Баришник дур-зіллям

Частина ІІІ: Молден заслужений

Поет зустрічає чоловіка, якому нічого втрачати, і потребує порятунку

Долаючи ті п'ятнадцять крижаних миль, що розділяли мис Кука та пришиб у Кембриджі, Ебенезер тремтів не від одного лише вітру чи простої відрази до самого себе, що з'являлась і зникала, мов клонічні судоми, у проміжках між якими він міг укріпитися в думці, що його мистецтво — це основна цінність, а його незалежність — це цінність похідна; головно його трусило від страху, що Джоан може вирушити слідом за ним та що його впізнають, схоплять і повернуть назад до Молдена як втікача, що уникає виконання своїх обов'язків за договором про найм. Ще не розвиднилося, коли він прибув до головного міста округу: в заїзді та в приміщенні суду було темно, а в гирлі річки невиразно вимальовувався «Пілігрим», в ілюмінаторах і на топах якого горіли ліхтарі, а на покладі, як і на пришибі, при світлі ламп завзято працювали люди, готуючи корабель до відплиття з припливом. Місяць майже зайшов і сховав усе, опріч ранкової зорі; Ебенезеру було приємно думати, що вона висить над Лондонським меридіаном, неначе та старожитня зірка над Вифлеємом, вказуючи йому шлях до колиски його долі.

— Ось порівняння, яке Генрі Берлінґейм розніс би на пух і прах, — подумав він і, припнувши коня й почуваючись вкрай непевно, попростував до пришибу. — Не знаю, чи я Волхв, Месія, Лазар або Блудний син.

Але не встиг він просунутися далеко межи биндюжників, що працювали, як чиясь рука легко впала йому на плече і хтось позаду нього спитав:

— Уже полишаєте мис Кука, пане Лауреате, так швидко?

Ебенезер крутнувся, щоб стати обличчям до свого полонителя, але чоловік, якого він побачив, хоч і здавався йому знайомим, одначе його не можна було зарахувати до тих, чиї наміри він міг би упевнено назвати ворожими. Це був брудний, вдягнений у лахміття старий з кошлатою бородою, без перуки, худий, мов скелет, що складав кільцями линву неподалік.

— Хто ви? — запитав він.

Старигань дуже здивувався.

— То ви навіть не впізнаєте мене? — вигукнув він так, наче така можливість видавалася йому аж надто гарною, щоби бути правдою.

Ебенезер, відчуваючи тривогу, став пильно до нього приглядатися: якщо тільки це не була метаморфоза, що мала б межувати з дивом, тоді цей чоловік не був ані Берлінґеймом, ані Макевоєм, Смітом чи Ендрю Куком, а його одяг і рід занять аж ніяк не натякали на те, що це може бути шериф округу.

— Ні, не впізнаю, і не знаю, чого це ви до мене звернулися.

— Та не бійтеся ви, містере Кук, сер. Мене не обходить, чи збираєтеся ви пливти і куди, та воно й не мало б значення, навіть якби це мене обходило: самі бачите, що я лише портовий щуряка і не зміг би вас зупинити.

— Тоді прошу пустіть мене, — мовив Ебенезер. — Мені потрібно потрапити на той корабель, і негайно.

— Справді? — биндюжник посміхнувся беззубою усмішкою і ще міцніше стиснув руку поета. — А що, і мадам Кук відпливає разом з вами чи її справи затримують у Молдені?

— Приберіть вашу руку і зараз же припиніть грубіянити, — вдався до погроз Ебенезер, — а то я зроблю так, що вас звільнять! — у голосі його бринів гнів, але насправді перспектива затримання дуже його лякала. І вже якийсь джентльмен, що стояв на віддалі позаду биндюжника, почав зацікавлено до них придивлятися.

— Ви мало чим можете мені зашкодити, — глузливо всміхнувся биндюжник. — З моїми-то заробітками даремно мені погрожувати звільненням, і я не можу впасти ще нижче, бо й так уже на дні. Можна сказати, що я чоловік, якому нема чого втрачати, адже я й так уже все втратив.

— Дуже прикро, — почав було Ебенезер, — але я не бачу, що…

— Знайте ж, що ще зовсім недавно я був джентльменом, пане Поете, мав коня і собаку, перуку і камізельку й управляв цілими полями дур-зілля; але тепер, завдяки вам, сер, я мушу вважати, що мені видався добрий день, коли виснажуюся так, що сон бере гору над бурчанням у шлунку, а ходжу я у дранті та збираю врожай лише паразитів, обморожень і пухирів.

Ебенезер недовірливо насупився.

— Завдяки мені? — Раптом він упізнав того, хто його затримав, і його кинуло в дрож від страху. — То ви Сперданс, батьків наглядач!

— Не хто інший, як він, якого ошукав ваш батько, проти якого вчинив змову ваш нечестивий приятель Тім Мітчелл і якого звели нінащо ви самі!

— Ні, ні! — заходився протестувати Ебенезер. — Усе значно складніше, і вам відомо далеко не все! — На свою біду, він побачив, як джентльмен, що виявив цікавість, став до них наближатися. — Це моя нещасна невинність згубила вас!

— Це ви блукаєте в пітьмі, а не я, — правив своєї биндюжник. — Я знаю, що ви віддали Молден, не відаючи про це, і я знаю не гірше від вас, що Тім Мітчелл — то не Тім Мітчелл, а С'юзен Воррен — то не С'юзен Воррен. Але я також знаю, що старий капітан Мітчелл, хоч він і був ще кілька років тому капосним злодюгою і виродком, останнім часом потрапив під владу вашого приятеля Тіма! Саме Тім Мітчелл і є тим найголовнішим бандуром, що заправляє бурдеями, хоч ким би він був і хоч на кого би працював; саме він наглядає за торгівлею опієм від Нью-Йорка до Кароліни; саме він змовляється з мсьє Кастеном і «нагими індіянами»; саме він уклав контракт із вашим батьком і рештою, щоб перетворити їхні садиби на бурдеї та курильні опію, тепер, коли ціна на дур-зілля впала, і горе тому чесному наглядачеві, котрий цього не прийме! — Він ухопив Ебенезера і за другу руку і став тіснити його назад, до краю пришибу. — І якщо його не розорить якийсь тютя, як ви, що не здатен відрізнити чорне від білого, то його вижене безчесний хазяїн; і якщо він захоче викрити це зло привселюдно, то всі сусіди як один повстануть проти нього, аби він не заважав їм розважатися, і якщо він стане завдавати клопоту вашому безіменному приятелю…

— Обережно, сер, не впадіть! — крикнув джентльмен, що наближався, вихоплюючи з піхов свого короткого меча.

— Я нічого не можу вдіяти! — ледь видихнув Ебенезер, побачивши, що йому загрожує. — Цей чоловік…

— Відпусти його! — наказав незнайомець.

Сперданс кинув повний шаленства погляд на меч.

— Чорт тебе забирай, мені немає чого втрачати! Цей негідник і його гаспидський спільник…

Незнайомець з розмаху сильно вдарив його обухом меча по обличчю, і перш ніж той встиг оговтатися, вістря меча було вже біля його горлянки.

— Ані слова більше на цю тему, — мовив незнайомець, — ні зараз, ні потім, бо інакше це будуть твої останні слова на землі. — І, звертаючись до биндюжників, що вже встигли зібратися, сказав: — Цей вар'ят напав на пана Кука, Поета-лауреата Меріленду! Якщо він ваш приятель, заберіть його звідси, поки я не нацькував на нього шерифа.

І хоча його, найпевніше, уже встигли впізнати, Ебенезер немало збентежився, почувши, як виголосили його ім'я. Втім, поведінка незнайомця нагнала страху на биндюжників: двоє з них допомогли покривдженому Спердансу, відвівши його кудись у бік заїзду, а інший визвався перевезти обох джентльменів на «Пілігрим».

— Присяй-бо, ви врятували мені життя, сер! — сказав Ебенезер.

— Це честь для мене, містере Кук, — відказав незнайомець. Це був невеличкий на зріст смаглявий чоловік міцної статури, радше старший від поета; на голові він носив своє природне сталево-сіре волосся та мав коротку борідку того ж відтінку, а його каптан, чоботи та плюндри хоч і були простого крою, однак матеріал, із якого вони були шиті, видавався дорогим.

— Ондечки шлюпка з «Пілігрима», — вирік він. — Я Ніколас Лоу з Телботу, прямую до Сент-Мері-Сіті.

Але тієї миті, коли він представився, його обличчя освітив ліхтар биндюжника, котрий проходив повз них: Ебенезер впізнав яскраві очі та ті ж знайомі поганенькі зуби і ледь видихнув:

— Генрі!

— Ніколас, так мене звати, — повторив Берлінґейм. — Ніколас Лоу з округу Телбот. Ви один подорожуєте, сер? Я так зрозумів, що ви одружений чоловік.

Ебенезер спалахнув.

— Я… я мушу тобі пояснити це, Генрі, коли буде час. Однак, їй-бо, не мене ж ти рятував, коли так вдарив Сперданса!

— Саме тебе і нікого іншого, — відказав Берлінґейм. — Бо хоч і можна дивитися, як твій друг потерпає у біді, але ж не у крові. І називай мене Ніколас, якщо твоя ласка, адже мене звуть Ніколас.

— А все те, що він сказав про тебе і про батька! У мене аж у голові паморочиться!

— Сон рябої кобили.

Ебенезер похитав головою.

— Який сенс йому брехати? Як він сам вирік, йому нема чого втрачати.

— Те, що людині нема чого втрачати, зовсім не обов'язково означає, що їй можна вірити, — відказав Берлінґейм, — якщо від цього вона може щось виграти.

— Не те щоб вона не могла чогось виграти, — з гіркотою докинув Ебенезер, думаючи про напад на Сперданса, — коли їй є що втрачати.

— Утім, відкинь усі очікування на вигоду й втрати, і хоч правитиме Істина твоєму свідкові за вітрило, його стерном буде Примха, а вітром — вередливий Випадок.

— Отже, ти хочеш, щоб я нікому не йняв віри? — запитав Ебенезер. — Мені здається, що для цього цинізму існують певні підстави!

— Те, що святий називає цинізмом, — мовив Берлінґейм, знизавши плечима, — світська людина називає здоровим глуздом. Річ у тім, що всім людям можна довіряти, однак не однакові речі. Як я можу довірити капітану корабля своє життя, але не свою дружину, так само я можу вірити намірам Бена Сперданса, але не його відомостям. Це тільки дурні та діти або ж такі горопахи, засліплені любов'ю, як бідолашна Джоан Тоуст, можуть довіритись комусь у всьому.

Обличчя Ебенезера пашіло.

— Ти знаєш про мою ганьбу!

Берлінґейм стиснув плечима.

— Це ж ганьба всього людства, хіба ні, що ми не ангели? І що ж я взнав, опріч того, що ти просто людина, а Джоан Тоуст — тюхтійка, як я ото сказав?

— Як і я, — схлипнув поет. — Що ж іще, як не моя любов до тебе, усі ці місяці, вкривши полудою мої очі, не давала мені змоги ясно дивитися на твої вчинки, заткнула мені вуха, щоб я не чув твоїх признань і тих страшних речей, що розповідали про тебе інші люди, і так потьмарила мій розум, що я ладен був виправдати будь-яке твоє невгамовне свавілля?

— Ти віриш тому йолопу-наглядачеві, — презирливо мовив Берлінґейм. — То чого б тобі, проковтнувши гачок, не проковтнуть тоді заразом і всю снасть і не повірити тим людцям, які стверджують, що саме я звів Куда і Джейкоба Лейстера разом і в такий спосіб дав поштовх цілий низці революцій? Чому б тоді не повірити тим джентльменам, котрі бачать у мені намісника Папи Римського чи короля Людовіка, Якова II чи Вільяма Пенна, або ж і самого Диявола?

— Я вже більше нікому не вірю, — відказав Ебенезер. — Я не вірю нічому в цьому світі, окрім того, що Балтимор уособлює сам принцип доброти, а Куд — то є суцільне втілення зла.

— Тоді я повинен розчарувати тебе остаточно, — сказав його вихователь. — А зараз нумо дістаньмося нашого корабля, бо інакше він відпливе без нас. — І він вирушив до шлюпки «Пілігрима», а Ебенезер так і залишився стояти на місці. — Ну ж бо, що тебе тримає?

Ебенезер закрив очі долонею.

— Сором і страх; ті ж самі речі, що женуть мене геть!

— Це маркітанти всіх великих починань, і з ними треба вміти співіснувати.

— Ні, — сказав Ебенезер. — Ця розмова підрізала крила моїй рішучості: я не можу втекти до Англії.

— А я й не думав, щоб ти тікав до Англії, а лише до Сент-Мері-Сіті разом зі мною у нагальній справі.

Ебенезер похитав головою.

— Хоч би якою була твоя справа, доброю чи злою, я з цим покінчив.

Берлінґейм усміхнувся.

— І зі своєю сестрою Анною також? Саме її я сподіваюся зустріти у Сент-Мері-Сіті.

— Анна в Меріленді! А це що за мерзенна новина?

— У нас для цього зараз немає часу, — розсміявся Берлінґейм і, взявши Ебенезера за руку, повів його до шлюпки, що чекала на пасажирів. — Он бачиш, там, на «Пілігримі», попускають шкентель? Починається приплив.

Ще якусь мить поет чинив опір добре знайомим наполегливим чарам свого колишнього вихователя, але новина про Анну — хоч він і припускав, що вона може виявитися фальшивою, — була надто приголомшливою та захопливою, щоб пройти повз. Поки їх везли до гирла річки, він знічев'я покрутив на пальці свій перстень, як завжди робив, коли його думки оберталися навколо сестри, і був прикро вражений, відчувши замість срібла риб'ячу кістку.

«І що зараз поробляє Джоан?» — задумався він і непомітно сунув кістяного персня собі в кишеню, щоб той не викликав зайвих запитань у Берлінґейма.

Оскільки жодного іншого багажу, опріч гросбуха, в Ебенезера не було, то йому знадобилося лише декілька хвилин на те, щоб записатися пасажиром на борт «Пілігрима». Коли окраєць сонця з'явився на пласкому небосхилі, корабель уже залишив мис Каслгейвн по лівому борту і прямував до відкритих вод Чесапіцької затоки. Щоб зігрітися й уникнути нагоди знову побачити мис Кука, Ебенезер наполіг на тому, щоб вони спустилися вниз, де він одразу ж зажадав почути від Берлінґейма новини про Анну.

— З того, що ти розповів мені у шинку в Кембриджі, — сказав він стомленим голосом, — вона радше близнючка Джоан Тоуст, ніж моя. Утім, якщо вона і справді перетнула океан, гадаю, її мета була не такою чеснотливою, як у Джоан. Що ж ти про неї довідався, Генрі?

— Усьому свій час і місце, — сказав Берлінґейм. — Почнімо з того, що ти й справді маєш називати мене Ніколасом Лоу. Твого друга і вихователя Берлінґейма більше немає, бо він загинув від власної руки.

— Ні, Генрі, — Ебенезер знесилено махнув рукою. — Я вже ситий по саму зав'язку цими прикиданнями та каверзами, і мені байдуже, для чого цей перевдяг і як це сталося.

— Тут справа інша, — правив своєї його приятель. — Нік Лоу — моє законне ім'я, присягаю. Ти пригадуєш, яка справа привела мене із самого початку до Дорсету, окрім бажання бути твоїм супровідником до Молдена? Я мав знайти такого собі пана Вільяма Сміта, котрий переховував у себе уривок з таємної історії Джона Сміта.

— Далебіг, відтоді, здається, років десять минуло! Ти хочеш сказати, що таки дістав папери від свого приятеля бондаря, і вони довели, що тебе звати Ніколас Лоу?

— Спокійно, спокійно, — засміявся Берлінґейм. — Усе значно заплутаніше. Ці папери ще й досі не потрапили до моїх рук, але коли я вперше довідався, що Сміт ними володіє, то спитав його, неначе з простої цікавості, які ж пригоди випали на долю Генрі Берлінґейма в цій останній частині історії, і зокрема, чи згадується там щось про те, що ж врешті-решт з ним сталося. Він відповів, що, наскільки він пригадує, нічого такого особливого з Берлінґеймом не ставалося: Джон Сміт таки дібрав якогось способу зламати цюнку дівчини-дикунки, й обидва невдовзі повернулися до Джеймстауна.

Ебенезер насупив чоло.

— А до чого тут цюнки? Остання частина, яку я читав і яку ти вкрав у єзуїта, закінчується тим, що вони потрапили в полон.

— Та в тому-то й уся справа, — відказав Берлінґейм. — Те, що зберігає бондар, — це зовсім не історія Сміта, а частина «Особистого діяріуша сера Генрі Берлінґейма», у якому розповідається про приключку Сміта з Покахонтас. І якраз його першу частину ти й прочитав на шляху до Плімута. Ти розумієш, яку подвійну важливість має ця новина?

— Як я розумію, це означає, що твої пошуки були марними, якщо тільки в Меріленді немає більше Смітів, яким можна було б погрожувати кастрацією.

Берлінґейм розсміявся.

— Ти й не уявляєш, наскільки влучні твої слова! Але так, це один з висновків: як я зрозумів, Смітова історія закінчується на тому місці, яке ми прочитали останнім; решта ж або втрачена, або так ніколи й не була написана, й ім'я сера Генрі більше не з'являється в жодних записах. Коли я про це довідався, то довелося визнати, що мої пошуки зазнали невдачі, я втратив усіляку надію з'ясувати, хто я, і довести своє походження, і тому поклав собі сам, так би мовити, ззовні створити свою особистість. Я звернувся до полковника Генрі Лоу з Телботу, якого декілька років тому врятував від піратів Тома Паунда, і, пояснивши йому, хто я насправді, домігся того, щоб тепер уже він порятував моє життя, усиновивши мене. Отак і народився Нік Лоу: з нічого і без жодних пологових мук.

— Мушу визнати, що я не дуже розумію, навіщо це було потрібно, — мовив Ебенезер, — і ще менше розумію, як це могло б врятувати тобі життя. Але Бог відає, що це не перший твій загадковий вчинок.

— Якщо ти думаєш, що він загадковий, то поміркуй знову добряче над тим, що бондар зберігає не Смітову історію, а «Особистий діяріуш» сера Генрі. Пригадуєш, як я натрапив на першу частину діярія? Це трапилося тоді, коли я викрав у Англії листи Куда у його посильного Бена Ріко! «Особистий діяріуш» був власністю Джона Куда, а не Балтимора!

Попри те що Ебенезер не бажав виказувати особливий інтерес до справ Берлінґейма, він усе ж таки не зміг приховати цікавості до цього викриття.

— Спочатку, після того, що я довідався від Бена Сперданса, — вів далі Берлінґейм, — мені не здавалося надто вже дивним те, що Куд зважився довірити Біллу Сміту ці папери, адже Сміт є головним помічником капітана Мітчелла на східному узбережжі. Але що більше я над тим розмірковував, то мутнішою мені видавалася ця справа: чому ім'я бондаря було в тому переліку, який я отримав від Балтимора, якщо він з компанії Куда? І як пояснити цей дивовижний збіг обставин, що Куд, так само, як і Балтимор, довірив свої папери людям з однаковим прізвищем Сміт? Не минуло і декількох днів від твого одруження, як я спробував заговорити про цю справу зі Спердансом у корчмі в Кембриджі й для початку довідався, що Куд насправді ніколи не давав ніяких паперів Сміту — бондар давно вже викрав їх у Бена Сперданса. Саме Сперданс є заступником Куда, а на підставі того, що йому потрапила до рук така здобич, Білл Сміт став помічником Балтимора; насправді саме цей переворот і призвів до того, що Балтимор поклав розділити свої дорогоцінні Протоколи навпіл, а не на три частини, як ми вважали, і довірити їх зберігання двом своїм іншим приятелям, що мають прізвище Сміт. Він має схильність до таких театральних жестів, і цей крок дорого йому обійшовся.

— Тож Сміт є людиною Балтимора, а Сперданс — людиною Куда? — недовірливо поцікавився Ебенезер. — Але як так може бути, коли один з них затятий лиходій, а інший, попри свою вдачу, чесна людина? І як так сталося, що агент Балтимора промишляє хвойдами й опієм для капітана Мітчелла, тобто для самого Куда? Гай-гай, я так гадаю, що вигода, міркування практичного характеру, а не правда, є основою ткання цієї оповідки, а хитрощі — її пітканням, і все це ти сплітаєш човником інтриги на ткацькому верстаті моєї колишньої легковірності! Коротше кажучи, це зіткано із клаптиків в одну тканину так, що навіть я бачу, що воно не тримається купи. Увесь цей крам зітканий із протиріч.

— Достоту, так воно і є, — визнав Берлінґейм, — якщо підходити до цього з тими припущеннями, якими ми обоє керувалися. Але ми неначе той шведський мореплавець, якого я колись знавав у Барселоні, що вигадав хитромудрий спосіб обраховувати довготу за допомоги зірок і був напрочуд точним у всіх питаннях, окрім одного: до самої смерті він не міг запам'ятати, чи то Антарес розташований у сузір'ї Скорпіона, а Арктур — у сузір’ї Волопаса, чи навпаки. Наслідком цього стало те, що він обрахував свою довготу за Антаресом, узявши азимут, що виміряв за Арктуром, і наскочив своїм кораблем на Ґудвінову мілину! Кажучи простіше, мені було відомо, що Мітчелл має підтримку якоїсь могутньої сили ззовні, мотиви якої набагато зловісніші, аніж простий прибуток, і оскільки це порочна торгівля, я спочатку зробив висновок, що за всім цим криється Куд. І лише коли постала ця справа зі Спердансом і Біллом Смітом, мені стало спадати на думку, що можуть існувати й інші можливості…

Ебенезер, який допіру сидів, втомлено зсутулившись у своєму кріслі, тепер випростався.

— І, звісно, тепер ти збираєшся мені сказати, що Балтимор замішаний у цій торгівлі Мітчелла!

Берлінґейм цілком серйозно кивнув.

— Він не тільки замішаний у ній, Ебене: він є її серцем, мізками й руками! Його задум, не більше й не менше, полягає в тому, щоб, удавшись до опію, підірвати позиції англійців в Америці, а міста дружніх нам дикунів знесилити за допомогою пранців, так що завдяки цьому декілька урядів небавом підпадуть під владу французів і «нагих індіян» мсьє Кастена. Після цього Папа пообіцяв втрутитися в цю справу й об'єднати колонії в одне велике римо-католицьке королівство, і Балтимора у нагороду за його заслуги за живоття буде короновано імператором Америки, а після смерті він стане католицьким святим!

— Але ж це нісенітниця! — заперечив Ебенезер.

Берлінґейм стиснув плечима.

— Що за Мітчеллом стоїть Балтимор, я певен, і якщо подивитися на це крізь збільшувані скельця цього знання, то вся історія Провінції постає в дещо іншому світлі: хтозна, може, старий Вільям Клейборн був героєм разом із Пенном, губернатором Фендаллом та іншими, а Балтимор від самого початку був справжнім монстром? Усе, що мені відомо про Куда, так це те, що він протистояв будь-якому уряду в Меріленді; тобі коли-небудь спадало на думку, що вони всі могли бути однаково продажними й розтлінними, як і сам Балтимор, і що Куд, немов Мільтонів Сатана, може більше заслуговувати на наше спочуття, аніж на догану?

Ебенезер притис долоню до чола і здригнувся.

— Від такої перспективи в мене просто в голові паморочиться!

— Зрештою, тут не йдеться про брак фактів — я ж був головним заводіякою всіх Балтиморових інтриг усі ці чотири роки, був утаємничений у багато речей, і мені відомо набагато більше, ніж Саллюстій коли-небудь знав про Катиліну. Складність полягає в тому, що навіть коли подивитися на ці факти впритул, то вони все одно не прояснюють картини; і це стає вдвічі складніше зробити, коли визнати, як то властиво мудрим людям, що злі справи можна робити з добрими намірами, а добрі справи — з намірами злими; і втричі складніше, коли добро і зло уподібнити до навітряного і підвітряного боків, які міняються, залежно від того, як стати, на якій широті, за яких обставин та коли. Історія, одним словом, подібна до тих місць для водопою, які, як я чував, існують у нетрях Африки: найрізноманітніші звірі можуть пити там бік-у-бік і скільки кому треба.

— Але що ж це значить? — запитав Ебенезер. — Хіба тільки те, що від фактів мало користі, коли треба винести якесь судження! Хіба не саме цю думку я доводив минулої осені в Кембриджі, що коштувало мені мого маєтку?

— Зовсім ні, — відказав Берлінґейм, — адже суддя в суді набуває своїх високих ознак водночас із тим, як вдягає мантію і перуку, і йому їх дає сила-силенна тих, кого судили, а повинність присяжних полягає тільки в тому, щоб виносити рішенець на підставі фактів. Окрім того, вони бачать позивачів обличчям до обличчя і чують їхні свідчення, так що можуть судити про їхню вдачу; але, попри всю ту його недобру славу, я ще не зустрічав жодної людини, яка бачила б Джона Куда обличчям до обличчя, і попри славу і впливовість лорда Балтимора й ту довіру, яку він у мене викликав, я бачив його не більше, ніж ти.

— Як так?

Берлінґейм відповів, що все його спілкування з Лордом-правителем здійснювалося через посильних, оскільки Балтимор зачинився у своїх покоях через хворобу.

— Зараз немає жодного способу побачити Балтимора на власні очі, — сказав він, — але я собі недавно склав таку обітницю; якщо дійсно існує така істота, як Джон Куд — той, що був католицьким і англіканським священником, шерифом, капітаном, полковником, генералом і один Бог відає ким ще, — я таки зустрінуся з ним обличчям до обличчя і дізнаюся раз і назавжди, яку ж справу він обстоює! Отож саме для того, щоб знайти його, а також Анну, я і прямую до Сент-Мері-Сіті.

Зі згадкою імені його сестри всі думки про політику Меріленду враз вивітрилися з поетової голови, і він знову зажадав пояснень, чому Анна й Ендрю прибули в провінцію набагато раніше, ніж те було заплановано.

— Що привело твого батька, стане зрозумілим одразу, — мовив Берлінґейм, — скоро я тобі скажу, що вони здійснили свої подорожі окремо. Він приїхав сюди, щоб знайти її і, либонь, провести перемовини з Мітчеллом. Він і гадки не мав, коли я його востаннє бачив, що в нього більше немає мастку в Меріленді, але хтозна, можливо, цими днями він уже про це дізнався…

— Тоді звинувачення, що висував Сперданс, правдиві, і мій батько у змові з Мітчеллом!

— Наскільки мені відомо, ще ні, але незабаром так воно й буде. Через війну, нестачу іноземних ринків збуту, несприятливу погоду, брак кораблів і морозостійких рослин, через тих мух-шкідників, земляних хробаків, тютюнових бражників, через пожежі, морози й небезпеку, що несуть море й вороги, твій плантатор дур-зілля потрапив сьогодні у доволі скрутне становище. Дехто продав половину своєї землі, щоб решта була вільна від боргів; дехто перейшов на інші рослини, вирощування яких не потребує багато клопоту; дехто подався до Пенсильванії, де земля ще не така виснажена і спустошена; а дехто, кому не до шмиги жодна з цих можливостей, відкинув рільництво і подався шукати собі прибутковішої ниви. У мене є підстави думати, що старий Ендрю мав авдієнцію з цього приводу в лорда Балтимора, перш ніж відплисти сюди, бо ж інакше в нього не було жодних причин одразу ж із Піскатавея поїхати до капітана Мітчелла, де ми з Джоан уздріли його два дні тому. Саме тоді ми разом і втекли; вона — щоб попередити тебе про його присутність, а я — щоб укласти угоду з полковником Генрі Лоу та зустріти тут вас обох. Я не міг більше залишатись у Мітчелла, і не тільки тому, що довідався про безнадійність своїх пошуків, але ще й тому, що справжній Тім Мітчелл, як я прознав, зараз на шляху до Провінції. І крім того, єзуїтський священник Томас Сміт, якого ми відвідали неподалік Оксфорда, поскаржився лорду Балтимору на те, як зле я з ним обійшовся, і на мене з обох боків уже стали дивитися з підозрою.

— Та до біса це! — вигукнув Ебенезер. — Що там із моєю сестрою? Де вона зараз, і чому вона прибула до Меріленду?

— Ти знаєш причину так само добре, як і я, — сказав Берлінґейм.

— Тому що вона кохає тебе! — простогнав Ебенезер. — О Боже, якою приємною була б колись для мене ця новина! Але тепер я знаю, що ти є самою суттю хтивості. Я почуваюся, напевно, як матінка Церера, коли Плутон взяв собі Прозерпіну за молоду дружину. І як боляче… присяй-бо, мені нестерпно боляче згадувати про те, як вона цінувала мою невинність, з'єднавши мою зі своєю там, на поштовій станції у Лондоні, і скріпила ці наші обітниці незайманості своїм срібним перснем! І все це було таким жорстоким і підступним обманом: ти давно вже зламав їй цюнку в тому флігелі та злягався з нею за моєю спиною в Лондоні, і навіть в той самий день мого від'їзду, перш ніж я залагодив свою справу в Бена Бреґґа, ви обоє безсоромно голубились і воркували в усіх на виду. Яке ж то лицемірство! Яку ж то розпусну насолоду вона мусила черпати в тому, коли клялася мені, що зберігатиме цноту, й досі ще відчуваючи на собі твої руки під час цієї клятви, і прагнула ще раз, востаннє завалитися на твоє ліжко! Тепер зрозуміло, чому це наше останнє «прощавай» викликало в мене таке замішання, і зрозуміла ця справа з перснями: вона так жадала тебе, коли ти в перевдязі стояв не далі як за десять ярдів від мене, що стала уявляти, що це саме з твоєю долонею вона бавиться, і від цієї фантазії ледь не зомліла!

— Досить! — наказав Берлінґейм. — Якщо ти й справді віриш у всю цю маячню, то ти не так невинний, як дурний!

— То ти це заперечуєш? — вигукнув поет. — Ти заперечуєш, що батько прознав про ваш хтивий зв'язок у Сент-Джайлзі й за це тебе звільнив?

— Ні, не зовсім.

— А всі ті непристойні похвальби в корчмі у Кембриджі! — сердито тиснув далі Ебенезер. — Що вона благала тебе взяти її, і розкривала свої таємниці для твоїх очей, і божеволіла від розкоші у ваших безецних забавах — тепер ти це заперечуєш?

— Це все правда, по своїй суті, до певної міри, — зітхнув Берлінґейм, — але ти пропускаєш повз увагу…

— Тоді в чому ж полягає моя дурість? Хіба в тому, що я був надто високої думки про неї, аби побачити, що то звичайнісінька хіть до тебе завела її до наших покоїв на Темз-стріт, і ця сама страхітливої сили похіть привела її на інший кінець світу, аби зігріти тобі ліжко?

— Годі вже, бовдуре! — скрикнув Берлінтейм. — Це й справді любов пригнала її сюди, чи похіть, якщо тобі так більше до вподоби, але любов чи похіть, їй же бо, Ебене! Та хіба ж за всі ці роки ти так і не укмітив, що саме ти є її об'єктом?

Усеосяжний любительський трактат з близнюкологїі, складений космофілістом Генрі Берлінґеймом

Усе обличчя Ебенезера дивовижно скривилося.

— Святий Царю Небесний, Генрі! Що ти сказав?

Берлінґейм провернув кулак у долоні й, насупивши брови, подивився на палубу.

— У твоєї сестри дуже бентежна натура, яку роздирають протиріччя, друже; одна половина її душі прагне злиття з твоєю, тоді як друга сахається цієї думки: те, що вона відчуває до тебе, — це не кохання і не хіть, а первісний і дуже потужний потяг до злучення, що радше заслуговує на трепет, аніж на догану. Як стверджував Арістофан, чоловіче і жіноче — це дві половинки, розведені нарізно, що колись за старожитніх часів були єдиним цілим, а залицяння — то лише марна спроба відновить союз, отож Анна, як я вже давно виснував, знемагає, палко прагнучи рад-не-рад відтворити ту темну особистість, яку близнюки розділяють у лоні матері, і ту, сливе утробну, близькість їхнього дитинства.

— Я здригаюся від самої думки! — прошепотів Ебенезер.

— Так само й Анна, і настільки, що її уява може плекати цю мисль, лише заличкувавши її; одначе саме це й ніщо інше привело її до мене у флігель! Це сталося однієї чудової ночі у травні, то була ніч, коли вам виповнилося шістнадцять, і хоча минуло вже декілька днів, відколи в сузір’ї Водолія почався метеорний потік, однак він ще не згас. Я якраз був допізна на вулиці, спостерігаючи за зірками, що падали, і наносив їхній шлях на карту, яку сам і розробив; мене настільки поглинула ця справа, що коли ззаду підійшла Анна…

— Ні слова більше! — вигукнув Ебенезер. — Ти зламав їй цюнку, будь ти проклятий, і на тому кінець!

— Зовсім ні, — відказав Берлінґейм. — Ми провели декілька годин, розмовляючи про тебе, тоді як ти спав у себе в кімнаті, й Анна порівняла тебе з Фосфором, ранковою зіркою, а себе із Геспером, смертельною вечірньою зорею, і коли я сказав, що ці зірки-близнюки є однією зорею, та й взагалі не зорею, а планетою Венерою, то вона, усвідомивши деякі речі, що віщував цей факт, ледь не зомліла! Ми засиділися тієї ночі у флігелі й потім провели там чимало духмяних і солодких ночей; одначе завжди, присягаю, я робив їй приємність не інакше, як особа, що заміщає тебе.

— Боже, і ти думаєш, що це промовляє на твою користь?

Берлінґейм усміхнувся.

— Є два факти, Ебене, які ти мусиш проковтнути. Перше — це те, що я люблю не якусь одну частину світу, як то ти міг би подумати, а те багатокольорове розмаїття, що складає єдине ціле, з усіма його полюсами та суперечностями. Я люблю однаково і Куда, і Балтимора, хай би що там ці двоє обстоювали; і ти відаєш, на які розмаїті землі падало моє сім'я. З цієї самої причини я любив не тебе чи твою сестру, а вас обох як щось нероздільне й не міг відчувати хіть до когось із вас окремо. Звідки випливає другий факт, що хоч і нуртувала несамовито в її жилах кров, коли вона говорила про тебе, і хоч я несамовито цілував її як символ вас обох і бавився в ті сумні ігри, які вона вигадувала, однак твоя сестра, попри все, що я вчинив, і досі залишається незайманою!

Він розсміявся, побачивши, який вражений був Ебенезер, нездатний у це повірити.

— Авжеж, тепер це треба розжувати, чи не так? Подумай, із якою насолодою вона грала Єлену, коли ти був Парісом, але завжди називаючи тебе помилково Поллуксом! Згадай той день на Темз-стріт, коли ти картав її за брак залицяльників і жартома під'юджував, пропонуючи мене на їхнє місце…

Ебенезер вхопився руками за горло.

— О Боже!

— А у відповідь, — вів далі Берлінґейм, — вона сказала, що пошуки кавалерів — то безплідна справа, оскільки чоловік, якого вона любить понад усе, примудрився народитися її близнюком! І поміркуй у світлі того, що я тобі сказав, над тією історією з перснем твоєї матері, який Анна дала тобі на поштовій станції: чи знаєш ти, що вона звикла читати літери ANNE В як ANN і ЕВ, що поєднуються? Невже поет може бути таким сліпим до значення цього дарунку і до того, у який спосіб його подарували?

— Думаючи над цим, я ризикую втратити мою вечерю, — простогнав Ебенезер. — Втім, я мушу визнати, в усьому, що ти сказав, є певний сенс. — Обличчя його посуворішало. — Окрім хіба того, що вона ще й досі дівиця! Це вже занадто!

Його приятель знизав плечима.

— Хочеш вір, а хочеш ні. Я сподіваюся, що ми її скоро знайдемо, і ти зможеш отримати слово лікаря, якщо вже тобі так кортить.

— А всі ті твої вихвалки в корчмі у Кембриджі!

— Карти тасують, але ж далеко не всі з них грають. Я легко міг би заволодіти тобою в хліву в Білла Мітчелла, але правда полягає в тому, як я вже казав, що я прагну не когось одного, а вас обох як одне ціле. Либонь, прийде колись такий день, коли таємна хіть Анни візьме гору над її розумом, і так само твоя (яка, хоч як би ти це заперечував, очевидна для мене!): якщо такий день настане, ну, що ж, тоді, можливо, я заскочу вас на гарячому і десь там тісно притулюся до вас, як це робив Катулл з коханцями, і, як той спритний поет, пришпилю вас за тим заняттям, — ні, насаджу вас обох, немов близнят-голубеняток, на один рожен!

Поет здригнувся.

— Це все мені в голові не вкладається, Генрі: Куд — герой; мій батько прибув до Меріленду, щоб розшукати Анну, й уклав союз зі злодієм Балтимором; Анна досі лишається незайманою; а ти після всього, що з'ясувалося, — ти цілком невинний і досі зостаєшся моїм другом! Й ось тобі ще! Ти аж ніяк не робиш речі простішими, виголошуючи, що жадання моєї сестри є взаємним! Така хтива думка мені ніколи й на розум не приходила!

Берлінґейм звів брови.

— Тоді ти ввів в оману слуг у Сент-Джайлзі. Місіс Твіґґ, бувало, говорила мені…

— Це відьма, у якої самі брудні мислі в голові!

— Та вони навіть віршика склали, який…

— Знаю я ті їхні безецні віршики, чи що вони там понапридумували, — нетерпляче мовив Ебенезер. — Я ще змалку наслухався їх чи не з десяток. Як і не є для мене чимось новим і незнайомим цей твій наклеп, коли вже хочеш знати, хоча я був немало вражений, почувши, що ти розділяєш цю злісну вигадку. Ми з бідолашною Анною від народження мусили дихати цим повітрям прихованих натяків, яке багацько разів примушувало нас червоніти й опускати очі долу. З моїх десяти років уся челядь нашого батьківського дому стала думати про нас найгірше, не маючи для того жодних причин, окрім тієї, що ми були близнюками. На її нещастя, тіло Анни почало розквітати у ранньому віці, і навіть її найближчі подруги, ба навіть ота сама Меґ Бромлі, яка передавала їй твої листи з Темз-стріт, — усі вони виголосили, що це я є виною того, що вона так швидко достигла, й отим своїм перешіптуванням вони доводили Анну просто до сліз! Усе це, зауваж, на тій тільки підставі, що ми двійнята і, на відміну від багатьох братів і сестер, ніколи не сварилися, віддаючи перевагу товариству одне одного перед цим любострасним світом! Я ніяк не можу цього збагнути.

— Втім, попри всю ту твою Кембриджську науку, — засміявся Берлінґейм, — ти й у половину не такий вчений, як твоя сестра! Коли я вперше здогадався, що ж її так непокоїть, перш ніж то вона побачила сама, ми учинили довгу і таємну розвідку щодо предмета близнюків — їхнього місця в легендах, релігіях і світі. Цим розслідуванням я мав намір не так вилікувати Аннину сверблячку, бо я зовсім не був переконаний, що це якийсь хворобливий стан, як радше зрозуміти це явище, побачити його під кутом пістрявої історії біологічних видів і вимислити найосвіченіший спосіб, як дати йому раду. Чи ж варто й казати, що моя цікавість, як і її, йшла від щирого серця? І її любов до мене, у якій вона так часто мені присягалася, я бачив те вповні ясно, була любов'ю до тебе, яку відвертало, якимсь химерним чином перетворивши, її цнотливе сумління. Коли вона прибігала до мене у флігель, то це була неначе діва, яка, зваблена і ошукана, біжить до жіночого монастиря, щоб стати Христовою нареченою, і я дуже побоювався, що коли для її стану не знайдеться помічних ліків, то вона може зовсім втратити здоровий глузд, або ж це призведе її до якогось замінника, який не буде таким делікатним і не дбатиме так про її честь, як я.

— О Боже!

— Через це я й повів її далі, ніж передбачалося, — продовжив Берлінґейм. — Я освідчився їй у коханні, тільки це було напівправдою, як ти розумієш, і разом ми заходилися досліджувати туманний світ легенд, християнських і поганських. Чотири роки ми вивчали — від ваших чотирнадцяти і до вісімнадцяти років, — і все це потайки. Ззовні цим нашим розвідинам нічим не можна було дорікнути, і я прагнув, щоб ти долучився до нас, але Анна у жодному разі цього не хотіла. Далебіг, Ебене, якою ж невтомною науковкою є твоя сестра! — Він покрутив головою, відчуваючи благоговіння від цього спогаду. — Я ніяк не міг настарчити на неї томиськ книжок про заморські подорожі та мандри, про язичницькі обряди та звичаї: вона кидалася до них, немов та левиця на свою здобич, перетравлювала їх, вигризаючи величезні шматки, і прагнула ще більшого! Я міг би закластися головою, що у віці сімнадцяти років вона була найбільшим авторитетом у світі на тему близнюків і залишається ним і донині.

— І я нічого про те не знав! — Ебенезер похитав головою і якось дивно засміявся, не в змозі цього збагнути. — Але що там такого можна взнати про близнюків, окрім того, що їх було зачато одним махом?

— Ну, хоч би те, що ваш знак зодіаку Близнята, а весна — це ваша пора року, — відказав Берлінґейм.

— Щоб з'ясувати таке, не треба бути вченим. Це й так усім відомо.

— Так само, як і те, що весна, і зокрема травень — це пора плодючості й перших громовиць у році.

— Годі тобі дражнитися! — роздратовано відказав поет. — Ці останні день і ніч були найнещасливішими в моєму житті, і я ледь не помираю через усі переживання і брак сну, і вже мовчу про свої злидні. Якщо леміш усіх цих твоїх досліджень не вивернув нічого, опріч цієї вченості, то покладімо цьому край і відпочиньмо. Усе це недоречні нісенітниці.

— Якраз навпаки, — вирік Берлінґейм. — Ці наші знахідки такі доречні, що, як на мій розум, тобі, може, було б краще взагалі кинути пошуки Анни, якщо ти тільки не вислухаєш це: ліпше вже так і залишатися заблуканим, ніж бути порятованим облудним Месією. — Його поведінка і голос посерйознішали. — Ти знаєш, що весна — то час буяння гроз і пора плодючості, але ж чи знаєш ти, як знає твоя сестра, що з усіх речей, яких боялися наші пращури-хлібороби, три речі лякали їх найбільше: грім, блискавиця і близнюки? Чи знав ти, що вас шанували як богів по всьому світу, дарма, чи приносили в жертву, чи боготворили, чи те й інше разом? В обрядах поклоніння, що можна зустріти в найтемніших дикунів, простежується цей нерозривний зв'язок бур і злягань, а найпросвітленіші мудреці бачать у вас втілення двоїстості, протилежності й взаємодоповнення. Ви є Небесними Близнюками, Синами Грому, Діоскурами, Воанергес; ви є уособленням двох засад життя — жіночого і чоловічого, смертного і божественного, добра і зла, світла і темряви. Ваше дерево — священний дуб, грім-дерево; ваша квітка — подвійнолиста омела, що живиться, зробивши собі оселю на дубі, двоїсті білі ягоди якої є ознакою небесного сім'я, і їх вживають для омолодження старих, щоб зробити родючими безплідних і щоб навернути сором'язливу уяву діви до хтивих помислів кохання. Вашим птахом є червоний півень Шантеклер, співець світла і любові. Вашим символам немає ліку: вас уособлюють подвійні кола — чи то як символ сонця і місяця, чи то як колеса сонячної колісниці, чи то як два яйця, що їх відклала Леда, чи то як пипки Соломонової нареченої, чи то як окуляри Любові та Знання, чи то як яєчка чоловічності або ж як витрішкуваті очі Бога. Двійко жолудів уособлюють вас, обидва тому, що вони є сім'ям грім-дерева і тому що їхні дві частинки допасовують одна до одної як чоловіче і жіноче. Гори-близнюки уособлюють вас, це груди Матінки-Природи; довкола «травневого дерева» і його кільця влаштовують танці на вашу честь. Вашими священними літерами є А, С, Н, І, М, О, P, S, W, X та Z…

— Йсусе! — втрутився Ебенезер. — Та це ж половина абетки!

— Кожна має своє окреме значення, — пояснив Берлінґейм, — однак усі вони мають спільне покревенство зі зляганням, бурями та двояким обличчям Природи. Ваша А, наприклад — це найперша і найпотужніша літера з усіх — сам бог, якому поклоняються язичники повсюди в світі. Вона представляє роздвоєний пах чоловіка, джерело сім'я, а також своєю вершиною та поперечною рискою об'єднує два в одне, про що я згодом розповім. Коли поставити дві А одна до одної, то можна буде побачити дві цицьки з пипками Матері-Землі, що також буде знаком священних Ашвінів — близнюків, візниць на колісниці у східному фольклорі. Ваша С означає серпастий молодик, який, як вважається, нагадує чоловічий сласний меч, який витягли із піхов і звели для битви догори; дві літери С, що переплітаються, утворюють союз Неба і Землі або Христа і його земної церкви…

— Заради Бога, Генрі, навіщо ці загадки, якими ти мене так засипаєш?

— Зараз, зараз, — мовив Берлінґейм. — Ваша Н — це зображення того самого щасливого союзу двох в одному: це зодіакальний знак Близнюків; це міст між стовпами-близнюками світла і темряви, любові і вчення, та чого хочеш; це також восьма літера, і позаяк 8 — це містична ознака відкуплення (завдяки двом кільцям, що сполучаються), то не дивно, що Н є емблемою спокути, що перетворює два в одне.

— Знову ця таємниця двійок і одиниць, — став протестувати поет.

— Це ніяка не таємниця, якщо знаєш про І та О, — сказав Берлінґейм. — У всіх краях і в усі часи люди вважали, що те, що ми бачимо нині як два — то є половинки, які согрішили й колись у давнину були одним, і що ніч і день, Небо і Землю або чоловіка і жінку віддавна розділили, і цей розділ стався через їхні гріховні натури, і тільки коли прийде Царство Небесне, гріховні пари будуть благословенним одним. Усе це є основою повісті про Єву і Адама, Платонового міфу, історії гріхопадіння Люципера і Бог відає скількох ще інших прекрасних побрехеньок; та й сам Господь згадує це у другому посланні Папи Климента: Він виголошує, що Його Царствіє прийде, Коли двоє будуть одне, і зовнішнє буде як внутрішнє, а чоловіча стать буде разом з жіночою. Тим-то всі чоловіки поклоняються акту злягання, що зображує собою плідний союз протилежностей: Небесні Близнюки стискають одне одного в обіймах; Двоє як Одне!

Ебенезер здригнувся.

— Відтак легко здогадатися, що означають літери І та О, — сказав усміхаючись Берлінґейм, — одна — то чоловік, а друга — жінка, а разом вони утворюють великого бога Єгипту Іо, кільце на «травневому дереві», довкруг якого радісно вигопцьовують дівчата, жолудь з мисочкою, обрізану крайню плоть у жидів, літери геніталій Р і Q. І срібний перстень, що Анна настромила тобі на палець на поштовій станції!

— О Боже!

— А щодо решти, то ваша М — це гороподібні груди-близнюки, про які я вже згадував; S — це парування двох С, обернутих одна до одної обличчям, яку можна вивести зі священної літери Z; W — то дві лощинки, а М — то дві гори; W, скажу ще, — то пара V, що стоять, тісно притулившись одна до одної; тим-то це знак Небесних Близнюків ув Індії, що звуться Вітрагана, і водночас третя частина заклинання друїдів, що викликають свого бога, яке повністю складається з I.O.W. X, як і А та Н, означає об'єднання Двох в Одне і була знаком, перед яким шанобливо схилялися ще задовго до вбивства Христа; Z — це зигзагоподібна блискавиця Зевса, чи будь-якого бога, що тобі до вподоби, і на старожитніх емблемах її часто оточують кільця Небесних Близнюків…

— Досить! — скрикнув поет. — У мене вже в голові паморочиться! Яке то все має значення і яке до того всього мені та Анні діло?

— Та, власне, ніякого, — мовив у відповідь Берлінґейм, — окрім хіба того, щоб показати тобі, як глибоко, до самісіньких кісток, засів у людині цей страх перед близнюками і як глибоко вона шанує їх і їхній зв'язок зі зляганням і погодою. По всій Африці народження близнюків супроводжується найнепристойнішими танцями: подеколи в цьому бачать доказ того, що їхня мати чужоложниця, позаяк чоловіки зазвичай мають одну дитину за раз; інші людності вважають, що мати злягалася зі Святим Духом або ж батько має невгамовний над усяку міру лінгам. На різних островах західного океану для дикунів звична річ — кидати кавові зерна у стіни будинку, у якому народилися близнюки; вони вважають, що коли цього не зробити, то один з них мусить померти, оскільки близнюки ламають закони цноти, ще перебуваючи в утробі матері! В інших краях взагалі не знайдеш живих близнюків через ту причину, що одного завжди забивають при народженні; але вбивають їх чи ні, їм споконвіку всюди поклоняються. Старожитні єгиптяни мали своїх Тауес і Таоуіс, близнят із Серапеума в Мемфісі, так само як сестер Татаутіс і Таебіс, вартових-ібісів із Фів; в Індії правили Яма і Ямі та священні Ашвіни, про яких я вже згадував раніше, що правлять Небесною Колісницею; перси поклонялися Ахріману й Ормузу; у древніх міфах гебреїв розповідається про Уца і Буза, Хуппіма і Муппіма, Гога і Магога та Бне і Барока, я не кажу вже про Ісава і Якова, Каїна і Авеля, чи, як у магометан, Каїна і Альсіму та Авеля і Джумеллу…

— Ах! — скрикнув Ебенезер.

— Дехто стверджує, — вів далі Берлінґейм, — що Люципер і Михаїл були близнюками, як і більшість богів Світла і Темряви; через ту ж причину старожитні едессани з Месопотамії, що колись поклонялися Моніму і Азізу, звикли вважати навіть, що Ісус і Юда вилупились з одного яйця!

— Це просто неймовірно!

— Не більш неймовірно, ніж те, що сам Бог і Сатана…

— Я в це не вірю, — став заперечувати Ебенезер.

— Тут не йдеться про те, віриш ти чи ні, — розсміявся Берлінґейм, — а лише про факт, що деякі люди вважають це правдою; це лише переказ історії про Сета і Гора, Тифона і Озиріса, яких деякі єгиптяни вважали за близнюків, а інші мали просто за суперників. Але тут я вже підходжу до греків…

— Можеш їх пропустити, — зітхнув поет. — Я знаю Кастора і Поллукса, синів світла і грому, так само, як і Єлену і Клітемнестру, що вилупилися із Лединих яєць.

— Тоді ти маєш також знати про Іда і Лінкея, які вбили Діоскурів; про Амфіона і Зефа[78], які захопили і пограбували, а потім відбудували Трою; про Геракла та Іфікла, що в якихось міфах є близнюками, а в якихось — напівбратами, і про Еосфора і Фосфора, ранкову і вечірню зорі.

— А тепер, б'юсь навзаклад, ти перейдеш до Рима і заведеш мову про Ромула і Рема.

— Авжеж, — мовив Берлінґейм, — не кажу вже про Пікумна і Пілумна, Мутумна і Тутумна. І вони зажили такої поваги, ці класичні близнюки, що їх стали шанувати і в християнській церкві, якій стало здорового глузду їх канонізувати. Відтак греки і римо-католики моляться святим Ромулу і Рему, святим Кастулу і Поліекту і навіть святим Діоскурам; найзаповзятіші між них пішли далі й вважають близнюками святих Криспіна і Криспініана, Флора і Лавра, Марка і Маркелліана, Протасія і Гервасія…

— Годі! — крикнув поет. — Це вже занадто!

— Ти ще не чув найцікавішого, — правив своєї Берлінґейм. — Вони вважають святих Якова й Іоанна також близнюками, і навіть святих Тадея і Тому, оскільки «Тома» означає «близнюк». Я не морочитиму тобі голови Трифеною і Трифосою, яких вітає Павло у своєму посланні до Римлян, але натомість звернуся до аріанських героїв Бальтрама і Сінтрама чи Каутеса і Каутопатеса та міфів північних народів про Зіґлінду і Зіґмунда, кровозмісних батьків Зіґфріда, чи Бальдра, північного духа Світла, і його ворога, темного Локі, який убив його гілкою омели!

— Та тут на цій півкулі божественних близнюків напхалося тьма-тьмуща! — почудувався Ебенезер.

Берлінґейм усміхнувся.

— Тоді потрібні півкулі-близнюки, щоб постало ціле: коли ми з Анною звернули наш погляд на захід, то з'ясували, що розповіді іспанських та англійських шукачів пригод не менше рясніють Небесними Близнюками, яких глибоко шанують усілякі дикуни; і в суднових журналах різноманітних подорожей по Тихому й Індійському океанах їх також подостатком. Старий Кортес, поґвалтувавши славетних ацтеків, з'ясував, що вони боготворять Кетцалькоатля і Тецкатліпоку, тоді як їхні сусіди шанували Хун-хун-ахпу і Вукуб-хун-ахпу. Піссаро та його загони, якби вони виявили цікавість і розпитали, знайшли б у південному пантеоні таких близнюків, як Пачакамак і Вічома, Апокатекіль і Пікерао, Тамендонаре і Арікуте, Кару і Раіру, Тірі і Кару, Кері і Каме. Та що й казати, я сам, тут і там розпитуючи дикунів у цих краях, дізнався від алгонкінів, що вони вшановують Менабожо і Чоканіпока, а від «нагих індіян» з півночі взнав, що вони моляться Юскегу і Тавіскару. Від місіонерів-єзуїтів я дізнався про такий собі народ, що зветься зуньї, який поклоняється Агайуті та Матсайлемі, а інший, що зветься навахо, поклоняється Тобадізіні та Наєнезкані; про ще один, що зветься майду, який поклоняється Пемзанто і Онкойто; про ще один, що зветься квакіутль, який поклоняється Каніґійлаку і Немокоісу, про ще один, що зветься авікено, який поклоняється Мамасаланіку і Ноакауа — і всі вони близнюки. Ба більше, у далекій Японії існує така собі ватага волохатих карлів, котрі моляться близнюкам Ші-ача і Мо-ача, а серед богів південного океану правлять великий Сі Аджі Донда Гатагутан і його сестра-близнючка Сі Топі Раджа На Уасан…

— Ти хочеш, щоб я збожеволів!

— Так їх звати, присягаю.

— Не має значення! Не має значення! — Ебенезер покрутив головою, неначе намагаючись привести до ладу рештки розуму. — Ти довів уже і скелям, і хмарам, що поклоніння близнюкам — це не така вже і велика рідкість на цій землі!

Берлінґейм кивнув.

— Різні пари цих близнюків є протилежностями та затятими ворогами — такі як Сатана і Бог, Ахріман і Ормуз чи Бальдр і Локі, — і їхній бій зображує боротьбу, що ведуть Світло з Темрявою, забійство Любові Знанням, чи що там ще хочеш. Купа всіляких інших близнюків являють двозначний стан людини, яка є наполовину ангелом, а наполовину звіром: одні близнюки в таких парах є смертними, другі — божественними, і знову ж таки, інші є богами злягання, як Мутумн і Тутумн або Пікумн і Пілумн; але якщо їх і не вважатимуть за богів, то вони залишаться в пам'яті людській через їхню кровозмісну хіть, як Каїн і його Альсіма, і їх навіть шануватимуть за те, що вони файдолилися з героєм, як Зіґлінду й Зіґфріда. Як Анна кохалася в оповідках про Зіґфріда!

Поет був так тяжко приголомшений цими одкровеннями, що, почувши це, тільки й зробив, що махнув рукою.

— Втім, байдуже, єднають їх узи кохання, ненависті чи смерті, — закінчив Берлінґейм, — майже завжди їхній союз уособлює пишноту, цілокупність і апокаліпсис — річ, якої жадають і перед якою тремтять! І саме до такого союзу прагне Анна всім своїм серцем, хай як би це приховував її розум; і саме це змусило її подолати пів світу, щоб відшукати тебе, а твого батька — привести її додому, якщо він потрапить її знайти. І саме до цього горнеться також твоє серце, хочеш ти цього чи ні, як квітка до сонця, аби ви могли стати одним цілим і насититися так, як ніколи, відколи з'явилися на світ; чи як голка компаса до покладів залізної руди, скеровуючи тебе до порту призначення твоєї долі! І цього самого жадаю також і я, і нічого поза тим; я — Поклонник Цілокупності, я Той, Хто обіймає всі Суперечності, хто є Чоловіком усього Творіння, Коханцем Космосу! Генрі Мор та Ісаак Ньютон — мої бандури та aides-de-chambre[79]; я пізнав свою велику Наречену часточка за пишною часточкою і кохався з її disjecta membra[80], з її різноманітними розкішними частинами; але я палко бажаю Цілості, прагну допасувати шип у паз, хочу єднання протилежностей, всесвіту, що не має швів, — символом якого є ви, близнюки in coito[81]! Я не знаю, звідки ведеться мій рід, що дав би мені місце та мету в порядку Природи: ну, що ж, добре — тоді я буду ззовні й буду Її владарем і чоловіком!

Берлінґейм так збудився від власного пишномовства, що під кінець своєї промови крокував з одного кінця каюти в інший, завзято жестикулюючи, а його голос ледь не зривався на крик, неначе він впав у якийсь екстаз; і навіть якби Ебенезер не був надто збентеженим, щоб із певною недовірою поставитися до цих слів, то й тоді навряд чи він міг би брати під сумнів щирість свого колишнього вихователя. Але він був приголомшений тим, що відкрилося його очам, і це сповнило його жахом: він вхопився за голову і застогнав.

Берлінґейм зупинився перед ним.

— Ти ж, звісно, не станеш заперечувати, що в тому є й твоя частка вини?

Поет похитав головою.

— Я не стану заперечувати, що душа людська глибока і безмежна у своєму розмаїтті, як простір Небесний, — відказав він, — чи що у зародку криється вся сума цілковитих протилежностей і можливостей. Але я просто вражений тим, що ти кажеш про мене й Анну!

— А що ж я такого сказав поза тим, що ти людина?

Ебенезер зітхнув.

— Цього цілком достатньо.

На той час сонце вже яскраво освітлювало східну частину неба, і «Пілігрим» упевнено рухався вглиб Затоки, прямуючи до мису Лукаут і Сент-Мері-Сіті. Інші пасажири вже попрокидалися та ворушилися у своїх каютах. З намови Берлінґейма вони щільно обмоталися шаликами та, позастібувавши на всі ґудзики каптани, вийшли на чардак, щоб їм було зручніше поговорити сам на сам.

— А як так сталося, що тобі стало відомо про те, що Анна у Сент-Мері? Чого вона не приїхала одразу до Молдену?

— У цьому винен твій слуга Бертран, — відповів Берлінґейм і, завваживши подив і збентеження Ебенезера, засміявся й зізнався, що коли ще у вересні відправив Бертрана від капітана Мітчелла у Сент-Мері, то наказав йому не тільки знайти і забрати скриню Лауреата, але й видати себе, якщо це буде можливо, за самого Лауреата, щоб тим збити Джона Куда зі сліду, поки вони самі прямували до Молдену. — Отож із цією метою я і позичив йому поспіхом твій патент…

— Мій патент! Отже, це правда, що ти викрав його у мене ще в Англії?

Берлінґейм знизав плечима.

— То це ж я був його автором, хіба ні? Та й крім того, хіба не скінчилося б усе для тебе набагато гірше, якби Паунд був певен у тому, ким ти є насправді? У всякому разі завдання, що отримав твій слуга, крило в собі небезпеку, і я міркував собі так, що коли Куд спробує вбити його або викрасти, а той матиме при собі цього документа, то він подумає, що ти просто самозванець, — і це зовсім зіб'є його з пантелику! Одначе Бертран не зупинився на тому, щоб забрати твою скриню, а скидається на те, що оголосив себе Лауреатом у Сент-Мері й став хизуватися цим у кожному шинку та заїзді.

Саме тому, як вирік Берлінґейм, Анна, діставшись якийсь час тому порту Сент-Мері, дійшла висновку, що її брат у місті, й заходилася його шукати.

— Я сам про те нічого не знав, аж доки старий Ендрю не прийшов до капітана Мітчелла; він довідався в Лондоні про моє місцеперебування і так само, як і ти, подумав, що Анна приїхала, щоб стати моєю дружиною. Але він переконаний, що ти також причетний до цієї змови й у якийсь спосіб намагаєшся виконати роль звідника; коли він дізнається про справи в Молдені — а це станеться як не сьогодні, то завтра, — то зробить висновок, що ти втік разом з нами до Пенсильванії, куди прямують усі втікачі, що намагаються уникнути відповідальності, тим паче що ані про Анну, ані про фальшивого Лауреата ні слуху ні духу, відколи вона зійшла на берег. — Він втягнув краєчок губи. — Я збирався залишитися з Ендрю, вдаючи із себе Тімоті Мітчелла, аби дещо погамувати його гнів і дізнатися, що його пов'язує з лордом Балтимором; але мої пошуки родоводу виявилися такими марними і викликали при тому таку злобу, що надалі грати цю роль було вже небезпечно.

Ебенезер запитав, що ж його вихователь робитиме тепер.

— Ми зійдемо разом на берег у Сент-Мері, — мовив Берлінґейм. — Потім ти станеш розпитувати в усіх громадських місцях, чи не чув хто-небудь чогось про Анну чи Ебена Кука, а я сам стану шукати Куда.

— Одразу? А може, нагальнішою справою є розшукати мою сестру, перш ніж з нею трапиться якесь лихо?

— Це лише два шляхи, що ведуть до однієї мети, — відказав Берлінґейм. — Ніхто краще за Куда не знає, що відбувається в Меріленді, і хтозна, може, вони вже обоє його бранці. Та й крім того, якщо мені вдасться завоювати його довіру, він може посприяти нам у поверненні твого маєтку. Зрештою, для нього буде радісною новиною почути, що Лауреат Меріленду є його союзником!

— Не так швидко, — заперечив Ебенезер. — Я, може, і втратив віру в Балтимора, але ще не присягав на вірність Джону Куду. Так чи інак, як ти це добре знаєш, я ніколи не був Лауреатом, а навіть якби й був, то перестав би бути. Ось, подивися на це. — Він витяг гросбух з кишені свого каптана й показав Берлінґейму готову «Мерілендіаду», яку, з огляду на те, що жанр її був прямо протилежний до панегірика, він переназвав «Баришник дур-зіллям». — Можеш, коли хочеш, назвати цю річ незграбною, — задерикувато мовив він, — але разом з тим вона написана чесно і може вберегти багатьох інших від тих халеп, у які довелося вскочити мені.

— Що зроблено від щирця, не завжди є витвором митця, — висловив свою думку Берлінґейм, зацікавившись, — і навпаки.

Він відкрив записника і, поклавши його на поручень, уважно прочитав твір декілька разів, поки «Пілігрим» просувався Затокою у напрямку мису Лукаут, де річка Потомак впадає в Чесапіцьку затоку. І хоча він так і не зробив жодних зауважень й Ебенезер не почув від нього ані схвальних, ані недоброзичливих відгуків, втім, коли надійшов час спускатися в човен, що мав доправити їх до Сент-Мері-Сіті, Берлінґейм наполіг на тому, щоб відправити «Пілігримом» поему Бену Бреґґу, власнику друкарні «Знак крука», що на Патерностер-роу.

— Але ж він її знищить! — скрикнув поет. — Хіба ти не пригадуєш, у який спосіб я здобув цей гросбух у березні?

— Він її не знищить, — запевнив його Берлінґейм. — Бреґґ багато чим мені зобов'язаний, про що я не буду тут розводитися.

Часу подумати над цією пропозицією не було; не без деяких побоювань Ебенезер дозволив, щоб його колишній вихователь вручив «Баришника дур-зіллям» капітану барка, який повернув йому решту грошей, що залишились від плати за проїзд до Англії, і обоє чоловіків вирушили на човні вгору по річці до Сент-Мері-Сіті.

Розмова, що відбулася між колишніми Лауреатами Меріленду, у якій належним чином викладено поневіряння, що їх довелося зазнати міс Люсі Роботем, і яка завершується твердженням настільки неправдоподібним, що подібне не так легко підшукати

Невдовзі після прибуття до Провінції кілька місяців тому губернатор Френсіс Ніколсон оголосив про свій намір перенести уряд Меріленду із Сент-Мері-Сіті, міста, яке так нещасливо поєднувалося в уяві з лордом Балтимором, якобітськими і каролінгськими королями та римо-католицькою церквою, до Енн-Арундел-Тауна, що на річці Северн, котре мало подвійну перевагу через своє розташування на середині Чесапіцької затоки та цілковито протестантську історію. І хоча в дійсності переїзд архівів уряду й офіційна зміна назви з Енн-Арундел-Тауна на Аннаполіс мали відбутися лише наприкінці лютого, однак наслідки прийняття цього рішення були помітні в Сент-Мері-Сіті вже зараз: на вулицях поменшало людей; капітолій та інші громадські установи, по суті, стояли пусткою, а деякі заїзди та приватні будинки були покинуті або зачинені й позабивані.

Перед луковими дверима будинку, де засідав уряд, Берлінґейм сказав:

— Наші пошуки прискоряться, якщо ми рухатимемося окремими шляхами; ти станеш розпитуватися на пришибі та в корчмах поблизу, а я зроблю те саме далі в місті. Коли почне сутеніти, ми зустрінемося тут і повечеряємо, і, якщо дасть Бог, твоя сестра також буде разом з нами!

Ебенезер пристав на цю пропозицію, погодившись також і з цим побажанням, бо хоча можлива зустріч віч-на-віч із Анною після всіх тих Берлінґеймових признань і бентежила його, однак він опасувався за її безпеку, адже вона була одна в Провінції.

— А якщо так станеться, що ми її знайдемо, — запитав він, злегка усміхаючись, — то що тоді?

— Гм, ну, тоді, можливо, Куд добере якогось способу вирвати мис Кука з рук Вільяма Сміта, і потім, коли Ендрю нарешті повернеться спокійно до Англії, Молден стане домівкою для нас трьох. Або, так може статися, ми втечемо до Пенсильванії, у чому нас уже підозрює твій батько: Анна, якщо вийде за мене, стане місіс Ніколас Лоу, а ти під якимсь прибраним ім’ям станеш поетом-лауреатом у Вільяма Пенна! Це дуже підбадьорює, коли, зазнавши поразки, ти вбиваєш своє старе «я» і даєш життя новому! Але ми маємо спершу висидіти наших курчат, перш ніж почнемо їх рахувати.

Вони розділилися, і Берлінґейм попрямував углиб міста, а Ебенезер скерував свої кроки до заїзду, що був неподалік того місця, де вони стояли. Увійшовши, він застав усередині з десяток або й більше містян, що їли та випивали, і ніяк не зміг зібратися на мужності, щоб одразу вдатися до своїх розпитів. По-перше, йому бракувало тієї невеличкої, заздалегідь необхідної порції нахабства, що є неодмінною прикметою журналіста чи опитувача, а по-друге, він досі був надто спантеличений подіями ще зовсім нещодавнього минулого, щоб ясно собі уявляти, що ж саме він має відчувати у його теперішньому становищі. Коли це було, як він скінчив свого «Баришника дур-зіллям» у своїх покоях у Молдені? Допіру вчора ввечері, хоча здавалося, що це було тижнів зо два тому; однак відтоді він мав призвичаїтися принаймні до дванадцятьох приголомшливих речей, кожна з яких вимагала ретельних роздумів і зміни його становища, а деякі з них потребували негайних і рішучих дій:

Він став слугою, уклавши договір про найм з господарем Молдена.

Його батько у Меріленді і на шляху до мису Кука.

Його дружина С'юзен Воррен була насправді його Джоан Тоуст з Лондона.

Але вона стала рабинею опію, жертвою пранців і шльондрою в індіян Дорчестеру.

Ба більше, її зґвалтував мавр Боабділ, і він сам, Ебенезер, ледь до цього не вдався.

Залишивши її напризволяще, він здійснив найменш двозначний, цілковито і беззаперечно безчесний вчинок у своєму житті — достоту перший такий за своєю значущістю переступ, якщо не враховувати його злих намірів, що зірвалися, на борту «Кіпріотки» та в садибі капітана Мітчелла.

Може виявитися, що лорд Балтимор зовсім не є, як він досі вважав, суцільним втіленням Добра, а Куд — суцільним втіленням Зла, а якраз навпаки, якщо Берлінґейм сказав правду; а Ендрю може бути причетним до якоїсь вкрай зловмисної змови.

Скидається на те, що його вихователь Берлінґейм завжди залишався його відданим другом, і він палає пристрастю до Ебенезера та Анни як одного цілого.

Його сестра Анна наразі перебуває десь у Провінції.

Вона й досі залишається незайманою, попри її інтимні стосунки з Берлінґеймом.

Вона кохала не Берлінґейма, а свого брата, любов'ю, надто темною і глибокою, щоб її зрозуміти.

І сам він не мав напрямку, мети чи будь-яких сподіванок на майбутнє і був у цьому світі наче сирота, як Берлінґейм, не маючи досвіду і фізичних, фінансових, інтелектуальних і духовних ресурсів цього джентльмена.

Отож маючи справу з усіма цими проблемами, що ледь не зводили з розуму, хіба ж міг він підійти до незнайомців і почати спокійно ставити їм запитання? Ба навіть та помірна зацікавленість, яку викликала його поява у присутніх, призвела до того, що у нього в животі почало все перевертатися, а лице спалахнуло. Уся його рішучість, якої і так було незгурт, вмить щезла; скориставшись з тих грошей, що йому вручила Джоан Тоуст, він уперше відучора купив собі якогось харчу і, скінчивши їсти, залишив заїзд. Декілька хвилин він безцільно тинявся неоковирними вулицями міста, ніби сподіваючись вгледіти на котрійсь із них Анну. Якби не негода, то він би так і проблукав цілий день, відмовляючись, за браком мужності, визнати, що його сестра, цілком можливо, десь страждає, потрапивши в скрутне становище, і коли б стало заходити сонце, він, зітхнувши, повідомив би Берлінґейму, що його розпитки не дали ніякого висліду. Але невдовзі від вологого вітру, що задував з боку річки Сент-Мері, він змерз і був змушений шукати собі прихистку в безіменному трактирі, єдиній іншій корчмі, яку він, прогулюючись, примітив, щоб замовити собі рому і цим погамувати стукіт зубів.

Цей заклад, як він помітив, був не таким вишуканим, як його конкурент: долівка була викладена мушлями від устриць, столики не були вкриті скатертинами, а в повітрі висів змішаний дух застоялого тютюнового диму, скваснілого пива та несвіжого їдла з дарів моря. Цей останній запах, здавалося, линув не так від страв, як від вологих каптанів завсідників корчми, які також з огляду на інші прикмети скидалися на рибалок. Вони не звернули жодної уваги на Ебенезера, ведучи й далі свої балачки про рибальські сіті та погоду, замислено нависаючи над своїми кухлями та погладжуючи бороди. І хоча ця цілковита байдужість позбавила Ебенезера будь-якої можливості підступити до них зі своїми розпитками, однак водночас вона дала йому змогу відчувати себе не так скуто в їхній присутності; він спромігся підсунути стільця ближче до вогню і настільки осмілів, що, відсьорбнувши рому, став уважніше розглядати інших відвідувачів.

В одному кутку зали йому впав ув око якийсь чоловік, що спав, вклавшись усім тулубом, руками й головою на стіл. Чи то спиртне, розпач чи звичайна втома подіяли як снодійне, поет не міг сказати напевно, але його серце забилося частіше, коли він побачив цю сцену, бо хоч хлоп і не виглядав охайнішим чи менш потяганим за решту присутніх, однак його каптан знавав кращі дні й був пошитий не з простого шкотського сукна роботяг, а із саржі кольору стиглої сливи і був підбитий сріблястим прюнелем — точнісінький близнюк того каптана, який Ебенезер вдягав для авдієнції у лорда Балтимора, а наступного дня запакував у скриню, щоб відправити до Меріленду! Те, що могло існувати два таких каптани, було маловірогідно, оскільки Ебенезер сам обирав собі матеріал і шив каптан на загад у кравця, згідно з тогочасним стилем, який навряд чи можна було стріти де-небудь поза межами Лондона; втім, він не зважився ризикнути і здійняти галас, розбудивши хлопа, а тому подав натомість знак, щоб йому принесли ще рому, і запитав кельнера, що то за чоловік, який там спочиває.

— Та хто його зна, може, губернатор Ніколсон чи король Вільям, — відказав чоловік. — Я не маю звички пхати свого носа у справи моїх завсідників.

— Звичайно, звичайно, — наполягав Ебенезер і сунув йому в руку два шилінги. — Але для мене це може бути важливо — знати, хто він.

Кельнер подивився на монети і, схоже, вирішив, що цього буде вповні достатньо.

— Правду сказати, — вирік він, — то ніхто не знає напевно, ким є цей добродій, хоча він винаймає ліжко нагорі та їсть он за тим столиком.

— Що, оце й усе?! Ти хочеш два шилінги за цю новину?

Кельнер застережливо звів догори вказівного пальця і пояснив, що той сплячий чоловік у Сент-Мері не новачок — він відвідує цю корчму вже декілька місяців, але подейкують, що він не той, за кого себе видає.

— Він дав усім довкола зрозуміти, що він Поет-лауреат Меріленду на ім'я Ебенезер Кук, але він або найбільший шахрай, що коли-небудь рискав у пошуках здобичі в Сент-Мері, або ж боїться власної тіні.

Ебенезер, почувши ці відомості, виказав таку зацікавленість, що подробиці коштували йому ще шилінг.

— Він прибув у Сент-Мері в кінці вересня чи в жовтні, — провадив далі кельнер, ховаючи гроші до кишені, — але звідки і як він сюди потрапив, ніхто напевне не знає, оскільки флотилія прибула і вже відпливла за декілька тижнів до того. Вбраний він був у одяг, який ви оце зараз на ньому бачите, хоча тоді він виглядав розкішним, та й сам він був неначе якийсь фертик зі Святого Павла, походжав з бундючним видом і виголосив, що є Лауреатом Меріленду Ебеном Куком.

— Йсусе, ошуканець! — скрикнув Ебенезер. — І що, його ніхто не запідозрив?

— Та були тут огудники, що хотіли трохи збити йому пиху; авжеж, були, — завершив кельнер. — Щоразу, коли вони просили його прочитати їм якогось вірша, він казав: «Муза не співає по корчмах», — чи щось на кшталт цього; а коли вони спитали, чому він так пізно прибув з Англії, то вирік, що, перш ніж флотилія дісталася Віргінських мисів, з «Посейдона» Джима Міча його викрали пірати, а потім викинули за облавок, маючи намір втопити, але він виплив на берег і з’ясував, що опинився в Меріленді. Тут усілякі штукарі та дотепники почали було з нього збиткуватися, але цю його історію невдовзі підтвердив сам полковник Роботем, радник…

— Не може бути!

Кельнер ствердно кивнув.

— Полковник і його донька пливли разом з ним на «Посейдоні» і бачили, як його силоміць забрали пірати, разом зі слугою та трьома моряками, про яких відтоді ніхто нічого не чув. Декотрі й досі беруть під сумнів історію цього хлопа, позаяк за всі ці місяці ніхто від нього так і не почув бодай одного віршованого рядка, а щоб налякати, досить лише згадати ім'я його батька Ендрю або ж ім'я його тестя.

— Тестя?! — Ебенезер підхопився зі свого стільця. — Ви маєте на увазі Вільяма Сміта, бондаря?

— Я не знаю ніякого бондаря на ім'я Сміт, — засміявся кельнер. — Я мав на увазі полковника Роботема з Телботу, який був достатньо переконаний у його особистості, щоб узяти собі в зяті, але відтоді він довідався про ще одного чоловіка, який видавав себе за Ебена Кука! Він збирається подати до суду на самозванця, а тим часом цей хлоп так його боїться…

— Досить, — похмуро сказав Ебенезер. Залишивши склянку рому непочатою на столі, він без вагань упевненим кроком підійшов до стола, за яким спав чоловік і, побачивши, що там і справді задрімав Бертран Бертон, обома руками трусонув його за плечі.

— Ану прокидайся, негіднику!

Бертран одразу ж підхопився, і тривога від того, що його так нагло збудили, обернулася на жах, коли він побачив, хто його трусив.

— Підлий інтригане! — несамовито прошепотів Ебенезер. — Що ти тепер накоїв?

— Стривайте, пане Ебене! — прошепотів пахолок у відповідь, жалюгідно роззираючись навкруги, щоб оцінити небезпеку свого становища. Але інші завсідники, якщо вони взагалі звернули увагу на цю сцену, споглядали за нею з лінивою цікавістю, вбачаючи в тому якусь розвагу для себе: ззовні виглядало так, ніби вони анітрохи не розуміють, у чому тут справа. — Залишмо це місце, пане, а доти тут ні слова! Мені стільки треба вам розповісти!

— А мені тобі! — відказав поет, і в його голосі лунали неприємні нотки. — Отже, ви дуже непокоїтеся за свою подальшу долю, пане Лауреате?

— І для того є підстави, — зізнався Бертран, досі кидаючи погляди довкола. — Але більше мене турбує ваша доля, пане, і доля вашої сестри Анни!

Ебенезер вхопив його за зап'ястки.

— До біса твої турботи, чоловіче! Що тобі відомо про Анну?

— Не тут! — став благати пахолок. — Ходімо до моєї кімнати нагорі, де ми зможемо поговорити, нікого не боячись.

— Це ти чогось боїшся, а не я, — мовив Ебенезер, але дозволив, щоб Бертран провів його східцями нагору. Він помітив, що предмети одягу слуги, починаючи з перуки й закінчуючи пантофлями, були речами з його скрині, всі виглядали доволі поношеними та потребували прання; але сам чоловік, хоч очі його були каламутні від сну та ляку, очевидно значно поліпшив свій стан, вдаючи із себе лауреата. Він набрався тіла, а його постава, хоч він і виглядав якимось скуйовдженим і неохайним, прибрала гідності — безперечно, він більше приваблював до себе, ніж його хазяїн. Коли вони нарешті ввійшли в Бертранову кімнату, єдиними меблями якої були ліжко, стілець і вмивальник, Ебенезер уже ледь стримував своє обурення.

Слуга озвався першим.

— Як так сталося, що ви опинилися тут, сер? Я думав, що ви ув'язнені в Молдені.

— Ти знав! — Ебенезер побілів на виду. — Ти знав, у якому жалюгідному становищі я був, і скористався з цього собі на пожиток.

Від гніву його охопила така слабкість, що він був змушений сісти на стілець.

— Прошу, вислухайте, що я маю вам сказати, — став благати Бертран. — Це правда, що наприпочатку я став грати вашу роль, аби потішити своє марнославство, але невдовзі хоч-не-хоч я вже був змушений це робити, і коли я почув, що вас там утримують проти волі, то єдиною моєю метою було зробити вам послугу.

— Знаю я твої послуги! — вигукнув поет. — Бажаючи зробити мені послугу, ти програв усі мої заощадження на «Посейдоні» та на додачу здобув мені славу звабника жінок!

Але на Бертрана це не справило сильного враження, і він наполіг, щоб йому дали змогу все пояснити.

— Ніхто не прагнув більше, ніж я, — вирік він, — залишитись у Лондоні зі своєю Бетсі, і я навіть ладен був би ризикнути і вручити свого стручка Ральфу Бердселу — як то кажуть, Краще вже згубити хліба шмат, ніж втратити весь буханець. Але Доля визначила інакше і…

— Нумо обійдемося без твого скиглення і передмови, — наказав хазяїн, — й одразу перейдемо до твоєї побрехеньки.

— Я лише хотів сказати, пане, що ось я тут, і мене із дамою мого серця розділяє пів світу, зі мною жорстоко обійшлися ті кляті пірати, і, крім того, я був дуже розчарований, втративши свій острів в океані…

— Втративши свій острів в океані!

— Еге ж, паночку. Тобто я хочу сказати, що не кожен день чоловіку доводиться бачити, як сім золотих міст вислизають у нього, так би мовити, крізь пальці, не кажучи вже про моїх ясношкірих дівчат-язичниць, що були б ладні вдатися до будь-яких бісівських штук, які спали б мені на думку, приносили б мені тістечка та келишок пива щогодини…

— Давай, давай, ач як пустив слинку!

— А отой мій шляхетний Дрейкпекер, нехай Бог благословить його серце, — великий і чорний, мов шкотський бик, чоловік такий, що й вавилонську блудницю здатен вграти, а разом з тим такий покірний парафіянин, що ним міг би похвалитися будь-який бог, і котрого ви віддали, щоб він доглядав якогось смердючого дикуна…

— Їй-бо, чоловіче, облиш цю історію і починай уже розповідати свої байки! Я ж був при тому!

Із цим твердженням Бертран не міг не погодитися.

— Я вам усе це тут розповідав лише для того, — сказав він, — щоб допомогти зрозуміти, у якій притузі я опинився і яким жалюгідним себе відчував, коли свинарка сказала нам, що ми у Меріленді, і я був змушений, так би мовити, упасти з Небес у Пекло.

— Байдуже, чи то твоє жалюгідне становище, чи то твоя легкодуха натура, — мовив у відповідь поет, — але я й так усе добре зрозумію і без твоєї допомоги. А щодо свинарки… — Він завагався, подумавши, що краще буде не оголошувати про свій шлюб, і натомість зажадав, щоб слуга почав свою розповідь, відколи той прибув до Сент-Мері-Сіті близько трьох місяців тому, та дав звіт щодо своєї поведінки в найкоротший і найясніший спосіб, наскільки йому дозволяє така безперервна низка крутнів.

— Єдиним моїм бажанням є саме так і зробити, пане, — запевнив Бертран. — Я лише прошу вибачити мені оте моє лукавство, що я виявив наприпочатку й думав загладити цим вступом; решта ж більше заслуговує на поблажливість і спочуття, ніж на догану, і я все залюбки вам відкрию, як то зробив у розмові з вашою бідолашною сестрою і зробив би, спілкуючись із самим паном Ендрю, який спочатку і відіслав мене до вас на Паддінґ-Лейн з однією лише метою у цьому широкому і порочному світі…

— Із якою? — вигукнув Ебенезер. — Викрасти моє ім'я і чин, аби звести у Радника його доньку? А щоб я здох, коли не виб'ю з твоєї шкіри батогами бодай одне чесне речення англійською мовою!

— …бути вашим порадником і захисником, — мовив Бертран, і коли його хазяїн зробив рух, немов збираючись напасти, він відступив на протилежний бік ліжка і поквапився розпочати розповідь. Відкриття, що вони перебувають у Меріленді, а не на Сиболі, пояснив він, і як наслідок усвідомлення того, що він більше не божество, а лише звичайнісінький слуга, так гнітюче вплинуло на нього, що коли, за наказом Тімоті Мітчелла, він разом з іншим слугою вирушив привезти скриню Ебенезера, то не зміг не піддатися спокусі видати себе за Лауреата, хоча б на час свого відрядження. Тим-то він і виголосив своєму компаньйону, що насправді він і є Ебенезером Куком, а той чоловік у капітана Мітчелла — його слуга, і що вони лише на якийсь час, маючись на бачності, помінялися ролями. Одначе, повів далі він, їх зустріли в Провінції доволі тепло, і тепер цей перевдяг був не потрібен. Потім вони забрали скриню, що була записана на Ебенезера Кука, і, домовившись про нічліг для пана і його слуги, Бертран надумав далі діяти самостійно, аби дістати якомога більшу вигоду зі свого чину, який він здобув на такий короткий строк.

— Усе йшло добре, — зітхнув він, — до тієї години, коли я залишив заклад Вансверінґена, розташований трохи далі по цій вулиці. Сонце підбилося височенько, і мене трохи розвезло від рому; поки я стояв, роздивляючись, де я, якась гарненька, що куди там, молода панночка зі слізьми на очах підійшла до мене і з криком «Любий Ебенезере!» обхопила мене руками за шию. Це була Люсі Роботем, ота сама хвойдочка, що переслідувала мене на «Посейдоні» і вважала, що мене вже давно забили пірати!

Заради старих часів, вів далі Бертран, він пригостив обідом у Вансверінґена міс Роботем, чий татусь засідав у раді Сент-Мері, і коли вона зняла своє манто, щоб сісти до столу, він, на своє здивування, помітив, що вона вагітна. Він став розпитувати її (Ебенезер поморщився від самої думки), і вона знову залилася слізьми і зізналася, що, коли вони прибули до Меріленду, її обдурив, пообіцявши з нею одружитися, велебний Джордж Табмен, отой самий, чиї таланти до спекуляцій довели до злиднів половину пасажирів «Посейдона» і якому вона дала запліднити себе в будиночку пароха парафії Порт-Тобакко лише для того, щоб невдовзі після весілля довідатися про те, що їхній шлюб незаконний, бо велебний Табмен забув розлучитися зі своєю першою дружиною, що залишилася в Лондоні. Полковник Роботем одразу ж домігся, щоб шлюб скасували, і, крім того, звернувся до єпископа з клопотанням, щоб той учинив слідство проти Табмена і заборонив відправляти служби йому і велебному Перегріну Коні, який, як він стверджував, свідомо благословив двоженський союз свого колеги, але всього впливу полковника в Провінції не стало, щоб знайти ще одного чоловіка для Люсі чи сповільнити прояви ознак її стану, які вкупі з її репутацією жінки не дуже розбірливої у своїх зв'язках усунули її з переліку дівиць, з якими варт одружуватися джентльменам.

— Отож тоді я й зрозумів, чого вона так зраділа, побачивши мене живим, — мовив пахолок. — Я поставився до неї з великим спочуттям, хоча й не збирався одружуватися з нею як Бертран Бертон, не кажучи вже про те, щоб зробити її дружиною Ебенезера Кука! Як то кажуть, Дім завжди стоїть готовий, а от дружину ще треба створити. Однак я приховав свої почуття і ні словом, ні ділом не виказав, що укмітив, у чому полягає її підлий викрут. Якраз навпаки, я став доброхіть вдавати із себе люб'язного Лауреата, аби краще вивідати, які ще козирі приховує ця дівка про запас.

— І поза всяким сумнівом, знову почати з того місця, на якому ти зупинився на борту «Посейдона».

Бертран підвів догори вказівного пальця.

— Я не стану заперечувати, що ми зробили одне одному приємність, перш ніж день добіг кінця, — щиро сказав він. — Я таки перехилив келишок-другий, і в мені почали, так би мовити, вигравати бісики, і я прагнув знову побачити ту знамениту емблему, якою так хизується Люсі. Вона вся в ластовиннячку, присяй-бо, і…

— Я знаю, знаю, — нетерпляче мовив Ебенезер. — Вона схожа на Велику Ведмедицю, ну, і так далі.

Бертран, пригадавши, у захваті клацнув язиком.

— Та й крім того, то неабияка втіха — мати справу з дівчатами, котрі нещодавно зайшли у тяж…

— Ні, о Боже, мене знудить!

— У всякому разі, — завершив пахолок, стиснувши плечима, — я дійшов висновку, що ця дівка отримала по заслугах, бо вона обібрала вас, вдавшись до отих хитромудрих і підступних ставок і заклáдів.

— До речі! — вигукнув Ебенезер. — Коли вже мова зайшла про заклáди…

— Ні слова більше, — усміхнувшись, урвав його Бертран. — Те ж саме питання спало і мені на думку тієї ж таки хвилини, коли я її уздрів, і коли надійшла слушна хвилина, я прямо запитав її, хто ж таки зірвав банк і виграв ту останню величезну ставку на кораблі, коли я заклав увесь мис Кука, аби отримати назад ті гроші, що втратив раніше. Спочатку вона не хотіла відповідати, але коли я пригрозив їй, що пройдуся своїм паском по її сідничках, як то я мав звичай робити із Бетсі, коли вона починала дражнитися, тільки тоді мені і вдалося вирвати з неї правду, яка полягала в тому, що вона сама, змовившись із Табменом і тим сучим сином капітаном Мічем, виграла той приз!

— О Боже!

Виграш, вів далі Бертран, розділили потім між трьома партнерами, і Табмен збільшив свою частку, запліднивши міс Роботем й одружившись із нею (спочатку перше, а потім, як тепер з'ясувалося, друге). Коли здійснилася передача прав власності, він відкрив двоженську природу цього шлюбу, сподіваючись так позбутися дівчини, але у своїх планах він не врахував гніву свого нового тестя, який досить швидко викрив цю справу і вжив законних заходів, про які йшлося раніше.

— А що ж сталося з власністю? — поцікавився Ебенезер. — Невже Табмен і досі нею володіє?

Слуга всміхнувся.

— Щодо більшості, то так, він володів нею, коли йдеться про той час, за який я розповідаю, і він і досі ще володіє більшістю, принаймні про інше мені нічого не відомо. Але окрім моєї ставки, весь його виграш складався з готівки чи рухомого майна, як-то: коней, пірог, діжок дур-зілля. Мис Кука був єдиним справжнім маєтком, який він виграв…

— А хай ти будеш проклятий, що заставив його!

Бертран звів брови.

— Либонь, це була, зрештою, не така вже й дурниця, пане. Цей негідник ніколи нічого подібного не вигравав, тим паче що він вважав, що пірати забили нас, і боявся заявити про свої права, побоюючись, що суд може дізнатися про його зловмисні звички і діяння.

— Це тільки збільшило б його шанси, якби він дізнався, — мовив Ебенезер, але в його голосі чулося полегшення. — Чесному чоловікові зле ведеться в мерілендському суді. Давай далі.

Унаслідок цього, вирік Бертран, велебний Табмен вдовольнився виграшем, що міг зібрати у джентльменів як борги, не звертаючись до суду, і, намагаючись погамувати гнів полковника Роботема, пов'язаний зі скасуванням шлюбу, він передав Люсі квит на право володіння маєтком на мисі Кука за декілька днів до зустрічі з автором цієї розписки.

— Вона так само, як і Табмен, мала сумніви щодо того, яке рішення винесе суд з приводу цього квита, — мовив пахолок. — І сподівалася, що я перепишу на неї папери на право власності, як то і личило б джентльмену, особливо якщо зважити на її стан, але коли я не виказав жодних ознак того, що маю такий намір, їй нічого не залишалося, як знову вдаритися в сльози та вдатися до погроз.

Наступним кроком, пояснив Бертран, він відіслав іншого слугу назад до капітана Мітчелла, як і звелів Тімоті, і вже збирався подумати про те, як переправитися до Молдену самому і доставити туди свій вантаж. Одначе, вирішивши, що його хазяїн не буде сильно зважати на непередбачену кількаденну затримку і складнощі, пов'язані з отриманням і доставкою скрині, він, прийнявши запрошення полковника Роботема, затримався ще на один день у Сент-Мері, а потім ще на один і ще на один, ніяк не бажаючи відмовлятися від принад життя, що йому давав його чин, і ласк, які у відчаї дарувала йому Люсі. Упродовж цього часу його господар і коханка поперемінно то улещували його, то погрожували: їхньою головною метою було поєднати шлюбом домівки Куків і Роботемів і таким трибом єдиним махом розв'язати всі свої проблеми; коли ж ні, вони присяглися передати справу до суду, попри те що їхні вимоги, з погляду правосуддя, були доволі сумнівними, сподіваючись на те, що з приданим у вигляді мису Кука навіть вагітна хвойда зможе знайти чоловіка доброго походження, згодного взяти з нею шлюб. А що жодна сторона не могла торгуватися вповні з позиції сили, то вся спірка звелася до тонких натяків і двозначних заперечень, і Бертран, одіславши скриню кількома днями раніше, насолоджувався цілим тижнем таких неквапливих розваг і розкошів, які більшість слуг можуть смакувати лише у своїх мріях.

Одначе під кінець того тижня він почув од одного шинкаря у Вансверінґена, словам якого можна було цілком довіряти, що якийсь чоловік на ймення Ебен Кук, який мешкає на Східному узбережжі, повністю відписав свій маєток звичайнісінькому бондарю. Чи зійшов на нього якийсь святобливий дух справедливості, чи то він сповнював якісь темні та зловісні зобов'язання, чи, може, то була лише помилка — про те точилися суперечки; і, здійснивши передачу прав на майно, яка, вочевидь, була цілком законною, сам Кук смертельно захворів, і тепер його доглядали в маєтку, який він втратив, в обмін на що він погодився одружитися з донькою бондаря, шльондрою.

— Ця новина ледь на звалила мене з ніг, — сказав пахолок. — Ніхто не мав жодних сумнівів, що я насправді був Ебеном Куком — адже ви маєте визнати, пане, що хоч би якими були ваші принципи, я таки маю хист до того, щоб вдавати із себе поета, — але стали очікувати, що я негайно ж подамся до Дорсету й викрию їх обох — і того бондаря, і того безчесного самозванця. Ба більше, було жахливо почути, яке нещастя звалилося на вас, і ще жахливіше думати, що ви лежите десь на порозі, так би мовити, смерті й змушені були одружитися з якоюсь паскудною служницею-замазурою…

Ебенезер звів руку.

— Облишмо цю твою дивовижну жалість, — сказав він. — Я певен, що тобі в полковника й шматок до горла не ліз, і ти став не таким палким коханцем Люсі.

— Саме так і було, — визнав Бертран. — Хоча, звісно, я жодним чином цього не виказав.

— Звичайно, що ні.

Натомість, вирік Бертран, він зізнався полковнику Роботему, що ті ж самі зрадники короля, які наказали піратам викрасти і вбити його, тепер намагаються занапастити його в Провінції, щоб він силою свого пера не пролив на них світло, викривши їхні заколотницькі змови. Отож, аби запобігти їхнім каверзам, він і послав свою людину, щоб вона під виглядом Лауреата розвідала, що там і до чого, — отого самого секретаря, який і раніше з власного бажання служив йому в цій ролі, — і гадки не маючи, чим ця хитрість обернеться для нього. Тоді полковник, радий прислужитися своєму гостеві як тільки можна, запропонував негайно поклопотатися за нього перед губернатором Ніколсоном, який щиро ненавидів навіть усілякі суперечки, а що вже казати про заколоти; але Бертран запропонував зовсім інший план нападу, настільки приємний для Роботемів, що вони одразу ж відкрили свої карти і зі слізьми на очах його обійняли.

— Я ледь не вмираю зі страху в очікуванні того, що маю зараз почути, — сказав поет.

— Це було зарівно і просто, і досить дієво, — зітхнув слуга, — чи принаймні так воно здавалося, коли я це замислив. Я запропонував, аби ця справа залишилась entre nous[82]…

— Entre nous? Їй-бо, ти що, уже навчився плести інтриги й французькою?!

Бертран почервонів.

— Це слово, яке вживає Люсі, коли має намір забагатіти чужим коштом. Мій задум, як я казав, полягав у тому, щоб ця справа залишилась entre nous, доки я не з'ясую краще, у якому ви стані та як можна вам краще прислужитися; я не бачив ніякої користі в тому, щоб відкрити Роботемам своє справжнє ім'я і посаду, як не бачив ніякого сенсу в тому, щоб ризикнути викрити себе, звернувшись зі своїм клопотом до губернатора. Я ознаймив, що дав вам довіреність на право розпоряджатися майном, щоб ви могли краще вдавати із себе Лауреата, і що ці повноваження давали бондарю певні, хоч і доволі хисткі права на мис Кука, якщо спробувати оскаржити їх у суді, де до цієї справи можуть поставитися упереджено; бо хоча уступна була зроблена несправжнім Лауреатом (так я сказав полковнику), проте самозванець був моїм законним агентом і уповноваженою особою, а відтак мав право укладати угоди від мого імені.

— Присягаю, ти не менш голінний казуїст, ніж Річард Совтер! — сказав Ебенезер. Бертран просяяв.

— Це лише, так би мовити, закуска й салат до того, що сталося потім, пане: одразу ж після цього я запропонував пошлюбити панночку Люсі, пояснивши, що хоч її права на маєток в очах закону мають не більшу вагу, ніж підтирка з паперу, однак вони все ж стоять поперед будь-яких вимог, що можуть висунути якісь зрадники; але якщо я стану підтримувати їх як автор квита, чоловік позивачки і справжній Лауреат Меріленду, то тоді можна буде переконати присяжних і на суді у самого Диявола!

— Ти тільки послухай! — скрикнув поет. — Ти збирався вкрасти мій маєток разом із моїм ім'ям і чином!

— Його й так уже вкрали, — нагадав йому Бертран. — А я мав намір викрасти його назад і повернути законному власнику, якщо вийде, після чого я міг би назвати своє справжнє ім'я, а Люсі Роботем могла б тоді йти під три чорти, хоч вона й буде моєю законною дружиною!

Він додав, що полковник був радий почути цю пропозицію, а Люсі й поготів; отож одразу ж тоді й уклали шлюб і консумували його так, що не прискіпаєшся, і хоча він так і не зміг, як на те сподівався, вписати у квит пункт, згідно з яким маєток переходив би у власність чоловіка, але він усе-таки вважав, що мис Кука врятовано.

— Я просто приголомшений цією двоїстістю! — сказав Ебенезер. — І де ж це нещасне створіння, яке ти обдурив, і її бідолашний татусь? Як так сталося, що ти сидиш, зіщулившись від страху в цій корчмі, замість того щоб панувати в Молдені?

— Полковник ці два останні місяці роз'їжджає десь на півночі у справах, — зітхнув Бертран, — а його донька, на моє прохання, поїхала разом з ним. Я заявив, що вона в небезпеці через тих зрадників і повинна залишатися з батьком, принаймні доки не розродиться, але, правду кажучи, я повністю живу коштом полковника, і коли б він тоді не поїхав, то того ж таки дня мене викрили б як справжнісінького жебрака. Мені ще пощастило, що Люсі відклала декілька фунтів, котрі віддала мені на зберігання: цього якраз стало на те, щоб купити собі щось попоїсти і випити та сплатити за оцю вошиву кімнату.

З його слів, він марно намагався довідатися щось про долю Ебенезера та втілити в життя отой свій хитрий план, що собі намітив: руки в нього були зв'язані за браком коштів і можливостей повпливати на щось, допоки не повернеться полковник.

— У всякому разі цю гру закінчено, — підсумував він похмуро. — Полковник Роботем повертається наступного тижня до Телботу, і якщо він не дізнається правду від вашого батька, то йому все стане зрозуміло, щойно він побачить, в якому я стані. Або ж сам пан Ендрю розшукає мене тут, коли взнає, що вас у Молдені немає, — останнього разу мені б нізащо не вдалося уникнути зустрічі з ним, якби ваша сестра не попередила мене, що він їде…

— А де ти знайшов Анну, і де вона зараз?

— Це вона знайшла мене, — сказав Бертран, — того самого дня, як зійшла на берег у Меріленді. Вона прийшла, щоб знайти вас у цій кімнаті, де, як то всім у Сент-Мері відомо, мешкає Лауреат, і я спочатку ледь впізнав її, так вона постаріла.

Ебенезер поморщився.

— Вона була просто ошелешена, побачивши мене, а я — її. Я розповів їй усе, що мені було відомо про вашу гірку долю, ні словом не обмовившись про свою, і хоча я благав її не поспішати і не робити необачних вчинків, її ніщо не могло втримати і вона мусила того ж таки дня, не зважаючи ні на яких зрадників, перетнути Затоку, щоб виглядіти вас чи померти на вашій могилі.

— Дорога, люба Анно! — вигукнув Ебенезер і одразу зашарівся, пригадавши Берлінґеймову ранкову розправу. — Що трапилося далі?

— Щоб переправитися і дістатися річки Чоптанк, вона сіла на якийсь шлюп, — сказав Бертран. — Я розмовляв потім з тим капітаном, і він мені сказав, що вона зійшла на берег у якомусь місці, що зветься Тобакко-Стік, це найближча до мису Кука якірна стоянка. І відтоді ні я, ні будь-хто інший, наскільки я знаю, не мав про неї жодних відомостей.

— Боже милостивий! Жодних відомостей? — Й Ебену стрельнула до голови думка така жахлива, що йому аж в горлі перехопило: Вільям Сміт, напевно, був дуже сердитий, що він втік з Молдену, порушивши свій договір про найм, а Джоан Тоуст палала ще більшим гнівом від того, що її кинули; припустімо, що бідолашна Анна потрапила в їхні пазурі, і вони помстилися їй за все, що накоїв її брат!

— Хай її Бог боронить! — ледь видихнув він до Бертрана, швидко підводячись зі стільця. — Вони могли примусити її стати повією! І звідкіля нам знати, може, саме цієї хвилини якийсь брудний плантатор чи здоровецький жукуватий дикун…

— Агов, пане! Що ви там кажете? — Бертран з тривогою підскочив, щоб поплескати по спині свого хазяїна, у якого стався напад надхи і якого, здавалося, ось-ось знудить.

— Найми нам човна, — наказав Ебенезер, допіру перевівши дух. — Цієї ж хвилини ми вирушаємо до Молдену, і начхати на наслідки!

Не згадуючи про те, що він кинув Джоан Тоуст напризволяще, він коротко, як міг, розповів здивованому слузі про сумний стан речей у Молдені, пояснив обставини свого від'їзду, те, як Генрі Берлінґейм його порятував, згадав про ту величезну змову, що учиняють у Провінції, і про небезпеку, що чатує на Анну, дарма, приїхав Ендрю до мису Кука раніше за неї чи ні.

— Я розповім тобі більше, коли будемо пливти, — пообіцяв він. — Не можна втрачати ні хвилини!

