха попрощався із сонцем і має тепер нас за богів.

— Присяй-бо, — сказав слуга, почуваючись ніяково. — Ми його про це не просили! І що він, заради всіх святих, хоче, щоб ми зробили?

— Хто його зна? — відповів поет. — Мені ще ніколи не доводилося бути богом. Ми дарували йому життя, і він тепер наш, хочеш — благослови його, а хочеш — лупцюй його палицею, я так міркую. — Він зітхнув. — Хай там як, накажімо йому звестися, поки в нього ще поперек не заболів: жоден бог не тримає людей вічно на колінах.

Лауреат зустрічається з королем анакостинів і дізнається, як же насправді зветься його острів в океані

— Одне знаю напевно, — сказав Ебенезер, коли вони продовжили досліджувати берег, — ми повинні вимагати від хлопа цілковитого послуху, якщо збираємося бути його божествами. По-перше, це, поза всяким сумнівом, властиво всім богам, а поза тим, це найбезпечніший спосіб мати з ним справу: він може прибити нас обох, якщо взнає, що ми смертні.

Вони допомогли чорношкірому підвестися та веліли йому обмити свої рани, які, на щастя, виявилися лише подряпинами від мушель, а ще, крім того, вони пригостили його залишеними крабами — хоч ті були холодні та припорошені дрібним сміттям з кишень, однак цілком їстівні — і, ставши осторонь, зачекали, поки він швиденько з ними впорався. Після цього їхнього акту милосердя той, знову припавши чолом до землі, виказав нові прояви вдячності; прийнявши їх, вони повсідалися разом з ним і, вдавшись до слів, жестів і малюнків на піску, спробували зав'язати з ним розмову. Як зветься цей острів? Ебенезер запитав його про це. Як звати його? Де його місто? Хто зв'язав його та вкинув до моря і навіщо? А Бертран, намагаючись не відставати, додав ще свої запитання: Як далеко звідсіля перше із золотих міст? Яких фальшивих богів мають його мешканці, і які там жінки — темношкірі чи світлі?

І хоча чорношкірий уважно, з благоговінням слухав усі їхні питання, у його очах можна було прочитати радше обожнювання, аніж розуміння: усе, що їм вдалося довідатися від нього, так це його ім'я, котре — хоч воно, у тому не було ніяких сумнівів, не належало до жодної з цивілізованих мов світу — щоразу звучало для Ебенезера по-іншому, як щось на кшталт Дрепунктер, Драйпунктер, Дрекпехтер, Дрогпешьор, Друапактьор, Дрюпегр, Дрешпортьор чи навіть Деспатідор, а для Бертрана він був незмінно Дрейкпекер. Тим-то це могло бути зовсім не його ім'ям, а якимсь дикунським закликом до поклоніння богові, бо щоразу, як вони вимовляли це слово, він впадав навколішки.

— І що ми з ним робитимемо? — запитав Бертран. — Скидається на те, що він зовсім не збирається йти геть у своїх справах.

— Що ж, хай так і буде, — відповів Ебенезер. — Нехай він тоді допоможе нам у наших справах. Саме готовність отримувати наказ робить із людини підданця, а готовність віддавати їх робить із людини правителя. І поза тим, якщо ми його чимось займемо, тоді він нічого не стане замишляти проти нас.

Отож вони і поклали, що нехай уже цей чорний здоровань супроводжує їх і знаходить для них їжу, збирає дрова, куховарить і прислуговує їм у всьому; та й справді, у них не було вибору, позаяк він не виказував жодного наміру залишати їх, і якби розгнівався, то міг би за пів хвилини повбивати їх обох. Усі троє знову вирушили на північ, Ебенезер і Бертран на чолі, а Дрейкпекер позаду, шанобливо відстаючи від них на декілька кроків. Годину або й більше вони повільно йшли берегом, вкритим рінню, пленталися по м'якому піску, перетинаючи верстви червоної, блакитної та білої глини, і незмінно з лівого боку їх супроводжувала суцільна, майже прямовисна скеля, а з правого лежав надзвичайно спокійний океан; на кожному повороті Бертран очікував побачити золоте місто, але натомість перед ним відкривалася якась невеличка затока або звивина в береговій лінії, яка переважно тяглася прямісінько далі на північ. Потім, втомившись і понатиравши собі ноги, вони зупинилися спочити біля підніжжя печери, вхід у яку був просто в кручі на висоті десяти-дванадцяти футів. Ебенезер довірив грубого списа, що допоміг йому вполювати сніданок, дикуну, і той, розмахуючи ним і потираючи живота, показав, що має бажання роздобути щось на обід; отримавши дозвіл, він, немов мавпа, видряпався на кручу і зник.

Бертран подивився йому вслід і зітхнув.

— Тільки ми й бачили нашого Дрейкпекера; і хай собі йде, я так вам скажу.

— Що?! — Ебенезер усміхнувся. — То ти так швидко втомився бути Богом?

Слуга мусив визнати, що так.

— Я ліпше сам пороблю всю роботу, ніж буду корчити з себе якесь цабе, попихаючи таким страховиськом, як оце він. Хтозна, може, саме зараз він замишляє, як би оце йому настромити нас обох на свого списа та засмажити собі на обід!

— Я так не думаю, — сказав поет. — Йому його служба в нас подобається.

— Ет, пане, нікому не подобаються його пута! Гадаєте, у світі залишився б бодай один слуга, якби кожен мав право обирати? То тільки безталання, принука або злидні змушують одного прислуговувати іншому; усі троє — то безжальні хазяї.

— А як щодо звички або природної схильності? — почав піддражнювати його Ебенезер. — Дехто народжується для того, щоб прислуговувати іншим.

Бертран якусь хвильку роздумував над цим, а потім сказав.

— Звичка — то не є першопричина, а дитя суворої нужди, хіба не так? Наші ноги, вкрившись мозолями, не відчували піратських кайданів, однак ми все одно хотіли їх скинути. А щодо цієї природної схильності до неволі, то це тільки байка, вигадана хазяями: жоден невільник у неї не вірить.

— Але ж лише хвилину тому ти казав, що ладен сам поробити всю роботу, — мовив Ебенезер, — але ні слова не мовив про те, щоб я щось зробив; однак саме я запропонував забути наше колишнє становище, оскільки ця дика місцина ніколи нічого не чула про таку річ, як класи.

Бертран розсміявся.

— Ну, то тоді додайте до мого переліку ярем ще й почуття обов'язку; це не менш безжальний хазяїн.

— Назви це натомість вдячністю чи любов'ю, — сказав Ебенезер, — і подивися, як радо люди сповнюють свої обов'язки на службі в когось! Оцей Дрейкпекер, як ти його називаєш, обрав свої теперішні пута, коли ми звільнили його від значно гірших, і він може звільнитися від них, пішовши від нас, коли йому заманеться. Саме тому я його не боюся і сподіваюся, що він служитиме нам ще багато днів.

Потім він запитав свого слугу, як він один збирається панувати над цілим містом, якщо навіть один підданець на двох нагнав на нього стільки страху.

— Я хочу бути богом, а не королем, — відказав слуга. — Нехай інші віддають накази й дістають їх, очолюють і приборкують заколоти; у себе в храмі я запасуся їжею і питвом і спатиму аж до полудня у своєму золотому ліжку! А ще я візьму собі в компанію з десяток молоденьких священниць, хай вони слухають сповіді та правлять службу в церкві, а ще кілька євнухів-здорованів, аби вони збирали та стерегли грошики.

— Лінощі й розпуста!

— А ви хіба б не так зробили, чи будь-хто інший? Кому ж охота управляти? То нудна робота. Люди прагнуть отримати корону, а не скіпетр.

— Той, хто носить перше, мусить володіти й другим, — відповів Ебенезер. — Чоловік, якому поклоняються інші, — то баран на чолі отари, що біжить, і він мусить задавати ходу, а інакше загине.

— Ото ви, значить, у своєму місті правитимете? — допитувався Бертран.

— Авжеж, — відказав Ебенезер. Вони сиділи поряд, спиною до кручі, ліниво розглядаючи морську далечінь. — Ех, і які ж порядки я б у себе завів! Це була б антиплатонівська держава!

— Сподіваюся, що так воно і буде, пане! Нащо вам Папа, коли ви й самі собі бог?

— Hi, Бертране. Цей Платон говорив про націю, якою управлятимуть філософи, і жоден поет туди б не допускався, окрім тих, що оспівували б уряд. Існує давня суперечка між поетами й любомудрами.

— Ти ба! Як на те пішло, — сказав Бертран, — то воно мало відрізнятиметься від Англії чи якоїсь іншої країни; жоден король, що сповна розуму, не дозволить поетові нападати на нього. Хіба ж лорд Балтимор не для того вас найняв, щоб ви оспівували його урядування, і хіба Джон Куд не зробив усе, аби згубити вас і придушити в зародку поему? Гм, таж оте чудернацьке місце, про яке ви кажете, може цілком бути Мерілендом!

— Ти мене не так зрозумів, — мовив Ебенезер, почуваючись ніяково. — Забороняти підданцю віршувати — то одне; а вказувати, що писати, — то вже інше. У моєму місті філософів радо вітатимуть — поки вони не зчинятимуть якихось ребелій, — але саме поет буде їхнім богом, і поет буде їхнім королем, і поетами будуть усі його радники: це буде поетократія! Я так гадаю, що саме це мав на мислі сер Вільям Довенант, коли марно відплив, аби правити Мерілендом. Поет-король, Бертране, — ця думка має дивовижну магічну силу! І присягаюся, це не якесь там безумство; хто краще вміє читати в серцях людей, філософ чи поет? Хто живе у більшій згоді з навколишнім світом?

Він ще багато чого міг би сказати Бертрану з цього предмета, що займав його уяву цілий ранок, але саме цієї миті двійко якихось дикунів впали, немов грім з ясного неба, і стали перед ними, тримаючи в руках списи. Це були підлітки, років десяти-дванадцяти, не більше, вбрані в щось на кшталт тоги з грубої вовни та штани з оленячої шкіри; їхня шкіра була не коричнево-чорного відтінку, як у Дрейкпекера, а мідно-коричневого, кольору круч, а волосся ані було коротким, ані кучерявилося, а падало прямими чорними пасмами, сягаючи нижче плечей. Вони скривили обличчя в найлютішій гримасі, на яку тільки були здатні, та наставили свої списи на білих людей. Бертран скрикнув.

— Дідько! — вигукнув Ебенезер і підняв догори руки, аби захистити обличчя. — Дрейкпекер! Де Дрейкпекер?

— Нам кінець, він кинув нас! — заголосив Бертран. — Цей негідник нас обдурив!

Але не могло й мови бути про те, щоб ці хлопчаки зістрибнули з верхівки кручі, і навряд чи б вони спустилися вниз без жодного шуму й не вивернувши бодай якийсь камінь. Ебенезеру здавалося, що вони ховалися в печері над їхніми головами, вичікуючи слушної нагоди стрибнути вниз. Один з них грубо звернувся до бранців якоюсь невідомою їм мовою, наказуючи звестися, і вказав на вхід до печери.

— Ми маємо залізти туди? — запитав Ебенезер і замість відповіді відчув, як вістря списа вкололо його в стегно.

— Скажіть їм, що ми боги! — не вгавав Бертран. — Вони з'їдять нас живцем!

Їм повторили наказ; вони видерлися по скелі до виступу біля входу в печеру. Хлопчаки забалакали до когось, хто, здавалося, був всередині, і з темноти їм відповів якийсь голос, спокійніший і доросліший. Бранців примусили ввійти, нагнувшись перед тим, оскільки стеля була не більше п'яти футів заввишки. Усередині смерділо екскрементами та пахло ще чимось невідомим. За якусь хвилину їхні очі призвичаїлися до темряви, і вони побачили дорослого дикуна, що голий лежав на ковдрі, якою була застелена долівка, засмічена мушлями, кістками та глиняними черепками з-під розбитих горщиків. Сморід, принаймні почасти, ішов від його правого коліна, що було перев'язане ганчір'ям. Він звівся на лікті, поморщившись від болю і став розглядати бранців. Потім, на їхній невимовний подив, він сказав: «Англійці?».

— Святий Боже! — Ебенезер від подиву аж рота розкрив. — Хто ви, пане, що говорите нашою мовою?

Дикун знову уважно роздивився їхнє сплутане волосся, подертий одяг і босі ноги.

— Шукаєте Куассапелага? Воррен послав вас знайти Куассапелага?

Хлопці зі своїми списами посунулися ближче.

— Ми нікого не шукаємо, — відповів поет виразно й голосно. — Ми англійці, нас пірати викинули в море, щоб ми втопилися; ми припливли до цього острова вночі завдяки неймовірному везінню, але не знаємо, де ми зараз.

Один з хлопців щось збуджено заговорив, потрясаючи списом, ладний накинутися на них, однак дорослий чоловік одним словом утихомирив його.

— Прошу, пощадіть нас, — став благати Ебенезер. — Ми не знаємо, хто такий Воррен, про якого ви тут говорите, та й взагалі ми жодної живої душі тут не знаємо.

Хлопці знову вдали, немов намагаються проштрикнути їх наскрізь. Поранений дикун насварився на них різкіше, ніж минулого разу й, очевидячки, наказав їм стати на варті біля входу, бо вони дуже неохоче залишили цю непривітну печеру.

— Вони хороші хлопці, — мовив дикун. — Вони, так само як і я, ненавидять англійців і ладні були б вас убити.

— Отже, на цьому острові є англійці? Як він називається? — Бертран, досі переляканий, стояв мовчки, але Ебенезер, попри свої недавні мрії про острів поетів, не зміг приховати радості від можливості зустріти своїх земляків.

Дикун пильно подивився на них.

— Ви не знаєте, де ви?

— Знаємо тільки, що це острів в океані, — відповів Лауреат.

— І вам не доводилося чути ім'я Куассапелага, короля анакостинів?

— Ні.

Якусь хвилю їхній полонитель продовжував розглядати їхні обличчя. Потім, немов переконавшись у їхній невинності, він відкинувся на свою вбогу постіль і вп'явся очима в стелю печери.

— Я — Куассапелаг, — виголосив він. — Король анакостинів.

— Король! — голосно прошепотів Бертран на вухо Ебенезеру. — Як думаєте, може, він король одного з наших золотих міст?

— Це земля піскатавеїв, — вів далі Куассапелаг. — Ці поля і ліси належать піскатавеям. Ця вода — то вода піскатавеїв, ці кручі — то наші кручі. Вони належали піскатавеям від сотворіння світу. Мій батько був королем на цій землі, і його батько, і батьків батько; так само і я якийсь час був ним. Але Куассапелаг уже більше не король, і мої сини й онуки не будуть тут правити.

— Запитайте в нього дорогу до найближчого золотого міста, — прошепотів Бертран, однак хазяїн жестом наказав йому помовчати.

— Але чому ви лежите тут у такому жалюгідному стані? — запитав Ебенезер. — Я так гадаю, що це місце не годиться для короля.

— Цей край більше не належить Куассапелагу, — відповів король. — Ваші люди вкрали його в мене. Вони припливли на кораблях з шаблями та гарматами й забрали поля та ліси в мого батька. Вони зігнали нас із наших місць, немов диких звірів, і вигнали геть. І коли я сказав: «Ця земля належить піскатавеям», — вони кинули мене до в'язниці. Наш імператор, Очотомакуат, наче якийсь звір, мусить ховатися по цих пагорбах, а його місце зайняв молодий виродок Пассоп, що ладен лизати чоботи англійському імператору. Мої люди повинні або коритися йому, або гинути з голоду.

— Яка несправедливість! — вигукнув Ебенезер. — Ти чув це, Бертране? Хто він такий, цей Воррен, що таке собі дозволяє? Через нього мені соромно, що я англієць. Б'юся навзаклад, це якийсь шибеник, пірат, що привласнив цей острів, їй-бо! — він вхопив слугу за рукав. — Я пригадую, як старий Карл, вітрильщик, розповідав про місто піратів Ліберталію, що на острові Мадагаскар; молю Бога, щоб це був не він!

— Я не знаю, як звати імператора, — мовив Куассапелаг, — адже він тільки нещодавно прибув і став утискати мій народ. Цей Воррен — лише тюремник та очолює загін солдатів…

Цієї миті ззовні печери почулося сильне заворушення.

— Дрейкпекер! — крикнув Бертран.

При вході в печеру і справді стояв чорний здоровань: біля його ніг, кинутий у нападі гніву, лежав грубий спис, що його змайстрував Ебенезер, з двома настромленими на нього закривавленими кролями, а в здоровенних руках він тримав за карк юних дозорців. Одного він, схоже, якимось чином роззброїв, і перш ніж другий встиг скористатися зі свого оружжя, грізний негр зіткнув їх лобами та скинув обох вниз на берег.

— Браво! — привітав його Ебенезер.

— Ми тут, Дрейкпекер! — заволав Бертран і стрибнув до Куассапелага, аби зв'язати йому руки. — Ходи-но сюди й проломи голову цьому негіднику також!

Негр вхопив свого списа і з ревом кинувся в печеру, вочевидь маючи намір додати до своїх трофеїв і Куассапелага.

— Стій! Дрейкпекер! — наказав Ебенезер.

— Проштрикни його! — закричав Бертран, тримаючи руки Куассапелага за спиною. Дикун не чинив спротиву та дивився на цього непроханого гостя, не приховуючи зневаги.

— Я забороняю! — сказав Ебенезер і вхопився за списа.

Бертран рішуче з ним не погодився.

— Але ж цей мерзотник сам хотів так зробити з нами!

— Якщо і хотів, то він цього жодним чином не показав. Відпусти його.

Коли його руки звільнили, Куассапелаг знову ліг на ковдру і вп'явся очима в стелю.

— Ці хлопчаки — його сини, — сказав Ебенезер. — Піди з Дрейкпекером і приведи їх сюди, якщо він їх не повбивав.

Обоє чоловіків вийшли, хоч Бертран і мав чималі сумніви щодо слушності цього рішення, про що не забарився повідомити, але Ебенезер сказав Куассапелагу:

— Пробач, що мій слуга завдав шкоди твоїм синам; він думав, що нам щось загрожує. Ми не заподіємо вам жодного лиха, ви вже вдосталь настраждалися від рук англійців.

Але дикун залишився байдужим до цих слів.

— Мені що тепер, радіти, здибавши англійця, здатного проявити милосердя? — Він вказав на своє коліно, що так смерділо. — У чому більше милосердя — отримати в серце списа чи смерть від цього коліна, що отруює мене і яке я поранив, тікаючи вночі, наче кріль? Якщо мої сини загинули, я помру з голоду; якщо вони живі, я помру від цієї отрути. Твоє серце добре: я прошу тебе вбити Куассапелага.

Невдовзі Бертран і мурин повернулися, ведучи, наставивши на них списи, двох хлопчаків, у яких начебто було лише декілька синців і боліли забиті голови.

— Досить з мене того, що мої сини житимуть, — сказав Куассапелаг. — Накажи своїй людині вбити мене.

— Ні. Я маю для нього краще завдання, — сказав Ебенезер і звернувся до Бертрана: — Дрейкпекер залишиться тут із королем і доглядатиме його, поки ми не взнаємо, що вони за люди, ці англійські бандити. Хлопчаки можуть провести нас до краю їхнього поселення.

— Не мені з вами сперечатися, — зітхнув Бертран. — Сподіваюся тільки, що вони не захопили собі всі золоті міста та не поробилися богами.

Ебенезер на мигах з'ясував мурину, що хоче, аби той нагодував короля та перев'язав йому ногу, що гноїлася; на останнє, що прозвучало радше як запитання, аніж наказ, чорношкірий радісно відгукнувся, закивавши та щось із захопленням залопотав — це, певно, означало, що він знається на якихось заходах, які запобігають поширенню інфекції, та якихось лікувальних методах. Без зайвого галасу він прибрав брудний завій і уважно роздивився запалення на нозі, від якого йшов такий малоприємний запах, виказуючи цікавість, без сумніву, гідну хірурга. Потім, звертаючись своєю мовою до одного з хлопчаків, він, жестикулюючи, аби було зрозуміліше, відправив того обідрати та приготувати кролів, а іншого послав принести води у двох глиняних горщиках.

— От дідько! — сказав Бертран з повагою. — Та цей хлоп ще й лікар! То велика честь бути його богом, еге ж, пане?

Поет усміхнувся.

— Можливо, він заслуговує на щось краще, Бертране; зрештою, він і справді є досконалим створінням.

Не минуло і двох годин, як кролів приготували та з'їли — разом зі свіжими устрицями, яких постачили до столу хлопчаки, та якимось висушеним і змеленим зерном, що називалося рокагоміні, якого в короля був цілий жбан, а рану Куассапелага розрізали його власним ножем, прочистили від гною, промили начисто та перев'язали, приклавши якогось зілля, що мурин зварив з різних корінців і трав, які він назбирав у лісі, поки смажилися кролі. Навіть на дикунів це справило враження: хлопчаки мацали свої гулі радше з благоговінням, ніж з образою, і в суворих очах Куассапелага з'явився блиск.

— Якщо англійці десь тут неподалік, то я хотів би подивитися на них, поки ще не стемніло, — заявив Лауреат. І коли Куассапелаг відповів, що до них не більше трьох миль, він повторив свої накази мурину, який, як завжди, почувши своє ім'я, впав навколішки, і коли дізнався, що їм доведеться розстатися, то мовчки на це погодився, але в його очах стояли сльози.

— Якщо виявиться, що це пірати або злодії, ми одразу ж повернемося, — сказав Ебенезер королю.

— Імператор англійців не завдасть вам шкоди, — сказав Куассапелаг, — не варто вам боятися і за моїх синів, яких він не знає. Але не згадуйте ім'я короля анакостинів, якщо тільки не бажаєте моєї смерті, й не повертайтеся до цієї печери. Ваша доброта до Куассапелага ніколи не буде забута. — Він звернувся своєю мовою до одного з хлопчаків, наказавши йому принести маленький шкіряний клуночок з глибини печери.

— Він збирається показати нам карту Семи міст! — прошепотів Бертран.

— Візьміть оце, — сказав король і дав кожному з них маленького амулета, різьбленого, як виявилося, з хребта великої риби.

Це був пустотілий водянисто-білий циліндр три чверті дюйма завдовжки та пів дюйма в поперечнику з маленькими виступами в тих місцях, де були зрізані спинні кістки та ребра, майже прозорий, що є характерною ознакою риб'ячих кісток. Бертран похнюпився.

— Це здається малою платою за моє життя, — суворо сказав Куассапелаг, — але за одну з таких штук Воррен відпустив мене на свободу.

— Цей Воррен бовдур, — буркнув Бертран.

Король не звернув на нього уваги.

— Носи це як перстень на пальці, — сказав він Ебенезеру. — Одного дня, коли Смерть стоятиме дуже близько, цей перстень зможе відвернути її.

Ебенезер також був дещо розчарований подарунком, виконаним так незграбно, що навіть декоративним різьбленням це не назвеш; однак він ввічливо прийняв його, а що зовнішній діаметр був надто великий, аби зручно носити амулет на пальці, він почепив його на тоненький ремінець із сириці та повісив собі на шию, сховавши під сорочку. Натомість Бертран недбало сунув свого персня в кишеню штанів. Потім, коли сонце вже давно перевалило за полудень і берег вкрився тінню від круч, вони тепло попрощалися з мурином і Куассапелагом, у супроводі хлопчиків-дикунів, які правили їм за провідників, вилізли нагору, до лісу, і повільною ходою, бо йти доводилося босоніж, побралися більш-менш у напрямку північного заходу.

— Щось ти начебто не дуже радий тому, що на нас очікує зустріч із земляками, — зауважив Ебенезер, звертаючись до Бертрана.

— Я не дуже радий був би потрапити в піратське кубло тоді, коли ми спокійнісінько могли б вирушити на пошуки золотих міст, — зізнався слуга. — Та й не дуже тішить мене та угода, яку ми уклали з цим королем-дикуном, обмінявши Дрейкпекера на пару якихось кісток.

— Це не була угода, і це не було подарунком, — сказав поет. — Якщо він і завдячував нам своїм життям, то, врятувавши наші, сплатив свій борг.

Але Бертрана не так-то легко було умилостивити.

— Їй-бо, пане, не сприйміть це як себелюбство або блюзнірство, але так рідко слуга сподобляється стати богом! Я тільки-но став приміряти на себе цей, так би мовити, сан і тільки-но почав входити у смак, як ви ото проміняли мого парахфіянина на якусь жалюгідну пару риб'ячих кісток! Я хотів би, знаєте, ще якийсь день чи два чинити свою божеську волю, перш ніж відпустити нашого старого Дрейкпекера на волю.

— А я ні, — мовив Лауреат. — Я радий, що позбувся цієї посади. Ми знайшли його безпорадним, викинутим на берег, а залишили в печері, де він може бути корисним; він був рабом божим, а став слугою короля. Який він шлях обере далі, то вже його справа. Ми добре зробили, допомігши йому стати на свій путь, — хіба цей вчинок не гідний богів? Та й крім того, — закінчив він, — ти не мав собі клопоту, чим би оце його зайняти, як я, а інакше б не скаржився; я був радий знайти йому роботу. Якщо ми колись доберемося до наших золотих міст, то моє місто буде республікою, а не теократією, та й у мене немає жодного бажання бути його правителем. Принаймні цього Дрейкпекер мене навчив.

Бертран усміхнувся.

— Ви не так довго були хазяїном, тому так і кажете, пане! Гадаєте, щойно я опинюся в себе в храмі, то буду забивати собі голову всілякими догматами та декреталіями? То все робота для дрібноти — священників, кліриків і решти подібних. А Бог нічого не робить, а лише сидить собі, вдихаючи фіміам, рахує свої грошики та ласує собі дівками.

— Я так гадаю, що твоє правління на Небесах довго не триватиме, — зауважив Ебенезер.

— А воно довго і не треба, — відказав слуга.

За деякий час ліс став рідшати, і на заході крізь дерева вони побачили розчищене поле доволі значних розмірів, на якому росли ряди зелених, широколистих, незнайомих їм рослин. Тільки-но Ебенезер це побачив, як його серце забилося частіше.

— Поглянь-но туди, Бертране! Це не збіжжя дикунів! — Він схопив одного з провідників та вказав йому на поле. — Як це у вас називається? — запитав він голосно, немов гадаючи, що, як підвищить голос, його буде легше зрозуміти. — Що це таке? Це англійці засадили це поле?

Хлопчина зрадів, вловивши знайоме слово і закивав.

— Англійці. Англійці.

Потім він вдався до подальших пояснень, але з усього того Ебенезеру вдалося розібрати тільки слово тютюн.

— Тютюн? — запитав він. — То це тютюн?

— Як так може бути? — здивувався Бертран.

— Зрештою, це не так уже й дивно, — мовив Лауреат. — Капітан Паунд зазвичай плавав на широті Азорських островів, що добігає аж до Віргінських мисів, і на будь-якому острові на цій паралелі був би такий самий клімат, як і у Віргінії, хіба не так?

Бертран тоді поцікавився, навіщо зграї піратів марнувати свій час, займаючись рільництвом.

— У нас немає доказів того, що вони пірати, — нагадав йому Ебенезер. — Вони так само можуть бути пачкарями, що перевозять дур-зілля, яких, за словами Генрі Берлінґейма, існує чимало, або ж це просто чесні плантатори. І це нам дає надію, правда?

На обличчі Бертрана можна було прочитати протилежні почуття, але перш ніж він встиг їх висловити, обоє хлопчаків жестом наказали їм мовчати. Усі четверо потайки, залишаючи позаду останні дерева, рухалися через лісок, прямуючи туди, де на півночі ліс уривався біля берега річки, а на заході його прорізала дорога, мощена дерев'яними колодами. Було чутно звуки людської діяльності, що долинали до них з великої, складеної з колод будівлі, схожої на комору, яка, поза сумнівом, була вислідом праці білих людей і тяглася від дороги вглиб лісу; за вказівкою своїх провідників, вони підкралися до задньої стіни і з цього зручного місця із серцями в п'ятках могли безпечно спостерігати за дорогою, що вела до річки.

— О Боже! — прошепотів Ебенезер. Гомін, який вони чули, — якесь гуркотіння та монотонний спів — зчиняли мурини, що працювали групами по троє осіб; босі та голі по пояс, вони котили величезні дерев'яні бочки по дорозі до пристані, щось при тому наспівуючи. На пришибі, що тягнувся від берега, стояв гурт людей — простоволосі, босі, вдягнені в подерту одіж з вибіленого шкотського сукна; попри свої засмаглі обличчя та грубий зовнішній вигляд, вони явно не були варварами і мали європейське походження. Їхнє заняття аж ніяк не можна було назвати важким: вони стояли, обіпершись об палі, покурюючи свої люльки та передаючи по колу глека (приклавшись до якого, вони, після кожного ковтка, утирали свої роти волохатими руками), і дивились за тим, як негри, борюкаючись зі своїм вантажем, закочували його до двох барж, що стояли вздовж пришибу. Побачивши їх, Ебенезер зрадів, але ще більш дивовижним, настільки дивовижним, що, вздрівши це, він аж просльозився, було інше — посеред широкої річки, яка в тому місці була милі зо дві завширшки, на якорі стояло величне трищоглове судно з високою кормою, яке приймало вантаж з баржі, а з верхівки грот-щогли звисали складки червоного, білого та синього кольорів, котрі не могли бути нічим іншим, окрім прапора його королівської величності.

— Це ніякі не бандити, а чесні англійські плантатори! — засміявся Ебенезер. — Ми потрапили на якийсь острів у Індіях!

І попри те що решта супутників застерігала його, просячи поводитися тихо, він, зраділий, голосно закричав, вискочив на дорогу і, гукаючи й усіляко намагаючись привернути до себе увагу, побіг до пристані. Юні дикуни втекли до лісу, а зажурений Бертран залишився біля складу, з жахом спостерігаючи за тим, що ж буде далі.

— Земляки! Земляки! — гукав Ебенезер. Негри припинили наспівувати свою пісню та кинули роботу, щоб подивитися, хто це до них біжить, а білі чоловіки, почувши цей галас, здивовано повернулися. Це й справді було незвичайне видовище: худіший, ніж зазвичай, виснажений суворим життям, що йому довелося вести впродовж місяців на кораблі, Ебенезер біг, підстрибуючи, немов якийсь кудлатий журавель. Ноги його були босі та вкриті пухирями, сорочка та штани розідрані: стрижений і поголений, коли його викрали з «Посейдона», він відтоді відростив собі бороду та кучму на голові, і волосся, хоч і не дуже довге, було скуйовджене та недоглянуте. Якщо ж додати те, що він був більш засмаглим, ніж плантатори, і принаймні не менш брудним, то тоді перед нами постане справжній образ вигнанця, що зазнав кораблетрощі, а те, як він поспішав, виглядало ще ґротескніше, позаяк руки він тримав хрест-навхрест на грудях, де досі зберігалися пожмакані сторінки «Діярія».

— Земляки! — знову вигукнув він, добігши до пристані. — Скажіть-но що-небудь, аби я міг почути вашу мову!

Чоловіки перезирнулися; дехто стояв, переминаючись з ноги на ногу, а декотрі, почуваючись ніяково, затягнулись димом з люльок.

— Це якийсь божевільний, — припустив один з них, і перш ніж він встиг відступити, опинився в обіймах чужинця.

— То ви англійці! Слава Богу, ви англійці!

— Ану відійди!

Ебенезер зраділо вказав рукою в сторону моря.

— Куди прямує цей корабель, сер, якщо ваша ласка, ви ж бо англійці та християни?

— До Портсмута, разом з флотилією…

— Хвала Небесам! — він підстрибнув, ляснув у долоні та гукнув у бік складу.

— Бертране! Бертране! Це таки справді порядні англійські джентльмени! Ходи-но сюди, Бертране! І послухайте, англійці, що за диво! — сказав він, схопивши іншого плантатора, котрому не було куди тікати, оскільки позаду нього була вода, — на який це острів винесло нас море? Чи це Барбадос, чи далекі Антили?

— Ти що, свої мізки вже геть ромом заквасив? — буркнув плантатор, намагаючись звільнитися.

— Отже, Бермуди! — вигукнув Ебенезер. Він впав на коліна й обхопив руками прикриті штанами ноги співрозмовника. — Скажіть мені, що це Корву або якийсь інший острів, про який я ще ніколи не чув!

— Це ні те й ні інше, це взагалі ніякий не острів, — мовив плантатор. — Чи тобі повилазило, це лише сраний в біса Меріленд!

Лауреат платить за переправу через річку

— Меріленд! — Ебенезер відпустив штани своєї жертви та подивився назад у бік лісу, із якого він щойно з'явився, на поля, де ріс ще зелений тютюн, і на негрів, що, вишкіривши зуби, стояли біля своїх діжок. Обличчя його просяяло. Досі стоячи навколішках, він, немов громом прибитий, поклав праву руку на серце, а ліву підвів, простягаючи її до пагорбів, за якими вже починало сідати сонце.

— Всміхніться, ви, о благодатні пагорби та сонцем осяяні дерева! — звелів він їм. — Ваш солодкомовний співець, ваш Лауреат прибув, щоб оспівати вашу славу і красу!

Це були слова, які він склав декілька місяців тому на борту «Посейдона» для тої миті, коли зійде з корабля, гадаючи, що він, як Лауреат Меріленду, має якось поетично привітати свій край, щойно ступить на цю землю, щоб у його нових краян не залишилось жодних сумнівів у тому, що він поет до самісіньких кісток. Отож його немало роздосадувало те, що цю його першу публічну урочисту промову так весело зустріли слухачі, які враз вибухнули грубим і зневажливим реготом, ляскаючи себе по сідницях, хапаючись за боки, шмаркаючись, штовхаючи один одного ліктями, тицяючи своїми вузлуватими пальцями в Ебенезера та пускаючи вітри у свої грубі штани.

Лауреат змінив позу, звівся на ноги, дугою вигнув свої біляві брови, підібгав губи і сказав:

— Я більш не розсипатиму перли перед вами, приятелі мої. Глядіть-но, а то я накажу вашим хазяям, щоб вас усіх до одного висікли.

Він повернувся до них спиною і хутко пішов до Бертрана, який ніяково стояв біля входу на пришиб під допитливими поглядами муринів, що й собі мали з того втіху.

— Забудь свої мрії про золоті міста, Бертране: ти стоїш на благословенній землі Меріленду!

— Та я вже знаю, — мовив слуга зі скваснілим обличчям.

— Хіба ж це не рай? Поглянь-но туди, як призахідне сонце підсвічує ті дерева!

— Утім, я так гадаю, що цих ваших мерілендців і близько не підпустили б до двору короля.

— Ну, ну, хто ж зважиться звинуватити їх у тому, що вони нешанобливо до нас поставилися? — Ебенезер подивився на своє вбрання, а потім на Бертранове й засміявся. — Ну, хто в цьому може вгледіти Поета-лауреата? Та й зрештою, вони всього лише слуги.

— Хотів би знати, що то за хазяїн у них такий ледащо, що дозволяє їм пиячити в обід, — сказав Бертран з іронією. — Тут не можна винити Куассапелага…

— Цить! — застеріг поет. — Не називай його імені!

— Та я лиш хотів сказати, що розумію його.

— Ти тільки подумай! — дивувався Ебенезер. — Він був королем дикунів — індіян Меріленду! А Дрейкпекер… — він захоплено подивився на кремезних негрів, і тінь впала на його чоло.

Бертран зрозумів його думку, і йому на очі навернулися сльози.

— Як міг цей благородний красень бути рабом? А шляк би трафив ваш Меріленд!

— Не варто поспішати з висновками, — сказав Ебенезер, замислено погладжуючи бороду.

Упродовж усієї цієї бесіди англійці, яким не було чого робити, форкали й гиготали, сиплячи дотепами за їхніми спинами. Один з них — худий і жилавий, зморшкуватий старий паскудник з обрізаними вухами та клеймом на долоні, — човгаючи і кланяючись, підійшов до них і з удаваною послужливістю сказав:

— Ваша милість мусить вибачити нам нашу грубість. Ми до ваших послуг, мілорде.

— Що ж, хай буде так, — одразу відказав Ебенезер і, кинувши Бертрану тямущий погляд, зійшов на пришиб і звернувся до присутніх.

— Знайте ж, люди добрі, що хай би яким незграбним голодранцем я вам здавався, але я — Ебенезер Кук, призначений Лордом-правителем на посаду Поета-лауреата провінції Меріленд; я і мій слуга зазнали багато кривди, потрапивши до піратів у неволю і ледве уникнувши смерті у водяній могилі. Цього разу я не донесу про вашу поведінку вашим хазяям, але надалі вам слід виказувати більше поштивості, якщо не мені, то принаймні Поезії!

Цю промову вони зустріли оплесками та гучними вітаннями, а в Лауреата, який сприйняв це як вияв вдячності за свою поблажливість, на обличчі з'явилася доброзичлива усмішка.

— Ну, а тепер, — сказав він, — я не знаю, де саме в Меріленді я перебуваю, але мені треба негайно вирушати до Молдену на мою плантацію, що на річці Чоптанк. Мені потрібно чимось дістатися туди і треба, щоб хтось пояснив мені, у якому напрямку йти, позаяк я тут нічого в Провінції не знаю. Ви, приятелю, — провадив він далі, звертаючись до старигана з клеймом на руці, який говорив перед цим, — чи не відвезете ви мене туди? Я певен, що ваш хазяїн не заперечуватиме, коли взнає посаду вашого пасажира.

— Еге ж, ну то певно, що так, — відповів чоловік, кинувши погляд на своїх кумпанів. — Але скажіть-но для початку, пане Поете, як ви мені заплатите за мої труди? Адже нам доведеться переплисти через цю річку на той берег, і ніщо так добре не пливе, як золото!

Ебенезер мусив приховати свою ніяковість, прибравши ще більш зарозумілого виразу.

— Так склалося, мій приятелю, що я не маю зараз при собі того золота, яке у мене є. У всякому разі я гадаю, що твій хазяїн заборонить тобі брати гроші за таку шляхетну послугу.

— Та все ж таки я ризикну, — сказав старий. — Якщо ви не можете заплатити мені, то переправляйтеся, як самі собі знаєте. Хіба може так бути, щоб такий великий чоловік та й не мав при собі якогось персня чи чогось, що мало б якусь цінність?

— Можете взяти в мене, — буркнув Бертран. — Це така собі справжнісінька реліквія дикунів, що, як я чув, варта цілого статку. — Він сунув руку до кишені. — Овва, я згубив її, вона провалилася крізь дірку…

— Та годі вже! — вигукнув Ебенезер, якому вривався терпець з цим мерілендцем. — Та хіба ж я дарма став Лауреатом цієї Провінції! Перевези мене, приятелю, і ти отримаєш винагороду найчистішим золотом, яке тільки коли-небудь видобували, — дзвінкою монетою поезії!

Старигань схилив голову, немов це справило на нього неабияке враження.

— Монетою поезії, ви кажете? Хочете сказати, що прочитаєте мені вірша за те, що я перевезу вас через річку?

— Прочитаю? — глузливо мовив Ебенезер. — Ні, чоловіче, я не читатиму; я складатиму вірша! Я імпровізуватиму! Твоє золото не буде брудним, побувавши в багатьох руках, а ти здобудеш його лискучим, щойно викарбуваним просто в тебе на очах!

Чоловік почухав своє обрізане вухо.

— Ну, я не знаю. Я ще ніколи не чув, щоб хтось робив таку комерцію.

— Ну, як же, — запевнив його Ебенезер. — Так щодня роблять у Європі й у значно важливіших справах, ніж якась там переправа через річку. Хіба ж Сервантес не розповідав про поета, який винайняв собі хвойду за триста сонетів на тему Пірама і Фісби?

— Та що ви кажете! — здивувався перевізник. — Триста сонетів! А що воно, прошу пана, за штука така — сонет?

Ебенезер усміхнувся, дивуючись з його невігластва.

— Це така поетична форма.

— Поетична форма, ти ба!

— Авжеж. Ми, поети, не тільки складаємо вірші; ми складаємо вірші певних різновидів. Так само як серед монет можна знайти фартинги, пенси, шилінги та крони, так і серед віршів існують катрени, сонети, віланели, хороводні пісні.

— Ага! — сказав перевізник. — А цей сонет, значиться, як ото шилінг? Чи пів крони? Бо я хочу взяти цілу крону за те, що перевезу вас через річку.

— Цілу крону! — вигукнув поет.

— He менше, Ваша Світлість — та воно, знаєте, тут такі течії та припливи цієї пори року.

Ебенезер із великим сумнівом подивився на спокійну річку.

— Він шахрай і справжнісінький жид, — сказав Бертран.

— Ну, що ж, то не має значення, Бертране, — Ебенезер підморгнув слузі й знову повернувся до мерілендця. — Але знаєте, добродію, слід сказати, що сонет зараз вартий пів фунта стерлінгів на лондонському ринку.

— Ну, тоді залиште собі останню строфу, — сказав перевізник, — бо в мене немає решти.

— Домовилися. — І, звертаючись до решти присутніх, що зацікавлено спостерігали за цієї угодою, він сказав: — Будьте свідками, що цей добродій погодився за винагороду в розмірі одного сонета без останньої строфи перевезти Ебенезера Кука, Поета-лауреата Меріленду та його слугу через… як, ви кажете, називається ця річка?

— Чоптанк, — хутко підказав Ебенезерів човняр.

— Та що ви кажете?! Тож Молден має бути десь тут поблизу!

— Еге ж, — кивнув старий. — Оно за тим ліском. Ви туди легко дійдете, щойно перетнете річку.

— Прекрасно! Тоді домовилися?

— Домовилися, ваша високосте, домовилися! — Він підніс догори свого брудного пальця. — Але я хотів би мати плату наперед.

— Та годі вже вам! — запротестував Ебенезер.

— Та яка різниця? — прошепотів Бертран.

— А яке ж я маю підтвердження того, що ви й справді поет? — наполягав чоловік. — Платіть мені зараз, а то я нікуди не повезу.

Ебенезер зітхнув.

— Хай буде по-вашому.

І, звертаючись до решти, додав:

— Попрошу тиші, якщо ваша ласка.

Потім, притиснувши до скроні пальця та примруживши очі, він прибрав замисленої пози і за якусь хвилю продекламував:

На якусь хвилю запала тиша.

— Ну, що ж, мій приятелю! — став квапити поет. — Ви отримали свою платню.

— Що? То це і є сонет?

— Клянуся честю, — запевнив його Ебенезер. — За винятком останньої строфи, звісно.

— Та звісно, звісно, — човняр смикнув себе за покалічене вухо. — Отже, це і є мій сонет вартістю пів фунта! І він таки дуже потворний, з усіма цими криками та завиваннями.

— А яка різниця? Хіба б ви стали вернути носа від золотої монети, якби в короля була потворна голова? Сонет є сонет.

— Авжеж, авжеж, ваша правда, — зітхнув перевізник і похитав головою, немов визнаючи, що його таки перехитрили. — Ну, то що ж, гаразд; оно стоїть моє каное.

— Ну, то вирушаймо, — сказав поет, взявши свого слугу за руку з видом переможця.

Але коли він побачив судно, на якому вони мали переплисти річку, то був уже ладен віддати цього сонета перевізникові задарма.

— Якби я знав, що це свиняче корито буде нашим човном, я б залишив кімерійський степ у себе в гаманці.

— Нема чого скаржитися, — відповів човняр. — Якби я знав, яким жалюгідним і нечупарним буде ваш сонет, то ви переправлялися б уплав.

Отак, порозумівшись, перевізник і пасажири обережно залізли в цю довбанку-каное і вирушили в путь через річку, яка була гладенькою, мов дзеркало. Подолавши понад половину шляху, вони не помітили жодних брижів на поверхні річки, і пасажири почали підозрювати, що труднощі переправи були дещо перебільшеними.

— А скажіть-но мені, — запитав Бертран, сидячи на носі човна, — де ж оті всі небезпечні течії та припливи, що зробили цю подорож такою дорогою?

— Де? Та ніде, окрім моєї уяви, — посміхнувшись, сказав перевізник. — А що ви платили за переправу віршем, то краще вже було брати велику плату, ніж малу — вам від того не убуде.

— Ого! — вигукнув Ебенезер. — То ви мене обдурили?! Але не думайте, що ви збагатіли від того, мій приятелю, бо це не мій сонет: я його позичив у того, чий талант рівний моєму…

Але човняра анітрохи не збентежило це викриття.

— Торішнє золото таке ж добре, як і цьогорічне, — вирік він. — і байдуже, кому воно належало — чи одному, чи другому. І хоч ви не дотримали своєї обіцянки, я від того не збіднів. Пів фунта, як не крути, то є пів фунта, а сонет — то є сонет. — І саме цієї хвилини каное торкнулося протилежного берега річки. — Ну, от ви й припливи, пане Поете, так що сміється той, хто сміється останнім.

— От мерзотник! — пробурмотів собі під носа Бертран.

Ебенезер усміхнувся.

— Як скажете, пане, як скажете. — Він зійшов з Бертраном на берег і зачекав, поки перевізник відіпхне човна назад у річку; потім розсміявся і гукнув, звертаючись до нього: — Але правда в тому, пане Телепню, що це вас обідрали як липку з голови до п'ят! Це не тільки не мій сонет, це взагалі ніякий не сонет! На все добре, пане! — І він вже приготувався тікати крізь ліс до Молдену на той випадок, якщо перевізник надумає погнатися за ними, але цей джентльмен тільки поклацав язиком у проміжку між змахами весел.

— То не має значення, пане Безумцю, — гукнув він у відповідь. — Бо це також і не річка Чоптанк. Добраніч, пане!

Лауреат уважно слухає розповідь свинарки

Усвідомивши, що перевізник кинув його в безлюдному місці в невідь-яких диких лісах, Ебенезер став репетувати як на ґвалт, сподіваючись привернути чиюсь увагу на протилежному березі річки, аби хтось прийшов їм на поміч; але чоловіки в одязі зі шкотського сукна, вочевидь, були всі заодно, бо вони одвернулися, залишивши безталанну парочку напризволяще. Уже починало сутеніти; зрештою, він облишив свої крики і став розглядати навколишній ліс, який з кожною хвилиною ставав дедалі похмурішим.

— Подумати тільки! — сказав він. — Від самого початку це був Меріленд!

Бертран безутішно копнув пеньок.

— Тим гірше, як на мене. У цьому вашому Меріленді навіть ввічливих мешканців немає.

— Ех, мій друже, твоє серце прагнуло побачити золоте місто, а в Меріленді їх немає. Але ж Золото там, де його бачиш, хіба ні? Чи може бути якийсь скарб цінніший від цього — досягти неушкодженими мети нашої подорожі?

— Я б краще залишився з Дрейкпекером на березі, — мовив слуга. — І що гарного трапилося з нами, відколи ми взнали, де перебуваємо? Хтозна, що за диких звірів ми можемо здибати у тій пітьмі? Чи дикунів, які ненавидять англійців, і не без підстав?

— І все ж таки — це Меріленд! — Ебенезер щасливо зітхнув. — Хтозна, може, якраз мій батько чи батьків батько перетинав саме цю річку і бачив оці самі дерева? Ти тільки подумай, чоловіче: ми неподалік від Молдену!

— І чи то вже така радісна думка, пане, ми не знаємо, може, цей маєток вам уже більше не належить?

Ебенезерове обличчя спохмурніло.

— А й справді, я геть забув про твій заклад! — При цій згадці його, як і слугу, охопив гнітючий настрій, і він усівся під найближчою березою. — Хай там як, але нам ліпше не йти цим лісом уночі. Розкладімо багаття, а вже на світанку шукатимемо дорогу.

— А хіба це не привабить індіян? — запитав Бертран.

— Може, й привабить, — відказав похмуро поет. — А ще це відлякає звірів. Роби як знаєш.

І справді, щойно Бертран, діставши з трутниці кресало і кремінь, спробував викресати іскру — а він ще й прихопив із собою трохи сухих морських водоростей, що зібрав на березі океану, — як обоє почули рохкання якогось звіра, що ховався десь за деревами на відстані декількох ярдів уверх за течією.

— Ти чуєш?! — Руки Лауреата вкрилися гусячою шкірою, і він враз підхопився на ноги. — Давай хутчіш запалюй вогонь!

Рохкання почулося знову, але цього разу воно супроводжувалося шурхотінням листя; а за якусь мить на це рохкання трохи далі у відповідь почулося інше, а потім ще одне, і ще, доки весь ліс не наповнили звуки якихось звірів, що рухались у їхньому напрямку. Поки Бертран шалено клацав кресалом об кремінь, Ебенезер знову гукнув до протилежного берега по допомогу, але там уже не було нікого, хто міг би їх почути.

— Є іскра! У мене є іскра! — вигукнув Бертран, прикриваючи долонями трут, що тлів, і роздмухуючи вогонь. — Готуйте хмиз для багаття!

— От дідько, у нас його немає! — Звуки були вже майже поруч. — Біжімо до річки!

Бертран кинув водорості, і вони сторчголов кинулися на мілину; не встигли вони зайти у воду й по коліна, як позаду них з лісу вискочили тварини, що, кувікаючи та шумно втягуючи носом повітря, винюхували щось на грузькому березі.

— Агов, ви там! — крикнув якийсь жіночий голос. — Ви що, подуріли чи тільки п'яні?

— О Боже! — сказав Бертран. — Це жінка!

Здивовані, вони обернулись і в останньому світлі дня побачили на грузькому березі якусь жінку — нечупарну, невизначеного віку, вдягнену, як і чоловіки на пришибі, у подерту одіж з вибіленого шкотського сукна; у руці вона тримала дрючка, яким підганяла свиней. Останні сердито рили своїми рилами землю вздовж берега, часто зупиняючись і позираючи скоса на чоловіків.

— Святі Небеса, ми знову пошилися в дурні! — крикнув поет у відповідь і розсміявся від щирого серця. — Я і мій слуга щойно прибули в Провінцію, і якийсь бовдур утнув з нами злу штуку, залишивши нас тут напризволяще!

— Ну, то виходьте! — сказала жінка. — Свині вас не з'їдять.

Аби переконати їх, вона дрючком відігнала найближчого кнура, й обоє чоловіків вибралися на берег.

— Дякую вам за вашу ласку, — сказав Ебенезер. — Може, у вашій владі зробити мені ще одну, бо мені потрібно десь зупинитися на нічліг. Мене звати Ебенезер Кук, я — Поет-лауреат Провінції Меріленд, і я… ні, пані, вашій цноті ніщо не загрожує! — Жінка аж рота роззявила й одвернулася, щойно вони підішли ближче. — Наш одяг мокрий і весь подертий, однак він усе ж таки нас прикриває! — торохтів далі Ебенезер. — І справді, ззовні я аж ніяк не схожий на поета-лауреата, знаю; але мені довелося зазнати стільки лиха, що якщо я вам про все це розповім, то ви нізащо не повірите. Але тільки-но я доберуся до мого маєтку на річці Чоптанк… о, Господи!

Жінка обернулася до нього і підвела голову. Її чорне волосся вже давно не зналося з милом чи гребінцем, і вона не надто багато клопоту завдавала своїй шкірі миттям. Але зупинитися на півслові Ебенезера змусило те, що попри свою неохайність і відкриті виразки, які навіть у цих сутінках можна було помітити на її обличчі та руках, ця свинарка цілком могла зійти за дівчину на вантах «Кіпріотки», і попри помітну, років з десять, різницю у віці, вона чимось нагадувала молоду шльондру Джоан Тоуст.

— Невже я така страшна? — різко запитала жінка.

— Ні, ні, даруйте, — став вибачатися Ебенезер. — Якраз навпаки: ви дещо схожі на одну дівчину, яку я знав у Лондоні — як давно це було!

— Та що ви кажете! І що, ця дівчина мала таке саме гарне вбрання, була такою ж гарною з лиця, і ви так само виказали шану до її дівоцтва?

— Ах, прошу вас, не кажіть так, у ваших словах стільки гіркоти! — мовив Лауреат. — Якщо я й сказав щось, що завдало вам болю, то присягаюся, це було ненавмисне!

Дівчина понуро відвернулася від нього.

— Будинок мого хазяїна лежить якраз он за тим мисом, це миля чи дві звідси. Ви можете там заночувати, якщо хочете. — І, не очікуючи на відповідь, вона вперіщила дрючком по заду найближчої від неї свині, і вся процесія рушила вздовж берега річки у напрямку мису.

— Вона дещо схожа на Джоан Тоуст, — прошепотів Ебенезер Бертрану.

— Еге ж, як кажан на метелика, — зневажливо відповів слуга, — рухаються в цьому світі в однаковий спосіб.

— Ну, не скажи, — не погодився з ним поет, і від згадки про пригоду на «Кіпріотці» в нього запаморочилося в голові. — Звісно, вона брудна і всього лише свинарка, але від неї чимось таким віє…

— Це тому, що вона з навітряної сторони, якщо хочете знати мою думку.

Але Ебенезера не так легко було збити з плигу; він наздогнав жінку і спитав, як її звати.

— Гм, С'юзен Воррен, пане, — непривітно відказала вона. — Я так гадаю, ви хочете найняти мене як шльондру?

— Крий Боже, ні! Я спитав тільки з ввічливості, присягаюся! Ви що, думаєте, поет забавляється зі шльондрами?

Але у відповідь С'юзен тільки пирхнула.

— І хто ж ваш хазяїн? — запитав Ебенезер, але вже не так чемно. — Було б надзвичайно приємно зустріти справжнього джентльмена, бо я ще й досі не здибався з жодним мерілендцем, який не був би пройдисвітом чи йолопом. Однак лорд Балтимор, коли виписував мій патент, дуже добре відгукувався про манери та гарне виховання жителів його Провінції та дав мені наказ написати про них.

Але замість відповіді свинарка, на превеликий подив Ебенезера, вдарилася в сльози.

— Чому, що таке? Хіба я сказав щось, що вас образило?

Процесія зупинилась, і ззаду, хихикаючи, підійшов Бертран.

— Пані має дуже вразливу натуру, пане. З вашого боку було не дуже чемно відмовитися від її послуг.

— Досить уже! — звелів поет і, звертаючись до С'юзен, сказав. — Не в моїх звичаях вдаватися до розпусти, пробачте мені, якщо дав якийсь привід думати інакше.

— У тому немає вашої вини, пане, — відповіла жінка і пішла далі дорогою. — Правда полягає в тому, що мій хазяїн такий негідник, він так зле поводився зі мною, що як тільки я подумаю про це, то в мене на очах одразу виступають сльози.

— Але як так? Хіба він вас б'є?

Вона похитала головою і шморгнула носом.

— Якби він час од часу шмагав мене, то я б на це і не скаржилась. Але різки — то тільки одне з моїх нещасть, і то не найбільше.

— Він що, здатен на гірше? — скрикнув Ебенезер.

— Присяй-бо, йому, певно, дуже бракує розваг, — мовив слуга і наразився на суворий погляд хазяїна.

С'юзен Воррен дала собі волю і, видобувши ще порцію сліз і голосінь, звела очі до небес, важко зітхнула та, копнувши в зад свиню, що зупинилася перед нею, аби відлити на стежці, вилила Лауреату таку історію своїх страждань:

— Коли я народилася, мене звали С'юзен Сміт, — сказала вона, — і моя мати померла під час пологів. У мого батька була невеличка майстерня в Лондоні, неподалік від Паддлдоку, де він клепав діжки та бочки для кораблів. Якось одного дня, мені тоді було вісімнадцять років і я була така гарненька, що, як то кажуть, аж очі вбирала, я прогулювалася від Блекфраярз до Ладґейту, і, вітаючись зі мною, мені вклонився один симпатичний молодик, назвавши мене міс Вільямс, і спитав мого дозволу пройтися зі мною. «Не дозволяю, — відповіла йому я, — і звати мене не міс Вільямс». «Як це так? — вигукнув він. — Хіба ви не міс Елізабет Вільямс з Ґрейсчерч-стріт?» «Ні», — відказала я. «Тоді прошу вибачити мене, — сказав він, — адже ви такі схожі, мов близнючки».

Було видно, що хлопець казав правду, бо це був чемний джентльмен і, взнавши, що помилився, він почервонів. Він сказав, що кохає цю міс Вільямс, але, попри всі її запевнення, що вона також кохає його, вона й чути не хоче, щоб він був їй за чоловіка, і каже, що на ній лежить великий гріх, який занапастив її душу. Однак цей Гамфрі Воррен (так його звали) заявив, що візьме її собі за дружину разом з усіма тими гріхами, що були в неї на совісті.

Я часто зустрічала бідолашного Гамфрі неподалік від Ладґейту, позаяк любов міс Вільямс з кожним днем ставала дедалі менш палкою, і він розповідав мені про все, що йому доводиться терпіти через неї, і казав, що ми такі схожі, що, розмовляючи зі мною, він ніби говорить із нею. Щодо мене, то я немало заздрила цій міс Вільямс і подумки називала її дурепою, що так зневажила любов такого гарного джентльмена. Милий Гамфрі не був багатим, але мав гарну посаду в компанії капітана Мітчелла, зведеного старшого брата міс Вільямс, та мав усі інші чесноти, які порадували б будь-яке жіноче серце.

Потім одного дня Гамфрі прийшов до батькової крамниці, що біля Падл-Доку, і, невтішно плачучи, розповів, що міс Вільямс наклала на себе руки, отруївшись! Мені стало шкода цього чоловіка, хоча в моєму серці й не було жодних почуттів щодо міс Вільямс, і я зраділа, коли Гамфрі став приходити до мене щодня. Врешті-решт він сказав: «Дорога С'юзен, ваша схожість із міс Вільямс — це моє прокляття і моє спасіння! Щойно я побачу вас, як плачу, думаючи про те, що вона померла, але я не можу думати про те, що вона пішла назавжди, коли її живий образ щодня стоїть перед моїми очима». А я сказала: «Мені б хотілося, пане, щоб ви побачили в мені ще щось, окрім цієї схожості».

Це змусило його задуматися, а невдовзі він пішов до мого батька, і ми побралися. Але, попри всі мої зусилля завоювати любов мого Гамфрі, я бачила, що він кохає образ міс Вільямс, а не мене. Одної ночі, коли він міцно спав, я поцілувала його, й уві сні він сказав: «Бережи тебе Господь, люба Елізабет!» І я була такою дурепою, що негайно ж розбудила його і наказала йому зробити свій вибір між мною і нею. «Елізабет померла, — сказала я, — а я жива. Якщо ти мене любиш, то люби мене, а не мою подобу, а інакше я й хвилини не лишатимусь у цьому ліжку!»

О, Боже! Якби ж то я була старшою років на десять чи бодай на якусь капку розумніша, то притримала б свого язика! Яка різниця, як він мене називав, раз він мене любив? Та хіба ж він не називав мене «моя солоденька» чи «моє серденько» та ще купою всіляких ласкавих імен, окрім С'юзен? Щойно вимовивши свої слова, я вже їх проклинала, але нічого вже не можна було вдіяти. «Дорога С'юзен! — вигукнув Гамфрі. — Навіщо ти це зробила? О Боже, якби ж то ти не наказала мені обирати!»

І марно вже я вмовляла і ридала; він ніяк не хотів забувати моїх слів і мусив робити вибір. І він таки його зробив, хоч не сказав об тім ні слова; наступного ранку він був такий хворий, що не здужав підвестися, і не минуло й чотирьох днів, як він помер. Отак я і стала вдовицею у дев'ятнадцять років.

Мій батько мав повно власного клопоту, бо торгівля його йшла мляво, і на вбогий погреб Гамфрі пішли всі його заощадження. Він вліз у борги, щоб сплатити за харчі та запас матеріалів, і саме коли все скінчилося і кредитори, не даючи нам спокою, товпилися біля наших дверей, до нас завітав один чоловік і замовив бочки для свого корабля, що мав плисти, як він сказав, у кінці місяця до Меріленду. Батько, такий радий, що отримав роботу, попросив мене принести чаю тому чоловіку. Але щойно той мене побачив, як зблід і заплакав, хоч це і був кремезний і бородатий моряк!

— Що таке? — запитала я, яка й сама вже багато тижнів ледь не помирала з горя. Капітан вибачився і сказав, що причиною його сліз була моя схожість з його сестрою, що померла. Коротко кажучи, ми взнали, що це був капітан Вільям Мітчелл з Ґрейс-черч-стріт, зведений брат Елізабет і працедавець покійного Гамфрі. Якби ж то тільки я знала тоді, яка гадина ховається за цим приємним обличчям, то випхала б його геть і міцно замкнула б двері! Але натомість ми заплакали всі разом: я, згадуючи мого Гамфрі, капітан Мітчелл — сумуючи за сестрою, а батько — над цим злиденним життям, у якому ми втрачаємо тих, кого любимо, і не можемо навіть їх оплакати як слід, бо мусимо надриватися працюючи, щоб прогодувати живих.

Тут С'юзен мусила на якийсь час перервати розповідь, щоб дати вихід своєму горю. Сльози текли і по Ебенезеровому обличчю, і навіть Бертран не був більше налаштований вороже і спочутливо зітхав.

— Капітан Мітчелл потім став часто заходити до нас, — вела вона далі, — і ми з батьком, і гадки не маючи про те, яким порочним є цей світ, прихилися до нього всім серцем. У нас не було від нього жодних секретів, хоч про себе він нам мало що розповідав. Утім, ми здогадалися, що він багатий, бо капітан казав, що збирається забрати двадцять слуг із собою до Меріленду, куди він плив, щоб зайняти в уряді якусь поважну посаду.

Потім, коли вже склепали всі бочки та перевезли їх у док, капітан Мітчелл запропонував моєму батькові дещо дивне: він сплатить усі батькові борги та викупить майно, що було в заставі, звільнивши нас назавжди від боргового ярма, якщо тільки я попливу разом з ним і місіс Мітчелл до Меріленду. Він заявив, що поводитиметься зі мною так, буцімто я його люба сестра; ба більше, саме ця схожість і вплинула на його рішення, і він навіть зватиме мене Елізабет Вільямс. Я буду йому сестрою та компаньйонкою його хворобливій дружині…

Мій батько сплакнув і, подякувавши йому за цю доброту, сказав, що не зможе жити, якщо я поїду, на що капітан Мітчелл одразу ж запропонував йому продати крамницю і майстерню, усе гамузом, і розпочати нове життя в Америці. У нас від радості та вдячності аж в голові запаморочилося, тож нам нічого не залишалося, окрім як принести всі наші витратні книги та гросбух, і він готовими грішми заплатив усім нашим кредиторам. «Але ж, напевно, ця ваша доброта має ще якусь умову!» — вигукнув мій батько, на що капітан Мітчелл відказав: «Жодних інших умов, опріч тієї, про яку я вже сказав: міс Воррен — нині моя сестра».

Отож з моєї згоди й уклали цю оборудку. Того вечора, після всіх цих переживань, я почувала себе якось дивно, ставши Елізабет Вільямс, якій я колись заздрила і яку зневажала, і я спитала себе, чи не поквапилася, прийнявши це рішення. Утім, мені водночас було якось і приємно, бо Гамфрі безнадійно кохав свою Елізабет, і тепер ця любов поверталася до нього вдесятеро сильнішою!

На кораблі мені відвели каюту разом з місіс Мітчелл, тоді як батькові капітан Мітчелл надав місце разом зі слугами у твіндеку. Місіс Мітчелл була прикута до ліжка, слабуючи на якусь дивну хворобу, але вона дуже люб'язно поводилася зі мною. Вона називала мене Елізабет і веліла мені робити все, що накаже її чоловік, тому що він поважна добра людина і без нього вона б і жити не змогла. Двічі на день я давала їй ліки в пляшечках, які капітан Мітчелл виймав зі своєї дерев'яної скрині: і якщо я спізнювалася, то це доводило її до сказу, але щойно вона отримувала свою пляшечку, як одразу ж засинала. У капітана Мітчелла було багато таких пляшечок, і одного ранку він наказав і мені взяти собі одну, щоб не напала морська хвороба.

«Дякую, — відказала я, — але ми вже вісім днів у морі, а мене ще й досі не знудило». Тоді капітан Мітчелл підійшов до мене впритул, обійняв за стан просто на очах місіс Мітчелл і сказав: «Сестро, ти маєш робити так, як каже твій брат». А місіс Мітчелл вигукнула: «Так, так, Елізабет, роби, як каже твій брат!»

Отож він і дав мені ту пляшечку, і щоб заспокоїти їх, я зробила те, що мені веліли й зажувала якусь коричневу гумку, що була всередині. Йсусе! Воно спочатку було таке гірке, що я ледь не померла! І то були зовсім ніякі не ліки, а була сама болячка, гірша од смерті, — то був опій, і я його з'їла, панове, отака я була тоді наївна!

— О Боже! — скрикнув Бертран.

— От негідник! — вигукнув Ебенезер.

— Саме опій прикував місіс Мітчелл до ліжка і доводив її до сказу, коли його бракувало! І це опій призвів до мого падіння та до краху мого батька і привів мене до того стану, у якому ви мене й бачите, — брудна хвойда, що поганяє свиней! А хай відсохне та рука, що виростила той мак, із якого зробили той опій, що я з'їла того дня! Але я думала, що то такі собі звичайні ліки, щось на кшталт снодійного, і хоч воно було гірке на смак, я його з'їла весь. Мене одразу ж охопила сонливість, кімната змінилася в розмірах; я опинилася на ліжку разом з місіс Мітчелл, яка вхопила мене за руку, а капітан Мітчелл схилився над нами обома. Голова його стала здоровезною: очі його палали вогнем. «Сестро Елізабет! Сестро Елізабет!» — казав він…

У цьому моєму сні я знеслася високо догори над кораблем, тримаючи за руку місіс Мітчелл. Небо було блакитне, немов сапфір, а море внизу було схоже на креп. Корабель став мацюпеньким, чистим і яскравим, і просто на небосхилі було сонце. Потім сонце стало оком якогось чоловіка, і місіс Мітчелл сказала: «Поглянь-но туди, Елізабет: той чоловік — це Всемогутній Хрисгос, і ти маєш робити все, що він каже, як і личить справжній ревній католичці». Ми піднеслися ближче до великого ока Христа, і коли він подивився на нас, ми були голі, чекаючи його вироку.

«Сестро Елізабет, — сказав він мені, — я скоро оберу тебе для великої справи. Я хочу, щоб ти народила мені дитину, як діва Марія народила від мого Вітця!» І я побачила, що вдягнена в рясу, мов черниця, а місіс Мітчелл називала мене сестрою Елізабет, Христовою нареченою. Потім ззаду, немов потужний теплий вітер, до мене долинув голос Христа, що гукав «Сестро! Сестро! Сестро!», і поки місіс Мітчелл тримала мене, я була взята силою.

Це стало ясно, коли я прокинулася, бо обличчя Ісуса виявилось обличчям капітана Мітчелла: я зрозуміла, чому Елізабет, соромлячись, відмовила Гамфрі й отруїла себе; я зрозуміла, чому капітан Мітчелл, бувши настільки жахливо порочною людиною, називав мене своєю сестрою і чому місіс Мітчелл мала допомагати йому грішити. Цей день став днем моєї згуби, і відтоді капітан Мітчелл уже більше не приховував своєї справжньої натури. Знову і знову примушували вони мене приймати це зілля, поки вже не почало доходити до того, що я цілими днями марила, що Христос мій коханець. Ця пристрасть набула наді мною такої влади, що я вбила би будь-кого, хто став би на шляху до моєї пляшечки. Він встановив плату в п'ять фунтів за порцію, і я стала позичати в мого батька гроші, які він отримав від капітана Мітчелла, поки не віддала йому їх усі, і бідолашний батько прибув у Меріленд жебраком. Опісля мені нічого не залишалося, окрім як продавати свої послуги — місяць служби за одну пляшечку: я підписала бланк договору про найм на службу до капітана Мітчелла і стала його рабинею і курвою на все життя.

Увесь той час я жодного разу не бачила свого батька, та й не хотіла. Капітан Мітчелл сказав йому, що я занедужала і що гроші потрібні на ліки. Коли всі гроші вийшли, він, бідолаха, ледве не втратив розум; він благав дати йому ще грошей, але капітан Мітчелл намовив його укласти договір про найм із капітаном корабля, який потім продав би цей договір у порту. Мій батько продав себе спочатку на два роки, потім на чотири, і всі гроші перейшли до капітана Мітчелла як плата за мої ліки.

Одного дня, коли подорож добігала кінця, капітан Мітчелл дав своїй дружині дві пляшечки замість однієї, а потім ще дві, поки вона не померла просто в мене на очах. А що в нас не було лікаря і всі знали про хворобу пані, її поховали в морі й ніхто не ставив зайвих запитань. Коли ми добралися до Сент-Мері-Сіті, батьків контракт продали якомусь містеру Спердансу на східному узбережжі, і це було востаннє, коли я його бачила за ці п'ять років. Капітан Мітчелл перебрався до великого гарного будинку в Сент-Мері, і більше я вже не видавала себе за Елізабет Вільямс (окрім як у ліжку), а була С'юзен Воррен, його зв'язаною договором служницею.