— Я знаю одного капітана, якого ми могли б найняти, — наважився запропонувати Бертран, — і мені байдуже, хто мене вб'є — ваш бондар чи полковник Роботем, коли знайде мене, але, по щирості, у мене залишився лише шилінг з грошей Люсі…

Від цього нагадування його гнів на слугу знову спалахнув, і Ебенезер був ладен почати знову лаяти його за те, що той так жорстоко обійшовся з Люсі Роботем, але він вчасно обірвав себе на півслові й аж здригнувся, намагаючись притлумити в собі цей потяг.

— У мене досить грошей, — буркнув він, не даючи жодних пояснень, звідки вони взялися.

На березі вони знайшли капітана, про якого казав Бертран, і, попри те що було вже далеко за полудень і погода не віщувала нічого доброго, цей джентльмен таки погодився за обурливо високу плату в три фунти стерлінгів переправити їх до мису Кука на своєму невеличкому рибальському човні. Коли вони збиралися ступити на борт, Ебенезер пригадав, що в нього призначена зустріч біля будинку уряду.

— Присяй-бо, я ледь не забув, мені ж треба залишити кілька слів для Генрі Берлінґейма, який збирався попрохати Джона Куда про поміч, — він усміхнувся, побачивши Бертранове здивування. — Це надто довга історія, щоб розповідати її зараз, скажу лише одне: Тім Мітчелл, який послав тебе сюди, зовсім не є сином капітана Мітчелла — це Генрі Берлінґейм.

— Не може того бути! — на обличчі слуги проступив жах.

— Не хто інший, як він, — підтвердив поет.

— Тоді вам більше потрібно читати молитви, ніж писати послання, — мовив Бертран. — І хай нас усіх Бог береже!

— А це що за дурниці?

— Вашому другу не треба далеко ходити — варто лише зазирнути в дзеркало, щоб знайти Джона Куда, — вирік пахолок. — Він і є Джон Куд!

Поет перетинає Чесапіцьку затоку, але так і не потрапляє до порту призначення

— Це щирісінька, як саме Євангеліє, правда, клянуся! — правив своєї Бертран. — Щоб взнати новини, немає кращого місця, ніж корчма у Сент-Мері, і всі ці місяці я тримав і очі, і вуха широко відкритими. Та ж кожен наймит знає, що Тім Мітчелл — то Джон Куд у перевдязі, а ви мені тепер кажете, що пан Берлінґейм — це Тім Мітчелл; присяй-бо, мені слід було б раніше здогадатися! Таж вони одного тіста книш!

Ебенезер похитав головою.

— Важко придумати якесь твердження, що було б настільки ж неправдоподібним, як твоє. — Однак він не виказав жодних ознак обурення, як то, бувало, робив у інших випадах, коли пахолок зводив наклеп на його колишнього вихователя.

— Ні, пане, повірте мені; це ж ясно, як двічі по два. Подумайте тільки: де ви вперше почули про цього лиходія Джона Куда?

— У лорда Балтимора, перед тим як вирушити в подорож, — відказав Ебенезер. — Тобто…

— А коли Куд почав сіяти розбрат і вчиняти ребелії в Провінції? Хіба це не сталося саме тоді, як Берлінґейм туди приїхав? І хіба ж це не правда, що коли пан Берлінґейм прибуває до Лондона, то він вам каже, що і Куд там також перебуває?

— Але боронь Боже…

— Невже ви думаєте, що пан Берлінґейм міг би провести бодай дві хвилини в товаристві Слая та Скеррі, видаючи себе за Куда, а тим паче здійснити разом з ними подорож, що тривала три місяці? Таж у це неможливо повірити!

— У нього неймовірний талант до перевтілення, — став заперечувати Ебенезер.

— Ще б пак, їй-бо, та хто б ото сумнівався! Із того, що я почув від вас та інших, він видавав себе за Балтимора, Куда, полковника Сеєра, Тіма Мітчелла, Бертрана Бертона й Ебена Кука, про решту я вже мовчу, і його ще жодного разу не викрили! А який же найголовніший талант Джона Куда, якщо не цей самий? Хіба він не вдавав із себе католицького священника, протестантського пастора, генерала та кого хочете? Хіба не має він звички подорожувати інкогніто, так що його підлеглі заледве знають його справжнє обличчя?

— Але ж він шість років був моїм вихователем! Я знаю цього чоловіка! — І щойно він сказав це, як одразу ж зрозумів, наскільки безмежно хибним є це твердження. І хоча він і далі крутив головою, немов відмовляючись вірити, але коли їхній перевізник звернувся до нього, він одкинув думку повернутися назад до заїзду, щоб залишити повідомлення, і рибальський шлюп рушив униз по річці Сент-Мері.

— Усе так швидко міняється, і все так заплутано! — поскаржився він незабаром, коли вони з Бертраном сховалися від негоди у крихітній каюті за щоглою. Він думав не тільки про Берлінґейма та переоцінку Балтимора і Куда, яку того ранку так переконливо відстоював його колишній вихователь (і це після заяви Бертрана, здавалося, якраз найбільше його і викривало), а і, власне, про Бертрана, Джона Макевоя і, по суті, усіх інших. — Кожен виявився кимось іншим — не тим, за кого я його вважав!

— Багацько є чого, — кивнув похмуро слуга, — про що такі людці, як ви та я, і гадки не мають. Усе насправді до біса інакше, ніж здається.

— Але ж, о Боже… — Ебенезер губився у дратівливих здогадах. — Почнімо з того, що звідки мені знати, подорожував я з Берлінґеймом чи з кимось іншим, коли він змінює все — від обличчя до своєї філософії щоразу, як я його знову зустрічаю? Можливо, Берлінґейм помер шість років тому, або є бранцем Балтимора, або потрапив у полон до Куда, а всі ці інші є тільки самозванцями!

— Це не виключено, — визнав Бертран.

— А ця війна між Балтимором і Кудом! — різко засміявся Ебенезер. — Звідки нам знати, хто правий, а хто ні й чи насправді це війна? І що мене утримує від того, щоб сказати, що вони вчинили змову, і всі ці ознаки заколоту — це лише прикриття, що приховує якусь їхню страшну співпрацю?

— Це б мене анітрохи не здивувало, якщо хочете знати. Я ніколи не довіряв цьому якобіту Балтимору; власне, вірив йому не більше, ніж Берлінґейму.

— «Якобіт», кажеш? Яким же невинним селюком ти став! Гадаєш, що твій король Вільям не змовився таємно із Яковом, як він змовився з Людовіком і Папою Римським? Хіба не добре відома річ те, що Історія набагато частіше твориться таємними рукостисканнями, ніж усіма парламентами у світі?

— Багато є чого, що могло б здивувати чесну людину, якби вона тільки про це взнала, — пробурмотів слуга, посовався і пильно подивився на небо, яке затягували хмари.

— Присяй-бо, із тебе більший мудрець, ніж із Сократа, приятелю! Ці твої висловлювання треба написати золотими літерами на антаблементах будівель громадських установ, щоб їх ніхто не забував! І що, окрім дитячої невинності, переконує силу-силенну людей, що церква не опирається на бурдей чи що Бог і Сатана не тримають рук в одній вазочці для печива?

— Е, паночку, це ви вже щось надто далеко зайшли! — стишеним голосом мовив Бертран. — Деякі речі знаєш так само добре, як і своє ім'я.

Ебенезер знову розсміявся якимось нервовим сміхом, неначе у нападі пропасниці.

— Тоді ти й справді віриш у те, що розмовляєш з Ебеном Куком? Як же так сталося, що ти досі так і не здогадався, що Джон Куд — це я?

— Ні, паночку, годі вже вам! — став благати слуга. — Вас спіткала і придавила лиха доля, і ви не відаєте, що кажете. Прошу вас, заспокойтеся!

Але поет лише лиховісно зиркнув.

— Ти можеш обдурити інших, вдаючи із себе тюхтія слугу, але не Джона Куда! Я знаю, що ти Ебенезер Кук, і цього разу тобі вже не втекти від смерті!

— Я скажу капітану, щоб він відвіз нас негайно назад до Сент-Мері, пане, — заскімлив Бертран, — і гукну гарного лікаря, щоб він пустив вам кров. Все одно вже пізно, щоб перепливати затоку, і їй-бо, гляньте он на ті баранці на хвилях! Сон і відпочинок, відпочинок і сон зроблять з вас до ранку нову людину, даю вам слово. Тільки подивіться, що там робиться за кормою: там вже вирує справжнісінький ураган! Я скажу капітану…

— Ні, чоловіче, вертайся назад; я більше не буду дражнитися. — Він заплющив очі й потер їх великим і вказівним пальцями. — Просто… та нехай уже, у мене в голові зринула одна сцена, про яку я забув і згадав оце лише зараз, і я подумав… — Він загнувся, вщипнув себе безжалісно за руку, щось прогарчав, відчувши біль, і зітхнув.

— Будь ласка пане, звідтіля наближається страшенний шторм! Ця клята цяцька піде на дно, що каменюка!

— Ти справді думаєш, що ми можемо потонути, тут і зараз? Та річ, про яку я згадував, що прийшла мені до голови, — це було на Паддінґ-Лейн у березні… гай-гай, здається, це було років п'ять тому! Мені запропонували укласти щось на кшталт парі з Беном Олівером, то була безецна справа, і я втік до себе додому, відчуваючи сором і образу…

— Їй-бо, ви тільки подивіться, як нею гойдає, пане, а ми далеко від берега!

Поет наче й не чув, із яким жахом промовляє його слуга.

— Коли я знову опинивсь один у своїй кімнаті, то відчув суцільний нестерпний стид; мені страх як кортіло повернутися назад, щоб повестися як справжній мужчина з Джоан Тоуст у тій винарні, але мені забракло мужності для цього, й отак посеред цих роздумів я і заснув за своїм письмовим столом.

Човен нахилився так, що Бертран впав на коліна; обличчя його пополотніло.

— Усе це дуже добре, пане, достоту, дуже добре; але я мушу крикнути капітану, щоб він вертав назад! Ми зможемо знайти й забрати міс Анну іншим разом, коли розпогодиться!

Ебенезер вирік, що вони заберуть її зараз, і провадив далі.

— Те, про що я тільки-но згадав, — мовив він, — це те, як Джоан Тоуст, постукавши у двері, розбудила мене, і який я був здивований, побачивши її, і спросоння нізащо на світі не сказав би, чи то був сон, чи ні. І я пам'ятаю, як міркував собі, що це, безперечно, якийсь немилосердний сон, адже нічого такого дивовижного у справжньому житті ніколи не трапляється. Усі мої радощі й болещі почалися разом із цим стуком у двері, і вони настільки фантастичні, що я із подивом питаю себе, чи я й досі ще не на Паддінґ-Лейн, сповитий сном, а вся ця жахлива історія мені лише сниться.

— Якби ж то дав Бог, щоб так воно і було, пане! — вигукнув слуга. — Йсусе! Чуєте, як завиває вітер, і бачите, як небо потемніло!

— Мені, бувало, снилися сни, які здавалися справжнішими, ніж це, — мовив Ебенезер, — і Анні також, багато разів. У нас була одна штука, до якої ми вдавалися дітьми: коли на нас нападали нумідійські леви або ж ми падали з якоїсь скелі у Карпатах, ми зазвичай казали: «Це тільки сон, і зараз я прокинуся; це тільки сон, і зараз я прокинуся». І справді, ми прокидалися у своїх ліжечках в Сент-Джайлзі! Та хіба тільки це? Ми, бувало, питали себе, перемовляючись ввечері крізь прочинені двері, лежачи у своїх опочивальнях, чи не є часом усе життя і світ таким сном; багато, багато разів ми були ладні спробувати цю нашу чарівну примовку, але думали, а що як ми прокинемось у світі, де нема ні людей, ні Землі, ні Сонця, а тільки безтілесні духи в пустоті. — Він зітхнув. — Але ми так ніколи і не спробували…

— Спробуйте зараз, пане, — став благати Бертран. — Поки ми ще не втопилися, бо тоді вже буде запізно для заклинань! О Боже, пане, спробуйте зараз!

Поет розсміявся, але його гарячковий шал уже минув.

— У всякому разі тобі це нічим не допоможе, Бертране. Причина, чому ми так ніколи й не спробували, полягала в тому, що ми знали — лише один з нас міг бути Сновидцем Світу — так ми його називали, — і ми боялися, що коли це спрацює, то лише один з нас прокинеться в якомусь дивному новому космосі, і йому відкриється, що в нього немає близнюка, хіба що тільки уві сні… Яка тобі від того користь, якщо я врятую себе і залишу тебе тут тонути?

Але Бертран заходився несамовито щипати себе, примовляючи:

— Це тільки сон, і зараз я прокинусь! Це тільки сон, і зараз я прокинусь!

Його стурбованість безпекою човна була цілком виправдана. Раптовий сильний вітер, що дув з південного заходу, громадив у відкритих водах Чесапіку хвилі такі велетенські, які поету доводилося бачити хіба що в шторм коло берегів Корву поміж Азорських островів, але замість «Посейдона» тоннажністю двісті тонн і команди з понад двох десятків людей його життя тепер залежало від шлюпа завдовжки менш як сорок футів, що мав тільки гафель і яким керували лише один білий чоловік і пара кремезних муринів. Уже стало сутеніти, хоча не було ще і п'ятої години; перспектива пропливти п'ятдесят миль у такому морі в цілковитій темряві здавалася справжнім самогубством, і нарешті, попри бажання невідкладно відшукати Анну, він спитав капітана — сивого джентльмена на ім'я Керн, — чи не краще було б їм повернутися назад до Сент-Мері.

— Власне, саме це я і намагаюся зробити ці останні пів години, — роздратовано відказав капітан і пояснив, що навіть прибравши клівер і топсель і взявши третій риф на гроті, він не зможе запливти круто до вітру назад у Потомак, який був із навітряного боку; часті пориви вітру були такими сильними, що навіть мінімального клаптика вітрила, потрібного для того, щоб іти проти вітру, могло б виявитися цілком досить для того, щоб надломити щоглу або ж перевернути шлюп. Єдиним можливим виходом було б кинути котву, але навіть це, за словами капітана, було б тимчасовим рішенням: якщо дно виявиться добрим і котва триматиметься, то від першого-ліпшого потужного пориву вітру косяк порветься; а так його тягтиме з великою швидкістю у підвітряний бік і вони дуже скоро опиняться на глибині, де довжини косяка вже буде мало.

— Отам-он — мис Лукаут, — сказав він, показуючи на якийсь невиразний клаптик суходолу, що віддалявся і звідкіля дув вітер. — Це остання земля, яку ви сьогодні побачите, якщо не остання взагалі.

Ебенезер відчув, як всередині у нього все похололо.

— О Боже! Невже ви думаєте, що з нами все кінчено?

Капітан Керн скинув головою до неба.

— Ми ляжемо в дрейф і кинемо котву, а далі — все в руках Божих.

Отак висловивши те, що було в нього на серці, він зі своїми муринами прикріпив невеличкий трисель до грот-щогли, щоб скерувати ніс проти вітру, та замінив залізну кішку, від якої не було ніякої користі, на парусинову плавучу котву, яка, оскільки приплив чимдалі відноситиме їх у море, затримуватиме дрейф судна у напрямку північного сходу. Більше нічого не можна було зробити: коли цю роботу скінчили, капітан принайтував румпель і разом зі своїми пасажирами укрився в каюті, у якій, на нещастя для залоги, було місце лише для трьох людей. Мис Лукаут невдовзі зник з поля зору, і, наче його зникнення було якимось сигналом, одразу ж по тому настала темрява, а вітер і дощ, здавалося, лише подужчали. Із кожною чорною хвилею шлюп підносило високо вгору і шпурляло з силою вниз межи хвилями; плавуча котва, яка не давала шлюпові вийти з вітру, примушувала його доволі глибоко занурюватися носом, і кораблик зачерпував чимало води, яку мурини повинні були відкачувати за допомогою примітивної дерев'яної помпи.

— От бідолахи! — мовив Ебенезер спочутливо. — Чи не повинні ми заступити їх біля помпи і дати їм трохи відпочити в каюті?

— У тому немає жодної потреби, — відказав капітан. — Години за три все так чи інакше скінчиться, а тим часом це не дасть їм замерзнути.

Розпитуючи, що ж той мав на мислі, поет дізнався, що коли шторм не видихнеться, не поміняє свій напрямок і не потопить їх, то тоді, дрейфуючи в цьому напрямку з теперішньою швидкістю, вони десь години за три перетнуть Затоку і їх винесе кормою на східний берег.

— Тоді що тут казати, у нас, зрештою, є надія, хіба ні? — Навіть Бертран, що без упину цокотів зубами від холоду і страху, виказав певну радість, почувши цю заяву.

— Принаймні у вас є надія потонути біля берега, — сказав капітан. — Потужна прибережна хвиля у млі ока заллє човен, а може, ще й розіб'є.

Слуга знову застогнав, а Ебенезер відчув, як у нього стали пощипувати щоки і чоло. І хоча перспектива утоплення наганяла на нього жаху не менше, ніж тоді, коли він ішов по дошці в піратів неподалік від мису Седар, на відстані якогось десятка миль на північний захід від місця, де вони були зараз, проте сама можливість смерті, як він з трепетом помітив, більше не здавалася йому такою страшною. Навпаки: хоч він і не обрав би смерть, особливо тепер, коли було невідомо, що сталося з Анною, але думка про те, що йому не довелось би мати справу з втраченим маєтком, гнівом батька і, наприклад, різноманітними відкриттями та перевтіленнями Генрі Берлінґейма, була приємною. Прекрасна Смерть! Навіть у ті найнімотніші нічні години роздумів своєї юності, коли пойнятий тугою чи захопленням він переставав дихати і, зупиняючи плин своїх думок, чув, як стугонить кров у вухах, поки він марно, до запаморочення, намагався зупинити биття свого серця, — навіть тоді духмяна прохолода Забуття не видавалася йому приємнішою.

Окрім хіба що кректання в ті миті, коли надзвичайно потужні хвилі вдаряли у борт або ж човен надто вже кренився, ніхто в ці хвилини не виказав особливого бажання звернутися до свого сусіда вголос. Шторм був несамовитий; хоча і траплялися періоди затишшя, однак не було жодних ознак того, що він збирається вщухати, і будь-якої хвилини він міг без попередження залляти їх або ж перевернути і скинути в море, таке холодне і бурхливе, що навіть найздібніший плавець не вижив би у ньому й двадцяти хвилин. Але завдяки плавучій котві, невтомним муринам, що працювали біля помпи, та явним мореплавним якостям і міцності корпусу човна, не кажучи вже про сліпе Провидіння, судно, дрейфуючи, залишалося на плаву, витримуючи шквал за шквалом і хвилю за хвилею, незмінно і впевнено просуваючись, хоч це було й не дуже помітно, у бік підвітряного берега. За якийсь час, котрий, як здавалося Ебенезеру, міг тривати однаково як двадцять годин, так і дві, капітан перестав погладжувати бороду і, підвівши голову, став до чогось уважно прислухатися.

— Увага! — Він підвів угору руку, закликаючи до тиші. — Ви чуєте це, ось зараз? — Він відчинив навстіж двері, вийшов на чардак і, ризикуючи затопити човна, наказав муринам на мить зупинити роботу помпи та припинити співати їхню матроську пісеньку, якою вони задавали ритм та полегшували собі працю. Ебенезер нашорошив вуха, але хоч відчинені двері й посилювали шум шторму, впускаючи водночас всередину дощ і холодний вітер, він так і не зміг вирізнити ніяких нових звуків, як і взагалі щось побачити.

Капітан наказав відновити роботу помпи, але без музичного супроводу, і всунув свою голову, із якої крапала вода, до каюти.

— Там земля неподалік, з підвітряного боку, — вирік він. — За кормою чутно шум прибою. — І, повторивши своє невтішне пророцтво, виголошене декілька годин тому, що так чи інакше їхні поневіряння невдовзі скінчаться, він зник у темряві попереду.

Потім, попри протести Бертрана, що він радше потоне там, де сидить, аніж назовні під дощем і в холоді, Ебенезер таки наполіг на тому, щоб вони залишили каюту, аби мати більше можливостей випливти, рятуючи свої життя, коли човен піде на дно або ж його розтрощить у смузі прибою. Дощ, як вони з'ясували, значно вщух, так що було видно весь човен, але вітер завивав так само несамовито, як і раніше, здуваючи верхівки зі здоровецьких чорних хвиль, що розбивались об човен, стрясаючи ним. І тепер, коли цю їхню нову небезпеку виявили, Ебенезер також її чув — більш глибокий і ритмічний гуркіт невидимих бурунів, що розбивались об берег з підвітряної сторони.

Капітан, що стояв попереду, відрізав плавучу котву, користь від якої ставала дедалі меншою зі зростанням припливу, і замість неї кинув кішку, не маючи особливої надії на те, що вона міцно зачепиться за дно у цій ненадійній болотистій місцевості, з метою лише примусити корабель тримати ніс проти вітру і якомога довше не дати йому наблизитися до бурунів. Потім він приєднався до своїх пасажирів на кормі й, знову погладжуючи бороду, став прислухатися разом з ними до зловісного гуркотіння за кормою.

— Чому ми не можемо відпустити котву і дати хвилям винести нас на берег? — поцікавився поет. — Здається, я колись читав, що так інколи роблять.

Капітан похитав головою.

— Прямокутну корму різко розвертають хвилі, що набігають слідом, хіба ви цього не знаєте, і також для цього потрібно, щоб її добряче попідійняло: за першої-ліпшої добренної хвилі шлюп розверне, і він вийде з вітру, або ж корму заллє водою. — Він не став завдавати собі зайвого клопоту, пояснюючи, що станеться, коли їх спіткає це останнє лихо, натомість порадив усім зняти черевики, каптани, перуки й камізелі та зайняти місце десь посеред човна.

— Тільки не я, — висловився проти пахолок. — Якщо стрибнути тут, біля корми, то буде на якихось десять ярдів менше пливти.

Капітан знизав плечима і відповів:

— Ну, то й залишайся, чорт тебе забирай: нам твоя вага буде тільки на користь, щоб зменшити крен. Але я не відповідатиму, якщо весь корабель розіб'ється об твою пусту довбешку!

Побачивши ваду у своїх міркуваннях, Бертран так ретельно заходився виконувати пораду капітана, що, не затримавшись на середині корабля, він посунув далі на самісінький ніс шлюпа і спробував би навіть залізти на бушприт, якби один з муринів не дав йому ще одну пораду, либонь, щоб подражнити: що надто велика вага попереду змусить судно, яке і так уже тягнуть донизу кішка та косяк, зануритися носом у воду і наразить його на небезпеку, завадивши йому вирівнятися.

— Ану, стривайте, слухайте! — урвав їх капітан. — Ви чуєте?

Вони знову нашорошили вуха.

— Нічого, окрім шторму і гуркоту прибою, як і раніше, — мовив Ебенезер.

— Еге ж, але цього разу не з боку корми; це з лівого борту!

Ставши обличчям до корми, він вказав праворуч на сорок п'ять градусів на якусь невидиму місцину, куди, як уже тепер стало зрозуміло, перемістився шум прибою, хоча вони були значно ближче до нього, ніж раніше.

— Що це значить? — запитав Ебенезер. — Змінився вітер?

— Анітрохи, — мовив капітан. — Це зюйд-зюйд-вест, і він мав би нас пригнати кормою просто до острова Гупера. Можливо, це якась невеличка бухта чи вигин у лінії берега…

Він перервав свої роздуми і послав мурина в кінець корабля, щоб той послухав звук прибою по правому борту чи з корми. Але вони чули його тільки зі сходу, а потім з боку ост-зюйд-осту, а потім прямо з південного сходу, неначе він рухався від кормової частини до лівого траверсу; і хоч спочатку здавалося, що відстань, із якої він долинає, почала зменшуватися зі страшною швидкістю, тепер, коли звук був на траверсі, він не ставав гучнішим, тимчасом як з боку корми шторм вирував, неначе вони були посеред Затоки. Було зрозуміло: хоч би об який берег розбивалися хвилі, вони залишали його по лівому борту.

— Приплив захопив плавучу котву — цим все і пояснюється, — замислено вирік капітан Керн. — Він потяг нас трохи далі на схід від нашого курсу, тобто дещо південніше від острова Гупера. Я так гадаю, що ми зараз у протоці Лімб, а отой прибій — це болотистий острів, що зветься Бладсворт. Якщо він на півдні… о, Боже, дайте мені подумати! — Він несамовито потяг за бороду, тоді як Ебенезер і Бертран з трепетом спостерігали за ним. — Нема ніякого прибою зі сторони корми або з правого борту? — знову запитав він одного з муринів і почув заперечну відповідь. Шум прибою по лівому борту досі поволі наближався до них; тепер звук долинав уже з півдня — приблизно на чотири румби по лівому борту від носа, і його гучність дещо спала, а з нею дещо спала і хитавиця.

— Це наша погибель чи наш порятунок? — запитав поет, намагаючись водночас пригадати, де йому раніше траплялася назва цієї протоки.

— Може бути і те, і те, — сказав капітан. — Якщо отамо острів Бладсворт, ну, що ж, тоді там на півночі є бухта Окаганікан, прямо у нас на траверсі, і ми могли б туди зайти й знайти прихисток, або ми можемо дрейфувати далі через протоку Лімб і поспитати щастя біля берегів Дорсету. Бачите, хвилі стали дещо меншими тепер, коли ми проминули той мис; якщо це там Окаганікан, то ми залишимо його з навітряної сторони, і ви невдовзі знову побачите, що вони такі ж великі, як і раніше…

— Благаю вас, зайдімо в цю бухту! — став проситися Бертран.

— А втім, — зробив висновок капітан, сильно смикнувши за бакенбарди, — якщо ми спробуємо туди зайти і це виявиться не Окаганікан або ми проґавимо найглибше місце, то нас напевно занесе на мілину, і ми потонемо у тій багнюці.

— Нумо спробуємо, — не вгавав Ебенезер. — Усе одно як не втопимося, то неодмінно замерзнемо до смерті.

І справді, стоячи без взуття і верхнього одягу, він ще ніколи так не змерзав. Нижня щелепа в нього ходила ходором; він обхопив себе за плечі й раз-у-раз присідав на покладі, що колихався під ним. Він пригадав спостереження Берлінґейма, зроблене однієї далекої зими: одного разу, коли близнята захоплено слухали оповідку про те, як Маґеллану чи якомусь іншому мандрівнику довелося терпіти тропічну спеку в кінських широтах, їхній вихователь зауважив, що за наявності одягу, який прикриває тіло, і достатньої кількості питної води найсуворіша спека створює лише в більшій або меншій мірі незручності, і їй можна якось дати раду, тоді як холод за своєю суттю є ворогом життя. Коли згадуєш екваторіальний клімат, то в центрі образ тих заростей, що аж кишать життям, великі дощові ліси; але якщо подумати про те, що лежить за полярним колом, то це будуть думки про Хаос, небуття, цілковиту протилежність життя. І тому (так вирік Берлінґейм своїм підопічним) люди якраз мають звичку говорити про пристрасті, що вони запальні й гарячі, а згадуючи схвально різноманітні почуття і стосунки між людьми, вживають слово «теплі», оскільки метаболізм самого життя — то є тепло; але страх, зневага, розпач і найглибша ненависть, не згадуючи вже про факти, логіку, аналіз, службовий стрій і додержання формальностей — хай би як вони були пов'язані з людським досвідом життя — назавжди залишатимуть у носах людського роду деякий запах тліну, й у всіх мовах, щоб їх змалювати, вживатимуть прикметники, в основі яких холод. Отож (Ебенезер пригадав, як Генрі з усмішкою зробив висновок і шомполом від іспанського мушкета, що висів на стіні, поворушив багаття в коминку у своєму переобладнаному флігелі) можна сказати, що хоч спекотні дні й здатні видобувати піт і викликати прокльони, але холодні вітри пронизують крізь шуби й фіжми часу і, немов ножем, прокладають собі шлях до первісної тваринної пам'яті, змушуючи тремтіти того звіра, що дрімає в печерах нашої душі, і шепочучи йому в його волохате вухо: «Небезпека!». Шум прибою був тепер приглушений гуркотом, що долинав спереду. Капітан наказав віддати рифи на клівері та підняти грот і сам став біля стерна. Позаяк мурини клопоталися біля вітрил і гафель-гарделів, він залишив обох пасажирів попереду, наказавши Бертрану проміряти глибину жердиною (днище самого шлюпа було радше пласким і занурювалося менш ніж на три фути, а кіль хіба що на два чи три фути більше), а Ебенезеру звелів пильнувати і прислухатися, чи не буде чутно попереду щось, що могло б становити неприємність. На вітру натягнута шкаторина ляснула, мов пістолетний постріл, і важкий гік стало кидати над чардаком з боку на бік. Коли витравили косяк так, що котвиця ледве утримувала ніс проти вітру, капітан повернув стерно і поставив клівер круто до вітру: ніс одразу нахилився на лівий борт, обидва вітрила з тріском наповнилися вітром, від чого шлюп накренився ще більше і здалося, що вони зараз залишаться без щогли, а косяк, що тримав котву, у відчаї натягнувся. Якусь хвилю ці страхітливі сили зберігали рівновагу: поза сумнівами, подумав Ебенезер, корабель має зараз перевернутися або ж його розверне бортом, не витримає щогла, або ванти, або вант-путенси, або вітрила. Але коли пройшла наступна велика хвиля, капітан попустив стерно; ніс на якусь дещицю повернув до вітру, і під радісні вигуки залоги шлюп випростався, здолав, маючи цілком прийнятний крен, наступну хвилю, як і належить, під кутом сорок п'ять градусів, і на найменшій швидкості, за якої судно ще слухається руля, став поволі рухатися правим галсом на південь.

Майже одразу вони опинились у порівняно спокійних водах, хоча вітер завивав так само скажено, як і досі; було зрозуміло, що їх захищала та невідома земля, до якої вони допливли, і хоча їхні поневіряння ще в жодному разі не скінчилися, однак на якийсь час вони здобули перепочинок від небезпеки втратити корабель. Ба більше, острів, чи що воно там було, не давав вітру розгулятися на повну силу, і вони могли просуватися з більшою обережністю та краще управляти судном: майже одразу, коли вони почали свій рух на південь, Бертран намацав жердиною дно і сповістив про цю новину, прокричавши з корми, — і дійсно, можна було виразно чути шум вітру в очереті та деревах, що мали бути в темряві попереду. Мурини одразу стравили одне з вітрил, і шлюп, змінивши напрямок, увійшов у плесо, що тягнулося вздовж гаданої лінії берега, достатньо широке, щоб можна було правити проти хвиль. Десять хвилин глибина лишалася постійною — футів дев'ять чи десять води, а дерева так само незмінно шуміли по правому траверсу. Потім ці звуки суходолу стали якимись розпливчастішими, направду видавалося, що вони огортають їх зусібіч, окрім хіба що сторони керма, і тільки-но кіль торкнувся дна, що почув і відчув лише капітан Керн, він наказав кинути котву і привів судно до вітру.

— Святі Небеса! — вигукнув Ебенезер. — Невже ми в безпеці?

— Лише муж-тюхтій і знає, що рогів не має, — мовив капітан, повторивши приказку, яку Ебенезер чув раніше, — і тільки мертвяку не загрожує смерть. — Втім, він з явним полегшенням погладив свою бороду і визнав, що не бачить жодних причин, чому б їм не перечекати цю ніч на котві, хіба що вітер може змінити свій напрямок.

— Це якась бухта, просто перед нами, — вирік він, коли корабель став на стоянку і був у безпеці, — бо інакше ми б чули шум моря за кормою замість дерев. Невідомо, чи це Окаганікан, чи якась інша затока, але про це ми невдовзі довідаємося.

Оскільки аж до самого світанку нічого не треба було робити, у що Ебенезеру було важко повірити, то всі на кораблі надягнули свій одяг, який скинули дещо раніше, і намагалися хоч якось зігрітись і відпочити. Неприємний обов'язок — заступити на вахту, щоб стежити за змінами в погоді чи іншими небезпеками — спочатку поклали на залогу, яка була вже виснажена, але Ебенезер став заперечувати, стверджуючи, що мурини звитяжно і самовіддано пропрацювали всю ніч, і зголосився поступитися їм місцем у каюті й стати разом з Бертраном на вахту замість них.

— Робіть, як знаєте, — відповів капітан. — Пильнуйте, щоб ми часом не витягли котву, і дивіться, що там за кормою, коли нас почне гойдати і тягнути разом з припливом. А щодо решти, то розбудите мене, хіба що коли поверне вітер і почне дути в бік бухти.

Зробивши ці розпорядження, він пішов собі відпочивати, однак мурини, попри запрошення Ебенезера, і з місця не рушили, щоб іти слідом за ним. Вони байдуже стежили за тією розмовою, неначе не тямили ні слова, та й дійсно, з огляду на їхню стриманість, певні труднощі з англійською мовою та сором'язливість — що було видно з того, як вони несміливо всміхалися, відводячи вбік погляди, витріщали очі, поводячи ними в різні сторони, і стояли, переминаючись з ноги на ногу, відмовляючись від його пропозиції піти до каюти, — поет дійшов висновку, що попри все їхнє вміння управлятися з кораблем, їх не так давно вивезли з джунглів. Це враження посилилося невдовзі після того, як він розпочав свою вахту разом з Бертраном: мурини розстелили на чардаку запасний клівер і, склавши задню шкаторину до передньої, вклалися з протилежних кінців, замотавшись у нього, щоб захиститися від негоди. Спритність, із якою вони проробили цю штуку, здалася якимось дивовижним чужоземним ритуалом, і коли цю справу було довершено й мурини, зручно вмостившись, лежали пліч-о-пліч, нерухомі й припасовані один до одного, наче шпильки у волоссі, вони якийсь час ще ґелґотали пошепки і сиплими голосами якоюсь екзотичною мовою — геть незрозумілою для англійця, окрім хіба що часто повторюваної назви їхньої стоянки Окаганікан і ще одного слова, яке також раз-у-раз траплялося і яке, як вирік схвильовано Бертран (хоч Ебенезер і не був такий певний щодо цього), було «Дрейкпекер». Він був настільки вражений і переконаний, що рішуче заявив про своє бажання негайно ж розпитати муринів, чи не чули вони щось, чого не знав він, про долю Дрейкпекера і його перебування, й Ебенезер лише тоді зупинив його, коли нагадав, що їхній приятель, якого море винесло на берег, є, поза сумнівом, втікачем і що менше про нього базікати, то безпечніше буде для нього. Слуга мусив визнати слушність цієї поради; знехотя він заступив на свою вахту, яку мав нести на кормі з підвітряного боку каюти, де Ебенезер, уперше обходячи корабель чверть години по тому, знайшов його також загорнутим у шмат парусини, коли той уже спав.

— Дідько, оце так гострозорий вартовий!

Він нахилився і хотів було збудити його, але передумав і вирішив, поки все йде добре, достояти вахту самому. Відколи вони відплили із Сент-Мері, він, окрім зневаги та певної відрази, мало що відчував у своєму серці до Бертрана, і тепер у нього, безперечно, не було жодних нових причин для приязні. Те, що він усе ж таки відчув її — або ж принаймні це можна було назвати браком протилежних почуттів — не тільки до свого слуги, а й до Генрі Берлінґейма, можна було поставити лише на рахунок цього лютого шторму, а найпаче на рахунок того тяжкого випробування, яке їм довелося пережити і яке очистило його, поки вони три години витанцьовували на порозі небуття.

Він знову пройшов наперед. Дощ зовсім припинився, і хоча вітер віяв з такою ж силою, однак тепер він дув швидкими поривами, у проміжку між якими було доволі затишно. Але найкращою ознакою того, що найгірше минуло, було те, що хмари, які низькою ковдрою нависали над ними, почало роздирати на важке чорне шмаття, у якому спочатку утворилися дірки, крізь які став прозирати опуклий місяць, а потім, не витримавши натиску, вони зламали стрій і пустилися навтьоки під хвиськими, мов удари батога, поривами вітру, неначе нікчемні залишки армії, що відступає. Уперше, відколи запала темрява, Ебенезер міг бачити далі білого бушприта шлюпа: мінливе світло місяця відкрило йому, що вони і справді були в якійсь бухті, багнистій і доволі значних розмірів. Острів, у який вона вганялась, також був значних розмірів (настільки великий, що поет вповні міг узяти його за материкову частину), цілком плаский і, наскільки можна було розрізнити у тому світлі, повністю багнистий, пейзаж його урізноманітнювали хіба що скипидарні сосни — живі й чорні або ж мертві й сріблясті, — що невеличкими купками росли то тут, то там на болотистій траві. Цей краєвид у жодному разі не можна було назвати мальовничим, але в блідому світлі він видавався суворим і прекрасним. Ебенезеру він здався навіть ясним і безтурботним, попри те що він вгинався від буйного вітру, неначе Острів його душі, котрий аж ніяк не можна було назвати супокійним, хоч у ньому і була якась особлива ясність і безтурботність, попри всі ті удари, що завдала йому доля, і те море труднощів, що обступило його зусібіч.

Йому так припала до смаку ця думка і породжений нею душевний мир, що доволі надовго він зовсім забув про вітер, погоду і плин часу; якби прибій виніс корабель на мілину або ж вітер, обійшовши довкола компаса, змінив свій напрямок на протилежний, то ці зміни цілком пройшли б повз його увагу. Збудив його врешті-решт якийсь звук, що долинав з боку боліт по лівому борту; він підхопився, побачив, що місяць уже підбився високо вгору, і подумав, чи не збудити інших. Але коли звук пролунав знову, його страхи розвіялися: це було наче крик сови чи спів горлиці, якоїсь істоти на болоті, що так само, як і він, була рада бачити, що шторм минув.

— Туу-гуу! — втретє почувся крик, цього разу голосніше й виразніше, і «Туу-гуу!» почулося у відповідь, але вже не з прилеглих боліт, а безпосередньо з чардака за спиною Ебенезера. Стривожений, він крутнувся на місці, щоб побачити, що то за птах вмостився на планширі, і тієї ж миті його схопили мурини залоги, котрі встигли безшумно розгорнути свій клівер. Один з них, перш ніж він устиг що-небудь викрикнути, міцно зв'язав йому руки й затулив рота; інший притулив ножа, яким ріжуть линви, йому до горла і гукнув кудись убік через облавок: «Туу-гуу! Туу-гуу!» — після чого, неначе матеріалізувавшись самі собою, без якогось впливу ззовні, три каное вислизнули з прихованих проток в очереті, й за пів хвилини, нагнавши на поета невимовного жаху, загін мовчазних дикунів, перелізши через борт, заполонив чардак і почав потайки підкрадатися до каюти.

Неочікувані зіткнення і розгрішення у Лімбі

Маючи на своєму боці повну військову перевагу — зброю, чисельність і цілковиту несподіванку, цей дивний військовий загін індіян швидко досяг своєї мети, яка, здавалося, полягала в тому, щоб захопити шлюп з усіма тими, хто був на борту. Бертран і капітан прокинулися, коли індіяни притулили їм до горла списи і привели на чардак — перший від страху геть онімів, а другий репетував і щось безладно викрикував, бризкаючи слиною — спочатку на своїх полонителів, а потім на Ебенезера за те, що той не здійняв вчасно тривогу, і насамкінець найзапекліше він став лаятися на зрадливих членів своєї залоги, коли зрозумів, що ж насправді відбулося.

— Побачите, я зроблю так, що вас ще притягнуть на ешафот і четвертують! — вирік він, але мурини лише всміхнулись і відвели вбік погляди, неначе їм було соромно слухати ці погрози. Очільник загону, звернувшись до одного зі своїх помічників, сказав щось різким голосом незрозумілою мовою, і той переказав його слова муринам-морякам якоюсь іншою, так само дивною мовою й у такий самий спосіб отримав відповідь; під час їхньої розмови Ебенезер помітив, що нападники, які взяли їх на абордаж, хоч і були вбрані майже однаково у щось на кшталт тоги зі шкури оленя та шапки з хутра бобра, єнота чи хохулі, однак майже половину з них становили зовсім не індіяни, а мурини. Капітан також зауважив це і одразу ж заходився лаяти їх, обзиваючи втікачами та негідниками, проте слухачі не виказали жодних ознак, що розуміють його слова. Вочевидь, переконавшись у тому, що на борту шлюпа більше нема пасажирів, а в бухті — кораблів, нападники зв'язали своїм бранцям руки й ноги, передали їхні тіла через облавок і поклали по одному, кожного в окреме каное долілиць, примусивши їх так лежати впродовж усієї короткої подорожі манівцями по болоту, яку вони здійснили, як і решту своїх дій під час нападу, в цілковитій тиші. Швидко припливши, вони одразу заховали свої каное в кущах мирту, шворки довкола ніг бранців замінили на довшу мотузку, якою їх зв'язали по черзі вервечкою, і весь загін пішою ходою вирушив стежиною, звивистою, мов струмок, і такою вузькою, що, навіть рухаючись один за одним, було важко не збитися з неї вбік і не вступити в багнюку обабіч.

— Це просто обурливо! — поскаржився Ебенезер. — Мені навіть і не снилося, що такі речі й досі можуть траплятися у 1694 році в самому серці Провінції!

— І мені також, — озвався зі свого місця капітан, який ішов на чолі бранців. — Мені також ніколи не доводилося чути, щоб на острові Бладсворт існувало якесь місто індіян. Святий Боже, та це ж суцільне болото від краю до краю, і тут немає й клаптика сухої землі, на який можна було б поставити ногу.

— Хай Бог нас милує! — простогнав Бертран — це були його перші слова, відколи він заснув декілька годин тому. — Вони знімуть з нас скальпи та засмажать на рожні!

— Чого б це? — поцікавився поет. — Ми не заподіяли їм ніякого зла, наскільки мені відомо.

— Так уже в них, у дикунів, заведено, — правив своєї пахолок. — Отак гуляєте ви собі ввечері, ні про що не думаєте, а тут — бац! — і на тобі! Із вашої макітри знімають скальп, наче шкірку з персика! Та що й казати, у Вансверінґена й досі розповідають, як одна дівка на ім'я Керслі потрапила в засідку до індіян в окрузі Чарлз позаминулого року: вона йшла собі через поле дур-зілля, що розділяло її будинок і будинок її батька, був день, на руках вона ще й дитину тримала, але перш ніж встигла дійти до дверей свого будинку, із неї зняли скальп, штрикнули ножем і відфайдолили у хвіст і в гриву! І знову ж таки, неподалік від маєтку Богемія…

— Ану замовкни, — різко урвав його капітан, — а то ти від своїх же оповідок накаляєш у штани.

— Коли вам так подобається мовчати, то й мовчіть собі, як із вас зніматимуть скальп, — безстрашно відказав Бертран. — Почнімо з того, що це ви нас сюди завезли…

— Я! Далебіг, сер, твоє щастя, що дикуни зв'язали мені руки, а то б я сам зняв з тебе скальп!

— Джентльмени! — втрутився Ебенезер. — Наше становище і так доволі тяжке, а ви тут ще розводите ці балачки! Це я найняв корабель, щоб переплисти затоку; і можете вважати, що це я за все відповідаю, якщо вам від того буде легше, хоча, мені здається, було б краще, якби ми облишили ці розмови і перестали з'ясовувати, хто винний у тому, що ми опинилися в цій притузі, а натомість подумали, як нам з неї вибратися.

— Амінь, — буркнув капітан.

— І все ж таки, — безутішним голосом мовив Бертран, — до певної міри я маю винити Бетсі Бердсел, бо якби вона минулого березня не спробувала порятувати мене в такий до біса хитрий спосіб, то я б не йшов тут, зв'язаний, мов пструг на шворці.

— Ну, що ти скажеш! — вигукнув капітан. — Тобі хоч кілок на голові теши!

— Стривайте, прошу, зупиніться, — заблагав Ебенезер. Почувши перші ж сердиті слова капітана на адресу Бертрана, поет насупив брови, і коли він потім намагався усовістити їх, було видно, що думки його зайняті чимось іншим. Тепер він запитав капітана: — Ми часом увійшли в цю бухту не через протоку Лімб, чи, може, я вас неправильно почув?

— Це мої здогади, сер, — сказав старий, — якщо тільки приплив не пригнав нас далі на південь до протоки Голланда чи Кеджес, але це навряд чи.

— А якщо ні, тоді назва цієї протоки Лімб? І там неподалік є гирло річки, що зветься якось по-індіянському?

— Та їх там ціла купа, — байдуже відповів капітан, якого ця розмова не дуже цікавила, — і всі вони мають індіянські назви: Гонґа, Нантікок, Вікоміко, Манокін, Аннамессекс, Покомук…

— Вікоміко! Авжеж, Вікоміко — саме цю назву згадував Сміт у своїй «Історії»!

Капітан щось буркнув спересердя, і Ебенезер, аби про нього не подумали, що й він, як Бертран, звар'ював від страху, якомога простіше пояснив, що саме він силкувався пригадати, відколи вперше почув слова «протока Лімб», і спам'ятав, лише почувши слово «накаляти»: що капітан Джон Сміт з Віргінії майже дев'яносто років тому відкрив ці самі протоки під час своєї подорожі, досліджуючи Чесапік; що він, як і вони, потрапив там у жорстокий шторм, зазнаючи додаткових незручностей у товаристві діареї; що внаслідок свого тяжкого випробування він дав цьому місцю назву Лімб; і насамкінець, що він разом зі своєю залогою став в'язнем якихось войовничих індіян — можливо, це якраз і були прадіди їхніх теперішніх полонителів.

— Та що ви кажете, — мовив капітан. Здавалося, що і Бертрана не дуже вразив цей збіг обставин, бо коли на його просте запитання: «То що ж з ними трапилося далі?» — його хазяїн чесно відповів, що не має про те жодного уявлення, камердинер знову поринув у смуток.

Але, видобувши вже зі своєї пам'яті «Таємну історію», Ебенезер не міг не дивуватися паралелям між тим, що довелося зазнати Джону Сміту і йому самому. Ба більше, саме існування «Історії» свідчило про те, що Сміту і принаймні частині його залоги вдалося втекти чи їх звільнили їхні полонителі. Його роздуми були перервані на цьому місці, бо вони вже прибули до індіянського міста — скупчення халабуд, що тісним колом стояли на якомусь острові, який дещо вивищувався над рештою суходолу. Здавалося, що їх там понад сотню, цих критих соломою і галуззям конусоподібних хаток, зроблених із маленьких колод; оточені болотом, вони дуже нагадували колонію будиночків, що ліплять собі хохулі, тим паче що їхні мешканці носили каптани і шапки з цього хутра. Мешканці, видавалося, спали: за винятком одного-єдиного чатового, який, сидячи у сховку в заростях кущів поблизу, зустрів їхню появу окриком «Туу-гуу!» і почув таку ж відповідь, тут було тихо, як у покинутому місті.

— Це досить дивно, — невдоволено буркнув капітан. — Я ще ніколи не бачив міста індіян, у якому не бігала б зграя шавок.

Але якщо тиша цього поселення й бентежила, то те, що зруйнувало її декількома хвилинами пізніше, і поготів було надзвичайним: вони пройшли крізь ряд помешкань, що утворювали коло, й опинилися на якійсь галявині чи відкритому подвір'ї в середмісті, і поки ватаг перешіптувався зі своїм чорним помічником, з хатки неподалік пролунав зненацька такий тужливий крик, що у поета від нього аж волосся дибки стало.

У його уяві за якусь частку секунди промайнула ціла низка усіляких злодіянь, на які здатні жорстокі індіяни, що про них він довідався від Генрі Берлінґейма: як вони виривають нігті з пальців своїх жертв, як викручують самі пальці з рук, як заганяють гострі шпильки в кикоті, що залишаються після того, як вони витягують жили з рук, виривають волосся і бороди, чіпляють розпечені сокирки на шию та сиплють гарячий пісок на оскальповані голови.

— Матір Божа! — прошепотів капітан, і Бертран заходився цокотіти зубами. Висота і тональність цього тужливого крику змінилися, а за якусь мить змінилися знову, а потім знову, і лише коли цей страждалець зупинився, аби перевести дух, щоб потім розпочати знову, бранці зрозуміли природу цього звуку.

— Святий Царю Небесний! — ледь видихнув Ебенезер. — То хтось співає!

І хоча ця здогадка здавалася вкрай малоймовірною, бранці таки визнали, що той звук і справді був голосом чоловіка, що співає, і співає тенором, якщо вже казати точніше. Саме собою це вже було досить дивною річчю; але ще більш дивним і несумісним з цими обставинами було те, що слова пісні (коли подивитися ретроспективно, відштовхуючись від розуміння цього факту) звучали не мовою дикунів, а чистісінькою англійською: «Я… бачив… як моя мила… плаче» — співав він і, перевівши подих, знову затягнув: «І смуток гордий… що честь йому і шана…»

— Присяй-бо, та це ще один англієць!

— Тим гірше для нього, — відказав капітан, — але нам від того не краще.

— У тих ясних очах, — виводив далі співак, — у тих… ясних очах…

— Дивно, що в нього ще є бажання співати, — захоплено мовив Бертран, — як і те, що його в'язничник дав йому на це дозвіл.

Цього останнього принаймні, здавалося, у нього зовсім не було, бо коли він став урочисто запевняти слухачів — «Усю досконалість бачиш…», — то перейшов на немелодійну лайку, суть якої полягала в тому, що коли такі-то і такі дикуни не дозволяють такому-то і такому бідоласі, засудженому на смерть, заспівати таку-то і таку пісню без того, щоби пхати свої свинячі рила у його такий-то і такий сі-бемоль, то хай вони тоді негайно переріжуть йому таке-то і таке горло й ідуть до біса.

— Клянуся, — мовив Ебенезер, — цей голос я вже чув раніше!

— Може, це привид вашого капітана Як-там-його, — похмуро висловив здогадку Керн.

— Ні, о Боже… — і якщо він і збирався ще щось сказати, то йому не дали цього зробити індіяни, які, закінчивши перемовлятися, смикнули за мотузку, що зв'язувала шиї бранців, і повели їх до тієї ж хатинки, звідкіля долинав невдоволений голос тенора. Біля входу їх відв'язали і знову зв'язали руки й ноги кожному окремо, як для подорожі в каное; поки це відбувалося, Ебенезер мружився і крутив головою, немов відмовляючись вірити в те, що спало йому на думку, і коли ще один озброєний індіянин вийшов з хатинки й тенор по тому одразу ж заспівав свою пісню, поет знову жалібно простогнав: «О, Боже!» — і затремтів усім тілом.

Потім двоє чоловіків вхопили Бертрана, що стояв найближче до входу в хатинку, поставили його на коліна і, послуговуючись вістрям списа, змусили рачкуючи пролізти крізь дверцята, поки той скиглив і просив змилуватися над ним. Капітан також, побачивши, що ув'язнення неминуче, видав новий потік лайки і моряцьких прокльонів, але даремно: його змусили стати на коліна і пролізти крізь темний отвір слідом за Бертраном.

— А це що таке! — обурився мешканець, що вже був там до них, припинивши свій спів, коли здійнявся галас. — Це вже занадто! Що тепер? Отакої! Невже я чую справжнісіньку англійську лайку? Агов, ще один! — Надійшла черга Ебенезера лізти слідом за рештою. — Хочете сказати, що нас тут уже четверо й ми тепер можемо перекинутися у шов-га'пенні? І хто ж ви, джентльмени, що заявилися так пізно?

— Двійко подорожніх і один ні в чому не винний керманич, — відповів Керн, — яких прибив сюди шторм і котрих зрадили двоє чорних дияволів, що були залогою корабля!

— Ага, так ось він, ваш злочин, — мовив в'язень. У хатинці було настільки темно, що англійці хоч і лежали в цьому тісному приміщенні, мов поліняччя в дровітні, але все одно не бачили облич своїх співмешканців навіть приблизно. Їхній в'язничник, отримавши вказівки від свого індіянського очільника, залишився на варті зовні, а решта, що брала участь у вилазці, розійшлася.

— Який ще злочин? — не погодився капітан. — Я й пальцем їх не торкнувся, відтоді як купив!

— Того, що ви їх купили, вже досить, — відказав тенор. — Ба навіть більш ніж досить. Я ніколи в житті не купував і не продавав чорношкірих і ніколи не заподіяв зла жодному червоношкірому — та й як я міг, далебіг, коли я сам усього лише втікач-відшкодівник? Однак досить уже того, що я маю той самий колір шкіри, що й ті, що продають.

— А що це ви тут кажете про невільників і кольори? — запитав Бертран. — Хочете сказати, що вони запросто знімуть скальп із такого горопашного слуги, як я?

— Значно гірше, приятелю.

— А що може бути гірше? — скрикнув слуга.

— Судячи з вашого голосу, ви співаєте не дуже впевненим басом, — вирік бранець. — Але якщо вони утнуть ту свою штуку, що надумали, то не мине й тижня, як усі ми виводитимемо трелі дишкантом.

Із трьох новоприбулих в'язнів тільки Ебенезер зрозумів значення цього віщування; і хоча це й нагнало на нього жаху, він був надто збентежений, ба навіть приголомшений, щоб пояснити ту метафору, яка крилася в цьому мовному звороті, бо той його перший подив і досі ще не минув. Їхній господар, невидимий тенор, натомість прямо пояснив це простою англійською, чим вкрай приголомшив Бертрана і капітана.

— Мені довелося прожити в цій клятій провінції лише кілька місяців, — сказав він, — але я добре знаю, що вороги обступили губернатора зусібіч — якобіти та протестанти Джона Куда в середині Провінції, Ендрос на півдні, а французи на півночі, — так що він живе в постійному страху бунту чи вторгнення. Але найбільша небезпека чатує на нього там, де йому і не снилося, — цілковите винищення всіх білих в Меріленді!

— Тьху! — вигукнув капітан. — Одне містечко проти всієї провінції!

— Зовсім ні, — відказав тенор. — Лише декілька білих людей знають про існування цього міста, однак, сховане від зайвих очей, воно існує тут уже багато років; це їхній штаб, як я зрозумів, де зібралися вожді бунтівничих дикунів, і місце, де знаходять собі прихисток мурини-втікачі. Усі незадоволені очільники, налаштовані проти білих, потайки прибувають сюди цього тижня на загальну військову раду, і нас, джентльмени, збираються звалашити і спалити їм на втіху.

Почувши цю новину, Бертран так заголосив, що вартівник просунув голову до хижки і штрикнув у темряву наосліп тупим кінцем списа, бурмочучи погрози. Тенор відповів йому веселою лайкою і, коли вартівник сховався, зауважив:

— Але стривайте, вас зайшло сюди троє, але досі я чув, що говорили тільки двоє з вас: той інший хлоп, він що, хворий чи зомлів там?

— То не страх одібрав мені мову, Джоне Макевой, — силувано мовив поет, — а потрясіння й сором.

В'язню аж подих від подиву перехопило.

— Ні! Присяй-бо! Не можу в це повірити! Ах! Ах! Це надто добре! Ах, їй-богу, це просто диво, як добре! Скажіть мені, чи я й справді чую голос Ебена Кука?!

— Він самий, — визнав Ебенезер, і дикий регіт Макевоя став причиною нових погроз з боку вартівника.

— Ох! Ах! Знаменитий поет-дівак, що замірився настановити на добру путь лондонських шльондр! Оце буде радість — побачити, як тебе засмажать поруч зі мною. Аха! Ох! Ох!

— Тобі не пристало так радіти, — відказав поет. — Ти хотів навмисне занапастити моє життя, а я, хоч і доклав рук до кривд і нещасть, що довелося зазнати тобі, зовсім того не бажав.

— Отакої! — вигукнув Бертран. — Невже це той самий коцур з Паддінґ-Лейн, пане, що обмовив вас перед хазяїном Ендрю?

— Я так розумію, що ви, джентльмени, знайомі, — мовив капітан, — і між вами існують якісь чвари?

— Та чого б це? Ні, — відповів Макевой, — ніяких чвар, от тільки завдяки мені він здобув собі статки-маєтки, хоч це й вийшло випадково, і з вдячності зруйнував моє життя, прискорив мою смерть і занапастив жінку, яку я кохаю!

— Але все це я зробив, не маючи жодного наміру і ледве здогадуючись про це, — дав йому відсіч Ебенезер, — тоді як тобі буде приємно взнати, що твоя помста перевершила геть усі твої найлиховісніші очікування. Мені довелося зазнати страждань від рук злодіїв і піратів, мене обдурив мій найближчий друг, шахрайством у мене відібрали мій маєток, і я змушений з ганьбою втекти назавжди від свого батька; ба більше, моя сестра, що подалася сюди слідом за мною, потрапила в хтозна-яку халепу, тоді як бідолашна Джоан Тоуст… — але тут надлишок емоцій переповнив його, і йому одібрало мову.

— Що з нею? — різко запитав Макевой.

— Скажу тільки те, що, як я гадаю, ти вже мав нагоду побачити в Молдені: їй довелося страждати, і вона страждає й досі, зносячи всілякі лиха і приниження, які годі собі й уявити і котрі, як наслідок, спотворили її стан і зовнішність, а відтак жити їй уже залишилось недовго.

Макевой простогнав.

— І ти, негіднику, ще й звинувачуєш у всьому мене, тоді як вона поїхала саме за тобою? Йсусе, та якби мої руки були вільні, я б сам скрутив тобі шию!

— А я і не скидаю із себе тягар вини, — визнав Ебенезер. — Але якби ти не наклепав на мене моєму батькові, то нізащо не втратив би її, а навіть якби й втратив, то втекла б вона на Паддінґ-Лейн, а не до Меріленду. У всякому разі її б не зґвалтував здоровецький мавр і не заразив пранцями, її б не занапастив опій, і їй не довелося б торгувати собою цілими ночами у тому сараї, повному дикунів!

Од згадки про всі ці нещастя Макевой знову застогнав; пекучі сльози заструменіли з поетових очей, холодом скотилися по скронях і затекли йому до вух.

— Хай там якими були у вас розбіжності, джентльмени, — втрутився капітан, — але я бачу мало сенсу в тому, щоб з'ясовувати їх у таку пізню пору. Уже дуже скоро ми спокутаємо всі наші гріхи, і годі про це розводитися.

— О-йой! — заскімлив Бертран.

— Таки правда, — зітхнув Макевой. — Чоловік, який не здатен пробачити свого ближнього, мусить, напевно, укласти з власним сумлінням якусь дивовижну угоду.

— Навіть найкращі з нас, — погодився Ебенезер, — мають певні спогади, через які ночами вкриваються потом від сорому. Колись у «Медальйоні» я простив тебе за той лист моєму батькові; втім, у тому пробаченні було більше хизування, адже те, що ти зробив, здавалося, пішло мені на пожиток. Тепер, коли я втратив свій чин, статки-маєтки, кохання, честь і саме життя, дозволь мені, Макевою, знову простити тебе і попросити у тебе пробачення навзаєм.

Ірландець погодився, але зауважив, що оскільки Ебенезер ніколи не мав жодних намірів завдавати якоїсь кривди ані йому, ані Джоан Тоуст, то й пробачати було нічого або майже нічого.

— Е, ні, це не так, друже… о, Боже, це не так! — заплакав поет і оповів, як тільки міг, зв'язно й чітко про свої поневіряння з капітаном Паундом, про поґвалтування «Кіпріотки», про угоду, що він уклав зі свинаркою, про втрату маєтку і про свій шлюб з Джоан Тоуст, який він взяв із примусу. Він особливо зупинився на своїй відповідальності за те, що Джоан Тоуст так низько впала, розповів, як вона дбайливо доглядала його, поки він так довго одужував, звикаючи до тутешніх умов і підсоння, про те, з якою великодушністю вона запропонувала йому втекти до Англії, аж поки не тільки він і Макевой, але й усе товариство в'язнів почало шморгати носами та схлипувати над її добротою.

— І як винагороду за це, — вів далі Ебенезер, — вона лише попросила обмінятися перснями, аби вона не так сильно відчувала себе хвойдою, і щоб я дарував їй честь дбати про мене в Лондоні.

— Так, як це вона робила для мене, — сповнений найщирішої поваги, перебив його Макевой.

Капітан шморгнув носом.

— Вона просто свята, а не повія!

— Подумати тільки, а я ще так непоштиво розмовляв із нею у капітана Мітчелла, — здивувався Бертран, — коли ми гадали, що це лише якась шолудива свинарка!

— Стривайте, панове, — із сумом вирік Ебенезер, — ви ще не чули всього про мою ганебну поведінку. Як ви гадаєте, що я вчинив, коли вона зробила цю свою мученицьку пропозицію? Може, я відмовився і чути про це й наказав їй вирушати до Англії з тими її шістьма фунтами, пообіцявши приєднатися до неї, коли матиму можливість? Чи, може, принаймні схилився на коліна перед такою доброчинністю і поцілував край її подертої сукні? Ще гірше, панове: гадаєте, я, просто щиро подякувавши їй, дозволив піти та своїм курвальством заробити у тій сушарні з індіянами й собі плату за проїзд і відплив разом з нею до Лондона, щоб стати її коцуром?

— Хай Бог тебе простить, якщо ти так і вчинив, — пробурмотів капітан.

— Хай Бог мене простить тричі, — сказав Ебенезер, — бо я носитиму на собі такий важкий тягар провини, що стане затягти в Пекло й десятьох. Річ у тім, джентльмени, що я прийняв ці шість фунтів, відіслав її до сушарні й один втік до Кембриджа, щоб сісти на барк! Що скажеш на це, Макевою?

— Прощений! Прощений! — крикнув ірландець. — І хай Бог порятує нас усіх! Я так гадаю, що вогонь, який пектиме нашу плоть, буде холодним супроти того полум'я, що смажитиме наші душі!

Кілька хвилин минуло в цілковитій тиші, поки все товариство роздумувало над цією історією та над своєю долею. Потім, уже спокійнішим голосом, Ебенезер запитав Макевоя, яка лиха година привела його на острів Бладсворт. Це запитання викликало спочатку чималу кількість зітхань і прокльонів, а потім, після декількох невдалих спроб розпочати, Макевой запропонував їм таке пояснення:

— Мені лише двадцять і два роки, панове, хоча підрахувати їх можна хіба що приблизно, бо я й гадки не маю про дату свого народження; але, далебіг, я був старою людиною все своє життя! Моїми найпершими спогадами є спогади про те, як я співав за пів пенні біля Баркінґської церкви, працюючи на одного безногого негідника, котрий прозивався Латальник і називав себе моїм батьком; я ледь не вмирав від холоду і майже непритомнів від голоду, але хай дідько мене візьме, якщо я бачив бодай шкоринку від того буханця хліба, що старий Латальник купував собі за мої заробітки! А згадую я це тому, що для того, щоб вижити, я мусив співати або ж упасти в той сніг, але я не смів розтиснути зубів, аби своїм цокотінням вони не зіпсували мені пісню. Старий Латальник, напевно, був якимось учителем музики, бо тільки-но я збивався бодай на одну осьмушку, як він одразу ж лупцював мене своїм дерев'яним костуром, щоб я не псував мелодії. Багато гравців на лютні можуть грати із заплющеними очима, але б'юся навзаклад, рідко який тенор може проспівати «Adeste fideles»[83] з міцно стиснутими щелепами!

Одначе я все те співав, істинно вам кажу, і ніколи не плакав, не скаржився і не сварився подумки на Латальника; і, правду кажучи, не його жорстокість стала причиною того, що я поклявся позбутися його, а його помилки в грі на лютні, коли він акомпанував мені, поки я співав! Декілька зим по тому, коли я став сильнішим, а він слабшим, ми працювали разом на Ньюґейтському ринку; була заметіль, пальці Латальника задубіли, і він грав так, що я пальцями ніг міг би грати не гірше, і ці звуки так різали мені вухо, що, осатанівши, я вихопив костура і одним ударом по голові вклав його на землю. Отак учень повторив його урок!

— Отже, ти його вбив? — запитав Ебенезер.

— Я не став чекати, щоб це з'ясувати, — засміявся Макевой. — Я вхопив його лютню і втік. Але на Ньюґейтському ринку майже нікого не було, на вулиці стояв мороз, і хоча багато років по тому я жив тим, що жебракував у Лондоні, співаючи пісень, яких він мене навчив, і граючи на його лютні, я більше ніколи не бачив старого Латальника. Отак скінчилася пора мого навчання ремеслу: я долучився до тих, що заробляють собі на прожиток, старцюючи на вулиці, — мандрівний музика, пан жебрак і сам собі хазяїн відтоді й до сьогоднішнього дня.

— Нещасна дитина!

Макевой пирхнув.

— Слова поета-дівака.

— Ні, Джоне; попри все те лихо, що тобі довелося зазнати, ти досі залишався невиннятком серед вовків.

— Скажімо краще так — щеня поміж дорослих і не останній хижак у вовчих справах. Свою цноту я втратив із повіями, що доглядали мене, коли я нездужав на дитячі хвороби, але невинності я ніколи не втрачав, як не втрачав ніколи віри в Бога і людину з тієї причини, що не можна втратити те, чого ніколи не мав. Я грав у шинках за стіл і дах над головою і коли мені були потрібні гроші — але то не новина для Лауреата, що справжньому митцю не обов'язково мати гарну зовнішність, щоб зробити приємність панянкам; його талант править йому за лице, місце і грацію разом взяті, і хоча його і спородив безногий жебрак з якоюсь п'яною хвойдою з канави, але якщо його мистецтво має владу хвилювати і збурювати почуття, то він може обідати і випивати із самими герцогами та розсувати колінця молоденьким маркізам! Одним словом, коли мені припало до вподоби вигадувати всілякі мелодії, я став інвестувати в кохання заможних жінок…

— Інвестувати! — вигукнув Бертран, який до цієї хвилини не виказував жодної зацікавленості до оповідки. — Це нечуваний вклад, що приносить дивіденди готівкою там, де не було ніякого капіталу!

— Ні, зрозумійте мене правильно, — сказав серйозно Макевой. — Час був моїм капіталом, дорогоцінний тлінний час, що гається на залицяння; і мій прибуток із вкладеного капіталу також був час — години, що я мусив би витрачати співаючи, аби заробити собі на вечерю, і виконуючи сотню дрібних справ — поденщину, яку відбуває бідний чоловік, дбаючи про себе. Це був вклад, як і всякий інший, і я обрав його, маючи на те причину, якою керується справжній ділок: я мав більший зиск із вкладеного капіталу, ніж деінде, і то був тлінний час.

— Однак маєш визнати, що це було дещо безсердечно з твого боку, — одважився висловити свою думку поет.

— Не більше, ніж будь-яка інша чесна комерція, — правив своєї Макевой. — Якщо хтось і зазнав сердечних ран, то вони самі собі їх завдали; я нічого не обіцяв і дотримався своєї обіцянки, і на тому кінець.

— Але ж, звісно, Джоан Тоуст…

— Я нічого не сказав про Джоан Тоуст, — мовив із закидом ірландець. — Я мав справу із дружинами та доньками багатіїв, котрі це потурання своїм забаганкам називали «меценатством» і були схильні до перелюбства заради шляхетної справи — Мистецтва. Джоан Тоуст була так само безпритульна, без шеляга в кишені, як і я, — і також артистка, у свій спосіб, от тільки її інструменти відрізнялися від моїх.

— Ха! Добре сказано! — вигукнув Бертран. Ебенезер на те нічого не сказав.

— Мені було вісімнадцять, коли я вперше її зустрів: її послуги винайняв один молодий розтлінний пер, чия дружина, щоб не залишатися в боргу, винайняла мене, аби я бавився з нею в ту ж саму гру. Отож наша четвірка сиділа за столом, смакуючи фазана і рейнське, ну геть тобі як дві парочки молодят, що дуже лоскотало уяву його світлості; і справді, коли хміль почав його потроху розбирати, він зробив декілька хтивих пропозицій, кожна з яких була протиприродніша за попередню. А що збоченство, як і вишуканість, подібне до вигину арки, яка, якщо її подовжити достатньо далеко, замкнеться на собі, то під кінець вечора ніщо не тішило цього негідника так, як думка про те, щоб затягнути до ліжка свою жінку! Мене і Джоан Тоуст вигнали, а що ми, щоб відробити свою платню, встигли хіба що поїсти, то вирішили влаштувати собі ніч розваг у її кімнатці біля Ладґейту. Навіть тоді, у віці сімнадцяти років, вона була душею світських розваг: свіжа і жвава, як чистокровна лошиця, однак очі її були старими, як сама хіть, а в рухах її тіла можна було прочитати історію всього людства. Тож і не дивно, що його світлість так палко жадав її: вона була, так би мовити, самим еліксиром своєї статі, і той, хто файдолив її, файдолив не одну жінку, а все Жіноцтво!

Ми декілька днів залишалися в її кімнатці, посилаючи по їжу, аж поки не витратили весь наш заробіток; коли ж ми знову спустилися і опинилися на вулиці, то уклали між собою певний пакт, що тривав аж до ночі твого парі з Беном Олівером.

— Кажучи по-простому, — зауважив капітан, — ти був її коцуром.

— Кажучи ще простіше, — відповів Макевой, не вагаючись, — удвох ми в мистецтві кохання були наче руки лютніста, коли той музичить: разом, кожен роблячи свою справу, ми могли змусити двигтіти небозвід; усе решта було лише звичайною справою виживання — робота, яку ми мусили одбути в будь-який спосіб, що здавався нам найбільш доцільним. І я б не став заходити з нею в суперечку щодо того, як вона залагоджувала свої справи, бо це було все одно що встрягати в суперечку з усім ходом історії або присікуватися до того, що зірки на небі розташовані так, а не інакше.

— Але попри все, — зауважив Бертран, — ти й досі ще не став ближче до Меріленду, ніж тоді, коли починав, а ця ніч не триватиме вічність.

— Та хай уже розказує, — озвався капітан, — бо у такій притузі нам нічого не залишається — або слухати цю оповідку, або ж тремтіти від страху.

— Еге, Джоне, розповідай, — підбадьорив його Ебенезер. — Як ти взнав, що Джоан Тоуст поїхала слідом за мною? І як сталося, що ти потрапив до рук Тома Тейло?

— Тейло! Ти чув про Тома Тейло і про мене?

Ебенезер пояснив обставини свого знайомства з огрядним торговцем слугами-відшкодівниками. Макевой був безмежно здивований і справді щиро розсміявся, почувши новину про те, як Тейло потрапив у кабалу до бондаря Вільяма Сміта, наче він почув цю історію в «Медальйоні», а не в хижці, що правила за в'язницю; і капітана ця історія так зворушила, що він не втримався, щоб не висловитися з цього приводу:

— Я так міркую, що це він повинен веселитися, а не ви, сер: зрештою, саме його оборудка виявилася кращою!

— Авжеж, так воно і є, — погодився Ебенезер. — Але навіть якби ми були не тут, у самому передпокої смерті, то й тоді нам не пристало б жартувати з нещастя іншої людини.

Макевой знову засміявся.

— Яких же гуманістів смерть висиджує з людей, неначе пташенят! Ти геть забув, яким ніц не вартим негідником був Том Тейло, котрому байдуже було, на яку здобич полювати — чи на хазяїв, чи на слуг!

— Може, він і негідник, — визнав поет, — і заслуговував на ту штуку, яку ти з ним утнув; але його час не менш тлінний, ніж наш, і вкрасти в нього чотири роки того часу — це вже занадто і не дуже схоже на жарт. — Він зітхнув. — О Боже, подумати тільки про всі ті тижні й роки, які я змарнував! Дорогоцінний тлінний час! Мені шкода кожного дня, що я згаяв, не написавши жодного вірша!

— А мені кожної ночі, коли я спав на самоті у Лондоні, — палко мовив Бертран.

— Коли вже мова зайшла про це, — втрутився капітан, — то яке вже то має значення — чи сім років живе чоловік, чи сімдесят? Його літа проти вічності — то тільки мить, і яка до біса різниця, як він їх проводить — чи водить кораблі, чи пише вірші, мурує чи руйнує міста — він помирає, мов муха-одноденка, коли день добігає кінця, а зірки так само й далі рухаються своїм шляхом. Чи є яка користь з тих його зусиль? І чи втрачає він щось від того? Він однаково міг би залишатись у ліжку або сидіти сидьма на лавці.

І хоча Ебенезер, почувши ці слова, якось зніяковіло посовався, пригадавши свій душевний стан у Коледжі Маґдалени та у себе в кімнаті на Паддінґ-Лейн, однак, незважаючи на це, знову підтвердив свою віру в цінність людського часу, провівши аналогію з дорогоцінними каменями та металами, і пояснив, що цінність товарів збільшується обернено пропорційно їхні запасам та обсягу постачання на ринок, де існує постійний попит на них, та прямо пропорційно попиту, де обсяг постачання незмінний, тим-то тлінний час, запас якого безмежно малий і на який існує буквально необмежений попит, є безкінечно цінним для смертних людей.

— Далебіг! — крикнув Макевой, якому урвався терпець. — Ви двоє нагадуєте мені дітлахів, яких я колись бачив на ярмарку святого Варфоломія, що стояли в черзі, аби покататися на червоному візочку, запряженому поні…

Він не став завдавати собі клопоту поясненням цього тропа, але Ебенезер одразу ж його зрозумів або думав, що зрозумів, бо сказав:

— Твоя правда, Макевою; між мною і капітаном немає ніякої суперечки. Пригадую день, коли нам із сестрою виповнилося п'ять років і нам дозволили бавитися ще одну годину після купелі перед сном. Місіс Твіґґ поставила в дитячій піскового годинника; ми могли робити все, що нам заманеться, впродовж цього часу, але коли весь пісок висиплеться, ми, не гаючись, мали вкладатися спати. Присяй-бо, яким скарбом нам здавалася ця година — час для сотні всіляких розваг! Ми принесли наші карти, аби зіграти в ту чи ту гру, але хіба ж якась жалюгідна гра була варта того, щоб гаяти на неї цю дивовижну годину? Я пообіцяв собі, що збудую з кубиків фортецю, а Анна заходилася малювати на папері трьох солдатиків, але жоден з нас не зміг довго віддаватися своїй забаві, бо кожен думав, що інший зробив мудріший вибір, тож невдовзі ми помінялися ролями, але втіхи нам це не принесло. Ми відчайдушно кидалися від одних іграшок і забав до інших, яких раніше, вдень, цілком ставало для того, щоб розважатися цілу годину, але зараз жодна гра не влаштовувала нас, а час у годиннику невпинно спливав! Будь-якої години, окрім цієї, найважливішої й одміряної, ми цілком могли б обмежитися однією лише розмовою або стали б роздивлятися, що там діється у світі за вікном нашої дитячої, але коли я вигукнув: «Щось висить важке, тяжке, дивись, на голову впаде», — щоб почати нашу гру у відгадайку, то Анна одразу ж заходилася плакати, і я невдовзі долучився до неї. Втім, навіть сльози не допомогли нам потамувати наш відчай; ба більше, вони тільки підсилили його, бо поки ми плакали, наша година спливала. Наближався вже час вкладатися до ліжка, а ми, прошу взяти це до уваги, ніколи раніше не дивилися на це як на зло, але той пісок — то була наче наша кров, що витікала з рани; ми сиділи, і плакали, і дивилися, як він сиплеться, і в результаті все скінчилося тим, що нам обом стало зле, і нас знудило, тож прийшла місіс Твіґґ і забрала нас до ліжка, коли остання чверть години досі залишалася у годинниковій склянці.

— І чого ж нас це вчить? — запитав Макевой.

— Це вчить нас того, — із сумом відповів Ебенезер, — що з того факту, що ми смертні, не можна зробити ніяких висновків, які могли б скеровувати нашу поведінку. І все ж таки, якби Молден належав мені, я б відпустив Тома Тейло на свободу.

— А я тим часом можу реготати з нього, скільки мені влізе, — додав Макевой, — що я і так роблю, і до біса ту філософію. То ви хочете почути мою історію чи ні?

Ебенезер заявив, що дуже хоче, хоча, правду кажучи, його цікавість до пригод Макевоя згасала з кожною хвилиною, що спливала і робила ніч коротшою, і в глибині серця він відчув, що цей його відступ насправді значно більше стосується їхнього важкого становища.

— Ну, то добре, — почав ірландець, — річ у тім, що я спочатку не мав жодних намірів їхати до Меріленду. Коли Джоан Тоуст залишила мене, я знав, що у нас з нею все кінчено, таку вже вона має звичку — віддавати все або нічого, як то ти вже добре знаєш, одначе відчайдушному коханцю жодне шаленство не здається надмірним, як і не здається йому, що може існувати якась прикра перешкода, надто ясна, щоб Надія не могла розфарбувати її у привабливі для нього кольори. Одним словом, я боявся, що вона вирушить слідом за тобою до Меріленду, і, щоб перехопити її по дорозі, я винайняв помешкання на поштовій станції, і, прибравши пихатого вигляду, став прогулюватися довкола і розповідати всім і кожному, що я Ебенезер Кук, Лауреат Меріленду…

— Ти ба, іще один! — вигукнув Ебенезер. — Меріленд переживає просто якесь нашестя поетів-лауреатів!

— Це ошуканство було достоту зухвалим, — добродушно сказав Макевой. — Один Бог відає, що я збирався робити, якби Джоан Тоуст таки розшукала мене! У всякому разі моє перебування там було напрочуд коротким: не встиг я виголосити тост за музу Меріленду, як увірвалася ватага громил з якоюсь історією про крадений гросбух, і коли їм сказали, що я і є пан Ебен Кук, поет, вони одразу ж потягли мене до в'язниці.

— Отакої! — засміявся Бертран. — Ось і прояснилася таємниця, панове, яка мучила мене всі ці місяці, тільки-но я згадував про неї! Коли я прибув до поштової станції, щоб сховатися від ножа Ральфа Бердсела — а хай би він уже мене тоді дістав, бо тоді б я був живим євнухом, а не мертвим! — тобто я хочу сказати, що коли я спитав про Лауреата, то почув, що його запроторили до в'язниці. Власне, оця трагедія і надихнула мене зайняти його місце та втекти до Плімута; однак коли хазяїн Ебен знайшов мене на «Посейдоні», він поклявся, що ніякі люди Бена Бреґґа не нападали на нього, і думав, що я брехун. Хіба ця новина мене повністю не виправдовує, пане?

— За це тобі вже нема чого турбуватися, — відказав поет. — Зараз уже надто пізня година, і в нас є час хіба на розгрішення. У тексті твоєї пречудової оповідки ще залишаються деякі, так би мовити, прогалини, але хай уже воно так і буде. І що ти зробив потім, Макевою? Маю надію, що за цю мою дрібну крадіжку тебе там довго не тримали.

— Тільки до наступного ранку, — сказав Макевой, — коли заявився Бреґґ і побачив, що йому на гачок потрапила не та риба. До того часу я вже втратив смак до всіляких безглуздих витребеньок і вирішив облишити свої пошуки Джоан Тоуст і почати наполегливо працювати над тим, щоб її забути. Я повернувся до свого старого заняття серед багатіїв, але хоч я і мав на початку деякий незначний успіх, однак роки, проведені з Джоан, розпестили мене: можливо, панночки відчували певну зневагу до них, коли я починав смалити халявки, а може, деякий холодок у моєму голосі… У всякому разі невдовзі я лишився без роботи і вже скоро мусив взятися за лютню та почати виспівувати на перехрестях, аби заробити собі на прожиток, біля пришибу Ботольфа, Стіл-Ярду та Ньюґейтського ринку, де і почалося моє життя. Свій заробіток я витрачав на повій, але все було дарма: коли чоловік провів тисячу ночей разом зі своєю коханою, тільки з нею і більше ні з ким, то він знає її від маківки до п'ят усіма своїми органами чуттів — кожен її м'яз, кожну пору на шкірі, кожен її подих; кожен рух її членів, її серця, хід думок він знає, як свої. Покладіть поруч із ним у темряві якусь іншу дівку: вже саме колихання повітря довкола неї він відчуває як щось чужорідне; вже те, як вона просто тиснутиме на сінник, його чуття сприймають як щось стороннє; саме її дихання лякає його, настільки відмінним є його тон і ритм! Вона простягає до нього пристрасну руку — його плоть сахається, неначе це лаписько якогось лісового чудиська. Вони сходяться — о Боже, як незграбно! — їхні руки, що мали обіймати тіла, стикаються ліктями або не знаходять собі місця; їхні ноги заплутуються замість переплітатися; їхні підборіддя і носи не підходять і заважають одне одному. Він пестить її, а натомість штовхає її під ребра або ж дряпає її занігтицями. Якесь любовне слівце чи порух руки заскочує його зненацька: на нього нападає чоловіча неміч, або ж він, як якийсь зелений новобранець, вистрілює свій заряд ще до того, як плоть по-справжньому з'єдналася. Одним словом, якщо він був для своєї коханої справжнім майстром гри на лютні, то тепер бачить, що, осідлавши віолончель, він не в змозі відрізнити головку грифа від звукового отвору, він безтямно перебирає струни, жодна з яких не звучить так, як слід, і кінець кінцем від того смикання він має лише головний біль, ото й усього.

Ця апострофа приємно потішила всіх, попри їхнє скрутне становище; але ірландець своїм стриманим голосом холоднокровно повів оповідь далі:

— Побачивши, що повії — то не ліки для мене, я звернувся до пляшки і щоночі став напиватися до нестями. Мої руки втратили хист, і я став незграбно бренькати на лютні, голос мій став грубшим і ламким, вухо притупилося, і кожного вечора мені потрібно було більше рому, ніж напередодні; отож невдовзі я вже не міг нажебракувати достатньо, аби напитися, і зрештою мусив би вдатися до крадіжки, щоб звести якось кінці з кінцями. Тоді одного вечора — відтоді, як ти поїхав, минуло вже три місяці — якийсь моряк дав мені шилінга, аби я заспівав йому «Порвалася кишеня в спідниці у Джоан», і коли я скінчив, він був такий задоволений, що налив мені рому за свій кошт. Я став підозрювати, що в нього стосовно мене є якісь нечестиві наміри, але мені було до того байдуже, отож він і дав мені напитися вволю! Але я помилявся…

— Хай Бог тобі помага, — пробурмотів капітан. — Я можу здогадатися, що було далі. Тебе викрали і вивезли?

— Я впав непритомний у якомусь заїзді поблизу Байнардс-Каслу, — сказав Макевой, — і прокинувся, закутий у кайдани в твіндеку корабля, що кудись плив. Спочатку я й гадки не мав, куди ми пливемо чи з якою метою мене викрали, але невдовзі декотрі з нас, котрі ходили не закуті в кайдани, виголосили, що нас спродано за борги і ми прямуємо до Меріленду, і пояснили, що для певного різновиду капітанів є доволі звичною річчю взяти на борт вантаж, що складається з таких портових щурів, як я і ще з пів тузіня таких самих, котрі, прокинувшись, побачили, що їхні ноги прикуті до корабля залізними ланцюгами.

Невдовзі старший помічник виголосив промову, суть якої зводилася до того, що ми є його боржниками, позаяк він порятував нас, невиправних розбещених марнотратців, і тепер нас безкоштовно везли до країни, де ми могли наново почати своє життя, і ще він пообіцяв, що кожного з нас, хто визнає свої зобов'язання, шануватиметься і триматиметься відповідно до цих зобов'язань, негайно ж звільнять від тих залізних ланцюгів. Решта була вповні рада дати будь-яку брехливу обіцянку, яку від них вимагали, але коли я побачив, що цей благочестивий помічник є тим самим негідником, що так підло вчинив зі мною напередодні, я, мов картеччю, сипонув такою купою прокльонів, що він своїм чоботом розчвакав мені рота і поклявся, що моритиме мене голодом, доки не навчить бути доброчесним і слухняним, або ж відправить до пекла, перш ніж наша подорож добіжить кінця.

Але такий чоловік, як я, котрий усе своє життя був сиротою і жебраком, не відає, що таке сором, і байдужий до злиднів, є вільною пташкою, і тому не дивно, що він дуже ревно ставиться до своєї свободи. То правда, що незадовго перед тим я потрапив до цюпи за дрібну крадіжку і ще раз раніше, коли видавав себе за Лауреата; але обидва рази я опинився у в'язниці зі своєї провини, а що під поняттям «свобода» розуміють чиїсь права, то це не втрата свободи, коли тебе справедливо засуджують за злочин. І навпаки, це великий злочин проти свободи, коли тебе проти волі заковують у кайдани без справедливої на те причини, і ті, хто склав свою ганебну обітницю, аби скинути з ніг залізні окови, не тільки не здобули цим свободи, а ще й відмовилися від найдорожчої свободи — права повстати проти несправедливості.

— У тому, що ти кажеш, багато мудрості, — зауважив Ебенезер, котрий був помітно вражений словами Макевоя і знову присоромлений не тільки тому, що підозрював, що за подібних обставин він не виказав би такого душевного гарту, але й тому, що був переконаний — хоч тепер це вже було несуттєво, але легше йому від того не було, — що Макевой більш гідний Джоан Тоуст, ніж він, і був таким від самого початку.

— Чи мудрість, чи дурість, але саме це я відчував з цього приводу, — мовив Макевой, — і хоча в наступні дні мені багато разів доводилося звідати шкіри з чобіт цього сучого сина, але принаймні я довідався про їхній смак не тому, що лизав їх. Але він так і не заморив мене голодом до смерті, як обіцяв, може, тому що йому було приємно бити мене ногами, чи, може, він не хотів, щоб я так і загинув невпокорений. Мене перевели з твіндека до трюму, щоб я своїм прикладом не спричинився до бунту, і я так і не бачив денного світла до самого кінця подорожі, аж поки вони вивели мене на чардак, щоб продати разом з усіма.

— Після чого, — втрутився Ебенезер, — якщо Тейло сказав мені правду, ти одразу ж стрибнув у річку, намагаючись здобути свою свободу, але вони тебе виловили.

— Еге ж, і врятували моє життя, бо я надто пізно дізнався, що мені не стачить сил і на десяток гребків. І по розмислу мені здалося, що це не такий уже й кепський вибір — піти з Тейло; я дійшов висновку, що мізки його такі само свинячі, як і манери, і здогадався, що перехитрити його, коли з'явиться слушна нагода, не складатиме жодних труднощів. Хотілося б тільки, щоб мій приятель Дік Паркер не був таким нетерпеливим… але ж я вам ще не розповідав про Діка Паркера? Не має значення: ми пливемо в океані історії, але склянки досить, щоб погамувати нашу спрагу. Та й крім того, ніч уже майже добігла кінця, хіба ні? Отож будемо завершувати, джентльмени; я обміняв Тома Тейло на коня, як і сказав Ебен, до того ж це була кульгава шкапа, але разом з тим варта двадцяти таких гендлярів слугами, а що я дізнався, що перебуваю в Меріленді, то вирішив проїхатися потайки до мису Кука, аби переконатися, що Джоан там і щаслива у своєму виборі. — Він засміявся. — Та що це я верзу казна-що! Я їхав туди, сподіваючись, що вона вже по горло сита тією невинністю! Я знав, що її жалість візьме за серце, коли вона побачить мене в цьому жалюгідному стані, і я молив Бога, щоб вона помилково узяла ту жалість за любов. То було мерзенне бажання чоловіка, доведеного до розпачу, яке виявилося хибним стосовно двох речей: її сумна доля, як я з'ясував, була ще жалюгіднішою, аніж моя, але ні пранці, ні опій, ні жорстоке поводження, ба навіть лице самої смерті — а що вже казати про жалість! — не могли відвернути її від того шляху, який вона обрала.

Я не став зволікати: Том Тейло, як я гадав, переверне весь край догори дриґом, аби знайти втікача, що його так ошукав. Я надумав податися до Віргінії, якщо мені вдасться знайти туди шлях, або до Кароліни і пристати, може, до якоїсь банди піратів. Отож з цією метою я і склав компанію збіглому невільнику-мурину, що сидів на ланцюгу разом зі мною в трюмі корабля — це був один з підлеглих Паркера на ім'я Бенді Лу, який навчився доволі непогано балакати англійською. Це був його замір — дістатися острова Бладсворт, що, як він чув, аж кишів такими ж втікачами, як і ми. Звідки нам було знати, що білих людей вони люблять не більше, аніж Диявол свячену воду? І коли ми про це довідалися, було надто пізно: Бенді Лу вони зустріли як рідного брата, а мене, попри всі його вмовляння, зв'язали та залишили на той день…

— Гей, там, — обірвав їх капітан. — Що це я чую?

Макевой урвав своє речення на півслові, і бранці стали прислухатися. Десь здалеку, від боліт, почулися якісь різкі крики, схожі на вороняче каркання, і вартівник, що стояв зовні біля хижі, відповів так само.

— Якісь гості — новоприбулі на велику Чорну Месу, — пробурмотів Макевой. — Вони збираються щоночі вже цілий тиждень.

Умовні крики повторилися, а потім в'язні почули здалеку глибокий, ритмічний гуркіт, наче багато чоловіків, маршируючи, стиха наспівували якусь монотонну пісню. Вартовий зовні підхопився на рівні й на все містечко, яке й досі спочивало, гукнув якесь коротке оголошення, від чого між хижками одразу ж здійнявся рух. Люди розмовляли та метушилися довкола площі; було чутно різкі накази; у багаття стали підкидати нові колоди, і вони одразу починали потріскувати у вогні; а той монотонний спів увесь час ставав дедалі виразнішим і сильнішим.

— Присяй-бо, це не схоже на жодну індіянську пісню, яку мені коли-небудь доводилося чути, — прошепотів капітан.

— Ні, це спів чорношкірих, судячи з тону та ритму, — відказав Макевой. — Я чув, як Дік Паркер і Бенді Лу співали щось подібне у трюмі корабля, а африканці вже тут робили те саме ці декілька останніх ночей. Далебі, від цього аж волосся дибки встає! Я так гадаю, що нічого доброго нам це не віщує.

— Чому це? — різко запитав Ебенезер.

— Вони чекали, поки через Затоку переправляться двоє їхніх головних вождів, — сказав Макевой. — Один — провідник чорних, а інший — наймогутніший король дикунів, якого скинув з його трону губернатор. Я взнав те від Бенді Лу, він пошепки розповів це мені декілька днів тому через стіну цієї хижки. Вони ще ніколи не бували такими зухвалими, щоб співати аж так голосно: б'юся навзаклад, що до міста прибули їхні королівські величності й цирк готовий розпочати виставу.

І справді, як тільки новоприбулі з'явилися на майдані, мешканці міста підхопили пісню, стали щось дико викрикувати, відбивати ритм на барабанах і, наскільки в'язні могли здогадуватися, судячи лише зі звуків, почали завзято витанцьовувати якийсь танець довкола багаття. Бертран втягнув повітря і застогнав, а Ебенезер почав мимоволі тремтіти всім тілом. Навіть Макевою не вдавалося повністю зберігати свою витримку: він заходився пошепки сичати, наспівуючи всілякі богохульства і прокльони, неначе читав крізь зуби отченаш.

Лише капітан зберігав спокій.

— Було б дурницею чекати на їхні тортури, — виголосив він стриманим голосом. — Ми всі будемо мертвяками під кінець цього розділу з нашого життя, то чого б це ми ще мусили зробити цим поганам приємність і витерпіти тисячі тортур?

— То що ви пропонуєте? — запитав Ебенезер. — Самогубство? Як на мене, то я б радо вкоротив собі віку, і на тому кінець.

— У нас немає ніяких засобів, щоби впоратися з цим самотужки, — мовив капітан. — Але це може бути цілком у наших руках — померти одразу й уникнути повільної смерті. Якщо вони виноситимуть звідси наші тіла, тоді в нас немає жодної надії, але якщо вони зв'яжуть нас разом за шию, як робили це раніше, а наші ноги будуть вільними, тоді ми маємо побігти всі разом і молити Бога, щоб вони зупинили нас списами та стрілами.

— Так нічого не вийде, — глузливо кинув Макевой. — Вони просто доженуть нас і притягнуть назад під свої різницькі ножі.

Бертран заголосив.

— Та й крім того, — додав Макевой. — Я католик, і хоча вірянин далеко не зразковий, але у будь-якому разі не стану нищити себе.

— Тоді є кращий план, — сказав капітан, — бо ти міг би пособити нам усім без ущербку для своєї віри. Наші руки та ноги зв'язані, але ми можемо рухати колінами: нехай слуга пана Кука покладе свою шию між ногами свого хазяїна, а я покладу свою тобі між ніг, і ви задушите нас обох без жодної затримки, і так ми покладемо край нашим нещастям. Тоді ти зробиш те ж саме із містером Куком, а коли з ним буде все кінчено, ти залишишся один і, коли хочеш, можеш дати вбити себе тим індіянам. Що скажеш на це?

— О Боже! — прошепотів Ебенезер; і хоча пропозиція старого його злякала, він не міг би заперечувати, що бути задушеним — менш болюче, ніж коли тебе звалашать і спалять живцем.

Але сталося так, що йому не довелося обирати; урочистості невдовзі вляглися, настав день, а наші бранці й досі залишалися живими і неушкодженими. Надто схвильовані, щоб відчувати полегшення, вони мовчки дивилися один на одного — Макевой, як помітив Ебенезер, втратив чверть своєї ваги і декілька зубів, а обставини змусили його відпустити бороду — вони більше не були такими балакучими, як у першу свою ніч. Минали дні — два, сім, десять, — і хоча в'язням жодного разу не дозволили вийти з хижі, вони могли чути, як діяльність у місті зростала день у день.

— Їй-бо, це наче якась Колегія кардиналів! — вирік Макевой.

Ніхто більше не згадував за пропозицію капітана, але вона, напевно, крутилася в усіх на думці, як і в Ебенезера, бо коли одного ранку вони почули, як до їхнього вартівника підійшла якась делегація, то всі як один затамували подих і застигли.

— Поспішайте! — став підганяти їх капітан. — Вони прийшли нас забрати!

— Тоді хай забирають, — буркнув Макевой. — Я не вбивця.

Саме цієї хвилі хтось відслонив запинало зі шкіри, що правило за двері: до хижі ввірвалося холодне повітря і рухливі відблиски полум'я, й у блідих світанкових сутінках вони побачили темні постаті.

— Тоді ви, заради Бога! — капітан обернувся до Ебенезера, і його голос майже зривався на вереск. — Благаю вас, сер, задушіть мене зараз, негайно, перш ніж ми потрапимо до їхніх рук. Ну ж бо, хутчіше, заради Христа!

Він переповз через Бертрана і впав до тремтливих колін поета. Ебенезер втратив голос і не міг сказати йому «ні»; він лише похитав головою. Але навіть якби вони хотіли і були в змозі це зробити, то часу в них на те вже не було: чорні постаті наблизилися, схилилися над ними; чорні пальці вхопили їх за руки й кісточки; чорні голоси хихотіли й хрипіли. Нажаханих білих чоловіків по одному витягли за п'яти надвір.

Поки вирішується доля поета, він розмірковує над парочкою світських таємниць

На подвір'ї чи майдані посередині індіянського містечка плямами лежав тонкий шар мокрого снігу, котрий вкривав також пологі верхівки однакових помешкань. Повітря було різке і вогке, але не надто зимне; насправді значні маси доволі теплого повітря насунули з боку Затоки, від чого острів огорнула густа імла. Вихори водяного пилу, скиглячи голосами невидимих мартинів, налітали з боліт і з криком, що поступово вщухав, неслися далі до протоки.

Попри імлу і ранню годину, Ебенезер побачив, що довкола зібралося чимало людей, декотрі були вбрані в одяг зі шкотського сукна й англійської вовни, але більшість мала на собі вдягачку з вичиненої шкіри та хутра і накидки на кшталт тоги. Жінки розпалювали невеличкі багаття поблизу своїх хижок і готували сніданок; чоловіки переважно курили тютюн і розмовляли, зібравшись купками навколо декількох більших вогнищ на самому майдані — мурини й індіяни разом; навкруги стояв гомін, бо всі щось обговорювали, а багато хто з присутніх перемовлявся між собою на мигах і знаках. У центрі подвір'я маленьке нічне вогнище вартових, підживлене смолистою сосною, розгорілося так, що, виблискуючи жовтогарячим в імлі, здавалося радше обрядовим, аніж ужитковим. Тепло від нього розтопило сніг на доволі значну відстань, утворивши коло, по периметру якого урочисто розташувалося близько двадцяти червоношкірих і чорношкірих зверхників; у квадрантах за межами їхнього кола чотири групи чоловіків зводили стовпи заввишки футів дванадцять, закопуючи їх у ями, вириті мало не по пояс.

Коли бранці вже стояли на ногах, якийсь мурин, один з тих, що виводили їх надвір, відділився від решти, підступив, вишкірившись, до Макевоя, і сказав йому англійською: «Ну що, більше ночувати там не доведеться?». Він кинув погляд на хижку, що правила за в'язницю.

— От уже чорне сатанинське бісеня, — буркнув Макевой. — Як я хотів би, щоб ти пішов на корм рибам разом з Діком Паркером!

Мурин, котрого Ебенезер узяв за Бенді Лу, колишнього напарника Макевоя, від задоволення блиснув зубами і різким тоном віддав якісь накази своїм людям, котрі перерізали ремінці на ногах бранців і повели їх до стовпів. Ноги поета відмовилися служити йому; тож його в'язничники були змушені підтримувати його і направляти. Безладний гомін голосів з усіх сторін перейшов на шепіт, а потім стих; на майдані запанувала тиша, і було лише чутно, як у багатті потріскують дрова; чорні обличчя холодно роздивлялися білих людей, поки ті проходили повз. Чоловіки біля центрального вогниська обернулися, коли ті підійшли ближче, і якийсь густо розмальований зверхник, найстарший за віком поміж них, кивнув у бік найближчого стовпа, біля якого утрамбовували землю.

— Тебе судитимуть три королі, — усміхаючись, повторив мурин Макевою. — Решта залишається тут.

Жоден з в'язнів не вимовив ані слова. Скидалося на те, що цей грізний тріумвірат засідав не біля вогнища, бо ірландця повели хоч і до типового, але значно більшого «будиночка хохулі» на іншому кінці майдану. Ебенезера і Бертрана прив'язали за кісточки та зап'ястки до окремих стовпів; поет, усвідомивши, де він опинився, ледь не зомлів, так ясно пригадалася йому тьма-тьмуща мучеників. Скільки мільйонів людей прив'язували в такий спосіб, відколи пішов рід людський, і скільки було всіляких причин, щоб завдати їм невимовного болю, піддавши дії вогню? Та він усіляко намагався пересилити свою млість, сподіваючись викликати її потім, коли в тому виникне нагальніша потреба.

Капітан тим часом був змушений стояти осторонь, доки встановлять третій і четвертий стовпи і утрамбують землю біля них. Він стояв тихо, схиливши голову, немов змирившись із тими жахіттями, що чекали на нього попереду; його вартівники, що зводили масивні стовпи, були поглинуті своєю роботою і не звертали на нього уваги. Раптом він скочив назад і вбік від них і кинувся навтьоки через майдан. Пролунав гучний крик; чоловіки скочили на рівні, схопили свої списи і помчали за ним навздогін. Ебенезер витягнув шию, очікуючи побачити, як старого проштрикнуть списом, але індіяни трималися позаду. Капітан біг, сподіваючись проскочити між двома вогнищами, але попереду нього виросла стіна зі списів, він завагався, крутнувся і натрапив на таку ж саму стіну. Цього разу, немов полишивши всіляку надію на втечу, він повернувся до початкового задуму і, виставивши груди наперед, кинувся прямо на списи; але їхні власники просто відступили назад і перегородили йому шлях руками і ратищами. Він знову обернувся, тримаючи зв'язані руки, як і раніше, за спиною, і спробував було стрибнути в іншому напрямку, але вислід був такий самий. Супротивник оточив його, утворивши широке коло, і коли стало цілком зрозуміло, що йому не вдасться втекти навіть на болота, вони почали сміятися з його відчайдушної спроби. Знову і знову кидався старий на списи, і, врешті-решт не маючи сил знову зважитися і довести свій розпачливий намір до скутку, капітан скрикнув і впав. Його мучителі, підсміюючись, розійшлися, а вартівники повернули до стовпа, що вже був готовий прийняти його, і заходилися складати гілляччя і хмиз біля підніжжя всіх трьох стовпів.

Стікаючи потом, Ебенезер відвернувся і знову побачив Макевоя, який вийшов з королівського палацу в супроводі усміхненого конвою. Обличчя ірландця скривилося, і на ньому застиг якийсь чудернацький вираз — чи то був гнів, чи відраза, чи страх, Ебенезер не міг сказати напевно, але з того, як швидко його компаньйон попростував до останнього незайнятого стовпа, він дійшов висновку, що суд, який ухвалив той чудний «вирок», його не помилував.

Одначе він помилився.

— Оце так гра долі, ну, хто б міг придумати таке, хіба що сам диявол! — звертаючись до нього, вигукнув Макевой якимось дивним, як і вираз його обличчя, голосом. — Вони привели мене на суд до трьох своїх королів, двоє з яких — то бридкі дикуни, а от третій виявився моїм другом Діком Паркером, тим самим хлопом, що сидів разом зі мною на ланцюгу у трюмі. Я думав, що він втопився і про нього вже й думати забули, але, далебіг, він тепер король цих чорних поган! І той негідник Бенді Лу всі ці дні знав про це й нічого не сказав; а він же був намісником Діка Паркера ув Африці!

Ебенезер чомусь не здивувався цьому збігу обставин; насправді він запитував себе, чи не збожеволів, бува, Макевой від страху. Чи ж може чоловік при здоровому глузді плести такі дурниці, коли під ним розводять похоронне вогнище?