Я звикла примовляти до себе «Сент-Мері-Сіті, Сент-Мері-Сіті», а в моєму опійному маренні воно було Сент-С'юзен-Сіті, і я панувала в цьому місті, а Христос сходив з небес і брав мене щоночі. Якось одного ранку наша сусідка, місіс Сісслі, сказала: «Міс Воррен, схоже, ви чекаєте на дитину», — а я й відповіла їй: «Місіс Сісслі, якщо я й чекаю на дитину, то не від чоловіка, мені її Святий Дух припослав». Але місіс Сісслі подумала, що я спала з якимось слугою з міста, і розповіла всю цю історію капітану Мітчеллу. Почувши цю новину, він страшенно розлютився, хоч саме він і був батьком; наказавши Марті Вебб, куховарці, зварити мені наступного ранку яйце, він вклав у нього якогось огидного надіб'я та примусив мене його з'їсти. Потім він вкутав свою шию рушником, сказав місіс Вебб, що він і сам хорує, та наказав не приймати жодних відвідувачів, поки він прочищатиме собі шлунок. То було якесь страшне сильнодійне надіб'я, і я три дні провела, сидячи на стільчаку. Крім того, я сильно захворіла, усе тіло вкрилося лупою, повилазили чиряки та прищі, у мене з голови й в соромітних місцях повипадало все волосся. Потім дитина в моїй утробі від того померла, і я зрозуміла, навіщо він дав мені це зілля…

«Ну, і що ти тепер собі думаєш? — сказав він. — Ти утнеш таку штуку зі мною знову?» А я відказала: «Те дитятко було святим, пане, то сам Ісус у вашій подобі припослав його мені». А він і каже: «Аякже, сам Ісус Христос! Немає такої людини, сестро, і Святого Духа ніякого немає!» І сказав, що він просто дивом дивується, як то весь світ стільки років дає себе дурити якоюсь байкою про чоловіка і голуба.

Ото всі ці блюзнірства почули місіс Вебб і місіс Сісслі, які частенько підслуховували під дверима, а що вони обидві були добрими християнками, то й донесли всю цю історію шерифові. Капітана Мітчелла притягли до суду присяжних, висунувши йому звинувачення в ошуканстві, вбивстві, перелюбстві, блудодійстві, блюзнірстві та в замаху на вбивство. Я зраділа від того, дарма що опій залишався в нього й моєму життю настав би кінець разом з його життям.

Але, на жаль, я не врахувала, яка він поважна людина і які ж бо вони лихі, наші мерілендські суди: на капітана Мітчелла наклали штраф у розмірі якихось жалюгідних п'яти тисяч фунтів тютюну, а губернатор ще й скасував третину, тоді як мені — Бог свідок, чи ж не досить я вже натерпілася — присудили дати канчуків — тридцять дев'ять ударів по моїй нещасній голій спині просто побіля дверей суду за те, що я веду розпусний спосіб життя! Вони також відібрали в мого хазяїна цю мою посаду — але не тому, що він така порочна людина, а за його блюзнірство — і звільнили мене від зобов'язань контракту. Але від того мені було мало користі, бо, щоб отримати свою наступну пляшечку, я знову мала йти до нього в кабалу і мусила ще й від нього скуштувати київ!

Тоді ми переїхали в це місце в окрузі Калверт, і мій хазяїн став вирощувати тютюн. І я ще нещасніша, ніж будь-коли, бо відколи це зілля вкрало мою красу, він мене більше не хоче, хіба що тільки зрідка. Він тепер залицяється до нової дівчини, яка лишень нещодавно прибула з Лондона, ще зовсім дитина, а личком вона схожа на Елізабет Вільямс і на мене, і він поводиться з нею, немов з якоюсь королевою, тоді як я мушу поганяти свиней. Утім, він досі дає мені мої пляшечки, і я добре знаю чому: вже недовго залишилося чекати того часу, коли я триматиму її для нього, поки він кластиме першу порцію опію їй до рота та називатиме її Сестрою Елізабет. Потім уже для мене не буде більше ніяких пляшечок: я з головою кинусь у цю Патаксент, і для мене все нарешті скінчиться, а він завжди матиме собі нову молоду сестричку…

— О, Боже, хай буде проклятий цей чоловік і ця провінція! — вигукнула під кінець жінка і, спершись на свою гирлигу, залилася сльозами. — І чому, заради Христа, я не померла ще дівчиною в бондарні мого батечка на Темзі!

Лауреат приділяє увагу тепер уже самій свинарці

Ебенезер і Бертран були геть приголомшені цією розповіддю, і коли вона скінчилася, поет вигукнув:

— Досить уже, твій хазяїн — справжнісінький диявол! Чарлзе! Чарлзе! І де ж та велич мерілендських законів, коли так зле вчинили з жінкою! Господь свідок, як би мені хотілося, щоб мій багаж був тут зі мною, а не Бог його знає де; я б дістав свого меча, і цей капітан Мітчелл хутко заспівав би в мене іншої!

— О ні, навіть і не думайте, — застерегла його С'юзен. — Тільки словом натякніть йому про те, що я вам тут розповіла, і нам усім кінець.

— У такому разі, — сказав Лауреат, трохи поміркувавши, — він не заслуговує на те, щоб я склав йому візит. Авжеж, хай цей мугиряка знає, що порядні люди уникають спілкуватися з такою тварюкою, як він!

— Присяй-бо! — зауважив Бертран. — Ви й справді присудили його до жахливої кари, пане!

С'юзен одразу ж знову вдарилася в сльози.

— Отже, усе кінчено! — примовляла вона. — Усе кінчено раз і назавжди!

— Як це так? — поцікавився поет. — Що кінчено?

— Зі мною все кінчено, — відповіла дівчина, — адже коли я побачила ваше обличчя та взнала, яку дивовижну посаду ви обіймаєте, у моїй бідолашній голові назрів задум. Але те, що назріло, те ви й скосили, і тепер для С'юзен Воррен усе кінчено.

— Задум, кажете?

Свинарка кивнула.

— Як мені втекти та позбутися цього мого антихриста-хазяїна.

— Ну, то викладайте тоді його, а ми подивимося.

— Мені вже якийсь час відомо, — мовила вона, — що капітан Мітчелл знайшов собі цю нову жертву, і я, здогадавшись, що мої пляшечки незабаром стануть для нього лише тягарем, тільки вдавала, що з'їдала весь їхній вміст, а насправді щоразу трохи залишала та відкладала, ховаючи у своїй табакерці. З кожної пляшечки я з'їдала на якусь дрібку менше та зберігала на дрібку більше, аж поки в мене не назбирався місячний запас; а поза тим, я приховала одну гарну сукню, що мені дала місіс Сісслі, у якій мене й висікли. Нещодавно я потайки дізналася, що батьків договір про найм скінчився і містер Сперданс, його хазяїн, дав йому двадцять акрів своєї землі на східному узбережжі, щоб він її обробляв. Якби я змогла втекти з цього клятого дому, то дісталася б ферми батька і сховалася б там, доки не вилікуюся; потім ми разом будемо шукати якогось способу перебратися назад до Лондона.

— Сміливий задум! — сказав Бертран. Він уже цілком перейнявся спочуттям до її нещастя. — І чим же ми можемо допомогти?

— Ах, пане! — заплакала С'юзен, звертаючись до Ебенезера. — Цей задум — то нездійсненні мрії, якщо я просто вирушу в дорогу пішою ходою. Закон суворо карає слуг, що подалися навтьоки, а моя спина не скучила за новими смугами від батогів. Для того щоб назавжди втекти із цієї пекельної вигрібної ями, мені потрібно лише трохи срібняків, а для вас то лише дріб'язок — ви і не відчуєте втрати; я знайшла човняра, який під страхом хлосту все ж таки ризикне перевезти мене на той берег Затоки, але йому потрібно заплатити. Два фунти, мій пане! — вигукнула вона і дуже збентежила Лауреата тим, що впала перед ним на коліна й обхопила руками його ноги. — Усього лише потрібно два фунти, і цього досить, щоб я могла дістатися до мого любого батька! О, пане, прошу, не відмовте мені! Подумайте про когось, кого ви любите і хто міг би опинитися в такій притузі — про вашу сестру чи вашу кохану!

— Перед Богом клянуся, якби тільки в моїх силах було допомогти вам, — сказав Ебенезер, — але я не маю ні гроша. У мене є всього лиш цей дріб'язковий перстень, зроблений із кістки…

Він з жалем витяг його з сорочки, аби довести їй свою вбогість, але, вгледівши його, С'юзен одразу підхопилась і вигукнула;

— Хай нас Бог боронить! Звідки взявся у вас цей перстень?

— Я не можу того сказати, — відповів поет. — Але чому вас так схвилював його вигляд?

— Та це не так і важливо, — відказала С'юзен, вчепившись у кістяний перстень, який досі висів на ремінці довкола шиї поета. — Він має певну вартість на ринку, і мені здається, що човняр прийме його як плату за перевіз.

Але Ебенезер вагався.

— Це було щось на кшталт подарунка, — сказав він. — І мені б не хотілося розлучатися з ним…

— Йсусе Хрисге! — заголосила С'юзен. — То ви мені відмовляєте?! Погляньте-но сюди, дивіться, як цей недолюдок знущається з мене! Невже ж ви хочете, щоб він і далі так чинив?

Підібгавши подерту спідницю вище колін, вона виставила ноги, і хоч вони були вкриті смугами від ударів батогом і синцями від побоїв, та все ж таки навіть тому зіллю, що спотворило решту її зовнішності, не вдалося їх понівечити. Насправді це були досить привабливі ноги, перші ноги, які Ебенезеру довелося побачити від того дня на борту «Кіпріотки».

— Гм, ну, ви досі залишаєтеся жінкою, — мовив Бертран, змірявши їх оцінювальним поглядом, — а добра дівка сидить на своєму найкращому аргументі.

Це зауваження викликало нові сльози С'юзен і нищівний погляд Ебенезера.

— Годі вже з мене цього розпутства, надивилася вже, — заявила вона, — а човняр надто старий, щоб це його турбувало.

— Справді? — посміхнувся слуга. — А от я і мій пан — ні.

— Тримай язик на припоні! — наказав поет. С'юзен підійшла до нього, і її розповідь і схожість з Джоан Тоуст ще більше зворушили і вразили його.

— Ви б не хотіли, щоб мене знов було бито, еге ж, пане? — Цієї хвилини дім було вже видно, зокрема те, як у вікнах горіло світло, пробиваючись крізь зарослі тютюну на полях. — Ондечки дім капітана Мітчелла, він радо прийме вас як своїх гостей, але мене він шмагатиме без зайвого розголосу, аж доки не втомиться від цієї забави.

Ебенезеру стало важко говорити.

— Було б і справді шкода, — прохрипів він.

— Я не дам цього зробити, — м’яко відказала дівчина. — І якщо чоловік, якого я ненавиджу понад усіх на світі, може робити зі мною все, що йому заманеться, то хіба ж я відмовлю чоловіку, який визволить мене від усіх цих мук? — Вона покрутила в пальцях кістяного персня й усміхнулася. — Нє-є, то було б гріхом, якби мій спаситель цієї ж ночі не зазнав усіх розкошів, перш ніж я втечу.

— Прошу, нічого більше не кажіть, — відповів Ебенезер. — Моя совість не знатиме спокою, якщо я стану між вами та вашим батьком. Ви отримаєте цього персня.

Він перекинув ремінця з сириці через голову та простягнув їй перстень Куассапелага. Йому стало трохи прикро, що свинарка не стала негайно ж розсипати перед ним слова подяки; і справді, її постать дещо застигла, коли вона взяла до рук дарунок, і в її усмішці проглядала певна гіркота.

— Ну, то що ж, домовилися, — сказала вона і сунула перстня з ремінцем до кишені сукні. Вони були вже на краю лісу біля тютюнового поля; місяць, що здіймався над гирлом річки, підсвічував білим світлом їхні обличчя та спини свиней, що ліниво копирсалися в паростях зеленого тютюну. С'юзен ступила на поле, поклала свого вузлика і дрючка між рядами та повернулась до них обличчям, взявшись руками під боки.

— Ну, а тепер, пане Лауреате Меріленду, — мовила вона, — давай, бери мене прямо тут, у цих заростях дур-зілля, і покладімо цьому край.

Поет був приголомшений.

— Бігме, місіс Воррен, ви геть неправильно зрозуміли мій вчинок!

— Он як? — вона відкинула нечесане волосся назад з чола. — Ну, то, може, в отій копиці сіна, що біля хліва? Певно ж, що ви не з тих, кому потрібна постіль!

Ебенезер ступив крок вперед, щоб заперечити.

— Даруйте, пані…

— Це ж не присутність слуги вас стримує тепер, еге ж? — глузливо мовила вона. — Ви скидаєтесь на того, хто однаково злягається і серед білого дня, а хто хоче, той хай собі й дивиться! Чи, може, вам більше до вподоби, якщо я вдаватиму, що мене ґвалтують?

— Храни нас Господь, — сказав Бертран, — ти ба, це ще та баба з перцем! А кат його бери ту хвилину, коли я згубив свого кістяного персня!

— Годі! — вигукнув Лауреат. — Я не маю ніяких намірів щодо вашої особи, місіс Воррен, і мені не потрібна ніяка винагорода, окрім хіба тієї, що ви з'єднаєтеся зі своїм батьком і позбудетеся тієї порочної пристрасті, яка зробила з вас шльондру. Лягати з жінками — то суперечить моїй обітниці, а встановлювати ціну на доброчинність — це образа для моїх принципів.

Ці слова змусили її дещо задуматися; вона склала руки на грудях, відвернулася і стала замислено колупати землю пальцем ноги.

— Мій хазяїн — це такий собі різновид попа і римача в одній особі, — хапливо став пояснювати Бертран. — Такий собі, знаєте, єпископ серед поетів. Але ж усім добре відомо, що клятви священника не є обов'язковими для дяка, отож і принципи мого хазяїна не поширюються на мене…

— То це з принципу твій хазяїн погордував мною? — урвала йому мову С'юзен, і хоча це запитання прозвучало на адресу Бертрана, вона пильно дивилася на Ебенезера. — Чи, може, це через мій жалюгідний стан він став таким доброчесним? Він заспівав би іншої, хтивішої пісеньки, гадаю, якби я була вільна від цих шрамів од батогів і свинячого смороду, молода і жвава, як ця діваха Джоан Тоуст.

— Яке ім'я ви назвали? — вигукнув поет. — Святий Боже, мені здається, ви сказали Джоан Тоуст?

С'юзен ствердно кивнула і знову залилась сльозами.

— Це та сама дівчина, про яку я вам казала, що скоро має стати новою сестрою мого хазяїна та причиною смерті С'юзен Воррен.

Ебенезер звернувся до слуги:

— Це надто неймовірно, Бертране!

— Та я й сам не можу в це повірити, пане, — відказав слуга. — А втім, існує ця ледь вловима схожість, яка пояснюється її розповіддю.

— Не так уже воно й дивно, — сказала роздратовано дівчина. — Попри цю свою солоденьку ввічливість, ця Джоан Тоуст ще недавно була в Лондоні звичайнісінькою хвойдою, і багато чоловіків встигли її спізнати.

— Я забороняю вам так говорити! — наказав Ебенезер. — Я відчуваю велику шану до Джоан Тоуст; вона займає особливе місце в моєму серці з причин, які відомі тільки їй і мені. Де вона, скажіть, заради всього святого? Ми маємо вберегти її від цього Мітчелла!

— А то як же? — запитав Бертран. — У нас немає ні зброї, ні грошей.

Ебенезер міцно вхопив свинарку за руку.

— Ви маєте забрати її з собою на ферму до батька! — сказав він. — Розкажіть їй свою історію та поясніть, яка їй загрожує небезпека. І щойно я прибуду до Молдену, як заберу її до себе…

— Й одружитеся з нею? — з гіркотою запитала С'юзен. — Чи станете натомість її коцуром і триматиметеся й далі своєї обітниці?

Лауреат почервонів.

— Зараз не час для всіляких там розумувань і домислів.

— У будь-якому разі я не можу взяти її із собою, — сказала С'юзен. — У мене є плата за перевіз тільки однієї людини.

— Ми швидко можемо це змінити! — реготнув Бертран і стрибнув до неї, аби заломити їй руки. — Давайте, забирайте того персня, пане, поки я її тримаю!

— Свиня! — верескнула вона. — Я тобі очі видряпаю!

— Ні, Бертране, — сказав Ебенезер, — відпусти її.

— Оцю бабець? — крикнув Бертран, сміючись над її спробами викрутитися. — Та це ж усього лише хвойда, що в бур'янах шлюб бере, пане! Забирайте персня!

Ебенезер сумовито похитав головою.

— Хвойда з бур'янів чи ні, але я його віддав їй зі щирим серцем. Та й крім того, ми не знаємо цього човняра і не знаємо, де може бути Джоан Тоуст. Відпусти її.

Бертран відпустив руки свинарки та вщипнув її. Вона знову верескнула, кинувши ще одне лихе слівце, підібрала з землі свої речі та відважила йому такого стусана, що якби він не встиг відскочити, то це б йому коштувало декількох ребер.

— І ти ще будеш називати мене хвойдою з бур'янів! — сказала вона розлючено та погнала його через все поле. Ебенезер, якого значно більше турбувала доля Джоан Тоуст, ніж цих двох, рушив собі до будинку, задумливо насупивши чоло.

— Ваш слуга — хтива свинюка, — сказала С'юзен, наздогнавши його за якусь хвилину. Вона рукою відкинула назад волосся, що спадало на чоло, і заходилася підганяти дрючком свиней. — Прошу вибачити, що я його так відігнала.

— Та він давно вже напрошувався, — неуважно мовив поет.

— І дякую, що дотримали слова і не забрали подарунок, хоч і не одна доброчинність керувала вами. Ви, певно, дуже високої думки про цю діваху Джоан Тоуст.

— Я зроблю все що завгодно, аби врятувати її, — сказав Ебенезер.

— Мені здається, я зможу домовитися з цим човнярем, — сказала С'юзен. — Від мене йому пожитку ніякого, а така молоденька курвочка, як Джоан Тоуст, певно, має свої засоби, що й найкволішого угоноблять.

— Ні, я не дозволю! Я знайду якийсь інший спосіб. Де вона?

Свинарка не знала, де живе Джоан Тоуст, але сказала, що та має прийти до капітана Мітчелла вночі.

— Саме цієї ночі він надумав дати їй опій, з моєю допомогою. Я перестріну її по дорозі, якщо хочете, перш ніж вона прийде, і відправлю до якогось потаємного місця, щоб ви могли там зустрітися.

Ебенезер з усім серцем пристав на цей задум, і хоча в нього вже й жижки починали тремтіти від самої думки про те, що йому доведеться зустрітися з капітаном Мітчеллом, С'юзен таки вдалося переконати його повечеряти разом з плантатором.

— Цей Диявол може вдавати з себе джентльмена хоч куди, — сказала вона. — Капітан радий усім чоловікам у себе за столом, і, може, він дасть вам щось ліпше навзамін цього вашого дрантя, як почує вашу історію. Я дам вам знати, коли Джоан Тоуст добре сховається, і перш ніж вирушити до батька, я проведу вас до неї.

— Домовилися! — вигукнув поет. — Я ніяк не доберу розуму, чому вона опинилася в Меріленді, але буду дуже радий її бачити!

— Даруйте, але чи ж ви впевнені в тому, що й вона відчуватиме те саме? — почала піддражнювати свинарка. — Та чи ж є десь хвойда, ладна повірити в те, що ви досі дівак?

— То не має значення, — заявив Ебенезер. — Коли я в такому стані, мені також ніхто не повірить, що я Лауреат, однак я ним є, і я також дівак. О Боже, С'юзен, як же мені кортить побачити цю дівчину! Благаю вас, не підведіть мене!

С'юзен форкнула щось, мовляв, не підведу, і вони підійшли до будинку: великої, але занедбаної рубленої хати. Вона примостилася серед полів зеленого тютюну і порослого бур'яном городу, а голе подвір'я смерділо, вкрите курячим послідом.

— Мені так здається, твій хазяїн геть пустився берега, — зауважив Ебенезер, — якщо він дійшов до того, що живе в такому помешканні.

— Тобто? — вигукнула жінка. — Та це ж один із найкращих будинків понад рікою! Це навіть надто гарна оселя для такого мерзотника, як він!

Ебенезер нічого на це не сказав, але на якусь хвилину замислився, чи слід йому геть відмовитися від тих деяких віршів, що крутилися в його голові, у яких він вихваляв красу помешкань Меріленду, чи приберегти їх на той випадок, якщо обізнаність С'юзен виявиться неповною. Коли свинарка залишила його, аби загнати своїх підопічних до хліва, він гукнув Бертрана, який підійшов, сиплючи прокльони на її адресу, і разом вони пішли до будинку.

— Молю Бога, щоб дівка не помилялася щодо свого хазяїна, — сказав Ебенезер і постукав у двері.

— Та я цій підтіпанці ні на волосину не вірив би, — буркнув Бертран. — Цей чоловік запросто може повбивати нас, поки ми спатимемо.

Двері їм відчинив опасистий чоловік, якому на вид було років за п'ятдесят, червононосий і з коротко стриженими бакенбардами, але вираз його обличчя, попри все, виказував у ньому чоловіка чемного і добродушного.

— Добрий вечір, джентльмени, — сказав він, кивнувши злегка глузливо. Одяг на ньому був чепурний, хоча дещо й приношений, а його басистий, статечний голос лише почасти можна було б пояснити поставленістю, а почасти, як підозрював Ебенезер, горлянкою, добре змоченою випивкою. Попри їхній жалюгідний зовнішній вигляд, він виявився гостинним господарем, як те і передбачала С'юзен: він представився їм як капітан Вільям Мітчелл, дуже люб'язно запросив прибульців зайти в дім і переконав їх залишитися на ніч.

— Байдуже — чи ви вийшли з в'язниці, чи з університету, вас раді тут бачити, присягаюся. Вечеря зараз готується, а якщо ви приєднаєтеся до решти гостей он там, то в нас є сидр, щоб збудити ваш апетит.

Ебенезер подякував господарю та заходився пояснювати, як вони опинилися в такому скрутному становищі, однак капітан Мітчелл відмовився вислухати і, чемно зупинивши його, натомість запропонував, аби ця історія потішила всіх, коли вони зберуться за столом. Потім гостей запросили до їдальні, звідкіля весь цей час лунали звуки веселощів, і представили товариству, що складалось з пів тузіня плантаторів, які жили по сусідству, й Ебенезер був неабияк здивований, упізнавши серед них старого перевізника з підрізаними вухами та ще одного чи двох чоловіків, що цього самого дня, вдягнуті в одіж зі шкотського сукна, стояли на пришибі. Вони привіталися з ним весело і незлостиво.

— Ми чекали, що ви приєднаєтеся до нас, містере Кук, — сказав один з них. — Ви вже пробачте цей злий жарт, що Джим Кіч утнув з вами.

— Та вже звичайно, — сказав Ебенезер, не бачачи жодного іншого виходу. — Маю визнати, я схожий радше на якогось волоцюгу, ніж на Поета-лауреата Меріленду, але коли ви почуєте, що мені й моєму слузі довелося пережити, самі зрозумієте, як ми опинилися в такому становищі.

— Ну, певно, що зрозуміємо, — примирливо мовив господар. — Звісно, зрозуміємо.

Потім він відіслав Бертрана до кухні, де б він міг і собі попоїсти, а Ебенезера запросив до столу, якому якщо й бракувало вишуканості, то це з лишком компенсувалося кількістю. Ебенезер був такий голодний, що одразу накинувся на їжу, запихаючись коржем з кукурудзяного борошна, молоком, мамалигою і звареною на сидрі кашею з подрібненої кукурудзи з беконом, підсолодженою мелясою, усе це рясно поливаючи міцним сидром з боклаги, що стояла поруч. Він, правда, якусь хвилю роздумував, чи ж розумно було відкривати їм свою особу, але раз уже він мимоволі зробив це, піддавшись якомусь пориву на пришибі, й оскільки товариство не виявило будь-яких ознак ворожості, він не бачив ніякої шкоди в тому, щоб розповісти всю історію. Отож він і розпочав її, коли вже всі скінчили їсти і гості повмощувалися на брудних шкіряних диванах, що стояли в невеличкій вітальні; він залишив поза увагою тільки політичний складник свого полону та пригоду з Дрейкпекером і королем анакостинів, бо розповідь про них могла б наразити їх на небезпеку. Слухачі виказали велику цікавість, надто щодо тієї частини, яка стосувалася поґвалтування «Кіпріотки», — барильце рому, що стояло у вітальні, розв’язало Ебенезеру язика, і він з усім красномовством розповів про Боабділа на вантах бізані та про благородну байдужість панянок, приторочених до поруччя бакборта, але коли він скінчив, то був дещо прикро вражений, побачивши, як мало було проявів жалю і відрази до цих жахіть, що, як він гадав, його оповідь повинна була викликати навіть у найбезсердечніших слухачів; натомість чоловіки зааплодували йому, ніби це був виступ актора, а капітан Мітчелл, далекий від будь-яких ознак спочуття, попрохав його прочитати декілька віршів, неначе пропонуючи виконати щось на біс.

— Я мушу відмовитися, — сказав Лауреат, чимало роздосадуваний. — Це був дуже виснажливий день, і мій голос уже захрип.

— Шкода, що з нами немає нашого Тіммі, — сказав Джим Кіч з клеймом на руці. — Він би тут такого наплів, що це враз перенесло б тебе через Затоку!

— Мій син Тім і сам може незле складати рими, — пояснив капітан Мітчелл Ебенезеру, — однак ви, напевно, сказали б, що вони дещо грубшого ґатунку.

— І він також лауреат, — підтвердив Джим Кіч, вишкіривши зуби. — Він називає себе Масним Лауреатом, і каже, що це означає просто брудний.

— Та що ви кажете? — мовив поет, радше для годиться, ніж зі щирої цікавості. — Я й не знав, що в нашого господаря є син.

Насправді його думки були цілком зайняті Джоан Тоуст і свинаркою, про яку йому нагадав Кіч, натякнувши на переправу через Затоку. Капітан Мітчелл вибачився перед товариством за відсутність вельми популярного тут сина, який поїхав, як він заявив, у справах до Сент-Мері-Сіті та мав повернутися цього вечора або наступного дня; Ебенезеру було важко повірити в те, що цей привітний землевласник, який стоїть перед ним, і є тим самим злодієм з розповіді С'юзен Воррен, однак на її ногах виднілися шрами від ударів батога, такі ж страшні, як і на спині Дрейкпекера, і поза тим, між жертвами його пристрасті існувала схожість, яку ніяк не можна було пояснити у інший спосіб.

Товариство тепер уже не звертало на нього уваги: роздали люльки, зроблені на індіянський лад, і кімната сповнилася тютюновим димом і плітками. Нічого не знаючи про рільництво, риболовлю, гримучих змій і людей, про яких ішлося, роздратований тим, що його становище не викликало більшого спочуття, втомившись від довгого, багатого на події дня, упродовж якого йому довелося бути бідолахою, викинутим на невідомий беріг, богом, рятівником королів і молодиць, які зазнали лиха, і Поетом-лауреатом Меріленду, Ебенезер перестав звертати увагу на їхні балачки та поринув у якесь тривожне марення: як його, зрештою, прийме Джоан Тоуст? Куди вона поділася, коли пішла з його покоїв на Паддінґ-Лейн і як так сталося, що цей гнів від глибокої образи привів її аж сюди? Його розпирало від бажання знати, але він боявся отримати відповіді на ці питання. Година була вже пізня; уже скоро С'юзен Воррен, якщо вона його не обманула, принесе йому звістку про їхнє побачення, й очікування зустрічі чимало хвилювало і збуджувало його. Йому пригадалося, як Джоан Тоуст була в його кімнаті, й пригадався образ тієї дівчини, яку він хотів узяти на борту «Кіпріотки»…

«Святі Небеса!» — вигукнув він подумки, і якийсь трем пройняв його аж до кісток. Зв'язок, який він доти не бачив, заполонив усе його єство докорами сумління, і він аж заціпенів від страху: а що, коли Джоан Тоуст якось опинилася на борту «Кіпріотки»? А якщо це саме її він переслідував своїми похітливими криками і саме її цей огидний мавр?.. Риси його обличчя, щойно він усвідомив, що існує така неймовірна можливість, набули такого шаленого виразу, що господар одразу поцікавився, чи не стало йому зле.

— Ні, пане, дякую, — ледве спромігся видобути з себе Ебенезер. — Це тільки втома, клянуся!

— Ну, тоді час вкладатися в ліжко, а то ви ще тут просто у вітальні й дуба вріжете, — реготнув капітан Мітчелл. — Я вам покажу, де спати.

— Та ні, послухайте… — став благати поет, боячись, що може пропустити призначене йому таємне побачення.

— А хай ідуть до біса ці ваші лондонські манери, пане Кук! — господар був невблаганний. — У Меріленді, якщо чоловік утомився, то він лягає спати. С'юзен! С'юзен, от ледача хвойда, ходи сюди!

— Ну, то, якщо це не образить вас, сер, і ваших шановних гостей… — у дверях вітальні з'явилася свинарка і, відповівши на Ебенезерів погляд ледь помітним кивком, обвела похмурим поглядом плантаторів, які зустріли її появу вульгарними вигуками.

— Покажи містеру Куку його опочивальню, — наказав Мітчелл і побажав своєму гостеві доброї ночі.

— Як ви гадаєте, вона спатиме з вами за сонет, — крикнув Кіч йому навздогін, — як та іспанська шльондра, про яку ви ото казали?

— Ні, Кіче, — відказав йому хтось. — Навіщо він їй здався, цій С'юзен, якийсь поет-лауреат? У неї вже є для розваг рудий кнуряка Біла Мітчелла!

Усі ці принизливі висловлювання не тільки завдавали Ебенезеру болю, але й приємно лоскотали його всередині та знову будили в ньому той непевний запал, який ця його остання здогадка не встигла цілком охолодити. Свинарка була вдягнена в ту сукню, що була на ній в день суду, і хоча навряд чи можна було назвати її більш вишуканою, ніж попередню, проте вона була принаймні чиста, і якщо судити із запаху, то дівчина, вочевидь, ще й умилася. Щойно вони опинилися на сходах, він схопив її під руку та прошепотів: «Де Джоан Тоуст? Я не можу дочекатися, щоб побачити її!»

Далеко не найкращі зуби жінки зблиснули при світлі запаленої свічки.

— Ви надто вже пристрасний, як для дівака, пане Лауреате! Я вже починаю боятися, чи ж дотримаєтеся ви своєї обітниці, побачивши її у себе в кімнаті…

— У мене в кімнаті? О Боже, місіс Воррен, саме у себе в кімнаті я і бачив її востаннє — голісіньку і рожеву, неначе сон коханця! Ви не повірите, яка ніжна на дотик її прекрасна біла шкіра і яке жваве все її туге тільце — ба ні, чекайте, то ще не все: як можу я забути її пухкі сіднички, за якими ховаються її міцні та пружні юні м'язи? Чи те, які м'які в неї перса, що стали трохи пласкішими, коли вона лягла навзнак, але, мов райські яблучка, звисали, коли вона схилялася наді мною? Я весь тремчу при згадці!

— Їй-бо, ви й справді палаєте пристрастю, пане, — сказала С'юзен, проводячи його вниз по сходах, що вели з коридору на горішньому поверсі. — Я навіть боюся залишати бідолашну дівчину у ваших лабетах: як послухати, то ви більше схожі на ґвалтівника, ніж на святенника!

Вона сказала це сухо, не видно було, щоб це її справді непокоїло, але однієї згадки про зґвалтування було досить, аби охолодити поетів шал.

— Прошу вибачити мені, що я так заговорив, пані: ром, втома й радість — це вони розв'язали мені язика. Прошу вас, пам'ятайте, що я ніколи не спав з цією дівчиною, хоч то все щира правда, що я вам тут сказав про неї, ба навіть більше. І я не маю жодних намірів ламати свою клятву.

С'юзен зупинилася біля дверей і повернулася до нього, так що світло від свічки замиготіло на її негарному, понівеченому обличчі.

— Звідки вам відомо, що вона й досі зберегла свою красу? — мовила вона. — Колись і я була гарнюня, і то було не так уже й давно. Мій чоловік плакав від радості, коли дивився на моє тіло, і коли я клала його руку собі отак, то в нього аж ноги підкошувалися. А сьогодні він від того б ригав.

— Ви надто суворі до себе, — став заперечувати поет.

— Та хіба ж ви думаєте, я не бачу, що у вас на думці? Вам хочеться, щоб я скоріш пішла, аби ви могли вгамувати свій апетит, скуштувавши цього райського плоду, якого так прагнете. Але життя таке, що воно на всіх нас залишає свої рубці, на чистих і порочних, а гарній дівчині дістається від нього найгірше. Ви також змінилися, б'юся навзаклад, відколи вона востаннє вас бачила.

Ебенезер почухав свою сплутану бороду.

— Я таки не дуже схожий на кавалера, що й казати, — мусив визнати він. — Я знаю, що я брудний і від мене смердить димом. Чи є десь тут відро з водою поблизу, щоб я міг вмитися? А, менше з тим! Нехай приймає мене таким, яким я є, мені вже більше несила чекати, щоб побачити її! На добраніч, місіс Воррен, і хай вам щастить. Тисячу разів дякую вам за те, що допомогли моїй любій Джоан! А тепер adieu і bon voyage! — І він рушив повз неї до дверей.

— Ні, стривайте! — благально мовила вона.

— І миті більше не чекатиму!

Він злегка відіпхнув її й увійшов до кімнати, у якій, хоч вона виходила на річку і тому місячне світло трохи потрапляло до неї, було зовсім темно.

— Джоан Тоуст! — тихенько гукнув він. — Голубонько моя, де ти? Це Ебен Кук, поет, прийшов, щоб врятувати тебе!

Місячне світло не виказувало, що в цій кімнаті присутній ще хтось, а від тіней довкола не пролунало жодної відповіді; коли вся в сльозах з коридору ввійшла свинарка, то світло від свічки підтвердило його недобрі передчуття.

— Де вона? — запитав Лауреат з притиском, і коли вона похнюпила голову, він, вхопивши її за плечі, грубо трусонув. — Ти що, також мене обдурила, ах ти невдячна хвойда! Негайно, цієї ж миті відведи мене до Джоан Тоуст!

— Її тут немає, — схлипуючи відказала свинарка. Вона поставила свічку і кинулася було назад до виходу, але Ебенезер втягнув її назад і зачинив двері.

— Присяй-бо, я шкуру з тебе здеру, але знайду її, — сказав він. — Якщо щось трапиться з Джоан Тоуст, я тебе вб'ю!

Попри надмірну стривоженість, він не міг не відчувати крізь сукню пружні стегна С'юзен Воррен, що була без корсета, і її груди, зім'яті під його руками. Від справедливого гніву він аж увесь тремтів: коротко і часто дихаючи, він стискав її у своїх обіймах, доки вона, ладна будь-якої миті зчинити галас, не перестала опиратися. Він повалив С'юзен на ліжко, одержимий несамовитим бажанням її покарати. Не маючи попереднього досвіду в подібних розвагах, він дещо незграбно приклався спочатку декілька разів рукою до її задка, увесь той час примовляючи хрипким голосом: «Де Джоан Тоуст?»

За якусь хвилю він, наступивши їй коліном на поперек, розпластав її на ліжку і став хвацько лупцювати долонею, неначе доньку, що наробила шкоди.

— Із нею все гаразд! — зарепетувала вона. — Одчепись од мене!

Ебенезер завмер, занісши руку для удару, але досі тримав дівчину, міцно притиснувши її коліном.

— Де вона?

— Вона вже пливе через Чесапіцьку затоку до Дорсету і чекатиме тебе там у Молдені, — мовила С'юзен. — Човняр сказав, що добре знає цей маєток.

— Як же так? — Ебенезер одразу ж відпустив її і стрибнув на ноги, але свинарка, зарившись обличчям у ковдру, навіть не пробувала підвестися. — А де ж вона взяла плату за перевіз, і як так сталося, що ти зараз не з нею?

— У неї не було ні шеляга, — мовила С'юзен. — Я її перехопила саме тоді, коли вона збиралася позичити гроші в капітана Мітчелла, і це було б її згубою; але чорта лисого вона погоджувалася взяти того персня як плату за перевіз, поки я не сказала їй, хто мені його дав і куди їй потрібно тікати. От тоді вона його і взяла та хотіла одразу ж і зустрітися з вами, але я попросила, щоб вона не гаяла часу і поспішила знайти того човняра, перш ніж він відпливе.

Сльози навернулися Ебенезеру на очі; спершись коліном на ліжко, він обійняв дівчину за плечі.

— Боже мій, а я ж тебе відлупцював за зраду! Пробач мені, С'юзен, а то я тут і сконаю від докорів сумління! Ми доберемо якогось способу, щоб врятувати тебе, я присягаюся!

Вона похитала головою.

— Дівчина, яку ви кохаєте, — то свіжий і ласий кус, пане, дарма що вона пробавлялася курвальством у Лондоні; вона сказала, що досить із неї, під саму зав'язку наїлася чоловіків, що поводяться як козли, і вирішила покласти край заняттю цим ремеслом, перш ніж воно її доконає. Вона з презирством поставилася до вас, коли ви не стали платити за її послуги, і вона ще більше стала вас зневажати, коли ви постановили залишитися діваком; але що більше вона над тим роздумувала, то більш шляхетним ви починали їй здаватися, і коли вона взнала, що її коцур доклав рук до того, щоб вас відправили до Меріленду, вона негайно ж кинула його і послідувала за вами, і тільки кохання штовхнуло її на це.

— О Боже! О Боже! Тільки кохання! — прошепотів Ебенезер. — Ти свята, раз принесла себе в жертву заради неї!

— Джоан Тоуст варта того, щоб її врятувати, — відповіла С'юзен. — У С'юзен Воррен уже не залишилося нічого, що було б варто зберегти, а то б я сама про це подбала. Тож хай уже ця нещасна помре.

— Я не дозволю цьому статися! — вигукнув Ебенезер. Він підхопився на ноги. — Ти надто хороша!

С'юзен сіла на ліжку.

— А ще не так давно ти називав мене огидною хвойдою, і мені так здається, тобі було приємно мене лупцювати.

— Я був тварюкою, здійнявши руку на тебе, — сказав Ебенезер. — Якби ж то дав Бог, ти б відплатила мені й дала вдесятеро більше стусанів!

С'юзен закрила обличчя руками.

— Я така бридка!

— Зовсім ні! — збрехав поет. — Ти досі напрочуд гарна, присягаюся! — Він став перед нею навколішки, зніяковілий і сповнений каяття, утім, досі мимохіть відчуваючи збудження після недавньої сутички. — Я хочу в дечому зізнатися, щоб довести це тобі, — сказав він. — Мій вчинок, коли я лупцював тебе, був ганебним двічі, адже ти не тільки цього не заслужила, але — о Боже, що то за гріх! — я мав від того задоволення, саме так, як ти мене в тому звинуватила. Але це було не праведне, а хтиве задоволення! Відчувати й бачити тебе — від того, що я відчував і бачив, у моїх жилах спалахнув хтивий вогонь. Хіба це не доводить, що ти досі не втратила своєї краси, С'юзен?

Від цієї зухвалої промови він ще більше розгарячився, але С'юзен було не так-то легко втішити.

— Це лише доводить те, що мій зад миліший від мого обличчя. Це не та похвала, яку хотілося б почути жінці.

Лауреат притулився чолом до її ніг. Його коліна, що стояли на підлозі, починали трохи боліти, і, здригнувшись, він пригадав, що востаннє стояв перед ліжком на колінах, коли тулився до ніг Джоан Тоуст.

— Що я можу зробити, щоб показати, якої я високої думки про тебе?

— Те, що ти відчуваєш, — це не висока думка, а проста вдячність.

Але Ебенезер не звернув уваги на ці похмурі слова, адже поки С'юзен їх промовляла, він знайшов відповідь, неначе на нього зійшло натхнення.

— Назви як хочеш, але це почуття велике, — сказав він. — Ти пожертвувала собою і втратила повагу до себе, щоб врятувати дівчину, яку я кохаю. Дуже добре, отже, я пожертвую самою своєю сутністю, щоб порятувати твою повагу до себе!

Свинарка подивилася на нього, нічого не второпавши.

— Ти розумієш? — Ебенезер звівся на ноги, дихаючи так важко, що йому із зусиллям вдавалося вимовляти слова: — Я так високо ціную тебе, що хоч я й дав обітницю назавжди зберегти мою цноту, вона тепер твоя на знак того, який я тобі вдячний. Це доведе тобі, що ти ще не втратила здатності приваблювати чоловіків.

І, тремтячи весь від ніг до голови, він поклав руки їй на плечі.

С'юзен стривожено поглянула на його обличчя, що пашіло жаром.

— То ви хочете спати зі мною, пане? А що про це подумає Джоан Тоуст, адже вона вас любить діваком?

— Моя незайманість важить для мене більше, ніж саме життя, — урочисто заявив поет, — адже інакше я б не насмілився поставити її проти твоєї жертви. Моя втрата — велика, але ледь помітна і не залишає зламаної дівочої болони на свій знак. Ніхто не знатиме, крім тебе та мене, і я нікому не скажу. Ходімо, дівчино, — прохрипів він, розгарячілий, — не зволікаймо! Я згораю від нетерплячки і рвусь у бій!

С'юзен ухилилася від його обіймів і відступила від нього на крок.

— То ви введете її в оману, а вона здолала такий довгий шлях заради кохання! Та, може, ви тоді вже й не дівак, хтозна!

— Перед Богом клянуся, що я й досі ним є, — сказав він, — і якщо ви цей вчинок ладні назвати обманом, то визнайте принаймні, що я пішов на це заради шляхетної справи!

С'юзен відвернулася від нього вся в сльозах, але коли Ебенезер, зібравши докупи всю свою мужність, підійшов ззаду й обійняв її, то в неї не було сил чинити спротив, і все, на що вона спромоглася, так це лиш скрикнути:

— І що я маю думати тепер?

— Що ти гарненька дівчина!

І, дивуючись власній зухвалості, він почав її пестити. Коли вона не стала опиратися, то ця її покірність враз підбадьорила і надихнула його.

— Агов! — вигукнув він. — Мерщій до ліжка! — Від успіху в нього вже голова йшла обертом, і він дав волю своєму язику. — Я розітну тебе клинком піїта, підкопчу на димку кохання, нашпигую шматочком сала з Парнасу, приправлю і поллю тебе нектаром музи і поїдатиму тебе усмак, поки ти ще вся тремтітимеш!

— Годі, прошу, — мовила С'юзен, — ви довели те, що хотіли!

— Ну, а тепер, наполегливо і старанно, я обґрунтую тезу, як святий Тома, — сказав Ебенезер, — аж поки моє незаймане перо не виведе самої Суми!

— Жорстоко вдавати таку пристрасть із вдячності, і гріх обдурювати Джоан Тоуст! — Тепер вона спробувала було пручатися, але Ебенезер її не відпускав.

— Ну, то називай мене жорстоким і порочним, коли я гратиму тебе! — І він штовхнув її на ліжко.

— Це ж просто ґвалт! — верескнула вона.

— Хай буде так!

— Ні, тоді не тут! О Боже, не тут!

— Але чому ж? — запитав поет; він зупинився, і його невинність була напоготові.

— Деякі жінки роблять це з чоловіками, не видавши ні звуку, — сказала свинарка, відвертаючи очі, — але я так не можу; доброхіть чи ні, але я репетую, мов та кицька в тічці, і розмахую руками навсібіч.

— Тим краще, — відказав Ебенезер.

— Та ж я весь дім на ноги підніму… Стій, попереджаю тебе!

— Ну, мені так здається, що вони тут не лицемірні пуритани… ану стривай!

— Ну, то давай, їби мене, а щоб ти сказився! — крикнула С'юзен, зовсім переставши опиратися. — Давай ламай свою клятву, дури Джоан Тоуст, хай капітан Мітчелл прибіжить сюди, коли я закричу! Ото він реготатиме, як побачить, а потім відлупцює мене, та ще й розпатякає на всю Провінцію!

Вірогідність цього змусила Лауреата дещо задуматися. Він відпустив руки жінки, і вона, скориставшись з цієї нагоди, відсунулася вбік і сіла.

— Ну, то якщо вже буде треба, я придушу тебе, — мовив він, але погроза пролунала радше сердито, ніж щиро.

— Не треба, — буркнула С'юзен. — Охолонь, а то ще судоми коханця почнуться, і приходь до хліва, я там чекатиму.

— Та годі вже тобі. Я не такий легковірний. Ходімо разом.

Але С'юзен пояснила, що їх напевно побачать, як вони йтимуть разом з дому, і тоді знову сорому не збудеш.

— Я піду туди зараз, — сказала вона, — а ти приходь за пів години. От тоді ми вже й творитимемо звіра з двома спинами, як душа забажає, і ніхто мене не чутиме, окрім моїх свиней.

Отож, давши таку сумнівну обіцянку, вона вискочила геть, перш ніж поет встиг затримати її.

Лауреат і далі клопочеться побіля свинарки

По декількох хвилинах, як пішла С'юзен Воррен, до покоїв Лауреата ввійшов Бертран, заставши свого хазяїна за тим, як той, час од часу зітхаючи й ляскаючи кулаком по долоні, несамовито міряв кроками кімнату.

— Їй же бо, ці бісові діти таки вміють попоїсти! — сказав слуга. Голос його був хрипкий, і тримався на ногах він дещо непевно. — Їдло простацьке, що й казати, але його задосить.

— Мені так здається, що і спрагу ти також утамував аж надто, — зауважив Ебенезер не дуже приязно. — Чого тобі треба?

— Та хто його зна, пане, наче й нічого. Тобто, значиться, мені сказали, що я тут спатиму.

— Ну, то й лягай собі спати, шляк би тебе трафив. Он ліжко.

— Ет, пане, то для вас, а не для мене. Дайте-но мені тільки ту ковдру, а більш нічого мені й не треба.

Ебенезер знизав плечима та підійшов до вікна; на жаль, звідти хлів не було видно. Слуга, розстеливши на підлозі ковдру, із шумом завалився на неї й тяжко зітхнув.

— Звісно, це не те саме, що бути богом у золотому місті, — вирік він, поплескуючи себе по животу, — але й так поки що згодиться, присяй-бо! І як там нашому Дрейкпекеру зараз ведеться?

Побачивши, що відповіді він не дочекається, слуга ще раз зітхнув, повернувся на бік і одразу ж заснув.

Його хазяїн, не такий безтурботний, хрустів кісточками пальців і клацав язиком, розмірковуючи над тим, що ж йому робити далі. Тільки-но С'юзен Воррен вдалося відволікти його увагу від себе, його шалений запал ослаб, а коли вона залишила кімнату, взагалі зник. Він був у розладі із самим собою і не знав, як йому бути. Двічі він був лише на волосину від того, щоб вчинити блуд — гірше того, вчинити безглуздий ґвалт, — і тільки завдяки випадку і втручанню сторонніх сил вберіг свою непорочність. Ту дівчину на вантах «Кіпріотки» взяли силоміць, і вона була безпомічна; цю жінку Воррен взяли силоміць, і вона була грубою і бридкою з лиця; до обох він відчував не пристрасть, а спочуття, і якщо й існувала якась схожість з Джоан Тоуст, то вона в жодній мірі не була виправданням його поведінці — яка взагалі не мала виправдання, — а робила його вину ще більшою. Усе це він ясно бачив так само, як пам'ятав і те відчуття полегшення і сорому за два тижні по тому, як долі було завгодно відкликати його, коли він був на вантах бізані. Піти зараз до хліва означало би підманути дівчину, яка, хоч би як важко в це було повірити, перетнула пів світу заради любові до чоловіка, якому доти жодна жінка, окрім сестри, не всміхалася, та ще й принести в жертву добру частку своєї сутності якійсь пропащій хвойді, яка не відчувала до нього ніякої любові, так само як і він до неї, і котра зневажатиме себе за цей вчинок так само, як і він. Однак він також розумів, хоч і ніяк не міг збагнути чому, що в глибині його серця це питання досі залишається невирішеним.

— Це все якось надто безглуздо! — подумав він і спересердя кинувся на ліжко, на якому вони ще нещодавно борюкалися. — Я більше не хочу думати про це. — Він із заздрістю подивився на Бертрана, але про сон годі було й думати: в його розпаленілій уяві з'являлися образи свинарки, що зносила його покарання та домагання і зізнавалася, відвівши очі, як голосно вона кохається, і яка саме цієї хвилини чекала на нього в хліві. На шальках терезів Розважливості одна чаша залишається пустою, тоді як Здоровий Глузд, навалившись усією своєю вагою, перехиляє іншу; що ж це тоді за темна сила, що врівноважила шальки терезів Вибору?

Отож поки він так лежав, розмірковуючи, його слуга, хоч і спав, проте в жодній мірі не залишався бездіяльним. Його нутрощі почали урчати й гарчати, немов гончаки, що зачули лиса в норі; мамалига та сидр усередині стали грати й пінитися; тож невдовзі почали лунати залпи, що вітали схід місяця, й опочивальня сповнилася ароматами бродіння. Винуватець цього хропів собі на всі заставки, але його хазяїну пощастило менше; достоту, невдовзі він був змушений тікати з кімнати, бо в його вухах уже стояв дзвін, у голові паморочилося, а в очах почало аж різати від тих громовиць з дупи. Гості ще й досі бенкетували у вітальні, і з того, що Ебенезер потрапив почути, стало зрозуміло, що син господаря Тімоті повернувся і частував їх дещо грубуватими віршами. Ніким не помічений, він прослизнув на ґанок, щоб подихати свіжим повітрям, яке приносив з річки вітерець, і вже звідти, зробивши цю проміжну зупинку, він невдовзі рушив до хліва, залишаючись глухим до голосу сумління.

Місячне сяйво освітлювало стежку на подвір'ї, але всередині хліва була така темрява, неначе це був Хаос до сотворення світу. Він подумав було гукнути С'юзен, але вирішив, що краще цього не робити.

«Я підійду тихесенько і схоплю її, немов розбійник у темряві!»

Ця думка приємно збуджувала його уяву: він нашорошував вуха на кожне шарудіння в хліву, і любовне напруження, від якого вже починало судомити, неначе курча, що ось-ось мало вилупитися, просилося на свободу зі своєї в'язниці. Ба більше, шести зроблених крадькома в темряві кроків виявилося достатньо для того, щоб розбурхати його сечовий міхур так, що не звертати на це уваги було вже неможливо; він мусив негайно, не сходячи з місця, випорожнитися, перш ніж рухатися далі.

«Бог допомагає тим, хто допомагає собі сам», — міркував він.

Але на відміну від Онана, котрий не потрапив поцілити у щось голосніше за землю, наш Лауреат нагодився влучити в кота на відстані не більше трьох футів, ще зовсім молодого мурчика який у темноті скидався на якусь сіру каменюку. І подібно до клацання пальцями картезіанського Бога, про яке колись розповідав Берлінґейм, цей маленький постріл у темряві пустив у рух цілий всесвіт! Мишолов із шипінням прокинувся і, випустивши кігті, кинувся на найближчу від нього тварину — на щастя, не на Ебенезера, а на одне з поросят С'юзен. Підсвинок верескнув, і скоро весь хлів сповнився ревом переляканих тварин. Ебенезер і сам був нажаханий, спочатку криками тварин, про кількість і розмаїття яких він і не здогадувався, а потім перелякався, щоб той галас, підсилений гавкотом собак іззовні, на збудив усіх у домі. Коли він, підтримуючи однією рукою штани, стрибнув назад, то натрапив на опертого об стіну дрючка, що був, напевно, знаряддям С'юзен. Він вхопив його і, вигукуючи «С'юзен! С’юзен!», почав жваво розмахувати ним, доки супротивники не порозбігалися — порося до корівника, а кіт у куток, звідкіля долинули звуки стривоженої птиці. За якусь мить цей перепочинок скінчився: увесь хлів наповнився кряканням і кудкудаканням; качки, гуси та кури били крилами в повітрі, намагаючись втекти від кота, і раз у раз, стрічаючись з Ебенезером, дзьобали його в голову та ноги. Ця нова метушня була останньою краплею для собак — пари охриплих від гавкоту спанієлів: вони стрімголов понеслися подвір'ям, переслідуючи чи то лисицю, чи то ласицю, що, як то їм здалося, надумала вполювати собі птицю, і хоч як розмахував Лауреат своєю палицею, вони відігнали його від хліва і, переслідуючи, загнали на тополю, що росла неподалік від повітки для сушіння тютюну. Там вони й протримали його хвилин з п'ятнадцять, перш ніж потрюхикали собі спати — природній брак мисливського запалу виявився сильнішим за короткий сплеск честолюбства.

Утім, поет і досі не бачив навіть натяку на появу С'юзен Воррен і почав побоюватися, що вона, врешті-решт, таки його обдурила. Він вирішив спуститися і спробувати знову пробратися до хліва зарівно для того, щоб підтвердити свої підозри та знайти якийсь прихисток від комарів, що хмарою роїлися над його обличчям і щиколотками; але, злазячи, він почув якийсь шум у траві, схожий на дзижчання чи торохкотіння. Чи це був тільки звичайний цвіркун, чи одна з тих змій, що їх так розписував містер Кіч під час вечері? Думка про те, щоб злізти, втратила всю свою принадливість, і хоча звуку більше не було чутно, а комарі менш голодними не ставали, він ще досить довго залишався на дереві, наляканий настільки, що йому навіть забракло духу скласти гнівний гудібрастичний вірш.

Він міг би там і до сходу сонця досидіти — бо, слідуючи по п'ятах за Страхом, мов хвойда за своїм коцуром, іде Сором, що, як йому було відомо, рано чи пізно мав його обійняти, а Сором вів за собою свою сестру-блудницю Розпач з похмурим поглядом, — але, зрештою, він почув, як якийсь чоловік з тильного боку будинку сказав: «Ну, поки що досить, С'юзен, можеш іти собі, на добраніч!» Потім двері в будинку зачинилися, і якась постать в опанчі перетнула подвір'я та зайшла до хліва.

«Цей негідник Мітчелл тримав її у вітальні! — подумав Ебенезер і пригадав, як грубо й безцеремонно плантатор зустрів її появу. — Він причепився до неї, коли вона вже йшла, і втнув якусь хтиву розвагу, і це тільки тепер вона змогла втекти!»

Від цієї здогадки йому не тільки не стало її шкода, а навпаки, вона знову збудила його колишній запал, як збудила його сумна доля жінок на «Кіпріотці»; тихо й обережно він сповз із тополі та крізь високу траву пробрався до хліва, кожної миті очікуючи відчути на своїй п’яті гострі ікла гадюки. Діставшись безпечно до дверей, він беззвучно ввійшов і побачив усередині тьмяний проблиск вогню від накритого чимось ліхтаря.

— Пссст! — прошепотів він, і у відповідь пролунало: «Пссст!» Ебенезер чув чиєсь важке дихання, без сумніву, людське, якраз біля стіни навпроти, отож поклав нікого вже більше не гукати, а вдатися до свого початкового плану — раптового нападу. Дуже обережно він прокрався до своєї жертви, легко вирахувавши її положення в свинарнику за важким диханням і за невгомонним шарудінням свиней поблизу неї. І лише тоді, коли він уже гадав, що, по суті, стоїть над нею, він заворкотів: «С'юзі, С'юзі, ах ти моя коханочка, моя ти голубонько!» — у цей же час пожадливо хапаючи її тілеса.

Він відчув на дотик голі ноги й сідниці, але…

— Трясця його матері, а це що таке?

— І справді, що це таке? — пролунав чоловічий голос, і після недовгої боротьби поет відчув, як його притисли обличчям вниз до гнилої соломи в загоні для свиней. Той, хто мав стати жертвою, сидів у нього на спині, тримаючи його за руки; льохи, кнури та поросята стривожено сопіли, збившись докупи в дальньому кінці загорожі.

— Ви що ж, думали, що я ваша коханочка, ваша голубонька, еге ж, думали? Та що ви за один, сер?

— Прошу, дозвольте мені пояснити! — почав благати Ебенезер. — Я гість капітана Мітчелла!

— Наш гість! То це так ви вирішили віддячити за нашу гостинність? П'єте наш сидр, їсте нашу мамалигу і потім думаєте, що й мою Порцію можете порати?

— Порція? Хто така Порція?

— Та сама, кого мій батько називає С'юзен. Б'юсь навзаклад, це він вас намовив!

Лауреат відчув, як усередині нього все так і обірвалося.

— Ваш батько? То ви Тім Мітчелл?

— Саме він. А ви, невдячний негіднику, хто ви такий?

— Я Ебенезер Кук, сер, Поет-лауреат провінції Меріленд…

— Не може бути! — сказав Мітчелл, вочевидячки вражений цим і, на великий подив Ебенезера, одразу ж його відпустив. — Сідайте, пане, прошу вас, і вибачте, що я так грубо обійшовся з вами; я лише дбав про цноту моєї Порції.

— Я… я пробачаю вас, — мовив поет. Він хутко підвівся і сів, дивуючись словам цього чоловіка. Тім Мітчелл, якщо судити з його голосу, був щонайменше однолітком Ебенезера; як же він міг говорити щось про цноту С'юзен? — Мені здається, ви збиткуєтеся з мене, пане Мітчелл?

— Або ви з мене, — зітхнув той. — Ет, та що вже там казати, ви застукали нас, і життя Порції у ваших руках.

— Її життя! То вона тут, у цьому хліві?

— Звичайно, пане; отамо, разом з іншими. Я благаю вас, ні слова не кажіть про це батькові!

— О Господи! — вигукнув поет. — Та що це за маячня, містере Мітчелл! Поясніть, заради Бога!

Співрозмовник зітхнув.

— Та певно, що краще вже було б пояснити, бо якщо ви хочете занапастити нас, то ви це зробите, а якщо ви джентльмен, то, може, ви й дасте нам спокій.

— То ви кохаєте С'юзен? — запитав Ебенезер, не в змозі в це повірити.

— Так, кохаю, — відповів Тім Мітчелл, — і кохаю її з першого дня, відколи побачив. Насправді її звати Порція, містере Кук; це батько зве її С'юзі, так колись звали одну його коханку-шльондру. Він вважає її своєю власністю, сер, і поводиться з нею, буцім вона якась скотина! Якщо він дізнається про нашу любов, його гнів не матиме меж!

У Ебенезера голова йшла обертом.

— Шановний містере Мітчелл…

— Мерзотник! — вів далі Тімоті тремтливим голосом. — Не здобувши поки що влади над цією новою дівкою, він щоночі приходить до моєї бідолашної любої Порції, яку він позбавив дівоцтва ще поросятком, надто молодим, щоби вміти постояти за себе.

Ебенезер не міг не відчути захоплення перед цією метафорою із поросятком, однак існували очевидні розбіжності в розповіді про минуле С'юзен.

— Але я хочу заявити, — спробував було він заперечити, — що це не…

— Слабодухість цього чоловіка не має меж, — просичав Тімоті з осудом. — І хоча він мій батько, сер, я відчуваю до нього таку відразу, неначе це Диявол! Благаю вас, нічого не кажіть йому про це, бо він така порочна людина, що як довідається щось про наше кохання, то віддасть її цьому розпусному кнуряці, що стоїть отамо в загоні й уже давно позирає на неї своїм хтивим поглядом, збираючись вчинити над нею свою волю.

Ебенезер аж рота роззявив.

— Чи не хочете ви сказати, що…

І саме в ту мить, коли істина нарешті дійшла до нього, молодий Мітчелл гукнув:

— Порціє! Ходи-но сюди, Порціє! Суу-ї! — І тварина, човгаючи ногами, відділилась у темноті від стіни.

— Гляньте-но туди, яка ж бо вона лагідна і слухняна! — з погордою мовив Тім.

— Та годі вже вам! — прошепотів Лауреат.

— Уявіть, пане, що це ваша люба сестра: та хіба б ви погодилися віддати її на поталу якомусь брудному чудовиську?

— Нізащо б не погодився, — вигукнув Ебенезер, — і мене просто ображають подібні порівняння! Далебі, я навіть не можу сказати, хто є більшим чудовиськом — дупотрах чи кабан, це найогидніший гріх, із яким мені коли-небудь доводилось стикатися!

Судячи з голосу, Тім Мітчелл був радше розчарований, ніж наляканий цим спалахом обурення.

— Ет, сер, жодне заняття любов'ю саме по собі не є гріхом — і справді, як ви можете бути поетом і не розуміти цього? Перелюб, зґвалтування, обман, крутійство в спокушанні — це вони є огидними, а не частини тіла, що паруються; гріх не в самому дійстві, а в обставинах.

Ебенезеру закортіло побачити обличчя цього чудного мораліста.

— Те, що ви кажете, може бути правдою, коли йдеться про чоловіків і жінок…

— Ганьба тому поету, що так неуважно слухає! — дорікнув йому Тімоті. — Я говорив про самців і самок, а не про чоловіків і жінок.

— Але таке паскудне протиприродне зчленування!

Тімоті розсміявся.

— Мені так здається, Матінка Природа не така ласкава, як ви, сер. Маю визнати, що заячий гончак, збудившись, шукатиме собі сучку для парування, але хіба ж йому не буде байдуже, чи це собака-рожнокрут, чи мастиф? Ні, я вам більше скажу, йому згодиться будь-який партнер, їй-бо — хай то буде сучка, його брат чи навіть чобіт його хазяїна! Його потяг є природним, і вся природа править йому за мішень, а гонча сучка перебуває, так би мовити, у її центрі. Мені доводилося бачити, як он ті спанієлі злягалися з вівцями…

Ебенезер зітхнув.

— Утім, обличчя збоченства, попри всі ті рум'яна та білила вашого пишномовства, має гріховний вираз. Ті бідолашні нерозумні створіння були обмануті волею випадку, але ж людина має достатній зір, спроможний осягнути задум Матінки Природи.

— І має клепку достатню, щоб зрозуміти, що іншої мети, окрім продовження роду, в неї немає, — додав Тімоті. — І достатньо глузду, щоб задля розваги робити те, що звірі роблять волею-неволею. Я добре ладнаю з жінками, пане Поете: я кохав багатьох дівчат і, поза сумнівом, кохатиму їх ще. Але, як каже нам Святе Письмо, смерть є плід від Дерева Пізнання, так само, я гадаю, що й Нудьга — це плід Кмітливості й Уяви. Нова коханка лежить уночі, відкинувшись на спину в гарній опочивальні, і її коханець задоволений. Але тільки-но ця проста втіха приїдається, вони починають добирати способу, щоб зробити свою розвагу вишуканішою: від Аретіно вони навчаються різноманітних поз; у Боккаччо вони вчаться, як треба залицятися й зваблювать при світлі дня, на полі, у бочках з-під вина чи в кутках побіля коминка; з Катулла та пустотливих греків вони дізнаються, що До лісу веде багато стежок, а лісів, які треба дослідити різними шляхами, існує більше, ніж один. Якщо вони кмітливі й відважні, то їхнім відкриттям нема кінця і краю, а якщо вони ще й вдатні до читання, то до їхніх послуг амурний досвід усього людського роду: любовні втіхи Хіни, маврів, турків, африканців і найтямущіших народів Європи. Хіба не так, сер? Коли такі чоловіки, як ми, закохуються в жінку, то любимо її з ніг до голови — усю; ми не матимемо собі спокою, доки всіма своїми чуттями не дослідимо всі видимі й потаємні закуточки нашої коханої, по тому починаючи скреготати зубами, не в змозі проникнути їй під шкіру! Я не такий великий поет, як ви, сер, але оце непереборне прагнення я виклав якось у віршах:

— Ох! Хай Бог милує! Припиніть, поки мене не знудило! — скрикнув Ебенезер. — Вина, що ллється з твого тіла! Мені ще не доводилося чути таких віршів!

— Отже, ви не знайомі з творчістю містера Барнза, автора сонетів? Він прагнув стати хересом у келиху своєї любки, щоб вона могла пестити його своїм язичком, зігріти ним свою кров, у якій живе кохання, і потім висцяти його назовні…

— У тому, що ви мені кажете, чимало правди, — мусив погодитися Ебенезер. — Я навіть визнаю, що якби не прийняв рішення залишатися незайманим — ні, не смійтеся, сер, це й справді так, як я вам згодом з'ясую, — отож я й кажу, що якби не прийняв рішення залишатися незайманим, а мав коханку, як і більшість чоловіків, я б відчував таку саму потребу, про яку ви оце кажете, пізнати її у всякий спосіб, хіба що тільки крім «вина, що ллється з її тіла» і тому подібних трунків, які можуть і надалі залишатися в її винокурні, хоч я й не вередливий! У тому немає нічого протиприродного, це давнє бажання коханця, про яке говорив ще Платон — бути єдиним цілим зі своєю коханою; і нема чому особливо дивуватися, подибуючи це у поетів, позаяк любов і жінка дуже часто є предметами їхніх віршів. Але не так просто перекинути місток від Лаури Петрарки чи навіть від дівки Барнза, яку мучить спрага, до вашої жирної свинюки Порції!

— Навпаки, сер, тут ніяких містків взагалі не треба перекидати, — відказав Тім. — Ви і так довели мою правоту. У вашого Сократа була Ксантиппа, яка зігрівала йому ложе, але він також розважався і з грецькими хлопчаками, хіба ж ні? Ви кажете, що жінка часто є предметом поезії, але ж насправді поет оспівує весь великий світ, усе творіння Боже є його коханкою і до нього він відчуває однакову любов і безмежну цікавість. Він любить жіноче тіло — Бог відає, ще й як! — цю маленьку порожнинку, цей простір між її стегнами він любить, котрі сходяться, щоб солодко потертися внизу; і дві маленькі ямочки на її попереку, які добре знайомі з його поцілунками.

— Усе це відомо, — мовив Ебенезер, у якому знов заграла кров, — жіночі тілеса прекрасні, коли милуєшся ними!

— Але хіба ж вони настільки засліплюють вас, сер, що ви не бачите чоловічої краси? Авжеж ні, якщо ви маєте очі Платона чи Шекспіра. Яким же привабливим є чоловік із гарною статурою! Оте ладне огруддя, кремезні литки й стегна; його виразні руки, на яких малюнком проступають жили й сухожилля, які набагато приємніші для ока, ніж руки жінок; волосся на його грудях, яке навіть найдосконаліші скульптори не можуть відтворити; і найшляхетніший предмет чоловічого єства, коли він спочиває! Яка відмінність від солодкої відсутності всього зайвого в жінок! Найголовніший недолік грецьких скульптур, як на мене, полягає в тому, що їхні мармурові чоловіки мають хлопчачі причандалля: це содомітське мистецтво, і я відчуваю до цього велику відразу. Як було б чудово, якби вони різьбили життєву правду, якій старожитні люди звикли поклонятися — справжнісінькі берло і дві держави влади!

— Я також інколи захоплювався чоловіками, — знехотя мовив Ебенезер, — але моя плоть аж здригається від самої думки про любовне поєднання! — Слова невидимого співбесідника насправді нагадали, яких принижень йому довелося зазнати три місяці тому в кубрику на «Посейдоні».

— Тим більше шкода, — сказав Тім зневажливо, — бо є багато того, що варто було б сказати у віршах про чоловіків. Їй-бо, інколи мені хочеться, щоб у мене був справжній дар слова, сер, або ж якийсь поет мав душу, як у мене: які строфи вийшли б тоді з-під мого пера про тіла жінок і чоловіків! І про решту створінь також! — Ебенезер чув, як той плескає по спині Порцію. — Прекрасні гончаки, що аж тремтять з надміру життєвих сил, пещені кобили, золотисті корови — як можуть чоловіки й жінки обмежуватися тим, що лише злегка поплескують цих красивих звірів? Особисто я люблю їх усіма фібрами душі; моє серце палає пристрастю до їхніх тіл!

— Збоченство, містере Мітчелл! — дорікнув йому Лауреат. — Ви тепер покинули товариство не тільки Платона і Шекспіра, а й розійшлися також з усіма іншими джентльменами!