І лише тоді він помітив, що хоч його вогнище, як і вогнище Бертрана і непритомного капітана, було готове, під стовп Макевоя і досі не поклали ані гіллячки, і скидалося на те, що вартівники й не збиралися цього робити.

— Дякувати Богу, Ебене! — вигукнув Макевой. — Вони збираються мене відпустити! Дік Паркер пощадив мене! — Із його очей потекли сльози. — Бог свідок, — кричав він далі, — я благав і вмовляв помилувати тебе, заклинаючи тією приязню, що була між мною і Діком Паркером. Я сказав йому, що ти мій брат і що ти дорогий мені, як саме життя; але решта була за те, щоб спалити нас усіх чотирьох, і Діку Паркеру вдалося пощадити лише мене. Отож так склалося, що я мушу тепер сьогодні цілий день і завтра дивитися на всі ваші страждання, поки не скінчиться їхня рада, а потім побачити, як вас спалять!

— Цей коцур обміняв наші життя на власну шкуру! — заволав Бертран, стоячи біля свого стовпа навпроти.

— Ні, присягаю! — різко заперечив Макевой. — Те, що було між нами, — то все залишилося в минулому; повірте мені, я не тримаю на вас ніякого зла і жодним чином не намагався підбити Діка Паркера проти вас!

— Я вірю тобі, — мовив Ебенезер. Насправді на якусь мить він відчув гнів, почувши новину, що приніс Макевой; почати з того, що хіба полишив би він Лондон, якби Макевой не зрадив його? Але він швидко приборкав свій гнів, бо, попри своє вкрай скрутне становище або, можливо, саме завдяки йому, він усвідомив, що Макевой лише чесно додержувався своїх принципів, як і Ебенезер — своїх; так само легко можна було б покласти провину на старого Ендрю за те, що той повівся так суворо; на Джоан Тоуст, яка спричинилася до цього парі; на Бена Олівера, що запропонував його; на Анну, що сама перетнула океан і припливла в Меріленд; на Берлінґейма за те, що він, окрім усього іншого, переконав його висадитися на березі в Сент-Мері чи й на самого Ебенезера, який мав тисячі нагод, щоби змінити хід свого життя. Уся історія його двадцяти восьми років життя привела до того, що він опинився тут, у цьому місці й цієї хвилі; і хіба ця історія не набула характерної форми і змісту значною мірою завдяки впливові людей, із якими йому коли-небудь доводилося стикатися і чиї життя зазнали впливу безлічі інших людей? Хіба ж не припнула його до стовпа вся історія людства, ба навіть історія всього всесвіту, неначе ланцюгом, який складається з безлічі ланок, і вина жодної з цих ланок не більша, ніж вина інших? Ебенезеру здавалося, що так воно і є й що Макевоя можна ганити за те не більше і не менше, ніж, наприклад, лорда Балтимора, який колонізував Меріленд, чи генуезького шукача пригод, який відкрив Новий світ для Старого.

Цього висновку поет дійшов радше несвідомо завдяки інтуїції, аніж внаслідок глибокого розмислу, і за ним прийшов інший вислід, логіка якого була такою: це місце в просторі й часі, куди привела його світова історія, не виявилося б згубним для нього, якби не ворожість індіян і муринів. Але їхня ворожість була викликана саме тим, як їх визискували англійські колоністи; тобто вони зазнали утиску від людей, які з примхи історії отримали певну перевагу, — й Ебенезер не мав жодних сумнівів, що його полонителі в протилежних обставинах робили б те саме, що і англійці. А що історичний процес є лише вираженням волі людей, які в ньому задіяні, то Ебенезер справедливо був об'єктом гніву своїх полонителів, позаяк він належав, у значно глибшому сенсі, ніж його вкладав Макевой у свої слова декілька ночей тому, до класу експлуататорів; як освічений представник західного світу він користувався з тих плодів, які приносила потуга його культури і тим-то мав узяти на себе свою частку провини, яку ця потуга зроджувала. Але на цьому його відповідальність не закінчувалася: бо якщо саме потуга та становище — речі, що відрізняють визискувача від визискуваного, — справа випадку, а не якийсь особливий загадковий хист, притаманним духу кожної групи, тоді це вповні «по-людськи», коли білошкірі поневолюють інших людей і розпоряджаються ними, немов речами, так само, як цілком «людським» є і те, що мурини й індіяни вбивають лише на підставі кольору шкіри; дикун, що смолоскипом запалить під ним багаття, є його братом не менше, ніж той гендляр, що колись поневолив цього дикуна. Отож, підсумовуючи, поет зауважив, що хоч йому і доведеться спокутувати свій Перворідний Гріх особисто, це буде щось на кшталт Довіреної Відплати; він сам вчинив тяжкий злочин проти самого себе, і саме він невдовзі покарає лиходія.

Збагнути суть цих ідей було справою лише кількох секунд, і хоча у своїй духовній автобіографії він мав лише декілька моментів, що так само глибоко схвилювали його, однак усе, що він сказав Макевою і Бертрану, вклалося в декілька слів:

— У всякому разі вже надто пізно вдаватися до таких дрібниць і ділити відповідальність. Подивіться-но туди.

Здвигнувши брови, він вказав у бік хижі, звідки недавно вивели Макевоя. Очі присутніх також повернулися у тому напрямку, і їхня розмова урвалася. Три королі вийшли наперед, щоб оголосити свій вирок: Ебенезеру крізь імлу вдалося лише розгледіти, що один з них був високий, дужий мурин, другий — такий самий здоровий червоношкірий, а третій також був індіянин, якийсь спорохнілий старець, котрому вже важко було рухатися, і тому його підтримували попід руки його молодші побратими. Усі троє на тлі своїх підданців були вбрані доволі вишукано: одяг їхній був облямований тасьмою, прикрашений китицями й оздоблений кольоровими намистинами, зробленими з черепашок; на їхніх обличчях фарбою з горобейника були намальовані смуги й кола; на шиї в них висіли пацьорки з ведмежих ікл і мушель каурі; на голові індіяни носили убори, оздоблені намистинами та перами індика, тоді як мурин мав прикрасу з двох буйволячих рогів, приторочених до шапки з хутра. Два здоровані тримали у вільній руці по дротику; а патріарх у правиці держав щось на кшталт бунчука чи обрядового жезла, на верхівці якого була прикріплена шкура хохулі, а в лівій у нього був смолоскип із сосни, з якого бризкала смола.

Наближалися вони поволі, і це справляло гнітюче враження. Макевой спостерігав за ними через плече, широко розплющивши очі; Бертран заходився стогнати. Ебенезеру від страху кров ударила в голову; він міцно стиснув губи, але решта його обличчя почала смикатися.

Найближчим до цього тріумвірату був Макевой: вони стали навпроти, дивлячись на нього суворим поглядом; мурин підняв свого списа і зробив якесь оголошення, що скидалось на вирок, але підданці зустріли його якось непевно, і по їхніх рядах прокотився стишений гомін. Потім молодший з індіянських вождів повторив його своєю мовою і почув таку ж відповідь на цю заяву. Ебенезер помітив дещо сердите лице старого вождя і задоволений вираз на обличчі приятеля Макевоя Бенді Лу, який стояв поблизу. Потім процесія перейшла до бородатого капітана, який якраз почав ворушитися і крутити головою.

Знову, розмахуючи списами, двома мовами оголосили рішення, яке виніс суд; старий вождь усміхнувся, і всі присутні голосними криками висловили своє схвалення, від чого зміст його став цілком зрозумілим, і поет здригнувся.

Потім настала черга Бертрана, який відвернув голову вбік і примружив очі. Молодший з індіянських королів дивився на нього холодним поглядом; старший із неприхованою зловтіхою і задоволенням кивав у відповідь на слова мурина, які той, нахилившись, шепотів йому на вухо. Усі погляди були тепер спрямовані на великого чорного короля, який у двох попередніх випадках першим виносив вирок; скінчивши перемовлятися зі старцем, він підняв свого дротика і почав оголошувати вирок, звернувши погляд на обличчя бранця.

Проте він зупинився посеред речення і кинувся до Бертрана, щоб повернути його обличчя до себе. М'язи Ебенезера напружилися: оскільки мурин тримав свого списа, при тому дуже нечемно відпустивши руку старого вождя, поет радше очікував, що Бертрана негайно проштрикнуть на місці за той злочин, що він скоїв, відвернувши голову. Не розвіялися його страхи навіть тоді, коли мурин щось крикнув, вихопив кістяного ножа з-за пояса свого ватага, що стояв поблизу, і стрибнув до слуги, розмахуючи своєю зброєю. Його вожді-побратими насупилися; ті глядачі, що стояли неподалік, стривожено відступили назад і ще більше перелякалися, коли замість прикінчити в'язня або ж розчленувати його просто на місці чорний король позрізав на шматки всі ремінці й пута, відкинув купу хмизу, що сягала колін, і простягнувся на землі біля тремтливих ніг бранця!

— Пане Ебене! — заволав слуга, відштовхуючись від стовпа.

Старий вождь щось гарикнув, а молодший, як здалося, різким тоном щось запитав, на що король-мурин відповів йому індіянською мовою, і з його голосу було чутно, що його переповнюють почуття. Майдан принишк, і стало тихо, як у церкві. Вираз обличчя індіянського короля став ще суворішим, він гукнув своїх ватагів, щоб вони підтримали його побратима-патріарха, і швидко, наскільки дозволяла гідність, рушив не до Бертрана, а до вкрай збентеженого бранця, який ще очікував на свій вирок. Він наблизився лише на якийсь крок чи два, коли Ебенезер його впізнав — під бойовою покрассю і розкішним вбранням був колишній хворий утікач зі скельної печери на узбережжі, що нині оклигав.

— Святий Боже, тепер я бачу! — вигукнув поет. — Бертране! Це ж Куассапелаг і Дрейкпекер! Отой Дік Паркер Макевоя — це твій Дрейкпекер, а ось іде Куассапелаг, щоб врятувати мене!

І справді, коли індіянин подивився просто в обличчя Ебенезера, його погляд втратив свою суворість, і за його наказом двоє вартівників вийшли наперед і звільнили поета від пут.

— Я вас звільняю і прошу мене вибачити, — поважно мовив Куассапелаг. — Добре, що людині, яка врятувала моє життя, не заподіяли ніякої шкоди.

Як і Бертран, Ебенезер був надто приголомшений, щоб здобутися на слово. Сльози навернулися йому на очі; він заточився, засміявся хриплим голосом, похитав головою і подивився на Макевоя, не в змозі повірити в те, що відбувається. Тим часом старий вождь не переставав лайкою висловлювати своє невдоволення: він, либонь, не більше, ніж його підданці чи двоє інших бранців, тямив, що це за чудасія. Куассапелаг злегка вклонився Ебенезеру, сказав поету ще декілька хвилин залишатися на місці й повернувся до старого, щоб його втихомирити. Муринський король, якого Бертран, зрозумівши, з ким має справу, обійняв, від чого всі присутні геть розгубилися, випростався з обіймів і також долучився до решти, що тримала раду. Із характеру їхньої бесіди стало зрозуміло, що старий вождь уперто противився тому, щоб звільнити бранців; по декількох хвилинах Куассапелаг підізвав Ебенезера, вхопив його лівицю і пробурмотів:

— Ти маєш персня, що дав тобі Куассапелаг?

Поет, дякуючи Провидінню і Джоан Тоуст за те, що він таки обміняв свою срібну каблучку на нього, видобув з кишені персня з риб'ячої кістки. Куассапелаг спершу показав персня старому вождеві, а потім, звернувшись до натовпу з короткою промовою, високо підняв його, щоб кожен міг побачити. Тоді ж Дік Паркер, чи Дрейкпекер, віддав наказ Бенді Лу, який стояв поруч і аж сяяв від радості, і всіх бранців, окрім капітана, підштовхуючи, відвели назад до хижки, що правила за в'язницю, перш ніж старець встиг поновити свої протести.

— Присяй-бо! — силувано засміявся Ебенезер. — Яким же палацом здається тепер ця хижа!

На майдані, і досі оповитому імлою, яку сонце, що зійшло, підсвітило, але так і не розігнало, панувало значне пожвавлення. Пильно вдивляючись між ногами вартівників, що стояли перед хижкою, Ебенезер побачив, що троє очільників знову вирушили до будівлі, з якої вони з'явилися; стариганя, який, як було видно, анітрохи не втихомирився, тепер підтримували двоє індіян у головних уборах, подібних до його власного.

— Це просто якесь Диво Біблейське! — вигукнув Макевой, його очі й вуста скривилися в гримасі подиву. — Оце так чудо із чудес! Як так сталося, що Дік Паркер і досі живий і ви з ним знайомі? Подумати тільки, він упав ниць перед ним, наче твій слуга якийсь бог!

— Дякую, але так воно й було, — повагом сказав Бертран, — і кращого парафіянина годі й шукати! Але ж і доскочний чоловік, просто-таки цар гори! Ви бачили, як він ото заступився за мене перед старезним деспотом, і з такою відвагою? Подумати тільки!

Ебенезер розповів Макевою історію того, як вони звільнили Дрейкпекера, розв'язавши його, як натрапили на втікача Куассапелага, що лежав хворий, потерпаючи від гнійної рани, і як залишили чорношкірого, щоб той надав йому допомогу і подбав про нього.

— Отож саме за це він і дав нам ці персні з риб'ячої кістки, хоч і не сказав нічого про їхнє значення. Що вони означають і як так сталося, що цей бідолашний невільник Дрейкпекер став королем?

Але Макевой не міг пролити світло на значення персня.

— Що ж стосується того хлопа, якого ви звете Дрейкпекером, то це і є той самий чоловік, про якого я вам розповідав раніше і якого назвав Діком Паркером. Той самий корабель, на якому мене п'яного вивезли з Лондона, взяв його разом з Бенді Лу та ще сорока невільниками на борт у Кароліні, щоб продати їх у Меріленді. Їх усіх викрали в якомусь африканському місті незадовго до цього, і цей самий Дік Паркер був їхнім королем. Старший помічник посадив його і Бенді Лу на ланцюг у трюмі з тієї ж самої причини, що й мене. — Ірландець вишкірився. — Дік Паркер збирався вчинити бунт; старший помічник хотів убити його, але капітан гадав, що вони батогами зможуть вибити з нього цей дух непокори, щоб це послужило прикладом для інших. Вони шмагали його двічі на день, а він знай собі плював на матроса, що прив'язував його, а потім на матроса, що після того його відв'язував. Не раз і не два радив я йому через Бенді Лу сховати свою гордість подалі до того часу, коли його продадуть і він прибуде на місце, щоб потім втекти і допомогти іншим; а він на мої слова відповідав, що ця порада була б доброю для Бенді Лу та інших його намісників, але король, якого купили та продали — то вже ніякий не король. І коли я казав, що жоден мертвий король ще ніколи не вигравав битви, він відповідав, що не в звичках лева вдавати із себе шакала і навіть мертвий король може слугувати прикладом для своїх підданців. Він наказав Бенді Лу вчинити так, як я радив, а наступного разу, коли Діка Паркера привели, щоб дати йому канчуків, він плюнув на самого помічника. Отож саме тоді вони й викинули його за облавок, зв'язавши руки й ноги. Половину невільників продали наступного дня в Енн-Арундел-Таун, а другу половину, разом з нами, відшкодівниками, в Оксфорді ще через день. Як цьому хлопу вдалося втриматися на воді й випливти, про те я, напевно, ніколи не дізнаюся.

Ебенезер похитав головою, згадуючи смуги на спині мурина того дня, коли вони знайшли його на березі.

— Отже, тепер він король усіх невільників-утікачів, а Куассапелаг — король неприязних дикунів-індіян! І хай Бог помагає англійцям, якщо вони зважаться довести свій задум до скутку!

— А хай ідуть до біса, я б так сказав, — відповів Макевой, — вони самі напросилися.

І він, і Бертран оголосили про свій намір якнайшвидше повернутися до Лондона, навіть якщо їм доведеться жебракувати чи красти, щоб сплатити за свій проїзд, так що вони вповні можуть зичити ребелізантам успіху в їхній справі, не накликаючи нещастя на свої голови. Ебенезер ще не викинув з голови тих думок, що охопили його біля стовпа; і хоча він співчував тяжкій долі невільників та індіян і погоджувався, що в тому винні навіть ті білі, котрі, як і він, лише мирилися з таким прикрим станом речей, не протестуючи проти нього, однак йому аж ніяк не подобалася ідея суцільної різанини. Якраз навпаки, саме тепер, коли його вже двічі ледь не стратили, життя неабияк смакувало поетові, і він здригався від самої лише думки, що когось можуть його позбавити.

— Ми маємо відшукати якийсь спосіб порятувати капітана, — вирік він. — У нього найменше підстав бути тут з нас усіх, позаяк привели його сюди не пошуки і не бажання втекти. — І він додав іще, хоч і цілком розумів, що цим твердженням трохи передає куті меду: — Якщо він помре, то мені доведеться за це відповідати, адже саме я винайняв його, щоб він переправив мене до Молдену, та ще й накинув зверху, аби ми могли вирушити одразу, попри погану погоду та пізню годину.

Макевой і Бертран обоє стали заперечувати, що це його відповідальність, а Макевой заходився далі запевняти, що хоч він від щирого серця бажає капітану врятувати своє життя, але в нього немає ніякого бажання приносити задля цього в жертву своє чи навіть наражати його на небезпеку.

— У будь-якому разі, — висловив думку Бертран, — ще надто рано лити сльози чи кричати від радості. Якщо Дрейкпекер допевниться свого, ми всі вийдемо на свободу; а якщо ні, то нас усе одно ще можуть спалити.

Його компаньйони погодилися і заходилися розмірковувати над тим, що в нього за чин і який вплив має цей індіянський патріарх, що так не хотів відпускати їх на волю. Макевой гукнув африканця, ім'я якого, якщо переінакшити на англійський лад, звучало щось на кшталт Бенді Лу, який відповів на деякі їхні запитання зі своєю незмінною широкою усмішкою, що не сходила з його лиця, незалежно від того, чи були його відомості втішні, невідрадні чи нейтрального характеру.

Ким був цей старий індіянський король?

— Це таяк Чікамек, король агатчвупсів, який уже впродовж вісімдесяти і чотирьох літ є ворогом англійців. Це його острів.

Коли Ебенезер поцікавився щодо розподілу влади між трьома королями і що перебуває в підпорядкуванні кожного з них, Бенді Лу відповів, що Куассапелаг — щось на кшталт головнокомандувача в усіх вороже налаштованих до білих людей індіян на західному узбережжі Чесапіцької затоки, Чікамек займає таку ж посаду на східному узбережжі, а Дрепакка — король муринів-утікачів. Він повів далі й доволі відверто розповів, що хоч взагалі-то всі троє наділені однаковими повноваженнями, саме Куассапелаг, король анакостинів, має насправді найбільшу реальну владу, і не тільки тому, що вожді під ним — Очотомакуат піскатавеїв, Том Калверт чоптікоїв і, наприклад, Макуанта маттавоманів — чисельніші, впливовіші та войовничіші, ніж ватаги Чікамека, але й тому, що декотрі з останніх, як-то син імператора Умакокасиммона, Асквас, якого губернатор Коплі скинув з трону очільника нантікоків на користь більш послужливих Панкаса та Аннугтуга, більше схильні йти за молодшим, але енергійнішим Куассапелагом, аніж за їхнім літнім головнокомандувачем. Ба більше, левова частка можливої влади в майбутньому, за словами Бенді Лу, належала Дрепацці, бо хоч войовничих індіян і було значно більше, ніж муринів-утікачів, однак повноваження Куассапелага обмежувалися кордонами Провінції, і його підданці-васали, окрім невеличкої групи піскатавеїв, підпорядковувалися безпосередньо декільком племінним вождям, а вже потім опосередковано самому королю анакостинів. Дрепакка ж за дуже короткий час встиг стати головним і беззаперечним очільником для кожного африканця-утікача у цьому краю і своїм прикладом надихає тисячі тих, хто ще й досі перебуває в неволі; ба більше, у нього немає таких перешкод, як племінна географія, і немає інших очільників, із якими він мусив би рахуватися: ринок невільників призвів до того, що мурини з різних африканських племен безладно розкидані по всіх провінціях, і Дрепакка, наскільки всім відомо, єдиний король серед них. Як наслідок, якщо долучити до цього його гострий розум (він вивчив діалект піскатавеїв за три тижні, спілкуючись з Куассапелагом), показну зовнішність і ту перевагу, яку він мав у переговорах з французами та північними людностями, не бувши ані білим, ані індіянином, межі впливу Дрепакки зростали з кожним днем дедалі більше, і можливо, одного дня вони охоплять усе муринське населення Америки, чия кількість збільшувалася з кожним кораблем, що прибував сюди із західних берегів Африки. І з тієї неприхованої гордості, що бриніла в його голосі, можна було здогадатися, що Бенді Лу вже коронував свого ватажка імператором Америки. Ебенезер здригнувся.

— Ще більше влади для нього, — понуро сказав Макевой. — Якщо Дік Паркер такий потужний, тоді нам нема чого боятися цього таяка Чакалака чи Чикалюка. Хіба ні? Що скажеш, Бенді Лу? Двоє сильних проти одного слабкого.

Е, ні, усміхаючись, застеріг їх мурин, усе не так просто, як здається, бо хоча Чікамек і справді має набагато менше влади, ніж кожен із його спільників, дарма, реальна вона чи можлива, але всім індіянам на півночі й на півдні в усіх провінціях відомо, що він одвічний ворог білих людей: він направду легендарна особистість поміж них; його ім'я впродовж трьох десятиліть було синонімом безкомпромісного спротиву; та й, до всього, його містечко агатчвупсів є найміцнішим стрижнем озброєних та організованих ненависників англійців у всій Провінції, і ніхто не знає безпечнішого і ближчого до центру місця для головної штаб-квартири. Одним словом, хоч він і є суто номінальною фігурою, та все ж надзвичайно цінною, і його побратими коряться йому в усьому, окрім найважливіших питань, що стосуються політики, — тим охвітніш, бо дев'ять десятих потуги бунтівників перебуває в їхніх руках.

— Присяй-бо! — вигукнув Бертран. — Хочеш сказати, що вони нас зрештою таки можуть спалити?

— Дуже сподіваюся, що ні, — люб'язно відповів Бенді Лу. Один з вартівників ззовні гукнув його муринською мовою, і він додав зі своєю усмішкою, що не зазнала жодних змін:

— А тепер ходімо і все дізнаємося.

Як агатчвупси обирають собі короля

Отак уже вдруге цього ранку Ебенезера, Бертрана і Макевоя під конвоєм припровадили до майдану, повитого імлою. І хоча зараз світла було подостатком, небо й досі залишалося затягнуте хмарами, і солоні болота, вкриті туманом, навряд чи мали менш похмурий вигляд, ніж раніше. Багаття, на яких готувалася їжа, уже згасли, жінки поралися по господарству, а більшість чоловіків, імовірно, вирушили кудись на болота чи протоки, аби поновити запаси морепродуктів і пернатої дичини. Декілька десятків чоловіків, яких Ебенезер узяв за незначних вождів і їхніх підлеглих ватагів, і досі сиділи із запаленими люльками довкола більших вогнищ, перемовляючись між собою і тримаючи раду; з виразу їхніх облич, які скам'яніли, щойно бранці з’явилися на майдані, було неважко здогадатися, що ж було предметом їхніх розмов.

Почуваючись впевненіше, ніж доти, поет роззирався тепер навкруги, виказуючи більшу зацікавленість і дивлячись не так упереджено. Він помітив, наприклад, що містечко значно більше, ніж він вважав раніше: будиночків хохулі було не сто, а майже триста, і гурти муринів працювали, будуючи нові по всій околиці міста. Насправді запас землі на узвишші вже вичерпали, і будівельникам доводилося вдаватися до різних хитрощів; з одного краю поселення утворилася ціла гора з черепашок з-під устриць, що громадилася, як можна було виснувати, упродовж не одного покоління агатчвупсів за часів, коли земля під забудову ще не цінилася так високо, і яку тепер мурини поспіхом згрібали до прилеглого болота, зарівно для того, щоб створити нову ділянку суходолу та звільнити від сміття стару; в інших місцях хижки звели на палях, забитих у самісіньке болото, доволі цікаве поєднання зразків африканської й індіянської архітектур. І знову ж таки, поет уперше помітив непропорційність між жінками і чоловіками серед населення; бо навіть узявши до уваги страх — адже відомо, що хто боїться, тому в очах двоїться, — натовп, що зібрався на майдані того ранку, за його оцінками, налічував майже тисячу осіб або ж принаймні людей сімсот, із яких, напевно, двісті, не більше, прибули разом з Куассапелагом і Дрепаккою, тоді як число жінок, якщо тільки значній кількості з них, що навряд чи, було вільно спати допізна, становило радше десятки, ніж сотні. Одначе складалося враження, що дітей тут не бракувало; і справді, простір між хижками буквально кишів маленькими дикунами, значна кількість яких і різноманітна пігментація підштовхували Ебенезера до думок не тільки про багатомужжя, а й про культурний союз у сферах більш інтимних, ніж політика й архітектура.

Цього разу процесія не зупинилася біля стовпів, а посунула далі просто до королівської хижі, що розташувалася навпроти в'язниці на іншій стороні майдану. Старому капітану, що дивився на них зі свого стовпа так само похмуро, як і вожді, що тримали раду, Ебенезер крикнув:

— Не бійтеся, старий, ми вас не кинемо — або всі, або ніхто.

— Дідька лисого, — пробурмотів Бертран, ідучи поруч, а Макевой докинув рішуче:

— Ти можеш розпоряджатися своєю долею, як хочеш, але до Макевоя тобі зась. Якщо він помре через мене, я гірко його оплакуватиму, але якщо я буду змушений померти через нього, то ненавидітиму його аж до самісіньких кісток.

Щодо самого капітана, то він або не почув слів підтримки Ебенезера, або його розум від страху так потьмарився, що він не зрозумів їх, або ж просто знехтував ними, позаяк вираз його обличчя залишився незмінним.

Біля входу в королівську хижу Бенді Лу сказав, широко всміхнувшись:

— Ми зупинимося тут. Ви йдіть туди, — і вказав на шкіряне запинало, що закривало вхід. Бранці завагалися, ніхто не хотів зробити перший крок, і тоді Ебенезер, міцно стиснувши щелепи, відслонив запинало і повів їх за собою всередину.

Окрім свого розміру і численних шкур, що правили за килими на долівці та висіли на стінах, палац Чікамека мало чим відрізнявся від їхньої в'язниці. Уздовж тильної стіни стояв ряд охоронців зі списами в руках. Посеред долівки, у викладеному камінням колі горіло невеличке вогнище; позаду нього, міцно стиснувши губи, із лихим поглядом сидів сам зморшкуватий король, а обабіч, із серйозним виразом обличчя, двоє його спільників. Англійці зніяковіло дивилися на них, не знаючи, що їм робити — сісти чи й далі стояти, вклонитися чи застигнути на місці, говорити чи мовчати. За відсутності Бенді Лу Ебенезер подивився на Куассапелага, очікуючи від нього вказівок, але саме Дрепакка звернувся до них, вочевидь додавши до переліку своїх заслуг ще й вільну англійську.

— Дрепакка хоче, — вирік він поважно, — відпустити чотирьох білих чоловіків на свободу; але якщо вже хтось один мусить померти, тоді це має бути старий, а якщо тільки один мусить залишитися в живих, тоді це має бути той, хто врятував Дрепацці життя.

Макевой насупився; Ебенезер і Бертран уникали дивитися один одному в очі.

— Куассапелаг хоче, — вів далі Дрепакка, — щоб старий і рудий співак померли, а пощадити вас двох; або якщо тільки один мусить залишитися в живих, тоді це має бути той високий, хто досі носить Перстень Братства.

— Але ж як це! — запротестував Макевой; Бертран змінився на лиці. Охоронець нахилив свого списа, тримаючи його напоготові, й ірландець замовк.

— Чікамек хоче, — вів далі африканський король, — кожного білого чоловіка на цій землі позбавити дітородного органа, а потім проштрикнути списом. Але він визнає, що той високий — то брат Куассапелага і його належить помилувати. — Він подивився на Бертрана і, хоча ні тон його голосу, ні вираз обличчя не втратили своєї суворості, сказав: — Мені шкода, що ти згубив перстень Куассапелага і що я колись упав перед тобою навколішки, неначе перед богом, замість зробити тебе своїм названим братом, як це заведено у мого народу. Але я сказав Чікамеку, що ти і той високий врятували мені життя, і той, хто хоче вбити вас, мусить убити спочатку Дрепакку. Чікамек нічого на це не відповів, і тому ти вийдеш на свободу — і дивися мені, не всміхайся, бо інакше він здогадається, що я сказав, і приб'є тебе на місці, незважаючи ні на що.

Макевою ж він сказав таке:

— Ти мій друг і друг бандалу, і мені не хотілось би бачити твою смерть. Але гнів Чікамека великий, і він визнає братерство тільки за тими, хто врятував життя одного з нас. Ти мусиш попрощатися зі своїми приятелями.

— Ні, о Боже! — вигукнув Макевой; охоронник посунувся ближче, і погляд Чікамека став ще лихішим. — Тобто, я хочу сказати, — Макевой провадив далі вже спокійніше, — якщо ти такий друг, як кажеш, і за тобою стоїть така сила-силенна людей, як каже Бенді Лу, тоді чому ти дозволяєш цьому клятому шкарбуну бути і суддею, і судом присяжних? Відпусти нас усіх, а він хай іде до біса!

Куассапелаг, який насупився ще більше, поки Макевой говорив, не добираючи слів, вирік у відповідь:

— Куассапелаг і Дрепакка — сильні, але наша сила на має влади на острові Чікамека. Якщо агатчвупси стануть битися з людьми Дрепакки, наша справа втратить потужного союзника і могутнього короля. Чікамек не стане воювати, щоб убити братів Дрепакки і Куассапелага, але заради того, щоб убити якогось іншого білого чоловіка, Чікамек почне війну. Ти мусиш померти.

— Тоді помру і я! — несподівано сказав Ебенезер. Він морщив лоба, раз у раз швидко двигаючи бровами, руки його смикалися, а ніс, здавалося, жив своїм окремим життям. Куассапелаг і Дрепакка здивовано повернулися до нього; Бертран і Макевой не могли в це повірити. — Або ми всі вчотирьох вийдемо на свободу, або ми всі вчотирьох помремо! — вирік поет. — Це моя провина, що ці люди опинилися тут, і я не можу дозволити собі врятуватися, не врятувавши всіх цих трьох. — Він осудливо подивився на Дрепакку. — Може, Дрепакка і не боронить своїх людей, але Ебен Кук боронить, і неважливо — друзі вони йому чи ні.

— Я прошу мого брата подумати ще раз, — сказав Куассапелаг, зберігаючи свій суворий вигляд, зважаючи на Чікамека. — Якщо треба, щоб врятувати тобі життя, я можу так тебе вдарити, що ти знепритомнієш.

Але Ебенезер, вочевидь, передбачив таку можливість.

— Нічого не вийде, — відповів він одразу, і голос його бринів від того, що він зважився на такий крок. — Нічого не вийде, дорогий Куассапелагу; тільки-но ти скажеш, що хтось із нас має померти, я тієї ж хвилини скочу до Чікамека і задушу його, а його вибивайла своїми списами зроблять з мене подушку для голок. Ні, навіть не думай їх попереджати, бо інакше я стрибну негайно.

— На Бога, Ебене! — скрикнув Макевой. — Рятуйся сам, усе одно нічого не вдієш!

— Наш друг говорить мудро і великодушно, — докинув Дрепакка. — Не слід нехтувати чотирма життями замість того, щоб порятувати два.

— Ні слова більше! — різко наказав Ебенезер. Обличчя його пашіло, голос зривався, а серце шалено калатало, розганяючи гарячу кров по тілу. — Чи згоден ти врятувати людей твого брата, чи підставиш його під списи? Скажи мені: так чи ні, і на тому все! — Він стояв, хилитаючись, руки його вільно звисали, неначе він готувався втілити в життя свою погрозу. Чікамек поглядом наказав двом охоронникам підійти ближче з наставленими списами. Дрепакка і Куассапелаг зиркали один на одного.

— Ну, що, відповіді не буде, пане-браття? — пронизливий голос поета зривався на крик. — Adieu тоді, брате Куассапелагу! Щасти тобі, і хай невдача спіткає твої вбивчі задуми! Adieu, брате Дрепакко, adieu, adieu! Шкода, що ти не знайомий з моїм другом Генрі Берлінґеймом. Ви двоє швидко порозумілися б!

Напруживши м'язи, він уже був ладен стрибнути через вогнище і зупинився тільки тому, що Чікамек, вловивши на слух ім'я «Генрі Берлінґейм», спрямував нестримний потік запитань до Куассапелага, у яких це ім'я повторювалося декілька разів.

— Чекай, брате! — різко гукнув Куассапелаг і став уважно прислухатися до того, що із запалом говорив його старший товариш, тоді як Ебенезер, оскільки момент його мужності минув, залишився стояти, як і раніше, обливаючись потом і хилитаючись.

— Таяк Чікамек гадає, що ти щойно в розмові назвав одне ім'я, то чи не міг би ти його повторити?

— Ім'я? Авжеж, це Генрі Берлінґейм! — Ебенезер засміявся, як навіжений, і нахилився ближче до старого короля, який, нагогошившись, як сич, дивився на нього проникливим поглядом. — Генрі Берлінґейм! — крикнув він знову, і сльози покотилися в нього по щоках. — Еге ж, ти чув про нього, душогубе? А може, ти й сам Берлінґейм у перевдягу, і це одна з твоїх знаменитих витівок? — Із ним сталася істерика, і він відчув, що непритомніє; нижня щелепа в нього відвисла, і, щоб не впасти, він був змушений якимсь незграбним рухом сісти просто на землю.

Пролунало ще одне різке запитання Чікамека.

— Хто він такий, цей Генрі Берлінґейм? — переклав король анакостинів. — Твій друг?

Ебенезер ствердно кивнув, не в змозі говорити.

— Один з присутніх тут? — запитав Куассапелаг. — Ні? Отже, він у містах білих людей?

Ствердна відповідь викликала ще одну збуджену хвилю запитань індіянською від старого Чікамека, на що Ебенезер, коли йому переклали зміст цих слів, пояснив, що Берлінґейм є його колишнім учителем, чоловіком десь сорока літ, принаймні він сам так думає, позаяк і гадки не має, де і коли він народився та хто його батьки.

Останнє запитання Чікамек поставив, не вдаючись до слів: тремтячи всім тілом від несподіваної новини, він дістав з вогню обвуглену тріску, намалював на чистій підстилці з оленячої шкіри символ III і знову підвів свій страхітливий запитальний погляд на поета.

— Еге ж, саме він, — зітхнув Ебенезер, відчуваючи надто велику душевну втому, щоб дивуватися разом з усіма. — Генрі Берлінґейм Третій, — і потім додав: — Але скажи мені, Куассапелагу, звідкіля він знає мого Генрі? — бо йому оце тільки зараз спало на думку, що за всі ті роки пригод і таємних змов Берлінґейм завжди неодмінно дотримувався правила ніколи не вживати імені, під яким він виріс. Питання належним чином переклали, але замість дати безпосередню відповідь індіянський патріарх, злобний вираз обличчя якого повністю поступився місцем величезному здивуванню, звелів двом охоронцям принести різьблену й оздоблену скриньку, що стояла в кінці хижі, і поставити її просто перед спантеличеним поетом.

— Таяк Чікамек просить, щоб ти відкрив цю скриньку, — сказав Дрепакка.

Ебенезер так і вчинив і був здивований, не знайшовши серед її вмісту нічого такого, від чого могло б перехопити подих, позаяк вона містила, наскільки він міг бачити, не порпаючись у ній, якесь чорне вбрання (без сумніву, зшите в Англії, а відтак це навело його на думку, що і сама скринька, попри своє індіянське оздоблення, була саме такою, що мають у вжитку не дикуни, а моряки чи мандрівники), чотири закорковані скляні пляшечки, у котрих, здавалося, була хіба що вода, а поверх усього цього лежав якийсь старий записник формату ін-октаво в оправі з подертої і вкритої плямами шкіри.

Чікамек говорив через короля анакостинів.

— Там є… — Куассапелаг подивився на Дрепакку, очікуючи, щоб той допоміг із перекладом.

— Книжка, — сказав африканець. — Книжка, що лежить зверху.

— Книжка, — повторив Куассапелаг. — Куассапелаг просить свого нерозсудливого брата відкрити книжку і прочитати її письмена, — і він додав тим самим перекладацьким тоном: — Куассапелаг має надію, що його брат вичитає з неї якесь замовляння, що вилікує його від безумства.

Поет узяв до рук томик, як йому і сказали, й охоронці, що стояли в ряд позаду Чікамека, усі як один впали навколішки, неначе перед якоюсь священною реліквією. Але Ебенезер впізнав у ньому насправді лише один з англійських записників, заповнений рівним каліграфічним почерком джентльмена, хіба що атрамент був надто грудкуватий і містив забагато домішок, щоб мати європейське походження. На титульній сторінці був невибагливий заголовок «Як агатчвупси обирають собі короля», і починалося все, як здавалося на перший погляд, з опису дорчестерських боліт, а можливо, і того самого острова, на якому тепер мешкало це плем'я.

— Маю визнати, це надзвичайно цікаво, — нетерпляче сказав поет, звертаючись до Куассапелага, — але ж, бігме, зараз не час… о, Боже, стривайте… — Він обірвав себе на півслові, щоб знову, не вірячи своїм очам, прочитати вступне речення: «Поки нас зі зв'язаними руками, мов якеєсь бидло, вели до міста дикунів, що лежало за декілька миль вглиб острова, я скористався з нагоди роздивитися місцину, через яку нам довелося просуватися» — і розгубленість, страх, недобрі передчуття — враз усе кудись зникло, коли він впізнав, про що йдеться.

— Це «Таємна історія» Джона Сміта! — вигукнув він. — Боже мій правий, отже, це не випадковий збіг… — він згадав протоку Лімб, але вже не міг відвести очей від продовження «Історії»; його нижня щелепа відвисла, і цьому реченню так і не судилося бути доведеним до кінця, позаяк зміст цього скрипту, а надто історія, яку розповів по тому таяк Чікамек, були не менш дивовижними, ніж усе те, що трапилося в житті Ебенезера раніше.

Своїм неабияк заінтригованим товаришам він уголос прочитав:

Сил мойого пера чи моєї уяви не вистарчить, щоб змалювати те, як виглядає ся місцина, бо надто вже жалюгідний і безживний був сей Богом забутий глухий закуток; справжнісінька вигрібна яма, от що се, суцільная твань і мочари. Навкруги було повно води, що стояла калюжами й утворювала озерця, і тут, правду казати, було більше води, ніж суходолу, а більшість землі була сумішшю сих двох, оскільки приплив і відплив щоразу вкривали й одкривали великі рівняви багнюки, і на сих островах не росте нічого, опріч зеленого очерету та карликових сосен. Коли з відпливом сходить вода, всюди довкола позостаються калюжки, й у тому мулі заводиться і виростає більше комарів, ніж вервиць у монастирі, і кожен комар голодний, наче піп. До сього слід додати, що вся ся місцевість — то є суцільна рівнява, і більша її частина лежить нижче рівня моря, отож куди не кинь оком, усюди одкривається сей безкінечний і безрадісний краєвид; повітря вогке і таке смердюче, що аж очі ріже; ґрунт вгинається в тебе під ногами; а вода надто гидка і солона, щоб її можна було пити. Одне слово, се найпотворніше місце на Землі, справжнісінька срака, де не годен жити жоден англієць, і хай там як процвітатимуть з роками тії землі, що лежать зовсім поблизу, як ото наша Віргінія, жодна людина, опріч дикуна, не зможе жити в сьому місці, через яке нам доводилося йти, хіба що се буде зовсім заплішений дурень чи ще якась гепа волова.

А щодо самих сих дикунів, котрі узяли нас у полон (за що маю дякувати свойому заклятому ворогові і суперникові лду Берлінґейму, сьому тупоголовому товстюку, про що я вже ранійше розповідав), то вони є точнісінькою копією сього краю, бувши маленькими на зріст і миршавими супроти тих, що нам довелося зустрічати ранійше…

Ебенезер ніяково підвів голову над книжкою, але обличчя Куассапелага і Дрепакки залишилися незворушними, не виражаючи жодної реакції на ці слова.

— Ба більше, — читав він далі, — мені здавалося, що вони не дуже-то й схильні до розмов, бо коли я спитав їх, до якої людности вони належать, мій поневолювач, що йшов поруч, одповів лише агатчвуп, що означає мовою народу Поухатана оте смердюче повітря, що утворюється у шлунку після того, як з'їсти надміру харчу, і я ніяк не міг добрати, чи то мій дикун так одповів на моє питанє, чи то мав намір образити мене, чи се була ще одна варварська витівка; більше він нічого не сказав. Прецінь я був задоволений, що вони розмовляють мовою, подібною до мови Поухатана, позаяк, раз я мав змогу розмовляти з ними, наші шанси уникнути зашморгу значно зростали. Попри свою мовчанку, вони поводилися з нами чемно, не завдавши нікому з нашого гурту жодної шкоди, поки ми ото йшли. Я так собі міркував, що якби вони мали намір нас повбивати, то могли б се легко учинити на березі, коли ми потрапили в їхню засідку, одначе вони сього не зробили. Хоча, правду кажучи, вони могли зберегти наші життя лишень для того, щоб забрати їх перегодом. Але вмерти взавтра — то все ж на день ліпше, аніж умерти сьогодні, отож мені дихалося вільготніше, втім, я весь час мався на бачності, аби відзискати якогось способу, щоб уникнути тілесної наруги од їхніх рук.

Врешті-решт ми прибули до їхнього міста, що було найпримітивнішим і найнеоковирнішим з тих, які мені коли-небудь доводилося бачити, і складалося хіба що з тузіня куренів, зліплених з хмизу та багнюки і зведених на клаптику сухого ґрунту, що здіймався на кілька долоней над багновищем. Коли ми підійшли, із хижок вийшло ще вісім чи десять дикунів, здебільше всі вони були хиренні чоловіки похилого віку, а посполу із ними жінки сього племені, ліком приблизно 15, бридкі, як Диявол, і зграя паршивих собацюг, що заходилися хапати й кусати нас зусебіч.

Там був один опасистий дикун, який вийшов із хижі і, привітавши того очільника, що вів нас, звернувся до нього з тривалою орацією, зміст якої, із того, що мені вдалося второпати, зводився до того, що він анітрохи не був задоволений, що нас привели до міста. Тоді очільник наших полонителів (невеличкий на зріст дикун, але доволі ротатий) одказав, що мовець ще не був веровансом, себто королем, а отож йому не слід надто розпатякувати, допоки не завершиться змаганє. І що він захопив білошкірих чоловіків, себто нас, узявши нас за саскуеханноків, щоб ми долучилися до сього змаганя, бо саскуеханноки є знаменитими воїнами та зугарні творити чудеса. Я не знав, про яку змагу тут мовиться, як і не знав того, хто сей опасистий дикун чи хто сей малий дикун, що взяв нас у полон. Але з вуст короля Гіктопіка, брата Короля-Сміхуна аккомаків Дебедевона, я чув повість про тих самих саскуеханноків, суть якої полягала в тому, що се великая людність, яка мешкає далеко на півночі десь коло верхів'я Затоки, по якій ми і пливли. І що їх дуже бояться інші дикуни, маючи їх за вправних воїнів і безжалісних мисливців. Отож мені здавалося, що се не така вже й кепська річ, коли наші полонителі взяли нас за саскуеханноків, відтак я поклав собі не виводити їх із сього заблуду.

Сії дикуни й далі сперечалися, бо кожен бажав оддавати розкази иньшому і ніхто не хтів слухатися, отож дивуючись, я питав себе: Де ж то їхній король? Бо мені видавалося, що сії погани або мають собі двох королів, або ж взагалі не мають жодного. Саме в сю хвилю з хижі з'явилася якась молодая дикунка, що несла на голові посудину з водою, і, перетнувши подвір'я, перенесла її до хижі неподалік. Се була, присягаюся, найвродливіша дикунка, яку мені коли-небудь доводилося бачити — струнка і гожа з лиця, вона мала довершені форми, а позаяк вище талії не мала ніякого одягу, то її цицьки дуже спокусливо піднімалися кожного разу, як вона підносила догори руки, аби притримати свій дзбанок. Тільки-но вона з'явилася, дикуни ізразу припинили сперечатися і, не одводячи очей, стали дивитися на неї, як теє робили я й усе моє товариство, адже се була надзвичайна красуня. Як тільки вона зникла, вони поновили свою суперечку щодо того, де нас треба розмістити та хто нас охоронятиме, і вони вже були ладні накинутися один на одного, якби не втрутився я і не пояснив їм мовою Поухатана, що я Кап Джон Сміт з Віргінії, та не запропонував їм, абисьмо повернулися на наш барк, позаяк для нас тут немає підхожого місця, аби спати, і ми з миром вирушили б собі далі, наскільки се можливо. Ми не маємо жодного наміру, мовив я, зловживати їхньою гостинністю чи завдавати їм зайвого клопоту, примушуючи годувати нас та шукати нам нічліг. Я казав се жартома, добре знаючи, що ми перебували там не тому, що нас запросили, а тому, що ми були бідолашними бранцями. Дикуни були вражені, позаяк я розмовляв мовою, яку вони розуміли, а я і собі був дуже здивований, коли опасистий дикун, почувши мою пропозицію, не виказав жодного невдоволення і тієї ж миті пристав на неї, воліючи, щоби ми вирушили собі геть. Але інший і чути про се не хтів, наполягаючи на тому, що ми мусимо лишитися до завтра, коли мало відбутися змаганє. За сим виникла ще спірка, і нарешті нас усіх привели до хижі, у якій ледве вистарчало місця, щоби влягтися, а малий дикун сам посполу з іншим людом зі свого загону стали на чатах.

Мої братчики, нічого не второпавши з тієї балачки, були дуже занепокоєні, бурчали та скаржилися, не знаючи, яка доля на нас чекає і чи ми житимемо, чи помремо. Слід додати, що нас узяли вранці, і вже починало смеркатися, а нам досі так і не дали нічого попоїсти, хоча й жоден дикун цілісінький день нічого ще не їв. Мені се здавалося доволі дивним, бо навіть найпідліші в'язничники рідко коли бувають такими бузувірами, щоб не дати своїм бранцям бодай чогось, аби їхні кишки не співали пісень одна одній. Попри се, я не дуже клопотав собі голову, позаяк з того, що мені вдалося дізнатися з розмови з нашими полонителями, наше становище у гіршому разі було непевне. Наші вартівники, здавалося, самі заледве знали, що ж з нами робити далі, і їхнє замішанє я вважав добрим знаком, вкупі з тими чварами та суперечками, свідком яких я став. Бо коли у стані ворога існує розбрат, то битва наполовину виграна. Отож я і виступив перед своїми людьми з маленькою орацією, благаючи їх не занепадати духом і поводитися, як то належить чоловікам. Але всі мої вмовляння були намарне, бо вони знову хтіли опинитися в Джеймставні, або ще краще у Льондоні, та кляли сю вандрівку, що завела їх сюди. Берлінґейм, як я і передбачав, ремствував найголосніше, попри те що саме через нього, такою була моя думка, і його ганебну поведінку ми і вклепалися в сю халепу. Я не плекав до нього в серці жодних добрих почуттів, бо ж він зробив усе, що було в його силах, аби зашкодити мені та моїм розвідинам і наструнчити проти мене люд у Джеймставні. Я щиро бажав, щоби він опинився у Льондоні або ж на дні сеї Затоки, про що я йому і сказав. Він лише зиркнув на мене, не мовивши ні слова, але я здогадався, що в нього було на умі: якби я почав шкилювати з нього і далі, він мав намір розповісти всьому товариству отую підлую брехню про Покахонтас і мене, що він часто збирався зробити ранійше, отож я дав йому спокій. Одначе я розважив, що так не може тривати довго, а тому треба якомога швидше знайти помічний спосіб, позаяк сей розбрат таки призведе до бунту, а без мойого проводу, я був у тому певен, вони всі так і загинуть од рук дикунів, у гріху та невігластві, перш ніж встигнуть дістатися Джеймставна.

Дуже втомившись од пригод того дня та охлявши з голоду, вони, попри всі свої страхи та нарікання, невдовзі поснули, і я, залишившись сам, спробував завести розмову зі своїм вартівником, отим малим і ротатим дикуном, маючи намір дізнатися, яка ж наша доля, і, хтозна, може, запобігти його ласки або ж підживити ті чвари, які я зауважив.

Сього разу мені пощастило більше, ніж досі; не знаю, що було причиною того — чи те, що ми лише вдвох не спали, чи то він намагався знайти в мені союзника для своєї справи, але дикун говорив охвітно і щиро, одповідаючи на мої запитання. Я спитав, Як його звати? На що він одповів, що його ім'я Вепентер, себто рогоносець, і звати його так тому, що його дружину забрав до свойого ложа старий верованс, сиріч король. Розпитуючи його далі, я дізнався, що отсей самий король на ім'я Кекатотассапууекскунафмасс (що означає Дев'яносто Риб) нещодавно помер, і я здогадався, що отсей самий Вепентер з ревнощів його й убив. Отож місто зосталося без короля, а що старий король не мав жодних нащадків, окрім сеї наліжниці, то дикуни повинні були обрати собі нового верованса з їхнього числа, і се вони мають намір вчинити вранці, а для того існує один-єдиний спосіб.

Усі агатчвупси вкрай малої статури, і з сеї причини вони дуже заздрять великим на зріст чоловікам у тілі. Вони вірять: що більше з'їсть чоловік, то більшим він стане, і що важчий їхній король, то захищеніше їхнє місто від ворогів. Тим-то, коли король помирає, не залишаючи нащадків чоловічої статі, усі агатчвупси збираються і влаштовують учту, і того, хто викаже себе найбільшим жеруном, вони і назвуть своїм королем, даючи йому при тому нове ім'я, що означатиме досягнення, завдяки якому він і здобув свій трон. Отак-то старого верованса звали Кекатотассапууекскунафмассом, оскільки він із'їв дев'яносто рибин того дня, коли зробився їхнім королем. І тим-то, як я здогадався, сей нарід слушно називав себе агатчвупсами, зважаючи на всі ті гази, що, утворюючись у животах, супроводжують їхні учти.

Таким був їхній чудернацький звичай, і коли я взнав про нього, то моя доля і доля моїх товаришів дещо прояснилася, хоча я й досі не був певен: Навіщо ж нас узяли в полон? Але, розмовляючи далі, я скоро дізнався, що в місті було два чоловіки, які прагнули обійняти трон. Один з них був убивця короля, якраз оцей самий Вепентер, із яким я вів бесіду і який хтів бути королем хоча б для того, щоб повернути собі дружину і колишню наліжницю старого короля, котра, якщо вже належала колись королю, то може лягти тепер тільки з наступним королем. Суперником Вепентера був отой самий опасистий дикун, що перед тим так надокучав нам своєю балаканиною і котрого звали Аттонсеомугхоуг, або ж, по-нашому, Мета-для-Стрілиць, бо ж він був дуже товстим, тож у нього легко було поцілити. Отсей Аттонс також жадав дружину Вепентера, котру звали Покатавертуссан, що означає Вогонь-у-Ліжку, через те, що вона з винятковим запалом оддавалася любовним втіхам.

Отож якби змага полягала лишень у тому, хто з сих двох є більшим жеруном, сей Аттонс чи сей Вепентер, то тоді Вепентер напевно вже програв би, бо він був невеличкий на зріст, а Аттонс мав надзвичайно великий живіт і апетит. Але звичай був такий, що будь-який дикун може виставити замість себе довірену особу, якщо потрапить знайти собі такого замісника, що зголосився б на се, і якщо той його відважний воїн виграє сю битву, то тоді вони ділитимуть трон і ласки королиці, але замісник не матиме влади оддавати накази. Отак вони змінили сей старосьвітський ритуал, аби мати змогу вірити й далі, що найтовстіший чоловік стане найкращим королем, і разом з тим уникнути прикрих наслідків сього їхнього віруваня.

Отож саме через сей звичай Вепентер і його спільники і захопили нас, і позаяк ми мали дивну зовнішність і пливли на чудернацькому судні, вони й узяли нас за чудотворців і хтіли вибрати з-поміж нас одного, хто мав би зіграти ролю його замісника наступного дня. Він вирік, що то якраз загін Аттонса обстрілював нас з берега стрілицями, аби одігнати подалі, саме тоді, коли мілорд Берлінґейм, схиливши на свій бік джентльменів, підбивав їх виладуватися на берег, аби знайти собі якогось підживку, попри те що я був проти сього, позаяк, на моє переконанє, ся земля, здавалося, була вороже до нас налаштована. А Вепентер назвав нас саскуеханноками лише для того, щоби зіпсувати апетит своєму супротивнику.

Се та багато інших речей дізнався я од Вепентера, котрий потім, почувши, що я капітан сеї залоги, висунув мені свої умови, що полягали ось у чім: я буду його замісником на учті, яка мала невдовзі відбутися. У випадку, якщо я здолаю Аттонса у справі обжерливості, усіх моїх товаришів звільнять, а ми спільно правитимемо містом і ділитимемо ложе Покатавертуссан. Якщо ж станеться протилежне й Аттонс вийде звитяжцем, то тоді мене й усю мою залогу очікуватиме загибель од рук Аттонса, бо такий уже був звичай межи сих агатчвупсів.

Я одказав, що його вибір — се для мене честь, одначе завважив, що я не широкий у поясі, маю помірний апетит і не дуже-то схильний до обжерливости. Тим-то, якщо він бажає мати собі замісника, я б запропонував йому не себе, а щоб він, оглянувши нашу залогу, обрав з-посеред нас найбільш тлустого, хто зовні найбільше скидається на жеруна. Сей Вепентер, не гаючи часу, так і учинив, оглянувши, поки вони спали, моїх жовнірів і джентльменів, зупинився нарешті, як я й гадав, біля Берлінґейма і, побачивши сю гору гною, що розляглася і хропла, мов свиня у багнюці, подав мені знак, що се і є його вибір. Я похвалив його мудрість і запевнив, що з таким замісником він може бути певний у своїй перемозі і що вже взавтра він матиме свою Покатавертуссан. Потім ми випалили кілька люльок тютюну, сидячи біля огнища, і згаяли решту ночі, балакаючи про се і про те.

Коли я побачив, що над хижкою вже здіймається зоря, то, перш ніж попрокидалася решта, збудив Берлінґейма і хвалькувато звернувся до нього, сказавши йому, що я справичив Покахонтас просто перед його очима, а потім злягався з королицею Гіктопіка, коли він одступився од неї, кобенячи її та називаючи хвойдою. Тоді він поцікавився, дихаючи на мене лихим духом: Чого се він мусить знову вислуховувати сі речі? На що я одповів, що хоч я й перевершив його, виявивши у тих оказіях свою чоловічу моць, я мав намір се учинити знову, позаяк сього ранку має відбутися змаганє, переможець у якому зазнає втіхи з гарненькою дикункою, наліжницею мертвого вже короля. Почувши сю звістку, Берлінґейм був дуже збудився, заходився паплюжити мене, сиплючи прокльонами та скрегочучи зубами, і зрештою вдався до своєї старої погрози, що коли сього разу я не одступлюся і не дам йому одчухрати сю дикунку, то тоді він розголосить у Джеймставні та ще й повідомить мойому льондонському наймачеві всю правду щодо Покахонтас і королиці Гіктопіка. Я одказав йому, що мені байдуже до його погроз (хоч насправді кепські були б мої справи, якби мої вороги прочули про сю паскудну історію). Але, попри теє, я вирік, що нічим не можу зарадити в сій справі, бо вся наша залога та й дикуни також захочуть взяти участь у сій змазі, бо в сих агатчвупсів існує такий звичай, що винагородою звитяжцю мають бути найгарніші дівчата. Він поцікавився: Що се за змаганє? І коли я розповів йому, що дівчину здобуде той, хто із'їсть найбільше їдла, він був дуже задоволений сим і заприсягся, що може з'їсти вдвічі більше, ніж будь-який дикун, і втричі, ніж я чи будь-хто иньший з нашої залоги. Сказав, що він має невситимий апетит і що вже два дні нічого не їв, а отож був вповні певен, що здобуде сю кралю. Я на теє одказав йому, що час покаже, чи справдяться його вихвалки, а щодо мене, то мене непокоїло тільки теє, щоб звитяжцем вийшов хтось із нашого гурту, а не той здоровецький опасистий дикун, якого ми бачили вчора, бо ж інакше нас усіх понастромлюють на списи. Ба більше, якщо він здобуде перемогу у сьому спитку, він не тільки порятує наші житя і не тільки насолодиться сією вродливицею — дай Боже йому здоровля! — але й, що було, те спливло, я ніколи більше в житті не буду козиритися своїми любовними пруесами або ж кпити з його ущербности. І крім сього, щойно ми повернемося до Джеймставна, я так залагоджу справу з Покахонтас, що він матиме змогу скуштувати її ласк.

Сі слова лоскотали вуха Берлінґейма. І він дедалі більше розпалювався, думаючи про се. Коли я нагадав йому, яка доля чекає на нас, якщо Аттонс вийде звитяжцем, він одповів, що про теє нема чого турбуватися, бо він із'їсть стільки, що заткне за пояс будь-якого англійця чи поганина. І він ляснув долонею по свойому здоровезному животі, який на теє одізвався таким гулом, що можна було подумати, що там всередині всі демони пекельнії. Уся ся розмова велася англійською мовою, тож Вепентер не міг почути і здогадатися про мою хитрість.

Трохи пізнійше прокинулася вся наша залога, і жовніри та джентльмени почали нарікати, що їм нема чого їсти. Дикуни зібралися довкола хижі й розвели велике багаття, Вепентер вивів нас надвір і розсадив півколом, а сам сів позаду Берлінґейма. Навпроти нас сів Аттонс, товстий і потворний, а посполу із ним десятки два його посіпак, що також всілися півколом на землі. Потім із хижі поблизу вийшла Покатавертуссан і всілася межи тими півколами, підстеливши собі щось схоже на килимок, аби побачити, із ким же вона буде далі ділити своє ложе. Се була та ж сама дівчина, що минулого дня утихомирила суперечників, лише здійнявши догори руки і пройшовши повз. Вона була напіводягнена і розмальована фарбою з горобейника, як се заведено у жінок дикунів, і се була така надзвичайно приваблива і ладна дівчина, що я вже сам було почав шкодувати, що не маю такої великої утрібки, щоб запопасти її ласки. Побачивши її, Аттонс видав голосний клич, а Берлінґейм, котрий, як і решта з нас, окрім мене, був нагий, позаяк наші сорочки пішли на те, щоб полагодити наші вітрила, які потріпав шторм, а наші плюндри ми викинули рибам опісля того, як нам довелося пережити тії завійниці й бігунки у протоці Лімб, побачивши її, був такий вражений, що весь аж затрясся і, пустивши слинку, заходився облизуватися. Він прошепотів мені, щоб я нікому нічого не казав про теє, що тут відбувається, аби вони не стали суперничати з ним, і я охвітно погодився, позаяк не бажав, щоби виграв хтось інший, опріч Берлінґейма.

Аттонс одразу ж почав ляскати обома руками себе по животі, прагнучи збудити свою хіть до їдла, і Берлінґейм, побачивши його, учинив так само, аж поки урчання в їхніх утрібках не розляглося такою луною над мочарами, що можна було подумати, що се був грім од виверження вулканів. Потім Аттонс, який сидів схрестивши ноги, почав підскакувати, вдаряючи сідницями об землю, аби ще більше збудити свій апетит; Берлінґейм також вдався до сього, не бажаючи одступати свойому супротивнику ні п'яді, і земля аж двиготіла під їхніми страхітливими дупами. По тому Берлінґейм став надимати губи та ляскати суглобами пальців, й Аттонс вчинив так само. Аттонс одкривав і зводив щелепи з великою швидкістю, і Берлінґейм також. Отож вони продовжували так і далі, вдаючися до різних ритуалів, аби підхльоснути свій апетит, поки наша здуміла залога сиділа, не відаючи, свідками чого вони були, а дикуни заходилися ляскати в долоні та витанцьовувати довкола нас, і Покатавертуссан переводила свій хтивий погляд з одного на іншого.

Нарешті з кожної хижки сього міста жінки та літні чоловіки почали виносити різноманітні страви для учти, які вони готували впродовж декількох днів. Кожен з нас отримав полумисок з на'ідками, але тільки по одному, бо хоч там і було подостатком харчу, аби наїстися досита, але се свідчило про те, що жодного з нас не вважали за змагуна, опріч Берлінґейма й Аттонса, перед якими страви росли одна за одною. Упродовж декількох годин по тому, поки решта з нас здивовано стежила за тим, що відбувається, сі два жеруни, змагаючись, з'їдали страву за стравою, і ось вам перелік того, що вони спожили:

Кескоугнугмассів, жовточеревих сонячних окунців, по десять штук.

Копатоне, осетра, по одній штуці.

Пуммахампнугмассів, смажених морських зірок, по три штуки.

Попеконугмассів, морських іглиць, сушених, по чотири штуки.

Жаб варених, різних по одній штуці, окремо були великі зелені жабиська, галасливі, деревні й болотні райки.

Тетрадонів, по дві штуки, смажених і нашпигованих.

Горбисту водяну черепаху, по одній, тушковану.

Також вустриць, крабів, пстругів, горбанів сріблястих, окунів смугастих, молюсків, мідій та інших дарів моря, що нам постачає велика Затока.

Потім вони із'їли:

Диких качок: крижнів, норців і гоголів, порізаних шматками та перемішаних в однаковій кількості.

Крохаля чубатого, по одному, на патику, як велить звичай.

Побережника, по одному, сушеного і розтертого.

Коханка, білогорлика-гусика, по половині.

Бекасів, по одному, фаршированих.

Чорних і білих лісових співунців, по одному, без голів.

Червоногорлих колібрі, по дві штуки, бланшованих, маринованих і присмачених спеціями.

Дубоносів, по одному, без дзьобів і на шматки різаних.

Підкоришників, по одному, одбитих.

Довгодзьобих болотяних кропив'янок, по одній, патраних у підливі.

Дроздів, по одному, пошаткованих і принесених одним шматком.

Тетерука, кожному по нозі, пом'якшеного у природний спосіб.

А також ріжних яєць, шматки і кавалки індика і ще багато чого. 

Покінчивши з птицею, вони перейшли до мняса та з'їли:

Болотяних хом'яків, по одному, смажених.

Ведмедя-полоскуна, по половині, на фарш рубленого.

Собаку, у рівних порціях, то було щось на кшталт спанієля.

Оленину, з найкращого шматка, сушену.

Ведмежа, по шматку бекону, печене.

Пуму, по стегну і шматку філею, на рожні.

Кажанів, по дві штуки, варених, de gustibus & cet.[84]

Жодних кролів. Поки вони їли сі потрави, їм подавали городину, усього п'яти видів: боби, рокагоміні (себто сушену і перетерту на порох кукурудзу), баклажани (котрі французи звуть aubergine), дикий рис і салат із зеленого очерету, що зветься аттаскус. Також подавали ріжні ягоди, але жодної садовини, і все це вони запивали наваристою клейкуватою юшкою та великою кількістю саввехонесакганни, що означає крів-вода — слабкий п'янкий трунок, котрий вони женуть у себе на болотах.

Поки вони споживали сю дивовижну учту, Вепентер бив і товк Берлінґейма по спині та животі, аби дати лад його череву, а помагачі Аттонса так само лупцювали його. Після кожної страви вони обидва широко одкривали свої роти, і Вепентер совав свої пальці глибоко в пельку Берлінґейму, а люде Аттонса робили свойому очільнику те саме, або ж вони вдавалися по поміч до сиропу, що зветься гіпокоаканах, аби виблювати все те, що вони із'їли, звільняючи місце для наступних страв. Дикуни весь той час стрибали та вигопцьовували, а Покатавертуссан од жадання крутилася і вертілася на тому килимку, дивлячись на двох таких мужніх чоловіків.

Коли нарешті сей Аттонс дістався до червоних ягід, котрі були останньою потравою, яку приготували Дикуни, і поклав собі одну до пащі, звідкіля випало дві, бо там бракувало вже місця, його ватаг востаннє двигонув йому в живіт, опісля чого Аттонс могутньо перднув і тієї ж миті сконав, не сходячи з місця. І він так був напханий їдлом, що вже не міг і одкинутися. Тоді дикуни, які були на нашому боці, зачали кричати «агатчвуп, агатчвуп», що мало означати, що Аттонс не здатен продовжувати і вибув зі змагання. Але хоч він і був мертвий, наш Берлінґейм ще не був переможцем, позаяк обидва з'їли рівну кількість аж до останньої ягідки, і досі була нічия. Тре було тільки, щоби Берлінґейм зробив ще один-однісінький ковток, і наші життя були б врятовані. Ми гукали до нього, ми кричали й благали його, але Берлінґейм лише сидів мовчки, вирячивши очі на зеленому обличчі, щоки його роздулися, ріт його був повен ягід, і скільки ми його не вмовляли, він не міг проковтнути ані шматочка. Тоді я скочив зі свойого місця і, вихопивши останнього вареного кажана з казана, насилу розтулив йому щелепи і сунув його всередину. Тоді, міцно тримаючи йому рота, щоб він не розкрився, та добряче стукнувши йому по голові, я змусив його проковтнути.

Відтак, коли всім стало ясно, що Берлінґейм переможець, Вепентер скочив до нього, потерся своїм носом об ніс Берлінґейма і з любов'ю поплескав його по животі. На що Берлінґейм одповів, вивергнувши із себе все, що він із'їв, і так загидив тим Вепентера, що дикун мусив чкурнути до річки, щоб помитися. Увесь нарід оголосив Берлінґейма веровансом, чи то пак королем, але він надто кепсько себе почував, щоб зрозуміти зміст їхніх слів.

Починало вже сутеніти, позаяк учта тривала весь день, Берлінґейма з шаною однесли в хижу старого короля і там і залишили, бо він не міг уже рухатися, а Покатавертуссан, тремтячи всім тілом, прослідувала за ним. Тим часом Вепентер домігся відданості й послуху од тих агатчвупсів, що були під орудою Аттонса, і наказав їм однести для погребу тіло мертвого, котрий і досі сидів. Я сказав своїм братчикам, що ми тепер вільні люде й завтра одпливемо. Сю новину вони зустріли з радістю, хоч вони й мало зрозуміли з того, що тут ся відбуло.

Коли сонце зійшло, ми, прокинувшись, набрали вдосталь конту — даровизна Вепентера — і готувалися повернутися на наш барк, аби відзискати обірвану нитку нашої подорожі. Сей Вепентер був у доброму гуморі, і коли я запитав: Що сталося тому причиною? він одповів, що близько опівночі, коли він уже спав, Покатавертуссан прийшла до його хижі, хоч за традицією вона мала провести першу ніч із його замісником. Я здивувався, почувши се, і коли в останню хвилю, коли ми вже вирушили стежкою до берега, до нас долучився Берлінґейм, я запитав його: Чи ж заслуговує Покатавертуссан на своє назвисько? У відповідь він почав лаяти мене на всі заставки, сказавши: Останній варений кажан так його підкосив, що решту ночі він навіть не тямив, де він взагалі. Що він навіть дивитися не міг на жодну дикунську дівку, не те що доконати з нею своє мужеське діло. Він був страшенно на мене сердитий за те, що я запхнув у нього того останнього кажана і, незважаючи на мої запевнення, що я тим самим порятував нас усіх, він знову почав клястися, що розповість тую небилицю про мене і напише листи в Льондон, компанії і тому подібне… Я одказав, що ми з ним уклали угоду, що коли він виграє, то може робити все що завгодно, і, повернувшись до нього спиною, повів своїх братчиків до берега. Берлінґейм, ні про що не здогадуючись, простосердо пішов слідом, аж поки, на його подив, його не схопили дикуни і, попри всі його крики і протестації, повернули назад до хижі короля, аби він правив ними посполу із Вепентером, поки стане його віку.

Мої жовніри та джентльмени були непомалу сим стривожені, але я звернувся до них, сказавши, щоб вони не журилися і не брали се близько до серця. Дикуни домоглися Берлінґейма як окуп за нашую свободу, і позаяк ми малі числом і неозброєні, то нічим не могли сьому зарадити, тож нам тільки й залишається, що оддати його й іти собі з миром, але він назавжди залишиться в нашій пам'яті й у наших серцях. Ся думка, зрештою, взяла гору, хоч моя залога була сим дуже засмучена, особливо джентльмени, і ми помахали на прощанє Вепентеру, вертаючись до барка. Позаяк милість князів, навіть дикунських, то є непевний дар — її легко виявляють і так само легко од неї одрікаються, ми прагнули утримати її, принаймні допоки знову не опинимося в безпеці на нашому барку, подалі од сього клятого варварського краю. Куди я (Бог його знає, чи так воно буде) ніколи не повернуся і куди (дай Боже) не повернеться жоден иньший англієць.

І хай Бог скарає мене наглою смертю простісінько там, де я сиджу — побіля корми нашого вірного барка, якщо хоч слово про сі приключки вирветься з моїх вуст чи з вуст моїх братчиків (котрих я сього дня змусив поклястися, що вони мовчатимуть) або воно коли-небудь з’явиться у моїй великій «Загальній Історії», адже:

Як мусиш Братчиків на Смерть ти прирікати,

То ліпше сю Історію нікому не читати.

Доля отця Джозефа Фітцморіса, єзуїта, прояснюється далі, що прояснює таємниці ще більш темні й тягітні

Коли Ебенезер, досі з роззявленим від подиву ротом, підвів голову від того двовірша, яким завершувалася «Таємна Історія», Чікамек за посередництвом Дрепакки наказав йому повернути записник назад до скрині, а охоронці, що стояли навколішках увесь той час, поки він читав, звелися на ноги і віднесли скриню назад на місце в кутку. Бертран і Макевой були однаково вражені, почувши ім'я Берлінґейма у скрипті, але, не знаючи нічого про минуле теперішнього Генрі Берлінґейма чи про зміст скриптів, пов’язаних із цим, та відчуваючи смертельний вирок, що тяжів над їхніми головами, вони були радше спантеличені, ніж здивовані, почувши цю повість. Ебенезера, навпаки, аж розпирало від цікавості, але перш ніж він встиг поставити відповідне запитання, старий вожай зажадав, щоб поет знову описав, який вигляд має його колишній вихователь.

— Яку він має зовнішність? — переклав Куассапелаг. — Розкажи, яка в нього шкіра і який він із себе.

— Дай Боже пам'яті, — Ебенезер насупився, намагаючись пригадати. — Шкіра в нього не така світла, як у Макевоя, що стоїть отамо, проте не така темна, як у Бертрана; я б сказав, що її відтінок радше ближчий до мого. А щодо обличчя, о Боже, у нього їх стільки… скажу лише, що статурою він трохи менший, ніж будь-хто з нас, доволі невисокий насправді, втім, брак зросту не так впадає в очі, бо він дужий грудьми і широкоплечий, має міцну шию та кремезні руки і ноги. І, так… його очі — вони темні й вряди-годи в них з'являється зміїний зблиск.

Чікамек задоволено кивнув, почувши цей опис; наступне його запитання змусило короля анакостинів примружити очі, а Дрепакку всміхнутися короткою посмішкою, яка притаманна королям.

— Таяк Чікамек бажає знати, чи твій приятель… — він затнувся, підшукуючи потрібні слова; і старий вожай, неначе намагаючись йому допомогти, звів догори свого мізинця, перехопивши його другою рукою біля другого суглоба. Куассапелаг впевнено повів далі: — Він хоче знати про ту частину…

— Вони називають це «причинне місце», — підказав Дрепакка.

Куассапелаг не подав виду, що дякує за підказку, але, скориставшись із неї, повів далі, аби краще пояснити, про що йдеться. — Чи він такий маленький і навіть у любовному запалі не набуває чоловічих розмірів?

Ебенезер почервонів і відповів, що якраз навпаки, Берлінґейма можна було б ганити радше за надлишок, аніж за брак сил і бажання віддаватися плотським утіхам; що він, насправді, є самим втіленням хіті — чоловік, чий перелік перемог переходить усі розумні межі й не знає міри ні в предметах своєї пристрасті, ні в їхній кількості, ні в способах, щоб цю пристрасть вгонобити.

Таяк сприйняв цю новину, не виказавши подиву чи розчарування, і тільки поцікавився, прагнучи з'ясувати більш докладно, чи доводилося самому Ебенезеру бути коли-небудь присутнім при цих вартих огуди вчинках.

— Звичайно, що ні, — мовив поет, дещо роздратовано, бо від усіх цих розпитів йому було ніяково й огидно.

Але ж, звісно, брат Куассапелага на власні очі бачив знаряддя розпусної поведінки свого вихователя?

— Ні, не бачив і не бажаю бачити! Та й навіщо ви оце питаєте?

Дрепакка слухав своїх старших побратимів і потім вирік, звертаючись до Ебенезера:

— Цей чоловік, про якого ти розповідаєш — це Генрі Берлінґейм Третій; англієць-товстун, — він вказав на скриню в кутку, — це Генрі Берлінґейм Перший, батько батька твого приятеля.

— Справді? Оце так діло! Генрі від самого початку думав, що так воно і є, але не міг цього довести! — він засміявся іронічним сміхом. — Оце так радість, звеселити серце друга такою новиною! Але коли Генрі був моїм приятелем, у мене для нього нічого не було; а тепер, коли в мене є для нього така дивовижна звістка, у мене немає приятеля, щоб її переказати, адже… — Він хотів було сказати, що Берлінґейм зрадив не тільки його, але й саму справу, що обстоює справедливість; однак завагався, подумавши, що принаймні невідомо ще, на чиєму боці справедливість — Балтимора чи Куда, якщо вже визнати, що ці джентльмени існують насправді, і хтозна, чи то насправді Берлінґейм зрадив його, чи його зрадила Дійсність, а може, то він сам зрадив себе у якомусь глибокому сенсі, що важко збагнути. — Правда полягає в тому, — вирік нарешті він, зрозумівши істинність свого твердження, якраз тієї ж хвилини, коли намагався сформулювати цю думку, — що мій друг перейшов у світи настільки складні, що вони перебувають поза межами мого розуміння, і я втратив його.

Цей вилив почуттів важко надавався до перекладу навіть для тямовитого Дрепакки, котрий спочатку витлумачив ці слова так, нібито Берлінґейм був уже мертвий.

— То не має значення, — всміхнувся поет. — Я все одно люблю його, і мені кортить розповісти йому про те, що мені вдалося з’ясувати. Але стривайте — у нас, схоже, є дідусь і онук, але що ж було між ними? І як так сталося, що Генрі знайшли, коли він плив у тій Затоці? Спитайте таяка, хто був Генрі Берлінґейм Другий і що з ним сталося?

Дрепацці не було потреби перекладати це запитання, позаяк на словах «Берлінґейм Другий» старий Чікамек, який уважно слухав, щось пробуркотів і кивнув.

— Генрі Берлінґейм Другий, — він чітко вимовив слова без жодного сліду індіянського акценту і тицьнув великим пальцем у свої запалі груди. — Генрі Берлінґейм Другий.

Але навіть завзято заперечуючи та відмовляючись повірити в почуте, Ебенезер бачив у тих високих вилицях і блискучих гадючих очах деяку віддалену схожість зі своїм приятелем. — Скажіть мені краще, що він син Ендрю Кука; скажіть, що його звати Ебенезер, Лауреат Меріленду — в це було б легше повірити! Ні, панове: це вже переходить усілякі межі й ні в які ворота не лізе!

Хай там що, відповів Чікамек, але він був батьком Генрі Берлінґейма III, якого сам і пустив уплинь за водою, аби втопити. І він повів далі, розказавши їм предивовижну оповідку, котру Куассапелаг, очевидячки, його улюбленець, супроводив одночасним перекладом, неохоче звіряючись на Дрепакку в складних випадках.

— Таяк Чікамек — могутній ворог білих людей! — почав він. — Горе тому білошкірому мандрівникові, що ступить на цей острів, допоки на ньому мешкатиме бодай один агатчвупс! Бо агатчвупси ніколи не дозволять, щоб їх продали в рабство, як люди Дрепакки, ніколи не торгуватимуть з англійцями, вимінюючи у них зброю та горілку, як люди Аннугтуга чи Панкаса, і вони ніколи не залишать своїх домівок чи мисливських угідь…

— Як люди Куассапелага, — змушений був сказати Дрепакка.

— Вони радше спалять кожного білого чоловіка, що потрапить до них, й очолять військовий похід проти англійських дияволів, і скинуть їх у море або ж загинуть у бою тут, на своєму острові, під дулами рушниць білих людей!

Тут Ебенезер перервав його.

— Спитай, Куассапелагу, про причини гніву таяка Чікамека: якщо судити з тієї книги-діярія, то англійці завдали не так уже й багато шкоди його людям за ці вісімдесят літ! Вони не можуть нарікати, адже не зазнали й десятої частини тих кривд, що зазнали Куассапелаг чи Дрепакка, а втім, їхня злоба вдесятеро більша.

— Мій брат поставив надто колюче запитання, — усміхаючись, відказав Куассапелаг. — Але я спробую донести його таяку без колючок.

Він так і вчинив, і Чікамек, як то притаманно дикунам, замість прямої відповіді знову наказав принести скриню. Цього разу він сам узяв діярій — охоронники знову стали навколішки й потупили очі — і з похмурим виглядом тримав його на відстані витягнутої руки.

— Це «Книга англійських дияволів», — сказав він за посередництвом Куассапелага. — Ця історія тобі вже відома: як мій богоподібний батько, таяк Генрі Берлінґейм Перший, здолав великого Аттонсеомугхоуга, б'ючись на боці Вепентера, і прогнав англійських дияволів з нашої землі.

— Ні, одну хвилинку… — поет хотів було заперечити, але одразу ж передумав. — Тобто я хотів сказати, що це був достоту сильний чоловік.

— Він прогнав англійських дияволів на їхній корабель, — поновив свою розповідь Чікамек, — а потім гнався за ними вздовж берега, присягнувши, що переслідуватиме їх, аж поки вони знову не отаборяться, і вже там він їх усіх до одного і винищить. Він перетнув затоку на каное і, діставшись сталини на півночі, цілісінький день біг вздовж болотистих берегів Гонґи, куди попливли ці нерозважливі дияволи. І коли ці дияволи зійшли на берег, щоб влаштувати собі стоянку, таяк Берлінґейм накинувся на них, збираючись повбивати їх голіруч, позаяк не мав при собі жодної зброї. Але Вепентер не повірив у відвагу і богоподібну спритність білошкірого верованса й рушив слідом за ним із загоном воїнів, і за цей гріх боги накинули на руки та ноги мого батька невидимі пута, так що дияволи вбили Вепентера та інших і втекли, перш ніж мій батько встиг їх знищити. Але, поспішаючи, вони залишили цю книгу, у якій були описані великі чини таяка Берлінґейма, і він зберіг її, щоб нагадувати всім наступним поколінням агатчвупсів, що англійці є поріддям отих самих дияволів і їх треба вбивати на місці без загаю.

А тепер ти мусиш знати, що мій небесний отець був чоловік, який мав неабиякі мужеські прикмети, коли справа стосувалася плотських утіх; подібно до того, як бог бурі копичить свою силу впродовж багатьох місяців, щоб потім в одну ніч спустошити весь край, отож так само і таяк Генрі Берлінґейм Перший мав…

— Причинне місце, — підказав Дрепакка вдруге за день.

— Що було не більше, ніж у цуценяти, і мало придатне для того діла, і цілих три ночі після учти він не заходив до королиці Покатавертуссан. Але на четверту ніч, як каже легенда, він призвав її до свого ложа і, учинивши обряд Священного Баклажана, так потужно зачав із нею дитину, що вона після того вже так ніколи і не встала зі свого ложа і, народивши мене, померла при пологах!

— Двадцять шість літ опісля, — вів далі свою розповідь Чікамек, — агатчвупси жили в мирі під правлінням мого батька. Наші рибалки приносили нам звістки про англійських дияволів, що були десь далеко на півдні, й багато разів ми бачили великі білі кораблі, що пливли вгору Затокою, однак вони ніколи не приставали до нашого острова чи до сталини неподалік. І великим був гнів мого батька на них: отож коли мою матір королицю Покатавертуссан почали брати перейми, він заприсягся, що вб'є їхню дитину, перш ніж їй переріжуть пуповину, якщо вона народиться білою. І він дав мені ім'я Генрі Берлінґейм Другий, але звав мене на агатчвупський лад Чікамеком. Щодня він читав «Книгу англійських дияволів», ще більше запалюючи ненавистю серця агатчвупсів, щоб вони вбивали всякого білого, що потрапить до їхніх рук. Коли мені виповнилося двадцять шість років, він помер і з останнім своїм подихом повідав нашому народу, що таяк Чікамек стерегтиме їхнє місто від англійських дияволів, а мене змусив принести страшну кляту, що я вмертвлятиму всіх білошкірих людей, які потраплять до нас, ба навіть тих, що вийдуть з утроби моєї дружини та наліжниць.

Гірко оплакували агатчвупси свою втрату, і коли я зробився веровансом замість нього, то став молитися, щоб боги подали мені якийсь знак. Одразу ж довкола нас знялася велика буря, і шторм пригнав до нас якогось химородника з англійських дияволів, що ледь не втопився і був непритомний, — цей знак дав нам зрозуміти, що боги прихильно поставилися до мого правління і до моєї справи. Для того, щоб ні в кого з нас не виникло жодних сумнівів, що це диявол, і ніхто з нас не узяв його за звичайну, як-от ми, людину, я простягнув йому наш тотем, щоб він віддав йому шану, але, оскільки це був диявол, він плюнув на нього. Опісля ми надали йому привілеї, на які мають право стратенці, і спалили наступного дня на тому самому подвір'ї, на якому спалять усіх вас, окрім брата Куассапелага.

— Прошу, стривайте! — вигукнув Ебенезер, чий розум вів уперту боротьбу, намагаючись звести докупи дати і спогади. — Капітан Сміт здійснив свою подорож у 1608 році, а ви вбили цього англійського диявола, коли вам було двадцять шість років: отож спитай його, Куассапелагу, чи тамта скриня, бува, не належала тому химороднику, про якого він оце говорить…

Запитання переклали, і відповідь була ствердною.

— На Бога, тоді ще одне запитання: чи є в таяка Чікамека ще сини, окрім мого друга Генрі Берлінґейма? — Він намагався пригадати історії, які йому довелося почути від єзуїта Томаса Сміта і Мері Манґамморі. — Чи був у нього син, тепер уже мертвий, якого звали Чарлі… Мокассин? Макінак? Ні, не так… це був Маттассин, так мені здається.

На згадку цього імені обличчя Чікамека враз скам'яніло, і його відповідь, так, як переклав її Куассапелаг, була такою:

— Таяк Чікамек не має синів.

Ебенезер був дуже розчарований.

— Ну, що ж, тоді це не має значення; це просто дивовижний збіг обставин.

— Брат Куассапелага неправильно нас зрозумів, — люб'язно зауважив Дрепакка. — Король анакостинів переклав слова англійською мовою, але не передав їхнього змісту. — Він повернувся до Ебенезера. — Насправді таяк Чікамек має синів, але вони обидва втекли від нього, щоб жити між англійців, і він відцурався їх. Один був той, про якого ти вже згадував і чиє ім'я я не повторюватиму: він убив родину англійців, і його повісили.

— Отже, я мав слушність! — поет торжествував. — Цей химородник був єзуїтським місіонером, а он там лежать його сутана та свята вода! І їй-богу… — Його уява вже прагнула до нових відкриттів. — Чи ж не випливає з цього, що Берлінґейм є кревним братом цього вбивці Маттассина?

Ніхто інший в хижі не міг, ясна річ, оцінити зміст цих одкровень. Коли Чікамек почув ім'я Чарлі Маттассина вдруге, це дуже його обурило, викликавши цілу зливу докорів.

— Я так гадаю, що вам слід було б пишатися ним, — зважився на слово Ебенезер. — Щоправда, його жертвами були голландці, а не англійці, однак, у будь-якому разі, вони були білошкірими.

— Обережно, брате, — застеріг його Куассапелаг. — Я скажу таяку Чікамеку, що ти вибачаєшся, що назвав Маттассина його сином.

Він так і вчинив, і старий вожай продовжив свою розповідь, і вперше в його голосі вчувалося щось, окрім гніву і злоби:

— Упродовж багатьох літ таяк Чікамек відмовляв собі в радощах мати дружину і синів, — переклав Куассапелаг. — Його небесний отець Генрі Берлінґейм Перший дав йому зрозуміти, що його сім'я мішане, і змусив його дати клятву, що він знищить усіляке білошкіре потомство, отож щоб не мучитися, настромлюючи свою дитину на списа, він постановив жити і вмерти, не зазнавши втіхи сімейного щастя.

Але так сталося, що цей химородник, англійський диявол, ділив своє ложе з декількома жінками агатчвупсів у ніч перед смертю — це привілей, що надається приреченому на страту, якщо його тільки не взято в полон у бою, як от вас, — і три жінки понесли від нього. Третя привела доньку, яка була червоніша, ніж її батько, але біліша за матір; агатчвупси взяли дитину і збиралися втопити її у водах Чесапіку; але таяк Чікамек зупинив їх, зауваживши, що шкіра цієї дівчинки була такого ж забарвлення, як і його власна. Він узяв її до своєї пустої хижі й став виховувати, як свою доньку, і це був великий гріх, вчинений проти волі богів, але таяк Чікамек того не відав.

Отак-то це дитя диявола зростало як принцеса серед агатчвупсів, літа заступали зими, і з кожною зміною пори року вона ставала дедалі гарнішою, так що всі молоді чоловіки в місті стали залицятися до неї і домагатися її руки у таяка Чікамека. Але злі духи запалили вогнем серце таяка, і хоча літ йому тоді було вже сорок чотири, а їй — п'ятнадцять, він запалав коханням до неї і сам її зажадав. Це полум'я потьмарило йому розум і змусило його повірити в те, що, оскільки кров принцеси була так само мішаною, як і його, він зможе спородити з нею синів, чия шкіра матиме такий же колір, як і в їхніх батьків. Отож маючи це на мислі, він відіслав геть усіх залицяльників і відкрив принцесі, що хоч він і ростив її як свою дитину, вона насправді не є донькою його стегон і він має намір зробити її своєю королицею. Шалено ж протестувала дівчина проти цього чи тому, що вже нагляділа собі когось серед молодих чоловіків, чи тому, що звикла думати про таяка Чікамека як про свого батька, але таку міць узяли над ним мстиві боги, що її сльози тільки сильніше запалили пристрасть таяка, і його, що багато років прожив без дружини…

Дрепакка мусив на якусь хвилю задуматися, перш ніж спромігся знайти англійський відповідник.

— Приневолила? Ні, це ж не невільник… зробила його безпорадним, але ж це зовсім не те, що накласти пута…

— Охопила? — хутко підказав Ебенезер. — Збудила? Опанувала? — Ніздрі Чікамека почали роздуватися від нетерплячки.

— Його охопила хіть, — вирік Куассапелаг. — І так сильно, що він почав тремтіти всіма своїми членами, неначе якийсь звір у гоні. Слід сказати, що Таємницю Священного Баклажана, який став згубою королиці Покатавертуссан, було втрачено назавжди, вона загинула разом з її небесним чоловіком, але таяк не мав у тому жодної потреби, позаяк він був мужчиною в усьому. Коли дівчина, впавши навколішки, спробувала його розчулити, йому вже несила було чекати, так кортіло якомога швидше зробити її своєю королицею. Ні, він мусив узяти її там і тоді, і тієї ж ночі наповнив її своїм сім'ям!

І хоча Куассапелаг, поки перекладав, залишався незворушним, голос Чікамека дедалі більше підносився вгору; дихання його почастішало, старезні очі яскраво блищали. Він зупинився, і його обличчя і тон його голосу знову посуворішали.

— Вранці, хоч про те ніхто й гадки не мав, вона вже носила в собі дитину, і таяк зробив її своєю королицею. Злий дух, що заволодів ним, нарешті відпустив його, і весь час, поки її живіт ріс, він не торкався її, бо йому було соромно, і він тремтів від страху, що вона приведе білошкірого хлопчика, якого він повинен буде вбити. Але помста богів є дивною і далекосяжною! Вона спородила йому гарненького темношкірого сина, справжнісінького принца серед агатчвупсів, дитинча чоловічої статі, бездоганне з усіх поглядів, крім одного — цю річ, як таяк одразу зауважив, хлопчик…

— Успадкував.

— …успадкував від свого дідуся Генрі Берлінґейма Першого — єдиний недолік цього величного чоловіка; і було зрозуміло, що оскільки Таємницю Священного Баклажана втрачено, він ніколи не зможе продовжити королівський рід. І з цієї причини його й назвали не Генрі Берлінґейм Третій, а Маттассинемаруг, що означає Мідний Чоловік; і з цієї причини також, хоч хіть уже й полишила його, таяк Чікамек удруге відважився присилувати свою королицю і всю ніч старанно частував її своїм сім'ям, аби зачати із нею ще одного сина. І знову він тремтів, боячись, що вона приведе біле дитинча, яке йому довелось би вбити, і він не лягав з нею, поки в неї під сукнями ріс живіт. Як і раніше, королиця повила сина, однак цей не був таким темним, як темношкірі агатчвупси, проте й не був таким білим, як англійські дияволи, — вродившись золотим, це був викапаний батько, за одним лише винятком: як і його брат Маттассин, він і натяку не мав на те, що робить з чоловіка мужчину, і, оскільки ніхто, крім Бога, не в змозі дарувати людям Таємницю Баклажана, цей хлопчик і за сто літ нізащо не спроможеться нагородити таяка Чікамека онуками. Ось чому його назвали не Генрі Берлінґейм Третій, а Коханкоупретс, що означає Білогорлика Дзюбок, позаяк його матінка королиця, вперше побачивши, що йому бракує на мужчинській гідності, вирекла, що Білогорлик-гусик видзьобав його; додавши, що Ліпше б уже той гусик пожалів сина, а натомість попасся на батьку.

Але таяк Чікамек зачекав, поки королиця знову набереться сил, і втретє начинив її сім'ям, що родить дітей, і поки не поспів урожай, він тремтів, мов осиковий лист під час бурі. Але третій син його стегон був не темним, як Маттассинемаруг, чи золотистим, як Коханкоупретс, а був білим, як англійське вітрило, від голови до п'ят, а його очі були не чорними, а блакитними, неначе води Чесапіку! Він був живим втіленням свого предка, маючи навіть той самий недолік, що і його брати, і навіть якби боги визнали за належне відкрити йому Таємницю Баклажана подібно до того, як вони колись відкрили її для його божественного предка, таяку Чікамеку все одно нічого іншого не залишалося, окрім як виконати свою жахливу обітницю і вбити хлопчика, який був англійським дияволом.

Зважте на те, як грішник мусив тричі сплатити за свій переступ! Коли таяк Чікамек оголосив усьому місту, що білошкіре дитинча мусить померти, королиця вхопила списа і кинулася на нього, воліючи радше загинути, ніж бути свідком того, як забиватимуть її новонароджене немовля, чи виношувати замість нього ще одну дитину. Але таяк Чікамек, відчуваючи на серці важкий тягар, один відніс білошкірого принца на берег, щоб втопити його. Королиця, яку він тричі брав силоміць, і все даремно, була мертва, і він більше не відважувався завести дітей від наліжниць, які відтоді ділили з ним ліжко, кидаючи своє вбивче сім'я на вітер. Врешті-решт він так і не зміг втопити дитя: натомість він намалював червінькою на його грудях знаки, яких навчився від свого батька та з «Книги англійських дияволів»: ГЕНРІ БЕРЛІНҐЕЙМ III; потім поклав хлопчика на дно каное і разом з приливом відпустив його на волю хвиль могутнього Чесапіку. І він молився духу таяка Генрі Берлінґейма Першого, щоб він пощадив дитя, врятувавши від утоплення, та відкрив йому Таємницю Чарівного Баклажана, щоб він зміг у майбутньому продовжити королівський рід — хай навіть і серед англійських дияволів.

— О Боже! — захоплено вигукнув Ебенезер. І хоча він тримав у пам'яті історію надзвичайного кохання Чарлі Маттассина й Мері Манґамморі, яку та йому розповіла, — оповідку, яку він тільки зараз був у змозі по-справжньому оцінити й зрозуміти, — а також деякі дивовижні твердження Генрі, наприклад, стосовно того, що він ніколи по-справжньому не кохався з Анною, проте йому було важко примирити цей «певний ґандж», що мали нащадки Чікамека, з приголомшливою статевою потугою свого приятеля.

— Таяк Чікамек питає у брата Куассапелага, — мовив Дрепакка, — чи багато синів у домі того чоловіка, якого ти називаєш Генрі Берлінґейм Третій?

Ебенезер був ладен дати заперечну відповідь, але раптом передумав і натомість сказав:

— Генрі Берлінґейм, коли він був моїм вихователем, був ще молодим чоловіком, і хоча я знаю, де він мешкає, але всі ці роки я його не бачив. Втім, я знаю його як знаменитого коханця, улюбленця жінок, і цілком можливо, що в нього ціла купа синів і доньок. — Насправді у нього в голові промайнула неясна думка, натяк на план, як порятувати і себе, і своїх товаришів: і, бувши вже обачнішим, він задумався над цим планом і розглянув його з усіх боків, поки Чікамек, вочевидячки розчарований відповіддю, завершував, за допомогою Куассапелага, свою розповідь.

— Минали роки, таяк Чікамек ростив двох інших синів, що мужніли в літах, — темношкірого Маттассина і золотистого Коханкоупретса, котрі, попри ту свою діткливу ваду, росли сильними і надійними, мов дві тамтешні сосни, відважними, мов ведмеді, що нападають на табір мисливців, хитрими, мов єноти, невтомними, мов соколи, що ширяють у небі, і стійкими, мов кайманові черепахи, які є ворогами усілякого водоплавного птаства, ладні радше втратити життя, ніж розімкнути щелепи, і кусатимуться навіть по смерті, з відрізаною головою!

У голосі старого вожая бриніла гордість, аж поки не прозвучала остання риса їхньої вдачі, яка, вочевидь, завдала йому болю. Борозни на його обличчі тепер пролягли глибше, і голос його сповнився ще більшим смутком.

— Хтозна, які вчинки боги вважають за злочини, — переклав далі Куассапелаг, — аж поки вони не візьмуться до помсти? Невже це був такий тяжкий гріх — виростити доньку англійського диявола в домі таяка і сплодити з нею синів, коли вона стала на порі? І чи був то новий гріх, коли він поклявся забити білошкіре дитя і цим штовхнув королицю на списи? Якщо одне має бути гріхом, то чи не є інше спокутою? Чи то був його новий злочин, коли він, зрештою, пожалів-таки хлопчика і залишив його серед живих? Одне відомо напевне — хоч якими були його гріхи, вони, либонь, страшенні, позаяк кара, яку він мусить за них терпіти, жахлива, і немає їй кінця! Виявилося не досить того, щоб таяк вкинув свого третього сина у хвилі затоки, втратив свою королицю і побачив, що його рід приречений зникнути з цієї землі; ні, він повинен був втрати все — втратити навіть своїх вірних і позбавлених насіння синів, які справляли йому радість своєю силою і які, як він сподівався, мали очолити агатчвупсів у їхній війні проти дияволів! Маттассин і Коханкоупретс! Хіба ж не вчив він їх щодня ненавидіти англійців? Хіба ж не переповідав він їм «Книгу англійських дияволів» і не розказував про войовничість їхнього предка? І вони не були якимись запальними хлопчаками чи псами в гоні, засліпленими хіттю, що ладні скочити чи на сучку, чи на кошик з очерету — байдуже, хоч що б там трапилося на їхньому шляху, ні, вони були дорослими чоловіками, яким літ уже було за сорок, спритні, розважливі хлопці, які клялися, що ненавидять англійців так само люто, як і їхній батько! Ніхто більше за них не прагнув утворити спілку з піскатавеями та нантікоками; коли перший чорний невільник утік на цей острів, саме Маттассин радо привітав його і зробив це місто притулком для всіх, хто тікає від англійців; і не таяк Чікамек був першим, кому спало на думку об'єднати свої сили з чоловіком на ймення Кастен і нагими воїнами з півночі, щоб відтіснити англійців у море, — це був золотавий Коханкоупретс — без дружини і дітей він рвався до бою! Піскатавеї, нантікоки, чоптікої, маттавомани — усі людності заздрили агатчвупсам, які пишалися, що мають пару таких потужних вожаїв; і Чікамек, надто вже старий, щоб залишити острів і відвідати велику зустріч наших очільників, хіба ж не пишався він, посилаючи замість себе Маттассина?

Таяк Чікамек спинився, сповнений гірких спогадів, і Ебенезер тактовно зауважив, що він знайомий із тим, як склалося надалі життя Маттассина. Водночас, оскільки відомості могли мати деякий вплив на його поки що сирий і розпливчастий план, він виказав велику зацікавленість долею іншого сина, Коханкоупретса: його ж, звісно, не повісили також за вбивство англійських дияволів?

— Вони не повісили його, — сказав Чікамек через Куассапелага, і вмить вираз люті, ще не баченої до того, викривив його обличчя. — їхній злочин проти Коханкоупретса вдесятеро мерзенніший, ніж їхній злочин проти Маттассина. Прекрасний, золотий мій сину! Його також таяк Чікамек відіслав ось уже цілий місяць тому із завданням великої ваги: він мав вирушити на північ із Дрепаккою й укласти угоду з Кастеном; його також боги вважили за потрібне спокусити і відвернути від мети, і в такий же спосіб, хоч як суворо застерігав його Дрепакка…

Досі він говорив про присутність муринів у місті жодним чином не як про чисте, нічим не затьмарене благословення і згадував, що його союзники заздрять йому, що в нього є такі сини. Тепер Ебенезеру стало вповні зрозуміло, що прихильність Чікамека до Куассапелага не тільки, так би мовити, глибоко в'їлася в шкіру: вона приховувала глибоку недовіру до африканців, а надто до Дрепакки, що постала від часів їхнього посольства до мсьє Кастена. І справді, поет зайшов так далеко, що навіть почав підозрювати, що Чікамек вважає Дрепакку якоюсь мірою відповідальним за ганебну втечу Коханкоупретса.

— Одне слово, — вів далі Куассапелаг, — король Дрепакка був змушений залишити Коханкоупретса біля Малого Чоптанку разом із білошкірою жінкою, до якої той запалав пристрастю, і відтоді таяк Чікамек більше не бачив свого сина.

— Просто дивовижний збіг — до лиха та ще лихо, — спочутливо мовив Ебенезер, — і який сором! Але що це за мерзенний злочин, про який згадував таяк?

— Я ліпше сам відповім, — відказав Куассапелаг, — і не збуджуватиму далі гнів таяка Чікамека. Подейкують, що Коханкоупретс прибрав собі англійське ім'я і пошлюбив англійську дружину; він живе тепер межи англійців в англійському домі, розмовляє їхньою мовою і носить їхнє вбрання. Він жодним чином тепер не нагадує агатчвупса і дивиться на свій нарід з презирством, і, наскільки нам відомо, він цілком міг уже зрадити нас англійському королю.

На цьому місці Чікамек, який деякий час, хоч його і брала нетерплячка, зберігав спокій, знову заговорив, і Куассапелаг знову був змушений взяти на себе клопіт перекладача.

— Подивіться-но тепер на нього, на таяка Чікамека, — сказав він, — тіло його стало немічне від турбот восьми десятків літ, його острів заселений зайдами й оточений англійськими дияволами, його давнішня мрія про битву залежить тепер від чужинських королів, честь його підмочена і заплямована невірними синами, а його королівський рід приречений скінчитися на ньому! Брат Куассапелага повинен оповісти своїм друзям усі ці речі, якщо вони запитають, чому мусять втратити свої причинні місця та згоріти на вогнищі; брат Куассапелага повинен відшукати чоловіка, якого звуть Генрі Берлінґейм Третій, і розповісти все це йому, і сказати, щоб він негайно тікав звідсіля — разом зі своїми синами, якщо вони в нього є; бо таяк Чікамек одного разу вже пішов проти волі богів, щоб врятувати його, але тепер усі англійські дияволи в цьому краю мусять померти!

Принаймні одна тягітна таємниця злегчується по тривалих злогах, але денного світла ще не бачить

Тепер Ебенезер не мав жодних сумнівів щодо суті свого плану. Він не став зволікати й одразу ж заговорив, перш ніж його уява встигла зануритись у безліч можливих варіантів і страхів.

— Дорогий Куассапелагу, оце доручення, яке дає мені таяк Чікамек, чи є воно умовою мого звільнення?

Знадобилися деякий час і допомога Дрепакки, щоб перекласти ці останні слова, після чого королі заходилися перемовлятися між собою індіянською мовою. Нарешті Дрепакка зважився дати відповідь:

— Жодна умова не може бути справжньою, якщо її не можна примусити виконувати. Одначе ми згодні, що коли ти насправді є братом Куассапелага, то не станеш ухилятися від виконання цього доручення.

Ебенезер зібрав усю свою мужність.

— Якщо таяк Чікамек уб'є трьох моїх друзів, то я не зможу доставити цю звістку Генрі Берлінґейму Третьому, бо тоді я помру тут разом із ними. Скажи це йому.

— Мій брате… — почав було заперечувати Куассапелаг, але Дрепакка переклав цю заяву. Очі Чікамека зблиснули гнівом.

— Одначе, — вів далі поет, — якщо таяк Чікамек вважатиме за потрібне погодитися з думкою його мудрих і могутніх побратимів-королів, які схильні проявити милосердя, і відпустить нас усіх чотирьох на свободу, тоді я обіцяю йому: я піду до Генрі Берлінґейма Третього і розкажу йому історію його королівського походження та його батька, що врятував йому життя; ба більше, я приведу його сюди, на цей острів, щоб він зустрівся з таяком Чікамеком. Він знає мови піскатавеїв і нантікоків; батько і син зможуть поговорити наодинці, без перекладачів.

Усі ці речі сповнили Куассапелага і Дрепакку подивом; вони перекладали уривками, обмінюючись холоднокровними поглядами. Але боячись, щоб від здивування та занепокоєння вони якось не перекрутили його слів, Ебенезер звівся на ноги й зблизька чітко та ясно пояснив свою думку старому королю, надаючи англійським словам виразності наголосами та жестами, щодо змісту яких не можна було помилитися:

— Я — приведу Генрі Берлінґейм Третій — сюди — до Чікамека. Чікамек і Генрі Берлінґейм Третій — говорити — говорити — говорити. Нема Куассапелага. Нема Дрепакки. Чікамек і Генрі Берлінґейм Третій — говорити. І щоб довести вам, що я роблю це з доброї волі, панове: Я скажу Генрі Берлінґейму Третьому, щоб він шукав — шукав — шукав свого брата Коханкоупретса. Генрі Берлінґейм Третій знайде Коханкоупретса і буде говорити — говорити — говорити, і, можливо, він пояснить йому хибність його дій. Ну, як, подобається це тобі, старцю? Чікамек тут; Коханкоупрете тут; Генрі Берлінґейм Третій тут, на цьому місці!

Невідомо, зрозумів він повністю ці умови чи ні, але Чікамек уторопав достатньо з того, що йому було запропоновано, бо заходився щось гарячково белькотати до Куассапелага.

— Я так гадав, що це не викличе твого невдоволення, — мовив похмуро Ебенезер і повернувся на своє місце. — Але скажіть йому: на свободу вийдуть або всі четверо, або ж ніхто, — додав він, звертаючись до Куассапелага. Тепер, зробивши свою заяву, він був ладен зомліти, злякавшись власної сміливості. Бертран і Макевой, котрі, охоплені відчаєм, слухали ці довгі оповідки, знову ожили, а їхні обличчя зіщулилися в напруженому чеканні.

За цим виникла суперечка, але, судячи з голосів, не надто гостра, і наприкінці її Куассапелаг сказав:

— Мого брата нелегко буде вилікувати від його любові до непотрібного ризику, коли він дізнається, що таки домігся свого.

— На Бога! Ви хочете сказати, що ми вільні?

— Таяк Чікамек прагне обійняти свого давно втраченого сина, — вирік Дрепакка таким же суворим тоном, як і голос Куассапелага, — і хоча він відцурався свого сина Коханкоупретса, але вважає, що мати блудного сина краще, ніж не мати сина взагалі, а тому він уважає на твоє прохання про помилування. Брата Куассапелага переправлять на каное через протоку, і він матиме цілий місяць часу, щоб виконати свою обіцянку; решта залишиться тут як заручники. Якщо в кінці цього строку він не явить нам ані Коханкоупретса, ані Генрі Берлінґейма Третього, заручники помруть.

Обличчя англійців враз засмутилися.

— Е ні! — заперечив поет. — Якщо таяк Чікамек не вірить мені, тоді нехай він мене вб'є; якщо він мені довіряє, тоді немає ніякої потреби у заручниках.

Чікамек усміхнувся, почувши ці слова, і відкинув цей закид, відповівши, що коли брат Куассапелага був щирий у своїх обіцянках, тоді йому немає чого перейматися за безпеку заручників.

— Хай буде так, — у розпачі мовив Ебенезер. — Але одного товариша принаймні ти можеш мені дозволити, якщо вже обмежуєш мене в часі. Припустімо, я загублюся десь на сталині, позаяк я в цих місцях чужий? Припустімо, Генрі Берлінґейма Третього немає вдома, і я муситиму його шукати деінде, чи, припустімо, він наполягатиме, щоб ми знайшли спочатку Коханкоупретса, перш ніж повернутися сюди? Двоє чоловіків можуть швидше впоратися з таким дорученням, ніж один.

Куассапелаг насупив чоло.

— Ти маєш рацію, кажучи так. Отже, два заручники замість трьох.

— І твій слуга і мій рятівник Бертран буде твоїм товаришем, — докинув Дрепакка, — щоб тобі вистачило часу.

— Еге ж, — скрикнув Бертран, у якого нарешті прорізався голос. — Клянуся, я можу бути справжнісінькою дойдою, коли треба когось знайти, а цей хлоп Берлінґейм навіть у мене в боргу, бо я йому робив деякі невеличкі послуги.

Чікамек почав смикати своїх сусідів і щось сердито бурчати, аж поки йому не переклали суть угоди, яку він мав схвалити; потім він насупився, проте не став відкрито заперечувати щодо цієї нової поправки.

Ебенезер поклав руку на плече свого пахолка і звернувся до Дрепакки:

— Цей чоловік був якийсь час моїм слугою, а перед тим — слугою мого батька в Англії. Він багато разів за різних обставин зраджував чи у якийсь інший спосіб обманював мене, втім, він робив це радше з практичних міркувань, ніж маючи лихі наміри, тому я не тримаю на нього за це зла. Але його частенько буває посідає страх, або ж його заносить і він стає пихатим, і, тільки-но трапиться якась нагода, він одразу ж піддається спокусі, як п'яничка, щойно побачить чарчину; я не наважуся доручити йому таку справу.

Бертран був приголомшений, але перш ніж він спромігся на ще щось, окрім того, щоб слабким голосом видавити із себе «далебіг», Ебенезер вказав на Макевоя і повів далі:

— Цей чоловік був колись моїм ворогом, і за будь-яку кривду, яку я йому завдав випадково, він відплатив мені потрійно, причому навмисно. Але все, що він робив, він робив, дотримуючись своїх принципів, і ніколи не принижувався до того, щоб вдаватись до лицемірства чи якогось ошуканства. Ба більше, він є втіленням мужності й винахідливості, а всі наші непорозуміння — то вже справа минула. Я обираю цього чоловіка, нехай він іде зі мною.

Ані Чікамек, ані Куассапелаг не відважилися виносити судження щодо цієї пропозиції; за мовчазною згодою право прийняти рішення залишили за Дрепаккою як за людиною, що була найбільше зацікавлена у цій справі, і, пильно окинувши оком Ебенезера й ошелешеного Макевоя, африканський король кивнув, даючи свою згоду. Вирішили, що бранці повернуться до свого помешкання, і, коли вони пообідають, цих двох щасливців переправлять через протоку Лімб до сталини в окрузі Дорчестер; а та пара, що зостається, буде захищена від усякої кривди чи прикрощів упродовж одного місяця, і їх відпустять на волю до кінця цього строку, якщо Берлінґейм чи розкаяний Коханкоупретс з'явиться на цьому острові.

— Та це ж обман і зрада! — заходився скімлити Бертран, звертаючись до Ебенезера. — Отака мені дяка за все, що довелося через вас стерпіти? І ви ладні загубити свого єдиного друга, аби порятувати того брехливого коцура Макевоя? — Його очі налилися слізьми жалю до себе.

— Ні, мій друже, — відповів йому Ебенезер, обійнявши Бертрана за плечі, поки сторожа випроваджувала їх з королівської хижі. — Якби це був лише викрут, я б обрав тебе, але це не так. Я присягаюся. Я маю намір визволити нас усіх, як і обіцяв.

— Ет, легко вам давати такі клятви, адже ви в будь-якому разі залишитесь живим! Як ви знайдете Берлінґейма чи того іншого дикуна, якого ви ніколи на власні очі не бачили? Та навіть якщо ви і натрапите на них на тих болотах, по той бік протоки, гадаєте, вони погодяться здатися отим бісовим дітям із Пекла? Але який вам до того клопіт, що трапиться з чоловіком, який колись врятував вам життя?!

Ебенезер, по щирості, ніяк не міг пригадати жодного такого випадку, але не став сперечатися з цим твердженням.

— Послухай, Бертране, не треба мені не довіряти; якщо я не зможу справдити свою обіцянку у відведений час, тоді ти побачиш мене прив'язаним до стовпа поруч із собою.

Слуга пирхнув.

— Та хто б сумнівався, ви якраз мастак на такі дурниці! Але Макевоя, можу битися навзаклад, ми там не побачимо.

Побачивши, що його ніяк не втішити, Ебенезер замовк. Вони зупинилися посеред майдану, поки сторожа відв'язувала капітана Керна від стовпа. Тремтячи від виснаження, із затерплими м'язами, не в змозі повірити в те, що відбувається, старий уже не міг стояти без сторонньої допомоги: Ебенезер і Макевой разом відвели його до хижі, що правила їм за в'язницю. Але хтозна, чи тому, що це тяжке випробовування позначилося на його розумових здібностях, чи тому, що полегшення через відстрочку виявилося для нього надто великим, не залишивши жодних сил для радості, однак він не виказав жодних почуттів, коли Макевой розповів йому цю новину.

Та й сам Макевой нічого не сказав з приводу того, що відбулося, й озвався лише дві години по тому, коли вони з Ебенезером попрощалися з байдужим до всього капітаном та досі ще роздратованим і озлобленим слугою і їх переправили до болотистого мису, що лежав на північ від острова і був крайньою точкою на півдні Дорсету, де протока Лімб з гучним шумом і гуркотом хвиль єдналася з Чесапіком. Їх двох висадили на берег біля якогось давно покинутого пришибу і залишили там, аби решту шляху вони вже здійснили на своїх двох.

— Нам пощастило, — стримано сказав ірландець, — це якраз та сама дорога, якою ми прийшли з Бенді Лу, щоб потрапити на острів. Звідсіля пів сотні миль до Кембриджа, але дорогу згубити важко, і на всьому шляху трапляються ферми та хижки мисливців-звіроловів.

— Дякувати Богу за це, — відказав Ебенезер, — не будемо гаяти часу. Берлінґейм імовірніше зараз у Сент-Мері, ніж у Кембриджі, але хтозна, може, по дорозі ми знайдемо цього Коханкоупретса, якщо добре розпитаємося.

Якийсь час вони мовчки йшли багнистим путівцем, кожен заглиблений у свої роздуми. Полудень був доволі теплим, як на кінець грудня. Усюди, аж до самого небосхилу, простягалися солончаки та ділянки відкритої води: вологий західний вітер шелестів заростями комишу та рогозу; на мілинах копирсалися погоничі та побережники, вишукуючи собі якось харчу, а з гнізд, влаштованих на сріблястих від солі соснових гілляках, злітали скопи й орли і зависали над ними високо в небі.

Повз увагу Ебенезера не проминуло те, що його товариш, як здавалося, відчував у душі якийсь неспокій, тож він припустив, не без деякого задоволення, що Макевой був, напевно, заклопотаний тим, як найкраще висловити свою вдячність і визнати, що він перед ним у боргу. Щоправда, душа самого Ебенезера була скаламучена. По-перше, вона повставала проти того, як нерозважливо і зухвало він удався до цієї хитрості, тепер, коли він мусив виконувати взяті на себе зобов'язання: без їжі, без грошей, не маючи на чому подорожувати і не уявляючи навіть, де перебуває предмет їхніх пошуків, як могли вони сподіватися, що їхні пошуки будуть успішними? Ба більше, тепер, коли небезпека йому вже безпосередньо не загрожувала, усі його колишні турботи і тривоги знову нагадали про себе: втрата маєтку, те, що він залишив напризволяще Джоан Тоуст, гнів батька, небезпека, що загрожувала його сестрі… Відчай огорнув його, темний, як це драговиння, простягнувшись аж до найвіддаленіших обріїв його уяви.

Макевой знайшов на дорозі ціпок; тепер він ішов, розмахуючи ним і збиваючи котики рогозу.

— Присяй-богу! — вигукнув він. — Все одно я вже не чоловік!

— Що? — здивовано скинув очима Ебенезер. — Тобто як це?

Макевой кинув сердитий погляд і вдарив ціпком навідліг.

— Ти врятував моє життя, ось як це, і допоки мого віку, я буду у тебе в боргу! А ще гірше те, що ти маєш усі підстави ненавидіти мене. Але натомість ти врятував моє життя! — Він не міг навіть звести очей на Ебенезера. — Їй же бо, як може чоловік із цим жити? Якби дикуни звалашили мене, то я принаймні міг би зарепетувати як на пуп, немов якийсь герой, і незабаром умерти; а втім, ти мене таки звалашив, але я мушу принижуватися тепер перед тобою, співати славні на твою честь і жити наче віл, і одному Богу відомо, скільки це триватиме!

— Але ж це дурниці! — спаленівши на виду, став заперечувати поет. — Це було просто зручно з практичних міркувань, а ніяка не послуга.

Макевой похитав головою.

— Що з того, що ти так говориш? Моє сумління, а не ти, змушує мене падати ниць перед тобою, і що більше ти будеш заперечувати, що я тобі щось винен, то глибше я западатиму в це Драговиння Боргу. Я повинен любити тебе, так каже моя совість, і цей же голос говорить, що я повинен зневажати тебе, і це презирство змушує мене ще більше ненавидіти себе за цю свою чорну невдячність.

— Ет, послухай, не слід себе так картати! Кинь ти ці думки!

— Отак я і занурююся ще на один лікоть глибше в це трясовиння! — буркнув Макевой, і далі відводячи погляд. — Якби ти став вимагати від мене вдячності, я б зненавидів тебе, і з цим було б покінчено! Але склалося так, що я потрапив у пастку, й ось я улесливий castrato.

До цієї хвилини поет був радше присоромлений, аніж роздосадуваний, бо зізнання Макевоя змусило його усвідомити, що він насправді насолоджувався, і це було дуже не по-християнськи, оцим відчуттям моральної зверхності над своїм товаришем через те, що він врятував йому життя. Але зараз його ніяковість витіснило інше почуття, і він був роздратований, можливо, однаковою мірою на себе і на Макевоя, і тому, підібравши й собі якусь палицю, він поклав парочку стеблин рогозу, що росли на узбіччі з його сторони.

— Генрі Берлінґейм колись сказав мені, — мовив він сухо, — що в етичній філософії вчені мужі розрізняють моральність мотивів і моральність чину. Це означає, що людина може доконати добрий чин, маючи лихі підстави, чи поганий чин, маючи добрі наміри. — Він поклав ще одну стеблину і рубонув четверту. — Відтак простолюдці мають звичку оцінювати чин і не зважати на мотив, тоді як вчений люд відкидає сам чин і намагається розкрити душу діяча. Берлінґейм вирік, що різниця між похмурим песимістом і справжнім джентльменом саме в цьому й полягає: один оцінюватиме добрий чин, виходячи з моральності мотиву, а злий — з моральності чину, а отже, осуджуватиме й одне, і друге, тоді як джентльмен робить якраз навпаки і завжди має підстави вибачити своїх ближніх, які схибили.

— Це глибока думка, маю визнати, — почав було Макевой, — але ж яке це…

— Вислухай мене, — перебив його Ебенезер. — Річ у тім, що, як мені здається, я бачу два шляхи, як можна виборсатися із того безглуздого трясовиння, у якому ти угруз. Перший — це оцінювати все, що я кажу і роблю, виходячи з моральності мотиву, і тоді ти знайдеш підстави радше для зневаги, ніж для вдячності. Я обрав тебе замість Бертрана тільки для того, щоб поміститися, аби тебе пік вогонь сумління, і навіть для того, щоб поквитатися з Бертраном за старі образи; і я раджу тобі не надто мені дякувати тільки для того, щоб змусити тебе дякувати мені ще більше…

Макевой зітхнув.

— Гадаєш, я вже не пробував чіплятися за цю соломину?

— Он як. І що, даремно? Ти й досі вважаєш, що цією вдячністю ти наче звалашений? — Хвись! Промайнув дрючок, і ще один котик повис на зламаній стеблині. — Тоді ось тобі інший шлях, приятелю: оберни моральність мотиву на себе, і ти побачиш, що опинитися в цьому надуманому незручному становищі тебе змусила звичайнісінька легкодухість.

Ірландець вперше звів свій погляд, й очі його сипонули вогнем.

— А це що за нісенітниця?

— Еге ж, легкодухість, — вирік Ебенезер. — Чом ти не наважився підтримати мене, коли я давав свою обіцянку Чікамеку? Забудь цю казуїстику, хто кому що винен, і застав своє життя разом зі мною! Поручися, що прийдеш сюди зі мною за місяць, якщо наші пошуки виявляться марними, і ми здамося на милість Чікамека! Як тобі таке? Плювати на всі ці уявні члонки душі; поклади своє причандалля з плоті й крові, як я, на кін, і ми квити на віки вічні! — Він засміявся і переможно хльоснув своїм дрючком. — Ну, як тобі цей шлях, Джоне Макевою? Їй-бо, це ж grande avenue, camino real, справжнісінький бульвар; в одному кінці твоя Твань Удаваної Порядності — називатимемо це так, як воно зветься на Мапі Істини, — а на другому стоїть чарівне Місто… де Відповідальність зводить свої золоті вежі… — Він затнувся; на якусь хвилю його голос втратив іронію, із якою він нанизував слова, складаючи цю метафору, але він швидко відзискав її. — Отож-бо, крокуй у цьому напрямку, і коли ти присягаєшся, що знову відчуваєш себе вихолощеним, ну, тоді співай собі дишкантом і йди до біса!

Макевой не відповів, але було ясно, що він відчув гостре жало виклику, що кинув йому поет; вираз гніву зник з його обличчя, і він знайшов для свого дрючка спокійніше заняття — допомагати йому при ходьбі. А щодо Ебенезера, то цей спалах почуттів змусив його живчик битися частіше, він насилу переводив подих, і його кинуло в жар; хода його стала пружною; від приємного збудження очі його примружилися, і в його уяві почали роїтися всілякі думки; він розстібнув каптан, бо ж, упрівши, мусив трохи охолонути, й одним махом завалив цілу купу котиків рогозу.

Короткий зимовий день згасав, і вони почали розглядатися навколо, шукаючи, де б їм зупинитися на нічліг. Очікувати натрапити на заїзд у цьому безлюдному краю було б марною справою; їхню увагу привернула якась стодола при дорозі, і вони погодилися, що навряд чи їм вдасться знайти кращого притулку до настання темряви. Ебенезер вважав, що їм слід було б запитати дозволу власника переночувати у тому сіннику, сподіваючись, що, може, їм пощастить, і для них знайдеться місце в будинку. Макевой же тримався іншої думки, пропонуючи непомітно залізти на те сіно, побоюючись, що плантатор може послати їх куди подалі, якщо вони спробують дістати його згоди. Їхня суперечка щодо відносних переваг кожної з ліній поведінки була перервана появою візка, що наздоганяв їх, — це вперше вони зустріли когось на цьому шляху.

— Тпру, ну ж бо, Афродіто, тпру, моя дівчинко! Ану, залазьте сюди, хлопці, і дайте своїм ногам перепочити!

Звіддаля здавалося, що візником був чоловік, але тепер вони побачили, що це була присадкувата жінка із засмаглим обличчям, яка мала капелюшок та одяг зі шкіри оленя, які зазвичай носять звіролови — мисливці на хутро. Уже сутеніло, але навіть у темряві Ебенезер одразу впізнав би її.

— О Боже, це ж треба, щоб таке трапилося! — Він засміявся, не в змозі повірити в такий збіг, і підійшов ближче, щоб переконатися. — Кого я бачу, невже це Мері Манґамморі?

— Не хто інший, як вона, — весело відказала Мері. — Ну ж бо, лізьте вже, і скажіть мені, куди це ви простуєте.

Вони охоче забралися на візок і вмостилися на сидінні, раді дати відпочинок ногам, і Макевой пояснив, куди вони прямують і з якими намірами.

Мері похитала головою.

— Ну що ж, хлопаки, то ваша справа, де вам ночувати, але стережіться; власник тієї клуні лихий чоловік зі своїми химерами. Тож як хочете, можете спати ззаду на візку; усіляких ковдр і запинал у мене подостатком, і ними ніхто не користуватиметься, аж поки ми не дістанемося Черч-Кріка. Вйо, Афродіто!

Вона стебнула батогом, і вони покотилися по дорозі.

— Мері Манґамморі! — знову вигукнув Ебенезер. — Та це ж просто чудо! А як ви опинилися у цьому багнистому Аверно?

— Це самий підмурок Дорсету, так воно і є, — мусила визнати жінка, — втім, я їду звичним шляхом. Мені якраз бракує дівок, — пояснила вона Макевою, який, вочевидь, не розумів, із ким має справу, — а в Черч-Кріку є одна, яка, як я чула, вже дозріла до курвальства.

— Ох, Мері, — засміявся Ебенезер, і досі не виходячи з дива. — Ви якраз та людина, яку я прагнув зустріти цілий день, а ви ж то мене забули! Що я маю вам розповісти!

— Та багацько хлопів прагнуть вгледіти цей візок на дорозі, — завважила Мері, але пригляділася до свого пасажира пильніше. — Хто це? Царю Небесний! Невже це Ебен Кук, поет? А таки ж він, а мені твоя бідолашна дружина сказала, що ти втік до Англії!

Макевой насупився, а поет спалахнув від сорому.

— То ви бачили Джоан?

Мері клацнула язиком.

— Якраз оце на тижні я її й бачила, вона була ледь жива від пранців та опію, не кажучи вже про розбите серце. Та хіба ж я не казала їй, щоб вона поїхала разом зі мною цим візком і дозволила мені її підлікувати? Навряд чи є якийсь спосіб тепер її порятувати, але принаймні вона трималася б подалі від дикунів. Ех, пане Кук, ви зле вчинили з цією дівчиною, яка просила від вас лише таку дещицю. То ви тепер прямуєте до Молдена, щоб прийняти свою заслужену кару, як то і личить чоловіку?

— Я… так, прямую, — жалюгідним тоном мовив Ебенезер, — тільки-но звільнюся. Я маю багато чого вам розповісти, Мері, поки ми їхатимемо… Але, на Бога, де ж мої манери? Це — Джон Макевой, а це — Мері Манґаморрі.

— Мандрівна Повія Дорсету, — гордовито додала Мері, на чоловічий лад потискаючи руку Макевою.

— Так вона себе називає, — вирік Ебенезер, — але ця пані — найбільш християнська душа в усій Провінції, присягаю. — Потім він представив Макевоя як свого старого і доброго приятеля з Лондона, і хоча йому страх як кортіло розповісти Мері про прийдешню індіянську ребелію, про братів її покійного коханця Чарлі Маттассина і про невідкладне доручення, яке було на нього покладене, його цікавість і сумління змусили його спочатку поцікавитися тим, як стоять справи в Молдені.

Мері скинула головою і знову клацнула язиком.

— Відколи ви втекли, багато чого змінилося: там відбуваються всілякі дивні речі, так що ані Джоан Тоуст, ані, схоже, будь-хто інший не може второпати, що там і до чого, та й я також, отож, тільки-но зник Тім Мітчелл, я залишила своїх дівчат і сказала Біллу Сміту adieu.

— Ви часом не знаєте, чи є там мій батько? Ендрю Кук? І що там із бондарем?

— Там і справді є один чоловік, що називає себе Ендрю Куком, — сказала Мері. — Чи є він вашим батьком, чи ні, того не можемо довести ні я, ні Джоан, позаяк ми його ніколи в Лондоні не бачили. У моєму ж випадку, далебіг, це негідник, що має серце мов з каменю! Білл Сміт також там і досі має права на маєток, хоч, як я чула, там тривають усілякі судові позови. Але, їй-бо, я більше нічого не скажу; там є ще багато чого, про що вам ліпше довідатися самому, — вона реготнула. — Ото ви здіймете бучу своєю появою!

— Ще одне запитання, — запросився Ебенезер. — Я маю знати, чи не перебуває там разом із батьком моя сестра Анна?

— Ви хочете сказати, що у вас таки є сестра? — Мері кинула на нього замислений погляд і підхльоснула кобилу, щоб та рухалася жвавіше, бо вже були густі сутінки.

— Ви знаєте щось про неї? Де вона?

— Ні, — відказала Мері. — Я нічого про неї не чула. Щиро кажучи, той дядько, що зве себе вашим батьком, сказав законнику Білла Сміта — пригадуєте отого злодюгу і блюзніра Діка Совтера — сказав Совтеру, що ви — один-єдиний спадкоємець Мису Кука: жодних братів чи сестер. Тоді, коли хтось нагадав, що ви народилися близнюками, він змінив свою історію і поклявся, що інший близнюк помер під час Моровиці.

— Це просто фантастично! — Він став наполягати, щоб вона описала цього Ендрю Кука; подробиця про суху правицю переконала Ебена в тому, що це був його батько, але Мері так і не змогла пролити більше світла на ці його дивні твердження.

— Б'юся навзаклад, скоро ви самі побачите, що там і до чого, — повторила вона. Тим часом вони вже залишили далеко позаду місце, де збиралися знайти собі притулок на ніч, і неподалік від дороги знову почали виникати болота. Із настанням сутінок, що дедалі густішали, здійнявся холодний вітер.

— Але ж, їй-бо, мені треба вам стільки розповісти! — вигукнув поет з новим запалом. — Я навіть не знаю, з чого почати!

— Ну то що ж, ніч порадить, з чого починати, а зранку вже і почнете, — відказала Мері. Кінцем батога вона показала на віконце оддалік, у якому горіло світло. — Отамо ми й зупинимося: там живе мій давній приятель.

— Ради Бога, не відштовхуйте мене! Якщо я й сказав щось, що могло завдати вам прикрості, то прошу вибачити мене; але те, що я збираюся вам сказати, стосується однаково і вас, і мене.

— Справді, пане? А то як це?

Ебенезер завагався.

— Ну… чи ж знали ви, що у Чарлі Маттассина є брат?

Вона задумливо подивилася на нього.

— Еге ж, якийсь дикун з острова Бладсворт. А що ви про нього знаєте?

Ебенезер засміявся якимсь шаленим сміхом.

— Треба розповісти стільки всякого! Стривайте, не так — чи ви знали, що в нього було два брати, і Генрі Берлінґейм, тобто, я хочу сказати, Тім Мітчелл, який, як я казав, мав схожу вдачу, як і ваш Чарлі… але я геть заплутався! Скажіть мені, Мері, коли ви востаннє бачили Тіма Мітчелла і де він тепер?

Вкрай здивувавшись, Мері відповіла, що не бачила Тіма Мітчелла вже багато тижнів, ба навіть місяців; ходили чутки, що насправді він ніякий не син капітана Мітчелла, а якийсь самозванець, агент, що обстоює інтереси певних впливових і нікому не відомих сил, що ворогують із не менш впливовим і невідомим синдикатом, у якому капітан Мітчелл відіграє провідну роль. Зникнення Тіма викликало велике занепокоєння та взаємну підозру між капітаном Мітчеллом, Вільямом Смітом та іншими таємними членами цієї організації, але сама Мері, за її власним визнанням, вважала, що їй поталанило, позаяк він був суворим наглядачем для її дівчат у Молдені.

— Отож ви не знаєте, де він зараз? — перепинив її Ебенезер. — Мені неодмінно треба знайти його за ці два тижні, а інакше я і троє моїх товаришів помруть… але ні, я згодом усе поясню. А знаєте, Мері, що чоловік, котрого ви називаєте Тімом Мітчеллом, насправді є Генрі Берлінґеймом Третім, сином таяка Чікамека з племені агатчвупсів і братом Чарлі Маттассина та Коханкоупретса, якого ми також маємо знайти або загинемо! Нам про нього відомо тільки те, що його батько відіслав його, давши якесь доручення, як свого часу відіслав перед ним Маттассина, і так само, як і Маттассина, його також затримала якась англійська Каліпсо… — він усміхнувся, щоб натякнути Мері, що не зрадив її довіри, розказавши її історію Макевою. — Це сталося декілька днів чи тижнів тому, як я зрозумів, і таяк його відтоді не бачив. Я сподівався, що ви могли щось чути про дикуна-метиса, який обернувся на справжнього англійця.

— Царю Небесний! — вона відкинула назад голову і заплющила очі. — То ви, пане Кук, кажете, що він удає із себе справжнього англійця?

— Такі чутки дійшли до Чікамека. Цей чоловік узяв собі англійське ім'я, англійську дружину і живе в англійському домі.

— Як ви сказали тепер його звати на англійський лад? — голос Мері став хриплим; її обличчя геть побіліло.

— І гадки не маю. Коханкоупретс, так нам сказали, що означає Білогорлика Дзюбок. Що з вами, Мері? Отже, ви його бачили?

Мері впевнено скерувала Афродіту на стежку, що вела до хижі, де горіло світло, а її мешканець вийшов надвір, тримаючи ліхтаря, щоб їх зустріти.

— Ні, пане Кук, я не бачила його, але я чула про метиса на ім'я Ромлі: Біллі Ромлі…

— Ви чули? Далебіг, Джоне, ця свята жінка знову врятує мене! — він стиснув її пухку руку, але замість притаманного їй гучного здорового сміху у відповідь вона простогнала й ухилилася від прояву його сердечних почуттів.

— Заради Бога, Мері, що з вами сталося? — запитав він. Господар, у якого вони мали зупинитися на нічліг, впізнав знайомий ташний візок і гукнув, вітаючи їх.

— Зараз немає часу, щоб розповісти, — пробурмотіла жінка. — Я розкажу цю історію завтра вранці по дорозі до Черч-Кріка — саме там, як кажуть, Біллі Ромлі й мешкає, а я туди і їхала ще до того, як зустріла вас.

— Їхала туди… — Над болотами рознісся регіт Ебенезера. — Ти чув це, Джоне? Присяй-бо, ця жінка — просто ангел Господній! Вона не тільки чула про лорда Коханкоупретса; вона ще й збирається навідатися до нього!

Мері повільно похитала головою.

— Годі вам, годі вже, пане Кук. Годі.

Вони були вже досить близько від ліхтаря, що тримав їхній господар, і в його світлі Ебенезер міг побачити переляк, що відбився на її обличчі, і хоча він не міг навіть уявити, що ж могло її так стривожити, у нього всередині враз усе захололо.

— Чи ви забули, хто я і у якій справі їду до Черч-Кріка? Я — Мандрівна Повія Дорсету, пане Кук, і та хвойда, про яку до мене дійшли чутки, що може схотіти пристати до мого мандрівного гурту… Тпру, Афродіто! Тпру, дівчинко!.. У мене таке відчуття — лише відчуття, прошу на це зважити, — що ця дівка може бути вашою сестрою…

Мандрівна Повія Дорсету лише на підставі чуток розповідає історію того, як англізувався Біллі Ромлі

І хоч як Ебенезер благав, умовляв і погрожував, він так і не зміг переконати Мері Манґамморі, щоб вона розповіла ще щось про перебування та становище Анни. Не звертаючи жодної уваги на відчайдушні спроби Ебенезера усовістити її, вона привіталася з господарем — старим, сивим відлюдником із глузливим посміхом на тонких вустах, мисливцем на хутро, вбраним в одяг з оленячої шкіри.

Старий підніс догори ліхтаря, і те, що він побачив, виразно справило на нього приємне враження, позаяк він заходився вистрибувати довкола них, неначе жабун, кумкаючи від радості.

— Мері Манґамморі! Клянуся, це ж тре, Мері приїхала!

Мері кректала.

— А ти що, Єлену Троянську збирався побачити на цих болотах о цій порі? — Вона говорила надто гучно, наче зверталася до когось, хто був напівглухим. Голос її, грубувато-різкий, був сповнений ніжних почуттів, і хтозна, чи зрозумів старигань цей каламбур, чи ні, але він став підстрибувати та похропувати, ніби даючи знати, що оцінив жарт. Він виліз на візок і зазирнув усередину, поки Мері спрямовувала Афродіту до його хатини.

— Не напружуй очей, старий гріховодо, — гаркнула Мері. — У шафі пусто, аж поки я не дістануся Черч-Кріка. — Вона хутко змінила предмет розмови. — А то — мої друзі, Гарві, від яких наразі відвернулася доля. Якщо ти почастуєш нас усіх трьох вечерею і даси на ніч притулок, то наступного разу, коли я до тебе завітаю, у боргу не залишуся.

— Тю, ото ще дурниці! — вигукнув Гарві. — Гадаєш, я сам не вирушив би на пошуки тебе, якби ти не завернула до мене? Три ночі тому я подивився на місяць та оце й подумав собі: чи не час уже й Мері завітати? — І він враз скочив з візка, щойно той зупинився біля його хатини. — Заходьте до хати та грійтеся: у мене повно куріпок і качок, а в сидрі можна всім хоч втопитися!

— Дякуємо вам, — голосно мовив Макевой. Ебенезер був надто збентежений і заклопотаний своїми думками, щоб висловити подяку за цю гостинність старого чимось більшим, ніж простим кивком; коли господар побіг наперед, щоб одчинити двері хатини, поет востаннє прошепотів своє відчайдушне прохання, благаючи Мері розрадити його змучену уяву і дати якесь пояснення.

— Кращого християнина, ніж Гарві Рассекс, вам не знайти в усьому Дорсеті, — вирекла вона, не звертаючи на нього уваги. — Хоч мало в кого є менше підстав творити добро своєму ближньому, ніж у нього. Він доводиться братом серу Гаррі Рассексу з Черч-Кріка.

Її тон говорив про те, що це її останнє твердження мало би багато чого відкрити і пояснити, але Ебенезеру, який, зазнавши розчарування, позіхав і тремтів, поки вони заходили до грубої рубленої хатини, це не сказало нічого.

— Зараз я настромлю нам парочку куріпок на рожен, — вирік Гарві. — А ти, Мері, поки що передай по колу глека із сидром; у старого Гарві немає келишків, щоб запропонувати вам, джентльмени, — він крутився довкола них, мов наречена, і вже невдовзі на вогні із соснових колод у коминку смажилися дві птиці. У хаті був лише один стілець, але дерев’яна долівка могла похизуватися чорними шкурами ведмедів, теплими і зручними, тож кращого сидіння годі було й бажати.

— Якщо ви не знаєте, хто такий мірошник Гаррі Рассекс, — провадила далі Мері, — тоді вам дуже пощастило, — вона зверталася до Ебенезера; а коли поет, поморщившись, одвернувся, вважаючи цю її розмову недоречною, вона, роздуваючи ніздрі, повернулася натомість до Макевоя. — Цей Гаррі Рассекс — найбрехливіший, найшахраюватіший і найбільший хвалько, грубіян і забіяка, якого тільки можна зустріти; він вважає себе лондонським пером, цей негідник, і, наганяючи страху на своїх сусідів, примушує їх називати його «сер Гаррі», а між тим повсякчас їх обважує, недодаючи борошна та інших харчів. Правду кажучи, він не більший шляхтич, ніж його брат Гарві, що сидить отут коло нас, — син звичайнісінького слуги, який не встидається цього визнати. Це місіс Рассекс, дружина мірошника, сирота, походить зі знатного роду і є чудовою жінкою, тоді як її чоловік — повна їй протилежність. Але найгірше те, що її батько був отим самим джентльменом, якому служив батько мірошника, але доля так зле з нею обійшлася, що все перевернулося догори дупою, і хто був паном — став слугою: вона була сиротою, що помирала з голоду, а Гаррі був заможним мірошником, і він одружився з нею навмисно, аби потішити свою пиху.

— Та що ви кажете! — Макевой чемно похитав головою, вдаючи подив, і ніяково поглянув на Ебенезера і на їхнього господаря, що крутився поблизу і не звертав жодної уваги на цю розповідь.

— Він не чує мене, не бійся, — запевнила його Мері. — Бідоласі, як я чула, так нам'яли вуха, що в нього й перетинки полопалися, а хто їх нам'яв, про те можеш сам легко здогадатися.

— Мірошник? — запитав Макевой.

Мері міцно стисла вуста і кивнула.

— Обидва брати росли разом з тією панянкою, про яку я ото вам казала, і, як подейкують, обидва в неї закохалися від самого початку, але Гарві був надто сором'язливий і поштивий, отож він тільки й і міг, що марити про неї і грішити у своїх солодких снах, навіть коли вона вже ходила й жебрала, тоді як хіть Гаррі була ясною, мов місяць на небі. Отож коли Гаррі пошлюбив її, Гарві й подався жити сюди, на ці болота, і декілька років по тому, коли він почав дорікати Гаррі за те, що той знущається з дівчини та став бундючним, цей забіяка нам'яв йому вуха, що ледь на мливо його не стер.

Ірландець тільки й клацнув язиком.

— Те, як вона стала сиротою, уже саме собою цікава історія, — вперто правила далі Мері. — Вона дамочка з характером, ця Роксі Рассекс, тож не думай, що вона перед ним плазує і він нею попихає, як йому заманеться. Еге ж, я могла б тобі розказати кілька речей, які вона примудрилася…

— Досить! — вигукнув Ебенезер, затуляючи вуха. Навіть глухуватий звіролов обернувся. — Ґречно дякую вам за вашу гостинність! — закричав до нього Ебенезер. — І я не хотів би здатися нечемним чи невдячним! Але міс Манґамморі має звістку про мою сестру, яку я давно згубив, і тривога за неї так ятрить мені серце, що я ладен померти, якщо вона й далі приховуватиме цю новину від мене.

Гарві запитливо подивився на Мері.

— Що це з цим хлопом?

— Не він один такий бідака, що сидить, мов на приску, — відрізала Мері. — У нього й самого є звістка, що дуже близька моєму серцю, але ці оповідки надто довгі та заплутані, й тут не місце їх розплітати. Отож нехай зачекає, поки ми вирушимо в путь.

Але звіролов долучився до протестів Ебенезера.

— Жодна річ не приносить мені стільки втіхи, як гарно закручена оповідка, дарма сумна вона чи весела, глибока чи вбога за змістом! Якщо ж це справа особиста чи неприємна, то кому яке до того діло? Шлях до Раю всіяний чортополохом, і, я так гадаю, на ньому чимало коров'ячих пляцків. А якщо вона довга, то, тьху, ото ще біда! — Він підвів догори свого скоцюбленого пальця. — Кепська оповідка буде довгою, а хоч би й розповісти її у млі ока, а гарна буде короткою, навіть якщо її розповідати від святого Свізіна до Михайла. Ха! А дійство, кажете, заплутане? Невже воно більш вузлувате й кручене, ніж самий клубок життя, адже на те добра оповідка й заплутана, щоб її краще було розплутувати? Е, ні, давай, викладай уже свою історію, як і ви свою, сер, і ганьба вам обом, що ви й досі ще не розпочали! Крутіть і розплутуйте, аж поки Сіріус не сховається в Затоці; добре сплетена оповідка — то є лепет богів, вона прозирає у самісіньке зерно і сенс життя на цій землі; вона є павутинням світу, Основою і Пітканням… Їй-бо, панове, як же я люблю всілякі історії!

Навіть Мері була явно вражена красномовством свого приятеля, і хоча її похмурий вираз обличчя, коли той скінчив, став ще смутнішим, у ньому проглядала вже не понура затятість, а сердита згода буркотухи, і вона погодилася розповісти свою історію, коли буде покінчено з куріпками.

— Річ у тім, — мовила вона голосно, звертаючись до Гарві, — що ти її можеш розповісти незгірш від мене. Серед усього іншого нас цікавить метис Ромлі. Пан Кук може допомогти нам розпочати, позаяк у нього є якась таємна справа до цього хлопа, а потім ми по черзі додамо, що зможемо. Але не раніше, ніж дамо раду цим пташкам.

Обличчя Гарві Рассекса просяяло, коли він почув ім'я Біллі Ромлі, і він трохи примружився, коли прозвучало прізвище Ебенезера.

— То це ви і є той поет, що відписав своє майно?

— Він самий, — відказав Ебенезер, який уже більше не соромився, коли його впізнавали. — Коли хочете, то ви всі можете зачекати на свою вечерю; а що починати маю я, то одразу ж і почну, хто хоче, хай слухає, а я розкажу вам, чому не тільки моє життя, а й життя всіх білошкірих у Провінції може залежати від того, чи знайду я впродовж місяця дикуна на ім'я Коханкоупретс і чи зможу переконати його прислухатися до того, що говорить здоровий глузд.

І далі він розповів їм про полон на острові Бладсворт; про велику змову втікачів-муринів і вороже налаштованих мерілендських індіян; про його стосунки з Дрепаккою та Куассапелагом і про те особливе становище, яке таяк Чікамек посідає в цій трійці. Якомога коротше, наскільки давала складність цього питання, він описав історію неприязні Чікамека до англійців, те, як доля пожартувала з трьох його синів, і його, як наслідок, непевну роль у цій змові. Мері Манґамморі та Гарві Рассекс так і застигли з виразом подиву на обличчях; і якби Макевой не був здебільшого вже знайомий з цією історією, а отож час від часу не міг приділяти свою увагу іншим речам, то дві куріпки так і згоріли б на рожні.

— Боже ти мій, чи правильно ж я вас зрозумів? — спитав недовірливо Гарві. — Ви маєте доставити Коханкоупретса або того другого хлопа на острів Бладсворта впродовж місяця, бо інакше дикуни спалять двох заручників?

— Вони спалять нас трьох, — підтвердив Ебенезер. — Адже вони перебувають на острові Бладсворта з моєї вини.

Обоє слухачів кинули запитальний погляд на Макевоя, який опустив очі на їжу і сказав голосом надто тихим, щоб його міг почути звіролов:

— Я завдячую містеру Куку моїм життям; так воно і є. Але одному Богу відомо, чи ж є я тим героєм, що зможе не зректися свого слова і відплатити борг.

— Річ у тім, — завершив свою оповідь Ебенезер, — що ми всі цілком імовірно можемо незабаром втратити свої скальпи, якщо почнеться війна, і є всі підставити гадати, що вона почнеться, коли спливе мій місяць. Здається, їм байдуже, чи рознесу я звістку про цей їхній заколот; таке враження, що вони не вважають наше посполите рушення за гідного супротивника.

— Ваша правда, — вирік господар. — Коплі й Ніколсон обидва відмовилися допомогти Нью-Йорку, навіть коли у Шенектаді вбивали людей, і було б дурницею звертатися по допомогу до Ендроса у Віргінії чи до квакера Вільяма Пенна: вони тільки будуть раді бачити, як нас різатимуть дикуни і мурини, ба навіть якщо вони самі будуть наступними у черзі. — Він похитав головою. — А найгірше те, що порядна людина навіть не може ненавидіти цих негідників. Коли якогось бідолаху виганяють з місця, що з повним правом йому належить, і женуть усе далі й далі, не кажучи вже про те, щоб стриножити його і спродати, мов якусь ломову коняку, присяй-бо, та це ж лише природна річ, що цей чоловік, якщо його дух не зломлено остаточно і в нього лишилася бодай крапля бажання боротися, буде битися з тим, хто його утискає. Я не маю жодного бажання втрачати свій скальп, панове, але присягаю, що в цьому питанні я стою наполовину на боці індіян.

— Як і я, — погодилася Мері.

— І я, — сказав Ебенезер. — І не тільки тому, що їхня справа справедлива, а й тому, що в кожному із нас є дещо від дикуна. Але, як ви сказали, краще вже зберегти свій скальп, ніж втратити його. Отож для цього я і маю знайти двох синів Чікамека: Берлінґейм, як я знаю, уміє бути переконливим, як ніхто, і здатен заспівати незгірше від Сирен, а цей Коханкоупретс, якщо він і справді взяв сторону англійців… я маю намір звернутися до тих почуттів, що тепер пов'язують його з нами, якщо мені це, звісно, вдасться; і я відішлю його назад до агатчвупсів як розкаяного блудного сина; і нехай він займе своє місце як князь цього кривавого царства та зробить усе, на що в нього стане сил, аби вплинути на Куассапелага та Дрепакку і, може, запобігти цій різанині. Це доволі ризикована гра, але ж коли ти у відчаї, то і ліки потрібні відчайдушні; і поки Мері чи ви обоє не розповісте свої історії, я нічого не знатиму про Коханкоупретса, окрім хіба того, що він утік зі свого племені, щоб запобігти ласки у якоїсь англійської жінки так, як колись до нього це зробив його брат Маттассин… — Він затнувся і почервонів. — Пробачте мені, Мері.

Жінка махнула рукою на його вибачення і зітхнула всім своїм опасистим тілом.

— Тут немає чого вибачати, містере Кук. Мені анітрохи не соромно, що я покохала Чарлі Маттассина, і я не відчуваю ані жалю, ані гніву, що він так скінчив. Якби я мала підстави вірити, що його брат був такий самий, як він… Та ні, то не має значення! У всякому разі ми дуже скоро про це довідаємося… — Вона зробила паузу, і її тіло пронизав легкий дрож. — Я оце пригадала двох старих гультяїв, про яких Чарлі читав у Гомера та Вергілія і з яких ми вдвох, бувало, робили собі сміх; їхніх імен я вже не пам'ятаю, але один доводився батьком Ахіллесу, а другий — Енею…

Ебенезер підказав імена Пелей і Анхіс; і його знову здивував не тільки розмах тих набігів, що здійснив покійний індіянин на терени західної культури, але й обсяг спогадів Мері, із яких вона користалася, щоб доречно підкинути слівце; а Макевой, який нічого не знав про цей чудернацький зв'язок, був просто приголомшений.

— Оце якраз вони і були, ті дядьки, — підтвердила Мері. — Кожен з них човгався своїм салом з богинею, й обидва себе цим занапастили. Ця угода, поза всяким сумнівом, була варта тої ціни, яку вони мусили сплатити, але ж є такі угоди, які душа може дозволити собі тільки раз. Розумієте, про що я тут торочу?

Вони розуміли, принаймні Ебенезер і звіролов, і Мері провадила далі.

— Але тепер не забувайте ось що: я не кажу, що Біллі Ромлі є братом Маттассина. Я його ніколи і в очі не бачила, на відміну від Гарві, а Чарлі не дуже-то розповідав про свою родину. Але до того, що мені довелося почути про того бідолаху і його англійську жінку, я можу домислити решту і зрозуміти, у чому ж там річ. У цій справі є дещо, про що оце допіру говорив містер Кук — у кожному з нас всередині сидить трохи від дикуна. Це і ще дещо: темний колір шкіри якось до цього причетний, я це знаю. Що змушує стількох жінок плантаторів задирати спідниці перед якимось жеребцем-невільником, як та королева в «Тисячі й одній ночі»? Я так гадаю, це якась сверблячка за тим, що ми всі втрачаємо як порядні обивателі — щось усередині нас зітхає за чорною Отхланню, що не підкоряється законам.

Вона дивилася на соснові колоди, які горіли в коминку; потім випростала свої плечі, жваво потерла носа, наче він у неї свербів, і якось сором'язливо ним шморгнула.

— Але це ще ж не історія, еге ж, Гарві?

— Анітрохи, — відказав Гарві. — Оповідач робить велику помилку, коли починає мудрагельствувать і розповідати нам, що означа його історія; хтозна, може, вона означає зовсім інше, ніж він думає. — Але звіролов був явно вражений цим аналізом, що зробила Мері, так само, як і Ебенезер з Макевоєм.

— Саме так я думала, у всякому разі, — сказала вона добродушно, — коли Роксі Рассекс розповіла мені про Біллі Ромлі та Діву з Черч-Кріка.

Ебенезер закусив губу, і Мері поспішила перейти до оповідки.

— Власне, два тижні тому чи близько того ця жінка прибула до Черч-Кріка одна, без супроводу, без майна чи речей, окрім тих, що мала на собі, і почала ходити від дому до дому, шукаючи собі помешкання. Це була дівиця, як я чула, років десь тридцяти, і вона казала, що нещодавно прибула з Англії; називала вона себе міс Бромлі з Лондона.

— Святий Боже! — вигукнув Ебенезер. — Я знаю цю дівчину! Вона була нашою сусідкою, коли ми жили на Пламтрі-стріт! — Він голосно засміявся з відчутним полегшенням. — Еге ж, от і відповідь! Вона говорила про мене, і ви узяли її за мою сестру! А у якій же справі вона прибула до Меріленду?

— Вислухайте мене, — відповіла понуро Мері. — Як я сказала, вона назвала себе міс Меґ Бромлі, але коли люди почали її питати, що вона робить у Черч-Кріку і на який час збирається винайняти помешкання, у неї не було готової відповіді. Дехто вважав, що вона втікачка-відшкодівниця; інші думали, що це коханка якогось плантатора, котрий збирався зробити з неї утриманку в Черч-Кріку; а були навіть такі, хто думав, що вона вагітна і її вигнав батько або ж одіслав подалі геть з очей, щоб вона там розродилася, хоча її стан не виказував жодних ознак ваготи. Незаміжню панянку років тридцяти взагалі рідко коли можна зустріти будь-де, надто на плантаціях, і ще рідше можна зустріти таку, що подорожує сама, без слуг чи відповідного багажу і навіть не може пояснити, що їй потрібно. Додайте до цього, що вона в жодному разі не була потворою чи калікою і поводилася та розмовляла, мов справжня пані; смію стверджувати, що якби вона тільки захотіла, то від чоловіків одбою б не було, отож і не дивно, що жінки, до яких вона зверталася, хоч якими були їхні погляди, усі вважали її за розпусну жінку — чи то вже доконану шльондру, чи то таку, що мала невдовзі нею стати, відтак не хотіли мати з нею нічого спільного. А щодо чоловіків, то вони упадали і плазували перед нею, пускаючи слину, мов кабани за молодою льохою в тічці, і якщо вони ще мали якісь сумніви щодо того, чи була вона шльондрою, то всі вони зникли, коли вона винайняла покої в заїзді Рассекса; та й коли казати правду, це ніякий не заїзд, а звичайнісінька крамниця і шинок, який утримує цей мерзотний мірошник — брат Гарві. Там нагорі є кімнати, та, власне, то лише горище, поділене стінами на якісь стійла з вбогими ліжками із сінниками; саме там відкривають свою лавочку мої дівчата, коли опиняються по сусідству, перш ніж вирушати далі до Кембриджа та мису Кука.

Отож вона погордливо, як то тільки можна собі уявити, поставилася до них, намагаючись триматися подалі, але вони вважали, що цим вона лише набиває собі ціну. Врешті-решт вони сказали їй назвати свою платню, на що вона витягла з-під каптана пістоль і відказала, що чоловік, який зачепить її бодай пальцем, заплатить за це своїм життям, бо навіть сам король Вільям не зміг би купити її дівоцтва. Із цими словами вона піднялася до себе на горище, і жоден чоловік не насмілився вирушити слідом за нею. От тому вони і прозвали її Діва з Черч-Кріка, лише задля жарту, позаяк усі вони були переконані, що вона коханка губернатора Ніколсона, чи Джона Куда, чи ще якоїсь поважної особи. Вона йшла і поверталася, коли хотіла, і жоден чоловік не зважувався її зачіпати. Час від часу вона розпитувала їх, чи вони, бува, не знають, як там стоять справи у Молдені на мисі Кука, а що всім їм Молден був відомий як найбільше кубло розпусти в Дорсеті, то в них було ще більше підстав вважати її за великосвітську хвойду.

І лише декілька днів по тому, як розповіла мені Роксі, у Черч-Кріку з'явився цей жеребець-метис. Зазвичай дикуни подорожують парами, коли приходять до міста, але цей хлоп був один; він сміливо ввійшов до крамниці Рассекса, поклав на стіл монету і зажадав рому!

— Ех, навряд чи це може бути Коханкоупретс, еге ж, Джоне? — запитав Ебенезер Макевоя. — Не думаю, що він знав англійську настільки добре, щоб замовити собі рому.

Але Макевой не був таким певним.

— Він, як знаєш, міг навчитися у Діка Паркера; та й сам Дік Паркер навчився пристойно розмовляти англійською за якихось два чи три місяці.

— А Чарлі Маттассину знадобилося ще менше часу, — додала Мері й повела далі свою розповідь. — Цей дикун мав такий загрозливий вигляд, що Гаррі Рассекс не став сперечатися і дав йому рому, який той випив, наче воду. Було ясно, що він ніколи не куштував ром раніше, бо захлинувся і закашлявся, але коли все ж таки проковтнув, то попросив ще склянку. (Усе це один в один схоже на мого Чарлі, містере Кук, — сміливий, як не знаю хто, і ладен навчитися всьому єдиним махом.) А тим часом чоловіки побачили для себе нагоду розважитися його коштом. Вони налили йому рому і запитали, як його звати, на що той відповів Білогорлика Дзюбок…

— Саме так! — заволали в один голос Ебенезер і Макевой.

— Таяк Чікамек сказав нам, що «Коханкоупретс» означає «Гусячий Дзьоб», — пояснив Ебенезер. — Чому саме він має це ім'я, я не стану зараз пояснювати, хіба тільки… — він зашарівся. — Скажу лише одне, Мері, бо ви заявили, що своєю поведінкою він схожий на Маттассина; отож знайте, що окрім світлішого кольору шкіри, Білогорлика Дзюбок схожий на свого брата один в один.

Очі Мері сповнилися слізьми.

— Їй-бо, тоді він і справді брат бідолашного Чарлі! — вона похитала головою. — Яка ж зрозуміла мені його поведінка тепер, коли я знаю, що це так! Що й казати, це повторення моєї історії з Чарлі на новий лад!

Так сталося, провадила вона далі, що не встиг Білогорлика Дзюбок допити свою другу склянку рому, як міс Бромлі, Діва з Черч-Кріка, прямуючи надвір зі своїх покоїв, пройшла через залу шинку і зіткнулася з ним лицем до лиця. Досі всі масні вигуки та свист, що лунали їй вслід, вона зустрічала з льодяним спокоєм, не звертаючи на них жодної уваги; але як засвідчили всі, хто був присутній у корчмі Рассекса, побачивши індіянина, вона відступила назад, викрикнула якесь незрозуміле ім'я, захиталась і на якусь хвилю була близька до того, щоб зомліти; одначе, коли якийсь завсідник рушив до неї, щоб допомогти, вона так само швидко, як і втратила, повернула своє самовладання, одігнала доброго самаритянина, сунувши руку під пелерину, де, як було відомо всьому містечку, вона носила свій знаменитий пістоль, і рушила до виходу, міцно зціпивши вуста, на яких застигла погроза. Білогорлика Дзюбок, як і решта присутніх, вирячився їй услід, і він озвався першим, коли вона пішла.

— Білогорлика Дзюбок не хоче більше бути Білогорлика Дзюбком, — вирік він. — Скажіть Білогорлика Дзюбку, через які випробовування він мусить пройти, щоб стати англійським дияволом.

Саме такими, присяглася Мері, були його слова, так, як їх їй передали. Усі погодилися щодо змісту його слів; вони запам'ятали їх так точно тому, що Білогорлика Дзюбку було важко підібрати англійське слово, що означало б обряд посвячення, через який, як то заведено в багатьох індіянських племенах, неодмінно мають пройти молодики, щоб їх визнали справжніми чоловіками. Один присутній там звіролов підказав нарешті слово «випробовування», на превелику радість усього товариства, котре тепер зрозуміло, що ж хотів сказати індіянин.

— Ти кажеш, що хочеш стати англійцем? — весело запитав один з них.

— Так.

— «Англійським дияволом», кажеш? — запитав інший.

— Так.

— І ти хочеш знати, через які спробунки має пройти дикун, перш ніж ми станемо дивитися на нього як на брата? — став далі допитуватися мірошник.

— Так.

Чоловіки обмінялися поглядами і по очах побачили, що в них на думці те саме. За мовчазної згоди мірошник продовжив жарт.

— Ну, що ж, — сказав він у задумі, — спершу ти маєш показати себе як чоловік при статках; нам не потрібні тут усілякі нероби, хіба що вони будуть такі гарні, як ця Діва, так, панове?

Індіянин спочатку не второпав, про що тут мовиться, але коли йому дали зрозуміти, що від нього вимагається показати їм гроші, то дістав п'ять фунтів різноманітними англійськими монетами, які він здобув бозна-де, і декілька низок вомпомпегів, після чого мірошник Рассекс одразу згріб усе собі до кишені.

— Ну от, а тепер тобі потрібне справжнє англійське ім'я, правду я кажу, хлопці?

Замінити «Білогорлика Дзюбок» на «Біллі» виявилося простою справою, але знайти відповідне прізвище було складніше, і це треба було обміркувати. Дехто, вражений смородом ведмежого лою, яким була намащена їхня жертва, хотів назвати його Біллі Козел; інші, у своїй наївності, віддавали перевагу Вільяму Гусаку. Поки вони отак вагалися, Білогорлика Дзюбок допив свій ром, що йому далося значно легше, ніж раніше, і йому звеліли взяти ще склянку на тій підставі, що справжній підданець Його Королівської Величності повинен бути в стані спорожнити пів барильця барбадоського рому без жодних згубних для себе наслідків. Це була його третя чарка, і та урочистість, з якою індіянин, уже тримаючись за край столу, щоб не втратити рівновагу, підніс свою склянку, немов це був якийсь обрядовий грааль, надихнула мірошника внести третю пропозицію.

— Він має всі нахили до того, щоб стати справжнім п'яничкою, оцей наш Біллі, — зауважив він і додав, коли індіянин саме цієї хвилі, на манір усіх агатчвупсів, різко, анітрохи не стримуючись, відригнув: — Еге, ти диви, таж він уже так і просяк ромом!

І оскільки ніхто з присутніх не наважився захищати те ім'я, якому він спочатку віддавав перевагу, і піти в цьому питанні супроти волі мірошника, нове англійське ім'я Білогорлика Дзюбка стало Біллі Ромлі, і його нагородили ним, супроводивши це всілякими блюзнірськими харьками-макогониками, й охрестили, вдавшись до яблучного оцту.

— Потім вони обстригли йому все волосся, — сказала Мері, й Ебенезер відчув, що в її голосі зараз починала прориватися та гіркота, якої не було, коли вона починала свою історію, — вони зрізали його під корінь, до скальпу, влили в його нутро ще склянку рому і сказали, що жоден пристойний англійський джентльмен ніколи не смердить ведмежим лоєм. Отож нічого не вдієш, вирекли вони, він мусить притьмом бігти до струмка — а це, прошу зважити, у середині грудня, — зняти із себе весь одяг, зануритися по шию у воду й оддраїти себе кінським скреблом, яке вони йому вручили. Це була, звісно, ідея мірошника — бр-р-р, терпіти не можу цього хамла! — от вони і відіслали цього Біллі, щоб він цим вчинком увінчав їхнє глумисько, навіть не сподіваючись побачити його знову: якщо він не замерзне і не втопиться, то це для нього стане таким потрясінням, що у тому ручаї він умить протверезіє і чкурне звідти до себе додому.

Але насправді, сказала вона, вони і пів години не встигли посміятися зі свого жарту, як той, з кого вони поглузували, знову постав перед ними і, повернувши скребло, замовив ще рому; шкіра його була стерта мало не до крові, але від ведмежого лою і сліду не лишилося, так само, як і від випитого ним, і по ньому не можна було сказати, що він змерз чи зазнав ще якихось незручностей. Поки вони ото дивувалися, Біллі наполіг, щоб вони піддали його наступному спробунку, і так уже сталося, що міс Бромлі, вертаючись, обрала саме цю хвилину, щоб знову ввійти до корчми; вона з погордою у цілковитій тиші перетнула залу й зійшла східцями до себе на горище. Цілком можливо, що на тому б усе і скінчилось, якби сам Біллі не вклепався у цю халепу, захотівши дізнатися, кому належить ця жінка.

— Еге, Біллі Ромлі, це Діва з Черч-Кріка, — відповів мірошник. — Вона нікому не належить, хіба що сама собі, отака вона, ця штучка.

— Відтепер це жінка Біллі Ромлі, — вирік індіянин і витяг з-за пояса ножа. — А як англійський диявол бере собі дружину? Із ким я маю битися? Де тут таяк, що віддав би її за мене?

І тільки тоді чоловіки перевели подих, зрозумівши, які широкі можливості відкриваються для нової забави просто перед ними. Тож і недивно, що першим озвався Гаррі Рассекс.

— Ти кажеш… ти хочеш узяти Діву з Черч-Кріка собі за дружину?

Біллі одразу посунувся до нього з ножем.

— Вона твоя жінка? Ти говоритимеш від її імені?

— Стривай, стривай, — заспокоїв його мірошник, — відклади куди подалі свого ножа, Біллі Ромлі, і поводься пристойно, як і належить англійцю, бо інакше вона і чути про тебе не схоче. Отже, вона буде місіс Біллі Ромлі, так? Ну, добре! — І, повторивши своє попереднє твердження, що в міс Бромлі, окрім власного сумління, немає перед ким відповідати, Рассекс висловив своє задоволення цим шлюбом, і всі як один приєдналися до цих слів, поділяючи це почуття.

— Але чи знаєш ти, Біллі Ромлі, — провадив він далі, — що не кожен англієць заслуговує на таку дівчину, як Діва Бромлі. Чи знаєш ти… як ти там їх назвав, Семе? Випробовування, от шельма! Чи знаєш ти, які випробовування очікують на англійського нареченого, хлопче?

Як усі й сподівалися, Біллі Ромлі зізнався у цілковитому незнанні англійських шлюбних звичаїв, отож Рассекс його одразу і просвітив, примовляючи урочистим і надзвичайно довірливим голосом:

— По-перше, ти не смієш і близько підходити до англійської діви з думками про шлюб, аж поки не перехилиш принаймні з тузінь келишків, щоб розпалити свою пристрасть. Вони бояться тверезого коханця як чуми, отакі вони, наші лондонські дівчата! По-друге, ти не повинен говорити ані слова: одне лише слово, і твоїм зашлюбинам кінець! Ти розумієш, про що я, Біллі Ромлі? Такий уже звичай у нас, англійських дияволів, розумієш, щоб наша жінка не дісталася якомусь там сраному щеняті. Отже, жодних розмов; ти маєш заскочити її зненацька і потайки, як мисливець оленя, — Їй-Бо, як же вона кохатиме тебе, якщо ти нападеш на неї із засідів і розплетеш їй віночок, перш ніж вона встигне дібрати толку, хто ж на неї заліз! Тут є одна заковика, Біллі, друзяко: наші закони вимагають, щоб чоловік узяв свою наречену, як тер'єр свою сучку, дарма, хоче вона того чи ні, і що більше вона опиратиметься і верещатиме, то більше вона буде шанувати тебе за цей ґвалт! Хіба ж не так написано в наших законах, друзі мої?

Решта думала лише розважитися, і нічого серйознішого, як потім вони зізнавалися своїм дружинам; у них на умі було тільки утнути штуку з п'яним індіянином коштом цієї пиндючної міс Бромлі. Але чи то тому, що вони не сміли перечити серу Гаррі, чи тому, що цей його задум був аж надто привабливим, щоб протистояти йому, однак вони підтвердили його слова, спроквола закивавши та пробурмотівши, що дійсно, так у них, англійців, і заведено. Поки Біллі дудлив увесь той ром, що від нього вимагали, вони казали самі собі, а згодом і своїм жінкам, що чоловік, в утрібці якого плещеться дванадцять келишків барбадоського рому, несе загрозу для честі будь-якої жінки не більше, ніж євнух; коли він скінчив, вони розступилися, утворивши прохід для сера Гаррі, який, даючи пошепки останні настанови, підвів Біллі, що вже хилявся навсібіч, до східців і став дивитися, як той навшпиньках п'яною ходою дереться нагору, намагаючись ступати нечутно.

— Тільки подумати, — тяжко зітхнула Мері, перервавши свою оповідь, — вони захотіли виставити на посміховисько золоту подобу Маттассина! Це наче — о, Боже! — це все одно що зробити зі святого грааля нічний горщик!

— Це була жорстока витівка, — погодився Ебенезер, — але не тільки для одного Білогорлика Дзюбка! Я потерпаю за долю Меґ Бромлі.

— Ну, то давай, продовжуй, — запропонував господар. — Я чув те, що чув, але за ці останні дні оповідка про Біллі Ромлі зазнала стількох змін, що, здається, їх можна вже нанизувати на шворку, як мушлі.

— Я чула її від Роксі Рассекс, — сказала Мері, — це чесна кумася, і вона просто так язиком плескати не стане, а вона почула її від сера Гаррі не далі, як п'ять хвилин по тому, як це сталося. Генрієтта почула постріл аж на млині й вибігла надвір, щоб дізнатися, звідки він пролунав, хоч сер Гаррі й лупцює її щоразу, як її обличчя з'явиться у вікні. Але коли вона побачила, як люди збігаються до корчми її батька, вона змусила свою матусю піти туди і дізнатися новини, і коли Роксі дісталася туди, індіянина, що залишив після себе криваву стежку, вже не було.

— Постріл! — впав у річ Ебенезер. — Ви хочете сказати, що міс Бромлі застрелила його?

Мері підвела догори свого пухкого пальця.

— Я сказала, що бідолашного індіянина поранили і він зник, залишивши після себе кривавий слід: це все, що я сказала.

— Але ж хто тоді…

— Коли Роксі дісталася корчми, — вперто провадила далі Мері, — там була кров на землі, кров на східцях, кров усюди на долівці. Чоловіки враз протверезіли, але їм було соромно дивитися їй в очі; що ж до Гаррі, то він ревів, як осел, над своєю витівкою, тож вона ніяк не могла домогтися від нього нічого путнього. «Їй-бо, їй-бо! — це було і все, що він міг їй сказати. — Ти бачила, як той бовдур пострибав звідси, крекчучи, мов жабун, якого допіру вихолостили?» І він знову починав ревіти, не говорячи ні слова.

— Міс Бромлі! — допитувався Ебенезер. — Я маю знати, що трапилося з міс Бромлі! Це вона вистрелила у того бідаку?

— Це була Діва з Черч-Кріка, — сухо сказала Мері. — Щиро кажучи, вона з самого початку здогадалася, що коли сам сер Гаррі не спробує позбавити її цноти, то підішле до неї якогось п'яного розпусника; тому і тримала при собі пістоля, завжди зарядженого й готового до стрільби. Він був у неї в каптані, щоразу коли вона виходила на східці, а коли спала, то тримала його під сінником, звідкіля могла дістати, щойно чула якісь кроки на сходах. Але річ у тім, що навіть п'яний дикун усе одно залишається дикуном до самісіньких кісток; шуму від того, як Біллі Ромлі скрадався нагору, було не більше, ніж від мисливця-вайвоша, що полює на дичину, тож вона і дізналася про те, що їй загрожує, лише тоді, коли він приставив ножа до її горлянки!

Макевой приклацнув язиком.

— А як же їй вдалося дістати пістоля?

— У тому-то й вся заковика, — усміхнулася Мері. — У мурах утворився такий пролом, що боронити їх уже не було жодної можливості, і їй нічого не залишалося, як відкрити браму, здати фортецю та вдатися до помсти, поки загарбник буде зайнятий грабунком.

— О Боже! — вигукнув Ебенезер. — Ви хочете сказати, що бідолашна дівчина таки втратила честь?

— Ще ні, хоч так думали всі чоловіки, так само думала і я, коли почула цю історію від Роксі, і мені стало цікаво, як це Біллі Ромлі вдалося не розімліти від рому. Але ви забуваєте, містере Кук, про те, що нам уже відомо: він брат Маттассина і, як ви самі стверджуєте, має один спільний недолік з моїм Чарлі: він носить свою чоловічу міць не в штанях, а у своїй уяві, де ром є радше перевагою, ніж тягарем. — Мері знову здригнулася. — Ні, коли я тепер про це думаю, то все залежить від того, який сенс ви вкладаєте в це слово: жоден брат Чарлі нізащо не зміг би взяти її у звичайний спосіб, і цілком можливо, що вона й досі залишається незайманою; але я добре знаю, що він умикнув її честь від самого початку, і, позаяк вона була змушена дозволити йому віднести її на сінник, ви можете бути цілком певні, що її дорогоцінна честь була пошматована на клапті ще до того, як вона туди дісталася. Потім, звісно, вона витягла свого пістоля і спробувала його вбити. Хоча своїм пострілом, як я зрозуміла, вона поцілила надто низько; він прийшовся на внутрішню частину стегна, і він вискочив звідти, мов поранений кріль. Але й тоді сер Гаррі ніяк не міг покласти край тій своїй клятій забаві: він переслідував Біллі Ромлі ще й надворі, горланячи навздогін: «Гей, Білле, чорти б тебе вхопили! Тобі забракло мужності! Наберись сміливості й за пару тижнів спробуй з нею те саме ще раз!»

— Але міс Бромлі… — мовив поет.

— На цьому моя оповідка уривається, — твердо сказала Мері, — поки Гарві не розкаже свою частину; коли Роксі дізналася, у чому полягала витівка її чоловіка, вона миттю скочила нагору, щоб побачити, як там міс Бромлі, і знайшла її на сіннику з пістолем у руках, із якого ще йшов дим, і вона скидалася на дівку, яку таки добряче поґвалтували. І дарма що вона раніше вдавала із себе великосвітську пані, бо тепер кинулась до Роксі, як дитина до матусі, з таким плачем і виттям, що їх цілком стало б на двох, заявивши, що хоч вона й досі залишається незайманою, цей дикун дозволив собі з нею такі речі, що вона ладна померти від сорому. Нічого дивного, що Роксі не повірила їй, бо не повірила і я, коли про те почула, тому вона і сказала їй: «Ну ж бо, годі, міс Бромлі, що сталося, те сталося, і вороття назад не буде, коли вдавати, що нічого не було; тепер ти вже не дівиця, якщо ти нею і була насправді досі, втім, я переконана, що також і не хвойда. Ходім, будеш жити зі мною та моєю донькою на млину, — сказала вона, — і ми навчимо тебе, як жінка може розважатися без жодного ущербку для свого гаманця, гонору і свого дорогоцінного доброго імені».

— Ох, Мері, — застеріг її господар, котрий, напевно, читав по її вустах, — не розказуй нам тепер тут байок.

Мері відповіла, що вона має містера Кука за справжнього джентльмена, а що Макевой не знає нікого з тих, про кого тут ішлося, то вона не бачить нічого поганого в тому, щоб навести тут слова місіс Рассекс.

— Ти добре знаєш, що вона моя найближча подруга, так само, як і твоя, Гарві, і я люблю Генрієтту, як власну доньку. Ці джентльмени вже почули, яка тварюка цей сер Гаррі, тож було б добре, щоб вони знали й те, що в Роксі та Генрієтти душа не з лопуцька і їм не бракує клепки, щоб навести цій здоровецькій свинюці полуду на очі за кожної нагоди.

Звіролов ще не вповні заспокоївся, але Ебенезер, хоч ця складна метафора і змусила його поморщитися, визнав за цими невідомими жінками право на їхні фіглі-міглі, аби підвести Мері назад до її історії.

— Оцю ж міс Бромлі, — зітхнула Мері, — і мала Роксі на мислі, коли казала мені, що я можу вмовити її опанувати моє ремесло.

Ебенезер не міг стримати злості.

— Отак ви уявляєте собі благородну і щедру душею жінку, яка бере до себе бідолашну дівчину, щоб зробити з неї шльондру? Нещасна міс Бромлі! Я так собі міркую, що ця ваша місіс Рассекс нічим не краща від свого чоловіка!

— Тихіше, тихіше, містере Кук, — спокійно сказала Мері. — Ви забуваєте, що я прямую не до млина сера Гаррі, щоб забрати її, а до дому її англійського чоловіка, пана Ромлі…

— О Боже!

— Отож дайте мені скінчити. Дівчина була мов громом прибита цим зґвалтуванням, чи як хочете, так це і називайте, так що вона почала забалакуватися, як навіжена. Вона заявила, що її звати зовсім не Меґ Бромлі, а Анна Кук з мису Кука і що вона сестра Поета-лауреата, а дикун, що напав на неї, то зовсім не дикун, а її колишній вихователь ще з малих літ…

— Та що ви кажете, тепер я зрозумів! — вигукнув поет. — Вона була нашою подругою — Анни і моєю, ще відколи ми були дітьми і мешкали на Пламтрі-стріт; якась справа привела її до Меріленду, і вона збиралася відвідати мене в Молдені, аж поки не довідалася про мою ганьбу і батьківський гнів. Еге ж, тепер все зрозуміло! Вона не сміла й близько підійти до того місця, що має таку недобру славу, і натомість оселилась у Черч-Кріку, розпитуючи тим часом про мене в людей. Присяй-бо, ще одна загублена душа на моїй совісті! Бідолашна, бідолашна міс Бромлі; Анна одразу примчалася б тобі на допомогу, якби тільки знала!

Щиро кажучи, почуття, що оволоділи Ебенезером, були доволі різними і плутаними: він відчував невимовну полегшу, коли думав, що Діва з Черч-Кріка не була його сестрою, але водночас був засмучений цим, і не тільки тому, що це була подруга його сестри, але й тому, що це означало, що його сестра й досі невідь-де. Він раптом зблід, бо нова думка стрельнула йому до голови.

— Та ні, це ще гірше! Чого б це міс Бромлі мала опинитись у Меріленді, якщо вона тільки не була компаньйонкою Анни? Еге ж, о Боже, вони подорожували разом — що може бути вірогіднішим? — і коли почули, як стоять справи в Молдені, чи коли мій батько наздогнав Анну і залишив при собі, міс Бромлі вирішила сама спробувати відшукати мене. Так воно і є, я певен, й або Джоан Тоуст нічого їм про мене не сказала, або вони їй не повірили! Боже мій, Боже, бідолашна дівчина! Скільки ще людей має зазнати наруги через мене? І тепер, удавшись до цього відчайдушного викруту, вона шукає, щоб хтось її пожалів, або ж від того потрясіння, що вона зазнала під час ґвалту, у неї помутився розум, вона називає себе іменем своєї найкращої подруги і думає, що це Генрі Берлінґейм скривдив її!

— Вона й справді подеколи називає свого чоловіка Генрі, — визнала Мері. — Роксі також про це казала.

— Але стривайте, — мовив Макевой. — Ви залишили цю дівку в себе в кімнаті на горищі, коли вона щось белькотіла отій Рассекс, а тепер вона вже дружина того хлопа, що скочив на неї і якого вона ледь не застрелила! Тут ви дещо проминули в цій оповідці, дорогенька, хіба ні?

— Та вже ж, сер, — Мері кивнула, — але то вже нехай розкаже Гарві. Коли дівчина скінчила і перестала торохтіти, вона зомліла на руках у Роксі, і її непритомну перенесли до млина, в покої Генрієтти. Упродовж трьох днів Роксі доглядала її, як хвору дитину, а на четвертий день вона зникла. Ніхто її відтоді не бачив, окрім ось нашого Гарві…

Оповідку про Біллі Ромлі завершує свідок того, як той англізувався. Мері Манґамморі порушує питання, чи ж то дикунство причаїлося під покровом цивілізації, чи ж то сама цивілізація причаїлася під покровом дикунства, але відповіді на нього не дає

Мері скінчила розповідати й очікувально подивилася на Гарві Рассекса, як це зробили також Ебенезер і Джон Макевой. Але тому, що ці останні слова вона проговорила більш низьким тоном, ніж решту своєї історії, і тому що слова ці були звернені безпосередньо до Макевоя, звіролов їх недочув і застиг з бездумною усмішкою на вустах.

— Розкажи їм, Гарві, — підказала вона, — що сталося, поки Діва з Черч-Кріка лежала непритомна вдома у Роксі, ну, і решту також.

— Еге ж, так воно і є, — засміявся Гарві, так і не розуміючи, що саме вона сказала. Ебенезер дійшов висновку, що думками старий блукає десь далеко, адже попереднє зауваження щодо місіс Рассекс він ухопив одразу. — Це сталося, коли я вранці вирушив перевірити свої капкани; болото, бачите, всуціль було вкрите льодом, і хохулі позамерзали у своїх пастках, аж раптом я уздрів багаття побіля стежки і підійшов ближче, щоб трохи зігріти пальці в суглобах; там і лежав цей дикун у скривавлених штанях, із поголеною головою, а сам був холодний як смерть. Спершу я подумав, що він уже мертвий, і ще якихось дві години вповні підтвердили б мою правоту; але я відчув, що в його жилах ще б'ється життя, тож надумав забрати його сюди і зробити, що було можна. Рана виявилася нескладною, попри те що все було у крові; я промив її і перев'язав і влив у нього трохи гарячого бульйону, тільки-но він зміг розкрити рота. Бігме, ну і міцним же він виявився хлопцем! Оце щойно він лежав на самісінькому порозі смерті, а за якусь годину вже геть отямився, хоч і зоставався ще слабким. Коли я здобув його довіру, він розповів мені свою історію так, як її розумів, а що мені вже доводилося чути про Діву з Черч-Кріка, та й, крім того, знаючи, який у мого брата гумор, на те, щоб додумати решту, не треба було великого мудрагельства.

Я сказав йому, що він став жертвою дуже підлої витівки (що він одразу й зрозумів, коли я йому все пояснив) і запропонував спитати за ті п'ять фунтів стерлінгів, які Гаррі в нього вкрав; він дуже люб'язно подякував мені найчистішою англійською мовою, яку мені тільки доводилося чути від дикунів, і сказав, що всі ті гроші, якщо я тільки зможу їх забрати, належать мені за те, що я його порятував. Відомо, що не можна відмовлятися від дарунка дикуна, аби він не подумав, що ви його цим ображаєте, отож я пояснив, що за свої клопоти візьму два шилінги, а решту поверну йому. Увесь той час, поки ми розмовляли, він водив очима по кімнаті й невдовзі спитав мене, чи не продам я йому свій дім і чи п'яти фунтів вистачить, щоб його купити? Я відказав йому, що він не вартий і половини тих грошей, але я не маю наміру його продавати, а що він виказав таке палке бажання замешкати в англійській хатині, то я сказав йому, що в мене є стара хижа поблизу затоки Тобако-Стік, неподалік від Черч-Кріка, і що вона вже розвалюється за браком орендарів, і пояснив, що він може там жити безоплатно, якщо тільки завдасть собі клопоту її полагодити. Ви можете подумати собі, що це досить дивний приклад благодійності після такого короткого знайомства, але від цього метиса віє чимось справді особливим… Мені просто бракує слів, панове, щоб пояснити це як слід. Це наче… ви знаєте, є такі історії про королів і принців, що прогулюються вулицями, вдягнувшись простолюдинами? Або як сам Нечистий удає із себе простого смертного, аби уторгувати душу? Він має надзвичайно швидкий розум, цей дикун, і в мене було таке враження, що якби його виховували як англійця від самої колиски, то він став би ще одним Кромвелем чи кимось таким. Тож і не дивно, що міс Бромлі взяла його за свого вихователя у перевдязі; дайте тижнів зо два, щоб повправлятися, і він запросто зійде за оксфордського дона, я в тому певен, а за два роки це буде засмаглий Арістотель! Багато є нікчемних людей, від яких ніякої користі, джентльмени, і мені одразу чомусь спало на думку, що цей дикун запросто може пошити мене в дурні, якби у нього в тому виникла потреба, щоб доп'ясти свого; але він має таку принадну силу — як би це краще сказати? Хоч-не-хоч, але відчуваєш, що коли твоя мета не збігається з його, то це ти мусиш винити свою короткозорість, і якщо він знехтував тобою, то це тільки тому, що ти зліплений з тої глини, з якої ліплять пішаків, а не героїв. Досі він мене ще нічим не скривдив, але якщо такий день настане, то в мене таке відчуття, що я вже загодя, від щирого серця, ладен йому вибачити, хай би що він зробив.

— Ах, — мовив Ебенезер.

— У всякому разі він переночував тут, а наступного ранку його вже не було. Першою моєю думкою було, що він вирішив помститися моєму братові. — Звіролов зашарівся, але примружив очі. — Нехай уже мені Бог пробачає, як схоче, то його справа, але я й пальцем не поворухнув, щоб попередити Гаррі про небезпеку, а пішов собі звичаєм перевіряти капкани. Того ранку був мороз, я пам'ятаю, і неподалік від Ракун-Крік, на невеличкому узвишші між прісними болотами й солончаками, я помітив вздовж стежки ведмежі сліди й навіть свіже, ще не замерзле ведмеже лайно, яке лежало на стежці й парувало. А неподалік, там, де вже закінчувалися мої капкани, я побачив відбитки мокасинів поруч зі слідами ведмедя, а що їх залишили тут не більш як пів години тому, я вирішив прослідити їх.

Невдовзі вони привели мене до невеличкого гайка, і я міг чути, як десь там попереду гарчить сам пан Бурмило. У мене не було із собою зброї, окрім ножа для білування, тож я тихенько, як тільки міг, став підкрадатися туди, звідки лунав той звук. Він так рикав, що знайти його не завдало клопоту. Я вийшов на невеличку галявинку, і там він і був — вгодований чорний песький син, що не впав у зимову сплячку. Це був самець, ще не зовсім дорослий, бо коли б він став на задні лапи, то достав би тобі до плечей, і він там копошився біля гнилої колоди, дістаючи звідти хробаків. І тільки-но я спитав себе, куди ж подівся той дикун, як чиясь рука лягла мені на плече, і ось поруч зі мною стояв сам Біллі Ромлі, тямкий і веселий понад всяку міру. Він провів мене трохи далі з навітряного боку, щоб нас не було чутно, і сказав, що збирається вбити ведмедя, якщо тільки я сам не збираюся цього зробити.

— Та що ти, Біллі, сказав я, хіба ж можна йти на ведмедя з ножем для білування, хіба тільки з п'яних очей, і я б не радив нікому вдаватися до таких штук. Бо як я бачив, у нього при собі, окрім голих рук, взагалі не було ніякої зброї. Але він лише всміхнувся і сказав, що покаже мені одну штуку, якої він навчився у якихось дикунів із заходу і до якої, як то кажуть, вони вдаються, випробовуючи свою відвагу, коли два чоловіки намагаються здобути ласки в однієї скво і між ними виникає суперечка. Я вирішив, що на це варто буде подивитися, і не помилився… та ні, їй-бо, це найдивовижніший спосіб полювання, який мені тільки доводилося бачити!

Спочатку він знайшов два молодих деревця, одне не грубше від твого великого пальця, а друге грубше вдвічі, і вломив їх при землі таким робом, щоб місце злому було десь довжиною з долоню. Я запропонував йому ножа, щоб їх загострити, але він відказав, що це буде порушенням правил — скористатися ножем чи будь-якою зброєю, зробленою людськими руками, і він дав собі раду, як міг, зачистивши скалки з того місця, де дерево переломилося. З одного деревця він, пообламувавши гілляччя, зробив собі нехитрого списа, а друге переломив так, щоб зробити з нього щось на кшталт короткого кинджала; потім ми почали підкрадатися до галявини, де пан Бурмило чухав собі об дерево спину, і, хоч паморозь ледве почала танути, Біллі Ромлі скинув із себе увесь одяг, підібрав два своїх дрючки і вийшов на галявину, маючи лише вузьку пов'язь зі шматка тканини на стегнах.

Ебенезер помітив, що Мері міцно зціпила зуби й заплющила очі.

— Ведмідь перестав чухатися і став дивитися, як той відправляє якусь свою дикунську молитву. Але коли Біллі рушив до нього, той неквапливо побіг краєм галявини. Біллі кинувся за ним навздогін, горланячи якусь тарабарщину, але замість того, щоб обернутися до нього або бігти далі стежкою, ведмідь кинувся до молодого, але міцного дубка посеред галявини і почав збиратися на нього. Я вийшов на відкрите місце й гукнув: «Ну, що ж, Біллі, не пощастило», — позаяк я не мав жодних сумнівів, що полювання на цьому скінчилося; але не встиг ведмідь одірватися від землі, як Біллі вже ліз слідом за ним, тримаючи дрючка в руках, а кинджала в зубах, не звертаючи ані найменшої уваги на те, що груба кора дерева, поки він ото дряпався нагору, здирала з нього шкіру! Діставшись перших гілок, що росли на висоті зо два твоїх зрости, ведмідь зупинився, щоб подивитися вниз, загарчав і махнув передньою лапою. Біллі видерся ближче і почав, як міг, бо не мав на що зіпертися, штовхати його, але у відповідь на всі ті його зусилля ведмідь лише загарчав. Я запропонував принести йому довшого дрючка, але почув, що це буде порушенням отих його клятих правил — приймати поміч від будь-кого чи міняти зброю, коли ти вже торкнувся ведмедя, і маю визнати, що тоді мені здалося, та я й зараз так думаю, що він сам видумував оті свої звичаї, поки тривало це полювання, але він суворо дотримувався їх, неначе це був обряд поставлення.

Але замість змінити зброю, він змінив свій план битви і почав штрикати ведмедя в писок, дбаючи при тому про те, щоб звір не схопив дрючка зубами чи не вибив його з рук. Я здогадався, що він мав на меті загнати ведмедя вище на стовбур, а самому скористатися з гілляк, де міг завдати йому більшої шкоди своїм списом, але тварина натомість полізла довкола стовбура, щоб захистити писок, і тепер її нижні кінцівки звисали прямо над головою Біллі. Але замість відмовитися від герцю чи злізти додолу Біллі, здавалося, був цим задоволений, неначе саме цього й домагався: із голосним криком він сунув свого дрючка якомога глибше, не думаю, що вам треба казати куди! Ведмідь заскавчав і спробував дістатися списа своїми передніми лапами, але Біллі застромлював його ще глибше; ведмідь виліз ще трохи вгору, але не втримався і став сповзати назад, і врешті-решт він упав на землю з таким ревом, що вам ще ніколи не доводилося чути. Тієї ж хвилі Біллі був уже на ньому зверху; він сунув свого стилета йому в горлянку і відскочив убік, перш ніж я второпав, що ведмідь уже внизу.

Коли я знайшов якесь дерево, за яким міг сховатися, ведмідь уже стояв на лапах і почав метатися, намагаючись дістати дрючка, що стирчав іззаду. Тим часом Біллі стояв голіруч прямо перед ним, десь ярдів за три, піддражнюючи ведмедя, щоб той напав на нього; і коли він так вчинив, Біллі обвів його п'ять разів довкола дубка, і бідолашна тварюка впала мертва на землю.

— Оце так! — мовив Макевой. — Це найзухваліший трюк, про який я тільки чув!

— І найкривавіший, — докинув Ебенезер, говорячи голосно, щоб почув звіролов. — Це дивовижна оповідка, містере Рассекс, а втім… ви пробачте вже мені мою грубість… що спільного має цей подвиг із моєю бідолашною подругою міс Бромлі?

— Та ні, приятелю, тут немає за що вибачатися, — відказав Гарві. — Я й сам дивом дивувався, поки дивився на це все, чого б це йому, ще не цілком відновивши свої сили, заманулося мірятися силою з ведмедем, коли весь минулий вечір ми тільки й говорили про закони та звичаї Англії. Він був таким старанним і кмітливим учнем, що можна було подумати, він готується зайняти якусь посаду при дворі, — але гляньте ви на нього зараз, коли він сидить верхи на своїй жертві та п'є гарячу кров, коли ця звірюка ще не встигла й подохнути. Це ж справжнісінький, істинний дикун!

Але довго дивуватися мені не довелось. Коли Біллі напився досхочу, він пішов до струмка, щоб обмитися з ніг до голови, бо ж кора дерева добряче його подряпала і він скидався на моряка, якого кілювали, а крім того, він сильно спітнів і був весь у бруді. Але навіть зараз правила, які він встановив, лишалися в силі; він не захотів скористатися з мого ножа для білування й заходився здирати шкуру з ведмедя мушлею, яку знайшов у струмку, і хоча він дозволив мені розвести багаття, однак залишався нагим, як Адам, аж поки не скінчив свою справу. Щоб оббілувати тією клятою мушлею такого звіра, знадобилося б пропрацювати пів дня, і я опасувався, що тут йому і смерть, перш ніж він скінчить цю роботу; але він подарував мені й шкуру, і м'ясо, заявивши, що йому не потрібно ні те, ні те, і обдер тушу рівно настільки, щоб можна було одділити товщ. Його він вибрав шматками, складаючи на шкуратину розміром десь фут на фут, який він залишив для себе, а потім, настромивши на рожен, тримав над вогнем, аж поки жир не почав топитися. Він, як я зрозумів, збирався вимаститися ведмежим лоєм від п'ят і до кінчиків волосся, як то мають звичку робити час від часу дикуни, і коли він заходився коло цього, я став опасуватися, що між цим полюванням на ведмедя і подіями минулого дня існував якийсь неясний зв'язок. І я не дуже помилився, бо, намастившись лоєм, як свинюка, і поширюючи довкола себе сморід, як гаспидська лампа, він проковтнув решту лою, а потім узяв свою мушлю і звалашив ведмедя…

Ебенезер і Макевой, нічого не втямивши, виказали свій подив, проте Мері, яка впродовж цієї розповіді витала думками десь далеко, так що можна було спитати себе, чи не заціпеніла вона часом або не заснула, тепер розплющила очі і з розумінням спочутливо зітхнула.

— Це якраз те, чого я очікувала, хоч і менше, ніж те, на що сподівалася, Гарві. І Роксі помилялася — для мене було б лише гаянням часу зустрічатися з нею, хіба ні? Дарма, у всякому разі справа ясна.

— Либонь, вона для вас і ясна, — невдоволено сказав поет, — але я нічого не второпав.

— Та тут немає ніякої великої таємниці, — вирік звіролов. — Те, що бик означає для цивілізованого люду, самець ведмедя означає для дикунів-індіян. Але вони дивляться на нього не тільки як на символ чоловічої моці; вони, крім того, вважають, що його тіло є дужими ліками у справах любовних. І саме тому його в такий спосіб забивають, як пояснив Біллі, і насмальцьовують себе товщем, який ведмідь відкладає перед зимовою сплячкою і який, як вони стверджують, живить вогонь кохання так само, як зігріває ведмедя у зимові місяці. А щодо решти, то в дикунських людностей дуже поширене вірування, що коли чоловік заволодіє причандаллям ведмедя, заховає його в торбинку з невичиненої шкіри і підв'яже на шворці зі шкури ведмедя так, щоб воно висіло прямо перед його власним, то його міць збільшиться, бо до неї додасться ще ведмежа сила, і хай Бог змилується над тією бідолашною дівчиною, яка перша трапиться на його шляху! Я спитав його: «Це що, призначається для Діви з Черч-Кріка?». І хоча він прямо мені не відповів, але всміхнувся диявольською посмішкою і сказав, що я зроблю йому приємність, якщо за якийсь день чи два відвідаю його, коли він і місіс Ромлі дістануться до моєї хижі біля затоки Тобакко-Стік і влаштують там собі житло! Як послухати, то його можна було б узяти за життєрадісного англійського джентльмена; проте там переді мною стояло саме живе втілення дикунського жадання! Хоч як я опасувався за честь тієї бідолашної дівчини, я вмовляв Біллі бути обережним, позаяк гадав, що вона буде матися на бачності, щоб уже напевне його застрелити. Але він сказав: «Ще жоден англійський пістоль не вбив ведмедя», — і пішов своєю дорогою.

— Тепер зрозуміло, — сказав Макевой. — Він силоміць забрав її і тепер тримає в себе в хижі, про яку ви ото говорили! Але чому ж шериф нічого не робить, щоб знайти її?

— Зрозуміло й те, що такий простак, як ти, не уявляє собі, що таке правосуддя в провінції, — з гіркотою вставив Ебенезер. — Тільки той, хто живе чесно, не в ладах із законами Меріленду.

— Ну, це ви вже перебираєте міру, — мовив звіролов. — Наші суди в принципі цілком надійні, як і в Англії; просто місце тут таке, що доводиться мати справу з усіляким диким і непокірним набродом — шахраями, піратами, шльондрами, шукачами пригод, закоріненими злочинцями та поріддям цих злочинців. І я не дивуюся, що суди помиляються чи якась там парочка суддів творить беззаконня, торгуючи вироками; принаймні судді й суди в нас є, і ми змусимо їх виносити справедливі вироки, коли станемо достатньо сильними, щоб змусити ці вироки виконувати — тобто коли дух цих людей трохи приборкають і загнуздають.

Щоки Ебенезера почали пашіти, й не тільки тому, що він дійсно дещо перебрав міру з цим своїм звинуваченням: спогад про день у суді Кембриджа й досі ятрив йому серце, а ціна, яку йому довелося за те заплатити, змушувала вкриватися потом; але ця його огульна злоба стала в певному сенсі його другою натурою, і, слухаючи звіролова, він з тривогою був змушений визнати, що так думати він став лише останнім часом, коли торкалися певних питань, і то більше зі звички, ніж відчуваючи праведний гнів. Меріленд так брутально з нього позбиткувався, що він заприсягся вкрити його такою ганьбою, щоб і діти дітей дітей пам'ятали про це; то невже обурення, викликане такою наругою, може змаліти до якихось театральних реплік актора? До цього питання він прийшов не логічним умовиводом, а завдяки осяянню, і ця думка палала в його голові, як той рум'янець, що палав на його обличчі. У її неспокійному сяєві за той короткий час, що знадобився йому, аби пробурмотіти Гарві Рассексу «хтозна», він побачив безпритульні привиди тисяч радощів і болів, котрим призначено жити в серці народу аж до кінця часів: дні свят і дні жалоби, пам'ятники й обряди, присвячені тріумфам і нещастям такого розмаху, що його власне маліє перед ними, які пішли в забуток, або ж яких безтямно додержуються люди, залишаючись глухими до почуттів, що породили їх. Тривожне видовище, що не давало спокою, і не менш тривожною була відповідь поета на нього. Ще не так давно він скрипів би своїми духовними зубами, нарікаючи на даремність будь-яких зусиль у такому світі. Цілком імовірно, що він став би суворо ганити людську мінливу природу в алегоричних двовіршах: Серце, виголосив би він, то є невірна Вдова, біля смертного ложа свого шляхетного Подружжя (чи то Тріумфу, чи Трагедії) вона дає обітницю вічно берегти його пам'ять, але не встигла вона надягнути свої жалобні шати, як якийсь настирливий Клопіт уже витворяє з нею що хоче; і в усіх наступних літах, попри всі ті манірні відвідування його могили, вона ділить своє ліжко з цілою низкою Злигоднів, що підсовує їй зрадлива Доля і що навіть не варті її уваги. Одначе тепер, хоча така мінливість і досі боляче чіпляла його за живе (чи то було б правильніше сказати, ранила його гонор, позаяк він ототожнював себе із померлим Чоловіком), він не був певен, що, попри все, за цим усім не ховається подвійна істина, яка неначе промовляє: «Час плине для живих і змінює речі. Тільки для померлих обставини ніколи не міняються». І це спостереження стосувалося оцінки минулого, його важливості та зв'язку з теперішнім; і це була та оцінка, з якою він наразі був наполовину згоден. Але тільки наполовину!

Звіролов поновив свою розповідь.

— Усього лише за декілька днів я знову зустрів Біллі, коли він виходив зі Свято-Троїцької церкви — еге ж, їй-бо, уже наступної неділі! Він був у панчохах до колін, у перуці, як і будь-який джентльмен, а від ведмежого лою на ньому і сліду не лишилося, і хоч дехто поставився до нього з підозрою, не знаючи, що й думати про це, сам настоятель потис йому руку біля дверей, і вони обмінялися люб'язностями, можете собі таке уявити? Коли я підійшов ближче, то почув, як він розмовляє з кількома плантаторами дур-зілля, вживаючи звороти кращі, ніж ті, що ви зможете коли-небудь почути в Раді губернатора. Серед його приятелів було двоє, котрі перед тим з нього позбиткувалися, але ви нізащо не здогадалися б про це, дивлячись, як вони поводили себе з ним: один запрошував його піти разом до церкви, а другий сперечався з ним щодо ринку дур-зілля наступного року.

— Цей містер Ромлі, — сказав один, звертаючись до мене, — є одним з найпристойніших християн і джентльменів, які коли-небудь срали на цих полях дур-зілля.

Уздрівши мене, Біллі всміхнувся і, вклонившись, сказав:

— Дякую, джентльмени, але я вже маю честь бути знайомим: пан Рассекс був таким ласкавим, що дозволив мені оселитися в одній з його хиж, поки я не поставлю власний дім.

Ми сердечно потисли один одному руку, і знаєте що? Довкола стояло не менш ніж з пів тузіня душ, і по їхніх обличчях було видно, що вони заздрили мені, так їм самим хотілося запопасти в нього ласки! Біллі сказав, що йому треба здійснити ще декілька візитів, після чого, він сподівався, я пообідаю в його хижі, і коли він собі пішов, ті його двораки-підлесники враз оточили мене, неначе якісь франти того, кому щойно дарували шляхетство. Від них я довідався, що Діва з Черч-Кріка днями пішла з дому Роксанни і зникла невідомо де, про неї не було ні слуху ні духу, аж поки до міста не прийшов вдягнений в англійське вбрання Біллі Ромлі й оголосив, що вона його наречена. Дехто стверджував, що він тримає її в полоні, і розповідав якісь байки про те, що бачили, як він її катує, тримаючи над вогнем у коминку, але інші, що вирішили простежити за ним, заявили, що вона може виходити з хати, коли їй тільки заманеться, і залишається з ним із власної волі. Тим, хто зважився вимагати справжнього християнського шлюбу, він відповів, що ніщо не змогло б його потішити більше, ніж це, але його дружина вповні вдовольнилася індіянським обрядом, який він виконав сам, й інших не хоче, а сам він не збирається примушувати її проти волі.

Хай там як, хоч спливло зовсім небагато часу, відколи він уперше там заявився, і то тут, то там про нього ще всяке балакали, Біллі, здавалося, здобув серця всіх жінок у Черч-Кріку та повагу майже всіх чоловіків. Він, як я чув, склав великі плани щодо поліпшення усього, починаючи з ринку дур-зілля і закінчуючи карним кодексом, і хоча ніхто вголос мені цього не сказав, позаяк я Рассекс, ви ж розумієте, але було цілком зрозуміло, що вони вбачали в особі Біллі людину, яка рано чи пізно зможе постати проти мого брата Гаррі. Вони майже всі до одного перейшли на інший бік: Біллі надто сильна особистість і повен усіляких задумів, а сер Гаррі надто ревно оберігав свою владу, щоб ці двоє не зчепилися. Ба більше, подейкували, що саме сер Гаррі змусив тікати міс Бромлі, позаяк він став чіплятися до неї, і всі справедливо вважали, що Біллі захоче поквитатися з цим негідником, коли для того прийде час.

Поки ми ото йшли до його хатини — я забув вам сказати, що був першим, кого він запросив до себе додому, і тому мені заздрили ще більше, — отож по дорозі туди я відверто розказав Біллі, що встиг про нього почути, і попрохав його відокремити зерно від полови, але його так розпирало від власних питань щодо буквально всього під сонцем, що він мені так і не відповів як належить. Чому плантатори тютюну не утворять гільдію, хотів він знати, щоб укласти угоду з Комітетом з торгівлі та плантацій? Хто такий Палестрина, і як я гадаю, чи не запізно чоловіку в сорок років учитися грати на клавікордах? Чому Коперник вирішив, що сонце стоїть на місці, тоді як воно і планети можуть рухатися в просторі? Якщо християнський аскет знаходить приємність у тому, щоб придушувати свої бажання, чи не повинен він задовольняти їх, щоб придушити, і придушувати їх, щоб вдовольнити, і чи не заганяє це нас у безвихідь?

Мері Манґамморі похитала головою.

— Це так схоже на мого Чарлі, упокой Господи його душу! Він і сам мав цілу бісову торбу питань, і жодна відповідь його не вдовольняла!

Ебенезер став домагатися, щоб звіролов розповів про міс Бромлі.

— У цьому світі часто так буває, що невинні, тікаючи від вовка, шукають прихистку в лева! Невинність — це як молодість, — із сумом вирік він, — яка дається нам тільки для того, щоб витратити її, і вона набуває свого значення лише тоді, коли ми її втрачаємо.

— І саме це робить її цінною, хіба ні? — усміхаючись, запитав Макевой.

— Hi, — заперечила Мері, — як на мій розум, то це лише доводить її марноту.

— Це понад моє розуміння, що вона доводить, — мовив Ебенезер. — Я лише знаю, що так воно і є.

Рассекс тим часом повів далі й розповів, що знайшов хатину (яку він уже перестав вважати своєю власністю) у чудовому стані, її полагодили та вставили нові вікна зі справжніми скляними шибками, а ділянку навколо дому очистили від чагарнику. Побіля входу стояв нещодавно там споруджений сонячний годинник, напевно, єдиний у цій місцевості, а на гребні даху виднівся поміст, який його будівничий звів для того, аби краще було спостерігати за зорями та планетами.

Дорогою він згадав, що напередодні ввечері підстрелив молодого оленя і, як справжній християнин, чекав понеділка, щоб розібрати тушу, але коли ми об'їжджали довкола хатини, я уздрів якусь дикунку, що поралася біля оленя, засунувши руки по лікоть у закривавлену тушу, вирізаючи шматки для стейків та огузок для печені. Вона була вбрана у засмальцьовану оленячу шкуру, таку, яку носять старі скво; волосся було брудне і сплутане, а темна шкіра вкрита товщем, неначе якийсь шмат підчеревини. Вона була обернена до мене спиною, поки ми ото об'їжджали, і не звернула на нас жодної уваги. Мені спало на думку покпити з винахідливості Біллі — сказати, що це таки, знаєте, збіса по-єзуїтськи — змусити поган робити замість себе те, що не дозволено в неділю, але перш ніж я встиг розкрити рота, він звернувся до неї своєю індіянською мовою, і коли вона повернулася, я побачив, що це ніяка не індіянка. Я міг лише здогадуватися, що це і була знаменита Діва з Черч-Кріка!