— Але не з людством, — виголосив Тімоті. — Європа, Леда, Пасіфая — мої посестри; мої нащадки — Мінотавр, Горгона, Кентаври, єгипетські боги зі звіриними головами й ціла родина осіб королівської крові з казочок, яких треба любити в образі жаб, гусей і ведмедів. Я люблю весь світ, пане, і люблю з ним кохатися! Я засівав своїм насінням чоловіків і жінок, кидав його у тузінь різних звірів, у вкриті мохом старі пеньки дерев, у медоносну утробу квітів; я розважався з чорними грудьми землі й міцно затискав її у своїх обіймах; я женихався з морськими хвилями, запліднював усі чотири вітри і кидався своєю пристрастю у небо до зірок!

Голос, який зробив це зізнання, був такий запальний і повний почуття, що Ебенезер аж відсунувся, якомога делікатніше, на декілька дюймів від автора, бо вже почав побоюватися, що той божевільний.

— Це дуже… цікавий погляд, — сказав він.

— Я був певен, що він справить вам приємність, — мовив Тімоті. — Єдино так поет і може дивитися на світ.

— Але ж, гм, я не сказав, що поділяю ваші вільнодумні вподобання!

— Та годі вам, сер! — розсміявся Тімоті. — Ви ж не сновидою прийшли сюди, гукаючи «С'юзі»!

Ебенезер щось пробурмотів, не дуже-то й заперечуючи; з одного боку, йому не хотілося, аби Тімоті повірив, що Лауреат Меріленду поділяє його порочні погляди на домашню худобу, але з другого боку, він був неготовий відкрити справжню причину своєї присутності в хліву.

— Ну, ви надто джентльмен, щоб тепер чіплятися до неї, — вів далі Тім. Ебенезер почув, як той посунувся ближче, і відступив ще на крок.

— Ви все то неправильно зрозуміли! — скрикнув він, пашіючи від сорому. — Я можу все з'ясувати!

— Навіщо? Гадаєте, я стану ганьбити ваше ім’я тепер, коли ви змилувалися над моєю Порцією? С'юзен Воррен мені все розповіла, і я попросив, аби вона вас зачекала. Я зараз же відведу вас до неї, і ви зможете розважатися собі цілісіньку ніч.

Він злапав Ебенезера, перш ніж той встиг утекти, і міцно вхопив його за руку.

— Це дуже люб'язно з вашого боку, — боязко сказав Лауреат, — але в мене немає жодного бажання йти. Я й справді дівак, присяй-бо, попри всі ті мої недобрі наміри щодо С'юзен Воррен; мене раптом охопила якась шалена пристрасть, і мені тепер соромно, що я їй піддався. — І знову з гіркотою він пригадав, як з ним повелися на «Посейдоні». — Дякувати Богу, що ви затримали мене, поки холодний розмисел не остудив мого запалу, бо інакше б я вчинив кривду — їй і собі!

— Отже, ви й справді ще й досі дівак? — м'яко запитав Тім, дедалі дужче стискаючи руку поета. — І ви досі хочете ним залишатися, хай там що?

Тепер він говорив зовсім іншим голосом, цілком відмінним від того, що був досі; у Лауреата від того аж волосся дибки стало, і він від подиву так знесилив, що йому й мову одібрало.

— У це було непросто повірити, — додав новий голос. — Ось чому я сказав, що відведу вас до свинарки.

— Я не вірю своїм вухам! — поет аж рота роззявив.

— Та й я не міг повірити своїм, коли Мітчелл розповів мені про свого гостя. Може, нам варто більше довіряти своїм очам?

Він зовсім прибрав накидку з ліхтаря: у яскравому жовтавому світлі, яке привернуло мляву увагу свиней, Ебенезер побачив не бородатого, чорнявого «Пітера Сеєра» — Берлінґейма з Плімута (хоч і цього було б цілком достатньо, щоб не повірити своїм очам!), а гарно вдягненого, чисто поголеного вихователя в перуці з парафії Сент-Джайлза та з Лондона.

Лауреат ні на крок не наближається до своєї кінцевої мети, але й назад не відступає

— Та хіба ж це вперше, як я пошився в дурні, чи, може, вдруге, втретє? — вигукнув поет. — І чи означає це, що Берлінґейм стоїть переді мною зараз, чи я залишив справжнього Берлінґейма у Плімуті? Чи ви обоє ошуканці?

— Підсоння світу сприяє ошуканству, — усміхнувшись, визнав Берлінґейм.

— Ти так сильно змінився, відколи я тебе востаннє бачив, а тепер, обернувшись назад, ти став таким, як був.

— Це лише підтверджує те, що я тобі вже колись казав, Ебене: твій справжній і незмінний Берлінґейм живе лише у твоїй уяві, так само як і порядок у світі, що здається сталим і очевидним. Насправді ти бачиш Гераклітів потік: чи то ми самі пересуваємося, змінюємось і розпадаємося; чи те відбувається з тобою, чиї зіниці в оці міняють колір, поле зору і здатність зосередитися на предметі; або і перше, і друге разом. Вислід однаковий, і хоч — приймай це, а хоч — ні.

Ебенезер похитав головою.

— Насправді ти чоловік, якого я знав у Лондоні. Однак я не можу повірити, що Пітер Сеєр був якимось самозванцем!

Берлінґейм знизав плечима, досі тримаючи в руках ліхтар.

— Ну, тоді скажи, що відтоді він поголився та підстриг волосся, як я тлумачу те, що відбулося, і більш не розмовляє голосом, подібним до цього. — Ці останні слова він мовив голосом, який Ебенезер пам'ятав з Плімута. — Якщо живеш на світі, мій друже, то мусиш танцювати під ту мелодію, яку тобі заграють, або ж мусиш заграти своєї та спробувати примусити весь світ гопцювати під неї.

— Ось чому я й боюся зробити крок, щоб стати до танцю, — засміявся Ебенезер, — хоча цієї ночі я був дуже близький до цього.

Генрі поклав руку поету на плече.

— Я знаю, що сталося, друже, — ця хвойда видурила в тебе гроші, але це ненадовго. Я заберу в неї ті твої два фунти згодом.

— Та це неважливо, — сумно всміхнувся поет. — Я дав їй персня, який нічого не вартий, і хай благословенна буде та хвилина, коли вона зруйнувала мій блудливий задум. — Згадка про це навернула його думки на недавню промову, яку його друг виголосив у темноті, він зашарівся і знову розсміявся. — Таж то, певно, задля жарту ти вдавав, що палаєш пристрастю до свині, ну, і решту також!

— Анітрохи, — відповів Генрі. — Тобто я хочу сказати, що не кохаю її якоюсь особливою любов'ю, але вона і справді доволі сласна тушка, попри свій вік, і багато разів…

— Та годі, ти знову збиткуєшся з мене!

— Думай, що хочеш, — сказав Берлінґейм. — Але правда полягає в тому, Ебене, що я цілком поділяю твої погляди на невинність.

Ебенезера так здивувало й потішило це зізнання, що він обіруч вхопив свого друга і міцно притис до себе; але Берлінґеймовий рух у відповідь був такий виразний, що поет стривожено скрикнув і, приголомшений і ображений, одразу ж відступив.

— Я лиш хотів сказати, — люб'язно вів далі Берлінґейм, — що я також колись міцно тримався свого дівоцтва з тієї самої причини, про яку ти говориш у своєму вірші. Але тільки-но я втратив його, як припоручив себе цілому світу; і саме щойно согрішивши, я заприсягся, що поклонятимуся тому Змію, що спокусив мене, і перш ніж помру, взнаю смак усіх плодів у саду! А то ж яким грибом, як ти гадаєш, я спромігся зажити ласки у такого святого, як Генрі Мор? Й у блискучого Ньютона, якого я мало до сказу не довів, так він кохав мене! Як я отримав свою посаду в Балтимора й обкрутив круг пальця доброго Френсіса Ніколсона?

— Дідько, чи не хочеш ти сказати, що всі вони…

— Ні, — сказав Генрі, випереджаючи заперечення. — Тобто навряд чи вони так думають самі. Але мені ще й двадцяти не виповнилося, коли я знав про пристрасті, що правлять світом, більше, ніж Ньютон знав про те, як той світ рухається в просторі. Жоден experimenta не залишився мною не спізнаним; я міг би написати власні «Principia» плоті! Коли Ньютон приводив у рух свої гирьки та дроти, чи знали вони, які сили рухають ними, коли він робив свій вибір? Отож ні Ньютон, ні оця Порція, не кажучи вже про інших, не знали, за які нерви та любовні пружинки я смикаю, щоб мати ту зворотню дію, яка мені потрібна.

Ці одкровення так вразили Лауреата, що перш ніж він сподобився їх засвоїти, Генрі змінив предмет розмови, звернувшись до того, що, здавалося, було більш доречним: те, як їм нарізно вдалося здійснити подорож із Плімута і яким було їхнє теперішнє становище. Йому вдалося, як він сказав, доволі успішно обманути капітанів Слая і Скеррі, змусивши їх повірити в те, що він Джон Куд, і в цій ролі він у їхньому товаристві дістався Меріленду, переконавшись упродовж плавання в тому, що Куд стоїть на чолі двох значних за своїм розмахом видів пачкарських оборудок: наприклад, під проводом повстанців чимало капітанів, не сплачуючи мита, везли тютюн з Меріленду до Нью-Йорка, звідкіля вже голландські спільники спродували його нелегально в Кюрасао, Суринам, Ньюфаундленд; або вони експортували його до Барбадосу, де його перепаковували з великих бочок у коробки, що мали цілком невинний вигляд, і перемитництвом везли до Англії; або ж його везли прямісінько до Шотландії. На зворотному шляху вони імпортували товари з іноземних портів, везучи їх прямо до Меріленду і даючи хабара місцевим зборчим у вигляді бочок із ромом і ящиків з рідкісним крамом, якого там бракує.

— Саме у такий спосіб, — сказав він, — Куд і заробляє значну частину коштів для своїх заколотів, хоча в нього, безперечно, є ще й інші джерела доходу. — Він продовжив розповідь, стверджуючи, мовляв, з усіх ознак виходить, що змовники задумали вчинити державний переворот — можливо, упродовж року, — деякі висловлювання Слая та Скеррі залишали мало сумнівів у тому, хоч вони й жодним чином не натякнули на те, яким робом збираються довести його до скутку.

— Тоді як так сталося, що ти зараз тут, а не стоїш на порозі у Ніколсона? — запитав Лауреат. — Ми маємо його повідомити!

Берлінґейм похитав головою.

— Ми не можемо бути впевненими в його відданості, Ебене, попри всю його вдавану чесність. У будь-якому разі він і так напоготові, й попередження навряд чи зробить його ще обачнішим, ніж зараз. Але дозволь мені скінчити.

Він розповів, як нишком полишив корабель Слая та Скеррі на стоянці в Кекутані, у Віргінії, на той випадок, якщо справжній Куд буде присутній при їхньому прибутті в Сент-Мері, і дістався Меріленду в цьому його теперішньому перевдязі, чи то пак одязі, це вже як Ебенезеру буде завгодно, лише декілька тижнів тому. Він почав розпитувати про «Посейдон» у Сент-Мері та з жахом довідався, що Лауреата викрали пірати.

— Бігме, як же я проклинав себе за те, що не відплив разом з тобою! — вигукнув він. — Мені нічого не залишалося, як думати, що ці негідники прикінчили тебе з тієї чи іншої причини…

— Послухай, Генрі, — урвав йому мову Ебенезер, — то це ти дещо пізніше став вдавати із себе Лауреата?

Берлінґейм кивнув.

— Ти мусиш пробачити мені. Я використав твоє ім'я на петиції: я думав про те, як ти загинув, перш ніж встигнув зробити свою справу, і як, почувши це, зрадіє старий Куд. Потім Ніколсон виголосив, що збирається перевести уряд із Сент-Мері до Енн-Арундела, аби прибрати з нього наліт папізму, і дехто в Сент-Мері склав петицію, протестуючи проти цього. Я побачив на ній ім'я Куда й вирішив додати і твоє, гадаючи, що це зіб'є його з пантелику.

— Дорогий друже! — На очах у Ебенезера виступили сльози. — Цей простий вчинок ледь мене не прикінчив!

Приголомшений, Берлінґейм запитав, як це сталося, але Ебенезер попросив його скінчити свою розповідь, пообіцявши опісля розповісти свою повну пригод історію подорожі з Плімута аж до того самого місця, де вони сидять зараз на соломі.

— Та вже небагато залишилося розповідати, — сказав Генрі. — Вони приховали твою скриню до того часу, коли її можна буде спродати на законних підставах, але мені вдалося заволодіти твоїм записником…

— Дякую Богу!

— Скільки сліз я пролив над твоїми віршами! Він у мене зараз тут із собою, у домі, але я вже і не мріяв, що коли-небудь знову побачу його власника.

Ще в Сент-Мері, сказав Берлінґейм, він почув, що Куд, взнавши, як його нахабно ошукали, так розгнівався, що відсторонив Слая і Скеррі від цього вельми вигідного пачкарства, аби їх покарати. Насправді, побоюючись пасток, розставлених невідомим шпигуном, Куд був, по суті, змушений на деякий час припинити всі свої пачкарські оборудки в провінції: доходи Його Королівської Величності від тютюну рідко коли були такими високими.

— Я знав, що цей мерзотник неодмінно мусив знайти собі нові джерела доходу, — провадив далі Генрі, — отож я став пильно, як тільки міг, слідкувати за ним. Отак я й відкрив для себе капітана Мітчелла: він — один з головних заколотників, і його будинок частенько є тим місцем, де збираються ребелізанти.

— Мене аж нітрохи не дивує те, що я почув, — сказав Ебенезер і раптом пополотнів. — О Боже, таж я назвав їм своє ім'я і докладно розповів історію свого викрадення!

Берлінґейм похитав головою, вражений цим.

— Він і мені те розповів, коли я прийшов, і присягаюся, ти найщасливіший хлоп у всьому Меріленді. Він подумав, що ви обоє несповна розуму, і запросив вас до себе на вечерю, аби розважити своїх гостей. Завтра він вас вижене, і якби він бодай на якусь хвилинку повірив, що ти і є насправді той самий Ебен Кук, то на вас обох чекала б неминуча смерть, я в цьому впевнений.

Повернувшись до своєї історії, він розповів, що, стежачи за Мітчеллом, він у результаті довідався про дві речі, які стали йому в пригоді: цей чоловік відігравав провідну роль у якійсь новій зловісній каверзі, що її замишляв Куд, й у нього був один син, Тімоті, якого він залишив у Англії чотири роки тому, аби той закінчив свою освіту, і тому його ніхто в Меріленді ще не знав.

— Я одразу ж поклав видати себе за сина Мітчелла: я бачив його портрет, що висить у будинку, і ми не були настільки несхожі між собою, щоб цю різницю не можна було пояснити чотирма роками наполегливої пиятики. Я навіть, про всяк випадок, підробив підпис Куда на листі до Мітчелла, у якому говорилося про те, що його син Тім був тепер на службі в Куда й повертається додому, щоб працювати в батька. Куд має таку звичку надсилати загадкові накази, і дідька лисого ти спитаєш, що воно значить! Я прибув невдовзі після того листа і заявив, що я і є Тім Мітчелл, який приїхав з Лондона. І до сраки, чи повірив мені капітан, що я його син, чи він вважав мене агентом Куда: коли він запитав мене, я лиш усміхнувся та відвернувся, і він більше мене не питав. Втім, мені ще доведеться взнати, що ж тут насправді затівається.

— Може, це має якийсь стосунок до опію, — припустив Ебенезер, і на пронизливий Берлінґеймів погляд відказав, немов виправдовуючись:

— Саме цим він зруйнував життя свинарки, а також замучив на смерть свою дружину.

Він коротко переповів історію С'юзен Воррен, згадавши і про той неймовірний збіг, що і Джоан Тоуст тут, і про ту шляхетну жертву, яку принесла С'юзен, щоб її порятувати. Однак під час цієї коротенької розповіді Берлінґейм спохмурнів і похитав головою.

— Та хіба ж це не схоже на чудо? — допитувався поет.

— Занадто схоже, — відказав Генрі. — Не маю жодного бажання брати під великий сумнів цю історію, Ебене, чи розбивати твої надії; цю дівку занапастив опій, я згоден, і може бути так, що все, що вона каже, правда, як Святе Письмо. Але отам біля річки стоїть пара надгробків, один біля одного; на одному написано Поулін Мітчелл, а на другому — Елізабет Вільямс. І я присягаюся, що ім'я Джоан Тоуст ніколи не згадувалось у цьому домі, принаймні я його не чув. Єдина дівка, до якої, як я знаю, він женихався, — це сама С'юзен Воррен, із якою ми всі час од часу розважалися. Не бачив я поблизу і пляшечок з опієм, хоча, може, він його згодовує їй потайки. Мені так здається, що вона почула про Джоан Тоуст від твого слуги — у нього надто довгий язик. Ну, а щодо решти, то це була лиш байка, щоб видурити в тебе трохи срібла; коли це їй не вдалося, вона стала вдавати, що принесла жертву, сподіваючись, що за другим разом їй більше пощастить. Хіба ж ти не казав, що вона весь вечір провела на кухні разом із твоїм слугою?

— Так, провела, — визнав Ебенезер. — Але мені так здається, що…

— Ну, що ж, — розсміявся Генрі, — зрештою, ще невідомо, хто кому більше заморочив голову, чи С'юзен тобі, чи навпаки, і якщо Джоан Тоуст десь тут, то ми її знайдемо. А тепер розкажи-но мені про свої пригоди: присяй-бо, ти наче років на п'ять постарів, відколи я тебе востаннє бачив!

— І на те були причини, — зітхнув Ебенезер, і хоча його думки були зайняті Джоан Тоуст, він стисло, як міг, розповів про зустріч з Бертраном на борту «Посейдона», про втрату грошей, які його слуга програв, про те, якого лиха він зазнав від залоги корабля, і про те, як його схопив Томас Паунд. Щоразу, як Ебенезер розповідав про якусь свою чергову пригоду, Берлінґейм хитав головою чи впівголоса щось спочутливо промовляв; при згадці про Томаса Паунда він аж скрикнув од подиву — не тільки тому, що був вражений цим збігом, але й тому, що це означало, що Куд заручився підтримкою губернатора Віргінії Ендроса, який винайняв Паунда для охорони узбережжя.

— А втім, це не так уже й дивно, — сказав він, дещо порозмисливши. — Між Ендросом і Ніколсоном більше немає тієї симпатії, що була колись. Але тільки уявити — ти потрапив у лапи Паунда! Цей чорний здоровило Боабділ ще й досі плаває з ним?

— Старший помічник, — здригнувшись, відповів поет. — Святий Боже, якого жаху він нагнав на борту «Кіпріотки»! Оту саму дівку, про яку я розповідав, що за нею я подерся аж на бізань, він розкрив, наче устрицю. Який я був радий, взнавши, що вона заразила цього демона якоюсь болячкою!

— Та ти й сам її ледь не підчепив, — спокійно нагадав йому Берлінґейм. — І то вже не раз, а двічі. Хіба ти не бачив той висип на шкірі в С'юзен Воррен?

— Але ж ти й сам…

— Розважався з нею, — закінчив Берлінґейм. — Але ж я знаю не одну забаву з жінками. — Вражений розповіддю, він потер підборіддя. — Я і раніше чув про кораблі зі шльондрами, але гадав, що то все моряцькі байки.

Ебенезер провадив далі й розповів про таємну змову Паунда з капітаном Мічем з «Посейдона», але при тому нічого не згадав про таємний щоденник Джона Сміта, відклавши це на потім, і завершив свою розповідь оповідкою про те, як їх стратили і як, врятувавшись, вони натрапили на Дрейкпекера і Куассапелага, короля анакостинів.

— Це просто вражаюче! — вигукнув Генрі. — Твій Дрейкпекер — то невільник з Африки, я не маю жодних сумнівів, але цей Куассапелаг — чи ти знаєш, хто він такий, Ебене?

— Якийсь король піскатавеїв, так він сказав.

— Він і справді король, недружній до нас! Минулого червня він убив одного англійця на ім'я Лайл, і його взяли під арешт і віддали під нагляд полковнику Воррену в окрузі Чарлз, який тоді був ще вірним другом Куда. Однієї ночі Воррен відпустив цього дикуна на волю з якоїсь дивної причини, і його за це усунули з посади, але відтоді вони Куассапелага більш не бачили. Подейкують, що він намагається підбурити піскатавеїв проти Ніколсона.

— Це було б і справді жахливо, якби було правдою, — мовив Лауреат, — але я мушу сам за нього поручитися, Генрі; мені б хотілося, щоб наші мерілендські плантатори бодай вполовину були такими ж шляхетними, як він. Однак стривай, і скажи мені, перш ніж я продовжу розповідь: що ти взнав про сера Генрі Берлінґейма, свого предка?

Берлінґейм зітхнув.

— Нічого нового, окрім того, що я знав ще в Плімуті. Ти пригадуєш, як я казав, що «Діярій» розподілили на частини між католиками з прізвищем Сміт? Отож першим з них був Річард Сміт, що мешкає тут, у графстві Калверт, і є головним дозорчим лорда Балтимора. Щойно я тут влаштувався та розкрив свою присутність Ніколсону, як одразу ж заходився збирати різні частини, щоб Куд і його спільники змогли стати перед судом. Але коли я дістався Діка Сміта і назвав йому пароль, що мені дав губернатор…

— Він сказав, що Куд, вдавшись до якихось хитрощів, уже давно забрав його частину, — розсміявся Ебенезер.

— Дідько, твій жарт не дуже вдалий! Дік Сміт спробував допомогти своїм приятелям католикам, призначивши їх заступниками дозорчого, але після смерті губернатора Коплі Куд, скориставшись із цієї нагоди, підняв ґвалт, що то все підступи папістів, і, влаштувавши гармидер у маєтку Сміта, усе там перетряс. Але як ти довідався про це?

Ебенезер витягнув з кишені декілька складених аркушів щоденника, що залишились у нього.

— І як тут самому не навчитися плести інтриги, маючи такого чудового навчителя? Тут ти вже нічого не прочитаєш, але ці сторінки належать тому самому документу, про який ти розповідаєш.

Берлінґейм жадібно вхопив їх і підніс до ліхтаря.

— О Боже! — скрикнув він. — Таж тут заледве можна слово прочитати!

— З Протоколів Асамблеї — так! — погодився Ебенезер. І він розповів, як викрав ці папери в Паунда і виніс їх на собі, йдучи на шхуні по дошці. — Що ж, не пощастило Меріленду, що ми втратили докази, — виснував він і знову розсміявся, побачивши, як Берлінґейм засмутився. — Ну ж бо, не журися, Генрі! Невже ти думаєш, що я бодай дві хвилини став би тримати в себе таку добич, не прочитавши recto від початку до кінця?

— Хвалити Бога! Ти також добре навчився шкилювати!

І хоч ніч уже добігала кінця, Ебенезер, без дальших зволікань, виклав таємну історію подорожі капітана Джона Сміта вгору Чесапіцькою затокою та, дещо зніяковіло, приповістку про ненаситну королицю Гіктопіка.

— Це надто неймовірно! — вигукнув наприкінці Генрі. — Ми знаємо, що сер Генрі разом зі Смітом повернувся живий з міста Поухатана й вирушив з ним вгору затокою. Ба більше, з того, що почули, ми знаємо, що вони ненавиділи один одного й бажали одне одному зла, а в Смітовій «Загальній історії» Берлінґейм і словом не згадується — як ти гадаєш, може, він його прикінчив?

— Сподіваймося, що ні, принаймні поки сер Генрі не сплодив собі сина, — сказав Ебенезер. — У найкращому разі він може бути тільки твоїм прадідом — це найближчий родич з усіх можливих.

Потім він пригадав, що сáме Міч запропонував Паунду: на місці Балтимора він розділив би «Діярій» серед своїх приятелів на прізвище Сміт.

— Я б згадав це раніше, але мене так хилить у сон, що очі просто злипаються; а може, Паунд і не згадав про це, бо Куд був на нього дуже розгніваний.

— А може, і згадав, аби якось спокутувати свою вину. — Берлінґейм підвівся і потягнувся. — У будь-якому разі нам краще здобути решту без зволікань. А тепер ходімо трохи поспимо, а вже вранці вирішимо, що робити далі.

Лауреатові так кортіло спати, що це бажання перебороло той трепет, який викликав у нього капітан Мітчелл, і, перетнувши дім, що поринув у сон, вони повернулися до опочивальні, де декількома годинами раніше він ледь не втратив цноту. Бертрана там не було.

— То якраз твого Бертрана я і побачив першим, — мовив Генрі, — і ледве повірив своїм очам! Коли він сказав мені, що ти десь тут, я відіслав його спати разом з нашими слугами, щоби ми з тобою могли спокійно побалакати. Уранці він може поїхати фургоном до Сент-Мері з одним із наших слуг і забрати твою скриню.

— Авжеж, дуже добре, — мовив Ебенезер, але сприймав хіба половину з того, що казав йому Генрі. Ще не так давно, у хліві, його якось дивно схвилювало те, що його друг у розмові згадав Бертрана, і він не знав напевно, що ж саме було причиною; але тепер він пригадав розповідь свого пахолка під час їхньої першої зустрічі на борту «Посейдона» майже пів року тому: про те, що слуга і навчитель декілька разів зустрічалися, про що Берлінґейм не розповідав, і про зв'язок Берлінґейма з Анною — і ця остання згадка, цілком зрозуміло, була найнеприємнішою у світлі того, що йому довелося щойно довідатися про любовні звички свого друга.

Берлінґейм поставив ліхтаря й почав роздягатися, лаштуючись до сну.

— Найрозумніше було б наказати йому переправити скриню через затоку одразу до Молдену. То тільки питання…

— Генрі! — урвав Лауреат.

— Що таке? Що тебе так стурбувало? — він реготнув. — Давай, викладай, до світанку вже геть не далеко.

— Де мій патент, що його виписав лорд Балтимор?

На якусь мить Берлінґейм аж остовпів від подиву; потім він усміхнувся.

— Отже, твій слуга сказав тобі, що він у мене?

— Ні, — із сумом відказав Ебенезер. — Він сказав тільки, що в мене його немає.

— Тоді він, поза сумнівом, забув розповісти, що саме в нього я й мусив його викупити, — сказав Генрі роздратовано, — давши йому на лапу п'ять фунтів, і то тільки задля того, щоб взяти його на зберігання, доки ми не прибудемо до Меріленду? Як би мені хотілося, щоб наші старі приятелі Слай і Скеррі злапали цього негідника, поки він ще був у нього! Хіба ти не розумієш, Ебене? Цей папір був смертним вироком тому, хто носить його при собі! І навіть попри це, твій вірний слуга зробив собі з нього список, сказавши мені, що це лиш задля того, щоб похизуватися в Лондоні, — мені навіть і в голову не могло впасти, що він вкраде твоє місце на «Посейдоні»!

Він поклав свою руку на руку поета.

— Дорогий хлопче, для суперечок час уже пізній.

Ебенезер відсахнувся.

— Де ж зберігається цей документ?

Берлінґейм зітхнув і заліз до ліжка.

— В океані біля Бермудів, на глибині сорока морських сажнів.

— Що?

— Це сталося, коли Слай і Скеррі одного разу надумали перехитрити мене. Я почув, що вони замишляють обшукати мою каюту, сподіваючись знайти дорогоцінності, які, як вони гадали, король Франції дав Куду; я мав лише годину часу на те, щоб скласти документи за підписом Куда та викинути решту. Ну, не дивися на мене так скорботно! Я відтоді вже давно виписав тобі новий, сподіваючись, що ти досі живий.

— Але ж як ти можеш…

— Як повірник Його Світлості в таких справах, — сказав Берлінґейм. Він виліз із ліжка і, діставши з кишені своїх штанів ключа, відімкнув невеличку скриньку, що стояла в кутку кімнати. Присвітивши собі ліхтарем, він вибрав серед купи паперів один і дав його Ебенезеру, аби той міг з ним ознайомитися.

— Ну що, задоволений?

— Але ж це і є оригінал. Ти знову збиткуєшся з мене!

Берлінґейм похитав головою.

— Йому щонайбільше тижнів зо два; я можу знову склепати такий самий за п'ять хвилин.

— Бігме, тоді ти найкраще за всіх у світі вмієш підробляти почерк!

— Може, так воно і є, але в цьому випадку для мене забагато честі, — він усміхнувся, — бо саме я і виписав оригінал.

— Це не так! — скрикнув поет. — Я бачив на власні очі, як його виписували!

Генрі кивнув.

— Я добре пам'ятаю. Ти бавився й смикав стрічки на своєму шабельтасі та ледь не сцикався на радощах.

— То був сам Балтимор…

— Ти ніколи не бачив Чарлза Калверта, — мовив Берлінґейм. — Як його не бачив останнім часом жоден незнайомець, що непроханим з'являється в нього на порозі: це було одним з моїх обов'язків — зустрічати таких відвідувачів і вивідувати, що в них на думці. Коли повідомили про твій прихід, я попросив Його Світлість, аби він дозволив мені перебратися на нього, як це зазвичай траплялося із сумнівними гістьми. Мені всього-то і треба було, що припудрити бороду та вдавати, що суглоби закостеніли… — Він змінив свій голос так, що той став звучати достеменно як голос, яким він розповів Ебенезерові історію Провінції. — А вже підробити голос і жести — то для мене дитяча забавка.

Ебенезер не міг приховати свого розчарування; на його очах забриніли сльози.

— Ет, та яке це має значення? — Берлінґейм сів поруч з ним на ліжко й обійняв за плечі. — З тієї ж самої причини я деякий час вдавав із себе Пітера Сеєра — аби випробувати тебе. Та й, крім того, Балтимор чув розмову і повністю підтримав усе, що я сказав. Він дав свою цілковиту згоду і благословив твій патент, присягаюся. — І він притулив Ебенезера до себе.

— Скажи мені правду, Генрі, — став далі допитуватися Лауреат, звільняючись із обіймів. — Які твої стосунки з Анною?

— Ех, і знову наш приятель Бертран, — спокійно сказав Берлінґейм. — А ти як думаєш, Ебене?

— Я думаю, що ти потайки закоханий у неї, — кинув йому з докором Ебенезер.

— Ти помиляєшся, бо в тому немає ніякої тайни.

— Жодних побачень і таємних зустрічей? Ніяких «мій миленький», «моя душечко»?

— Любий друже, думай, що кажеш! — рішуче сказав Берлінґейм. — Твоя сестра зробила мені честь, відповівши на мої почуття, і мала розум не накликати на себе вітцівського і братнього гніву у відповідь на це. Щодо мене, то я люблю її так само, як люблю тебе — не більше, не менше.

— Авжеж, «так само», а це ж як? — запитав поет. — Чи не треба додати до цього переліку ще й Порцію, Доллі з «Володаря морів», Генрі Мора та вкриті мохом пеньки дерев? Чому мій батько з ганьбою вигнав тебе із Сент-Джайлза?

— Ти перевтомився, — сказав Берлінґейм, не встаючи з ліжка. — Дай-но я заспокою тебе.

Сльози покотилися по щоках Ебенезера.

— Вилупку Содомський! — заволав він і, підхопившись на ноги, схилився над своїм навчителем. — Ти розплів вінок моїй сестрі, а зараз маєш хіть розплести й мені!

І хоча перевага в зрості й ініціатива були на його боці, та все ж Лауреат не міг тягатися з Берлінґеймом, який був дещо важчим, значно зграбнішим і безмежно досвідченішим у мистецтві боротьби: менш ніж за хвилину він вклав Ебенезера обличчям до ліжка, заломивши йому руку за спину.

— Правда в тому, Ебене, — вирік він, — що я прагнув оволодіти вами, відколи вам виповнилося дванадцять, так сильно я любив вас. У старого Ендрю виникли якісь підозри щодо цієї любові, і він так розлютився, що вигнав мене. Але клянуся честю, що стосується мене, то твоя сестра й досі ще дівиця. А щодо тебе, то хіба ж ти думаєш, що я не зміг би приневолити тебе зараз, якби схотів? Але я цього не роблю і не стану робити; у зґвалтуванні є свої радощі, але вони не варті ані нашої дружби, ані любові твоєї сестри.

Він відпустив руку і ліг, повернувшись спиною до Ебенезера. Поет, приголомшений тим, що щойно взнав, лежав ані руш, не відновлюючи своїх спроб напасти і навіть не міняючи свого положення.

— Що може вийти з того кохання між мною і Анною? — запитав Берлінґейм. — У мене немає ні статків, ні становища, немає навіть батьків. Гадаєш, я марнував би своє сім'я на свиней, якби міг засіяти Анну Кук? Гадаєш, я став би пурхати по світу, якби міг узяти її собі за жінку? Здається, твій приятель Макевой правду казав, Ебене: тобі геть нічого не відомо про великий справжній світ!

Лауреатові і справді стало шкода свого друга, якого спіткала така лиха доля; а що він не був певен того, як сильно йому слід виказувати своє обурення, і позаяк те, що він довідався стосовно Анни та лорда Балтимора, залишило в його душі якусь гірку меланхолію, то ані його спочуття, ані його гнів так і не потрапили здобутися на голос. Він тепер не знав у світлі всього того, що сталося, як зможе знову дивитися в очі Берлінґейму, не кажучи вже про те, щоб спати з ним в одному ліжку. Що вони могли сказати один одному тепер? Йому здавалося, ніби його несказанно ошукали, і на нього впав якийсь важкий тягар — але це почуття було навіть у дечому приємним. Сховавши обличчя в подушку, з очима, досі мокрими від сліз жалю до себе, він пригадав один з тих дивовижних снів, який йому снився, коли він непритомний лежав у кубрику на борту «Посейдона»: Берлінґейм і Анна стояли разом біля облавка корабля, помахуючи йому, а він плив у зеленуватому, теплуватому морі, гладенькому, як стіл. Це видіння так глибоко схвилювало його, що він цілком поринув у нього; і, заплющивши очі, він дозволив морю омивати своїми теплими хвилями його здухвину і стегна.

У спробах дошукатися суті речей Лауреат опиняється неподалік Молдену, до якого залишається рукою подати, але замість того, щоб туди потрапити, він ледь не падає до зірок

Надворі був уже ранок, коли Лауреат прокинувся: рідке проміння осіннього сонця торкалося його повік, і його охопило гнітюче почуття, коли він усвідомив, що вперше, відколи ще був малою дитиною, він намочив ліжко. Він не смів і поворушитися, боячись розбудити Берлінґейма, адже тоді його ганебний вчинок було б викрито. Як же його приховати? Він було подумав випадково розлити на ліжко воду з глека, але відмовився від цієї затії, вважаючи її недостатньо переконливою. Єдине, що залишалося, — це непомітно полишити будинок, позаяк він тепер ні в якому разі не міг мати жодних справ зі своїм другом, і самому вирушити до Молдену, перш ніж хто-небудь прокинеться: але, по-перше, йому забракло відваги для такого кроку, та й, крім того, він не знав, як дістати харчі, щоб прогодувати себе і Бертрана, і як знайти спосіб переправитися.

Отак роздумуючи над тим, що ж робити далі та раз у раз відмовляючись від своїх намірів, він знову заснув; а коли прокинувся наступного разу, був уже пізній ранок. Берлінґейм тим часом вже вдягнувся і пішов, а на столі, поруч із глеком і мискою, лежали шматок мила, бритва, повний набір одягу джентльмена, разом з черевиками, капелюхом і шпагою, та — о, чудо із чудес — гросбух, що він здобув у закладі Бена Бреґґа під назвою «Знак крука»! Лауреат зрадів, уздрівши цей дар, і, всупереч тому потрясінню й розчаруванню, що йому довелося пережити минулої ночі, він не міг не думати про свого благодійника з певного теплотою. Він вискочив з ліжка, стяг із себе липке, огидне лахміття, яке день і ніч носив, відколи його полонили пірати, і став відчайдушно шкребти себе з ніг до голови. Потім, перед тим як поголитися, він не зміг втриматися від того, щоб не перечитати вірші у своєму записнику — особливо той славень невинності, який — байдуже, брехала С'юзен Воррен чи ні — набув такого значення завдяки її згадці про Джоан Тоуст та останнім пригодам Лауреата. Поки голився, він знов і знов повторював чотиривірші з почуттям фізичного і духовного задоволення, що чимдалі зростало. Це був розкішний ранок, саме такий, щоб ще раз підтвердити відданість своїй сутності, — сонячний і чистий, свіжий, наче в квітні, попри те що надворі була інша пора року. Борода зникла, а з'явився натомість одяг, який, хоч і був шитий не на нього, а тому не дуже ладно на ньому сидів, однак був принаймні добротний; за винятком засмаглих рук і обличчя та дещо скуйовдженого волосся, він, скінчивши вбиратися, більше скидався на Лауреата і більше відчував себе ним, ніж будь-коли, відтоді як залишив Лондон. Йому аж терпець уривався, так кортіло вирушити до Молдену, тим паче що там на нього могла чекати Джоан Тоуст!

Брови його тепер насупилися, обличчя здригалось і посмикувалося; досі залишалося нерозв'язаним питання — як убезпечити себе і пройти, уникнувши пазурів капітана Мітчелла, і треба було ще вирішити, як тримати себе з Берлінґеймом. Перше, здавалося, було безмежно простішим од другого, що ускладнювалося не тільки тим, що він не був певен, як йому слід поставитися до тих речей, які відкрив його друг, а й також соромом перед мокрим ліжком — адже цю його дитячість Генрі майже напевно примітив, — а до того ж вдячністю за подарований одяг. Насправді ж, що більше він розмірковував над тим, як же йому слід себе тримати, то більш заплутаним йому видавалося це питання, і, зрештою, це закінчилося тим, що він повернувся до вікна і, обіпершись об підвіконня, втупився бездумним поглядом у два надгробки внизу побіля річки.

За деякий час він почув, як хтось піднімається східцями, і сам Генрі просунув голову до кімнати.

— Ну ж бо, ворушися, пане Лауреате, а то пропустиш сніданок! Еге, ну чим не дворак у церкві святого Павла!

Ебенезер зашарівся.

— Генрі, я мушу зізнатися…

— Тссс, — застеріг Берлінґейм. — Мене звати Тім Мітчелл, сер. — Він увійшов до кімнати та зачинив двері. — Вони чекають там внизу, тож говоритиму коротко. Я послав твого слугу по скриню до Сент-Мері: він дістанеться Молдену раніше за нас і все там приготує до твого приїзду. А тепер слухай: у графстві Дорчестер є такий собі Едвард Кук, п'яниця і рогоносець — плантатор, що вирощує дур-зілля; два роки тому він поскаржився на те, що його дружина порушує подружню вірність, звернувшись з петицією до губернатора Коплі, і його так підняли на глум, що він надумав втопити своє горе в пляшці. Я сказав Віллу Мітчеллу, що ти і є той самий бідака, який, перебравши, має звичку вдавати із себе Лауреата, і він мені повірив. Поводься тверезо, буцім тобі соромно сьогодні вранці, і нема про що хвилюватись. Ну, а тепер поквапся!

І, не давши поетові часу заперечити, Генрі, взявши його за руку, повів до сходів, примовляючи наполегливим тихим голосом:

— Твоя подруга-свинарка випурхнула з клітки, і Мітчелл заявив, що вона вирушить до Кембриджа з тим сріблом, що, як він думає, ти їй дав. Я негайно ж сідлаю коня, щоб знайти та привести її; а от ти маєш перепросити у нього і запропонувати свою допомогу в цих моїх пошуках, щоб таким побитом спокутувати свої гріхи. Ми можемо забрати рештки «Діярію» на шляху до Молдену, і я передам його Ніколсону, коли повернуся назад. — Вони підійшли до їдальні. — На Бога, не забудь тепер: я — Тім Мітчелл, а ти — Едвард Кук з Дорсету.

В Ебенезера не було жодної можливості погодитися чи висловивши незгоду з подібним перебігом подій: його підштовхнули, і він опинився в їдальні, де капітан Мітчелл і декілька вчорашніх гостей споживали сніданок, який складався з рому та м'яса, що, зі слів Берлінґейма, було смаженою шинкою з молодої ведмежатини. Вони подивилися на Ебенезера, дехто з посмішкою, а інші з певною злобою, яку однак, зважаючи на те, що він був приятелем Тіма, вони відкрито не виявляли. Коли двоє новоприбулих сіли і їм подали їсти, Берлінґейм повідомив присутнім те, що вже раніше сказав Мітчеллу, — що їхній видатний гість ніякий не поет Ебенезер Кук, а рогоносець Едвард Кук. Ця новина дала привід для масних жартів, що не вщухали декілька хвилин, а по тому Ебенезер, виголосивши чудову промову, перепросив у присутніх за те, що видавав себе за іншого, і за свою дещо непристойну поведінку, зголосившись пособити Тіму в його пошуках служебки-втікачки.

— Ну, якщо вже вам так хочеться, — буркнув капітан Мітчелл і дав останні настанови Берлінґейму: — Пошукай-но її добре у старого Бена Сперданса, Тімоті. Там у нього ціле лігво злодіїв і повій, і може так статися, що вона знову туди втекла, маючи намір пристати до своїх посестер, цих псяюх-з-калабані саме тепер, коли в Кембриджі засідає суд.

— Я пошукаю, — усміхнувся Берлінґейм.

— І гляди там, не барись і за тиждень привези цю міс С'юзен, бо я маю сказати їй декілька теплих слів. Я покладу край цій пиятиці та самовільним відлукам, присяй-бо! Кожен цимбал, що тут з'являється, платить їй два фунти, аби зиркнути на її задок, та ще й вірить, розвісивши вуха, цій байці про білого бичка, а на мене лягають витрати, щоб знову повернути її додому!

Говорячи ці слова, він так осудливо поглядав на Ебенезера, що поет почав пекти раків, звеселивши тим інших гостей, і запропонував пізніше відшкодувати ще й кошти, пов'язані з виправою Тімоті. Він був радий вийти з-за столу, коли довгий сніданок нарешті добіг кінця, хоч йому й не дуже припала до смаку та думка, що в подорож до східного узбережжя доведеться вирушити разом з Берлінґеймом. Щойно вони вирушать в путь і він зостанеться з ним наодинці, йому треба буде якось вирішити те питання, з'ясування якого через їхню квапливу зустріч сьогодні вранці на деякий час відклалося: якими мають бути їхні стосунки в майбутньому. Про те, що вони можуть зоставатися такими, як досі, а одкровення минулої ночі можуть лишитися без обговорення, не можна було й подумати.

Одначе, коли близько опівдня вони вирушили в дорогу — Ебенезер верхи на древній чалій шкапі капітана Мітчелла, а Берлінґейм на власному баскому трирічному мерині, — він ніяк не міг придумати перший крок, щоб розпочати розмову, боячись, що йому потім забракне мужності, а Берлінґейм не виказував жодної охоти говорити про щось більш особисте, аніж про те, який сьогодні незвичайно теплий, як для цієї пори року, день (яку, за його словами, мешканці колонії називали «індіанським літом»), про плантаторів та індіян, що час від часу траплялися їм на шляху, і про мету їхньої подорожі.

— Округ Калверт лежить якраз навпроти Дорсету, по той бік Чесапіцької затоки, — пояснив він. — Якщо ми відпливемо звідси й прямуватимемо, не відхиляючись, на схід, то зійдемо на берег дуже близько від мису Кука. Але попливемо ми дещо на північний схід, туди, де живе Том Сміт, що трохи вверх по затоці над Дорчестером; саме в нього є наступна частина «Діярію».

— Роби, як вважаєш за краще, — відповів Ебенезер, і, попри своє бажання говорити відверто й викласти все начистоту, він, несподівано для себе, замість того завів мову про С'юзен Воррен, якій, як він виголосив, був удячний за те, що вона зламала свою обіцянку, і попросив Берлінґейма не перешкоджати їй і дати втекти до батька. Берлінґейм пообіцяв взагалі не шукати свинарку, змінивши предмет розмови на щось таке саме далеке від того, що займало думки поета. Так вони їхали дві чи три години аж до обіду, коні йшли лінивою ходою, і з кожним разом, коли вони перекидалися пустими фразами, Ебенезеру ставало дедалі важче торкнутися цієї справи, доки вони нарешті не прибули до свого найближчого місця призначення — пришибу для човнів на тому боці Чесапіцької затоки, що належав до округу Калверт, — коли він зрозумів, що, порушивши це питання зараз, виставить себе на посміх, і тому, зітхнувши, пообіцяв собі, що наступного ж ранку щонайперше з'ясує стосунки зі своїм колишнім учителем, а може, ще й увечері того ж таки дня.

Берлінґейм винайняв напівбаркас, щоб переправитися самим і перевезти тварин до Телботу, і вони подолали цю відстань у десять миль без жодних пригод. Коли вони входили в широке гирло річки Чоптанк, що розділяло округи Телбот і Дорчестер, Берлінґейм вказав на лісисту косу на відстані майже двох миль по правому борту і сказав:

— Якщо я не дуже помиляюся, друже, то оцей мис отамо — то і є твій мис Кука, а Молден розташований десь там, за тими деревами.

— Святі Небеса! — вигукнув Ебенезер. — Ти не казав, що ми пропливатимемо так близько! Прошу, висади мене там на берег і приєднуйся до мене, коли владнаєш свою справу!

— Це було б двічі нерозважливо, — відповів Генрі. — По-перше, ти ще не звик мати справу з місцевими типами так, як я; та й, крім того, не подобає, щоб їхній пан і Лауреат прибував сам без жодного супроводу, як ти гадаєш?

— Тоді ти повинен поїхати разом зі мною, Генрі, — благально мовив Ебенезер, і певна різкість у його голосі, що впродовж дня була єдиною ознакою його мук, зникла остаточно. — Ти ж можеш здобути «Діярій» пізніше, хіба ні?

Але Берлінґейм похитав головою.

— Це було б так само нерозважливо, Ебене. Залишається дві частини «Діярія», які ще потрібно знайти: одна в Тома Сміта з Телботу, а інша у Вільяма Сміта з Дорсету. Тома Сміта я знаю в обличчя і знаю, де він живе; ми можемо забрати його частину завтра і вирушити до Кембриджа. А оцей Вільям Сміт геть мені не знайомий: поки ми його шукатимемо, Куд може вбити та пограбувати обох. І поза тим, в Оксфорді, де ми зійдемо на берег, є цирульник, який трохи підстриже тебе або поголить для перуки, я заплачу.

Під впливом таких доводів і від прояву такої великодушності Ебенезер не міг нічого заперечити, хоч серце його і стислося, коли вони залишили мис Кука за кормою і повернули на північ вгору по меншій річці Тред-Ейвон до селища, що звалось по-різному — Оксфорд, Тред-Гевн і Вільямштадт. Там вони зійшли на берег і навідалися спочатку до обіцяного цирульника, якому Ебенезер, піддавшись якомусь раптовому припливу дружніх почуттів, звелів підстригти його волосся на манір того, що носили в Провінції, замість того, щоб поголитися наголо під перуку; а потім вони завітали до заїзду біля пришибу, де пообідали холодною смажениною з дикої качки, запивши її пивом, також за рахунок Берлінґейма. Гадаючи, що там вони і заночують, Лауреат пообіцяв собі зусібіч розглянути питання стосунків Генрі з Анною, щойно вони почнуть лаштуватися до відпочинку на ніч, аби раз і назавжди з'ясувати, як йому до цього ставитися; але Генрі сам зруйнував цей його намір, заявивши після обіду, що дня ще цілком вистачить, аби встигнути дістатися помешкання Томаса Сміта, та запропонував, не гаючи часу, заволодіти його частиною «Діярія».

— Бо присягаюся, — сказав він, утираючи рота рукавом каптана, — цей доказ є настільки викривальним для Куда, що він ні перед чим не зупиниться, аби лиш запопасти його, і не знехтує жодним натяком на те, де він може бути. Тож вирушаймо. — Він підвівся з-за столу, щоб іти до коней; але на півдорозі до дверей, озирнувшись, побачив, що Ебенезер, замість слідувати за ним, досі сидить, схилившись над своєю пустою тарілкою, посмикуючись, зітхаючи й цокаючи язиком.

— Ах, так, — сказав він, вертаючись назад. — Тебе щось бентежить. Це тому, що ти так близько був від свого маєтку й так і не дістався його?

Ебенезер похитав головою так, що було незрозуміло, чи то він згоден із цими словами, чи то заперечує.

— Це тільки частина того, Генрі; ти просуваєшся так швидко, що я не встигаю подумати над речами як слід! Я не можу зібратися з думками, аби навіть поміркувати над тими запитаннями, які хотів би поставити, не кажучи вже про те, щоб розібратися з твоїми відповідями. Звідки мені знати, що я маю робити й де я, на якому світі?

Берлінґейм поклав руку поетові на плече й усміхнувся.

— Що це, як не жереб людський — те, про що ти говориш, мій друже? Бездумна хіть породжує людину, і бездумна воля вивергає її з Едему материнського лона, женучи до строкатого бездумного світу. Вона блазень у руках Випадку, іграшка безцільної Природи… вона муха-одноденка, що пурхає, гнана вітром Хаосу!

— Ти мене хибно зрозумів, — сказав Ебенезер, потупивши очі.

Берлінґейм був непохитний; очі його горіли вогнем.

— Хибно? А я так гадаю, що зовсім ні. Колись давно ми сиділи з тобою, як оце зараз, у шинку поблизу Коледжу святої Маґдалени, пам'ятаєш? І я сказав: «Ми сидимо отут, на цій дурній скелі, що несеться крізь пустку і мчить нас до могили». Це наша доля, Ебене, — шукати, і ми достоту прагнемо розшукати нашу душу, і те, що ми знаходимо — це кавалок того самого чорного Космосу, із якого ми явилися і крізь який ми падаємо: безмежний вир простору…

І справді, здійнявся вечірній вітер і почав вдаряти у стіни заїзду. Ебенезер здригнувся і вхопився за край стола.

— Але ж ще стільки питань лишаються без відповідей і стільки всього треба з'ясувати! У мене аж голова йде обертом!

— Їй-бо! — засміявся Берлінґейм. — Якби твій зір був досить ясним, то голова у тебе обертом не йшла б — ти б збожеволів! Цей заїзд видається острівцем у морі безуму, хіба не так? Сліпа Природа завиває зовні, але тут спокійно — як же ми одважуємося залишити його? Однак подивися довкола на цих людей, що обідають і грають у карти так, неначе небо — то материнське лоно! Вони скидаються на курчат, яких, як я одного разу бачив, згодовували велетенській змії в Африці: коли змія вхопила одне з них, то решта почала кудкудакати й метушливо бити крилами, але за якусь хвилю вони вже порпались у землі або ж стояли прямо в неї на спині, чистячи дзьобом своє пір'ячко! То як так може бути, що ці люди не бігають по вулицях, верзучи казна-що, якщо тільки їхній розум не приспаний? — Він стиснув поетову руку. — Ти, так само як і я, добре знаєш, що плоди людської праці можуть бути величними; але перед лицем того, що там, — і він вказав на небо, — це все є зусиллями в Бедламі! Хто краще бачить стан речей: півень, що причепурює своє пір’ячко, сидячи на спині в пітона, чи причинний, що тремтить у своїй цюпці?

Ебенезер зітхнув.

— Але я не бачу жодного зв’язку; усе це не має жодного стосунку до того, що я мав…

— Немає жодного стосунку? — викрикнув Берлінґейм. — Та це ж і є сама суть! Дві речі тільки можуть врятувати чоловіка від безумства. — Він показав рукою на інших завсідників заїзду. — Притупити розум — одна з них, і то найбільш поширена: істину, що доводить людину до шаленства, треба шукати, перш ніж знайдеш, і вона не дається в руки недоумкуватим і короткозорим мисливцям. Але тільки-но її зловили й дослідили, чи то завдяки якомусь чуттю, чи то знанню, єдиною нагальною потребою того, хто її вхопив, є нав'язати їй свою волю, перш ніж вона його занапастить! Чому ти надаєш такої ваги невинності й римуванню, а я пошукам свого батька та двобою з Кудом? Чоловік неодмінно мусить створити свою душу, вхопити й цупко триматися її або сидіти й бурмотіти щось собі в кутку; людина мусить обирати своїх богів і демонів у дорозі, поставити свій підпис на всесвіті та виголосити: «Це Я, а світ — ось він такий-то!» Людина повинна утверджуватись, утверджуватись, утверджуватись або ж бігати й кричати, мов знавісніла. Який же інший шлях залишається?

— Залишається той інший, — сказав Ебенезер, зашарівшись, — яким я тікаю…

— Що? От дідько, авжеж! Той стан, у якому я тебе знайшов у коледжі! Скількох таких я бачив у Бедламі — з широко розплющеними очима, загиджених нехлюїв, сліпих до світу! Дехто з них зводить своє життя до єдиного жесту, повторюючи його знов і знов; інші, поринувши у свої думки, так заклякають, що їхні кінцівки залишаються там, де їх покладеш; а ще декотрі видають себе за когось іншого: Александра, Папу Римського чи навіть Поета-лауреата Меріленду…

Ебенезер підвів голову, непевний, чи то Берлінґейм мав на думці його, чи самозванців.

— Тож підсумок цього такий, — виснував його приятель, — якщо ти хочеш уникнути цієї долі, то мусиш або прийняти, або відринути мене, а заразом і той шлях, що ми обрали, незважаючи на те мінливе світло, у якому ми незмінно постаємо, так, як ти мусиш прийняти самого Себе як Поета і Дівака попри все, або відкинути це заради чогось кращого. — Він підвівся. — У будь-якому разі не шукай цілковитого розуміння — ці пошуки нічого б не дали, і для них немає часу. Тепер ти поїдеш зі мною чи залишишся?

Ебенезер насупив чоло і зиркнув спідлоба.

— Я поїду, — сказав він нарешті й вийшов з Берлінґеймом до коней. Ніч була бурхлива, але не без приємності: теплий вологий вітер з ревінням задував з північного заходу, збиваючи піну на воді, гнув, мов галуззя, сосни, і гнав рвані хмари повз зірки.

Обоє подивилися вгору на цю пишноту ночі.

— Забудь слово небо, — сказав Берлінґейм мимохіть, поколихуючись на своєму мерині, — це тільки шори на твоїх очах. Немає там ніякої небесної бані.

Ебенезер двічі чи тричі моргнув; скориставшись із цієї вказівки, він уперше в житті побачив нічне небо. Зірки більше не були цятками на чорній півкулі, що, неначе дах, нависала над його головою; зв'язок між ними він тепер бачив у трьох вимірах, з яких глибина відчувалася найгостріше. Довжина і ширина простору між зірками супроти неї здавалася нікчемною; його зараз вразило те, що декотрі були ближче, декотрі — далі, а інші — просто неймовірно далеко. Побачені під таким кутом, сузір'я повністю втратили свій зміст; їхня оманлива природа викрила себе так само, як і фальшиве припущення, що робить мореплавець, орієнтуючись за зірками, і Ебенезер відчув, що загубився в просторі. Він не був у змозі збагнути, де верх, а де низ: зірки просто були десь там, однаково і нагорі, і внизу під ним, вітер, здавалося, дув не з боку затоки, а безпосередньо зі сторони самого небосхилу, цих безмежних хідників космосу.

— Божевілля! — прошепотів Генрі.

Ебенезерів шлунок перевертався; він похитнувся в сідлі й заплющив очі. На якусь запаморочливу хвилю, перед тим як він повернувся назад, йому здалося, що він стоїть догори ногами на дні планети й, замість дивитися вгору, дивиться вниз на зірки, і тільки завдяки тому, що він стиснув ноги довкола боків своєї кобили та міцно обома руками вчепився в луку сідла, він втримався і не впав сторч головою в цю неосяжну хлань!

Подорожні слухають розповідь про виняткове мучеництво отця Джозефа Фітцморіса з Товариства Ісуса: оповідку, що, як згодом виявиться, більше стосується справи, ніж здавалося спочатку

Ебенезеру й Генрі Берлінґейму знадобилося менше години, щоби в цю вітряну погоду верхи дістатися мети їхньої подорожі; вони проїхали чотири милі на схід від селища Оксфорд, а потім, повернувши на південь, проїхали ще десь із милю дорогою, що вела крізь ліс і тютюнові поля до невеличкої рубленої хатини на березі річки Айленд-Крік, яка, подібно до більшої річки Тред-Ейвон, впадала до Великого Чоптанку.

— Чоловік, з яким ти тут зустрінешся — людина непересічна, — сказав Берлінґейм, коли вони вже під'їжджали. — Він і сам щось на кшталт Куда, але на боці ангелів. Корисний для нас чоловік.

— Томас Сміт? — запитав Ебенезер. — Не пригадую, щоб Чарлз Калверт щось мені про нього розповідав… — він затнувся і поморщився. — Тобто я хочу сказати, що ніколи не чув, щоб ти про нього розповідав.

— Ні, — засміявся Генрі, — можливо, я про нього і не згадував. Він єзуїт аж до самісіньких кісток, і можна бути впевненим у тому, що Томас Сміт — це його несправжнє ім'я. Але, незважаючи на це, він — славний чоловік, що полюбляє хильнути пивка та кохається в конях. Щоп'ятниці він пиячить на пару з Ліллінґстоном — католицьким священником (тим самим, що допоміг мені викрасти листи Куда два роки тому, у Плімутській гавані); якось після однієї з таких пиятик вони верхи на коні в'їхали до зали суду в Телботі та назвали її Ламбетським палацом[51]! Подейкують, що цей Сміт прибув з Канади, щоб шпигувати на користь французів…

— На Бога, і що, Балтимор довірив йому «Діярій»?

Берлінґейм знизав плечима.

— Я так скажу, їхня відданість не обмежується Францією та Англією. У будь-якому разі, потроху тут вистежуючи, Сміт може принести нам чимало користі, і в нас є достатньо свідчень, аби зрозуміти, що він за один: торік губернатор Коплі звинуватив його у підбуренні людей проти уряду разом з полковником Сеєром, і йому ледве вдалося уникнути арешту.

Цей вислів «відданість не обмежується» збентежив Ебенезера, але він був надто заклопотаний власними проблемами, аби запитати в Берлінґейма, чи то мовилося про Справедливість, чи, скажімо, він натякав на міжнародне римське католицтво. Вони припнули своїх коней, і Берлінґейм тричі, повільно й різко, постукав у двері хатини.

— Хто там?

— Тім Мітчелл, друг, — сказав Берлінґейм.

— Тім Мітчелл, кажете? Мені доводилося чути це ім'я. — Двері відчинилися, але тільки для того, щоб чоловік всередині міг піднести догори ліхтаря, і досі залишаючись міцно прикутими ланцюгом до одвірка. — І що вам знадобилось о цій пізній порі?

— Я шукаю коняку, що заблукала, аби привести її до хазяїна, — відповів Берлінґейм, підморгнувши Ебенезеру.

— Он як? Чи не надто багато клопоту за таку малу винагороду?

— Я матиму по заслугах уже на небесах, панотче; а зараз мені стане й того, що чоловік отримає свою кобилу назад.

Ебенезер було припустив, що тільки з делікатності Берлінґейм, вдавшись до такої алегорії, говорить про втечу С'юзен Воррен, але в кінці він розпізнав гасло якобітів.

— Ха! — вигукнув чоловік всередині, знімаючи двері з ланцюга та відчиняючи їх навстіж. — І він матиме її, якщо Товариство Ісуса ще не геть втратило свого хисту! Ну ж бо, пане, заходьте, прошу! Я б не мався так на бачності, якби вас там не було двоє.

Їхній господар, як то побачив Ебенезер, зайшовши до хатини, у жодному разі не був таким грізним, як то можна було виснувати з його густого басистого голосу та розповіді про його подвиги: на зріст він був ледве заввишки п'яти футів, тендітної статури та рум'яний на виду; обличчя над церковним комірцем було радше тевтонського, аніж галльського типу, і попри те що йому було вже майже п'ятдесят, воно мало хлопчачий вираз, на який можна часто натрапити в осіб, що дотримуються целібату. У хатині було чисто, і, якщо не звертати уваги на пляшку з вином на столі й ряд боклажок уздовж полиці коминка, помешкання було обставлено аскетично, неначе чернеча келія. Попри всю свою любов до чарки, священник, здавалося, був кимось на кшталт вченого: попід стінами вишикувалась така кількість книжок, якої Лауреат не бачив зібраною в одній кімнаті, відколи полишив Коледж Маґдалени, а довкола пляшки були розкладені інші книжки, численні папери та письмове приладдя.

— Цей молодий чоловік — містер Ебен Кук, з Лондона, — сказав Берлінґейм. — Він — поет і мій друг.

— Ти ба, і справді поет?! — Сміт жваво потряс руку Ебенезеру. Він мав звичку, що, безумовно, частково завдячувала своєю появою малій статурі, але також натякала на певну жіночність у його поведінці — зводитися навшпиньки та широко розплющувати свої блакитні очі, розмовляючи з кимось. — Це ж просто неймовірно, сер, я в захваті! І чи віршує він ad majorem Dei gloriam[52], як це йому і належить?

Ебенезеру ніяк не спадала на думку жодна дотепна відповідь на це каверзне жартівливе запитання, однак Берлінґейм відказав:

— Радше ad majorem Baltimorensi gloriam, панотче: він отримав посаду Лауреата Меріленду від Чарлза Калверта.

— Що далі, то краще!

— А щодо його відданості, то за це не переймайтеся.

Священник вибухнув сміхом.

— Не буду, містере Мітчелле; за це я не опасуватимуся, бо ж і сам Сатана відає, що таке диявольська відданість! Предмет цієї відданості — ось що мене турбує, а не її існування!

Берлінґейм попросив його полишити всі свої страхи, але коли він повідомив мету своєї візити, пред'явивши дозвіл від губернатора Ніколсона забрати цінні папери, на обличчі єзуїта можна було помітити певні сумніви.

— У мене є моя частина «Діярія» у сховку, це правда, — відказав він, — і я знаю, що ви служите нашій справі. Але які докази я маю того, що і ваш друг — це віддана справі людина?

— Я так гадаю, що моя посада є достатнім доказом, — мовив Ебенезер.

— Доказом того, на чиїй ви стороні, так, але не вашої відданості справі. Чи готові ви померти заради нашого діла?

— Таж він і так був на волосину від смерті, — сказав Берлінґейм і коротко оповів господарю пригоду Лауреата з піратами.

— Як подивитися на нього, то він і справді схожий на праведника, я це визнаю, — сказав священник. — Але, я так гадаю, питання лише в тому, задля якої справи він ладен стати мучеником.

Ебенезер якось непевно розсміявся, почуваючись ніяково.

— Тоді я мушу визнати, що не готовий померти заради лорда Балтимора, хоч і підтримую його справу та ненавиджу Джона Куда.

Священник звів брови. Берлінґейм одразу ж сказав:

— Ось вам тепер правильна відповідь, сер: від мученика користь є тільки тоді, коли він помер, а за живоття він часто становить тільки незручності для справи. — Голос його став жартівливим. — Ось причина того, що серед єзуїтів немає мучеників.

— Взагалі-то є, хоч усього один чи два. Але ж, nom de Dieu[53], даруйте мені мою непоштивість! Сідайте та випийте вина! — Він махнув рукою, припрошуючи їх до столу, та заходився прибирати папери. — Листування з Товариством, — пояснив він, побачивши цікавість Ебенезера, і показав їм декілька сторінок латиною, що були списані дрібним почерком. — Я тут дещо цікавлюсь історією церкви, й оце саме зараз писав історію місії єзуїтів у Меріленді від 1634 року і дотепер. Це сама собою ціла «Іліада» тривалістю шістдесят років, присягаюся, а фортеця ще й досі не пала!

— Як цікаво, — промимрив Ебенезер. Він розумів, що своїм попереднім висловлюванням схибив, тож тепер шукав нагоди якось спокутувати свою вину.

Священник дістав з шафи та приніс ще дві склянки й налив вина з пляшки, що стояла на столі.

— Jerez, з вкритих курявою виноградників Кадіса. — Він підніс свою склянку до полум'я свічки. — На Юду, бачите, який прозорий! Якщо Опорто — це кров Христова, то це самий іхор Spiritu sancti. Ваше здоров'я, панове.

Коли вони випили, Берлінґейм сказав:

— Ну, а тепер, отче, якщо ви вже цілком переконалися в нашій відданості…

— Так, так, авжеж, — мовив священник, але, наливши ще вина, він і з місця не зрушив, аби принести сховані документи. Натомість зашарудів своїми паперами, буцім щось привернуло його увагу, і сказав:

— Річ у тім, що першим мучеником в Америці був єзуїтський священник, отець Джозеф Фітцморіс — і саме його незнану історію я, зібравши все докупи, тут і виклав.

Ебенезер вдав, що на нього це справило сильне враження, і, аби зробити приємність господарю, сказав:

— Ви, певно, гадаєте, що Товариство Ісуса очолить перелік святих і великомучеників, чи не так? Святий і посполитий можуть поділяти однакові моральні засади, але пересічний чоловік іде на поступки та розходиться з ними на кожному кроці, тоді як ваш святий буде невпинно дотримуватися їх аж до самого порога смерті. Тобто я хочу сказати, що звичайна людина ірраціональна, а що єзуїти відомі як великі логіки, то що більше вони виявляють ці здібності, то ближче стоять до святості.

— Якби ж то, заради Бога, це твердження мало під собою ґрунт! — сумно всміхнувся священник. — Але будь-який справжній єзуїт може вам довести, що на це можна подивитися і так, і сяк. Ви помиляєтеся, беручи розумне за помірковане, — це одне, а друге, плутаєте те, що проповідується, із тим, як воно буває насправді в житті. Сумна і незаперечна річ у тім, що ми найбільш поміркований чернечий орден — сиріч ми часто йдемо на поступки заради досягнення нашої мети. От візьмімо, наприклад, цього святого чоловіка Фітцморіса…

— Він зараз, поза всяким сумнівом, серед сонму блаженних, — впав у річ Берлінґейм, — але перш ніж ми почуємо його історію, чи не могли б ми бодай глянути на…

— Ні, ні, поспішати нема куди, — запротестував Ебенезер, втрутившись і собі. — Коли ми вже тут, то в нас попереду ще ціла ніч, аби принести «Діярій», і я, наприклад, з великою охотою послухав би цю оповідку. Либонь, вона буде варта того, щоб згадати про неї у моїй «Мерілендіаді». — Він проігнорував сповнений презирства погляд приятеля, гадаючи, що своїм нетерпінням той лише настроює хазяїна проти них. — Тож якої смерті зазнав цей добродій?

Усміхнувшись, священник замислено подивився на них.

— Правду кажучи, отця Фітцморіса спалили як єретика на справжнісінькому аутодафе.

— Та що ви кажете!

Отець Сміт кивнув.

— Я взнав цю історію частково з хронік місії, що зберігаються у Ватикані, а частково вивідавши її у тутешніх індіян; решту я доповнив чутками та здогадками. Це зворушлива повість, як мені здається, що водночас показує силу і слабкість святості, про які оце згадував містер Мітчелл.

— Єзуїта взяли на тортури та спалили! Ну ж бо, розказуйте, отче, я маю почути це від початку до кінця.

Був уже доволі пізній вечір, і вітер досі завивав у піддашку хатини. Ебенезер прийняв запропоновану господарем люльку, запалив її від свічки та відкинувся назад, виказуючи тим велике задоволення; але враження від такої його дипломатичної поведінки звів нанівець Берлінґейм, який, допивши своє вино, не став очікувати запрошення і налляв собі ще одну склянку, навіть не намагаючись приховувати свого невдоволення цим перебігом подій.

Отець Сміт і собі запалив люльку, не звертаючи уваги на нечемну поведінку свого гостя.

— У хроніках Товариства Ісуса в Римі, — розпочав він, — можна знайти щорічні листи-звіти місії в Меріленді. Два священники та коад'ютор припливли сюди на «Ковчегу» та «Голубці» разом з першими колоністами, і перш ніж той рік добіг кінця, прибув ще один священник і коад'ютор. У найпершому щорічному листі-звіті до Рима… — Він став порпатися в купі паперів, що лежала перед ним. — Ага, ось моя копія. Ми можемо прочитати: «Двох наших священників сього року призначено в супровід до певного джентльмена, який вирушив на розвідини невідомих земель. З великою одвагою доконали вони ту тяжкую вандрівку тривалістю майже вісім місяців, та, підупавши на здоровлі й у нападах хворості, вони не дали бодай найменшої надії на те, що нам зрештою вдасться зібрати рясний врожай у сих багатих і прекрасних місцях».

— Це вони говорять про Меріленд? — запитав Ебенезер. — Чому вони не вживають імені свого покровителя? Це трохи невдячно, вам так не здається? — Він пригадав, як Чарлз Калверт — чи то пак перебраний на нього Берлінґейм — описував ті труднощі, з якими зіткнувся губернатор Леонард Калверт, маючи справу з цими самими першими єзуїтами.