Ебенезер і Макевой не стримували свого подиву.

— Присяй-бо, панове, — вів далі Рассекс, — цивілізована людина, коли вперше бачить дикуна, на якусь хвилю стає і задумується, позаяк це переносить її думками далеко назад, до тих грубих часів, коли започатковувалася її історія; втім, наскільки рідкіснішим є видовисько, коли один з нас впадає назад у стан дикості, і наскільки більший це викликає в нас подив, адже тільки тоді до нас доходить, якою вузькою і підступною є та стежка, що веде до вершин вихованості й вишуканості, тим паче, що досить лише, так би мовити, одного неуважного кроку, і той, хто збирається вгору, летить сторчголов назад до свого первісного стану. І навіть найбільш одуковані й виховані поміж нас — ну, знаєте, як ото містер Кук, поет, що сидить перед нами, чи хто-небудь іще, — цей дорогоцінний культурний шар… далебіг, панове, бачачи когось на кшталт дружини Біллі Ромлі!.. — Він раптом урвав і почав знову. — Я веду до того, панове, що це як культурний шар ґрунту на наших полях, так мені здається: усе впорядковано і має свою мету, і які чудові овочі він приносить! Але це всього лиш подряпина, хіба ні, на поверхні, під якою ховається незглибна безодня? Варто лиш копнути вглиб на дві лопати, і ви вже дісталися необробленої землі, а під нею на тисячі миль лежить незмінна скеля, а ще глибше — бурхливе полум'я самого осердя світу!

Людина з розумом схильна міркувати над такими речами, коли бачить, як хтось подібний до неї дичавіє, як ото Діва з Черч-Кріка. Вона, як я сказав, була вбрана в індіянські шати і брудна, як свинюка, від голови до п'ят. Вона надала своїй шкірі брунатного кольору, пофарбувавши її барвником, так принаймні видавалося, і помастила її ведмежим лоєм, від чого вона вкупі з брудом і кров'ю оленя смерділа, як достеменна індіянка, навіть на холоді поза домом. Вона ні разу на мене не глянула, невідривно уп'явшись очима в Біллі, як вірний мисливський пес, і, за його наказом, вона припинила рубати оленя і заходилася смажити два стейки нам на обід.

Усередині хата, вів далі Рассекс, була чиста і прибрана, чого аж ніяк не можна було сказати про господиню, яка від одкритого вогню у коминку розпашілася, мов якась гарбарня; увесь час після обіду вона, мало на що звертаючи увагу, сиділа на індіянський лад на килимку перед каміном, перемелюючи їжу в якійсь череп'яній ступці, відповідаючи лише односкладовими словами та бурмочучи щось, коли Біллі до неї звертався. Але ця її поведінка і стан хоч і робили її подібною до якоїсь невільниці, проте звіролов ні разу не помітив, щоб щось натякало на те, що її до цього примушують чи залякують.

— Одне слово, — мовив він, — вона вже більше не була англійкою, а стала звичайнісінькою дикунською скво. Я так гадаю, що він відшукав її, намащений тим своїм ведмежим лоєм, зі своєю чарівною торбинкою на стегнах, і доконав такі чини дикунського ґвалтовного кохання, що вона раз і назавжди попустила цуглі своєму розуму.

— А отут ти якраз помиляєшся, — рішуче заявила Мері, — бо саме тому, що він завоював її завдяки своєму хисту у справах любовних, дівчина і відмовилася від своєї англійськості раз і назавсіди. Я знаю, що так і було.

— Воно-то так, але я все одно ненавиджу того виродка! — сказав Ебенезер. — Навіть якщо погодитись із тим, що невинність дається нам для того, щоб її втратити, та все ж таки, чи радше саме тому, усе її значення і полягає в умовах, на яких від неї відмовляються, хіба ні? Коли її видобувають силоміць, хоч ти чи не хоч, ґвалтовно… — Він спробував викликати картину цієї боротьби у своїх думках: уявив себе на місці міс Бромлі, яку силоміць кинули на спину в лісі межи холодних кущів деркої шипшини; ніж біля його шиї, каптан задертий, вітер холодить його стегна і причандалля; і над ним, голий і весь вимащений товщем, нависає смаглявий бузувір-дикун з обличчям і гадючими очима Генрі Берлінґейма. — Будь ти проклятий за це! Як же цей негідник, певно, впивається своєю перемогою!

— Як це? — Рассекс був вражений. — Впивається, так ви сказали? Ех, та що там казати, він не впивається, щоб ви знали. Ні, мій друже, ви забуваєте, що Біллі Ромлі довелося пройти значно більший шлях угору, ніж цій дівиці вниз; еге ж, він забрався навіть вище за той щабель, звідки вона спустилася, ладен закластися! Такий чемний, порядний джентльмен, як він, ніколи не тішитиметься такою перемогою; а втім, саме це завоювання жінки, як то бачу я, і піднесло його догори. Але правда, панове, полягає в тому, що тепер його дружина для нього — це постійний сором і ганьба; він благає її вмитися і вдягнутися, як англійська пані; він бажає приєднатися до церкви та справити християнське весілля; ніщо не зробило б йому більшої приємності, аніж мати змогу підняти вітрила і вирушити до Рима чи до англійського університету. Але вона нічого з того не хоче; вона і далі валяється у своєму бруді, угрузнувши в своїх дикунських звичках, а бідолашний Біллі став тепер настільки людиною честі, що не може ані покинути її, ані примусити всупереч її волі!

Мері Манґамморі похитала головою.

— Її серце для мене — як відкрита книга, і його також! І я знову дивуюся тому, чому дивуюся щоночі, спостерігаючи за цирком у своєму візку: чи то чоловік у своєму серці завжди залишається дикуном, обтягнутим зверху шкірою Манер? Чи то дикунство — лише слабкий наліт на природній доброті й вишуканості людини, що час від часу прориваються назовні, наче якийсь прищ на дупі янгола?

Принаймні Ебенезера, який поринув у спогади, згадуючи певні випадки насильства у своєму минулому, це питання стосувалося безпосередньо і не було позбавлене для нього інтересу; одначе ані він, ані інші чоловіки так і не зважилися дати на нього відповідь.

Подорожні вирушають далі на північ до Черч-Кріка, Макевой перешляхетнює шляхтича, а Поет волею-неволею виявляється посвяченим у лицарі

Невдовзі по тому, як Гарві Рассекс скінчив свою історію, усі гуртом пішли спочивати на матах, набитих кукурудзяним лушпинням, які їм видав господар, що вкупі з ковдрами, котрих у візку Мері малося вдосталь, нарешті дали Ебенезеру і Макевою провести ніч у затишку — вперше за останній час. Поет, одначе, ще декілька годин не міг заснути, позаяк його думки були зайняті міс Бромлі, сестрою, складністю взятого на себе доручення й історією, яку він щойно почув. Зранку наступного дня, снідаючи смаженими яйцями та хохулею, поданими на дошці — стравою, що була втіхою радше для язика, ніж для очей, він вирік:

— У мене і раніше було досить підстав, щоб знайти Коханкоупретса, чи то пак Біллі Ромлі, оскільки він може виявитися тим самим знадіб'ям, що зніме з мене тягар відповідальності за життя двох англійців; але тепер, почувши, що міс Бромлі, залишаючись вірною подругою моєї сестри, впала в такий стан, мені ще більше, ніж будь-коли, треба знайти цього хлопа і спробувати її порятувати. Якщо через мене занапаститься ще одне життя, я просто збожеволію!

— Ні, друже, — спробував переконати його Макевой. — Бог свідок, я поважаю твої почуття, але краще подумай ось над чим! Ти мусиш за всяку ціну визволити двох наших заручників з рук Чікамека, принаймні так ти заявив і цим так присоромив мене, що і я був змушений піти на це, спонуканий тим самим гонором; гадаєш, цей хлоп Ромлі стане слухати нас, коли побачить, що ти хочеш звести від нього його дружину? А якщо він повернеться до нас спиною — присяй-бо! — то на твоїй совісті вже буде не два, а двісті тисяч життів; і все посполите рушення Америки не зможе зупинити тих рабів та індіян на чолі з Діком Паркером і тим другим хлопом!

— Я вся аж тремчу від однієї лише думки про це, — сказала Мері Манґамморі, сидячи біля вогнища, де готувалася їжа. — Не забувайте, містере Кук, хоч з нею, може, і вчинили підступно і тим довели до теперішнього стану, але вона залишається там з власної волі. — Раптом вона роздратовано зітхнула і звернулася до уявних суддів, немов закликаючи їх бути свідками того, як же поет помиляється. — Таж, їй-богу, тут ось-ось кінець світу настане, а він знай собі клопочеться долею якоїсь хвойди!

Ебенезер усміхнувся.

— А хто ж скаже напевно, з якого кінця треба заглядати у прозорну трубу. Якось однієї ночі, коли ми з Берлінґеймом у нас у Сент-Джайлзі дивилися на зорі, я зауважив, що людські клопоти нагадують гори, які сходять нанівець, коли подивитися на них з погляду вічності й небес, що не мають ні кінця ні краю, на що Генрі відповів: «Саме так, Ебене, але тут, унизу, де ми живемо, вони цілком подібні до гір, і це не омана!». У всякому разі я хочу зробити для міс Бромлі все, що в моїх силах. Я не збираюсь учиняти позов проти Біллі Ромлі за зґвалтування — у суді Меріленду даремно сподіватися справедливості! — і він не відмовиться вислухати мене, коли взнає, що мною рухає, якщо я правильно зрозумів містера Рассекса й він насправді такий, як нам його змалювали.

Було ще досить рано, коли вони попрощалися зі звіроловом і вирушили на візку Мері до Черч-Кріка; і хоча подорож тривала п'ять годин, сонце ледве перевалило за полудневу межу, коли вони нарешті прибули до цього невеличкого поселення.

— Отам є заїзд, — сказав Макевой; він вказав рукою на якусь збиту з дощок і балок споруду, що виднілася попереду неподалік.

— Еге ж, хоч-не-хоч, але туди ми заїдемо, — мовила Мері, — це господа Гаррі. — Вона пояснила, що Гаррі починає дуже лютувати, якщо приїжджі не завітають до нього і не пояснять, у якій справі прибули. — Про мої діла він знає дуже добре, а вам обом ліпше не казати нічого, окрім того, що я везу вас до Кембриджа в одній справі до губернатора.

— Ти ба, який свавільний негідник! — вигукнув Ебенезер. — Яке він має право пхати свого носа в чужі справи?

— Ех, що вам сказати, — відказала Мері, — по-перше, подейкують, що він один може нести на собі п'ятсот фунтів зерна, і йому зламати чоловіку карк, як ото тобі зламати соломину. По-друге, він власник заїзду, млина, що стоїть он там біля струмка, і половини плантацій у цій окрузі.

Млин, розповіла вона, збудували, як і більшість млинів, за наказом лорда Балтимора і частково коштом скарбниці провінції; отож уряд мав у його роботі свій інтерес. Гаррі Рассекс знав про це, але Сент-Мері було так далеко від Черч-Кріка, а Рада губернатора мала стільки клопоту, що вимагав від неї постійної уваги, і такі слабкі важелі впливу, що він без усякого сорому, як хотів, користався зі своєї монополії. Отож вимагаючи грабіжницьку плату за молотіння і щоразу привласнюючи собі картуз зерна з кожного бушеля, він дуже швидко став заможною людиною; згодом збудував заїзд і став позичати гроші плантаторам тютюну під заставу землі в цій окрузі, так що незалежно від врожаю він щороку мав гарні прибутки. Якщо за тютюн давали добру ціну, йому повертали позики з відсотками, ціни на молотіння злітали догори, а його шинок був повен плантаторів, що святкують врожай; якщо ринок обвалювався, він багатів, забираючи землю, що була в заставі, молов, як завжди, зерно на хліб своїм сусідам і продавав плантаторам ром, аби вони топили в ньому свій смуток. Отож і не дивно, що невдовзі він став найбагатшим чоловіком у тутешніх місцях і одним з найбагатших у всій Провінції: і така була його влада в Черч-Кріку, що він узяв собі за дружину єдину справжню шляхтянку на багато миль навкруги, але як йому вдалося її вмовити, про те містяни можуть тільки здогадуватися; усі до одного були змушені звертатися до нього, вживаючи отой фальшивий титул, навіть коли він грабував їх на млині, ледве встигали відскочити вбік, коли він починав розмахувати своїм мечем, якого носив при собі навіть біля жорен як ознаку свого чину, і загалом мусили мовчки підкорятися йому і терпіти всі його витребеньки.

— Сер Гаррі не шанує нічого, окрім грамот, що дарують шляхетство, — завершила вона, — і він нікого в Провінції не боїться, окрім хіба що декількох уповноважених із Сент-Мері, котрих, як дехто думає, вислали, аби вони провели перевірку млинів і поромів.

Під'їхавши до заїзду, вони побачили над ним вивіску, що скидалася на якийсь чудернацький герб, намальований яскравими кольорами: на лазуровому полі поміж флангами з черні із золотими анулетами (чи то пак кружальцями з квадратовими отворами, що мали б виглядати як жорна) була намальована геральдична лілія з червіні, яку зверху і знизу облягали краби у панцирах, які мали при собі зброю, що дісталась їм від походження. Їхньому огляду нагло поклала край якась метушня всередині закладу, який цей герб мав вихваляти: до них долинув звук битого посуду, потім заверещала якась жінка, «Ой! Ой!» крикнув хтось чоловічим голосом, і якийсь інший гучно гаркнув: «Я тобі довбешку розкрою, Джоне Генкере! Ааа! Ану, стій, чорти б тебе вхопили, ось на тобі, діставай!». Із дверей вискочив місцевий молодик, обома руками тримаючись за свою непокриту голову і рятуючись втечею. За ним по п’ятах, важко гупаючи, біг якийсь кудлатий, схожий на бугая, чорноволосий і косоокий чоловік у розстібнутій сорочці, обличчя якого було вкрите плямами; у своїй правиці він тримав меча, яким розмахував (і це не була якась джентльменська рапіра, а справжнісінька шаблюка Генрі Моргана, якою можна було почвертувати бика), а лівицею схопив за руку якусь ошелешену молодицю — ту саму, як вони скоро почули, чий зойк ознаймив початок цієї сцени. Якби його переслідувач не був так обтяжений, молодик зазнав би значно більших втрат, згубивши не тільки перуку; навіть маючи таку перешкоду, цей кошлатий рубайло, який, як зрозумів Ебенезер, і був тим самим мірошником Рассексом, ледь-ледь не додав до переліку своїх гріхів ще й убивство.

— Он як? Тікай, Генкере! — ревів він, облишивши переслідування. — Ще раз з'явишся у Черч-Кріку, і я тебе на дерть для свиней змелю!

— Та це ж задля жарту, батьку! — вигукнула дівчина. — Та годі вже тобі! — Тепер, коли буря минула, вона, здавалося, була більше присоромлена, аніж перелякана.

— Ти тільки подивися, — пробурмотів Макевой, звертаючись до Ебенезера. — Оце так краля!

Мірошник повернувся до неї.

— Знаю я твої жарти! Думаєш, я не бачив, куди він поклав своє п'яне лаписько, а ти ще й усміхалася йому, мовляв, чого там, давай далі? Усі собацюри ганяються за сучкою в тічці! А хай трясця мене поб'є, якщо я не виб'ю цю тічку тобі з голови, тобі і твоїй королеві-матусі на додачу! — І він всією площиною шаблі вперіщив їй по задку.

— Ай! — обурилася вона. — От же ж чортяка з пекла!

— Ах ти гуска вінчестерська! — він знову розмахнувся і боляче ляснув її по нозі. Ебенезер зашарівся, а Макевой враз скочив на ноги, неначе поспішав дамі на поміч зі своєї лавки у візку. Але дівчина хоч і була рішуче незгодна зі своїм покаранням, одначе, слухаючи ці її нарікання, аж ніяк не можна було сказати, що вона страждає навсправжки.

— Ох! Перед Христом Богом присягаю, що я тебе приб'ю вві сні!

— Не раніше, ніж я тебе відлупцюю як слід!

Третій удар мітився туди ж, куди й перший, але, якось викрутившись і вкусивши мірошника за зап'ясток, дівчина цього разу дістала удар по стегну і вирвалася на свободу.

— Егей! А тепер спробуй дістати мене, а щоб тобі повилазило!

Вона не стала тікати одразу, а на якусь хвильку затрималася, щоб подражнити його, тримаючись на відстані.

— Та ви тільки-но подивіться на нього, як він розмахує своєю шаблюкою, яку купив собі, щоб лупити безпомічних жінок! От же ж гівнюк!

— Ах ти курва!

— А ти рогоносець! Ха, ото вже ми розважимося, коли прийде хлопчик Біллі, щоб зняти з тебе скальп!

Мірошник заревів і кинувся до неї, але дівчина хутко відбігла і, сховавшись за візком, стала водити його колами. Коли він за якусь хвилю здався, вочевидячки знаючи з минулого досвіду, яка вона спритна, вона також зупинилася, важко дихаючи, й очі її палали. Ніздрі її напружилися; на підборідді утворилася зневажлива ямочка. Вона плюнула в його бік.

— Блазень! — І, відкинувши назад свої попелясто-білі кучері, вона повернулася до нього спиною і покрокувала вулицею до млина; її батько, щось буркнувши, вклав до піхов свою зброю і почимчикував слідком за нею, радше з виглядом якогось боязкого опікуна-охоронця, ніж нападника.

— Генрієтта Рассекс! — захихотіла Мері. — Ото козир-дівка, скажете ні?

Але чоловіки були нажахані цією сценою. Лише по кількох хвилях Ебенезер зміг відзискати мову, щоб висловити своє обурення, і нарешті заходився лаяти мірошника, якому так бракувало добрих манер. Макевой висловив ще більше обурення, додавши для рівноваги панегірика на честь молодої панночки.

— Матір Божа, Ебене, оце так характер! Як вона відплатила тому хамлюзі й задерію, по повній! Ні на мить не злякалася! А бодай би сльозинку пустила, коли він її шмагав! Клянуся Небесами, я звільню її від цієї тварюки, ба навіть якщо мені самому доведеться його вбити!

Ебенезер був немало здивований, почувши, із яким запалом говорив його товариш, і Макевой почервонів.

— Думай собі, що хоч, — пробурчав він, — та йди до біса! У цієї дівчини обличчя Єлени і душа Агамемнона! Палкість і жвава уява, ось ті чесноти, які Бен Олівер зазвичай називав найголовнішими в жінці; о, це рідко, рідко коли зустрінеш!

— Ліпше тобі не бавитися з Генрієттою, — по-доброму застерегла його Мері. — Ти ж бачив, що сталося з отим молодим Генкером, а він тільки погладив її. Гай-гай, та сам ректор Коледжу Святої Трійці не зміг би залицятися до доньки сера Гаррі, не маючи грамоти на звання пера.

Макевой лише пирхнув і замислено наморщив чоло.

Вони поклали собі їхати прямісінько до млина, де могли показатися перед Рассексами, а Мері могла ще й розпитатися в дружини мірошника, чи немає ще якихось звісток про Біллі Ромлі та його молоду дружину. По дорозі туди, на радість Макевою, вона теревенила про Генрієтту: дівчині було двадцять і чотири роки, і вона мала таку ж жваву вдачу, як і її матуся, яка замолоду була знатною красунею і досі могла закрутити голову будь-якому молодику, якому до смаку гожість, приправлена досвідом. Донька вже давно мала б вийти заміж, але мірошник так ревно оберігав свій титул, який дістався йому від дружини, що ніяк не хотів дозволити Генрієтті обрати собі чоловіка серед тутешніх молодиків; він усе сподівався дочекатися залицяльника шляхетного роду. А отож з кожним роком наглядати за дівчиною ставало дедалі складніше, особливо відколи місіс Рассекс, яка жодним чином не розділяла вподобань свого чоловіка, не тільки уклала союз з Генрієттою щодо кохання, але й була готова приєднатися до доньки в усякій амурній пригоді, яку вони тільки могли замислити.

Але, попри їхню вигадливість і всі викрутаси охочих стати коханцями, серу Гаррі якось таки вдавалося день і ніч не спускати з них очей. Коли він у заїзді, вони там найчастіше разом з ним, прислуговують відвідувачам; а коли він на млині, то вони там допомагають йому молоти зерно. Вони навіть сплять в одній кімнаті, і шаблюка сера Гаррі висить у головах напоготові. Лише одного разу за всі ці роки ця парочка змогла вирватися з-під його опіки — і їй-бо, про ті два тижні люди й досі згадують!

Коли до млина, який, судячи з вигляду, правив їм і за дім, залишалося ще футів сто, Гаррі Рассекс вийшов на поріг і, узявшись під боки, став за ними пильнувати. Тим часом нагорі у вікні вони побачили дві жіночі постаті, що зацікавлено їх розглядали. Мері Манґамморі, вітаючись, помахала їм у відповідь, а Ебенезер затремтів.

— То ви кажете, що він боїться цих уповноважених, що перевіряють млини, як чуми? — замислено спитав Макевой. Раптом він узяв Мері за руку. — Я так бачу, ви славна жінка, Мері, то чи не могли б ви мені допомогти утнути один невеличкий жарт? І ти також, Ебене? Я й так уже завдячую тобі життям; то чи не міг би ти ще збільшити мій кредит?

Усе, чого він хоче, пояснив він своїм товаришам, що із сумнівом поставилися до його слів, так це тільки дати цьому грубому селюку-мірошнику скуштувати ліків, приготованих за його власним рецептом; якщо в нього нічого не вийде, то й шкоди від того нікому не буде, але якщо йому вдасться…

— Ну, то з Богом, ходімо тепер спробуємо! — сказав він поспішно, бо вони були вже досить близько, щоб мірошник міг їх почути. — Про свої справи, Мері, ти доповідай, як завжди, а про нас скажи тільки те, що ти підібрала нас на дорозі після шторму. Ні, дещо більше: ти підозрюєш, що ми не такі вже й прості хлопи, як то може видатися на перший погляд, позаяк ми від самого початку крилися і поводилися дуже обережно, не виказуючи своїх імен і своїх справ.

— Та нічого з цього не вийде, хлопче, — застерегла Мері, але в її очах вже загорілися бісики в очікуванні доброї витівки.

— Послухай, Джоне, — прошепотів Ебенезер, — у нас немає часу для таких легковажних і не зовсім пристойних пригод! Подумай лишень про Бертрана і капітана Керна…

Але він більше не міг заперечувати, бо його вже могли почути, і Макевой не поміняв рішучого виразу на своєму обличчі. Раптовий інтерес Макевоя до доньки мірошника не тільки здався йому непристойним порушенням правил світської поведінки і урочистої домовленості, що існувала між ними, але й чимось скидався на зраду Джоан Тоуст, попри те що сама Джоан ясно дала зрозуміти, що покинула Макевоя заради нього, і що він сам, хоч і не в тілесному, але від того ще більш безчесному сенсі, був їй невірний. Він не став сперечатися і з сумом чекав, що з того вийде.

— Добридень, сер Гаррі! — гукнула Мері й вилізла з візка. — Я оце проїжджала повз містечко і вирішила привітати Роксі.

Мірошник не звертав на неї уваги.

— Хто вони такі?

— Вони? — Мері здивовано зиркнула назад, немов тільки зараз помітила своїх пасажирів. — А, то ти про них? Та це якісь хлопи, котрих я здибала після бурі біля протоки Лімб. — І тихим голосом, так що поет ледь почув, додала: — Сказали, вони мають якісь справи в Черч-Кріку, але не хочуть казати які. Роксі вдома?

— Авжеж, але ти її не побачиш, — вирік мірошник, досі пильно роздивляючись обох чоловіків. — Ти негодяща компанія для дами, хоч вона ще та сучка. Давай, забирайся геть!

— Як скажеш. — Вона зачекала, поки зліз Макевой, а за ним Ебенезер. — Якщо ви маєте якісь справи на півночі, — сказала вона, підморгуючи їм, — то мені буде неважко підвезти вас далі. Я зупинюся оно в тому заїзді до завтра чи до післязавтра.

— Це дуже люб'язно з вашого боку, мадам, — сказав Макевой, коротко вклонившись. — І я дякую вам за послугу, яку ви надали нам і Його Величності. І обіцяю, що довго чекати, аби отримати більш відчутну винагороду, вам не доведеться.

— Хто ви? — зажадав відповіді Рассекс. — Які ви маєте справи в Черч-Кріку?

Макевой повернувся і, анітрохи цим не наляканий, дуже підозріливо огледів мірошника з голови до п'ят.

— Дідько, чого мовчите?!

Ебенезер помітив, як чорна борода почала смикатись у гніві, і йому закортіло покласти край цьому жарту, перш ніж він встиг зайти надто далеко, але поки він збирався на мужності, Макевой заговорив:

— Я чув, що пані звернулася до вас «сер Гаррі»?

— Так і є, хіба що ви ще й глухий, а не тільки бундючний, як павич.

Макевой подивився на Мері, немов звинувачуючи її в чомусь.

— Це що, у вас такий гумор, мадам, чи то ви так жартуєте між собою, вдаючи, що цей сердитий телепень і є сер Гаррі Рассекс?

Згори, де панночки відчинили віконниці, щоб послухати, долинули приглушений вигук подиву і хихотіння; навіть бувала Мері була захоплена зненацька зухвальством ірландця.

— Як? — заволав мірошник. — Він сказав, що я не сер Гаррі? — Його рука метнулася до ефеса шаблі.

— Ні, Бене, не витягуй! — Макевой крикнув до Ебенезера, який тремтів поруч. — Що, ти залишив свого меча у візку? — він відкинув назад голову і зареготав; усі, включно з мірошником і його жінками, стояли спантеличені.

— Ну що ж, тобі пощастило, мій мірошничку, — грізно сказав Макевой і зайшов так далеко, що зважився смикнути того за бороду. — Мій друг сер Бенджамін у млі ока випустив би тобі кишки, як уже випустив двом сотням таких, як ти, на службі Його Величності. А тепер припровадь нас до сера Гаррі, й годі вже морочити нам голови, бо інакше я накажу напитлювати тобі таких батогів, що з тебе борошно посиплеться.

— Із вашого дозволу, сер, — втрутилася Мері, явно насолоджуючись сум'яттям мірошника, — це і є сер Гаррі Рассекс, клянуся на чім світ, сер, з борошном чи ні, а осьо його дружина і донька, сер, які в тому присягнуться.

Дами у вікні весело це підтвердили, але Макевой удав, що й досі має сумніви.

— Якщо ви і є сер Гаррі Рассекс, то як так сталося, що ви вдягнуті, наче якийсь блазень, що працює на млині?

— Що ви кажете? Та то, панове, знаєте, як воно… — він звернувся до Мері по допомогу.

— Та то така собі у сера Гаррі маленька забаганка, сер, — вирекла Мері. — Він спочатку млином заробляв собі на хліб, перш ніж одружився з місіс Рассекс, і він у нас не з таких, що забувають, якого вони простого роду, отакий наш добрий сер Гаррі.

— Еге ж, еге ж; усе саме так і є, як вона сказала. — Але, попри полегшення, яке він відчув, почувши пояснення, Рассекс, здавалося, був не дуже задоволений згадкою про своє походження. — А ви… я правильно вас почув, що ви перебуваєте на службі в короля, сер?

— У певному сенсі так, — вирік Макевой. — Але мені краще сказати вам із самого початку, що наші документи пішли на дно під час шторму разом з залогою і півбаркасом, і поки із Сент-Мері не надійдуть нові, ви цілком маєте право, якщо хочете, заборонити нам бути на цій землі, що її займає млин.

Очі мірошника широко розплющилися.

— То ви уповноважені Ніколсона?

Макевой відмовився підтвердити чи заперечити свою особистість, заявивши, що, поки його повноваження не будуть законно підтверджені, найрозумніше буде нічого про те не казати.

— У всякому разі, — сказав він уже не таким суворим тоном, — я подорожую не тільки у справах Ніколсона. Моє ім'я Макевой — Комітет з торгівлі та плантацій, коли я у себе вдома в Лондоні; сер Джонатан у Вайтголлі — то мій батько.

— Та що ви кажете! — здивувався мірошник, ще не зовсім звільнившись від підозр. — Не можу сказати, що маю приємність бути знайомим з сером Джонатаном Макевоєм з Вайтголлу.

— Тим гірше для нас, я в тому певен, — злегка вклонився Макевой. — Але я не буду втрачати надії, що місіс Рассекс зможе нас виручити, засвідчивши, що це ім’я їй знайоме.

Цей вдалий хід знайшов черговий відгук нагорі, і, коли Макевой звів очі до вікна, де були дами, місіс Рассекс (котра, як побачив Ебенезер, і дійсно була справжньою красунею у розквіті сил, як це і стверджувала Мері) кивнула з пустотливим виразом на обличчі, а всміхнена Генрієтта охоче присіла в реверансі.

Макевой жестом показав на Ебенезера.

— Цей грізний чоловік — то мій друг сер Бенджамін Олівер, котрий завдяки своєму дивовижному оку й несхибній правиці є, либонь, наймолодшим шляхтичем, що має титул пера. Дами, представляю вам сера Бенджаміна: лев на полі битви і ягнятко у вітальні!

Ебенезер зашарівся, однаково присоромлений і цим обманом, і тим, як його змалювали, проте мимохіть він схилився, віддаючи чолом дамам.

— Річ у тім, — вів далі Макевой, — що батько сера Бенджаміна нині відвідує плантації у власних справах, і я показую моєму сором'язливому другові тутешні місця. Не варто й казати про те, що він чув про родину місіс Рассекс в Англії.

— Та що ви кажете! — Мірошник згорда витер носа пальцем. — Чув про родину місіс Рассекс в Англії! Ох, Роксі, ти чула, що сказав цей джентльмен? Шляхта згадує нашу родину у своїх розмовах! Ану, ходи-но сюди!

Місіс Рассекс поспішила привітати відвідувачів у дверях.

— Це моя дружина Роксанна, — гордовито сказав мірошник. — Найшляхетніша, кат його бери, панянка на всьому Східному узбережжі.

— Enchanté[85], — мовив Макевой і, на превеликий жах Ебенезера, обійняв жінку, як справжнісінький коханець, і палко її поцілував.

— Ану стій, — крикнув мірошник, витягуючи шаблю. — Чув, що кажу, а хай тобі грець, перестань! Побий тебе грім, що ти там робиш, га?

Макевой відпустив спантеличену партнерку, удаючи роздратування і подив.

— Чого це ваш чоловік хапається за зброю, мадам? Він що, не свідомий того, як вітаються у Вайтголлі? Хіба ви не навчили його двірським манерам і звичаям?

Місіс Рассекс, досі заскочена цими раптовими обіймами, зібравшись нарешті з думками, зізналася, що, цілком імовірно, вона і сама дещо втратила зв'язок із найновішими звичаями Вайтголлу.

— Та я йому голову зітну, цьому ласощохлисту! — пригрозив мірошник, підносячи шаблю догори.

— Мій любий друже, — незворушно мовив Макевой поблажливим тоном, — при дворі є такий звичай, що кожний порядний джентльмен так обіймає даму при першій зустрічі; тільки неотесаний мужлай або нечема образить її, віддавши нікчемний лицемірний уклін. — І далі, перш ніж Рассекс устиг щось заперечити, він вирік, що цілком усвідомлює труднощі, із якими стикаються джентльмени у провінції, намагаючись крокувати в ногу з лондонським вищим світом, і саме тому він вважає надзвичайно важливим, щоб вони були відкритими до всього нового і покірливо прагнули, щоб їх навчили.

— Отже, тепер сховайте свою шаблю, яку жоден джентльмен не повинен виймати, не маючи на те поважних причин, і будьте такі ласкаві познайомити нас із вашою донькою.

Рассекс вагався, явно розриваючись між двома бажаннями — він прагнув не відставати від вимог часу, і разом з тим йому дуже не хотілося, щоб Генрієтта опинилася в обіймах гостя. Проте його дружина взяла цю справу на себе.

— Генрієтто, ворушися там! — сердито гукнула вона у двері. — А то джентльмен подумає, що тобі бракує виховання!

Дівчина одразу показалася з-за одвірка, зробила реверанс обом чоловікам і зграбно підставилася Макевою, аби він і їй віддав вайтголлівське вітання, що ірландець і вчинив зі ще більшим élan[86], ніж перед цим. Тим часом місіс Рассекс підійшла до Ебенезера і сказала: «Ми надзвичайно раді, що ви нам виказали таку честь, сер Бенджамін», — так що він, хоч-не-хоч, був змушений зробити те саме і повторити це з меткою попелястою білявкою, її донькою, яка підійшла за нею, розрум'янившись від поцілунку Макевоя, поки приголомшений мірошник дивився на це, не знаючи, як йому бути.

Мері Манґамморі просто сяяла від захвату.

— Я буду отамо в заїзді, якщо вам щось буде від мене потрібно, — гукнула вона до них.

— Тоді ти можеш зараз відвести свою коняку до мене в стайню і заплатити мені за день наперед, — сердито кинув Рассекс.

Мері вчинила, як він і сказав, і пішла, обмінявшись перед тим, як спостеріг Ебенезер, поглядами з місіс Рассекс. Поки її чоловік хизувався перед Макевоєм, що бере платню за стайню з кожної коняки, яка прибуває до Черч-Кріка більше, ніж на пів дня, місіс Рассекс подивилася на Мері, немов питаючи: «Невже цей зух і справді зміг перехитрити мого чоловіка?» — і далі: «Чи ж можна сподіватися, що його наміри і дійсно такі, як здається?». У відповідь Мері так хвацько і хтиво підморгнула, що у поета аж мороз поза шкірою пішов від страху.

Спеціальні уповноважені Його Королівської Величності з водяних млинів і вітряків, маючи на мислі одмінні цілі, за різних обставин вдаються до алегорії

Макевой висловив бажання подивитися, як працює млин, пояснивши, що, хоч одному лиш Богу відомо, скільки він їх уже встиг надивитися за останні декілька тижнів, його друга сера Бенджаміна, який виріс у Лондоні, огляд цього пристрою може неабияк потішити.

— Еге ж, звичайно, молоді паничі, — погодився Рассекс. — Радо вам його покажу! Роксанно, ви з Генрієттою можете тепер іти, поки я проведу джентльменів по млину.

— Ой, послухай, тату, — запротестувала Генрієтта, — для нас буде доброю розвагою пройтися разом із тобою! Ми не боїмося злазити по драбині нагору разом із джентльменами, правда, матусю?

— Ні, от бісова дитина! — вигукнув мірошник. — Ідіть геть, поки я не приклався батогом до твоєї…

— Ані слова більше, — твердо сказав Макевой. — Це ж насправді прикмета жінки доброго роду, коли вона час од часу шукає для себе трішечки пригод, хіба ви так не думаєте? Вашу руку, міс Генрієтта, якщо ви не проти.

Дівчина одразу взяла його за руку, місіс Рассекс вхопилася за Ебенезерову, і всі подальші спроби мірошника цьому запобігти Макевой відвертав, ставлячи цілу купу запитань, що стосувалися діяльності цього підприємства.

— Але ж як сталося, що джентльмен опустився до того, що став молоти зерно? — допитувався він, коли вони ввійшли до приміщення.

— Та воно, бачите, сер… — Рассекс ніяково засміявся. — То вже, як сказала Мері, тобто, я хотів сказати, міс Манґамморі, можна висловитися й так, що я займаюся цим задля забавки, розумієте? Мушу визнати, це уймає мені гідності, але ж чоловіку треба чимось зайняти свій час, я завжди так кажу.

— Гм.

Ідучи за ними, Ебенезер побачив, як ірландець сміливо простягнув руку, що була закрита від Рассекса, за спину Генрієтті й жартівливо і багатозначно штовхнув її під бік. Він зблід, але місіс Рассекс, яка бачила це так само ясно, як і він, тільки міцніше стисла йому руку й усміхнулася. Генрієтта ж виказала подив, але обурення від цієї спроби кавалера позагравати з нею і близько не було; коли її залицяльник повторив свій вчинок, заразом питаючи мірошника, чому ж тоді, коли ця робота є для нього розвагою на дозвіллі, він загнув таку високу плату за неї, вона ледве стримувала свою радість. Вона схопила його руку; він одразу, анітрохи не розгубившись, полоскотав їй долоню, і місіс Рассекс, замість вибухнути материнським гнівом на адресу спокусника, як того очікував поет, лише зітхнула й уп'ялася своїми нігтями в його руку.

— Стривайте, — мовив Макевой, перериваючи мірошника, який пояснював, що всі прибутки від млина йдуть на користь місцевої громади, тобто на утримання заїзду та на комору для зберігання тютюну, яку він зараз будує трохи далі, вище затокою. — У мене, з вашого дозволу, до вас є одне нагальне й особисте запитання.

І з пустотливим виразом обличчя він голосно прошепотів Рассексу на вухо, що йому вкрай потрібно знати, чи передбачено в цьому закладі серед необхідних зручностей відхоже місце, і якщо так, то де його можна було б якомога скоріше знайти.

— Та чого ж, отамо, позаду, сер, — відповів здивований мірошник, — а як хочете, то можете собі сцяти прямо у воду, що стікає в лоток із млина, навіть я так роблю. Тобто, я хотів сказати…

— Досить, я просто в захваті від вашої гостинності. Я скористаюся з лотка і буду вашим боржником навік. Adieu усім; ви продовжуйте огляд! Я скоро вас наздожену.

І він так раптово їх полишив, що дами лише провели його здивованим поглядом; повернувшись кілька хвилин по тому, він поплескав Рассекса по спині, назвав його поетом і філософом за те, що той сподобився розгледіти у струмені млина таку чудесну можливість, а другою рукою потайки пощипуючи, погладжуючи, штовхаючи та тискаючи Генрієтту, влаштував їй такі фестини, що вона ледь не зомліла від радості, приємного збудження і тих зусиль, що вимагалися від неї, щоб нічого не виказати своєму батькові.

— Ач який сміливець! — прошепотіла місіс Рассекс Ебенезеру. Поет був прикро вражений, побачивши, як дихання дами почастішало, і він здогадався, що її розбирають заздрощі від того, що доньці дістався заповзятливіший кавалер. Але, попри все своє бажання розпитати місіс Рассекс докладніше про міс Бромлі, у нього не було ніякої охоти до перелюбних зальотів, навіть якби обставини були менш небезпечні й більш пов'язані з невідкладною справою з Біллі Ромлі. Він увесь напружився, і, коли місіс Рассекс, наслідуючи поведінку Генрієтти з Макевоєм, грайливо просунула руку в кишеню його плюндрів, поки вони рухалися один за одним по вузькому містку біля коша для зерна, у нього кров у жилах похолола. Він відчув неабияку полегшу, коли вони вийшли з млина на задній двір, якраз навпроти стайні.

— Ну, ось тепер, панове, — мовив Гаррі Рассекс, — ви погодитеся, що в усій Провінції немає млина, за яким би краще доглядали або яким би краще управляли?

— Щодо першого, то ви недалекі від істини, — визнав Макевой. — А щодо другого… але стривайте, я ж пообіцяв, що не матиму жодних справ, аж поки не надійдуть мої документи. Скажу лише, що для нас було гарною розвагою усе тут роздивитися й помацати як слід; мені доводилося оглядати багацько млинів у Меріленді, але жодного разу я не робив цього з таким задоволенням.

Мірошник від гордощів аж сплюнув.

— Ти чула, Роксі? Хіба ж я тобі не твердив завжди, що для джентльмена немає ніякої ганьби в тому, що він знає, як управлятися з млином?

Макевой провадив далі, звернувши свій безстидний погляд на Генрієтту.

— Мені тут особливо впав ув око один дуже гарний кіш для зерна, який я запримітив, поки ми ото лізли нагору. Із того, що я потрапив побачити, можу сказати, що ним майже не користувалися.

Серце Ебенезера стислося, і навіть Генрієтта почервоніла від цього звороту, але мірошник, здавалося, нічого так і не второпав, бо крикнув:

— Далебіг, ач який хлоп меткий на око! Я зробив кіш сам, сер, не так давно, і я дуже ним пишаюся. Шкода, що ви не мали змоги помацати власними руками і побачити, як там усе ладно підігнано.

— І справді, шкода, — погодився Макевой. — Можете бути певні, більше такої нагоди я не промину.

Підбадьорена тим, які можливості криються за цією метафорою, Генрієтта наполягла на тому, що, просто провівши рукою, він ще не зможе відчути істинну досконалість цього пристрою, що полягає в тому, як він бездоганно виконує те, для чого був створений; лише засипавши власне мливо, містер Макевой зможе по-справжньому його оцінити. Ірландець грайливо відповів, що жодна річ його так не потішила б, як ця, хоча, як він чув, місцеві плантатори нарікають на ціну.

— Вони брехуни, усі! — вигукнув Рассекс. — Та хай вони ще спробують знайти в усьому графстві механізм, подібний до цього, а то тільки бурчать і базікають пусте!

Тут і місіс Рассекс долучилася до розмови, підтримавши свого чоловіка.

— Цей маленький кіш — то не єдине чудо в цьому місці. Може, вас щось відволікло і ви не помітили, містере Макевой, але і самі жорна дуже незвичні.

— Еге ж, так воно і є, сер, — охоче підтакнув Рассекс. — Ви могли їх бачити просто з драбини. Вони у вжитку майже щодня ось уже сорок років, оці самі жорна, і вони з кожним роком стають тільки кращими.

Місіс Рассекс вирекла, що серу Бенджаміну було зручніше, ніж містеру Макевою, оглянути ці два чуда, і додала, що їхня досконалість, яка лише зростає, тільки доводить істинність аксіоми цього ремесла: Що старіші жорна, то краще мливо.

— Поза всяким сумнівом, — уїдливо вставила Генрієтта, — для таких каменюк потрібен неабиякий вал, бо той, який використовує батько, уже майже стерся.

Ебенезер стиснув зуби. Він роззирнувся, шукаючи якогось способу покласти край цій double-entendre[87], і помітив, що стайня, де Мері залишила свою Афродіту, пуста.

— Із вашого дозволу, кобила міс Манґамморі кудись зникла; чи може так бути, що вона поїхала без нас?

— Та ні, так скоро вона б ніколи нас не залишила, — сказала місіс Рассекс. — Ми навіть не встигли переговорити.

Мірошник заявив, що їм немає про що турбуватися, але Макевой наполіг на тому, щоб розшукати Мері в заїзді, аби переконатися, що кобила не заблукала. Він невдовзі повернувся, роздратований і збентежений, тягнучи за собою Мері й зчиняючи скандал.

— Бігме, сер Гаррі! — закричав він. — Це що у вас, звичай такий, щоб коні постояльців блукали, де їм заманеться, бо ви вже злупили з них свою здирницьку платню?

На якусь хвилю мірошник забув свою роль: його обличчя побуряковіло, а рука потяглася до шаблі.

— Ану тихіше, щеня, а то я…

— Де ж коняка, сер? — не вгавав Макевой. — Ми із сером Бенджаміном завдячуємо цій дамі своїм життям за те, що вона вивезла нас із тих боліт на своєму візку, про що я вже дав знати губернатору Ніколсону. Гадаєте, він буде стояти осторонь і дивитися, як вона через вашу недбалість втратить свою кобилу?

— Ох, моя бідна Афродіта! — заголосила Мері.

— Мою недбалість?! — заволав мірошник.

— Еге ж, вашу, як власника стайні. Давай, витягуй свою шаблю, приятелю, якщо не забракне сміливості! Бо цього разу ти матимеш справу не з перепудженим плантатором, а з одним з найбільших горлорізів короля Вільяма.

— Ні, стривайте, джентльмени, стривайте, — став благати мірошник. — Ви що, думаєте, я відпустив кобилу навмисне? Таж я весь час був у вас на очах!

Ебенезер раптом зрозумів, що сталося, і його серце стислося.

— Я вас не звинувачував, — сказав Макевой. — Втім, саме ви відповідаєте за коня. Справжній джентльмен нізащо такого не допустить, а тим паче не стане ухилятися від відповідальності. Я маю рацію, місіс Рассекс?

Хоча й не зовсім зрозумівши причини поведінки ірландця, місіс Рассекс погодилася, що піклуватися про майно гостей — це перша турбота справжнього джентльмена. На якусь хвилю здалося, що Рассекс її вдарить.

— Дідько, панове, таж немає нікого, хто б міг перевершити мене як джентльмена! Я найбільший, кат його бери, джентльмен у Черч-Кріку!

— Тоді знайдіть Афродіту, — відрізав Макевой, — бо інакше відповідатимете перед самим губернатором.

— Знайти її! Гай-гай, хлопче, та ця шкапа тепер уже може бути на півдорозі до Кембриджа!

— Такі міркування, я так гадаю, ніколи не стали б на заваді справжньому джентльмену.

— Прошу, сер! — місіс Рассекс взяла Макевоя за руку. — Не будьте таким суворим з моїм чоловіком і не кажіть нічого в Сент-Мері! Випийте з нами чаю, пане, разом із сером Бенджаміном, і я певна, що він знайде кобилу ще до заходу сонця.

— До заходу сонця! — заволав Рассекс. — Почнімо з того, що я не казав, що збираюся йти шукати ту тварюку! Тобто я хотів сказати… От дідько, ну добре, я знайду ту кляту коняку! Але мені потрібна допомога.

— Я піду шукати разом з вами, — одразу зголосилася Мері. — Я знаю звички Афродіти й не матиму собі спокою, поки її не вистежу.

Мірошника таке рішення анітрохи не влаштовувало, але, хоч на його обличчі й можна було побачити виразне невдоволення, він усе ж таки погодився іти з Мері до лісу, який починався за стайнею. Ебенезер, геть занепавши духом, дивився, як вони пішли.

— Може, я піду допоможу їм пошукати, — зважився він.

Макевой розсміявся.

— Ні, дами, от скажіть мені по щирості: чи то сер Бенджамін найбільший боягуз в Англії, чи найбільший кокетун? Я знаю напевно, що він сплодив уже цілу армію байстрюків, але, як послухати цього шельму, то може здатися, що він дівак.

— Перестань, Джоне; уже час скинути нашу машкару.

— Саме час, — швидко погодився Макевой, але замість того щоб відкрити їхні справжні імена та становище, він зізнався, що сам відпустив кобилу Мері Манґамморі гуляти на свободу, поки вдавав, що ходив до лотка, і що він розповів про це Мері, яку ця новина анітрохи не збентежила, адже, як вона йому розповіла, Афродіта одразу ж піде до однієї ферми неподалік, до стайні, де вона звикла частенько зупинятися, і запропонувала години на дві відвести Гаррі Рассекса її пошукати, перш ніж знайти.

— Оце так справжня королева серед жінок, — вирекла місіс Рассекс. — Ну, отож, джентльмени, перейдімо до нашого чаювання, коли вже в мого чоловіка так добре розвинене почуття відповідальності. — Вона взяла Ебенезера за руку; Макевой ще раніше обійняв Генрієтту за стан і притягнув до себе.

— Далебіг, місіс Рассекс, — у відчаї сказав поет, — я маю одну нагальну справу, про яку хотів би з вами поговорити…

— Та годі вам, пане Макевой! — мовила жартівливо дружина мірошника. — Ваш приятель такий самий настирливий, як і ви! Їй-бо, у мої молоді роки чоловіки були не такими спритними, але хтозна, чи то на краще.

— Стривайте, ви не хочете мене зрозуміти! — став заперечувати Ебенезер. — Я не той, за кого ви мене берете!

— Та я оце тільки зараз і починаю усвідомлювати, ох, ви молодий негіднику!

— Прошу, вислухайте мене…

— Заспокойся, сер Бенджамін, — розсміявся Макевой, але Ебенезер помітив тривогу в його очах. — Генрієтта встидається твоєї безпосередності. Ну, годі, мадам Рассекс, мені здається, нам краще відмовитися від чаю, аби пощадити вашу доньку, бо вона і так уже зашарілася від сорому; з вашого дозволу, я попросив би її ще раз провести мене через млин, аби я міг ближче ознайомитися з тим, що мені довелося бачити лише мелькома.

На цю зухвалу пропозицію місіс Рассекс відповіла тільки:

— Я не схильна відволікати кого-небудь від виконання обов'язків на службі Його Королівської Величності, сер; але якщо на підставі ваших повноважень ви надумаєте спробувати механізм у ділі, а не тільки оглянути його, то прошу вас мати на увазі дві речі…

— Усе, що завгодно, мадам: у вашій волі наказувати мені.

— Отже, перше — хоч ви нас і запевнили, що вам уже доводилося оглядати млини раніше, ви маєте пам'ятати, що цей млин не дуже звик до подібних оглядів. Він дуже дорогий мені, ба навіть дорогоцінний, сер; бо хоч мій чоловік і стверджує, що він його, але не він його створив, а дістався йому, так би мовити, із моїм посагом. Поза тим, ми мусимо не забувати про нашу славу, і хоча справа, яку ви уповноважені здійснити, цілком невинна, але якби всім довкола стало відомо, що ви тут, то лихі язики наробили б нам сорому. Одне слово, оглядайте і на пробу ставте, що вам завгодно, містере Макевой, але робіть це лагідно і будьте обачним, як і личить офіцеру короля.

Макевой вклонився.

— Клянуся життям своїм, пані.

— А ти, Генрієтто, — сказала місіс Рассекс суворішим тоном, — не забувай, що млин — це ризиковане місце для новачків.

— Я так думаю, що вже знаю достатньо, як з ним поводитися, матусю!

— Дуже добре, але дивися там, не спіткнись і майся на бачності, аби не сталося якесь лихо.

Діставши таку пораду, парочка пішла собі геть, а місіс Рассекс, самовдоволено всміхаючись, повернулася до Ебенезера.

— Відведіть мене додому, сер Бенджамін, і ми займемося тією нагальною справою, що так вас непокоїла.

Ебенезер зітхнув; надворі таки було зимно, і він не був сліпим, щоб не бачити вроду місіс Рассекс і те, що криється за цим принадним запрошенням. Втім, тільки-но вони всілися у вітальні, він оголосив, що він не сер Бенджамін Олівер, і взагалі ніякий він не шляхтич, і що ані він, ані його товариш не подорожує в жодній урядовій справі, і вони не мають ніяких офіційних повноважень.

— А щодо того, ким я насправді є, то хоч мені й соромно, але я охоче скажу вам…

— Нічого ви не скажете! — наказала місіс Рассекс дещо роздратовано. — Здасться мені, що ви тямите у світських справах значно менше, ніж належить у вашому віці! Чи ви маєте мене за якусь хвойду, сер, що злягається з усіма охочими в бурдеях?

— Ні, послухайте, мадам!

— Ви бачили, що за невихований заводіяка мій чоловік, — різко провадила вона далі. — Колись, молодою, я дійшла до того, що стала зневажати весь рід мужеський і ненавидіти в собі все, що збуджувало їхню і мою хіть; і з погорди до життя я пошлюбила Гаррі Рассекса, тож щоразу, коли він мене приневолював, мов якесь слиняве, ласе до втіх лісове чудовисько, я ще більше утверджувалась у своїх поглядах на його стать.

— Даруйте, мадам! Я навіть не знаю, що й думати! Скільки разів я жалів жінок, що їм випала така доля, і кляв грубість і нечулість чоловіків; втім, чоловік у таких справах на дев'ять десятих є рабом природи, я так гадаю, і в усякому разі я вас запевняю, що не всі мужчини такі грубі, як ваш чоловік. — Він зупинився і знітився, відчувши, що мимоволі образив її. — Тобто я хотів сказати…

— Не має значення. — Вираз обличчя місіс Рассекс пом'якшав; вона всміхнулась і поклала свою долоню на руку Ебенезера. — Те, що ви мені щойно сказали, я в глибині душі увесь цей час знала, і я скоро побачила, яку дурницю зробила, погодившись на цей шлюб. Проте я була і досі залишаюся жертвою ще однієї химери, що передалася мені, наче якась спадкова хвороба, від батька: я була надто гордовитою, щоб відмовитися від того шляху, на який уже ступила, навіть коли бачила, що він не принесе мені нічого, окрім болю та відрази. Замість визнати свою помилку і залишити Провінцію я вирішила скористатися з обставин, що склалися, якнайкраще; я поклялася, що не помину жодної нагоди спокутувати свій гріх, який полягав у тому, що я рівняла добрих чоловіків із поганими. Саме це, сер, і пояснює вашу присутність тут, і те, що ви, поза сумнівом, узяли за нескромне заохочення з нашого боку… І мені шкода Генрієтту більше, ніж себе, бо це був зовсім не її вибір — жити з таким ревнивим і невсипущим деспотом. І хоча я маю визнати, що ми поводилися, мов гулящі дівки, сер, я прошу вас пам'ятати, що ми не такі: я відкрила свої двері шляхтичу, і навіть добра Ґвіневера зіграла роль повії заради лицаря! І сказати мені зараз, що ви лише Бен, син баришника, чи морячок Спритний Білл Худько, було б не дуже чемно з вашого боку, сер Бенджамін, хіба ні?

Говорячи так, вона між іншим бавилася рукою Ебенезера, погладжуючи кожний його кістлявий палець нігтем свого вказівця; насамкінець вона підвела свої прекрасні карі очі, капризно насупила брови і всміхнулася дещо лукавою усмішкою.

Щоки Ебенезера спалахнули рум'янцем; його ніс і брови тремтіли й смикалися.

— Люб'язна пані… — Час вже було щось робити; він мусив негайно її обійняти або ж впасти перед нею на коліна, запевнивши, що згорає від пристрасті… але хоча почуття, що вирували в його грудях, якимось дивним чином відрізнялися від тих, яких він зазнав у подібних любовних халепах, він так і не міг змусити себе зробити те, чого вимагали від нього обставини.

— Я перепрошую, мадам, не сприйміть це як образу…

Місіс Рассекс відсахнулася. На її збентеженому обличчі одразу з'явилася недовіра, котра вже перейшла в гнів.

— Послухайте, зрозумійте мене правильно…

— Навряд чи це мені вдасться, ви так не думаєте? — сказала вона з люттю. — Чи, може, ви мені тепер збираєтеся сказати, що ви такий собі християнський святий у перевдязі, який дбає про честь мого чоловіка!

— Він йолоп, — запевнив її Ебенезер. — І якщо він носить роги, то цілком їх заслужив своєю грубою…

— Тоді все ясно як божий день, — відрізала вона. — Твій приятель викрав собі лошицю, а тобі залишив стару шкапу сапату!

— Ба ні, мадам, присяй-бо! Я не маю жодного бажання мінятися місцями з Макевоєм, повірте мені!

— Та ви тільки-но послухайте цього негідника! Виявляється, ми обоє не надто гарні, як на його смак, і він навіть не соромиться нам говорити те у вічі! І ви ще називаєте мого чоловіка нечулим?

До цієї хвилі Ебенезер говорив лагідно, ба навіть сором'язливо, боячись уразити гонор дами. Але серед тих нових дивних почуттів, що його охопили, була якась незнайома самовпевненість, котрої він ніколи досі не відчував у присутності жінки. Він не став завдавати собі клопоту, гадаючи, звідки це у нього взялося; не довго думаючи, під впливом цього почуття він схопив її руку і, міцно тримаючи, попри всі її спроби визволитися, притис до грудей.

— Відчуйте, як калатає моє серце! — звелів він. — Невже це биття християнського святого? Невже ви вірите в те, що я можу сидіти тут холодний і байдужий?

Місіс Рассекс не відповіла; не дуже виразні роздратування і зневага прийшли на зміну її початковому гніву.

Ебенезер заговорив далі, досі стискаючи її руку.

— Ви не дитя, місіс Рассекс; і звісно, ви бачите, яке жадання збудили в мені! Ба ні, лише двічі в житті я палав таким вогнем, і в обох випадках, о Боже, згадуючи про те, я знову відчуваю пекучі докори сумління! — обидва рази я був на волосину від того, щоб зґвалтувати жінку, яку кохав! І, далебіг, ви гарна, поза сумнівом, найвродливіша жінка, яку мені коли-небудь доводилося бачити в Меріленді! Ви справжнісінький шедевр, тоді як ваша Генрієтта тільки копія!

Стикнувшись із такими запевненнями, дружина мірошника вже не могла сердитися, і від її гніву залишився хіба що слід.

— То що ж тоді заважає вам бути мужчиною? — Вона не могла приховати усмішки, а Ебенезер зашарівся, бо поки вона говорила, то помітила, що йому аж ніяк не бракує мужеських прикмет. — Чи то пак, оскільки я ясно бачу вашу пристрасть, що ж тоді вас стримує? Невже це страх перед моїм чоловіком?

Ебенезер покрутив головою.

— То що ж тоді стоїть на заваді? — У її голосі знову почулося роздратування. — Чи, може, ви боїтеся, що я, як і багато інших блудниць, заразна? Присяй-бо, тоді це й справді навдивовижу обачний ґвалтівник, який питає у своєї жертви свідоцтво про стан її здоров'я!

— Перестаньте себе обмовляти, пані! Присягаю перед Богом, що це напрочуд рідкісна нагода в моєму житті: кожен, хто спроможеться здобути вашу ласку, здобуває розкішну нагороду; і світ повинен дивитися на нього із захопленням і заздрістю! І це було б рідкісною, винятковою втіхою — прийняти такий чарівний дар; і з рідкісним і винятковим болем я кажу вам «ні», і так було б, навіть якби моя відмова не була образою… — він замовк і всміхнувся. — Люба леді, ви навіть і не уявляєте собі всю глибину вашого прохання і те особливе значення, яке воно для мене має!

Його поведінка була такою щирою, а люб'язності такими вишуканими, що обличчя місіс Рассекс знову пом'якшилось. Вона ще раз зажадала пояснення і навіть вдалася до погроз, натякнувши, що викаже його чоловікові як самозванця, якщо він не буде з нею відвертим, але тон її голосу був радше підлесливий, ніж невдоволений.

— Ви дорікаєте собі, що були надто відвертою, — мовив Ебенезер, — і вирекли, що я буцімто зневажаю вас за це; втім, правда полягає в тому, що, узявши справу в свої руки, ви ще певніше здобули тим наді мною перемогу. Я в захваті від вашої грації і насолоджуюся вашою красою, але понад це… Як вам це сказати? Я так гадаю, що ви маєте достатньо і такту, і мудрості, щоб дати собі раду із моєю невинністю, яка інакше привела б до повного фіаско цю нашу пригоду…

— Але ж, сер Бенджамін, кого я чую, хіба це слова ґвалтівника?

— Ні ж бо, вислухайте мене! Я не стану відкривати вам свого імені, якщо вам так хочеться, але є одна річ, яку ви повинні знати. Я приховав би це від іншої жінки, не такої великодушної та ласкавої, аби вона мене цим не ранила; але ви, леді… ох, може, це й дивацтво, але я уявляю собі, що ви будете цим здивовані або знайдете в цьому принадність, ба навіть будете в захваті від цього, а разом з тим поставитеся з безмежною чулістю і понад усе оціните це. Авжеж, зрозумієте і надзвичайно високо оціните, так, як і я повинен був би, якби… — Замріявшись, Ебенезер і далі в подробицях змальовував би образ, що поставав у його уяві, але дружина мірошника обірвала його на півслові, відверто сказавши, що її цікавість зараз не поступається пристрасті, і якщо він не вдовольнить ані першу, ані другу, то вона просто сконає, не сходячи з місця, і він нестиме за це відповідальність.

— Крий Боже! — розсміявся поет, досі дивуючись тому, з якою легкістю вона могла говорити про такі речі. — Щиро кажучи, моя люба місіс Рассекс, хоч мені вже двадцять вісім років, я й досі залишаюся невинним, як немовля, і поклявся залишатися таким і далі.

Його віщування щодо враження, яке справить на дружину мірошника це повідомлення, до певної міри справдилося: вона уважно розглядала його обличчя, намагаючись знайти хоч якісь ознаки нещирості, й, вочевидячки, не знайшовши жодної, запитала, стримуючи голос:

— Тобто ви хочете сказати… і ви не священник?

— Ані римо-католицький, ані будь-який інший, — вирік Ебенезер. Він повів далі, пояснивши їй, як від самого початку, бувши сором'язливим незграбним хлопцем, він став дивитися на свою невинність радше як на чесноту, а не щось вимушене; і як менш ніж рік тому (хоч тепер видавалося, що відтоді минули десятиліття!) він підніс її разом зі своїм нахилом до художньої творчості, зробивши стилем свого життя, і навіть ототожнив її із самою сутністю свого буття; і як майже рік, зазнаючи всіляких жахливих негод і заплативши приголомшливу ціну не тільки своєю власністю, але й, можливо, людськими життями, він спромігся зберігати її недоторканою. Уже минув певний час, відколи він був змушений з усією серйозністю розглянути питання своєї невинності, і хоча звичка просторікувати про її чесноти і на словах здригатися від можливості її втратити стала його другою натурою, він був здивований, коли помітив, що емоційно вже відмежувався від цього свого вихваляння; стоячи збоку, так би мовити, і критично слухаючи. І дійсно, коли місіс Рассекс, згораючи від цікавості, запитала, що ж ця дивовижна невинність має означати, він був змушений визнати перед собою і перед нею, що більше не може назвати себе невинним, хіба що в тому, що стосується фізичного боку кохання.

Але леді це ще не задовольнило.

— Тобто ви хочете сказати, що й гадки не маєте, чим ваш приятель і Генрієтта займаються ці останні пів години?

Ебенезер зашарівся, і не тільки від згадки про другу пару, але й тому, що усвідомив (про що він і зізнався місіс Рассекс), що навіть те, що стосується фізичного боку його невинності, обмежується лише самим простим фактом наявності дівоцтва, і то цей самий факт (хоч він і не хотів вдаватися в подробиці) не був таким беззастережним, як він міг би того бажати.

— Отже, насправді, — не вгавала місіс Рассекс, — від цієї дорогоцінної Невинності, якій ви досі залишаєтеся вірним, потроху відщипували то тут, то там, аж поки від неї вам залишилися хіба що самі недогризки.

— Маю визнати, що так воно і є, і мені тим більше шкода.

— І невже ці клапті так багато для вас значать?

Ебенезер зітхнув. Критичний слухач, що сидів у глибині його душі, запитував те саме лише декілька хвилин тому, поки він говорив, і, шукаючи відповідь на це запитання, він помітив одну приголомшливу річ: раптом здалося, що невинність втрачала в його очах своє значення одночасно з падінням тієї цінності, яку він їй надавав; і хоча він і досі за звичкою, не задумуючись, оспівував її, проте був вражений, помітивши, що в ці хвилини, коли оцінював її безсторонньо, думка про її цілковиту втрату майже не збурювала в ньому жодних почуттів. Отож він зітхнув і, слабо всміхнувшись, відповів:

— Одним словом, леді, я вже став байдужим до цього. Ба навіть більше, я вже втомився від цієї невинності.

— Овва, тоді не варто говорити більше! — її голос став густим, очі заблищали; вона простягла до нього обидві руки. — Ходи-но до мене, і покінчимо з цією твоєю невинністю!

І хоча він узяв її руки у свої, аби показати, що вони в нього тремтять від жадання і вдячності, Ебенезер усе ж таки не обійняв її.

— Те, що я цінував раніше, втратило для мене майже будь-який сенс, — мовив він лагідно, — і коли я думаю, що рано чи пізно це має статися, той кінець, про який ви говорите, так само, як має колись настати смерть, і, ймовірно, за обставин не таких приємних, як ці, ну, що ж, тоді я себе питаю: яка мораль випливає з цієї історії? Невже це означає, що весь світ існує даремно? Чи, може, те, чого світові бракує, ми мусимо постачати йому самі? Моя відчайдушна спроба взяти приступом Меріленд — цей мій похід мандрованого лицарства Невинності й Мистецтва, звісно, я бачу тепер, що це була будівля, зведена навіть не на піску, а на чорному і безмежному серпанку Прірви. Звідси і той голос у мені, який кричить: «Покінчи з цим, ну ж бо!» — тоді як інший стоїть, відчуваючи благоговійний страх перед цим починанням; і бачить у марноті цього почину всю шляхетність, дозволену впалим. Це не просто повітряний замок, говорить цей другий голос, це храм духа, святилище Афіни, де Розум шукає собі прихистку від Фурій, ще жаскіших, ніж ті, що колись переслідували Ореста…

— Досить! — запротестувала місіс Рассекс, але не без нотки сердечності в голосі. — Оскільки зрозуміло, що ви мене не хочете, я беру назад своє запрошення. Але не очікуйте, що я збагну оці ваші балачки про Прірву і Замки: говоріть англійською, як тут у нас в Черч-Кріку заведено, бо інакше я так ніколи і не знатиму, у який спосіб мене образили!

Ебенезер похитав головою.

— Достоту, ось справжнє благородство, чиє милосердя і ласка проявляють себе у відмові! Й ось вам парадокс, бо та ж сама ласка, що додає мені відваги чітко заявити про своє рішення, водночас завдає йому майже смертельного удару!

— Досить; я прагну зрозумілого пояснення, а не лестощів.

Діставши таку підтримку, Ебенезер виголосив, що подарувати їй тут і зараз рештки своєї невинності хоча й було б для нього неабияким привілеєм, а зарівно і великою радістю, однак він поклав відмовити собі у такій втісі, котра, хоч би яка велична, була б однак позбавлена належного смислу.

— Коли я вперше поринув у вир Життя, — мовив він, — Дівоцтво було стягом із єдвабу, яким я тоді розмахував, у яскравих кольорах і щойно зшитим. Тепер, зазнавши всіляких бур, він полиняв і збігся, подерся в битвах так, що навіть той, хто його несе, може взяти його помилково за ганчірку, якою чистять чоботи. Але попри це, він і досі залишається стягом і заслужив на ту останню почесть, що віддасться прапорам: раз уже я мушу втратити його, то не стану кидати по дорозі, але складу із гідністю на полі бою.

І самому поетові цей образ видався далеко не найгіршим, йому він здався прийнятним і необразливим, а також прозорим і щирим. Одначе, чи поділяла дружина мірошника його думку, він так ніколи й не довідався, бо коли він уже готувався спитати про це, вона, умить пополотнівши, підхопилася з канапи, почувши якоюсь хвилею раніше, що хтось біжить дорогою.

— Моліться Богу, щоб він уберіг вас до того дня, коли ви надумаєте здатися, — сказала вона тремтливим голосом, у якому бринів страх.

— Ось у дверях мій чоловік!

Дружина мірошника двічі впадає в забуття, мірошник — один раз, а поет, який порівнює життя із безсоромним драматургом, жодного разу

Переляк місіс Рассекс, який так не в'язався з її вдачею, нагнав на Ебенезера такого жаху, що коли він побачив мірошника, який увірвався, розмахуючи своєю шаблюкою, із ним ледве знову не приключилося те лихо, якого він зазнав у «Володарі морів» у Плімуті.

— Заради Бога! — закричала місіс Рассекс, підбігаючи до чоловіка. — Що сталося?

— Побачиш, хвойдо, я не буду я, коли не тільки йому, а й тобі не зітну голову!

Він спробував було одіпхнути її вбік, аби дістатися поета, який зіщулився від страху, але вона обвила його, як плющ дуба, так що він, припадаючи на одну ногу, міг тільки шкандибати по вітальні.

— Стривай, Гаррі, ти помилився! — благала вона. — Які твої підозри? А хай мене Бог поб'є, якщо між цим чоловіком і мною щось було!

— Та це я поб'ю тебе! — кричав мірошник. — І мені байдуже, уповноважений він чи ні, уся його вина ясно написана прямо на отій його паскудній морді!

— Бог свідок, сер! — став благати Ебенезер. — Ми з мадам Рассекс лише розмовляли!

Але хоч якими правдивими за своєю суттю були ці слова, на його обличчі читалося, що це не зовсім так. Він скочив убік, коли мірошник замахнувся, щоб вдарити.

— Ану, стій на місці, кат тебе бери!

Мірошник зупинився на мить, аби тильним боком вільної руки відважити своїй дружині такого ляпаса, що вона з криком впала на підлогу.

— А тепер подивімося на твою хтиву утрібку!

Ебенезер усіляко намагався сховатися за столом у вітальні, що відділяв його від каліцтва.

— Облиш його! — заверещала місіс Рассекс. — Ти краще знайди іншого, поки він не відфайдолив Генрієтту!

Ці слова, поза всяким сумнівом, врятували поету життя, бо Гаррі Рассекс, зіпершись на одну руку і перескочивши через стола, уже загнав його в кут. Але від згадки про Генрієтту, про яку він, вочевидь, забув, мірошник ледь не збожеволів від люті; він обернувся до дружини, і якусь мить Ебенезер був певен, що тепер її спіткає та доля, якої йому вдалося на якийсь час уникнути.

— Він забрав її до лісу, — швидко сказала місіс Рассекс, — і поклявся, що вб'є її у млі ока, якщо тільки я чи сер Бенджамін спробуємо стати йому на заваді.

Немов поранений дикий кабан, що відчув запах крові свого кривдника, мірошник видав щось схоже на пронизливий зойк і свиняче рохкання водночас і кинувся надвір.

— Бігом до млина! — вигукнула місіс Рассекс до Ебенезера. — Скажи Генрієтті, щоб вона непомітно втекла до лісу, де Гаррі та я змогли б її знайти, а ти зі своїм приятелем сховайся у візку Мері!

Поет зірвався, щоб виконати її вказівки, але, ступивши надвір всього лише на декілька секунд пізніше за мірошника, побачив, що їхня хитрість провалюється просто в них на очах. Мері Манґамморі, ведучи загублену Афродіту, вбігла, важко дихаючи і крекчучи, на подвір'я саме тоді, коли мірошник знову звідти вискочив; тим часом, хоч Ебенезер, стоячи на сходах біля входу, і не міг їх бачити, Макевой чи Генрієтта, а може, вони обоє визирнули з млина, аби подивитися, що там за метушня, бо хоча Рассекс попростував у бік лісу, Мері, нічого не знаючи про цю хитрість, кинула недоуздок, за який тримала Афродіту, і щодуху побігла до млина з криком: «Назад! Сюди йде сер Гаррі!». Мірошник крутнувся на місці й вайлувато побіг до них. Із млина почувся вереск, у відповідь на який пролунав ще один, цього разу кричала місіс Рассекс, що пробігла, як здавалося, навперейми своєму чоловікові декілька кроків і, чи то спіткнувшись, чи то зомлівши, впала на землю.

Ебенезер також побіг, але не мав жодної гадки, що йому робити. Він досі був дещо ближче до млина, ніж Рассекс, і міг би його випередити, але, оскільки він не мав при собі зброї, це було б самогубним кроком, до того ж безрезультатним. Однак він не міг стояти осторонь чи шукати собі порятунку, коли на Макевоя, а, можливо, і на дівчину чигала смерть. Отож він прибіг на подвір'я, не маючи жодної мети, і, коли Рассекс, не кинувши на нього навіть погляду, пробіг поруч, він повернувся і побіг слідом, тримаючись на безпечній відстані за десять ярдів від нього.

Мері тим часом кудись зникла, але щойно Рассекс увійшов до млина (звідкіля одразу почали долинати нові зойки Генрієтти), вона викотилася з-за рогу в надзвичайно збудженому стані.

— Їй-богу, містере Кук, я зробила все, що змогла, але що далі ми відходили, то ревнивішим він робився, аж поки не сказав, що не піде далі, а хоч би й заради самого короля! Ні, не треба заходити, сер, адже йдеться про ваше життя! О Боже, а ондечки лежить Роксі, геть нежива!

Вона поспішила до впалої Роксі, яку, як вона вважала, проштрикнули шаблею, й Ебенезер, не звертаючи уваги на її пораду, швидко відновив свій шлях до млина. Рассекс уже збирався по східцях, що вели до вузького містка біля коша для зерна; Макевой дерся нагору по другій драбині, що вела від коша на горище, а біля краю горища стояла гарненька Генрієтта, вдягнена у нижні спідниці, чим викривала свою провину, і верещала.

— Ха! Далі тобі вже не втекти! — кричав з помосту мірошник, й Ебенезер зрозумів, що коханці потрапили в пастку.

— Відкинь драбину! — крикнув він Макевою. Ірландець почув його і кинувся виконувати його пораду саме тоді, коли Рассекс почав лізти по драбині. Але хоча та не була ані прибита цвяхами, ані прив'язана, її повздовжні балки вклинилися між двома балками перекриття і надто міцно трималися, щоб Макевой міг вивільнити їх звідтіля, де стояв. Мірошник із зусиллям виліз на другу сходинку, на третю і на четверту, тримаючи в руці шаблю і спостерігаючи за тим, як борсається його жертва.

Опинившись тепер сам на помості, Ебенезер дивився на це, і серце в нього завмирало.

— Кинь що-небудь донизу, Джоне! Збий його звідти!

Макевой з шаленим поглядом роззирався довкола горища, шукаючи якогось гарматня, щоб метнути, і не знайшов нічого грізнішого, ніж шматок кипарису для розпірки, можливо, десь фути три заввишки і три дюйми завширшки. Якусь мить він роздумував, чи не жбурнути його; Рассекс зупинився і, загарчавши та вишкірившись, став очікувати, щоб вчасно ухилитися від удару. Однак Макевой передумав і, встромивши розпірку за останню сходинку драбини нагорі й використовуючи край горища як точку опори, наліг усією своєю вагою на інший край. Почувся гучний тріск; Ебенезер затамував подих; але, вочевидь, ані сходинка, ані важіль не переломилися, бо Макевой поставив обидві ноги проти кінців драбини, що виступали, щоб мати додатковий виграш у силі, і знову наліг. Ще раз щось затріщало; Ебенезер помітив, як драбина посунулася на якийсь дюйм зі свого місця, і мірошник, не знаючи, що йому робити — чи то швидше дертися нагору, чи злазити, поки не впав, — ще міцніше вхопився обома руками й почав сипати прокльонами. Новий кут, під яким опинився важіль, зменшив його плече, і Макевой, який намагався припідняти і відштовхнути драбину, втратив у силі, але тут йому на поміч скочила Генрієтта, і з третьої спроби їм вдалося звільнити драбину з полону між дошками. Слабкий нахил не дав їй впасти одразу, і за ту мить, що знадобилася Макевою, аби посунути її вбік, мірошник встиг вдало зістрибнути на поміст.

Макевой розсміявся.

— Кохання все перемагає, ваша високосте! Спробуйте тепер убити нас, сер!

Рассекс підвівся і грізно потрусив шаблею у напрямку горища.

— А кат його бери, добра робота. Але те, що тримає мене внизу, триматиме вас нагорі, і ми ще побачимо, скільки ви протягнете там на своєму клятому коханні! Багацько фортець, які витримали найлютіші приступи, взяли облогою!

Ебенезер спостерігав за цим з протилежного кінця того ж таки помосту, на якому тепер стояв мірошник. Йому не спадало на думку, що його місце було доволі-таки небезпечним; уся його увага була тепер прикута до коханців, і коли він пригадав, що Макевой нічого не знає про історію викрадення, яку вигадала місіс Рассекс, йому до голови стрельнула одна хитра штука, але ця картина, що раптом постала в його уяві, завадила йому підійти до справи більш розважливо.

— Послухайте, сер! — крикнув він мірошнику досить голосно, аби вони могли почути і скористатися з цієї поради. — Я благаю вас, не треба випробовувати його гнів, поки ваша донька в його пазурах! Хоч якої кривди він вам завдав, а все ж краще відпустити його, ніж дозволити, щоб він убив Генрієтту просто у вас на очах чи піддав її тортурам, як то мають звичай робити чоловіки в безвиході…

Він не встиг закінчити; чи чув Рассекс його підказки Макевою раніше, чи то він тільки зараз уперше помітив його присутність, але в усякому разі стало зрозуміло, що він змінив свою думку щодо невинності поета. Він повернувся до нього, розмахуючи своєю шаблею, і сказав:

— Той, хто наставляє роги іншому, хай стережеться, щоб йому самому їх не пообламували!

Ебенезер не став гаяти часу і, хутко збігши на землю вниз по драбині, що стояла поблизу, побіг до входу, де побачив Мері та дружину мірошника, які стривожено спостерігали за цим. Але хоч місіс Рассекс і була приголомшена тим, вона все ж таки не втратила голови; перш ніж Ебенезер встиг дістатися дверей, вона підбігла до драбини, що впала.

— Давай, Генрієтто! Лізь униз, поки він женеться за сером Бенджаміном!

Вона віддала цей наказ настільки відкрито й передчасно, що, найімовірніше, її метою було лише відволікти увагу чоловіка. Якщо це було так, то її задум спрацював: мірошник на помості зупинився на півдорозі й переводив свій лютий погляд то на неї, то на горище.

— Я вас усіх четвертую!

Ебенезер уздрів якийсь металевий прут з гаком на кінці, схожий на кочергу, що був приставлений до стіни, і, вхопивши його, кинувся на захист місіс Рассекс.

— Ідіть до заїзду, — наказав він Мері, — і приведіть сюди всіх, з кого цей негідник збиткувався!

— Браво! — крикнув з горища Макевой. — Хай він побігає за тобою довкола жорен, Ебене, поки я спущуся додолу; і тоді він буде один проти всіх, а в мене тут проти його сікача знайдеться ще й серп!

Сказавши це, він жбурнув підпірку в мірошника, застромив щойно знайденого серпа собі за пояс і обхопив ногами один із двох дерев'яних стовпів, що підтримували горище, готовий злізти вниз за першої ж ліпшої нагоди. Мері зникла, побігши виконувати доручення, а місіс Рассекс, не спускаючи очей з чоловіка, силувалася підняти впалу драбину, що впала. Самого ж Рассекса, хоч гарматень, випущений у нього Макевоєм, і не поцілив, здавалося, ось-ось мав грець побити від того гніву, що його розпирав. Повагавшись якусь мить, він зупинив свій погляд на Ебенезері, котрий тремтів як осиковий лист, дивлячись на його сповнене ненавистю обличчя.

— Двоє проти одного — це ненадовго! — Він зробив два кроки до краю помосту і, побачивши, що Ебенезер готується втекти, повернувся до середини і почав видиратися на бильця. Очевидно, його намір полягав у тому, щоб зістрибнути чи злізти вниз на самі жорна, аби не дати Ебенезеру зіграти роль Гектора під мурами Трої.

— Е, ні! — одразу вигукнула місіс Рассекс і, перш ніж її чоловік встиг відпустити поруччя, скочила, щоб потягнути за важіль, який поєднував вал, що на ньому були жорна, із валом водяного колеса зовні. Великий верхній камінь загуркотів і став повертатися, і Рассекс підскочив, втративши опору під ногами.

— Кат його бери! — заревів він, ледь не плачучи. — А хай би кат вас усіх узяв!

Притримуючись вільною рукою, він перекинув ногу через поруччя, щоб знову стати на поміст, і це його й згубило. Коли він перехилився, піхви, пересунувшись до внутрішньої сторони його стегна, миттю опинилися між бильцями; щоб звільнити їх, він втягнув живіт і спробував притриматися кінчиками пальців руки, яка стискала шаблю. Пальці його, одразу сковзнувши, не втрималися, і він, чи то не бажаючи, чи то не в змозі випустити шаблю, аби вхопитися цього разу вже міцніше, перекинувся і впав головою назад. Обидві жінки скрикнули, й Ебенезер відчув, як усе його тіло поколює. Падіння було коротким, а позиція вбивча: каблуки черевиків Рассекса досі були на одному рівні з помостом, коли його голова вдарилася об жорно внизу.

— Вріж йому! — гукнув Макевой до Ебенезера. Але потреби в тому не було, позаяк голова і плечі мірошника скотилися з каменя, і він непритомний ліг на землю. Генрієтта істерично заверещала; натомість її матінка, яка вже було раз скрикнула, мовчки повернула важіль, щоб від'єднати камінь, і тільки тоді поцікавилася в Ебенезера:

— Він мертвий?

Поет боязко оглянув його. Потилиця мірошника була вся в крові там, де він вдарився об камінь, але він досі дихав.

— Здається мені, він живий, але знепритомнів від удару.

Мері Манґамморі обережно зазирнула крізь двері.

— Дякую тобі Боже, помер мерзотник! Жоден боягуз не зважився прийти на поміч, хоч як він з них усіх збиткувався, і пан Поет впорався з цим сам!

— Ні, — сказав Макевой, спустившись нарешті додолу, — він сам упорався із собою, цей сер Гаррі, і він ще не мертвий. — Він підібрав шаблю і приставив її до горла мірошника. — З вашого дозволу, місіс Рассекс…

Але дружина мірошника хоч і не виказувала жодних почуттів стосовно того, що з ним трапилося, усе ж не дозволила завдати останнього смертельного удару.

— Спустіть мою доньку, сер, якщо ваша ласка, і ми віднесемо мого чоловіка до ліжка.

Усі присутні виказали подив, і всі, окрім Ебенезера, були цим обурені.

— Цей мерзотник може отямитися будь-якої хвилини, і тоді він знову візьметься за нас! — заперечив Макевой.

— Я так гадаю, що ви і сер Бенджамін уже будете далеко від Черч-Кріка, коли він опритомніє.

— А що буде з вами, леді? — запитав Ебенезер.

— І з Генрієттою! — підкинув Макевой.

Місіс Рассекс відповіла, що попри всі його погрози, найгірше, що він може зробити, так це побити їх обох, але для них це вже не вперше.

— Воля ваша, коли вам смакують різки, — різко мовив Макевой, — але Генрієтту цей катюга і пальцем не зачепить! І якщо буде треба, то я її заберу звідси, з цього округу!

— Генрієтта може їхати чи залишатися, то вже як їй буде завгодно, — вирекла місіс Рассекс.

Мері Манґамморі подивилася на непритомного мірошника і похитала головою.

— Я тебе, Роксанно, не розумію! Я могла б поклястися, що ти зрадієш, побачивши цю тварюку мертвою, як і будь-хто в Черч-Кріку! Звісно ж, ти не з тих дивачок, які жадають, щоби їх шмагали, адже так? Чи, може, ти належиш до тих тендітних створінь, яких навіть поранена гадюка розчулює до сліз?

Місіс Рассекс махнула роздратовано рукою в бік своєї подруги.

— Я ненавиджу його, Мері. Це найгрубіший і найжорстокіший чоловік; він перетворив на суцільну муку моє життя і життя Генрієтти. Я одружилася з ним, добре знаючи, що так воно і буде, і Бог мене за цей гріх справедливо покарав; і не мені вирішувати, коли покласти край цій карі.

Ебенезер був зворушений цією промовою, але, ризикуючи образити її, він все ж таки наважився вказати на те, що в минулому вона не мала жодних докорів сумління, вчиняючи перелюб.

— Ну, і що ж це доводить, — різко запитала вона, — поза тим, що прості смертні подеколи збиваються зі шляху, яким ідуть святі? Це правда, що я його зраджувала із задоволенням; і так само правда, що я зраділа, коли він упав (хоч і не це керувало мною, коли я потягнула за важіль), і я б зраділа втричі більше, побачивши його в труні. Але я ніколи не буду тією, хто його туди вкладе, і жодній живій душі не дозволю його вбити.

Мері пирхнула.

— Матір Божа, від кого я це чую, це Роксі Рассекс чи Марія Магдалина? Принаймні хоч не лікуй цього мерзотника, якщо в тебе залишилася бодай крапля любові до решти людства.

Але місіс Рассекс твердо стояла на своєму і наказала Генрієтті, яка вже вдяглася належним чином після порятунку з горища, допомогти їй перенести й досі непритомне тіло мірошника до його покоїв. Дівчина якось непевно подивилася на Макевоя, у чиїх очах прочитала кинутий їй виклик, і відмовилася слухатися.

— Прошу тебе вибачити мені, мамо, але я й пальцем не поворухну, щоб урятувати його. Сподіваюся, він помре.

Мати на якусь хвилю насупила чоло; але подумавши, всміхнулася і виголосила, що коли Генрієтта має намір «віддати себе під опіку» пана Макевоя, то вона благословляє їх, і вони обоє можуть собі вирушати, і краще це зробити якомога швидше, поки Рассекс не отямився; потім, здивувавши Ебенезера і Макевоя, вона додала, швидко пробурмотівши щось французькою, із чого поет зміг вирізнити тільки іменник dispense de bans[88] та прислівник bientôt[89]. Генрієтта зашарілася, неначе дівиця, і відповіла спочатку зрозумілішою французькою, що хоч у неї і є підстави вірити, що Макевой і справді захопився нею à la point de fiançailles[90], вона не має жодного наміру ставати його дружиною, поки не дізнається краще про його майновий стан.

— А натепер, — повела вона далі англійською, — я збираюся залишитися тут, із тобою, і розділити з тобою всі нещастя, але хай мене візьме дідько, якщо я хоч чимось пришвидшу їхній прихід!

— Гарно сказано! — Мері заплескала в долоні. — І я також не стану цього робити!

— І я також, — долучився Макевой. — І я не стану тікати, як миша, поки не прокинувся кіт. Я збираюся стояти на варті біля його покоїв із цією шаблею, якщо ви дозволите мені, або ж он там край лісу, якщо будете проти, — і та година, коли він у гніві підніме руку на Генрієтту, буде його останньою на цій землі або ж останньою моєю.

— У мене немає сил віднести його самотужки, — місіс Рассекс стала просити Ебенезера. — Прошу вас, допоможіть мені, сер.

Відчуваючи себе почасти відповідальним за стан мірошника, Ебенезер погодився. Від цього короткого обміну французькими фразами у нього почало якось дивно гудіти в голові, так що він ледве чув заперечення інших, аж поки Мері, коли вони залишали млина, не сказала:

— І чого це ти так стала перейматися здоровлям того чортяки, Роксі? Було ж колись таке, що ти радо кинула його напризволяще, аби його там і прибили?

— Саме той раз і був мені наукою, — відказала місіс Рассекс, — бо інакше б я нізащо не викупила його. І якби вони викинули його на корм акулам, я так гадаю, що сама вкоротила б собі віку.

Декілька місцевих мешканців зібралися на дорозі між заїздом і млином, щоб вивідати, чим же скінчилася ця бійка; угледівши поваленого мірошника, вони видали переможний крик, після чого місіс Рассекс відіслала Мері застерегти, що їхня радість дещо передчасна. Решта ж зайшла в дім; Генрієтта з Макевоєм залишились у вітальні, поки місіс Рассекс із поетом несли свій тягар в опочивальню господаря дому. Мірошник не виказував жодних ознак повернення тями, навіть коли його дружина заходилася обмивати і накладати завій на його рану.

— Я перев'яжу йому голову і приведу лікаря, — зітхнула вона. — Якщо він виживе, то виживе, а якщо помре, то помре. У всякому разі я зобов'язана вам за те, що ви задовольнили мою забаганку. — Вона зупинилася, побачивши дещо спантеличений вираз обличчя поета. — Щось не так, сер?

— Та мені просто цікаво, — відповів Ебенезер. — Якщо вам так заманулося бути моєю боржницею, люб'язна леді, то чи не могли б ви, якщо ваша ласка, сплатити свій борг, дозволивши мені задати вам одне нескромне запитання: чи брав вас і вашу доньку коли-небудь у полон пірат на ім'я Томас Паунд?

Тривога, що враз виникла на обличчі жінки, була йому за відповідь. Вона подивилася на Ебенезера новими очима і здивовано мовила, немов звертаючись до самої себе:

— Авжеж, але ж як це мені не спало на думку раніше? Ваш пошарпаний одяг, історія про кораблетрощу!.. Але вже минуло майже шість років, відколи ви взяли нас у полон між Джеймстауном і Сент-Мері… однак як ви все це не забули?

— Ні, мадам, я ніякий не пірат, — розсміявся Ебенезер, — і ніколи ним не був; бо інакше навряд чи був би діваком, як ви думаєте?

Місіс Рассекс узялася рум'янцем.

— Але ж наша ганьба, звісно, не є предметом пересудів у всій Англії, а ви самі нетутешні. Звідкіля вам стала відома ця історія?

— Вона значно відоміша, ніж вам те може здатися, — дражнився поет. — Клянуся вам, я почув її від мого вихователя в диліжансі дорогою до Плімута.

— Ні, сер, я і так встидаюся! Кажіть правду!

Ебенезер запевнив її, що саме так і було.

— Цей мій вихователь — дивна і дуже складна людина, що почувається як у себе вдома однаково на юті в Тома Паунда чи в кабінеті Ісаака Ньютона; досі я не знаю, хто він у глибині душі — лиходій чи філософ. І сюди я прибув, шукаючи саме його та його брата-дикуна з причин таких доленосних для всіх нас, що я навіть не наважуюся вам про них сказати, і ця справа така нагальна… а хай уже там, ви самі побачите і зрозумієте, щойно я вам розкажу. Цьому чоловіку, люба леді, ви одного разу зробили дивовижну послугу, хоч вам про те і невідомо, і, власне, зважаючи на цю послугу, він і врятував ваше життя і вашу честь від піратів. Ви коли-небудь чули про Генрі Берлінґейма?

Місіс Рассекс ще більше зашарілася і, озираючись довкола, аби впевнитися, що ні її чоловік, ні парочка у вітальні їх не підслуховують, підійшла і зачинила двері до опочивальні. Ебенезер вибачився за свою не дуже ґречну поведінку і попросив пробачення на тій підставі, що доручення, яке він має виконати, дуже термінове, додавши, що Генрі Берлінґейм (котрий, як він дав їй зрозуміти, і був насправді її рятівником і quondam[91] коханцем) нікому більше, звісно, не розказував цю історію, і що він висловлювався дуже поштиво, і був дуже високої думки про місіс Рассекс і її доньку, як це і личить благородній людині. Дружина мірошника зніяковіло зиркнула на двері.

— Дозвольте мені вас ще раз запевнити, — сказав Ебенезер, — що вам не треба тривожитися за честь Генрієтти. Макевой нічого про це не знає.

— Я так гадаю, він уже встиг дізнатися, що вона не дівиця, якщо ви про це, — відверто мовила місіс Рассекс. — Але я маю вам сказати, містере… Бенджамін… хоч питання честі — це справа пуста і вона нічого нам не додає, втім, ваш вихователь — дуже незвичайний коханець, про якого мені ще ніколи не доводилося чути ні перед тим, ні потім, і скидається на те, що ви маєте неправильне уявлення про нашу пригоду…

Ебенезер, знітившись, опустив очі й визнав, що він і справді донедавна помилявся у цьому питанні — і то не тільки стосовно двох присутніх тут леді, і лише зовсім нещодавно йому відкрилася цікава правда щодо Берлінґейма.

— О Боже, леді, я маю вам стільки розповісти! Про Берлінґеймові пошуки, у яких ви самі відіграли далеко не останню роль! Про моє надскладне завдання, у якому ви також можете зіграти свою роль! Яким же безсоромним і напрочуд дивовижним драматургом є Життя, яке щодня підлаштовує такі неймовірні збіги обставин, які й Чосеру не снилися, і наважується крутити такі коверзні, що й сам Боккаччо такого б не наплів!

Місіс Рассекс погодилася з такими думками і висловила готовність вислухати всю історію, але спочатку перекинулася декількома словами наодинці з Генрієттою, аби її донька намарне не турбувалася.

— Здається мені, що мій чоловік ще не скоро становитиме небезпеку, і хоч би якими важливими були ваші пошуки, я цілком певна, що вони можуть зачекати до ранку. Приємно буде провести вечір, слухаючи вашу розповідь, сер Бенджамін.

— Ну, що ж тоді, можливо нам було б варто вже покінчити із цими нашими прибраними іменами? — Він сміливо обійняв за стан місіс Рассекс. — Із мене такий же сер Бенджамін Олівер, як із Макевоя уповноважений Його Королівської Величності з вітряків та водяних млинів; ви чули, як Мері називала мене «містером Поетом»?

Він відчув, як дружина мірошника вся напружилася, і прибрав свою руку, вважаючи, що таке вільне поводження їй не дуже сподобалося; аби приховати своє сум'яття, він вдав, що вона була стурбована якраз отим його фахом.

— Ох, невже поет настільки менш привабливий, ніж лицар? А якщо він часом носить пишний титул на кшталт Лауреата Меріленду?

Місіс Рассекс відвела очі вбік.

— Ви заміняєте одну машкару на іншу, — коротко мовила вона.

— Ні, клянуся вам! Я Ебенезер Кук, який колись прикидався, що носить титул Лауреата Меріленду.

Дружина мірошника, почувши це, здавалося, не стільки поставилася з недовірою, як розсердилася.

— Чому ви мені брешете? Я знаю напевно, що Лауреат Меріленду цієї хвилини мешкає в Молдені разом зі своїм батьком і геть ні в чому на вас не схожий.

Ебенезер розсміявся, хоч і був дещо збитий з плигу її поведінкою.

— Для мене не дивина, що якісь лихі люди найняли цілу купу нових самозванців; те, що ними рухає, і досі мене вражає, але я вже звик до їхніх засобів. Та подивіться мені просто в очі, моя дорога Роксанно: я клянуся всім, що мені дороге, що я Ебенезер Кук із Сент-Джайлзу і Молдену.

Місіс Рассекс повернула до нього своє бліде обличчя, недовірливо дивлячись.

— Святий Боже, а що коли ми… — вона повернулася до дверей, поклала руку на клямку і, зомлівши, впала на підлогу, де і зосталася лежати, так само непритомна, як і її чоловік.

Переслідуючи різноманітні цілі, поет зустрічає роздичавілого чоловіка-дикуна і розанглізовану дружину-англійку

Генрієтта і Макевой швидко прибігли на поклик Ебенезера, і з допомогою Мері Манґамморі місіс Рассекс вклали до ліжка в покоях Генрієтти. Коли декілька хвилин по тому її привели до тями, давши нашатирю, то вона за посередництвом Мері наказала Ебенезеру негайно залишити її дім і більше ніколи не повертатися.

— Ох ти ж і підступний звідник, Ебене! — заходився шкилювати з нього Макевой, хоч його так само, як і решту, ця вимога спантеличила. — І що ти там такого намагався зробити в тій кімнаті?

— Клянуся перед Богом, я нічого не зробив! — заперечував поет. — Послухайте, Мері, скажіть їй, що я негайно піду, але маю знати, чим же я її образив, і хочу вибачитися перед нею!

Мері переказала його слова і, повернувшись, повідомила, що місіс Рассекс не хоче пояснювати цю свою вимогу і не стане слухати жодних вибачень.

— Вона сказала: «Цей чоловік нічого такого не зробив, але я не можу приймати його в своєму домі», — отакими були її слова! А хай мене дідько візьме, якщо мені коли-небудь доводилося бачити щось подібне! А ти що скажеш, Генрієтто?

Дівчина погодилася, що така несамовита безпідставна поведінка була зовсім не притаманна її матері.

Ебенезер зітхнув.

— Ну, що ж, тоді я негайно піду і знайду собі місце для ночівлі деінде. Прошу, не думайте про мене щось зле, міс Рассекс, і спробуйте все ж таки дізнатися, що ж за цим криється, бо я не знатиму спокою, аж поки не почую, у чім тут справа, і не загладжу свою провину.

І далі сказав, що вранці він спробує дібрати якогось способу дістатися затоки Тобакко-Стік; і незалежно від того, зазнає ця його двояка місія успіху чи невдачі, він скоро повернеться до Черч-Кріка, де дуже сподівається застати місіс Рассекс, яка вже не так сильно гніватиметься, і якщо навіть і не пробачить його, то хоч принаймні пояснить йому, у чому ж полягала його нетактовність.

— Тобі краще залишитися тут, — сказав він Макевою. — Якщо ми підемо обидва, Біллі Ромлі може подумати, що йому погрожують.

— Ви сказали «Біллі Ромлі»? — запитала Генрієтта.

— Так і є, — підтвердила Мері, — але ти маєш приборкати свою цікавість, поки я і містер Макевой не розповімо всю історію. — А Ебенезерові сказала: — Це ви маєте вибачити бідолашну Роксі, містере Кук. Таким уже важким видався цей клятий день, і вона перевтомилася. А щодо завтрашнього дня, то дозвольте вже мені відвезти вас туди на моєму візку. Мені й самій неабияк кортить побачити цього Біллі Ромлі з причин, про які немає потреби говорити, і не без того, що я можу стати вам у пригоді, щоб переконати його стати на наш бік у тій нашій справі.

Ебенезер із вдячністю пристав на її пропозицію та прийняв від неї в борг два фунти, бо всі його кошти вичерпалися. Він доручив Мері негайно повідомити йому, якщо відбудуться якісь зміни в поведінці місіс Рассекс чи в стані здоров'я мірошника, і вирушив. Він один пішов до заїзду, відчуваючи великий неспокій на душі, і ті кілька тутешніх мешканців, що, очікуючи якихось новин з млина, залишилися тут, зустріли його майже як героя. Оголошення Ебенезера, що Рассексу анітрохи не покращало, усі зустріли з погано приховуваною радістю, і сам трактирник, найнятий мірошником, наполіг, щоб поет повечеряв і переночував тут коштом заїзду.

Під час їжі Ебенезер розмірковував над дивною поведінкою місіс Рассекс. Єдине, що спало йому на думку і чим можна було б пояснити її обізнаність зі станом справ у Молдені й ту сильну відразу, яку вона виказала, почувши його ім'я, — це те, що Рассекс був якось пов'язаний із тією бридкою торгівлею гріхом, яку вели бондар Вільям Сміт і капітан Мітчелл. Нарешті він зібрався на мужності й підійшов до трактирника.

— Послухайте, приятелю, чи чули ви що-небудь про Ебена Кука, який має звичай називати себе Лауреатом Меріленду?

— Ебена Кука? — обличчя чоловіка просяяло. — Та чого ж, чув, сер; це ж той самий хлоп, що заправляє лупанаром на мисі Кука разом із Біллом Смітом.

Серце поета тьохнуло; скидалося на те, що в цьому його припущенні була частка істини.

— Еге ж, це він. Але ж ви його, напевно, ніколи і в очі не бачили?

— Та як же ж не бачив, сер Бенджамін? Бачив. Я зустрічався з ним лише раз, декілька днів тому…

Ебенезер насупився, бо збирався відкрити своє справжнє ім’я.

— То ви кажете, що бачили його?

— Еге ж, бачив, сер, один раз, оце якраз на тому самому місці, де ви зараз стоїте. Звичайної такої собі зовнішності чоловік, нічого такого, що його вирізняло б. Подейкували, що він шукає якусь дівку, яка втекла з Молдену, одну з цих брикух, ну, ви знаєте, але маю визнати, що при мені він про це не згадував.

Трактирник вишкірився.

— Він шукав Діву, ми всі добре це знали, і якби він прийшов на декілька днів раніше, ми б таки скерували його до неї. Але тоді вона вже була леді Ромлі, ну, то ви вже знаєте, і дідька лисого відвів би його хтось до дружини Біллі, а хоч би вона і була звичайнісінькою хвойдою. Добре, що хоч сера Гаррі не було поблизу… — І на підтвердження своїх слів щодо міс Бромлі, бо ж Ебенезер спробував було взяти їх під сумнів, трактирник знову запевнив його, що це була повія, яка втекла з Молдену. Поет не став наполягати на протилежному з двох причин — йому не хотілося відштовхувати цим трактирника, і йому раптом стрельнула до голови одна тривожна думка: чи не могло часом бути так, що Дівою з Черч-Кріка насправді була не міс Бромлі, а бідолашна Джоан Тоуст? Деякі деталі цієї історії вказували на те, що таке було цілком можливо: дівчина вправно стояла на захисті своєї цноти (хіба Джоан тієї ночі, коли він її покинув, не пропонувала йому жити разом цнотливим життям у Лондоні?), її цілковито незалежна поведінка і твердість духу (що аж ніяк не вказувало на скромну міс Бромлі), її вповні зрозуміла помилка, коли вона сплутала Біллі Ромлі з Генрі Берлінґеймом, і, на жаль, навіть те, що вона нарешті не витримала і дозволила індіянинові викрасти себе. Але, можливо, найпоказовішою подробицею, що свідчила на користь цього здогаду, був той момент, коли «міс Бромлі», не тямлячи себе, наполягала на тому, що її звати Анна Кук: те, що Джоан, божеволіючи від розпачу, ототожнила себе не тільки в корчмі, а й подумки із тією особою, чий перстень вона носила, із особою, до якої вона цілком імовірно почала дуже ревнувати, — ця думка з такою силою вразила його, неначе в тому вже не залишилося жодних сумнівів, і його совість аж застогнала від такого удару.

Але його невідкладне завдання, хай якою дрібничкою воно здавалося в порівнянні, змусило його відкласти на потім роздуми на цю тему. Він передумав і не став відкривати свого справжнього імені, а вирішив іти іншим шляхом.

— Мене насправді цікавить не Ебен Кук; я лише хотів вивідати, чи ви, так би мовити, людина бувала. Я в цій провінції новенький, приятелю, але, як кажуть, парубкові тут, як і в Лондоні, зовсім не обов'язково спати самому завдяки цілій купі таких веселих закладів, як Молден. Тож нічого дивного в тому, що чоловік спитає, чи такий привітний дім, як цей…

Він дав можливість трактирнику завершити речення; очі чоловіка весело заіскрилися, але він похитав головою.

— Е, ні, тут вам не пощастило, сер Бенджамін; старий сер Гаррі ніколи не наважувався перетворити це місце на справжній бурдей, боячись, щоб якийсь аж надто змисний бахур не висмалив Генрієтту на повію.

Поет знехотя відкинув свою здогадку, відчуваючи, однак, деяке полегшення від того, що цей заїзд не був борделем, позаяк не дуже уявляв собі, як би він інакше виплутався з цих розпитків.

— Але все одно я б не хотів, щоб ви думали, що тут, у Черч-Кріку, немає де розважитися, — вів далі трактирник. — Як би вам сподобалося, коли б я вам сказав, що леді, до якої ви маєте звернутися з цією справою, це та сама леді, із якою ви сьогодні приїхали сюди?

— Та невже?

— Клянуся вам! — обличчя трактирника переможно сяяло. — Її звати Мері Манґамморі, Мандрівна Повія Дорсету… правда, вона тепер Настоятелька, ну, ви розумієте… але я ладен закластися от на ту ціну, яку вона бере за вхід до свого монастиря, що вона може дібрати якогось способу… Отакої! Про вовка помовка!

Ебенезер подивився туди, куди був спрямований погляд хлопа, і побачив Мері, яка щойно ввійшла до приміщення і дещо стурбовано роззиралася навкруги. Він перехопив її погляд, і коли вона підійшла до столу, трактирник, щиро привітавши її, вибачився, що мусить залишити їх наодинці й, підморгнувши, заявив, що сер Бенджамін має до неї одну справу.

— Я вдав, що помилково взяв цей заїзд за бурдей, — пояснив Ебенезер, щойно вони могли говорити, не боячись, що їх почують, і коротко розповів про свій здогад і про те, як він у ньому помилився.

— Я могла б позбавити вас необхідності вигадувати цю байку, якби ви спитали мене. Присягаю, містере Кук, я просто не знаю, який ґедзь вкусив бідолашну Роксі!

— Отже, їй стало гірше?

— Та вона геть звар'ювала, хоч у Бедлам вези!

Сам мірошник, за її словами, почувався ні краще, ні гірше, ніж раніше, але місіс Рассекс, замість того, щоб заспокоїтися, після того як Ебенезер пішов, ще більше знавісніла і втратила здоровий глузд: на неї неначе щось найшло, вона то сипала прокльонами, то плакала і впадала в якусь апатію; спроби Мері розважити її розповідями про Генрі Берлінґейма і Біллі Ромлі лише дратували її, викликаючи нові потоки сліз і спалахи гніву; вона нагримала навіть на Генрієтту і вигнала її з кімнати.

— Я так гадаю, що то вона не через вас так осатаніла, — впевнено заявила Мері, — бо чого б це вона тоді так суворо обійшлася з Генрієттою? Ба більше, вона, схоже, гнівається на себе так само, як і на всіх інших; рве на собі волосся, дряпає щоки і кляне той день, коли вродилася на світ! Ні, містере Кук, я переконана більше, ніж будь-коли, що це події цього дня так роз'ятрили їй серце, нічого тут таємничого немає; і я боюся, як би вона цієї ночі геть не стратила розум, і вже без вороття.

Ебенезера це не дуже переконало, але іншого, правдоподібнішого пояснення в нього не було. Він замовив два кухлі пива і, коли Мері скінчила оповідати свої новини завсідникам корчми, розказав їй, що, на його тверде переконання, Дівою з Черч Кріка насправді була Джоан Тоуст. Вона спочатку висміяла цю його думку, а потім вислухала з подивом, сум'яттям і дедалі більшою цікавістю.

— Я тут тобі нічого не можу заперечити, — визнала вона нарешті, — однак я не розумію, чого б це вона стала обирати собі ім'я Меґ Бромлі. А втім, я так скажу, що воно нічим не гірше від решти.

— Я переконаний, що це вона! — вирік поет, і сльози виступили в нього на очах. — Далебіг, Мері, яких тільки нещасть я не накликав на голову цієї дівчини! Якби ж то Бог міг перенести мене цієї ночі до неї, я став би благати її вибачити мене. Якби ж то заради всього святого…

Вираз жаху на обличчі Мері урвав йому мову; дивлячись, поки він говорив, кудись повз нього, туди ж, куди й трактирник, вона також побачила, що хтось увійшов, і її реакція могла налякати будь-кого, хто подивився б на неї тієї миті. В Ебенезера аж мороз поза шкірою пішов.

— Це Гаррі Рассекс? — прошепотів він.

— Свят, свят, свят! — простогнала Мері, і Ебенезер, очікуючи найгіршого, повернувся, щоб побачити це на власні очі. Новоприбулий був не Гаррі Рассекс, а якийсь сухорлявої статури джентльмен, побачивши якого усі завсідники одразу піднялися, щоб з ним привітатися. Серце поета підплигнуло; він розкрив було вуста, щоб гукнути «Генрі!», але якраз вчасно зупинився, зрозумівши, що цей чоловік був не Берлінґеймом «Ніколасом Лоу», а Берлінґеймом із Сент-Джайлзу, на п'ятнадцять років старшим і засмаглим під сонцем Меріленду, тобто це був зовсім не Берлінґейм…

— Це мій Чарлі Маттассин, що повстав із мертвих! — крикнула вголос Мері.

— Ні, Мері, — прошепотів Ебенезер, — це Біллі Ромлі!

Усі присутні були здивовані цим раптовим вигуком. Сам Ромлі кинув вітатися і, спантеличений, обернувся з усмішкою на вустах. Двоє його приятелів щось пробурмотіли, але він не звернув на них уваги і, підійшовши до столу, за яким сидів поет, злегка вклонився Ебенезеру і звернувся до жінки, на якій було лиця не знати, таким воно стало мертвотно-блідим.

— Я перепрошую, мадам, але мушу вас спитати, чи не назвали ви щойно зараз ім'я «Чарлі Маттассин»? — Його голос, як помітив Ебенезер, мав такий самий тембр, як і в Берлінґейма, але вимова була радше континентальною, ніж англійською.

— Ви як дві краплі води схожі зі своїм братом! — відповіла Мері й, не соромлячись, заплакала. Інші завсідники підійшли ближче, аби подивитися, що тут сталося; Біллі Ромлі чемно попросив їх дозволити йому самому довідатися, в чім тут справа, і вони повернулися на свої місця.

— Ви дозволите мені тут присісти поруч з вами, сер? Дякую. А тепер, моя люба леді…

— Прошу вас, дозвольте мені пояснити, сер, — втрутився Ебенезер. — Просто неймовірний збіг обставин привів вас сьогодні ввечері сюди!

— Я цілком згоден, — мовив Біллі Ромлі. — А щодо пояснень, то, може, їх і не треба буде зовсім: моя люба леді, чи ви часом не міс Манґамморі?

Подив на обличчі Мері одразу змінився страхом.

— Але ж, містере Ромлі, ви не думайте про мене зле, я присягаюся…

— Що ви ніяким чином не причетні до смерті Маттасинемаруга? Дозвольте ж і ви мені присягтися, міс Манґамморі, що ніхто, окрім Маттассина, не причетний до смерті Маттассина. Він сам себе занапастив, я визнаю це, і хоч, зважаючи на той його вибух почуттів, могло здатися інакше, втім, я знаю, що він помер, зберігаючи ваш образ у своєму серці. — Він усміхнувся. — Але звідки ви могли знати, що я його брат? Невже тільки завдяки цій схожості між нами?

Мері досі була надто спантеличена тим, що відбулося, аби здобутися на якусь зв'язну відповідь, тож Ебенезер пояснив:

— Нам довелося почути історію ваших пригод від звіролова Гарві Рассекса, сер…

— Любий Гарві! Оце справжнісінький джентльмен! Тож тоді ви знаєте, що раніше мене звали Коханкоупретс, або Білогорлика Дзюбок; втім, це пояснює далеко не все.

— Справа, яка мене привела сюди, з'ясує решту, — мовив Ебенезер. — Я прибув до Черч-Кріка, аби принести вам звістку від таяка Чікамека.

Уперше досі спокійний Біллі Ромлі, здавалося, втратив самовладання: брови його насупилися, очі зблиснули таким вогнем, що у поета аж кров захолола в жилах, бо ж йому так часто доводилося бачити цей спалах гніву в очах Берлінґейма.

— У таяка Чікамека немає ніяких звісток, які б мені хотілося почути, — сказав він з погрозою в голосі.

— Може, й нема, сер, — одразу ж погодився поет, — втім, мушу сказати, що як джентльмен ви не можете відмовитися вислухати мене: я присягаю вам, що життя кожного чоловіка, кожної жінки чи дитини у цій провінції у ваших руках!

Біллі Ромлі втупив погляд у кухоль пива, який йому приніс трактирник; здавалося, його гнів тільки укріпився й обернувся на впертість.

— Ви говорите про війну, що насувається. Мені до того немає діла.

Ебенезер передбачав такі труднощі; він зітхнув, змушений примиритися з тим, що йому таки доведеться мати справу із затятістю індіянина.

— Ну, що ж, хай буде так, сер, я більше не буду зловживати вашою люб'язністю. Сподіваюся тільки, що ваш брат Берлінґейм, беручи до уваги мою з ним дружбу, буде більш розважливим.

Ці слова справили очікувану дію. Біллі вхопив його за руку і, широко розкривши рота, витріщився на нього, не вірячи власним вухам.

— А це що за таку підступну штуку вигадав мій батько?

— Цю штуку, пане, вигадав я, щоб переконати вас вислухати мене, бо маю до вас кілька нагальних справ; втім, усе, що я сказав, — щира правда. Так само, як і те, що я із задоволенням повідомив таяку Чікамеку, що ваш молодший брат, Генрі Берлінґейм Третій, не загинув і не пропав; він був моїм вихователем в Англії впродовж шести років і нині перебуває десь неподалік, за декілька миль звідси. — І хоч він і опасувався відвернути від себе цього чоловіка, який також досить сильно його лякав, але від тієї жахливої відповідальності, яка гнітила Ебенезера, йому раптом урвався терпець. — Чорт вас забирай, сер, та відкиньте ви вже свої сумніви й підозри; я стою на боці людства, а не Чікамека! Вам знайомий цей перстень? Еге ж, це перстень Куассапелага, який він дав мені за те, що я порятував його життя, коли він ховався у скелях. Авжеж, ви чули цю історію раніше? Тоді ви знаєте, що хлоп, якого я залишив доглядати за ним, також завдячує мені своїм життям — це був прив'язаний до колоди невільник на ім'я Дрепакка, котрий, я так думаю, був вашим приятелем! Гадаєте, я став би благати вас врятувати життя моїх товаришів, очоливши цю страхітливу ребелію? Я прийшов сюди, бо маю план, а не прохання, сер; план порятувати і англійців, і агатчвупсів! — Він зупинився, аби відновити самовладання, і закінчив уже дещо спокійнішим тоном. — Ба більше, я хотів би поговорити з вами як джентльмен із джентльменом стосовно вашої дружини, адже маю всі підстави думати, що ця жінка мені дуже дорога; і якщо після всього цього вам все одно ще потрібні докази моїх добрих намірів, то знайте, що ми можемо нарешті говорити, не боячись, що в нашу розмову втрутиться ваш ворог мірошник Рассекс — він цієї хвилини лежить на порозі смерті після сьогоднішньої сутички зі мною і моїм товаришем.

Біллі Ромлі був приголомшений.

— Святі Небеса, сер, у мене просто дух від подиву перехоплює! Мій отець, моя дружина, мій давно втрачений брат… у мене просто голова обертом іде! — Він розсміявся. — Тепер ясно, що я вас хибно зрозумів, тож покірно прошу мене вибачити, містере…

— Кук, Ебенезер Кук, з Молдену. — Поет відчув полегшу, спостерігши, що це ім'я, вочевидь, нічого не значило для Біллі Ромлі.

— Пане Кук. — Індіянин міцно потис йому руку. — Але дозвольте мені сказати від самого початку, містере Кук, що попри всі чутки, які стверджують протилежне, моя дружина так само дорога мені, як, за вашими словами, і вам, і її стан (про котрий, я так розумію, ви чули) є предметом, який мене дуже турбує. Щиро кажучи, я й приїхав сюди сьогодні ввечері саме для того, щоб попитати поради в цьому питанні у місіс Рассекс… і дякувати за це Богу!

Мері, нарешті давши раду своїм почуттям, пояснила, що місіс Рассекс нездужає, і, вибачаючись, сказала, що мусить тепер повернутися до ліжка хворої.

— Якщо ви досі збираєтеся відвідати місіс Ромлі, — сказала вона Ебенезеру, — то я їду завтра рано-вранці.

— Ні, — заперечив Біллі Ромлі, — ви повинні бути моїм гостем ще сьогодні ввечері, сер, і на дозвіллі розкажете мені про всі ваші чудеса; тільки так і не інакше! А ви, міс Манґамморі, коли вже мусите зараз іти, переказуйте місіс Рассекс мої спочуття і побажання скоріше одужати і скажіть, що я пораджуся з нею іншого разу; але я мушу невдовзі поговорити з вами про Маттассина — може, завтра? Мені потрібно стільки спитати і стільки розповісти!

Мері була така схвильована, що їй майже відібрало мову, тож вона спромоглася лише пробелькотіти щось на кшталт подяки і залишила заїзд. Біллі уважно дивився їй услід, аж поки вона не зникла, і потім похитав головою.

— Б'юся навзаклад, колись вона була красунею! І навіть зараз, попри все… Не буду вдавати, що розумію її, містере Кук, але я цілком розумію мого брата, мені так здається. — Він повернувся до поета з усмішкою на вустах. — А тепер, сер, що скажете ви? Якщо справа, яку ви маєте до моєї дружини, не передбачає поєдинку між нами за те, щоб здобути її ласку, тоді вирушаймо до затоки Тобакко-Стік; це лише чотири милі по дорозі, і я маю добрих коней, які довезуть нас туди. Просто дивом дивуєшся, коли чуєш цю історію про мого брата!

Ебенезер був у захваті. Він навіть і не підозрював, як сильно тривожився в очікуванні зустрічі з Біллі Ромлі до тієї хвилини, коли доброзичливість цього чоловіка геть розвіяла її. Це була наче чергова зустріч з Генрі Берлінґеймом після тривалої та гнітючої розлуки, але з Берлінґеймом, велич і пишнота якого не були двоїстими, чия доброзичливість не викликала сумнівів; одне слово, це був меткий веселун Берлінґейм, який прийшов колись порятувати його в Коледжі Святої Маґдалени. Ще залишалося непросте завдання — спонукати його врятувати Бертрана і капітана Керна — і ще делікатніше питання — що ж робити з Джоан Тоуст; але в присутності Біллі Ромлі, під впливом його шляхетних манер і владної поведінки Ебенезер просто не міг зневіритися в успіху своєї справи, а тим паче впасти в розпач. Навпаки, підупалий духом, він піднісся; обличчя його пашіло від вдячності, випромінюючи тепло взаємної доброзичливості. Поки він одягав свій каптан, Біллі Ромлі (який так і не скидав свого) ознаймив присутнім у заїзді, що сум'яття, викликане міс Манґамморі, було спричинене тим, що вона переплутала його з іншою людиною, узявши за його покійного брата Чарлі Маттассина, чоловіка, який збився з пуття і якого повісили за вбивство мінгера Вільгельма Тіка та його родини. Ебенезер був здивований щирістю цього чоловіка, але Біллі, виявляється, знав, із ким має справу: хоч вони і були вражені цим викриттям, однак, перемовляючись між собою пошепки, радше співчували йому, аніж виказували якусь ворожість.

— Ну от! — вигукнув Біллі. — Тепер, коли ваші дружини дістали моє благословення у вигляді порції пліток, дозвольте мені поблагословити вже і вас, почастувавши чарчиною!

І коли всім завсідникам, які прийшли від цього в захват, налили чарки, він на додачу купив ще одне «барильце на візок», виголосивши, що день, коли сер Гаррі Рассекс зламав собі карк, не можна було не відсвяткувати. Це твердження зустріли гучними схвальними вигуками, і, коли обоє чоловіків побажали всім присутнім доброї ночі й залізли у візок Біллі, Ебенезер відчув, що йому заздрять усі в корчмі.

Вони зупинилися на якусь хвильку біля млина, де він представив Макевоя об'єкту своїх пошуків, оголосив про свої наміри на найближчий час і довідався, що в той час як місіс Рассекс нарешті заснула, у стані мірошника не відбулося жодних змін; потім вони вирушили на захід вузьким і темним шляхом. Ніч була тихою і морозною; крізь дерева поет вгадував великий трикутник з Денеба, Веги та Альтаїра, хоча сузір'їв, до яких вони належали, не було видно.

— Наша невеличка подорож триватиме десь із пів години, — сказав Біллі. — З вашого дозволу, я б хотів попрохати вас приберегти звістку від мого батька на потім, щоб я сам міг здогадатися про її зміст. Але я мушу вислухати все про того джентльмена, який називає себе моїм братом, і я так гадаю, що, перш ніж ми дістанемося місця, нам було б ліпше сказати один одному все, що ми маємо на думці стосовно моєї дружини. Але ж стривайте: не личить братися до всіх цих нелегких справ на суху горлянку; передусім треба розплести вінок леді Діжечці!

— Їй-богу, — засміявся Ебенезер, — та ви радше близнюк Генрі Берлінґейма, аніж просто брат! Скільки разів я просто згорав від нетерплячки, бажаючи почути якусь новину, що він мав для мене, або ж розповісти йому свою, а натомість мав чекати, поки ми не покуштуємо свинячого сідельця, і вже потім він задовольняв мою цікавість!

Вони скуштували вміст барильця, і добрезний білий ямайський ром приємно обпік поету нутро. Й індіянин, і він закуталися в пледи, і вкупі з ромом і безвітряною погодою це створило їм такий затишок, ніби був місяць квітень, а не кінець грудня. Коні повільно ступали підмерзлим шляхом, колеса візка приємно порипували і похрускували. Ебенезер дав волю своєму тілу, і воно колихалося в такт з ресорами; сама думка про те, що треба буде знову переповісти історію пошуків Берлінґейма і свою власну заплутану історію, досі викликала в нього відразу, але за тих обставин це завдання здалось йому навіть приємним. Зітхнувши, він розпочав, але то було зітхання чоловіка, певного в тому, що його історія стане неабиякою втіхою для її оповідача. Не згадуючи про всі свої сумніви, зауваження, розчарування і подив, він розповів, як капітан Салмон врятував Берлінґейма; про те, як той був у юності моряком, циганським менестрелем і вченим у Кембриджі; про час, проведений ним у Сент-Джайлзі, і про любов близнюків до нього; про його пригоди в провінції як представника однієї зі сторін, що вели боротьбу за владу, і як пірата мимохіть; про те, як його врятували обидві леді Рассекс; про його марні намагання знайти своїх батьків і про те, як поет нещодавно знайшов розгадку цієї таємниці.

— Питання полягало в тому, — сказав він, дійшовши майже до кінця своєї повісті, — хто був між сером Генрі й Генрі Третім і як так сталося, що мій приятель вийшов таким світлошкірим, як і будь-який англієць, тоді як ані в «Особистому діяріуші» сера Генрі, ані в «Таємній історії» капітана Джона Сміта нічого не згадується про леді Берлінґейм. Навіть ця остання частина «Історії», котру ваші люди називають «Книгою англійських дияволів», так і не розв'язала цих питань, оскільки нащадки сера Генрі й Покатавертуссан мали бути мішанцями англійця з агатчвупсом, ким, власне, таяк Чікамек насправді і є.

— Наскільки я зрозумів, це й досі залишається таємницею, — визнав Біллі. — Втім, я не маю жодних сумнівів, що цей чоловік є моїм братом. Просто чудасія якась!

— Так, як і не меншим дивом була та випадковість, що дала мені ключа до розгадки. — Він розповів про те, як вони вдвох з Берлінґеймом відвідали єзуїта Томаса Сміта, який розважив їх, оповівши історію отця Фітцморіса. — Коли я помітив скриню отця Фітцморіса в домі таяка Чікамека і дізнався, що король одружився з дитям того мученика, я дістав відповідь: згідно із законом середніх чисел, їхній союз мав породити не тільки такого, як ви, хто має мішану кров обох своїх батьків, але й чистокровного індіянина і чистокровного англійця у рівній кількості. Тобто Маттассина і Генрі Берлінґейма.

— Який же подарунок ви мені зробили! — стиха вигукнув Біллі. — Брата навзамін бідолашного Маттассина! Я навіки ваш боржник, сер! Але чим же він тепер займається, бо ж він, я бачу, і швець, і жнець, і в дуду грець, і де я можу його знайти? Адже я маю намір негайно розшукати його, чи в Кембриджі в Меріленді, чи то в Кембриджі в Англії!

Маючи на мислі прохання до Біллі про допомогу, Ебенезер відповів, що Берлінґейм і досі дуже заклопотаний політичним життям у провінції як агент лорда Балтимора, на службі в якого він знову і знову наражає своє життя на небезпеку заради справедливої справи. Важко було хвалити спрямовану проти бунтівників діяльність чоловіка, який нещодавно перекинувся на інший бік, зайшовши у спілку з Джоном Кудом (що, наскільки то було відомо Ебенезеру, і сам міг бути найголовнішим ребелізантом і заколотником), але поет дійшов висновку, що Біллі Ромлі радше буде схильний погодитися на той план, який, на його думку, схвалив би його давно втрачений брат.

— Щодо того, де він зараз перебуває, я не дуже певен, бо його домівка там, куди його ведуть інтереси цивілізації. Але моє бажання знайти його не менш нагальне, ніж ваше, бо я знаю, що він поставив би на кін своє життя, аби запобігти різанині. — Отож тут він, хоч і обіцяв приберегти цю історію на потім, не втримався і розповів про ті небезпечні обставини, за яких він довідався про напад, що має статися, й умови звільнення Бертрана та літнього капітана, які висунув Чікамек. — Він хоче, щоб його син, який мав би владу Куассапелага і Дрепакки, очолив агатчвупсів у цьому повстанні. Я ж молю Бога, щоб ви або Генрі, коли ви не зможете зробити цього разом, якось перехитрили б його в ім'я миру і доброї волі; займіть своє місце короля агатчвупсів і використайте свій вплив однаково на благо червоношкірих, чорних і білих. Це не так уже й неможливо, я гадаю, аби ви…

— Але ж, сер, ваша обіцянка, ваша обіцянка! — Біллі підняв руку. — Перейдімо до моєї дружини. Перш ніж ви мені розкажете, у чому ваша справа, чи можу я припустити, що вам відома історія нашого… женихання?

— Авжеж, від Гарві Рассекса і Мері Манґамморі, яка почула її від дружини сера Гаррі.

— Обидва ці джерела варті довіри. Тоді, поза сумнівом, ви знаєте, що я розділяю вашу тривогу щодо того стану занепаду, у якому з власної волі перебуває міс Бромлі. Я і досі ще не християнин і не законний мешканець Провінції, сер, а отож не можу по-справжньому одружитися з нею, як того прагну. Але вона й чути про це не хоче, навіть якби це й було можливо; вона не хоче нічого, окрім простого обряду агатчвупсів, який я відправив і який не визнаю ані я, ані закони Меріленду, якщо однією зі сторін виступає англієць.

— Тоді вона насправді не є вашою дружиною, якщо тільки цей шлюб не трактувати у світлі загального права?

Біллі визнав, що так воно, на жаль, і є.

— Я щиро визнаю, як це вже вам відомо, що був ладен узяти її ґвалтом і викрасти, як це віддавна ведеться в агатчвупсів. Я сховався в лісі неподалік млина сера Гаррі і, привернувши певними звуками її увагу, змусив підійти до вікна, після чого й сам їй показався. Я мав на меті перелякати жертву, але замість зомліти міс Бромлі вийшла до мене сама і, коли я спробував було напасти на неї… гм, досить сказати, що нападати зовсім було не треба, вона пішла, бо це був її вибір, і залишається зі мною, бо так схотіла. Ба більше, хоч як я наполягав і вмовляв її жити так, як це і личить справжній леді, вона перетворила себе на дикунку — ба ні, ще гірше, на якусь тварину, яка не хоче ані розмовляти, ані дбати про себе! Вам, напевно, доводилося чути ті байки, в яких я катую її, тримаючи над вогнем? Клянуся вам, що свідомо я не дозволив би й волосинці впасти з її голови, але вона десь довідалася, що індіянські чоловіки мають звичай прив'язувати сварливу жінку біля багаття зі свіжого дерева, аби вилікувати її лихий норов, і вона змушує мене зв'язувати її мотузкою й у такий спосіб обкурювати над вогнищем.

Ебенезер клацнув язиком.

— Як прикро, бідолашна жінка!

Біллі пильно подивився на нього і злегка смикнув віжки.

— Я вам це розповідаю, друже, маючи на те підстави. Я цілком припускаю, що на мій союз із міс Бромлі можна дивитися лихим оком; адже хтозна, попри вашу сердечність, ви можете бути її братом або нареченим і прийшли сюди, аби помститися за її викрадення… Вона нічого не каже мені про своє життя та зв'язки в минулому.

Цим він аж ніяк не хоче сказати, правив Біллі далі, що знімає із себе відповідальність у цій справі; хай яким було минуле міс Бромлі, саме він через свою необізнаність напав на неї в корчмі Рассекса і по тому свідомо вирушив до неї, аби взяти її силоміць; не можна було виключати, що цей її теперішній ненормальний стан був спричинений тим потрясінням, яке вона пережила внаслідок його нападу. Проте він дуже любить її, і зичить їй усякого добра, і ладен зробити все, що завгодно, аби поліпшити її становище чи у якийсь інший спосіб показати, що він не ухиляється від відповідальності.

Ебенезера настільки обеззброїла відвертість і привітність цього чоловіка, що хоч думка про занепад Джоан і ранила його до сліз, однак він не міг знайти в собі гніву на її викрадача.

— Нехай вас притягають до відповідальності люди чеснотливіші, ніж я, — натомість сказав він. — Тільки скажіть мені одне: чи носить ця жінка який-небудь перстень?

— Перстень? Так, носить один, вона його то цілує, то кляне, але нічого про нього не говорить. Це щось на кшталт срібної печатки; я так думаю, що він зроблений для того, щоб відганяти злих духів чи нагадувати про щось, за чим вона шкодує, бо на ньому є слово, схоже на «банно» довкола печатки: B-A-N-N-E.

На якусь мить ця загадка спантеличила Ебенезера; потім він упізнав анаграму.

— О Боже, це якраз те, чого я і боявся! Я більше, ніж наречений цієї дівчини, містере Ромлі; я її чоловік і прийшов сюди, серед усього іншого, визволити її з ваших пазурів! Одначе я переконаний, що ваша вина ще менша, ніж я собі уявляв; це я насамперед несу відповідальність за той жалюгідний стан, у якому опинилася Джоан Тоуст — це її справжнє ім'я, а не Меґ Бромлі, і якщо ви справді любите її і жалієте, то це ви маєте покарати мене, а не навпаки.

Його попереднє почуття благополуччя враз вивітрилося, і він ознайомив Біллі з історією свого зв'язку з Джоан Тоуст і того, яку кричущу несправедливість він учинив щодо неї, чим і пояснювалася її втеча з Молдена і її теперішній ненормальний стан.

Індіянин слухав з великою цікавістю і спочуттям.

— Даруйте, якщо це запитання здасться вам недоречним, сер, — сказав він, коли поет скінчив. — Як я зрозумів, ви кажете, що хоч і пошлюбили цю жінку, втім, ви досі лишаєтеся діваком, правильно? Просто дивовижно! А втім, як я зрозумів, ви натякали, що міс Тоуст, чи то пак місіс Кук… як би це міг сказати джентльмен?.. що ви, імовірно, не єдиний чоловік, який мав можливість насолоджуватися її товариством, і що інші, скажімо так, ставилися до її честі не так поштиво, як ви… Це правда, чи я якось хибно витлумачив ваші слова?

Ебенезер усміхнувся.

— Тут нема чого добирати слів, сер. У Лондоні вона була повією.

— Я зрозумів, — пробурмотів Біллі, але зморшки на його чолі свідчили про те, що це пояснення його не повністю задовольнило.

— І ви, звісно, цілком певні щодо цих речей?

Поет не міг приховати свого гіркого гумору.

— Либонь, ви не дуже обізнані з тим, як можуть поводити себе цивілізовані жінки, сер; спритна хвойда може перелюбствувати аж до самісіньких воріт Пекла і потім продати Люциперу дозвіл розплести їй віночок!

— Достоту так воно і є. А втім, перстень видається таким певним доказом… — і він, дещо розгублений, якось нерішуче дозволив кінцю речення так і повиснути в повітрі. — Ну, ось і кінець нашим здогадам: ондечки стоїть моя хатина.

Дорога вивела їх з лісу до чималенького прибраного поля, яке на півночі межувало з вузькою затокою. На вужчому кінці біля берега стояла хатина, у якій горіло тьмяне світло, а поблизу були надвірні будівлі. Коли вони завели коней до стайні та стали підходити до будинку, Ебенезер почав дедалі більше хвилюватися, очікуючи зустрічі з Джоан Тоуст; найблагородніше, як він вирішив, було б просто покірно постати перед нею, не намагаючись шукати собі якогось виправдання, і чекати, як вона до цього поставиться.

Біля порогу Біллі Ромлі зупинився і поклав руку на поетове плече.

— Друже, я хочу, щоб між нами не залишилося жодних непорозумінь: чи ви маєте намір забрати мою… тобто, я так розумію, свою дружину… чи ви маєте намір забрати її заради її ж власного добра?

— Саме такими і є мої наміри, — визнав Ебенезер.

— Навіть силоміць, якщо в тому виникне потреба?

— Я не маю зброї і не схильний до насильства, сер; моїм єдиним оружжям є слово, і я спробую її переконати, але хтозна, може, вона навіть і слухати мене не стане. Як і ви не мусите запрошувати мене до себе за цих обставин. Я позиватися не буду.

Біллі всміхнувся.

— Ви шляхетна людина! Ну, добре… отже, оскільки ми обидва любимо цю жінку, і обидва відчуваємо себе відповідальними за її стан, тоді нехай питання, як його поліпшити, буде для нас понад усілякі особисті інтереси: кожен запропонує їй свій вихід із цього становища, і ми залишимо право вибору за нею. Може, вона взагалі не схоче мати жодних справ з нами обома!

Ебенезер погодився, знову прийшовши у захват від того, як швидко його господар став такою цивілізованою людиною, і вони ввійшли до хатини. Біля дверей мерехтіла єдина свічка, а у коминку догоряв вогонь останніх жарин; у кімнаті стояв морок і було прохолодно.

— Єгоуканґренепо! — вигукнув Біллі й пояснив упівголоса: — Вона хоче, щоб я називав її цим ім'ям. Єгоуканґренепо!

Почулося якесь бурчання, і на дерев'яній лаві з прямою спинкою, що стояла біля вогнища, щось заворушилося; жінка звелася, сівши спиною до дверей, протерла очі й почухала своє темне розкуйовджене волосся. Замість сорочки на ній був якийсь брудний лахман, вона щось буркотіла і шкрябалася, мов мавпа, яка вибирає на собі бліх. У Ебенезера від цього огидного видовиська запаморочилася голова. Ця проява, встаючи з лави, знову почухала голову, і на якусь мить у світлі свічки зблиснув її срібний перстень. Цей спалах був ледь помітний, але він так засліпив поета, що той умить забув про свій намір. Він побіг, щоб кинутися до її ніг.

— Джоан Тоуст! О Боже, скільки ж горя я тобі приніс!

Почувши звук його голосу, дівчина ледь видихнула від подиву; побачивши, як він ринувся до неї, вона зойкнула і схопилася за лаву, щоб обіпертися. А потім уже настала черга Ебенезера стогнати і затинатися, бо, попри її змінену зовнішність, мерехтливе світло свічки і сльози, що застилали йому зір, він, коли вона повернулася, побачив, що дружиною Біллі Ромлі була не Джоан Тоуст і не Меґ Бромлі, а його сестра Анна.

Пропонується широке узагальнення щодо того, як зберегти культурну енергію, проілюстроване за допомогою риторики й необачності

Хтозна, чи то через те, що він надто довго не був у вжитку, чи то від великої несподіванки, проте голос Анни після отого її першого зойку геть зрадив її. Брат і сестра палко обнялися, відчуваючи щиру полегшу від того, що нарешті таки знайшли одне одного, але коли Ебенезер, раз-у-раз зі втіхою повторюючи її ім'я, схлипуючи та шморгаючи носом, заходився пояснювати спантеличеному Біллі Ромлі, що вона йому не дружина, а сестра-близнючка, у нього з'явилося відчуття, що вона немов заціпеніла в його обіймах. Його пам'ять одразу ж заполонили спогади про ті жахливі речі, які він довідався від Берлінґейма, до яких долучилась і згадка про історію женихання принца агатчвупсів, що тепер знову стала викликати в нього відразу. Вони засоромилися своїх обіймів; він навіть не намагався втримати її, коли вона одіпхнула його і, впавши на лаву, залилася слізьми.

— То вона і справді ваша сестра? — запитав Біллі.

Поет кивнув.

— Спробуйте зрозуміти, — сказав він, із зусиллям вимовляючи слова. — Це важка для нас обох хвилина… Я не можу вам зараз усього пояснити…

— Ще буде час, — мовив Біллі. — А зараз моє товариство буде обтяжливим для всіх нас; тож я мушу сказати вам adieu та обіцяю повернутися лише на сніданок.

— Ні! — Анна раптом віднайшла свій голос. Сльози залишили сліди на її брудному обличчі. — Цей чоловік — мій муж, — оголосила вона Ебенезеру.

— Ну, то звісно, — пробурмотів поет. — Це я повинен піти.

— Я вам цього не дозволю, — твердо сказав Біллі. — Хай би що там між вами сталося, це справа сімейна, і її треба якось владнати. У будь-якому разі я збирався трохи поспати у повітці: маю підстави думати, що туди останнім часом унадився якийсь злодюга. — Привід був не дуже переконливий, але ніхто не став з ним сперечатися. Біллі з ніжністю поклав руку Анні на голову. — Прошу тебе, спробуй полагодити свої сімейні паркани поблажливістю і доброзичливістю; дуже прикро бачити, коли брат і сестра не люблять одне одного. Ну ж бо, не хнюпся! І ви, сер: я й так уже у вас у боргу за те, що ви змусили її знов заговорити, і більш ніж вдячний за те, що трапилася нагода відплатити вам тією ж монетою за те, що ви подарували мені брата. Я прошу вас тільки пам'ятати про нашу домовленість: вранці ви повинні розповісти мені новини з острова Бладсворт, і ми подивимося, що тут можна вдіяти.

Анна, похнюпивши голову, нічого не сказала; Ебенезер також, хоч і знітився від того, що не знайшов у собі сил заперечити; але він так прагнув поговорити із сестрою наодинці, що дозволив Біллі розпалити в хаті багаття і піти до непривітної повітки. Він не смів навіть звести очі на Анну; від самої думки про її стан йому хотілося плакати. Якийсь час вони сиділи на протилежних кінцях лавки і, втупившись поглядами в багаття, вряди-годи шморгали носами і витирали очі.

— Ти була в Молдені? — зважився він нарешті запитати.

Краєм ока він помітив, як вона заперечно похитала головою.

— Я зустріла пана Сперданса на пришибі в Кембриджі…

— Тоді ти знаєш про мою ганьбу. І ти, напевно, також зустрічалася… з моєю дружиною, бо я знову бачив твого персня. — Йому підступило до горла; сльози полилися з новою силою, і він, вкрай схвильований, повернувся до Анни. — Я був змушений одружитися з нею або ж загинути, звикаючи до тутешніх умов, так, як померла наша матуся; але вона в тому не винувата, Анно; ти не повинна думати про неї зле. Це правда, що вона повія, але вона вирушила слідом за мною до Меріленду, тому що кохала…

Він знову затнувся, згадавши, як Берлінґейм стверджував, що Анна зробила це через ту саму причину.

— Це через мене вона захворіла на пранці й потрапила в залежність від опію; аби бути зі мною, їй довелося стерпіти такі образи і приниження, що важко навіть уявити, і вона вигляділа мене, коли я хворів, нічого від мене не вимагаючи, ба навіть не зазіхала на мою цноту, я присягаю! Коли все було втрачено, її єдиним бажанням було втекти до Лондона і жити там разом, мов брат і сестра, аж поки її недуги не зведуть її в могилу. І я, Анно… я зрадив цю святу жінку найганебнішим чином! Я втік сам-один; залишивши її помирати на самоті! Це мене ти маєш зневажати, а не бідолашну Джоан Тоуст!

— Зневажати? — Анна, здавалося, була здивована. — Як я можу зневажати когось із вас, Ебене? Ти втратив Молден, бо тебе ошукали, і честь свою так само, адже скрутні обставини, у яких ти опинився, вимагали від тебе одружитися. Прикро, що ти її кинув; це пекельна мука — бути одному!

Вона вирішила, що після цих слів буде краще якусь хвилю помовчати. Потім, обережно добираючи слова і відводячи вбік очі, вона запитала, як же так сталося, що він не в Лондоні. Чи він знав, що вона у Меріленді? Чи здогадувався, що вона кохає Генрі Берлінґейма ось уже понад десяток років і приїхала до Меріленду, сподіваючись вийти за нього заміж? Чи зрозумів він, що саме ті жахливі новини, які їй довелося почути від Бертрана, від пана Сперданса і Джоан Тоуст, і той розпач, що охопив її, коли вона не могла знайти ані Генрі, ані свого брата, і той струс, якого вона зазнала через напад дикуна, що дивовижно нагадував Берлінґейма, призвели до того, що вона опинилася в такому стані? Рясні сльози сорому покотилися з її очей. Ебенезер узяв її за руку, але так і не став відповідати на ці її запитання.

— Щоб розповісти всю мою історію, знадобиться не одна година, — м'яко сказав він, — й останніми днями я стільки разів розповідав ту чи ту її частину стільком різним слухачам, що вже втомився від цього. Присяй-бо, Анно, я можу стільки розказати! Одного разу, коли нас уперше розлучили увечері, ти заплакала й сказала, що ми вже більше ніколи не зможемо надолужити те, що втратимо, бувши окремо, — і я навіть не здогадувався, яким воно було важливим, це твоє спостереження! Наразі нас розділяють не години і не кімнати; таке враження, що ми перебуваємо на вершинах двох гір-близнюків, але ж яка величезна прірва лежить поміж ними! Ми спробуємо поєднати їх, перекинувши місток, перш ніж залишимо цю хатину, хоча, щоб усе пояснити, нам треба цілий тиждень — який же він джентльмен, цей Біллі Ромлі, що дав нам декілька годин, аби ми мали змогу розпочати! Але я так гадаю, що спершу було б краще почути, що ж сталося між тобою та Джоан і що там діється у Молдені тепер, коли туди приїхав наш батько, бо, щоб навести глянс навіть на найдрібнішу подробицю моєї розповіді, може знадобиться ціла година. — І щоб навести приклад, він вирік, що схожість, яка існує між Біллі Ромлі й Генрі Берлінґеймом — це диво не більше, ніж схожість між братами. Анна була така приголомшена цим, що ледь на втратила мову; вона просила пояснити, але Ебенезер був невблаганний.

— Послухай, — сказав він, — ти взагалі не бачила Генрі? Я мушу знати це, перш ніж розпочну.

— Зовсім не бачила, — зітхнула Анна, — і в Кембриджі, і в Сент-Мері його також ніхто не бачив, це ім'я взагалі їм не відоме.

І змирившись із тим, що їй таки доведеться відкласти свої запитання на потім, вона розповіла, як їй було самотньо в Сент-Джайлзі, як у ній поступово ріс страх, що Берлінґейм так ніколи і не дізнається про своїх батьків (бо, як вона сказала, з'ясування цього питання було передумовою їхнього шлюбу), і як вона остаточно постановила залишити батька наодинці з його скаргами, приєднатися до Ебенезера в Молдені й переконати Берлінґейма, щоб він полишив свої пошуки, або ж допомогти йому, чим тільки зможе.

На цьому місці Ебенезер її перервав; повертаючи до себе її обличчя, він сказав:

— Любо Анно, у присутності брата тобі не треба соромитися будь-чого! Цей наш міст має стояти на биках з любові та щирості, бо інакше він впаде. — Він мав на мислі те кохання, яке вона начебто мусила відчувати до нього і щодо якого, як він думав, їм треба було неодмінно порозумітися від самого початку; однак він раптом пригадав, як Берлінґейм стверджував, що Анна і сама ледве здогадувалася про цю свою дивну одержимість, і цілком можливо, що зовсім не усвідомлювала того. Її спантеличений погляд, здавалося, тільки підтвердив це припущення. — Тобто я хочу сказати, — додав він, затинаючись, — що одного разу справи повернули так, що Генрі вважив за потрібне довірити мені деякі свої таємниці… одне слово, я взнав від нього деякі речі, що ти… — він не міг говорити далі; Анна, як і він, зашарілася по саму маківку і прикрила очі долонею.

— Тож тоді ти знаєш, що мій чоловік схожий на нього в усьому, — мовила вона. — Коротше слово, я так само незаймана, як і ти, але, як і ти, я далеко не невинна.

— Давай-но більш про це не будемо говорити! — благально мовив Ебенезер.

— Хіба що тільки ще одне. — Вона прибрала долоню і уважно подивилася на нього. Ебенезер був певен, що зараз вона зізнається у своїй протиприродній пристрасті. Те, що могло зараз статися, викликало у нього ще більшу тривогу, позаяк він підозрював, і в тому Берлінґейм його палко запевняв, що в якійсь мірі він і сам поділяє її; але натомість Анна виголосила, що він не повинен вважати її наївною в тому, що стосується Генрі Берлінґейма. Хіба ж вона не бачила, що найбільшу втіху вони йому справляли удвох? Хіба не викликав він у неї відрази у Сент-Джайлзі своїми амурними розправами про все на світі — від спаржі до собачок різних статей?

— Я так гадаю, що значно легше пізнати когось іншого, аніж самого себе, — мовила вона. — У характері Генрі мало того, про що б я ще не знала. — Вона вперше всміхнулася і зашарілася, раптом щось пригадавши. — Чи ж варт мені сказати тобі дещо, що він від тебе приховав? Я спитала його, перед тим як ви залишили Лондон, чого ти так панькаєшся зі своєю незайманістю, тоді як я так прагну позбутися своєї? І я ще сказала, що коли б ти був на його місці, то ми б уже давно поклали край цій нашій невинності.

Ебенезер почовгався.

— Він відповів, — продовжила Анна, дивлячись Ебенезеру просто в обличчя, — що ти плекаєш у своєму серці велику і потаємну пристрасть до жінки, у якій світ тобі відмовив, і що ти радше залишатимешся і надалі діваком, ніж погодишся на щось гірше!

— Це правда, у певному сенсі, — підтвердив поет. — Одначе це не стільки світ відмовив мені в Джоан Тоуст, як Джон Макевой і…

— Стривай, я ще не скінчила. Я маю зізнатися, Ебене, що ця новина, почута від Генрі, збудила в мені неабиякі ревнощі, хоч я і знала, що рано чи пізно ми все одно маємо когось пошлюбити. Просто ми були настільки близькими, ну, ти розумієш… У всякому разі я спитала, як звати цю леді, що викрала твоє серце, дивуючись, що ти так ніколи і не відкрив цієї таємниці своїй любій сестрі, що колись знала кожну твою думку і кожну забаганку. Генрі відповів, що ти й сам навряд чи усвідомлюєш насправді, хто вона, але навіть якби й усвідомлював, то сила звичаю запечатала б тобі вуста, оскільки об'єктом твоєї пристрасті є… твоя сестра!

Ебенезер аж підскочив.

— Генрі так сказав? О Боже, мерзенним витівкам цього чоловіка немає ні кінця, ні краю! Ти знаєш, Анно, що він мені казав про тебе те саме? Я довідався про твій зв'язок із ним, ну, ти розумієш… це сталося ще до того, як я взнав, що він неспроможний… і мене просто розпирало від гніву і заздрощів…

Він урвав мову, так і не скінчивши речення, але прихований зміст його слів був зрозумілий їм обом. Кімната враз виповнилася напругою і сум'яттям, але цього разу це чуття було відмінне од того, що охопило їх перед тим; їм раптом стало незручно на лаві; Анна, вдаючи, що їй треба почухати ногу, висмикнула руку з-під його руки і відвела погляд.

— Отже, — мовила вона і зупинилася, бо мусила відкашлятися. — Скидається на те, що в його словах усе ж таки було гірчичне зерня правди.

Якийсь час вони не могли розмовляти. Мовчанка була гнітючою, але Ебенезеру ніяк не спадало на думку, як її урвати. На щастя, Анна прийшла йому на порятунок; лагідним, розміреним голосом, немов ніякого відступу від теми їхньої розмови й не було, вона поновила свою оповідь про подорож із Сент-Джайлзу, не вдаючись до жодних додаткових пояснень, неначе було само собою зрозуміло, що нею рухало бажання з'єднатися із Генрі Берлінґеймом. Поету потеплішало на серці.

— Я нічого не чула про його справи аж із 1687 року, відколи ми з тобою залишили його в Лондоні. Потім минулої весни він підійшов до мене і звернувся так, як потім звернувся до тебе в диліжансі до Плімута, видаючи себе за полковника Пітера Сеєра. Коли я нарешті переконалася, що це насправді був він, Генрі розповів мені історію своїх пригод у провінціях, про своє відкриття декількох згадок свого тезка у Віргінії і про всі ті політичні інтриги, у які він був уплутаний.

Ебенезер поставив їй декілька запитань, що безпосередньо стосувалися цього останнього предмета, зізнавшись, що має певні сумніви стосовно добрих намірів Берлінґейма щодо себе і, що важливіше, не цілком певен, чи дійсно діло лорда Балтимора праве, а справа Куда несправедлива. Отож довелося відмовитися від попереднього задуму і розповісти, як Генрі вдавав із себе Чарлза Калверта і Джона Куда, і про те, як він одкинувсь од першого і переметнувся до другого; про те, як Бертран Бертон був переконаний, що сам Берлінґейм і є тим Джоном Кудом; про наявність доказів, які свідчили, що Куд, лорд Балтимор, Берлінґейм і сам Ендрю Кук, усі разом чи, може, хтось із них, безпосередньо причетні до тієї ганебної торгівлі повіями та опієм, про яку Анна довідалася від Бенджаміна Сперданса; і, нарешті, про ту всеосяжну підозру, яка виникла в Ебенезера, що і Балтимора, і Куда не існує взагалі, хіба що тільки коли вони знаходять своє втілення в особі Берлінґейма, або ж вони існують, так би мовити, як абстракції, не маючи до того ніякого стосунку і, можливо, навіть не здогадуючись про всі ці каверзи й чини, що їм приписують.

Анна слухала зацікавлено, але була не дуже здивована поведінкою Берлінґейма.

— Чи є лорд Балтимор і Джон Куд справжніми, чи то лише вигадка, — вирекла вона, — сказати я того не можу, хоча важко було б повірити в те, що таке узагальнення не має під собою якихось підстав. Я також не можу упевнено стверджувати і те, чи є ці двоє супротивниками, чи спільниками, або ж чи протистоять вони один одному в одних справах, а в інших входять у союз і на чиєму боці правда. Але я маю підстави думати, що коли Генрі по-справжньому зацікавлений у цих справах, то він ні до кого з них не привернувся серцем; та він, по щирості, й не суперечить сам собі, коли спочатку тягне руку за одного, а потім за другого. Чоловік, яким він дійсно захоплюється і якому, як я гадаю, служить — це губернатор Ніколсон.

— Ніколсон! — пирхнув Ебенезер. — Таж він, як я чув, ні риба ні м'ясо; він не католик, а втім, бився разом із Яковом на Ганслоу-Гіт; він був помічником Едмунда Ендрю і так різниться від нього, що ці двоє геть зневажають один одного; лорд Балтимор обрав його на призначення королівським губернатором, думаючи, що Ніколсон поділяє його вподобання, але хоч Ніколсон, схоже, і заклопотаний тим, щоб Куд постав перед судом, проте управляє так, неначе лорда Балтимора не існує взагалі, що, звісно, може так і бути.

Але, уже викладаючи ці свої заперечення, Ебенезер дедалі більше переконувався в тому, що ця нова гіпотеза Анни була цілком вірогідною, аж поки його доводи не стали звучати як докази на її підтримку. Ще раніше Берлінґейм зізнавався, що його метою було наструнчити Куда і Ендроса проти Ніколсона на пожиток Балтимору — так би мовити, «зіштовхнути супротивників лобами» на користь третьої сторони. Але чи не Ніколсон насправді був третьою стороною, а Балтимор лобатим супротивником? Якщо виходити з того, що йому довелося чути про його нетерпимість до всіляких мрійників і бунтівників, про його впертість і практичність, його відвагу, завзятість, запальну вдачу і працездатність, вдача Ніколсона, здавалося, мала привабити Берлінґейма радше, аніж характер Чарлза Калверта. Ба більше, хоч Ніколсон і не був ідеалістом, втім (коли Ебенезер поміркував над цим), він був либонь єдиною впливовою людиною, яка насправді щось робила, аби підтримати освіту й культуру, наприклад, на плантаціях: він відкрив Коледж Вільяма і Мері, поки обіймав посаду заступника губернатора у Віргінії, і пообіцяв відкрити подібний заклад у Енн-Арундел-Тауні за громадські кошти. І навіть найменш привабливі риси цього чоловіка — те, що він, наприклад, байстрюк, чи якісь неясні еротичні вподобання, що залишали його байдужим до жіночого товариства і породжували всілякі чутки, що він ґвалтівник і що має протиприродні нахили — це все, як Ебенезер міг легко собі уявити, було цілком привабливим в очах Берлінґейма. Одним словом, те, що почалося як спростування, закінчилося як скарга.

— Чому Генрі не міг розповісти це мені від самого початку, як розповів тобі?

— Це питання не до мене, — лагідно мовила Анна. — Але він не довіряв тобі, Ебене, бо ти був у такому захваті й від своєї цноти, і від патенту лорда Балтимора. Ти ж знаєш, як він мав звичку вдавати із себе адвоката диявола у Сент-Джайлзі; коли маєш справу із Генрі, то ні в чому не можна бути впевненим.

Це пояснення було слабою втіхою поету, але він мовчки слухав, поки Анна розповідала далі свою історію подорожі до Сент-Мері-Сіті й того, як вона натрапила на Бертрана, котрий видавав себе за Лауреата Меріленду, — оповідку, яку Ебенезер уже чув раніше від самого Бертрана.

— Я була змушена зійти на берег біля Черч-Кріка, — сказала вона, — і винайняти візника, щоб доїхати до Кембриджа, звідкіля збиралася дістатися Молдена; але неподалік пришибу в Кембриджі я побачила якогось жалюгідного старого жебрака, що розмовляв із жінкою, якоюсь нечупарою, і хоч я не мала жодного уявлення, хто вони такі, я випадково вгледіла цей перстень на руці цієї жінки…

— О Боже!

Вона показувала його жебракові, і, коли він, побачивши його, розреготався, вона страшенно розлютилася й вигукнула:

— А йди ти до біса, Бене Спердансе! Він усе одно мій чоловік, і звідки нам знати, може, той негідник викрав його, щоб десь прикінчити!

Упізнавши той перстень, що колись належав їй, пояснила Анна, вона здогадалася з того, що їй розповів Бертран, що ця жахливого вигляду жінка мусила бути її невісткою, а згадка про те, що Ебенезера могли викрасти якісь злодії, дуже її стривожила. Вона підійшла до цих двох і назвала себе, після чого ця жінка, попри те що вона тільки-но захищала Ебенезера, заходилася тепер усіляко клясти його, називаючи боягузом, брехуном і бандуром, потім кинула персня просто Анні під ноги й оголосила, що має повернутися до Молдену, перш ніж новий хазяїн цього бурдею, Ендрю Кук, почне її шукати. Почувши новину, що Ебенезер кинув свою наречену і, зі слів містера Сперданса, повернувся з якимось іншим джентльменом до Англії, Анна знепритомніла. Містер Сперданс привів її до тями і розповів, що зараз робиться в Молдені: що бондар Вільям Сміт перетворив його на кубло всіляких гріхів; що хазяїн Ендрю прибув туди з гуртом якихось незнайомців днем раніше, дуже стурбований тим, що йому нічого не відомо про те, де перебуває його донька, і геть знавіснів, почувши новину, що Ебенезер втратив маєток, а побачивши, що ж там насправді відбувається, так розлютився, що його, схоже, грець ударив. Прикутий тепер тимчасово до ліжка, він проводить свій час, проклинаючи все людство, але не дуже було зрозуміло, чи ж то він насправді вже не може повернути собі назад маєток, чи той його гнів спричинений лише кепським станом речей; так само було незрозуміло, чи причетний він до справ капітана Вільяма Мітчелла чи ні, і коли так, то якою мірою.

Ебенезер похитав головою.

— Гай-гай, і що з цього вийде? — І він змалював обставини, за яких під час судового засідання в Кембриджі несамохіть відписав мис Кука, і пояснив, що той інший чоловік, який разом із ним зійшов на борт «Пілігрима», був сам Берлінґейм. — Але моя оповідка має зачекати, поки ти не скінчиш свою, оскільки це нас поверне назад до Біллі Ромлі й до причин, чому я тут. І що ти зробила потім? Повернулася до Черч-Кріка?

— Авжеж, — мовила Анна. — Я не сміла показатися в Молдені, допоки не довідалася б дещо більше про стан батька, і не сміла залишатися в Кембриджі, бо він напевно почув би про це. Я благала містера Сперданса нікому не казати, що він бачив мене, і він пообіцяв дати мені знати, тільки-но про щось дізнається, позаяк він і сам немало був зацікавлений у тому, що відбувається на мисі Кука. Потім я винайняла помешкання в Черч-Кріку під ім'ям Меґ Бромлі, сподіваючись, що дочекаюся того часу, коли можна буде безпечно приїхати до батька, перш ніж у мене вийдуть усі гроші, або ж у якийсь інший спосіб відшукаю ту провідну нитку, що приведе мене до Генрі. — Кінець цієї історії змусив її розплакатися. — Ну, а решту ти вже знаєш…

Ебенезер докладав усіх зусиль, щоб втішити її, хоч і його стан був далекий від спокійного. Од відкриття, що Ебенезер і Берлінґейм не були для неї втрачені назавжди, Анні стало дуже соромно за свій теперішній вигляд, який міг виправдати хіба тільки крайній розпач. Втім, вона не бажала зрікатися Біллі Ромлі.

— Ти не повинна забувати, — сказав Ебенезер, — що перед Богом і в очах закону Меріленду він не твій чоловік, ба він не є ним навіть за звичаями агатчвупсів, бо цей союз так і не мав шлюбних зв'язків.

— Я тепер вийду за нього заміж як належить, — відказала Анна. — А щодо шлюбних зв'язків, то в нашому випадку це річ надто вишукана.

Ебенезер вирік, що відчуває глибоку приязнь до Біллі, але запевнив Анну, що оскільки в тому стані, у якому вона тоді була, вона не могла робити свій вибір відповідально, то зараз не мала жодних моральних зобов'язань підтримувати цей зв'язок.

— Біллі сам підтвердив це: угода, про яку ти чула і на яку він натякав, — це була наша домовленість про те, що ти вільна піти геть або залишитися, як схочеш — обирати тобі. І Генрі, зрештою…

Він не став далі тиснути на неї, розуміючи, що ґрунт під його ногами доволі хисткий. Але як він і боявся, Анна хоч і не стала нагадувати йому, що її щира прихильність до Берлінґейма була доволі сумнівного роду, але вирекла дуже рішуче:

— Я дала Біллі обітницю, Ебене; невже ти хотів би, щоб я порушила свою обітницю? І якщо нам коли-небудь і доведеться розстатися, то це буде з його волі, а не з моєї. Я буду для нього доброю дружиною, наскільки мені стане хисту.

Прикро цим вражений, Ебенезер не сказав більше ні слова; але доручення, із яким він прибув до Черч-Кріка, раптом здалося йому важливішим, ніж будь-коли. Оскільки, попри всю їхню втому, вони навряд чи змогли б заснути, він запропонував гукнути Біллі назад і присвятити решту ночі розповіді про своє скрутне становище і наміри. Досить було лише натякнути на те, що на кону стоїть безліч життів, щоб Анна погодилася на цю пропозицію і навіть сама захотіла піти та привести Біллі.

Вона вернулася не одразу; Ебенезер ніяково посидів якийсь час, зітхаючи, біля багаття. Серед міріад думок, що проносились у його голові, було декілька таких, які він виокремив як ревнощі, одначе не міг їх позбутися: чому він, зрештою, був проти шлюбу між Анною і Біллі Ромлі, який, здавалося, володів усіма чеснотами свого брата і не мав жодних його вад?

Коли вони нарешті обоє ввійшли, Біллі поспішив потиснути йому руку.

— Ваша присутність зробила те, чого я ніяк не міг домогтися, — схвильовано вирік він. — Хай якими будуть наслідки, мій друже, я вже благословляю вас за те, що вона знову стала собою.

Він з благоговінням похитав головою, спостерігаючи, як Анна у цебрику вмиває руки і лице і з прикрістю дивиться на своє волосся й одяг. Тепер, коли його кохана дружина стала нормальною англійською жінкою, її присутність, як, власне, і присутність Ебенезера, здавалося, лякали його; він запропонував знайти щось попоїсти і був присоромлений, коли Анна зауважила, що приготування їжі — то не чоловічий клопіт.

Ця його розгубленість зворушила навіть Ебенезера, водночас здивувавши і викликавши в нього спочуття.

— О Боже, Анно, невже не можна якось позбутися цієї клятої звички їсти щоразу перед тим, як треба поговорити?

Брак зловмисності в його жарті справив чудодійне враження; присутні розсміялися, і Біллі відчув себе дещо розкутіше; було принесено люльки; у миснику відшукалася плящина вина. І, перебуваючи в доброму гуморі, вони повечеряли холодними свинячими реберцями, запивши їх мускателем. Анна дуже жваво переповіла Біллі все найсуттєвіше з вечірньої розмови, і хоча, слухаючи її, Ебенезер подумки ще більше дивувався тому, що ж могло затримати їх там так надовго, обидва чоловіки дивилися на неї очима, сповненими любові.

— Анна Кук із Сент-Джайлзу! — Біллі був у захваті. — До цього ще треба буде звикнути!

Приглушений, майже несміливий голос і манери індіянина глибоко зворушили душу поета; він відкинув як негідну думку про те, що треба було б якось розповісти Біллі про кохання Анни до Берлінґейма. Щоб відволікти свої мислі від цього, він спитав себе, чи може бути так, що «енергія культури», так би мовити, зберігається в межах однієї групи людей так, як фізична енергія, за словами професора Ньютона, зберігається в усьому всесвіті. Йому було цікаво, чи існує якийсь не відкритий досі закон, за яким відбувається компенсація, так що надлишок внутрішньої культури з боку Біллі призвів до того, що Анна звелася до тваринного стану, а коли її стан поліпшився, чого її коханий так палко прагнув, то сам він неодмінно мусив опуститися нижче? Він вирішив, що цілком можливо, що так воно і є, і втратив інтерес до цього питання. Коли, скінчивши вечерю, вони знову запалили свої люльки, він зітхнув і мовив:

— Це була для мене найприємніша година з усіх, які я провів, відколи полишив Лондон, але ця моя втіха має присмак вини; зараз, як я оце сиджу тут із вами і розминаю ноги, а Макевой залицяється до своєї нової коханки, двоє заручників тремтять у хижці на острові Бладсворт. — Він подивився на Біллі, шукаючи схвалення. — З вашого дозволу, друже, я викладу зараз свою справу.

Біллі знизав плечима, зовсім так, як це мав звичку робити Берлінґейм, від чого склянка з вином затремтіла в руках Анни.

— Я так гадаю, що можу вгадати наперед, у чім тут річ, — сказав він і без зайвих пристрастей пояснив Анні, про що тут ідеться, закінчивши історією свого походження і розповівши, як склалася доля його братів. — Мій батько дуже старий, — завершив він, — і він не може тягатися ні силою, ні впливом з Дрепаккою та Куассапелагом. Поза тим, йому двічі не поталанило із синами, які не тільки приречені урвати рід, але й, здається, геть відвернулися від свого народу, бажаючи піднестися аж до самісіньких зірок. — Повернувшись знову до Ебенезера, він сказав: — З вашого дозволу я спробую ще раз вгадати — ви і ваші товариші якимось чином потрапили до рук батька, і ви врятували своє життя, пообіцявши йому повернути давно втраченого сина або ж сина, втраченого нещодавно, або ж обох, аби вони могли очолити агатчвупсів у війні. Чи правильно я кажу?

— Так воно і є, — визнав поет. — Таяк Чікамек дуже засмучений вашою втечею, але врятувало нас те, що я згадав Генрі Берлінґейма. І якщо ви не вважатимете, що з мого боку надто сміливо говорити про такі речі, то ваш дідусь сер Генрі, вочевидячки, таки дібрав якогось способу принаймні одного разу підвестися над своїм недоліком, позаяк він усе ж таки спромігся зачати вашого батька із Покатавертуссан; тепер Чікамек вірить, що коли вада сера Генрі перейшла до його онуків, то, можливо, і чарівний засіб від неї також їм передався…

— Ритуал Священного Баклажана, — усміхаючись, підтвердив Біллі. — Я так гадаю, що це якийсь грубий забобон. У будь-якому разі я про те нічого не знаю… на жаль!

— Не знаєте, але ваш брат Генрі може знати, так вірить Чікамек, оскільки в ньому тече кров сера Генрі й він має такий самий колір шкіри.

— Хай би що ховалося за цією таємницею чарівного баклажана, — безтурботно мовила Анна, — але якщо він і справді має ту дію, про яку ти сказав, то Генрі Берлінґейм знає про це не більше, ніж Біллі. — Вона одразу зрозуміла, якого дала маху, і зашарілася.

— Авжеж, це цілком зрозуміло, — хутко додав Ебенезер, — бо інакше в нього до сього часу вже була б дружина і сім'я, хіба ні?

Але було зрозуміло, що Біллі не пропустив прихований смисл Анниного зауваження. Він нічого не сказав — щонайменше Ебенезер йому не дав, — але посмутнішав і заглибився у свої думки. Ебенезер не менше за Анну шкодував через цей прогріх, відчувши, що це може зашкодити проханню, із яким він мав намір звернутися до Біллі. Втім, він бадьоро заговорив, неначе нічого й не сталося, намагаючись лише, наскільки можливо, уникати всіляких згадок про Берлінґейма.

— Отакі-то мої справи, — вирік він, — як ви і здогадалися: якщо я не зможу привести Чікамеку його сина впродовж тридцяти днів… тепер уже менше… то бідолашних Бертрана і капітана Керна пошматують і спалять на багатті, прив'язавши до стовпа, так само як і мене, бо я пообіцяв повернутися, якщо не впораюсь із цим дорученням, і я так і збираюся вчинити.

— Я більше не агатчвупс, — пробурмотів Біллі. — Якби я бажав зайняти місце мого батька, то не покинув би його. Але я також не бачу, який сенс у тому, щоб обміняти життя ваших друзів на життя всіх білих людей у Провінції.

— Війна станеться так чи інакше, — не вгавав поет, — тільки Чікамек не зможе впливати на її хід. Але моя мета полягає не в тому, щоб дати йому доброго генерала, а в тому, щоб взагалі запобігти цій війні.

На що Біллі відповів зі ще більш похмурим виглядом, що хоч він і дезертир, але ще не впав так низько, щоб зрадити свій народ.

— Я кажу не про зраду, — заперечив Ебенезер, незадоволений тим, як повернулася справа. — У моїх намірах не зрадити агатчвупсів, а порятувати їх…

Біллі наїжачився.

— Думаєте, це ваше жалюгідне посполите рушення може щось протиставити союзу Куассапелага і Дрепакки? Ще до літа скальп вашого губернатора висітиме під стелею у хижі мого батька!

— Прошу вас, сер, вислухайте мене! Якщо Дрепакка домовиться із мсьє Кастеном і «нагими індіянами», то англійців вишпурнуть із Америки, а потім уже не завдасть великого клопоту вигнати і французів слідом за ними; я це визнаю. Але ж я прошу не за англійців, я стою на боці людства, на стороні Цивілізації проти Первісного Хаосу дикунства. Ви тільки подумайте, сер: те, що вам вдалося набути менш ніж за два тижні, вимагало понад двох тисяч років будування; це найсолодше питво, хіба ні? А втім, сусло, яке переганяють, аби його отримати, складається із двох десятків сторіч важкої наполегливої праці та страждань! Ну і що, ви тепер вип'єте, скільки вам треба, і викинете пляшку геть, коли ваш народ знемагає від спраги? Не буду сперечатися, англійці вчинили з вами зле, але ж вигнати їх означатиме загнати себе назад у пітьму.

Біллі не відповів.

— Ну, добре, ось вам мій план, — покірно сказав Ебенезер. — Коли я був у місті вашого батька, то помітив, що Куассапелаг і Дрепакка дуже суперничають між собою; вони вбачають у Чікамекові лише, так би мовити, символічну фігуру і змагаються один з одним за панування в цьому тріумвіраті. Але річ у тім, що жоден з них не має всіх якостей, потрібних для того, щоб бути імператором, хіба ні? Куассапелагу підкоряються індіяни, але, попри всі його чесноти, йому бракує кмітливості та спритності в обстоюванні своїх інтересів; Дрепакка має блискучий розум, одначе він поки що слабкий, за ним немає сили…

— Ви проникливий спостерігач, — мусив визнати Біллі. — Їм пощастило, що таяк Чікамек старий, бо він і розумом своїм, і потугою їх заломить.

— Саме так! — вигукнув поет. — Але ж він таки старий, і в цьому наш шанс! Ви його син і спадкоємець, що перейняв його таланти й успадкує вплив; якщо він відмовиться від влади на вашу користь, тоді для вас не становитиме великих труднощів під'юдити Куассапелага проти Дрепакки і навпаки. Ви єдиний з цієї трійці, хто може правити один. І присяй-бо, Біллі, які ж блага ви можете принести своєму народові! У вашій силі та владі буде розпочинати війну чи ні, і перед її обличчям будь-який притомний губернатор перестане вас гнобити; насильство поступиться місцем чесним перемовинам, і два народи зможуть обмінюватися найкращим у їхніх культурах…

— А чому ви не звернетеся замість мене до вашого доброго приятеля Берлінґейма? — перервав Біллі. — Можливо, ваша сестра могла б знайти якихось витончених засобів, аби його переконати.

— Ох, любий Біллі! — вигукнула Анна. — У мене не було нагоди тобі все пояснити…

— Я звернуся до Берлінґейма, — втрутився Ебенезер, — але не для того, щоб відправити його до Чікамека. По-перше, він англієць і зовні, і за вихованням, він буде чужинцем для вашого народу і ніколи не зможе завоювати вашу довіру; по-друге, він близький до губернатора Ніколсона і має великий вплив у провінціях; він міг би принести більше користі вашій справі в Енн-Арундел-Тауні, ніж на острові Бладсворт, — він відчайдушно шукав додаткових доводів. — Та їй-бо, Біллі, це ж не значить, що ви мусите жити там довічно! Коли ви візьмете владу у свої руки і ніщо вам не загрожуватиме, тоді вашим людям не потрібно буде ховатися; ви можете правити звідси, як і жити тут так само, як живете зараз. А щодо Анни, то вона вже оголосила…

— Досить, — наказав Біллі й підвівся з лави. — Дім належить Гарві Рассексу, а не мені; а ця жінка, як я розумію, належить моєму брату.

— Припини! — прохально мовила Анна. — Я не залишу тебе!

— Тоді ходім зі мною до міста Чікамека, — холодно мовив Біллі. — Агатчвупські жінки роздеруть тебе на шматки. — Він вклонився Ебенезеру. — Я вітаю вас, сер, ви мали дві мети і їх досягли: ваша сестра тепер розуміє, що вона ніяка не індіянка, а я розумію, що не англієць. За декілька днів я повернуся на острів Бладсворт.

Анна кинулась у сльози.

— Ні, якщо ти більше не англієць, тоді мусиш визнати мене за свою законну дружину!

— Із цього приводу, міс Кук, кодекс агатчвупсів говорить цілком чітко; таяк може мати скільки завгодно чужинських коханок, але його дружина повинна бути чистокровною. Добраніч.

Ебенезер став вмовляти його не залишати їх, але Біллі (який тепер став вимагати, щоб вони називали його Коханкоупретсом) був невблаганний.

— Уже майже світанок, а ми ще й не лягали спати, — сказав він. — Я проведу решту дня, приводячи власність мого друга до ладу; завтра ми повернемося до Черч-Кріка, а звідтіля до острова Бладсворт.

Заборонивши Анні йти за ним слідом, він залишив хатину, й Анна, проклинаючи свою необачність, зайшлася плачем. Ебенезера роздирали суперечливі почуття: з одного боку, йому насправді було дуже прикро, що самолюбство Біллі так уражене, і він переймався, щоб його хитрий план від цього не постраждав; однак, з другого боку, ці думки переважала радість від того, що йому вдалося знайти свою сестру й у певному сенсі порятувати її, а заодно, скидалося на те, він усе ж таки досяг успіху і зберіг життя своїм товаришам. Було непросто втішити Анну в її горі, але тут йому на поміч прийшла взаємна втома; здавалося, збігло кілька годин, перш ніж він, добираючи потрібних слів, зміг заспокоїти її та покласти край її сльозам, і коли надворі почало сіріти, вона, вклавшись на лаві, врешті-решт заснула.

Уже відшукавши одну неочікувану родичку, поет слухає оповідку про неприступний замок і знаходить ще одного кревняка

Цілий день та вечір Ебенезер і його сестра щосили намагалися повернути приязнь Біллі, але хоч і видавалося, що гіркота його образи вже минула, він усе одно вперто стояв на своєму і, займаючись хатніми справами, по суті, не звертав на них жодної уваги. Його мовчазна поведінка була не єдиною зміною, що відбулася з Біллі: за ніч він скинув, так би мовити, свою цивільну вдягачку і знову перетворився на індіянина. Його англійський одяг поступився місцем вовняній накидці та плюндрам з оленячої шкіри (подібно до того, як Анна, прокинувшись, змінила своє лахміття на пристойне англійське вбрання); своїми рухами він радше нагадував лісника, аніж плантатора; навіть його шкіра, здавалось, якимось чарівним чином стала темнішою, а Анна, ретельно відшкрібши бруд, по-справжньому відбілила свою. День видався важкий, й Ебенезер радів приходу ночі, коли Біллі знову повернувся до стодоли і вони з Анною, лежачи на своїх сінниках, дістали змогу говорити годинами так, як вони це робили в дитинстві. Наступного ранку Біллі замкнув хату та решту надвірних будівель, запряг коней і мовчки повіз їх до Черч-Кріка. Він не схотів сам заїздити до селища, тож зупинився за чверть милі від заїзду.

— Я чекатиму тут одну годину за сонцем, — заявив він; це були його перші слова за останні два дні. — Залишайся із сестрою і пришли мені свого товариша, якщо хочеш, щоб заручники залишились живими.

Марно Ебенезер протестував, стверджуючи, що він обіцяв Чікамеку повернутися особисто; що Анні в товаристві місіс Рассекс нічого не загрожуватиме, якщо мірошник ще не зовсім одужав; що коли він надішле Макевоя замість себе, то виглядатиме і почуватиметься боягузом.

— Одна хвилина з твоєї години вже минула, — зауважив Біллі й відвернувся; на прощальні слова Анни він не відповів нічого.

На той випадок, якщо Гаррі Рассекс уже очуняв і займався своїми справами, Ебенезер вирішив, йдучи до містечка, поводитися обережно, але, наблизившись до заїзду, він побачив Макевоя, а разом із ним ще гурт людей, що зібралися на цвинтарі поблизу. Анна обв'язала обличчя шаликом, аби в ній не впізнали Діву з Черч-Кріка, і вони підійшли до збіговиська.

— Ебене! — крикнув Макевой, упізнавши його. — Їй-бо, який я радий, що ти повернувся! Я боявся, що той дикун прикінчить тебе за те, що ти вкрав його молоду дружину! — Він помітив Анну і зблід. — Це ти, Джоан? — прошепотів він.

Ебенезер усміхнувся.

— Ця подорож була багатша на події, ніж я очікував, Джоне: його малжонкою була не Джоан Тоуст, а моя сестра Анна, але тепер вона вже не його молода.

— Святий Царю Небесний!

— Зараз немає часу все пояснювати. — Ебенезер кинув погляд на те, що відбувалося біля дверей церкви. — Судячи з того, що ти не ховаєшся, можна зробити висновок, що сер Гаррі й досі прикутий до ліжка.

— Уже ні, Ебене, — поважно сказав Макевой. — Ти якраз устиг на його погреб!

Мірошник, за його словами, так і не прийшов до пам'яті й віддав Богу душу тієї ж ночі після падіння. Істеричний стан місіс Рассекс минув, але вона, здавалося, була байдужою до всього, тож можна було подумати, що вона геть заціпеніла; і нікому не було відомо, чи вона розуміє, що відбувається. Генрієтта, звісно, була дуже пригнічена тим, як це все сприйняла її мати, але місцеві мешканці не приховували, що зітхнули з полегшенням, позбувшись цього деспота.

— Я поділяю їхні почуття, — емоційно вирекла Анна. — Він був тварюкою! Але мені шкода місіс Рассекс і Генрієтту, які були до мене такими добрими. Де вони зараз, містере Макевой?

Макевой відповів, що вони в церкві, де от-от мала розпочатися відправа, і він запропонував, щоб і вони втрьох зайшли всередину.

— Ти йди, — сказав Ебенезер Анні, — але до тебе, Джоне, в мене є невідкладна справа: Біллі Ромлі чекає на нас он за тим поворотом, щоб їхати до острова Бладсворт. Ми не можемо його затримувати.

Анна вибачилась і залишила їх на прохання брата, й Ебенезер поспіхом пояснив стан справ Макевою.

— Нам тільки залишається молити Бога, щоб Біллі зробив усе можливе, аби запобігти війні, — сказав він насамкінець, — а ми тим часом маємо врятувати Бертрана і капітана.

— Авжеж, а що потім, Ебене? Куди ми подамося звідти?

— Анна запевняє, що Генрі Берлінґейм служить помічником у губернатора Ніколсона, — відказав поет. — Чи так воно, чи ні — не знаю, але гадаю, що нам треба буде якомога швидше дістатися Енн-Арундел-Тауна і попередити губернатора про повстання, що насувається. А далі невідомо. — Він завагався, не знаючи, як порушити питання ультиматуму, що його висунув Біллі; але Макевой узяв справу у свої руки.

— Було б краще, якби тільки один з нас поїхав, Ебене, а другий залишився тут. Учора пішов поголос, що якийсь знакомитий пірат, чи то Еврі, чи то Аврі, не знаю, як його точно звати, плаває десь неподалік, прямуючи затокою вгору, і на своєму шляху грабує, де попадя. Не думаю, що він стане відходити так далеко від відкритої води, але народ тут уже схопився за зброю, і жінкам потрібен буде захист. Та й, крім того, ти ж хочеш побути зі своєю сестрою, хіба ні?

— Ох, Джоне…

— Ні, тепер ні слова! Ти ж знаєш, який то тягар для мене — завдячувати тобі своїм життям, Ебене; даруй мені цей шанс хоч трохи поквитатися з тобою.

Ебенезер зітхнув і зізнався, що він не в змозі йому тут щось заперечити, бо Біллі, схоже, затаїв на нього образу. Він пообіцяв, що пригляне за Генрієттою, і поклявся, що коли заручники не прибудуть за чотири дні живі та здорові, то він приведе посполите рушення Меріленду на острів Бладсворт. Макевой вирішив іти без подальших зволікань; Ебенезер, немало побоюючись, провів його до візка Біллі, попрощався і повернувся на цвинтар.

Попри збуджений настрій селян, наступні декілька днів виявилися для Ебенезера й Анни щасливими і були позбавлені майже будь-яких турбот. І справді, страх перед піратами (підставою для якого було повідомлення губернатора Ніколсона, що у водах Меріленду помітили корабель Бена Довгела Еврі «Фенсі» і бригантину капітана Дея «Йосія») виявився тим лихом, що не без добра. По-перше, чутки про каперів, що чинять напади, змусили всіх проводити більшість часу вдома, і таким чином це, вкупі зі смертю сера Гаррі Рассекса, яка відволікла увагу мешканців, дало змогу Анні уникнути незручного для неї становища; і водночас це так само позбавило Ебенезера необхідності й далі вдавати із себе сера Бенджаміна Олівера або відкрити своє справжнє ім'я. По-друге, хоч Генрієтта і була занепокоєна новиною про те небезпечне відрядження, у яке довелося вирушити Макевою, однак вона була у захваті знову побачити «міс Бромлі», і вони дуже швидко зробилися щирими подругами, і хоч Анна і Мері Манґамморі (яка також гостювала в них) добре ладнали між собою, місіс Рассекс, видавалося, була дуже збентежена присутністю близнюків; Ебенезер відчував, що вона навряд чи схотіла б приймати їх як гостей, якби не ті обставини, за яких жінки потребували чоловічого захисту.

Її поведінка була доволі дивною і суперечливою: у їхній присутності вона ставилася до них стримано, ба навіть дещо вороже, але тільки-но вони наважувалися поткнути носа куди-небудь надвір, вона, здавалося, починала сильно турбуватися про те, щоб з ними нічого не трапилося, і з явним полегшенням зустрічала їх, коли вони поверталися, не потрапивши в полон до піратів. Виявилося, початкові побоювання Ебенезера, що вона зненавиділа його за ту роль, яку він відіграв у падінні мірошника, не мали під собою підстав; вона прийняла від них слова спочуття у зв'язку з втратою чоловіка, але охоче визнала, що усім, і їй також, стало тільки краще від смерті сера Гаррі, і наголосила на тому, що ані Ебенезер, ані Макевой анітрохи в тому не винні. Утім, вона ледь не з роздратуванням слухала розповідь поета про його мандри з квітня місяця, і коли він висловив свою радість від того, що знов поєднався із сестрою, вона полишила кімнату.

— Я ніяк не можу збагнути, — сказала Анна з цього приводу. — Вона була перед цим такою люб'язною, а тепер таке враження, що їй просто дивитися на нас уже завдає болю.

— Ні, дитино моя, — усміхнулася Мері Манґамморі. — Я вже давно примирилася з тим, що мені так ніколи й не вдасться розгадати таємничу вдачу Роксі. Одному тільки Богу відомо, як могла на неї вплинути смерть Гаррі — почнемо з того, що вона мені так ніколи й не розповіла, навіщо взагалі вийшла заміж за ту тварюку!

— Треба бути терплячими, — мовила Генрієтта. — Постарайся її вибачити, Анно.

— Та що ти кажеш, це нам треба просити вибачення, — заперечив Ебенезер. — Твоя матінка — дуже розважлива жінка, і якщо ми її чимось таки образили, то це точно була не дрібничка.

Генрієтта всміхнулася.

— Раз уже ми всі погодилися, що це якась таємниця, тоді змінімо трохи для цього випадку афоризм: Rien comprendre c'est pardonner — n'est-ce pas[92]?

На тому й стали, хоча поет бачив у цій приказці двозначність, яка його непокоїла.

Щоб відплатити серу Гаррі по смерті за його грубість, селяни постановили залишити його могилу назавжди анонімною; діставши згоду місіс Рассекс, яка висловила свій намір переїхати найближчим часом до Енн-Арундел-Тауна, вони розібрали механізм млина і замість гранітної плити з написом позначили місце, де він знайшов собі вічний спокій, поклавши в головах і в ногах два нічим не прикрашених жорна. Генрієтта, хоч і не приховувала своєї радості від того, що позбулася батькового деспотизму, щодня покірно відвідувала могилу впродовж цих днів, часто в товаристві близнюків. Місіс Рассекс не хотіла ходити разом з ними, виправдовуючись тим, що боїться піратів; щоб вийти з будинку, вони мусили зняти засув із дверей, який вона одразу за ними ставила на місце, і щоб увійти, вони мусили три рази постукати та сказати гасло. До подібних пересторог вдалася також більшість мешканців, котрим сер Гаррі мав звичку розповідати історії про те, чого йому тільки не довелося стерпіти від рук капітана Паунда; повертаючись додому з цвинтаря, можна було бачити, як обабіч дороги всі вікна були закриті віконницями й забиті дошками, і Генрієтта заявила, що дехто навіть міцно позабивав двері у своїх будинках, залишивши тільки одну, яку замикали на важкий засув.

Ебенезеру важко вірилося в те, що пірати можуть просунутися так далеко Чесапіцькою затокою, і йому ніколи не доводилося чути, щоб вони нападали на цілі села в англійських провінціях; втім, відповідальність за цілий дім, повний жінок, тисла на нього важким тягарем — тим паче що в нього не було жодної зброї, окрім старої абордажної шаблі сера Гаррі, і загальний тривожний настрій передався і йому. Тому-то на третій день свого гостювання, п'ючи чай з Анною, Генрієттою і Мері Манґамморі, він запропонував, щоб вони вчинили за прикладом своїх сусідів.

— Зрештою, у нас тільки один чоловік з однією шаблею; якщо пірати і справді прийдуть сюди, вони зможуть напасти на нас через двоє дверей і десяток вікон.

Ця пропозиція чомусь дуже потішила Генрієтту.

— Це зробило б з нашого дому неприступний замок, еге ж?

— Ну, щось на кшталт, якщо тобі так хочеться думати. Далебіг, Генрієтто, що такого смішного в тому, що я турбуюся про вашу безпеку?

— Ні, Ебене, справа не в тому. Річ у тім, що наша родина вже має прикрий досвід стосунків із неприступними замками в минулому; інакше моя матінка не була б сиротою і, можливо, її взагалі звали б не Рассекс.

Ці слова збудили в усіх цікавість, і всі зажадали почути продовження цієї історії.

— Ну, що ж, я пообіцяла нічого не розповідати про свою родину Ебену й Анні. — Вона пустотливо всміхнулася і прошепотіла: — Але ж якщо матуся спить, то я зламаю свою обітницю — це ж така чудова історія!

Вона підійшла навшпиньках до кімнати місіс Рассекс і повернулася, переконавшись, що її мати досі міцно спить.

— Я, власне, і гадки не маю, чого це раптом стало такою страшною таємницею, але коли Ебен, поїхавши до Біллі Ромлі, залишив нас, матуся змусила мене поклястися, що я нічого не розповідатиму про її родину в його присутності. Оскільки я зовсім не збираюся йти всупереч її бажанням, то ви повинні мені поклястися, що триматимете це в секреті. Ви клянетеся?

Вони пообіцяли, немало розважені цією казуїстикою, і Генрієтта, прибравши належного вигляду оповідача, розпочала свою «Оповідку про неприступний замок» так;

— Жив собі якось у Парижі один граф на ім'я Сесіль Едуард, якому не пощастило народитися в родині гугенотів…

Ебенезер раптом насупив чоло.

— Скажи, Генрієтто, ти коли-небудь чула…

— Ай-ай-ай! — стала сварити його дівчина. — Їй-бо, Ебене, ти ж Лауреат цієї клятої провінції і добре знаєш, що тільки якийсь нечемний селюк стане переривати того, хто розповідає історію!

Поет засміявся і зняв своє питання, але вираз його обличчя залишився заклопотаним.

— Я збиралася розповісти вам сімейні плітки, — задоволено сказала Генрієтта. — Maman не мала б нічого проти, якби ви це взнали; я чула, як вона доволі часто розказувала це іншим, аби дошкулити батькові, коли він вихвалявся її шляхетністю. Але річ у тім, що хоч ми й знаємо, що мсьє Едуард був справжнісіньким графом, його родовід губиться десь у мороку історії, і між робітниками і слугами в маєтку Едуардін сталася одна історія, про яку потім ходило багато пліток…

— О Боже, я мав рацію! — вигукнув Ебенезер. Він припіднявся з крісла від захвату, потім знову опустився, і риси його обличчя почали витанцьовувати. — Скажи-но мені, Генрієтто, цей чоловік, він був… дай-но подумаю, твоїм дідусем? І чи не стоїть цей замок Едуардін тут, в окрузі Дорсет, неподалік від мису Кука?

Генрієтта вдала, що обурена.

— Ну, що ти скажеш, Анно, твій брат мусить взяти себе в руки! Ну і що з того, що ти вже знаєш цю історію? — допитувалася вона в Ебенезера. — Дідона знала історію про Трою, але була досить добре вихована, щоб двічі вислухати її з вуст Енея, і жодного разу не уривала його мову всілякими дріб'язковими запитаннями.

— Але ж ти навіть не уявляєш…

— Зупини його, Анно, бо інакше я і слова не скажу! — Тут уже всі почали сміятися з марних спроб Ебенезера втрутитися в розповідь і з удаваного гніву Генрієтти, ба навіть і сам поет.

— Ну, гаразд, — сказав він. — Я триматиму язика за зубами. Але попереджаю тебе: якщо твоя оповідка прямує туди, куди я і думаю, то я вкраду твої лаври і додам такий епілог, що у вас дух перехопить.

— Це твоє право, і нехай переможе найдотепніший брехун. Присягаєш, що більше мене не перебиватимеш? Бо інакше слухатимеш, як я читаю свої вірші! Добре, тоді повернемося до наших родинних пліток. Історія стверджує, що мати цього Сесіля була жидівка, зовсім небагата, звичайнісінька така собі покоївка чи праля в шляхетній римській родині. У тому самому домі також мешкав якийсь грек, який колись навчав маркізових дітей, але потім через свою зіпсутість опустився до ролі простого лакея; кажуть, що ця молода жидівка мала від нього дитину, перш ніж його виперли геть, і що згодом їй вдалося закохати в себе самого маркіза і переконати його виховувати її сина-байстрюка як свого власного просто там у palazzo. — Генрієтта зазначила, що ця історія не проливає жодного світла на те, як відбулася метаморфоза мсьє Едуарда і як він перетворився з римлянина на парижанина, з католика на гугенота, а з дитини простолюдина на шляхтича. Втім, вона наполягала на тому, що ця дивна особливість мала в собі якусь частку правди. А щодо таємничої зміни суспільного стану, не без лукавства додала вона, то хіба ж їхній губернатор Ніколсон не є незаконним сином герцога Болтона, і хіба ж із ним не відбулися не менш дивовижні перетворення віри і стану?

— Хай яким було його походження, — правила вона далі, — нам відомо напевне, що він не був ані лицеміром, з одного боку, ані мучеником, з другого; коли гугенотів навіть після Нантського едикту все одно й далі переслідували, він відмовився стати католиком, втік з Парижа до Лондона і там пристав до армії Олівера Кромвеля. Maman каже, що він хоробро бився в багатьох кампаніях, але не може пригадати, у яких саме. В усякому разі, у 1655 році він полишив службу в Лорда-протектора так само раптово, як і став на неї, і прибув до Меріленду. — Вона зітхнула. — Тут у моїй «Едуардіаді» є одне слабке місце, до якого Ебен неодмінно причепиться: подорож справжнього героя на кшталт Улісса чи Енея завжди пов'язана з великими труднощами й випробовуваннями, але Сесіль, хоч він таки плив зі сходу на захід, як то і личить герою, але перетнув океан без жодних пригод. Він, напевно, у минулому збив собі якісь статки, бо ж завантажив аж три кораблі одними тільки меблями, килимами, виробами з металу, посудом, столовим наряддям, усілякими дрібничками й прикрасами та іншими предметами побуту для дому, який він мав намір звести на Плантаціях. Ба більше, він привіз із собою свою дружину Софі разом з усією челяддю і рештою домівників: п'ятнадцять слуг і Maman, свою єдину дитину, якій тоді було років сім чи вісім. Сама Провінція у той час налічувала десь років двадцять з лишком, і, звісно, їй ніколи не доводилося бачити такого Креза, як мій дідусь. У 1659 році Лорд-правитель виділив йому шістсот акрів землі на узбережжі Чоптанку, і він разом з усіма своїми людьми та скарбом перетнув Затоку, щоб збудувати собі дім.

Ебенезер, дивуючись, похитав головою, але не з приводу Генрієттиної розповіді.

— Е, ні, Ебене, ти мусиш зачекати, як і обіцяв, — сказала вона. — Те, що ти чув, — це лише приказка, а справжня казка тільки починається.

Вона вирекла, що серед челяді мсьє був один літній чоловік, відомий як Альфред, який був слугою у свого хазяїна так давно, що ніхто вже й не пам'ятав, коли він з'явився. Про того Альфреда казали, що він знав Сесіля набагато краще, аніж сама мадам Едуард, і його хазяїн терпіти його не міг. Сесіль не був таким тупаком, щоб не усвідомлювати хиб своєї вдачі, але його стан дозволяв йому карати за свої недоліки інших; втім, він не зважувався звільнити свого слугу і покінчити з тим, не тільки тому, що Альфред стільки про нього знав, але й тому, що слуга, попри свій низький стан челядника, здавалося, був наділений гострим розумом і даром передбачення. Цей мсьє ніколи не проминав нагоди скористатися з порад свого слуги, оскільки він, як і багато інших людей, мав досить кебети, щоб розпізнати здоровий глузд, коли йому на нього вказували, навіть якщо він не мав досить олії в голові, щоб здогадатися самому; але бідолашний Альфред за свої заслуги мало що мав, позаяк щоразу, як користалися з його порад, відраза господаря до нього тільки зростала.

Тепер Сесіль із надзвичайним поспіхом і запалом заходився зводити будинок. Він привіз із собою цілий шлюп теслярів, столярів, мулярів і навіть склярів, хоч скло для вікон і дзеркал було досі в дорозі з Лондона. За шість місяців, поки його родина і робітники жили в хатинках, звели показну дерев'яну будівлю з величезною центральною частиною, що мала два крила. За звичайних обставин така сила людей могла б збудувати дім набагато швидше, але так склалося, що мсьє Едуард був одержимий страхом перед дикунами; раз-у-раз він зупиняв будівництво і змушував своїх людей будувати частокіл довкола обійстя, або ж корчувати у себе на мисі дерева, або зводити земляні укріплення для захисту від нападу індіян. Скільки тих індіян було числом і наскільки вони були вороже налаштовані, того ніхто тоді не знав, але Альфред, звісно, міг би тоді вказати мсьє, що такий захист нікуди не годиться. Одначе, як я вже сказала, він був бездоганним слугою; він ніколи не зважувався давати поради, якщо його про це не просили, а Сесіль був надто захоплений будівництвом отих своїх частоколів, майданчиків для гармат і равелінів, щоб взяти під сумнів їхню доцільність. Одним словом, індіян вряди-годи таки бачили десь поблизу, хоча цілком можливо, що найзловіснішою підставою їхньої появи була проста цікавість, однак їхньої присутності виявлялося досить, щоб Сесіль із новим завзяттям починав мурувати зубчасті стіни зі стрільницями й навісними бійницями.

Коли нарешті будинок майже закінчили, бо залишилося хіба що вставити шибки у вікна, він посадив Софі й Альфреда у невеличкого човна, сів сам і наказав іншому слузі відвезти їх на якихось сто ярдів від берега, щоб мати змогу краще розгледіти Едуардін, який стояв на узвишші в усій своїй шляхетній пишноті.

— Ну, що, Софі, — запитав Сесіль (я тут вигадаю ці діалоги, щоб цікавіше було слухати, якщо Лауреат, звісно, не буде проти). — Ну, то як, Софі, — поцікавився він, — що ти тепер скажеш про Едуардін?

І мадам Едуард відповіла:

— Він дуже милий, mon cher.

— Милий? Та що ти кажеш! — Уявіть собі, як він побагровів, неначе тато, а бідолашна Софі опустила очі долу. — Милий, це ж треба таке сказати! C'est magnifique! Sans pareil![93] А отой мій pallisade[94]! Таж до нас тепер ніхто не підступиться! — І він зажадав знати, чи ж і Альфред дивиться на Едуардін тільки як на такого собі beau[95].

— Будинок розкішний, мсьє, — я наче чую, як Альфред це каже, і цілком спокійно. — Він і справді вишуканий.

— Що? Ти так думаєш? Ну, це вже краще!

Ебенезер, Анна і Мері Манґамморі оплесками висловили своє захоплення від того, як гарно Генрієтта вдавала голос і наслідувала міміку графа та його боязкого слуги.

— Але як мсьє може помітити…

— Як? Помітити що?

— Я думаю про дикунів-індіян, мсьє…

— Ага, ти думаєш про них? Ти чула це, Софі? Наш Альфред думає про les sauvages[96]! Та я тільки про це і думаю, бовдуре! У них мало шансів здолати мій частокіл!

— Ніяких, мсьє, але я боюся, що їм зовсім не треба буде його долати.

— А то як це? Чи ти думаєш, що в них є артилерія?

Після чого Альфред прочистив горло і чемно проказав:

— Я чув, що під час облоги ці дикуни вдаються до запалених стріл. Попри те що ви викорчували дерева, вони дуже легко (якщо в них буде бажання) можуть стати отамо в лісі й метати свої стріли через частокіл просто в дім — який, звісно, одразу загориться, позаяк він дерев'яний. Мсьє буде змушений зібрати багато людей, щоб загасити полум'я, а отже, залишить частокіл під слабким захистом — і дикуни вже не забаряться напасти на нас. Звісно, якщо вони тільки будуть до нас вороже налаштовані.

— Та це ж смішно! — Тут, я гадаю, Сесіль був ладен вдарити свого слугу за те, що той висловив таку можливість. Але наступного дня теслі, які вже готувалися повернутися до Сент-Мері, дізналися, що їх зоставили ще на три місяці, щоб перебудувати будинок, який вони щойно скінчили. Ба більше, вони повинні були працювати вже не теслями, бо мусили тепер класти цеглу. Спочатку мсьє вислав робітників, щоб ті дослідили берег у пошуках глини; коли вони знайшли гарні поклади, він змусив половину своїх людей копати, формувати цеглини й випалювати їх, а другу половину — місити розчин і класти готові цеглини. Те, що він насправді зробив, так це збудував ще один дім із цегли, аби вкрити дерев'яний будинок, залишивши на старих місцях тільки двері й вікна. Аби скінчити роботу, замість трьох місяців знадобилося ще чотири, упродовж яких індіян стали помічати значно частіше, ніж раніше, поодинці чи вдвох. Про готовий панський будинок Maman згадує як про щось, що вражало уяву.

Коли поклали останню цеглину, мсьє Едуард зібрав перед домом усіх своїх робітників і слуг. Декількома тижнями раніше один із їхнього числа — я про нього ще розповім — англійський відшкодівник, який прагнув запобігти ласки у свого хазяїна так, що аж змінив своє ім'я Джеймс на Жак. Так от, цей хлоп знайшов лук і стріли дикунів у лісі неподалік, і тепер Сесіль наказав йому прикріпити шмат живиці на кінці стріли й підпалити його, як то чинять індіяни.

— Тепер стріляйте, — наказав він Жаку. — Стріляйте стрілою в дім, s'il vous plait[97].

Відшкодівник прицілився і, бувши доволі вправним стрільцем, влучив у великий дім з відстані тридцяти футів. Стріла сковзнула по цеглі й упала на землю.

— Voilà![98] — крикнув Сесіль просто у вухо Альфреду. — Ну що, тепер вони можуть завдати нам якоїсь шкоди?

— Не думаю, що тут існує бодай якась можливість, мсьє. Поки дикуни цілитимуться тільки в стіни, ми можемо почувати себе у цілковитій безпеці, як у Бастилії.

— А цього разу яку ти дурницю замислив?

— Якщо вони стрілятимуть із лісу, мсьє, — зважився Альфред, — що вони, звісно, і робитимуть, тоді їм треба буде цілитися високо, тим паче що ці стріли з вогнем такі важкі. Здоровий глузд підказує, що висока траєкторія польоту спрямовуватиме стріли на дах, а дах і досі зроблений із дерева.

На якусь хвилину Сесіль втратив голос, а хлоп із луком, що так заздрив становищу Альфреда в цій родині, запропонував спробувати, чи справдиться ця теорія на ділі, але Сесіль вихопив у нього лук і розігнав усіх, називаючи їх ні до чого не здатними гультяями й неробами. Наступного дня люди були змушені вирушити на пошуки сланцю, аби вкрити ним дах…

Так сталося, що в усьому Дорсеті не виявилося ані шматка сланцю, щоб вкрити дах; люди впродовж багатьох днів прочісували всю місцевість та береги і не знайшли нічого, окрім декількох індіян на полюванні то тут, то там. Про це вони радо доповіли своєму працедавцеві, який так перелякався, що й носа не смів поткнути за свій palissade, і кляв Альфреда на чім світ стоїть. Зрештою він наказав робітникам вкрити похилий дах великими пласкими цеглинами. Під додатковою вагою крокви почали вгинатися; треба було підставити важкі стовпи із цілих колод, щоб підтримати їх. На цю роботу пішов ще один місяць, і це завдало неймовірного клопоту, оскільки треба було зняти частину підлоги й деякі перегородки, аби прилаштувати стовпи. По закінченні здавалося, що будинок і справді тепер надійно захищав, хоч ззовні він мав вигляд дещо grotesque: якраз тоді робітники жартома назвали його Замком, і мсьє Едуард, якого це радше підлестило, аніж роздратувало, перейменував свою власність, давши їй ім'я Каслгейвн, тобто Замкова гавань. Знову все товариство зібралося перед головним входом, і послужливий Жак свічкою запустив на дах нову вогняну стрілу. Вона вдарилася об черепицю, скотилася по схилу і зупинилася на карнизі, де й догоріла.

— Ну що, сер? — спитав Сесіль, але ніхто нічого не відповів.

Альфред відвернув погляд убік.

— Я наказую тобі говорити правду, якщо не хочеш, щоб тебе висікли: чи мій замок тепер invulnérable[99]? Мій Жак вистрілить, куди хочеш.

— Я не люблю, щоб мене шмагали, мсьє.

— Тоді наказуй йому.

Жак, я так гадаю, був такий задоволений, що ледве спромігся запалити нову стрілу і натягнути тятиву.

— У вікно, — пробурмотів Альфред, — у будь-яке вікно… — і він вказав рукою на ряд відкритих вікон на обох поверхах будинку.

— Ах ти сучий сину! — вигукнув Сесіль, і цього разу, вихопивши лука, він замахнувся, щоб вдарити Альфреда, і вже напевно розкроїв би йому голову, якби той не відскочив убік. Усі кинулися врозтіч, а Альфреду того ж вечора вперше дали висіканки, відколи ménage Edouard[100], за його ж таки порадою, залишило Париж. Упродовж наступного тижня всі вікна на першому поверсі було замуровано, а від тих, що були на другому, залишилися лише закриті віконницями амбразури на кшталт бійниць для гармат. Брак світла і повітря зробили проживання на нижньому поверсі нестерпним, але Сесіль відчував себе у такій безпеці, що вже всміхався, коли втретє зібрав усіх, щоб вони були свідками його тріумфу над слугою.

— Ну, що, тепер я вже нічого не пропустив?

— Ні, мсьє, принаймні мені більше нічого не спадає на думку.

— Ха, ви чуєте, mes amis[101]? Мсьє Альфред запевнив мене, що я тепер у безпеці. Гадаю, він вас більше не затримуватиме. Можете готуватися їхати.

— Ах, мсьє, я не повинен їх відпускати.

Сесіль стиснув йому руку.

— Он як, не повинен, не повинен? А чи ж може твій бідолашний хазяїн взнати причину?

— Коли всі робітники підуть, мсьє, то для захисту будинку залишитеся тільки ви і ваші слуги: чотири чоловіки на двері. Але дикуни, якщо їм таки спаде на думку напасти на нас, нападатимуть зусібіч…

— Відшмагайте цього чоловіка! — вигукнув Сесіль, і Жак та решта потягли того горопаху геть. Потім десятник поцікавився, чи можуть його люди тепер бути вільними.

— Ідіот! — гримнув Сесіль. — Замуруй усі двері, залишивши тільки одні, і зроби так, щоб вони закривалися на два поперечні засуви!

За один день внесли всі остаточні зміни, і, не ризикуючи більше вдаватися до порад Альфреда, Сесіль відіслав робітників назад до Сент-Мері-Сіті, де вони, поза всяким сумнівом, і досі розповідають історію про те, яка то в них була чудернацька робота. Тільки-но вони пішли, мсьє ввійшов у свій замок, переглянув усі троє замурованих дверей, аби переконатися, що не залишилося жодної шпарини, покрутив на осях два здоровецькі засуви, аби упевнитися, що вони тримають як слід, і піднявся східцями нагору до вітальні — майже всі кімнати, у яких можна було жити, були нагорі; тільки Сесіль спав унизу, подалі він віконних щілин. Він гукнув до себе Альфреда.

— Зрештою, не так уже воно і погано — відчувати себе у безпеці від нападів дикунів?

Альфред зберігав мовчанку.

— А чорт тебе забирай, чого мовчиш?! Хіба ж тепер ми не перебуваємо у замку, що захищає нас від усього?

Альфред підійшов до одного з отворів і подивився на те, що відбувається внизу.

— Ну ж бо, відповідай! Якщо є якась прогалина у захисті (хоч, звісно, її немає), тоді я наказую, щоб ти мені сказав, бо інакше, клянуся Богом, я з тебе живцем шкуру здеру!