— Зовсім ні, — запевнив його священник. — Їм було добре відомо, що старий Сесіл Калверт у серці справжній католик, хоча інколи й надто вільнодумний, але треба було в усьому матися на бачності, позаяк сили антихриста тоді панували ще більше, ніж нині, і єзуїти жили, постійно відчуваючи небезпеку. Вони зазвичай подорожували інкогніто або під прибраним ім'ям і посилалися на своїх благодійників, згадуючи їх під кодовими епітетами на кшталт певний джентльмен. Цей певний джентльмен тут був Джордж Калверт — не перший лорд Балтимор, а брат Сесіліуса та Леонарда. У подібний спосіб і сам Балтимор вдавав, що Меріленд назвали на честь королеви Генрієтти Марії, хоча насправді його назвали на честь Цариці Небесної, звісно, як і Сент-Мері-Сіті.

— Та ні, як так може бути? — Ебенезера немало стурбував цей зв'язок Балтимора з єзуїтами, й у його пам'яті спливли ті таємні змови, у які так вірив Бертран. — Наскільки я розумію, саме король Карл дав ім'я Меріленду після того, як Балтимор запропонував його назвати… — він повернувся до Берлінґейма, який замисленим поглядом втупився у коминок. — Що то була за назва, Генрі? Вислизнуло з пам'яті.

— Крещентіа, — відказав Берлінґейм і додав: — Чи то мало означати Магометів святий півмісяць-серпик, чи священний хтивий серпик Пріапа — про те серед учених ще й досі точиться суперечка.

— Ах, Генрі! — Ебенезер зашарівся, присоромлений грубістю свого приятеля.

— Це не має значення, — сказав священник поблажливо. — У будь-якому разі з боку Калверта це був лише жест ввічливості — віддати перевагу назві, запропонованій королем.

— Тоді прошу, повернімося до самої розповіді, сер, і я більше вас не перебиватиму.

Отець Сміт поклав листа на купу.

— Двох священників, що здійснили цю першу подорож, звали отець Джон Ґрейвнер та отець Ендрю Вайт, — сказав він. — Отець Вайт — це справжнє ім'я; він написав чудовий звіт, що має назву «Короткий опис мандрівки до Мері-ленду». Під іншим іменем ховався отець Джон Елтем. Один з цих двох і вирушив з Джорджем Калвертом у подорож, про яку, як ви чули, мовилося в листі та яка мала бути виправою до Віргінії. Я так гадаю, це був отець Вайт, бо іншого такого меткого чоловіка, якого коли-небудь прикрашала сутана, годі й шукати. Але той інший, ім'я якого відсутнє в листах, був насправді тим святим, про якого я оце казав: такий собі отець Джозеф Фітцморіс, що також називав себе Чарлзом Фітцджеймсом і Томасом Фітцсіммонсом. Правда полягає в тім, що він ніколи не повернувся з тієї подорожі.

— Але той лист, що ви прочитали, свідчить…

— Я знаю, і ганьба тому автору. Поза сумнівом, він мав на меті справити враження на своїх очільників успіхом місії. Отець Фітцморіс був останнім з тих трьох священників, що прибули сюди 1634 року. Його душа аж надто ревно взялася до Божеської справи в Лондоні в ті тривожні часи — діло, яке ліпше чинити ненав'язливо, тож за велінням своїх очільників він і відплив до Меріленду. Але, на жаль, по прибутті до Сент-Мері отець Фітцморіс виявив, що праця його братів майже повністю скеровувалася на самих плантаторів, що з кожним днем дедалі більше впадали в єресь. Ще більше його розчарували тамтешні піскатавеї, які не тільки не були поганами, але й значно перевершували своїх англійських братів у відданості Єдиній Істинній Вірі. Отець Вайт навернув їхнього таяка, як то ми зазвичай чинимо, і невдовзі ціле місто дикунів заходилося робити чотки зі своїх роаноків. Тож і не дивно, що, коли Джордж Калверт запропонував вирушити в подорож на розвідини, отець Фітцморіс одразу ж напросився супроводжувати його. Калверт виголосив, що прагне дізнатися, де проходять західні кордони пфальцграфства його брата, але його справжнім наміром було потайки поторгуватися з капітаном Вільямом Клейборном щодо острова Кент.

— Я пригадую це ім'я, — сказав Ебенезер. — Це був духовний батько Джона Куда!

— Це так само правдиво, як і те, що сатана був духовним батьком Мартіна Лютера, — підтакнув священник. — Отець Фітцморіс побачив, якими обмеженими були ті припаси, що приготував Джордж Калверт, тож він додав чималу кількість для себе; незважаючи на тривалість цієї виправи, він збирався прожити декілька місяців межи найдикіших поган, яких тільки потрапить знайти, і навернути нові душі до Верховного Лорда-Правителя Всього Сущого.

— Це добре, — сказав Ебенезер схвально. — І добре сказано.

Священник усміхнувся, дякуючи за ці слова.

— Він напакував одну скриню хлібом, сиром, сушеними нестиглими зернами кукурудзи, бобами та борошном; до другої він вклав три пляшки вина для причащання та п'ятнадцять пляшок свяченої води для хрещення; третя скриня містила священні посудини та мармурову плиту, що правила за вівтар; а четверту наповнив вервицями, розп'яттями, медальйонами та різноманітними дрібничками та витребеньками, щоб умиротворити й переконати поган. Усе те завантажили до півбаркаса «Голубка», і четвертого вересня вони підняли вітрила та рушили на південь. Одначе не встигло сонце повернути за полудень, як півбаркас повернув назад, попрямувавши натомість вгору Чесапіцькою затокою. Отець Фітцморіс поцікавився, з якої причини те сталося, але йому відповіли, що вони просто роблять поворот оверштаг, бо корабель іде в лавірування, і позаяк він нічого не знав про те, як управлятися з кораблем, то волею-неволею вже нічого й не казав.

Коли сонце почало сідати, вони кинули котву з підвітряного берега великого острова, котрий провідник-піскатавей називав Монопонсон, але Джордж Калверт називав його острів Кент. Отець Фітцморіс з першим же човном зійшов на берег і був іще раз прикро вражений тим, що острів заселений і засаджений від берега до берега та рясніє білими людьми, які, хоч і були єретиками, й досить непривітно налаштованими, однак аж ніяк не були язичниками. Тож уявіть собі його відразу, коли Калверт ясував товариству, що це і є те місце, до якого вони прямували, а дійсна мета його місії полягає в тому, щоб переговорами владнати суперечку між лордом Балтимором і капітаном Клейборном!

Утім, коли він висловив своє роздратування отцю Вайту, той добродій порадив змиритися. «Ми мусимо обертати собі на пожиток те, що маємо, — так він напучував. — Якщо Клейборн веде торгівлю з дикунами, тоді логічно буде припустити, що на цьому острові є індіяни. Хто тоді зможе стверджувати, що наші шляхи не були скеровані сюди задля поправи оцих самих дикунів і заради проповідування Єдиної Істинної Віри? Чи не було б це неблагочестивим вчинком, зневагою до вказівок Божих, якби ми не залишилися тут пожинати наші дари межи цих поган?»

— Це досить гарний приклад казуїстики, — зауважив Берлінґейм.

— Придумано доволі хитромудро, — погодився священник, — але отець Фітцморіс не схотів того слухати й поклав собі, що не заспокоїться, допоки не натрапить на справжніх диких індіян. Ті погани, що залишилися на цьому острові, сказав він, уже були наполовину навернені віргінцями, і то, напевно, в ту чи іншу єресь; перевірити, чого ж вартий справжній місіонер, можна лише межи чистих і незайманих поган, що ніколи в житті не бачили білих людей.

Отець Вайт і далі щось говорив, але то все було дарма, так розходився отець Фітцморіс; кінець-кінцем вони та ще декілька з їхнього гурту пішли спочивати, а решта залишилася, влаштувавши собі гульню на березі. Наступного дня від отця Фітцморіса й сліду не зосталося, як і від його чотирьох скриньок і невеличкого човна, що був прив'язаний до «Голубки». Залишив він тільки одну записку коло требника отця Вайта: Si pereo, pereo, A.M.D.G.[54] Відтоді його більше не бачили, і Товариство по певнім часі стало вважати його померлим і викреслило його ім'я зі своїх реєстрів. Ніхто так і не довідався, куди ж він подався чи як склалася його доля, допоки років п'ятнадцять тому я не розпочав своїх пошуків: мені пощастило поспілкуватися з таким собі Такомоном, ветхим дикуном, що колись царював у місті на мисі Каслгейвн, на тому березі Чоптанку, якраз навпроти, і від нього я почув історію, героєм якої не міг бути ніхто інший, як тільки отець Фітцморіс…

Як я зрозумів, від Кенту отець Фітцморіс поплив повз острів Тілмена на схід у гирло річки Чоптанк, приставши до берега, коли побачив місто, у якому жили дикуни. Оскільки, веслуючи, він сидів обличчям до корми, індіяни здалеку запримітили його та зрозуміли, що то біла людина, а король Такомон зі своїми вайзо вийшов над річку, аби його привітати.

Коли незнайомець ступив на берег, вони зауважили, що він одягнений у якесь дивне чорне плаття, а на човні зображений птах. Почувши ці дві подробиці, я призадумався, позаяк на кормі «Голубки» була така сама емблема, а отець Фітцморіс ніколи не знімав своєї сутани, хіба тільки коли лягав спати. Поза тим, у човні були чотири дерев'яні скрині, і, зійшовши на берег, він впав навколішки, аби знести молитву, у тому немає жодних сумнівів, до Maria Stella Maris[55], дякуючи їй за своє щасливе прибуття. Дикуни виказали до того велику цікавість, а ще більший інтерес у них виник, коли отець Фітцморіс дав їм брязкальця зі своєї скрині. Такомон негайно ж послав гінця до міста, і невдовзі той приніс чималу купу хутра, привівши із собою також інших дикунів.

Я певен, що отець Фітцморіс був у захваті від такої кількості язичників, що, як він логічно припустив, ніколи доти не бачили християнина. Уявіть собі, як він лівицею роздає навкруги всі ті дрібнички та благословляє правицею тих, хто їх отримує, белькочучи щось, як згадує Такомон, безперестанку мовою, якої ніхто серед них не міг збагнути. Вони завантажили до його човна хутра, доки він нарешті не зрозумів, що його взяли за торговця, опісля чого він дав кожному з них по розп'яттю, намагаючись, поза сумнівом, витлумачити їм на мигах ті Страсті, що їх довелося знести Нашому Спасителю.

Такомон роздивився розп'яття і, вказуючи на хрест, наказав щось одному зі своїх старійшин. Той чоловік ще раз збігав до міста та повернувся з дерев'яною скринькою, побачивши яку, всі дикуни на березі попадали долілиць. Чи ж не спало на думку отцю Фітцморісу, що та скринька містить у собі якусь поганську реліквію, священну для племені? Я бачу, як він подумки вже готується до того пишного обряду, коли треба буде кинути на землю їхнього ідола, як це колись зробив Мойсей, спускаючись з гори Сінай, і прикидав, скільки знадобиться свяченої води, аби їх усіх охрестити.

Але хоч як це прикро, його незгоди на тому ще не скінчилися; річ у тім, що його незайманому місту вже скількись років тому розплів вінок якийсь торговець, що проїздив тими місцями; а найгіршим було те, що це був якийсь мандрівний відступник-віргінець! Такомон дістав зі скриньки не Золотого Тельця, а шкіряну Біблію, на обкладинці якої було різьблене дерев'яне розп'яття. На зворотному боці (адже я бачив книгу особисто) була присвята: Найвеличнішому та наймогутнішому принцу Якову… аби з її поміччю Англіканська церква могла пожинати добрі плоди…! Король тримав книгу, піднісши догори, аби всі могли її бачити, тоді як індіяни, що там зібралися, в один голос заспівали на мотив англіканського Те Deum:

Бідолашний отець, певно, мало не знепритомнів; але хай там як, він вихопив декілька розп'ять з рук Такомона та його кокосугів, скочив у човна і зупинився, щоб перехреститися, тільки вже опинившись від них на відстані пострілу з лука. Щодо індіян, то побачивши, як він погрожує їм кулаком, вони вирішили, що то він так прощається, тож у відповідь знову затягнули свій гімн.

— От же бідолаха! — розсміявся Ебенезер, і навіть Берлінґейм не зміг стримати усмішки, зауваживши, що у святого шлях тернистий.

— Коли я довідався про те його безталання, — сказав священник, — я вже не мав собі спокою, допоки не з'ясував, яким же був його кінець. Я почав було розпитувати повсюди у Провінції, особливо в окрузі Дорчестер, припустивши, що коли його перша спроба зазнала невдачі, він мав би плисти далі на південь, шукаючи поган. Довгий час мої зусилля були марними. Тоді якось, не так уже й багато років тому, перед судом у Кембриджі постав один індіянин, котрого звинувачували у вбивстві цілої сім'ї білих поселенців, і я, маючи деякі справи в тій стороні, взяв на себе обов'язок висповідати бідолаху і відпустити йому гріхи. Він не схотів скористатися з моїх послуг, і його незабаром повісили, але в цій даремній бесіді я довідався, так би мовити, випадково, про долю отця Фітцморіса.

Звали цього дикуна Чарлі Маттассин. Він належав до войовничого загону нантікоків, що ще в далекі часи перебралися до боліт Дорчестера і, як кажуть, живуть там досі, люто відгородившись від усіх. Цей Чарлі був насправді сином таяка, і, хоча він і втік з якоюсь англійською хвойдою, однією із загублених ним душ, він ненавидів англійців винятковою ненавистю — почуття, що, за його визнанням, він перейняв від свого батька таяка. До мене він виказав особливу зневагу, коли я прийшов до нього зі свяченою водою і розп'яттям, щоб охрестити та висповідати його: він плюнув на мою сутану і заявив, що його люди якось спалили такого самого, як я, на хресті! Я тоді поцікавився, чи йдеться про англійця? Бо я ніколи не чув про таку подію. І він відповів, що то був не тільки англієць, а ще й священник, вбраний у чорне плаття, з розп'яттям і требником у руках, точнісінько як я, який усією своєю чарівною водою не міг остудити того полум'я, на якому згорів. А найцікавішим було те, що цей священник був дідом Чарлі, а спалив його батько Чарлі.

— Та що ви кажете, бути того не може! — вигукнув Ебенезер.

Священник кивнув.

— Почувши це, я відклав свою справу, заради якої прийшов, і став благати його розповісти мені більше. Я відповідатиму за душу цього індіянина перед Богом, але ж, присяй-бо, добра оповідка варта нечистого сумління, хіба ви не згодні? Ба більше, я думав, що сам Бог послав мене сюди, аби я почув її, бо ж коли вона скінчилася, мені вже була відома вся та трагічна історія отця Фітцморіса…

Коли цей святий чоловік залишив Каслгейвн, хтозна, як довго він плив на південь і як часто йому доводилося даремно сходити на берег? Яка ж бо дивна сила тримала його суденце на плаву впродовж годин і днів у бурхливих водах Чесапіку і винесла його, врешті-решт, до диких харцизяк нантікоків? Як повідав мені Чарлі, який узнав ту історію від свого батька таяка, колись, а осінь відтоді приходила вже три рази по двадцять, жорстокий шторм, затопивши болото, пригнав до них у індіянське місто якогось дивного човна. У човні, непритомний і ледь живий, вдягнений у чорну сукню, був англієць, можливо, перший, що трапився їм на очі, і ще декілька скринь, обкутих міддю.

— Отже, це був не хто інший, як отець Фітцморіс!

— Те саме, щойно я почув це, підказало мені й моє серце, — мовив священник, — однак це був такий дивовижний збіг, що я навіть не наважувався повірити в це. Втім, наступні слова мого оповідача розвіяли будь-які сумніви: у його племені було старе вірування, що блідолиці люди підступні, неначе водяні гадюки, тож їх треба вбивати на місці без жалю. Одначе цей гість мав такий незвичний вигляд і таким дивним робом потрапив до них, що декотрі боялися, що то злий дух, посланий, аби заподіяти їм якесь лихо; і їхній страх підсилювався ще й тим, що його сутана виглядала мов чорна грозова хмара, а на транці його човна було нанесене зображення птаха!

Та невдовзі вони подолали свій страх, бо чоловік здавався безпорадним, і поки той досі лежав непритомним, вони перенесли його до хижі та зв'язали його ноги побіля кісточок ремінцями з сириці. По тому вони, зламавши замки, повідкривали скрині та повиряджалися, начепивши на себе вервиці та розп'яття. Коли ж бранець отямився, то впав навколішки і якийсь час, схиливши голову, простояв так, а потім звернувся до них невідомою мовою. Поки старійшини міста тримали раду, що ж робити з ним далі, молодші чоловіки дали йому їсти й оточили його, щоб подивитися на його витворки, які, як їм здавалося, були вельми кумедними. Вгледівши на них розп'яття, забрані зі скрині, він декілька годин повторював якийсь ритуал, жестикулюючи, і хоч його ніхто з індіян не зрозумів, їм це так сподобалося, що вони почали й собі повторювати ті жести та передали їх наступним поколінням. Навіть Чарлі Маттассин міг їх пригадати, навчившись їх у свого батька, і звідки мені знати, може, його плем'я ще й досі виконує їх на тих болотах у Дорсеті. Ось перший, як мені його показали, — побачимо, що ви на це скажете.

Вставши з-за столу, отець Сміт вказав на себе, потім декілька разів поспіль швидко смикнув себе за сутану, підняв догори своє розп'яття, перехрестився, впав навколішки, вдаючи, ніби складає молитву, підскочив, ставши на рівні, розпростер руки та звів догори очі, вдаючи із себе Христа на хресті.

— Я так гадаю, він хотів цим показати, що він священник, — мовив Берлінґейм.

— Авжеж! — збуджено підтакнув Лауреат. — Присяй-бо, це наче голос із могили!

— А втім, це і вполовину не було так кмітливо, як наступний жест, — сказав священник.

— Як? Дикуни запам'ятали ще щось, крім цього?

Отець Сміт погордливо кивнув.

— Першим він лише представив себе, але оце — це не менш ніж сама християнська доктрина, викладена на мигах! Спочатку було оце… — він підніс догори три пальці, й Ебенезер правильно витлумачив їх як знак, що символізує Святу Трійцю.

— Потім це… — і, виділивши перший із трьох, священник звівся навшпиньки, вказавши правою рукою на небо, а лівою вхопившись за місце, де були його дітородні органи.

— Отакої! — розсміявся Берлінґейм. — Боюся, що це Отець Небесний!

— Не хто інший, як він. — Обличчя священника сяяло. Потім він підніс разом вказівного та середнього пальця і став по черзі колисати на руках невидиме дитя та вказувати на розп'яття, недвозначно зображаючи цим Сина. Підвівши свого безіменного пальця і долучивши його до решти двох, він на якусь хвилю простягся на землі із заплющеними очима і потім, спрямувавши свій погляд на стелю, поволі звівся на ноги, вимахуючи руками, неначе крилами, що мало натякати на Вшестя Господнє і таким чином на Святий Дух.

— Чудесно! — поет зааплодував.

— Чи не було йому під силу зобразити Непорочне Зачаття? — поцікавився Берлінґейм.

Отця Сміта це анітрохи не обурило.

— Віра горами рухає, — вирік він. — Як ми можемо брати під сумнів його вправність з'ясувати будь-які догмати віри, коли він з такою ясністю розправився з таким заплутаним і делікатним таїнством, як Свята Трійця? — Досі тримаючи разом ті три пальці, він поперемінно розводив і зводив їх докупи.

— Браво!

— Звичайно, — мовив він, — уся та кмітливість була марною, бо жоден поганин у хижі не відав, про що мовиться. Я так гадаю, що вони аж заливалися од сміху і, коли бідолашний священник втомлювався, штрикали його дрючком, щоб він знову показував їм жестами отця.

— Звісно, ваш оповідач не міг вам розповісти такі подробиці, — мовив Берлінґейм із сумнівом у голосі. — Усе це сталося до його народження.

— Він не міг, але в цьому і не було потреби, — відказав Сміт. — Усі дикуни схожі між собою: чи то індіяни, чи то турки, чи неспасенні англійці, і я знаю унади дикунів. Через це я буду відтепер говорити, так би мовити, з погляду мученика, додаючи те, що я домислив, до того, що мені розповів Чарлі Маттассин. Оповідка від цього лише виграє, а тим відомостям, яких у нас незгурт, воно не зашкодить.

Він повернувся до столу та по четвертому колу налляв Jerez.

— Тож скажемо, що молодь декілька годин кепкувала з нього, мавпуючи його жести та дошкуляючи йому дрючками. Їх дуже зацікавив колір його шкіри: один з них хапає руку священника і, щось белькочучи своїм приятелям, порівнює його відтінок зі своїм; інший плескає собі по животі та, вказуючи на рясу отця Фітцморіса, цікавиться, чи прибулець має такий самий чудернацький колір від голови до п'ят. Решта бере на глузи цю думку, викликаючи цим велике обурення в цікавих; він піднімає свою пов'язь із хохулі на стегнах і висловлює другу здогадку, таку фантастичну для його братчиків, що їхні очі аж блищать від радощів. Вони починають битися навзаклад — чотири, п'ять в'язок вомпомпегів, — і от вони нарешті позбавляють отця Фітцморіса його пошарпаної вдягачки, аби дістати доказ. Ессе homo! Отож він і стоїть там жалюгідний, хапаючи дрижаки; його живіт білий, мов черево морського окуня, і хоча його причандалля перебувало там без діла, все одно що Книга спільних молитов у Ватикані, однак він по щирості міг пишатися тим, що все там було на місці. Той, хто бився навзаклад, гордовито крокуючи, іде геть зі своїм виграшем, а молодий таяк, якому ще й тридцяти не минуло, наказує припинити цю розвагу.

— Але ж послухайте, хвилиночку, — запротестував Берлінґейм. — Усе те виссано з пальця.

— Скажімо так, що той палець був Перст Божий, — дотепно відповів Сміт, якого важко було збити з плигу, і широко розплющив від того жарту свої блакитні очі.

— А мені так більше подобається, — вирік другові Ебенезер, якого вже брала нетерплячка. — Нехай уже ті кістляві факти ввіб'ються в тіло оповідки.

Берлінґейм знизав плечима і повернувся назад до вогню.

— Тоді жінки приносять вечерю, — вів далі священник. — Отцю Фітцморісу, який голяка тулиться в кутку на трав'яній маті, здається, що вона триватиме вічно, але невдовзі з нею покінчено; жінки залишаються, довкола пускають люльку з тютюном, а слідом за нею починаються гульбощі. Священник дивиться на те, присоромлений, але з цікавістю, бо, хоч він і єзуїт, але ж ще й чоловік та, крім того, має намір написати трактат про звичаї дикунів, якщо доля його пощадить, залишивши в живих. На його присутність ніхто зараз не звертає уваги, і покіль вони собі там забавляються, утопаючи в гріхах, він сушить собі мізки над тим, як знайти спосіб порозумітися з ними й таким робом розпочати справу навернення їх у християнство.

Надходить та година, коли молодий таяк певними словами звертається до всього гурту, і дехто обертається, аби уважно роздивитися священника. Двоє розмальованих, вкритих сивиною старійшин виходять з хижі, щоб принести палю, прикрашену різьбленим орнаментом, футів десять завдовжки, оздоблену внизу шкурою скунса та з кострубато причепленою хохулею на вершечку. Усі присутні стають перед нею навколішки, а той, що її тримає, підносить її до отця Фітцморіса. Таяк вказує пальцем на хохулю і мовить щось своєю тарабарщиною, але владний тон його голосу не потребує перекладу: він закликає, щоб священник виконав такий самий ритуал.

Отець Фітцморіс вважає, що слушний момент настав. Забувши про свою наготу, він, схопившись на рівні, хитає головою, що означає відмову. Потім він ще раз підносить догори своє розп'яття, рішуче киває, підтверджуючи своє рішення, і робить рух, буцім скидаючи ідола додолу. Таяк тепер закипає від люті; він повторює той самий наказ, але вже голосніше, решта ж його людей зберігає мовчанку. Але отець Фітцморіс непохитний: він підводить догори пальця, щоб показати, що фігура на розп'ятті — це єдиний та істинний Бог, і заходить так далеко, що плює на священний предмет. Таяк ударом одразу ж збиває його на землю; ті, що тримають ідола, ставлять палю кінцем йому на потилицю, аби міцніше притиснути його до землі, а таяк урочисто промовляє якісь належні в таких випадках слова, тоді як решта криком висловлює свою згоду.

— От горопашний! — зітхнув Ебенезер. — Боюся, що його мучеництво вже не за горами.

— Ще ні, — вирік священник. — Отже, хижа одразу порожніє, а отця Фітцморіса, що весь тремтить, залишають лежати на землі. Невдовзі туди заходить з тузінь дівчат-дикунок, вимащених рудою фарбою з горобейника; вони розкладають на долівці свої мати і з усіх ознак, схоже, лаштуються до сну…

— Немає ніякої таємниці в тому, що буде відбуватися далі, — зауважив Берлінґейм, — якщо ці нантікоки такі ж самі, як інші індіяни.

Але Ебенезер, якому нічого не було відомо про подібні речі, став благати отця Сміта продовжувати свою оповідку.

— У присутності цих дівчат збентежений отець Фітцморіс стидається ще більше, — продовжив священник, — тим паче, що він сам, здається, і є предметом їхньої жартівливої розмови, що ведеться пошепки. Він подумки бере собі на замітку, щоб потім використати це у своєму трактаті, що всі дівчата-дикунки ділять одну кімнату, і радіє, коли нарешті вогонь згасає і він може прикрити свій сором темрявою.

Але його самотність довго не триває: не встиг він тричі проказати Ave Maria, як якась індіянська дівчина, напахчена ведмежим лоєм і вдягнена не більше, ніж адамітка, рвучким рухом кидається на нього і кусає за шию!

— О, Господи! — скрикнув Ебенезер.

— Цей добрий чоловік пручається, але дівчина має силу, і, крім того, ноги в нього зв'язані. Вона бере до своїх рук свічку Тілесного Богослужіння, і mirabile, що більше вона зніма з неї нагар, то більш, здається, воску прибуває! Отець Фітцморіс ледве може зібратися з думками і пригадати свою латину, а втім, він так прагне, перш ніж помре, навернути у християнство бодай одну душу, що, затинаючись, шепоче благословення. Замість відповіді язичниця лизькає його вухо, тоді як отець Фітцморіс хапливо силкується проказати Paternostres, більше вже заклопотаний тим, щоб зберегти власну благодать, ніж тим, щоб здійснити таїнство передачі Божої благодаті своїй підопічній. Але недовго це триває, бо ж ледве він розпочав, аж — гульк! — вона накриває його свічку тими щипчиками для нагару, яких священник мусить уникати, які не тільки не гасять той вогонь, а дедалі більше розпалюють його, додаючи жару й розкоші. Отож у підсумку, сподіваючись здобути новонавернену, отець Фітцморіс сам опиняється в цій ролі, і то швидше, ніж пишеться силогізм, — і його хрестили, настановили, причастили й на додачу возвели в духовний сан!

Берлінґейм усміхнувся, помітивши, як ця оповідка захопила Лауреата.

— На тебе це справляє велике враження, Ебене?

— Варвари! — сказав поет з почуттям. — Пасти, зрадивши своїй обітниці не з власної вини! Яких страждань мусила зазнати його шляхетна душа!

— Ба ні, сер, — вирік отець Сміт, — ви забуваєте, що він зліплений з того ж тіста, що й святі, і до того ж єзуїт.

Ебенезер запевнив, що не розуміє.

— Він починає з'ясовувати всі pros і contras цієї справи, — почав пояснювати священник, — і наводить чотири добрих доводи, які мали би пом'якшити муки його сумління. Почнемо з того, що зазвичай розважливі місіонери попервах дивляться крізь пальці на будь-які чудернацькі звичаї людей, яких вони збираються навернути в свою віру. По-друге, він сприяє розвитку тих стосунків, що мають встановитися між ним і поганином, перш ніж розпочнеться сам процес навернення. По-третє, він грішить заради досягнення вищого блага, як показав нам святий, і то так, що не прискіпаєшся: хіба ж славетний Августин, наприклад, не зазнав різноманітних плотських утіх, щоб ліпше знати й цінувать чесноту? І нарешті, якщо від цих доводів відгонить казуїстикою, слід зважити на те, що він був міцно зв'язаний з голови до ніг і тому не мав іншого вибору й не був винен у тій справі. Отож, коротке слово, замість оплакувати своє становище, він починає бачити в тому руку Провидіння й охоче докладає до того і свої зусилля. Якщо його врожай, міркує він собі, буде сумірний тому, із яким завзяттям він обробляє той ґрунт, то його в Римі можуть навіть наставити на біскупство!

Але щойно отець Фітцморіс зорав ту дівчину та й заволочив, то побачив, що її місце зайняла вже інша, тож він не оминає нагоди, аби засіяти й у неї зерна віри, підготувавши її, як і першу, до навернення. До світанку, з Божою поміччю, він переконав усіх жінок у хижі в тому, яку очевидну вищість має Віра, і, позаяк він прийняв з десяток відвідувачок, то, настановивши останню, отець, геть знеможений, западає в сон.

Недовго й проспавши, він прокидається в доброму гуморі: у напрямку навернення жінок зроблено такий великий крок, що він почуває себе впевнено, сподіваючись досягти поступу і з чоловіками. Надії його здаються небезпідставними, бо невдовзі приходять таяк і його кокоасуги та наказують жінкам залишити хижу, опісля чого розрізають пута на його ногах. «Нехай вас Бог благословляє, друзі мої, — вигукує він. — Ви побачили єдиний та істинний Шлях!» І він вибачає їм те жорстоке з ним поводження. Вони допомагають йому звестися на рівні та виводять з хижі; його переповнює радість від того, що він бачить: буря минула, і крізь останні темні хмарини пробивається сонце, що падає на великий дерев'яний хрест, споруджений на майдані того міста, а чотири дорогоцінні скрині стоять біля його підніжжя. Таяк вказує спочатку на розп'яття отця Фітцморіса, а по тому на великого хреста.

«Таке діло Боже, — виголошує місіонер. — Він вказав тобі на помилку твою, й у такий наївний спосіб ти віддаєш Йому свою шану!» Зворушений, він стає навколішки, аби знести молитву Богу, зарівно дякуючи йому за те, що Він скерував свою Божеську волю на уми поган, як і за те, що сподобив скромного священника своєї ласки, надавши йому необхідного засобу, щоб він зміг накинути Його волю незаміжнім жінкам. Але, на жаль, його молитви переривають двоє здоровил, які хапають його попід руки та ведуть до хреста. Отець Фітцморіс на ту їхню грубість поблажливо всміхається, але за якусь мить вони міцно прив'язують його за ноги, руки та шию до хреста і заходяться громадити оберемки хмизу на скринях, що стоять біля його ніг. Марно він кричить, благаючи пощадити його, звертаючись до натовпу, що зібрався довкола. Його новіціятки минулої ночі, коли він озивається до них, лише цокають язиками та зацікавлено спостерігають за цією сценою: такий закон їхнього краю, що чоловік, рокований на смерть, перед тим як його скарають, може мати собі втіху з незаміжніми дівчатами, і вони свій обов'язок виконали!

Потім для цієї шляхетної душі настає її найвеличніша мить. Таяк востаннє підступає до нього і, тримаючи в одній руці священну хохулю, а в іншій палаючого смолоскипа, вимагає, аби той скорився. І хоча він розуміє, що справа його програна, отець Фітцморіс збирає рештки своєї мужності й ще раз плює на ідола.

— Диво, що він взагалі мав чим плюнути, — завважив Берлінґейм.

— Лунає гучний крик, і таяк кидає смолоскип на купу хмизу! Дикуни танцюють, розмахуючи перед ним своєю священною палею — адже вони насправді засудили його як єретика, — й ось уже язики полум'я обпалюють фарбу з горобейника на його тілі. Добрий чоловік знає, що наші нещастя — то тільки Боже благословення у перевдязі, тож він доходить висновку, що йому зрештою судилося бути не місіонером, а мучеником. Він зводить очі до Небес і з останнім, сповненим муки подихом, промовляє: «Відпусти їм — бо не знають, що чинять вони!..»

І хоч Ебенезер не був надто релігійною людиною, однак ця оповідка справила на нього таке сильне враження, що він пробурмотів: «Амінь».

— Може, йому було б легше вмирати, хоч і не менш гаряче, якби отець Фітцморіс знав, що поки він там смажиться, трійко білих діточок зріє у лонах його послушниць. Із цих трьох одне померло при пологах, інше пропало, кинуте напризволяще на болоті, а третє, досягши шлюбного віку, понесло від самого старого таяка і стало матір'ю мого оповідача. Що ж до місії єзуїтів, то коли Джордж Калверт повернувся нарешті до Сент-Мері-Сіті після того, як його перемовини з Клейборном виявилися марними, священники, що залишилися, поклялися не доповідати Риму про втечу свого колеги, допоки не взнають щось про його місцеперебування. Отож із цією метою вони й написали у своєму щорічному листі, якого я вам і прочитав, що обидва священники повернулися назад з відрядження. Опісля про нього стали поширюватися такі різноманітні чутки, що вони, раз у раз відкладаючи повідомлення про його відсутність, так ніколи нічого і не написали. Нові священники прибули до Провінції; діло Боже справлялося не так ревно, але безупинно і більш надійно, і з часом ім'я отця Фітцморіса пішло в забуток.

Він хотів було сказати ще щось, але Берлінґейм перебив його, запитавши:

— І якої ж ви думки про нього, отче? Цей чоловік був дурнем чи святим?

Священник звернув свої широко розплющені блакитні очі до запитувача.

— По-справжньому не можна обрати, містере Мітчелл: він був дурнем від Бога, як і багато святих до нього, і я можу сказати тільки те, що його шлях — то не є шлях Товариства. Мертвий місіонер нікого вже не навертає, як і живий мученик.

— Істинно сказано, — вирік Ебенезер. — До лісу веде багато стежок.

— Тоді дозвольте мені поставити більш особисте запитання, — наполягав на своєму Берлінґейм. — Який шлях вам більше до душі?

Отець Сміт, перш ніж відповісти, здавалося, на якусь хвилю задумався над цим питанням. Він вибив з люльки попіл і зашарудів паперами на столі.

— Чому ви питаєте? — нарешті озвався він, хоча з його голосу можна було виснувати, що він і так уже знає причину. — Навряд чи можна якось вивірити, здатна людина стати мучеником чи ні, перш ніж доля штовхне її до цього.

У відповідь на те Берлінґейм лише всміхнувся, але помилитися щодо його намірів було неможливо. Ебенезер, пройнятий жахом, аж почервонів.

— Річ у тім, — вів далі священник, — що я ніяк не можу зважитися на те, щоб віддати «Діярій» у ваші руки. Способи, до яких вдається Куд, безмежно підступні, а ваші повноваження підписані Ніколсоном, а не лордом Балтимором.

— То он воно що! — невеселим сміхом засміявся Берлінґейм. — Ви не довіряєте Ніколсону, який завдячує свою посаду Балтимору?

Священник похитав головою.

— Френсіс Ніколсон ні в кого не буде попихачем, мій друже! Та хіба ж він не завдав удару губернатору Ендросу, який колись був його начальником? Хіба ж він не збирається перенести столицю із Сент-Мері до Енн-Арундела лишень для того, щоб показати свою відданість протестантському королю?

— Заради Бога! — вигукнув Берлінґейм. — Але ж саме Ніколсон і викрав «Діярій» і потайки переправив його Балтимору!

— Як я вже допіру казав про містера Кука, — почав пояснювати отець Сміт, — усім людям властиво бути відданими, але предмет їхнього сторонництва можна знати в кращому разі лише приблизно. Так і отець Фітцморіс виказав відданість і готовність завзято служити Провінції, як це зробили отці Вайт і Елтем, але, опинившись тут, та ж сама завзятість призвела до того, що він, зневаживши свої обов'язки, втік; але до того жодна душа не відала про те, що він прагне іншої мети. Як вам це краще роз'яснити? — він нервово всміхнувся.

— Багато подорожніх їдуть в одному диліжансі до Плімута, — підказав Берлінґейм, — але не для всіх Меріленд є метою подорожі.

— Наш Лауреат не міг би сказати краще! Якби я побачив повноваження, написані рукою лорда Балтимора та завірені його підписом, бо саме цього мені й наказали вимагати, то я б тоді самому Жану Кальвіну віддав «Діярій», тож покінчимо на тому.

Опасуючись тих способів, до яких його друг, погрожуючи, міг би вдатися, Ебенезер був уже ладен благати священника, аби той довірився йому особисто, як поетові-лауреату, котрого призначив Чарлз Калверт, якщо він не може довіряти ані Ніколсону, ані Берлінґейму; але стримався, знову не без прикрощів згадавши, що його патент не є справжнім і не має законної сили, та навіть якби він і був таким, то все одно він не міг його пред'явити.

На обличчі Берлінґейма з'явився новий вираз: перехилившись через стіл до свого гостителя, він витягнув з-за пояса ножа, схожого на чингал з руків’ям, обтягнутим шкірою, і при світлі свічки провів великим пальцем по його лезу.

— Я гадав, що лист губернатора буде достатньо переконливим, — сказав він, — але ось логіка достатньо гостра, аби вплинути навіть на найпалкіших єзуїтів! Давай-но сюди «Діярій», якщо твоя ласка!

І хоча він і очікував якихось погроз, однак цей вчинок справив на Ебенезера таке сильне враження, що йому аж подих перехопило.

Отець Сміт витріщився широко розкритими очима на ножа й облизав губи.

— Я буду не перший, хто загине на службі в Товариства…

Навіть Ебенезеру ці слова здалися радше напускними, аніж зухвалими. Берлінґейм посміхнувся.

— То тільки достеменний боягуз і боїться чистого удару кинджала! Навіть отцю Фітцморісу випала тяжча доля, не кажучи вже про Катерину на колесі чи Лаврентія на решітці: яка мені з того користь, якщо я дам вам приєднатися до їхнього гурту? Від того ближчим, ніж зараз, до «Діярію» я не стану.

— Тож ви маєте на мислі якісь тортури? — пробурмотів отець Сміт. — Нам християнам це також не в новину.

— А найпаче Святій Римській церкві, — цинічно мовив Берлінґейм, — яка вимислила такі розкоші, що й сарацинам на думку не спадуть! — Не відводячи очей від священника, він заходився змальовувати, і то, може, тому, що Ебенезеру було б корисно те послухати, різноманітні речі, до яких вдаються агенти інквізиції, аби переконати когось: strappado, aselli, escalera, tabillas, дибу, «залізну діву», гарячу цеглу, «геєнну» та інші[56]. Лауреат був вражений цим переліком, хоча йому від того і не стало легше. Отець Сміт сидів з кам'яним виразом обличчя.

— Однак усі ці вишукані речі для знавців, — вирік Берлінґейм. — Той, хто вдається до такого, смакує страждання жертви, вони для нього є самоціллю, а не знаряддям, а мені воно не до шмиги, та й часу в мене немає для таких забав. — І досі пробуючи пальцем лезо ножа, він встав з-за столу, від чого священник несамохіть стенувся, і замкнув на засув двері будиночка. — Мені доводилося бачити, як карибські пірати заради розваги можуть примусити чоловіка з'їсти власні вуха або ж товчуть його доньку коротким мечем; але коли їм потрібно щось вивідати, то вони заживають простішого способу і дивовижно швидкого. — Він посунувся ближче до столу, тримаючи ножа. — Позаяк ти священник, то тобі не буде за чим шкодувати, але розв'яже тобі язика те, у який триб ти це втратиш. Втрата скарбу одним-єдиним махом вже сама по собі є тяжким ударом, але коли тебе грабують діамант за діамантом! Чи треба ще щось казати?

— Достолиха, Генрі! — вигукнув Ебенезер, схопившись на рівні ноги. — Я не думаю, що ти здатен на таке!

— Генрі, он воно як? — хрипло мовив священник. — То значить, ви все-таки не ті, за кого себе видаєте?!

Берлінґейм насупився, глянувши на Ебенезера.

— Я зроблю це, і ти мені допоможеш. Тримай його міцно, поки я знайду мотузку, щоб його зв'язати!

І хоча священник не виказував жодних намірів чинити опір, Ебенезер так і не зміг примусити себе долучитися до цієї справи. Він стояв ні в сих ні в тих.

— Нині, коли я вже знаю, що ви агент Куда, — вирік отець Сміт, — я ладен стерпіти будь-який біль. Від мене ви «Діярій» не отримаєте.

І коли Берлінґейм, щось прогарчавши, зробив крок наперед, священник вихопив з-під паперів ножика для розрізання сторінок і, відступивши до стіни, замість того, щоб прибрати поставу до захисту, притулив вістря своєї зброї до серця.

— Ані руш! — вигукнув він, коли Берлінґейм наблизився. — Ще один крок, і я заподію собі смерть!

Берлінґейм зупинився.

— Та то ви тільки лякаєте.

— Ну, то підійди і взнай, чи ж брешу я!

— І ви вірите, що ваш Бог прощає святе самогубство?

— Я не знаю, що Він прощає, — мовив священник. — Я слуга Церкви і добре знаю, що вони можуть виправдати мій вчинок.

Якусь хвилю помовчавши, Берлінґейм знизав плечима та сховав назад за пояс свого чингала.

— Pourquoi est-ce que je tuerais un homme si loyal à la cause sainte?[57]

Вираз непокори на обличчі священника змінився, і він тепер дивився недовірливо.

— Що ви сказали?

— J'аі dit, vous avez démontré votre fidélité, et aussi votre sagesse: je ne me confie pas à Nicholson plus que vous. Allons, le Journal![58]

Такий хід подій спантеличив Ебенезера не менше, ніж отця Сміта.

— Я не розумію твоєї французчини, Генрі! — сказав він з прикрістю. Але замість перекладу Берлінґейм повернувся до нього з чингалом і припер до стіни.

— Скоро зрозумієш, бовдуре! — вигукнув Генрі й, звернувшись до священника, що й досі стояв мов очманілий, наказав:

— Fouillez cet homme pour les armes, et puis apportez le Journal![59]

— Та що на тебе таке найшло? — став допитуватися поет. Опісля всіх тих сумнівів стосовно Берлінґейма цей новий поворот подій особливо його стурбував.

— Хто ви такий? — запитав священник. — І чим можете це засвідчити?

— Parlons une langue plus douce, — усміхнувся Берлінґейм. — Je n'ai pas d'ordres écrits de Baltimore, etje n'en veux pas. Vous admettrez qu'il ne soit pas la source seule de l'autorité? Quant à mes lettres de créance, je les porte toujours sur ma personne. — Він розстібнув сорочку і показав літери МС, що були вирізані на шкірі в нього на грудях. — Celles-ci ne sont peu connues à Thomas Smith?[60]

— Мсьє Кастен! — вигукнув отець Сміт. — Vous etês Monsieur Casteene?[61]

— Ainsi que vous etês Jesuité, — сказав Генрі, — et je peux faire plus que Baltimore ne rêve pour débarrasser ce lieu de protestants anglais. Vivent James et Louis, et apportez-moi le sacré Journal![62]

— Oui, Monsieur, tout de suite! Si j'avais connu qui vous etês…[63]

— Mes soupçons n'ont pas été plus petits que les vôtres, mais ils sont disparus. Cet épouvantail-ci paraît être loyal à Baltimore, mais il n'est pas catholique: s'il fait de la peine, je le tuerai…[64]

— Oui, Monsieur! — захоплено сказав священник. — Mais oui, j'apporterai le Journal tout de suite![65]

І він відбіг, аби відкрити ковану скриню, що стояла в кутку.

— Та що це все, заради Бога, означає? — скрикнув Ебенезер, якого роздирали сумніви.

— Це означає, — відказав його товариш, — що я не той Генрі, за якого ти мене маєш, і не Тімоті Мітчелл, як дехто мене зве. Я мсьє Кастен!

— Хто?

— Ваша слава ще не дісталася Лондона, сер, — засміявся в кутку священник. Він приніс стос паперів скрипту зі скрині й, повернувшись, зневажливо подивився на Ебенезера. — Мсьє Кастен у цих провінціях по всіх усюдах відомий як Великий Ворог англійців. Він був губернатором Канади й однаково бився і проти Ендроса, і проти Ніколсона в Нью-Йорку.

— Поки мої вороги не запобігли ласки у короля Людовіка і не розгромили мене, — з гіркотою сказав другий.

— Тоді мсьє Кастен утік до індіян, — вів далі Сміт. — Він живе між них і взяв собі за жону індіянку…

— Двох індіянок, отче Сміт: то гріх, який Бог мені простить за ту різанину у Скенектаді.

— Я чув, що ви були в маєтку полковника Германна в окрузі Сесіл, — сказав священник. — Чи може так бути, що полковник Германн не тільки людина лорда Балтимора, а й дещо більше?

— Із вірою в серці все стає можливим; принаймні він заперечував, що я в нього був, і твердив, що йому нічого не відомо про Нагих Індіян.

— Отже, ви зрадники, обидва! — крикнув Ебенезер. — Ти зрадник, — мовив він, звертаючись до свого товариша, — а я ж то думав, що ти мій найкращий друг Берлінґейм! Отже, ось чим пояснюється вся та різниця!

Чоловік з ножем у руці засміявся коротким глузливим сміхом і простягнув руку до отця Сміта, очікуючи «Діярій».

— Permettez-moi regarder се livre merveilleux pour lequel j'ai risqué ma vie.[66]

Священник охоче віддав її, і Берлінґейм без жодних вагань вдарив його по потилиці так, що той непритомний впав на підлогу.

— Я й не думав, що він такий дурень. Знайди мотузку, щоб зв'язати його, Ебене, і ми подивимося, що в нас тут є, перш ніж підемо звідси геть.

Подальший уривок з «Таємної подорожі вгору Чесапіцькою затокою» капітана Джона Сміта: відкриття Дорчестера і як капітан уперше ступив на ту землю

— Ну ж бо, в'яжи його, — повторив Берлінґейм, розклавши «Діярій» на столі. — Він уже починає ворушитися. — Але побачивши, що Ебенезер досі надто розгублений, щоб вдатися до якихось дій, він сам приніс мотузку і зв'язав священнику руки та ноги. — Принаймні хоч допоможи мені всадовити його в крісло!

Отямившись, отець Сміт різко смикнувся і моргнув, а по тому понуро втупив зір у «Діярій». Він здобувся на голос раніше, ніж поет встиг віднайти свій.

— То хто ж ви такий — Джон Куд?

Берлінґейм засміявся.

— Тільки Тім Мітчелл, як я й казав на припочатку, і хоч, може, король Людовік і Папа Римський і не числять мене серед своїх приятелів, одначе я відданий друг Балтимора. А що вам забракло віри, мій друже, то у вас тепер не гнеться шия.

А Ебенезеру, риси обличчя якого вирували, виказуючи сумніви, що його опосіли, він пояснив, що ще з 1692 року Меріленд повниться чутками про те, що десь неподалік кордону з Пенсильванією перебуває легендарний мсьє Кастен. Полковник Августин Германн з маєтку Богемія в окрузі Сесіл однаково заперечував присутність і Кастена, і так званих стабберноулів, або «Нагих Індіян», з півночі, але таким уже великим був страх загальної різанини, яку могли б влаштувати французи й індіяни — особливо з огляду на те, що Меріленд і Віргінія постійно відмовлялися надати допомогу губернатору Нью-Йорка Флетчеру, що перебував в облозі, і внаслідок взаємної недовіри всіх урядів провінцій, — що чутки все одно існували, і найхимерніші подробиці, які складали частину легенди про Кастена, як-то монограма, вирізана на його грудях, набули широкого розголосу, і люди в них вірили.

— Я надряпав ті літери кинджалом сьогодні ввечері в Оксфорді, — сказав він наостанок, показуючи їх знову при світлі свічки. — Бачиш, які вони ще свіжі. Це була та карта, якою б я не зважився зіграти при світлі дня!

Знесилений Ебенезер сів у крісло.

— Присяй-бо, як же ти мене налякав! Піди розбери тебе, адже ти з кожною годиною інший!

— Тобі не варто й пробувати. Налий нам ще по келишку цього чарівного вина і подумай над тим, що я тобі декілька годин тому сказав у заїзді. — Він поплескав священника по плечу. — То невдячний гість, що прив'язує свого гостителя на ніч до крісла, але нічого вже тут не вдієш. А втім, це ж саме та справа, заради якої ви були ладні померти, а це ж і вполовину не так боляче, як стати вихолощеним мерином n'est ce pas[67]?

Він засміявся, побачивши на обличчі священника відразу, і, коли вино налили, гості, звернувшись до своєї здобичі, разом заходилися читати verso (яке насправді було в оригіналі recto) документа:

Зіткнувшися з таким сердешним прийомом

який нам влаштували дикуни в Аккомаку та ті, що мешкають побіля річки Вігкокомоко, ми знову вирушили в путь, прямуючи до широкої води…

— Це він говорить про місто Гіктопіка, — охоче вдався до пояснень Ебенезер, хоча, по щирості, його поривала така суміш почуттів до свого колишнього навчителя, що заговорити його спонукало якесь почуття сором'язливості. — Це Король-Сміхун, про якого я тобі розповідав. Про тих других індіян я нічого не знаю.

— У Меріленді є дві річки, що мають назву Вікоміко, — у задумі сказав Берлінґейм. — Одна поблизу округу Сент-Мері на західному узбережжі, а інша нижче, в окрузі Дорчестер. Здається мені, що йдеться про останню, якщо він плив угору по затоці від Аккомака.

…але за браком свіжої води нам по двох днях довелося шукати суходолу, аби поповнити наші запаси. Ми здибали якісь Острови, усі вони були безлюдні й числом великі, з дуже високими й крутими берегами, що спадали прямісінько до води.

— Либонь, він натрапив на бескеття в окрузі Калверт, — підказав Ебенезер, пригадавши свій острів Семи міст. — Читаймо далі.

Попетлявши вздовж берега та приставши до нього, ми натрапили на ставок з прісною водою, яка виявилася напрочуд літеплою. Одначе нас так мучила спрага, що моя дружина, попри тую мою пораду, що вода брудна і негодяща для питва, нічого так не прагнула, як наповнити нею барильця по самі вінця, і по тому заходилася пити, покіль в усіх у череві не зачало хлюпати. Їм таки довелося про це пошкодувати, але більше про це перегодом.

Од Вігкокомоко до того місця все узбережє є цілою вервечкою низьких Болотистих островів милю чи дві завширшки та миль десять-дванадцять завдовжки, гидомирних і смердючих од стоячої в них води. До сього варт додати, що в повітрі над ними кружляють хмари капосних комарів, які так смокчуть людську кров, неначе нігди до того не їли. Достоту, се такий край, у якому хіба тільки дикуни й здатні жити…

— Цей опис пасує лише одному місцю, — розсміявся Берлінґейм, прочитавши уривок уголос. — Ви знаєте його, отче?

Священник, у якому, попри обставини, прокинулася цікавість історика, незграбно кивнув.

— Мочарі Дорсету.

— Авжеж, — потвердив Берлінґейм. — Острови Гупера, Бладсворта та Південна Мороква. Оце тобі ласий кусень для твоєї епопеї — перша біла людина, що ступила на землю округу Дорсет.

Ебенезер недбало подякував, вказавши, одначе, на те, що капітан поки ще не сходив на берег і може так статися, що він омине ті краї, залишивши їх позаду. І вже більш люб'язною була його відповідь священнику, який виказав велику цікавість до цього документа, шкодуючи про те, що досі не здогадувався про його існування, і для нього прочитав решту вголос.

Отак поповнивши, навсупір моїм засторогам, запаси води, ми вирушили до інших Островів, але по дорозі здійнявся вітер і хвилі, що дедалі дужчали вкупі з громом, блискавицями та дощем, і попри те що я та мої жовніри взяли рифи та закріпили вітрило і снасті, наша щогла та вітрило пішли за облавок. І такі несамовиті хвилі вдаряли в наш утлий барк, що з великими труднощами мені вдалося вмовити наших джентльменів, щоб вони взялися вичерпувати своїми капелюхами воду, бо ж інакше б ми набралися води й потонули. Ми об'якорилися, хоч поблизу й не було жодного місця, яке б обіцяло нам безпечну гавань, і впродовж двох страхітливих днів, поки задував борвій, ми простояли там, мало що маючи собі за підживок, опріч хіба що отієї мерзенної води у барилах.

Ота сама вода, якої мої люде напилися навсупір моїм застереженням, і справді виявилася зіпсутою, бо по тому, як товариство погамувало свою спрагу, їх усіх схопили нечувані кольки і вони мусіли без угаву звільняти свої сечники, але їхні утрібки облягла така хворість, що вони все одно мусіли виливати з себе воду та раз-у-раз спорожняти свої гузниці. Мало що мої люде робили цілісінький день і ніч, поки ми ото так гойдалися на котві, опріч як каляли в штани. Нарешті, через те що погода була тепла, хоч і дощова та вітряна, я наказав усім поскидати свої ногавиці, які були засрані так, що порятувати їх уже ніщо не могло, та викинути їх за облавок рибам. Усі так і учинили, хоч і вельми нарікаючи на теє, а найпаче ремствував мій супротивник Берлінґейм, який не втратить жодної нагоди, аби посіяти зерна невдоволення та розбрату.

— Хвалити Бога, він досі у товаристві мандрівників! — вигукнув Берлінґейм. — А то я вже боявся, що старий Джон порішив його після Аккомака.

— То була б непроста річ, якби довелося обирати між цими двома, — зауважив Ебенезер. — Капітан Сміт, безперечно, винахідливий, і жоден чільник не стане терпіти розкольницькі настрої, якщо тільки не прагне своєї згуби.

— Тобі легко казати, — різко відказав Берлінґейм. — Це не твій предок. Для мене питання вибору не стоїть.

— Але ж ми й не знаємо напевно, чи є він твоїм предком. Якщо зважити на все, то ці шанси доволі мізерні, хіба ні?

Це зауваження так прикро вразило Берлінґейма, що Ебенезер враз пошкодував, що сказав це, і вибачився.

— Це неважливо, — відмахнувся Берлінґейм. — Читай далі.

Отож залишившися так з неприкритими задами, вони, як я їм наказав, повсідалися на бортах, висунувшися за планшир, позаяк Чесапіцька затока, бувши великою за розміром, могла краще їм догодити, аніж наш барк. Одначе сей новий розказ мало пособив нам у нашій притузі, бо хоч вони й скидали отеє своє добро рибам, повітря довкола нас од їхніх спільних зусиль менш зіпсутим не ставало. Нічого не міг вдіяти і наш лікар, аби чимось полегшити їхній стан, і я од усього серця бажав, абисьмо опинилися на березі, де, зібравши живиці з гумового дерева та деяке інше зілля, що подостатком росло по навколишніх лісах, я міг би приготувати такого узвару, що у більшості з них був би закреп принаймні тижнів зо два. Прецінь, справи ставали ще гірше, бо тії бовдури, не в змозі погамувати свою спрагу, усе одно верталися до барил і далі пили тую воду, од чого бігунка та кольки ставали ще дужчими. Тілько двоє з-поміж нас не виказували ознак сеї хвороби: я сам, бо ж я так і не зважився пити з тих барил, присилувавши себе натомість жувати сиру рибу, і мій приятель Берлінґейм, який пив за трьох, але, очевидячки, мусів мати дуже міцну утрібку, бо жодного разу за тії два капосні дні він не закалявся.

Коли ж шторм нарешті минув і знову встановилася гарна погода, я з усім поспіхом оддав наказ полагодити наше вітрило, і дружина теє зробила вельми охвітно, узявши на латки наші сорочки. Вони вже воліли полишити море та пристати до якогось берега, бо хоч і були тепер нагі, яко наш Прародитель Адам, але хотіли викласти своє черево харчем і наповнити чистою водою та позбутися нарешті тієї бігунки. З огляду на той шалений грім, дощ, шторм і негоду, ми назвали тії протоки, у яких ото так довгенько були, Limbo, але я так гадаю, що, зваживши на тії бздини та слабування, що там відбулися, нам ліпше було б назвати їх Purgatorio[68].

Після напрочуд невдалого дня, що ми, вайлувато рухаючись, провели під вітрилом, поволі верстаючи путь, позаяк залога повсякчас мусіла звішувати свої гузна за бімс, ми натрапили на Сході на доволі зручну для судноплавства річку, що звалася Каскараваок…

— Це слово з мови нантікоків, — впав у річ отець Сміт. — За старих часів ним називали ту саму річку, що ми нині звемо Нантікок.

— Далебіг! — засміявся Берлінґейм. — Недалеко ж вони просунулися за ті лихі дні! — Він пояснив Ебенезеру, що річка Нантікок, яка позначає кордон між округами Дорчестер і Сомерсет разом з річкою Вікоміко впадає у Танжерську протоку, звідкіля, як то випливає із цих записок, Сміт відплив кількома днями раніше.

Єдине, що мене тієї днини розважило

, бо ж в іншому се був ще один смердючий день, було те, що Берлінґеймові нутрощі, здавалося, почали завдавати йому клопоту, і хоч він і походжав собі по барку туди-сюди, але з виразу його лиця можна було виснувати, що він відчуває певні незручності, час од часу схрещуючи та розводячи ноги, і було втішно спостерігати за тим, як він не знаходить собі місця. Коли ж він нарешті дасть собі волю і порсне, то, я так гадаю, се буде гарне видовисько з огляду на його огрядну статуру й те, як довго він мусів триматися…

— Жорстокий він чоловік, — мовив Берлінґейм, — так збиткуватися зі стану, у якому опинився той сарака! А ти ще й читаєш, так само ницо смакуючи ті подробиці, Ебене!

— Вибач, — усміхнувся Ебенезер. — Але ж це така дивовижа, що саме вона і підострожує мій інтерес, коли я читаю. Та мені так здається, що він ось-ось має пристати до суходолу в Дорсеті.

І, вже прибравши більш байдужого тону, він продовжив:

Ми ізразу ж посунули до берега, але ніяк не могли пристати до нього, бачачи ту велику кількість дикунів, що з'являлися з лісу, усіляко виказуючи свою ворожість. Уздрівши, що то ми єсть за люде, нігди таких пред тим не бачивши, вони перебігали зачудовані з місця на місце, а декотрі з них повидиралися на верхівки дерев, не шкодуючи своїх ані стріл, ані пристрасних почуттів, аби виказати свою лють. І довгенько вони так стріляли, поки ми ото, кинувши котву поза межами їхньої досяжности, колихалися на хвилях, усіляко виказуючи нашу зичливість. Але то було важкою справою, позаяк кожного разу, як я, вітаючи їх, приязно махав, якийсь жовнір чи джентльмен з моєї дружини неодмінно мусів перднути, що Дикуни сприймали як тєжку уразу, посилаючи ще більше стріл.

Наступної днини вони повернулися, беззбройні, кожен тримаючи в руках по кошику і, ставши у коло, заходилися танцювати, припрошуючи нас зійти на берег; але, бачачи, що в них нічого, опріч лиходійських замірів, немає, ми стрілили випалом з мушкетів, які зарядили, як пістолі, опісля чого вони всі попадали ниць і почали розповзатися навсібіч до поблизьких великих заростів очерету, де у засідці купками було причаїлися їхні побратими. Ми зачекали і, коли здалося, що вони залишили се місце, ми одчалили і попрямували до берега, бо всім нам конче було потрібно бодай на якийсь час залишити наш барк. Я так собі міркував, що ми пристанемо до суходолу якомога тихіше, наберемо того харчу і води, які потрапимо знайти, та й втечемо до більш привітного місця. Отож із сеї причини я й наказав, оскільки ніхто з моєї залоги не міг втриматися, аби не вчинити пострілу зі своєї гузиці, котрий напевно вже дав би знати про наше наближення, щоби кожен, кому приспічить, перехилив би свої сідниці за облавок аж до самісінької води і, так їх зануривши, зробив би те, що треба. Але коли перший, такий собі Енас Тодкілл, жовнір, спробував те вчинити, то щойно він замочив свої стегна, як його ізразу ж через увесь зад вжалив хвіст великої морської кропиви — це щось на кшталт білої медузи, які у великій кількості трапляються у тих водах, — залишивши на його сідницях болючу червону смугу. Опісля чого лише по довгім вмовлянні я спромігся вблагати решту вчинити так само. Щодо Берлінґейма, то що його дефекація наближаєся, про теє було написано на його лиці, і він навіть не наважувався говорити, аби не вибухнути; але теє діло з морською кропивою так налякало його, що він намагався перебороти себе, аби протриматися ще якусь хвилю, доки ми опинимося на березі.

Ніс нашого барка торкнувся землі (яка насправді була лише заростями очерету й багнюкою), я кинув нашу котву якомога далі вглиб суходолу, і ми вже лаштувалися виладуватися. Я, за своєю звичкою, ступив на бушприт і вже був би зіскочив на берег, позаяк я залишив за собою право першим ступати на кожну нововідкриту землю, і се місце не мало б стати винятком. Але Берлінґейм, котрому нетерпеливилося залишити скорше судно, аби позбутися отого свойого паскудного ладунку, грубо одіпхнувши мене вбік, хоч я і був капітаном та якось його спасителем, зайняв місце попереду. На якусь мить я скипів од гніву од сього його нахабства, і таки дав би волю своїм рукам, але в той же мент із чагарнику неподалік вискочила ватага дикунів і вхопилася за якірний канат вочевидячки з наміром витягти нас на сушу та захопити нас і наше судно. Коли вже справа так повернула, я був радий, що Берлінґейм залишився попереду, захищаючи решту з нас своїм опасистим тілом.

— О Боже, — пробурмотів Берлінґейм. — Боюся, що мій предок вскочив у халепу!

Належитою стратегією

було би стрілити випалом у поган, аби одігнати їх геть, але вони були вже майже впритул перед нами, та й маю визнати, що в нас жаден мушкет не був заряджений, позаяк я гадав, що берег вільний од дикунів. Поза тим я міг би перерізати линву і таким трибом позбутися їх, але мені дуже була не до смаку та думка, що нам доведеться принести в жертву нашу котву, яка так добре прислужилася нам під час шторму, що допіру минув, і котра нам, поза сумнівом, ще б знадобилася. Опріч того, дикуни з'явилися так знагла, що в мене не було часу й подумати як слід. Отож не обравши жадного з тих можливих шляхів порятунку, я вчепився за наш кінець линви, і, як передав його решті залоги, ми потягли той кінець од дикунів до себе, аби одзискати нашу котву і нашу свободу. Дикуни, на наше щастє, були неозброєні, вочевидячки сподіваючись без труднощів витягти нас на берег, і таким чином ми не наражалися на їхні стріли. Берлінґейм був надто наляканий, аби прийти нам на поміч, і збаранілий стояв на носі, не в змозі одійти назад, бо ми всі скупчилися позад його, тягнучи за канат.

Перетягуванє каната, яке по тому відбулося, було з себе мовби спортивне змаганє, і я так гадаю, що ми перемогли б, якби нам ніщо не стало на заваді в сій грі, що велася не на життя, а на смерть. Але дикуни своїм жахливим вереском і завиванєм нагнали такого страху на Берлінґейма, що він, врешті-решт, цілковито втратив владу над своєю утрібкою і, досі стоячи на носі корабля, неначе якась потворна гальюнна хвігура, порснув тими скарбами, що громадив усі ті останні дні. Таким уже було моє безталанє, що я стояв упритул до нього, та ще й схилившись під його могутньою дупою, поставивши ноги так, аби зручніше було тягти линву, і коли я скинув головою, щоб подивитися, чи ж Берлінґейм досі з нами, я у млі ока був засраний так, що очі мої геть нічого не бачили і я не міг розтулити вуста, аби бодай слово вимовити. По тому дикуни щосили потягнули за линву, а що поклад був увесь у багновищі, то я, послизнувшись, втратив під собою опору і пролетів межи ногами у Берлінґейма, скінчивши тим, що грьопнувся обличєм у драговинє на березі. Отой самий Берлінґейм, втративши таким робом рівновагу, упав слідом за мною, усівшись прямісінько мені зверху на голову.

Одразу ж звільнивши свойого рота од гівна та багнюки, я наказав своїм жовнірам заладувати мушкети та відкрити вогонь по дикунах, але ті дикуни ізразу ж напосілися на мене та на Берлінґейма і, прикриваючись нами як запоручниками, знаками наказали, аби решта дружини здалася в полон. Я наказав їм, а хай йому грець, стріляти все одно, але вони не схотіли одкривати вогонь з обави поцілити в мене, тож ми мусіли здатися на ласку дикунів, і нас як бранців доправили до їхнього поселення.

Отаким побитом, у невластивий для мене манір, я вперше ступив на берег сеї паскудної місцини, докладний опис якої йтиме по сьому…

Ебенезера розібрав такий сміх, що він ледве спромігся дочитати ці останні рядки; навіть полонений священник не міг погамувати своєї веселості. Якусь хвилю Берлінґейм, здавалося, не розумів, що читання добігло кінця, але потім він різким рухом подався вперед.

— То це кінець?

— Кінець цієї частини, — зітхнув Ебенезер, утираючи очі. — Їй-бо, оце так відвага! І у який же то чудернацький спосіб відкрили мій округ!

— Царю Небесний, — вигукнув Берлінґейм, — але ж це не те місце, де можна було б поставити крапку! — Він вхопив «Діярій», аби подивитися самому. — Бідолашний нетіпака — як же я йому співчуваю! Я так тобі скажу, Ебене: хоч я не маю його постави, але з кожним новим епізодом відчуваю дедалі більшу певність у тому, що сер Генрі є моїм прародителем. Я відчув це, коли вперше довідався про нього від тих панянок, яких врятував, а ще більше, прочитавши його «Особистий Діяріуш». І наскільки більше це відчуття зараз, коли ми дісталися з ним Дорчестера! Він уже подолав на своєму шляху половину Чесапіцької затоки, хіба ні? Адже саме там капітан Салмон і виловив мене!

— Це сусідство цікаве, що й казати, — визнав Ебенезер, — але майже п'ятдесят років розділяють ці події, якщо я не помиляюся. А відколи ми знаємо, що Джон Сміт невдовзі повернувся назад до Джеймстауна, у нас немає жодних доказів того, що сера Генрі кинули десь напризволяще.

— Ти так само міг би доводити цьому єзуїту, що святий Йосип був рогоносцем, — засміявся Берлінґейм. — Я так само певний у своєму прародителі, як він певен щодо прародителя Христа, хоч нам ще й доведеться взнати сам родовід докладніше. Кров'ю Христовою присягаю, я б руку віддав за те, щоб почути кінець цієї історії!

Ці зауваження ще більше збудили цікавість отця Сміта, і він став благати, аби Берлінґейм, перед тим як їхати, пояснив цю таємницю.

— Не думай, що ти так скоро нас позбудешся! — відказав Генрі, але вони так захопилися цією історією, що це розвіяло почуття неприязні між цими трьома, і він провадив далі та пояснив, що хоч його звати Тімоті Мітчелл, він є лише прибраним сином капітана Вільяма Мітчелла і має підстави підозрювати, що сер Генрі Берлінґейм у якійсь мірі є його предком. По тому він зробив ласку священнику, виклавши йому докладно всю історію своїх пошуків, і пояснив, які плоди вони принесли йому досі, але, попри всю ту сердечність, він наполіг на тому, щоб звільнити отця Сміта лише ненадовго для того, щоб той міг під пильним наглядом справити свою природну потребу, опісля чого нещасний священник був змушений провести ніч зв'язаний, сидячи в кріслі, а двоє відвідувачів розділили між собою його ліжко.

Однак менш ніж за пів години, коли свічка згасла, Ебенезер залишався єдиним у хаті, хто досі не спав. Він ніколи легко не засинав, а тієї ночі його додатково відволікала ще й присутність його друга та господаря, який був не дуже радий таким гостям, — особливо коли перший (уві сні, так слід було вважати) міцно тримав його за руку, від чого поетові було надто ніяково вивільнитися, а другий сусід хропів; але переважно йому не давало спати те, що він і досі ще не міг примиритися з усіма тими проявами Берлінґеймового характеру, з якими йому довелося мати справу, та засвоїти їх, як не давав спати і той явний зв'язок отця Сміта з французами та індіянами; хоч це в жодній мірі не кидало тінь на лорда Балтимора, одначе якось по-новому і у дещо складнішому світлі виставляло те, чого прагнув той джентльмен. Втім, і цими міркуваннями, які завдавали йому стільки клопоту, не вичерпувалося те, що відволікало його від сну: образ Джоан Тоуст ніколи не полишав надовго його думок. Попри Берлінґеймів скептицизм, Ебенезер був певен у правдивості слів С'юзен Воррен; він сподівався знайти свою кохану, яка чекає на його прибуття до Молдену. Коли опісля такої жахливої одіссеї, яку довелося йому пережити, — і хтозна, по яких світах довелося поволочитися бідолашній Джоан, — вони нарешті поєднаються у маєтку, який колись буде належати йому, що ж з того станеться? Це займисте надіб'я могло розпалити уяву поета!