Альфред боявся відвернутися від вікна, але сказав:

— Є одна, мсьє.

Сесіль підхопився зі свого крісла.

— Ну то кажи яка!

— Краще б уже мені мовчати, мсьє, позаяк тут уже нічого не можна вдіяти.

— Та ти збожеволів! — просичав мсьє Едуард. — Е ні, тепер я розумію! Ти все це вигадуєш, аби завдати мені болю; щоб змусити мене витратити всі гроші й довести мене до злиднів! Я зрозумів твій хитрий намір! — І він знову став вимагати, щоб той йому сказав, але Альфред ніяк не зважувався. Цієї миті від вхідних дверей долинув якийсь шум; хтось увійшов, і двоє чоловіків, що були в кімнаті, почули, як дверні засуви стають на своє місце і хтось, м'яко ступаючи, сходить нагору. Мсьє Едуард ледь не зомлів.

— Дикуни в домі! Як ми звідси втечемо?

Альфред мав винуватий вираз обличчя.

— Де багато виходів, — сказав він, — там є багато входів, мсьє. Але там, де є лише один вхід, немає виходу.

Зі сходів до них долинув лагідний голос мадам Едуард.

— Сесілю! Чи не міг би ти сказати Альфреду, щоб із тими засувами щось зробили? Бо мені важко їх закривати.

Її чоловік нічого не відповів, і Софі, яка вже звикла замість відповіді натикатися на таку глуху стіну, зійшла вниз. Тим часом Альфред знову підійшов до амбразури, але тепер мсьє Едуард із серцем, що калатало, тихенько підкрався іззаду і схопив того попід руки. Слуга був старий і кволий; його хазяїн був середніх літ і міцний, і хоча отвір був не надто широкий, Сесілю швидко вдалося проштовхнути крізь нього слугу, й Альфред розтрощив собі голову, впавши з усього маху на нову цегляну терасу.

— Він упав, — ознаймив Сесіль своїм домівникам, і ніхто не ставив йому зайвих запитань. Цього ж вечора мсьє звелів перенести своє ліжко з другого поверху на горище і поставити під кроквами, де, попри задушливе повітря, він вдоволений і ліг собі спочивати біля великих рублених стовпів. Внизу, де спали всі домівники, єдині двері були зачинені на подвійний засув. Жак, новий камердинер, запевнив свого хазяїна, що він тепер у цілковитій безпеці, і Сесіль спав спокійно.

Генрієтта вимовила це останнє речення із заплющеними очима, і під кінець її голос, у якому вчувалася глузлива нотка, помалу стих і замовк. Запанувала мовчанка, й Анна вигукнула:

— І це що, кінець, Генрієтто?

Дівчина вдала, що здивувалася.

— Що? Ну, звісно, що так! Тобто оповідка на цьому завершується — тут і Гомеру немає чого додати! Але сама історія доволі цікава і має розв'язку, яка, можливо, вас дещо розчарує. Невдовзі по тому Замок згорів ущент, зайнявшись ізсередини, і мої бабуся та дідусь згоріли разом із ним. Мою Maman врятував Жак, що, як подейкували, сам і підпалив дім; він виховував її у себе вдома, аж поки вона не вийшла заміж за тата, вдаючи аж до самої смерті, що він її дядько. Тобі не здається, що замок мав би простояти довше?

Троє слухачів належним чином оцінили цю історію і те, як Генрієтта її розповіла; Ебенезер же був особливо вражений тим, як вдало в ній поєднувалася жвавість, дотепність і краса, і був дещо здивований, зрозумівши, що відчуває певну заздрість до Макевоя.

— Гарна оповідка, — сказав він, — і кінець у неї не гірший, ніж в Езопа. Ну, то відчиняй ширше ворота і впускай піратів!

Генрієтта нагадала про його обіцянку перевершити її оповідку, і голос поета враз потеплішав і набув поважності:

— Мені це буде приємно, бо це має зблизити тебе зі мною й Анною набагато більше, ніж будь-яка дружба.

— Отакої! Ну, то давай, розказуй! — Анна також дивилася на нього спантеличено.

— Тут Випадок зіграв із нами вкрай дотепний жарт, викинувши такі кості, що рідко коли кому випадають, — сказав Ебенезер. — Твоя матінка, Генрієтто — це та сама дівчина, яку наш батько колись порятував, коли вона спробувала було втопитися в Чоптанку! Вона… вона була нашою годувальницею після того, як наша матінка, народивши мене, померла, а її власна дитина померла під час пологів, і до чотирьох років, поки наш батько не вирішив забрати нас назад до Англії, вона була для нас як мати! — Він закінчив це своє одкровення зі сльозами на очах.

— Святий Царю Небесний! — прошепотіла Мері. — Це що, правда? — Анна і Генрієтта лише сплеснули руками і розгублено подивилися одна на одну.

Ебенезер ствердно кивнув.

— Так, це правда, і, можливо, це проливає деяке світло на те, чому місіс Рассекс так до нас ставиться, кожного разу по-іншому. Батько розповів мені цю історію перед тим, як я поїхав: дядько Роксанни, тобто, я хочу сказати, отой негідник Жак, мав, напевно, таку саму вдачу, як і сер Гаррі, оскільки він пильнував її так само, як пильнували Генрієтту, і коли Природа знайшла нагоду прошмигнути крізь той захист, якого він скрізь наставив, як то вона і звикла робити, він прирік Роксанну на голодну смерть. — Він швидко переповів те, що Ендрю розказав йому про порятунок і дещо незвичні умови, за яких він підписав контракт із Роксанною. — Після смерті матері ходили брехливі чутки, що Роксанна стала його коханкою, — завершив він. — Почасти щоб покласти край цим брудним наклепам, він і полишив мис Кука і вирушив до Лондона. Я пригадую, як він казав, що дядько Роксанни звернувся до нього з вибаченням і благав її повернутися назад до нього; скидалося на те, що він знайшов для неї гідну пару.

Генрієтта здригнулася.

— Мого тата!

Мері похитала головою і зітхнула.

— Так, — підтвердив поет. — Цей Жак, вочевидячки, щось завинив Гаррі Рассексу і сподівався в такий спосіб залагодити свої борги. Звісно, Роксанна не мусила давати на це згоду, але не так давно вона розказала мені, що зненавиділа всіх чоловіків і пошлюбила сера Гаррі, аби придушити свої пристрасті та дати волю своїй ненависті. Вона так прив'язалася до мене й Анни, що, я так гадаю, відчувала себе покинутою, у певному сенсі…

— У всіх сенсах, — від східців у передпокої до них долинув голос місіс Рассекс, а за ним з'явилась і вона сама. Ебенезер швидко підвівся з крісла і вибачився, що дозволив собі так неделікатно висловитися.

— А ви ні в чому і не винні, — сказала місіс Рассекс, дивлячись повз нього на доньку. — Це ти, неслухняна Генрієтто, поводишся погано, виносячи з хати сміття… — Вона не встигла закінчити, як Генрієтта з плачем кинулася до своєї матері, прохаючи вибачити її; але було цілком зрозуміло, що дівчиною рухало не щире каяття за свій переступ, а любов і спочуття, викликане тим, що вона допіру взнала. Місіс Рассекс поцілувала її в чоло і вперше звела свій спраглий і тужливий погляд на близнюків; вона приборкувала свої почуття, аж поки зворушена Анна не змогла більше стримуватись і також кинулася до неї, щоб обійняти, і, скрикнувши «любі мої дітки!», вона нарешті дала волю сльозам.

За цим усі хором зайшлися плачем, так що якийсь час на всьому млині не було чутно жодних інших звуків. Усі кинулися обіймати одне одного у припливі почуттів, які зміг утілити в слова Ебенезер, що перший спромігся заговорити після того, як схлинула перша хвиля і кожен уже схлипував собі на самоті.

— Sunt lacrimae rerum[102], — вирік він, утираючи очі.

Але на цьому несподіванки того дня не скінчилися. Тільки-но місіс Рассекс досхочу наобіймалась із близнюками і попросила вибачення за те, що поводила себе холодно і байдуже, утримавшись, як і Ебенезер, від будь-якого натяку на свою безневинну спробу звабити його, а заразом утаївши і те, як її спокусив Берлінґейм, який нібито був коханцем Анни, — кожна з цих речей могла б пояснити її сум'яття, — вона приєдналася до них за столом і сказала, звертаючись до Ебенезера:

— Ти дотримався своєї обіцянки й перевершив своєю післямовою оповідку Генрієтти, Ебене (о Боже, і як могли мої дітки так вирости! і чого їм тільки не довелося пережити!); але я так гадаю, що можу перехопити винагороду в цій змазі, додавши свою післямову. Почнімо з того, що оті брехливі злісливі плітки про мене і вашого батька… то і справді були плітки, і злісливі, але то була не брехня. Три роки по смерті бідолашної Енн — це була їхня мати, Генрієтто, — ми з Ендрю разом оплакували її. Але на четвертий рік, присяй-бо, я його тоді покохала і даремно натякала на те, щоб ми одружилися! Одним словом, на четвертий рік я стала його коханкою. Ви вже мені за те пробачте!

Обидва близнюки знову обійняли її й запевнили, що тут немає чого пробачати.

— Навпаки, — понуро сказав Ебенезер, — це мій батько має вибачатися. Я тепер розумію, що ви мали на мислі, коли казали, що вас покинули в усіх сенсах.

— Ні, — сказала місіс Рассекс, — тут дещо більше… — Вона звела тужливий погляд на Мері, і вираз глибокої задуми на обличчі тієї змінився, тепер на ньому можна було прочитати розуміння.

— О Боже, Роксі!

Місіс Рассекс кивнула.

— Ти правильно здогадалася, моя люба. — Вона важко втягнула повітря, простягнула руки через стіл, взяла обидві руки Генрієтти в свої і, дивлячись некліпним поглядом на доньку, сказала: — Двічі у своєму житті я кохала чоловіка. Першим був Бенджі Довгелоу, гарненький хлопчина, син фермера, що мешкав неподалік від дядька Жака; то йому я віддала своє дівоцтво в свої шістнадцять і невдовзі понесла від нього; це він утік, ставши моряком, коли я не пішла проти волі мого опікуна, і відтоді я не чула про нього ні слова; і саме він, я так гадаю, і досі тримає ключі від мого серця, хоч, може, уже давно розтовстів і одружився або ж давно помер! — Вона коротко засміялася, і смуток знову огорнув її. — Чи ж треба вам доводити, що час не лікує безум? Знову і знову, коли Ендрю кинув мене, і щоразу, як Гаррі з мене знущався, я молилася моєму Бенджі, як Богу, і до сьогодні моє бідолашне серце стискається, коли я зустрічаю незнайомця, якого звати… — Вона всміхнулася Ебенезеру. — Особливо коли його звати сер Бенджамін!

— О Боже, пробачте мені! — попрохав Ебенезер. Місіс Рассекс відмахнулася, показавши, що тут немає за що вибачатися, і знову звернула свою увагу до Генрієтти.

— Він був моїм першим коханням. Ендрю був моїм другим і значно глибшим коханням, і тільки-но я згадую про нього, то ледь не божеволію… — Вона зупинилася, щоб трохи заспокоїтися. — Дозвольте мені так сказати, мої любі: друге кохання було за своєю суттю подібне до першого, окрім двох важливих відмінностей. Перша, як ви вже знаєте, полягає в тому, що мій коханець покинув мене… — Вона міцніше стисла руки доньки. — А друга в тому, що цього разу дитина вижила.

Поет питає себе, чи є хід історії людства рухом уперед, чи, може, це драма, чи рух назад, чи, може, він циклічний, чи хвилеподібний, чи вихороподібний, чи, може, йде він по спіралі, що завертає праворуч чи ліворуч, чи, може, він прямий і безперервний, чи ще якийсь інший. Висуваються певні доводи, але вони досить сумнівні й вичерпної відповіді не дають

Те, що ці останні слова місіс Рассекс мали означати, дало привід для нових сердечних і радісних обіймів. Місіс Рассекс попросила вибачення в Ебенезера та Анни за те, що перенесла на них свою образу, а вони і собі попросили вибачення в неї за те, що їхній батько так нешляхетно повівся понад двадцять років тому. Генрієтта стала благати матір пробачити її за всі ті рази, коли вона в минулому нападала на неї за те, що та вийшла заміж за Рассекса, а Роксанна стала навзаєм просити пробачення за те, що зачала її не в шлюбі, а заразом і за те, що завдала їй подвійної кривди, змусивши терпіти знущання сера Гаррі та вірити в те, що вона його донька. До цих перепросин залучили навіть Мері, бо ця добре приховувана таємниця подеколи була причиною певних непорозумінь з обох сторін упродовж її тривалої дружби з дружиною мірошника. Оскільки в домі не виявилося вина, то коли всі вже висповідалися і вдосталь наобіймалися, вони заварили новий чайник, щоб відсвяткувати цю подію, і нові родичі, то соромлячись, то навпаки, не стримуючи своїх почуттів, гомоніли між собою аж допізна. Попри свою привселюдно оголошену ненависть до Ендрю Кука, Роксанну надзвичайно цікавило його життя в Англії і його теперішнє вкрай сумнівне становище; поза тим, тієї ночі Анна і Генрієтта, які спали разом, схоже, звірили одна одній свої таємниці, бо ж Ебенезер був здивований, коли наступного ранку помітив, що вони вільно говорять про Генрі Берлінґейма. За сніданком усі троє молодих людей, бувши у веселому настрої, майже без угаву жартували: Ебенезер обмінювався гудібрастичними віршами з Генрієттою, яка, як він з'ясував, мала справжній хист до сатири, а Анна заявила, що зовсім не переймається за майбутнє — що стосується її, то Роксанна була також і її матусею, і навіть якщо їй так ніколи більше і не доведеться побачити ані Молдену, ані свого батька, то це її цілком влаштує. Роксанні й Мері, здавалося, також було весело, хоч вони час од часу й утирали сльози краєчком фартуха.

Ближче до обіду було вирішено, що Рассекси разом із Куками поїдуть до Енн-Арундел-Тауна, тільки-но Макевой повернеться з острова Бладсворт; Роксанна і Генрієтта залишатимуться там, аж поки не спродадуть маєток мірошника, після чого вони (і, можливо, як натякнула з удаваною сором'язливістю Генрієтта, Макевой також) відпливуть до Англії, щоб розпочати там нове життя. Ебенезер повідомить про стан справ губернатору Ніколсону і, якщо дозволять обставини, клопотатиме перед ним, щоб той своїм губернаторським указом повернув йому маєток на тих підставах, що його використовують для діяльності, яка підриває добробут Провінції; якщо це його прохання не принесе жодних плодів або його батько виявиться невблаганним, тоді вони з Анною залишать Меріленд як члени родини Роксанни і він спробує влаштуватися на якусь роботу в Лондоні. Генрі Берлінґейма і Джоан Тоуст, хоч думки про них глибоко турбували близнюків, на якийсь час виключили з їхніх планів, бо де перебуває перший і в якому стані друга, ніхто напевно не знав.

Їхній настрій ще більше піднісся, коли невдовзі після обіду прибули Макевой і Бертран, які повідомили, що капітан Керн зі своїм шлюпом чекає на них на річці й ладен відвезти їх хоч на край світу. Макевой палко поцілував Генрієтту, а заодно і її матусю, а Бертран, не в змозі вимовити ані слова, вдячно обійняв свого хазяїна.

— Ви можете собі таке уявити? — розсміявся Макевой. — Ці горопахи думали, що ми їх залишили напризволяще! Коли вони побачили мене разом із Білогорлика Дзюбком, то подумали, що мене знову схопили, і заходилися лаяти тебе на всі заставки! — Обличчя його на якусь хвилю спохмурніло, і, поки Бертран виказував свій захват від того, що бачить міс Анну живою й у доброму здоров'ї, він зізнався Ебенезеру: — Дік Паркер та інші ледве домоглися, щоб нас відпустили звідти живими. Наш приятель Біллі геть здичавів і був ладен убити нас на місці!

Ебенезер зітхнув.

— Цього я і боявся. Я так гадаю, що він ще більше буде розпалювати пристрасті, підбурюючи агатчвупсів.

— Так отож.

Макевой показав новий перстень з риб'ячої кістки на кшталт того, що врятував Ебенезера.

— Чікамек дав мені це за те, що я повернув йому сина, а Дік Паркер подарував такого ж самого Бертрану, але я б не дав за нього і ламаного шеляга, бо дідька лисого він нас захистить, коли почнеться війна, а вона таки почнеться, і тепер, коли біля керма стоятиме пан Коханкоупретс, це станеться ще швидше. Я збираюся відплисти з цієї клятої провінції за першої-ліпшої нагоди, і Генрієтта поїде зі мною, навіть якщо мені доведеться її викрасти. — Він зашарівся, позаяк ці його останні слова пролунали якраз тоді, коли в загальній розмові раптом запала тиша, і їх почули всі.

— Ну, я маю надію, що до цього не дійде, — засміявся Ебенезер. — Та я й не дозволю тобі так не по-лицарськи поводитися з моєю сестрою! — І він повів далі, повідомивши своєму спантеличеному приятелю новину, що вони з Генрієттою тепер родичі, й розповів про їхні наміри на найближчий час.

— Що й казати, Ебене, їй-бо, ти мене просто лякаєш! — Він захоплено подивився на Генрієтту. — Ні, я так гадаю, що мені її треба вкрасти якомога раніше, а то ще з'ясується, що я теж твій брат!

Коли вже всі привіталися одне з одним, місіс Рассекс запропонувала відправити Бертрана до капітана, щоб запросити того на обід, а заодно і для захисту від піратів, які начебто були десь неподалік і проти яких село вживало таких оборонних заходів. Слуга був непомалу стривожений цією останньою новиною, але Макевой підняв її на сміх.

— Якби пірати і справді були десь поблизу, то вони б уже давно напали на нас; ми були єдиним кораблем на всьому шляху від протоки Лімб до Черч-Кріка! У будь-якому разі капітана не буде на кораблі; він збирався набрати собі нову залогу, яка знає трохи більше, ніж ми з Бертраном, як треба управлятися з кораблем.

Усі, окрім Бертрана і місіс Рассекс, приєдналися до Макевоя і заходилися применшувати небезпеку з боку піратів, і коли за обідом Мері запропонувала приглянути за млином і подбати про продаж заїзду (в останньому вона і сама виказувала певну зацікавленість), усе товариство поклало відплисти до Енн-Арундел-Тауна по обіді того ж таки дня, якщо це тільки буде можливо.

— Що раніше я виберуся з Черч-Кріка, то краще, — мовила Генрієтта, і Макевой, наміри якого, можливо, були не такими альтруїстичними, зауважив, що коли вже Біллі Ромлі перекинувся на інший бік, то тепер їм треба ще скоріше повідомити Ніколсону про обставини, що склалися.

— А втім, — вирекла Роксанна, — я вся тремчу від однієї лише думки про піратів. Усім нам, окрім Мері, уже доводилось раніше потрапляти до них у полон, і нам там велося дуже кепсько, і ми хіба що якимось дивом урятувалися. Навряд чи нам може так пощастити вдруге.

— Воно-то так, — погодився поет. — Але, зважаючи на це, можна сказати й так, що навряд чи та сама халепа може приключитися з тими самими людьми двічі в їхньому житті. — І він провадив далі, почасти із добродушною іронією й у якійсь мірі щоб відвернути жінку від її страхів, розповівши про різноманітні теорії, у яких розглядається хід історії: про теорію, що історія рухається в зворотному напрямку, якої дотримувалися Данте і Гесіод; про драматичну теорію іудеїв і християнських апостолів; про теорію, яка стверджує поступальний хід історії, якої дотримувався Вергілій; про циклічну теорію, якої дотримувалися Платон і Екклезіаст; про хвилеподібну і навіть вихороподібну гіпотези, які, коли вірити Генрі Берлінґейму, висували неоплатоніки з Коледжу Христа, котрі вірили в те, що циклічні періоди історії стають дедалі коротшими і таким побитом у якийсь непередбачуваний мент у майбутньому всесвіт враз затвердне і вибухне так само, як славнозвісний птах Уїда (так казав Берлінґейм), про якого кажуть, що він літає дедалі меншими колами, аж поки не зникає зовсім, розчинившись у самому собі. — Істинному і справжньому прихильнику циклічних кіл, — доводив він, — не варто боятися того, що його захоплять пірати, оскільки його теорія, як і раніше, випустить його з їхніх пазурів; якщо ви боїтеся, що нас схоплять знову й уб'ють, тоді цілком зрозуміло, що ви вірите, що хід подій чимось нагадує спіраль, що в'ється донизу — але ж чи правобічна вона, чи лівобічна, я не можу того визначити, попередньо не з'ясувавши ще деяких речей.

Отож за допомогою таких та інших подібних словесних плетив і вмовлянь місіс Рассекс вдалося заспокоїти; після обіду скрині й кофри жінок завантажили на візок Мері, й Афродіта безлюдними сільськими вулицями відвезла їх до пришибу на річці, де стояв шлюп капітана Керна.

— Агов, а де ж то капітан? — запитав Ебенезер.

— Він сказав, щоб ми зачекали на нього на шлюпі, якщо в нього виникнуть труднощі з тим, щоб набрати залогу, — сказав Макевой. — Я так гадаю, що в нього будуть труднощі з тим, щоб взагалі знайти кого-небудь у цьому селі.

Коли вони перенесли своє майно з візка на поклад, Мері Манґамморі, підморгнувши поету, вирекла, що оскільки ця її виправа до Черч-Кріка не досягла своєї мети, їй також доведеться поклопотатися про те, щоб підшукати собі залогу. Якщо їй пощастить, сказала вона, тоді її звична мандрівка шляхами округу за декілька днів приведе її до мису Кука, де вона пообіцяла зустрітися і поговорити з Джоан Тоуст, спробувати захистити Ебенезера перед нею, поспитатися, чи хтось, бува, не знає, де зараз Генрі Берлінґейм, і передати всі новини, якщо такі будуть, до Енн-Арундел-Тауна. Вона побажала їм усім успіху в їхньому посольстві до губернатора, і заради свого, і заради їхнього добра, й, обмінявшись на прощання найніжнішими словами — головно з Роксанною, Генрієттою й Ебенезером — розвернулась і поїхала тим же шляхом назад до селища.

Ебенезер розглядав знайомий йому чардак.

— Дякувати Богу, погода стоїть чудова; моя остання подорож на цьому кораблі була суцільним жахіттям! — Він помітив, що Бертран, який був незвично принишклим упродовж усього дня, тепер виглядав геть пригніченим, і жартома запитав його, чи не вгледів той часом мавра Боабділа в заростях мирту.

— Далебіг, пане, — поскаржився слуга, — краще вже знову бути з капітаном Томом Паундом, аніж подорожувати Мерілендом.

— А це ж чому?

Бертран відповів, що хоч він і буде винен своєму хазяїну аж до самого скону за те, що, серед усього іншого, він визволив його з острова Бладсворт, але виходить так, що він потрапив з жару та в полум'я, адже старий полковник Роботем приб'є його, коли відкриється, що міс Люсі вийшла заміж не за Поета-лауреата, а за якогось служку, котрий своєю астролябією визначив альмукантарат її сузір'я.

— Ти завдав дівчині великої кривди, — визнав Ебенезер, — але навряд чи я та людина, яка може тебе за це ганити, та й сам полковник у цій справі поводився далеко не бездоганно. Я так міркую, що шлюб, узятий під таким хибними приводом, може бути скасовано навіть після виконання шлюбних обов'язків, і я не боюся, що Люсі може заявити свої права на Молден; але мені шкода бідолашну дівку, бо її двічі ошукали, та ще й залишили з дитиною. Це, звісно, твоя справа; втім, я міг би побажати… Боже мій правий!

З корми шлюпа, куди Ебенезер відвів жінок, щоб вони зачекали там на повернення капітана, долинули якісь крики, вереск і лайка. Ебенезер поспішив туди, щоб з'ясувати, що там діється, і зіткнувся віч-на-віч з якимось чоловіком, що виринув з крихітної каюти; побачивши його, Ебен відчув, як у нього аж коліна підкосилися, а Бертран упав ниць на чардак; це був кремезний присадкуватий чоловік, вдягнений з ніг до голови в чорне вбрання, із пістолем в одній руці та ціпком з чорного дерева в другій.

— Оце так! — подивувався чоловік. — Ти тільки поглянь, капітане Скеррі, хто тут у нас!

На кормовому сидінні з'явився його двійник, також розмахуючи пістолем і спираючись на ціпок.

— Це ж треба, капітане Слаю, таж у нас тут на додачу до лоцмана ціла залога! — Він посунувся ближче і зловісно всміхнувся до Ебенезера. — Я так бачу, капітане Слаю, що це саме той поганець, який закаляв свої плюндри у «Володарі морів»!

— Той самий! — мовив Слай. — А оте полохливе щеня — то наш приятель, фальшивий лауреат, що обдурив нас і втік, коли ми їхали до Плімута!

Обидва так раділи, злапавши трьох давніх знайомих, що аж гидко було дивитися, — вони вже впізнали у Макевої того відшкодівника, що так допікав їм під час їхньої останньої подорожі через океан. За їхнім наказом, на чардак вийшов похмурий капітан Керн, і вся компанія зібралася посеред корабля.

— Богом божуся! — крикнув капітан до Ебенезера. — Я пішов, щоб винайняти собі залогу, а ці злодюги схопили мене!

— Ну, годі, годі, — став докоряти йому капітан Скеррі, — хіба ж можна так говорити про своїх товаришів із залоги, сер! Наш приятель, капітан Еврі, зараз стоїть з підвітряної сторони острова Джеймса і шукає собі лоцмана, який провів би його затокою вгору, а позаяк ми з капітаном Слаєм прямуємо на південь, то пообіцяли йому когось знайти.

— А що ви збираєтеся робити з нами? — запитав Ебенезер.

— Що робити? — повторив капітан Слай. — Ну, що ж, сер, коли вже ви Лауреат Меріленду — ага, ви гадали, що ваш приятель Джон Куд вас не видав би, еге ж? А що ви скажете, коли я вам повідомлю, що це був ніякий не Джон Куд, а лише один із Кудових помічників? Ви що, думаєте, що я не знаю, як виглядає батько моєї дружини? Та ти тільки подивися, як він тремтить! Я так гадаю, що він зараз знову накладе в штани! То що ми будемо робити з цією ватагою, га, капітане Скеррі?

Його партнер гигикнув.

— Та що ж, ми могли б з'їсти його на вечерю, капітане Слаю, або ж могли б всадити кожному в черево по кулі.

— Висадіть жінок на берег, — мовив поет. — Вони перед вами нічим не завинили.

Капітан Скеррі визнав, що не відчуває ніякої ворожості до жінок, та й взагалі жодна жінка на планеті не викликає в нього будь-якого бажання, проте він не став би нав'язувати свої особисті смаки капітану Еврі та його залозі, котрі після довгої подорожі через океан навряд чи відмовляться скуштувати запаморочливих чар трьох таких спокусливих леді. Він запропонував капітану Слаю завантажити все товариство, за винятком капітана Керна, до трюму і залишити піратам право остаточно вирішити їхню подальшу долю.

Не маючи жодного попереднього досвіду спілкування з каперами, Анна Кук, здавалося, була просто приголомшена тим, що відбувалося, і заціпеніла, тоді як Роксанна і Генрієтта тулилися одна до одної й заходились голосити з подвійною силою. На всі вмовляння викрадачі відповідали зі зневажливою посмішкою, і бранці були змушені спуститися в тісний морок трюму шлюпа, що смердів устрицями. Макевой обійняв Генрієтту, намагаючись якось її втішити, а Ебенезер зробив те саме з Анною; Бертран і місіс Рассекс мусили справлятися зі своїми страхами без сторонньої допомоги, і треба було віддати належне останній за те, що вона ні разу не згадала спадну спіралеподібну теорію розвитку історії, яка завдавала таких тяжких мук сумлінню поета. Над своїми головами вони чули, як Слай і Скеррі домовилися пливти шлюпом з Черч-Кріка до Фішінг-Кріка, щоб ніхто із селян не міг почути криків бранців, але вирішили зачекати ночі, аби спуститися Малим Чоптанком до місця їхньої зустрічі з капітаном Еврі.

Тривалий час вони скніли, впавши в розпач, такий самий чорний і безвихідний, як і їхня темниця. Потім, коли шлюп вирушив, Анна почала скимліти, і її брат був так цим схвильований, що сказав:

— Яка ж то вона клята штука — щастя! Як я його зневажаю! Ця наша інтерлюдія останніх днів — їй-богу, та це ж оаза на пустельному шляху життя! Подорожній недовірливо ставиться до щасливої нагоди; прибитий тими злигоднями, що він допіру здолав, знемагаючи від тих злигоднів, що очікують на нього попереду, він відпочиває лише уривками; і дні лежать, немов каміння, в його шлунку; вода стає на смак гидкою, щойно торкнеться вуст. Ось що трапляється із тим, чия уява спроможна наповнити змістом цю подорож, але хто на цій путі не пілігрим, той, либонь, бродяга, і горе тим, кому пощастило менше! Для нас це страдництво, позбавлене мети, анабазис, і коли Випадок поблажливо дарує нам якийсь перепочинок, то заслуговує від нас лише на гнів, а не подяку. Покажіть мені щасливця, який не бовдур і не спить!

Якщо його компаньйони і зрозуміли це риторичне звернення, то ніхто з них на нього не відповів. Анна запропонувала всім жінкам краще заподіяти собі смерть, тільки-но трапиться така нагода, аніж терпіти масову наругу піратської ватаги.

— Це не означає, що я волію радше вмерти, ніж зазнати безчестя, — пояснила вона. — Моє дівоцтво нічого для мене не важить, але раз уже опісля вони нас однаково вб'ють, то краще вже померти зараз і покласти цьому край. Якщо Ебен не задушить мене, тоді я збираюся втопитися, щойно вони приведуть нас на чардак.

— Та що ти верзеш, дівчино, — глузливо кинула місіс Рассекс із темряви, — викинь подібні думки зі своєї гарненької голівки! Уяви тільки, якби ми з Генрієттою наклали на себе руки, коли Том Паунд захопив нас у полон? То нас би тут сьогодні не було!

Ненавмисна іронія цих слів викликала загальний, хоч і сумний сміх, але місіс Рассекс не вгавала, стверджуючи, що стерпіти можна все що завгодно, ба навіть десять років провести наложницею в морі, поки зберігається бодай якась надія на краще.

— Ми ще не знаємо напевне, чи вони збираються нас убити, — сказала вона. — Присяй-бо, таж вони нас ще навіть не зґвалтували!

Відчуваючи, що Анна починає втрачати мужність, Ебенезер вирішив зайти з іншого боку.

— Пригадуєш, як ми колись разом із Генрі читали Евріпіда і з яким презирством ми ставилися до «Троянок», нікому не попускаючи? Гекубу ми називали мегерою, охопленою жалістю до самої себе, а Андромаху боягузкою чи лицеміркою. Якщо вона так любить Гектора, тоді чому дозволила, щоб клятий Пірр зробив її своєю хвойдою? Чому не покінчити із життям і не врятувати честь родини? Якими ж бо невблаганними моралістами бувають діти! Але я так тобі скажу, Анно — я більше цю жінку не зневажаю. Ми возвеличуємо мучеників; вони є нашою ганьбою і прикладом для нас; але хто ж із нас, що впали, стане на їхній шлях? Ба більше, в образі Андромахи міститься висока мораль; її сльози викривають, яким кривавим цирком є чоловіче жадання; у її зітханні тонуть крики тисячі героїв, а покора, яку вона виказує, перетворює Елладу та Ярмарок суєти.

Самого ж Ебенезера ці доводи переконали не настільки, як, він сподівався, мали переконати Анну. Вчинити самогубство лише для того, щоб уникнути болю, інакше як малодушним вчинком він вважати не міг, хоча і розумів, і співчував такому боягузтву; втім, самогубство для порятунку честі, як і мучеництво, викликало в його душі сум'яття. Мученик, здавалося йому, був у певному сенсі чимось протиприродним, позаяк сліпа Природа не визнає ні кодексів, ні справ напоказ; і саме з цього погляду Андромаха, немов Екклезіаст, видавалася вишуканішим моралістом, а герої всілякого штабу — п'яницями й шаленцями. Однак сама проти-Природнісгь, так би мовити гібрис, усілякого героїзму взагалі й мучеництва зокрема були їхніми найпривабливішими рисами. Коли визнати, що Земля, як звик підкреслювати Берлінґейм, — це «порошинка, яка мчить щодуху в темряві ночі», тоді є щось відважне, зухвало людське в тому, що пасажири на цій порошинці ладні гинути за якісь химерні Цінності. Загинути, наражатися на смерть, ба навіть поворушити пальцем заради якоїсь Справи означає оздобити власного списа тасьмою Мети, так вважав поет, і це нагадувало те саме високе божевілля сутички з вітряками Ла-Манчі.

Але якщо його слова і не були цілковито щирими, то його мета була такою, і, відчуваючи, що його доводи таки справили певне враження на Анну, він повернувся до них декілька годин по тому, коли шлюп знову кудись плив, імовірно, до острова Джеймса.

— Благаю тебе, подумай тільки про одне: відставивши вбік Здоровий Глузд, скажи, чи є щось на землі, що ти цінуєш? Припустімо, що ми зараз у безпеці в Енн-Арундел-Тауні, чого б тоді тобі хотілося?

— Кілька років спокою, — відповіла Анна, не вагаючись. — Не треба мені ніяких маєтків, і навіть чоловіка, бо ж… бо ж все одно Генрі не може бути моїм. Зрештою, яке то все має значення після усього, що сталося? З часом, можливо, на небосхилі заманячать нові цілі, але зараз я б хотіла прожити декілька років у цілковитому спокої.

Ебенезер неспокійно поворушився.

— І я всім своїм серцем прагну до цієї мрії! Але стривай, я ось що хочу сказати: якщо хоч щось у житті має для нас цінність, тоді ми не повинні полишати намірів доскочити свого.

Він відчув, як Анна тремтить.

— Воно не варте тих зусиль!

— Тоді не варте й інше.

Вона зросила слізьми його руку.

— Якщо я маю стерпіти те, що на мене чекає, тоді я міняю своє бажання: я б хотіла, щоб ми були єдиними людьми на всій землі!

— Єва і Адам? — лице поета спалахнуло. — Хай буде так; але тоді ми мусимо також бути і Богом і збудувати наш всесвіт, щоб помістити туди наш Сад.

Анна стисла йому руку.

— Тобто я хочу сказати, — мовив він, — що ми мусимо чіплятися за життя і кожної хвилини шукати нагоди втекти…

Анна похитала головою.

— Скоро вони тебе приріжуть і викинуть на корм рибам, а мене… Ні, Ебене! Ця година — оце і є все наше майбутнє, а цей темний закамарок — то наш єдиний Сад. Ось-ось вони видеруть у нас нашу невинність…

Він відчув на собі її погляд.

— Боже правий!

Саме цієї миті згори пролунав крик, на який у відповідь звідкілясь здалеку долинув інший — кораблі зустрілися.

— Поквапся! — вигукнула Анна.

Поет простогнав.

— Пробач мені, але…

Анна пронизливо скрикнула і порачкувала вглиб трюму; декілька хвилин по тому, коли підняли ляду люка й опустили вниз ліхтар, що освітив східці, Ебенезер помітив, як вона тремтить в обіймах місіс Рассекс.

— А тепер, — сказав той, хто тримав ліхтаря, — мені б не хотілося вам тут усе псувати, але капітан Еврі чекає на палубі й хоче з вами всіма поговорити. Він пообіцяв, що одразу ж віддасть леді на тортури, якщо ви тут баритиметесь, тож будьте слухняними, панове.

Мить повагавшись, бранці, яких стали підганяти Генрієтта і місіс Рассекс, підкорилися наказові. Уже споночіло, і з заходу дув сильний холодний вітер; попри безлад в голові, Ебенезер здивовано помітив, що шлюп не кинув котву, а був у положенні левентик, у мертвій зоні, неподалік від корабля піратів, чиї вогні світили на відстані кількох сотень ярдів попереду. Слай і Скеррі підібрали декількох чоловіків, а бранцям звеліли згуртуватися у середній частині судна і нікуди не рухатися, поки судно знову вирушало в путь. Поетові дещо відлягло від серця — може, їх взагалі не збираються перевозити на інший корабель?

Капітан Керн, що проходив поруч, підкріпив його надії.

— Я маю провести капітана вгору Затокою, — пробурмотів він, — бо інакше його можуть вгледіти, а корабель захопити. — Він більше нічого не міг їм сказати, бо пірати послали його на корму пильнувати за грота-шкотом. Капітан Слай і капітан Скеррі, зневажливо посміхаючись, попрощалися з бранцями і шлюпкою відплили до свого корабля, що, вочевидь, був разом з «Фенсі» Еврі біля острова з підвітряного боку. Темрява заважала Ебенезеру побачити ватажка тих, хто тепер тримав їх у полоні й, сидячи біля стерна, наказав одному зі своїх двох помічників стежити за клівером, а іншому — худорлявому юнаку з білявою бородою, який більше скидався на сільського хлопця, ніж на пірата, — сторожити бранців. Коли Ебенезер підняв руку, щоб обійняти Анну за плечі, вона відсахнулася від нього, неначе він і сам був піратом.

— Ану тримайся подалі, приятелю, — з погрозою в голосі мовив охоронець. — Це дільце ти залиш для нас.

Жінки збилися докупи біля щогли: двоє молодших досі шморгали носами й скімлили, але місіс Рассекс, бачачи, що до найгіршого справа ще не дійшла, зберігала досить самовладання, щоб обійняти та спробувати втішити обох дівчат. Хай що там мав на думці капітан піратів, було очевидно, що це для нього не така вже й нагальна справа, як капітан Скеррі (який і вигнав бранців з трюму) змусив їх повірити; упродовж цілої години троє чоловіків, хапаючи дрижаки, мовчки стояли під дулами пістолів вартівників, тоді як шлюп, прямуючи на північ, котився вперед широкими просторами Чесапіку. Вітер був свіжий, і хитавиця в Затоці — доволі помітна; місячне світло затуляли гнані на схід рвані хмари. Нарешті зі сторони стерна пролунав голос: «Ну добре, містере Шенноне, приведіть-но сюди на корму джентльменів».

Боячись того, що чекає на них попереду, Ебенезер захотів востаннє поцілувати Анну; він завагався, але врешті-решт вирішив не ризикувати й не викликати невдоволення у вартівника, однак увесь шлях до корми подумки картав себе за свою сором'язливість. Невеличке світло, що горіло біля нактоуза, висвітило капітана Керна, який, увесь напружившись, стояв біля стерна, і відкрило лице сумнозвісного Довгела Бена Еврі: це був чоловік із сумними очима й обличчям мов у гончака, зовсім не грізний на виду, шатен зі скромненькою борідкою та підкрученими догори вусами.

— Добрий вечір, джентльмени, — мовив він, майже не відриваючи очей від компаса. — Я вас довго не затримуватиму. Чи не скажете, капітане Керн, що у нас лежить на траверсі?

— По правому борту, — буркнув капітан, — якщо не наскочимо на мілину, почуєте шум прибою з підвітряного боку.

— Чудово. — Капітан піратів насупив чоло і посмоктав люльку. — Еге ж, а ось і прибій; ви напрочуд гарний лоцман, капітане Керн! Ну, а тепер, джентльмени, у мене є тільки одне запитання… Ет, клятий тютюн! — Він декілька разів затягнувся, аж поки жаринки розгорілися до яскраво-жовтого кольору. — Ну, ось так уже краще. Це просте запитання, панове, відповідатимете по черзі, почнемо он з того високого добродія: ви вправний моряк, чи, може, колись ним були?

Пірат, якого звали містер Шеннон, ткнув Ебенезера в спину пістолем, але поета не треба було примушувати до відповіді; його серце запалало надією, неначе ті жаринки в люльці, коли він побачив, що їхній полонитель і поведінкою, і зовнішністю нагадує джентльмена.

— Ні, пане, я всього лише бідний поет і не володію жодним ремеслом, окрім римування, а єдиний мій скарб — це моя сестра, що стоїть отамо, і я готовий викупити її честь своїм життям! Насмілюся попрохати вас, сер, пообіцяти мені, як джентльмен джентльмену, що цим жінкам не завдадуть жодної кривди?

— Спитайте другого джентльмена, містере Шеннон.

Вартівник підштовхнув Бертрана.

— Ні, пане, перед Богом клянуся, я ніякий не моряк і взагалі ніхто, хіба що тільки простий слуга, який проклинає годину, коли народився!

— Дуже добре, — зітхнув капітан Еврі, не зводячи очей з нактоуза. — А ви, сер?

— Це лише третій раз, як я опинився на кораблі, — без вагань вирік Макевой. — Першого разу я був відшкодівником, якого викрали в Лондоні Слай і Скеррі; другого — пасажиром на цьому самому кораблі вранці. І я вам клянуся, що не здатен відрізнити форпіка від корми!

— Дотепно сказано, — похвалив Еврі. — Тоді скидається на те, що я не можу взяти вас у свою залогу. Містере Шеннон, проведіть цих люб'язних джентльменів до гакаборта.

Ебенезер закляк, ніби громом ударений, Бертран упав навколішки; навіть капітан Керн, здавалося, на якусь хвильку не зрозумів, що сказано. Вартівник одним із пістолів жестом вказав їм на гакаборт і чоботом піддів слугу, що тремтів від страху.

— Там, із підвітряного боку, є острівець, — зауважив капітан Еврі. — Якщо вам пощастить і допоможе приплив, то ви зможете до нього дістатися. Рахуйте до п'ятьох, містере Шеннон, і стріляйте в того, хто забариться стрибати.

— Один, — сказав містер Шеннон. — Два.

Макевой голосно вилаявся і скинув свої черевики.

— Прощавай, Ебене, — сказав він. — Прощавай, Генрієтто! — Він перескочив через поруччя і шубовснув у море за кормою.

— Три. — Містер Шеннон усміхався, дивлячись на тих двох, що ще залишилися, поки вони знімали свої черевики. Від щогли до них долинув жіночий голос, який нібито щось питав, але зміст цих слів розвіяв вітер. Бертран востаннє щось проскімлив і стрибнув за облавок.

— Чотири.

Ебенезер поспішив до гакаборта. Сподіваючись без надії, він крикнув у спину піратові:

— То ви мені обіцяєте, пане? Щодо леді?

— Я обіцяю, що файдолитиму ваших гарненьких дам від бушприта до транця, — сказав Довгело Бен Еврі. — Я обіцяю, що дозволю всім своїм хлопакам патичити їх досхочу, аж гай шумітиме, сер, а потім, коли вони скінчать, я обіцяю пошматувати вашу сестричку на куски й засолити, щоб хлопцям було що жерти. Стріляйте, містере Шеннон.

Якби Ебенезер мав у запасі ще якихось секунд десять, тоді він, може, і побіг би до Анни, щоб умерти поруч із нею, але під впливом раптової команди він у карколомному стрибку перемахнув через поруччя і ляснув прямісінько обличчям об льодяну воду. Від потрійного потрясіння, викликаного падінням, погрозою і холодом, йому ледь не забило памороки; з болем він одригнув, відхаркався солоною водою і по кількох хвилях борсання у воді, не знаючи куди плисти, вихопив нарешті оком світло шлюпа, який віддалявся у темряві. Хвилі накривали його з головою і кидали навсібіч; просто лежати на поверхні води, як він це одного разу зробив за схожих обставин, означало б скоро загинути від холоду. З'ясувавши своє розташування щодо шлюпа і напрямок морської течії, він почав відчайдушно гребти в бік острова, який мав би бути десь на сході.

— Агов! — гукнув він, і йому здалося, що з поривом вітру він почув якусь відповідь. Думка, від якої його враз пронизало таким самим холодом, як і від води Затоки, стрільнула йому до голови: а що коли там немає ніякого острова? А що коли Довгело Бен Еврі вирішив розпалити їхні надії лише задля того, щоб утнути з ними жорстокий жарт? У будь-якому разі, якщо там і був острів, то він мусив би бути близько, бо інакше йому тут і саксаган; нова хвиля підштовхнула його у правильному напрямку, але зменшила дієвість його гребків, а холодна вода забивала подих.

Якусь хвилину чи дві по тому його підбадьорив наснажливий вигук попереду:

— Сюди! Я стою на дні!

— Макевой? — крикнув він радісно.

— Еге! Пливи! Не здавайся! А де Бертран? Бертране!

І знову попереду поета, але дещо правіше, пролунала відповідь; невдовзі всі троє, важко дихаючи і тремтячи від холоду, стояли разом на кам'янистому березі.

— Хвала Богу, це просто чудо! — вигукнув Бертран. — Двічі мене топили пірати, і двічі мене виносило живим на острів в океані! Я так гадаю, що варто нам ще трохи пройтися, і ми знову знайдемо Дрепакку!

Але Ебенезер і Макевой були надто пригнічені долею жінок, щоб радіти власному щастю. Поет вирішив, що краще вже буде нічого не казати про погрозу капітана Еврі, яку той кинув на прощання, позаяк вони все одно нічого не могли вдіяти, щоб запобігти цьому; але навіть і так Макевой поклявся присвятити решту свого життя, щоб вислідити та прикінчити цього пірата.

Стоячи в мокрому одязі на свіжому повітрі, вони тепер зауважили, що на його тлі води затоки були відносно теплі.

— Нам треба десь сховатися від вітру і розвести багаття, — сказав Макевой.

— У нас немає чим його розпалити, — байдужим голосом відзначив Ебенезер. Тепер, коли він був у безпеці, його повністю поглинули думки про долю Анни та їхню останню розмову; він пошкодував, що не втопився.

— Тоді збудуймо якийсь курінь, а то ми тут замерзнемо, — мовив Макевой.

Вони подалися роздивлятися острів, який, як з'ясувалося, був лише декілька сотень футів завширшки; там вони знайшли скипидарні сосни, декілька низькорослих миртів і густий підлісок, але нічого з того, що згодилося б на те, щоб збудувати з нього якесь укриття; та й самі ці зарості не дуже заслоняли від вітру. На підвітряному схилі острова було дещо затишніше, але навіть і там, мокрі до нитки, вони не могли й подумати про те, щоб залишитися надовго, стоячи на зимовому вітрі, що дув зі швидкістю миль сорок на годину.

— Ї-їй-бо, панове, г-гляньте он туди! — вигукнув Бертран, тремтячи від холоду. — Там якесь світло!

І справді, на схід від них над водою щось виблискувало, і здавалося, що це було світло у вікні якогось будинку. Відстань важко було визначити, але якщо тільки ця споруда не була надто вже маленькою, то, як оцінив Макевой, вона була за милі три чи чотири звідтіля. Незважаючи на те що Ебенезер перед цим знехтував його пропозицією, він вирік, що вони мусять негайно розвести багаття, а якщо буде треба, то й підпалити весь острів, аби привернути увагу тих, хто міг би їх порятувати; а інакше вони тут ноги задеруть ще до світанку.

— Прочешімо острів, — запропонував він. — Якщо ми не натрапимо на щось краще, ну, то що ж, тоді ми кігтями вириємо собі якусь яму і поховаємо самі себе під цим вічнозеленим віттям. Я думаю, нам треба стрибати й розмахувати руками.

Вони вирішили пошукати разом, щоб якомога скоріше скористатися з того, що їм вдасться знайти. Один чоловік ішов уздовж берега, один там, де починалися кущі, і ще один з того краю, де вже росли густіші зарості й дерева, і так вони просувалися на північ уздовж підвітряного берега острова. Але їхні пошуки, здавалося, були даремними: усе дерево, кожен патичок, що траплявся їм на шляху, був мокрим, і ще ніхто не запропонував жодного способу, як їм розвести вогонь, навіть коли вони таки надибають щось сухе. Ба більше, зарості ставали дедалі ріднішими мірою того, як вони наближалися до північного кінця острова, який, як виявилося, був десь із пів милі завдовжки.

Неподалік від того місця Бертран, який ішов кущами, гукнув до них, щоб вони негайно підійшли та побачили ще одне диво.

— Дивіться-но, на що я натрапив, я мало собі пальця об нього не зламав!

Біля його ніг вони побачили довгастий чорний предмет, у якому, роздивившись уважніше, впізнали човник, який море викинуло на берег.

— Хвала Богу! — крикнув Макевой, порпаючись усередині, щоб краще там усе роздивитися. — Та тут навіть є весло! Його, напевно, прибило сюди штормом!

— Сумніваюся, щоб на ньому можна було плисти, — застеріг Ебенезер, вказуючи на декілька дюймів води, що стояла на дні. — Але ми можемо зробити з нього якесь укриття.

— Ні, — заперечив Макевой. — Він не повинен протікати, інакше вода вже давно витекла б, хіба ні? Я ось що пропоную, спробуймо дістатися на ньому того світла! Але стривай… у нас тільки одне весло.

— Є один спосіб управлятися одним веслом, сидячи на кормі, але це вимагає певної майстерності, — нерішуче запропонував Ебенезер. — Але ж, їй-бо, Джоне, послухай, як шумить, це ж наче океан! Таж ми за якихось п'ять хвилин потонемо!

— Але якщо нам вдасться, ми будемо врятовані, — нагадав йому Макевой. — А якщо ми залишимося тут, то ще до сходу сонця замерзнемо на смерть, а навіть якщо й ні, то хто може сказати напевне, що вранці нас врятують?

Вони ще якийсь час поміркували над тим, чи є у них вибір, розглядаючи можливість послати когось одного, щоб він привів підмогу для інших.

— Один має гребти, а інший вичерпувати воду, — подав голос Бертран. — То яка вже різниця, панове, померти нам разом чи нарізно?

— Тоді краще вже втопитися разом, ніж замерзнути, — мовив Макевой. — Що скажеш, Ебене?

Поет хотів було відповісти, але помітив, як вишкірився Макевой, і зрозумів, що той навмисне так сформулював запитання. На якусь мить він забув про жахливий холод: він був за столом у «Медальйоні», очі Бена Олівера, Діка Меррівезера, Тома Трента і Джоан Тоуст, до яких долучилися ще й очі Макевоя, були спрямовані на нього, позбавивши можливості рухатися; знову, як і тоді, він відчув, як усією своєю вагою на нього опустилася необхідність зробити вибір, як його, неначе шмат вичиненої шкіри, зусібіч прибили кілками. То була дивна мить: він відчув себе так, як мав би почуватися досвідчений альпініст, якого привели назад до скелі, із якої він колись давно зірвався і ледве вижив опісля; багато інших гір, і грізніших, він підкорив відтоді, не здригнувшись, але саме ця обертала його кров на воду…

Із певним зусиллям Ебенезер відкинув цей спогад.

— Я за те, щоб таки спробувати дістатися того будинку. Вітер дме нам у спину, і хвилі підганятимуть нас, і хай там що, але за якусь годину все для нас скінчиться.

Ці його останні слова, попри те що від них пробрало морозом, спонукали їх до дії. Вони перевернули човника, щоб осушити його, потягли берегом вниз і спустили на воду. Міркування Макевоя виявилися слушними: завдяки воді, що стояла на дні човника, шви бортів і кільсона не протікали. Приставши на пропозицію Ебенезера, який дещо навчився веслувати в Берлінґейма, Бертран і Макевой озброїлися половинками черепичок, які знайшли на березі, щоб було чим вичерпувати воду, яку, поза всяким сумнівом, вони мали набрати, та щоб не дати човнику вийти з вітру, бо тоді б їх накрило хвилею.

І хоча він насправді тепер мало переймався своєю безпекою, однак тягар відповідальності важким каменем лежав на серці поета. Він мав вельми невиразне уявлення про те, що зараз робив, але вони так виконували його вказівки, від яких залежало їхнє життя, неначе він був капітаном Керном! Але хоч яким вбогим був його досвід у мистецтві мореплавства, він, вочевидь, значно переважав той, що був у Бертрана і Макевоя. І хай яким великим був той тягар відповідальності, однак він більше не був для нього чимось незнайомим; він зчепився з ним, зберігаючи спокій, наче мав справу зі старим, добре знайомим супротивником, міркуючи, чи не зашкарубла останнім часом його чутливість до таких речей так, як шкарубнуть долоні учня муляра, що зазнають частих ушкоджень.

— Я так гадаю, що було б краще, якби ви обоє сіли попереду, щоб припідняти корму. Якщо мій спосіб гребти нас підведе, тоді ми зможемо веслувати, як дикуни.

Вони забралися в човен, сильно тремтячи від того, що знову довелося намокнути. Ебенезеру вдалося, відштовхуючись від дна, проплисти десь сотню ярдів на мілині, перш ніж стало зрозуміло, що час уже вставити весло в кочет транця і почати веслувати. На щастя, першу милю вони пропливли під ослоною острова; відносно спокійні води дали йому можливість здобути якісь навички веслування, щоб, занурюючи у воду лопать для гребка, не згубити весло. Але скоро острів уже був надто далеко, щоб їх захистити: море з шипінням накочувало хвилі за кормою — три, чотири і п'ять футів висотою від жолобниці до гребня; із кожною хвилею човник, здавалося, на якусь мить перелякано завмирав, а потім ковзав назад, неначе його хтось тягнув у зворотному напрямку. Ебенезеру аж дух перехоплювало — звісно, їх має залляти вода! Але в останню мить корму різко кидало вгору, і човник сунув уперед на гребні хвилі; низенькі борти зникали; вода переливалася через обидва планшири; Бертран і Макевой шалено вичерпували воду, щоб залишитися на плаву. Потім море кидалося на них знову, і човник, здавалося, ковзав задом до пащі, що розчахнулася за ним. Кожна хвиля була новим жахіттям; видавалося неймовірним, що вони зможуть пережити її, і коли якимось чудом їм усе ж таки вдавалося її здолати, це не давало їм ані хвилинки для перепочинку. Робота керманича була особливо важкою і вимагала спритності; човник насправді рухався постійно вперед, але, коли накочувала хвиля, видавалося, що він пливе кормою назад; замість гребти Ебенезер був змушений використовувати весло як стерно, щоб не дати човну вийти з вітру, ба більше, йому треба було правити назад, оскільки вода насувалася швидше, ніж рухався човен. Тільки на гребні він міг, затримавшись, зробити один чи два гребки, але ні на мить довше, бо інакше човник відхилився б від свого напрямку в наступній жолобниці. Чоловіки швидко занепали духом, так що не могли говорити; вони працювали, мов одержимі, і коли місяць пробився крізь хмари, то він висвітив три нажахані обличчя, які витріщили очі на чудовисько, що ось-ось мало їх поглинути.

Про те, щоб вертатися назад, не можна було й подумати, бо якби навіть якийсь бог і зміг їх повернути, вони не змогли б гребти проти вітру. Втім, після години, як їм здалося, шалених зусиль, коли вони не раз були на волосину від загибелі, рятуючись хіба що дивом, хоч насправді усе це тривало, либонь, не більше двадцяти хвилин, світло попереду, схоже, не стало анітрохи ближчим. Ба навіть гірше, складалося враження, що воно помітно посунулося на північ. Саме Бертран перший занепокоївся цією обставиною, і це змусило його заговорити вперше за ці останні хвилини.

— Отець Небесний! А що коли це корабель, і там немає ніякої землі на багацько миль попереду?

Макевой запропонував альтернативну гіпотезу.

— Можливо, вітер трохи повернув на північний захід. Доведеться, либонь, протьопати кілька миль берегом.

— Є ще одне більш втішне пояснення, — сказав Ебенезер. — Я навіть не смію сподіватися… Але стривайте! Ви чуєте якийсь звук?

Вони припинили свою роботу, щоб прислухатися, і їх ледве не накрило наступною хвилею.

— Так, це шум прибою! — радісно вигукнув Ебенезер. — Ані ми, ані світло не змінили свого напрямку; просто ми майже навпроти нього! — Він хотів було пояснити, що хоч з острова вони і кермували прямо на світло, як тільки могли, однак їхній справжній напрямок був дещо південніше; з відстані чотирьох чи п'яти миль помилка (можливо, усього в декілька сотень футів) була надто малою, щоб помітити, але коли вони наблизилися, кут між напрямком, яким вони рухалися, і світлом, збільшився до дев'яноста градусів. Одначе, перш ніж він встиг усе це ретельно обмізкувати і висловити, хвиля більша, ніж зазвичай, підкинула корму високо догори, нахилила човен на лівий борт і вибила весло з кочета.

— Нас розвертає, і ми зараз вийдемо з вітру! — попередив він про небезпеку.

Решта гребла своїми черепичками, але намарно. Ебенезер ударом вставив весло назад між рогачами кочета і спробував було повернути корму до хвиль, переклавши весло, що правило тепер за стерно, на лівий борт, як це він звик робити, коли їх тягнуло кормою назад, але його дії не встигали за хвилями, оскільки гребінь уже пройшов, враз залишивши човник, що втратив курс, нерухомим у жолобниці; рух веслом насправді вийшов як гребок, і від цього корма розвернулася ще більше. Наступна хвиля вдарила під кутом у правий борт, до кінця розвернула їх боком і залила човен водою їм по кісточки; та, що йшла за нею, заввишки футів із п'ять, з білими баранцями на гребні, вдарила прямісінько з правого траверзу, і вони знову опинилися в льодяних водах Чесапіку, відчайдушно молотячи руками по поверхні. Цього разу, одначе, довго їм мучитися не довелося: їхні ноги враз торкнулися водоростей і мулу, і вони з'ясували, що перебувають менш ніж за сто ярдів від берега.

Вони почали через силу видиратися з води, але хвилі, що сягали їм по пояс, заважали, знову і знову збиваючи з ніг, і коли вони нарешті дісталися берега, то вже ледве стояли на ногах.

— Треба поспішати! — задихаючись мовив Макевой. — А то ми тут закоцюбнемо!

Спотикаючись і важко дихаючи, вони якомога швидше простували берегом до свого маяка, у якому тепер можна було цілком ясно впізнати освітлені вікна чималого за розміром будинку. Неподалік нього, де берег переходив у галявину перед домом, росла висока сосна, біля підніжжя якої вони помітили якийсь білий предмет, котрий скидався на великий камінь, що стояв сторчма. У Ебенезера аж мороз поза шкірою пішов.

— О, Боже! — вигукнув він і, зібравши рештки сил, кинувся вперед, щоб обійняти могилу. Слабкого місячного світла було досить, щоб прочитати напис:

Ззаду до нього підійшли його супутники.

— Що це?

Ебенезер не повертав голови.

— Моя мандрівка скінчилася, — схлипуючи, сказав він. — Я зробив повне коло. Отам Молден; ідіть і рятуйте себе.

Вражені цим, вони прочитали напис на могильному камені, і коли вмовляння не допомогли, вони силоміць відірвали Ебенезера від могили. Опинившись знову на ногах, він не став опиратися, але останні душевні сили, здавалося, зовсім полишили його.

— Якби я не народився, — сказав він, вказуючи на надгробок, — ця жінка була б сьогодні живою, і моя сестра разом із нею, а мій батько був би плантатором і вирощував дур-зілля, і всі вони втрьох жили б щасливо он у тому домі.

Бертран був надто близький до того, щоб закоцюбнути, аби спромогтися на якусь відповідь, навіть якби вона в нього і була, а Макевой, який так само всім тілом трусився від холоду, узяв поета за руку і сказав:

— Годі тобі, це як той гріх нашого вітця Адама, що падає на всі наші голови; ми ніколи цього не просили, але ось, так склалося, що він є, і коли ми зголошуємося жити, то мусимо вже жити разом з ним.

Ебенезер звик бачити Молден, у якому кипить бурхливе життя і після настання темряви творяться прикрі діла, але зараз скидалося на те, що люди були тільки у вітальні; у решті будинку, так само, як і надворі й у надвірних прибудовах — він пильно, відчуваючи гіркий сором, подивився у напрямку сушарні, — було темно й тихо. Поки вони йшли безлюдним двором до головного входу, який виходив на південний захід до могили й Затоки, що лежала за нею, Макевой, бажаючи цим, безсумнівно, якось зігрітися, а заодно і втішити Ебенезера, цокотячи зубами, вирік, що це єдине світло було добрим знаком: безперечно, це означало, що Ендрю Кук навів у домі лад і чекав разом зі своєю невісткою новин від свого блудного сина. Він буде страшенно радий їх бачити; їх одягнуть і нагодують і одразу ж піднімуть тривогу та пошлють звістку в Енн-Арундел-Таун, щоб перехопити Довгела Бена Еврі.

— Не треба, — Ебенезер похитав головою. — Від таких байок боляче ще більше, ніж від правди.

Макевой сердито відпустив його руку.

— І досі ще дівак, — крикнув він. — Тільки й думає, що про свою втрату, а до інших йому байдуже! Давай, біжи й умирай собі на тій могилі!

Ебенезер похитав головою; він хотів пояснити своєму ображеному товаришу, що страждає не тільки від того, що втратив він, а і від того, що втратили Макевой, і Анна, і Ендрю, і навіть Бертран, страждає від того, як усе взагалі склалося, бо він вважає себе відповідальним за все, і що біль втрати, хоч би яким сильним він був, був ніщо супроти того болю, якого завдає йому ця відповідальність. Ті, що впали, страждають внаслідок Адамового падіння, хотів він пояснити; але знаючи і розуміючи це, бо ж це знання прийшло до нього разом із падінням, наскільки більше мав страждати сам Адам! Але його надто міцно стисли лещата холоду і розпачу, щоб він міг пояснити цю свою філософію.

Вони підійшли до дому.

— Краще було б подивитися у вікно, перш ніж стукати у двері, — сказав Бертран. — О, Боже мій, і що скаже хазяїн Ендрю, коли побачить мене, а він же послав мене для того, щоб я був вам порадником!

Вони підійшли до освітленого вікна у вітальні, звідкіля було чутно чоловічий сміх і слова розмови.

Макевой дістався туди перший.

— Якісь чоловіки грають у карти, — доповів він, а потім його обличчя скривилося від раптового болю.

— О Боже! Невже це бідолашна Джоан?

Бертран поспішив до нього.

— Так, це та сама свинарка, а отам, у перуці, хазяїн Ендрю, але…

Тепер він також виглядав дуже збентеженим.

— А хай йому грець, хазяїне Ебене! Це полковник Роботем!

Але цієї ж миті Ебенезер і сам уже стояв біля вікна і мав змогу побачити ці та інші, ще більші дивовижі на власні очі. Джоан Тоуст, яка була така виснажена і сточена своїми недугами, що мала вигляд якоїсь прокаженої з Бедламу, шкандибала, тримаючи в руках глечик з пивом, до столу, вкритого зеленим сукном, що стояв посеред вітальні, а довкола нього за грою в карти сиділо п'ятеро джентльменів: правник, лікар і проповідник Євангелія Річард Совтер, який затягувався люлькою і закликав усіляких святих бути свідками того, які кепські карти йому здали; бондар (він якраз здавав) Вільям Сміт, котрий, надимаючись від пихи, усміхався, дивлячись на гравців за столом і цибухом люльки вказав Джоан Тоуст, щоб вона наповнила склянку Ендрю Кука; Бертранів огрядний і життєрадісний тесть з округу Телбот, полковник Джордж Роботем, котрий, здавалося, був заклопотаний чимось зовсім іншим, ніж грою в «мушку»; сам Ендрю Кук, котрий схуд і виглядав дещо старшим, відколи Ебенезер його востаннє бачив, але він був ще більш бистрооким, ніж будь-коли, тримаючи карти здорового лівою рукою і, мов старий орел, зиркаючи на інших, наче вони були не супротивниками, а його здобиччю; і нарешті, що вразило найбільше, праворуч від усохлої руки Ендрю, стискаючи карти й весело жартуючи так, наче вони були в «Медальйоні», сидів Генрі Берлінґейм, досі в подобі Ніколаса Лоу з Телботу!

— Дуже добре, джентльмени, — вирік бондар, роздавши карти чотирьом гравцям. — Здається мені, що я розділяю вдачу пана Совтера.

— Скажіть це навпаки, що він у вас на паях, — зауважив Берлінґейм, — і в тому буде більше правди, ніж поезії, коли ми підемо до суду.

Совтер похитав головою, вдаючи, нібито він у розпачі.

— Клянусь горобцем святого Домініка, любі сусіди! Якби наша справа була бодай уполовину така слабка, як ця недоношена роздача-недодача, то, присягаю, ми б далі вбиральні суду не пройшли.

— Як ми всі знаємо, ви й так нікуди не пройдете, — по-дружньому покпив з нього Берлінґейм, — бо єдина тут справжня справа, за яку можна сперечатися, — це розмір вашого хабара!

— Ну, хлопці, годі вже вам, — мовив Ендрю Кук. — Усі ці балачки про хабарі й недоносків лякають полковника! — Він сардонічно всміхнувся до полковника Роботема. — Пробачте моєму сину, надто він уже прямовитий, Джордже, це його відома вада, як, насмілюся сказати, зауважила ваша донька.

За вікном Бертран аж рота роззявив.

— Ви чули це, хазяїне Ебене? Він назвав того добродія своїм сином! Якогось незнайомця!

— Тут щось не так, — погодився Макевой, — але все виглядає тихо-мирно. — Не бажаючи зволікати далі, він постукав у шибку.

— Агов! Агов! Впустіть нас, а то ми тут дуба вріжемо!

— Ні, хай Бог милує! — скрикнув Бертран, але було вже надто пізно; здивовані гравці повернулися до вікна.

— Клянуся кров'ю святого Януарія!

— Подивися, С'юзен, що там таке, — спокійно наказав бондар, і Джоан Тоуст поставила глек до мисника.

— Ебенезере, сину мій, — мовив Ендрю Кук, — принеси-но сюди свого пістоля. — Берлінґейм поклав свої карти на зелене сукно сорочкою догори й зробив так, як йому сказали.

Джоан Тоуст відчинила двері й висунула назовні ліхтар.

— Хто там? — гукнула вона байдужим голосом.

— Тікаймо! — пробурмотів Бертран і кинувся через двір.

Макевой відступив від вікна і схвильовано прикусив нижню губу.

— Ну, що скажеш, Ебене? — прошепотів він. — Чи, може, нам краще втекти?

Але поет ані поворухнувся, ані відповів, бо, побачивши у вітальні те дивне збіговисько, він був такий приголомшений, що це повернуло його назад (або ж можна сказати, вперед на повне коло) до того крихкого душевного стану часів його молодості, коли він надягнув на себе набедреник дівоцтва і лати лауреатства, щоб захистити його; і коли він на додачу почув, як його батько звертається до Берлінґейма — це просто неймовірно! — «сину мій» і «Ебенезер», то вмить укляк, не сходячи з місця, і не від холодного вітру, що дув із Затоки, а від того самого чорного вітерцю, що колись тричі перед тим — у Коледжі Святої Маґдалени, у «Медальйоні» й у його кімнаті на Паддінґ-Лейн — дихнув з глибин Прірви і від якого його кістки взялися кригою.

— Хто там? — повторила Джоан.

Макевой вийшов з-за спини Ебенезера, і світло, що падало з вікна вітальні, освітило його обличчя.

— Це я, Джоан Тоуст, — сказав він непевно. — Це Ебен Кук і Джон Макевой…

Із вуст Джоан злетів крик, і вона схопилася за одвірок; ліхтар вислизнув з рук, упав на землю і згас. Із передпокою, у неї з-за спини пролунав чоловічий голос:

— Якого біса?

— Напевно, нам, зрештою все ж таки краще було втекти, — додав Макевой. Але Ебенезер, який навіть уже і не тремтів, стояв як укопаний.

Поет прокидається від свого пекельного сну, щоб стати наяву перед судом Радаманта

Минали століття за століттям, так принаймні здавалося Ебенезеру, а він і досі перебував у володіннях Люципера, де, спокутуючи свій гріх Жадання і Гордині, мусив зазнавати подвійних тортур: перші полягали в тому, що його через короткі проміжки часу переносили з вічного вогню до льодів Кокіта, що їх наморозив своїми крилами сам Король Пекла; другі, яких він зазнавав не так часто, хоч вони були нестерпнішими, полягали в тому, що він мусив дивитися на те, як просто перед його очами змішуються і переливаються одне в одне обличчя Джоан Тоуст і його сестри Анни. Джоан схилялася над ним, її обличчя, не спотворене хворобою, було веселим, як колись у Лондоні, її сукня була ціла і чиста, від пранців не залишилось і сліду, її очі були ясними й випромінювали ніжність — і справді, її обличчя належало зовсім не їй, це було обличчя Анни Кук! Потім, дивлячись на обличчя сестри, він бачив, як її очі наливаються червоним і блякнуть, погляд стає тупим, зуби гниють у яснах, плоть вкривається гнійниками і шкіра злазить, відкриваючи м'ясо, — аж поки, маючи нарешті обличчя Джоан Тоуст, вона робилася Джоан Тоуст, після чого цей цикл інколи починався знову. Від цієї метаморфози у нього спирало в грудях, він задихався, кричав, вимахував руками й ногами у полум'ї й льоду, харамаркав якісь блюзнірства, такі ж темні й незрозумілі, як і Плутосове «Papè Satan aleppe…»[103]. Тим-то неважко собі уявити, як він зрадів, переконавшись, що Анна анітрохи не змінилася, коли він нарешті розплющив очі й побачив, як вона сидить біля його ліжка і читає книжку. Він відчув таку неймовірно величезну полегшу, що йому навіть забракло сил висловити це своє почуття; він одразу ж заснув глибоким сном без сновидінь.

Прокинувшись удруге, він був більш притомним; він зрозумів, що якийсь час був хворим і марив, але скільки це тривало — день чи місяць, про те він і гадки не мав, однак тепер його гарячка минула. Він був безмежно радий, побачивши, що його сестра і досі сидить коло нього, бо тепер був цілком спроможний звернутися до неї.

— Любо Анно! Як це мило з твого боку, що ти мене доглядаєш…

Він більше нічого не сказав, бо його сестра, плачучи від радості, скочила зі свого крісла, щоб обійняти його, але мовчав він ще й тому, що раптом зрозумів, яка це неймовірна річ, що вона тут і, вочевидь, ціла і здорова!

— Присяй-бо, де це я? — прошепотів він. — Звідкіля ти взялася?

— Це довга історія! — схлипнула Анна. — Ти вдома, Ебене, в Молдені, і, хвала Богу, ти знову серед живих!

І, не відпускаючи його зі своїх обіймів, вона гукнула крізь прочинені двері:

— Роксанно! Ходи сюди, скоріше! Ебен прокинувся!

— Роксанна також? — Ебенезер заплющив очі, щоб зібратися.

— Ти ще слабкий, бідолашний! О Господи, якби ти тільки знав, як я ридала, коли дізналася, що зробив капітан Еврі, і як я прагнула померти разом з тобою, і як я боялася, що ти помреш тут, у Молдені, і зіпсуєш диво… О Боже, треба стільки всього розповісти!

Місіс Рассекс і Генрієтта ввійшли з передпокою, і на їхніх обличчях, здавалося, не можна було помітити жодних ознак тих нещасть, що їм довелося пережити. І коли перша радість трохи вщухла, поет довідався про обставини їхнього порятунку.

— Без Божого втручання тут не обійшлося, ні додати ні відняти, — по-простому заявила місіс Рассекс. — Бо як іще можна це пояснити? Довгело Бен Еврі — це Бенджамін Довгелоу з Черч-Кріка, моє перше і давно втрачене кохання!

Негайно після того, як він розправився з трьома бранцями-чоловіками, сказала вона, капітан каперів гукнув жінок на корму, вочевидь, щоб сповнити свою обіцянку розважитися з ними, але, як з'ясувалося, усі їхні страждання обмежилися тим, що їм довелося вислухати кілька похітливих зауважень, бо коли він взнав її ім'я, а потім, розпитавши трохи більше, почув її дівоче прізвище, його ставлення до них цілком змінилося: він вибачився, що викинув чоловіків за облавок, висловивши надію, що вони дістануться острова Шарпа живими, і, ризикуючи власним життям, змінив свій курс, зайшовши в гирло Северну, де сказав їм adieu і повернувся на свій корабель, залишивши капітана Керна, щоб той відвіз їх до Енн-Арундел-Тауна.

— Ми не знаємо напевне, чи це був Бенджамін Довгелоу, — визнала Генрієтта. — Він не відповів на запитання матусі. Але інакше пояснити його поведінку я не можу…

— Звісно, що це був мій Бенджі, — сказала місіс Рассекс. — Мій любий хлопчик утік тридцять років тому, щоб стати моряком і піратом. Йому було просто соромно, от він і не признався.

Щодо цього питання вона і слухати не хотіла ніяких доводів, що могли б похитнути її впевненість, і, попри цей приголомшливо неймовірний збіг обставин, Ебенезер мусив визнати, що йому не спадає на думку жодна гіпотеза, яка могла б правдоподібніше пояснити цей раптовий напад милосердя Довгела Бена Еврі. Він сів, щоб обійняти їх усіх по черзі й знову і знову свою сестру, а потім виснажений відкинувся в ліжку. Його перебування в Пеклі, як він тепер взнав, насправді тривало чотири дні, упродовж яких він балансував на межі життя і смерті; Макевой і Бертран також були прикуті до ліжка через хворобу, викликану переохолодженням, хоч вони і не впадали в забуття. Перший уже цілком одужав, а от Бертран, якого вони знайшли тільки вранці наступного дня у стодолі, і досі був у важкому стані.

— Дякувати Богу, вони живі! — скрикнув Ебенезер. — А що там із батьком, Генрі Берлінґеймом і бондарем? Це їх я чую внизу? — І справді, з покоїв унизу долинало декілька чоловічих голосів, які, вочевидь, про щось сперечалися.

— Так, — сказала Анна. — Річ у тім, що всі вони під домашнім арештом, поки не вирішиться справа щодо маєтку! Губернатор Ніколсон дуже стривожений повстанням і торгівлею опієм, і він ввів на мисі Кука щось на кшталт воєнного стану, поки ти не одужаєш. Тим часом усі звинувачують один одного, і напевне ніхто не знає, чиї права є дійсними.

Одразу після того, як вони прибули до Енн-Арундел-Тауна, пояснила вона, вони з капітаном Керном разом пішли до дому губернатора, і, попри пізню годину, підняли його з ліжка, і як могли разом склали докупи історію про їхнє викрадення, про діяльність на острові Бладсворт і про ту порочну справу, осердя якої у цій місцевості, вочевидь, було в Молдені. Завдяки згадці про папери Джона Сміта і тому, що капітан Керн мав у Сент-Мері репутацію чоловіка тверезого, губернатор Ніколсон взяв їхню доповідь на віру: вислали два озброєних напівбаркаси, щоб наздогнати «Фенсі» капітана Еврі, і сам президент Ради, сер Томас Лоуренс, ще до світанку вирушив з жінками до мису Кука, маючи владу, дану губернатором, діяти як його уповноважений у всіх справах, що стосуються добробуту Провінції.

— І що тут скажеш, — засміялася Генрієтта, — ох, і весело ж нам тут усім було!

Ендрю Куку, як пояснила вона, довелося пережити одна за одною стільки величезних несподіванок, приємних і прикрих водночас, що якийсь час вони навіть опасувалися за його здоровий глузд: почати з того, що його радість від знайдення Ебенезера живим одразу ж змінилася гнівом і немалим соромом, спричиненим тим, що він поклявся усім і кожному, що «Ніколас Лоу», який насправді затоваришував з ним лише двома тижнями раніше і сказав йому, що Ебенезера немає серед живих, був справжнім Ебенезером Куком, а той так званий Лауреат Меріленду, що відписав мис Кука, був підлим ошуканцем. Як же зросло його сум'яття, коли він упродовж двадцяти чотирьох годин довідався, що його «син», вочевидь, є високопоставленим агентом губернатора; що Анну захопив у полон і звільнив горезвісний Довгело Бен Еврі; і — можливо, ця подія викликала в нього найбільше замішання, — що вона привела із собою його колишню давню коханку Роксанну Едуард і молоду леді, що, як стверджували, була його рідною донькою!

— Поза цими дивами, — мовила Генрієтта, — такі дрібниці, як ворохібня на острові Бладсворт, уже не були варті його уваги! Достоту, братику Ебене, він такий потішний чоловік, наш батечко!

— Генрієтто! — гримнула на неї місіс Рассекс. — Поспішимо сказати серу Томасу, що пан Кук отямився і скоро матиме достатньо сил, щоб з ним поговорити. — Вона по-материнськи поцілувала поета. — Дякувати Богові за це!

Анну це все неабияк потішило.

— Генрієтта так любить піддражнювати, просто диво, — сказала вона Ебенезеру, коли вони знову залишилися самі. — Роксанна попередила її, щоб вона не називала нас «брат» і «сестра» або батька «своїм» батьком, але вона все одно це робить, щоб під’юдити його.

Як визнала сама Роксанна, сказала далі вона, Ендрю, коли залишив її у 1670 році, не знав, що та носить його дитину; вона вирішила не казати йому про це, аби не вийшло так, що він одружився з принуки, і подвійної прикрості завдавало їй те, що він повернув її назад «дядьку» в Черч-Крік.

— Але ж він її кохав, — вирекла Анна. — Бачив би ти його, коли вона ввійшла! Він був такий радий зустрітися з нею, що ледве взагалі звертав увагу на мене, і йому було так соромно, що він залишив її… що він просто не знав, куди себе діти! Він ні разу не взяв під сумнів, що Генрієтта його донька, але цілими днями тільки те й робить, що або ходить і просить у всіх до одного пробачення, або ж казиться від злості, називаючи нас усіх стерв’ятниками та злодіями, що прийшли відібрати в нього Молден! Дуже прикро на це дивитися, Ебене, ми повинні його вибачити.

Анна, здавалося, змінилася під впливом цих останніх подій: її обличчя було витягнутим і виснаженим, як і раніше, але її голос і манери відображали якусь нову внутрішню погідність, готовність прийняти речі, які важко прийняти, — одним словом, якийсь блаженний стан, адже, як і місіс Рассекс, вона нагадувала Ебенезеру того, хто останнім часом мав нагоду спостерігати чудо, бачити те, чого не бачать інші, того, кого вшанували таємною благодаттю. Від спогаду про їхню останню розмову в трюмі шлюпа капітана Керна кров прилила йому до обличчя; він заплющив від сорому очі й міцно вхопив її за руку. Анна відповіла на цей потиск так, наче ясно читала його думки, і повела далі своїм спокійним голосом, заявивши, що попри ту холодність, із якою Роксанна зустріла щире каяття Ендрю, і попри те її твердження, що Бенджамін Довгелоу, або ж Довгело Бен Еврі, був єдиним чоловіком, який по-справжньому завоював її серце, Генрієтта й Анна все ж погодилися, що вона в жодному разі не втратила ніжних почуттів до їхнього батька, але була надто мудрою, щоб хапливо дарувати своє прощення.

Ебенезер усміхнувся і похитав головою. Він був страшенно слабкий, але відчував, як цілющий бальзам його талану діє якимось таємничим чином, відновлюючи його сили.

— Анно, а що у тебе там з Генрі? — поцікавився він.

Анна опустила очі.

— Ми з ним розмовляли, — сказала вона, — …отак, не дивлячись одне одному в вічі. Він так само знітився, як і батько, коли я ввійшла з Роксанною і Генрієттою! Він дуже зрадів, що з нами все добре, і нетерпеливився побачити тебе. Я потайки розказала йому все, що могла, про його батька і братів і про твої страхи щодо безпеки Провінції; звісно, він згорає від нетерпіння і ніяк не може дочекатися тієї хвилини, коли можна буде вирушити до острова Бладсворт, — ти ж знаєш, яким Генрі буває в таких випадках, — але він не поїде, поки не поговорить із тобою. Ми пообіцяли нікому не відкривати, хто він такий: навіть сер Томас називає його містером Лоу, а батько думає, що кращої за нього людини в усій Провінції не знайдеш, — вважається, що це твій приятель, він дуже побивався за тобою і погодився допомогти батьку повернути Молден. Якийсь час, підозрюю, ми всі втрьох будемо встидатися одне одного… наше становище таке безнадійне… — Вона шморгнула носом, змахнула сльозу і далі повела вже дещо веселішим голосом. — Решта ж цілком задоволені одне одним або ж принаймні якось примирилися: Генрієтта і Джон, Роксанна і батько; навіть Бертран і Роботеми уклали щось на кшталт перемир'я. Полковник і досі клянеться, що Бертран — це ти, і заявляє свої права на Молден, боячись зганьбитися, а бідолашна Люсі має ось-ось народити й уся тремтить, як подумає, що народить байстрюка. Вони добре розуміють, що їхні вимоги — це нічого не варті крутні й вони самі в тому винні не менше, ніж Бертран, але ж вони у відчаї, а Бертран нізащо не хоче признаватися, адже боїться, що полковник його негайно приб'є на місці. Отака кумедія.

Ебенезер почув знизу якісь збудженні голоси: то оголосили звістку про його одужання.

— Скажи мені, як там моя дружина, — попросив він і побачив, що Анна марно намагається приховати, як сильно вона вражена тим, що він навмисне обрав це слово.

— Їй недовго залишилося на цім світі…

— Ні! — Ебенезер звівся на лікті. — Де вона, Анно?

— Коли вона побачила тебе і Макевоя, сили її зрадили, — сказала Анна. — Вона знепритомніла в передпокої, і її віднесли в ліжко. Батьку довелося пережити ще декілька жахливих хвилин, як ти можеш собі уявити, того дня, коли він довідався, що вона твоя дружина (якій він і сам колись заплатив шість фунтів), і ще коли взнав, що це не С'юзен Воррен, а та сама жінка, яку ти знав у Лондоні! Він клянеться, що цей шлюб недійсний, і від злості січе й рубає; але, попри все, він її не скривдив бодай тому, що Генрі…

— Це не має значення! — квапив її Ебенезер; було чутно, як східцями піднімалися люди. — Скоріше, прошу тебе, Анно! У якому вона тепер стані?

— Коли вона знепритомніла, це виявилося для неї останньою краплею, — спокійно відповіла Анна. — Її… її соціальна хвороба нікуди не ділася, як нікуди не ділася її залежність від того клятого опію, не покращився й загалом стан її здоров'я, яке вона вже давно розтратила в тій сушарні. Доктор Совтер оглянув її і сказав, що вона помирає.

— О Боже! — простогнав поет. — Я мушу негайно її побачити! Я хочу померти раніше за неї! — Попри протести Анни, він таки спромігся вилізти з ліжка, але тільки-но сів, у нього одразу ж запаморочилося в голові, і він впав назад на подушку. — Бідна, нещасна! Нещасна свята жінка! Бідолашна мучениця!

Його ридання і голосіння урвалися тією метушнею, яку принесли з собою відвідувачі, очолювані Генрієттою Рассекс. Першими ввійшли його батько і Генрі Берлінґейм.

— Дорогий Ебене! — вигукнув Генрі, хапаючи його за обидві руки. — І що то за пригоди, заради яких ти мене залишив? — Він звів голову до Ендрю, який стояв, переминаючись з ноги на ногу, з іншого боку ліжка. — Ні, скажіть мені по щирості, містере Кук, ну хіба ж це поганий син, що рятує цілу провінцію?

Ебенезер міг тільки всміхатися: його серце переповнювали надто сильні й різноманітні почуття, щоб він міг здобутися бодай на якусь відповідь. Вони з батьком дивились один на одного спокійно і з болем в очах.

— Мені дуже прикро, батьку, — почав було він за якусь хвилю, але йому одразу ж перехопило подих.

Ендрю поклав ліву руку на чоло Ебенезеру — це був перший такий прояв турботи на пам'яті поета.

— Якось, Ебене, я сказав тобі в Сент-Джайлзі: просити пробачення — це привілей нерозумного сина, а нерозумний батько має обов'язок пробачати. — І всім присутнім у кімнаті він оголосив: — У хлопця ще не минула гарячка. Кажіть, яку ви там маєте до нього справу, сер Томас, і на тім закінчимо.

До покоїв увійшли ще три чоловіки: Річард Совтер, полковник Роботем і якийсь вишуканий джентльмен років п’ятдесяти у білій перуці, котрий злегка по черзі вклонився Ендрю й Ебенезеру.

— Томас Лоуренс, сер, з Ради губернатора, — сказав він, — маю честь познайомитися з вами! Прошу вибачити мені, що заважаю відпочивати й набиратися сил, бо ж ви на це цілком заслужили, але ніхто краще за вас не знає, що наша справа дуже нагальна і вкрай важлива…

Ебенезер помахом руки показав, що не заперечує.

— Моя сестра вже повідомила мені, яке ви маєте доручення, за що треба дякувати Богу і губернатору Ніколсону! Над нами нависла така загроза, про яку ніхто і не здогадується, сер, і що раніше ми з нею впораємося, то краще для нас усіх.

— Чудово. Тоді дозвольте мені запитати, чи відчуваєте ви в собі досить сил, щоб поговорити сьогодні зі мною і губернатором Ніколсоном.

— Ніколсоном! — вигукнув Совтер. — Клянусь пилкою святого Симона, панове! — І Ендрю, і полковник Роботем також, здавалося, були стривожені цими словами президента Ради.

Сер Томас кивнув.

— Містер Лоу повідомив мені, що губернатор виїхав вчора до Оксфорда, і коли його сповістили, що містеру Куку вдалося врятуватися, він захотів сьогодні ж прибути до Молдена. Ми очікуємо його з години на годину. Що скажете, сер?

— Я цілком готовий і дуже хотів би йому про все доповісти, — сказав Ебенезер.

— Дуже добре. Провінція у вас у боргу, сер!

— Перепрошую… — Полковник почервонів, як буряк; його круглі оченята неспокійно перебігали то на Ебенезера, то на Ендрю, то на сера Томаса. — Немає жодних сумнівів у тому, що цей хлопець герой і наразі має дуже важливу справу до губернатора; і мені б не хотілося, щоб склалося враження, нібито я думаю тільки про себе і надто вже переймаюся своїми особистими справами, чи здалося, що я не вдячний тим таємним агентам Його Королівської Величності, чия діяльність вимагає ховатися під чужими іменами…

— Та годі вже вам, Джордже! — різко урвав його Ендрю. — Містер Лоу, присутній тут, може бути агентом губернатора, короля Вільяма чи Папи Римського — кого завгодно, але цей хлопець — мій син Ебен, і все тут! Хай уже мені Бог простить, що я ввійшов у змову з містером Лоу, щоб обманути вас усіх, і дякувати Небесам, що вони повернули мені мого сина, який постав із мертвих, а чи повернуть мені Молден, чи ні, то вже не так суттєво!

— Досить, — наказав сер Томас. — Я нагадую вам, полковнику, що Провінція дуже зацікавлена в тому, що станеться із цим маєтком; саме для того, щоб зайнятися цією справою, я і прибув сюди, коли на те пішло. Якщо губернатор дасть на те згоду, тоді ми, можливо, влаштуємо засідання щодо цього питання сьогодні ж, тепер, коли містер Кук уже з нами. — І він нагадав усьому товариству, особливо Річарду Совтеру, що їм заборонено залишати садибу, поки ця справа не вирішиться.

— Клянусь органом святої Цецилії, — заходився протестувати Совтер. — Та це ж пряме порушення habeas corpus! Ми позиватимемо вас до суду, сер!

— Це ваше право! — відказав сер Томас. — А тим часом не залишайте мис Кука: містер Лоу дав знати майору Тріппу, і від сьогоднішнього ранку ми тут, довкола маєтку, маємо посполите рушення.

Цю новину зустріли з великим подивом; полковник Роботем почав смикати себе за вуса, а Совтер заходився закликати святих Гігіна і Полікарпа проти такого свавілля з боку тих, хто мав би стояти на захисті громадських інтересів. Сер Томас попросив залишити кімнату всіх, окрім Анни, бо вона взяла на себе обов'язок доглядати брата, і «містера Лоу», який вирік, що в жодному разі не може відійти від ліжка ключового свідка ні на хвилину. Ендрю, здавалося, був цим невдоволений.

— Ми ще маємо багато чого сказати один одному, — втішав його Ебенезер, — і перед нами цілі роки для цього. Просто зараз я вмираю з голоду і страшенно хочу спати.

— Я принесу тобі бульйону, — буркнув батько і вийшов.

Ебенезер зітхнув.

— Йому треба буде скоро сказати, хто ти насправді, Генрі; мені вже до смерті набридли всі ці хованки під чужими іменами.

— Я скажу йому, — пообіцяв Берлінґейм, — адже тепер я знаю, хто я. Присяй-бо, це ж просто чудо, Ебене! Я не можу дочекатися хвилини, коли візьму в руки книгу мого батька — як він її там назвав? «Книга англійських дияволів»! Король агатчвупсів! Просто дивовижно! — Він підніс догори свого наставницького пальця й усміхнувся. — Але не тепер, Ебене; ні, він ще не повинен цього знати. Я збираюся якомога скоріше поїхати на острів Бладсворт — завтра, якщо ми сьогодні владнаємо нашу справу, і спробую зробити все, що зможу, аби умиротворити мого батька Чікамека і мого брата — як там його звати?

Ебенезер мимохіть усміхнувся, побачивши, із яким притаманним йому запалом говорить усе це його вихователь.

— Коханкоупретс, — сказав він. — Це означає Білогорлика Дзюбок.

— Коханкоупретс! Чудове ім'я! Потім я повернуся сюди, освідчуся твоїй сестрі, звернуся до мого доброго приятеля Ендрю і попрошу її руки. Якщо він погодиться, я розкажу йому, хто я такий, і знову запитаю його; якщо він відмовить, я піду своїм шляхом і не надокучатиму йому, розказуючи всю правду. Ну як, вас обох це влаштовує?

Ебенезер подивився на сестру, очікуючи відповіді. Було видно, що в приватних розмовах з Берлінґеймом вони торкалися питань особистих і значно глибших, ніж ті, що стосувалися «Книги англійських дияволів»; він був впевнений, що Генрі було відомо все, що відбулося не тільки між Анною і Біллі Ромлі, але й також між Анною і ним. Вона глибоко зітхнула і похитала головою, не зводячи очей з покривала.

— Це все так несерйозно, Генрі… І що з того може вийти?

— Ні, ну як ти можеш впадати у відчай після такого чуда, як розгадка тайни мого походження, на яку натрапив Ебенезер? Дай-но йому тільки знову звестися на ноги, і він розв'яже для мене іншу загадку — Таємницю Священного Баклажана, чи що там ще є! — Він відкинув жарти й додав уже серйозним тоном: — Не так давно я запропонував Ебену, щоб ми всі втрьох оселилися в Пенсильванїї; раз Природа, що винесла мені свій вирок, знедолила мене, а Світські Традиції відмовили тобі в твоєму потягу, то що в тому поганого, якщо ми, знедолені, згуртуємося в нашому нещасті? Ми будемо жити, як такі собі сестри милосердя в нашому маленькому монастирі — еге ж, і я наверну вас у Космофілізм, мою нову релігію для знедолених шукачів Істини, і ми вигадаємо купу всіляких духовних вправ…

Він вів далі в тому ж дусі, аж поки Ебенезер і Анна не були змушені розсміятися, і напруження між ними на якийсь час розвіялося. Але Анна не захотіла зв'язувати себе цією обіцянкою.

— Давай-но робити все по черзі, почавши з головного: повернися спочатку з острова Бладсворт і дивися, щоб там із тебе не зняли скальп і не навернули у свою релігію, а потім уже подивимося, що робити із собою…

— А що вийшло з твого паломництва до Джона Куда? — запитав Ебенезер Берлінґейма.

— Ет, мій друже, я так перед тобою завинив! Як я можу вибачитися і пояснити те, що так часто обманював тебе? Хіба тільки тим, що я не маю жодної віри у невинність! Але ж узяти цей довід на своє виправдання означає ще більше образити тебе…

— Більше ні, — запевнив його Ебенезер. — Моя невинність тепер обмежується лише простим фактом її наявності. Так що там із Кудом? Чи знайшов ти в ньому того спасителя, за якого його було взяв?

Берлінґейм зітхнув.

— Я його взагалі не знайшов.

І він пояснив, що мав намір видати себе за помічника Куда (в особі Ніколаса Лоу), щоб мати змогу більше дізнатися про те, наскільки правдивими є чутки, що ходять останнім часом, про те, що Куд організовує невільників і невдоволених індіян для нового повстання, яке мало б вибухнути перед тим, як Ніколсон розпочне проти нього слідство на підставі доказів, зібраних завдяки Протоколам Асамблеї за 1691 рік. Але в Сент-Мері на ранок після того нічного шторму, який закинув Ебенезера до острова Бладсворт, Берлінґейм зустрів самого Ендрю Кука, який, як він гадав, поїхав від капітана Мітчелла і, перетнувши затоку, мав бути на Східному узбережжі. По-тихому розпитавши, він дізнався, що Ендрю зустрівся з полковником Роботемом у капітана Мітчелла і, почувши, як той згадує Ебенезера, називаючи його «мій зять у Сент-Мері», одразу ж поспішив дізнатися, у чому тут справа, тільки-но отямившись після такої новини.

— Ну, що ж, мій друже, — провадив далі Берлінґейм. — Я не знав, що й думати; усю ніч я марно намагався знайти тебе і нарешті довідався, що капітан Керн незадовго перед сутінками відплив разом з Лауреатом Меріленду та якимось високим худим хлопом, і вони, як усі гадали, потонули у шторм. Твій батько дізнався про стан речей у Молдені й у відчаї рвав на собі волосся від того, що втратив спадкоємців і маєток.

Коли, як усім здалося, Ебенезер загинув чи невідомо куди зник, Берлінґейм представився Ендрю як Ніколас Лоу — щирий приятель Лауреата, — і вирік, що саме він і був тим, хто видавав себе за Ебенезера, щоб приховати втечу свого друга. Почувши цю новину, Ендрю запалав ще більшим гнівом; якусь хвилю Берлінґейм думав, що він зараз накинеться на нього прямо там (а це відбувалося в корчмі Вансверінґена). Отож, щоб заспокоїти його і в якійсь мірі втішити в цій його втраті, а водночас аби опинитися в зручнішому становищі, щоб дізнатися якісь новини про близнюків і переслідувати свої складні інтереси, Берлінґейм зробив дуже дотепну пропозицію; він і далі видаватиме себе за сина Ендрю; вони разом поїдуть до мису Кука, оголосять, що дародавець Молдену, як і чоловік Люсі Роботем — то все самозванці, і таким чином доведуть, що права і полковника, і бондаря на маєток недійсні.

— Отак-то ми і приїхали сюди, ведучи один одного попід руку, як найкращі друзі, і окрім одної візити, яку я здійснив до Черч-Кріка, щоб перевірити один поголос, який до мене дійшов, — ти вже, напевно, знаєш цю історію? Ну, хіба це не іронія долі? Отож я й кажу, що окрім цієї візити, ми безвиїзно просиділи тут аж до сьогодні, очікуючи, що до нас дійдуть якісь звістки про тебе чи про Анну. А щодо маєтку, то ми з Ендрю пригрозили Сміту і Совтеру, а вони й собі пригрозили нам, а нещодавно вже полковник заходився нам усім погрожувати; але ніхто не важиться йди до суду, щоб не залишитися без останніх штанів, бо ж ця справа така заплутана, і щоб не довелося ще відповідати за торгівлю хвойдами й опієм. Які там у старого Ендрю зв'язки з ними, якщо він взагалі їх має, про те навіть я не можу нічого сказати.

— То ти, виходить, не Джон Куд? — запитала Анна напівжартома.

Генрі знизав плечима.

— Я був ним вряди-годи; коли вже на те пішло, то якось я цілих пів дня був навіть Френсісом Ніколсоном, і три дівки з племені маттавоманів так про це і не довідалися. Але можу поклястися в одному: хоч мені й важко уявити, що такі знаменитості — то суцільна вигадка, але до сього часу я в очі ніколи не бачив ані Балтимора, ані Куда. Цілком може бути, що вони і є такими, як стверджують чутки: дияволами і напівбогами, от тільки невідомо, хто з них хто; або ж вони такі самі телепні, як і ми, слава яких розрослася до неймовірних меж, зробивши з них легенду; а може, вони самі просто чутки й байки, і більш нічого.

— Якщо те останнє, — мовив Ебенезер, — то, бачить Бог, вони доволі життєздатні! Коли подумати, яку вагу і силу мають ці вигадки проти моєї власної вбогої тіні, яка стільки разів міняла зовнішність і зазнавала підробок, то я так собі міркую, що вони вдесятеро справжніші, ніж я!

Берлінґейм схвально всміхнувся.

— Мій хлопчик ходив до школи, де мав кращого вихователя, ніж його попередній! У будь-якому разі Френсіс Ніколсон існує, і він не Калверт, і не Куд, і він зараховує Ніка Лоу до найхитріших шпигунів, яких йому коли-небудь доводилося знати. Було б не дуже скромно розпитувати мене далі.

У поета в голові ще крутилася низка питань, але цієї хвилини куховарка, у якій він упізнав стару приятельку, паризьку хвойду, що плакала на його весіллі, принесла йому яловичий бульйон, і Берлінґейм, скориставшись із цієї нагоди, перепросив і залишив їх.

— Мушу піти подбати, мої любі, щоб губернатора не вбили десь у вашій садибі. — Він, анітрохи не соромлячись, поцілував Анну простісінько у вуста, як чоловік поцілував би свою дружину, а потім, чим здивував поета, поцілував також і його, але обережно в чоло, більше як батько, який цілує сина, чи як брат брата у тих широтах, де це більше заведено. — Дякувати Зевсу всемогутньому, ти знов серед живих! — пробурмотів він. — Хіба я не казав тобі колись, що твоє падіння здійме багато галасу?

Ебенезер, усміхаючись, заперечив, що хоч він, поза всяким сумнівом, загублений і занапащений, однак формально його не можна зарахувати до тих, хто впав, та й не схоже на те, щоб він коли-небудь долучився до їхнього числа. Берлінґейм за своєю звичкою у відповідь знизав плечима і пішов.

— Бачить Бог, на нас очікують набагато важливіші клопоти, — зітхнула Анна, — але я не можу не турбуватися про цього чоловіка і не хвилюватися, що станеться із нами трьома!

— Ти вийдеш за нього заміж? — запитав брат.

Анна також знизала плечима.

— А що з того вийде путнього? Так само, якщо втекти з ним, як я втекла з його братом, і жити у гріху. — Ці останні слова були настільки недоречними за нинішніх обставин, що обидва близнюки мусили всміхнутися. Але потім Анна похитала головою. — Але понад усе я боюся, що він не повернеться з острова Бладсворт.

Ця думка здивувала Ебенезера.

— Ти боїшся, що Біллі Ромлі може прикінчити його із ревнощів? Я б так не думав.

— Ні, — сказала Анна. — Хоч яким грізним може бути Біллі, але він не рівня Генрі, і в цьому криється небезпека.

Ебенезер зрозумів, що вона хоче цим сказати, і здригнувся: якими ж бо слабкими й обмеженими були пута, що в'язали Генрі зі справою Західної Цивілізації (а що вже казати про англійський колоніалізм!), бо його міркування й інтереси були значно складнішими, так що ця справа здавалася містечковою супроти останніх! Хіба ж йому раніше не доводилося бути піратом і брати участь у бозна-яких сатанинських змовах? Хіба він не возвеличував сумнівні чесноти всілякого роду збоченств і не вказував Ебенезерові на вічну принадність для людини насильства, руйнування і грабунку? Отже, аж ніяк не можна було вважати геть неймовірним те, що хай якими були його теперішні наміри, Берлінґейм захоче залишитися на острові Бладсворт, аби поєднати свої таланти з талантами Дрепакки і Куассапелага; і маючи трьох таких підступних і могутніх супротивників, не кажучи вже про Джона Куда і примарного мсьє Кастена, англійським колоніям в Америці тільки й залишиться, що покластися на волю Божу!

Бульйон творив чудеса, повертаючи йому сили; допивши його, він послав Анну переказати Джоан Тоуст, як щиро він розкаюється, і попросити, щоб вона дозволила йому поговорити з нею.

— Вона відмовилася, — доповіла Анна за хвилину. — Вона каже, що нічого не має проти мене, але хоче померти так, щоб уже більше не терпіти присутності чоловіків. Навіть доктор Совтер більше не має права підходити до неї.

Як завжди, почувши новину про неї, Ебенезер відчув сором, що пройняв його до глибини душі. Та все ж він побачив добрий знак у тому, що Джоан принаймні не впала в апатію: там, де ще присутній войовничий дух, вирік він Анні, також зберігається життя, і поки його дружина жива, він не відкидає надії — ні, не випросити прощення, на що він не заслуговує, — а показати в її присутності, який він глибоко нещасний від того, що кинув її. Тим часом він попросив гукнути Макевоя, який, разом із ним поспівчувавши Джоан, подивувавшись дивовижному збігу обставин стосовно того, ким виявився Довгело Бен Еврі (що, як він сказав, вповні підтверджує закид Ебенезера на адресу Життя в тому, що воно є безсоромним драматургом) і порадівши, що жінки цілі й здорові, допоміг поету спуститися до покоїв, які він ділив з Бертраном Бертоном.

— Ти знаєш, бідолаха дав драла, боячись, що полковник Роботем і твій батько візьмуть його за сраку, але коли Джоан зомліла у передпокої, а ти застиг, мов брила мармурова, то тут зчинилися такий галас і метушня, що його знайшли тільки вранці, задубілого від холоду і ледь живого. Вони хотіли покласти його разом зі слугами, але ми вдвох з паном Лоу переконали поставити його ліжко поруч з моїм. Боюся, що цей холод його таки доконав. От горопаха.