Одне слово, він не міг заснути, і після години неприємних відчуттів він таки набрався достатньо мужності, аби залишити ліжко. Жариною з коминка він запалив нову свічку і, скориставшись пером і чорнилами пойнятого сном отця-єзуїта, розклав свого гросбуха, аби дати собі полегшу у віршах.

Але тим притомним думкам, що виповнювали його голову, він ніяк не міг дібрати відповідних виразів і слів; усе, що він був у змозі звіршувати піднесено-величного і дотичного до того, що його турбувало, і то тільки тому, що попередньо на протилежній сторінці він зробив деякі нотатки щодо цього предмета, вклалось у чотири десятки двовіршів, у яких усього-на-всього мовилося про дикунів-індіян Америки. Цей подвиг не приніс йому ніякої розради, але принаймні виснажив його: коли його очі вже почали злипатися, він задув свічку і, залишивши ліжко Берлінґейму, поклав свою голову на гросбух і заснув.

Подорож до Кембриджа та розмова, яку веде Лауреат на шляху до нього

Коли настав ранок, Берлінґейм звільнив отця Сміта від його пут і сам заходився готувати сніданок, поки священник розминав свої затерплі кінцівки. Увесь той час, одначе, він тримав «Діярій» під рукою, і попри всі запевнення єзуїта, що той не має жодних намірів чинити їм якісь перешкоди, він наполіг на тому, щоб знову зв'язати священника, коли вони закінчили їсти й почали лаштуватися в дорогу, не звертаючи уваги на всі Ебенезерові прохання про помилування.

— Ти судиш про все людство по собі, — почав він його картати. — Оскільки ти більше не став би мені перешкоджати, опинившись на його місці, то вже віриш, що й він би не став цього робити. На що я відповім, що мої міркування тотожні твоїм, і я б повернув собі «Діярій», перш ніж ти встиг би дістатися річки Чоптанк.

— Але ж він загине! Це ж майже те саме, що вбити його!

— Нічого подібного, — насмішкувато кинув Берлінґейм. — Якщо він справжній священник, яким йому і належить бути, то його відсутність одразу помітять парафіяни, які кинуться на пошуки та звільнять його ще до обіду. Якщо ж ні, то вони відплатять йому недбалістю за недбалість, як би то учинив його Бог, або радше його Орден.

Ці останні слова він сказав з усмішкою, звертаючись до отця Сміта, який з байдужим видом сидів собі у своєму кріслі, і додав:

— Ми вдячні вам за нічліг і харч, сер, і за ваш бездоганний Jerez. Ви можете сподіватися на те, що невдовзі у Джона Куда будуть неприємності, і коли це станеться, знайте, що в тому є і ваша заслуга, хоч ви й не з доброї волі, а з принуки доклали до того рук. — Він підштовхнув Ебенезера до дверей. — Adieu, панотче: коли ви розпочнете свою священну війну, пощадіть цього мого друга, який заступився за вас. А щодо мене, то сам мсьє Кастен ніколи не зможе знайти мене. Ignatius vobiscum.

— Et vobiscum diabolus[69], — відповів священник.

І так вони виїхали. Ебенезер був надто присоромлений, аби попрощатися з господарем, і, осідлавши своїх коней, вони вирушили в дорогу, яка, вигинаючись широкою дугою на південь, вела, як твердив Берлінґейм, до перевозу на річці Чоптанк, звідкіля вони мали намір переправитися до Кембриджа і розпитати там, де мешкає Вільям Сміт, а потім уже вирушити до Молдену.

Стояв розкішний осінній день, бадьорий і ясний, і, не зважаючи на настрій Лауреата, Берлінґейм був явно в доброму гуморі.

— Залишилося знайти лише один фрагмент історії Сміта! — вигукнув він, коли їхні коні пустилися клусом по дорозі. — Подумати тільки: може, скоро я взнаю, хто ж я такий!

— Будемо сподіватися, що цей Вільям Сміт не такий впертий, — відказав поет. — Поки взнаєш, хто ти єсть, можна такого накоїти, що відповіді не вистачить на те, щоб спокутувати свою провину.

Берлінґейм декілька хвилин їхав мовчки, перш ніж знову спробував завести розмову.

— Я так гадаю, що лорду Балтимору щось не так доповіли про характер цього єзуїта, але генерал не може знати всіх своїх лейтенантів. У папістів є така приказка: Не варто по одному священнику судити все духівництво.

— Є ще й інша з Євангелія, — сказав Ебенезер. — По їхніх плодах ви пізнаєте їх…

— Ти надто суворий, мій друже! — Берлінґейм почав виказувати певні ознаки роздратування. — Це тому, що ти не виспався минулої ночі?

Ебенезер спалахнув.

— Минулої ночі мені спали на думку деякі вірші, і я записав їх, щоб не забути.

— Справді? Я радий це чути; ти надто довго був далеко від своєї музи.

Доброзичливість у голосі його приятеля розвіяла, принаймні на деякий час, той розбрат, що панував у душі Ебенезера, і хоча він і підозрював, що з нього кепкують, він, одначе, усміхнувся і дещо сором'язливо сказав:

— Їхньою темою є індіяни-дикуни, які справили на мене сильне враження.

— Ну, то давай, викладай, я маю їх почути!

Після деякого вагання Ебенезер погодився, і не тому, що прагнення Берлінґейма було щирим, а радше тому, що в тій плутанині суперечливих почуттів, які охопили його стосовно друга, його поетичний дар був єдиним тереном, на якому він міг твердо, як йому здавалося, стояти лицем до лиця зі своїм колишнім наставником, не відчуваючи ніяковості й сорому. Він видобув свого записника з великої кишені каптана і, давши своїй кобилі волю брести, як їй заманеться, розгорнув його на тому місці, де були свіжозанотовані двовірші.

— Той дикун, якого ми побачили вчора вранці, спонукав мене написати це, — пояснив він і став читати, і його голос коливався у такт кроків його коняки:

— Добре написано! — вигукнув Берлінґейм. — Опріч твого казання наприкінці, це те ж саме, що відчуваю і я. — Він розсміявся. — Мені так здається, що минулої ночі в тебе на думці було ще щось, а не тільки поганин: усі ці любовні балачки будять у мені бажання, і я починаю сумувати за моєю милою Порцією!

— Годі тобі! — негайно ж застеріг його поет. — Не припускайся вульгарної помилки тих критиків, що вже виносять судження про твір раніше, ніж взнають його повністю. Я далі розмірковую над тим, звідки взявся цей індіянин.

— Вибач, — сказав Берлінґейм. — Якщо решта така ж гарна, як і початок, то ти й справді поет.

Ебенезер зашарівся від задоволення і став читати далі, але вже дещо рішучіше:

— Що ж, усе це збіса кмітливо! — вигукнув Берлінґейм. — Чи ж то внаслідок тих труднощів, що тобі довелося пережити під час подорожі, чи то через те, що ти додав пів року у віці, але присягаю, ти тепер удвічі кращий поет, ніж був у Плімуті. Ті строфи про Каїна мені здаються особливо вдалими.

— Це дуже люб'язно з твого боку, що ти так оцінив цей уривок, — сказав Ебенезер. — Можливо, він стане частиною «Мерілендіади».

— Хотів би й я так добре складати вірші. Але скажи мені, поки все це ще не вивітрилося з моєї голови, чи й справді «індивід» римується з «вид», а «народ» із «потоп»?

— Вони таки й справді римуються, — відповів поет.

— Але чи не було б краще, — наполегливо, але доброзичливо вів далі своєї Берлінґейм, — римувати «індивід» зі, скажімо, «родовід» і «нарід» із «павідь»? Хоч, звісно, я і не поет.

— Не треба неодмінно бути куркою, щоб судити про яйце, — визнав Ебенезер. — Річ у тім, що рими, які ти назвав, є водночас і кращими, і гіршими від моїх: кращі вони тому, що їхнє звучання більше подібне до тих слів, із якими ти їх римуєш; а гірші тому, що така близькість тепер не в моді. «Індивід» і «родовід»: тут бракує молодецтва, хіба ні? Але «індивід» і «вид» — тут є несподіванка, є барва, є дотеп! Одне слово, це достоту досконалий гудібрастичний вірш.

— Гудібрастичний, он як? Чував, як у «Медальйоні» добре відгукувалися про «Гудібраса», але сам я завжди вважав, що він нудний. Що ти маєш на мислі, коли кажеш «гудібрастичний»?

Ебенезер ледве міг повірити в те, що Берлінґейм і справді був таким невігласом, який нічого не знав про гудібрастичну риму чи взагалі міг чого-небудь не знати, але такою була приємною ця зміна звичних їм ролей, що він легко відкинув свій скептицизм.

— Гудібрастична рима, — пояснив він, — це така рима, яка є близькою, проте не лише гармонійною. Візьмімо іменник «екіпаж»: яку б риму ти до нього підібрав?

— Стривай, дай-но подумати, — замислився Берлінґейм. — Я так гадаю, «типаж» згодився б, чи «паж», що скажеш?

— А от і ні, — усміхнувся Ебенезер. — Це надто очікувано; це те, що будь-який віршомаз міг би запропонувати — без жодних образ, ти ж розумієш.

— Та які там образи.

— Ні, «екіпаж» ти маєш римувати з «ваш» чи «скупа аж»; це майже схоже, але не зовсім.

«Екіпаж», «зваж» — ти слідкуєш за моєю думкою?

— Я вхопив сам принцип, — вирік Берлінґейм, — і я пригадую, що подібні рими були в «Гудібрасі»; але маю сумніви, що коли-небудь зможу застосувати це на ділі.

— Звичайно, зможеш! Потрібно лише набратися відваги, Генрі. Візьмімо, наприклад, «кричати»: Раз чоловік і я взялись кричати. Із чим ми це зримуємо?

Берлінґейм на якусь хвилю задумався над цим завданням.

— А що ти скажеш про «гарчати»? — зважився він нарешті на відповідь.

— Це гарна строфа, — відказав Лауреат, — і вона виказує певну дотепність. Але самій римі бракує жартливості. — «Кричати», «гарчати» — ні, це надто близько.

— Ну, то, може, «чвалати»? — запитав Берлінґейм, який вочевидь входив у смак.

— Це ще дотепніше! — поет сплеснув у долоні. — Краще, ніж те, що міг би написати Том Трент з допомогою Діка Меррівезера! Але все одно це ще не гудібрастичний стиль. «Кричати», «гарчати»; «кричати», «чвалати».

— Я здаюся, — сказав Берлінґейм.

— Тоді як тобі ось це:

«Кричати», «шати» — оце і є гудібрастичний стиль.

Берлінґейм скривився.

— Але ж вони у розладі й так деренчать, що аж ріжуть вухо!

— Саме так. І що більший розлад, то кращий куплет.

— Ага, он як! — вигукнув наставник. — А що скаже мій Лауреат на це?

— «Кричати» й «чимчикувати»? — вигукнув Ебенезер.

— А хіба вони не деренчать, неначе мідні дзвони Аїда?

— Ні, так нізащо не годиться! — Ебенезер рішуче похитав головою. — Я думав, що ти вловив суть, але слова мусять бути до певної міри близькими, якщо ти хочеш, щоб вони деренчали. «Кричати» й «чимчикувати» — це два кораблі у різних океанах: вони в принципі не можуть зіткнутися, а саме цього зіткнення ми і шукаємо.

— Тоді спробуймо ось так, — запропонував Берлінґейм:

— «Бочкувати»! Ти сказав «бочкувати»? — Ебенезер почервонів. — Яка ще така «бочка»? Нащо вона тобі здалася?

— Це гудібрастичний стиль, — усміхнувшись, відповів Берлінґейм. — І вона мені потрібна, щоб посцяти.

— Присяй-бо! — він ніяково засміявся. — Це найусцятніший гудібрастичний вірш, який я коли-небудь чув!

— Хочеш почути ще? — запитав Берлінґейм. — Я старанний учень деренчливого римування.

— Та сцяти я на нього хотів, — вирік поет. — Твій урок закінчено!

— Е, ні, я тільки-но вловив, у чому тут справа. Може так статися, що я й сам коли-небудь візьмуся складати вірші, бо це, здається, не така вже й морока — не мішки тягати.

— Але ж ти знаєш приказку, Генрі: Поетами народжуються, а не стають.

— Та годі вже тобі! — насмішкувато кинув Берлінґейм. — Хіба ж ти не став Лауреатом, перш ніж почав складати пристойні вірші? Б'юся навзаклад, що я б потрапив римувати на рівні з найкращими, якби добряче попотів над цим.

— Ніхто краще від мене не знає твоїх талантів, — ображеним тоном сказав Ебенезер. — Однак істинний поет не має жодних інших талантів, опріч таланту до віршування.

— Ти тільки-но випробуй мене, — кинув виклик Берлінґейм. — Ну ж бо, називай мені слова і слухай, як я римую.

— Гаразд, але складати вірші — це дещо більше, ніж просто підбирати слова, які б тулилися до купи. Я тобі закину рядок, а ти мусиш підібрати мені до нього пару.

— Давай, кидай свої рядки-вудки і побачиш, що за риба потрапить тобі на гачок!

— Ну, то тримайся, — попередив Ебенезер, — бо я почну з важкого: Тож кинув Лицар наш Житло.

— Це з «Гудібраса», — відзначив Берлінґейм, — але я забув, із чим там Батлер це римував. «Житло», «житло» — а, ну, то це зовсім не важко:

— Надто точно, — сказав Ебенезер. — Ану вріж нам гудібрастичного!

— Я з твоєю гудібрастикою собі щелепу зверну! А втім, як хочеш, щоб тобі деренчало, то я зроблю зараз так, що твої вуха здригнуться:

Ну як — тебе корчить від цих слів?

— Воно таки заповнює прогалину, — мусив визнати поет. — Але різниця між поетом і фертиком якраз у тому й полягає, що другий усуває прогалини, неначе корабельний конопатник, затикаючи щілини, аби човен тримався на плаву, тоді як перший робить діло так, як чоловік, що має справу з дівчиною: він заповнює прогалину, але із завзяттям, вишукано і дбайливо; у тому, як він дошпаровує, є і краса, і втіха, і практичність.

— Їй же бо, мій друже, — сказав Берлінґейм, — твої слова — наче мова богів. Послухай, а як би Поет-лауреат заповнив цю прогалину, що зяє, мов Пекельна Прірва?

Ебенезер відповів:

— Її заповнив сам Сем Батлер, й ось у який спосіб — завваж, яка майстерність, яке зіткнення рим:

— Еге, стривай-но, — скрикнув Берлінґейм. — Це вже занадто! «Пол-ков-никувато»! Це якась вигадка — так, це Химера! «Пол-ков-никувато», га?! Чому б містеру Батлеру, якщо він так кохається у тому своєму дивакуватому слові, не сказати тоді «половувато», як то воно і має зватися, і римувати вже звідсіля?

— А й справді, чому б ні? Що б ти зримував із «половувато», Генрі?

— Ото ще мені мороку знайшов, — глузливо кинув Берлінґейм. — «Половувато» римується… Ну, «половувато»… — він завагався.

— От бачиш, — усміхнувся Ебенезер. — У своєму натхненні поет дібрав риму для «житло», яка заразом є і римою, і римою у гудібрастичному стилі, не загнавши себе у глухий кут, як ти. Ну ж бо, здавайся; скажи, що не існує рими до «половувато».

— Я здаюся, — мовив Берлінґейм удавано смиренно. — Я склав перший рядок — Тож Лицар половувато, — але мені ніяк не вдається це зримувати, кат його бери.

Подорожні перезирнулися.

— Ну, годі вже, — пробурмотів Ебенезер, — урок закінчено.

Але Берлінґейм був у захваті від того, як ладно, хоч і ненавмисне, у нього все те вийшло, і він продовжив, театрально декламуючи верхи на коні:

— Припини! — наказав Ебенезер. — Досить уже тобі верзти казна-що, Генрі, а не то від цих плюгавих віршиків мій сніданок залишиться на дорозі.

— Вибач мені, — розсміявся Берлінґейм. — На мене найшло натхнення.

— Ти з мене збиткуєшся, — обурено сказав Лауреат. — Але не надимайся вже так від пихи, ото ще мені досягнення! У нас, у поетів, такого й кращого добра на сторінку разів у п'ятдесят більше набирається! У тебе є певний хист тулити рими, це ясно; але не думай, що ти можеш зримувати будь-яке слово у Рідній Англійській, адже поет може назвати тобі такі слова, схожих на які ти в мові не знайдеш.

— Ха! О! Ха! — вигукнув Берлінґейм у припливі раптової веселості. — Мені тут ще понапридумувалося! Далебіг, таж вони пхаються мені до голови, неначе поросята до цицьок Порції!

— Ти мене не любиш! — сердито сказав Ебенезер. — Я не хочу більше цього чути!

— Ба ні, благаю тебе, — засміявся Берлінґейм, — не відкидайся вже так від мене!

— Гріховна гординя! — дорікнув поет, дещо опанувавши себе.

— Таж це все задля жарту, Ебене; якщо тебе це дратує, мені дуже шкода. Тепер ти вчитель, а не я, і можеш чинити так, як вважаєш за потрібне. Правду кажучи, ти багато чого мене навчив.

— Ясно, що твоєму таланту потрібна вузда, а не батіг, — мовив Ебенезер.

— Ну, то як, ти продовжиш?

Ебенезер на якусь хвилю замислився, а потім таки погодився.

— Ну, то хай буде так, але більше не дражнитися. Я піддам тебе найсуворішому випробуванню, яке є у мистецтві римування: це найслизькіша скеля на кам'яному схилі Парнасу!

— Піддавай, як хочеш, — сказав Берлінґейм, — якщо йдеться про рими, то присягаюся, у цьому мене ніхто не перевершить, адже я вивчив нашу стареньку Рідну Англійську до самісіньких її потайних причандаль. Але ж стривай, чого б нам не зробити з того спір, то як — ти не проти? Бо ж інакше яка різниця, чи виграєш ти, чи програєш?

— У мене немає нічого, що я міг би поставити в заклáд, — сказав Ебенезер, — та навіть якби й мав, тобі не слід було б битися навзаклад, позаяк слово, про яке я кажу, не має собі подібних. — Але потім йому спало на думку дещо краще: — Слухай, як далеко та переправа, про яку ти казав?

— Я так гадаю, миль п'ять чи шість звідси.

— Тоді закладімося на нашу подорож верхи, якщо ти не проти. Якщо ти не зможеш зримувати той рядок, який я тобі загадаю, тоді муситимеш іти пішки звідси і аж до Кембриджської переправи; а якщо зможеш, то йтиму я. Згода?

— Це гарний заклад, — мовив весело Берлінґейм, — а я до того ще додам: той, хто програє, муситиме йти не тільки пішки, але й позаду цієї чалої шкапи, у якої завжди десь зрання з дупи задимає вітерець. Це надасть перемозі пікантності!

— Згода, — пристав на це поет. — Отож почнімо випробування. Я тобі придумаю один рядок, а ти мусиш зримувати його. І зваж на те, що це має бути не гудібрастичний, а досконалий відповідник.

— Чи то якесь «пальто»? — запитав Берлінґейм. — Бо я скажу «інкогніто».

— Ні, — посміхнувся Лауреат, — і це також не «література».

— Всяк зна, що я не дура, — засміявся його наставник.

— І не «проступок».

— Зерно від куколю, ядра від шкаралупок!

— І не «докука».

— У лоб ніхто не стука?

— І не «блощиця».

— Я так гадаю, інша абищиця?

— І не «шаровари».

— Чим не привід зчинити чвари!

— І не «шарлатан».

— Тонко, наче тарлатан!

— І не «сарацин».

— Ти береш мене на кпин?

— І не «ненавмисність».

— Сумна є наша дійсність!

— І не «катоптромантія».

— Це не гра, а якась дипломатія!

— І нема тут «Прокруста».

— Та щоб тобі було пусто!

— І не «Пікаділльська пихатість».

— Чи пика в ділі ся і пихка, й їсть?

— І не «бабусин візит».

— Давай вже кажи, і квит!

— Це «місяць», — відказав Ебенезер.

— «Місяць»? — вигукнув Берлінґейм.

— «Місяць», — повторив Лауреат. — Знайди мені риму до слова «місяць». Серпень — в Році восьмий Місяць.

— «Місяць», — знову сказав Берлінґейм. — Але ж це всього лише два склади!

— Далебі, тоді це має бути легко, — всміхнувся Ебенезер. — Серпень — в Році восьмий Місяць.

— Серпень — в Році восьмий Місяць, — Берлінґейм почав виказувати певні ознаки занепокоєння, перебираючи весь свій словниковий запас.

— І дивись мені, не шепелявити, — застеріг Ебенезер. — Не треба казати «Хто не віриць — мене бісяць» або «Не плутай місяців і місць». Так не можна.

Берлінґейм зітхнув.

— І ти кажеш, ніякої гудібрастики?

— Ніякої, — підтвердив Ебенезер. — Ти не можеш сказати «Серпень — в Році восьмий Місяць, Не десятий і не з тисяч». Бен Олівер спробував було одного разу це в «Медальйоні», і всі одразу його забракували. Мені потрібна точна і звичайна, нормальна рима.

— І чи ж є вона у цій мові? — вигукнув Берлінґейм.

— Нє-а, — вирік поет, — як я і попереджав тебе перед тим, як ти погодився на парі.

Берлінґейм, дошукуючись слова, так напружував свою пам'ять, що в нього аж піт на чолі виступив, але хвилин за двадцять він таки був вимушений визнати поразку.

— Я здаюся, Ебене; твоя взяла. — І він вкрай неохоче, поки його вихованець з переможною усмішкою спостерігав за ним, зліз із коня і, зайнявши своє місце позаду шкапи, приготувався зустріти огидні наслідки своєї авантюри.

— І на майбутнє, Генрі, — сміливо дав пораду Ебенезер, — не встрявай з у суперечку поетами в їхніх угіддях. — І якщо вільно буде мені говорити відверто, то отримати дар слова сподобляються не всі, а тільки декотрі, і хоча в тому немає великої ганьби, якщо його комусь бракує, та було би безглуздям вдавати, що він є, коли його нема.

І, виголосивши таку незвичну для нього догану, Ебенезер, украй тим задоволений, заходився мугикати собі під ніс якусь мелодію. При першому ж невеличкому підйомі, що трапився їм у тій місцині, якою вони подорожували, чала кобила, що вже притомилася, голосно пустила вітри від тих зусиль, що їй довелося докласти, збираючись на гору. Берлінґейм загарчав щосили, сиплючи прокльони, й вигукнув з відразою:

— Та що це за словник такий убогий, у якому немає ані іменника, ані дієслова, що пасували б до «сяць» у «Серпень — в Році восьмий Місяць».

— Не варто нарікати на мову, — почав було Ебенезер, — бо це і справді найдивовижніший язик…

Він затнувся, і те ж зробили Берлінґейм і шкапа. Обоє чоловіків уважно подивилися один на одного, буцім чекаючи чогось.

— Ну, то вже не має значення, — зважився на слово Ебенезер. — Випробування скінчилося.

— Е, ні, пане Лауреате! — розсміявся Берлінґейм. — Моє скінчилося, але твоє лиш тільки почалося! Давай-но, злазь!

— Але ж «сяць», — спробував було протестувати Ебенезер, усе ж таки злазячи. — Це не наше слово, хіба ні? Що воно означає?

— Ха, — мовив Берлінґейм, знову сідаючи верхи на свого мерина, — наскільки я пригадую, ми не встановлювали таке мірило, як значення. «Що пасували б до „сяць“» — ось що я сказав: «сяць» є об'єктом того, що має «пасувати»; об'єктом дієслів є іменники; іменники — то слова. Ну ж бо, ставай позаду чалої!

Ебенезер зітхнув, Берлінґейм голосно розреготався, чала кобила знову випустила вітри, і так подорожні подалися до Кембриджа, а Берлінґейм при тому бадьоро наспівував:

Лауреат стверджує, що правосуддя сліпе, і, озброївшись цим принципом, вершить суд

Коли вони прибули до переправи на березі річки Чоптанк, Берлінґейм оголосив, що Ебенезер відбув свій термін; він сплатив по шилінгу з людини за перевіз і ще один шилінг за коней, і подорожні зайняли свої місця на плашкоуті, щоб здійснити подорож до Кембриджа довжиною дві милі.

Берлінґейм вказав на декілька розкиданих понад річкою будинків, що ледь виднілися на протилежному березі.

— Ондечки місто, де засідає влада округу Дорсет. Коли твій батько востаннє його бачив, то це був лише пришиб для плантаторів.

Втомлений від випробування, яке йому щойно довелося пройти, Ебенезер анітрохи не приховував свого розчарування.

— Я знав, що то буде не англійський Кембридж, але маю визнати, і не думав, що він буде настільки примітивним. Що там є такого, що варто було б оспівати в епічних віршах?

— Хтозна, з яких халуп складалась справжня Троя, та й кому до того яке діло? — відповів його приятель. — Саме геній поета має перетворити на краще наявний у нього матеріал; і не треба багато красномовства, аби довести: що вбогіший предмет, то більшого перетворення він вимагає.

У відповідь на це Лауреат клацнув язиком і мовив:

— Я так гадаю, що єзуїт, зрештою, усе ж таки взяв гору над тобою: ти ув'язнив його тіло, а він навернув тебе у свій спосіб Мислення.

Берлінґейм увесь аж настовбурчився, почувши цей уїдливий жарт, оскільки того дня це вже було не вперше, коли Ебенезер кпив з нього.

— Тобі не пристало захищати священника, — сердито буркнув він стишеним голосом, щоб не почув перевізник. — Ми служимо справі Балтимора, а не Папи Римського — наше діло Праве.

— Так воно і є, — погодився поет. — Але хто ж може сказати напевне, чиє воно — те діло Праве? Правосуддя сліпе.

— Але ж люди — ні; а що стосується Правосуддя, то його сліпота — це сліпота, що означає неупередженість, а не невинність.

— А я от з цим незгоден, — безжурно мовив Ебенезер.

— Та ти щось зробився геть вередливим!

— Тобі майже сорок, а мені лише двадцять вісім, — вирік Лауреат, — а досвідом ти принаймні втричі старший за мене; але, попри мою невинність, ба ні, власне, через неї, я вважаю, що незгірш від тебе розуміюся на питаннях Справедливості, Істини й Краси.

— Але ж це чортзна-що! — вигукнув його друг. — Чому ж тоді люди обирають найстаріших і найобізнаніших з-поміж себе, щоб вони чинили суд над ними, якщо практичність і знання життя не є найпершим складником Справедливості?

Але Ебенезер обстоював своє.

— Це лише дуже поширена груба помилка, як і багато інших.

Берлінґейм виказував дедалі більше роздратування.

— Тоді прошу, поясни, яка ж існує відмінність між «невинністю» та «невіглаством», окрім тієї, що слово innocence походить з латини, a ignorance — з греки? У своїй суті вони те саме: невинність — то невігластво.

— Тобто ти хочеш сказати, — одразу ж відказав Ебенезер, — що оця світська невинність є невіглаством — незнанням мирського життя; із цим ніхто не може сперечатися. Втім, найпевніша річ, яку ми можемо сказати стосовно Справедливості, Істини й Краси, — це те, що вони існують не у світі, а є сутностями трансцендентними, ноуменальними й чистими. Таж скрізь підмічено, як діти часто здатні одразу ж вгледіти істину там, де дорослих вводить в оману надмірна досвідченість. То що ж це доводить, як не те, що невинність має очі, здатні видіти те, чого недобачає досвід?

— Пхе! — пирхнув Берлінґейм. — Це всього лише кембриджська бридня, якій старий Генрі Мор присвятив усе своє життя. Дякувати Богу, такі дітваки безпорадні в суспільстві — уявити тільки, що б то було, якби один з них коли-небудь став суддею!

— Можливо, тоді Правосуддя чи не вперше втілило б у життя власне гасло? — відказав Ебенезер.

— Аякже, втілило б! — розсміявся Генрі. — Юстицію тоді можна було б представити як таку, що тримає в руках гральні кості замість терезів, бо де суддею є сліпа Невинність, там на лаві присяжних сидить сліпий Випадок! Я от ніяк не збагну, — додав він, — чи ти тримаєшся за свою невинність тому, що маєш такі погляди, чи додержуєшся цих поглядів, щоб виправдати свою невинність.

Ебенезер відвів погляд убік і насупився, буцімто вдивляючись у дедалі ближчу пристань, на якій панувало значне пожвавлення.

— Я так гадаю, що тобі було б ліпше запитати про це самого себе, Генрі: можна відкинути свою невинність, коли того забажаєш, але не можна відкинути свій досвід.

На цій уїдливій і непримиренній ноті й скінчилась ця суперечка, позаяк пором уже майже досяг своєї кінцевої мети. Подорожні, обоє в поганому гуморі, з певними труднощами, оскільки був час відпливу, ступили на пришиб, побудований там, де великий ручай впадав у річку Чоптанк, ведучи за собою по сходнях коней.

Непоказний звіддаля, Кембридж зблизька справляв ще скромніше враження. По суті, містечка як такого взагалі не було: маленьку рублену будівлю, яка виднілася віддалік від берега і яку Берлінґейм розпізнав як приміщення суду округу Дорчестер, збудували лише сім років тому. Ближче до річки стояло щось на кшталт корчми чи заїзду — споруда, що постала там ще декількома роками раніше, а побіля самого пришибу було те, що правило за відносно велику комору та водночас за крамницю, де продавались товари широкого вжитку, — будівля, що переважала своїм віком зарівно і місто, і округ як такий і, поза сумнівом, була знайома ще Ебенезеровому батькові в далекому 1665 році. Окрім цих, жодних інших споруд видно не було, і скидалося на те, що й приватних будинків там не було зовсім.

Втім, принаймні десятки зо два чоловіків і жінок снували на пришибі та поблизу комори; з боку таверни долинав гамір гульбища; на додачу до численних невеличких суденець, що то тут, то там були пришвартовані на причалі вздовж берега, на котві в протоці Чоптанк стояли два великих океанських судна — барк і корабель з повним опорядженням. Ця активність, така неспівмірна з розміром і зовнішнім виглядом міста, як довідався Ебенезер, завдячувала загалом його ролі головного адміністративного центру округу та зручному для навколишніх плантацій розташуванню пристані й комори, а ще, зокрема, тій осінній сесії суду, яка, власне, саме зараз і тривала, пропонуючи рідкісну розвагу для тутешніх мешканців.

Чалу кобилу і мерина вони припнули до молодого деревця поблизу ручая і, злегка перекусивши в корчмі, розділилися, що Лауреат сприйняв радше з полегшенням. Берлінґейм залишився в заїзді, щоб домовитися про нічліг, розпитатися, де мешкає Вільям Сміт, і перехилити келих-другий, щоб вгамувати спрагу; а Ебенезер, полишений на самого себе, безцільно походжав дорогою, що вела до суду, поглинутий своїми думками. Оскільки день видався теплий, будівля суду була малою, а розгляд справ був надто популярною розвагою між колоністів, то засідання суду відбувалося надворі у видолинку, що прилягав до будівлі. Ебенезер знайшов там уже близько сотні глядачів, хоч суд ще й досі не збирався; вони були зайняті тим, що закушували, від душі випивали, перегукувались і махали один одному руками через увесь утворений придолинком природний амфітеатр, жартома боролися на травичці, співали сороміцьких пісень і розважали себе у всілякий спосіб, що, як вважав поет, навряд чи личило залі суду, уймаючи йому гідності. Квити на тютюн переходили з рук у руки, й Ебенезер невдовзі зрозумів, що, по суті, всі чоловіки робили ставки на те, яким буде вирок суду у справах, що там розглядатимуться. Ця річ вразила його і навіть викликала непевні лихі передчуття, втім, він зайняв місце нагорі амфітеатру, щоб поспостерігати за засіданням суду: по-перше, його цікавість збудила недавня суперечка з Берлінґеймом, та й, крім того, він мав надію на те, що в нього зродяться строфи, у яких оспівуватиметься велич мерілендських судів, як то колись було запропонував…

«От дідько!» — подумав він і, здригнувшись, зітхнув: він ніяк не міг призвичаїтись і запам'ятати, що то Берлінґейм, а не Чарлз Калверт виписав йому той патент — то була надто вже велика і болісна думка, щоби постійно і міцно триматись у його свідомості.

За декілька хвилин у дверях приміщення суду з'явився окличник і став горлати: «Слухай! Слухай! Слухай!», — але заледве він встиг дістатися першого ряду живоплоту, як ціла злива галуззя та камінців, що глядачі зачали весело жбурляти в нього, примусила його повернути назад. Потім вийшов суддя без перуки та мантії — ознак його посади, — тому Ебенезер впізнав його лише з того, що, зупинившись, щоб перекинутися словом з деким із глядачів, та кивнувши схвально на те, як переходять з рук у руки квити на тютюн, він зайняв своє місце на лаві, що стояла просто неба. Потім вийшли присяжні (Ебенезер поставився схвально, хоч якось не дуже певно, до того, що вони, вочевидячки, мали звичай закладатися лише між собою), і нарешті представники звинувачення та захисту, що разом із суддею мусили ділити між собою простий на вигляд, хоч і високий дзбанок. Єдиними відсутніми учасниками процесу були позивач і відповідач, і коли Ебенезер, розглядаючи юрму, робив здогадки щодо того, ким є присутні глядачі, його погляд упав на С'юзен Воррен, що сиділа поблизу першого ряду поруч з літнім чоловіком, якого поет раніше ніколи не бачив! Вона, як то було помітно, дещо причепурилася, але ж там, де раніше було брудне обличчя та скуйовджене брунатне волосся, тепер були нанесені понад усяку міру рум'яна й пудра, а її зачіска була як у якоїсь гулящої дівки. Вона змінила свій подертий одяг зі шкотського сукна на сукню з дешевого тонкого сатину, що мала кричущо-яскравий колір і малюнок і була відкрита на грудях, а її манери були відповідними до вбрання: вона гучно реготала, і її сміх було досить легко викликати; її оцінювальний погляд блукав від одного чоловіка до іншого, поки вона розмовляла зі своїм супутником; і, аби якось підкреслити свої слова, вона раз-у-раз клала руку то на руку свого партнера, то йому на плече чи коліно.

Ебенезер якийсь час спостерігав за нею зі змішаними й сильними почуттями: дарма що він запевняв Берлінґейма у протилежному, він усе ж таки був прикро вражений тим, що вона підманула його в хліву капітана Мітчелла, хоч також і вдячний їй за те; йому прагнулося взнати, що стало причиною того, що вона передумала, чи ж поєдналася вона знову зі своїм батьком (і якщо так, то чому вона й далі живе цим своїм розпусним життям) та — і це, либонь, турбувало його понад усе — чи має вона якісь новини про Джоан Тоуст і чому її історія не зовсім збігалася з тим, що розповів Берлінґейм. Ба більше, попри ту відразу, яку викликала в нього ця її безсоромна зовнішність, і попри хвилювання за долю Джоан Тоуст, він відчував, як його, і в тому не можна було помилитися, гризуть ревнощі через самий тільки вид супутника С'юзен, який, однак, нехтував її кокетуванням. Ебенезер обмірковував, чи не слід йому якось змусити її звернути на нього увагу та спробувати з нею забалакати — серед усього іншого, він не дуже-то довіряв обіцянці Берлінґейма не ловити її, — але зрештою все ж таки вирішив цього не робити.

«У мене з нею все кінчено, — вирік він, звертаючись до себе. — А що після тих зальотів до неї мене мучить совість, то нехай тепер мучить совість і її за те, що вона мене кинула. Було б правильно більше не мати жодного стосунку до її втечі й не вплутуватися в те, щоб її ловити, та й край».

Лауреат так заглибився в ці роздуми, що ледве звернув увагу на те, що засідання суду вже відкрилося, і суперечка розгорілася не жарт, аж поки вигуки глядачів не привернули його увагу до лави підсудних. Справу, що розглядалася, перенесли сюди з юрисдикції округу Кент, і свідчення, вочевидячки, були не на користь позивача, на чию перемогу, напевно, поставили значну суму грошей у Дорчестері; публіка перекрикувала захисника відповідачів — подружньої пари середніх років.

— Повторимо ще раз, — пафосно промовляв правник, — що обвинувачений, мій клієнт містер Бреднокс, який і сам є дійсним мировим суддею, надвечір того дня, про який тут ідеться, тихо і мирно сидів собі вдома разом із місіс Бреднокс, своєю дружиною, коли позивач, містер Солтер, з'явився на порозі його дому з ромом і гральними картами та запросив обох відповідачів весело провести час. Було вже близько опівночі, і місіс Бреднокс, сказавши невдовзі чоловікам добраніч, пішла до своєї опочивальні…

— Та якої там опочивальні! Подалася до вбиральні! — голосно гаркнув позивач на весь придолинок, і слухачі вигуками висловили свою згоду. Захисник пошепки перемовився про щось зі своїм клієнтом.

— Отже, порадившись із місіс Бреднокс, я хотів би дещо змінити своє твердження, позаяк вона і справді пішла, відповідаючи на поклик природи, але одразу ж від нічного горнця рушила, так би мовити, до ліжниці.

— Брехня! — знову вигукнув позивач. Це був смаглявий худий чоловік років сорока, надзвичайно високий, з ізсохлою шкірою. Обіч себе він мав невеличкий дзбанок, до якого вряди-годи прикладався. — Коли я піднявся нагору, аби на ділі її перевірити, вона сиділа, схрестивши ноги, побіля вікна з піснею на вустах і моїм добренним трунком у тельбухах, стріляючи пердиками у місяць-недобір.

— Як визнав позивач містер Солтер, — підступно вів далі захисник, — він і справді потім, підпоївши мого клієнта, полишив веселе застілля і піднявся східцями до опочивальні місіс Бреднокс, куди вдерся силою і підло, по-злодійськи напав на мою підзахисну — щиро кажучи, він відфайдолив пані Мері і в хвіст і в гриву і таким чином наставив роги її чоловікові судді!

— Правильно! — закричали глядачі.

— Скінчивши ту лиху справу, — продовжував захисник, — цей Солтер повернувся до вітальні, де він, зловживши тим, що господар був напідпитку, ошукав його, обігравши в «мушку» на суму, що становить декілька сотень фунтів тютюну, при тому раз-у-раз частуючи його ромом, аби приховати те своє шахрайство. Коли мій нещасний клієнт начаркувався так, що в нього аж запаморочилося в голові, і впав на підлогу, від чого ніс його став кривавити, оцей самий Джон Солтер плюнув і помочився на нього та у всілякий інший спосіб став порушувати закони гостинності, розповівши йому зрештою, що й двох годин не минуло відтоді, як він став рогоносцем. Почувши це, мій клієнт одразу, на диво, протверезів і, назвавши цього Солтера блюзніром і підлим мерзотником, піднявся, палаючи страшним гнівом, до покоїв своєї дружини. Увійшовши, він почав ганьбити її, називаючи шльондрою та драною пичодайкою, вичитуючи її та нагороджуючи іншими різноманітними осудливими епітетами, а затим вхопив її за причинне місце й у цей нелюдський спосіб виволік з ліжка на підлогу.

— Ганьба! — заревів натовп, та: — Прив'язати його до ганебного стовпа!

Ебенезер також був украй приголомшений, але не так цим викриттям, як усією тією попередньою розповіддю, у якій ішлося про поведінку позивача, позаяк нічого подібного в усій тій безсоромності йому ніколи не доводилося чути. Він дивувався, як же так сталося, що саме Солтер був позивачем, а не обвинуваченим у цій судовій справі.

— Під час цієї домашньої колотнечі, — провадив далі захисник, — увійшов позивач містер Солтер і, втрутившись межи чоловіком і дружиною, моїми підзахисними, став на сторону пані Мері проти її пошлюбленого мужа і, вхопивши того за шию, узявся душити його, допоки очі судді, втративши блиск, не затопилися пустим поглядом, неначе дві дірки, надзюрені у снігу…

— Правильно!

— По тому вищеозначений суддя Бреднокс відпустив руку, якою він тримався за страмне місце пані Мері, і накинувся на Солтера, ганячи гріховні витівки останнього, твердячи, що, відфайдоливши Мері, вищеозначений Солтер втратив усіляке право на повагу пана судді й був насправді ніяким не гостем, а бабиним коцуром і сраним облудником. Почувши такі слова, позивач відповів тим, що поставив синці під обидва ока пана судді та набив йому ґулю завбільшки з качине яйце на чолі, виголосивши при тому, що судді Бредноксу бракує чоловічих чеснот…

— Я сказав йому, що з нього чоловік як із вола бик, — уточнив Солтер, приклавшись до свого дзбанка й утираючи рота рукавом, — а користі з нього не більше, як зі шльондри в церкві.

— Добре сказано, — завважив якийсь чоловік, що сидів поруч з Ебенезером.

— А далі він ще виголосив, — вів далі захисник, — що пані Мері не була навіть варта того клопоту, аби задирати їй спідницю…

— Це все одно що з колодою злягатися, — висловив своє невдоволення Солтер.

— На що пан суддя відповів, що коли Солтер не стулить свого паскудного писка, то він, суддя, мій підзахисний, сам йому його стулить, пристрелить його, заїде йому по макітрі, та ще й ноги йому на додачу попереламує. На що позивач відказав…

— Годі вже! — вигукнув суддя. І потім додав: — Як слухати всі ті твої бридні, то вже за хвилину хропіти почнеш. То заради всього святого, якими ж будуть звинувачення позивача?

Солтер одразу ж скочив на рівні.

— Звинувачення такі, — мовив він, — що цей негідник Бреднокс так і не заплатив мені за тую випивку — ціле барильце, ну, хіба що там якимось шкаликом менше, а крім того, поки я від бушприта і до бізані порав Мері Бреднокс, із моїх плюндрів, які лежали на фотелі, випало декілька монет, і ці монети ті лайдаки мені так і не оддали.

— Матір Божа! — прошепотів Лауреат.

— Що ви на те скажете, присяжні? — звернувся до них суддя. — Чи винен підзахисний, чи ви дозволите цьому негіднику уникнути покарання?

Найбільше, на що міг сподіватися Ебенезер під час тієї хвилини чи близько того, поки присяжні обмірковували вирок, так це те, що цидулки, якими вони обмінювалися між собою, були записками, а не квитами на тютюн; він був надто ошелешений тим, як поводився суд, щоб очікувати справедливого вироку. Насправді він був приголомшений, коли старшина присяжних сказав:

— Ваша честь, ми вважаємо, що підзахисний не винен.

— Не винен?! — загорлав суддя, і його протест відлунив серед глядачів. — Судовий приставе, ану заарештуйте тих дванадцять негідників за неповагу до суду! Не винен! Таж, їй-бо, душа цього чоловіка чорна, неначе туз виновий, а в його дружиноньки, слабкої на передок, не набагато біліша! Святий Боже, люди добрі, та невже ви хочете, щоб у нашому славному Дорсеті запанували безлад і руїна? Ні, я так скажу: підзахисний повністю винен у тому, у чому його звинувачують!

Обурений Ебенезер звівся на ноги, але всі його заперечення потонули в хвилях оплесків юрби.

— Суд, присутній тут, постановив: Том Бреднокс мусить сплатити Солтеру повну вартість барильця рому і мусить принести цю суму в суд завтра, до заходу сонця, а інакше стоятиме біля ганебного стовпа, поки не закінчиться сесія суду. Далі, Мері Бреднокс має повернути позивачеві суму грошей, удвічі більшу, ніж та, яку він втратив, чухраючи її, як Сидорову козу, а інакше їй витаврують на руці літеру К, за крадіжку. Наступна справа!

Глядачі свистіли, плескали один одного по плечах, пощипували чужих жінок і збирали або платили виграші. Ебенезер так і залишався стояти, здумівши на те, що відбулося в суді, підшукуючи в своєму словниковому запасі найдошкульніші слова, позаяк він мав намір привселюдно виступити, засудивши дії не тільки позивача та судді, які, вочевидячки, змовилися між собою, але й глядачів, щоб дорікнути їм за їхню ганебну поведінку.

Але перш ніж він встиг скласти свою гнівну промову, сторони у наступній справі зайняли своє місце, і його увагу відволікло те, що однією із сторін — найпевніше, відповідачем — був супутник С'юзен Воррен, із яким суддя, здавалося, був добре знайомим.

— То чого ти хочеш, Бене Спердансе? — запитав суддя, й Ебенезер аж підскочив — це ім'я він, схоже, вже чув раніше; без сумніву, від С'юзен, але ніяк не міг пригадати, у зв'язку з чим воно прозвучало.

— Ліпше спитайте його, — буркнув Сперданс, вказавши на літнього чоловіка міцної статури, що сидів на лаві позивача.

— А ти хто такий? — запитав його суддя.

Літній чоловік відповів:

— Вільям Сміт, Ваша честь.

Ебенезер знову підскочив.

— У чому полягає твоя скарга на старого Бена Сперданса? — запитав суддя, і коли це ім'я пролунало вдруге, Ебенезер пригадав, де він його чув раніше: капітан Мітчелл, коли вони вирушали, настановляв свого «сина», аби той пошукав С'юзен Воррен у домі такого собі Бена Сперданса, місці, котре він назвав «лігвом злодіїв і повій».

Але на нього очікувала ще одна несподіванка, бо у відповідь на запитання суду Сміт відповів, що, прибувши у Провінцію якихось чотири роки тому, він був змушений підписати контракт і піти на службу до відповідача, позаяк усі свої гроші він витратив по дорозі на ліки для своєї хворої доньки, і що термін його контракту якраз нещодавно сплив.

«Отак! — здумів Лауреат. — Отже, це зовсім не наш чоловік, а бідолашний праведний батько С'юзен Воррен, про якого вона мені розповідала!» І він сердито запитав себе, чого це С'юзен увивалася коло відповідача. Вільям Сміт тим часом і далі розповідав про свою кривду: він виголосив, що вірою і правдою служив у Сперданса впродовж чотирьох років, як то і було зазначено в контракті, справляючи обов'язки бондаря і коваля, але, коли термін його служби добіг кінця, Сперданс відмовився виконувати умови їхньої угоди. Зокрема, Сперданс виділив йому лише півтора акра землі — та й то лише невгіддя, повне каміння та пошрамоване ярами — замість двадцяти, про які мовилося в контракті, сказавши йому, що той може забиратися під три чорти, бо більше нічого не дістане.

«От бідака!» — спочутливо мовив Ебенезер сам до себе. Він тим більше вже був готовий виголосити свою палку промову, але передумав, вирішивши, що ліпше буде зачекати та вислухати повністю історію про Смітові знегоди.

Відповідач тоді засвідчив, що хоч слова позивача за своєю суттю відповідають дійсності, однак він, Сперданс, не казав йому забиратися під три чорти, бо той нічого більше не дістане.

— Я сказав цьому старому козлу, аби він засунув ці свої акри собі в дупу і дав мені спокій, — вирік він.

«О Боже, таж він навіть визнає свою вину!» — подумки мовив Ебенезер.

Суддя насупив чоло і непривітно глянув на позивача.

— Ви що, намагаєтеся брехати Суду, сер?

— Може, воно й було так, як він каже, — визнав Сміт, — хоч як я це пам'ятаю, то він сказав: «Іди під три чорти, бо все одно нічого не дістанеш!»

— Отже, як було насправді? — домагався відповіді суддя.

— Було «Засунь собі в дупу!» — наполягав Сперданс.

— Було «Іди під три чорти!» — стояв на своєму Сміт.

— Засунь собі в дупу! — закричав Сперданс.

— Іди під три чорти! — заволав Сміт.

— В дупу! — наказав суддя, вдаривши молотком по столу, вимагаючи тиші. — Отой твій приятель має собі виверткого правника, Бене, — звернувся він до відповідача. — А де твій захисник?

Сперданс погордливо пирхнув до прокурора — невеличкого на зріст гладкого чоловічка в чорному вбранні, яке часто носять квакери.

— Мені такі брехуни, як Річард Совтер, щоб захистити себе, не потрібні.

— Ну, то давай, гукай свого першого свідка, і підемо далі.

Складалося враження, що ніхто, окрім Ебенезера, не вбачав нічого незвичного в тому, щоб вислухати захист раніше від позивача; а коли він побачив, як С'юзен Воррен займає місце поруч зі Спердансом, щоб виступити на його користь, то його здивуванню не було меж.

Втім, свідчення, які дала С'юзен, були такими неймовірними, що вони перевершили все, що йому довелося чути того полудня. За її словами, вона втекла до Меріленду під опікою люб'язного капітана Мітчелла з округу Калверт, аби уникнути кровозмісних домагань свого батька, який хтиво жадав її, неначе якийсь козел!

— Потім він потайки переслідував мене навіть на борту самого корабля, — провадила вона далі, — та розтринькав усі свої гроші, намагаючись підкупити капітана Мітчелла. Він мав на меті змусити капітана зіграти роль звідника, аби той спровадив мене йому прямісінько до його розпусних рук, щоб він вже нарешті мав собі змогу чухрати мене від бака до юта!

Глядачі, хоч вони і привітали появу С'юзен на місці свідка сороміцькими вигуками, тепер, вочевидь, перейнялися спочуттям до неї та її становища; коли вони почули, що всі батькові зусилля перекупити її опікуна виявилися марними і, як наслідок, він був змушений піти в найми до Сперданса, підписавши з ним контракт, серед них прокотився гомін схвалення.

— Добряга Бен взяв його до себе, аби вчинити мені ласку, — вирекла вона, — і то була для нього кепська оборудка, яку я вмовила його укласти, позаяк мій батько зневажливо поставився до виконання своєї частини цієї угоди. Він виявився ледацюгою і баламутником, як я того й боялася: пан Сперданс дав йому півтора акра лишень з християнського милосердя, бо ж він йому і бзда корабельного теслі не винен! Він — мій батько, отаке вже моє нещастя, але я б радо подивилася на те, як цього лайдака прив'яжуть до стовпа і відшмагають батогами так, що повибивають усе його паскудство з отих його клятих кісток!

Суддя тепло подякував С’юзен, і, вже не завдаючи собі зайвого клопоту, розпустив присяжних, які не заслуговували на довіру, і виголосив, що ладен визнати позивача винним у тому, що той брехун і нероба; але перш ніж він встиг ухвалити офіційний вирок, Ебенезер, який уже раніш підхопився на ноги та прослухав, тремтячи від гніву, усю заключну частину свідчень С'юзен, постав тепер на повний зріст і, стоячи на порослому травою пагорбі, заволав: «Стійте! Я вимагаю зупинити це ганебне судочинство!».

С'юзен, роззявивши рота від подиву, обернулася; натовп загудів і почав кидатися гілляччям, однак суддя заревів ще голосніше і гучно вдарив своїм молотком.

— Тихо! Тихо, чорт вас забирай! А тепер, заради Антихриста, хто ви такий і чому перешкоджаєте чинити правосуддя?

Ухиляючись від лозини, Ебенезер повернувся і побачив, як до нього поспішає Генрі Берлінґейм, оббігаючи нагорі довкола амфітеатру і подаючи йому знаки, щоб він зберігав спокій. Але обурення Лауреата не так легко було приборкати: ситуація, що склалася, безпосередньо стосувалася того, про що він і Берлінґейм не так давно сперечалися, і це ще більше спонукало його говорити тепер, коли він побачив свого колишнього навчителя серед глядачів.

— Я — Ебенезер Кук, Ваша честь, Поет-лауреат усієї цієї провінції з ласки Чарлза, лорда Балтимора, і я категорично заперечую проти ухвалення того вироку, який щойно запропонували винести, оскільки це є фарсом на Правосуддя і лягає ганебною плямою на репутацію всього мерілендського судочинства!

— Правильно! — вигукнув дехто з присутніх, але інші закричали:

— Женіть геть цього папіста!

Щойно виголосивши цю свою промову, Ебенезер побачив, як Берлінґейм, який щодуху біг, став як вкопаний і, ляснувши себе долонею по лобі, знизав плечима і сів там, де йому випало зупинитися.

— Ти ба, — пирхнув суддя, — та воно було не так уже й погано. — Він виразно підморгнув зібранню. — Це був найкращий вирок, який старий Бен Сперданс міг собі дозволити.

Тривога, яку виказував Берлінґейм, дещо уйняла самовпевненості Лауреатові, але тепер відступати було вже надто пізно; і від цієї невизначеності його голос сповнився новим гнівом.

— Ви не знаєте, з кого кепкуєте, сер! І більші лиходії, такі, що куди вам до них, відчувши на собі жало гудібрастичного вірша, були повалені й зазнали приниження! А тепер ви вчините правий суд щодо того бідаки позивача, адже кривда, заподіяна йому в цій несправедливій справі, волає до Небес, аби знайшовся спосіб захистити зневажені права та змусити відповідача і ту зрадливу задрипанку, що була за свідка, поплатитися за цей свій наклеп. Чи ви накличете на себе гнів Лауреата і разом з ним гнів усього обуреного тим простого люду?

Сперданс тим часом зблід на виду, і коли люди в натовпі заходилися щось тихо промовляти одне до одного, він підійшов до лави і прошепотів щось судді на вухо, поки тривало це останнє заперечення.

— А мені насрати на те, хто він такий! — вилаявся суддя, звертаючись до Сперданса. — Це мій суд, і я маю намір творити суд чесно: ніхто не матиме того вироку, за який не заплатив!

— Хай буде по тому! — вигукнув поет, намагаючись перекричати сміх, яким вибухнув натовп. — Якщо Справедливість у цій провінції наразі належить тому, хто ладен її купити, то в цьому разі я заплачу цю курвальську платню. — Він кинув багатозначний погляд на С'юзен. — Хоч би якого хабаря дав тобі цей лиходій Сперданс, я дам тобі в півтора разу більше за привілей винести вирок і визначити кару.

— Двісті фунтів дур-зілля, — мовив суддя.

— Отже, триста, — відповів Лауреат.

— Я протестую! — вигукнув Сперданс, вкрай збентежений.

— І я! — пролунав дзвінкий голос С'юзен, чий вираз обличчя, сповнений жаху, викликав усмішку на поетових вустах. Вільям Сміт звівся на ноги, немовби й сам був ладен подати третій протест, але вбраний у чорне радник хутко зупинив його і щось зашепотів йому на вухо.

— Протести відхилено, — різко кинув суддя. — Справа у ваших руках, пане Поете. Але вважайте, що не дозволяється ані позбавляти життя, ані завдавати каліцтва.

Відповідач і С'юзен були здивовані й дуже стривожені таким перебігом подій, зарівно як і Берлінґейм, який аж підскочив, почувши рішенець судді, і знову поспішив до Ебенезера. Але він досі був на відстані декількох сотень футів, і Лауреат без перешкод провадив далі.

— Я не прагну нічого, — виголосив він, — окрім Справедливості. Сперданс, здається, не завдав жодної тілесної шкоди позивачеві; відтак і йому не буде заподіяно жодної шкоди. Справа полягає в оплаті землею, і я вершитиму справедливе Правосуддя в дусі скоєного злочину. Мій рішенець полягає в тому, що відповідач визнається винним у тому, у чому його звинувачують, і мій вирок полягає в тому, що позивачу присуджуються в якості відшкодування не тільки ті двадцять акрів, що належать йому від самого початку, але й уся та власність, із якої належало вчинити відчуження землі, окрім тих півтора акра, які тепер належать позивачеві. Інакше кажучи, відповідач володітиме отією вбогою часткою, яку він так шкодував віддати, а позивач володітиме усією тією купою добра, з якої та частка відійшла! Що ж стосується міс С'юзен Воррен, то позаяк у цьому суді, скидається на те, не є незвичною річчю виносити вирок особам, які не перебувають під судом, то я визнаю її винною в ошуканстві, висуненні неправдивого обвинувачення, зведенні наклепу, розпусті, блудодійстві та неповазі до батька, а відтак виголошую, що вона мусить залишатися під опікою свого батька-позивача, поки проводитиметься розслідування щодо законності її контракту про найм у капітана Мітчелла. Окрім того, якомога скоріше і як тільки трапиться така нагода, її батько мусить підшукати їй гідну партію, щоб, несучи ярмо подружнього життя, вона змогла настановити себе на шлях цноти та побожності. Ці обвинувачення, покарання та присуд мають набрати чинності й бути виконані впродовж двох тижнів під загрозою винесення більш жорстокого вироку та позбавлення волі!

По всьому подвір'ю пролунав глумливий, майже істеричний сміх, і Берлінґейм, Сперданс і С'юзен Воррен водночас скрикнули, але суддя сказав: «Так постановив суд!» — і гепнув по столу своїм молотком.

— І я ще додам, сер, що за всі ті роки, проведені мною тут на лаві, мені ще ніколи не доводилося бачити такої безглуздої щедрості!

Ебенезер вклонився.

— Дякую. Втім, було б краще, якби віддавалася хвала Справедливості вироку, а не його великодушності. Легко бути щедрим, коли йдеться про чужу власність.

Суддя щось відповів, але його слова потонули в тому галасі, який здійняла юрба, котра підняла Ебенезера на свої плечі й понесла до найближчої корчми, що розташовувалася на іншому кінці вулиці.

— То не мені ви повинні віддавати шану, а сліпому Правосуддю, — сказав поет, ні до кого зокрема не звертаючись. — Одначе, — додав він, — приємно нарешті опинитися серед людей, які не залишилися сліпими щодо високого статусу моєї посади. Моя повага до Кембриджа вповні відновилася.

І справді, найбільш вразливі з натовпу почали вже щось нашіптувати про святість; якась мати піднесла свою дитину, щоб він її поцілував, але Лауреат скромним помахом руки наказав їй відійти. Марно він роззирався навкруги, шукаючи Берлінґейма, аби посмакувати те, як той поставиться до цього його тріумфу.

Коли вони прибули, колишній позивач Вільям Сміт був уже в заїзді й, уздрівши свого благодійника, наказав усім подати пива.

— Як я можу віддячити вам, сер? — вигукнув він, обіймаючи Ебенезера. — Таж ви найхристиянськіша душа у всій провінції Меріленд, присяй-бо!

— Ну, годі вже, — відповів Лауреат. — Сподіватимуся тільки, що цього разу вони вас не обдурять.

— Це якраз те, чого я й сам боюся, сер, — погодився Сміт і витяг з-за пазухи якийсь папір. — Мій адвокат щойно склав цей документ, і коли вже ви його підпишете, то це навіки скріпить ваш вирок у будь-якому суді.

— Ну, то покінчімо вже з цим і перейдімо до пива, — засміявся Ебенезер. Він взяв перо та чорнила у шинкаря, розмашисто підписав документ і повернув його Смітові, бажаючи, щоб Берлінґейм, Анна й усі його лондонські приятелі були свідками в цю найславетнішу годину його життя.

— А тепер, — урочисто мовив Сміт, здіймаючи догори свого кухля і виголошуючи тост. — За здоров'я пана Кука, панове, нашого Поета-лауреата, цього найвеличнішого джентльмена з усіх тих, які коли-небудь своєю присутністю зробили ласку округу Дорсет!

— Правильно! — закричала решта.

— І за пана Сміта, — ввічливо мовив у відповідь Ебенезер, — який отримав лише справедливу винагороду за все те, що йому довелося зазнати.

— Правильно!

— І за здоровля отієї мальованої пуцьки, його доньки, — закричав хтось з натовпу. — Най Небеса бережуть нас від неї…

— Ні, радше за Справедливість, — втрутився Ебенезер, якому стало ніяково від цього натяку на С'юзен. — За Справедливість, Поезію, Меріленд… і, якщо ваша ласка, за Молден, до якого я прямую.

— Так, за Молден, — підтвердив Сміт. — І ви маєте знати, сер, що коли я звільню того лайдака Сперданса, щоб його місце посів справжній наглядач, то вас завжди радо там вітатимуть, ви будете моїм почесним гостем і можете гостити там скільки заманеться. — Він реготнув і підморгнув. — Присяй-бо, сер, якщо фальшивий патент лорда Калверта не приноситиме вам ніякого зиску, я сам найму вас на місце Сперданса управляти Молденом. І ви будете незгірш від нього, того, хто ошукав вас серед білого дня, а ви про те й гадки не маєте.

Ебенезер, пойнятий жахом, спохмурнів.

— Люб'язний сер, я вас щось не зовсім зрозумів!

— Та й крім того, тепер це вже і неважливо, парубче, — вишкірився Сміт і взяв у шинкаря новий кухоль. — Багато істин виповідають, не відаючи про те, і багато вчиненого зла виправляє випадок. За Молден! — сказав він, звертаючись до натовпу, і додав наступні слова, які, вочевидь, призначалися Лауреатові: — Тепер він мій по праву, ото я вже ним покерую! Бен Сперданс про таке і думати не смів!

— Правильно! Правильно! Правильно! — закричали всі; і, жлуктячи великими ковтками однаково і пиво, і загальний піднесений настрій, мало хто з присутніх помітив, як почесний гість зомлів і впав на встелену тирсою підлогу.

Якщо Лауреат — Адам, тоді Берлінґейм — Змій-спокусник

Отямившись, Ебенезер помітив, що лежить на лаві в кутку корчми; ноги його, піднесені догори, покоїлися на дерев'яній скриньці, а на чолі лежала мокра ганчірка. Згадавши причину, через яку зомлів, Лауреат ледь не знепритомнів ще раз; він знову заплющив очі, і йому захотілося тієї ж миті, не встаючи з того місця, сконати, то було б краще, ніж зіткнутися з глумом юрби та мати справу з власним соромом від безглуздої втрати.

Коли він нарешті зважився роззирнутися навкруги, то побачив Генрі Берлінґейма, що самотньо сидів поблизу за столом, попихкуючи люлькою та розглядаючи пияків біля шинквасу.

— Генрі! — гукнув геть розбитий поет.

Берлінґейм враз обернувся.

— Ні, не Генрі, Ебене. Моє ім'я — Тім Мітчелл. Я знайшов тебе на підлозі.

Ебенезер підвівся і труснув головою.

— Ох, святий Боже, Генрі, що я накоїв? А ти ж мене попереджав!

Берлінґейм усміхнувся.

— Я б так сказав: те, що ти зробив, — то була невинність, що чинить Правосуддя.

— Не глузуй з мене, заради Бога! — Він закрив обличчя долонями. — Якби ж то я залишився в Лондоні!

— Старий Ендрю дав тобі право розпоряджатися майном? Якщо ні, то ти не маєш права дарувати.

— Йому б ніколи не слід було цього робити, — відповів Ебенезер, — але він таки це зробив. Я відписав увесь його маєток і всю мою спадщину на користь того злодія бондаря!

Берлінґейм посмоктав люльку.

— То була безглузда уступна, але що сталося, то сталося. Ну, і як воно — бути таким же жебраком, як я?

Ебенезер не зразу здобувся на відповідь. Сльози навернулися йому на очі, і він похнюпився.

— Це був також посаг Анни, його половина: я відшкодую їй, відписавши свою половину будинку на Пламтрі-стріт, та попрошу вибачення. Але що скаже батько?

— Чекай-но, — відповів Берлінґейм, — не варт влаштовувати похорон, поки пацієнт ще не зовсім вмер. Що нам відомо про цього Вільяма Сміта? Він вийшов, щойно ти зомлів.

— Він — падлюка, інакше б не скористався так з моєї невинності.

— Це лише доводить, що він людина, як ти в тому переконаєшся. Як ти гадаєш, це той самий Вільям Сміт, до якого ми приїхали?

— Та як він може бути ним, простий бондар? Я знаю історію його життя, мені ще у Мітчелла її розповіла С'юзен Воррен.

Берлінґейм насупив чоло.

— Він щось приховує, там певно є ще щось, і ще щось приховує вона, але один Бог відає, що саме; крутій крутія бачить здалека. Я зовсім не здивуюся, коли дізнаюсь, що він один із нас — таємний агент лорда Балтимора.

— І що то дасть, навіть якби він був губернатором Провінції? — похмуро запитав Ебенезер. — Усе одно Молден належить йому.

— Може, й так, може, й так. А може, дізнавшись про наше доручення, він буде розважливішим.

Ебенезер одразу пожвавішав.

— О Боже, Генрі, ти віриш у це?

Берлінґейм знизав плечима.

— Усе можливо в цьому світі. Облиш цю справу мені, і я дізнаюся, що тут можна вдіяти. Але наразі тобі ліпше думати, що ти не маєш ані шеляга — а воно, може, так насправді й є, — і не згадувати про наші надії. Втопи свою втрату у вині, як то роблять інші.

На ту хвилю Лауреатове воскресіння вже постерегли інші завсідники корчми, і вони не тільки не стали брати його на кпини, а й запросили випити разом з ними їхнім коштом.

— Хіба вони не знають про мою втрату? — запитав він Берлінґейма.

— Авжеж знають. Дехто знав від самого початку і тільки згодом довідався, що то було ненавмисне.

— Вони напевно думають, який же я телепень!

Берлінґейм знову знизав плечима.

— Одним святим менше, однією людиною більше. Може, все ж таки зробиш їм послугу і приймеш їхнє запрошення, як ти гадаєш?

Ебенезер підхопився було з лави, але враз знов опустився у розпачі.

— Ні, на Бога, як же я можу стояти собі й пиячити, коли я згубив мій Молден? Я маю шукати розради в пістоля, а не в склянці з елем!

— Твоя втрата — то наука, — відповів його друг, — але не мені ту науку тобі викладати. — Він підвівся зі стільця. — Ну, що ж, тепер ти так само безземельний, як і я. Тож, може, нап'єшся, бо саме це я і збираюся вчинити?

Поет досі вагався.

— Я боюся спиртного, так само, як боюся лихоманки, ліків і сновидінь, що спотворюють нам зір. Чоловік має бачити світ таким, яким він є, добрий він, той світ, чи злий.

— Це те благо, якого ти ще не сподобився, мій друже. То чого ж сподіватися, що це станеться саме сьогодні ввечері?

— Це жорстоко! — рішуче сказав Ебенезер. — Я просто ще ніколи не бував п'яний.

— Як ніколи досі не був жебраком, у якого ні кола ні двора, — відказав Генрі. — А втім, роби як знаєш. — Він повернувся спиною до Ебенезера і один пішов до шинквасу, де з ним запанібрата привітались інші завсідники, звертаючись до нього як до Тіма Мітчелла. Й Ебенезер, який відмовлявся радше через застереження, аніж від щирого серця, невдовзі приєднався до них — і не тільки тому, що його втрата була надто вже приголомшливою, щоб відверто подивитися на неї, але й тому, що він не почував себе цілком добре. Чи це було внаслідок тої дмучки, якої зазнала чала кобила, чи причиною була його тривога, викликана тим, як зле обійшовся Генрі з отцем Смітом, чи, що здавалося йому найвірогіднішим, через отой самий період «звикання» до тутешніх умов, який мусять пройти всі новоприбулі до колонії і жертвою якого стала його матінка, але у нього в животі був якийсь неспокій від самого рання, а чоло його було дещо гарячим від полудня.

— Овва! — вигукнув якийсь плантатор при його наближенні. — Ось нарешті йде наш христоподібний Лауреат! — У його голосі не було анітрохи єхидства; на його привітання луною відгукнулися інші й, розступившись, аби дати йому місце, навіть заходилися лаяти шинкаря, пригрозивши йому тим, що негайно ж усім гуртом підуть звідси, якщо їхнього товариша не почастують ромом коштом закладу.

Від їхньої привітності очі поета зволожилися.

— Ніякий це не справжній Лауреат, друзі, якого ви оце зараз бачите перед собою, — почав він, і слова давалися йому важко. — Ні, це радше сущий князь бовдурів, й одначе ж ви були з ним ґречні, буцімто він розсудлива людина. Я цього не забуду.

Берлінґейм, зацікавлено підвівши очі на початку цієї промови, здавалося, був розчарований її кінцем.

— З одної дурниці ще не станеш дурнем, — відказав хтось.

— Це й справді була з розмахом князівським дурна даровизна, — вирік інший, — тож маєш навзаєм таку ж за розмахом князівську нужду. Я так гадаю, ви квити.

Ебенезер хильцем випив свій ром, і йому подали ще склянку.

— Бідніший на цілий статок і мудріший на якийсь там гріш? — Він похитав головою. — У тому немає ніякого зиску.

— Утім, так уже воно є, — сказав Берлінґейм, промовляючи слова з акцентом Тіма Мітчелла. — Якщо чоловік не складе успішно іспити завчасу, тоді школа Життя дуже дорого правитиме за свою науку. І поза тим, твоє становище достойне!

— Достойне?! — запротестував Лауреат! — Якщо ти хочеш цим сказати, що я не найбільший йолоп у світі, тоді я згоден, але не бачу в тому нічого достойного!

— Випий, і я тобі поясню.

Його навчитель усміхнувся і, коли Ебенезер слухняно випив, сказав:

— Те, що випало тобі на долю, хіба ж не є долею кожного чоловіка?

— Може, то ром напустив мені туману, — урвав його Ебенезер, — але не бачу в твоєму зауваженні ні краплі сенсу. — Він зупинив свою промову, щоб відригнути, чим звеселив своїх новознайдених друзів, і зажадав ще випивки.

— Я хотів сказати, що ти відтворюєш історію Адама, — вів далі Генрі. — Ти надавав надто вже великого значення своїй невинності і, як наслідок цього, втратив свій земний рай. Ба ні, я піду далі й розвину цю думку: твоя пригода не тільки залишила тебе без даху над головою, але, подібно до Адама, ти вперше наївся досита знання і досвіду. Ти більше не зриватимеш собі легкого плода, щоб викласти ним своє черево, а зароблятимеш свій хліб у поті лиця, визнаючи свою провину, як то роблять усі чоловіки. Твій батько, наскільки я його знаю, не втратить цієї нагоди вигнати тебе з Едему!

Ебенезер, як і решта присутніх, охвітно розсміявся, почувши цю аналогію, хоч, може, і не від щирого серця, і, тримаючи кухля в руці, відповів:

— Такі порівняння — це наче баскі й норовливі коні, і якщо не правити ними вміло, то вони можуть завезти своїх вершників дуже далеко.

— Тобі це не до шмиги?

— Провина тут не… Овва! — жестом виказуючи свою незгоду, Ебенезер добряче хлюпнув собі ромом на сорочку. — Яке марнотратство, дарма тільки випивку розлив, панове! Прошу, налийте ще. Оце справжні християни з Дорсету! — Цього разу він випив пів склянки, перш ніж заговорив знову. — То про що я вів мову, любі друзі? — Він насупився, дивлячись на свій одяг, з якого скрапувало. — Судячи з того, як відійшли води, тут мала народитися якась потужна думка: ще одна Errare humanum est, звідкіля вам знати, чи Fiat justitia ruat caelum[70].

— To малося бути щось про коней, — підказав один із завсідників, який був у захваті від того, що відбувалося.

— Про коней!

— Авжеж, — реготнув інший, — тут у вас із Тімом Мітчеллом виникла якась суперечка.

— Тоді молю Бога, аби ця шкапа не зазнала дмучки, — сказав Ебенезер. — Мене вже до смерті нудить від того нашого останнього змагання в дотепності!

Хоча ніхто, окрім Берлінґейма, і не зрозумів, на що натякали ці слова, плантатори все одно весело їх зустріли й почали пнутися один поперед одного, щоб купити Лауреатові ще випивки.

— То ви збиралися дати доброго гарту тому химерному порівнянню пана Тіма, — підказав котрийсь.

— Справді? Ну, то нехай він сам йому раду і дає, бо, як то кажуть, Багато хто вміє тасувати карти, але не вміє грати, отак багато є таких, хто вміє добирати рими, але вони не є поетами. Гарні рими — це лише мережива на майтках музи, але метафора — то сама їхня основа і піткання, якщо так можна висловитися.

— До цього вечора ти б ніколи так не сказав, — мовив Берлінґейм, який, здавалося, не був цим потішений.

— А тепер кажу! — крикнув Ебенезер; усі присутні всміхнулися та стали вмовляти його осушити свою склянку, перш ніж продовжувати.

— Йшлося про мою схожість з Адамом, і саме про це я хотів посперечатися. — Він утер рота рукавом і, обіпершись об шинквас, потрапив ліктем у калюжку, що там утворилася. — Я так собі міркую, приятель Тім забув, що старий Адам був грішником і його Первородним Гріхом було знання та досвід. Перш ніж він ото вкусив гріха, він був безсмертний, як тварини, що мало вчаться з досвіду і не відають про смерть; але, щойно проковтнувши пожадливо плід із садка Знання, він був покараний і приречений стогнати від сердечного болю розпачу й іти навпомацки своєю стежиною в похмурій тіні, що віщує його смерть.

Берлінґейм знизав плечима.

— Це якраз те, що я…

— Стривай, — наказав Лауреат. — Я ще не скінчив!

І попри те що Берлінґейм сам намовляв Ебенезера випити, йому увіч було неприємно через п'яне красномовство його підопічного; він одвернувся до своєї склянки, а завсідники, підбиваючи один одного ліктями, тішилися з того, відчуваючи водночас якусь тривогу.

— Але річ, яку ти забув, складаючи поспіхом свій троп, — вирік Ебенезер, — так це те, яке ж саме яблуко вкусив наш Праотець Адам. Що ж це за знання, Тіммі, що є корінням і стовбуром усього сущого? Що ж то за мерзенний досвід, що засіває сім’я смерті у людей? Присяй-бо, як же це вислизнуло з твоєї пам'яті, як ти забув, ти, хто сам так повен того сімені й сам розкидав його у борозни обох півкуль? Це знання тілесне, мій хлопче Тіммі, досвід плоті, що став причиною гріхопадіння людини! Якщо я Адам, то в мене немає Єви, а Адам без Єви безсмертний і не упалий. Одне слово, сер, я втратив свій маєток, але не втратив невинності, і на тім кінець!

— У тебе язик заплітається, — буркнув Берлінґейм.

— Дивіться на нього, мешканці Дорсету! — вигукнув поет і, однією рукою непевно вказуючи на Берлінґейма, другою перевернув склянку з-під рому. — Ессе signum! Finem respice![71] Якщо знання — то гріх і смерть, як каже нам Святе Письмо, то ось перед вами стоїть Фауст у плоті — справжнісінький Люципер!

— Е ні, поете, тут ви вже заходите надто далеко, — застеріг його один плантатор. — Це вам не якогось недолугого квакера ображати.

Декілька інших підтакнули йому, висловлюючи своє занепокоєння, а дехто навіть тихцем перейшов від шинквасу до найближчих столиків, де можна було б спостерігати, не турбуючись про те, що їх помилково візьмуть за учасників.

Хтозна, чи здогадувався він про ту зміну, що відбулася в їхньому настрої, чи ні, але Ебенезер відважно говорив далі:

— Чоловік, якого ви оце бачите, знає набагато більше, аніж цілий загін професорів із Оксфорда, і він такий тямущий у плотських втіхах, що куди тому Аретіно! Поруч із ним старий Декарт тупак тупаком, Валленштайн — немовля, а Рабле — манірний пуританин. Погляньте-но на його щоки, які носять попелястий відтінок Хаосу! Ось чоло, глибоко пооране історією його поріддя!

— Прошу вас, зупиніться! — став благати хтось із присутніх.

— Погляньте-но на його очі, панове, що прочитали про всі нечестиві діяння, які тільки й міг коли-небудь вимислити зболений розум людський, і бачили оті самі діяння у плоті! О, найпаче подивіться на ці очі! Ану, повернися, Генрі, тобто Тімоті, — повернися до нас, Тіммі, і глянь отими очима, від яких аж мороз бере! Вони холодні та старечі, неначе у гадюччя, друзі, — одним словом, це очі Едемового змія, що, вгніздившись на дереві Знання, зачарував першу жінку на землі своїм некліпним поглядом!

— Припни собі язика, — остеріг його Берлінґейм. — Ти верзеш дурниці!

Але Ебенезер, якого вже добряче розібрав хміль, надто далеко зайшов у своєму гніві, щоб полишити цю свою тираду.

— О Боже, добрі люди, подивіться ж на ці очі! Скільки дівиць під отим поглядом втрачали всяку волю, що незабаром уже дівицями не були! Скількох же невинних розбестили оці паскудні руки!

— Не забувай, що ти говориш із Тімом Мітчеллом, — перелякано мовив якийсь плантатор. — Як ти смієш його так ображати?

— Як я смію? — повторив поет. Він не спускав очей з Берлінґейма, чиє обличчя виказувало дедалі більше роздратування. Він поставив склянку, і його очі сповнилися слізьми. — Тому що він безчесно і підступно учаклував одну невинну квітку, найдорогоціннішу для мого серця, що є взірцем ласкавості та цноти, заживаючи всіх брудних способів, аби заволодіти нею!

— Припини! — наказав Берлінґейм.

— І це тільки для того він удає із себе мого друга, бавиться моєю невинністю і не ображається, коли я його ганю лайливими словами: він і досі прагне досягти своєї порочної мети. Але я можу згорда сказати, що все його лукавство й досі не принесло йому жодних плодів: чеснота цієї квітки міцна, бо такого вже вона роду, і вона й досі ще не піддалася на його мерзенні облесливі вмовляння. Погляньте-но, як правда йому дошкуляє! Оце втілення хтивості — як же він дратується, коли бачить, що ця квітка й досі ще лишається незірваною!

Берлінґейм зітхнув і з похмурим виглядом повернувся обличчям до присутніх.

— Якщо в тому для тебе є якась приємність, молодий чоловіче, розголошувати ці особисті речі в публічному місці й так вихваляти мої таланти перед цими джентльменами, тоді я просто наполягаю на тому, щоб розповісти тобі всю правду без прикрас про цю квітку.

— І то яку ж саме? — зневажливо запитав Лауреат, але в його голосі вчувалася тривога. — Ти й десятої частини не знатимеш про неї того, що знаю я.

— Я в тому не маю жодних сумнівів, пане Лауреате; а втім, як послухати, що ти про неї говориш, то цим джентльменам може здатися, що твоя квітка терниста, мов дика роза, і неприступна, мов заносистий едельвейс. Втім, років десять тому, а може, й більше, ще пуп'янком, вона прийшла до мене, аби я зірвав її, і попросила мене бути першим, хто скуштує її нектару. Оці мої очі, про які ти тут стільки розпатякував: як часто вона розкривала свої пелюстки їм на втіху! І оцими руками та цим ротом, про решту я вже мовчу, багато, багато разів я доводив її мало не до шалу — еге ж — і примушував її мліти від розкошів! Вона має невеличкий наріст, чи то родиму плямку, ти знаєш її так добре, тож не буду згадувати де, і якщо натиснути на неї ось так…

Ебенезер пополотнів; риси його обличчя скаламутились і вирували.

— Припини! — задихаючись, крикнув він.

— А той її найсмиренніший вираз обличчя — ти мусиш знати навіть краще, аніж я, яке ж то солодке баламутство ховається за ним! Отой її милий лепет, коли вона говорить, не вдаючись до слів, і ті її нескінченні витівки, що, мов якісь чари, пробуджують твоє чоловіче єство…

Товариство реготало від душі, перезираючись. Ебенезер схопився за горло, не в змозі й слова вимовити, закрив обличчя руками й упав головою на шинквас. І хоч він вже більше не пив, хміль і досі ще вирував у його голові. Долоні й чоло його вкрилися рясним потом, рот наповнювався слиною, а в шлунку все переверталося.

— Напевно, не варто навіть і згадувати найспокусливішу забаву, — невблаганно вів далі Берлінґейм, — ту, у яку вона грається, коли всі інші втіхи вже вичерпано, — ти це помітив? Я маю на мислі ту гру, котру вона зве «Небесні Близнюки» або «Авель та Джумелла», але я її називаю «Верхи до Гоморри»…

— Негідник! — пронизливо заверещав Ебенезер і спробував було накинутися на свого колишнього вихователя, але його міцно тримали плантатори, радячи притлумити свій гнів. Перед очами в нього все пливло: він втратив рівновагу, і його знудило, коли він уявив собі щойно почуте. Неначе з іншої кімнати до нього донісся голос Берлінґейма, який мовив:

— Ну, час уже набити наші люльки. Відведіть його куди-небудь, щоб він міг проспатися, і поводьтеся з ним добре, бо це цінний трофей.

І потім, коли двоє плантаторів винесли його з кімнати, додав:

— Тож почивай тепер, мій Лауреате, і в усіх відтулинах своїх ти пом'яни мої гріхи![72]

Нещасливий кінець, що спіткав мінгера Вільгельма Тіка, про який оповіла Лауреату Мері Манґамморі, Мандрівна Повія Дорсету

Коли Ебенезер проспався і хміль від рому розвіявся, небо над Мерілендом почало вже світлішати. Уночі, а так сталося, що це була остання ніч у вересні, бабине літо поступилося порі, що несла в собі вже явні ознаки осені; та й справді, ранкове повітря було доволі прохолодним, і Лауреат, клацаючи зубами та тремтячи всім тілом, мусив був прокинутися.

— Святий Боже! — вигукнув він і підхопився. Він побачив, що опинився в чомусь на кшталт ясел у кутку стайні, що, ймовірно, була позаду шинку, а його ноги та тулуб загрузли в качанах кукурудзи, що лежали там насипом. Одразу ж усі його незгоди постали в нього перед очима: він назавжди втратив Молден і вже напевно також відштовхнув від себе Берлінґейма — усі оті його приголомшливі заяви, поет був у тому тепер певен, були суцільною вигадкою, відповіддю на його закиди, аби помститися і протверезити його.

«Присяй-бо, я сам напросився!» — мовив він подумки. Та й крім того, почував він себе кепсько: у голові стугоніло від рому, світло різало очі, та й у животі досі ще буркотіло. На додачу холодне повітря призвело до того, що оте його нездужання, яке він відчував попервах, переросло у справжню пропасницю: він чхав і тремтів, із носа в нього текло, і всі його суглоби боліли.

— Гарно ж вони обійшлися зі своїм Лауреатом!

Він поклав собі завдати чосу власнику заїзду, ба навіть подати на нього в суд, якщо знайде для того відповідні підстави, й аж допіру поворушившись, щоб довести до скутку свій задум, він усвідомив справжню причину, чому йому холодно: його каптан, капелюх і плюндри зникли, і він лежав, маючи з одягу самі лише спідні та панчохи. Він не знав, що його робити, окрім як гукнути на допомогу першого ж, хто заведе до стайні коня; наразі ж він був змушений вирити в кукурудзі щось на кшталт лігвища і залізти туди глибше, накидавши поверху довкола себе шкарубкі качани, аби затулитися від вітру.

— Та скільки ж можна! — сердито мовив він, коли минула ціла година. — Де ж ті відвідувачі?

Він спробував було скоротати хвилини очікування, складаючи куплети, замірившись дати всім трактирникам такого добрячого прочухана, що від них і місця мокрого не залишиться, починаючи з хазяїна заїзду, що у Вифлеємі відвів місце Йосипу і Марії у стайні, і закінчуючи господарем, який дозволив, щоб Лауреат Меріленду спав у яслах, але відчув, що до цієї роботи в нього не лежить душа; і він відмовився від задуму, побачивши, що не в змозі підібрати риму до слова «диявольський». Він не їв з учорашнього обіду, і коли сонце стало підбиватися вгору, в животі у нього забурчало. Він чхав дедалі дужче, не маючи при собі нічого тендітнішого за качани кукурудзи, щоб витерти носа. Врешті-решт його почав брати страх, що він тут і дуба вріже, перш ніж хтось його порятує, тож вирішив гукати на поміч. Він гукав знову і знову, але все було марно, доки нарешті огрядна червонощока жінка середніх літ, що проїздила візком повз двір, не почула його крики; натягнувши віжки, вона зупинилась і підійшла до стайні.

— Хто там? — запитала вона. — І який шляк тебе трафив? — Її голос був гучний і хриплий, а пропорції її тіла тепер, коли вона стояла і її було краще видно, вражали. Одяг мала з незмінного шкотського сукна, що його носив робочий люд Меріленду, обличчя було червоно-брунатного кольору і вкрите морщинами, а її сиве волосся — скуйовджене, неначе старі зарості шипшини. Вона не тільки не виказувала стурбованості, почувши крики Ебенезера, а навпаки, її очі примружилися, немов у передчутті якоїсь втіхи, а рот, у якому бракувало половини зубів, розплився в усмішці.

— Тримайтеся подалі! — вигукнув Ебенезер. — Прошу, не підходьте ближче, доки я вам усе не поясню! Я Ебенезер Кук, Поет-лауреат цієї провінції.

— Та шо ви таке кажете! Ну що ж, а я Мері Манґамморі, котру колись звали Мандрівною повією Дорсету, але я тим не пишаюся. А чо це ви засіли отамо в качанах, пане Поете? Ви там шо, душу у віршах виливаєте чи просто відливаєте?

— Боронь Боже, щоб я коли-небудь сцяв у цьому святилищі, — відповів поет, — а щоб зробити з качана витвір мистецтва, потрібна більш кебетна людина, ніж я.

Жінка пирснула сміхом.

— То, може, ви бавитесь у якісь ігри, що йдуть всупір природі?

— З того, що мені вже довелося взнати про мерілендців, я зовсім не дивуюся, що вам таке могло спасти на думку. Одначе мені конче потрібна ваша допомога.

— Ну, то що ж! — Мері гучно розреготалася і посунула до ясел.

— Ні, пані! — став благати Ебенезер. — Ви не так мене зрозуміли: у мене немає й ламаного шеляга, щоб заплатити вам бодай за якусь послугу.

— Та до біса твої шеляги, — мовила жінка. — Мені байдуже до тих шелягів, доки сонце не зайшло. Із мене буде доста й подивитися на поета, які то вони з себе. — Вона влізла до ясел, вуркочучи від задоволення.

— Тримайтеся подалі! — мовив Ебенезер, відчайдушно нагрібаючи довкола себе качани кукурудзи, аби прикрити свій сором. — Я благаю вас про одну християнську послугу, паніматко. — Він декількома словами пояснив те прикре становище, у якому опинився, закінчивши тим, що став благати її знайти йому бодай якусь одежину, перш ніж він вріже дуба від цієї пропасниці.

Уся ця історія непомалу розважила її, і, на радість поетові, вона сказала:

— Ото й усього клопоту, молодий чоловіче: у мене на возі якраз є якісь плюндри чи навіть пара.

І вона пояснила, що колись пишалася своїм прізвиськом, як була молодшою, подорожуючи на своєму візку від плантації до плантації і займаючись своїм ремеслом. Тепер, коли вона вже постаріла, їй важко стало заробляти собі на прожиток; вона та її дівчата за місяць об'їжджають усі поселення та великі плантації в окрузі, порушуючи свій графік лише задля таких подій, як засідання суду, що відбуваються кожні пів року.

Вона принесла, узявши з візка, пару ногавиць з оленячої шкіри, сорочку з того ж таки матеріалу й індіянські мокасини і кинула все те Ебенезеру.

— Ну ось, звольте, пане. — Вона захихотіла і вилізла слідом за речами. — Вони належать одному молодому ловеласу з племені абако на ім'я Том Рокагоміні, що живе на Гумових мочарах. Мусив хутенько з нами попрощатися вчора ввечері, коли прибув цілий загін войовничих вайвошів. Ну ж бо, вдягайся.

— Не знаю навіть, як вам подякувати, — мовив Ебенезер, очікуючи, доки вона піде. — Ви, напевно, чи не перша добра душа, яку я зустрів у Меріленді.

— Давай, не барися, — поквапила його жінка. — Мені страх як кортить побачити, які вони з себе, ті відважні хлопаки, котрим ото тільки й любові на думці, що од вірша до вірша.

Із великими труднощами вдалося Ебенезеру переконати її залишити ясла на той час, доки він перевдягнеться. І справді, усі його зусилля звелися б нанівець, бо вона була вкрай рішуче налаштована вдовольнити свою цікавість, якби не ота його надмірна скромність, яка здивувала її ще більше.

— Щиро кажучи, пані, я — дівак і маю намір і надалі ним залишатися. Ще жодна жінка на моїй пам'яті на бачила мого тіла.

— Свята Цариця Небесна! — скрикнула міс Манґамморі. — Я заплачу тобі двісті фунтів тютюну, аби бути першою, — це якраз і є ціна за одну з моїх дівчат!

Але поет відхилив її пропозицію, і вона, відчуваючи святобливість і мліючи від захвату, вилізла нарешті з ясел.

— Принаймні ти можеш мені сказати бодай одне, раз я зробила тобі послугу? Мо', Природа зіграла з тобою злий жарт, обділивши чимось, і ти тепер встидаєшся?

— Я такий самий чоловік, як і решта, — холодно відказав Ебенезер, — і розумію, що я у вас в боргу, міс Манґамморі. Справа лиш у тім, що мені дуже не хотілося б ламати тієї обітниці, що я сам собі дав; а інакше я з вдячності вдався б до ваших професійних послуг, якби вас це не дуже обтяжило.

— Е, пане, так вихвалятися не годиться! Може, ви й справді чоловік як чоловік, але не думайте, що ви змогли б обтяжити мене в цьому, тут ви мені не рівня! — І вона розреготалася так, що аж усілася просто на долівку стайні. — Знала я колись одного дикуна на півдні округу, із ним мені доводилося вдаватися до таких жахливих речей, що ви собі й уявити не можете. Ото був чоловік, який міг випробувати мої професійні здібності! Може, ви чули, що трапляється з чоловіком, коли його вішають? Отож, пане, того самого дня, коли бідолашного Чарлі повісили за вбивство моєї сестри — в мене аж сльози на очі навертаються, коли згадую, як він ото виглядав…

— Стривайте, міс Манґамморі, але це просто неймовірно! — Ебенезер закінчив вдягатися і виліз з ясел. — Як звали того індіянина?

Але Мері не могла одразу відповісти, позаяк вид поета викликав у неї новий напад веселості. Він і справді являв собою небуденне видовисько: індіянська вдягачка була надто малою для його високої статури і виглядала ще більш чудернацькою на тлі його англійських панчіх.

— Мені почулося, що ви назвали його «Чарлі», — мовив Ебенезер з усією гідністю, на яку тільки був здатен. — І мені цікаво, чи не чув я щось про нього раніше.

— Ой, та хто ж не знає про Чарлі Маттассина, — сказала Мері, перевівши подих. — Однією з тих, кого він убив, була моя сестра Кеті, Повія-морячка з Дорсету.

— Достоту, це просто дивовижно! Той негідник забив вашу сестру, а ви говорите про нього мало не з любов'ю! І що воно таке — повія-морячка?! Їй-бо!

— Саме так її називали, упокой, Господи, її ревниву душу, я не тримаю на неї зла, хоч вона і закрутила голову моєму Чарлі.

Їй нічого не залишалося, як розповісти Ебенезеру історію вбивства своєї сестри, яка загинула від рук Чарлі Маттассина, — історію, яку Лауреат, хоч йому і нетерпеливилося відшукати Берлінґейма, погодився вислухати не тільки тому, що завдячував оповідачці свій порятунок, а ще й тому, що він упізнав у вбивці отого самого невиправного індіянина, котрий розповів отцю Томасу Сміту історію мучеництва Джозефа Фітцморіса. Він підтягнув якусь дерев'яну скриню, щоб всістися на неї, і трохи ніяково потяг за рукава своєї короткої сорочки, неначе намагаючись видовжити її на свій зріст. Мері Манґамморі воліла залишитися на долівці, але зіперлася своєю широкою спиною на стіну стайні, перш ніж розпочати свою розповідь.

— Правду люди кажуть — жінки як кицьки, — заявила вона, — коли їм щось забороняють мати, то вони небо і землю перевернуть, аби дістати це — надто коли йдеться про любов. Зжалься, Боже, над тим чоловіком, котрий сповняє кожну забаганку дружини: і двох років не мине від весілля, як у нього виростуть роги! Як ото написав один з ваших поетів:

— Влучно сказано, — мовив Ебенезер, — одначе який те має стосунок до вашої історії, мені невтямки.

— Моя сестра Кеті мала саме такого чоловіка і замислила звести його зі світу, але сама потрапила в ту пастку, що розставила для нього, — зітхнула Мері. — Кейт була для мене не так сестра, як донька. Наша мати шпацирувала вулицями неподалік ринку Ньюґейт і за ті тридцять років, що вона промишляла розпустою, припустилася лише двох помилок: перша була звіритися на священника, а друга — на лікаря.

Ебенезер був украй здивований тим, що такий цинізм виказала його благодійниця — така спочутлива і добра душа.

— Невже ви нікому не довіряєте?

Мері стиснула плечима і сказала:

— Питання полягає в тому, що саме можна їм довіряти, хіба не так? У всякому разі я не тримаю на них зла: Коли лис тримає курку у своїх пазурах, він її з'їсть, а коли чоловік тримає жінку у своїй владі, він її відфайдолить. Моя матінка була голодною сиротою, що жебрала на вулицях, шукаючи собі хоч якогось харчу. І перш ніж їй сповнилося тринадцять, така сила чоловіків намагалася приневолити її, що вона стала благати пароха, щоб він дав їй прихисток, тож її взяли на кухню мити посуд. Цей священник був справжнім пуританином, і не минало й вечора, щоб він не запросив її до своїх покоїв, аби годинами розпатякувати перед нею про Лабіринти Серця, Первородний Гріх і Тлю, що точить Ружу. Щоб зміцнити її відразу до тілесних підступів, до яких вдаються чоловіки, він вигадав цілу низку духовних вправ, одна з яких полягала в тому, що він роздягався в її присутності й примушував її обмацувати його, неначе якусь священну реліквію, водночас промовляючи молитву, спрямовану проти спокус плоті. Він дуже дбав про її цноту і заразом брав під сумнів її силу та чесність; з цієї причини вона щонеділі ввечері мусила висповідуватися йому в усіх своїх хтивих думках, що могли з'явитися в неї впродовж тижня, після чого він мав перевірити, чи вона досі не втратила свою дівочу болону, як те стверджувала.

— Паскудний облудник! — скрикнув поет.

— Може, й так, — байдуже мовила Мері. — Він був напрочуд чемний і добрий священник, гордість парафіян, він виховував мою матір, буцім вона була йому ріднею. Я так гадаю, що у своїх діяннях він не вбачав нічого поганого. Коли моїй матусі вже виповнилося п'ятнадцять і вона досі залишалася незайманою, він так привчив її протистояти тому спокусливому тілесному вогню, що вони могли годинами сидіти голими на дивані, усіляко пестячи одне одного та розмовляючи про різноманітні високі та повчальні речі. Він дуже цим пишався, і це приносило йому велику втіху, так казала моя матінка, це було апогеєм, доброчесним завершенням святобливого тижня.

Ебенезер похитав головою.

— Достоту, серце — то є лабіринт!

— Так і є, — зі сміхом погодилася Мері, — і невдовзі той добродій у ньому загубився! Що дозрілішою ставала його підопічна, то більше він турбувався про її честь. Вона була такою завзятою і вправною ученицею, і він так чудово її виховав, що було б шкода, коли б якийсь мерзотник узяв її супроти її волі й радощі злягання відвернули б її від шляху чесноти! Ця думка так заволоділа ним, що він ні про що інше не міг уже й говорити, і попри всі клятви моєї матері, що жодна думка не є для неї такою огидною, як думка про блуд, він не мав собі спокою, аж доки не вигадав найсуворішу духовну вправу з тих, що були досі…

— О Боже, невже ви хочете сказати…

Мері кивнула, тремтячи всім тілом від утіхи.

— То був лише природний кінець усього того, що тривало досі. Одного недільного вечора, коли вони стояли навколішках, читаючи молитви, він зайшов іззаду й, обхопивши її, із силою штовхнув; коли вона скрикнула, він пояснив, що це лише остання настанова, щоб накласти пута на тілесні пристрасті, і попрохав її й далі читати молитви, буцімто вона в церкві. І хоча це її дуже збентежило, вона, попри свою невинність, усе ж не була наївною дитиною, тож подумала, що краще вже буде зробити йому цю послугу, аніж виявитися невдячною за всю його доброту в минулому; отож вона не стала протестувати далі, сподіваючись тільки, що він вживе необхідних заходів, щоб уникнути певних наслідків, і взялася знову читати молитву. У млі ока, на словах «що є на небесах» він зламав їй цюнку, і якщо в нього і було на думці вчинити гріх Онана, щоб убезпечити її, йому забракло часу, бо на словах «хай прийде Царство Твоє» мене і зачали.

— Присяй-бо!

— Читання молитви припинилося, адже, подивившись на все в тому холодному світлі, у якому всім чоловікам після злягання притаманно дивитися на речі, парох усвідомив помилковість своїх дій і вигнав мою матір з дому. Звідтіля вже було недалеко і до розпусти, позаяк вона пройшла вишкіл і могла вправлятися в любовних витівках так само легко, як диякон знімає нагар зі свічок, а серце її навіть не здригалося. Я народилася та виросла в тісних провулках Ньюґейта, і перш ніж мені минуло тринадцять, я продала свій квіт дівочий за два фунти стерлінгів одному джентльмену з Сент-Ендрю-Андершафт і вийшла на вулиці разом зі своєю матусею. Саме це і призвело до її другої помилки, з лікарем…

— Не маю жодних сумнівів, що ця історія варта того, щоб її вислухати, — урвав їй мову Ебенезер, — але мені дуже хотілося б, щоб ви прискорили справу, бо інакше мені не вистарчить часу вислухати вас до кінця.

— Як вам буде завгодно, — захихотіла Мері. — Скажу лише, що моя сестра Кеті була її наслідком, так само, як я була наслідком першої помилки, а моя мати померла під час пологів. Мені самій тоді було заледве п'ятнадцять, і я була змушена працювати цілісінькими ночами, аби прогодувати нас обох, але я виховувала Кеті як свою доньку, і коли вона стала достатньо дорослою, щоб стійко знести все те, що на неї очікувало, але була ще достатньо молодою, щоб збудити прив'ялу хіть багатіїв, я дуже вдало домовилася про неї з одним шотландським графом, котрий перебував у Лондоні, і привчила її до ремесла. Коли ми довідалися, які ціни на жінок на Плантаціях, то саме я влаштувала так, що нас сюди привезли, і ми осіли в Меріленді, де й почали займатися своїм ремеслом, маючи з того добрий зиск не один рік. Але замість вдячності за мою турботу Кейт весь час збиткувалася з мене та зневажала. Вона мала звичку вдавати із себе леді за кожної ліпшої нагоди, і всі мої старання сприймала як належне, заявивши, що то все моя провина, що вона стала повією. Жоден чоловік, вважала вона, не був вартим її, і хоч це правда, що вишукані манери додають хвойді в ціні, однак їй ніколи не слід бути норовистою в ліжку; але такою вже примхливою була моя люба Кеті, що частенько, зваблюючи чоловіків, аби вони її наймали, вона могла потім пожбурити їм ті гроші просто в обличчя!

Тоді на річці Чоптанк жив собі один заможний голландець на ім'я Вільгельм Тік. Це був вдівець уже доволі в літах, круглий, як кулька, і спритний, мов жид, що збив свої статки, вирощуючи худобу замість дур-зілля. Оцей Вільгельм мав двох дорослих синів на ім'я Віллі та Пітер, один з них не був вартий і ламаного шеляга, та й другий не кращий, і вони цілісінькими днями тільки те й робили, що цмулили барбадоський ром і ганяли наввипередки на конях дорогами Дорсету. Це були два білявих дебелих лобуряки, радше жвавих, ніж тямовитих, які знали, що вони єдині спадкоємці старого Вільгельма, і цілком вдовольнялися тим, що, доки батько перед часу заганяє себе працею в могилу, наперед розтринькували частину своєї вітцівщини. Тож нічого дивного не було в тому, що Кейт стала улюбленицею цих двох джентльменів, таку однакову вони мали вдачу; і хоч як я застерігала її, кажучи, що то є двоє мугиряк, жорстоких і зрадливих, які частенько пропивали її платню, перш ніж вона встигала отримати з того бодай гріш, вона анітрохи не хотіла прислухатися до моїх слів і дозволяла їм робити з собою все, що заманеться.

Але лишень за рік я довідалася, що ж у неї було насправді на умі: як то з'ясувалося, старий Вільгельм добре знав, що його сини ледацюги й марнотратники, які чхали на все те, що він для них зробив, і після тривалих роздумів і суперечок із самим собою він постановив змінити свій триб життя. Він поклав собі більше не гарувати, щоб збільшувати статки, а натомість насолоджуватися тим, що вже має, перш ніж помре, і витратити решту своїх років на те, що чоловіки роблять собі на втіху.

Приблизно десь у той час Віллі та Пітер з'ясували, що Кеті більше не хоче мати з ними діла, попри погрози й усі ті гроші, що вони їй обіцяли. І хоч і до сьогодні ніхто не знає, як вона того доскочила, але за якийсь місяць вона вже була нареченою самого мінгера Вільгельма Тіка, який і гадки не мав, кого пошлюбив! Брати довідалися про це, лише побачивши її у себе вдома поруч із Вільгельмом, і їхній батько сказав їм: «Віллі та Пітер, ця дівчинонька — це ваша нова мати. Ми любимо одне одного всім серцем, і ви маєте дбати про неї та поважати її як свою власну матір, якби вона й досі була живою».

Отож вони мусили вклонитися Кеті та поцілувати їй руку, але щойно Вільгельм вийшов, як вони накинулися на неї і, тримаючи її за руки, сказали: «Що ти такого наговорила нашому старому батькові, що закрутила його кволу голову? Ти що, гадаєш вкрасти в нас усі наші багатства і залишити нас ні з чим? Що то він скаже, коли ми йому розповімо, що ти хвойда брайдвельська, у якої спина вся пошрамована від батогів, котру в Дорсеті товкли всі кому не лінь?» Кеті лише зневажливо пирхнула на всі оті їхні погрози, бо дала Вільгельму зрозуміти, що вона сирота й дівиця і що її відшмагала безсердечна сестра, яка хотіла примусити її стати повією. І, щоб захистити себе, вона й собі вдалася до погроз, мовлячи, що, коли вони навіть тільки спробують завдати їй кривди чи обмовити її, вона ж негайно поскаржиться Вільгельмові, що вони хочуть наставити йому роги. Отож вони мусили мовчки проковтнути свій гнів, тоді як їхній батько, втративши будь-який сором, упадав коло Кейт, аби вдовольнити будь-яку її забаганку. У свою шлюбну ніч вона вдалась до всіх тих штук, що я її колись навчила, аби пробудити в мінгері Вільгельмі мужчину, але успіхи були доволі скромними; бо, на відміну від Боккаччового часнику…

— Боккаччо! — скрикнув Лауреат. — А звідкіля ви знаєте Боккаччо? Це просто дивовижно!

Мері засміялася.

— Це навіть дивовижніше, ніж ви собі уявляєте, як я вам скоро поясню. Але, як я ото кажу, на відміну від Боккаччового часнику, що мав голову білу, а гичку зелену, бідолашний Вільгельм скидався більше на пса, що зветься таксою, у котрого хвіст завжди на декілька кроків позаду голови і ніколи її не наздожене. Але тим чи іншим способом Кейт таки вдалося змусити його настовбурчитися на якусь хвилю, і вона здійняла такий лемент, що можна було подумати, що то Пасіфая, яку патичить бик.

— Їй-бо, пані! Спочатку Боккаччо, а тепер Пасіфая!

— Старий Вільгельм було подумав, що зламав їй цюнку, і що більше вона вдавала, як їй боляче, то більше він надимався від пихи. І тижня не минуло, як він заявив Віллі й Пітеру, що позаяк Кеті принесла йому незнану багато років радість, то він вирішив змінити умови свого заповіту: одна половина його маєтку має відійти Кейт, а другу розділять поміж собою хлопці.

От цього ці цвиндрики вже не змогли стерпіти, тим паче, що їхній батько так заповзято заходився працювати в ліжку, що його здоров'я почало швидко підупадати; і довго чекати, доки він сконає від надміру зусиль, не довелося б, а вони б тоді втратили свою спадщину. Але Кеті здалась така ж проворна на лихо, як і вони, і добре знала, що вони там замишляють, відтак і сама собі надумала, як то взяти над ними гору.

На цьому місці обличчя Мері втратило свій незмінно веселий вираз, і вона, понуривши голову, заходилася колупати соломинкою камінець, що лежав на землі.

— Отут, на цьому місці, і виходить на кін Чарлі Маттассин, — мовила вона.

— Ага. — Обличчя Ебенезера проясніло. — Оцей душогубний дикун-індіянин.

— Ви так кажете, бо не знаєте, — різко відказала Мері. — Я так гадаю, що до цього часу ви вже повинні були б знати, як нерозумно виносити судження, доки не взнаєш, у чому справа. Чарлі Маттассин був моїм коханцем, і то найдорожчим коханцем, якого тільки може мати жінка.

Ебенезер зашарівся і вибачився.

— Чарлі Маттассин, — зітхнула вона і примружила свої опущені долу очі. — Я навіть і не знаю, як вам пояснити, щоб ви уявили його собі.

— Я чував, що він був сином короля дикунів, — підказав поет, — і шалено ненавидів англійців.

Мері кивнула.

— Він доводився сином Чікамеку, якого не бачила жодна біла людина з тих, що могли б потім про це комусь розповісти. Його людність належить до нантікоків, які називають себе «агатчвупси»; вони мешкають окремо від усіх у найдикіших місцях дорсетських боліт і переносять своє городище з місця на місце.

— Отакої! А чому ж губернатор їх не упокорить?

— Тому що він не може їх знайти, це по-перше. І поза тим, вони малі числом і живуть виключно серед своїх. Простіше забути про них, ніж полювати на них і вбивати, наражаючи своє життя і здоровля на небезпеку. Ці агатчвупси ніколи не лізуть на рожен, але коли англієць потрапляє в їхні руки, вони вбивають його або калічать, роблячи жалюгіднішим за євнуха.

Ебенезер здригнувся від однієї тільки думки.

— Тож дуже небезпечно взяти собі одного з них за коханця, хіба ні?

Сльози навернулися Мері на очі.

— Він був моїм першим і єдиним коханням, цей Чарлі Маттассин. Мені було вже сорок років, коли я вперше його побачила, та й він був не молодшим, але для нас обох це було коханням з першого злягання. Його батько, Чікамек, послав Чарлі, давши доручення до іншого короля дикунів, Куассапелага…

— Куассапелаг! — скрикнув Лауреат і враз затнувся, ледь не розкривши свого зв'язку з цим вождем-утікачем.

— Еге ж, знаменитий король анакостинів, що оце нещодавно втік із в'язниці. Один Бог відає, яку капость, що крилася в тому дорученні, вони надумали утнути, але то було вперше, коли Маттассину довелося мати справу з англійцями. Він збирався перетнути Затоку на каное навпростець, але не встиг переплисти й Танжерської протоки, як шквальний вітер відніс його до земель Дорсету. Отож мені так пощастило, що, вчергове обходячи своїх клієнтів, я їхала шляхом, що вів уздовж протоки. Маттассин — у нього тоді, звісно, ще не було англійського імені — втратив своє каное під час шторму і, побачивши, що перебуває на землях англійців, поклявся вбити першу ж білу людину, що їхатиме повз нього, та вкрасти в неї коняку. Він сховався в чагарнику, що ріс на узбіччі, і коли на шляху з'явився мій візок, він скочив на нього та збив мене з передка.

— Першою його думкою було зняти з мене скальп, але після недовгого розмислу він вирішив мене спочатку зґвалтувати. — Очі Мері заблищали. — Кумекаєте, про що я вам тут мовлю, пане Поете? Я була повією двадцять вісім років, ні більше, ні менше. Тисяч із двадцять разів мене файдолили, ну, мо', якоюсь тисячею більше чи менше, і майже щоразу це були різні чоловіки, і не було ані таких чоловіків, ані таких розмірів, яких би я не спізнала, тож я могла заприсягтися, що нема жодних тілесних штук, яких би я не опанувала досконало. Мене стільки разів присилували, що й лік згубився, і жебраки, й нікчемні боюни, і не раз мене саму винаймали, аби я ґвалтувала молодиків.

— Стривайте, — скрикнув Ебенезер. — Це неможливо!

— Не спокушай-но мене, любий, — застерегла його Мері, усміхнувшись. — Я знаю, які твої думки, але немає нічого неможливого під дулом пістоля. — Вона сміялася і плакала водночас. — Але я ще не розповіла тобі найцікавішого: він не був високим, цей Чарлі, втім, мав міцну статуру і м'язи; однак коли він узявся до отієї своєї справи, то я побачила, що він придатний для того діла не більш, ніж якесь жалюгідне цуценя! Природа, присяй-бо, обдарувала його лише вполовину тим, що більшість хлопчаків мають ще в колисці, й отим-то він збирався збезчестити Мері Манґамморі! Це все одно що ви шилом намагалися б затопити фрегат!

Я була така вражена, побачивши його, що тільки його томагавк і стримував мене від сміху, і я навіть не збиралася опиратися, бо це все одно що на борозенного коняку напала би блоха. «Ну ж бо, давай, Чарлі, не барися, — мовила я, вигадавши йому ім'я, щоб подражнити. — Бо на мене там вже чекають два звіролови й один торговець тютюном». Отож він узявся до роботи, і їй же бо, перш ніж я встигла зрозуміти, що ж там мене вкусило, я вже кричала від розкоші.

Лауреат наморщив чоло.

— Я не дуже-то розуміюся на таких речах, але скидається на те, що тут non sequitur[73], або то один з тих заблудів, чи як то каже вчений люд — фаллація.

Мері зітхнула з тугою за минулим.

— Доводилося мені знавати вчеників, і немало, але такого фалоса, як цей, — ніколи!

— Ба ні, міс Манґамморі, ви мене не так зрозуміли!

— А ви мене, — розсміялася Мері. — Бо маєте знати, сер, що дівка, котра блудила двадцять тисяч разів, — то вже не дитина: вона може зіграти ролю Європи, і їй від того хоч би що. Але подібно до того, як сліпак, втративши зір, починає вигострювати свій ніс і вухо або ж глухонімий вчиться слухати очима й розмовляти руками, так і мій Чарлі, про що я і не відала, навчився дивного і чудодійного способу, аби доп'ястися свого! Отак добра Матінка-Природа сплатила свій борг перед ним, як то мовиться у приказці: те, що вкрала у Петра, наділила тим Павла.

Ебенезер не зовсім зрозумів, до чого тут цей вислів, але цілком вхопив суть того, про що йшлося.

— Якого такого хитрого способу він зажив, того не відаю, як і не в змозі вам оповісти, яка то була для мене розкіш. Скажу лише, що в мені текла кров моєї матінки, і її було доста, бо мала серце як фортецю, і з двохсот чоловіків жоден і близько не сподобився до нього підійти. Але мій Чарлі, який навіть не мав того списа, щоби стати до герцю, за якісь дві хвилини перестрибнув через бруствер, переправився через рів з водою, видерся на ґратчасті ворота, захопив і заполонив всі амбразури й галереї і вивісив прапор пристрасті на зубцях фортечної стіни моєї головної вежі!

— От дідько! — прошепотів поет.

— Минув деякий час, перш ніж я отямилася, і коли я вповні оговталася, то вхопила його за чуприну і, прикликавши весь набутий за стільки років плотський досвід, так відплатила віть за віть, що він із пів години по тому лежав напівпритомний. Отож скінчилося це тим, що він так ніколи більше і не побачив ані свого городища, ані батька, і так і не дістався до Куассапелага, бо ж далі мого візка у його пошуках він так і не пішов, і відтоді ми в ньому так і жили, немов оті веселі й запальні цигани. Я більше вже курвальством не промишляла, а найняла інших дівчат, щоб вони їздили замість мене, а сама горнулася до свого Чарлі, немов якась дурненька наречена.

— Але як сталося, що він так і не позбувся своєї ненависті до англійців?

Мері захихотіла придушеним сміхом і покрутила головою.

— От цього я вам уже ніяк не можу пояснити. Він був навдивовижу складною людиною, цей Чарлі, і мав гострий розум: за місяць він уже вивчився читати і розмовляв нашою мовою незгірш від будь-якого джентльмена; він змусив мене прочесати всю Провінцію у пошуках книжок, і хоч я сама не могла второпати й половини з них, він з першого ж погляду проникав у суть написаного. То виглядало так, буцімто він і сам так мислив, ба навіть краще. Але хоч як вони його збуджували, ті книжки, він так і не виявив бажання читати їх сам, змушуючи мене це робити, але невдовзі я сама вже мусіла зупинятися й питати його, що значить те чи те слово.

— Достоту! — дивувався Ебенезер. — Отак-то ви і дізналися про Боккаччо та греків?

— Еге ж. Як він любив і ненавидів їх усіх, і я також! Варто йому було прочитати оповідь лише до половини чи пів розділу з Евкліда, і він міг уже вивести решту з голови, і якщо воно виходило в нього інакше, ніж у книжці, то це скорше була провина автора, ніж його. Часто я відчувала, як його фантазія породжувала цілу низку світів, і всі вони різні, і світ книжок був здатен змалювати лише один із них…

— Що саме собою подеколи буває просто чудово, — впав у річ Ебенезер, — втім, водночас він не міг не відчувати відрази до того, що вродився таким диваком.

— Саме так! — вигукнула Мері з блиском в очах. — Ви вцілили у самісіньке око і дивитеся просто в корінь!

Ебенезер зітхнув, згадавши Берлінґейма.

— Я знаю одного чоловіка, що має такий самий талант і точнісінько таку саму вдачу: він любить світ, і тільки-но гляне — одразу все стає йому зрозумілим, часом навіть те, чого й не видно, однак його любов присмачена презирством через ту ж причину, що змушує його робити собі забавку з того, що він любить.

Сльози рясно покотилися по багряних щоках повії.

— У такий спосіб він дивився і на мене, — мовила вона. — Він любив мене, я в тому впевнена, але попри всі ті мої визворотки, я була всього лише жінкою, і то тільки однією з них. Цікавість та уява мого Чарлі не знала подібних меж: я часто робила йому приємність, але ніколи не була здатна здивувати його; і я не могла зробити нічого, про що б він уже раніш не помишляв.

— І чи не сказали б ви, — домагався свого поет, відчуваючи якесь піднесення, — що ця його космічна любов, про яку я ото згадував, виявляла себе однаково сильно і в його тілі, і в його уяві? Тобто, я хочу сказати, чи не жадав він, запалившись хіттю, усе, що йому впадало в око, хай то чоловік, чи дівчина, чи корінь мандрагори, і все ж таки він зневажав цей світ за вбогий вибір партнерів у ліжку?

— Це і навіть більше, — відповіла Мері, — і він був такий одержимий оцією самою хіттю й уявою, що навіть зневажав себе за те, що не в змозі видумати чогось більшого! Далебі, таж такого, як він, не було, відколи світ створився!

Але Ебенезер закрив обличчя долонями й похитав головою.

— Був і є, хоч яким це може здатися дивним. Мій друг і колишній вихователь, якого я аж до сьогоднішнього дня, здається, ніколи не розумів, чудово вписується в цей образ! Ви знаєте чоловіка на ім'я Тім Мітчелл?

На обличчі Мері проступив вираз тривоги.

— Ви часом не один з тих Мітчеллових шпигунів, котрого послали сюди, аби мене випитати?

Здивувавшись, Ебенезер запевнив її, що ні, і, побачивши її стурбованість, навіть додав:

— Я зовсім не мав на увазі, що Мітчелл — то мій друг і вихователь, але так само, як ваш Чарлі в усьому подібний до мого друга, окрім кольору шкіри й тілесного недоліку, про який ви ото згадували, так само і цей Тім Мітчелл, якого я зустрів третього дня, у дечому нагадує мені мого друга. Окрім цього, я більш нічого про нього не знаю.

— Отже, ви не його агент?

— Присягаю, що ні. Але чому ви так його боїтеся?

Мері пирхнула і роззирнулася.

— Це не має значення. Ви дуже швидко взнаєте, якщо станете його приятелем.

Поза тим вона більше нічого не захотіла говорити і тільки по довгому вмовлянні поетові вдалося переконати її знову повернутися до розповіді, настільки збентежило її ім'я Тім Мітчелл.

— А який же зв'язок існує між вашим коханцем Чарлі та Кейт і мінгером Тіком? — запитав він. — Було б жорстоко залишити таку цікаву розповідь на півдорозі.

— Та тут уже й недалеко до кінця, — буркнула у відповідь Мері, знехотя підібравши втрачену нитку своєї оповідки. — Кейт якось прознала про те, як змінилося моє життя, і, не гаючи часу, стала дошукуватися, що ж стало причиною того. Я знала, що вона одразу ж накине на Чарлі оком, допіру його побачить, і докладала всіх зусиль, аби уникнути цього. Але правда полягає в тому, що тільки коли він її вбив, я довідалася, що він уже два місяці був її коханцем.

— Не може бути!

— Він сам мені про те розповів і ще багато іншого, перш ніж його доправили до хурдиґи. Міс Кейт якось розшукала його і сказала йому, що вона моя сестра. Вона мала гарненьке личко, а я ні, тіло її — ласий шматочок, тоді як моє — уже жоване-пережоване. Але попри все те її віроломство, вона була безклепкою занудою, ліньтюхою в ліжку, злою й уїдливою нахабою; і коли Чарлі кохав мене і ненавидів водночас, то до такої сучки, як Кейт, він міг відчувати тільки огиду і навіть сам те визнав. Оце у двох словах і все пояснення.

Ебенезер кивнув.

— Годину тому я навіть і не второпав би про, що ви кажете, але зараз це мені не здається парадоксом. Чому ж він здійснив оті жахливі вбивства?

— Повісили його за багато злодіянь, — сказала Мері, — але Кейт була єдиною, кого він забив власноруч. Решта порішили одне одного, хоча мій любий Чарлі все те підлаштував.

Вона пояснила, що коли Кейт стала його коханкою, Чарлі швидко довідався, як стоять справи в домі мінгера Тіка, і через якісь не одразу зрозумілі причини доклав певних зусиль, щоб втертися в довір'я братів — того було нескладно доскочити, позаяк вони постійно відвідували мандрівний бурдей Мері й знали не більше за його власницю про зв'язок Чарлі з Кейт. Він був їхнім провідником на полюванні, ганяв з ними наввипередки на конях і на їхнє запрошення був частим гостем у маєтку Тіка, де пив-гуляв на галявині разом з Віллі та Пітером, подеколи непомітно відлучаючись, щоб наставити роги мінгеру Вільгельму. Знадобилося небагато часу, щоб брати оповіли йому про свої страхи й ненависть до своєї мачухи, і Чарлі, сміючись, одразу ж запропонував здійснити подвійне вбивство.

Віллі закричав:

— Ти що це, навсправжки?!

На що Чарлі відповів:

— Це буде дуже просто. Пітер піде до кінця стежки, що веде крізь ліс за будинком і укриється в заростях ялівцю, де ви звикли товкти міс Кейт за старих часів. Потім Віллі, знайшовши якусь приключку, відішле туди Кейт, а тоді Пітер зненацька вискочить і вб'є її. Тим часом Віллі буде дуже просто вбити старого Вільгельма, що залишиться один у будинку. Зроби це ножем чи томагавком і звали всю провину на індіян.

Віллі одразу ж схвально поставився до цього задуму, але Пітер, хоч і висловив готовність зняти скальп з Кейт, але зі значно меншим захопленням сприйняв ідею батьковбивства.

— Звичайна шльондра — то невелика втрата, та чи не можемо ми дати батьку померти власною смертю або ж від горя? Він старий і довго не простоїть між нами та багатством.

На що Чарлі Маттассин тоді відповів:

— Робіть собі як знаєте, це ваша справа, але мені видається, що допіру він позбудеться Кейт, як одразу ж пошлюбить собі іншу діваху, у якої дістане клепки його обдурити.

— Еге ж, — погодився Віллі. — Нумо вб'ємо його тепер. У нього немає ані крихти любові до нас.

Зрештою, Пітер був таки змушений подолати свою відразу і, відставивши вбік склянку, пішов, щоб зайняти своє місце в кінці стежки, забравши із собою великого мисливського ножа. Але щойно він пішов, як Віллі, розумніший із них двох, почав брати під сумнів те, як відбувається розподіл відповідальності.

— Та се ж нечесно, — поскаржився він Чарлі, — мені припадає отся гидка морока — закатрупити вітця, тоді як Кеті залишається Пітеру, і він робитиме з нею у тих заростях ялівцю все, що забажає, перш ніж порішить її. — І що далі він над тим розмірковував, то більше йому здавалося, що йому випав несправедливий жереб, доки нарешті, забувши, хто запропонував цей план, він заходився звинувачувати в тому Пітера.

— Притримай свій гнів, — звелів йому тоді Чарлі. — Я так усе й задумав і маю певну мету: відішли Кеті до Пітера, а потім скажи Вільгельму, що вони злягаються у тому ялівці. Двоє з цих трьох незабаром будуть мертвими, тобі залишиться тільки вбити третього, і тоді забереш увесь маєток собі».

Віллі враз побачив переваги цього задуму, і коли, пошукавши якусь хвилину, він так і не потрапив знайти свою мачуху, то одразу ж вхопився за іншу пораду індіянина:

— А ти все одно скажи Вільгельму, а я побіжу попередити Пітера, що батько йде його пристрелити. Вислід буде той самий, а ти тим часом можеш собі й далі шукати цю шльондру і, знайшовши, розважитися з нею.

Віллі, сяючи від радощів, рушив до кімнати, де батько вів свої рахунки, а Чарлі тим часом коротким шляхом через болота прибіг до заростів ялівцю, де вже чекав Пітер із ножем у руці. Але замість того щоб попередити його, що сюди йде Вільгельм, індіянин сказав:

— Пані Кейт поспішає сюди, і ще ніколи вона не видавалася такою привабливою. Позаяк ти все одно збираєшся її вбити, то чого б тобі спочатку не вдовольнити своє бажання? Скидай плюндри, приятелю, і будь напоготові у засідці.

— Пітера не треба було зайвий раз вмовляти, — розсміялася Мері Манґамморі, — бо тупий на розум — то ще не значить, що й тупі бажання, і безтямко в класі може бути блискучим у ліжку; отож щойно Чарлі пішов, як той хлоп скинув свої плюндри, узяв свого струка до рук і став чекати, коли прийде його жертва.

— Але ж де була ваша сестра, доки там плелися такі коверзні? — поцікавився Ебенезер.

Мері цокнула язиком.

— Вона не була ані невинна, ані безчинна, можете в тому бути певні.

Насправді, як то пояснила Мері, не Чарлі, а саме Кейт замислила усе те від самого початку й до кінця. Вона розповіла йому в усіх подробицях про свій страх перед братами і про своє життя-буття з Вільгельмом — як то він, не годний до нормальних статевих зносин, щоночі примушує її хтиво танцювати перед ним у тій конторі серед своїх квитів на тютюн і ділових паперів, — і вона пообіцяла одружитися з Чарлі й зробити його хазяїном маєтку Тіка, якщо він тільки допоможе їй позбутися інших спадкоємців. Їхнім місцем для побачень був густий гай із миртових дерев, що ріс неподалік від стежки за будинком: от туди вона й тікала непомітно в будь-яку годину дня і ночі, почувши умовний сигнал свого коханця — високий пронизливий крик, як то, бува, кричить лисиця чи ота індіанська шавка; там вона й пережидала, доки він пиячив з братами, допіру він знайде якийсь привід і приєднається до неї; тут вона і лежала того зловісного вечора і спостерігала за тим, як втілюється в життя її задум. Вона бачила, як по стежці пройшов Пітер, прямуючи до заростів ялівцю, і навіть чула, як Чарлі намовляв його зґвалтувати її перед убивством; і коли Чарлі негайно після того приєднався до неї під тими миртами, йому навіть не потрібно було розповідати, що цей їхній таємний задум просувається повним ходом. І крім того, декілька хвилин по тому їхні надії зросли ще більше, коли Вільгельм, пашіючи від гніву, сам крадькома попростував вздовж стежки, тримаючи по пістолю в кожній руці, вочевидь, у відповідь на ту новину, що йому зголосив Віллі. І коли він зустрів свого сина, що стояв без штанів, вони могли виразно почути, як він сипле голландськими прокльонами.

— Стривай! — почули вони крик Пітера. — Заради Бога, не стріляй!

І Вільгельм, на їхнє розчарування, замість того щоб одразу вистрелити, запитав:

— Де твоя мати?

— Я не знаю!

— Чого ти так стоїш, — поцікавився Вільгельм, — і тримаєш штани в одній руці, а свій страм у другій?

Напевне, Вільгельм, коли говорив, підійшов дуже близько і став погрожувати пістолями, бо Пітер прохрипів, а потім відповів:

— Та хіба не бачиш — з природної потреби!

— Віллі сказав мені, що ти тут товчеш Кеті аж гай шумить, — заявив Вільгельм.

— Ага, — мовив Пітер, — але я не роблю того, що сказав Віллі, і це будь-хто може бачити.

— Тоді чого Віллі відіслав мене, сказавши, щоб я негайно біг сюди? — захотів знати батько, і Пітер став запевняти його, що це не він, а саме Віллі має брудні наміри щодо Кейт і відіслав Вільгельма з дому, аби застати її одну і взяти силою.

— Ах! — мовив Вільгельм і стрімголов побіг назад по стежині.

Усе це двоє змовників добре чули, і під кінець розмови до них від будинку долинув голос Віллі, який гукав Кеті на ім'я.

— Що тепер буде? — прошепотіла Кеті, звертаючись до Чарлі.

— Час уже Віллі й перестати тебе шукати, — відповів індіянин. — Якщо все піде добре, він піде по стежині, щоб убити того, хто залишився в живих, а Пітер піде йому назустріч, щоб зробити те саме.

Він не став пояснювати більше, бо цієї миті старий Вільгельм, розмахуючи пістолями та важко дихаючи від утоми, підійшов упритул до гаю. І правда, усі ті емоції та зусилля так виснажили його, що він раптом зупинився, вхопився за серце і всівся на пеньок посеред стежки.

— Оте його дурне серце не витримало! — прошепотіла Кеті, і Чарлі затис їй рота долонею, якраз вчасно, щоб їх не викрив Віллі, який саме цієї хвилі, біжучи, з'явився на стежці, тримаючи мушкета напоготові.

— Що з тобою? — запитав він батька.

Вільгельм вхопив сина за руку і похитав головою.

— Нащо ти послав мене туди, де нічого не трапилося? Твій брат тільки сцяв, ото й усього.

— Пхи, — зневажливо кинув Віллі. — Чого б це йому знадобилося пройти цілу милю, щоб посцяти, коли він з року в рік робив це у трояндових кущах?

— Ти послав мене, щоб я вбив Пітера, а Пітер — щоб я вбив тебе, — вів далі Вільгельм. — Ви обидва маєте підступні наміри щодо моєї любої Кейт. І так чи інак, я втрачу сина, і схоже, що і дружину також!

— Вона — шльондра, а ти — бовдур! — заявив Віллі й випалив впритул з мушкета прямісінько в груди батькові.

— А тепер я зроблю з ним те саме, — прошепотіла тоді Кеті й, діставши з-під спідниці зарядженого пістоля, направила його в бік Віллі. Але знову Чарлі стримав її, позаяк на звук пострілу із заростів ялівцю поспішив Пітер, і перш ніж Віллі встиг насипати порох і загнати кулю в рушницю, його брат скочив на нього з ножем. Вони стали качатися по землі, і за якусь хвилину Віллі лежав поруч із батьком з перерізаним горлом.

Пітер підвівся і витер ножа об листок.

— Отак, — тільки й встиг сказати він, бо Кеті вистрілила йому в груди і вбила на місці.

— Хвала Богу! — вигукнула вона, коли все було скінчено. — Нарешті я вільна від усіх цих падлюк! — І так вона була вражена видовиськом стількох мертвих голландців на стежці, що не схотіла йти звідти, не станцювавши на пеньку, коло якого вони лежали, отого самого танцю, який заміняв бідолашному Вільгельму кохання, але цього разу вже для Чарлі.

— Ну от і сповнилося твоє заповітне бажання, — зауважив Чарлі.

— І сповниться твоє, — крикнула йому Кеті у відповідь з пенька. — Ходи-но сюди, і ми відсвяткуємо наше багатство!

Осквернивши мертвих своїм танцем, Кеті тим не вдовольнилася і наполягла на тому, щоб вони прямо там на пеньку зробили зараз те, що зазвичай робили потайки серед миртових дерев, і вона весь той час гикала та зойкала, немов індіянка…

— Стривайте! — вигукнув Ебенезер. — Чи не хочете ви сказати…

— Саме так, — мовила Мері. — Ба більше, він попросив її, коли настане пора, закричати отим самим потаємним умовним сигналом і зробив одну штуку, якої ми з ним навчилися разом, — те, чим ми поклялися не ділитися з жодною іншою душею…

— Але ж… — спробував було втрутитися поет, якому стало дуже ніяково, але Мері підняла руку, наказавши йому мовчати. — І щойно з неї вирвався отой умовний крик, він дістав свого ножа…

— Ні! Невже він убив її просто там і тоді?

Мері кивнула.

— Скажу вам хіба ще тільки, що зроблене ним — то відома штука межи солдатів по всьому світі, християнському чи поганському однаково, коли вони мають справу з жінками ворогів.

— Ще одне слово, і мене знудить, — застеріг її Ебенезер.

— Більш нема чого казати, — мовила Мері. — Він пішов і залишив їх лежати там, де вони й були, усіх чотирьох разом, і за браком спадкоємців маєток відійшов до Корони. Але найсмішніше те, що Чарлі знав від самого початку і не сказав про те ані Кейт, ані братам: що тільки на наступному засіданні Ради Меріленду мали задовольнити клопотання старого Вільгельма про надання йому підданства.

— Я щось не зовсім зрозумів.

— Це означає, що він помер голландцем, — пояснила Мері, — а чужинці не можуть заповідати власність: Корона однаково б забрала весь маєток! — Вона засміялася й підвелася з долівки. — Оця його безмежна радість і згубила Чарлі. Тієї ж ночі, ні про що не здогадуючись, я запропонувала, щоби ми зробили оту нашу секретну штуку, і він посеред цього так розреготався, що я розридалася, неначе якась наречена, уперше в житті! Він присягався, що йому дуже прикро, що так вийшло, і, немов вибачаючись, він розповів усю історію, так як оце ви почули її зараз від мене, увесь той час сміючись, не проминувши жодної подробиці. Він знав мене як облуплену, авжеж, мій милий дикун: він знав, що в мене краятиметься серце, коли я почую, як він зрадив мене, і мені буде вдвічі болячіше, коли почую, що він зробив це з Кейт, ба навіть втричі, коли почую, що він її забив; однак він так само знав, що я муситиму пробачити йому все і таки пробачу — ба ні, він знав, що в глибині душі я кохатиму його ще більше, коли минеться потрясіння від почутого, і таки була його правда! Але от чого він не знав і про що навіть і не здогадувався, так це про те, як високо я цінувала оту нашу маленьку штучку, і не тільки тому, що ми відкрили її разом, а тому, що між чоловіком, обдарованим таким вбогим мужеським причандаллям, і жінкою, що має надто багатий досвід з чоловіками, щоб її міг вразити будь-який подібний дар природи, ота наша штука уособлювала в собі цілий світ кохання. Це було неначе ви і ваша коханка разом винайшли таке злягання, про яке раніше жодна жива душа на світі навіть і гадки не мала: подумай, як би ти себе почував, коли б вона тобі сказала, ні, не що цілувалася з іншим чоловіком, а що навчила його тому розкішному секрету, у який були посвячені лише ви!

— Насправді, — почав було Ебенезер, — я…

— Авжеж. Ти й досі дівак і не можеш знати, — зітхнула Мері. — Тоді добре запам'ятай і одного дня все зрозумієш. Ну, а зараз варто лишень сказати, що то була помилка мого Чарлі — сказати мені, що він поділився цією штукою з Кеті. Святий Боже, у мене мову одібрало і враз висохли сльози! Я вилізла з візка і побігла по дорозі, ніде не зупиняючись, аж доки не дісталася Кембриджа через півтора дня й не розповіла шерифу, що вбито всю родину Тіка і що вбивця — Чарлі Маттассин!

Сльози знову покотилися в неї по щоках.

— Його знайшли у візку, де він чекав мене й навіть уявити не міг, що я накоїла, отож його забрали до в'язниці. Я більше ніколи з ним не розмовляла після того, але подейкують, що він дивився на мою зраду як на ще один жарт і щоразу сміявся, думаючи про це. Кажуть, він так само хихотів, коли його вели на шибеницю, і я на власні очі бачила, що, коли затягнувся зашморг, сталися дві дивовижні речі. Про першу я вам сказала ще на початку — те, що було маленьким за життя, виросло до надзвичайно великих розмірів у час смерті, як то інколи трапляється; а інша та, що він так і помер з отим своїм страхітливим сміхом на вустах і забрав його з собою у могилу! Отака історія.

— Я ніколи не чув нічого подібного, — поклявся Ебенезер. — Історія дуже зворушлива і жахлива водночас, і я досі вражений схожістю між тим індіянином і моїм другом і колишнім вихователем! Дозволю собі сказати, що якби ваш Чарлі народився англійцем, то він би міг грати на цьому світі, як грають на клавесині, так само, як мій друг; а якби мій друг народився дикуном-індіянином, то він би міг померти, так само сміючись. — Він похитав головою. — Але що криється за цим? Ваш Чарлі й мій друг, кожний по-своєму, прийшли в цей світ, який ми знаємо, не відаючи, якого вони кореня; кожен мав однаково чудесний дар умить осягнути цей світ своїм розумом і навіть мав однакову спорзну до нього жадобу, і кожен міг однаково вміло управляти людьми, немов ляльками. Мій друг ще не сміявся, як ото ваш Чарлі, і, дасть Бог, ніколи не сміятиметься, але всі нахили для того в нього є; і я те ясно бачу з вашої повісті. Він якось по-особливому знизує плечима, а ще ота його характерна безрадісна усмішка. Неначе Яків, він зчепився в боротьбі з якимось темним ангелом у пустелі, що здолав вашого Чарлі; і це аж ніяк не Божий ангел, чиї служителі мають такий сміх за свій стигмат, як ви гадаєте?

Мері задумалася, стоячи у дверях.

— Чарлі сміявся з усього творіння Божого! Чую, як він сміється з Кейт, коли зробив з нею оту нашу штучку, і знову, коли вона заверещала і він настромив її на ножа; коли я роблю свої об'їзди чи обідаю, я чую цей сміх, і він забарвлює світ, коли я на нього дивлюся, і сквашує їжу у мене в животі! Нічого не лишилося від Вільгельма Тіка, опріч його жалюгідного привиду, що, як подейкують, блукає вночі Тіковою стежиною; і нічого не зосталося від Чарлі, опріч того сміху. І, розповідаючи тобі цю історію, я чула той сміх. Щоночі я бачу, як він ото регоче з катівським зашморгом на шиї, і мені потрібно випити, щоб заснути; але то все намарно, бо сон — це лише гаряче марення про мого Чарлі, і я прокидаюся, а його беззвучний сміх так і лунає в моїх вухах. О Боже! О Боже!

Вона більше не могла говорити, Ебенезер супроводив її до візка і допоміг залізти на передок, ще раз подякувавши за її щедрість і за історію, що вона розповіла.

— Сама лише цікавість підструнчила мене, — зауважив поет, сумно всміхнувшись. — Я зацікавився вашим Чарлі, коли вперше почув про нього від отця Сміта з Телботу, і тепер не міг би навіть сказати чому; але ця ваша оповідка зворушила мене так, як я й не очікував.

Мері підібрала віжки та взяла до рук батога.

— Тоді вам треба молитися, щоб вона вас не зворушила ще більше, пане Лауреате, бо ви досі залишаєтеся серед тих, з кого сміються.

— Що ви хочете цим сказати?

Вона нахилилася до нього, щоки її роздулися, а велике обличчя ще більше розплилося від радості. Густим шепотом вона відповіла:

— Учора в суді, коли ви ото так суворо вишпетили бідолашного Бена Сперданса і відписали всю свою плантацію тому дияволу Вільяму Сміту…

Ебенезер скривився на одну лиш згадку про те.

— О Боже, то ви були свідком мого безумства?

— Я там була. Ба більше, мис Кука був колись зупинкою на моєму шляху: Бен Сперданс — мій старий відданий друг і клієнт, і він добре прислужився вашому батьку, незгірш від будь-якого іншого наглядача. Мені так само, як Бену, кортіло побачити, як знищать Білла Сміта…

Лауреат був приголомшений.

— Ви хочете сказати, що бачили, що я робив, і знали, що це робиться з незнавки? Святі Небеса, то чого ж ви не закричали чи не зупинили мене, перш ніж я підписав оті кляті Смітові папери?

— Я бачила, до чого це все йде, щойно ви виголосили, хто ви, — відповіла Мері. — Я бачила, як бідолашний Бен полотнів, слухаючи вашу промову, а цей негідник Білл Сміт почав радіти з того, потираючи руки. Я могла б зупинити оту вашу дурницю у млі ока.