Коли вони прийшли, Бертран не спав, але вигляд його був зовсім хворий. Щоки його, хоч і пашіли від гарячки, маючи неприродний рожевий відтінок, але стали виснаженими й запалими; ніс був гострішим, ніж завжди, і, скидаючись на семітський, загинався гачком від перенісся; його очі, як завжди круглі й банькуваті, втративши свій блиск, сиділи над дзьобом, нагадуючи очі хворої сови.

— От бідолаха! Тобі не треба було нас залишати!

Бертран криво всміхнувся.

— Мені ніколи не треба було залишати Паддінґ-Лейн, сер, — сказав він напівпошепки хриплим голосом. — Вашому слузі ліпше було б кинути виклик Ральфу Бердселу, ніж бавитися в лауреатів і радників, хоч якими були б його таланти. Однак хіба ж не весело нам було того дня, коли ми були богами Дрейкпекера й думали, що знайшли золоте місто?

Ебенезер хотів було заперечити та сказати, що його слузі не варто говорити так, наче він уже приречений, але він вчасно стримався, щоб його слова не було взято за пророчі.

— Авжеж, то був прекрасний день, — погодився він. — І в нас із тобою, Бертране, буде ще багато інших. — Він запевнив свого слугу, що і Ендрю, і він щиро співчувають йому в цій хворобі й усі моляться за те, щоб він якомога скоріше одужав. — А от полковник і справді має досить підстав для гніву, та й ситуація Люсі варта спочуття, але ж, Бог свідок, вони самі в тому винні! У будь-якому разі вони тебе і пальцем не зачеплять. Давай, видужуй, друже, і знову берися до своїх порад, або ж дозволь мені відправити тебе назад до Бетсі Бердсел!

Але слугу було не так-то просто вивести з того невеселого стану: він зітхнув і, оскільки через гарячку важко було розібрати, що він каже, пробурмотів щось незрозуміле про ратафію, Великі Ведмедиці та підступність жінок. І вже зрозумілішою мовою висловив свій жаль від того, що вчасно не розгадав задум Бетсі Бердсел, яка хотіла порятувати його, спробувавши виставити свого чоловіка немічним і безплідним, і майже водночас із цим почав марити Сіболою, островами Блаженних і затонулим островом Бусс.

— А все ж таки ви маєте визнати, — сказав він якоїсь миті з лукавинкою в голосі. — Я маю певні здібності до того, щоб грати роль поета…

— Та що там здібності, — заплакав Ебенезер. — Справжнісінький талант!

Бертран знову почав потроху марити, і, погодившись з Анною, обоє чоловіків пішли, залишивши її та місіс Рассекс опікуватися ним. Ебенезер повернувся до своїх покоїв, щоб іще трохи подрімати, після чого, підкріпившись уже суттєвіше, ніж до того, вирік, що готовий, якщо в тому буде потреба, доповісти хоч самому Господу Богу.

— Тоді я накажу послати по губернатора Ніколсона, щоб він піднявся до нас, — відповів на це Берлінґейм. — Він прибув сюди, поки ти ще спав, і нагнав на всіх тут страху, заявивши, що нічого не стане слухати про цю суперечку щодо маєтку, поки не переговорить з тобою. Але я вирішив, що він може зачекати, поки ти поїси.

Ебенезер хоч і побоювався зустрічі з губернатором, але мимоволі всміхнувся.

— Чи ж казав я тобі, що твій брат має таку саму звичку, яка так мене злить?

— Ні, це ж так здорово! Ніяк не дочекаюся, коли можна буде скінчити цю нудну справу і чкурнути до нього!

Висловившись отак двозначно, Генрі спустився сходами й невдовзі повернувся, ідучи слідом за Френсісом Ніколсоном, королівським губернатором провінції Меріленд, який, як і Берлінґейм, був невисокий на зріст і міцної статури, хоч років на десять старший і з невеличким черевцем. Він був одягнений у плюндри з оксамиту кольору стиглої сливи, мав велику французьку перуку, дбайливо зроблений манікюр, а обличчя його було ніжно-рожеве, мов у якогось денді; однак велика щелепа й уїдливі очі, різкий голос і проста й доволі безцеремонна поведінка спростовували враження, ніби доводиться мати справу з якимось фертиком. Він увійшов до покоїв, не питаючи дозволу, важко обіперся на свою палицю з важкою срібною маківкою й крізь окуляри утупив у пацієнта свій пронизливий і очікувальний погляд, де змішалися цікавість і недовіра, неначе Ебенезер був одним з тих викинутих на берег китів, на який його королівський патент давав йому право власності, а він був не досить впевнений у тому, чи ж вартий той лій, який можна з нього видобути, зусиль, потрібних, щоб його випатрати. Берлінґейм стояв поруч, і його ця сцена забавляла; сер Томас Лоуренс, відсапуючись, зайшов останнім і зачинив за собою двері.

— Добрий вечір, Ваша Світлосте, — зважився озватися Ебенезер. — Я Ебенезер Кук.

— Їй-бо, добре, коли так! — вигукнув губернатор. Слова він кидав різко, не справляючи однак при тому неприємного враження, і засміявся разом з іншими. — Отже, це і є лауреат Чарлза Калверта, про якого нам довелося стільки чути!

— Ні, Ваша Світлосте, — це ніколи не було справжнім титулом…

— Губернатор жартує, — втрутився сер Томас. — Містер Лоу вже повідомив нас про обставини, за яких ви отримали своє призначення, пане Кук, а також про всіляких самозванців і ті негаразди, що вам через нього довелося зазнати.

— А це була не така вже й погана ідея, — вирік Ніколсон, — хоча я ладен битися навзаклад, що старий Балтимор зробив це, аби просто погратися в короля. Ви тільки дайте мені час, і я засную університет в Аннаполісі — так я називаю Енн-Арундел-Таун, — просто дайте мені рік, щоб я встиг збудувати там школу, і дарма, чи хочуть цього ті телепні, що трусяться над кожним грошем, чи ні, але й у нас самих в Меріленді з'являться книжки! Еге ж, і тоді поет, либонь, знайде, що йому оспівувати, так я кажу, Ніку?

— Дозвольте мені сказати, — мовив Берлінґейм і, відповідаючи на подальші запитання губернатора, додав, що вже налагодив зв'язки з одним друкарем з Віргінії і, за вказівкою Ніколсона, спробував переманити того добродія до себе від губернатора Ендроса, щоб заснувати друкарню в Меріленді. На якийсь час здалося, що про Ебенезера забули, але раптом без усілякого переходу губернатор повернувся до нього, радше навіть накинувся на нього, зажадавши почути без зайвих зволікань подробиці «його фантастичної історії про невільників і дикунів». Його очевидний скептицизм спочатку дещо збентежив поета — він почав було розповідати свою історію невпевнено, час од часу затинаючись, побоюючись, що йому не повірять, бо і сам майже не вірив, що все це було насправді — але невдовзі він побачив, що недовіра, яку виказував губернатор, була лиш звичною манерою його поведінки. «Нісенітниця!» — зневажливо пирхнув він, коли йому сказали, що Дрепакка налагодив зв'язок з вождями північних племен, однак його рожеве чоло потьмарилося, виказуючи стурбованість; і коли, слухаючи історію про Берлінґейма, його справжнє ім'я і походження, він назвав її «зухвалою фальшивкою і сраною брехнею», Ебенезер уже був у змозі перекласти цю лайку як «такої чудасії мені в житті ще ніколи не доводилося чути!». Одним словом, хоч він і виказував крайню недовіру щоразу, як поет робив якусь паузу у своїй розповіді, Ебенезер, як і Берлінґейм, був певен, що він вірив кожному його слову: не тільки про величезну загрозу негритянсько-індіанського заколоту та торгівлю повіями й наркотиками, але й про такі подробиці, як незаконна торгівля відшкодівниками, яку провадили Слай і Скеррі, розбійницькі дії «побережника» Томаса Паунда, що був на службі в Ендроса (почувши це, він задоволено потер руки, заздалегідь смакуючи те, як зажене на слизьке свого суперника), і дволичну поведінку капітана «Посейдона» Міча, якого, за іронією долі, Ніколсон нещодавно найняв на шлюп «Спідвелл», який належав владі провінції, щоб він перешкоджав незаконній торгівлі.

— Свята Матір Божа! — вилаявся він наприкінці. — Отаким вовчим і зміїним кублом мене і послали управляти. — Він повернувся до своїх помічників. — Ну, що скажете, джентльмени: тікатимемо до Барбадосу і залишимо цю вошиву провінцію на поживу поганам? А ти, ти, негіднику! — Він тицьнув своєю палицею в бік Берлінґейма. — Ти вдавав із себе порядного джентльмена з Телботу, а насправді весь цей час був принцом отих клятих дикунів! Ні, ну, що тут скажеш, га?!

Берлінґейм підморгнув Ебенезеру. Якусь хвилину Ніколсон міряв кроками опочивальню, вдаряючи об дошки підлоги своїм ціпком. Нарешті він зупинився і кинув погляд на президента Ради.

— Але ж, кат його бери, Томе, ми можемо притягти цього Куда до відповідальності чи ні? Одним лиходієм було б менше, і ми змогли б зайнятися тим, щоб озброїти посполите рушення. — І, звернувшись до Ебенезера, він зізнався: — Правду кажучи, у нас більше пістолів у штанях, ніж у нашому клятому арсеналі!

Сер Томас звернувся до Берлінґейма, сподіваючись відповіді, а натомість дістав прочухана від Його Світлості за те, що шукає якоїсь поради «в червоношкірого шпигуна».

— Ми зможемо віддати його під суд, щойно знайдемо, — вирік Берлінґейм, — однак нам треба буде ретельно добирати наших суддів, бо навіть і тоді існує можливість, що він легко відбудеться.

Він пояснив, що належить відшукати ще одну частину Протоколів Асамблеї за 1691 рік, яка є найбільшим доказом протиправної діяльності Куда і Спільноти протестантів; і хоча вона, вочевидь, не має прямого стосунку до історії його походження (це була та частина «Особистого діяріуша» сера Генрі Берлінґейма, у якій мовилося, як непевно натякнув Вільям Сміт, про втечу англійців від імператора Поухатана), втім, і справді як доказ може мати дуже велику вагу.

— Вона перебуває у власності того неотеси-бондаря, — завершив він, — який не розлучиться з нею ні за які гроші. Однак ми можемо спробувати здобути її, пригрозивши йому, і щойно я триматиму її в руках, ми зможемо одразу ж зайнятися пошуками велебного генерала Куда.

— Ми здобудемо її, без сумніву, — пробурмотів Ніколсон, — і це станеться ще сьогодні. Якщо мене все ж таки мають прирізати ті погани, то я хочу побачити, як цей поганець Куд горітиме у Пеклі раніш од мене.

— Але є нагальніша справа, — мовив Берлінґейм. — Ви знаєте так само добре, як і я, що коли мурини й дикуни зважаться спевнити задумане, то вони ще до весни зможуть перебити всіх білих в Америці, тим паче коли в них буде три чи чотири добрих очільники.

Він сказав, що все одно має намір якомога раніше дістатися острова Бладсворт і постати перед таяком Чікамеком і Коханкоупретсом; цілком імовірно, що вони не повірять у те, що він є тим, за кого себе видає, бо ж у нього немає жодних доказів, але якщо станеться диво й вони повірять йому, він спробує усунути свого брата від влади й підбурити Куассапелага і Дрепакку один проти одного. Він був переконаний, що розбрат і каверзи — це та єдина зброя, яка може врятувати англійців, поки вони в Америці не зберуться з силами.

— Боюся, що не встигнеш ти пояснити їм мету своєї візити, як вони тебе прикінчать, — зневажливо пирхнув Ніколсон. — Ці тварюки думають повільно, але вони не настільки тупі, щоб схилитися перед кожним англійцем, що з'являється перед ними і заявляє, що він їхній король.

— Воно-то так, але це така роль, що її не кожен англієць здатен зіграти. Не те щоб я твердив, що маю якісь особливі таланти, сер, навпаки, ця роль вимагає наявності у актора дуже виняткового недоліку, я так кажу, Ебене?

І він повів далі, доволі відверто пояснивши, яку має природжену ваду, успадковану від сера Генрі Берлінґейма, свого діда, що нею він має намір скористатися як своєрідним посвідченням особи на острові Бладсворт. Губернатор був спочатку цим вражений, а потім, трохи поспівчувавши йому, грубо пожартував і розреготався: він вирік, що ця хитрість, звісно, нічого не дасть, якщо тільки серед індіян є бодай один притомний чоловік, що поважає себе і зможе скептично до цього поставитися.

— Гадаєш, старий Одіссей став би вагатися, чи вихолостити йому Сінона, якби вважав, що це піде йому на користь? — запитав він, але принаймні зараз нічого кращого запропонувати не міг. Він повернувся до Ебенезера, вся груба суворість на його обличчі й у поведінці враз зникла, і він запитав:

— Маєш ще щось мені сказати, хлопче? Ні? Ну, тоді хай Бог благословить тебе за проявлену мужність і винагородить за всі твої муки: якщо ти бодай вполовину такий поет, як чоловік, тоді заслуговуєш на те, щоб бути лауреатом чогось кращого, ніж Меріленд.

І, давши волю своїм почуттям і виказавши так свою слабкість, він знову повернувся до свого попереднього образу, перш ніж поет встиг дібрати потрібних слів, щоб висловити свою вдячність.

— Тепер так, Томе, я хочу, щоб усі чоловіки й дівки в цій садибі зібралися у вітальні, окрім того бідолахи, що лежить у гарячці. Ми влаштуємо добрячий маноріальний суд, тут і зараз, як це робив Чарлі Калверт, коли починав нудитися, і перш ніж зійде місяць, ми вирішимо, кому належить цей маєток.

— Дуже добре, сер! — відказав сер Томас. — Але я мушу вам нагадати, що суддя Геммейкер…

— Та хай він мене в дупу поцілує, той Геммейкер, і грінки звідти візьме, — заволав губернатор, і Ебенезер мимохіть пригадав одну побрехеньку, яку йому колись розповів Бертран. — Давай, воруши копитами, Ніколас, мій хлопче… чи як тебе тепер там, Генрі! Їй-бо, оце якраз ім'я для Мак'явеллі без стручка! Бий у дзвони та збирай усіх парафіян на суд, Генрі Берлінґейм: Том гратиме старого Міноса, а я буду Радамантом!

Поет розпочинає свій день у суді

Оскільки питання про володіння Молденом не давало всім спокою принаймні вже декілька днів, то губернатору Ніколсону знадобилося небагато часу, щоб скликати надзвичайне засідання суду у великій вітальні. Були присутні всі зацікавлені сторони, включно з тією принаймні однією стороною, що, здавалося, хотіла б бути деінде: два ратники з посполитого рушення округу Дорчестер перестріли Вільяма Сміта неподалік від дому на березі, і вираз смутку на його обличчі спростовував те його твердження, нібито він вийшов тільки подихати свіжим повітрям. Два судді всілися за столом, вкритим зеленим сукном, спиною до коминка, а решті звеліли розсістися великим півколом обличчям до них; Генрі Берлінґейм запасся папером і пером для письма і розташувався ліворуч від Ніколсона, навпроти сера Томаса, звідкіля він зі втіхою спостерігав за товариством, що тут зібралося.

Ебенезер, що завдав собі клопоту вдягтися відповідно до цієї нагоди, примостився на бильці крісла, у якому сиділа Анна, в самому кінці правої сторони півкола (якщо дивитися із суддівського місця); і хоча він мав цілком природне бажання, щоб права на мис Кука повернули його батьку, але весь той неспокій, що він відчував у минулому, змили геть події й відкриття останніх днів: він відчував збудження, але тільки від очікування скорого рішення. Анна, зберігаючи свій нещодавно знайдений спокій, принесла із собою якесь в'язання, що, здавалося, цілком поглинало її увагу; можна було подумати, що доля маєтку її зовсім не цікавить. Праворуч від неї сидів Ендрю Кук, який безупинно і так несамовито попихкував своєю люлькою, що складалося враження, ніби дим виходив не через рот, а крізь пори його тіла. Час від часу він кидав похмурі погляди на своїх дітей, неначе боявся, що вони можуть кудись зникнути або ж обернутися на когось іншого; решту часу він із нетерпінням дивився вперед на стіл, потягуючи зі склянки ром, що Ніколсон звелів усім налити.

Жодного разу він не звернув свого погляду в бік шкіряної канапи поруч із ним, де сиділи Роксанна Рассекс, Генрієтта і Джон Макевой. Ходили чутки, буцімто Анна доповіла Ебенезеру, що між давніми коханцями відбулося примирення. Жоден з них не хотів говорити про цю справу прямо — Роксанна стверджувала, що буде вічно вірна пам'яті Бенджаміна Довгелоу, а Ендрю стверджував, що назавжди залишатиметься вірним пам'яті Енн Боєр Кук, — але вдова мірошника, попри весь свій супокій, була напрочуд жвавою; її карі очі блищали, і видавалося, що вона весь час усміхається всередині, тішачись з якогось жарту, зрозумілого тільки їй. А Ендрю, коли донька запевнила його, що як він одружиться вдруге, то ані вона, ані Ебенезер не розглядатимуть це як образу пам'яті їхньої матері, зніяковів і порадив Анні подумати про те, за кого вийде заміж вона, перш ніж братися влаштовувати його шлюб. Ебенезер до цього часу не дуже усвідомлював, що його батько, зрештою, не такий уже й безнадійно старий, адже йому було всього лиш десь за п'ятдесят, і він, наприклад, був старший від Берлінґейма приблизно на стільки ж, на скільки Берлінґейм був старший од близнюків, і в ньому досі вгадувалася чоловіча сила, попри його сиву бороду, всохлу руку і не дуже міцне здоров'я, що останнім часом давалося взнаки.

Поруч із Роксанною, посередині цього зібрання, сиділи Генрієтта і Джон Макевой — коханці, яким нещодавно пощастило возз'єднатися і про яких ніхто не поширював жодних пліток: вони не робили жодної таємниці зі своїх почуттів, і всі очікували, що скоро мають оголосити про їхні заручини. Праворуч від них на іншій дузі цього півкола сиділи Річард Совтер, Вільям Сміт, Люсі Роботем і полковник, її батько, у такому порядку; чи то пак усі сиділи, окрім полковника Роботема, що, здіймаючи галас, мов дзиґа крутився за кріслом, у якому, насупившись від сорому, сиділа його донька. Бондар утупився поглядом у свої черевики та вряди-годи кивав, коли Совтер щось шепотів йому на вухо; він не наважувався підвести очі й подивитися на Ебенезера чи на ратника з посполитого рушення, що стояв в одязі зі шкотського сукна, тримаючи напоготові мушкета, ратника, що його Ніколсон п'ятьма хвилинами раніше підвищив до звання сержанта.

За браком молотка губернатор постукав об край стола своїм ціпком.

— Ну, добре, хай йому грець, засідання суду оголошується відкритим. Наш довірений друг Нік Лоу розробив хитру систему, щоб записувати слова, коли хтось говоритиме, і на цій підставі ми призначаємо його секретарем цього суду.

Ебенезер побачив, які великі можливості дає ця обставина.

— Із вашого дозволу, Ваша Світлосте… — зважився він на слово.

— Ні, не дозволяю, — відрізав Ніколсон. — Ви ще матимете вдосталь часу, аби сказати все, що стосується справи.

— Це стосується секретаря, — наполягав на своєму Ебенезер. — З огляду на надзвичайну заплутаність цієї справи, у якій питання тожсамості мають таку велику вагу, я так гадаю, що було б розумним встановити від самого початку тверде правило: цей суд не вчинятиме жодних дій і не вислуховуватиме жодних свідчень, якщо вони не будуть здійснюватися і даватися під справжніми іменами тих, хто має стосунок до справи, щоб надалі ніхто не зміг поставити під сумнів законність рішень цього суду. Із цією метою я прошу Вашу Світлість призначити секретаря і привести його до присяги, зазначивши його справжнє ім'я.

Цілком зрозуміло, що Анна була дуже стривожена цією пропозицією, а решта, особливо Ендрю, були спантеличені; але і Ніколсон, і сер Томас явно оцінили стратегію поета, який створив прецедент, що йшов на користь його справі, і Берлінґейм, злегка кивнувши, дав знати, що схвалює інший намір Ебенезера.

— Без жодних сумнівів, це буде дуже розумний крок у цьому судочинстві, — погодився Ніколсон і вирік, звертаючись до всіх присутніх у кімнаті: — Тож хай буде усім відомо, що Ніколас Лоу — це, так би мовити, військове псевдо, і ми призначаємо його секретарем цього суду під його справжнім ім'ям Генрі Берлінґейм Третій — я правильно сказав, Генрі?

Берлінґейм ще одним кивком підтвердив, що його насправді так звати, але вся його увага, як і увага близнюків, була спрямована на Ендрю Кука, який враз побілів як полотно, почувши це ім'я.

— Далебіг! — засміявся Макевой, не розуміючи, яка тут склалась ситуація. — Невже це й справді ти, Генрі? Останніми днями чудеса як із рога сиплються! Ти чула, Генрієтто…

Генрієтта шикнула на нього; Ендрю важко звівся на ноги, дивлячись нищівним поглядом на Берлінґейма.

— Бог мені свідок! — почав він і був змушений зупинитися й декілька разів сковтнути, щоб опанувати себе. — А щоб ти горів у пеклі, Генрі Берлінґейм…

Він зробив крок до стола; Ебенезер виступив наперед і схопив його за руку.

— Сядьте, батьку: у вас немає жодних підстав мати храп на Генрі й ніколи не було. Це на мене ви повинні гніватися, а не на Генрі чи Анну.

Ендрю недовірливо подивився на обличчя сина і на руку, що стримувала його; але зупинився і далі не пішов.

— Та годі вже тобі, Ендрю, — сказала місіс Рассекс. — Ти відповідач у цій справі, а не позивач. І, як на те пішло, той, хто вдається до ошуканства, має мало прав на те, щоб скаржитися на обман.

— Я цілком згоден! — озвався полковник Роботем і раптом закашлявся, відчувши на собі глузливий погляд Берлінґейма.

Ніколсон постукав по столі, закликаючи до порядку.

— Ви зможете владнати свої особисті справи потім, — вирік він. — Сідайте, містере Кук.

Ендрю вчинив, як йому сказали. Роксанна нахилилася, щоб прошепотіти щось йому на вухо, а Анна схвально поплескала брата по руці. Живчик у Ебенезера бився ще пришвидшено, але Генрі Берлінґейм підморгнув йому, і в нього відлягло від серця. За якусь мить однак уже була його черга хвилюватися: кухарка-французка підійшла до дверей і пошепки щось повідомила ратникам, які перегородили їй вхід і переказали губернатору це донесення, що, як здавалося, складалося з двох частин, першу з яких він вислухав, подякувавши кивком, а другу зустрів прокльоном.

— Вам, либонь, буде приємно взнати, пані Рассекс, — виголосив він, — що ваш приятель капітан Еврі вислизнув з наших рук і зараз прямує до Філадельфії, де, я в тому цілком певен, знайде собі затишну гавань і вдосталь спільників.

Роксанна відповіла, що ані її ніжні почуття до Довгела Бена Еврі в минулому, ані ті її зобов'язання, що могли виникнути перед ним останнім часом, не затьмарили їй зір і не заважають бачити ганебність його піратського ремесла: вона була б вдячна Його Світлості, якби він пригадав, що це саме вона донесла про місцеперебування Еврі й просила б більше не ставити її в незручне становище натяками на зв'язок, якого не існує.

— Я повністю з цим згоден, — сказав Ендрю. Ебенезер і Анна обмінялися здивованими поглядами, а губернатор, на якого справила враження палка промова Роксанни, кивнув, приносячи свої вибачення.

— Поза тим, мені повідомили, що одна з хворих просить дозволу приєднатися до нас, і оскільки пан Берлінґейм вважає, що вона може бути важливим свідком у низці питань, я попрошу його, перш ніж ми розпочнемо, допомогти сержанту привести її сюди вниз.

Ендрю, Роксанна, Генрієтта, Джон Макевой — усі спрямували свої стримані погляди на Ебенезера, риси обличчя якого почали було за своїм звичаєм безладно смикатися. Якусь хвилю він боявся, що з ним трапиться ще один напад і він знову застигне нерухомо, але, побачивши Джоан, яку вели попід руки її провожаті, неначе якусь нещасну, яку ледь притомною вивели з підземелля, він зірвався з бильця свого крісла.

— О Боже!

Усі чоловіки, шепочучи щось собі під ніс, підвелися; Ендрю торкнувся руки свого сина і разів зо два прочистив горло, немов думаючи його цим підбадьорити. Достоту це було гнітюче видовище: лице і одяг Джоан не були брудними — Анна і Роксанна подбали про це, але на її обличчі хвороба не залишила живого місця, зуби її були в жалюгідному стані, а очі — ті самі карі очі, що так жваво виблискували в «Медальйоні», — були червоними і геть збляклими. Вона не була старшою за Генрієтту Рассекс, але її недуга вкупі з нічною сорочкою з грубого сукна і нечесаним волоссям зробили її схожою на якусь відьму чи старезну божевільну з Бедламу. Макевой застогнав, побачивши це, Люсі Роботем прикрила долонею очі, Річард Совтер ніяково пирхнув, а його клієнт взагалі відмовився дивитися. Джоан була надто слабкою, щоб сидіти прямо, її загорнули в ковдру і вклали на канапу поруч із Генрієттою, яка одразу ж заходилася коло неї, і це вказувало на те, що у Макевоя від неї не було жодних таємниць.

І лише вмостившись на канапі, Джоан, кинувши пильний погляд на Ебенезера, який невимовно страждав, помітила його присутність.

— Господи, поможи мені та прости мене! — крикнув поет. Він впав навколішки перед канапою, притис руку Джоан до своїх вуст і заплакав.

— Прошу дотримуватися порядку! — наказав Ніколсон. — Ви можете, якщо хочете, сісти коло своєї дружини, містере Кук, але так ми ніколи не скінчимо нашу справу, якщо не розпочнемо. Хоч якої кривди він вам завдав, оцей поганець, місіс Кук, але ж усім видно, що він про це шкодує. Як ви хочете — щоб він помінявся місцем з місіс Рассекс чи дав вам спокій?

— Якби бажання були тістечками, то жебраки могли б їх жувати, — відказала Джоан, але хоч ця приказка і прозвучала уїдливо, голос її був слабким і сиплим. — Ніколи мені так зле не велося, як коли доводилося вечеряти одними лиш бажаннями.

— Отже, як вам буде завгодно, містере Кук, — сказав губернатор. — Але покваптеся.

Місіс Рассекс всадовила Ебенезера в головах у Джоан, на місце, яке вона звільнила, а сама зайняла крісло, що їй запропонував Ендрю Кук, який із сумом дивився на свого сина. Ебенезер тримав мляву руку Джоан у своїх долонях, але вона не могла його бачити; він не був у змозі навіть підвести очі, щоб подивитися на присутніх, але чув, як ліворуч швидко клацають спиці Анни, і ці звуки лунали для нього так, наче хтось забивав у нього цвяхи.

— Отже, тепер, — сухо сказав Ніколсон, — я так гадаю, ми можемо нарешті розпочати розгляд нашої справи. Секретарю, приведіть, будь ласка, до присяги Ендрю Кука і почніть вести записи.

— Цей чоловік не приводитиме мене до присяги, — вирік Ендрю. — Я швидше складу присягу Дияволу.

— Той, хто відмовляється вийти і скласти присягу, — вдався до погрози Ніколсон, — втрачає всілякі свої права на цей нікчемний маєток раз і назавжди.

Ендрю знехотя склав присягу.

— Я протестую, Ваша Світлосте, — сказав Совтер. — Свідок не підняв свою правицю.

— Які до біса протести! — кинув у відповідь губернатор. — Свідок може підвести свою руку так само добре, як Генрі тут свого стручка, і це видно всім, окрім хіба що мерзотників і прицюцькуватих. Тепер сідайте, містере Кук. Оскільки всі ви, тут присутні, зацікавлені в цій справі й у нас немає справжнього приміщення суду, де ми могли б заслуховувати цю справу, я оголошую, що ця вся вітальня буде місцем, де заслуховуватимуть свідків. Можете відповідати з місця.

— Клянуся наколінком святої Розалії, Ваша Світлосте, — запротестував Совтер. — А кого ж у нас звинувачуватимуть і хто у нас буде позивачем?

Губернатор влаштував коротку нараду щодо цього питання із сером Томасом Лоуренсом, котрий потім оголосив, що у зв'язку з незвичною складністю висунутих вимог і заяв судове засідання почне провадитися у формі дізнання, щоб потім, щойно з'ясуються ці питання, стати справжнім судовим процесом.

— Це мало чим відрізнятиметься від того, до чого ми всі звикли за часів Лорда-правителя, — запевнив він присутніх. Совтер більше не став подавати жодних протестів навіть тоді, коли Ніколсон, немов спокушаючи його, зважився на надзвичайний крок і наказав привести всіх присутніх у кімнаті до присяги одночасно, змусивши їх усіх взятися за руки, утворивши ланцюжок, починаючи з Берлінґейма, який тримав Біблію, і всім хором повторити за ним.

— Ну, а тепер, містере Ендрю Кук… — він заглянув у документ, що лежав перед ним на столі. — Чи правильно я розумію, що п'ятого дня березня 1662 року ви придбали цю ділянку землі у такого собі Томаса Меннінґа і Ґрейс, його дружини, за суму в сім тисяч фунтів тютюну і що згодом ви звели на ній дім?

Ендрю підтвердив обставини цієї угоди.

— І чи правда те, що з 1670 року до вересня минулого року цією власністю управляв для вас такий собі Бенджамін Сперданс?

— Так.

— І де цей Сперданс? — запитав Ніколсон Берлінґейма. — Хіба він не повинен бути тут?

— Ми намагаємося його знайти, — сказав Генрі. — Але скидається на те, що він кудись зник.

Ендрю посвідчив, відповідаючи на запитання губернатора, що першого квітня, за його наказом, Ебенезер сів на корабель, що плив із Плімута, щоб повністю перебрати на себе обов'язки управителя плантацій, і у зв'язку з цим він дав своєму сину право розпоряджатися майном у всіх відповідних до цього випадках.

— Скажіть, чи відписав він безкоштовно минулого вересня в окружному суді Кембриджа мис Кука цілком і повністю Вільяму Сміту?

— Авжеж, відписав, клянуся святим Вацлавом, — рішуче втрутився Совтер. — У Вашої Світлості є документ, що підтверджує це.

— Його обдурили! — заволав Ендрю. — Він і гадки не мав, що йдеться про Молден, ба більше, він не мав права відчужувати власність!

— Не бачу жодних причин, чому він не міг цього зробити, — заперечив Совтер. — Який ще випадок більше відповідає поняттю «право розпоряджатися майном», ніж бажання плантатора відчужити свою плантацію?

Тут до битви долучився полковник Роботем.

— Усе це не має жодного стосунку до справи, Ваша Світлосте! Чоловік, який відписав мис Кука, є справжнісіньким самозванцем, як це визнав сам містер Кук, а моя донька у будь-якому разі має переважне право на маєток — справжній Ебенезер Кук втратив маєтність на кораблі на користь велебного Табмена, поставивши його в заклад у червні, а Табмен передав права моїй доньці раніше, ніж вчинили це друге ошуканство!

— Це нахабна брехня! — заволав Совтер, й Ендрю з ним погодився.

Ніколсон встав і вдарив ціпком об підлогу.

— Цього цілком досить, кат його бери! Слідство вважається закінченим!

Навіть Берлінґейм був вражений цим оголошенням.

— Таж воно ледве розпочалося! — запротестував Ендрю. — Ви ж іще нікого не вислухали!

— Або ви будете утримуватися говорити, коли не ваша черга, — сказав губернатор, — або я накажу вивести вас із зали суду. Ми сказали, що, тільки-но з'ясуємо, хто буде відповідачем, то скінчимо слідство і почнемо судовий процес. Слідство закінчене.

Ендрю сяяв від радості.

— Отже, ви визнаєте, що я справжній відповідач, а ці злодії повинні довести свої брехливі права на маєтність?

— Анітрохи, — відповів Ніколсон. — Я буду відповідачем, тобто я маю на увазі провінцію Меріленд. Ми конфіскуємо і дім, і землі, хай йому грець, а ви всі тут присутні маєте нам довести, чому ми не повинні утримувати маєтність у власності провінції іменем Його Королівської Величності.

— А на яких це підставах? — поцікавився Совтер. — Це ж просто пародія на правосуддя!

Ніколсон трохи завагався, поки Берлінґейм, на якого цей крок, безперечно, справив сильне враження, не прошепотів йому щось на вухо.

— Це вчинено заради добробуту Провінції і плантацій Його Королівської Величності в Америці! — сказав він по тому. — Цей дім вважається осередком ганебної торгівлі, яка, як стверджують, провадилась у цій Провінції представниками зрадників і бунтівників. Отже, цілком у нашій владі як губернатора конфіскувати власність зрадників і тих, хто підозрюється в зраді, поки не відбудеться судовий процес, де проти них висунуть звинувачення.

— Клянусь чинбарнею святого Севера! У вас немає жодних звинувачень проти будь-кого!

— Саме так, — погодився губернатор. — Було б несправедливо висунути такі тяжкі звинувачення в спеціальному суді без попередніх слухань. Коротше кажучи, усі ви перебуваєте під домашнім арештом за підривну діяльність і підбурювання до бунту, і поки ми не з'ясуємо, хто володіє правами на цю маєтність, попередніх слухань не буде!

Сам сер Томас був цим явно збитий з пантелику.

— Але ж на те немає жодного прецеденту! — поскаржився полковник.

— Якраз навпаки, — переможно мовив Ніколсон. — Саме таку штуку провернув суддя Голт для короля Вільяма, коли відкликав у Балтимора хартію на Меріленд.

Конфіскація швидко набула офіційного статусу: сер Томас із судді обернувся на радника захисту; Ендрю, Вільяма Сміта і Люсі Роботем призначили позивачами; і слухання у справі «Кук та інші проти Меріленду» оголосили відкритими.

— Далебіг! — засміявся губернатор. — Це судилище будуть довго пам'ятати!

Потім він постановив, щоб полковника Роботема, який виступав радником Люсі, вислухали першим, оскільки він пред'явив свої права на маєток раніше від усіх. Полковник, почуваючись дещо ніяково, повторив обставини гри, що йшла на борту корабля «Посейдон», подробиці останньої ставки, що відбулася перед тим, як Лауреата взяли в полон, внаслідок чого права на мис Кука перейшли до велебного Джорджа Табмена з парафії Порт-Табакко, обставини шлюбу велебного Табмена з Люсі (що потім скасували через двоженство), набуття нею прав на мис Кука і, нарешті, її шлюбу із самим Лауреатом.

Ніколсон хмикнув.

— Тепер слухайте сюди, полковнику Роботем, ви людина відповідальна, хоч і служили колись із Кудом і губернатором Коплі; якби я не знав вас як захисника Справедливості, то ніколи не поставив би суддею в суді Адміралтейства. Ви чесний чоловік і справедливий, і ця клята Провінція може вами пишатися…

— Дякую, сер, — пробурмотів полковник. — Бог свідок, що я прагну тільки справедливості…

— Тоді подивіться он туди на того худорлявого добродія на канапі й визнайте, що він такий само чоловік вашої доньки, як і я, і що він не є тим чоловіком, який закладався з Джорджем Табменом!

— Я ніколи й не казав, що це він, — запротестував полковник. — Ендрю Кук сам усім нам оголосив…

— Нам добре відомі його брехливі заяви, — урвав йому мову Ніколсон, — і нам так само добре, як і вам, відомо, чому він назвав Генрі своїм сином.

Цю обставину полковник Роботем охоче визнав.

— Він думав, що його сина немає серед живих, і сподівався таким чином ошукати мене зі своїм самозванцем. Але, Ваша Світлосте, із вашого дозволу, сер, якщо чоловік відмовляється від свого мертвого сина, то він так само легко зможе відмовитися і від живого, і то не один раз, а і двічі, і тричі. Я так думаю, сер, що коли він дізнався, як його син програв свій маєток, він змовився з містером Лоу, чи то пак Берлінґеймом, чи як його там, відібрати його у нас обманом назад; і коли мій бідолашний зять з'явився разом зі своїми товаришами і містер Берлінґейм був змушений відкрити всім своє справжнє ім'я, містер Кук підлим чином підкупив того негідника слугу, щоб той видав себе за сина замість нього. Я можу привести багато свідків з «Посейдона», які підтвердять, що чоловіком моєї доньки є Ебенезер Кук, а той зрадливий крутій — його слуга; і вони поклянуться, як я тут клянуся, що він не один раз на борту корабля намагався посісти те місце, що належить його хазяїну.

Губернатор похитав головою.

— Боюся, Джордже, що твій зять нагорі і є тим зухвалим слугою. Хоч мені й прикро, що виникла така ганебна ситуація, і шкода, що ти маєш такий тягар в особі такої слабкої на передок доньки, але я цілком впевнений у тому, що присутній тут чоловік і є справжнім Ебеном Куком. На додачу до свідчень, які дали його батько, сестра і пан Берлінґейм, у мене тут є письмове свідчення, отримане під присягою, від Бертрана Бертона, чоловіка в тій кімнаті, котре пан Берлінґейм завбачливо отримав від бідолахи перед тим, як його звалила гарячка. Я прочитаю його вголос і передам, щоб усі могли з ним ознайомитися.

І він прочитав зізнання, завірене підписом Бертрана, у тому, що він декілька разів за різних обставин вдавав із себе Ебенезера, у тому, що він бився навзаклад із Табменом, не маючи на те жодних повноважень, і в тому, що обманним шляхом уклав шлюб з Люсі Роботем. І попри те що Ебенезер був змучений і фізично, і морально, від цього спокутного жесту йому потеплішало на серці.

— Це ще одне ошуканство! — став заперечувати полковник. — Вони скористалися з маячні людини, що вмирав, собі на пожиток!

— Ні, Джордже, — м'яко сказав Ніколсон. — Він насправді слуга, якого звати Бертран Бертон.

— О, Боже! — простогнала Люсі. Місіс Рассекс поспішила до неї, щоб втішити.

— Клянуся Христом Богом! — загарчав полковник, стискаючи кулаки. — Подивіться на мою доньку, сер! Обманом чи ні він уклав цей шлюб, але його консумували!

— Понад усілякі сумніви! — погодився губернатор. — Я так гадаю, що жоден суд у Меріленді не стане оскаржувати шлюб, якщо тільки ваша донька не подасть на його скасування, на що вона цілком має право. Але її чоловік — це Бертран Бертон, а не Ебен Кук, і цей суд позбавляє її права на будь-яку частину цього маєтку, чи то на підставі шлюбу, чи на підставі підлогу, що зробив Табмен. Ти записав це, Берлінґейм?

Генрі кивнув. Ендрю і Річард Совтер широко всміхалися, не приховуючи своєї радості від поразки полковника Роботема; й Ебенезер також, хоч йому і було дуже шкода і батька, і доньку, відчув полегшення від того, що принаймні один з претендентів залишив поле битви. Губернатор повідомив полковнику, що той може бути вільним або залишитися, як йому буде завгодно.

— Я їду негайно, — мовив дуже схвильований полковник, — бо інакше я ще приб'ю того хтивого брехуна, що лежить нагорі. Хай Бог його простить!

Ендрю, по-справжньому гостинний тепер, коли суперечку злагодили на його користь, запропонував провести Роботемів до їхньої карети, але полковник відмовився від такої люб'язності й залишив кімнату, супроводжуючи свою заплакану доньку.

— Отже, — сказав Ніколсон, втягуючи носом повітря, — тепер, я так гадаю, ми всі одностайні стосовно того, хто є Ебеном Куком, так чи ні? Чудово. Тепер перейдімо до розгляду суперечки між містером Смітом і містером Ендрю Куком, вирішення якої, на мій погляд, залежить від відповідей на три головні питання: це питання права, питання факту і ще одне питання права, саме в такому порядку. Чи давало Ебену Куку право розпоряджатися майном дозвіл на відчуження цієї маєтності, чи ні? Якщо давало, то чи вчинив він це відчуження свідомо, чи через свою необізнаність? І якщо несвідомо, то чи дійсний цей документ на передачу прав з погляду права? Я прошу вас, джентльмени, звернутися до розгляду першого питання.

Ендрю взяв слово і заявив, що хоч у повноваженнях, які він надав своєму сину, і не передбачалось якоїсь спеціальної умови, що забороняє йому відчужувати маєтність, але жоден розсудливий чоловік не стане ставити під сумнів те, що духом цих повноважень цього аж ніяк не передбачалося, — навіщо б він віддавав молодого чоловіка в науку до Пітера Паґґена, щоб він навчився купцювати на плантаціях, якби збирався продати свої землі у Меріленді? Але, додав він, якщо хтось таки збирається присікатися до цього і поставити під сумнів його наміри, тоді він може запропонувати як доказ копію своєї духівниці й заповіту, складених у 1693 році, якими він заповів мис Кука своїм дітям у рівних частках. Хіба це говорить суду про те, що він мав намір дати сину дозвіл на відчуження маєтності? Завершив свій виступ Ендрю тоном, повним обурення, а обличчя його почервоніло від гніву. Коли він скінчив, Роксанна кивнула, засвідчуючи справедливість його доказів, і подала йому свою лляну хустинку, щоб він міг утерти чоло.

— Якщо ви дозволите, Ваша Світлосте, — вирік Совтер, — мій підопічний охоче визнає, що наміри Ендрю Кука були саме такими; у нас немає жодних сумнівів, що молодий чоловік не отримував жодних вказівок щодо відчуження мису Кука. Але ж клянуся святим Абдоном, сер, питання стосувалося правочинності, а не вказівок: я вважаю, що доручення, отримане молодим паном Куком, давало йому законне право на відчуження власності, і питання наявності батьківського дозволу тут недоречне.

Губернатор потер носа й зітхнув.

— Суд із цим згоден.

Потім Совтер домігся ще однієї поступки від суду, змусивши його погодитися, що якби Ебенезер, управляючи маєтком, визнав за доцільне здати на оренду, продати чи дарувати якусь його невеличку частку, то його дії були б правочинними на підставі слів «у всіх відповідних до цього випадках», оскільки, зрештою, усе дур-зілля, призначене для продажу, за рахунок якого існує плантація, було невіддільною частиною маєтності. І, здобувши перемогу в цьому питанні, він вирік, що те, що стосується частини, також стосується і цілого; і робити довільні висновки щодо існування якихось обмежень у тексті довіреності — цілковите безглуздя.

— Якщо містер Кук мав право продати бодай один листок дур-зілля, — виснував Совтер, — то він мав право продати й усю маєтність.

Намагаючись спростувати його слова, Ендрю став наполягати, що коли тлумачити так широко слова «в усіх відповідних до цього випадках», то це насправді входить з ними у протиріччя, бо коли особа, що діє за дорученням, збуває всю маєтність, то таким вчинком вона також позбувається прав розпоряджатися майном.

— Що він, власне, і зробив! — засміявся Совтер. — А ми цього ніколи й не заперечували!

Ніколсон порадився з Берлінґеймом і сером Томасом.

— Боюся, що суд, — вирік він, — мусить підтримати пана Совтера в цьому першому питанні. Це загальноприйнята практика, коли управитель, що має право розпоряджатися майном, відчужує частину свого маєтку слугам, що уклали з ним договір про найм, наприклад, виконуючи свої зобов'язання згідно з цим договором, — саме це, як я пригадую, і було предметом суперечки в суді Кембриджа між містером Спердансом і містером Смітом. І хоча є звичною річчю, що особи, які діють за довіреністю, радяться з власниками, перш ніж провести будь-яку подібну велику операцію, але у випадку, якщо інший порядок не обумовлений зарання, суд повинен винести рішення, що Ебен Кук мав законне право відчужити всю маєтність, якщо він вважав це за потрібне.

Це був важкий удар для Ендрю; Ебенезер був зворушений, побачивши, що в погляді, яким обдарував його батько, було більше сум'яття, ніж гніву.

— Щодо другого питання, — похмуро провадив далі Ніколсон, — дозвольте мені поцікавитися, чи існують тут розбіжності в думках. Ви стверджуєте, чи не так, містере Кук, що хлопець відписав свій спадок містеру Сміту ненавмисно?

— Авжеж, — мовив Ендрю. — Ебен і сам може в тому присягнутися, так само як і… — він завагався, відчуваючи відразу до імені Берлінґейма і не бажаючи його вимовляти. — Так само, як і секретар цього Суду, і ця нещасна леді, що присутня тут, з якою містер Сміт примусив його одружитися. Обоє були тому свідками. Ба більше, Ваша Світлість може ознайомитися із записами окружного суду, сесія якого відбулася минулого вересня…

— Я вже це зробив, — сказав губернатор. — Пане Совтер, чи маєте ви намір ставити під сумнів це питання факту, чи ви визнаєте, що дародавець не усвідомлював сутність своєї дарчої?

— Ми не збираємося ставити під сумнів цей факт, — відповів Совтер. — Одначе…

— Ні, звільніть мене поки що від необхідності вислуховувати ваші «одначе», сер. Отже, далі: Ебенезер Кук мав повне право як особа, уповноважена Ендрю Куком, дарувати мис Кука Вільяму Сміту, але всі сторони погодилися, що він зробив це, не знаючи того, що відписує свій власний маєток. Тепер я прошу Ебенезера Кука описати в усіх подробицях обставини, за яких це було вчинено, а потім ми нарешті покінчимо з цією неприємною справою.

Поет відпустив руку Джоан на час, що йому був потрібен, аби зробити те, про що його попросили: він пригадав, як міг, подробиці своєї подорожі до Кембриджа з Генрі Берлінґеймом; їхню суперечку стосовно зв'язку, що існує між невинністю і справедливістю; своє обурення тим, як чинив суд суддя Геммейкер; те, як він втрутився в хід справи «Сміт проти Сперданса», і ті умови, якими був обставлений його вирок.

— Це було кричущим порушенням Правосуддя, і я, у своїй невинності й наївності, прагнув його виправити, — завершив він. — Одначе коли в мене відняли цю невинність, я побачив, що не тільки не виправив, а вчинив ще одну несправедливість. Я не тільки подарував те, що не мав права дарувати, тобто я маю на увазі моральний бік цього питання, але й, вчинивши так, занапастив доброго і чесного чоловіка Бена Сперданса; й опосередковано, віддавши цей дім Вільяму Сміту, перетворив його на вертеп гріха й розпусти і занапастив ще одне людське життя, за що відповідатиму перед Богом.

— Я розумію, — сухо всміхнувся Ніколсон. — І чи може суд зробити висновок, що ваше розуміння невинності внаслідок цього зазнало змін?

І хоча він знав, що, питаючи це, Ніколсон не мав жодних злих намірів, Ебенезер не зміг відповісти на усмішку усмішкою.

— Суд може зробити такий висновок, — тихо відповів він і сів на своє місце. Рідко коли він почувався таким пригніченим і спустошеним, як цієї хвилі, коли, подолавши багато небезпек, мав вільний час обміркувати те, до яких руйнівних наслідків привела його невинність. І він ледве звернув увагу на той факт, що цього разу вже Джоан взяла його за руку; він нишком кинув винуватий погляд на свою сестру, чиї очі, повні смутку, виразно сказали йому, що цей жест не оминув її увагу.

Ніколсон зажадав вислухати від Ендрю Кука і Річарда Совтера попередні заяви стосовно того, чи має дарчий акт законну силу.

— Я хочу зробити три заяви, сер, — вирік Ендрю. — По-перше, я стверджую, що суддя Геммейкер не мав права передавати виконання своїх обов'язків моєму сину, який не обізнаний з правом, а отже, вирок, винесений Спердансу, є незаконним; по-друге, навіть якщо цей вирок і є законним, то дарчий акт не є таким, оскільки дародавець робив це, не усвідомлюючи наслідків своїх дій; і третє, навіть якщо цей дарчий акт визнають обов'язковим до виконання, умови, які висунув мій син, не виконано. Тобто я хочу сказати, що Сміту веліли знайти чоловіка для цієї дівчини С'юзен Воррен, яка вважалася його донькою; але я стверджую, сер, що її шлюб з моїм сином є недійсним на тих підставах, що його змусили одружитися з нею і що її звати не С'юзен Воррен, а Джоан Тоуст. Умови, отже, не виконано, і дарчу треба відкликати.

Хоч Ебенезер і був вражений тим, як переконливо його батько виклав своє бачення цієї справи, але його дуже стурбувало це останнє твердження.

— Дозвольте взяти слово, Ваша Світлосте! — звернувся він.

— Не зараз, — сказав Ніколсон. — Слово надається містеру Совтеру.

Совтер одразу заявив, що має намір показати, по-перше, що, згідно з чинною судовою практикою, суддя Геммейкер мав право за особливих обставин передавати повноваження судової колегії де-факто, оскільки він фактично ніколи від них і не відмовлявся: іншими словами, він лише надав Ебенезеру привілей виголосити вирок, який потім затвердив і таким чином зробив законним, але він міг так само легко і відхилити його; правду кажучи, це була лише консультація, до якої вдався Геммейкер, оскільки суддя часто звертається по пораду до знавців і третіх незацікавлених сторін перед тим, як винести рішення у складних цивільних позовах (поза тим, додав він, окремо звертаючись до Ендрю, треба визнати, що Ебенезер таки був незацікавленою стороною; бо інакше доведеться визнати, що дарча була здійснена свідомо і тоді навряд чи може бути оскаржена). По-друге, він мав намір, вдавшись до логіки і прецедентів, показати, що жоден чоловік, знайомий зі справами, у яких розглядаються цивільні правопорушення, ніколи не стане по-справжньому ставити під сумнів те, що договір, укладений на законних підставах і законним чином підписаний, є обов'язковим для виконання, і на сторонах, які його підписують, лежить відповідальність за те, щоб ознайомитися з його умовами. Ба більше, цей суд перетворився б на посміховисько, якби хтось узявся стверджувати, що порушення умов договору, вчинене Беном Спердансом, було б варте більшого осуду, ніж те ж порушення, скоєне містером Куком і його сином; якщо, на думку окружного суду, Вільяму Сміту мав належати весь Молден (за вирахуванням півтора акра) як відшкодування за заподіяні йому кривди, тоді, звісно, він має йому належати, незалежно від того, що його власником, так сталося, є сквайр Кук, а не бідолашний Сперданс — Сперданс також, суд не повинен це забувати, мав право розпоряджатися майном і на цій підставі діяв у інтересах Ендрю, коли позбавив бондаря заслуженини. А щодо тієї кволої казуїстики стосовно шлюбу…

— З вашого дозволу, Ваша Світлосте, — Берлінґейм увірвав йому мову на півслові, — у мене скінчився атрамент. — Він показав Ніколсону папір, на якому записував свідчення. — Бачите, я був змушений лишити речення містера Совтера недописаним? Я прошу Вашу Світлість дозволити мені піти пошукати ще одну пляшечку атраменту, а також краще перо.

Було видно, що спочатку губернатор, так само як Совтер і Ендрю Кук, був роздратований тим, що довелося перерватися, але щось в обличчі Берлінґейма, що зауважив також Ебенезер, але Совтер не міг помітити зі свого місця, змусило губернатора поглянути на сторінку, де були записані свідчення.

— Ну, що ж, морока, звісно, Генрі, але що тут вдієш, і крім того, думаю, що я тут не один, кому Пані Природа вручила свою повістку. — Він стукнув об край стола й підвівся. — Суд оголошує перерву десь на пів години. Ви можете вийти з кімнати, якщо хочете, але будинку не залишати.

Поет здобуває свій маєток

Тільки-но суд оголосив перерву, Річард Совтер і Вільям Сміт перейшли до інших покоїв, після чого Берлінґейм, який і не збирався вирушати на пошуки атраменту, радо доповів, що його

Частина III: Молден заслужений

каламар ще наполовину повний, але про людське око все ж таки мусив відправити двох ратників, щоб вони принесли ще.

— Ну, і нащо ти нас обдурив? — спитав Ендрю. — Я категорично протестую!

Берлінґейм знизав плечима.

— Щоб врятувати посаг Анни, — лукаво мовив він. — Я б не хотів втрачати мою частку мису Кука.

— Ні, Генрі, — дорікнула йому Анна. — Перестань!

— Я вам потім дещо скажу, леді, — з погрозою в голосі мовив Ендрю. — А зараз…

— А зараз у нас виникла критична ситуація, — втрутився Ніколсон, — і ми маємо не так багато часу, щоб скласти план.

— Критична ситуація? Дурниці! Ви ж чули мої доводи?!

— Так, і такі контрдокази Совтера, що він вам від маєтку і горщика нічного не залишить, щоб було куди посцяти. Власне, цей грубий троп нагадав мені… — він вклонився присутнім дамам і збирався було вийти.

— Ні, сер, — зупинив його Берлінґейм. — Дуже важливо, щоб і ви це вислухали.

— Е ні. — Ніколсон похитав пальцем. — Я нагадую вам, що ми оголосили себе судом, й існує загальноприйнята думка, що суддя мусить бути неупередженим.

— Як і секретар, — рішуче додав Ендрю. — Я виграю цю справу без твоєї допомоги, містере Берлінґейм.

— Та срати я хотів на твою справу! — вигукнув Генрі. — Мене не більше, ніж Ебенезера чи твою доньку, обходить, хто володітиме цим шматком багнюки! Я турбуюся про долю Провінції.

— Га? — Губернатор зупинився у дверях. — Ти це про що, Генрі?

Берлінґейм зібрав усіх чоловіків для наради довкола столу, вкритого зеленим сукном.

— Ідеться про ту останню частину Протоколів Асамблеї, — оголосив він. — Усі тут присутні, за винятком вас, містере Кук, усвідомлюють її характер і вагу — я тільки прошу вас повірити на слово Його Світлості, що без цього документа Білла Сміта ми можемо програти набагато важливіший процес, аніж цей, а можливо, і всю Провінцію Меріленд на додачу! Маючи на руках повний «Діярій», ми зможемо, якщо і не заарештувати того, кого ми шукаємо, то принаймні порушити проти нього справу.

— Так і є, сер, — запевнив Ендрю Ніколсон. — Але що нам з того?

Берлінґейм усміхнувся.

— Ми вислухали міркування містера Кука в цій справі й містера Совтера, сер, і ви так само добре, як і я, знаєте, що наразі справа виглядає так, що містер Кук програє за всіма статтями.

Ендрю став рішуче заперечувати проти такого погляду, а Ніколсон нагадав Берлінґейму про те, що неетично питати суддю, чиїй стороні він віддає перевагу, до закінчення судових дебатів. Але його усмішка натякала, принаймні Ебенезеру, що доводи Ендрю в цій справі, можливо, і не були такими потужними, як думав поет.

— Я так гадаю, що мені треба вам зараз дещо сказати, сер, — мовив Ебенезер, звертаючись до батька. — Я не маю жодних намірів зрікатися цього шлюбу, дарма, якими будуть наслідки. Я відповідаю за той стан, у якому опинилася Джоан… — Тут він відмахнувся, коли Макевой спробував було заперечити. — Ні, Джоне, я за це відповідаю і не кину її хоч би й задля тисячі Молденів.

Даремно намагався його батько нагадати, що вона тяжко хвора повія, яка скоро помре; даремно він змінив свій гнів і, кинувши погрози, спробував було переконати його, а потому почав благати, а потім знову повернувся до гніву. Ебенезер уперто стояв на своєму.

— Ну, то нема більш про що говорити! — врешті-решт вигукнув батько. — Женися з тією шльондрою вдруге, коли виграємо нашу справу, і йди до біса! Я тільки прошу тебе дозволити мені, для тебе ж таки, врятувати Молден!

Тепер Ебенезер опинився між двома вогнями, відчуваючи свою відповідальність і перед батьком, і перед дружиною, і не знав, як можна примирити ці суперечності. Це була болісна хвилина, поки Берлінґейм не прийшов йому на допомогу.

— У будь-якому разі все це не стосується справи, джентльмени, — сказав Генрі. — Якщо в Совтера не забракне клепки в його злодійській голові, то він погодиться з тим, що шлюб неправомірний (ти вже вибач мені, Ебенезере, але батько повинен знати, що шлюб не консумовано). Але ж поставлена умова, яка цього вимагала, була неправомірною через ту саму причину: Джоан Тоуст — не С'юзен Воррен, а С'юзен Воррен — це не донька Білла Сміта, і на тому кінець! А щодо решти доводів, то вони просто не тримаються купи; Совтеру не завдасть великого клопоту довести свою правоту, покладаючись на прецеденти. Ви згодні, Томе? Ви ж тепер не суддя.

Сер Томас Лоуренс визнав, що, коли виходити з тих доводів, які представив Ендрю, то його позиція хистка, а доводи Совтера скидаються на відносно міцні, але додав, що, на його думку, містер Кук прогледів кращу лінію для нападу.

— Якби я був вашим адвокатом, — сказав він Ендрю, — то спробував би оскаржити надзвичайну суворість вироку окружного суду, а не його правочинність. Я визнав би, що Сперданс був неправий, але подав би клопотання про те, щоб міру відшкодування пом'якшили, ну, скажімо, до умов, зазначених у договорі Сміта про найм, додавши накладні витрати, ну, і кинувши якусь подачку за завданий клопіт.

Берлінґейм похитав головою.

— Ви не розумієте, у чому тут проблема, Томе. Ми не хочемо, що Совтер виграв, але ми не можемо дозволити собі, щоб він програв!

— А це чому ж ні, хочу спитати? — озвався Ніколсон.

— Через цілком зрозумілі причини, сер, — спокійно відповів Берлінґейм. — І ви, і я, і сер Томас добре розуміємо, що цей суд має для свого існування законних підстав не більше, ніж існування бурдею.

Ебенезер висловив свій подив, а Ендрю відкрито звинуватив Берлінґейма в тому, що той вдається до всіляких викрутасів, аби не давати прямої відповіді; але сер Томас зашарівся, а сер Ніколсон, зніяковівши, кинув на нього похмурий погляд.

— Ет, та що вже там, Генрі! — він сердито роззирався довкола кімнати. — Маю визнати, що не щодня губернатор вдається до подібних речей, але що зроблено, то зроблено, кат його бери! Якщо я віддам перевагу Сміту, то винесу рішення на користь Сміта, а якщо Куку — то винесу на користь Кука, і хай ідуть до біса всі ці доводи і прецеденти! Не думаю, що наш приятель Совтер буде скаржитися в Комітет з плантацій!

— Я певен, що не буде, — погодився Генрі. — Але коли суддя Геммейкер взнає, що ви одного вечора, сидячи в цій вітальні, переглянули рішення окружного суду, тоді, можете бути певні, він здійме галас у Лондоні! Й Ендрос буде від того шуму в захваті!

— Досить! — гаркнув Ніколсон. — Річ цілком зрозуміла. — Тон його голосу не віщував Ендрю нічого доброго.

— А хай йому грець! — вигукнув той. — Я хотів би нагадати вам, панове, що мій голос важить в Комітеті з плантацій не менше, ніж голос Геммейкера! Якщо цей суд не має юрисдикції, то від того, що ви вирішите справу проти мене, краще почуватися ви не станете!

— Саме так, — усміхаючись, погодився Берлінґейм, — особливо тепер, коли я показав вам шлях. Крім того, нам потрібно отримати решту «Особистого діяріуша» так само, як і здобути маєтність, якщо не більше. Совтер знає, що позиція його клієнта доволі хистка — спроба Сміта втекти підтвердила це, — але він також знає, що існує певний зв'язок між мною і Куками. Він не дуже впевнено почуває себе, особливо з огляду на наші звинувачення в розпусних діях і підривній діяльності, і я так гадаю, єдине, що спонукає його захищати Сміта, це бажання дати своєму підопічному, коли настане час торгуватися, кращі можливості для торгу.

Ніколсон скипів і почав совати своєю палицею.

— Знаєш, ти міг би сказати про це раніше, до того, як ми скликали цей суд!

— Це було б передчасно, — вирік Берлінґейм. — Ми вже позбулися полковника, і ви мали цілковите право накласти арешт на мис Кука у цьому випадку — і це насправді був сильний хід.

— Як це люб'язно з вашого боку!

— Але ви не можете довго утримувати маєтність під арештом на таких підставах і не можете через суд присудити її жодній стороні. Саме тому я і попросив вас оголосити в засіданні перерву.

Ніколсон витер чоло.

— А дідько б узяв усіх тих адвокатів разом із тими їхніми кодексами! Яка ж то провінція могла би бути без них! І що ми робитимемо тепер?

Берлінґейм знизав плечима.

— А що роблять усі адвокати, коли їхня справа розпадається, сер? Ми врегулюємо справу в позасудовому порядку!

— Стривай! — застеріг його Ебенезер. — Ось і вони.

Річард Совтер і Вільям Сміт повернулись із сусідньої кімнати. Бондар і справді не справляв враження людини, впевненої в собі, але його радник мав вигляд жвавий і безтурботний, як і досі.

— Ну, що, ви роздобули трохи чорнил, пане секретарю? Чудово! Клянуся святим Людовіком, було б дуже прикро, якби красномовство містера Кука не залишилося записаним на папері!

Товариство, що зібралося довкола столу, розійшлося. Помітивши з деяким подивом, що Анна пересіла на канапу і захоплено говорить про щось із Джоан, Ебенезер із батьком повернувся до свого попереднього місця. Ендрю був такий пригнічений розвитком подій, що навіть не став противитися, коли син взяв його попід руку і припровадив на місце.

— З вашого дозволу, Ваша Світлосте, — звернувся Совтер, — я можу продовжувати свій виступ?

Берлінґейм, як помітив Ебенезер, порадившись про щось пошепки з губернатором і сером Томасом Лоуренсом, сів на своє місце і підморгнув Ебенезеру, неначе не було про що турбуватися.

— Ні, не можете, — невдоволено буркнув Ніколсон.

Обличчя Совтера потьмарилося.

— Ваша Світлосте?

— Суд прийме рішення щодо позову вашого клієнта іншим разом, — сказав губернатор. — А зараз я забираю вас обох і везу до в'язниці в Енн-Арунделі. Звинувачення такі: злочинна змова, підбурювання до заколоту, державна зрада, і після того, що розповів мені присутній тут Тім Мітчелл, я сподіваюся побачити вас на шибениці ще до кінця цього року!

Це їх так здивувало, що навіть похмурий і відлюдькуватий бондар звівся на ноги.

— Тім Мітчелл!

— Так, джентльмени, — усміхнувся Берлінґейм. — Гордість і розрада капітана Біллі, поки не повернувся його справжній син. — Руки його були чимось зайняті, поки він говорив, і його зовнішність змінилася наче від помаху чарівної палички. Раптом зникла велика напудрена перука, а на її місці виникла коротка і чорна; з його рота зник якийсь чудернацький пристрій, що, як з'ясувалося, тримав на місці три штучних зуби. Але найбільш неймовірним було те, що він, здавалося, міг довільно змінити будову м'язів свого обличчя: крива лінія його щік і опукла форма носа змінилися просто в них на очах; його зазвичай насуплене чоло розгладилося, а там, де їх раніше не було, виникли зморшки. Нарешті голос його став глибшим і грубшим; він так згорбився, що, видавалося, став дюйми на два меншим на зріст; очі набули хитрішого виразу, і Ніколас Лоу за декілька дивовижних секунд став Тімоті Мітчеллом.

— Оце так! — вигукнув сер Томас Лоуренс, і сам губернатор, який, як можна було припустити, вже мав нагоду бути свідком перетворення свого агента раніше, похитав головою від подиву.

— Ось вам сторінка з Овідія! — подивувався Ебенезер. Решта також висловили свій захват подібним чином, окрім Сміта та Совтера, що втратили дар мови.

— А тепер, містере Сміт, — зловісно сказав Берлінґейм, — я так гадаю, ви розумієте, в якій ви халепі, якщо я почну свідчити проти вас, а якщо ні, то дозволяю вам порадитися з містером Совтером, який складе вам компанію у в'язниці за свої злочини.

Бондар, здавалося, був готовий застосувати силу, але Совтер покірно махнув рукою.

— Ну що, ви згодні, що ми вас взяли за одне місце? Чудово! Тоді слухайте мене уважно: я маю намір викрити слідству всю торгівлю опієм і повіями, прибутки з яких йшли на оплату всіляких безчинств Джона Куда і, можливо, Балтимора також. Усі, хто мали до цього стосунок, — він усміхнувся до Ендрю, — будуть притягнені до відповідальності, незалежно від стану і чину…

— Клянуся чуприною святого Людовіка! — не витримав Совтер. — Відвезіть нас до в'язниці, і на тому кінець, але не примушуйте вислуховувати подібне злорадне і благочестиве словоблуддя!

— Терпіння, Діку. — Генрі підвів догори свого пальця. — Це моя передмова перед тим, як запропонувати угоду. На підставі моїх свідчень Його Світлість доручив серу Томасу розпочати слідство проти Куда, Білла Мітчелла й усіх зрадників-бандурів у його оточенні — за винятком, можливо, тільки вас.

Очі Сміта примружилися, а обличчя Совтера набуло розважливого виразу, коли Берлінґейм запропонував скасувати висунуті проти них звинувачення в обмін на бондареву частину «Особистого діяріуша», на звороті якого, як вважалося, містилися записи щодо конфіскацій і судових переслідувань, до яких вдавався Куд упродовж свого короткого перебування при владі. Бондар одразу ж погодився на обмін, але Совтер стримав його.

— Ти тільки подумай про наслідки, Білле! — застеріг він його. — Гадаєш, ми протягнемо більше, ніж місяць, коли Джон Куд довідається, що ти випустив ці папери з рук? І поза тим, Його Світлість, видається, надає їм великої ваги, раз зробив нам таку пропозицію, а хіба ти не знаєш, що Те, що може принести одинадцять пенсів, може так само легко принести і цілого шилінга…

— Забирайте їх, сержанте, — різко відрізав Ніколсон. — Мені прикро тебе розчаровувати, Генрі, але я не стану більше торгуватися зі зрадниками тільки для того, щоб дістати щоденник твого дідуся.

— Стривайте! — негайно крикнув Совтер. — Ми принесемо вам ці кляті папери! Тільки пообіцяйте нам письмово…

Ніколсон похитав головою.

— Я не такий дурень.

— Ой леле! Ну, тоді зробіть бодай це, сер: ми не матимемо ніякого зиску, якщо Джон Куд приб'є нас; пообіцяйте, що дозволите нам без перешкод дістатися Віргінії, й отримаєте ці папери.

І знову Берлінґейм пошепки порадився з губернатором і сером Томасом.

— Його Світлість повідомив мені, що дає вам свій дозвіл на безпечний виїзд, — вирік Генрі, — але ця умова не входить до нашої першої угоди. Ми вивеземо вас уранці з Меріленду, якщо Сміт відмовиться від прав на цей маєток.

— Хай вас Бог благословить, сер! — вигукнув Ендрю.

— А хай йому грець! — обурився Совтер. — Ви з нас дерете останню шкуру!

Ніколсон вишкірився.

— І ми відвеземо вас не до Віргінії, а до Пенсильванії. У нас і так достатньо ворогів у Віргінії.

— Які ж то брехуни, що називають вас католиком! — крикнув Вільям Сміт. — Таж вас навіть жиди можуть узяти за свого!

Совтер зітхнув.

— У нас немає вибору, Білле. Принеси папери, а я складу документ про передачу прав.

Решта присутніх, почувши це, зраділа: Анна й Ебенезер обійнялися з полегшенням; Ендрю сухо вибачився перед Берлінґеймом і похвалив того за обрану ним стратегію так само, як Ніколсон, сер Томас і Джон Макевой; Роксанна і Генрієтта задоволено дивилися на це все. Тільки Джоан Тоуст залишалася байдужою, і радість Ебенезера, коли він глянув на неї, від цього потьмарилася.

Бондар під вартою залишив кімнату і повернувся із сувоєм пожовтілих паперів, які Берлінґейм радо прийняв. Разом із сером Томасом вони побіжно переглянули verso і засвідчили, що цих доказів, якщо до них додати Протоколи Асамблеї за 1691 рік, цілком вистачить, щоб розпочати справу проти Куда і його спільників. Потому, поки Совтер, сер Томас і губернатор обговорювали подробиці передачі Молдену й те, як переправити обох чоловіків Затокою до Пенсильванії, Берлінґейм відвів Ебенезера вбік.

— Пригадуєш ту історію, що я розповідав тобі по дорозі до Плімута? — запитав він схвильовано. — Як сера Генрі й капітана Джона взяв у полон Поухатан?

Ебенезер усміхнувся.

— Вони уклали спорзну угоду, що стосувалася доньки короля, наскільки я пригадую, але ми так і не дізналися, чим те все скінчилося. Це закінчення тієї повісті?

— Ага, і я так гадаю, що нашу історію можна вважати завершеною. Нумо прочитаймо її, поки Том і губернатор зайняті тими поганцями.

І просто там, не сходячи з місця, попри загальний галас і метушню, що панували в кімнаті, вони, не гаючи часу, одразу ж разом і прочитали другу і останню частину «Особистого діяріуша» сера Генрі Берлінґейма, яка починалася (там, де закінчилася перша) тим, що автор і капітан Джон Сміт, ув'язнені в селищі імператора Поухатана, очікували світанку, коли капітан, поставивши на кін їхні життя, спробує довести власні здібності й зробити те, що виявилося нездійсненним для найздібніших молодиків міста: позбавити Покахонтас цноти.

Стерегти нас поставили двох дебелих вартових

наказавши їм сповняти всі наші бажаня та забити нас, тільки-но ми спробуємо втекти. Мій капітан заходився оповідати мині всілякі безкінечні та хтиві історійки про ріжних дівчат з диковинних країв, яких він позбавив цноти, аж поки я од того так втомився, що мусів вдати, нібито сплю. Але я споглядав на нього потаємне всю ніч.

Близько опівночі, гадаючи, що я міцно сплю, мій капітан звівся зі свого ложа (котре, як і моє, було бруднющим сінником, що лежав на землі) і викликав одного з вартових. Опісля між ними відбулася бесіда, яка велася пошепки, але не надто тихо, бо я міг чути її зміст. Вряди-годи він позирав на мене, аби переконатися, що я сплю. І на первий погляд так воно і здавалося. Але я, трохи розплющивши одне око і нашорошивши вуха, міг стежити за розмовою доволі легко. Сміт заявив, що зголоднів, що мене неабияк здивувало, бо ж я бачив, як на учті в цісаря він наївся вдосталь, так що сього вистарчило б на те, щоб годувати весь Джеймставн цілу зиму. Він зажадав, щоб йому негайно принесли попоїсти. Дикун, як си мині здало, не хтів сим завдавати собі зайвого клопоту, тим паче, коли мій капітан почав казати, яких страв йому заманулося; а саме: один баклажан (сей овоч дехто ще називає обержином) з кукурудзяним борошном і води, аби теє було чим запити…

— Баклажан! — пробурмотів собі під ніс Берлінґейм.

Він запевняв, що тільки так білі люде готують сей плід рослини, що зветься баклажан, що, як я добре знав, було брехнею.

Дикун хотів було покликатися на пізню годину і на пору року, але, коли мій капітан наполіг на своєму (ще й підкупив його, діставши якесь брязкальце зі своєї клятої кешені), він зрештою погодився поцупити один баклажан і трохи борошна зі спільної комори, що була поблизу хижі цісаря. Він пійшов, і поки його якийсь час не було, мій капітан нетерпляче міряв кроками хатину, мов той чоловік, дружина якого ось-ось має народити, не забуваючи при тому час од часу впевнятися, що я сплю міцним і безтурботним сном.

Коли дикун нарешті таки повернувся, принісши з собою два сушених баклажани і полумисок борошна, не кажучи вже про глек з водою, мій капітан винагородив його, давши знову якусь дрібничку, і попросив, якщо його ласка, вийти з хижі і чекати назовні, адже білі люде (як він стверджував) готують їжу не інакше, як усамітнившись. Коли дикун, радий, що може краще роздивитися свої скарби, зробив те, про що його попрохали, і залишив нас на самоті, мій капітан ізразу ж узявся до роботи із тим баклажаном, готуючи його у найдивовижніший спосіб, який мині коли-небудь доводилося бачити. Одним словом, я сим був так вражений, що навіть зараз, декількома тижнями пізнійше, у Джеймставні, коли я узявся писати сю повість у свойому Діяріуші, мині важко уявити собі, що се все правда. Бо якби я не бачив се на власні очі, то ніколи б не повірив, що се щось інше, ніж хтивий вимисел чиєїсь хворобливої уяви. Достоту незчисленні, що не вкладаються в головах поміркованих і чеснотливих людей, є звичаї і брудні засоби тих похітливих осіб, служителів плоті, які й досі ставлять Венеру й Бахуса понад чеснотливу Мінерву і вивчають зі старанністю, гідною справжніх учених мужів, усі ті вишукані штуки й таємничі викрутаси тілесних зносин! Мене бере сором, коли я викладаю усе се на папері, ба навіть на потаємних сторінках свойого Діяріуша, і я заприсягся, що він не потрапить на очі жодній людині, допоки я живу.

— От тобі й на! — вигукнув Берлінґейм. — Бракує решти сторінки, а також частини наступної! Ти розумієш, що тут у нас на руках, Ебене?

— Ти хочеш сказати, що тут ідеться про Священний Баклажан, за який розповідав таяк Чікамек? Не без того, що тут існує певний зв'язок…

— Я знаю, що він є! О Боже, що б то могло значити!

Вони стали читати далі, Берлінґейм з виразом жадібного, майже болісного прагнення довідатися, що ж там буде далі, тоді як Ебенезер відчував перші ознаки ніяковості.

З сеї причини

мині було вельми прикро, що коли декількома годинами пізнійше я отямився, то усвідомив, що мене й насправді охопив той стан, який я допіру тільки вдавав, а саме міцний і безтурботний сон…

— Шляк би його трафив! — вигукнув Генрі.

Мій одпочинок був перерваний дикуном, отим вартовим наглядачем, і, підхопившись, я побачив, що сонце вже зійшло. Знадвору до моїх вух долинало гикання і завивання багатьох дикунів, і я здогадався, що вони всі зібралися, щоби бути присутніми при тому, як мойого капітана піддадуть сьому хтивому спробунку із їхньою принцизною. Мій капітан, коли я подивився на нього, був повністю вдягнений, і жодних ознак обержина чи чогось іншого видко не було, тож я міркував, чи не була часом та сцена, самовидцем якої я був минулої ночі, лише якимось фантастичним сном, одним із тих, що звичаєм сняться людям, коли їхнє житє близиться до кінця…

— Отже, він і справді бачив це на власні очі, — висунув здогадку Ебенезер, — хоч би що там було.

— Але ж сторінка зникла!

Се правда

що коли ми під поглядами наших вартівників-дикунів вийшли з хижі й нас повели до громадського пляцу, було видко, що мій капітан мав певні труднощі з ходою, наче йому було важко зводити докупи ноги; але сю ваду можна було скласти як на страх (який, як се добре відомо, здатен спричинитися до того, що чоловік мимохіть попустить цуглі своїй утрібці), так і на його дивну поведенцію минулої ночі. І те перве, здавалося, було більш імовірним, позаяк сцена, що відкрилася нашим очам, аж ніяк не могла нас втішити.

Довкола подвір'я стояли кружка люде, мешканці міста, що свойми жахливими криками і виттям наганяли на нас страху. Посеред великого кола утворилося менче, що складалося десь із десятка ватагів цісаря. Се були здорові бронзовошкірі дикуни, прикрашені пір'ям і розмальовані так, щоб надати собі найлиховіснішого вигляду, котрі, не маючи на собі нічого, опріч сього вбрання, стрибали і витанцьовували, несамовито вигукуючи й розмахуючи томагавками. Посеред сього малого кола, підносячись над усим натовпом, на височенному фотелі важно сидів цісар Поухатан, а перед ним на камені, що чимось скидався на вівтар, лежала Покахонтас, позбавлена будь-якої вдяганки та припнута ремінцями з сириці для відбування сього поганського обряду. Втім, попри свій принизливий стан, принцизна, здавалося, анітрохи не була сим стривожена, а на її лиці грала широка усмішка, із чого я виснував, що сей мерзений спосіб подавати дівчину нареченому є до такої міри поширеним межи дикунських народів явищем, що вони, оскільки всі ми є рабами Звички, у своїй поганській гріховності навіть насолоджуються сим видовиськом. Незважаючи на се, всередині мене все тремтіло од страху, тим паче, що зваживши на значні мужеські прикмети сих дикунів, які голяка стрибали довкола нас, і пригадавши, що мій капітан був у сьому доволі скромно обдарований (він, попри усі його вихвалки, був, як мині колись довелося нишком побачити, хіба що посередньо озброєний для вправ у Венериних забавах), я не плекав жадної надії на те, що він зможе дати собі раду там, де вони зазнали поразки. Адже якби я був на його місці, то вже, безперечно, не спромігся б одзискати в собі бодай дрібку чоловічої моці, знаючи, що сі томагавки стоять напоготові, аби розчерепити мою голову за первих ознак немічі.

Щойно дикуни вгледіли нас, як ізразу ж подвоїли свій гамір. Люде, що утворювали велике коло, кричали і ляскали в долоні, ватажки дикунів вистрибували і вигопцьовували, і навіть Покахонтас примудрилася якось крутитися на свойму п'єдесталі, так що сі рухи, з огляду на те, як вона там була зв'язана і припнута, свідчили про неабияку гнучкість її членів і готовність до того, що мало би небавом відбутися.

Нас підвели до малого кола і поставили перед вівтарем Венери (од виду якого у мене кров кинулась до обличя), опісля чого дикуни вхопили мойого капітана і одним рухом стягли з нього штани. Із того місця, де я стояв, а так сталося, що я опинився позад нього, видовисько було досить непривабливе, але дикуни, що стояли попереду, раптом усі замовкли. Цісар долонею прикрив очі од вранішнього сонця, аби якомога краще роздивитися, а Покахонтас, попри свої пута (які тримали її так міцно, як і ті, що Вулкан виготував для своєї невірної дружини), ця Покахонтас, кажу я вам, ледві не зламала собі карк, прагнучи се побачити, і та безецна усмішка, яка допіру вигравала на її вустах, тепер геть зникла.

Потому мій капітан повернувся навкруги, аби переконатися, що я на місці, і я нарешті отримав змогу побачити як причину сеї дивовижі, так і наслідки його чарівних дій минулої ночі; і щоб розповісти про них, мині доведеться забути про смак і вийти за межі всілякої пристойности, але промовчати означатиме зрадити Істині й залишити те, що сталося, далі таємницею. Щоб скінчити з сим, скажу, що довгань мого капітана стояв сторчма, і теє, що ранійше могло викликати радше спочутє, аніж подив, тепер було насправді страхітливим знарядєм: його диявольське вариво мало таку силу, що коли тепер його струк стояв готовим до нападу, то він, пнучись догори, мав не менче од одинадцяти цалів у довжину і добрих три цалі в обхваті — справжня зброя Богів! До сього належить додати, що він був вогнисто-червоним, пахтів ароматом кориці та ванілі і, здавалося, був таким само міцним, як і той камінь, на якому лежала його жертва. Могутній гук вирвався у присутнього тут люду; ватаги, що, без сумнівів, свого часу були залицяльниками принцизни, впали навколішки, неначе збиралися знести молитву; цісар аж підскочив на свойму високому сідалі, нажаханий тією долею, що випала його доньці; а щодо самої цієї Покахонтас, то вона враз зомліла.

Мій капітан негайно ж удався до свойого діла, про яке я можу сказати хіба що тілько одне: милосердним, яким же милосердним виявилося Провидіння, що дозволило поганській дівчині лежати непритомною, поки мій капітан робив з нею те, що ніхто не робив досі! А позаяк він робив се, не стримуючи себе, то цісар невдовзі став благати його покласти край сьому спитку, щоб його донька не розпрощалася із житєм. Він оголосив мойого капітана звитяжцем, скасував смертний вирок, що висів над нашими головами, одпустив усіх присутніх і звелів однести Покахонтас додому, де впродовж трьох днів вона висіла поміж смертю і житєм. По тому для нас приготували учту, де Поухатан висловив свій намір оддати свою доньку за мого капітана, оскільки жаден дикун його племені не міг зрівнятися з ним у чоловічій моці. Мій капітан одхилив сю пропозицію, після чого цісар запалав гнівом, і ми знову були б змушені повернутися до нашої хижі, якби мій капітан не запропонував посвятити його у сю таємницю, завдяки якій він зміг так суттєво збільшити себе в розмірах. Се більш ніж вдовольнило цісаря, якому вже давно годилося б забути про такі суєтні речі, і ми, залишившись добрими друзями, вирушили нарешті до Джеймставна, і цілий загін дикунів супроводжував нас на нашому шляху.

Упродовж сеї подорожі, як можна було здогадатися, капітан з бундючним виглядом вихвалявся, не знаючи міри. Він вирік, що я завдячую йому житєм, хоть сей його вчинок зберіг житє нам обом; і він пообіцяв убити мене у якийсь підступний і таємничий спосіб, якщо я коли-небудь розголошу в Джеймставні, як нам вдалося порятуватися. Я навряд чи міг протестувати, позаяк він і справді зберіг мині житє, але се був на смак гіркий овоч, бо ж я мусів підкоритися йому і мовчки, не сміючи скаржитися, терпіти його пихатість, погрози і хвастощі. Одним словом, я мусів удавати, що мене затримав Опеканкануг і мого капітана одного одвели до цісаря. Ба більше, він одважився навіть показати мині записану ним розповідь про те, як його врятувала Покахонтас, котру він мав намір включити до своєї брехливої Історії: у сій версії немає жадної згадки про те, як він у непристойний спосіб розквітчав принцизну, а лише натяк на те, що вона захопилася його чоловічою поставою і гарненьким лицем! Отож я і мусів вдавати, що вірю у сей фарс і побрехеньку, і се зрештою змусило мене, у надії вгамувати моє нечисте сумління, викласти сю правдиву історію у мойому Діяріуші, і я молю Бога, щоб він ніколи не потрапив на розпусні очі мойому капітану!

На цьому і закінчувався «Особистий діяріуш» сера Генрі, хоча там ще був останній запис, датований декількома тижнями пізніше, після його повернення до Джеймстауна і лише за кілька місяців перед тим, як він зголосився вирушити в ту фатальну подорож угору Чесапіком:

Березоль, 1608: Покахонтас, донька цісаря, відновивши нарешті своє здоровля, увесь час вештається зі своїм почтом побіля воріт міста, напитуючи мойого капітана. Він, як тілько може, намагається її уникати, хоча за її відсутності й у своїй Історії він вихваляє її, добираючи найвишуканіших слів. Правда полягає в тому, що він боїться, що його мерзенна пригода вийде наяв, і я так підозрюю, що він розривається між небажанєм одружитися з нею (і таким робом зробити з неї чесну жінку) і своїм жаданєм ще раз вдовольнити із нею свою хіть. І хотя од самого згуку його голосу мене починає нудити, так я його ненавиджу, одначе він ніяк не може тримати при собі свій сороміцький подвиг і досі мусить, коли ми залишаємося наодинці, товкти старе, заявляючи, що її квітка була найсоковитішою з тих, які йому коли-небудь доводилося зривати et cetera.

А що стосується принцизни, то вона й досі ще ошивається коло воріт, повна жаданя, і посилає йому через своїх прислужників плетені кошики, повні великих сушених баклажанів…

— Боже ж ти мій! — вигукнув наприкінці Берлінґейм. — Ваша Світлосте, тільки гляньте на це!

Ніколсон усміхнувся, сидячи за зеленим столом, де завершував оборудку із Совтером.

— Нові докази проти Куда, так?

— Та до біса того Куда! — відповів Берлінґейм. — Ось, прочитайте це, сер! Це все стосується того таємничого баклажана, про який я вам стільки розповідав! О Боже, якби тільки там був ще й рецепт! Як думаєш, Ебене, що то таке, якась енкавстика чи афродизіак? Оце «вогнисто-червоний» — це щось на кшталт phlogosis[104]… Але ж, їй-бо, у чому ж тут фокус? Та з цією штукою я міг би врятувати цю нещасну Провінцію!

— Ану стривайте, я щось не збагну! — заявив Ніколсон, якого, як і всіх, окрім Ебенезера, це спантеличило; але коли йому пояснили зміст «Діяріуша» і його значення, його обличчя набуло серйозного виразу. — І навіть так, це все одно було б ризикованою справою, — вирік він, маючи на увазі посольство на острів Бладсворт, яке запропонував здійснити Берлінґейм, — але ця штука з баклажаном могла б викликати в них замішання…

— Я міг би це зробити! — не вгавав Берлінґейм. — І вже до кінця тижня міг би бути королем агатчвупсів, якби мав той рецепт! Сміте! — Він повернувся до здумілого бондаря. — Де та частина записок, якої тут бракує? Присягаю, ти не залишиш Провінції, поки ми її не отримаємо!

І на превелике здивування Ебенезера, перш ніж спантеличений бондар встиг щось заперечити, вперше за весь час озвалася Джоан Тоуст:

— Ви дарма погрожуєте йому, — сказала вона. — Він і гадки не має, що ви від нього хочете чи де його шукати. Я вкрала ці сторінки і нікому їх не віддам.

Берлінґейм, Ніколсон і сер Томас — усі заходилися її вмовляти, щоб вона віддала ті відсутні сторінки або принаймні відкрила, у чому полягає цей фокус, який капітан Джон Сміт провернув, аби виказати свою звитягу у Віргінії; вони пояснили, яка серйозна ситуація склалася на острові Бладсворт, і ту стратегію, що обрав Генрі, щоб запобігти повстанню, але все було марно.

— Гляньте на мене! — з гіркотою в голосі крикнула дівчина. — Подивіться на ці плоди розпусти! Відфайдолили, коли було дванадцять, заразили пранцями у двадцять, і мертва в двадцять один! Спустошена, спотворена, зґвалтована і зраджена! Жіноча доля й без того жалюгідна; і ви гадаєте, я передам оцей убивчий рецепт, аби зробити її ще гіршою?

Марно потім присягав Берлінґейм ніколи не застосовувати Смітової суміші для хтивих цілей, а тільки для того, щоб довести агатчвупсам, хто він такий.

— Хворий Диявол ладен пообіцяти у ченці податися, — відказала Джоан. — Настане час, коли ти захочеш завести дитину з Анною чи з кимось іншим… І я не стану тобі допомагати приготувати це гидке й паскудне вариво!

— Отже, він таки вживав якийсь напій! — вигукнув Генрі. — Чи цю штуку треба мастити?

Ніколсон стукнув своїм ціпком об підлогу.

— Ми маємо це знати, дівчино! Назвіть свою ціну!

Джоан розсміялася.

— Ви гадаєте, що можна підкупити мертву? Ні, сер, Бог свідок, що Великий Самець «кровосіся» й без того кусає досить дошкульно. І я не даватиму йому більше зубів, ніж у нього вже є! Але стривайте… — Її поведінка раптом змінилася, і в ній прокинувся схожий на Совтера розважливий ділок. — Я можу назвати мою ціну, так, сер?

— У межах розумного, звісно, — підтвердив губернатор. — Те, що ви попросите, має належати нам, щоб ми могли це дати.

— Ну, що ж, дуже добре, — вирекла Джоан. — Моя ціна — Молден.

— Ні! — крикнув Ендрю.

— Ні, благаю тебе! — вигукнув Ебенезер, якому, як і Анні, від цих перемовин стало ніяково.

— Це висока ціна, — завважив Берлінґейм, зацікавлено придивляючись до неї.

— Не така вже й висока, коли зважити на те, яку кепську послугу я роблю своїй статі, — відказала Джоан.

Тепер навіть Макевой був настільки схвильований, що долучився до загального хору тих, хто намагався її відмовити.

— І що ти збираєшся робити з цим маєтком, моя люба? — лагідно запитав він. — Тобі від нього тепер не буде жодної користі. Якщо й існує хтось, кого ти збираєшся забезпечити на майбутнє, ну, що ж, тоді, либонь, губернатор зможе це якось влаштувати.

Джоан повернула до нього своє обличчя, і його вираз пом'якшився, але її рішучість жодним чином не змінилася.

— Ти знаєш так само добре, як і я, що нема нікого, Джоне. Чому ти питаєш? Невже ти забув першу засаду розпусника? — І для інших вона повторила її: — Питайте у повії про ціну, але не те, чому вона така. Моя ціна — це право власності на мис Кука, і кінець торгам, хочте — приймайте її, а хочте — ні.

Ніколсон і Берлінґейм перезирнулися.

— Згода, — сказав губернатор. — Підготуйте папери, Томе.

— Ні, заради Бога, ні! — крикнув Ендрю. — Це протизаконно! Коли Сміт відмовився від прав, то право власності перейшло до мене!

— А от і ні, — сказав Берлінґейм. — Воно перейшло до Провінції.

— Чорт тебе забирай, чоловіче! На чиєму ти боці?

— Зараз на боці Провінції, — відповів Генрі. — Ці сторінки варті двох Молденів.

Ендрю став погрожувати, що подасть скаргу до Комітету з плантацій, але губернатора він цим не залякав.

— Мені рідко коли доводиться мати міцніший ґрунт під ногами, — вирік він. — Я прийняв рішення, як урятувати Провінцію, а ви можете скаржитися хоч самому королю, побачимо, чого ви цим доскочите, і хай вам помагає Бог. Де папери, місіс Кук?

І тільки зараз, коли він почув це незвичне звернення, Ебенезер почав потроху усвідомлювати, що ж насправді рухало Джоан. І тепер, хоч це було лише передчуття, у нього по спині побігли мурашки; тепла хвиля затопила його серце.

— А де ваші папери? — у відповідь запитала вона і пообіцяла, що й пальцем не поворухне, поки сер Томас не перепише на неї право власності на мис Кука. Потім вона спокійно засунула руку під корсаж і витягла звідти щільно складені аркуші, які, коли вона вручила їх Берлінґейму і той їх розгорнув, справді виявилися тими трьома сторінками з «Діяріуша», яких бракувало.

— Ти тільки глянь, Ебене! — вигукнув Генрі. — Можна він подивиться, Джоан?

— Тепер це не моє, тож я не можу забороняти, — понуро сказала дівчина і, здалося, знову збайдужіла до всього навкруги.

Передусім

він налив трохи води у полумисок з борошном і, розмішавши пальцями, зробив з того густе тісто. Потім він поставив того глека, у якому ще лишилася вода, на слабкий вогонь, котрий дикун, вчинивши доволі по-християнськи, розпалив для нас, щоб ми не мерзли. Коли він побачив, що ся вода вже починає парувати і булькотіти, він витяг зі своєї кешені (яка достоту мусила би бути просторою!) ріжноманітні складники і додав їх до тіста. З усих них я можу назвати хіба тілько декілька, позаяк я не міг викрити мойому капітану, що тілько вдаю, що сплю; але згодом я довідався з його вихвалок, що сей рецепт дуже високо ціниться і його складено для певних цілей (про які мині тоді ще нічого не було відомо) муринами з Африки, од яких він його і взнав. Отже: дещиця пружного дерева, або чилібухи (власне, треба сказати, що се була кора сього дерева, Nux vomica, з якої аптекарі видобувають бруцин і стрихнін), 2 чи 3 сушені перчинки пім'єнто (котрий мурини називають зозос), з десяток горошин чорного перцю і стільки ж цілих гвоздик, 1 чи 2 стручки ванілі, щоб додати аромату. Водночас він закип'ятив інший відвар, що складався з води, змішаної з декількома краплями калачикової олії, але для якої мети, я здогадатися не міг. Оці всі трави та прянощі, я хочу додати, він носив при собі не тілько для їхнього теперішнього вжитку, а й для того, щоб присмачити їжу, бо ж він любив, щоб страви були пекучими і пряними, — звичка, яку він набув за ті роки, коли воював із маврами; і з тієї причини він просив капітанів кораблів, щоб вони привозили йому такі прянощі з ріжних портів, куди їм доводилося заходити в обох Індіях.

Коли се тісто було готове, а в обох посудинах кипіла вода, мій капітан заходився коло баклажана, розрізавши його у винятковий спосіб. Адже люде звичаєм тримають обержина за один кінець і ріжуть його впоперек, роблячи маленькі тоненькі кружальця. Але мій капітан, діставши з-за пояса ножа, розрізав овоч вздовж на дві половинки од верху до низу. Потім він вишкріб глибоку довгу канавку в кожній половинці таким робом, що, коли їх з’єднати, вони нагадували дві половини форми для литя металу, так що вислідом сього була глибока циліндрична порожнина посередині, близько трьох цалів у діаметрі й 7 чи 8 углибину, бо се був незвичайно довгий баклажан. За сим усим я спостерігав з дедалі більшою цікавістю, але стараючись зберігати обережність, аби він не помітив, що я тілько вдаю, що сплю.

Се дивне вариво готувалося певний час, після чого мій капітан ізняв усе се з вогню. Вміст першої посудини, де варилися всі прянощі, він розмішав, додав до тіста і добряче все вимісив, аж поки воно не стало схожим на тиньк. Потому він ізняв із себе одежу і просто в мене на очах, узявши до рук свого члена, одтягнув тую частину, що діти дому ізраїлевого зазвичай приносять у жертву Єгові, й одкрив тілесную жилу. Заголивши таким робом свого струка (якого поети порівнюють із тим Змієм, що колись спокусив Матусю Єву в Райському Саду), він наніс на нього теє місиво і вклав його між двома половинками баклажана. Там він залишався декілька хвилин, хоч сей тяжкий спиток мав бути болючим, позаяк прянощі та складники, що були у рецепті, мали бути вельми пекучими і гарячими. Лице його смикалося і корчилося, неначе він сунув свого довганя прямісінько у вогонь, і коли він нарешті прибрав обержин і змив той тиньк варивом з калачиковою олією, я міг з полегшею побачити, що його орган і справді палав вогнем! Ба більше, він боявся навіть торкатися його з обави, що се завдаватиме йому болю.

І хотя се видовисько було далеким од того, щоб скласти добру науку чоловіку добропорядному і чеснотливому, втім, я маю визнати, що стежив за сим із великим інтересом зарівно як через природню свою цікавість, так і для того, щоб оцінити для себе глибину порочности й розбещености капітана. Адже се й досі приємна для християнина річ, коли він оддається вивченю збоченств, аби потім можна було удовольнитися (і без гріховної пихи) контрастом, протиставивши сьому свою високу моральність, не кажучи вже про істину, котру засвідчили Августин та інші святі Отці: що справжня чеснота полягає не в невіданні й невинності, а у цілковитому знанні тих підступних і вишуканих штук, до яких вдається Диявол…

Так закінчувався цей фрагмент, через який сер Генрі несамохіть запав у сон, із якого різко прокинувся.

— Я можу це зробити! — пробурмотів Берлінґейм. — Це все, що мені потрібно!

Ебенезер відвернувся, відчуваючи відразу не тільки від самої повісті, а й від більш безпосередніх картин. Він помітив, що Анна також, хоч і не читала «Діяріуш», цілком розуміла його значення; вона опустила очі долу, а її щоки пломеніли рум'янцем.

— Ну, що ж, — вирік губернатор, підводячись з місця. — Я так гадаю, Томе, що ми тут свої справи владнали. Забери цих двох поганців завтра вранці на мій корабель і подбай про те, щоб їх переправили до Пенсільванії.

Усі інші також заворушилися.

— Отакої, пане Лауреате! — зневажливо кинув Совтер з другого кінця кімнати. — Бенкет скінчився, а ви так і залишилися без гроша, як святий Егідій!

Ендрю лайнувся, а Ніколсон, почуваючись дещо ніяково, насупив чоло.

— Ти помиляєшся, Діку Совтере, — кинула з канапи Джоан.

Усі обернулися до неї.

— Мені недовго вже залишилося жити, — вирекла вона, — а маєток дружини по її смерті переходить до чоловіка.

Ендрю аж рота роззявив від подиву.

— А бодай тебе! Ти чув це, Ебене?

Усі, крім Совтера і Сміта, зраділи, коли відкрилися справжні мотиви її вчинку. Ебенезер кинувся до неї, щоб обійняти, а Ендрю аж заплакав від радості.

— Неймовірна дівчина! Вона ж справжнісінька свята, Роксанно!

Але Джоан відвернулася.

— Залишається, як я бачу, хіба що одна-єдина небезпека, — мовила вона. — Як уже сьогодні зазначили, такий фальшивий шлюб, як наш, можуть визнати недійсним, і мою спадщину можуть оскаржити в суді, — адже його так і не було ще підтверджено шлюбними стосунками.

Запала тиша; приголомшені близнюки подалися назад.

— Святий Боже! — прошепотіла Роксанна і міцно вхопила Ендрю за руку. Вираз на обличчі Берлінґейма свідчив, що він у захваті.

Бондар голосно розреготався.

— Ой, не можу! Ох! Ах! Ти чув, що каже ця дівка, Совтере? Та це ж справжнісінька Блудниця Вавилонська, а Кук має її відфайдолити, щоб отримати маєток! Ох, ха! Та я її і тичкою тютюновою побоявся б торкнутися!

— Мій хлопче… — сказав Ендрю, звертаючись до сина, і було видно, що ці слова даються йому важко. — У неї… соціальна хвороба, ти розумієш… і хоч я люблю Молден, як саме життя, я ніколи не стану думати про тебе погано, якщо…

— Стривайте! — втрутився Берлінґейм. — Ти підчепиш її болячку, Ебене, але від неї, я так гадаю, не помреш: можливо,то всього тільки клятий збур, а не французька хвороба. Їй-бо, хлопче, якщо на шальках терезів лежить Молден…

Ебенезер похитав головою.

— Це не має значення. Генрі. Хай там що вона має, але це все сталося з нею з моєї вини, під такою вже нещасливою зіркою зародилося наше кохання. Мене тепер мало турбує моя спадщина, важливо тільки те, що я повинен її здобути. Я прагну спокути: я маю відкупити свої гріхи перед дівчиною, перед батьком, перед Анною й навіть перед тобою, Генрі…

— Які ще гріхи? — запротестувала Анна, стаючи поруч із ним. — Якщо і є якась людина на планеті, вільна від гріха, то це ти, Ебене! Що ж іще змусило Джоан перетнути пів світу, як ти гадаєш, і пройти крізь оці всі жахіття, як не та риса в тобі, що віднадила мене від усіх інших чоловіків і навіть Генрі довела ледь не до божевілля…

Вона зашарілася, зрозумівши, що наговорила зайвого.

— Ти ж саме втілення Невинності! — закінчила вона тихо.

— Це і є той самий злочин, у якому мене звинувачено, — відказав брат, — злочин невинності, тягар Наділених Знанням. Є один справжній Перворідний Гріх, який кожен носить у своїй душі, відколи народився: йдеться не про те, що Адам взнав, а про те, що він мусив взнати… одним словом, що він був невинним.

Він сів на край канапи і взяв Джоан за руку.

— Одного разу, раніше, ця дівчина відпустила мені цей гріх, а я побільшив його, кинувши її. Хоч якими будуть наслідки, я радий, що маю другу нагоду отримати прощення гріхів.

— А хай йому грець! — озвався Макевой. — Ти хочеш це зробити?

— Так.

Анна обвила руками його шию і заплакала.

— Як я тебе люблю! Ми всі вчотирьох житимемо тут, і якщо Генрі не залишиться на острові Бладсворт… — тут голос зрадив її; Берлінґейм обережно забрав її з канапи.

Ебенезер поцілував руку Джоан, і вона нарешті звела на нього свої виснажені очі.

— Ти втомилася, Джоан.

Вона заплющила очі.

— Ти навіть не можеш собі уявити як.

Він звівся на рівні, досі тримаючи її за руку.

— У мене ще немає сил, щоб віднести тебе до наших покоїв… — Він несміливо роззирнувся довкола, і риси його обличчя почали витанцьовувати. Усі жінки стояли в сльозах; чоловіки або хитали головами, як Макевой і губернатор, або морщилися, як Ендрю, або ж, насупивши чоло, дивилися з мимовільним захватом, як Сміт і Совтер.

— Матиму за честь! — вигукнув Берлінґейм, і напруження спало. Усі заворушилися, щоб якось приховати загальне сум'яття: Ендрю і Джон Макевой заходилися втішати своїх жінок; сер Томас і губернатор збирали свої папери й гукнули, щоб їм принесли люльки; Сміт і Совтер у супроводі сержанта вийшли з кімнати.

Берлінґейм підхопив Джоан на руки.

— Усім добраніч! — весело крикнув він. — Ендрю, скажіть кухарці, щоб вона вранці приготувала нам весільний сніданок! — І на півдорозі, простуючи до передпокою, він зі сміхом додав:

— Ви тільки гляньте, на що ладні піти ті, що впали, аби збільшити своє число! Ходімо зі мною, Анно: ця справа потребуватиме допомоги компаньйонки.

Зашарівшись, Анна взяла Ебенезера під руку, і близнюки пішли слідом за своїм вихователем східцями нагору.

— Ну, що ж, а тепер, — лунав голос їхнього батька у вітальні, — у нас є за що випити, пані та панове, підстав нам не бракує! — І, звертаючись до невидимої служки на кухні, він гукнув: — Ґрейс? Ґрейс! А бодай тебе, неси нам барильце рому!