— Однак я не чув жодних вигуків застереження, — прикро мовив Ебенезер, — ані від вас, ані від будь-кого іншого, окрім Сперданса, отієї хвойди, що була його свідком, і мого приятеля Генрі, тобто, я хочу сказати, Тімоті Мітчелла, котрі мали інші причини для тривоги. Решта громади тільки перешіптувалася між собою, і я навіть чув якийсь безжальний диявольський сміх… — Він утнув собі мову і, насупившись, кинув сповнений недовіри погляд на свою благодійницю. — Певно ж, що то були не ви!

— Зі своєї погибелі, так само, як і з твоєї — ось із чого я сміялася, як то може пояснити тобі Тім Мітчелл, коли запитаєш його. Це зараза, поетику, як віспа чи збур! Де Чарлі її взяв, один Бог відає, але вчорашній день уперше показав мені, що я підчепила її від нього! — Вона смикнула віжки, коні рушили, і Мері якось неприємно захихотіла. — Зоставайся незайманцем, коли зможеш, хлопче; забирай свій квіт дівочий у могилу, і, можливо, ти ніколи не заразишся! Вйо!

Вона огріла коня батогом і поїхала геть, закинувши голову в німій веселості.

Погодившись, що в людях немає нічого, опріч віроломства, хоча й необов'язково, щоб Jus est id quod cliens fecit[74], Лауреат бачить, нарешті, свій маєток на власні очі

Глибоко схвильований і збентежений, Ебенезер якусь хвилю стояв на подвір'ї. Нове розуміння суті Берлінґеймової натури, яке принесла йому повість про мінгера Тіка, і так уже достатньо бентежило, але це останнє викриття майже виходило за межі того, що можна прийняти!

«Мушу негайно розшукати Генрі, — вирішив він, — хай би там що він розповідав про себе і про Анну».

Але коли він згадав Берлінґеймові уїдливі признання минулої ночі, його шкіра вкрилася рясним потом, ноги підкосилися, і він, цокаючи зубами, був змушений на якусь хвилю сісти просто на землю. На додачу він знову почав чхати; він страждав не тільки від пережитого, його і справді лихоманило, і, провівши ніч у яслах, він ще й застудився. Багато годин минуло, відколи він востаннє їв, одначе в нього не було апетиту снідати, і коли він звівся на рівні, щоб вирушити на пошуки Берлінґейма та подати скаргу на господаря заїзду щодо крадежу його одягу, то земля похитнулася під ним, а в голові застугоніло. Він увійшов до заїзду і, не звертаючи уваги на ті погляди, що привертав його зовнішній вигляд, попростував одразу до шинкаря — не того, що обслуговував його минулого вечора.

— Святі Небеса! — заволав він. — Чи то вже настав кінець вірі, що чоловік не може безпечно поспати навіть у яслах? Чи це якесь злодійське лігвисько? А що, як лорд-управитель дізнається, що такі злочини безкарно кояться в заїздах його провінції?

— Ану, візьми свої вітрила на гітови, хлопче, — мовив шинкар. — Не надто розумно останнім часом покликатися на лордів-управителів.

Ебенезер, знітившись, кинув сердитий погляд: у своєму запамороченому стані він геть забув — і дедалі більше звикав, — що лорд Балтимор не має ніяких повноважень у Провінції і що він сам ніколи не зустрічав цього джентльмена.

— Якийсь негідник поцупив мій одяг, — буркнув він. Решта завсідників шинку розреготалася — і поміж них один гладенький смаглявий чоловічок у чорному вбранні, який здавався знайомим.

— Ну, що ж, — сказав бармен, — таке інколи трапляється. Може бути, що якийсь дотепник задля жарту вкинув твою вдягачку у вогонь або ж забрав собі, бо його власна згоріла. Ніхто не хотів нікого образити.

— Задля жарту! Їй-бо, що й казати, гарне почуття гумору в цих ваших поганців!

— Якщо тебе це так засмучує, то я не братиму з тебе гроші за нічліг. Так справедливо?

— Ще й брати гроші за нічліг у тому щурячому гнізді? Ви повернете мені мій одяг або дасте щось навзамін, і то негайно, або до біса те лауреатство, і весь Меріленд відчує на собі гостре жало моїх рим!

Вираз обличчя шинкаря змінився: він розглядав Ебенезера з новою цікавістю.

— То ви містер Кук, значиться, Лауреат Меріленду?

— Не хто інший, як він, — відказав Ебенезер.

— Отой самий, що відписав іншому всю свою власність? — Він кинув погляд на чоловіка в чорному, який, підтверджуючи, кивнув.

— Тоді в мене для вас є послання від Тімоті Мітчелла.

— Від Тімоті? Де він? Що він каже?

Шинкар видобув зі своїх плюндрів складений аркуш.

— Він залишив нас учора пізно ввечері, як я зрозумів, але написав оцього вірша, щоб ви прочитали.

Ебенезер вихопив аркуш і з жахом прочитав:

Якусь хвилину, прочитавши образи, які Генрі залишив на прощання, Ебенезер був такий приголомшений, що не міг і слова вимовити.

— Дружба — то лиш фарс один в мужчин, — вигукнув він нарешті. — Між тобою і мною, Генрі, скажімо так, адже між мною і тобою це був ніякий не фарс! Боронь Боже, щоб я мав ще одного такого друга!

Смаглявий чоловік у чорному вбранні весело спостерігав за цим лементом і сказав:

— Погані новини, містере Кук?

— Достоту погані! — простогнав Лауреат. — Учора весь мій маєток, сьогодні мій одяг, кінь і друг, усе втратив одним махом! Не бачу іншої ради, крім кулі в лоба.

Попри всі свої муки, він упізнав у чоловікові того адвоката, який захищав Вільяма Сміта в суді.

— Клянусь скреблом святого Власія, це грішний світ, — зауважив добродій.

— І я так гадаю, ви добре знайомі з усім тим злом, що в ньому є! — вигукнув поет.

— Ну, годі вам, не ображайтеся на мене, друже: клянусь костуром святої Віндоліни, ви самі згубили себе, а не я! Я лише захищав інтереси свого клієнта, як то і належить кожному адвокату. Мене звуть Совтер — Річард Совтер, живу на півдні округу. Я хочу сказати, сер, що адвокат — то найпрактичніша людина, котра шукає справедливості не далі, аніж того сягають інтереси її клієнта. Він смикає Юстиніанову бороду і виголошує, що jus est id quod cliens fecit. Поза тим, право — то тільки один з моїх інтересів. Потягнете зі мною трохи елю?

— Дякую, — зітхнув Ебенезер, але відмовився, пояснивши це тим, що вчорашній хміль і досі ще гудить у нього в голові. — Даруйте мені за мою нечемність, сер: я в сум'ятті й у відчаї.

— Маєте на те підстави, клянуся відтятими цицьками святої Агафії! Це грішний світ, і рідко коли в ньому ви знайдете щось добре.

— Це злецька провінція, оце точно.

— Та як вам сказати, — вів далі Совтер, — усього лише минулого місяця, чи то вже позаминулого, прийшло тут до мене одне паруб'я, молодик, що мешкає на півдні округу, прийшов до кузні, де моя контора — я, знаєте, ще й ковальством промишляю, — отож він прийшов та й каже мені: «Пане Совтер, — мовить він, — мені потрібен правник». «Клянуся лобковими вошами святого Гульдріка! — кажу я. — Що ти зробив, що тобі знадобився правник?» «Містер Совтер, — каже він, — я молодий і дурний, отакий уже я, — каже він, — я жив як тринькало, бігме, і заліз у борги». «Ну, що ж, — кажу я, — клянуся пустим капшуком Еґідія, я не даю в борг, синку». «Та ні, сер, — каже він, — річ у тім, що мої кредитори так напосілися на мене, що я вже було думав, що мене прив'яжуть до ганебного стовпа, то що я ото зробив? Я поквапився звернутися до Морріса Буна, отого лихварського сина Содому». «Клянуся пальцями святого Петра, хлопче, — кажу я, — невже ти так і зробив?» «Зробив, — мовить він, — я пішов до Морріса Буна і кажу йому: „Моррісе, мені потрібні гроші“, — так і сказав. Отож Морріс позичив мені на своїх звичайних умовах: щойно мої борги буде сплачено, я маю віддати себе йому на поталу для отих його скотських забав». «Дурень ти матуринський!» — вигукнув я. «Так і є, — каже хлоп. — Я владнав усі свої борги, а Морріс чекає тепер своєї втіхи». «Синку, — кажу я тоді, — молися святому Ґільді, бо я тобі не можу допомогти». «Ви мусите, — каже він, — я вірю у вас». «Тут потрібно дещо більше, ніж віра», — кажу я. «У мене є не тільки віра, — каже він. — Я поставив на вас гроші». І я тоді спитав, як так сталося? А він і відповів: «Я побився навзаклад зі старим Моррісом, що ви виплутаєте мене з цієї халепи». «Хай захищає тебе свята Димфна, — кажу я. — І що ж ти поставив?» «Якщо ви витягнете мене, — каже він, — Морріс знову заплатить мені стільки ж, скільки позичив раніше, і ці гроші ваші, коли мене порятуєте. Якщо ні, то тоді Морріс заприсягся, що зґвалтує нас обох в пень і в каглянку». «От негідник! — кажу я. — Невже саме так ти мусив вплутати мене в цю свою брудну оборудку?»

— Отож нічим не можна було зарадити, — зітхнув Совтер. — Наступного дня той хлоп повернувся разом із тим лихварем Моррісом, що йшов за ним назирці. «Спасіть мене!» — каже хлопець. «Спасай себе сам, — каже Морріс, оглядаючи мене з голови до п'ят. — Я хочу платню, про яку ми домовилися». Але й я від учора не бив байдики, отож і сказав: «Стривайте, пане, клянусь іклом Аполлонії! Притримайте своїх коней! Яку суму ви позичили оцьому гультяю?» «Тисячу двісті фунтів дур-зілля», — каже Морріс. «А з якою метою?» «Щоб сплатити його борги», — каже Морріс. «А на яких умовах?» — «Що як тільки його борги буде сплачено, він мій, коли мені тільки того заманеться цього місяця». «Ну, що ж, тоді, — кажу я, звертаючись до хлопа, який ледь не наклав у штани від страху, — справу закрито, клянуся свічним ківшиком Луції: пильнуй тільки, щоб ніколи не повернути йому оті його дванадцять сотень фунтів». «Як так?» — запитав хлопець, а за ним і Морріс. «Ну, як же, клянусь окулярами Фрідоліни, — кажу я, — хіба ви не бачите? Якщо ти йому не заплатиш, то маєш борги, а доки ти ними обтяжений, ти не мусиш іти до Морріса. Річ у тім, що доки ти в боргах, ти вільний!»

Клянуся подагрою святого Вульфґанґа, панове, скажу вам, що, почувши це, старий Морріс здійняв галас, бо я таки обкрутив його, та й так, що не підкопаєшся, а він — чоловік свого слова. Він заплатив отому молодому голодранцю ще тисячу двісті фунтів і вигнав його з прокльонами; але що більше він над тим думав, то більше забавляв його мій викрут, поки, кінець-кінцем, ми так розреготалися, що аж сльози повиступали на очах. Але стривайте, клянусь лососем Кентіґерна, що ж я ото хотів довести?

— Що в людях немає нічого, опріч віроломства, — мовив Ебенезер. — Втім, той хлопець не був злецьким, як не були й ви, рятуючи його.

— Ха! Мало ви знаєте! — засміявся Совтер. — Моєю справжньою метою було не врятувати хлопа, а показати старому Моррісу, що і я лисом підшитий, позаяк він багато разів брав гору наді мною. А щодо хлопаки, то клянуся патерицею Вульфстана, він так ніколи мені й не заплатив, а сам забрав той квит на тютюн і, поза сумнівом, повіявся кудись із курвами. У людях мало доброго. — Він зітхнув. — Та ось бодай отой відшкодівник, що цієї хвилини сидить у мене в човні…

— Ні, досить! — вигукнув Ебенезер, стискаючи голову в руках. — На що мені здалися ці подальші оповідки? Зараз мені потрібен тільки пістоль, щоб покласти кінець моїм мукам.

— Гай-гай, клянуся псицею святого Роха! — пирхнув Совтер. — Це лише мінливий путівець життя, що стелить раз конюшину, а раз будячину. Робіть переходи, несучи один день за раз, і за десять років ви досі будете десь спати, викладати своє нутро обідом і патичити якусь дівку від Адріана до святого Іва.

— Легко давати поради, — мовив поет, — але вже цього дня я голодуватиму, бо в мене немає за що купити їжі й немає куди йти.

— Мис Кука на відстані лише декількох годин під вітрилами вниз по річці. Якби я пройшов пів світу, щоб дістатися одного місця, клянуся святим Етельбертом, я б не поспішав пустити собі кулю в лоба, так і не глянувши на нього!

Ця пропозиція дуже здивувала Ебенезера.

— Мій слуга чекає мене там, — мовив він у задумі, — і моя… моя суджена також, я сподіваюся. Бідолашна Джоан і відданий Бертран! Що вони подумають про мене. — Він вхопив Совтера за руку. — Ви гадаєте, що цей суціга Сміт вижене їх геть?

— Ну ось, клянусь жорном Пірана, — сказав Совтер. — Ви гніваєтеся, а гнів завжди був добрими ліками од розпачу. Я не знаю нікого, про кого ви оце говорите, але певен, що ніхто їх там у Молдені погано не зустріне. Білл Сміт має свої вади, але ще ніколи його гості не голодували, а що вже казати про самого Лауреата. Та й, можливо, ваш друг Тім Мітчелл також уже там, і всі вони разом зараз бавляться в качок і качурів або ж весело собі вигопцьовують!

Ебенезер похитав головою.

— Але навіть у цій останній маленькій радості мені буде відмовлено, бо в мене немає за що найняти човна.

— Ну, що ж, клянуся ліхтарем Гудули, тоді вам треба їхати зі мною, — сказав правник і пояснив, що має намір відплисти до Молдену того ж таки ранку і Лауреата будуть раді мати на борту замість баласту. — У мене там є одна справа до пана Сміта, — сказав він, — і я маю доставити йому слугу, якого оце купив сьогодні вранці за безцінь.

Ебенезер пробурмотів якісь слова вдячності; насправді ж він ледь міг стежити за тим, що каже Совтер, бо його гарячка ставала дедалі дужчою з кожною хвилиною. Коли вони полишили заїзд і попростували до пришибу неподалік, він бачив усе довкола неначе очима пияка.

— …такий сварливий, що ви такого ще не бачили, — почув він слова Совтера, коли вони підійшли до пришибу. — Клянеться мишоловкою Ґертруди, що він ніякий не відшкодівник, а продавець слуг із Телботу і що він жертва чиєїсь страшелезної витівки.

— Мені щось не по собі, — зауважив Лауреат. — Достоту, я щось зле почуваюсь.

— Я вже вдосталь наслухався всіляких дотепних історій від таких відшкодівників, — вів далі Совтер, — але клянуся мотузкою святого Томи, якщо цей не заткне їх усіх за пояс! Що й казати, чи ви повірите в те…

— Це, напевно, оте звикання, — обірвав його Ебенезер, хоча не можна було напевне сказати, до кого він звертається — до Совтера чи до себе.

— Із вами все буде гаразд, полежите якийсь день у ліжку, — сказав правник. — То от що я хотів сказати, ні, не туди: мій човен — це отой маленький шлюп ондечки біля стовпа; я збирався сказати, що цей вайло стверджує, що його звати…

— Том Тейло! — проревів голос зі шлюпа. — Том Тейло з округу Телбот, щоб тобі повилазило, і ти знаєш це так само, як і я, Діку Совтер!

— Клянуся гольником святого Себастьяна, ти тільки послухай, як він біснується! — захихотів Совтер. — Однак його ім'я написано на контракті про найм, і кожен може те бачити: це Джон Макевой, ясно як день, з лондонського Паддлдоку.

Ебенезер міцно вхопився руками за палю, щоб не впасти.

— Це мені мариться!

— Еге ж, клянуся пропасницею святої Пернели, ти щось сам не свій, — визнав адвокат.

— Ти добре знаєш, що я ніякий не Макевой! — загорлав чоловік на човні. — Макевой — це той негідник, що мене ошукав!

Зосередивши свій погляд на шлюпі, Ебенезер побачив скаржника, який був прикутий за руку до планшира. Його волосся було руде, так само як і борода, але навіть своїми гарячковими очима, у яких усе пливло, Ебенезер бачив, що то був не Джон Макевой, якого він боявся зустріти. Він був надто старий, це одне — років уже за сорок, і то щонайменше, і надто товстий: ціла гора плоті, вдвічі товстіший за Бена Олівера, і його вповні можна було назвати найогряднішою людиною, яку поетові доводилося коли-небудь бачити.

— Це не Джон Макевой, — вирік він, доки Совтер допомагав йому зійти на шлюп.

— Ага, мерзотнику! — заволав в'язень. — Навіть цей худючий бідака визнає це, котрому ти, поза сумнівом, сунув куку в руку, аби він лжесвідчив проти мене!

Він обернувся до Ебенезера і жалісно мовив:

— Мене двічі скривдили, сер: цей Совтер знає, що я ніякий не Макевой, але він заволодів паперами, що дісталися йому майже задарма, і збирається довести цей обман до кінця!

— Тьху, — відказав Совтер і наказав своїй залозі, що складалася з двох людей, вирушати в путь. — Я зійду вниз, бо мені треба скласти деякі папери, — сказав він Ебенезеру. — Можете розташуватися в каюті, як вам буде зручно, доки ми дістанемося мису Кука.

— Благаю вас, вислухайте мене, — став просити слуга. — Ви вже знаєте, що я не Джон Макевой; либонь, ви повірите, що це несправедливість.

— Це не таке вже й рідкісне ім'я, — пробурмотів Ебенезер, посуваючись до каюти. — Визнаю, що Джон Макевой, якого я колись знав, має так само, як і ви, руде волосся, але він був стрункий, увесь вкритий ластовинням і молодший за мене.

— Це він і є! Заради Христа, Совтере, невже ти й далі розігруватимеш цей жахливий фарс? Цей добродій точно змалював тобі чоловіка, що продав мене!

— Клянусь Давидовим пореєм, чоловіче, — мовив роздратовано Совтер. — Ти зможеш подати скаргу до суду того ж таки дня, коли дістанешся мису Кука, якщо вже так хочеш. До того часу ти — Джон Макевой, і я купив твої папери чесним шляхом. Розкажи-но пану Куку про свої негаразди, якщо він хоче те послухати.

Сказавши це, він зійшов униз, а вслід йому посипалися прокльони, що їх викрикував в'язень, однак Ебенезер, щойно корабель колихнувся на хвилях, відчув себе ще гірше, ніж будь-коли в житті, окрім хіба що перебування на «Посейдоні» під час шторму біля Канарських островів, і був змушений залишитись і страждати, припавши до леєра з підвітряного боку.

— Цей Макевой, — мовив він через силу. — Просто неймовірно, щоб він був саме тим, кого я знаю, оскільки мій перебуває в Лондоні.

— Та і мій був там, ще шість тижнів тому, — сказав товстун.

— Але ж мій не торгує слугами!

— Та й мій не торгував, до вчорашнього вечора: це я продаю відшкодівників і цим заробляю на прожиття, але цей проклятущий ірландець з допомогою Совтера підступно мене обдурив!

Ебенезер похитав головою.

— У це неможливо повірити! — Однак він знав чи вірив у те, що Джоан Тоуст приїхала до Меріленду — з причин, про які він міг тільки приблизно здогадуватися — і що також тоді, коли він мав вирушати з Лондона, Джон Макевой уже декілька днів не мав жодних відомостей про свою коханку. — Якби ж то, заради Бога, я мав ясну голову, щоб подумати над тим, що це все значить!

В'язень розцінив це як запрошення розповісти свою історію, отож розпочав:

— Мене звати не Макевой, а Томас Тейло, і я з Оксфорда, що в окрузі Телбот. Кожен плантатор у Телботі мене знає…

— Але чому ви тоді не поскаржитеся до суду, — хриплим голосом перебив його поет, — і не гукнете їх як свідків?

Він усівся на палубу, почуваючись надто кволим, щоб стояти.

— Тільки не тоді, коли Совтер буде відповідачем, — мовив Тейло. — Попри все його показне святенництво, він такий само порочний, як і той суд, і, крім того, оті негідники брехатимуть мені на зло.

Він пояснив, що заробляє продажем відшкодівників: бідний люд, що в Англії бажає переїхати до колоній, замість плати за подорож на кораблі йде у кабалу і підписує договір про найм із підприємливим капітаном, який потім «відшкодовує» свої витрати, продаючи їхні контракти тому, хто дасть за них у порту кращу ціну — це вигідний ґешефт, адже звичайна пасажирська плата за слугу складає лише п'ять фунтів стерлінгів, ну, може, трохи більше чи менше, а от контракти на ремісників, незаміжніх жінок і дужих працівників можна продати втричі, а то і в чотири рази дорожче від тієї суми. Тих, кого було клопітно або незисковно продавати безпосередньо наймачам, капітан продає гуртом таким баришникам, як Тейло, які потім спробують перепродати ці робочі руки плантаторам на віддалі від порту. Тейло, скидалося на те, здебільшого мав справу з продажем за незвично низькою ціною слуг старих, слабких, невмілих, тих, що завдавали забагато клопоту, чи тих, котрих через інші причини капітану було особливо важко позбутися, і по тому він намагався перепродати їх уроздріб, перш ніж витрати на їхнє прогодування перевищать вкладений у них капітал.

— Це невдячна робота, — визнав він. — Але якби не я, то ці плантатори-скнари з їхніми клаптиками землі в п'ятдесят акрів взагалі б не мали ніяких робочих рук, проте вони платять шість фунтів за старе опудало, що вже трясеться від віку, а потім звинувачують мене в тому, що це не Самсон. І ті кляті відшкодівники ще й стверджують, що голодують у мене, тоді як добре знають, що я рятую їхні нікчемні життя: це всілякі покидьки з лондонських доків — половина з них, — і капітан, підпоївши, вивозить їх п'яними; якщо він не збуде їх мені в Оксфорді, то запише в залогу корабля на зворотному шляху, і не мине і трьох днів, як він подбає про те, щоб викинути їх за облавок на корм рибам.

— Ця торгівля тільки на добро, ви мене переконали, — сказав Ебенезер страдницьким голосом.

— Отож, пане, — вирік він, — саме вчора «Морфей» об'якорився біля Оксфорда з цілою купою відшкодівників…

— «Морфей»! Це часом не корабель Слая і Скеррі?

— Саме він, — сказав Тейло. — Джеррард Слай — найбільший ділець у цій торгівлі, а Скеррі — йому рівня. Це єдині капітани у Провінції, що приймають замовлення. Припустімо, ви — плантатор і вам потрібен муляр, що відпрацював би чотири роки: ви робите замовлення на нього у Слая і Скеррі й наступної подорожі отримуєте свого муляра.

— Достатньо, я вловив суть.

— Ну от, саме вчора «Морфей» пристав до берега, і ми всі посунули, щоб поторгуватися на аукціоні за відшкодівників. Вони якраз виводили їх для продажу, коли я зійшов на корабель і залога розливала в кухлі ром для нас, покупців. Коли вони привели на чардак отого рудого, то він, кинувши погляд на берег, вирвався з тих рук, що його тримали, і стрибнув за облавок, перш ніж хтось встиг його зупинити. Йому не пощастило, і він упав у воду якраз поряд із човном з «Морфея»; помічник капітана і троє інших моряків витягли його назад на поклад і закували його ноги в залізні кайдани, пообіцявши відшмагати його батогами, і от тоді я зрозумів, що він буде мій ще до кінця дня.

— Бідолашний Макевой, — пробурмотів Лауреат.

— Він сам був винуватий, — мовив Тейло. — Якби ж, заради Бога, вони дали втопитися цьому сучому сину, я б тоді не був прикутий тут замість нього! — Він шморгнув носом і сплюнув через планшир. — Хай там як, капітани виконали замовлення щодо мурівників, шевців, корабельних теслярів і тому подібних, виставили на торги цілий вивід столярів і теслярів і одного майстра-вітрильщика, який приніс їм двадцять три фунти стерлінгів. Зазвичай вони після того збувають дівчат, але тоді ця компанія складалася з пари сорокарічних старих дів, що приїхали сюди вполювати чоловіків, тож вони вивели простих робітників на плантації і, поторгувавшись, продали їх від дванадцяти до шістнадцяти фунтів. Після цих робітників були жінки, і вони пішли як кухарки за чотирнадцять фунтів кожна. Коли їх спродали, залишилося тільки четверо, окрім того рудого: троє були надто слабкими, щоби працювати в полі й надто тупими для чогось іншого, а четвертий був так роз'їдений віспою, що від його вигляду і цапа знудило б. День видався вбогий, бо зазвичай я купую цілий тузінь і навіть більше, але я торгувався зі Слаєм і Скеррі, доки нарешті отримав їх усіх п'ятьох за двадцять фунтів — і це було б на цілий фунт менше за кожну голову, аніж то коштувало б їх сюди привезти, якби вони їли два рази на день, але Слай і Скеррі так заморили їх голодом, що вони тільки на те й годилися, щоб бути опудалами, тож вони з того мали навіть пожиток у двадцять фунтів.

Вони зняли з ніг рудого кайдани і сказали йому, щоб ішов зі мною і не пручався, бо одразу ж скуштує канчуків. Коли я висадився з ними на берег, зв'язавши всіх п'ятьох однією шворкою біля кісточок, і посадив їх у візок, уже починало вечоріти, і я знав, що мені дуже пощастить, якщо продам бодай одного, перш ніж настане ніч. Я збирався спочатку зробити зупинку в корчмі в Оксфорді й подивитися, чи не зможу продати якомусь заливасі те, що він нізащо б не купив тверезим, а звідти вже рухатися з рештою здохляків до Дорсету, оскільки кораблі, що привозять слуг, рідко коли пристають там до берега і плантаторам часто бракує робочих рук. Ірландець здійняв бучу, вимагаючи їжі, за що отримав він мене по писку, але, побоюючись, що вони змовляться проти мене, я сказав, що саме для того і зупинився біля корчми, щоб принести їм дещо попоїсти, і вони поїдять, щойно я знайду для них хазяїв. Усередині натрапив на двох джентльменів, що вже були напідпитку, і кожен вихвалявся перед своєю компанією власними статками, тож і я вхопився за нагоду похвастати своїм товаром. Я так добре полоскотав їхню пиху, що кожен пнувся показати, як легко вони можуть купувати слуг. Вислід того був такий, що коли пан Хвалько купив того побитого віспою тюхтія, то пан Чванько мусив купити двох ветхих стариганів, що вже вижили з розуму, аби не вдарити лицем у болото. Ба більше, вони й оком не моргнули, почувши, яку ціну я заправив, хоч можу побитися навзаклад, що протверезіли у млі ока!

Я поспіхом поїхав собі геть з тими двома, що зосталися, не чекаючи, доки мої джентльмени отямляться і пошкодують про свою дурницю, і попрямував до Кембриджа. Макевой став репетувати ще більше, що я його не нагодував: навіть Слай і Скеррі, заявив він, вряди-годи давали йому хліб і воду. Я ще раз вперіщив йому, цього разу батогом, і сказав, що якби я його не порятував, то їв би не він, а їли б уже його. Я вже й не сподівався продати когось із них того вечора, оскільки Макевой, хоч молодий і доволі міцний, був явно з тих, що ото завжди каламутять воду, і жоден плантатор при доброму розумі не дав би за нього і шилінга, а його супутником був маленький горбатий йоркширець, що слабував на якусь ангіну і не мав зубів, і здавалося, що він помре раніш, ніж весною встигне зійти збіжжя; але на переправі через Чоптанк мені ще раз поталанило. Уже стемніло, порома не було, отож я забрав свою здобич з воза й повів їх стежиною, що тяглася вздовж берега, до Болінґброк-Кріка, де ми могли підкріпитися, перш ніж переправлятися. Не встигли ми здолати й сорока ярдів, як я почув якусь метушню попереду, за поваленим деревом, і коли підійшов подивитися, що ж там таке, то натрапив на суддю Геммейкера з кембриджського суду, який творив звіра з двома спинами з якоюсь дівкою на піску! Він став вдавати, що дуже розгніваний тим, що його викрили, і наказав нам забиратися геть, але тільки-но я побачив, хто він такий, звернувся до нього на ім'я та спитав, як здоровля його дружини, він одразу ж став розважливішим. Одно слово, знадобилося небагато часу, щоб він признався, що йому дуже потрібен слуга, і хоча він більше схилявся до Макевоя, я переконав його взяти натомість йоркширця. Ба більше, коли він погодився, що один старий слуга вартий двох молодих, я заправив двадцять чотири фунти за пана Горбаня — це майже вдвічі більше, ніж середня ціна за дужого робітника в полі. Та навіть так він відбувся дуже легко: дівка, з якою він злягався, здалася мені знайомою, хоча темнота й обставини не давали мені можливості впізнати її; але щойно я разом з Макевоєм переправився до Кембриджа й почув від випивак у заїзді, які того дня відбувалися слухання в суді, мені одразу пригадалося, де я бачив цю потіпаху раніше. Це була Еллі Солтер, чий чоловік тримає корчму в окрузі Телбот — отой самий Джон Солтер, який переніс слухання справи до суду в Кембриджі, позиваючись до судді Бреднокса, і виграв справу в старого Геммейкера того полудня! Чи треба вам казати, що якби я вчасно довідався про цю історію, то він купив би двох нових слуг і заплатив би кругленьку суму в шістдесят фунтів стерлінгів за пару!

Втім, я таки добре попрацював того дня: спродав чотирьох таких ланців, що не варті й гроша, того ж таки вечора, очікуючи, що продам щонайбільше одного, й отримав за них ціну півтори тисячі фунтів дур-зілля, або ж шістдесят три фунти стерлінгів, сорок сім з котрих були чистим прибутком. Це була підстава, щоб відсвяткувати, так мені здавалося, і хоч я досі не відкинув думки спробувати знайти межи п'яниць купця на Макевоя, я випив значно більше рому, ніж звик, і потупцював нагору до однієї з дівчат Мері Манґамморі.

— Я так і знав, що бачив ваше обличчя раніше, — сказав Ебенезер. — Я Ебен Кук з мису Кука, той самий, що відписав учора свій маєток у суді. Я перебрав лишку минулого вечора: наливав один добрий чоловік, але от розважалися всі, боюся, за мій кошт.

— Тепер я впізнаю вас! — вигукнув Тейло. — Зміна одягу ввела мене в оману.

Ебенезер якомога коротше — бо з'ясувалося, що говорити ясно і послідовно йому ще важче, аніж слухати, — розповів, як у нього поцупили одяг, доки він спав у яслах в кукурудзі, і як Мері Манґамморі особисто порятувала його, не вдаючись у подробиці того, що саме Макевой і несе відповідальність за те, що він опинився у Провінції, і дивом дивуючись із того збігу, що вони з цим ірландцем того вечора були так близько один від одного.

— Їй-богу, — мовив Тейло, — я не здивуюся, якщо взнаю, що саме він украв вашу вдягачку, такий він підступний! Отож я вийшов із корчми, нажлуктившись рому так, що ледве міг ноги пересувати. І так, як ви перемістилися до ясел з кукурудзою, отак і я разом з Макевоєм заліз до візка, щоб проспати решту ночі, і перш ніж натягнути на себе ковдру, яку вожу із собою для таких випадків, я дістав ножа і, погрожуючи ним, попередив його, що пошаткую його на капусту, якщо він тільки сунеться до мене. Тоді я заснув і не знав, що діється, аж доки вранці не зійшло сонце, і я прокинувся вже слугою Совтера!

— Святий Боже! Як же це сталося?

Тейло загарчав і похитав головою.

— Ром був причиною всього того, — вирік він. — Моєю помилкою було покласти ножа біля голови, щоб він не скочив на мене, і я був надто п'яний, щоб покласти його так, аби він його не дістав. Я зв'язав йому разом ноги і руки, але він якимсь робом викрутився, не розбудивши мене, і, розрізавши пута ножем, звільнився. Просто якесь диво, що він не зарізав мене одразу, бо я спав, як цуцик у пліднику, але замість убити мене, Макевой обібрав мене до нитки. Отак прощавайте мої шістдесят три фунти, більшість, дякуючи Богу, у квитах на тютюн, котрі він не посміє обміняти у Телботі чи Дорсеті, але п'ять чи шість фунтів у монетах королівства; а потім прощавай найцінніша здобич — моя половина контракту про найм того негідника! Озброєний цим, із того, що я дізнався, він зухвало, буцім нічого й не сталося, іде до корчми, купує собі їдла, витягає з ліжок дівок Мері Манґамморі та обходить їх усіх по разу, сиплючи моїм сріблом наліво й направо. Нарешті на світанку, доки я досі сплю мертвецьким сном після рому, їхні із Совтером шляхи якось перетинаються, й отут мені й гак! Якби він спробував укласти цю шахрайську оборудку з кимось іншим, то щойно назвав би своє ім'я, ця справа тут би й скінчилася; але Совтер, хоч він і добре мене знає, попри те, що вдає інше, ладен за шилінг заприсягтися, що король Вільям то є Папа Римський. Вони зробили з мене Макевоя, і за два фунти стерлінгів Совтер купив мій контракт. Я дізнався про це лише тоді, коли його харцизяки прийшли забрати мене, вони притягли мене сюди, прив’язавши до мотузки, і прикували до планшира. І тепер я змушений, згідно з договором, відпрацювати чотири роки на господаря Молдену, а, як я чув, вони із Совтером щирі приятелі, а справжній Макевой, який кудись сховався, доки мене ото тягли, утік, забравши мого візка й коня, і тепер шукай вітра в полі. Не можу я подати скаргу й до суду, позаяк договір каже тільки, що Макевой має руде волосся і бороду і що він худорлявий: мій хазяїн стверджуватиме, що моя статура — це доказ того, як добре він про мене дбає. Ба більше, я маю позиватися до Совтера, а він верткий як в'юн, спробуй його зловити в суді, і на кожного мого приятеля, який присягається, що я Том Тейло, він знайде трьох поганців, які поклянуться, що я — Джон Макевой. Та навіть якби це було не так, мою справу розглядатимуть у суді в Кембриджі й на суддівській лаві буде сам суддя Геммейкер! Одне слово, їду до Молдену, потрапивши в таке ж скрутне становище, як і ви, — цей Річард Совтер оступачив мене від згинця і до самого кінця!

Ебенезер зітхнув.

— Це направду сумна історія, — мовив він, хоча насправді відчував приязнь радше до Макевоя і мав чималі підозри, що цей гендляр відшкодівниками отримав по заслузі. — Втім, врахувавши все, ваш стан усе ж дещо кращий, ніж мій…

Із ним стався новий напад морської хвороби, після чого він ледве вхопився за планшир.

— Не маю навіть достатню здоров'я, щоб оплакати свою долю.

— Та й часу також, клянуся колодкою Криспіна, — сказав Річард Совтер, що вийшов нагору з каюти якраз вчасно, щоб почути цю останню репліку, — бо ондечки по лівому борту мис Каслгейвн, ще проминути два миси — і то вже буде мис Кука.

Ебенезер застогнав.

— Гарна ж буде новина! Це буде як похоронний дзвін, і якого біса мені дивитися на свій дім, адже він більше не мій, і щойно я його побачу, моєму життю настане кінець.

— Гай-гай, — мовив Совтер, — завжди можна якось викрутитися. Можете принаймні втішитися тим, що це не ром, не дурна впертість чи лють юрби занапастили вас, а звичайнісінька пиха та невинність, котрі згубили багацько шляхетних осіб поперед вас. Бачите будинок он там проміж тополь?

Шлюп оминув мис Каслгейвн і пішов правим галсом, прямуючи на захід під свіжим бризом, що дув із Затоки. На березі по лівому борту показалася велика, оббита білими дошками садиба.

— Невже так швидко й Молден! — вигукнув поет.

— Ні, клянуся котвою святого Клементина, це Каслгейвн, а там, де він стоїть, колись стояла справжнісінька фортеця — садиба, що звалася Едвардін, збудована так, що й до кінця світу простояла б. Оце історія про пиху, що дорого обійшлася, якщо вже казати всю правду.

Ебенезер пригадав історію про молоду жінку, яку його батько врятував, витягнувши з води, і котра служила годувальницею для нього та його сестри Анни, аж доки Ендрю не повернувся до Англії.

— Я так гадаю, що колись чув це ім'я, — похмуро сказав поет. — Але не маю досить сил, щоб вислухати цю історію.

— А я не маю часу, щоб розповісти, — відказав Совтер. Він показав на довгий мис, порослий лісом, на відстані п'яти чи шести миль на захід на другому боці гирла ріки. — Отам попереду і лежить мис Кука. Ви побачите Молден за якусь хвилину, коли підійдемо ближче.

— А бодай тебе чорти взяли, Діку Совтере, — вигукнув Том Тейло. — Невже ти зайдеш із цим ошуканством так далеко?

Совтер посміхнувся, вдаючи здивування.

— Клянуся чотками святого Кутберта, сер, я не знаю, про яке ошуканство ви оце кажете. Перепрошую, але мені потрібно підготувати папери для містера Сміта.

Коли він знову зайшов до каюти, Тейло вхопив Ебенезера за край його сорочки з оленячої шкіри.

— Ви ж хворі, правда, і потребуєте догляду?

— Те, що я хворий, це ясно, — відповів Ебенезер. — Але навіщо здалося здоров'я чоловікові, який звівся нінащо? Я хочу лише мигцем глянути на Молден і покінчити з життям.

— Ні, чоловіче, це було б дурницею! Вас оступачили, позбавивши місця, яке належить вам по праву, як і мене, але ж ані громада, ані суди не відчувають до вас неприязні. Сміт і Совтер наразі зубожили вас, але потрібен лише час, я так гадаю, і якщо добре подумати, ви отримаєте свою садибу назад.

Ебенезер похитав головою.

— Це марні надії, і жорстоко живити їх.

— Зовсім ні! — наполягав на своєму Тейло. — Можна подати апеляцію губернатору, а може, ваш батько має певний вплив у суді. Якщо матимете час і терпіння, ви напевне знайдете якийсь викрут. Та що я кажу, ви ж, либонь, ще навіть не зверталися до баристера, котрий мав би хист до таких справ незгірш від хисту старого Совтера.

Ебенезер визнав, що не звертався.

— Втім, все одно це справа пропаща, — зітхнув він. — У мене немає ані гроша, щоб жити на щось, ані друга, у якого я міг би позичити, і в мене така гарячка, що я ледь тримаюся на ногах.

— Саме про це я і кажу, — мовив Тейло. — Ви знаєте, що я ніякий не Макевой і що мене віроломно примушують бути слугою, і я вам пояснив, яке безнадійне моє становище. Щойно я ступлю на землю мису Кука, як втрачу чотири роки свого життя — ба ні, навіть більше, бо для Совтера не складе ніяких труднощів подовжити термін, знайшовши якусь підставу, оскільки, як він знає, суддя Геммейкер його підтримає.

— Може, це тому, що я хворий, — сказав Ебенезер, — але я не бачу, який зв'язок…

— Якщо Сміт підпише мій договір про найм, мені кінець, — розпачливо мовив Тейло. — Але якщо це ви підете в найми…

— Я?

— Благаю, вислухайте мене! — жалісно мовив чоловік. — Це було б для нас обох рішенням, якби ви погодилися служити замість мене. Я вирвусь із пазурів Совтера, і це обов'язок хазяїна — годувати, вдягати й давати дах над головою своїм слугам і доглядати їх, коли вони хворіють.

Ебенезер скривився, наче те мало б допомогти йому перетравити цю ідею.

— Але бути слугою у власному маєтку!

— Тим краще. Ви будете на місці й пильнуватимете, щоб дібрати якогось способу отримати те, що належить вам по праву. І щойно я буду вільний, ви думаєте, я коли-небудь забуду вашу ласку? Та я землю й небо переверну заради вас; дам знати вашому батькові…

— Ні, тільки не це, — Ебенезер враз побілів від однієї лише думки.

— Тоді губернатору Ніколсону, — поспіхом виправився Тейло. — Я особисто подам петицію Ніколсону, підніму людей у Дорсеті на вашу підтримку! Вони не сидітимуть без діла, коли їхній Лауреат веде життя слуги!

— Але чотири роки у слугах…

— Тьху! Та це й чотирьох тижнів не триватиме, щойно я візьмуся за справу. Вас віддадуть у службу хазяїну Молдену, а не самому Сміту, і щойно Молден знову опиниться у ваших руках, ви зможете підтертися тим контрактом.

Ебенезер невпевнено засміявся.

— Можу сказати, що ваш план не позбавлений деяких переваг…

— Таж він врятує ваше життя, і моє також!

— …але я не можу навіть уявити, що Совтер стане слухати вас, не те що погодиться.

— У тому-то й уся справа, — прошепотів хапливо Тейло і притягнув Лауреата ближче до себе. — Було б розумно, якби ви звернулися з цим проханням, але не до Совтера, а до Сміта, у якого немає жодних підстав бути моїм ворогом. Що один слуга, що другий — йому повинно бути все одно.

— Втім, якби це був я, — мовив у задумі Ебенезер, знову згадуючи історію своєї годувальниці, — то я був би більше схильний найняти здорового, а не хворого слугу.

— Якщо тільки хворий не захоче того сам, — поправив його Тейло, — тоді як здоровий виказуватиме всілякі ознаки того, що завдаватиме клопіт. Укладіть угоду зі Смітом, буцімто вами рухає лише потреба відновити здоров'я і виправити велику кривду, що була завдана мені.

Ебенезер гірко всміхнувся.

— Він уже знає мене як чоловіка, якого дуже цікавить справедливість! І, може, йому припаде до смаку те, що він матиме колишнього хазяїна за звичайного слугу…

Тейло зробив рух, неначе бажаючи обійняти його.

— Хай Бог благословить вас, сер! То ви це зробите?

Ебенезер відсахнувся.

— Я ще не дав згоди, майте на увазі. Однак вибір небагатий — або це, або самогубство, тож варто трохи подумати.

Тейло вхопив його за руку і поцілував її.

— Присяй-бо, пане, ви справжнісінький християнський святий!

— Що має означати — готова пожива для мучеництва, — відказав Лауреат, — ласий шматок для левів усього світу.

Поява Совтера на чардаку поклала кінець їхній розмові.

— Кажіть, що хочете, — вирік він без певного зв'язку з чимось, — а все ж таки доволі гарний маєток ви втратили, і клянуся келихом рому святого Мартина, на вашому місці я зробив би все, що в моїх силах, аби повернути його назад — навіть якби треба було тільки звести молитву святому Еліану, що допомагає віднайти втрачені речі.

Говорячи це, він, примруживши очі, пильно дивився у море, так, що якоїсь миті Ебенезер злякався, що він міг підслухати їхні плани й уже замислив якусь відплату. Але потім він сказав: «Глянь-но он туди, хлопче», — і сувоєм паперів вказав у бік заходу, туди, куди дивився сам. І хоч до берега досі залишалося три чи чотири милі, шлюп, ідучи правим галсом, підплив досить близько, щоб можна було вже розрізнити окремі дерева — клени та дуби на узвишші та скипидарні сосни ближче до берега — і видно було пришиб для човнів, що тягнувся в їхньому напрямку від вкритої травою галявини, що сягала білого дерев'яного будинку благородного вигляду та солідних розмірів.

— Чи пов'язана з ним також якась історія? — запитав Ебенезер без особливого інтересу.

— Клянуся носовичком святої Вероніки, тут уже тобі краще судити, ніж мені, — розсміявся правник. — Це Молден.

Лауреат домагається того, що стає жонатим чоловіком без жодного ущербку для своєї невинності

У міру того, як шлюп Совтера наближався до берега, ставало можливим розгледіти маєток у дедалі більших подробицях, й Ебенезер, пильно вдивляючись у нього, відчував, як у животі розливається якась млість. Будинок, щоправда, був дещо менший, ніж він очікував, і збитий із не дуже міцних, пофарбованих у біле дощок, а не з каменю, як того хотілося б; подвір'я також свідчило про те, що його батько мало уваги приділяв тому, щоб його штудерно упорядкувати, а його мешканці також не завдавали собі зайвого клопоту тим, щоб навести там лад. Але побачене крізь потрійну лінзу гарячки, втрати та ранніх дитячих спогадів, це місце набувало якогось шляхетного вигляду.

Дивно, але найперша його думка була про сестру Анну.

— Святі Небеса! — подумав він, і від сліз у нього все в очах попливло. — Я дозволив нашому старожитньому будинку вислизнути в мене прямісінько з рук! А хай буде проклята така невинність!

Цей останній вилив почуттів нагадав йому про Ендрю, і хоча він здригнувся від однієї лише думки про батьків гнів, щойно ця новина дійде до Англії, але йому важко було погамувати бажання, аби ця лють і кара впали на нього, таким жалюгідним і невтішним було оце його теперішнє презирство до себе. Приголомшлива пропозиція Тейло завдяки цій думці зробилася привабливою: це не тільки дасть йому засоби для існування та медичний догляд, яких він потребує, і шанс, хоч який слабкий, повернути маєток назад; віддатися у найми «хазяїну Молдену» також стало б карою — достоту, як здавалося його незмінно поетичній і наразі гарячковій уяві, це навіть було б чимось на кшталт спокути — за всі його провинності. Його невинність коштувала йому маєтку; дуже добре, ну що ж, тоді він буде слугою своєї невинності — і либонь навіть, як на те натякає саме поняття відшкодівник, спокутує таким робом свою провину за цю дурницю, взявши гору над бондарем Вільямом Смітом.

Коли шлюп пришвартувався біля пришибу, Совтер залишив Тейло прикутим до планшира й запросив Ебенезера скласти йому компанію і пройтися до будинку.

— Не можу сказати, наскільки вам там будуть раді, але принаймні ви зможете розпитати про вашого слугу і вашу подругу та роздивитися, що до чого.

— Еге ж, і я також маю побачити Сміта, — слабким голосом мовив Лауреат. — Маю дещо йому сказати.

— Ну, що ж, ми маємо владнати одну справу, він і я, але після того… Гляньте-но, клянусь голкою Ґудмена! Ось він і сам іде, щоб привітати нас. Гей, там!

Бондар, що стояв у дверях будинку, помахав у відповідь і пішов моріжком їм назустріч, супроводжуваний якоюсь жінкою в сукні зі шкотського сукна.

— Присяй-бо! — вигукнув Ебенезер. — Чи це та хвойда С'юзен Воррен?

— Донька містера Сміта, — нагадав йому Совтер.

Коли вони підійшли ближче, С'юзен пильно подивилася на Лауреата; Ебенезер же, зі свого боку, сповнений гніву і сорому, відвів очі.

— Так, так, — вигукнув Сміт, — та це ж пан Кук! Я спочатку не пізнав вас у новому вбранні, сер, але вас раді бачити в Молдені, це точно, і ви маєте залишитися з нами на обід!

— Я так гадаю, що він хворий, — сказала дещо стривожено С’юзен.

— Я смертельно хворий, — сказав Ебенезер і більше нічого не міг сказати; голова запаморочилась, він похитнувся і мусив вхопити Совтера за руку, щоб не впасти.

— Проведи його всередину, — наказав Сміт С'юзен. — Можливо, доктор Совтер виділить йому пігулку, коли ми скінчимо нашу справу.

Дівчина, від чого Лауреат зніяковів, слухняно поклала його руку собі на плече і повела Ебена до будинку. Поза тим, що вона, здавалось, помилася, вона так само була обшарпана й нечесана, як і тоді, коли гнала свиней капітана Мітчелла й поет уперше її побачив, і навіть сором'язливого побіжного погляду на неї було досить, щоб побачити, що її обличчя і шия були спотворені близнами й відмітинами навіть більше, ніж доти.

— Де Джоан Тоуст? — запитав він, як тільки зібрався на силі. — Цей твій негідник батько, невже він обійшовся з нею погано?

— Вона так і не з'явилася, — відповіла коротко С'юзен. — Либонь, узяла під сумніви ваші наміри: у повії мало підстав довіряти чоловікам.

— А у чоловіка — довіряти повіям! Присягаюся, С'юзен Воррен: якщо цю дівчину скривдили і ви до того хоч якось причетні, ви заплатите за це!

Він хотів натиснути на неї, але, окрім його слабкості, були ще дві неприємні речі, які слід було взяти до уваги, котрі заважали йому продовжити розмову на цю тему: по-перше, Джоан могла довідатися, що чоловік, якого вона шукала, раптом став жебраком, і відтак у її очах став не вартий того, щоб його розшукувати; а по-друге, до неї могли дійти чутки, що Макевой помандрував слідом за нею до Меріленду, і вона зникла, щоб знайти натомість його. Тим-то, коли С'юзен запевнила його, що коли Джоан Тоуст і завдали якоїсь шкоди, то вона до того непричетна, він вдовольнився тим, що спитав про Бертрана, якого Берлінґейм вирядив до Сент-Мері, щоб той знайшов і забрав багаж Лауреата.

— Скриня, привезти яку ви його послали, уже тут, — відказала дівчина. — Вона прибула пакетботом із Сент-Мері. Але щодо того чоловіка, то я його не бачила і не чула, що з ним.

— Кому дає ляпаса Фортуна, того лупцює весь світ, — зітхнув Ебенезер. — Краще було б для них обох знайти нове пасовисько, позаяк я більше не маю нічого, за що міг би утримувати дружину чи слугу. Але, зрештою, те, що їм забракло відданості, ранить мене до глибини серця!

Вони ввійшли в дім, і хоч внутрішнє оздоблення виказувало той самий брак уваги з боку господаря, що й зовнішній вигляд, однак кімнати були просторими й достатньо вмебльованими, і Лауреат, побачивши їх, заплакав.

— Яким Молден мені здається схожим на рай, тепер, коли я втратив його! — Він відчув, що мусить сісти, але коли С'юзен спробувала йому допомогти, сердито відмахнувся. — Для чого вдавати цю турботу до хворого жебрака-невдахи! Б'юся навзаклад, ти вже помирилася зі своїм батьком, тепер, коли він став джентльменом-плантатором — іди, бався собі у велику пані в моєму маєтку! Що, ти ще сльозу можеш пустити наді мною? Коли маєм — не шануєм, а згубивши плачем.

С'юзен безсоромно втерла сльози краєм своєї заяложеної спідниці.

— Ви — не єдиний, кого тоді скривдили своїм вчинком у суді.

— Ха! Твій батечко дав тобі хльосту за те, що ти виступила проти нього?

С'юзен сумно похитала головою.

— Усе насправді інакше, ніж здається, містере Кук…

— О, Боже! — Ебенезер ляснув собі по голові. — Та ж сама стара пісенька! Мій маєток і посаг Анни пропав, мій ліпший друг зрадив мене і кинув помирати з голоду, жінку, яку кохаю, спіткала якась лиха доля, або ж вона з презирством відкинула мене, бо я жебрак, а щодо мене, то мій батько однаково що зрікся мене, позбавивши вітцівщини, а сам я ледь не помираю, звикаючи до тутешніх умов, й у свої останні години на землі я мушу терпіти мудрування якоїсь невдячної блудниці!

— Можливо, одного дня ви зрозумієте, — мовила С'юзен. — У мене немає жодного бажання завдавати вам більше прикрощів, ніж ви вже завдали самі собі!

Із цими словами жінка, схлипуючи, вибігла з кімнати.

— Ні, стривайте! — крикнув благально Лауреат і, попри свою хворобу, подався слідом за нею, щоб вибачитися за свої жорстокі слова. Однак він був не в змозі рухатися достатньо швидко й прудко і скоро її згубив. Він блукав з кімнати в кімнату без жодної мети, доки нарешті не опинився в приміщенні, що скидалося на кухню. Три жінки, усі вбрані як служниці, грали в карти за столом; вони неприязно подивилися на нього.

— Перепрошую, дами, — мовив він, прихилившись до одвірка, — я шукаю місіс С'юзен Воррен.

— Тоді ти шукаєш собі довчасну могилу, — глузливо відказала та, що здавала карти, і решта весело зареготала. — А тепер забирайся звідси, ще день, і надто рано турбувати С'юзі чи будь-кого з нас.

— Пробачте, — поспіхом сказав Ебенезер. — Я не збирався заважати вам у вашій грі.

— Це всього лише проста «мушка», — сказала та, що з картами.

— Проста, але ж здаєш неправильно! — крикнула інша, що говорила з французьким акцентом. — Що це ти робиш? Хочеш мене надурити?

— Та як ти смієш називати мене дурисвіткою! — відказала перша. — Ти щось занадто хоробра, як для дівки, що лише два тижні тому позбулася контракту і перестала бути наймичкою!

— Прикуси язика, boîte sèche[75]! — гаркнула француженка. — Я знаю, що капітан Скеррі відфайдолив тебе замість плати за проїзд, коли підібрав тебе на вулиці, щоб привезти сюди!

— Не більше, ніж Слай тебе! — крикнула та, що здавала. — Хоча одному Богу відомо, навіщо чоловікові файдолити таку льоху!

— Я перепрошую, — втрутився Ебенезер. — Але якщо ви служниці в цьому домі…

— Non, certainement[76], ніяка я не служниця!

— Кажучи правду, — мовила та, що здавала, — оця Ґрейс хльорка.

— Що? — перепитав поет.

— Хльорка, — повторила жінка, підморгнувши йому. — Курвочка, хіба не зрозуміло?

— Курвочка! — заверещала жінка, котра звалася Ґрейс. — Якщо я курвочка, тоді ти — gaullefretière!

— Шльондра! — заволала перша.

— Bas-cul! — відказала друга.

— Вибрикуха!

— Consoeur!

— Мандрьоха!

— Friquenelle!

— Льоха!

— Usagère!

— Буляндра!

— Viagère!

— Халабудниця!

— Sérane!

— Покиванка!

— Poupinette!

— Солом'янка!

— Brimballeuse!

— Цапиха!

— Chouette!

— Хвіндюрка!

— Wauve!

— Розтіпаха!

— Peaultre!

— Галманка!

— Baque!

— Задрипанка!

— Villotière!

— Швидря!

— Gaure!

— Дзюндзя!

— Bringue!

— Пострибуха!

— Ancelle!

— Нюрка!

— Gallière!

— Чепрюга!

— Chèvre!

— Придзиглянка!

— Paillasse!

— Шкуратина!

— Capre!

— Курдуплиця!

— Paillarde!

— Вертидупа!

— Image!

— Довбанка!

— Voyagère!

— Шмонтолоха!

— Femme de vie!

— Розтруха!

— Fellatrice!

— Дами! Дами! — закричав поет, але до цього часу ця весела забава так захопила картярок, вкупі з тими двома, що вели суперечку, що вони вже не звертали на нього жодної уваги.

— Накильовниця! — вигукнула та, чий хід був зараз.

— Trottière! — відповіла Ґрейс.

— Мантярка!

— Gourgandine!

— Блядюжка!

— Coquatrice!

— Фльорка!

— Coignée!

— Моргуха!

— Pelerine!

— Гупля!

— Drôllese!

— Бендюжина!

— Pellice!

— Діптянка!

— Toupie!

— Ковбиця!

— Saffrette!

— Пичодайка!

— Reveleuse!

— Гулянда!

— Postiqueuse!

— Загнисрака!

— Tireuse de vinaigre!

— Хабалиця!

— Rigobette!

— Сучка!

— Prêtresse du membre!

— Салганка!

— Sourdite!

— Недодеря!

— Redresseuse!

— Потіпаха!

— Personnière!

— Розтрибуха!

— Ribaulde!

— Мандавошка!

— Posoera!

— Хляжниця!

— Ricaldex!

— Гапка!

— Sac-de-nuit!

— Товчисрака!

— Roussecaigne!

— Гукля!

— Scaldrine!

— Бовдурка!

— Tendrière de reins!

— Фіцька!

— Presentière!

— Діромаха!

— Femme de mal recapte!

— Триня!

— Touse!

— Галяпа!

— Rafatière!

— Стриб-на-смик!

— Courieuse!

— Давалка!

— Gondinette!

— Хвойда!

— Esquoceresse!

— Дармодайка!

— Folieuse!

— Трик-трах!

— Gondine!

— Баламутка!

— Drue!

— Галманка!

— Galloise!

— Святі Небеса, припиніть це! — наказав Ебенезер.

— Ні, Христом Богом клянусь! — вигукнула та, що здавала. — Невже б ти капітулював перед французами? Та це ж тільки простісінька маслобійка!

— А ти janneton! — радісно відказала інша.

— Срайда!

— Fillette de pis!

— Чухрачка!

— Demoiselle de morais!

— Свербигузка!

— Gaultière!

— Халамидниця!

— Ensaignante!

— Затичка!

— Gast!

— Гедзалка!

— Court talon!

— Пацятниця!

— Folle de corps!

— Короставка!

— Gouine!

— Блудяга!

— Fille de joie!

— Перепихачка!

— Drouine!

— Запроданка!

— Gaupe!

— Бабуруля!

— Entaille d'amour!

— Дризда!

— Accrocheuse!

— Плеха!

— Cloistière!

— Калабанька!

— Bagasser!

— Гетера!

— Caignardière!

— Дудира!

— Barathre!

— Бельха!

— Cambrouse!

— Ринка!

— Alicaire!

— Ярижниця!

— Champisse!

— Кльоака!

— Cantonnière!

— Пойда!

— Ambubaye!

— Розвера!

— Bassara!

— Халява!

— Bezoche!

— Василіска!

— Caille!

— Ковбасянка!

— Bourbeteuse!

— Покуткахгуляйка!

— Braydone!

— Моргнириба!

— Bonsoir!

— Лускунчиха!

— Balances de boucher!

— Комумняска!

— Femme de péché!

— Підтіпанка!

— Lecheresse!

— Продуховина!

— Hollière!

— Лахудра!

— Pantonière!

— Стрекалиха!

— Grue!

— Плюгавка!

— Musequine!

— Лотра!

— Louve!

— Ласощохлистка!

— Martingale!

— Продай-дзюрка!

— Harrebane!

— Напірничиха!

— Marane!

— Уриналка!

— Levriere d'amour!

— Лоханька!

— Pannanesse!

— Мацьора!

— Linatte coifée!

— Приспанка!

— Hourieuse!

— Поклюжниця!

— Moché!

— Дрипавка!

— Maxima!

— Мессаліна!

— Loudière!

— Помийниця!

— Manafle!

— Махачка!

— Lesbine!

— Підложниця!

— Hore!

— Гарпія!

— Mandrauna!

— Драчка!

— Maraude!

— Ото вже відьми лихослівні! — вигукнув Ебенезер і зник за першими ж дверима, на які натрапив. Вони привели його коротшим шляхом до того місця, звідки він почав і де тепер, попихкуючи люлькою біля коминка, сидів на самоті Вільям Сміт.

— Яке ж лихо мало спіткати Молден, що він дійшов до такого стану і тепер тут живе таке кодло гарпій!

Сміт спочутливо похитав головою.

— Справи невтішні, і то все дякуючи Бену Спердансу. Знадобиться трохи попрацювати, щоб привести мої справи до ладу.

— Твої справи! Та хіба ж ви не бачите, в якій я притузі, добродію? Я звівся нінащо, я жебрак і ледь не вмираю від гарячки. Лише лихий збіг обставин став причиною того, що я подарував вам мис Кука: прикрий випадок, до якого призвели добрі наміри! Дозвольте я дам вам двадцять акрів — це ваша заслуженина. Ба ні, тридцять — зрештою, я врятував вас! А тепер поверніть мені мій Молден, я покірно вас прошу, і врятуйте моє життя!

— Стривай, стривай, — перебив Сміт. — Ти не отримаєш назад свій Молден і на тому кінець. Та й що ти, справді, щоб я став знову бідняком, коли розбагатів?

— Тоді сорок акрів, — став благати Ебенезер. — Це вдвічі більше, ніж вам належить за законом, а інакше хоч іди й топися!

— Таж увесь мис тепер належить мені за законом: наш документ про передачу прав каже це чітко і ясно.

Ебенезер знов опустився у крісло.

— О Боже, якби ж то я тільки почував себе добре чи міг би довести це ошуканство до англійського суду!

— Ти б отримав ту саму відповідь, — відказав Сміт. — Прошу вибачити мене, друже Кук, але я маю оглянути того чоловіка, котрого найняв мені Дік Совтер. — І він попростував до головного входу.

— Зачекайте! — вигукнув Лауреат. — Цього чоловіка віддали в найми помилково, його, як і мене, підвела віра в людей! Його звати не Джон Макевой, а Томас Тейло з Телботу!

Сміт знизав плечима.

— Та мені байдуже, як він себе називає, а хоч і Папою Римським, аби мав готовність гнуть на мене спину та малий апетит.

— У нього немає ані того, ані іншого, — вирік Ебенезер і в декількох словах пояснив обставини того, як Тейло потрапив у цю кабалу.

— Якщо те, що ти кажеш, правда, то йому дуже не поталанило, — визнав Сміт. — Втім, це вже його клопіт, а не мій. А зараз прошу вибачити…

— Хвилиночку! — Ебенезер здолав таки перетнути кімнату та заступив бондарю шлях. — Якщо ви не згодні вчинити справедливість своїм коштом, то, може, ви визнаєте за можливе зробити це моїм. Відпустіть Тейло та уярміть замість нього мене.

— А це що за навіженство? — здивувався бондар.

Ебенезер ще раз підкреслив, пояснивши настільки до ладу, наскільки зміг, що він хворий і йому потрібно відпочити якийсь день-другий та одужати, натомість він за своє утримання зголоситься бути справним слугою, взявшись за ту роботу, до якої Сміт визнає за потрібне його поставити, — найпаче до письмоводства та ведення конторських книг, у чому він має чималий досвід. Тейло, крім того, не тільки вільна людина; він на додачу ще й ледащо і ненажера й уже напевно матиме храп на свого пана, затаївши небезпечну, хоч і цілком зрозумілу до нього образу.

— У тому, що ти кажеш, є сенс, — у задумі мовив Вільям Сміт. — Однак я можу змусити ненажеру голодувати, а баламуту надавати київ, і на те жодних витрат не треба, тоді як хворий…

— Святий Боже! — простогнав поет. — Чи я мушу благати вас узяти мене слугою у моєму власному маєтку? Ну, добре, тоді… — Він упав навколішки. — Я благаю вас узяти мене в найми слугою за контрактом на той термін, на який вам буде завгодно! Якщо ви відмовитеся, то це все одно що прикінчити мене на місці!

Сміт посмоктав люльку і, побачивши, що вона згасла, запалив її знову від жарини з коминка.

— Я не поет і не джентльмен, — нарешті мовив він, — а простий бондар, який не має жодного бажання втратити своє добро. Втім, мені приємно думати, що я не дурень і не дитя у світських справах, і я добре знаю, що у твоєму бажанні бути моїм слугою тобою рухає не якась велика доброчесна причина, а лише потреба в догляді, доки ти оклигаєш, а потім ти заходишся добирати шляхів і способу занапастити мене…

— Я присягаю вам…

— Стривай, я ще не скінчив. Я не найматиму тебе, але таки подбаю про те, щоб за тобою доглянули, доки ти одужаєш і звикнеш до підсоння, але за однієї умови.

— Назвіть ваші вимоги, — сказав Ебенезер. — Мені так зле, що я не в змозі торгуватися.

— Річ у тім, що я шукаю гідну пару для моєї доньки С'юзен, чий чоловік помер у Лондоні декілька років тому. Якщо ти підпишеш контракт і пошлюбиш її сьогодні, то я дам за нею посаг — пів року ти матимеш стіл і дах над головою у Молдені й увесь той догляд, що тобі потрібен від Діка Совтера, найкращого лікаря в Дорсеті. Якщо ти вибереш одружитися з нею завтра, то це буде вже п'ять місяців пансіону, і з кожним місяцем менше за кожний наступний день. Згода?

— Присяй-бо, чоловіче! — ледь видихнув Ебенезер. — Та це чорт знає що!

Сміт злегка вклонився.

— Отже, вважатимемо нашу справу залагоджено, тож бувайте здорові.

— Не йдіть! Я тільки… о, Боже, мені потрібен якийсь час, щоб подумати над цим!

— Час? Він увесь ваш, доки я докурю цю люльку, — усміхнувся бондар, — потім я забираю свою пропозицію назад.

— Ви просто доводите мене цим вибором до сказу! — залементував Ебенезер, але оскільки Сміт у відповідь лише пихнув люлькою, він заходився шалено зважувати можливі варіанти, подумки здригаючись від того, з чого йому доводиться обирати.

— То яким же буде ваш вибір? — незабаром поцікавився Сміт, витрушуючи люльку об залізну підставку для дров.

— Іншого виходу немає, — зітхнув Ебенезер. — Я одружуся з вашою розпусною донькою, щоби врятувати своє життя, і хай Бог боронить мене від її пранців і її віроломства. Але я маю бачити цю вашу угоду у формі написаного контракту, і щоб там стояли наші імена.

— Це цілком слушно, — погодився бондар і поставив перед Лауреатом маленький столик, на якому були пера, каламар з чорнилами та стос документів, дуже подібних на ті, якими Річард Совтер на шлюпі показував у бік Молдену. — Ось два примірники шлюбного контракту, який я попросив скласти Діка Совтера на той випадок, коли з’явиться підхожа пара для С'юзен; і так уже й бути, я сплачу штраф за те, що не дав оголошення про шлюб. Підписуй обидва, і справу зроблено: преподобний Совтер зв'яже вас шлюбними путами і одразу ж дасть тобі пігулку.

— І до всього ще й священник! — подивувався Ебенезер, і його так забавила ця новина, що у своєму напівпритомному стані він підписав один примірник контракту і вже наполовину підписав другий, коли йому раптом спало на думку, що це досить дивно, як Сміт встиг так спритно підготувати документи, у яких ішлося не тільки про шлюб, але й були вказані саме ті умови, що декілька хвилин тому запропонував бондар і які стосувалися одужання нареченого. І саме тієї миті, коли він підніс перо, вражений тим, що тут мала би бути якась попередня змова, як то безпосередньо випливало з цього факту, знадвору ввійшли Річард Совтер, С'юзен Воррен і Томас Тейло в товаристві не кого іншого, як Генрі Берлінґейма.

— Стій! — вигукнула С'юзен, побачивши, що тут відбувається. — Не підписуй цього документу! — Вона поспішила до столу, але Сміт встиг вихопити папери раніше, ніж вона підбігла.

— Надто пізно, моя люба, він на три чверті вже підписав, і для Тімоті не складе жодних труднощів підробити решту.

Ебенезер переводив погляд з одного на іншого, і риси його обличчя почали смикатися.

— Генрі! Що тут замишляється? Ти повернувся, щоб украсти це індіянське шмаття, чи, може, знову збираєшся збиткуватися наді мною у своїх віршах?

— Ваш вирок у суді мав одне вразливе місце, містере Кук, — мовив Совтер і взяв один із аркушів, що тримав Сміт. — Отут, де говориться «Цей самий Сміт мусить якомога скоріше і як тільки трапиться така нагода видати свою доньку заміж», ну, і так далі. Клянуся цюнкою святої Вініфред, сер! Жоден чоловік при своєму розумі не одружиться з повією, спотвореною пранцями та вживанням опію, і могло б таке статися, що якийсь шахраюватий суддя на цій підставі призупинив би виконання того вироку!

— Але, — додав Сміт, розмахуючи контрактом, що тримав у руці, — цей документ заповнює цю прогалину, я так гадаю.

— Кращої латки не міг би приставити й сам святий Вілфред, — погодився Совтер.

— Я покірно прошу вас пробачити мені, містере Кук, — озвався Томас Тейло. — Це із самого початку була ідея Совтера, щоб я попросив вас зайняти моє місце. Він сказав, що це єдина ціна, яку він згоден прийняти від мене.

— Вам дарується прощення, — мовив Ебенезер, якось дико всміхаючись. — Макевой приніс вас у жертву, аби здобути свою свободу, а ви — мене, щоб здобути свою, на кого ж я маю обміняти свою? Але, любий друже, вони двічі закрутили тобі харамана — ти ще не вільна людина.

— Як так? — запитав Тейло.

— Не було потреби закріпачувати пана Кука, — холодно мовив Сміт. — С'юзен, ви з Тімоті приведіть сюди свідків з кухні та приготуйте нареченого; преподобний Совтер одразу ж обвінчає вас, щойно відведе Макевоя до челядні.

Тейло одразу ж заходився шалено протестувати, але двоє чоловіків вивели його геть. Упродовж усієї цієї розмови Берлінґейм не сказав нічого, і його обличчя залишалося байдужим навіть тоді, коли Ебенезер звернувся до нього, назвавши Генрі замість Тімоті; але щойно Сміт і Совтер зникли з очей, його поведінка цілковито змінилася. Він кинувся до фотеля, у якому сидів напівпритомний Ебенезер, і міцно вхопив його за плечі.

— Ебене! Ебене! Святий Боже, прокинься і послухай мене!

Ебенезер примружив очі й відвернувся.

— Бачити тебе не можу.

— Ні, Ебене, послухай! У мене мало часу, доки вони повернуться, тож мушу говорити швидко: Сміт — не звичайний бондар, а агент капітана Мітчелла, який є головним заступником Куда! Тут існує напрочуд диявольський план пранцями й опієм перетворити Провінцію в руїну, щоб було легше захопити владу. Уже відкрито великі бурдеї і влаштовано вертепи, де прийматимуть опій, і Молден має бути найголовнішим у цьому краю. Усе це я вивідав, видаючи себе за Тімоті Мітчелла, чия робота полягає в тому, щоб під якимось приводом подорожувати з одного округу до іншого, перевозячи із собою запаси опію, і наглядати за бурдеями.

Оскільки Ебенезер не виказав явного інтересу чи якихось ознак того, що вірить почутому, Берлінґейм поспіхом заходився пояснювати далі стривоженим голосом, що капітан Мітчелл разом зі Смітом вже певний час замишляв розорити Бена Сперданса (який залишався вірним однаково й урядові, і своєму працедавцеві), щоб отримати доступ до стратегічно розташованого мису Кука. Він, Берлінґейм, зі свого боку, шукав шляхів, як би зруйнувати цей задум, хоча тільки після втечі С'юзен (яку, безперечно, замислив капітан Мітчелл) він уже дізнався напевно, де має бути розташований головний бурдей, і вивідав, хто ж насправді є агентом Мітчелла в Дорчестері.

— І тільки тоді, коли ми прибули до Кембриджа і Сперданс, доки ти пішов десь прогулятися, відшукав мене, я взнав, що С'юзен не віддана тій справі, якій, як вона вдає, служить. Вони прийшли до мене разом, відгукнувшись на той потаємний сигнал, що я подав, за яким наші агенти взнають один одного, і, доки слухалася справа Солтера, вони розповіли мені, що добрали способу знищити Сміта, скориставшись умовами його контракту про найм і з цією метою вплинули на суддю Геммейкера. Ми майже знешкодили цього негідника, клянуся Богом, з допомогою тих свідчень, що дала С'юзен, — але твій вирок, звичайно, зруйнував усі наші плани.

Ебенезер і досі нічого не відповідав, але з його примружених очей по виснаженому обличчю текли сльози.

— Саме тому я і виказав так мало спочуття твоїй втраті, — вів далі Генрі. — Я одразу ж заприятелював зі Смітом і залишив тебе у тій скруті в яслах із кукурудзою подалі від небезпеки, щоб вирушити з ним тим часом до Молдену й дізнатися дещо більше про його плани та його вдачу. Я думав, що він відлупцює бідну С'юзен за зраду, не залишивши на ній і живого місця, але він натомість був з нею всіляко чемний і привітний; і всього лише кілька хвилин тому, коли С'юзен розповіла мені, що ти тут, і я почув від Совтера історію про Джона Макевоя і Тома Тейло, я зрозумів увесь задум цього мерзотника, і хоч як я поспішав, ми прибули надто пізно, щоб зупинити тебе.

— Тепер це вже мало важить, — мовив Лауреат, заплющуючи очі. — У всякому разі до батьківського гніву мені вже не дожити.

— А чому я не можу відмовити йому? — запитала С'юзен, яка впродовж цієї розповіді сиділа заплакана на підлозі поруч з письмовим столиком Ебенезера. — Це розладнає цю угоду і дуже потішить містера Кука, я в тому певна.

Берлінґейм відповів, що він не певен у першому, позаяк контракт свідчитиме в суді, що Сміт виконав рішення щодо шлюбу, зробивши все від нього залежне.

— А що стосується другого, то це вже не моя справа, але я не знаю іншого способу, як подбати про Ебена зараз…

— Для мене то вже не має значення, — мовив Ебенезер.

— Ні, не впадай у відчай! — Берлінґейм трусонув його за плечі, щоби пробудити. — Моя думка така, що ти маєш одружитися зі С'юзен, Ебене, і дозволити їй доглянути за тобою, доки не одужаєш. Я знаю, що ти думаєш і як високо цінуєш свою цноту, але ж, присяй-бо, якби ж то був інший вихід! Ти мусиш одружитися, але не мусиш виконувати свій подружній обов’язок; коли ти одужаєш і ми доберемо способу розправитися з Вільямом Смітом, тоді С'юзен може вимагати, щоби шлюб скасували на тій підставі, що ти й досі дівак!

С'юзен похнюпила голову, але нічого не сказала. З тильної сторони будинку почулися голоси Сміта і Совтера, що реготали разом, і за якусь мить до них долучилися хрипкі голоси картярок з кухні.

— Слухай-но, Ебене, — швидко проказав Берлінґейм. — Тут у мене в кишені є Совтерова пігулка — він дійсно лікар, попри все те його шахрайство. Візьми її, вона допоможе тобі витримати церемонію, і я клянуся, що ми ще побачимо тебе хазяїном цього дому, перш ніж цей рік добіжить кінця!

Ебенезер струснув млявість достатньо, аби простогнати та закрити обличчя руками.

— Йсусе, якби ж то якийсь бог на шворках спустився й забрав мене з собою! Я б обрав зовсім інший шлях, якби міг знову опинитися в «Медальйоні»!

— Гей там, веселіше! — підбадьорливо гукнув Вільям Сміт і ввійшов до кімнати разом із Совтером і трьома жінками. — А тепер підніміть його, Тімоті, і покінчімо з цим нарешті!

— Матір Божа, — вигукнула одна з повій, підбігши до С'юзен, — я обожнюю весілля!

— Aussi moi[77], — сказала Ґрейс, — але в мене завжди очі на мокрому місці. — І вона в очікуванні дійства витягла носовичка.

— Ви маєте одружити їх там, де він сидить, — сказав Берлінґейм Совтеру голосом Тімоті Мітчелла. — Ну ж бо, пане наречений, розжуйте цю пігулку і давайте відповіді, коли настане час. Стань тут, поблизу чоловіка, С'юзі, і тримай його за руку.

— От дідько! — скрикнула третя повія з удаваною тривогою. — Гадаєте, йому стане сил як чоловіку зламати їй цюнку?

— Припни свого клятого язика, — відрізала С'юзен, — а то я вирву тобі його геть з рота! — Вона вхопила руку Ебенезера і кинула лютий погляд на присутніх. — Починайте, Річарде Совтере, щоб вам повилазило! Цей чоловік хворий, і його треба негайно покласти до ліжка.

Шлюбна церемонія почалася. І хоча Ебенезер виразно чув голос Совтера і голос С'юзен, коли вона понуро давала свої відповіді, йому ніяк не вдавалося зібратися на силі, щоб розплющити очі, і все, на що він спромігся, так це лиш пробурмотіти щось, коли надійшла його черга повторити клятву. Пігулка, яку він прожував, була гіркою на смак, але вже зараз, хоч у голові в нього так і не прояснилося, він відчував себе не таким нещасним; достоту, коли Совтер проказав: «А тепер проголошую вас чоловіком і жінкою», — він відчув неначе якийсь поштовх, і йому стало легко й безтурботно на серці.

— Підписуй свідоцтво, хутчіш, — почав квапити його Сміт, — а то ще гепнешся.

— Я підтримаю його руку, — мовив Берлінґейм і, по суті, сам поставив підпис Лауреата на папері.

— Що ти йому дав? — запитала його С'юзен, намагаючись великим пальцем відтягнути повіко Ебенезера.

— Та це лиш для певності, що він добре відпочине, місіс Кук, — відповів Берлінґейм.

Почувши звук свого імені, Ебенезер відкрив було вуста, щоб розсміятися, і хоча жоден звук так і не видобувся звідти, він був у захваті від цього.

— Опій! — пронизливо крикнула С'юзен.

Ця новина здалася Лауреату ще забавнішою, аніж присутньому товариству, але розсміятися ще раз тим приємним сміхом він не встиг: річ у тім, що його фотель піднісся з підлоги, пройшов крізь дах будинку і стрімголов помчав назустріч переливчастому небу. А Меріленд, зробившись синього кольору, розіслався в якусь неосяжну музичну поверхню, що лагідно ковзнула на північний захід у супроводі мартинів.

Народження «Мерілендіади», але тому, хто явив її на світ, ведеться так само кепсько, як і в інших розділах

— До Парнасу! — сміючись, вигукнув Лауреат, і фотель проплив над Фессалією та приземлився поміж двома конусами-близнюками, подібними до гір з полірованого алебастру. У долині, до якої він прибув відпочити, роїлися тисячі й тисячі мешканців цього світу, що товклися біля підніжжя.

— Перепрошую, — поцікавився він у одного, що стояв поблизу і саме збирався підставити ногу тому, хто стояв попереду, — котра з них Парнас?

— Та, що праворуч, — кинув через плече чоловік.

— Я, власне, так і думав, — відказав поет. — Але якщо я зайду з протилежного боку? Тоді праворуч буде ліворуч, а ліворуч — праворуч, хіба ні? Я лиш так спитав, висловлюю припущення, — додав він, позаяк незнайомець насупився.

— Праворуч — це праворуч, трясця твоїй матері, — гаркнув чоловік і зник серед натовпу.

Звісно, з того місця, де стояв Ебенезер, далеко на відстані від обох, ці гори-близнюки здавалися схожими одна на одну, а їхні рожеві верхівки губилися десь у хмарах. Там, де починався гребінь гори, трохи вище по схилу йшли рядами або колами різноманітні перешкоди для тих, хто збирався нагору. Першими він побачив якихось потворних чоловіків, що стояли кільцем з довбнями в руках, вони чавили пальці тих, хто ліз догори, змушуючи їх або зовсім відмовитися від сходження, або ж залишитися там, де вони були; подібні кільця, розташовані на певних відстанях, ішли високо вгору, скільки сягав зір Ебенезера, до того ж декотрі були озброєні сікачами або кинджалами замість палиць. Не були вільними від небезпеки й ділянки між цими колами. То тут, то там, наприклад, були купки жінок, які припрошували до себе тих, хто ліз нагору, змушуючи їх відхилятися від мети; ліжка й дивани, розставлені обіч столиків з їжею та вином, заколисували тих, хто стомився і лягав на них, змушуючи їх западати у дрімоту, глибоку, як смерть; було там подостатком тупчаків і фальшивих вказівників, що обіцяли шлях до вершини, але насправді вели (як то було ясно видно з долини) до проваль, пустель, у густі нетрі, в'язниці та божевільні. Безліч тих, хто сходив, ставали жертвами всіляких перешкод. Ті, хто сподобився обійти першу лінію оборонців, чи то завдяки переважно силі, чи відволікши якимось робом увагу від себе, чи то лоскочучи, підлестившись чи якимось іншим трибом вгонобивши чоловіків з палицями, частіше за все ставали жертвами жіноцтва, ліжок, тупчаків чи фальшивих вказівників, але якщо вони уникали й цих перешкод, то тоді лягали в боротьбі з іншим кільцем охоронців і так далі. Тим небагатьом, кому пощастило, удавшись до якогось одного способу чи поєднавши декілька, пройти благополучно крізь найвіддаленіші перешкоди, шалено аплодувала решта, і подеколи траплялося так, що самого ляскоту цих оплесків було досить, аби змусити того, хто виліз на гору, відпустити руку, що трималася за алебастр, і вони пірнали ногами вперед знов у долину. У тих, що майже дісталися вершини, летіло каміння, пущене тими ж руками, що раніше аплодували, і разом з тим в інших нічого не кидали, бо просто забули про них. Декотрі з тих небагатьох, вкрай малих числом, що були у відносній безпеці, завдячували своїм перебуванням на тому місці густому рожевому туману, що закривав їх, не даючи зробити з них мішені; інші там були у безпеці завдяки значним розмірам вершини, на якій вони сиділи, а інші залишалися там завдяки гронам винограду та мандаринам, які вони жбурляли вниз на вимогу долішньої юрби.

Найголовнішим, звичайно, було насамперед обрати підхожу гору, а що Ебенезер, скільки б не розпитувався, так і не зміг здобути якихось певних відомостей, то він, зрештою, обрав навмання і почав лізти на гору разом з усіма; він міркував собі так, що лізучи можна буде дізнатися, що тут і до чого, й у всякому разі дістатися верхівки будь-якої з них вже само собою буде достатнім досягненням. Одначе перше, що йому відкрилося, було те, що перешкоди виявилися значно більшими та грізнішими, щойно він зіткнувся з ними безпосередньо, ніж коли він дивився на них звіддаля як простий глядач; чоловіки з палицями, що стояли кільцем, допіру він дістався до них, виявилися значно потворнішими і загрозливішими; жінки позаду них і дивани здавалися спокусливішими; а вказівники зовні виглядали як справжні. Він, наскільки йому стало сили, зібрався на мужності, щоб кинутися на найближчого охоронника, але щойно він налаштувався здійснити свій спробунок, як якийсь голос наказав його фотелю піднятися на вершину, і, не доклавши жодних зусиль для сходження, він опинився серед гурту чоловіків, що сиділи окремо один від одного на самісінькій верхівці гори.

Він вибрав з-поміж них найстаршого, що здавався наймудрішим, зайнятого чищенням нігтів на ногах.

— Перепрошую, сер, може, вам це питання видасться смішним, але чи не могли б ви мені сказати, що це за гора?

— Тут ви мене загнали на слизьке, — відказав старійшина. — Інколи я думаю, що це одна, а інколи — що інша. — Він захихотів і додав голосним шепотом, мов на сцені: — Та яке то має значення?

— Сподіваюся, з мого боку буде не дуже нахабно спитати вас, як ви сюди потрапили? — знову поцікавився Ебенезер.

— Це було зовсім нескладно, — відказав старець. — Я був тут, коли почала рости гора, — я і мої приятелі, і ми вигналися вгору разом з нею. Нас ніколи не скинуть, але можуть піднести так високо, що вже не зможуть нас бачити.

— Знаєте, там унизу вам аплодують.

Старець знизав плечима, як то робив зазвичай Берлінґейм.

— Тут, на горі, їх не дуже добре чутно. Річ у тім, що тут високо, та й повітря розріджене, так мені завжди здавалося. Але хай там як, мені насрати.

— Ну, що ж, гаразд, — мовив Ебенезер. — Що ж до мене, то я заздрю вам. Який вид звідси відкривається!

— Що й казати, вид пишний, — визнав старець. — Можна побачити всю картину цілком, але все те виглядає однаково. Сказати вам правду, то мені вже набридло дивитися. Сидіти тут набагато зручніше, ніж збиратися, якщо затишок — це те, що вам подобається. Лізь угору, якщо тобі подобається лізти, кажу я, і не лізь, як ні. Насправді тут, у цьому світі нагорі, немає нічого, окрім ладної музики; ви матимете втіху, якщо вас виховано так, що вам подобаються такі речі.

— О, я завжди любив музику!

— Справді? — запитав старець без цікавості.

Ебенезер нахилився вперед, щоб подивитися на тих, хто вів боротьбу далеко внизу.

— Достоту, хіба ж вони не виглядають якось по-дурнуватому! — скрикнув він. — І як вони погано поводяться, штовхаються та пускають вітри один одному під ніс!

— А що їм ще робити? — завважив старець.

— Але ж тут немає заради чого лізти: ви самі це сказали!

— Еге ж, та й в інших місцях так само немає нічого. Можуть лізти, а можуть сидіти й так померти.

— Я збираюся стрибнути, — вирік раптом Ебенезер. — У мене більше немає жодного бажання дивитися на це все!

— Немає жодної причини, чому б тобі й не стрибнути, як і немає причини, щоб стрибати.

Лауреат так і не зрушив з місця, щоб стрибнути, а залишився сидіти на краю вершини. Він зітхнув.

— Усе це якесь страшенне безглуздя, хіба ні?

— Достоту безглуздя, — сказав старець, — але в тому немає нічого ні гарного, ні поганого. То чого зітхати?

— А чом би й ні? — запитав Ебенезер.

— А й справді, чому ні? — зітхнув старець, й Ебенезер побачив, що лежить у ліжку, а Річард Совтер стоїть, схилившись над ним.

— Клянуся бородою святої Вільгефортіс, ось нарешті й наш молодий! Олія з проскурок доктора Совтера ще жодному смертному не дала вмерти!

— Можеш тую проскурину засунути собі в сраку! — сказала одна з жінок, що була тоді на кухні, а зараз стояла біля ліжка. — Це узвар з чортополоху святої С'юзі повернув його до життя.

Совтер хутенько порахував пульс Ебенезера, а потім засунув йому до рота ложку з якимось сиропом.

— Що це за кімната, і чому я тут?

— Це один з покоїв для гостей Білла Сміта, — відказав Совтер.

— Опій! — вигукнув Ебенезер і розгніваний сів у ліжку. — Тепер я пригадую!

— Еге ж, клянуся каламутними очима святого Отиліка, саме опій дав тобі Тім Мітчелл, щоб ти добряче відпочив. Але почнімо з того, що ти був такий хворий, що ця штука ледь не забрала тебе назавжди.

— Він таки мене колись прикінчить, навмисне чи прибагом. А де він зараз?

— Тімоті? A-а, та він давно поїхав назад на плантацію свого батька в округ Калверт.

— Облудний друг! — пробурмотів поет. Він помовчав якусь хвилю, а потім, пригнічений, упав назад на подушку. — О Боже, я й забув, що одружився! А де С'юзен, і що вона сказала на моє нездужання в нашу шлюбну ніч? Бо я так гадаю, що всього лише день тому…

Жінка з кухні розреготалася.

— Та ще додай три тижні, коли ти знемагав на межі життя і смерті!

— А щодо місіс Кук, — мовив Совтер, — то я не можу сказати, як вона ся має, бо щойно ми принесли тебе сюди, як вона під опікою Тімоті подалася до капітана Мітчелла. Либонь, він уже постарався відпрацювати за тебе.

— Назад до Мітчелла!

— Еге, ну, ти ж знаєш, вона за законом зобов'язана пасти в нього свиней.

— Це вже занадто! — обурено вигукнув Ебенезер. — Хоч вона і дівка продажна, але пані Лауреатова не пастиме свиней! Приведіть її сюди!

— Та годі вже, не хвилюйтеся, — заспокоїла жінка. — С'юзі вже двічі тікала, щоб подивитися, у якому ви стані, та приготувати свій чудодійний узвар з будяка. Не маю жодних сумнівів, що вона зробить це ще раз.

— Три тижні в забутті! Не знаю, що й думати!

— Клянуся страшним сном святого Крістофера, приятелю, думай, що одужаєш, — радісно підказав йому Совтер, — а потім уже зможеш патичити пані Кук від заутрені й до вечерні, якщо дістане духу на це. Я скажу твоєму тестю, що ти знову повернувся до життя, але знадобиться ще декілька тижнів, перш ніж ти цілком відновиш здоров'я. Сила-силенна бідолах зійшла в могилу, звикаючи до тутешніх умов і клімату. — Він зібрав своє медичне приладдя й ліки та вже збирався йти. — Ага, ось ще подарунок, який залишив тобі Тім Мітчелл.

— Мій записник! — скрикнув Лауреат; Совтер подав йому знайомий гросбух із зеленим корінцем, що тепер погнувся, обтріпався та вкрився брудними плямами від усіх тих подорожувань, що йому довелося здійснити.

— Еге ж, ти згубив його в заїзді у Кембриджі, і Тім приніс його, коли останнім разом приїхав по С'юзен. Він сказав, що, може, в тебе з'являться вірші, які схочеш записати, доки відпочиватимеш тут шість місяців.

— О Боже, я думав, що його вкрали разом з моїм одягом! — Він стис його в обіймах, схвильований до краю. — Ось він, старий і відданий друг, цей гросбух — мій єдиний!

Залишившись на самоті, він відчув, що ще надто слабкий і тілом, і духом, щоб творити мистецтво, тож задовольнився тим, що прочитав результати своєї праці минулого — усе це здавалося йому тепер таким далеким. Він насправді міг скорше ототожнити себе із заплямованим і пошарпаним нотатником, аніж з такими строфами:

Вони здавалися йому такими чужими, наче були витвором іншої людини. Оскільки так сталося, що він відкрив свій останній запис і відтак почав просуватися до початку книги, то останньою річчю, яку він прочитав, були рядки, що призначалися для майбутньої «Мерілендіади», які він занотував, доки його авдієнція у лорда Балтимора (тобто в Берлінґейма) ще була свіжою в пам'яті: «Пишнота МЕРІЛЕНДУ незрівнянна, — було написано там; — її мешканці найдоброзичливіші; їхнє виховання не має собі рівних; її помешкання найпрекрасніші; її заїзди та харчевні найпривітніші й найзатишніші; її поля найбагатші; її суди й закони найвеличніші; її торгівля процвітає, як ніде, тощо». Ці рядки Ебенезер підписав власноруч: «Е. К., Д^жент, П^т & Л^т М^ду».

Він відкинувся назад і заплющив очі; у голові стугоніло від тих невеличких зусиль, які він доклав, переглядаючи своє творіння. «Далебіг! — сказав він сам собі. — Яку ж ціну треба було заплатити за це лауреатство! Тут нема нікого і нічого, окрім суцільних шахраїв, збоченців, халуп і бурдеїв, продажності й легкодухості! Авжеж, багато слави в тому, щоб бути співцем такої помийні!»

Що більше він розмірковував над зрадливістю долі, то більше до його страждань домішувався гнів, доки нарешті, попри втому, він вирвав із гросбуха цілий жмут віршів про море і, скориставшись із пера та чорнил, що надав йому його господар, на непочатому аркуші, котрий йому таким робом відкрився, написав:

Але допіру він написав ці рядки, як інші непрохані вірші стрімкою хвилею заполонили його уяву, і хоч він ще не мав достатньо сил, щоб їх записати, у нього, саме там і тоді, виспів доленосний задум, якому він присвятить ті тижні, що чекають на нього попереду і котрі, якщо він так і не відшукає способу повернути свій маєток назад, можуть стати його останніми на цій землі. Він викладе у віршах свою мандрівку до Меріленду від початку і до кінця, як і замислив перед тим, але це буде далеко не хвалебний твір, і бичем гудібрастичної сатири він відшмагає Провінцію, як то бичують повію, прив'язавши її до ганебного стовпа, склавши перелік усіх її пороків і викривши всі ті пастки, що вона розставила для надто довірливих, необачних і невинних!

«Таким чином ця моя втрата може стати наукою для інших, — похмуро міркував він. — Але стривай… Він пригадав подробиці того, як зле з ним обійшлася залога „Посейдона“, згадав поґвалтування „Кіпріотки“, Берлінґеймову свиню та інші малоприємні деталі своєї пригоди. — Її ніколи не надрукують».

На якусь хвилю його охопило гірке розчарування, і, роздумуючи над цим, він стикнувся із жорстоким парадоксом: самі ці лиходійства, що завдали страждань, унеможливлюють помсту, коли їх збираються публічно викрити. Але невдовзі він знайшов спосіб обійти це утруднення.

«Я зроблю з цього художній твір! Я буду, скажімо, ремісником, ні, баришником, що приїздить до Меріленду у справах, маючи добрі наміри щодо цього краю, а шахраї обманом забирають у нього всі його товари й власність. Усе те, що мені довелося пережити, я викладу дещо інакше, щоб воно відповідало сюжетові, і зміню лише настільки, щоб це пустили до друку!»

У його уяві одразу ж постала послідовність подій, і він нашвидкуруч записав їх прозою, щоб все це не вислизнуло з його пам'яті. На більше в нього тоді вже не стало сил; виснажений, він проспав декілька годин без жодних снів. Одначе коли він прокинувся, ті образи досі ясно стояли перед його внутрішнім зором, ба більше, гудібрастичні двовірші, у яких він збирався їх змалювати, аж просилися, щоб їх записали. Він не міг дочекатися, щоб розпочати твір: щойно він відчув у собі достатньо сил, як полишив ліжко, але тільки тому, що за письмовим столом у його покоях було значно зручніше працювати; за ним він проводив день за днем, тиждень за тижнем, складаючи свою довгу поему. Він так ревно ставився до свого часу, що одразу ж клав край усіляким спробам задовольнити цікавість і всіляко уникав турботи, яку час від часу виказували Сміт, Совтер і жінки з кухні; він зажадав — і, на його подив, цю вимогу вдовольнили, — щоб їжу йому подавали до письмового столу, і він залишав свою кімнату хіба лиш для того, щоб здійснити моціон під дедалі слабшим сонцем кінця жовтня та листопада. Усі думки про самогубство полишили його на деякий час, як, власне, і всілякі думки про те, як повернути назад втрачений маєток. Його не турбувала й навіть не цікавила відсутність будь-яких звісток від Генрі Берлінґейма. Коли десь за тиждень або днів десять по тому, як він отямився після непритомності, його законна дружина С'юзен Воррен прийшла у Молден, він кількома словами подякував їй за те, що вона помогла виглядіти його, і хоча з розмов жінок з кухні він зрозумів, що Мітчелл і Сміт намовили її стати повією виключно для індіян, він не протестував проти її діяльності та повернення до Мітчелла, як і не робив жодних спроб скасувати їхній шлюб.

Сам Молден з кожним днем дедалі виразніше перетворювався на будинок для азартних ігор, корчму, дім розпусти та кишло для тих, хто приймає опій: С'юзен приносила із собою коричневі пляшечки з округу Калверт, а Мері Манґамморі, яка, як довідався поет, раніше опиралася зусиллям Мітчелла втягнути її у свою організацію, тепер переїхала разом з усією своєю свитою гулящих дівок і прийняла на себе обов'язки бандарші цього дому. Щоночі на всенькому мисі вирувало життя: на конях чи візком сюди приїздили плантатори з усього Дорсету, а також пливли човнами з Телботу, будинок аж гудів від гульні й розпусти. З боліт в центрі округу і навіть із солоних боліт, що були за двадцять чи тридцять миль звідси на південний схід, прибували індіяни абако, вайвоші та нантікоки, щоб найняти С'юзен чи двох працівниць Мері Манґамморі, котрі користувалися найменшим попитом, аби провести з ними час у сушарні для тютюну, що стояла окремо, призначена саме для цього. Але Ебенезер, немов у забутті, проминав гральні столи, кімнати з п'яними, причмеленими й розпусними мерілендцями і йшов, перетинаючи поля тютюну, де похмурі індіяни купками сунули до сушарки. Невдовзі він зробився посміховиськом для відвідувачів, але їхні жарти натикалися на таку ж байдужість, якою він ушановував С'юзен, яка стежила за ним своїм стурбованим і допитливим поглядом, коли він входив до кімнати.

Увесь листопад він працював над своїм завданням, убираючи в рими прикрі епізоди своєї подорожі:

Він згадав свою першу зустріч з плантаторами в окрузі Сент-Мері, котрих узяв за простих робітників у полі…

До їхнього опису він додав двовірші, написані набагато раніше за інших обставин, про які тепер було болісно згадувати:

Із недбалістю, гідною майстра, він перескочив від тетраметра до пентаметра і став далі давати хлосту мешканцям своєї поетичної провінції, що зараз опинилися у його юрисдикції:

А потім дійшла черга змалювати, знову чотиристопним віршем, поїздку через річку Патаксент у каное:

Зустріч з чередою свиней С'юзен:

Свою законну дружину, свинарку:

Своє безплідне нічне чатування у хліві:

Видовисько засідання суду під відкритим небом:

Сам судовий процес:

Самого суддю Геммейкера:

Свою ніч у яслах з кукурудзою:

Шльондр на кухні в Молдені:

Свою хворобу:

І користання з різних навичок Совтера:

Коли він, убравшись у машкару баришника дур-зіллям, нарешті перелічив і підбив підсумки усім своїм напастям, то уявив, як тікає на кораблі, що відпливає, і розлючено закінчив:

Палкість цього тривалого пристрасного бажання творити, либонь, розширила межі його таланту або ж пом'якшила гостроту критичного погляду на себе, бо ще ніколи раніше він не відчував у собі такої потуги, ніколи не був таким впевненим у собі й не почував такого поетичного дару, як під час укладання цієї сатири. Упродовж двох перших тижнів грудня він усував деякі нерівності та відшліфовував її — то ямб якийсь підправить, то гудібрастичну риму налаштує так, щоб гучніше деренчала, аж доки у день святої Луції, 13 грудня, він був ладен визнати, що твір цілком закінчено. У заголовку він написав: «Баришник дур-зіллям, або Подорож до Меріленду. Сатира. У якій змальовуються закони, уряд, судоустрій і лад країни; а також будівлі, бенкети, веселощі, розваги та п'яні витівки мешканців цієї частини Америки». Унизу, з великим презирством, він долучив свій повний титул — «Ебенезер Кук Джентльмен, Поет & Лауреат Провінції Меріленд», — цілком усвідомлюючи, що по тому, як поему опублікують, якщо він коли-небудь таки надішле її друкарю, він втратить будь-які шанси отримати цей титул насправжки.

Одначе публікація наразі не дуже-то його й цікавила. Він відклав своє перо і подивився на тисячу з лишком рядків рукопису у своєму гросбуху.

— Присягаю кривавим шпичаком Луції, вона написана! — зітхнув він, передражнюючи Совтера. — От і настав кінець!

Він не мав анінайменшої гадки, що ж тепер буде, але й анітрохи не турбувався про те. Усім тілом він відчував втіху від великого й справжнього досягнення, котра на одну десяту складається з радості, а на дев'ять десятих — з полегші. Достоту, його враз охопило непереборне бажання заплющити очі та заснути прямісінько там, де він сидів, — за своїм письмовим столом; але це був ранній зимовий вечір, і лише допіру стемніло, насправді й години ще не минуло від вечері, і він відчув протилежне бажання — якось це відсвяткувати у скромний спосіб, не самого «Баришника дур-зіллям», чиє існування було святом само собою, а кінець тим мукам, у котрих він явивсь на світ.

— Склянка рому — це буде те, що треба, — вирішив він і зійшов униз, де вечірнє дійство тільки-но розпочиналося. Він збирався пройти на кухню — єдине місце в Молдені, окрім його покоїв, де він міг почуватися доволі впевнено, знаючи, що його там добре приймуть; але на своєму шляху зустрів Вільяма Сміта та Річарда Совтера, які від осені стали друзями нерозлийвода.

— Овва, клянуся голубом Кенельма, — сказав останній, побачивши його. — А ось і наш поет.

— Про вовка промовка, — завважив Сміт. — Ти сьогодні ввечері виглядаєш бадьорим і задоволеним.

— Власне, я і бадьорий, і задоволений, — визнав Ебенезер, — хоч маю для того мало підстав. — Правду кажучи, самий вид цих двох його кривдників значно уйняв йому того відчуття задоволення і втіхи, з яким він скінчив свій рукопис. — Ви говорили про мене?

— Еге ж, говорили, — сказав Сміт. — Ми тут обговорювали деякі тонкощі в законі, і я навів випадок із тобою як приклад.

— Містер Сміт порушив питання, — долучився Совтер, — чи втрачає контракт як документ, складений для виконання якоїсь роботи впродовж певного часу, свою юридичну силу одразу ж після того, як робота закінчена, чи він, незалежно від цього, залишається в дії, доки спливе визначений час. Моя відповідь така, що все залежить від того, як укладено договір і чи закінчення строку дії передбачено лише в одному випадку, чи існує якась інша можливість.

Ебенезер якось непевно всміхнувся.

— Це, здається, розумна відповідь, але я не законник.

— Так і я ж ні, — сказав Сміт, — а щоб ліпше зрозуміти, про що йдеться, я попросив його застосувати це до договору, укладеного між тобою та мною, стосовно твого слабкого здоров'я…

— Ближче до суті, — сухо мовив Ебенезер. — Я бачу, до чого ви хилите.

— Ага, отож я не бажаю видурювати в тебе те, що тобі належить, — наполегливо вів далі Сміт. — Для мене честь та втіха — мати Поета-лауреата гостем у моєму домі та доглядати за ним, доки він одужає. Однак річ у тім, як ти міг помітити, що в мене тут невеличкий постоялий двір, який процвітає, а зайва кімната для господаря заїзду — це все одно що незоране поле для плантатора, який вирощує дур-зілля.

— Словом, я тепер знову стою на ногах, і ви хочете, щоб я пішов.

— Не гарячкуй, — закликав його Совтер. — Моя думка як твого лікаря така, що ти зараз уповні собі чоловік, незгірш від тих хлопів, що коли-небудь заплітали коси святій Катерині, і далі я сказав як адвокат пана Сміта, що контракт, про який ідеться, містить альтернативні підстави для того, щоб визнати, що його термін дії збіг, а саме — відновлення твого здоровля або шість місяців, упродовж яких надаються дах над головою, харч і належний догляд.

— Ні слова більше, — мовив Ебенезер, — решта зрозуміла, і я не сперечатимуся з цим. Якщо ви лише зробите мені дві маленькі послуги, ба ні, три, то завтра ви мене вже не побачите.

— Та ні, вислухай мене…

— Вам не треба боятися моїх умов, — презирливо вів далі Ебенезер. — Вони в жодному разі не зашкодять вашим прибуткам. Перша полягає у проханні дати мені горнятко рому, щоб я міг відсвяткувати закінчення моєї поеми; друга — прошу вас надіслати поему одному видавцеві в Лондоні, адресу якого я вам дам; і третя — прошу вас позичити мені зарядженого пістоля, щоб я міг скористатися з нього, коли скінчиться ром.

— Гівна тобі, а не пістоль, — виголосив Сміт. — Ти, я так гадаю, кепський католик, раз можеш говорити про таке, і, намагаючись дати собі раду, щось надто вже швидко вдаєшся до найгіршого. Я не маю жодного наміру тебе виганяти.

— Що?

— Клянусь обценьками святого Дунстана, — розсміявся Совтер, — саме це я і намагався тобі сказати! Містер Сміт хочете мати твою кімнату для своїх ділових потреб, але не бажає тобі жодного зла, тому запропонував бути твоїм, так би мовити, покровителем.

Він пояснив, що бондар попросив його скласти дещо незвичайний договір про найм, підписавши який поет отримає безкоштовно кімнату в челядні та столуватиметься разом зі слугами — усе це впродовж необмеженого часу, виконуючи хіба що якусь суто символічну роботу.

— Треба буде всього лише час од часу скласти якийсь документ чи дещо підписати, — запевнив його Сміт. — Решта часу в твоєму розпорядженні, й зможеш собі віршувати, скільки влізе.

Ебенезер знизав плечима.

— Мені все одно. Напишіть ваш договір, і я прочитаю його.

— У мене він зараз із собою, — мовив Совтер, дістаючи якийсь документ із каптана. — По суті, це справжнісінька синекура, присягаюся!

Нагода й далі складати вірші, правду кажучи, видавалася Ебенезеру привабливою, хоч наразі він і гадки не мав, про що мають бути ті майбутні поеми. Він розглядав також і таку можливість, що незрозуміла відсутність Берлінґейма може бути якось пов'язана із задумом взяти гору над Смітом, хоч він схилявся радше до іншого пояснення — можливо, він знову кинув його напризволяще, цього разу вже назавжди. Та й, зрештою, пістоль, звичайно, завжди залишався останнім прихистком: він нічого не втратить, якщо трохи з цим почекає. Отож швиденько перебігши договір очима і побачивши, що його умови саме такі, якими їх представив Совтер, він підписав обидва примірники чотирирічного договору про найм, не виказавши при тому жодних емоцій.

— Ну, що ж, тепер ви мій покровитель, — сказав він, звертаючись до Сміта. — То, може, зробите ласку й почастуєте свого підопічного кухликом рому?

— Не кухликом, а цілим барильцем рому, — щасливо відповів бондар. — Еге! А ось і ваша пошлюблена дружина, щойно прибула од Мітчелла!

— Здається, ти добряче змерзла, свята С'юзі, — засміявся Совтер. — Іди, погрій свою гузицю біля вогню і перехили чарочку з нашим поетом, перш ніж візьмешся до роботи в тій сушарні: твій батько винайняв його, щоб він чотири роки римував!

— Я приведу дівчат з кухні, — вирік Сміт. — Відсвяткуємо, доки не почалась нічна праця!

С'юзен увійшла до невеличкої вітальні і, не мовивши ні слова, уп'ялася очима в Ебенезера.

— Або це, або пістоль, — мовив він. Щось у виразі її обличчя стурбувало його, і голос Ебена пролунав так, неначе він захищався. Знову з'явився Сміт у супроводі двох жінок з кухні; і коли всім роздали келишки, француженка вмостилася на коліна Совтеру, а друга — на коліна Сміту.

— Отже, ти знову втекла від свого хазяїна? — весело звернувся Совтер до С'юзен. — Клянуся віспою Мартина, він порозпускав своїх дівок!

— Еге ж, втекла від нього, — мовила С'юзен, не бажаючи веселитися разом з усіма.

— І ти, либонь, знайшла ще одного такого дурня, як я, — уїдливо поцікавився Ебенезер, — який заплатив за твою втечу і чекає на втіху з тобою у хліві Мітчелла?

Можливо, через те що її зовнішній вигляд — вона тремтіла, а її одяг та обличчя виглядали ще більш понівеченими, ніж будь-коли, — нагадав йому, що його законна дружина — свинарка, що вживає опій і є повією найнижчого ґатунку, чи просто тому, що він так ніколи й не подякував їй як слід за те, що вона вигляділа його, але її дивна поведінка змусила його відчути себе винуватим у тому, що він не звертав на неї жодної уваги весь той час, доки складав свою поему.

— Еге ж, знайшла іншого. Діда, що вижив з розуму, надто старого для такого діла, я б сказала, хоч немає такого закону, що заборонив би мріяти. — Попри всю легковажність цих слів, її голос і вираз обличчя були похмурими. — У мене більше в оці кривиться, аніж у нього в плюндрах, а я ж не кривоока. Старий дурень в окулярах із сухою рукою.

— Ні! — ледь видихнув Ебенезер. — Не кажи, що він має суху руку!

— Еге ж, має.

— Але ж це була його ліва рука, так?

С'юзен завагалася, а потім таким же голосом відповіла:

— Ні, коли оце подумати, то я гадаю, що то була права: він сидів у візку ліворуч від мене, доки я розповідала йому історію своїх поневірянь, і пригадую, що він мусив тягнутися своєю дальньою рукою, щоб щипати та лапати мене.

Ебенезер відчув, як йому стає млосно.

— Але ж, попри все, то був селянин, — провадив він своєї.

— Зовсім ні. Із його одягу та поведінки було виразно видно, що це справжній джентльмен, і він сказав, що саме цього дня прибув з Лондона.

— Присяй-бо, — мовила одна з тих жінок, що прийшли з кухні, — у тій сушарні ти собі не знайдеш жодного джентльмена з Лондона, С'юзі; тобі таки треба було дати йому відфайдолити себе!

— Ні, Боже! — заволав Ебенезер, і так журливо, що в усього гурту веселий настрій як вітром здуло, і тепер усі дивилися на нього, заціпенівши від жаху. — Це мене він відфайдолить! Цей чоловік — Ендрю Кук з Міддлсексу, мій батько, приїхав подивитися, як тут ведеться його синочку! Пістоль! — Він скочив на рівні. — Тепер на це немає ради!

— Стій! — наказав Сміт. — Зупини його, С'юзен!

— Тільки пістоль! — вигукнув знову поет і втік до своїх покоїв, перш ніж хтось встиг його затримати.

Лауреат вирушає зі свого маєтку

Він був у такому сум'ятті, що лише опинившись у своїй кімнаті, досі освітленій свічкою, яку він залишив запаленою на письмовому столі, Лауреат пригадав, що в нього немає пістоля, котрим можна було б знищити себе, немає навіть короткого меча, бо його вкрали разом із рештою одягу, доки він був у яслах, і той меч так ніколи до нього і не повернувся. Він почув, як уся компанія, полишивши вітальню, сходить східцями нагору, і він у розпачі кинувся на ліжко.

Першою до його дверей підійшла С'юзен; вона позирнула на нього і наказала решті відступити.

— Ми чекатимемо внизу, — буркнув Сміт. — Але дивися там мені, щоб нічого не сталося. Я не хочу, щоб його дурні мізки розкидало повсюди у мене в домі.

Усе це поет чув, уткнувшись обличчям у ковдру. С'юзен зачинила двері й сіла на край ліжка.

— Ти збираєшся пустити собі кулю в лоба? — поцікавилася вона.

— Це остання напасть, — відповів він. — У мене немає пістоля і немає грошей, щоб його купити. Схоже, що цього вечора ти вдовою не станеш.

— Гнів твого батька буде таким жахливим?

— Йсусе, ти й уявити не можеш, — простогнав Ебенезер. — Та навіть якби він був самим втіленням милосердя, мені надто соромно, щоб явитися йому на очі.

С'юзен зітхнула.

— Буде доволі дивно стати вдовою чоловіка, який так і не зробив мене своєю жінкою.

— І ніколи не зроблю! — сердито підхопився Ебенезер. — Та хіба тобі не байдуже, з отими твоїми індіянами в сушарні й опієм! Виходь заміж за мого приятеля Генрі Берлінґейма, і він зробить з тебе дружину вкупі з твоїми свинями — ото буде пара!

— Світ дивний і повен усіляких пороків, — пробурмотіла С'юзен.

— Принаймні ця гидомирна провінція, чиї розкоші я мав би оспівувати! — він похитав головою. — Ех, зрештою, у мене немає підстав ображати тебе: пробач мені ці слова.

— Що й казати, глибока ж та прірва, куди ти впав, але, прошу тебе, більше не згадуй про пістоль, — мовила С'юзен. — Тікай, якщо вже мусиш, і почни десь все спочатку.

— Куди тікати? — вигукнув Ебенезер. — Краще вже пістоль, ніж ще один день у Меріленді!

— Назад до Англії, я хотіла сказати: сховайся десь, доки флотилія відчалить, й ось ти втік від батька раз і назавжди.

— Дуже добре, — з гіркотою в голосі сказав Ебенезер. — І що мені потім — розцілувати капітана замість плати за перевіз?

— Містере Кук! — С'юзен раптом перейшла на шепіт. Вона нахилилася над ним і вхопила його за плечі. — Ні, Ебенезере! Мій муже!

— Що таке? Ти що робиш?

— Стривай, вислухай мене! — не вгавала С'юзен. — Це правда, що я шльондра і жалюгідна пичодайка, понівечена і спотворена, так уже зі мною обійшлися люди. Це правда, що тобі не доводилося вибирати, коли ти одружувався зі мною, і в тебе мало причин мене любити. Але я знову скажу тобі: життя — це дивна штука, повнісінька речей, які тобі й не снилися; не все так, як тобі здається, мій голубе!

— Присяй-бо!

— Я люблю тебе, — прошипіла вона. — Тікаймо разом з цієї клятої помийні й почнімо все заново в Англії! Є багато всіляких штук, до яких може вдатися бідний чоловік у Лондоні, і я їх знаю цілий віз!

— Але ж послухай-но, — запротестував Ебенезер, вхопившись за найвеликодушнішу відмовку, яка тільки спала йому на думку. — У мене немає плати й за одного, а що вже казати за двох!

Але С'юзен це не злякало.

— Ти ж одружився з ходячою скарбонкою, — вирекла вона. — І я так само можу обернути свій сором нам на пожиток, аби ми могли назавжди позбутися цього Меріленду.

— Що ти збираєшся зробити?

— Я зараз хутенько побіжу до сушарні й накурвую потрібну суму.

Ебенезер похитав головою.

— Цей задум шляхетний, — зітхнув він. — Таке куревство більше скидається на мучеництво і, я так гадаю, заслуговує на велику шанобу. Але я не можу поїхати.

Жінка відпустила його.

— Не можеш?

— Ні, навіть якби змінив своє ім'я, обличчя й утік від вітцівського гніву назавжди. Живі є невільниками пам'яті й сумління, і якби ми втекли разом, перша мучитиме мене думками про батька та мою сестру Анну, тоді як друге… — Він затнувся. — Я не можу висловити це коротше чи менш жорстоко: дев'ять місяців тому я присягнув у коханні одній дівчині в Лондоні, яку звати Джоан Тоуст, і запропонував їй у дар мою невинність, яку вона презирливо відкинула. Саме після того я і склав обітницю залишатися діваком, як священник, і поклонятися богу поезії. Ця Джоан Тоуст мала коханця, який був заразом її коцуром, і хоча саме через нього мій батько відіслав мене до Меріленду, у мене були всі підстави думати, що його коханка ненавидить мене, втім, вона заполонила всі мої думки, і хоч би у які страшні халепи я відтоді потрапляв, жодного разу не зламав своєї обітниці. Подумай, отже, який я був зворушений, довідавшись, що вона поїхала слідом за мною через кохання! Я поклав собі одружитися з нею і зробити її господинею в моєму маєтку, і я б так і зробив, якби все склалося добре, бо ж так її кохаю! Тепер Молден мені більше не належить, моя Джоан зникла з обрію, чи то вона умикнула, аби не виходити заміж за жалюгідного жебрака, чи то аби з'єднатися зі своїм коханцем Макевоєм, та все ж таки вона приїхала сюди через мене, як і він. Як я можу втекти до Лондона, коли не знаю, що з ними, чи вони живі, чи померли?

С'юзен почала схлипувати.

— І я така огидна поруч із твоєю Джоан? Ні, не завдавай собі клопоту брехнею: я знаю, варто лиш подивитися, яке в неї гарненьке личко і яке бридке моє. Ти навіть і не уявляєш собі, як я ревную до неї!

— Світ зле з тобою обійшовся, — сказав Ебенезер.

— Ти й половини не знаєш! Я саме знамено й емблема цього світу!

— А втім, ти така щедра й відважна і врятувала Джоан Тоуст і мене від смерті.

С'юзен вхопила його за руку.

— Що б ти сказав, коли б довідався, що Джоан Тоуст у цьому домі?

— Що?! — вигукнув Ебенезер і аж підскочив. — Як це може бути, і я її не бачив? Що ти цим хочеш сказати?

— Вона в цьому домі прямо зараз і весь час була, відколи втекла від капітана Мітчелла! Ось доказ. — Вона витягла зі сховку на грудях намисто на брудній шворці, на яку був нанизаний перстень з риб'ячої кістки, подарований Ебенезеру Куассапелагом, королем анакостинів.

— Святий Боже, це той самий перстень, що я дав тобі як плату за її переправу. Де вона?

— Стривай, Ебене, — застерегла С'юзен. — Ти ще не вислухав усього, що мусиш, перш ніж побачиш її.

— Та до сраки! Навіть не пробуй завадити мені її побачити!

— Я так чиню згідно з її вказівками, — сказала С'юзен і заступила йому двері до передпокою. — Як ти думаєш, чому вона ще й досі не показалася тобі?

— Їй же бо, не знаю, та я про те і думати не смію! Але я ладен померти, щоб побачити її!

— Це буде якраз, бо вона зробила не менше, щоб побачити тебе.

Ебенезер став, наче його обухом по голові вдарили. Очі його налилися слізьми, і він, щоб не впасти, був змушений сісти на найближчий стілець, котрий якраз стояв біля його письмового столу.

— Авжеж, вона померла! — сказала С'юзен. — Померла від французької хвороби, опію і розпачу! Я бачила, як вона помирала, і гарного в тому не було нічого.

— О Боже! — простогнав Ебенезер, і риси його обличчя скаламутилися. — О Боже!

— Ти знаєш, як вона закохалася в тебе і полюбила твою невинність після того, як погордувала тобою у твоїй кімнаті; і ти знаєш, що вона відвернулася від Джона Макевоя, коли він написав того листа твоєму батькові. Вона снувала мрії, до яких схильні всі повії, — жити з тобою у чистоті та цноті, і ця думка так нею заволоділа, що вона негайно ж поклялася вирушити за тобою до Меріленду, тим паче що це через неї тебе відіслали туди, і вона щиро сподівалася, що ти її приймеш. Але в неї не було грошей, щоб заплатити за перевіз, і хоч вона й присяглася, що більше ніколи не буде повією, скидалося на те, що їй таки доведеться відфайдолити свою плату.

— Боже мій, як ця новина мене боляче разить, — вигукнув Ебенезер.

— Усе це весело проти того, що буде далі, — вирекла С'юзен. — Усім добре відомо, що гарненька дівчина може обкрутити більшість чоловіків круг пальця, і взагалі будь-якого чоловіка, якщо в неї стане клепки в голові й не забракне заповзяття, — такий уже цей світ, і тут нічого не поробиш. План Джоан Тоуст, як і багатьох інших дівчат, полягав у тому, щоб знайти собі такого капітана, із яким можна було б легко дійти згоди і який би погодився на те, щоб вона зігрівала йому каюту в перший тиждень подорожі замість плати за перевіз; але вона відчувала таку нехіть до того, щоб знову грати роль повії, що в неї виник інший задум, який був небезпечніший і неприємніший з усіх сторін, але мав єдину перевагу, котра полягала в тому, що коли він, цей задум, не схибить, вона досягне берега Меріленду, і її ніхто не відфайдолить. Вона почула, як на пристані казали, що повії в Америці — така сама рідкість, як і жиди в Колегії кардиналів, так що будь-яка дівка, котра схотіла б, могла би без оплати перетнути океан на певному кораблі за умови, що коли вона туди дістанеться, то найметься до когось із бандарш чи коцурів, що зустрічатимуть корабель.

Ебенезер застогнав.

— Я навіть боюся далі давати волю своїй уяві!

— Її новий план полягав у тому, щоб записатися на це судно, яке, окрім гулящих дівок, жодних інших пасажирів не везло, і добратися так до Америки невідфайдоленою; щойно вона зійде на берег, то прикличе на допомогу всю свою кмітливість, аби прибрати якогось способу уникнути своїх зобов'язань, — та її й не дуже лякала така перспектива, адже провінції так прагнули отримати жінок, а жінки так прагнули отримати якомога вищу платню за свої послуги, що не було жодного договору чи якоїсь письмової угоди, що змушувала б їх дотримуватися своєї обіцянки.

— Цей корабель, — втрутився Ебенезер. — У мене серце так і тьохкає — боюсь почути його назву, але якщо вона тобі сказала, я мушу знати.

— Він звався «Кіпріотка» — той самий, на який напали пірати неподалік від Меріленду, і всіх жінок, окрім одної, прив'язали до поруччя і поґвалтували!

— Окрім одної? Присяй-бо, тоді чи смію я плекати надію…

— Ні, не смієш, — відказала С'юзен. — Джоан Тоуст була якраз та сама, котру не взяли силоміць біля релінга, але тільки тому, що вона втекла і вилізла вгору по линвах на бізань-щоглу!

— Йсусе, Йсусе, це була вона! — вигукнув Ебенезер. — Знай же, С'юзен, що це були пірати капітана Томаса Паунда, того самого, що дещо раніше забрав мого слугу і мене з «Посейдона» на вимогу Джона Куда! Я не знаю, що ще тобі розповіла Джоан, але я мушу тепер у дечому зізнатися, бо інакше загину від докорів сумління: я був свідком цього піратства; я бачив тих жінок прив'язаними до релінга; я бачив беззахисну дівчину, що вирвалася від них і стала видиратися нагору по вантах бізані, хоч я й гадки не мав, хто вона така; я бачив, як мавр поліз слідом за нею…

— Цей мавр! — здригнувшись, сказала С'юзен. — Я дуже добре його знаю з її розповіді, і мене нудить і тіпає від одної згадки! Але вислухай усю історію…

— Але ж я не закінчив свою сповідь, — заперечив Ебенезер.

— А тобі й немає в чому зізнаватися, що мені не було б уже відомо, — похмуро сказала С'юзен і стала розповідати далі. — Тільки-но пірати вивісили свій прапор, капітан наказав усім жінкам не чинити опору, а добровільно підкоритися їм, сподіваючись, що допіру пірати погамують свою хіть, вони залишать їх цілими й здоровими, а корабель буде на плаву. Але дві дівчини сховалися у найвіддаленіших закамарках трюму: Джоан Тоуст, оскільки вона заприсяглася залишитися чистою, як черниця, й інша дівчина, так спотворена збуром і пранцями, що їй залишалося жити лише декілька днів, і вона хотіла зійти в могилу незґвалтованою.

— І саме там мавр їх і знайшов! Мені зле!

— Там-то він їх і знайшов, — підтвердила С'юзен. — Це було те, від чого кожна дівчина здригається уві сні: вони сиділи там навпочіпки в пітьмі, а над їхніми головами лунали звуки цього хтивого розбою, а тоді відкрився люк, що вів до трюму, і ввійшов цей страхітливий мавр! Він тримав у руці каганець, й у тому світлі вони побачили його обличчя і здоровецьке чорне тіло.

Коли він укмітив двох жінок, то захарчав і стрибнув до тої, що була найближче, і так сталося, що це була саме та, якій уже небагато залишалося до смерті. Така вже була лиха вдача у Джоан Тоуст, власне, як і в нього, що він при світлі свічки не помітив пранців дівки, і щойно він скінчив і посунув до Джоан, то до неї вже наближалося дві напасті замість одної.

Ебенезер тільки простогнав і похитав головою.

— Вона спробувала було втекти, коли мавр забрався на хвору дівчину, але він зловив її за щиколотку і відважив їй такого замашного стусана, що вона опритомніла, коли він уже ніс її та ту іншу дівку по трапу на чардак. Коли їй вдалося вирватися і вона полізла по линвах, як ти бачив, то її останньою надією було те, що він кине переслідувати її та стане розважатися з тими дівчиськами на покладі; але перш ніж вона дісталася верхівки, гойданина та кільова хитавиця нагнали на неї такого жаху, що вона була змушена зупинитися і просунути руки й ноги крізь наряддя, немов муха, що застрягла в павутинні. Саме там мавр і тріскав її, аж доки вона знепритомніла, і там вона провисіла Бог відає скільки ще — зґвалтована, затруєна пранцями і засіяна сім'ям цього монстра!

— О, ні!

— Саме так, — потвердила С'юзен. — Хоч лише по якімсь часі стало зрозуміло, що мавр нагородив її дитиною. Але це варварське поводження було ніщо проти її наступного нещастя: ледве вона отямилася і побачила, що й досі висить на вантах, як почула, що інший пірат дереться нагору, при тому хтиво гукаючи до неї. Вона вирішила стрибнути в океан, якщо це мавр, але коли вона озирнулася, то виявилося, що…

— То був я, — схлипував Ебенезер, — і горіти мені за це в пеклі! Уперше в житті мене охопила така хіть, немов у цапа в гоні, і я не мав жодної надії побачити знову Джоан Тоуст, яка, як я гадав, зневажала мене. Святий Боже, це ж тільки рішення Паунда відплисти врятувало її від ще одного ґвалту, та ще й від рук чоловіка, заради якого їй довелося все це стерпіти! Я й до сьогодні не можу зрозуміти цю слабкість, як і ще одну, коли я спробував взяти тебе силоміць у капітана Мітчелла.

— Для тебе це була лише проста хіть, до якої схильні всі смертні, — відказала С'юзен, — але для Джоан Тоуст це був кінець світу, бо вона кохала тебе так, як жоден смертний не кохав. Коли «Кіпріотка» прийшла до порту Філадельфії, вона записалася до першого бурдею в доках, який, як виявилося, належав капітану Мітчеллу з округу Калверт!

— Святі Небеса, ти хочеш сказати, що…

— Я хочу сказати, що вона була його хвойдою від самого початку! Пранці, які вона підхопила від мавра, невдовзі буйним квітом розповзлися по всьому її тілу, і жоден джентльмен не хотів її наймати; ба більше, вона дізналася, що має привести дитину. Тільки-но вона вкинулася в опій, щоб знайти перепочинок від своїх нещасть, як одразу ж потрапила у вічну кабалу до капітана Мітчелла, і її відправили заражати пранцями індіян і справляти всіляку ручну роботу. Саме тоді ти з'явився у Мітчелла, мов жертва кораблетрощі, неначе якась постать уві сні, і вона так встидалася своєї потворності, і так вона палала гнівом від того, що ти її зрадив, і такий її брав відчай, коли вона думала про майбутнє, що Джоан вирішила покласти всьому край і вкоротити собі віку. І вже не ту гарненьку Джоан Тоуст з «Медальйона» доправив цей перстень до Молдену, а її жахливий труп!

— І я її вбивця! — вигукнув Ебенезер. Він підхопився зі стільця. — Побачу її могилу і покладу кінець своєму життю також! Де її тіло?

— Воно там, де й завжди було, відколи настала осінь, — сказала С'юзен і поклала собі руку на груди. — Ось тіло твоєї Джоан Тоуст, просто перед твоїми очима!

— О ні, не може бути! — Але він зрозумів, що так воно і є, і від того сльози знову покотилися по його щоках. — Це просто неможливо! Генрі… Генрі мусив би знати, о Боже! А Сміт, твій батько…

— Генрі Берлінґейм знав, хто я, від того самого вечора, коли ти заявився у Мітчелла, і на моє прохання зберіг цей секрет.

— Але ж історія С'юзен Воррен і Елізабет Вільямс…

— Це все правда, від початку і до кінця, окрім однієї подробиці: це історія поневірянь бідної дівчини, яку я взнала, коли мене привели до Мітчелла. І саме моя схожість на неї, а її на Елізабет Мітчелл зумовили ту високу ціну, що він заплатив за мене; після того як він мене поневолив своїм опієм, він у нападі гніву вбив С'юзен і поховав її як Елізабет Мітчелл!

— Присяй-бо!

— Тоді стало потрібно, — вирекла Джоан, — приховати його злочин, адже він не хотів привертати уваги до цієї справи. Отож він знайшов Вільяма Сміта в Молдені й сказав йому, що дівчина померла від пранців; тоді, щоб уже убезпечити себе, він пообіцяв зробити Сміта заможним бандуром за умови, що той визнає мене за свою доньку. Жадібність бондаря взяла гору над його почуттями, і, звісно, він не відмовив Мітчеллу в цій справі.

— Але ж їй-бо! — вигукнув Ебенезер. — Цей Мітчелл більший лиходій, ніж його пан Куд!

— Не знаю, хто пан Мітчелла і чи взагалі він у нього є, але знаю, що тут відбувається щось жахливе. Мітчелл постачає опій по всіх усюдах у Провінції, і такі самі дівчата, як я, поставлені для того, щоб заражати пранцями цих бідолашних індіян.

Образ останнього вкупі зі спогадами про його поведінку в Мітчелла й усвідомленням своєї частки відповідальності за те лихо, яке її спіткало, виявилися для Ебенезера надто важким тягарем: він відчув потяг блювати, його зсудомило, і він виснажений ліг поперек ліжка.

— Я згадала ім'я Джоан Тоуст, аби піддати тебе спитку, вивідати твої почуття щодо неї; і ще раз я випробовувала тебе, пропонуючи злягання як плату за перевіз на човні: якби ти зневажив мене, то я залічила б це на карб своєї потворності, оскільки ти мав намір зґвалтувати мене на «Кіпріотці», коли я була привабливішою. Втім, коли ти натомість накинувся на мене в опочивальні, то мені і це не підлестило, адже ти вирік, що вдаватимеш із себе дівака з Джоан Тоуст у Молдені.

— Дай мені вмерти від сорому! — заголосив Ебенезер. — Принеси мені знизу пістоль і помстися за всі свої страждання! Або приклич Джона Макевоя і розкажи йому, що тобі довелося витерпіти через мене, — я розділю з ним втіху, коли він убиватиме мене!

— Я вже бачила Джона Макевоя, — відказала Джоан, — у цьому самому домі, менше ніж шість тижнів тому. Він прочув про твою втрату Молдену і розшукав мене через Берлінґейма, доки ти хворів.

— Як же він має мене ненавидіти!

— Навіть ще до того, як він побачив, у якому я стані, — жваво мовила С'юзен, — його найбільшим бажанням було вбити тебе.

— Тоді приведи його, і хай він пристрелить мене, і на тому край!

— Вислухай мене. — Джоан посунулася ближче і стала над ним біля краю ліжка. — Я сказала йому, що ми — чоловік і жінка, хоч ти й досі залишаєшся діваком, і я кохаю тебе, попри всі свої болячки; і я сказала йому, що за твої нещастя, і мої, і його також не можна винити когось одного, усі мають розділити вину. Кінець-кінцем я йому сказала, що досі люблю його, але не так, як кохаю свого мужа, і якщо він скривдить тебе, то завдасть болю і мені також. Тоді я відіслала його геть і попросила більше не вертатися, адже Жінка може за раз мати п'ять тузінів коханців, але тільки одного коханого. Відтоді я не мала жодних вістей від нього, та й не бажаю мати.

Ебенезер був надто приголомшений, аби щось сказати.

— Ось шість фунтів, котрі мені дав твій батько, щоб я могла втекти від Мітчелла, — похапцем завершила Джоан, поклавши гроші на покривало. — Цього стане на те, щоб заплатити за перевіз для одного, а ще дві години в сушарні — і я зароблю для другого. Барк «Пілігрим» відпливає з Кембриджа з ранковим відпливом, щоб приєднатися до флотилії у Кекутані.

— Ти надто добра! — схлипнув поет. — Що я можу сказати чи зробити, щоб показати тобі свою любов?

— Жоден чоловік не може любити ту розвалину, котру ти пошлюбив, — відказала С'юзен. — Але якщо ти й справді хочеш полегшити мені тягар, то є одна річ, яку б я хотіла, щоб ти зробив.

— Усе що завгодно! — поклявся Ебенезер і вже опісля з жахом зрозумів, що вона може попрохати.

— Я бачу твій страх у тебе на обличчі, — завважила Джоан. — Відкинь його; я не прагну твоєї невинності.

— Клянуся тобі…

— Прошу, не треба, це непотрібна кривоприсяга. Я тільки прошу тебе носити цей перстень з риб'ячої кістки, що ти мені дав, який чомусь має таку дивну цінність між деяких плантаторів, а мені дозволь носити твій срібний перстень-печатку: я відчуватиму себе більше дружиною і менше підтіпанкою, яку тягають по кущах.

— Це надто мала винагорода за все, — мовив Ебенезер, і хоча йому насправді було доволі боляче втратити цей перстень, який дала йому сестра, він намагався не виказувати своїх почуттів, коли стягнув його зі свого пальця, а Джоан на його місце насунула ще більшу риб'ячу кістку.

— Присягайся мені, що ти мій чоловік! — зажадала вона.

— Клянуся перед Богом! Так, ти моя дружина на віки вічні!

— Ні, Ебене, з мого боку було б уже занадто вимагати від тебе стільки, а з твого — обіцяти. Я і не сподіваюся, що ти навіть чекатимеш.

— Хай мене Бог покарає, якщо ні! Як ти тільки можеш так думати!

Джоан похитала головою і повернула срібний перстень у себе на пальці.

— У всякому разі я тепер мушу йти до сушарні, — сказала вона похмуро. — А перстень мені допоможе.

Якийсь час після того, як вона пішла, Ебенезер повністю вдягнений лежав поперек ліжка досі під враженням від того, що йому довелося взнати цього вечора. Свічка, запалена одразу після вечері, щоб осявати завершення поеми, уже давно догоріла і згасла від найменшого протягу з передпокою по тому, як пішла Джоан. В одній руці він стискав гроші, які вона йому лишила; Ебенезер покрутив на пальці персня з кістки і підніс молитву без слів, дякуючи всім тим богам, які дарували йому цю нагоду втекти від батьківського гніву з одного боку та уникнути самогубства з другого і в той же час повернути певною мірою свій жахливий борг Джоан Тоуст.

«Яке діло поетові до справ усього світу? — риторично запитав він сам себе. — До власності й маєтків, цих плутаних суперечок, що точаться поміж урядами, сітей кохання? Вони тільки предмет, який він розглядає, і що більша роль, яку він у цьому всьому грає, то менш ясно він усе це бачить і менш повно. То була моя велика помилка від самого початку: поет має кинутись ув обійми Життя, саме так, як я казав, і вивідати його найпотаємніші принади й таємниці, як коханець, але він мусить сховати своє серце подалі й нікому його не віддавати, бути холодним, як нечулий джиґун, чиє мистецтво поводження з жінками походить з його відстороненості; або ж як ті святі отці, що колись втопали у гріху, щоби потім краще зачинитися у своїх келіях і одректися від світу з розумінням, отож так і поет має поринути в той світ, у якому він зродився, й струсити його із себе, перш ніж він його скує. Він — кмітливий і вправний мандрівник і, опинившись у чужім краї, наслідує одяг і поведінку тих, хто там живе, щоб краще примітити їхні варварські звичаї; одначе він залишається мандрівником, що не затримується там надто довго. Він може бавитись у любов або вченість, збивати грошву або ж гратися в уряд — авжеж, навіть у духовність чи метафізику, — доки він тримає в пам'яті те, що це лиш гра, у яку бавляться заради розваги, і чи очікує його невдача, чи то успіх, йому то все однаковісінько. Я — поет і не хто інший; і я буду сумлінним тільки в моєму мистецтві, і на тім кінець!»

Він пустився в ці міркування, щоб виправдати свою втечу з Джоан; однак у ту хвилю, як вони прибрали тон маніфесту, нова думка стрельнула йому до голови, така огидна, що він викинув її одразу, а втім, вона була така принадна у своїй зловмисності, що знову і знову пхалася назад до голови.

«О Боже, це ж треба, щоб я до такого додумався! А в цей час ця бідолашна гарує і тремтить в обіймах якогось дикуна, аби заробить нам на проїзд!»

І попри те що він назвав цю мисль неможливою, він про це подумав, і що більше ганив її і намагався відгородитися від неї, то дедалі чіпкіше вона трималася в його уяві. По якихось там сорока п'яти хвилинах він сказав собі: «То не її вина, що мавр розлупив її та заразив, і ще й нагородив чорним дитям. Попри весь той її опій і розпусний триб життя, вона залишається тією самою Джоан Тоуст, яку я кохаю, і її вдачу не спотворили ані жорстоке поводження Мітчелла, ані його проносні, що зіпсували їй зуби та волосся. То свята віра і спочуття змусили її залишити мені ці гроші, хоч вона й дістала їх від мого батька, здобувши їх шахрайством. Ба більше, вона — моя дружина; і це нічого не значить в очах Всевишнього, що Річард Совтер, може, і не мав влади на те, щоб укладати шлюби, як нічого не значить і те, що я одружився з примусу, а вона вийшла заміж під чужим ім'ям чи що в очах закону вона чинила десятки й сотні перелюбів, тоді як наш шлюб і досі не консумовано! Я маю дочекатися, доки вона повернеться, і у випадку, якщо вона не позатруює тих брудних індіян на шість фунтів, тоді сумління мені велить повернути їй батькові гроші й, зрештою, знести його гнів, який буде ще більший, позаяк вона звабила й ошукала його! Так нам велить християнський кодекс честі, і хоча я як поет, так би мовити, усього лиш гість у цьому християнському світі, а все ж таки гість мусить шанувати правила дому, де він перебуває».

А втім, що змушує його додержуватися їх, як не той самий кодекс, про який ідеться? Наскільки він міг правильно оцінити, то його час уже добігав кінця: він підвівся з ліжка, накинув теплий каптан собі на плечі й відшукав гросбух. І хоча він не міг прочитати вірші в темряві, але почав виспівувати подумки палке й сердите завершення своєї сатири й, обійнявши записник, притис його до грудей.

Але в темному передпокої його від сорому аж у піт кинуло. «Ні, що це я роблю! І хоч я зараз більший поет, ніж будь-коли в житті (а отже, не маю жодних зобов'язань ні перед ким, окрім моєї музи, і ні перед чим, окрім мого ремесла), і хоч моя обітниця йде всупереч поетовим переконанням і клятві, яку я набагато раніше дав Анні, проте чорт забирай, я дав слово і скріпив його каблучками!»

Це були його останні душевні муки. Доки він навшпиньках сходив униз по східцях і виходив надвір через задні двері, то бачив, як потроху вимальовуються, набираючи різкості, риси обличчя його сестри; поки, спотикаючись, він ішов у темряві через задній двір до стайні, то пригадав, як вона піднесла йому цього персня і як він у відповідь схвильовано склав обітницю зробити так, щоб її посаг був у квітучому стані. Доки він знайшов осідланого коня когось із відвідувачів і сів на нього, то образ Джоан Тоуст якось розплився, змішавшись з образом Берлінґейма, з одного боку, а його власні інтереси якимось чином злилися з інтересами Анни — з другого, так що дві пари образів стояли один навпроти іншого, не менш реальні від того, що їх не можна було, принаймні наразі, цілковито розрізнити.

Холодний грудневий вітер задував із мису Кука, обертаючи на лід сльози на поетових щоках. Він здавив п'ятами боки коня і вигукнув: «А хай мене скарає якийсь бог!» — при тому міцно стискаючи в руці кредитки, аби не погубити їх у темноті.